Розділ дев’ятий Місце для схованки

Усе ніби сповільнилося і вкрилося туманом. Гаррі й Герміона скочили на ноги й витягли чарівні палички. Багато хто лише тепер усвідомив, що сталося щось дивне. Голови були повернуті до сріблястої дикої кішки, яка невдовзі розтанула. Тиша поповзла холодними хвилями з того місця, де щойно був патронус. І раптом хтось закричав.

Гаррі й Герміона кинулися в охоплену панікою юрбу. Гості розбігалися хто куди. Багато хто роз’являвся. Захисні чари довкола «Барлогу» було зламано.

— Роне! — крикнула Герміона. — Роне, де ти?

Поки вони прокладали шлях через танцмайданчик, Гаррі бачив, як у юрбі то тут, то там виникають постаті в накидках і масках; тоді побачив Люпина й Тонкс з піднятими чарівними паличками й почув, як вони кричать одночасно: — Протеґо! — і крик цей луною відгукнувся зусібіч…

— Роне! Роне! — гукала Герміона і, ледь не плачучи, протискалася разом з Гаррі крізь юрбу охоплених жахом гостей. Гаррі схопив її за руку, щоб не загубитися в натовпі, і тут понад їхніми головами вдарив струмінь світла, та Гаррі не збагнув, було це захисне закляття, чи щось набагато лиховісніше…

І ось з’явився Рон. Він схопив Герміону за вільну руку, й Гаррі відчув, як її розвернуло на місці. Хтось ніби відімкнув йому зір і слух, і його оповила темрява; він відчував тільки Герміонину руку та те, як його протягує крізь простір і час, подалі від «Барлогу», подалі від нападників-смертежерів, і, можливо, від самого Волдеморта…

— Де ми? — почувся Ронів голос.

Гаррі розплющив очі. Якусь мить думав, що вони так і не покинули весілля: їх і далі оточували люди.

— Це вулиця Тотенгем-Корт-Роуд, у Лондоні, — захекано пояснила Герміона. — Ідіть, не зупиняйтеся, треба знайти, де вам переодягтися.

Гаррі так і зробив. Вони то швидко йшли, то бігли підтюпцем по широкій темній вулиці, забитій нічними гульвісами, облицьованій вже зачиненими крамницями, а над ними мерехтіли зірки. Повз них прогримотів двоповерховий автобус, і зграйка веселих пияків провела їх зацікавленими поглядами — Гаррі й Рон і досі були в парадних мантіях.

— Герміоно, нам нема в що перевдягтися, — розгубився Рон, коли якась молода жінка, побачивши його, пронизливо захихотіла.

— Чого я не взяв з собою плаща-невидимку? — проклинав подумки свою дурість Гаррі. — Цілий рік тягав його з собою і ось…

— Усе добре, я взяла і плащ, і ваш одяг, — сказала Герміона. — Спробуйте поводитися нормально, поки… тут, мабуть, можна.

Вона завела їх у бічну вуличку, а тоді у надійний затінок темного провулка.

— Ти кажеш, що маєш плаща й одяг… — насупився Гаррі на Герміону, бо в руках у неї була тільки маленька вишита бісером сумочка, в якій вона саме нишпорила.

— Так, усе тут, — підтвердила Герміона й на очах в ошелешених Гаррі й Рона вийняла дві пари джинсів, пуловер, бурячкового кольору шкарпетки і, нарешті, сріблястий плащ-невидимку.

— Як же ти в чорта?..

— Невиявне закляття «подовжувач», — пояснила Герміона. — Непросте, але, здається, я все зробила правильно. Принаймні зуміла запхнути все, що нам тут буде потрібно. — Вона легенько труснула делікатною на вигляд торбинкою, і там загуркотіло, неначе в трюмі вантажного корабля перекочувалися важкі контейнери. — От чорт, це, мабуть, книжки, — забідкалася вона, зазираючи в сумочку, — а я ж усі поскладала тематично… ну, нічого… Гаррі, бери плащ-невидимку. Роне, швиденько перевдягайся…

— Коли ти все встигла? — спитав Гаррі, поки Рон скидав мантію.

— Я ж вам казала ще в «Барлозі», що давно вже склала все необхідне, якби раптом довелося поспіхом тікати. Коли ти, Гаррі, вранці переодягся, я поклала сюди твій рюкзак… просто відчувала…

— Ти просто чудо, — сказав Рон, подаючи їй зв’язану у вузол мантію.

— Дякую, — ледь помітно всміхнулася Герміона, запихаючи мантію в сумочку. — Будь ласка, Гаррі, вдягни плащ!

Гаррі накинув на себе плащ-невидимку й зник. Аж тепер він почав усвідомлювати те, що сталося.

— А інші… всі, хто був на весіллі…

— Нам зараз не до них, — прошепотіла Герміона. — Полюють на тебе, Гаррі, і якщо ми повернемося, то піддамо всіх ще більшій небезпеці.

— Це правильно, — підтвердив Рон, ніби наперед знаючи, що Гаррі почне сперечатися, хоч і не бачив його обличчя. — Там були майже всі члени Ордену, вони все зроблять.

Гаррі кивнув, але згадав, що вони його не бачать і сказав:

— Угу. — Проте подумав про Джіні і його зсередини обпалило жахом, наче сірчаною кислотою.

— Ходімо, пішли, нам треба рухатись, — сказала Герміона.

Вони повернулися бічною вуличкою на головну дорогу, де на протилежному боці група чоловіків горлала пісень, непевною ходою плентаючись тротуаром.

— Цікаво — чого саме на Тотенгем-Корт-Роуд? — запитав у Герміони Рон.

— Поняття не маю, просто вигулькнуло в голові, але я впевнена, що нам безпечніше перебувати серед маґлів, бо ніхто й не подумає, що ми тут.

— Точно, — погодився, озираючись, Рон, — але ти не почуваєшся тут трохи… беззахисно?

— А де краще? — Герміона зіщулилась, коли чоловіки з того боку вулиці до неї засвистіли. — Навряд чи ми зможемо зняти номери в «Дірявому казані». І площа Ґримо відпадає, якщо туди може потрапити Снейп… Можна було б у будинок моїх батьків, але існує ймовірність, що вони й там шукатимуть… ой, та коли ж ці дурні заткнуться!

— Альо, кицюню! — загорлав найп’яніший з чоловіків з того боку вулиці. — Хильнути хочеш? Кидай свого рудого і йди до нас!

— Пішли десь посидимо, — швиденько запропонувала Герміона, бо Рон уже й рота роззявив, щоб крикнути щось у відповідь. — Дивіться, отут непогано, ходімо!

Це була невеличка й занедбана нічна кав’ярня. Легкий шар жиру блищав на пластику столиків — зате всередині нікого не було. Гаррі перший ковзнув у кабінку, а Рон сів поруч з ним, якраз навпроти Герміони, яка опинилася спиною до входу, чим явно була невдоволена й озиралася так часто, наче її судомило. Гаррі не подобалося сидіти на місці. Коли вони йшли, то створювалася ілюзія, що в них є якась мета. Він відчував, як закінчується дія багатозільної настійки і руки під плащем набувають звичної форми і розміру. Вийняв з кишені окуляри й надів.

Минула одна-дві хвилини, і Рон сказав:

— Знаєте, а «Дірявий казан» звідси недалеко, це ж на Черінґ-Крос…

— Роне, нам не можна! — негайно заперечила Герміона.

— Та ми туди підемо не ночувати, а тільки рознюхаємо, що діється!

— Ми знаємо, що діється! Волдеморт захопив міністерство! Що нам ще треба знати?

— Усе-все, я просто дав ідею!

І знову запала напружена тиша. Підійшла, жуючи жуйку, офіціантка, і Герміона замовила два капучіно. Оскільки Гаррі був невидимий, то було б дивно, якби вони замовили щось і для нього. В кав’ярню зайшло двоє дебелих роботяг, вони ледве втислися в сусідню кабінку. Герміона заговорила пошепки:

— Треба знайти якесь тихе місце, роз’явитися й податися за місто. А звідти вже пошлемо вістку Орденові.

— А ти що, вже вмієш робити балакучого патронуса? — запитав Рон.

— Я багато над цим працювала й думаю, що зумію, — відповіла Герміона.

— Головне, щоб це нашим не зашкодило, хоч їх, можливо, вже заарештували. Господи, яка гидота, — скривився Рон, сьорбнувши пінної, сіруватої кави.

Офіціантка це почула, окинула Рона злісним поглядом і пішла до нових клієнтів брати замовлення. Гаррі побачив, як один з роботяг, білявий здоровань, махнув на офіціантку, щоб відійшла. Та обурено на нього витріщилась.

— Може, йдемо звідси, не хочу я пити ці помиї, — сказав Рон. — Герміоно, а ти маєш маґлівські гроші, щоб заплатити?

— Маю. Ще перед «Барлогом» я зняла всі гроші з рахунку, якийсь дріб’язок, — Герміона зітхнула і потяглася до сумочки.

Роботяги зробили однакові рухи, і Гаррі миттєво відтворив їх, навіть не усвідомивши, що робить. Усі троє вихопили чарівні палички. Рон, котрий на кілька секунд пізніше збагнув, що діється, кинувся через стіл і штовхнув Герміону на лаву. Потужні смертежерські закляття розтрощили кахлі на стіні — там, де щойно була Ронова голова, а Гаррі, й досі невидимий, крикнув:

— Закляктус!

Білявого здорованя-смертежера вдарило в лице струменем червоного світла і він упав непритомний. Його напарник не бачив, хто випустив закляття, тому знову націлився в Рона. З кінчика його чарівної палички вилетіли блискучі чорні мотузки і обв’язали Рона з голови до п’ят. Офіціантка заверещала й кинулася до дверей. Гаррі випустив у смертежера з перекошеним лицем, який зв’язав Рона, ще одне приголомшливе закляття, проте не влучив і воно зрикошетило од вікна й дісталося офіціантці, яка бухнулася мішком перед самими дверима.

Експульсо! — заревів смертежер, і стіл, за яким стояв Гаррі, розлетівся на друзки. Вибуховою хвилею його жбурнуло об стіну, і Гаррі відчув, що паличка вислизає з руки, а плащ спадає з плечей.

Петрифікус тоталус! — закричала звідкілясь Герміона, і смертежер повалився, наче статуя, з хрускотом приземляючись лицем прямо на мішанину з битої порцеляни, розтрощеного стола й розлитої кави. Герміона, трясучись, як у пропасниці, і струшуючи з волосся скалки скляної попільнички, вилізла з-під лавки.

Д-діфіндо, — вона націлила паличку на Рона, і він аж заревів з болю, бо його джинси роздерлися на коліні і там виник глибокий поріз. — Ой, вибач, Роне, руки тремтять! Діфіндо!

Розрізані мотузки впали додолу. Рон звівся на ноги і потрусив затерплими руками. Гаррі підняв з підлоги чарівну паличку й поліз через уламки й скалки до білявого здорованя-смертежера, що лежав розпластаний на лаві.

— Я мав би його впізнати, він був тієї ночі, коли загинув Дамблдор, — сказав Гаррі. Перевернув ногою чорнявого смертежера. Очі в того бігали, поглядаючи то на Гаррі, то на Рона, то на Герміону.

— Це Дологов, — упізнав Рон. — Пам’ятаю його зі старих плакатів про розшук. А той здоровило, мабуть, Торфін Роу.

— Яка різниця, як їх звати! — трохи істерично вигукнула Герміона. — Як вони нас знайшли? І що нам тепер робити?!

Якимось чином її паніка очистила думки Гаррі.

— Замкни двері, — звелів він їй, — а ти, Роне, погаси світло.

Він дивився на паралізованого Дологова й швидко міркував. Клацнув замок у дверях. Рон світлогасником занурив кав’ярню в темряву. Гаррі чув, як ті чоловіки, що перед цим дражнилися з Герміони, чіпляються на вулиці до якоїсь іншої дівчини.

— Що нам з ними робити? — прошепотів у темряві Рон до Гаррі, а тоді ще тихіше додав:

— Повбивати їх? Вони б нас повбивали. Щойно ледь це не зробили.

Герміона здригнулася й відступила на крок. Гаррі труснув головою.

— Просто зітремо їм пам’ять, — сказав він. — Так буде краще, бо тоді ми зіб’ємо їх усіх зі сліду. Якщо ж ми цих повбиваємо, то стане ясно, що ми тут були.

— Як скажеш, — полегшено зітхнув Рон. — Тільки я ще ні разу не насилав чарів забуття.

— Я теж, — додала Герміона, — хоч знаю це теоретично.

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, націлилась чарівною паличкою Дологову в лоб і проказала:

— Забуттятус.

Одразу ж очі в Дологова стали несфокусовані й сонні.

— Блискуче! — зрадів Гаррі й поплескав її по спині. — Тепер візьмися за другого й за офіціантку, а ми з Роном поприбираємо.

— Поприбираємо? — оглянув Рон напівзруйновану кав’ярню. — Навіщо?

— Думаєш, їм не стане цікаво, що тут сталося, коли вони опритомніють у кав’ярні, яка наче побувала під бомбами?

— А, так, ясно…

Рон трохи помучився, доки спромігся витягти з кишені чарівну паличку.

— Не дивно, що вона застрягла! Герміоно, ти запакувала мої старі джинси, вони вже на мене малі.

— Ой, вибач, — прошипіла Герміона, відтягуючи офіціантку подалі від вікна, і Гаррі почув, як вона бурмоче пропозицію, куди мав би запхати свою паличку Рон.

Повернувши кав’ярню до попереднього стану, друзі затягли смертежерів назад у їхню кабінку й посадовили їх, попритулявши до стін, один навпроти одного.

— Як же вони нас знайшли? — не вгавала Герміона, дивлячись на непритомних смертежерів. — Як дізналися, де ми?

Вона глянула на Гаррі.

— Гаррі… ти не думаєш, що на тобі й досі є твій Слід?

— Це неможливо, — заперечив Рон. — За чаклунським законодавством Слід припиняє свою дію в сімнадцять років, його не можна вчепити на дорослу людину.

— Це ти так знаєш, — засумнівалася Герміона. — А що, як смертежери знайшли спосіб почепити Слід на сімнадцятирічного?

— Але ж за минулу добу біля Гаррі не було жодного смертежера. Хто міг почепити на нього Слід?

Герміона нічого не відповіла. Гаррі відчув себе заразним, нечистим: невже смертежери й справді знайшли його саме так?

— Якщо я не можу користуватися чарами, і ви не можете користуватися чарами біля мене, не виказуючи нашого місця перебування… — почав було він.

— Ми тебе не покинемо! — твердо урвала його Герміона.

— Нам треба знайти надійну схованку, — сказав Рон. — Щоб усе обміркувати.

— Площа Ґримо, — запропонував Гаррі.

Двоє його друзів аж роти пороззявляли.

— Не кажи дурниць, Гаррі, туди може проникати Снейп!

— Ронів тато казав, що вони захистилися від нього закляттями… та навіть якщо вони не подіють, — з притиском додав він, бо Герміона вже хотіла було заперечувати, — то й що? Клянуся, я нічого так не прагну, як зустрітися зі Снейпом!

— Але…

— Герміоно, а де ще? Це для нас найкращий варіант. Снейп — це тільки один смертежер. А якщо Слід і далі на мені, то куди б ми не поткнулися, скрізь на нас чигатимуть цілі зграї смертежерів.

Герміона не сперечалася, хоч видно було, що сперечатися їй хочеться. Поки вона відмикала двері, Рон клацнув світлогасником, випускаючи на волю світло кав’ярні. Тоді Гаррі розпочав відлік, і на рахунок «три» вони зняли закляття з трьох своїх жертв. Коли офіціантка та смертежери сонно заворушилися, Гаррі, Рон і Герміона крутнулися на місці і знову зникли в дедалі густішій темряві.

Минуло кілька секунд, легені Гаррі знову змогли дихати вільно, і він розплющив очі. Вони стояли посеред знайомого маленького занедбаного майдану. Високі вбогі будинки дивилися на них зусібіч. Будинок номер дванадцять теж виднівся серед них, бо про його існування їм сказав Дамблдор, тайнохоронець будинку. Отож вони подалися до входу, щокілька кроків перевіряючи, чи ніхто їх не переслідує і не стежить за ними. Забігли на кам’яні східці, й Гаррі вдарив по вхідних дверях чарівною паличкою. Почулося металеве клацання та брязкіт ланцюга, двері зі скрипом відчинилися й вони швиденько переступили поріг.

Коли Гаррі зачинив за собою двері, старомодні газові світильники ожили, осяявши мерехтливим світлом довгий коридор. Усе тут було так само, як пам’ятав Гаррі: морок, павутиння, а на стінах голови ельфів-домовиків, що кидали химерні тіні на сходи. Довгі темні портьєри завішували портрет Сіріусової матері. Не на своєму місці була тільки підставка для парасоль з тролевої лапи. Вона лежала на боці, наче її оце щойно ще раз перекинула Тонкс.

— Здається, тут хтось був, — прошепотіла Герміона, вказуючи на підставку.

— Вона могла впасти, коли звідси відходив Орден, — промимрив Рон.

— А де ж закляття проти Снейпа? — запитав Гаррі.

— Може, вони починають діяти тільки тоді, як він з’являється? — припустив Рон.

Вони трималися близенько одне коло одного на килимку біля дверей, не наважуючись заходити в будинок далі.

— Не можемо ж ми стояти тут вічно, — сказав Гаррі й ступив крок уперед.

— Северус Снейп?

З темряви почувся шепіт Дикозора Муді, і друзі аж підстрибнули з жаху.

— Ми не Снейп! — прохрипів Гаррі, але щось просвистіло над ним, наче струмінь холодного повітря, і язик його скорчився в роті, не даючи змоги говорити. Та не встиг він помацати його пальцем, як язика відпустило.

Його друзі, видно, теж пережили ці неприємні відчуття. Рон ледь не блював, а Герміона, затинаючись, сказала:

— М-мабуть, це б-було з-закляття «язиков’яз», вичаклуване Дикозором проти Снейпа!

Гаррі боязко ступив ще один крок. Щось заворушилося в темному кінці коридору, й не встигли вони вимовити й півслова, як з килимової доріжки підвелася фігура — висока, сіра, наче порох, і жахлива. Герміона заверещала, і на цей вереск відгукнулася й місіс Блек, портьєри перед портретом якої відхилилися. Сіра фігура линула до них дедалі швидше й швидше, її довжелезні, до пояса, волосся й борода розвівалися за спиною. Лице було запале й безплотне, з порожніми очницями. Знайома до жаху, страхітливо змінена, вона підняла висохлу руку, вказуючи на Гаррі.

— Ні! — закричав Гаррі, піднявши чарівну паличку, але на думку не спало жодне закляття. — Ні! То не ми! Ми вас не вбивали…

На слові «вбивали» фігура вибухла, залишивши по собі хмару куряви. Очі в Гаррі засльозилися, він закашлявся й озирнувся. Побачив Герміону, що припала до підлоги біля дверей, затуляючи руками голову, і Рона, котрий дрижав з голови до ніг, незграбно гладив її по плечах і примовляв:

— Усе д-добре… він з-зник…

Курява висіла навколо Гаррі, наче туман, перехоплюючи синє сяйво газових світильників, а місіс Блек і далі репетувала.

— Бруднокровці, нечисть, мерзенні виродки, ганьба нашого роду…

— ЗАТКНИСЯ! — заревів Гаррі, спрямовуючи на неї чарівну паличку. Щось ляснуло, шугонули червоні іскри, і портьєри знову затулилися, примусивши місіс Блейк замовкнути.

— Це… це був… — схлипнула Герміона, а Рон допоміг їй підвестися.

— Так, — погодився Гаррі, — тільки не справжній. Просто, щоб налякати Снейпа.

«Цікаво, чи це подіяло, — подумав Гаррі, — чи, може, Снейп відкинув цю страхітливу фігуру так само мимохідь, як убив справжнього Дамблдора?» Намагаючись угамувати нерви, він пішов коридором далі, остерігаючись, чи не з’явиться ще якесь жахіття, проте ніщо вже не ворушилося, крім мишки, що пробігла вздовж плінтуса.

— Перш ніж іти далі, треба все перевірити, — прошепотіла Герміона, підняла чарівну паличку й промовила:

— Гоменум ревеліо.

Нічого не сталося.

— Ти щойно пережила великий шок, — лагідно сказав Рон. — Яке це було закляття?

— Таке, як треба! — сердито огризнулася Герміона. — Це було закляття для виявлення людської присутності, і тут зараз немає нікого, крім нас!

— …та старого Порошенка, — додав Рон, вдивляючись у місце на килимовій доріжці, з якого щойно вигулькнула була фігура з пороху.

— Ходімо нагору, — запропонувала Герміона, перелякано придивляючись до килима, і перша пішла по скрипучих сходах до вітальні на другому поверсі.

Герміона махнула чарівною паличкою, щоб запалити старі газові світильники, і, здригаючись від протягів, сіла на канапі, міцно охопивши себе руками. Рон підійшов до вікна й ледь-ледь одхилив важку оксамитову портьєру.

— Нікого не видно, — доповів. — А якби на Гаррі залишався Слід, то вони б уже десь тут бути. Я знаю, що вони не можуть зайти в будинок, але… що таке, Гаррі?

Гаррі скрикнув від болю — його шрам знову запалав і щось майнуло в голові, наче яскраве світло на воді. Він побачив велику тінь і відчув, як тіло пронизала лють, що йому не належала, сильна й коротка, мов удар струмом.

— Що ти побачив? — запитав Рон, підступаючи до Гаррі. — Побачив його у мене вдома?

— Ні, просто відчув злість… він дуже злий…

— Але це могло бути в «Барлозі», — голосно вигукнув Рон. — Що ще? Ти нічого не бачив? Він когось закляв?

— Ні, я просто відчув злість… важко сказати…

Гаррі почувався зацьковано й розгублено, а Герміона аж ніяк не допомогла, спитавши переляканим голосом:

— Знову шрам? Та що ж це таке? Я думала, цей зв’язок розірвано!

— Було розірвано, на якийсь час, — промимрив Гаррі. Шрам і далі болів, заважаючи зосередитись. — Я… я думаю, зв’язок відновлюється щоразу, як він втрачає контроль над собою, так і раніше було…

— Тоді ти маєш закрити доступ до мозку! — різко сказала Герміона. — Гаррі, Дамблдор не хотів, щоб ти користався цим зв’язком, він хотів, щоб ти його розірвав, для того ти й мав навчитися блокології! Інакше Волдеморт може вселити у твій мозок фальшиві образи, згадай…

— Та я не забув, дякую, — огризнувся крізь зціплені зуби Гаррі. Йому не треба було нагадувати, що Волдеморт колись використав зв’язок між ними, щоб заманити його в пастку, і що все це тоді закінчилося смертю Сіріуса. Краще б він не розповідав їм, що бачив і що відчував. Тепер Волдеморт здавався ще загрозливішим, немовби намагався проникнути в кімнату через вікно, а біль у шрамі ставав дедалі нестерпніший і дедалі важче було з ним боротися; так, ніби стримуєш з останніх сил напад блювоти.

Він повернувся спиною до Рона й Герміони, вдаючи, що розглядає на стіні старий гобелен з фамільним деревом Блеків. Тут Герміона заверещала. Гаррі вихопив чарівну паличку й крутнувся на місці, побачивши срібного патронуса, що залетів у вікно вітальні, приземлився перед ними на підлозі, згустився в горностая й заговорив голосом Ронового батька.

— Родина в безпеці, не відповідайте, за нами стежать.

Патронус розчинився й зник. Рон чи то заскімлив, чи то застогнав і впав на канапу. Герміона сіла біля нього, хапаючи його за руку.

— З ними все нормально, все нормально! — прошепотіла вона, а Рон ледь помітно всміхнувся і обняв її.

— Гаррі, — сказав він з-над Герміониного плеча, — я…

— Нічого-нічого, — сказав Гаррі, ледь не вмліваючи від болю в шрамі. — Це ж твоя родина, ясно, що ти переживаєш. Я б теж переживав. — Він подумав про Джіні. — Та я й переживаю.

Біль у шрамі сягав найвищої точки, так, як це було в саду в «Барлозі». Він ледве-ледве розчув Герміонині слова:

— Я не хочу залишатися сама. Може, візьмемо спальні мішки — я їх прихопила — і переночуємо всі разом?

Гаррі почув, що Рон погодився. Більше він не міг боротися з болем, мусив йому скоритися.

— Я в туалет, — промимрив він і швидко вийшов з кімнати, ледве стримуючись, щоб не бігти.

Насилу дійшов. Замкнув тремтячими руками за собою двері й обхопив руками голову, що розліталася від болю. Упав на підлогу, а тоді, забившись в агонії, відчув, як лють, що йому не належала, охоплює його душу, побачив довгу кімнату, освітлену тільки каміном, і білявого здорованя-смертежера на підлозі, що верещав і корчився. Над ним нависала худа постать з чарівною паличкою, а сам Гаррі говорив високим, холодним, безжальним голосом.

— Ще щось, Роул, чи закінчимо й згодуємо тебе Наджіні? Лорд Волдеморт цього разу навряд чи вибачить… Ти мене викликав, щоб повідомити, що Гаррі Поттер знов утік? Драко, дай Роулу ще раз відчути гіркоту нашого невдоволення… скоріше, якщо не хочеш сам зазнати мого гніву!

У камін полетіло поліно. Полум’я здійнялося вгору, освітивши на мить охоплене жахом бліде загострене лице. Відчуваючи, ніби виринає з глибокої води, Гаррі кілька разів глибоко вдихнув і розплющив очі.

Він лежав розпластаний на холодній чорній мармуровій підлозі, перед самісіньким його носом стирчав хвіст однієї з тих сріблястих змійок, що підтримували ванну. Гаррі сів. Виснажене й перелякане Мелфоєве обличчя й досі тремтіло перед його очима. Гаррі ледь не знудило від побаченого, від того, що Волдеморт примушував робити Драко.

Хтось різко затарабанив у двері, й Гаррі аж підскочив, почувши дзвінкий Герміонин голос.

— Гаррі, тобі потрібна твоя зубна щітка? Я принесла.

— Ага, чудово, дякую, — спробував він відповісти якомога буденніше, а тоді встав, щоб відчинити двері.

Загрузка...