Житія Святих - Червень

Житіє святого і преподобного отця нашого Онуфрія Великого

При ньому й инших святих пустельників згадано.

Розповів і записав преподобний Пафнутій, єгипетський пустельник.

Преподобний Пафнутій, чернець одного з пустельних монастирів Єгипту, сам розповів і записав, як він знайшов у пустелі преподобного Онуфрія Великого й инших пустельників.

Розповідь свою починає так. "Одного дня, коли сидів я у своєму монастирі й безмовствував, прийшло бажання вийти у внутрішню пустелю й подивитися, чи нема там якогось ченця, що більше від мене служить Господові. Тому встав і, трохи хліба та води в дорогу взявши, вийшов з монастиря свого, нікому про себе не розповідаючи, і пішов у пустелю найглибшу. Йшов я чотири дні, ані хліба не куштував, ані води і дійшов до однієї печери замкненої, що мала одне віконце. Стояв я біля віконця, стукаючи десь годину, сподіваючись, що, за звичаєм чернечим, хтось до мене вийде і віддасть мені в Христі вітання. Не було нікого, хто б мені відповів, тож я відчинив двері й увійшов, кажучи: "Благослови". І побачив одного старця, що сидів, наче спав. Знову я "благослови" промовив і торкнувся плеча його, наче збудити хотів. І був він як порох: торкнувшись тіла його, я зрозумів, що він багато літ як помер. Бачив я і ризу, яка при стіні висіла, коли торкнувся до неї — стала як порох у моїй руці. Зразу тому, знявши зі себе мантію, покрив нею тіло померлого. Викопав руками яму в піщаній землі, поховав мощі його зі звичними псалмоспівами, і молитвою, і сльозами. Скуштувавши трохи з хліба, який носив зі собою, і води, підкріпився і заночував при гробі того старця. Зранку ж, помолившись, вирушив у внутрішню пустелю. Йшов декілька днів, знайшов другу печеру і бачив перед нею людські сліди. І розумів, що хтось живе в печері. Постукав і ніякої не почув відповіді. Увійшов усередину. Нікого там не знайшов і вийшов, думаючи, що якийсь раб Божий живе тут і пішов кудись у пустелю. Вирішив тому чекати на місці раба Божого, бажаючи бачити його і привітати в Господі. І перебував цілий день, чекаючи, і псалми Давидові без упину співав. Бачив же, що місце те вельми гарне, і фінік ріс з плодами своїми, і мале джерельце води живої текло, і дивувався красі місця того, бажаючи й самому жити на ньому, якщо б таке було можливе. Коли день схилявся до вечора, побачив череду буйволів і раба Божого посеред них (був же то преподобний Тимотей-пустельник). Коли ж вони до мене наблизилися, побачив я мужа без одягу, який волоссям своїм наготу тіла прикривав. Прийшовши до того місця, де я стояв, і мене побачивши, подумав, що я дух або привид, і став на молитві: багато духів нечистих привидами спокушали його на місці тому, як же мені пізніше розповів. Я ж сказав йому: "Чого боїшся, рабе Ісуса Христа, Бога нашого? Поглянь і побачиш сліди мої і зрозумієш, що чоловік я, як же й ти, осягни, що тілом і кров'ю я є". Він же, дивлячись на мене й пізнавши, що я чоловік, утішився, подякував Богові і мовив "Амінь". Підійшов до мене, привітав, ввів до печери своєї, дав мені їсти плоди фінікові, чисту з джерела воду поставив і сам їв задля мене.

Питав мене, кажучи: "Як ти прийшов сюди, брате?" Я ж, виявляючи йому думку і намір свій, сказав: "Рабів Христових, що в пустелі цій живуть, бачити я хотів. Вийшов з монастиря мого і прийшов сюди. І Бог не позбавив мене бажання мого — сподобив бачити твою святість". Спитав же я його, кажучи: "Як ти, Отче, сюди прийшов і скільки років маєш у пустелі цій, і що їси, і чому нагий, ні в що не одягнешся?" Той же почав розповідати мені про себе так: "Спершу перебував я в одній з киновій Тиваїдських, чернече життя провадячи й усім серцем служачи Богові. За рукоділля мав ткацтво. І прийшла мені думка, яка говорила: "Вийди з киновії, і живи сам, і трудися, працюючи, щоб більшу винагороду прийняти від Бога. Можеш-бо з труду рук своїх не лише себе прогодувати, а й жебраків годувати і подорожнім братам давати спочинок". Послухавши з любов'ю помислу свого, вийшов я з братства й окремо, поблизу града, побудував собі келію і віддався рукоділлю своєму. І було мені досить для життя того, що з труду рук моїх збиралося. Приходило до мене багато людей, які потребували моїх виробів, і приносили все потрібне. Давав я спочинок і подорожнім, а те, що лишалося, роздавав убогим і потребуючим. Ворог же наш диявол, який завжди на всіх воює, позаздрив життю моєму і постарався знищити труди мої. Вклав в голову одній особі жіночого роду прийти до мене по мої вироби. Прийшовши, веліла мені виготовити полотно. Виготовивши його, віддав я їй. Змусила ж мене виготовити й друге. І була в нас бесіда на самоті і дерзновення, і, зачавши гріх, народили беззаконня. Був я з нею до шести місяців, грішачи. Тоді подумав собі, що нині чи завтра смерть прийде до мене і прийняти маю муку вічну. І сказав собі: "Горе мені, о душе, краще тобі втікати звідси, щоб утекти від гріха, разом і від вічної муки". Тому, все покинувши, утік я таємно і прийшов у пустелю цю. До місця цього дійшовши, знайшов я печеру цю, і джерело, і фінік, що має дванадцять гілок, і щомісяця кожна гілка родить мені стільки плодів, скільки досить для прогодування мого на тридцять днів. Коли закінчується місяць і плоди одної гілки, дозріває друга гілка, і так, благодаттю Божою, прогодовуюся, иншого ж нічого не маю в печері своїй. Одяг мій за довгий час, постарівши, знищився, і через багато літ (вже-бо тридцять літ перебуваю в пустелі цій) виросло мені волосся, як же бачиш. І є воно мені замість одягу, покриває наготу мою".

Це від праведного того чуючи (говорить Пафнутій), спитав я його, кажучи: "Після твого, Отче, приходу на це місце, чи щось надокучало тобі чи ні?" Відповів той: "Незліченно бісівських нападів я перетерпів, багато разів боролися зі мною і не перемогли мене — помагала мені благодать Божа. Протистояв-бо я їм знаменням хресним і молитвою. Окрім же ворожих нападів, ще й тілесні хвороби надокучали мені: вельми боліла мене утроба, що й на землю я падав з того болю, і не міг, стоячи, звичні молитви молити, але в печері своїй, на землі лежачи, здійснював співи мої у великому стражданні, що ані вийти геть не міг. Молився ж до милосердного Бога, щоб через ті хвороби, які облягли мене, подав мені прощення моїх гріхів. Одного дня, коли сидів я на землі й утробою вельми страждав, побачив мужа чесного, що переді мною стояв і казав мені: "На що хворієш?" Я ж ледве міг відповісти йому, сказав: "Господи, утроба болить". І сказав до мене: "Покажи мені, де болить". І я показав йому. Він же простягнув руку свою, поклав долоню свою на болюче місце і, скеровуючи пальці руки своєї, прорізав місце, як ножем, вийняв нутрощі мої, через які я страждав дуже, і показав мені виразки, які на них були. Обрізавши їх рукою і хустинкою чистою обтерши, знову вклав на їхнє місце. Пальцями прорізане місце заліпив, долонею загладив і сказав мені: "Ось ти здоровий, більше не гріши, щоб не було тобі гірше. Але служи Господові Богові твоєму віднині і довіку. З того часу перебуваю без болю, дякуючи Богові і славлячи милосердя Його". У такій бесіді, — говорить Пафнутій, — звечора з преподобним тим отцем сівши, провели мало не цілу ніч, зранку-бо встали на звичну молитву. Коли настав день, просив я довго преподобного отого отця, аби звелів мені жити при ньому або хоч би десь окремо поблизу нього. Він же сказав мені: "Не зможеш, брате, тут бісівських напастей витерпіти". І не дозволив мені перебувати при ньому. Тоді я просив його, щоб сказав мені своє ім'я. І сказав, мовивши: "Ім'я моє Тимотей, поминай мене, любий брате, і молися за мене до Христа Бога, щоб здійснив на мені до кінця милосердя своє, якого мене сподобляє". Я ж, Пафнутій, припав до ніг його, просячи молитися за мене. Він же мені сказав: "Владика наш Ісус Христос благословить тебе, і покриє тебе від усіляких сітей диявола, і подасть тобі шляхи праведні, щоб без перешкод прийшов ти до святих Його". Благословив мене преподобний Тимотей і відпустив з миром. Прийняв же я з рук його на дорогу плоди фінікові, і воду з джерела в посудину свою зачерпнув, і поклонився святому старцеві тому, і пішов від нього, славлячи Бога й дякуючи Йому, що сподобив мене бачити такого угодника свого, і користати зі слів його, і благословення від нього прийняти. Повертаючись звідти, через декілька днів дійшов я до монастиря пустельного і зупинився в ньому перепочити й побути там трохи. Сумував же, думаючи собі й кажучи: "Чим є моє життя? Або які мої подвиги? Не дорівняються до тіні життя і подвигів угодника Божого, якого я бачив". Немало днів я так думав і хотів наслідувати в боговгодженні того правденого мужа. Спонукало ж мене милосердя Боже, щоб піклувався я про душу свою й не полінувався знову йти у внутрішню пустелю непрохідним шляхом до того краю, де живе рід варварський, що називається мазик. Усе моє старання на те було, щоб довідатися, чи є ще й инший якийсь пустельник, що служить Богові, аби приєднатися до нього і прийняти від нього користь душі моїй. Виходячи ж знову в намірену пустельну дорогу, взяв я трохи хліба і води, чого мені не надовго вистачило. Коли закінчилися хліб і вода, сумував я, не маючи їжі. Проте кріпився, і йшов чотири дні й чотири ночі без їжі і пиття, і знеміг дуже тілом, і впав на землю, чекаючи смерти. Тоді побачив мужа святоліпного, прекрасного і пресвітлого. Прийшов він до мене, руку свою на уста мені поклав і невидимим став. І зразу відчув я в собі силу, що ані їсти не хотів, ані пити. Вставши ж, знову пішов у ту внутрішню пустелю і ще чотири дні й ночі без їжі і пиття перейшов — і знову почав знемагати від голоду і спраги. Піднісши руки до неба, помолився я Господові і знову побачив того мужа, який прийшов, торкнувся уст моїх і невидимим став. Я ж від того прийняв знову велику силу і вирушив у дорогу. Коли ж був уже сімнадцятий день моєї подорожі, дійшов я до високої гори. Втомлений був, сів на підгір'ї спочити і побачив здалеку мужа, що йшов просто на мене. На вигляд був вельми страшний, волоссям густим весь оброслий, наче звір, і білий, як сніг, — сивий був від старости. Волосся ж голови і бороди його було довге аж до землі і, наче одяг, тіло покривало. Чересла ж свої мав підперезані листям пустельного бадилля. Коли ж я побачив, що він до мене зближається, перелякався і вискочив на камінь, що трапився мені на узгір'ї. Той же, дійшовши до підгір'я, сів у тіні перепочити — втомився спекою і немічний був від старости. Поглянув на гору, побачив мене і промовив: "Зійди до мене, чоловіче Божий, бо і я чоловік, подібний до тебе. Живу в пустелі цій Бога ради". Я ж, — каже Пафнутій, — чуючи це, усім серцем кинувся до нього і припав до ніг його. Він же сказав мені: "Встань, сину мій, бо й ти раб Божий і друг святих його, ім'я тобі Пафнутій". Встав-бо я, він же звелів мені сісти. І сів я з радістю перед ним. Просив же я його дуже, щоб сказав мені ім'я своє і про життя розповів: як у пустелі перебуває і скільки часу. Він же, прохання моє наполегливе бачачи, почав мені розповідати про себе, кажучи так: "Моє ім'я Онуфрій. Маю ж шістдесят років у пустелі цій, поневіряючись у горах. І жодної не бачив людини, тебе лише нині бачу. Було ж моє попереднє перебування в чесному монастирі, що називався Єрити, поблизу града Єрмополя, що в Тиваїдському краю. Монастир же той мав сто братів, всі ж однодушні були, спільне життя мали у згоді, у великій любові, в Господі нашому Ісусі Христі. Спільні в них їжа і одяг, у безмовстві й мирі постницьке життя провадять, славлячи Господню доброту. Я ж там у дитинстві моєму, коли в послушництві наставлявся, навчався від святих отців ревної віри і любови до Бога й уставів чернечого життя. Чув, як вони розмовляли про святого Іллю-пророка, як, Богом зміцнюваний, жив, постячи, у пустелі, так само і про святого Йоана Предтечу, на якого не був подібний ніхто з людей ніколи і який жив у пустелі аж до дня явлення свого в Ізраїлі. Питав же я отців святих, кажучи: "Чи більші ті, що живуть у пустелі, від вас перед Богом?" Вони ж, відповідаючи мені, казали: "Так, дитино, більші від нас, ми-бо один одного щодня бачимо, і соборний церковний спів здійснюємо з радістю, і, якщо зголодніємо, хліб готовий знаходимо. Також якщо спраглі — готову воду маємо. І якщо трапиться, що хтось із нас занедужає, втішають його инші брати, бо разом живемо всі й один одному помагаємо і служимо задля любови Божої. Ті ж, що живуть у пустелі, без того всього існують. І якщо котромусь із пустинножителів трапиться якась прикрість, хто його утішить? І в недузі хто поможе і послужить? Якщо рать від сатани нападе, де знайде людину, яка б змогла перемінити йому ум чи переконати, коли сам він самотою? І якщо не буде в нього їжі, де її легко знайде? Також і коли буде спраглий, то нема води близько. Там, о дитино, незрівнянно більший труд, аніж нам, що в спільноті живемо. Ті, що входять у пустельне життя, більше починають служити Богові, вдаються до більшого посту, голод, і спрагу, і спеку полуденну, і студінь нічну великодушно терплять, нападам невидимого ворога протистоять міцно і перемогти його всіляко намагаються. І всю путь тісну й прескорботну, що в Царство Небесне веде, проходити стараються. Для того прибувають до них від Бога святі ангели, які їжу їм приносять і воду з каменя виводять, і зміцнюють їх настільки, що збуваються на них слова Ісаї Пророка: "Ті, що покладаються на Господа, зміцніють, крила дістануть, як орли, побіжать і не втомляться". Якщо ж хтось і не сподобився бачити ангелів наяву, не позбавлений їхньої невидимої присутности. На всіх шляхах вони його пильнують, від ворожих підступів захищають, і помагають йому у справах його, і молитви його до Бога приносять. Якщо комусь із пустельників трапиться несподівана якась ворожа напасть, він підносить руки свої до Бога — і зразу посилається йому згори допомога, і розступаються всі напасті через чистоту його сердечну. Хіба не чув ти, дитино, слів із Писання: "Бог не покидає тих, що шукають Його, і не до кінця забутий буде убогий, і терпіння убогих не загине до кінця". І знову: "Возвали до Господа скорботні і вивів їх з бід їхніх". Дає-бо Господь кожному за труди його, які хто підніме Господа ради. Блаженний-бо, хто чинить волю Господню на землі і вперто Йому служить, — тоді ангели служать йому, хоч і невидимо, і дають йому радіти радістю духовною, і зміцнюють його повсякчас, допоки він у тілі.

Це в монастирі моєму від святих отців я, смиренний Онуфрій, чув, насолодився в душі і серці моєму солодше від меду. І здавалося мені, що в иншому якомусь був світі, прийшло-бо мені невимовне бажання йти в пустелю. Вставши вночі і трохи хліба, десь на чотири дні лише вистачило б, взявши, вийшов з монастиря, покладаючись на Бога, і йшов шляхом, що на гору вів, хотівши звідти увійти в пустелю. Коли починав у пустелю входити, побачив перед собою промінь світла, і злякався сильно, і зупинився, думаючи повернутися в монастир. Той промінь світла наблизився до мене і чути було голос з нього, що промовляв до мене: "Не бійся, я ангел, що ходить з тобою від народження твого, приставлений від Бога оберігати тебе. І було мені нині веління від Нього вивести тебе в пустелю цю. Тому будь досконалий і смиренний серцем перед Господом і з радістю працюй для Нього, я ж не відступлю від тебе, поки не звелить Творець забрати душу твою". Так зі світловидного променя сказав ангел, що йшов переді мною, я ж ішов за ним радісний. Пройшовши шість чи сім міліярій, побачив печеру прекрасну, і невидимим став мені промінь ангельського світла. Я ж до печери наблизився і захотів довідатися, чи є в ній якась людина. Підійшов до дверей, покликав за звичаєм чернечим, кажучи: "Благослови". І бачив мужа старого, чесного, священногарного образом, лицем же і виглядом виявляв Божу благодать і духовну радість, що в ньому була. Я ж, бачивши його, впав швидко перед ногами його і поклонився йому. Він же рукою підняв мене, привітав і сказав: "Чи ти брат Онуфрій, споспішник мій у Господі? Увійди, дитино, у моє перебування, Бог тобі помічник, і будеш у покликанні своєму, добрі діла здійснюючи в страху Божому". Увійшов-бо я в печеру його, сидів з ним немало днів і намагався навчитися чеснот його, що й було. Навчив він мене уставів життя пустельного. Бачив же старець просвітлений дух мій до навчання діл, угодних Господу нашому Ісусові Христові, і до безстрашного протистояння таємним супротивника нападам і пострахам, які має пустеля. Сказав мені: "Встань, дитино, хай заведу тебе в иншу печеру у внутрішній пустелі, щоб там ти сам жив і трудився в Бозі. На це-бо послав тебе Господь провидінням своїм, щоб бути тобі внутрішньої пустелі мешканцем". Так вирішивши, взяв мене і повів у найглибшу пустелю. Ішли ми чотири дні й чотири ночі, тоді на п'ятий день побачив я малу печеру. І сказав мені святий той муж: "Ось місце, яке Бог приготував тобі, щоб ти оселився на ньому". І перебував старець зі мною тридцять днів, добрих діл навчаючи мене. Після тридцяти днів, Богові мене залишаючи, пішов до свого мешкання. Відтоді раз на рік приходив до мене, відвідуючи мене аж до дня переставлення свого до Бога. Останнього року, за звичаєм до мене прийшовши, переставився. Я ж плакав довго, поховав його поблизу мешкання мого".

Після цього спитав його я, смиренний Пафнутій, кажучи: "Отче святий, чи багато ти підняв трудів на початку свого приходу в пустелю?" І сказав мені блаженний старець: "Повір мені, любий брате, такий підняв труд, що багато разів втрачав надію на життя моє, здавалося, вже при смерті був, голодом і спрагою знемагав, не маючи від початку цілком що їсти й пити, хіба лише коли знаходив якесь пустельне зілля, яке було мені їжею, спразі моїй лише з небесної роси була прохолода. Палючим сонцем був палений вдень і холодом нічним промерзав. І змочувалося тіло моє росою небесною, і що я перетерпів, які труди підняв у непрохідній цій пустелі, терпіння і труди описати неможливо ані не годиться виявляти того, що людина має задля любови Божої на самоті робити. Добрий Бог, бачачи мене, що я весь віддався на постницькі подвиги і поклав душу свою у голод і спрагу, звелів святому ангелові своєму про мене піклуватися і приносити мені щодня трохи хліба і води на скріплення тіла мого. Так годував мене ангел тридцять літ. Коли ж закінчилися ті роки, влаштував Бог на втіху мені щедріше прогодування. Знайшовся фінік поблизу печери моєї, що мав дванадцять гілок, і кожна гілка окремо в один місяць року приносила плоди свої: одна одного місяця, инша другого, аж поки всі дванадцять місяців не минали. Коли закінчувався один місяць, закінчувалися і плоди одної гілки, наставав же другий — з'являвся плід другої гілки. Також Божим велінням і джерело мале живої води витекло. І вже наступні тридцять років живу в такому достатку. Часом-бо хліб, який ангел приносить, їм, часом фінікові плоди їм із зіллям пустельним, яке, Божим велінням, осолодилося мені, як мід. І п'ю з джерела живу воду, дякуючи Богові. А найбільше їм і п'ю з насолодою зі слів Божих, як же написано: "Не хлібом єдиним живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих". Якщо, о брате Пафнутію, постараєшся чинити волю Господа Бога, все потрібне пошлеться від Нього, говорить-бо у Святому своєму Євангелії: "Не турбуйтеся, що їстимете і що питимете, знає-бо Отець ваш небесний, чого потребуєте. Шукайте насамперед Царства Божого, і правди Його, і все додасться вам". Так говорив преподобний Онуфрій, і дивувався я, Пафнутій, дивному життю його. І знову спитав, кажучи: "Отче, звідки причащаєшся Пречистих Христових Таїнств у суботу і в неділю?" Він же сказав мені: "Ангел Господній приходить до мене, приносить Пречисті Христові Таїнства і причащає мене. Не до мене одного з Божественним Причастям ангел приходить, а й до инших, що живуть Бога ради в пустелі і лиця людського не бачать. їх же, причащаючи, веселости невимовної сповнює. Якщо ж хтось з них захоче бачити людину, бере його ангел і підносить на небо, щоб побачив святих і возвеселився. І просвітлюється душа його, як світло, і радіє духом, сподобившись бачити небесне благе, і забуває всі труди свої, що витерпів у пустелі. Коли ж знову на своє місце повертається, старанніше починає служити Богові, сподіваючись отримати навіки на небесах те, що бачити сподобився". Про це все преподобний Онуфрій розмовляв зі мною, Пафнутієм, у підкриллі гори тої, де ми зустрілися. Я ж від такої бесіди преподобного великої сповнився радости і також забув про всі свої труди, які з голодом і спрагою в дорозі витерпів. Укріпився духом і тілом і сказав: "Блаженний я, що сподобився бачити тебе, святий Отче, і чути гарні й солодкі слова твої". Він же сказав мені: "Встаньмо вже, брате, та ходімо до житла мого". І, вставши, ми пішли. Я ж не переставав дивуватися благодаті преподобного старця. Коли ми перейшли два чи три миліярії, прийшли до чесної печери святого. І ріс там близько фінік прекрасний, і витікало мале джерело живої води. Став біля печери преподобний і помолився. Закінчивши молитву й сказавши "Амінь", сів і мені сісти зі собою звелів. Розмовляли ми, сидячи й один одному розповідаючи про добро Господнє. Коли ж перейшло сонце на захід і день закінчувався, побачив я, що поміж нами хліб лежав чистий і вода була приготована. Сказав мені блаженний той муж: "Скуштуй, брате, хліба, який перед тобою, і води, щоб підкріпитися. Бачу-бо, що ти знеміг від голоду, і спраги, і труду дороги". Я ж мовив йому: "Живий Господь мій, що не маю їсти і пити сам, хіба ми обидва разом". Старець же не погоджувався їсти. Я ж довго просив його. Ледве зміг проханнями примусити його — і, простягнувши руку, взяв хліб і переломив. Їли ми й наситилися, залишилися й рештки хліба. І пили воду, і дякували Богові, і перебули ту ніч у молитві.

Коли ж засяяв день, бачив я після ранкових співів преподобного, що лицем змінився, і налякався. Він же, зрозумівши те, сказав мені: "Не бійся, брате Пафнутію, Бог, до всіх милосердний, послав тебе до мене, щоб ти поховав тіло моє. Нині закінчую земне життя своє і в безкінечне життя до Христа свого перейду, на спочинок вічний". Був же день дванадцятий місяця червня. І заповідав преподобний Онуфрій мені, Пафнутію, кажучи: "Любий брате, коли повернешся до Єгипту, згадуй мене перед лицем братів і всіх християн, бо ось довга моя перед Богом молитва, у Нього ж і отримав, що просив: кожному, хто в пам'ять мою приношення якесь до святої церкви зробить, чи просфору, чи свічки, чи тиміян, чи подасть милостиню убогому, чи нагодує брата бідного, чи молитву яку до Бога зробить чи инше щось добре сподіє, простяться йому прогрішення й отримає частку зі мною". Сказав же я до нього, — каже Пафнутій: "Отче святий, я після твого відходу з тіла хочу тут, на твоєму місці, перебувати". Відповів мені преподобний: "Дитино, не для того ти посланий Богом у пустелю цю, щоб у ній перебувати, але, щоб, бачивши рабів Його, повернутися й розповісти про добродійне їхнє життя братам: на користь слухачам, на славу ж Христа, Бога нашого. Іди тому, дитино, в Єгипет до свого монастиря та до инших і розповідай, що бачив і чув у пустелі. І що маєш бачити й чути. І сам перебувай у добрих ділах, служачи Христу Богу". Коли він це сказав, впав я до ніг його чесних, кажучи: "Благослови мене, отче чесніший, і помолися за мене, щоб я знайшов милість перед Богом. І як же сподобив мене Спаситель мій бачити твою святість у цьому житті, так нехай сподобить мене бачити тебе в майбутньому віці". Преподобний же Онуфрій підняв мене із землі і мовив: "Дитино Пафнутію, не образить тебе Бог, але виконає прохання твоє. Благословить же тебе й утвердить у любові своїй, і просвітить умові очі твої до богобачення. І визволить тебе від усілякого падіння і сітей супротивного, і закінчить у тобі почате добре діло. Берегтимуть тебе ангели Його на всіх дорогах твоїх, і вбережуть тебе від невидимих ворогів, щоб не знайшли вони у чому звинуватити тебе перед Богом у час грізного випробування". Після цього преподобний отець дав мені останнє цілування в Господі й почав молитися до Бога з багатьма сльозами і зітханнями. Схиливши ж коліна і досить помолившись, ліг на землі й останнє промовив слово: "У руки Твої, Боже, передаю дух мій". Коли те говорив, осяяло його з неба світло дивне, і в самому сяйві того світла веселився лицем і випустив дух свій. І зразу пролунав у повітрі голос ангелів, які співали й благословили Бога. Вони, взявши душу преподобного, з радістю підносили її до Бога. Я ж почав плакати і ридати над чесним його тілом, бо його ж недавно знайшов, як батька, і втратив. Скинув одяг свій, віддер від нього підшивку і тим покрив тіло святого, у верхнє ж сам знову одягнувся, щоб нагим не повертатися до братів. Знайшов же камінь великий, у ньому не людськими руками, а Божим провидінням було заглиблення на подобу труни. У той-бо камінь поклав я святе тіло великого угодника Божого з відповідним псамоспівом. Зібравши багато малого каміння, покрив ним чесне тіло. Почав молитися до Бога, щоб подав мені жити на тому місці. Хотів увійти в печеру ту, але зразу перед моїми очима вона завалилася, і фінік, що годував святого, також з коренем упав. І джерело живої води висохло. Я ж, те бачивши, пізнав, що нема Божого благовоління жити мені там. Хотів піти звідти, з'їв крихти хліба вчорашнього, що лишилися, також і воду, що в посудині залишилася, випив. І, знову руки до неба піднісши й очі звівши, помолився. Після цього побачив мужа одного, його ж раніше бачив, коли йшов через пустелю. Він укріпив мене — йшов переді мною. Я ж, виходячи звідти, сумував через кончину святого Онуфрія, що не сподобився більше живим його бачити. Знову ж радів душею, що сподобився насолодитися святих його бесід і благословення з уст його прийняти. І так ішов, славлячи Бога.

Йшов же днів чотири, прийшов до одної келії, що була високо на підгір'ї з печерою. У неї увійшовши, нікого не побачив і посидів трохи, міркуючи собі, чи буде хто живий у цій келії, в яку Бог мене привів. Коли я це думав, увійшов муж святий, сивий, на вигляд дивний і благоліпний, одягнений у вбрання, з гілок сплетене. Він, бачивши мене, зразу сказав до мене: "Чи ти брат Пафнутій, що поховав тіло преподобного Онуфрія?" Я ж, зрозумівши, що відкрито йому було від Бога про мене, припав до ніг його. Він же, утішаючи мене, сказав мені: "Встань, брате, Бог сподобив тебе бути другом святих Його. Довідався я з Його промислу про твій до мене прихід. Відкрию ж тобі, брате любий, про себе, що шістдесят літ маю в пустелі цій і не бачив чоловіка, аби приходив до мене, окрім братів, які тут зі мною перебували". Коли між собою розмовляли, увійшло инших три святих, подібних на святих давніх отців. І зразу сказали мені: "Благослови, брате! Ти брат Пафнутій, наш у Господі сотрудник. Ти поховав тіло святого Онуфрія, радій, брате, що сподобився бачити таку велику благодать Божу. Сповістив же нам Господь про тебе, що нині прийдеш до нас. І звелів тобі один день перебувати з нами. Вже-бо шістдесят років маємо в пустелі цій. Кожен осібно живе, а в суботу до дня недільного тут збираємося. І не бачили людини, лише тебе одного нині бачимо". Розмовляли ми між собою про преподобного отця Онуфрія та про инших святих. Через дві години сказали вони мені: "Прийми, брате, трохи хліба й укріпи серце своє, бо здалеку ти прийшов і годиться нам возрадуватися з тобою". Вставши, ми помолилися однодушно до Бога й побачили перед собою п'ять хлібів чистих, вельми добрих, м'яких і теплих, наче щойно спечених. Ще ж принесли ті отці дещо з плодів земних. І сіли ми разом і їли. І сказали мені: "Ось, як же ми казали, шістдесят літ маємо в пустелі цій. І завжди лише чотири хліби, за велінням Божим, невидимо приносяться нам. Нині ж, коли ти прийшов до нас, і п'ятий хліб послано. Не відомо, звідки з'являються вони, але кожен з нас, входячи у вертеп свій, щодня знаходить один хліб. Коли ж у неділю збираємося разом, знаходимо тут чотири хліби принесені, кожному по одному". Після тої трапези, вставши, ми подякували Богові, схилявся вже день до вечора й наставала ніч. Стали ми з вечора суботнього на молитву, цілу ніч без сну молилися до світла дня недільного. Коли ж настав ранок, просив я тих святих отців, щоб звеліли мені залишитися з ними до смерти моєї. Вони ж сказали мені: "Нема Божої волі тобі з нами в пустелі цій перебувати, але годиться тобі йти до Єгипту, щоб сповістити христолюбним братіям все, що бачив, у пам'ять про нас, на користь же слухачам". Коли вони це мовили, просив я, щоб назвали мені свої імена. Вони ж не хотіли сказати. І довгий час наполегливо просив я, але нічого не досягнув, лише це сказали мені: "Бог, що все знає, знає й імена наші. Поминай нас, брате, і молися за нас, щоб ми сподобилися бачити один одного в Небесному домі Божому. Намагайся ж, любий, уникати мирських спокус, щоб не вчинили вони наруги над тобою, бо вони багатьох зманили". Я ж, те чуючи від преподобних тих отців, припав до ніг їхніх, дістав благословення від них, вийшов з миром Божим у дорогу свою. Пророкували ж мені ті отці деякі речі, які збулися. Вийшовши звідти, ішов я внутрішньою пустелею один день. І дійшов до одної печери, при якій було джерело живої води. Сів спочити й оглядав красу місця того, було-бо воно вельми красне, мало коло кринички багато дерев садових, плодів повних. Спочивши трохи, встав я і походив поміж дерев тих, дивуючись прещедрій кількості плодів їхніх, і думав собі, хто насадив їх тут. Були ж плоди дерев: фініки, і китри, і яблука великі й гарні, і смокви, і праскви, і лоза виноградна, грон прекрасних сповнена. Й инші дерева плодоносні, їх же куштував, солодші від меду були. І виходили з плодів тих пахощі великі, і джерело потоком, який витікав з нього, напоювало ту садовину. І думав я, що то рай Божий.

Дивувався ж я дивній красі тій, аж тут побачив чотирьох юнаків вродливих, які здалеку з пустелі до мене йшли, шкірами овечими підперезані. Наблизившись до мене, мовили: "Радій, брате Пафнутію". Я ж, припавши до землі, поклонився їм. Вони ж, піднявши мене, сіли зі мною, і почали ми розмовляти між собою. Настільки лиця їхні благодаттю Божою сяяли, що здавалося, що то не люди, а ангели з неба зійшли. Вельми втішившись мною, взяли плоди з дерев і запропонували мені їсти. І зраділо серце моє через любов їхню. І перебував я в них сім днів, годуючись плодами дерев тих. Спитав же я, кажучи: "Як ви прийшли сюди? І звідки ви?" Вони ж казали мені: "Брате, тому що Бог послав тебе до нас, розповімо тобі про життя наше. Ми з града, що Оксиринхос називається. Батьки ж наші були начальними в граді тому, хотіли навчити нас книг, віддали в одне училище. І навчилися ми простої грамоти швидко. Коли почали вже вище навчання, до одної дійшли думки і згоди — Господь помагав нам на краще. І вирішили собі навчитися ще й духовної премудрости. З того часу, щодня сходячись, один одного на старанність до Божої служби наставляли. І мали добрий намір у серцях наших: замислили шукати десь безмовне місце й на ньому трохи днів бути в молитві, щоб довідатися, який Божий план щодо нас. Взяв тому кожен з нас трохи хліба і води, скільки на сім днів досить було, і вийшли ми з града, ішли декілька днів. Коли ж досягли пустелі й увійшли в неї, вжахнулися, бо побачили перед собою одного мужа світлого, що славою небесною сяяв. Він взяв нас за руки, вів нас на це місце, яке бачиш, і віддав мужеві, що вельми зістарівся, — служив тут Богові. Весь уже шостий рік живемо тут. Побули ж зі старцем тим один рік, навчав і наставляв він нас, як служити Богові. Після закінчення одного року переставився до Господа отець наш. І з того часу самі ми тут. Ось уже, брате любий, розповіли тобі, звідки ми і як сюди прийшли. У всі ж ті шість років не куштували хліба ані иншої якоїсь їжі, лише плоди цих садових дерев споживали. Кожен з нас, осібно усамітнений, на безмов'ї перебуває. Коли ж надходить субота, сходимося всі на це місце, і один одного бачимо, і тішимося в Господі. Перебуваємо разом два дні, суботу й неділю, потім знову кожен на своє місце розходимося". Те від них чуючи, я, смиренний Пафнутій, спитав їх: "Де причащаєтеся в суботу і неділю божественних таїнств Пречистого Тіла і Крови Христа, Спасителя нашого?" Вони ж відповіли мені: "Для того збираємося тут кожної суботи і неділі, що ангел святий пресвітлий, якого посилає нам Бог, приходить до нас і дає нам Святе Причастя". Я ж дуже втішився, слухаючи це. І задумав чекати суботи в них, щоб і я сподобився святого ангела бачити і Божественне Причастя з рук його прийняти. Перебував я там до суботи. Перебували ж і вони на тому місці разом задля мене, не розходилися осібно у свої місця. І провели дні ті у славослов'ї Божому і молитвах, куштуючи їжі із садовини і п'ючи воду з джерела.

Коли ж надійшла субота, сказали мені ті раби Христові: "Приготуйся, любий брате, бо сьогодні прийде Ангел Божий, принесе нам Божественне Причастя, яке хто з рук його прийняти сподобиться, тому відпускаються всі прогрішення, і страшний той для бісів, і неможливо спокусам сатанинським наблизитися до нього". Коли вони це мені говорили, прилинули пахощі великі, наче тиміян прекрасний і аромат коштовний. І дивувався я, ніколи ж бо такого запаху не чув. І спитав: "Звідки такі невимовні пахощі виходять?" Вони ж сказали: "Ангел Господній з Пречистими Таїнствами Христовими зближається". І, скоро ставши на молитві, почали ми співати й славословити Христа, Царя і Бога нашого. І ось світло предивне з неба осяяло нас, і видно було ангела Господнього, що з висоти сходив, зблискуючи, наче блискавиця. І впав я ниць на землю зі страху. Вони ж піднесли мене, веліли не боятися. І побачив я ангела Божого, що постав перед нами в образі юнака прекрасного, його ж красу змалювати неможливо. Тримав у руці святий потир із Божественним Причастям. Приступали ж ті святі раби Божі по одному і причащалися. Після них же приступив і я, грішний і недостойний, з великим трепетом і жахом, разом і невимовною радістю. І сподобився я причаститися Пречистих Таїнств Христових з рук ангелових. У причасті ж чув ангела, що казав: "Тіло і кров Ісуса Христа, Бога нашого, хай буде у вас їжею нетлінною, веселістю нескінченною і життям вічним". Ми ж відповідали: "Амінь". Після Причастя Святого прийняли ми благословення від преславного того ангела. Він-бо зійшов у нас на очах на небо, ми ж, впавши, поклонилися Богові, дякуючи за таку Його благодать. Радість же велика була в серцях наших. Мені ж здавалося, що я не на землі, а на небі. І з великої радости духовної був я у піднесенні. Після того ті святі раби Божі принесли овочі, поклали, і, сівши, ми їли. Коли минув день суботній і ніч настала, провели її без сну у псалмоспівах і славослов'ї Божому. У день же недільний знову тої ж благодаті, що і в суботу, я сподобився. Той самий ангел Божий таким самим чином і видом прийшов і причастив нас. І сповнив превеликої радости серця наші. Я ж, трохи сміливости набравшись, просив ангела Божого, щоб звелів мені на місці тому зі святими рабами Божими бути до кончини моєї. Він же сказав мені: "Не угодно Богові, щоб ти тут жив, але велить тобі, щоб ти, не затримуючись, ішов до Єгипту і розповів усім братам, що в пустелі бачив і чув, щоб і вони постаралися добре життя прийняти й угодити Владиці Христові. Найбільше ж розповідай про святе життя і блаженну кончину преподобного Онуфрія, його ж у камені ти поховав. І все, що чув ти з уст його, розкажи братам. Щасливий ти, що бачити й чути в цій пустелі сподобився настільки чудесну й дивну велич Божу, яка на святих Його збувається. І май надію, уповаючи на Господа, що й тебе зарахує в майбутньому житті до тих святих, яких ти бачив і з якими розмовляв. Іди-бо нині в путь свою і мир Божий хай буде з тобою" . Те мовивши, ангел зійшов на небо. Я ж від бесіди ангелової так жаху й радости сповнився, що не лишилося в мені сили — упав на землю непритомний. Святі ж раби Божі підняли мене, втішали, дали овочів з'їсти, і дякували ми Богові. Після того, попрощавшись зі святими, вирушив я у свою дорогу. Вони ж дали мені на дорогу овочів і провели мене до п'яти миліярій. Просив же я їх, аби назвали мені імена свої, і сказали: "Перший — Йоан, другий — Андрій, третій — Іракламвон, четвертий — Теофіл". І звеліли мені, щоб я сказав імена їхні братам на поминання їх. Я ж просив їх, щоб згадували мене в молитвах своїх. І, попрощавшись у Господі, розійшлися ми. Вони повернулися на своє місце, я ж пішов наміреним шляхом до Єгипту.

Коли ж ішов пустелею, сумний був, разом і радісний. Журився, що позбувся споглядання і солодких бесід таких угодників Божих, яких не є достойний цілий світ, радів же, що сподобився благословення їхнього, й ангела бачив, і з ангелових рук Божественне Причастя прийняв. Йшов же днів три, наблизився до скиту і зустрів двох братів, що у відлюдництві перебували, і спочив у них десять днів. І розповів їм про все, що трапилося зі мною в пустелі, бачене й чуте. Вони ж з великим розчуленням і радістю слухали, казали мені: "Воістину, отче Пафнутію, великої благодаті Божої ти сподобився, що далося тобі від Господа бачити таких рабів Його". Були ж добродійними і ті два брати, любили Бога з усього серця. І написали все, що з уст моїх чули. Попрощавшись, пішов я до свого монастиря, а вони книгу моєї розповіді понесли до всіх святих отців і братів у скиті, і всі читали, і слухали, великої користи сповнювалися й благословляли Бога, який показує милість свою на рабах своїх. Тоді поклали книгу ту в церкві, аби всі, що хочуть, могли читати її, бо сповнена духовного повчання й богомислення. Я ж, менший раб Пафнутій, такої милости Божої сподоблений (якої недостойний), устами і писанням сповіщаю всім те, що наказано мені було сповістити на славу Божу і на пам'ять святих Його, на користь тим, що шукають спасення душі своїй. Хай буде благодать і мир Господа нашого Ісуса Христа з вами, молитвами угодників Його святих і преподобних отців наших, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У житії преподобного Онуфрія словенською мовою не сказано про рід його, хто він був, яких батьків і з якого краю, тому після житія його окремо додаємо про нього те, що знайшли иншими мовами.

Про народження і дитинство преподобного Онуфрія

Цар один у Персії, ім'я якого, на думку літописців, Нарсит, жив у той час, коли в Римі Диоклитіянв царював. Той Нарсит не мав синів, а дуже хотів мати, і молився за те до Бога. І через довгі роки його подружнього життя жінка його зачала цього блаженного Онуфрія. Ненависник єства людського диявол, хотівши перепону зробити добру, що мало статися, перетворився в подорожнього одного чоловіка, прийшов до царя, осібно з ним розмовляв і сказав: "Знай, о царю, що жінка твоя плід, в утробі її зачатий, має не від тебе, а від одного з рабів твоїх. Якщо хочеш знати правду, зроби те, що скажу тобі: Коли народиться хлоп'я, звели розпалити вогонь на місці високому й вкинути дитину у вогонь. Якщо не згорить, то буде знамення, що це твоя власна дитина, якщо ж згорить, будеш певний, що з перелюбу народжене".

Тим словам повірив цар і вельми сумний і розгніваний був на свою царицю, проте таїв те в собі до відповідного часу. Коли ж настав час родити жінці, народився хлопчик. Замість того щоб радіти через народження сина, батько, сповнений суму, вогонь великий розпалив і вкинув дитину в полум'я. Всемогутній Бог, оберігаючи немовля чудесною своєю силою, зберіг дитину у вогні неопалимою, живою і цілою. Ще ж і те дивно було бачити, що хлоп'я у вогні малі й слабкі рученята долоньками склавши, піднесло до неба, наче до Бога молячись. Те бачачи, батько вельми здивувався і вжахнувся, і пізнав, що був зваблений від диявола. Коли ж вийняли дитину з вогню неушкодженою, явився цареві ангел Господній, суворо на нього сварячи, що повірив звабливому підступу ворожому. Він звелів, кажучи: "Візьми дитину і неси її в пустелю, куди тебе Бог наставить, бо та дитина буде великим другом Божим, назви йому ім'я Онуфрій". Цар же, не гаючись, встав і, дитину взявши, Божим провидінням проваджений, пішов до гір і пустель Єгипту. І зустріла його олениця біла, послана від Бога, щоб годувати молоком дитинча. Та олениця прибігла до царя, припала до ніг його, наче кланяючись, і приєдналася до них, ішла з ними і годувала дитину своїм молоком. Це бачачи, батько дивувався дивному Божому провидінню і промислу щодо дитини. І говорив: "Нині знаю, що цей мій син має бути другом Божим". Коли ж ішли довгий шлях, дійшли до тиваїдських меж у краю єгипетському і до града Єрмополя прийшли. Був же там монастир не дуже далеко від града, на місці усамітненому й гарному, називався Єритський. У ньому було сто добродійних ченців. І наказав Бог цареві, аби там віддав сина свого. Коли ж цар прийшов до монастиря того, авва обителі здивувався цареві, що з Персії до них прийшов, і прийняв його з великою честю. Розповів цар авві все про хлоп'я детально, і як Божим велінням до монастиря їхнього дійшли. Авва ж із подивом слухав і запитав: "Як і хто може в нас годувати дитину цю, що материнських грудей потребує, коли в монастир наш жінці заходити не можна?" Відповів цар: "Так само, як дотепер Бог годував дитинча через цю оленицю, що з нами прийшла, так і до кінця через неї буде годувати". Так цар віддав Богові свого сина й авві його вручив і повернувся до себе. А олениця залишилася при монастирі й годувала немовля до трьох літ.

Коли ж виповнилося три роки, пішла тварина в пустелю, а хлоп'я спільну їжу почало їсти. Коли ж був семилітнім хлопцем, приходив часто до пекаря, випрошував окраєць хліба і ніс на паперть церкви, де була ікона Пречистої Діви Богородиці, що тримала на руках немовля Господа нашого Ісуса Христа. І ходив Онуфрій до ікони, наче нерозумний ще хлопець, говорив до немовляти, якого Діва на руках тримала, на іконі зображеного, наче до живого, кажучи: "І ти також малий, як і я, проте я ходжу до пекарні, і прошу хліб і їм, а ти ніколи не їси. Чому так? Прийми мою частку і їж". Зображений немовля Христос, наче живий, простягав ручку свою, беручи з руки Онуфрія хліб. І видно було, наче їсть. Таке дивне чудо не раз ані двічі, але багато разів діялося. Старець же з пекарні, бачачи хлопця, що часто хліб брав, почав назирати за ним, куди хліб носить, і спостеріг, що в церкву з хлібом йде. Пішов за ним здалеку і прийшов до паперті, побачив, яке чудо діялося, — налякався вельми й пішов сповістив те авві й иншим досвідченим старцям. Ті також жаху сповнилися, чуючи таке. Навчив-бо авва пекаря так: "Коли хлопець Онуфрій попросить у тебе хліба, скажи йому: "Іди попроси в того, кому стільки разів сам давав". І зробив так пекар, як був навчений. Зранку не дав Онуфрієві хліба, коли той просив, і сказав: "Іди попроси в того, кому ти давав". Голодний був хлопець, почав плакати і пішов до ікони Пречистої Діви Богородиці. І сказав до зображеного немовляти Христа так: "Каже пекар, що Ти даси мені свого хліба, він-бо свого не хоче мені дати". І зразу зображене немовля Христос подав йому хліб найкращий, чистий, наче сніг білий, і теплий. Такий же був хліб великий, що його семилітній хлопець з трудом міг понести. Взяв же Онуфрій з руки Христової хліб той і ніс його з трудом — ледве міг нести. Прийшов з ним до авви, по-дитячому нахваляючись: "Ось мені дав дитина Христос". Авва ж вельми дивувався чудові тому, скликав усіх монахів і показав їм предивний той хліб. І звелів пекарю швидше розповісти перед усіма те, що бачив, тоді й отрока Онуфрія всі просили розповісти, як з руки Христової хліб прийняв. І почали всі великим голосом славити Бога. І розділили хліб той всім на благословення. І ті, що хворіли, скуштувавши чудесного хліба, здоров'я отримували, хлопця ж Онуфрія за ангела Божого в себе мали. Досягнув же Онуфрій десятилітнього віку й пішов у пустелю, як же в житії його повість Пафнутієва розповідає, і було всіх років Онуфрія преподобного сімдесят. Прожив у монастирі літ десять, а шістдесят у пустелі.

Котрий це був преподобний Пафнутій, який знайшов преподобного Онуфрія, — невідомо, бо в історіях церковних і патериках згадано різних Пафнутіїв.

Один Пафнутій був єпископом у Горішній Тиваїді — одному з країв єгипетських. У часи Максиміяна нечистивого царя римського, за Христа постраждав — вибрали йому праве око. Він після того за царювання великого Костянтина був на першому в Нікеї Вселенському соборі, і коли хотіли святі отці законопокласти те, аби світським пресвітерам і дияконам жінок не мати, вставши посеред собору, велегласно возвав, кажучи: "Не кладіть важкого тягаря і нелегкого до ноші ярма на служителів церковних". І протистояв той святий Пафнутій у цьому питанні всім святим отцям твердо, хоч і сам дівственником був з лона матері своєї. І ніхто нічого супроти слів його не відповів. І залишилося те питання на вільний розгляд кожному. І відтоді східні пресвітери і диякони аж дотепер у благословенне подружжя вступають. Пишуть про те грецькі історіографи: Сократ (книга 1, глава 8), і Созомен (книга 1, глава 22), і Никифор (книга 8, глава 19). Про того самого Пафнутія пам'ять у мучиникослов'ї римському розміщена в 11-ий день вересня. А в місяцесловах руських його ніде не згадано, ані в Прологах. І справді дивно, що такого угодника Божого, що за Христа страждав, на першому Вселенському Соборі між отцями був не останній, законне подружжя для єреїв і дияконів світських утвердив, не шанують у церкві пам'яттю, як же инших святих шанують, а було б достойно і праведно, аби принаймні світські єреї і диякони його окремою пам'яттю і службою вшановували.

Инший Пафнутій — мученик — також у Єгипті в пустелях жив. Він у царство Диоклетіяна за Христа постраждав, розп'ятий був на Фініці, його згадує Пролог у 25-ий день місяця вересня.

Инший Пафнутій жив в Олександрії Єгипетській — батько преподобної Єфросинії. Його шанують 25-го вересня.

Инший Пафнутій, також єгипетський, навернув до покаяння Таїсію-блудницю. Його ж пам'ять у 8-ий день місяця жовтня.

Инший Пафнутій — учень преподобного Макарія Олександрійського (19-го січня). Він розповідав, як гієна сліпе щеня своє принесла до преподобного Макарія задля зцілення.

Иншого Пафнутія, прозваного Кефаль, у книзі Руфиновій у пророцтвах отцівських, у книзі Паладієвій у главі 91-ій згадано. Вісімдесят років в одному одязі ходив. Ще ж і в Прологах знаходимо Слова про різних преподобних Пафнутіїв.

Місяця листопада в 21-ий день Слово про Пафнутія-монаха, який врятував розбійника, випивши чашу вина.

Місця березня в 9-ий день Слово про Пафнутія-монаха, який молився до Бога, щоб сповістив йому, на кого він подібний. І прийняв сповіщення, що подібний на старійшину села.

Про того ж Пафнутія того ж місяця у 27-ий день Слово, що подібний на сопілкаря.

Не відомо, котрий зі всіх тих Пафнутіїв зустрів преподобного Онуфрія.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Петра, який постив на Атонській горі

Преподобний Петро родом був грек, чином — воїн і воєвода. Прийшов же в чернецтво так. Послали його з різними воїнами до Сирії на війну, де трапилося грецькому воїнству від супротивників зазнати поразки. Тоді в полон взяли Петра і в град аравійський, який називався Самара, що над рікою Єфратом стояв, з багатьма полоненими завели. Там посадили до темниці й важкими веригами залізними обклали. Сидячи в путах, Петро робив собі іспит сумління і згадав, що багато разів думав відректися від світу й обіцяв стати ченцем. І зрозумів, що допустив на нього Бог полон і злостраждання, бо доброго наміру свого не постарався скоро здійснити. Плакав і ридав дуже, кленучи гірку свою долю, і бештав себе за те, що заслужив такі страждання. Довго сидів у темниці і жодної надії на визволення з пут тих не мав. І почав гаряче молитися до всесильного Бога, який може лише Йому відомими шляхами вивести його з кайданів, як же вивів з аду Адама і з Іродової темниці Петра-апостола. Прикликав же на допомогу і заступництво великого чудотворця святителя Миколая, який багато може перед Богом, швидкого помічника тим, що в біді. Мав-бо віддавна до нього в Бозі велику віру і любов і часто молився з упованням. Поклав же в молитві тверду обітницю, що, коли звільниться з пут, не повернеться більше у світ ані до дому свого не піде, а зразу піде туди, куди Бог наставить до чернечого подвигу. Думав і те, що якби звільнив його Бог, то пішов би до Риму і там при гробі святого верховного апостола Петра зробив би постриг з відреченням від світу. Молився ж за те Петро-в'язень, додавав піст великий, через два чи три дні трохи їжі приймаючи. Якось сім днів голодний був, і, коли закінчилося сім днів посту його, явився йому святитель Христовий Миколай у видінні сонному і сказав: "Молитву твою, брате Петре, я почув, і вислухав зітхання серця твого, і просив за тебе добросердного і чоловіколюбного Бога. Але тому, що ти сам забарився щодо заповідей Його, через те і Він не хоче тебе швидко з пут звільнити, краще спасення влаштовуючи для тебе. Милосердний Владика наш дав усім надію у святому Євангелії своєму, мовивши: "Просіть і приймете, стукайте — й відчиниться вам". Не припиняй тому молитвами просити й зітханнями стукати у двері Доброти Його, аж поки, схилившись на милість, не подасть тобі прохане з пут звільнення й замкнені темничні двері не відчинить перед тобою для виходу звідси. Будь же терпеливий у молитві, чекаючи на милість Божу". Це в'язневі Петрові сказавши і їжею йому підкріпитися звелівши, святий Миколай невидимим став. Петро ж, зі сну збудившись і їжу прийнявши, знову на молитву став і гарячіше вдень і вночі з благою надією ненастанно прикликав помічника свого Миколая святого. Через якийсь час знову уві сні явився йому святий Миколай, наче зажурений, кажучи тихим і лагідним голосом: "Повір, брате, не припиняю просити за тебе милосердя Боже, але не відаю, якими судами і яким провидінням звільнення твоє відкладає. Проте не втрачай надії на милосердя Його, звичай-бо має милостивий Владика відкладати сповнення прощення нашого. Це ж для кращої нашої користи — щоб, швидко отримавши прошене, не зневажили Його благодаті. Хоче також, аби й инші доброугодники Його за тебе просили. Я ж тобі скажу, хто молільник до Нього вельми могутній, якщо його на заступництво своє прикличеш, не позбудешся надії. Коли ми обидва разом за тебе помолимося, вірю, що почути нас має Чоловіколюбець. Сказав же Петро до святого Миколая: "І хто той святий, о Владико, що краще від тебе впросити Бога може? Твоїми молитвами і заступництвом цілий світ спасається, всі-бо християни, до тебе звертаючись, рятунок від бід отримують". Святий же Миколай сказав йому: "Чи знаєш, Петре, Симеона праведного, який Христа Господа сорокаденного, коли Його до церкви принесли, на руки свої взяв, через те й Богоприємцем названий був?" Петро ж відповів: "Знаю, Святче Божий, того праведного мужа, про якого ж у Святому Євангелії написано". Сказав йому святий Миколай: "Його обидва, ти і я, на молитву підіймімо, і в будь-якому разі він те, що ми не докінчили, до доброго кінця допровадить, багато-бо може в Бога, близько стоїть перед Його Престолом, разом з Пречистою Владичицею Дівою Богородицею і зі святим Предтечею Йоаном, і має велике до Нього дерзновення". Це мовивши, святий Миколай пішов. Петро ж, сон з очей струсивши, знову віддав себе багатьом молитвам і посту безмірному, прикликаючи і святого Симеона Богоприємця, як же і святого Миколая.

Коли ж преблагий Бог, прошений від великих угодників своїх Симеона і Миколая, захотів страждаючому в путах дарувати звільнення, уночі тричі явився Петрові Святитель Христовий Миколай, але вже не уві сні, а наяву. Явився не сам, а разом зі святим Симеоном Богоприємцем і сказав йому: "Дерзай, брате Петре, і, печаль відклавши, спільному заступникові, моєму ж співмолільникові, обіти свої поклади і дяку після Бога йому віддай". Петро ж звів очі й побачив великого Симеона, дивного видінням, чесного на вигляд і світлосяйного, одягненого в старозавітний єфод священства, золотий жезл у руці мав. Його бачивши, Петро настрашився. Симеон же святий запитав йього: "Хіба не ти надокучав братові Миколаю, щоб звільнити тебе з пут і темниці цієї?" Він же ледве уста свої зі страху відкрити міг, відповів: "Я, о угоднику Божий, що й твою святість як заступника перед Богом здобув". Сказав йому святий Симеон: "Чи виконаєш обітницю свою, що станеш ченцем і добродійно будеш жити?" Відповів Петро: "Так, Владико, з Божою поміччю виконаю". Святий же мовив: "Якщо обіцяєш так зробити, йди без перешкод звідси, рушай, куди хочеш, нічого ж більше з можливих перешкод не спинятиме тебе й стримати не зможе". Петро ж ноги свої, залізом закуті, святому показав. А Симеон святий палицею золотою, що в руці носив, торкнувся заліза на ногах Петрових — і зразу воно розтало, наче віск від вогню. І став Петро на ноги свої, і бачив темницю відчинену, і вийшов з темниці за святим Симеоном, і йшов за ним зі святим Миколаєм. Й опам'ятався, що йде за градом. Подумав собі Петро, кажучи: "Чи не сон те, що бачу?" І зразу святий Симеон звернувся до нього, сказав: "Чому так думаєш, вважаючи сном очевидно творену тобі милість Божу? Хіба не бачиш точно, де ти і за ким ідеш?" Тоді Симеон святий доручив Миколаєві святому охороняти Петра, а сам пішов. І йшов Петро за Миколаєм святим. Був же день, і спитав святий Миколай Петра, кажучи: "Чи взяв ти що їсти в дорогу?" Петро ж відповів: "Ні, пане, не мав чого брати". Миколай же звелів йому підійти до вертограду, що там трапився, і сказав: "Коли зустрінеш чоловіка, що даватиме тобі овочі, візьми, скільки хочеш, на дорогу, і йди за мною". Петро ж, до вертограду пішовши й овочі в чоловіка взявши, рушив наміреним шляхом за святим Миколаєм і за короткий час до Грецької землі дійшов. І сказав святий Миколай до Петра: "Ось уже, брате, у своєму ти краю і маєш вільний час для виконання своїх обітниць. Тому роби швидко, що обіцяв, аби знову в Самару в пута тебе не відвели". Те мовивши, святитель Христовий Миколай невидимий йому став.

Петро ж Богові і заступникам своїм святим Симеонові і Миколаю дяку велику віддав і зразу почав виконувати намірене. Не пішов у дім свій ані знайомим своїм не відкрив себе, але до старого Риму рушив, аби віддати Господові обіти свої і здійснити те, що казали уста його в печалі. Святитель же Христовий Миколай, раз про нього потурбувавшись, не покидав його ніколи. Як же спочатку видимо співтоваришував йому в дорозі, ведучи його з Аравії до Греції, так і коли той ішов з Грецької землі до Риму, супроводжував його невидимо, всюди за ним наглядаючи і його оберігаючи, як батько дітолюбний чи опікун милостивий й охоронець недрімний та невідступний. Коли ж наблизився Петро до Римського града, святий Миколай, наперед прибувши, явився вночі папі в сонному видінні, мужа за руку тримаючи і йому показуючи. І розповів усе за порядком, як його із Самари з пут вивів і як той обітницю постригтися дав біля гробу верховного апостола Петра. Назвав же й ім'я його і велів папі прийняти вказаного йому чоловіка і бажання його здійснити скоро. Коли збудився папа зо сну, думав про бачене. І настав день, і час Божественної літургії надійшов. Пішов папа до церкви святого Петра, верховного Апостола, хотівши наяву побачити мужа, якого ж уві сні бачив. Був же день недільний, і багато людей у церкві зібралося, неможливо було знайти і впізнати шуканого. Довго папа в народ вдивлявся і не впізнавав — покликав голосно, на ім'я назвавши. "Петре, — сказав, — що з Грецької землі прийшов, що тебе святий Миколай з темничних пут у Самарі вивільнив, прийди до мене". І зразу Петро з натовпу вийшов, до папи підійшов і, до ніг його припавши, сказав: "Я раб твій, владико". Дивувався Петро, що папа прикликав його на ім'я, його ж ніколи не знав, ані не бачив, і нікому ж не розповідав про своє звільнення з пут. І сказав йому папа: "Не дивуйся, брате, великий Миколай все мені про тебе розповів". І прийняв папа Петра любо, постриг його біля гробу апостольського, за обітницею Петровою. І затримав його в себе часу немало, повчаючи і наставляючи на путь спасення. Тоді, за Божим велінням, відпустив папа Петра з Риму, сказавши йому: "Іди, дитино, куди Бог наставити тебе хоче. Милість же його хай буде з тобою, скеровуючи дорогу твою й охороняючи від підступів диявольських". Блаженний же Петро впав у ноги папі, кажучи: "Спасися, чесний отче, спасися, учню Христовий і послушнику мого поручника, Миколая святого, і молися за мене, грішного," Прийнявши ж від папи благословення і всього клиру вітання, Петро вийшов з Риму, покладаючись на Бога. Хотів повернутися в Грецьку землю, прийшов на берег морський, побачив корабель, що на схід плисти мав, увійшов у нього і відплив. Був же добрий вітер, і плавання мав щасливе.

Днів же досить плавав, пристав до одного села. І вийшли кораблеплавці спекти хліб. Увійшли ж в дім одного з мешканців села того й застали в ньому господаря дому хворого, і сина його, і всіх домашніх його недужих. Спекли в хаті хліби й сіли їсти. Сказав один з них, кажучи: "Візьми хліб теплий і неси на корабель для стернового й отця". Господар же дому, чуючи про отця, спитав кораблеплавців, що за отець з ними. І сказали, що монах Петро з Риму пливе з ними. І мовив господар дому до кораблеплавців: "Прошу вас, пани мої, попросіть отця того, аби прийшов у дім мій, благословив і помолився за нас, недужих. Ось бачите, що до смерти зближаємося, у люту цю неміч впавши". Пішли кораблеплавці й сповістили те отцеві. Він же, смиренний, явити себе не хотів, відмовлявся йти до чоловіка того. Проте чи просьбами тих переконаний, чи чоловіколюбством переможений — знав, що чоловік той вже до дверей смерти наблизився, пішов з ними. Коли заходив у двері хати, сказав: "Мир дому цьому і тим, хто в ньому живе". Зразу господар дому наче зі сну збудився, з важкої недуги перемінився й відчув себе цілого здоровим. І, швидко з одра хвороби вставши, припав до ніг преподобного зі сльозами й обцілував їх. І всі, що там були, раптову його з нездоров'я у здоров'я зміну бачивши, дивувалися і прославили Бога. Отримавши зцілення, господар дому взяв святого за руку, обвів усі ліжка хворих, преподобний же, зображаючи на них знамення хреста, здоровими їх зробив. Усіх-бо в домі тому хворих зцілив і повернувся швидко на корабель. І всі, що були на кораблі, поклонилися йому як великому угодникові Божому. Зцілений же чоловік з усім домом своїм, взявши хліба, і вина, і масла, прийшов на корабель і дав преподобному на знак вдячности за отримане зцілення. Святий же сердечність його похвалив і не собі, але Богові дякувати звелів, принесених же дарів не хотів прийняти. Чоловік же той, до ніг преподобного зі сльозами припадаючи, говорив: "Рабе ближній Христовий, якщо малого цього приношення з рук наших не приймеш, то й нам радости не буде в домі нашому". Просили ж і кораблеплавці отця, щоб прийняв принесене. І ледве погодився, прийняти зволив, благословив чоловіка того і тих, що прийшли з ним, і відпустив їх. А принесене віддав кораблеплавцям, сам нічого ж з того не скуштував, і знову вирушили в плавання. Була ж їжа преподобного отця на кораблі з вечора до вечора онгія хліба. Пиття ж — морської води одне маленьке горнятко, яку йому Господь у солодку перетворив.

За якийсь час преподобний Петро, задрімавши, побачив у сонному видінні Пречисту Владичицю Діву Богородицю, що невимовно сяяла світлом небесної слави, більше від сонця, і святителя Миколая, що, як раб, стояв перед нею, вказуючи на нього і до Богородиці кажучи: "Владичице, тому що раба твого святого з лютого того полону і важких кайданів звільнити зволила, де вкажеш йому місце, на якому б йому подальший життя свого закінчити час?" Вона ж відповіла: "В Атонській горі буде спокій його, це-бо жереб мій, який мені Син мій і Бог дав, аби ті, що відлучаються від гамору світу й беруться за духовні подвиги за силою своєю, вірою ж і любов'ю від душі прикликають ім'я моє, там дочасне своє життя проводили без печалі і за богоугодні діла свої життя вічне отримали. Вельми-бо люблю те місце й хочу на ньому примножити чин чернечий. І милість мого Сина й Бога від тих, що мають там інокувати, не забереться навіки, якщо зберігатимуть заповіді спасення. І поширю їх на горі тій на південь і північ, і заволодіють нею від моря до моря, й ім'я їхнє у всьому світі прославлю. І захищу тих, що там терпеливо в постництві подвизатися будуть". Таке видіння бачивши й зі сну збудившись, преподобний Петро багато похвал і вдячности посилав Христу Богові, і Пречистій Його Богоматері, і великому отцеві Миколаю. Дув же вітер на допомогу, плив корабель щасливо. Коли зблизилися до краю гори Атонської, став раптом корабель незрушно, хоч вітер дув на вітрила і місце глибоке було. І дивувалися кораблеплавці з жахом, один одному кажучи: "Що це?" Ще не домислили вони про те, як преподобний Петро зітхнув, кажучи до них: "Діточки, скажіть мені, як це місце називається?" І сказали йому: "Атон-гора". І сказав до них святий: "Думаю, що через мене тут корабель зупинився непорушно. Виведіть мене на берег і залиште тут. Якщо ж цього не зробите, не зможете звідси відплисти" . Вони ж не хоіли лишитися без такого отця, плакали, проте волі Господній противитися не могли — спустили вітрила, і до землі наблизилися, і звели святого з корабля, і залишили його там. Говорили між собою з плачем і риданням: "Великого заступництва й допомоги позбуваємося сьогодні". Святий же сказав їм: "Бог-чоловіколюбець, що всюди є і все наповнює, нехай супроводжує вас і береже від усілякого зла". Так сказавши й останнє їм у Господі цілування давши, і знаменням чесного хреста корабель загородивши, і всіх благословивши, відпустив їх у дорогу їхню. А сам з краю гори тої у стрімке місце пішов. І багато хащ, і проваль, і густих лісів минув — знайшов десь печеру дуже темну, у ній же багато гаддя було, з ними ж і біси гніздилися, й оселився в тій печері. Які ж перетерпів там преподобний від бісів напасті і які підняв біди, вимовити неможливо, проте почасти згадаємо.

Поселився преподобний Петро в одній печері, день і ніч гаряче до Бога молився і пробув два тижні, не ївши їжі. Диявол, що не міг такого його постницького терпіння знести, зібрав усіх своїх воїнів, озброївся, як на війну, зі стрілами й луками, з мечами і списами увійшов у печеру ту з голосом страшним і зойком великим, лютуючи й виганяючи звідти святого. І видно було, як біси ті луки натягають і стріли на нього напинають, инші мечі оголюють та списи готують, щоб проколоти його, а инші каміння якесь велике перевертають, що земля тряслася і печера завалитися мала. Преподобний живим лишитися вже не сподівався, казав собі: "Хай помру тут, якщо Богові моєму така воля". Звівши очі вгору й руки піднявши, скликнув великим голосом, кажучи: "Пресвята Богородице, Діво Маріє, поможи мені, рабу твоєму". Коли почули біси ім'я Богородиці страшне для них і жахне, нам же солодке й жадане, зразу із шумом зникли. А святий ще й Ісуса Христа ім'я голосно прикликав, наче бичем або пращею проганяв утікачів, взивав-бо голосно: "Господи Ісусе Христе, Боже мій, не покидай мене". І більше не було чутно бісівських голосів до часу, і перебував преподобний без бентеги, славлячи Бога й Пречисту Богородицю. їжею ж йому був спочатку хліб, якого трохи з корабля взяв. Тоді хліб закінчився — їв зілля пустельне й плоди диких дерев, що росли на горі тій, аж до того часу, коли ангельські руки почали приносити йому з неба манну, про що скажемо пізніше, нині ж знову до попереднього слова повернімося. Після першого ворожого розбійницького нападу минуло п'ятдесят днів. Знову диявол з великою силою бісів, як і вперше, озброївся на непереможного воїна Христового. І зрушив усякого звіра, що був на горі тій, і всякого гада, що повзає землею, привів до печери. Ще ж і сам біс й инші з ним перетворилися на багатоманітне звір'я і гаддя. И одні при ногах святого повзали, инші жахливим голосом свистіли, инші зяяли пащами, живим його хотіли проковтнути, і в лице кидалися, і було страшне і грізне звідусіль видовище. Але преподобний знаменням хреста святого себе загородив, ім'я ж Христа Бога і Пречистої Богоматері прикликав, знову уневажнив їхню силу й далеко відігнав від себе. І торжествував, і веселився в Бозі, Спасителеві своєму.

Коли закінчив преподобний перший рік свого пустельництва в частих битвах із бісами, перетворився диявол в одного з Петрових отроків, які служили йому, коли був у миру воєводою. І прибіг, припав сердечно до преподобного й хотів його цілувати — цей, сповнений мерзоти. Тоді, сівши, почав плакати й говорити так: "Чув я, пане наш, що схопили тебе на війні, у Самару завели і в гнітючу темницю посадили. Бог же молитвами святого отця нашого Миколая визволив тебе звідти і в Грецьку землю привів. Через те всі з дому твого, плачучи й ридаючи, шукали тебе всюди, обійшли багато градів і сіл, про тебе питаючи. Не могли тебе знайти ані довідатися, де ти, вдалися до старанних молитов зі сльозами до святого Миколая, щоб відкрив нам про тебе, на якому ти місці перебуваєш, схований ти наш скарбе. І не зневажив молитов наших святий Миколай, швидкий усім помічник, але відкрив нам все про тебе, і зраділи ми вельми, раби твої. Я ж, випереджуючи всіх, прибіг до тебе, пана свого. Тому встань звідси, іди до свого дому. Хай побачать тебе всі, що хочуть бачити лице твоє. І прославиться в тобі Бог, що чудесно тебе з полону і пут визволив. Про безмовство ж не печалься, бо і там є монастирі і безмовні місця відлюдників. І вибереш до безмовства свого обитель, де тобі захочеться. Але й те сам розсуди по правді, що Бог з двох цих речей більше любить: чи відлюдництво пустельне, що в ущелинах камінних і горах оселяється, самому собі лише користь приносить, чи користь для багатьох, що буває від богоугодного й богонатхненного мужа, який наукою своєю багатьох до Бога навертає і наставляє на путь спасення? Друге краще. Свідчить сам Бог у Святому Писанні: "Той, хто виводить чесне з недостойного, — каже, — буде як уста мої". Знай же, що багато хто в нашому граді в пітьмі пристрастей заблукав і потребує когось, хто б наставив на покаяння. Превелика-бо належатиме тобі, пане мій, від Бога винагорода, якщо прийдеш і навернеш їх до Господа. Але й нас, рабів своїх, що з усього серця люблять тебе, чому так зневажаєш, ухиляєшся від нас і ховаєшся в цій пустелі?" Це й тому подібне довго біс говорив, ще й плакав, що трохи збентежився святий і, просльозившись, сказав до нього: "У місце це ані ангел, ані людина мене не завели, але сам Бог і Пречиста Богородиця. І якщо не буде їхньої волі і веління вийти звідси, то не вийду". Біс же, коли почув згадку про Бога і Богородицю, зразу зник. І здивувався святий підступу бісівському. І знаменням хресним себе загородив, замовк, ум свій до Бога спрямовуючи.

Коли ж минуло сім літ, знову багатопідступний ворог перетворився на світлого ангела, що мав у руці оголену зброю. Ставши близько вертепу, покликав, кажучи: "Петре, рабе Христовий, вийди до мене, і я сповіщу тобі слова добрі". І сказав святий: "Хто ти, що хочеш мені добре слово сповістити?" І сказав лукавий звабник: "Я — архистратиг Господній, до тебе посланий. Кріпися і будь мужнім, радій і веселися, що престол славний і вінець нев'янучий приготував тобі Бог. Нині, покинувши це місце, іди у світ на утвердження і користь багатьом, бо й джерело води, що поблизу тебе, Божим велінням висохло — через звірів, що нападали на тебе, аби померли вони від безводдя". Це ж казав підступний ворог, пославши наперед иншого біса, щоб стримував на час, з Божого допусту, течію води. Святий же Петро, смиренний, проти підступних слів диявольських відповідав, кажучи: "Хто я такий, щоб архистратиг Господній приходив до мене — того, який на пса непотрібного подібний?" І сказав біс: "Не дивуйся цьому, рабе Господній, у ці часи ти перевершив Мойсея, і Іллю, і Даниїла, і Иова. Перевершив ти Мойсея та Іллю постом, Даниїла тим, що пащі звірам і гадам загородив, Иова ж перевершив терпінням своїм. І через те великий називаєшся на небі. Нині ж, вставши, поглянь, як вода зміліла, і, швидко вийшовши звідси, іди в монастир, що у світі. Я ж буду з тобою і спасу багатьох через тебе, говорить Господь Вседержитель". Святий же відповів бісові, кажучи: "Хай буде тобі відомо, що коли не прийдуть сюди Богородиця, яка мені у всьому помагає, і завзятий у бідах моїх помічник святитель Миколай, — не відступлю звідси". Біс же як почув згадку про Богородицю з Миколаєм, зразу щез. Святий же, пізнавши підступ диявола, разом і немічність його у всьому зрозумівши, помолився до Бога, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, Боже мій, ось ворог мій, рикаючи, ходить, шукаючи, щоб мене проковтнути, але Ти державною своєю рукою загороджуєш мене, раба свого. Тому дякую Тобі, що Ти не відступив від мене. Молюся ж до Тебе, Владико преблагий, і до кінця не покидай мене". Коли ж минув день той, настала ніч і преподобний трохи заснув, явилася йому у видінні швидка для християн Помічниця, чоловіколюбна Владичиця Пречиста Діва Богородиця разом зі святим великим Миколаєм. І сказала до нього: "Віднині більше не лякайся — Бог з тобою. Й ангел Господній справжній завтра відвідає тебе і принесе тобі манну на їжу. Йому-бо наказано від Бога, аби від цього дня раз на сорок днів ту їжу приносив тобі у всі дні життя твого". Показала ж Пречиста Богородиця і манну святому Петрові, кажучи: "Таку їжу тобі на кожних сорок днів ангел буде приносити". Те сказавши і мир йому давши, Владичиця пішла від нього. Петро ж, впавши, поклонився і поцілував те місце, де ноги Богородиці і Миколая стояли. Зранку ж, за словом Богородиці, прийшов ангел Божий, приніс згори небесну їжу і, давши йому, пішов. Він же, дякуючи Богові і Пречистій Богоматері, скуштував тої ангельськими руками принесеної йому манни. І настільки нею наситився, що міг до сорока днів без їжі перебувати. Коли ж закінчилися сорок днів, знову ангел приніс йому манну, і знову Петро святий на сороковий день нею наситився. І так безмовствував один у пості і молитвах п'ятдесят три роки. Загинули й диявольські привиди, примари і пострахи, які від початку часто були, і всі підступи бісівські далеко від нього були прогнані невидимою силою Божою. За ті роки не бачив преподобний лиця людського, ані не мав одягу, щоб наготу тіла покривати, ані иншого нічого потрібного людській природі не мав, лише небо — покровом, землю ж — одром. У час-бо літній сонцем палючим опалювався, взимку від холоду промерзав. Усе ж те терпів задля любови Божої і задля майбутньої винагороди.

Коли ж захотів Господь раба свого відкрити людям, влаштував провидінням своїм річ таку. Ловець один, лук свій і тул взявши, вийшов ловити звірів на ту гору. Багато ж круч і проваль глибоких і горбів гірських пройшов і дійшов до місця, де преподобний Петро провадив рівноангельське життя. Коли наблизився ловець до місця того, побачив оленя великого, що з діброви вийшов і, підстрибуючи, прямував віддалік перед очима ловця. Бачив же той оленя прекрасного, ішов за ним цілий день, шукаючи нагоди, як би застрелити його. Олень же, Божою рукою наставлений, прийшов над печеру преподобного й зупинився. Мисливець же, дивлячись, як би то краще влучити, побачив з правого боку при олені мужа, з густою бородою, волоссям аж до чересел, тілом нагого, волоссям же, наче звір, оброслого. Його бачачи, ловець вжахнувся вельми й кинувся бігти назад. Бачивши, що той кинувся бігти, Петро святий покликав його голосно, кажучи: "Чого боїшся мене, брате, і чого втікаєш від мене? І я людина, як же й ти, а не примара бісівська, як же ти собі подумав. Повернися й підійди до мене, і розповім тобі все про себе, бо для цього Господь послав тебе сюди". Мисливець же на голос той повернувся від утечі й до того преподобного отця, що кликав його, прийшов із тремтінням. Святий же звелів йому не боятися, обняв його й поцілував у Господі. Сівши, почав з ним розмовляти, все про себе розповідаючи детально: як воєводою був, і на війні потрапив у полон, і в Самарі у кайданах його тримали, і як явленням святого Миколая і святого Симеона Богоприємця з пут виведений був, і як до Риму прийшов, і звідти як повернувся, і яким чином оселився на горі тій, і як з бісами боровся, і що їв, і як прожив літа, і, просто кажучи, усе своє життя мисливцеві тому розповів. Дивувався ж ловець, слухаючи розповідь святого, жахаючись і розчулюючись водночас, і сказав: "Нині я зрозумів, що відвідав мене добротою своєю Господь, явив мені, недостойному, тебе, отче, потаємного свого угодника. І я тому віднині з тобою тут залишуся, рабе Божий". Преподобний же сказав до нього: "Не так буде, дитино. Спершу йди до свого дому і випробуй себе самого, чи можеш ти постницькі й пустельні подвиги підняти. Випробуй же себе так: стримуйся від м'яса, і вина, і сиру, і масла, насамперед же від жінки своєї. І спадку свого частину роздай убогим, і віддавайся посту й молитвам, і пильнуй себе розчуленою душею. Так перебувай цілий рік. Після закінчення ж року прийди до мене, і що буде Богові угодно, це буде наказано тобі". Те мовивши, святий дав мисливцеві благословення і молитву, як заручення, відіслав його й останнє промовив таке: "Іди з миром, дитино, таємницю ж, явлену тобі, збережи, нікому не розповідай. Скарб відкритий можуть вкрасти". Ловець же, поклонившись святому, пішов, славлячи Бога й дякуючи Йому, що такого угодника Божого в тілі бачив і розмовляти з ним сподобився. Прийшовши додому, зробив все, що велів йому святий.

Коли ж закінчився рік той, взяв ловець зі собою двох ченців і брата свого і рушив човном до берега, проти якого було в пустелі перебування святого Петра. Допливши до того місця, вийшов на берег і пішов просто в гірську пустелю. Дійшовши до вертепу того, де угодник Божий перебував, мисливець, гарячою любов'ю розпалюваний, випередив усіх, побіг до печери і знайшов преподобного отця, що на землі лежав мертвий, руки мав хрестоподібно на грудях складені, очі благообразно зімкнені, й инші частини тіла чесно споряджені. Те бачивши, мисливець злякався і впав перед тілом преподобного, ридав плачем великим. Тоді й ті, що йшли за ним, прибули. Бачивши такого чесного мертвого й друга свого, що над ним плаче, питали його: "Хто цей знайдений мертвий? І чому так сильно за ним плачеш?" Ловець же почав їм з великими сльозами й зітханнями розповідати все детально про життя Петра преподобного, як же сам з уст його минулого року чув. Ті ж, чуючи розповідь про чудесні діла, розчулювалися серцями своїми і плакали гірко, що не сподобилися живим бачити ані бесіди чути такого раба Божого. Брат же мисливця того був одержимий духом нечистим — коли торкнувся мощей святого, зразу отримав зцілення. Кинув його біс на землю, великим голосом скликнув, кажучи: "О Петре, чи не досить тобі, що вигнав мене з вертепу мого, нині ж і з цього житла мене виганяєш!" Те сказавши, вийшов з уст чоловіка, як дим, і лежав чоловік той наче мертвий. За короткий час встав, здоровий і при розумі, і сказав до брата свого: "Дякую тобі, пане мій брате, що на добро привів мене сюди". І, знову припавши до мощей преподобного з вдячністю, цілував їх радісно. Після цього всі разом, взявши чесні мощі Божого угодника, понесли їх на берег, поклали в корабель свій і відвезли в одне відоме село, що було у володіннях македонських. Там багато зцілень від мощей святого подавалося. Чув же про те єпископ градський, прийшов із причтом своїм і, взявши цілющі мощі преподобного Петра, приніс чесно в єпископію свою і в раку коштовну з ароматами поклав, три дні і три ночі славослов'я Божі з усіма людьми співав і поховав у церкві на славу Пресвятої Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, від усього творіння славленого Бога нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.