ЖАРТ. Із життя психів

Інка (10)

Богдан-не, я готова!

Ого, яка готова, Інко!

В-вино дуже смачне, мені с-сподобалося…

То з чого ти почнеш синтезувати?

А я це… потренуюсь на котах… хі-хі…

- Сфінксе!

Ні, так голос набагато краще. Кошеня ввійшло до кімнати, зупинилося, очікувально глянуло на господиню. Це вже було повністю й безумовно її кошеня, якщо не сказати - її друг. Коли вранці мама побачила його, то аж злякалася: руде, мале! Що це? Звідки це? Інка вхопила його на руки, з викликом притисла до грудей, не вигадала нічого кращого, ніж сказати, що вночі воно залізло до її кімнати крізь кватирку.

Мама хотіла кудись його подіти: або віддати комусь, або просто викинути крізь ту ж кватирку. Ні, вона не була злою, вона просто чомусь не любила котів. Інка пішла в наступ. Всі жінки - відьми, так, мамо? Так-так, Інко, звичайно ж, так, із гордістю погодилася мама. А яка ж, мамо, відьма без кота? Ти подивись на нього: маленьке, руденьке, прямо як я. Я буду відьмою, мамо, а це буде мій відьомський кіт, добре?

Немалу роль відіграли й погрозливі погляди на Ерастовича. Той одразу ж зробився котолюбом і закохався у Сфінкса. І мама здалася: добре, тільки пообіцяй, відьмочко, що доглядатимеш його сама. Обіцяю, мамо. Отак Сфінкс залишився з Інкою.

І ось тепер, Сфінксе, зробимо тебе… хі-хі!… сфінксом. Справжнім, таким, що розмовляє.

Інка ковтнула ще вина, почала обережно вимальовувати в уяві сфінкса. Кошеня, немов розуміючи відповідальність моменту, сиділо не рухаючись, лише зацікавлено вивчаючи господиню. Ага, нарешті вималювався. Інка піднесла до Сфінкса розколоте дзеркальце.

- Подивись-но сюди… Мамо!

Вона відстрибнула, бо кошеня й справді перетворилося.

Молодець, кицю, похвалив Богдан.

Інка з сумнівом подивилася на Сфінкса. Молодець?… Мордочка в кошеняти стала чимось середнім між людським обличчям і пташиним дзьобом, тулуб облисів, з лап виросли величезні пазурі, а позаду стирчав лев’ячий хвіст.

Знущаєшся, Богдане?

Для першого разу доволі непогано, кицю. Ти просто погано уявила сфінкса. Не досить детально. Що уявила - те й маєш.

А воно розмовляє, Богдане?

У нього спитай, Інко.

- Сфінксе…

- Що? - він плигнув на стіл. Голос у нього був м’який, приємний. Бодай щось вийшло. Інка посміхнулася, обережно почухала його за вухом.

- Як справи, малий?

- Що таке «справи»? - спитало воно.

- Це те, що ти робиш, - пояснила Інка.

- Як те, що я роблю, може бути «як»? - спитав він.

- Іноді «як справи» питають, щоб дізнатися, як у тебе життя, - пояснила вона.

- Що таке «дізнатися»?

Не дивно, що Борис Едуардович завжди такий знервований, подумала Інка. Вчителем, виявляється, бути важко і трохи нуднувато. Проте вона взялася за кошеня…е-е… за те, що було кошеням, взялася з усією відповідальністю і терплячістю, на яку тільки була здатна. Сфінксова проблема полягала в тім, що йому було дуже важко сприймати абстрактні поняття. Інка вибилась із сил уже на другій годині Сфінксового навчання.

Я більше не можу, Богдане, поскаржилася вона. Здається, це марно.

Може, й марно, погодився Богдан, тварини тим і відрізняються від людей, що не можуть мислити абстрактно.

Він же не тварина, Богдане, він - сфінкс.

Значить, ти уявляла сфінкса як таку собі тварину, що розмовляє… і т. д.

- Сфінксе, - вона втомлено подивилася на створіння, - іди десь трішки погуляй.

- Що таке «трішки»? - спитав він.

- Просто йди, - Інка махнула рукою на двері, він уважно подивився на неї, подумав, зрозумів. Стрибнув до дверей і зник у коридорі.

Богдане, раптом злякалася Інка, а якщо його хтось побачить?

Він сфінкс лише для тебе, заспокоїв Богдан, для інших - звичайне руде кошеня.

Інка подумала, погодилася. Ковтнула ще вина. Зі Сфінксом не вийшло - їдемо далі.

Богдане, я створю собі мудрого китайця.

Вона замружилася, виставила вперед на витягнутій руці дзеркало. Китайця уявляла детальніше, ніж Сфінкса, вимальовувала кожну рисочку… Все! Перед нею стояв китаєць. Він склав долоні, легенько нахилив голову, вітаючись. Десь далеко дзенькнув гонг.

- Привіт, Чонгу! - зраділа Інка. Китаєць вийшов гарний, дуже справжній. Чомусь Інка вирішила, що його звуть Чонгом.

- Ну давай, - вона аж подалася вперед, - скажи щось розумне.

- Що далі в ліс, то тлустіші партизани, - щирою українською заявив китаєць.

- Це жарт? - підозріло насупилася Інка. Вона вже зрозуміла, що щось не так.

- У кожному жарті є частка жарту, - сказав він.

Богдане, подумки застогнала Інка, він що, тепер так і буде приказками та примовками розмовляти?

Ти хотіла створити його розумнішим за себе, засміявся Богдан, а так робити не можна. Просто не вийде. Ось і маєш китайця-дебіла.

Ні, тільки не це. Вона вирішила поборотися. Проте Чонг зі своїми примовками виявився дужчий. Після п’ятнадцятихвилинної філософської супереки китаєць цитував не лише народні мудрощі, а й пісні, фільми, казки. Вражало те, наскільки його цитати постійно були не в тему. Коли він дійшов до «в полі берізка стояла», Інка не витримала.

- Просто зникни, - втомлено сказала вона.

Він не може зникнути, кицю, сказав Богдан, ти створила його, він уже існує.

То що, тепер мені все життя вислуховувати від нього народну мудрість?

Ага, розвеселився Богдан, тепер у тебе аж два нічні жахи: Сфінкс і китаєць.

І не можна його ніяк позбутися?

Можна, кицю, але тоді він причепиться до когось іншого.

Нехай, Богдане, з полегшенням зраділа Інка, інший з ним розбереться.

До кого його відправити?

До Ерастовича, мало не відповіла Інка, та вчасно подумала про те, яка морока буде мамі з Ерастовичем, який з’їхав з глузду, і махнула рукою, - до якоїсь психлікарні, Богдане, мені все одно.

Добре, Інко.

Далекий дзвін ґонґа - китаєць уклонився і розчинився в повітрі. Інка з полегшенням посміхнулася, ковтнула ще вина. Потроху пливло перед очима, паморочилася голова.

Може, продовжити завтра, Богдане?

Не знаю, кицю, я б іще щось поробив сьогодні.

Ага, Богдане, не тобі ж потім від них відбиватися.

Інка взяла пляшку, збиралася ще ковтнути, та пляшка раптом вислизнула з рук і розбилася об підлогу.

- Чорт! - вигукнула Інка, підхопилася й одразу ж взялася рукою за краєчок столу, щоб не впасти. До кімнати влетіла мама, розгублено зупинилася на порозі, в неї врізався Ерастович.

- Інночко, - мама була якась перелякана, - що це, доню?

Перелякана мама подобалася Інці набагато більше, ніж мама, що гримає.

- П-росто захотілося вина, - повільно і обережно, щоб не заплітався язик, вимовила Інка.

Мама перевела погляд на Ерастовича. Інка спробувала теж подивитися на нього, погрозливо, шантажуючи, проте Ерастович ніяк не фокусувався перед очима, розпливався на два, а то й на три екземпляри. І тут сталося щось геть неочікуване.

- Це все ти зі своєю клятою колекцією! - пішла в наступ на Ерастовича мама. - Який приклад показуєш ти дитині?! - (Часом дуже гарно бути просто дитиною, подумала Інка). - Падлюко! Щоб завтра нічого спиртного у хаті не було! А тепер - бігом прибирати!

Інці такий поворот справ дуже сподобався. Вона обережно дійшла до ліжка і вклалася спати.

Інко, чому навколо тебе все ламається, спитав Богдан.

А це не я винна, подумала Інка.

А хто ж, Інко?

А… е… Гремлін. У мене в шафі, Богдане,… ой, як голова крутиться… так от, у мене в шафі живе Гремлін,… просто… його ніхто… не… бачить… на добраніч…

Інка заснула. Вночі бачила вві сні Гремліна. Вухате й зубате звірятко, яке трощить і ламає все довкола. Й живе в Інчиній шафі.