Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Розділ двадцять восьмий Зникле дзеркальце

Ноги Гаррі торкнулися дороги. Він побачив до болю знайому головну вулицю Гоґсміда: темні вітрини крамничок, обриси чорних гір за селом, поворот дороги до Гоґвортсу, світло з вікон «Трьох мітел». Серце йому тьохнуло, і він з пронизливою чіткістю пригадав, як приземлився тут майже рік тому, підтримуючи жахливо ослабленого Дамблдора. Усе це тривало якусь секунду, а тоді, не встиг він ще й відпустити Ронову й Герміонину руки, як щось сталося.

Повітря розкололося від вереску, схожого на Волдемортів, коли той довідався про викрадення чаші. Цей вереск пронизав кожнісінький нерв у тілі Гаррі, і він зрозумів, що вереск спричинила їхня поява. Ледве встиг глянути на друзів під плащем, як двері «Трьох мітел» розчинилися навстіж і з них висипав з чарівними паличками напоготові з десяток смертежерів у плащах з каптурами.

Гаррі схопив за руку Рона, що вже піднімав чарівну паличку. Смертежерів було дуже багато, всіх не приголомшиш. А спроба вистрілити закляттям миттєво викрила б їх. Один смертежер махнув чарівною паличкою — і вереск затих, однак відлуння ще й досі відбивалося в горах.

— Акціо плащ! — проревів інший смертежер.

Гаррі схопився за поли плаща, та той і не збирався зникати. Замовляння-викликання на нього не діяло.

— Ти що, не під плащем, Поттере?! — закричав смертежер і звелів своїм напарникам: — Шукати скрізь. Він тут.

Шестеро смертежерів побігли прямо на них. Гаррі, Рон і Герміона спритно позадкували й заскочили в найближчу бічну вуличку, хоч смертежери ледь їх не зачепили. Друзі чекали в темряві, прислухаючись до кроків, що тупотіли там і тут, а пучки світла зі смертежерівських чарівних паличок розганяли довколишню темряву.

— Треба звідси тікати! — прошепотіла Герміона. — Роз’являймося зараз!

— Добра думка, — підтримав її Рон, але Гаррі не встиг відповісти, бо закричав якийсь смертежер: — Ми знаємо, Поттере, що ти тут, і ти звідси не вислизнеш! Ми тебе знайдемо!

— Вони нас чекали, — прошепотів Гаррі. — Вичаклували це закляття, щоб знати, коли ми з’явимося. А ще вони, мабуть, вичаклували щось таке, щоб нас звідси не випустити, тримати в пастці…

— А якщо дементорів? — запитав інший смертежер. — Якщо їм розв’язати руки, вони швиденько його знайдуть!

— Темний Лорд хоче вбити Поттера власноручно…

— …та дементори його не вб’ють! Темному Лордові потрібно Поттерове життя, а не душа. Та й убити його після Цілуночка буде легше!

Смертежери схвально загомоніли, а Гаррі відчув, як його охоплює жах. Щоб відігнати дементорів, доведеться вичакловувати патронусів, і цим вони себе відразу викриють.

— Гаррі, мусимо роз’являтися! — пошепотіла Герміона.

Не встигла вона це сказати, як він відчув, що вуличку заповнив неприродний холод. Раптом зникло все світло, навіть від зірок. У непроглядній темряві Гаррі відчув, як Герміона взяла його за руку, й вони утрьох крутнулися на місці.

Повітря, в якому вони мали б переміщатися, раптом загусло. Вони не могли роз’явитися, чари були надто потужні. Холод дедалі глибше проникав Гаррі в шкіру. Він, Рон і Герміона позадкували бічною вуличкою, рухаючись навпомацки вздовж стіни й намагаючись не викрити себе ані найменшим звуком. І тут з-за рогу безшумно вигулькнули дементори, десятеро чи й більше, видимі навіть у темряві, бо їхня темінь була густіша за навколишню; в чорних плащах, з напівзогнилими, у струпах, руками. Чи відчували вони, що хтось неподалік охоплений страхом? Гаррі був у цьому впевнений, бо вони почали рухатися швидше, чути вже було їхнє тягуче, хрипке дихання, яке він так ненавидів; вони відчули в повітрі смак відчаю і насувалися…

Гаррі підняв чарівну паличку. Він не хотів зазнати Цілунку дементорів, цього не буде, хоч би що сталося потім. Думаючи про Рона й Герміону, він прошепотів:

— Експекто патронум!

З його чарівної палички вистрибнув срібний олень і кинувся вперед. Дементори розлетілися хто куди, і тут почувся тріумфальний крик.

— Це він, отам, отам, я бачив його патронуса — оленя!

Дементори відступили, на небі знову замерехтіли зірки, а тупотіння смертежерів наблизилося. Та не встиг охоплений панікою Гаррі придумати, що робити, як неподалік заскреготів засув, з лівого боку вузенької вулички прочинилися двері, і чийсь охриплий голос сказав:

— Поттере, сюди! Бігом!

Він послухався не вагаючись. Усі троє заскочили у відчинені двері.

— Нагору, не скидайте плаща, і тихо! — пробурмотів високий чоловік, проходячи повз них на вулицю і з грюкотом зачиняючи за собою двері.

Гаррі спочатку й гадки не мав, куди вони потрапили, а тоді побачив у тремтливому світлі свічки брудний, запорошений шинквас «Кабанячої голови». Вони забігли за ляду, а тоді в інші двері, що вели до хитких дерев’яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним поглядом.

Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ-невидимку, друзі підкралися до бруднющого вікна й визирнули. Їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з «Кабанячої голови», єдиний був без каптура.

— Ну, то й що?! — кричав він смертежерам. — То й що?! Ви наслали на мою вулицю дементорів, то я й нацькував на них патронуса! Їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!

— То був не твій патронус! — сказав смертежер. — То був олень, його наслав Поттер!

— Олень?! — заревів шинкар і витяг чарівну паличку. — Олень! Ти ідіот… експекто патронум!

Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало до головної вулиці й зникло.

— Я не таке бачив… — пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.

— Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, — сказав шинкареві смертежерів напарник. — Хтось був надворі всупереч розпорядженню…

— Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську годину!

— То це через тебе спрацювало закляття «котячий концерт»?

— А хоч би й так? Що, кинете мене в Азкабан? Уб’єте за те, що я посмів виткнути носа з власних дверей? То давайте, чого чекаєте! Лишень маю надію, що вам вистачило глузду не натискати свої чорні міточки й не викликати його. Він, мабуть, не дуже зрадіє, якщо припреться сюди через мене й мою стару кішку.

— Ти про нас не турбуйся, — огризнувся якийсь смертежер, — про себе краще подумай, коли порушуєш комендантську годину!

— А через кого ж ви будете переправляти зілля й отруту, якщо закриють мій шинок? Накриється тоді ваша комерція.

— Ти що, погрожуєш?..

— Усе, я закрив рота. Ви ж для того й прийшли, щоб я заткнувся, га?

— А я все одно кажу, що бачив патронуса-оленя! — вигукнув перший смертежер.

— Оленя?! — заревів шинкар. — Та то був цап, дебіле!

— Що ж, ми помилилися, — буркнув другий смертежер. — Але ще раз порушиш комендантську годину, то ми вже не будемо такі поблажливі!

Смертежери подалися назад до Високої вулиці. Герміона полегшено застогнала, вислизнула з-під плаща й сіла на стілець з хиткими ніжками. Гаррі щільно завісив штори і скинув плаща з себе й Рона. Вони чули, як шинкар унизу запирає двері на засув і піднімається вгору сходами.

Гаррі подивився на камін. На ньому під портретом дівчини стояло маленьке прямокутне дзеркальце.

Шинкар зайшов до кімнати.

— Кляті дурбелики! — різко кинув він, розглядаючи їх по черзі. — Що ви собі думали, коли сюди перлися?

— Дякуємо вам, — пробурмотів Гаррі, — навіть не знаємо, як вам віддячити. Ви нас врятували.

Шинкар щось буркнув. Гаррі підійшов до нього, намагаючись розгледіти лице під довгим цупким сивим волоссям і бородою. Шинкар був в окулярах. За брудними скельцями ховалися пронизливі блакитні очі.

— Це ж ваше око я бачив у дзеркальці.

У кімнаті запала тиша. Гаррі й шинкар дивилися один на одного.

— Це ви прислали Добі.

Шинкар кивнув і пошукав поглядом ельфа.

— Думав, він буде з вами. Де ви його залишили?

— Він загинув, — відповів Гаррі. — Його вбила Белатриса Лестранж.

На шинкаревому лиці не здригнувся жоден м’яз. Помовчавши, він сказав:

— Прикро це чути. Непоганий був ельф.

Він відвернувся й, тицяючи чарівною паличкою, почав засвічувати лампи.

— Ви — Еберфорс, — сказав Гаррі, втупившись у його спину.

Той цього не підтвердив і не заперечив, а просто нахилився, щоб розпалити камін.

— Де ви його взяли? — запитав Гаррі, підходячи до Сіріусового дзеркальця, точнісіньку копію якого він розбив майже два роки тому.

— Купив у Данґа десь рік тому, — відповів Еберфорс. — Албус мені тоді сказав, що це таке. Я намагався тримати тебе на оці.

Рон аж зойкнув.

— Срібна лань! — схвильовано вигукнув він. — Це теж були ви?

— Що ти таке мелеш? — здивувався Еберфорс.

— Хтось вислав нам патронуса-лань!

— З такою головою, синку, ти міг би стати смертежером. Хіба ж я щойно не показав, що мій патронус — цап?

— О, — зніяковів Рон. — Так… Я ж голодний! — додав він, захищаючись, коли в животі в нього страшенно забурчало.

— Зараз щось пошукаю, — сказав Еберфорс і вийшов з кімнати, а невдовзі повернувся з великою паляницею, сиром та олов’яним глечиком з хмільним медом і поставив це все на столик біля каміна. Вони почали жадібно їсти й пити, і якийсь час панувала тиша, порушувана тільки потріскуванням вогню, дзенькотом келихів і плямканням.

— Ну що ж, — сказав Еберфорс, коли всі досхочу наїлися, а Гаррі й Рон сонно розвалилися в кріслах. — Треба подумати, як вам найкраще звідси вибратися. Вночі не можна, ви ж самі чули, що буває, коли хтось поночі виходить надвір. Спрацьовує закляття «котячий концерт», і всі на вас накидаються, як посіпачки на доксині яйця. Навряд чи мені вдруге пощастить видати цапа за оленя. Дочекаймося світанку, коли мине комендантська година, тоді знов накинете плащ і підете звідси пішки. Як вийдете з Гоґсміда, тримайте курс на гори, а вже там зможете роз’явитися. Може, зустрінете Геґріда. Він переховується там у печері разом з Ґропом, бо їх хочуть заарештувати.

— Нікуди ми не підемо, — заперечив Гаррі. — Нам треба потрапити в Гоґвортс.

— Не мели дурниць, хлопче, — пирхнув Еберфорс.

— Ми мусимо, — повторив Гаррі.

— Ви мусите, — сказав Еберфорс, нахиляючись до нього, — звідси зникнути, і то якомога далі.

— Ви не розумієте. У нас мало часу. Ми мусимо потрапити в замок. Дамблдор… тобто ваш брат… хотів, щоб ми…

Від світла з каміна запорошені скельця Еберфорсових окулярів на мить утратили прозорість і стали матово-білі, нагадавши Гаррі сліпі очі велетенського павука Араґоґа.

— Мій брат Албус багато чого хотів, — проказав Еберфорс, — але через його грандіозні плани гинули й калічилися люди. Тримайся якнайдалі від цієї школи, Поттере, а якщо можеш, то взагалі втечи з країни. Забудь мого брата і його хитромудрі плани. Він зараз там, де вже ніщо йому не зашкодить, а ти йому нічого не винен.

— Ви не розумієте, — знову повторив Гаррі.

— Та невже? — тихо перепитав Еберфорс. — Думаєш, я не розумію рідного брата? Думаєш, ти знав Албуса краще, ніж я?

— Я не це мав на увазі, — сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. — Просто… він доручив мені одну роботу.

— Он як? — спокійно проказав Еберфорс. — Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?

Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.

— Я… вона нелегка, ні, — зізнався Гаррі. — Але я мушу…

— «Мусиш»? Чого це ти «мусиш»? Він же помер, чи ні? — грубо запитав Еберфорс. — Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!

— Я не можу.

— Чому?

— Я… — Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. — Ви ж теж боретеся, ви член Ордену Фенікса…

— Був, — відповів Еберфорс. — Ордену Фенікса немає. Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. — Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. — Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.

— Нікуди я не піду, — вперто повторив Гаррі. — Я мушу виконати цю роботу…

— Доручи її комусь іншому!

— Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все пояснив…

— Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?

Гаррі дуже хотів би сказати «так», але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.

— Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса… це виходило природно.

Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь-кого іншого.

— Містере Дамблдор, — боязко звернулася Герміона, — це ваша сестра? Аріана?

— Так, — зронив Еберфорс. — Що, читала Ріту Скітер? — Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.

— Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, — втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.

— Старий телепень, — буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. — Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.

Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом — таким вражаюче схожим на братів. Його ясно-блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.

— Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, — сказала Герміона тихим голосом.

— Та невже? — перепитав Еберфорс. — Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.

— Що ви маєте на увазі? — ледь чутно запитала Герміона.

— Не має значення, — відмахнувся Еберфорс.

— Це дуже серйозне звинувачення! — не вгавала Герміона. — Ви що… ви говорите про сестру?

Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.

— Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців-маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала — підглядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм показати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила — але їх трохи занесло.

У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав — височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.

— Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.

— Мій батько розшукав тих вилупків, що її скалічили, — вів далі Еберфорс, — і суворо їх покарав. Його за це ув’язнили в Азкабані. Він так і не зізнався, чому це зробив, бо якби в Міністерстві довідалися, що діється з Аріаною, то назавжди б запроторили її в лікарню Святого Мунґа. На їхню думку, вона поставила б під загрозу Міжнародний статут про секретність, бо була неврівноважена й вибухала чарами тоді, коли не могла їх стримувати.

— Ми мусили тримати її в безпечному й тихому місці. Перебралися в інше село, обставили все так, ніби вона захворіла, а мати її доглядала й робила все, щоб вона жила спокійно й щасливо.

— Вона мене дуже любила, — додав він, і з-за Еберфорсових зморшок та сплутаної бороди раптом визирнув замурзаний школярик. — Не Албуса, який, буваючи вдома, не вилазив зі своєї кімнати, де читав книжки, перелічував свої нагороди і листувався з «найвидатнішими чарівниками свого часу», — зневажливо посміхнувся Еберфорс. — Про неї він не дбав анітрохи. Вона найбільше любила мене. Я її годував, коли мама не могла, я міг її заспокоїти, коли в неї починався черговий напад безумства, а коли вона була спокійна, то допомагала мені годувати кіз.

— А коли їй виповнилося чотирнадцять років… на жаль, мене вдома не було, — зітхнув Еберфорс. — Я зміг би її вгамувати, але… Стався приступ, а мати вже була не така молода, і… дійшло до нещасного випадку. Аріана не змогла себе опанувати. І вбила матір.

Одночасно співчуття і відраза охопили Гаррі. Він не хотів більше його слухати, та Еберфорс розповідав далі, і Гаррі запитав себе, чи давно старий з кимось про це говорив і чи взагалі колись зачіпав у розмовах цю тему.

— Це зірвало навколосвітню подорож, у яку Албус зібрався з малим Доджем. Вони обидва приїхали на материн похорон, а тоді Додж подався в подорож сам, а Албус лишився вдома, як голова родини. Ха!

Еберфорс сплюнув у камін.

— Я йому казав, що сам її доглядатиму, що покину школу й сидітиму вдома з нею. Він заперечив, заявив, що я мушу вивчитися, а він замінить матір. Це, звісно, руйнувало всі плани нашого Генія, бо ніхто не давав би йому нагород за догляд напівбожевільної сестри, що ледь чи не щодня намагалася висадити в повітря будинок. Та кілька тижнів він якось давав усьому раду… поки не з’явився той.

На цих словах Еберфорсове обличчя набуло явно загрозливого вигляду.

— Ґріндельвальд. Нарешті брат мав рівного собі, мав співрозмовника, не менш розумного й талановитого, ніж він сам. Тож догляд за Аріаною відійшов на задній план, бо вони цілими днями виношували свої задуми про новий чарівницький порядок і шукали реліквій, чи що там ще їх цікавило. І що важила якась занедбана молода дівчина проти грандіозних планів вдосконалення чаклунського світу, чого вона була варта, якщо Албус працював для загального блага?

— Та минуло ще кілька тижнів, і мені набридло, я був ситий по горло. Я мав незабаром повертатися в Гоґвортс, тому сказав їм, їм обом, прямо у вічі, отак, як оце зараз стою перед тобою, — Еберфорс подивився на Гаррі, і не треба було багатої уяви, щоб побачити його в образі підлітка, затятого й сердитого, котрий наважився протистояти старшому братові. — Я сказав йому, щоб він покинув свої плани. Її не можна перевозити, сказав я йому, вона не в тому стані, ти її не потягнеш з собою туди, де ти зібрався виголошувати свої хитромудрі тиради і набирати послідовників. Йому це не сподобалося, — вів далі Еберфорс, і очі його на мить сховалися, бо відблиски вогню з каміна впали на скельця окулярів і вони знов побіліли й неначе осліпли. — Ґріндельвальд, той взагалі цього не сприйняв. Він розізлився. Сказав мені, який я дурень, якщо намагаюся зупинити його і мого геніального брата… невже я не розумію, що моїй бідолашній сестрі не треба буде ховатися, коли вони змінять цей світ, дозволять чаклунам вийти зі схованок і вкажуть маґлам належне їм місце?

— Спалахнула суперечка… і я схопив свою чарівну паличку, а він — свою, і цей найкращий братів друг вразив мене закляттям «Круціатус»… Албус намагався йому завадити, і ось ми вже билися всі втрьох. Спалахи світла і стрілянина рознервували її, вона не витримала…

Еберфорс зблід, як полотно, наче йому завдали смертельної рани.

— …думаю, вона хотіла допомогти, але не тямила, що робить, і я не знаю, хто з нас винен, бо це міг зробити будь-хто… але вона була мертва.

На останніх словах його голос зірвався, і він впав у крісло. У Герміони лице блищало від сліз, а Рон сидів не менш блідий, ніж сам Еберфорс. Гаррі не відчував нічого, крім відрази. Краще б він цього не чув, краще вимів би це з голови.

— Мені так… мені так жаль, — прошепотіла Герміона.

— Відійшла, — прохрипів Еберфорс. — Назавжди відійшла.

Він витер рукавом носа й прокашлявся.

— Ґріндельвальд, звісно, втік. Він і так уже мав недобру славу у своїй країні, і не хотів, щоб Аріану теж записали на його рахунок. А в Албуса були тепер розв’язані руки. Він був вільний від тягаря рідної сестри, вільний, щоб стати найвидатнішим чаклуном…

— Він ніколи не був вільний, — перебив його Гаррі.

— Тобто? — здивувався Еберфорс.

— Ніколи, — повторив Гаррі. — У той вечір, коли ваш брат загинув, він випив зілля, що довело його до безумства. Він почав кричати, благати когось невидимого. «Не зашкодь їм, прошу… краще мені завдай болю».

Рон і Герміона не зводили з Гаррі очей. Він досі не розповідав деталей того, що діялось на острівці посеред озера. Події, що сталися після їхнього з Дамблдором повернення у Гоґвортс, цілком затьмарили все попереднє.

— Він думав, що знов опинився у минулому — з вами і з Ґріндельвальдом, я знаю, — сказав Гаррі, пригадуючи, як ридав і благав пощади Дамблдор. — Він думав, що бачить, як Ґріндельвальд калічить вас і Аріану… це були для нього страшні муки, якби ви побачили його тоді, то ніколи б не казали, що він був вільний.

Еберфорс розглядав свої жилаві руки й наче нічого не чув. Після довгої мовчанки сказав:

— Звідки ти можеш знати, Поттере, що ти його цікавив більше, ніж «загальне благо»? Як ти знаєш, що він би не пожертвував тобою так само легко, як і сестричкою?

Наче уламок криги пронизав серце Гаррі.

— Я в це не вірю. Дамблдор любив Гаррі, — сказала Герміона.

— Чого ж він тоді не порадив йому заховатися? — відрізав Еберфорс. — Чого ж не підказав, як урятуватись, як вижити?

— Бо іноді, — відповів Гаррі, перш ніж Герміона зібралася з думками, — треба думати про щось більше, ніж власна безпека! Іноді потрібно думати про загальне благо! Бо це війна!

— Тобі ж тільки сімнадцять, хлопче!

— Я повнолітній і боротимусь далі, навіть якщо ви здалися!

— Хто сказав, що я здався?

— «Ордену Фенікса немає», — повторив його слова Гаррі. — «Відомо-Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе».

— Я не кажу, що мені це подобається, але це правда!

— Ні, неправда, — заперечив Гаррі. — Ваш брат знав, як знищити Відомо-Кого, і передав це знання мені. Я не зупинюся, поки не переможу… або не помру. Не думайте, ніби я не знаю, чим це все може закінчитись. Я вже багато років це знаю.

Він очікував, що Еберфорс почне глузувати чи сперечатися, але той промовчав, хіба що спохмурнів ще дужче.

— Нам треба потрапити в Гоґвортс, — знову повторив Гаррі. — Якщо ви не можете нам допомогти, то ми дочекаємося світанку, дамо вам спокій і самі знайдемо вихід. Але якщо ви можете допомогти… то зараз непогана нагода про це сказати.

Еберфорс прикипів до крісла й дивився на Гаррі такими схожими на братові очима. Нарешті прокашлявся, встав, обійшов столик і підійшов до портрета Аріани.

— Ти знаєш, що робити, — сказав він.

Вона всміхнулася, відвернулась і кудись пішла, але не так, як це завжди роблять персонажі інших портретів — за край рами — ні, вона пішла довгим тунелем, намальованим за її спиною. Вони дивилися, як віддаляється худорлява постать, поки її не поглинула темрява.

— Е-е… що?.. — почав було Рон.

— Туди зараз веде лише один шлях, — пояснив Еберфорс. — Усі старі таємні переходи зараз перекрито з обох боків, дементори стоять на всіх мурах, а в самій школі, як я знаю зі своїх джерел, ходять патрулі. Школу ще ніколи так потужно не охороняли. Не знаю, як ви собі думаєте щось зробити, потрапивши всередину, коли Снейп — директор, а та парочка Керроу — його заступники?.. Втім, вам видніше. Ви ж кажете, що готові вмерти.

— Ой, що це?.. — насупилася Герміона, дивлячись на Аріанин портрет.

Наприкінці намальованого тунелю знову з’явилася крихітна біла цяточка, і стало видно, що це повертається Аріана, з кожним кроком більшаючи. Та вона йшла не сама — з нею був ще хтось, вищий за неї, що кульгав поруч, помітно схвильований. Волосся в нього було довжелезне, на обличчі яріли глибокі рани, а одяг був пошматований і подертий. Постаті наближались, більшали, і нарешті на портреті стало видно тільки голови й плечі. Потім увесь портрет відхилився від стіни, наче маленькі дверцята, відкриваючи вхід у справжній тунель. І з нього виліз не хто інший, як Невіл Лонґботом — з довжелезним волоссям, порізаним лицем і в подертому одязі. Він зістрибнув з каміна й радісно вигукнув:

— Я знав, що ти прийдеш! Я знав це, Гаррі!