ЖАРТ. Із життя психів

Інка (11)

Вона прокинулася рано. Цікаво, чому всі кажуть, що голова болить із перепою? У неї не боліла. Лише трішечки паморочилася, та й то, мабуть, через клятий струс. Сфінкс був поруч, він цілеспрямовано шматував килим своїми величезними кігтями.

- Привіт, - сказала йому Інка.

- Привіт, - відповів Сфінкс.

- Як справи? - спитала Інка.

- Добре, - відповів Сфінкс.

Щось потепліло всередині. Навчилося, воно навчилося! Тепер вона розуміла Бориса Едуардовича. Так ось у чому кайф бути вчителем! Ось коли зазнаєш утіхи, відчуваєш, що день марно не минув.

- Молодець, Сфінксе.

- Що таке «молодець»? - одразу ж підняло мордочку створіння. Й Інці довелося ще з півгодини проводити навчання. Її увагу відвернуло якесь шарудіння з шафи. Вона здивовано поглянула на неї, потім - на Сфінкса, немов шукаючи у нього підтримки. Встала, обережно, мало не навшпиньках підійшла до шафи, рвонула на себе двері. Перед її очима матеріалізувалося маленьке створіння з величезними вухами й зубами. Так і є - Гремлін. Єдине, що вийшло саме так, як вона його й уявляла. Гремлін уважно глянув на Інку, розігнався і плигнув на люстру. Люстра обірвалася і з гуркотом гепнула додолу. Гремлін з утіхою заходився доламувати її.

- Інко! - гукнула з вітальні мама. - У тебе все гаразд?

- Е… Відносно, - відповіла Інка.

Гремлін знай гриз і ламав. Кроки з коридору - мама йде до Інчиної кімнати.

- Геть, тварюко! - просичала Інка і легенько стусонула Гремліна.

Той загикав, клацнув зубами, проте плигнув до шафи.

- Що означає «тварюко»? - спитав Сфінкс. Інка втомлено закрила очі.

- Інно, що тут трапилося? - мама стояла на порозі, склавши руки на грудях і тупаючи ногою. Така поза означала: ох, зараз комусь перепаде!

- Впала люстра, - пояснила Інка мамі.

- Отак сама взяла і впала?

- Ну… можна і так сказати, - знизала плечима Інка.

- Це дуже, дуже погано, Інно, - серйозно подивилася на неї мама. - Я дуже, дуже не люблю, коли падають люстри. Прибирай, поговоримо потім.

Це був початок чергового переходу до нової ланки Інчиного життя. Тепер жити стало не сум-но, зовсім не сумно. Сумувати було просто ніколи. У неї тепер були Сфінкс, якого треба вчити, і Грем, за яким треба пильнувати. Розмовляти ще не було з ким, але тепер це й не знадобилося б. Вона просто не встигла би ні з ким розмовляти.

Була з Грема і користь. Як не дивно, але він потроху піддавався дресируванню. Й Інка, нарешті, навчилася нацьковувати створіння на Ерастовича, точніше, на його речі. Проте інколи Грем не стримувався. Він вже перегриз половину її взуття й порвав майже всі ремінці. Нарешті Інка звільнила від речей шафу, а Грема в ній почала замикати на ключ. Так було спокійніше.

Що стосується Сфінкса, то він і мертвого міг би вивести з себе. Він був настільки допитливим, що від його запитань не можна було відбитися.

В усій цій ситуації тішило тільки одне: все ж таки здихалася Чонга. Часом, правда, прокидалася совість. Комусь це нещастя звалилося на голову, і винна в цім була Інка. Та вони з Богданом швиденько ставили совість на місце - удвох це легко було зробити.

Богдан постійно з’являвся поруч. Був таким же веселим і поблажливим. Проте щось тихесенько гризло її зсередини. Щось у цьому Богданові було не так. Цього маленького гризького черв’ячка Інка придушувала самостійно - Богдан про нього не знав.

Мама з Ерастовичем після випадку з вином постійно сварилися. Це означало одне з двох: або ж вони одружаться, або розійдуться. Інці подобався, звісно ж, другий варіант, та вона почала замислюватися над тим, як буде мамі, коли вона залишиться сама. Інка вже знала, що таке самотність. Вона була відірвана від свого Всесвіту й самотня без нього. А, може, Ерастович для мами - такий же Всесвіт. Зараз Інка була надто зайнята, щоби бути самотньою. А от мама навряд чи створить собі таких ось проблемних істот.

Наслідки струсу вже минулися, та поновити заняття ніяк не виходило. Завтра, обіцяла вона собі щодня, зроблю це завтра.

Аж ось у новому періоді її життя нарешті настала година істини: мама виганяла Ерастовича. Інка зосереджено допомагала, викидаючи його шкарпетки з балкону. Ерастович був чоловіком економним, тому ловив їх знизу.

- Так його, так! - веселився невидимий Богдан. Гремлін, схоже, теж бажав узяти участь у грандіознім розборі, бо намагався висадити зсередини двері шафи. На щастя, мама була настільки зайнята ділом, що цього гуркоту не помічала. Сфінкс мовчки, проте досить зацікавлено за цим усім спостерігав. Спостерігали й сусіди. Почувши галас, вони повиходили на балкони, а потім так зацікавилися цим видовищем, що розділилися на два табори - за маму й за Ерастовича.

- Так йому і треба! - кричали перші.

- Ну, що ви? - вмовляли інші. - Дорослі ж люди. Треба сісти, спокійно побалакати…

- Нема чого обговорювати! - верещали треті. - Він наліво, падлюка, ходив!

Бабусі на лавочці пороззявляли роти, ловили факти для майбутніх пліток і нічого не кричали. Спробуйте щось покричати із роззявленим ротом.

Зрештою, все було закінчено. Мама гукнула навздогін:

- І більше на очі не з’являйся! Побачу - вб’ю!

Отакою мама подобалася Інці понад усе. Зараз вона і справді скидалася на відьму, на гарну, розлючену відьму. Люта, зі скуйовдженими рудими кісьми і палаючими зеленими очима. Ух! Вогонь, а не жінка.

Увечері мама заспокоїлася, стала все тою ж лагідною і тихою мамою. Настільки стандартною, що Інка аж здивувалася, коли мама запропонувала їй випити пляшку вина.

- Вино гарне. - Мама підморгнула. - Не все ж я цьому зрадникові віддала. Трохи порідшала його колекція.

Сіли за стіл, випили. Це було мамине свято, маленьке власне свято. Яскраво сяяли її очі, які вже прибрали свого звичного сірого кольору, й від цього Інці ставало легко і спокійно. Навіть Грем замовк. Інка вкинула у шафу свій старий годинник, і звірюка зайнялася ним.

Мама говорила, а Інка робила вигляд, що уважно її слухає. Тепер це було неважко. Інці подобалося, що мама щаслива. Мама повинна бути щаслива. Все, як завжди. Ми, жінки, - це ого-го, ми їм покажемо, де козам роги правлять. Ну, звичайно, погоджувалася Інка і думала: «Коли і самі кози прийдуть до воза».

Коли мені було п’ятнадцять… - казала мама. Інка уважно дивилася на неї, потихеньку попивала вино й ні про що не думала. Останнім часом це ніпрощонедумання стало для неї звичною справою.

- Знаєш, доцю, ми всі такі різні…

Ого, це щось новеньке.

- Хто - ми, мамо?

- Ми - люди. Ми різні, та є у нас одна погана сторона. Гадаю, в усіх вона є.

- Що за сторона? - зацікавилася Інка.

- Найгірша наша сторона: ледача, дуже легка, занадто легка, поблажлива. Та, що пхає най-легшим шляхом. З цією стороною своєї вдачі, доню, потрібно боротися, не давати їй владу над собою. Інакше ти прийдеш ні до чого. В кінці легкої дороги немає нічого. Попрямувавши нею, ти прийдеш ні до чого. І твоє життя буде змарноване. Завжди вибирай ту дорогу, в кінці якої - мета. Дорогу найважчу, завжди опирайся цій стороні…

Інка давно це підозрювала. А тепер майже впевнилася в цьому. Матуся, ріднесенька її матуся, вважала своє життя змарнованим. Все ж таки, мабуть, кохала вона того свого сина тракториста, не Інчиного м’якого татуся, а сільського хлопця із грубими руками і, либонь, із такими ж манерами. Проте захотілося їй чогось легшого, ніж доля якоїсь там доярки. От і рвонула до міста із першим же впольованим «городським». Подалася в інтелігенцію, а це було не її покликання.

Та не це зараз хвилювало Інку. Той малесенький черв’ячок, що гриз ізсередини, тепер перетворився на добрячу зміюку.

Що ти думаєш про цю сторону, Богдане, обережно спитала вона.

А що ти думаєш, кицю, з приводу «всі жінки - відьми» і «коли мені було п’ятнадцять»?

Інка подумки посміхнулася йому, тому що це був жарт. Богдан був жартівник, - веселий, легкий, поблажливий.