ЖАРТ. Із життя психів

Янгол (4)

Янгол дивився на зорі крізь вікно й думав про те, як незручно дивитися на них крізь шибку. У двері тихесенько пошкрябалися. Прошепотіли:

- Янголе.

- Заходь, - відповів він. Це була Мила, маленька шизофренічка з другого поверху. Мила ніколи не ходила сама. Біля неї постійно товклося ще п’ятеро напівматеріальних істот. І тепер, зайшовши разом з нею, вони посідали в його палаті. Милка підійшла, теж глянула у вікно.

- Любиш зірки?

- Іноді вони бувають… н-ну… доволі симпатичними.

- Кажуть, у них щось є… - вона перевела погляд на нього. - Ти в них щось бачиш?

- А ти?

Вона трохи нервово знизала плечима. Це означало, що ні.

- У тебе вікно відчиняється?

- Лише кватирка.

- Можна палити?

Янгол ствердно кивнув. У Мили був талант знаходити цигарки. Вона й так подобалася йому, а з цим своїм талантом - ще більше. Цигарками вона ділилася охоче. А що робити янголові у психлікарні, як не палити? Він попрямував до свого ліжка, сів на краєчок, тому що на ліжку вже розлігся один із Милчиних друзів - носатий чарівник у червонім балахоні.

Мила закурила. Вона була ще юна, та вже безнадійно хвора. Не те щоби геть безнадійно, та Василеві Анатолійовичу не піддавалася вже більше року. Вона просто не хотіла лікуватися. Або не хотіла, щоб він її лікував, щоб її взагалі лікували тут.

- Знаєш, чому людина постійно змінює друзів? - вона затягнулася, видихнула дим у ква-тирку.

- Чому? - спитав Янгол. От ще й за це подобалася вона йому. З нею було цікаво, вона була жива, в неї було багато запитань і відповідей. Звичайно, лише для себе, та все ж було. Цим вона відрізнялася, наприклад, від лікаря, який не мав нічого свого. І ще вона не боялася Янгола, а лікар - той завжди аж тремтів.

- Зі старими стає нудно. Вони вже все знають про тебе, ти - про них.

- Тобі нудно зі своїми друзями? - він кивнув на її товариство.

- Не те, щоб дуже нудно… але хочеться, щоб іще хтось про мене знав.

- Хочеш, аби це був я?

- Будь-хто, - вона відмахнулася, - просто хочу розказати. А ти зараз найближче.

Оце й було у ній гарне: чесність і якась дивна самодостатність, - на шістьох поділена, та все ж самодостатність.

- Розповідай, - погодився він.

- Обіцяй, що запам’ятаєш.

- А це навіщо? - здивувався він. Мила була чи не єдиною людиною, якій він ставив нериторичні запитання. Бо його справді цікавили її відповіді.

- Якщо мене не стане - не стане і їх, - вона кивнула на свою свиту, - більше про мене ніхто не знає. А людина живе, доки живе про неї пам’ять. Янголи ж живуть вічно…

- Янголи - вічно, а пам’ять - ні. Навіть у янголів, - посміхнувся він у відповідь, - пам’ять має властивість танути. Спершу тануть чіткі контури, потім - кольори, а потім - і сама суть.

- Все одно. Мені буде приємно хоч трошки пожити у твоїй пам’яті.

І ще одне: вона дуже невимушено робила компліменти.

- Давай, - погодився він, - я запам’ятаю.

- Вони, - знову кивнула на п’ятьох, - були не завжди. Я створила їх. Знаєш, як? Я дуже хотіла бути письменницею. Задумала твір, назвала його «Недописані новели». Вони так і залишилися недописаними. Щось не виходило в мене. Я створила персонажів, та не змогла створити для них живого світу. Не виходило. Персонажі були надто яскраві для будь-якого написаного сюжету - вони були надто живі. Частин у «Новелах» було п’ять. І в кожній з них головний герой - справді головний, найкращий, виписаний старанно й чітко, до щонайдрібнішої рисочки, до найпотаємнішої думки, до щонайменшого подиху… живий герой… Отже, «Новели» не виходили, було дуже сумно й погано, порозмовляти про це було ні з ким… окрім цих, п’ятьох…

Вона позіхнула. Янгол слухав уважно, не перебивав. Він знав, як це ображає і як боляче, коли тебе перебивають. Мила мовчала. Він теж. Він чекав, бачив у її зелених очах, що сказала ще не все. Нарешті вона промовила:

- Янголе, ти знаєш, що роблять письменники?

- Що? - Взагалі-то він, янгол, повинен був знати, та не був певен, - там, де починається творчість, ні в чому не можна бути певним, адже там закінчується влада Бога і починається влада творця.

- Вони ж мазохісти, Янголе. Попервах щось собі вигадують. Починають жити своїм вигаданим світом разом із своїми героями. Невдовзі їх це починає гнітити, вони просто розриваються між двома світами і тихенько ненавидять свій світ, своїх героїв, вони задихаються у власному світі, бачачи всю його недосконалість… прагнуть перейти до наступного світу, а цей, що вже віджив, поважчав, скинути іншому. І тоді починають писати, вихлюпують усе це на папір, віддають комусь, все одно кому, аби лиш віддати. Лише тоді повертаються вони до нормального життя, причому лише для того, щоби заглибитися в наступний світ, на який невдовзі чекає те саме.

Янгол мовчав.

- Я теж хочу так, Янголе, - раптом загорілася вона, хутко перейшовши від суму та безнадії до якогось очікування радості, - я так втомилася. Допоможеш?

- Милко, - він тяжко і втомлено позіхнув, хотілося їй допомогти, як нікому, - Милко, я з радістю б. Але не можу…

Вона не слухала і знай товкмачила своє:

- Мені всього лиш треба знову взяти свій рукопис. Мені здається, зараз я вже зможу дописати… Я зараз трохи додумала… Може вийти…

- Милко, я не можу! - раптом гримнув він. Почуття безпорадності, загнаності в оцю кляту лікарню, замкненості у вузьких рамках одної-однісінької грані буття так довго тиснуло зсередини, що, нарешті, прорвалося цим вигуком.

- Вибач, - уже тихіше обізвався він.

- Ти скоро вийдеш звідси, - сказала вона, - я допоможу.

- Як? - безпорадно посміхнувся він.

- Моя шизофренія - це не ці п’ятеро, - зізналася вона. Янгол здивовано підняв брови. - Вони просто існують поруч, хіба ти не бачиш? А шизофренія - це зсередини. Існує друга Я. Вона спромоглася дописати «Новели», зараз вона пише далі, більше та більше, краще й краще. Про неї ще ніхто не знає, проте вона дійшла майже до апогею. Вона й сама не знає, та знаю я: багато з того, що вона пише, збувається. Я скажу їй, аби написала про тебе. Що ти був у лікарні, а потім швидко-швидко вийшов на волю.

- Як? - іще раз спитав він. Вже без посмішки. Справа ставала дедалі серйознішою.

- Ну, наприклад, так: «Лікар відсахнувся, тому що за спиною пацієнта раптом сяйнули золотом два величезні крила».

Янгол замислився. Так, це могло б вийти. Митець - як Бог: у своєму творінні він піднімається до Бога і майже уподібнюється йому, бо наділений потугою творця. Так вони думають. Часом так воно і є. Богом бути важко, проте можливо. І, якщо справді існує Милка-2 у якомусь світі, якщо цей світ (безумовно створений Милкою-1) достатньо реальний, якщо ця Милка-2 справді пише, а не прикидається, то, можливо… Забагато цих «якщо», та спробувати варто.

- Так от, - сказала Милка, - коли вийдеш, зроби так, щоб я знову отримала свій рукопис.

- Добре, - сказав Янгол.

- І пам’ятай про мене.

- Добре, - знову сказав Янгол.

Вона піднялася і хотіла вже йти до дверей, як він раптом сказав.

- Але в одному я з тобою не згоден.

- У чому?

- Людина живе доти, доки живуть її твори.

- Це один із різновидів людської пам’яті, - посміхнулася вона.

Янгол похитав головою.

- І знову я не згоден. Твори - це один з різновидів існування.

Милка теж похитала головою. Попрямувала до дверей. Почет із п’ятьох казкових істот слухняно поплентався за нею. Сьогодні вони були на диво мовчазні. Здається, теж утомлені.

Янгол пройшов прокуреною палатою. На підвіконні залишилися принесені Милою цигарки. Вона завжди залишала їх. Без зайвих слів, ніби просто забувала. Янгол посміхнувся. Йому подобалися люди, які обходяться без зайвих слів. Він дістав зі схованки за батареєю сірники, закурив. Сів на підвіконня, видихнув у кватирку. В димовому серпанку зорі на небі посіріли, почали розпливатися й підморгувати.

- Чого моргаєте, дурепи? - ласкаво сказав їм Янгол. - Ви тут ні до чого. Ви - лише прикраса.

Втім, він іще довго сидів на підвіконні й ще довго дивився угору. Може, на зорі, а, може, просто в небо, де можна літати.