Житія Святих - Червень

Пам'ять святого мученика Лукиліяна і з ним чотирьох отроків: Клавдія, Іпатія, Павла, Діонисія - і святої діви Павли

Святий мученик Лукиліян жив у часи Авреліяна, царя римського. Спершу в язичеському нечестивому багатобожжі перебував і жерцем ідольським був, старий літами, чесний на вигляд і сивий волоссям. Мав мешкання недалеко від Никомидійського града, служив у жертовниках нечистим богам. Тоді, благодаттю Христа, Бога нашого, який нікому загинути, але всім спастися бажає, просвітлений був. Побачив звабу бісівську і блуд еллінський, і прийшов у пізнання істини, і повірив у єдиного істинного Бога, Господа нашого Ісуса Христа, відкинув і зневажив ідолів. І відновилася у старості, як орлові, юність його: відродився святим хрещенням і всією думкою і душею приєднався до любови Христової, виявляв же й иншим еллінам суєту і згубу нечестя їхнього. І наставляв на спасення, ученням своїм приводячи до Христа, і був для багатьох прикладом навернення до Бога. Юдеї ж, які там жили, бачили такий Лукиліяновий з ідолопоклонництва у християнську віру перехід, ще ж бачили й те, що багато хто за прикладом і вченням його покидає кумирослужіння, і приєднується до християн, і хрещення святе приймає, — сповнилися гніву й ненависти. Із заздрости таємні господовбивчі люті отроки склали наклеп на нього, передали його судищу нечестивих — і поставлено раба Христового перед тим, що був тоді в Никомидії, комитом Сильваном на допит. Довго ж примушував комит старця, аби відрікся Христа і знову до ідолослужіння повернувся. Той же ніяк не корився. Через те на гнів зрушився комит, звелів всіляко мучити його, зламати йому щелепу, і палицею без жалю бити, і стрімголов повісити, тоді, після довгого й лютого катування, до темниці вкинути. Побачив Лукиліян святий у темниці чотирьох отроків, які за віру Христову були туди вкинені, — Клавдія, Іпатія, Павла і Діонисія. Зрадів їм, розмовляв з ними про Христа Бога й укріплював їх до подвигу мученицького, аби не боялися тимчасових мук задля вічної на небі винагороди, щоб не лякалися смерти задля майбутнього життя ані щоб не шкодували цвіту юности своєї Христа ради, який готує їм нестаріюче блаженство в Царстві своєму. Молилися всі разом вдень і вночі до Бога й тішили себе надією Христовою. Після багатьох днів знову Дукиліяна святого, вже разом з отроками, мучили і в піч вогненну з ними вкинули. Всемогутній же Бог виявив над ними чудесну свою милість, як же і над тими колись єврейськими отроками, що у вавилонській печі: вогонь-бо в холод перемінився і полум'я — на росу, ще ж і дощ великий зверху пролився, піч до решти погасив. І вийшли святий Лукиліян і юнаки неушкодженими. Таке преславне чудо Боже осліплені невірством і злістю елліни зараховували не Божій силі, але чарам християнським. Засудив тому неправедний суддя мучеників святих на смерть і відіслав їх до Візантії, щоб там кару прийняли.

Коли вони досягли Візантії, святих чотирьох юнаків — Клавдія, Іпатія, Павла та Діонисія — мечем було потято, а святого Дукиліяна на хресті повісили й по цілому тілу цвяхами прибили. Так Богові дух передав. Виглядає так, що його на хресті розіп'яли юдеї, бо в каноні у пісні третій сказано про те таким віршем: "Юда передав Ізбавителя Христа колись боговбивцям, ти ж нині беззаконними юдеям переданий". Приєдналася ж до вінця їхнього страдницького і свята діва Павла. Вона, від батьків вірних народжена, до любови Христової з юности серцем розпалилася, берегла дівство своє для Жениха безсмертного і старалася бути достойною Небесної Оселі. По батьках осиротівши і досить маєтків маючи, обходила темниці і в'язнів, що за Христа страждали, відвідувала, золотом у сторожів вхід собі в темницю до святих купувала і служила рабам Христовим, все необхідне подаючи їм із майна свого. Голодом і спрагою мореним приносила їжу і пиття, нагим давала одяг, зранені тіла мученицькі, що струпами гнили, лікувала, обмивала, обтирала, лікувальні пластирі прикладала й полотнами чистими обв'язувала. Цілувала ж їх, бо рани за Христа терпіли, просила їх зі сльозами, аби помолилися за неї до Христа Бога, щоб не полишав її милости своєї. Та вибрана невіста Христова і до святого Лукиліяна, коли він у Никомидії у темниці з отроками сидів, приходила і корисними його повчаннями насолоджувалася. Коли ж мучений був святий з юнаками, вона дивилася на подвиг їхній, у глибині серця свого ревно за них до Христа молилася, щоб укріпив рабів своїх і подав їм терпіння та допомогу перетерпіти муки до кінця задля слави імени Його святого. А коли розходилися люди, вона йшла на те місце, де святих мучили, збирала із землі пролиту кров їхню і як велику святиню в себе зберігала. Коли вели старця і чотирьох юнаків у Візантію на смерть, вона пішла за ними, служачи. Коли ж святих отроків потяли, та дівчина свята зібрала чесні їхні тіла і благоговійно поховала. Після кончини ж святого Лукиліяна і святих отроків, знову в Никомидію повернулася. Подібне до першого робила, і довідалися нечестиві, що вона християнка, взяли і до того ж Сильвана-комита на суд привели. Бачачи її після багатьох облесних, ласкавих і грізних та погрозливих вмовлянь непокірною, комит звелів її оголити й бити різками та палицями довго й немилосердно. І коли вона знемогла тілом (але не духом) від багатьох ран, ангел Господній явився і зцілив її. Прийнявши тілесне здоров'я, мучениця сміливішою і мужнішою в муках виявилася. Тоді в уста били її жорстоко, бо дошкульними словами докоряла катові. Після того в темницю її вкинули, і знову на допит вивели, у піч вельми розпалену вкинули — і вийшла з печі без шкоди, бо так, як же і попереднім святим мученикам, сила Божа остудила силу вогненну, аби невісти Христової палюче полум'я не торкнулося. Після цього кат засудив її на смерть, щоб мечем її потяли, і у Візантію відіслав, аби там само кару прийняла, де і Лукиліян святий з юнаками кінець прийняв. І коли була мучениця Христова на місці тому, де Аукиліян хресну за Христа прийняв смерть, багато дякувала Богові, який сподобляв її вінця мученицького і приєднання до святих. І, помолившись як годиться до Господа, схилила під меч дівочу свою голову радісно, і страчена була, прийшла з долішніх у горішні й увійшла в Оселю Небесну, у радість Господа свого, подвійним вінцем — дівства і мучеництва — увінчана від найлюбішого Жениха свого Христа, Господа нашого.

У той самий день житіє і страждання святого священомученика Лукіяна, який жив у дні апостольські, і тих, що з ним

Преславних мучеників перемоги над дияволом та його слугами і страждання подвижників Христових згадувати — ніщо инше, як лише славу Христа, Бога нашого, сповіщати і силу Його проповідувати в доброподвижних мучениках, що задля слави пресвятого імени Його постраждали. Бо у всьому сам був переможцем, як же і мовив: "Будьте відважні, Я переміг світ". Він-бо раніше від усіх сам з ворогом боровся. Мученики ж святі, які по Ньому страждають, — тіло Його сповнюють, за словами апостольськими, "нестачу скорбот Христових у тілі своїм". І щоразу мученики, за пресвяте ім'я Його подвиг чинячи, умирають нездоланні, оскільки в них Христос переможцем проповідується, у них-бо Він, як у тілі своєму, страждає, у них і перемогу свою над супостатом являє і прославляється, — прославляє ж із собою і своє тіло, що за Нього страждало, тобто мучеників святих, які найближчі Йому зі всіх у славі, бо були наслідувачами Його у стражданнях. Тому годиться і нам добрих воїнів Христових славити і похвалами прославляти, їхнім же ученням і прикладом мужніх подвигів Церква Христова сіяє у цілому світі. Самі ж під вівтарем, в одяг білий одягнені, кров'ю власною закривавлені, Христовою ж вибілені, у блаженному житті спочивають. З їхнього же лику був святий Лукіян, його ж у самій купелі хрещення осяяла божественна благодать, і зразу можна було побачити, що має бути великий і преславний серед людей. Лукієм був від своїх батьків по крові названий, які від великого антипата Лукія не тільки вели свій рід, а й ім'я його успадкували. Пізніше ж, благодаттю Святого Духа і за звичаєм Святих Отців, при хрещенні те ім'я його на краще перемінилося. Той, що його батьки назвали Лукій, тобто блискучий, примноженням у ньому Божих обдарувань досконаліше ім'я здобув — Лукіяном назвався, що означає світлоявлений, звідки видно, що у світлі нової благодаті мав бути світлом світу в Господі. Був же від народження римлянином, роду чесного, чеснішим став через переродження християнське, — став-бо усиновленим вічному Цареві. Був же у премудрості вправний, грецьку і римську мови знав, мудрішим же став в ученні Петровому, святого апостола: до нього пристав, і став йому учнем, і від нього напився небесної премудрості. Навчився від нього звичаїв і трудів апостольських і після страдницької кончини його багато місць в Італії пройшов, сіючи насіння слів Божих.

Коли досконалим був у премудрості Божій, тоді прийшов, Богом наставлений, святий Діонисій Ареопагіт до Риму, хотівши відвідати ув'язнених апостолів Петра і Павла, але вже серед живих їх не застав. Блаженний же Климент у той час був папою, престолом апостольським правив, він прийняв Діонисія любо, зі всілякою достойною святости його честю, ще й була між ними давня духовна в Христі любов, і той у нього часу немало затримався, тішилися взаємно баченням один одного, і душекорисними насолоджувалися бесідами, й утверджували один одного не лише словами, а й добродійними прикладами.

Одного разу блаженний Климент, сповнений Духа Святого, сказав: "Чи бачиш, о любий мій брате Діонисію, які жнива Господньої сівби в народах, робітників же мало у проповідуванні Слова Божого. А тому що ти добре у православній вірі навчений і у всіляких чеснотах християнського закону досконалий, іди тому, прошу тебе, в ім'я Господа нашого Ісуса Христа, у західні краї як добрий Його воїн і стань проти ворогів Господа нашого, і перемагай силою Бога, що зміцнює тебе". Погодився на це всім серцем святий Діонисій, почав йому блаженний Климент шукати і збирати друзів, помічників і співслужителів благочестивих і премудрих, які б життям і святістю сяяли. Між ними ж вибрав і цього святого Лукіяна, і поставив його єпископом, і до святого Діонисія послав, щоб був йому супутником і сподвижником у проповіді слова, для инших же — отцем у Святому Дусі, учителем і наставником. Так блаженний Климент влаштував, люб'язними словами утверджував їх, кажучи: "Ідіть, любі браття, ідіть, нездоланні Христові воїни, і як був Господь зі святими отцями нашими апостолами і з їхніми подвижниками, так нехай буде і з вами, коли проповідуватимете ім'я Його святе, ви-бо велику і незліченну кількість людей серед язичників маєте знайти для Господа і ввести їх в загороду Його. Так довго Климент святий з ним розмовляв і, з любов'ю попрощавши і благословивши, відпустив з миром. Вони ж усі разом пішли, проповідуючи Христа спочатку по всій Італії.

Недалеко від Тіцінум-града, в одному місці, що Парма називалося, блаженний Лукіян благовістував людям словом Боже, відвертаючи їх від суєтного ідолослужіння. Люди ж того міста, невірні, надто ідолам служили, не терплячи образи богів своїх ані благовістя слова Божого не сприймаючи, — зразу схопили Лукіяна і, досить позбиткувавшись з нього, у громадську темницю вкинули. У неї ж входячи, блаженний з великою веселістю співав так: "Настав мене, Господи, на путь твою, і ходитиму в істині твоїй". І знову: "Спрямуй стопи мої на стежки твої, щоб не зрушилися стопи мої". І так радів у Господі святий муж, перебуваючи у тій темниці, як під покровом крил Божих, і цілого себе під захист Христовий віддав, молився до Господа, кажучи так: "Виведи, Господи, з темниці душу мою сповідувати ім'я Твоє, бо мене чекають ті, що мають бути праведниками, щоб через мене, Христе, Спасителю світу, до Тебе навернулися з поганства, які покликані до життя вічного". Коли такі і їм подібні молитви святий з усього серця свого творив, зразу молитва його досягла неба й увійшла у вуха Господні — молився-бо, аби не втратити на шляху своїх, з якими бажав іти до страждання і дістатися, куди був посланий. За це молився не тому, що боявся померти за Господа свого, пречудовий цей Христовий воїн, але щоб спершу примножити для Господа плід духовний і так після великих щасливих жнив разом з друзями своїми прийняти вінець мученицький і винагороду за труди свої. Тому скоро послалася йому Божа допомога: були там инші християни, які, довідавшись, що сталося зі святим тим мужем, прийшли вночі до темниці, задля любови Христової, і пута з нього скинули, і зробили його вільним іти разом зі святими його друзями. Те святе товариство, від Господа наставлене, прийшло щасливо у славний град італійського краю Тіцінум, инакше ж Павія названий. Там же і спочили трохи по трудах, проте не переставали примножувати славу Божу, не втомлювалися в різних місцях проповідувати слово Христове багато, і було на них видно здійснення слів пророчих: "Які гарні ноги тих, що благовістують мир, благовістують добро". Неможливо описати, як вони за короткий час до Христа навернули багато тисяч людей, благовістуючи всім слово спасення, помагала ж бо їм сила Божа настільки, що, дивлячись на них, здавалося, бачиш небесних громадян — знаменнями і чудами посеред усіх сяяли, просвітлюючи Божі вибрані душі.

Тоді, вийшовши з Італії, досягнули берега морського й сіли в корабель, вирушили туди, куди Дух Святий наставляв їх. І прибули до пристані града Арелятина радісно, і вийшли з корабля — прийняли їх із шаною і любов'ю мешканці того града. Там спочивши, почали, подібно до святих апостолів, вибирати собі краї для проповідування Божого слова. Маркел-бо святий з кількома братами в Іспанію пішов, Сатурнин же блаженний — в Галію, аби проповіддю Євангелія Христового всюди поширювати і примножувати серед народів Церкву Божу аж до океану Британського. А святий Діонисій з блаженним Лукіяном та иншими в межі Парисійські прийшли. Звідти Лукіян святий з Максіяном-пресвітером і з Юліяном-дияконом у Бельгію на проповідь відлучилися, там сповіщаючи ім'я Господнє, власті ворожі перемагаючи й Христову утверджуючи Церкву. Святого ж Духа благодаті напоєний і сповнений, не менше ж прикладом добродійного життя, як же і словами наставляв Лукіян людей до спасення. До того ж мав дану йому від Бога силу чинити чуда і лікував усілякі хвороби й недуги серед людей. Таку ж владу прийняв над бісами, що ті, одне лише веління його почувши, зразу втікали з людей, яких мучили. Вдень же і вночі ненастанно проповідуючи Христа, молився і чував, вправлявся ж у пості щоденному, і в повстримності, і у всілякому умертвлюванні плоті, яким себе щодня мучив, допоки, за словом апостольським, поставив себе жертвою живою святою і богоугодною перед Богом. Щоденною його їжею були лише малий окраєць хліба і зілля, питтям же — вода — насичувала його сила Божа, і тіло його струджене благодать Христова зміцнювала. Вінця ж мученицького настільки бажав блаженний, що вже здавався мертвим для світу. Хрест свій ніс завжди, йдучи за Христом Господом, справді знав, що таке муки подвійні: одні — в таємниці, инші ж — явно. І спершу таємно мучив себе умертвленням тіла свого (хоч і всім відомою була повстримність його), аж поки не увійшов у відкритий мученицький подвиг і не увінчався нев'янучим вінцем від Господа. Був-бо умертвленням плоті знеможений, терпінням прикрашений, у дивовижному смиренні утверджений, сповнений лагідности — і в таку досконалість чеснот прийшов, що, на землі тілом живучи, уже, здавалося, з ангелами духом мешкав на небі. Через те завжди лицем світлий і любий виглядав, мирний розумом, дивною сивиною прикрашений, і весь образом був земним ангелом, небесною ж людиною.

Коли ж про нього слава по цілому краю тому розійшлася, приходили до нього люди, бажаючи від нього хреститися, і хрестилися в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Ідолів же, яких перед тим шанували, ламали. Давній же ворог — диявол, бачачи себе осміяним від тих, кого Христос через своїх рабів до себе привів, усі хитрості своєї підступности на зруйнування святої Божої Церкви звернув і Доміціяна, який після Нерона, сина погибелі, друге гоніння на християн підняв, настільки настановив та на такий гнів і ненависть підняв, що той звелів, аби у всій державі римській усіх християн змусити або богам тесаним жертву принести, або, всіляко їх мучивши, вбити. По цілій державі царства свого, по градах і селах, Доміціян нечестивий розіслав наказ, аби всі народоначальники переконували християн до ідолопоклоніння і жертв, а тих, що не коритимуться, різними страчували муками. Послано тому гонителів Христового імени у Галію — шукати воїнів Христових, а найбільше тих, що з Риму туди прийшли, про них же слава вже дуже примножилася була, — і щоб разом з ними винищити в Галії ім'я Христове. Було ж посланих туди гонителів троє, їхні імена: Латрин, Ярій і Кантор, — їм окремо було наказано шукати святого Божого раба Лукіяна, аби, схопивши, або на суд цісарський його привести, або зразу мечем убити, якщо не захоче ідолам принести жертви. Пройшли ж вони валлійські міста і села — ніяк не знаходили шуканого. Тоді дійшла до них вістка, що муж Божий Лукіян, проповідуючи Євангеліє Вічного Царства, бельгійський народ просвітлює. Те почувши, вони, сильною люттю і гнівом розпалені, туди швидким кроком пішли. Ще не встигли туди прийти, а святий Лукіян довідався про близький їхній прихід — відкрив йому Святий Дух. Залишився на місці, де вчив народ слів життя, і з ним була велика кількість людей, які вже через його проповідування до Христа навернулися. Переконував їх настільки ревно, наскільки мав надію вічноблаженної винагороди, кажучи: "Ось, браття і діти, в Христі любі, вже мені Господь мій Ісус Христос трудів моїх плоди і винагороду, раніше обіцяні, віддати хоче, тому, о найлюбіші, залишайтеся міцні й непохитні у вірі Христовій. Я-бо вже старий і втомлений, вінцем мученицьким тішачись, до Господа від вас піти спішу. Ви ж у Божій благодаті, яку прийняли, постійними залишайтеся, аби не відвернув вас від віри Христової страх перед катами, аби не злякали вас погрози, щоб не зловили ласки, ані обіцянки якихось почестей і багатств не відкинули, але щоб у майбутньому житті вічною радістю ви насолодилися, де ж вам невимовна винагорода приготована. До неї ж при добрій надії поспішаю і я і через те гніву гонителів не лякаюся". Це мовивши, звів очі до неба й дякував Богові перед усіма, що удостоює його частки святих мучеників і не розлучає з його друзями. "Дякую, — казав, — Тобі, Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, що мене другом блаженного Діонисія і його сподвижників при кончині вчинив і в трудах дорівняв мене до них. Прошу тому Тебе, щоб у Царстві Небесному Ти мене поселив з ними разом". Те промовивши, вийшов з града, що Белвак називався, не через страх втікаючи від мук, але щоб, за заповіддю Господньою, яка від гонителів утікати велить, подати приклад стадові своєму. І так ішов з блаженними співстраждальцями своїми Максіяном-пресвітером і Юліяном-дияконом. Не припиняв душекорисних бесід і молитов у всій дорозі, доки не досягнув вершини гори, на яку йшов, що поблизу ріки, названої Таре, яка тече із заходу за три поприща від града. Коли її перейшов, став, наче град, що на вершині гори стоїть і не може сховатися, бо й сама гора та над рікою прекрасно стояла, — усім здалеку видно її було. Там блаженний, як на видовищі, став твердо і замислив мученицького вінця чекати.

Вищезгадані кати, дійшовши града і в ньому святого Лукіяна не знайшовши, почали точніше допитуватися, куди він пішов. І сказано їм було, що недалеко від града народ учить. Вони ж зразу швидкими кіньми поспішили і тої гори досягли, де чоловік Божий з народом і зі своїми учнями був. Спочатку взяли святих служителів Божих Максіяна і Юліяна, щоб, їх мучачи і вбиваючи, налякати Лукіяна святого і притягнути до пошанування ідолів. Коли ж взяли мучеників, наказували їм грізно, щоб ідолам жертви принесли, і погрожували: "Якщо не принесете жертв богам нашим безсмертним, зразу мечем від нас покарані будете". Вони ж твердими були у вірі — сміливо відповідали: "Ніколи ж не поклонимося ідолам, бо вони суєтні і є ділом рук людських. Ми ж пізнали єдиного істинного Господа — Ісуса Христа, Сина Бога живого, за віру в Нього готові померти". Це чувши, злочестиві зразу перед лицем святого Лукіяна вбили їх мечем. І так святі прийняли обіцяні від Господа вінці й до лику святих мучеників приєдналися. Через їх сповнення святий Лукіян веселився, славив Бога і перед усіма мовив: "Радію і веселюся в Тобі, Господи, Боже мій, що бачу, як діти мої прийшли до вінця слави Твоєї". Тоді Латрин, і Ярій, і Кантор з люттю і гнівом, наче єдиними устами, грізно до блаженного сказали: "Чи ти той, хто чарами зваблює народ, щоб не корився велінням нездоланного цісаря і цілого римського сенату і щоб жертви благоприємної не приносив богам безсмертним?" Їм же блаженний Лукіян відповів: "Я не волхв, а раб Ісуса Христа, навчений не чарування, а божественної премудрости, нею ж людям Божим шлях істини показую і повчаю їх, як без перешкод мають іти за Господом моїм Ісусом Христом, що з неба на землю зійшов, аби творіння своє пречистою своєю кров'ю з рабства ворожого викупити і від ідольського, краще ж сказати демонського, поклоніння відвернути. Тоді ті, що з пітьми зловір'я у світло істинне приведені, отримають спасення. Бо праведно перед Ним одним серця схиляти — Він за визволення всіх доброзволив розіп'ятим бути й померти". Вони ж мовили: "Як ти Богом визнаєш Того, хто не лише помер, як ти кажеш, але й розіп'ятий?" До них же сказав святий Лукіян: "Хоч ваше невірство і не достойне слухати тайни Небесного Царя, проте задля багатьох вірних, що стоять тут, коротко скажу дещо. Бог істинний, Бога істинного Син, який з передвіку завжди був з Отцем, наприкінці віків захотів оновити рід людський, що згинув через переступ Адамовий, і доброзволив народитися нетлінно й невимовно від Пречистої Діви, щоб бути істинним Богом й істинною людиною в одній особі подвійного єства — один Христос, істинний Божий і Людський Син. І той, хто був безпристрасним Божеством і завжди був з Отцем, не лише став видимий, а й у стражданнях за нас підвладний природі людській зробився задля викуплення нашого, слухняний Богу Отцеві аж до смерти, смерти ж хресної. Якщо б Син Божий не захотів стати Сином людським і не одягнувся в образ смертного, то ані рід людський в Бога не отримав би прощення, ані смертні не одягнулися б у безсмертя". Це й иншого багато блаженний Лукіян говорив — кати, вельми гніву сповнені, сказали: "Вже глибокої досягнув ти старости, і вже час тобі припинити дитяче марнослів'я. Але тому, що суєта велика тебе зваблює і надмірне багатомовство робить безумним, ти без усілякого сумніву на смерть іти насмілився і не боїшся. Справді говоримо тобі: якщо скоро не покаєшся, і не покинеш такого безумства і дерзновення, і не принесеш богам безсмертним доброприємної жертви, — зразу старість твою без жалю на люті віддамо муки". Тоді, сівши, почали кати грізними словами питати його, кажучи: "Ім'я твоє нам і народження сповісти швидко". До них же воїн Христовий відповів: "Батьки мої назвали мене Лукієм. У святому ж хрещенні, яким я відродився для життя вічного в Христі, Лукіяном я перейменований. Родом же я римлянин, ним називатися в цілому світі почесно. Та я не хвалюся тим, що римлянином є, а тим, що рабом я є Господа мого Ісуса Христа, що й ви очевидно можете в мені бачити, бо нема инших для мене життя і слави, лише Господь мій Ісус Христос, і померти за Нього — здобуток".

Тоді кати сказали: "Є те, що ми казали: ти — волхв і звабник тих, які тебе слухають. Найбільше ж гордий ти є, бо не перестаєш говорити безсоромно ані своєї натрудженої старости не жалієш. Якщо ти римлянин, то чому від пошанування римських богів нерозумно відступив, їх же цісар зі всім синклітом римським шанує, їм же цілий світ поклоняється?" Відповів святий Лукіян: "Благодаттю Христа, в якого я хрестився і якого пізнав як істинного Бога, не лише диявола й ідолів, але і всіх діл його вірою я відрікся. А те, що я говорю й проповідую про Христа Господа, ви ані чути, ані пам'ятати не хочете: осліпило вас невірство ваше і цісаря вашого разом зі всім синклітом його. Від них же такий наказ приносите, аби ми, люди, творіння розумне, приносили жертву дияволам і схиляли шиї перед бездушними ідолами, руками людськими створеними. Латрин же, Ярій і Кантор не хотіли слухати безчестя богів своїх і цісарських — поклавши на святого руки і зв'язавши його, передали воїнам. Ті ж, простягнувши мученика, грубими бичами били його довго й немилосердно. Христовий же воїн у муках тих ані болем не був переможений, ані погроз не страхався — міцний був у вірі Христовій. Знеможене старістю і зранене тіло укріплював бадьорістю духа настільки, що, і лицем, і розумом незмінний, Христове ім'я великим голосом не переставав ісповідувати, кажучи: "Христа, Сина Божого, і серцем, і вірою, й устами хвалити ніколи не перестану". Тоді кати, ще більше розлючені, звеліли мученика святого мечем убити. Один із воїнів витягнув меч, вдарив у приготовану вже до страти шию святу і пречисту відтяв голову. Коли ж святе його тіло лежало бездушно і ще рухалося, бачили всі, і самі убивці, як світло велике з неба над ним засіяло, разом же зі світлом і голос був зверху, що говорив: "Радій, добрий рабе Лукіяне, що за Мене кров свою пролити не злякався. Прийди і прийми вінець, раніше тобі обіцяний, і зі святими на небі оселися, прийди й унаслідуй обитель вічної слави, з ангелами тобі приготовану". Цей голос був не для святого, який завжди знав про обіцяну для себе від Бога винагороду, а для людей, що навколо стояли, щоб у вірі в Господа нашого Ісуса Христа, яку довго святий Лукіян проповідував, міцніше утвердилися. Було це в день суботній на горі вищезгаданій, за три поприща від града. Те бачачи й чуючи, люди, котрі вірили і котрі не вірили, — всі страхом великим охоплені були. Одні-бо звідти втікали, инші дивувалися з радістю, бачили себе звільненими від сітей диявольських, проте важко було дивитися на блиск явленого світла — трохи з місця того відходили. Мертве ж тіло святого, чудесно якусь силу живого руху прийнявши від Бога, піднялося із землі і стало на ногах. Тоді, взявши своїми руками пречеснішу свою відтяту голову, святий Лукіян пішов без перепон, ведений благодаттю Святого Духа, що жив у ньому, також і з допомогою ангелів, і, наче живий, твердими кроками йшов, несучи голову свою святу, як же і друг його святий Діонисій у Паризькому граді так вчинив. Пройшов же шляху десь три поприща, вищезгадану ріку Тару по воді перейшов і досягнув місця, яке собі чоловік Божий для поховання вибрав, і, там на землі лігши, з миром спочив у Господі. Люди ж благочестиві, мучениковою проповіддю до Христа навернені, прийшли й намастили святе його тіло ароматами і, полотном чистим обгорнувши, з великою честю поховали в присутності ангелів. Коли гробу віддавалося тіло те святе, чути було, окрім земних ароматів, инші якісь, дивні й невимовні, пахощі. Тож усі, що там були, дивувалися, один одному казали: "Що це таке?" Тоді сказали: "Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, що такі удостоїв нас відчути пахощі, яких ніколи ніздрі наші не вдихали. Слава Тобі, Христе Спасителю, бо так пахощам тими ми насолодилися, що далі ніякого блага не втратимо". І скільки вони те говорили, стільки їм ті божественні пахощі подавалися — і це безсумнівно свідчило про присутність святих ангелів, які від початку страждання мученикового невідступно при ньому були аж до його смерти і поховання. Благочестиві ж грабарі, закінчивши чесне поховання, поклонилися всі до землі, зі зворушеними серцями взивали й говорили: "Віримо в Тебе, Ісусе Христе, що Ти істинний Божий Син, з Отцем і Святим Духом царюєш на небі, як же ми від святого мученика твого Лукіяна вухами чули і серцем вірити навчилися". Багато ж людей з навколишніх градів і сіл подивитися туди прийшли. Таке бачачи, останні ж від тих, що бачили, чувши, розчулилися серцями своїми — і того ж дня повірили в Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, душ десь п'ятсот. А перед тим ученням святого Лукіяна у краю тому навернених було до Христа до тридцяти тисяч всілякого роду і віку. Вони ідолів покинули, ісповідали Бога Отця ненародженого і Сина Його єдинородного, разом зі Святим Духом у Тройці істинного і єдиного Бога. Після того одні з них зі старанністю збудували церкву над гробом мучениковим, на славу Божу, на честь же угодника Його Лукіяна святого. Тіла святих мучеників Максіяна та Юліяна поховали на горі, де вбиті були. Але пізніше, коли християн стало більше, звідти їх перенесли і разом з тілом блаженного Лукіяна поклали. І багато тим, що там молилися, подавалося благ від Господа нашого Ісуса Христа заступництвом святих Його мучеників. Як єдиною була їхня віра, єдиною любов і єдине у стражданнях ісповідання, так, віримо, єдине в них у вічному блаженстві співжиття і Вічного Царства спадкоємство. Дякуємо тому Творцеві нашому, що свідки Його тричисленні, Тройцю ісповідуючи, через муки сповнилися, їх же благоговійно шануємо, знаючи, що від них подається сліпим прозріння, кривим ходіння, від бісів звільнення, і багато від різних недуг зцілення молитвами їхніми святими, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У той самий день перенесення чесних мощей святого страстотерпця, Благовірного царевича князя Димитрія Московського і всієї Росії чудотворця

Пам'ять святого Димитрія Царевича урочисто вшановуємо у 15-ий день місяця травня, коли його вбито. Проте, коли писали про той місяць і день, не знайшлося тоді історії про його убієння, а лише тепер, тому нині, при празнику Перенесення чесних мощей його, уміщено тут історію і про його убивство.

Після переставлення благовірного царя і великого князя Московського і всієї Росії Івана Васильовича, який від Августа, цісаря римського, вів свій рід, залишилося два царевичі, Теодор і Димитрій Івановичі, благородні сини його, але не від однієї матері народжені. Теодор був від цариці Анастасії Романівни, Димитрій же — від цариці Марії Теодорівни. Царевич Теодор як старший прийняв царський престол батька свого і скіпетр всеросійської монархії: так батько його, помираючи, заповів і благословив. Димитрій же тоді був немовлям, мав від народження свого півтора року. Був же у благовірного царя і великого князя Теодора Івановича близький боярин, родич його, цариці його Ірини рідний брат, який звався Борис Годунов, вельми кмітливий і розумний, разом з тим хитрий на підступ. Гострий розум боярина бачачи, підступу й облуди не розуміючи, ще ж і на вірність його як родича свого сподіваючись, благовірний цар поклав на нього все правління царством своїм. Сам же, лагідний і незлостивий, тихий і мирний, перебував у молитвах і псалмоспівах, ходив по церквах і монастирях і багато чинив милостині, будуючи і прикрашаючи храми Божі: був вельми ревний у вірі до Бога, і благочестивий, і до славослів'я Божого старанний, і всіляко Господові своєму, Цареві Небесному, угодити намагався — про земне ж мало турботи мав. Дав же братові своєму царевичу Димитрію у володіння град Углич з околицями його, щоб там перебував з матір'ю, що його народила. Углич же град був у той час величиною і красою надзвичайний і багатолюдний — людей у ньому розумних жило багато. У тому-бо удільному своєму граді благородного царевича і великого князя Димитрія Івановича виховувала матір його — благовірна цариця Марія Теодорівна.

Згаданий же Борис Годунов, цілим царством Московським керуючи і посеред царського синкліту понад усіх шанованим будучи, бачив, що у всьому волю його виконують, — вознісся серцем і забажав у серці своєму повнішої, найвищої влади царської. Тому почав думати собі, як би отримати бажане. Знаючи, що неможливо виконати його бажання, поки не перетнеться царський корінь, спершу замислив знищити того, хто сидів на царському престолі. І не було те для нього неможливим ані нелегким, бо найближчим був з усіх цареві і володів мистецтвом згуби високих осіб, тобто отруєння смертоносною отрутою: вже багатьох вищих від себе бояр і князів так таємно стратив, на бенкетах по одному отруюючи, аби нікого не було в царському синкліті вищого й поважнішого від нього. У такий самий спосіб — отрутою — і царя заморити в намірі своєму постановив, і вже наче в руці своїй мав життя і смерть царя, разом і скіпетр царський: сподівався зразу після кончини царевої прийняти, краще ж сказати захопити, як розбійник, владу царську, бо ніхто не міг змагатися з ним, а спадкоємця в царя не було, бо цариця його була неплідна. Але була в нього ще одна перепона: молодший брат царевий, благородний царевич Димитрій, живим був, в удільному своєму граді Угличі перебуваючи, він же після кончини старшого брата в будь-якому разі мав би прийняти царство. Почав тому лукавий владолюбець міркувати в серці своєму, у який спосіб спершу стратити того спадкоємця — благородного царевича Димитрія — і висмикнути цілком Богом насаджений корінь царський, і замість нього самому з родом своїм, як терня і кукіль, насадитися. Здобувши собі деяких спільників, дарами, і почестями, і найбільше багатством звабивши їх до свого однодумства, почав з ними таємно радитися про задумане діло.

Була ж в Угличі в благородного царевича князя Димитрія бояриня одна, вдова на ім'я Василиса, яку кликали Волохова, із сином Данилком Волоховим. Та вдова була нянькою малого царевича і завжди при ньому перебувала. Ту-бо вдову з її сином злопідступний ворог Борис Годунов до своєї ради схилив, дав їй і синові її превеликі дари і більші дати обіцяв. Ще ж обіцяв синові її велику честь і маєтки великі, якщо вчинять його волю і якимось чином заберуть із землі життя пана свого царевича Димитрія. І почала окаянна та жінка смертоносну отруту, приготувавши, давати царевичу то в їжу, то в пиття. Бог же, охороняючи невинного отрока, дав природі його таку силу, що не могла смертоносна отрута зашкодити йому. Не хотів-бо Вишній Будівничий, аби незлостивого того агнця мученицька смерть таємною була, але щоб відома стала цілому світові кров невинна — на більше осоромлення й осудження убивцям. Бачила Василиса, що неушкодженим залишається царевич, — приготувала сильнішу отруту й давала її завжди, проте нічого не досягнула, сповнювалися на святому царевичу слова Царя Небесного Христа, у Євангелії мовлені: "Якщо і щось смертоносне вип'ють — не зашкодить їм". Сповістила ж Василиса таємними посланнями Борису Годунову, що царевичу Димитрію ніяка отрута не шкодить. І сповнився Борис журби та гніву, і скликав братію свою, що з того ж Годунових дому була, і радників своїх зібрав, з них же найприязнішим йому був Андрій Клешнин, — радився з ними, як йому намірене діло привести до сповнення, щоб царевича Димитрія стратити, наче вболіваючи за царство, аби не ділилося на частини. Один же з них, на ім'я Григорій Васильович Годунов, не приєднався до ради їхньої лукавої і не погодився з починанням злим їхнім, але й боронив їм таке діло і плакав гірко. Вони ж від нього почали відчужуватися і не кликали більше до своєї ради. Борис же Годунов не через довгий час і смерть йому через отруту влаштував, не жаліючи роду свого. Вирішили послати в Углич нових начальників, і градоправителів, і царевичу виховників, аби всю волю і владу забрали у благовірної цариці Марії Теодорівни, матері царевича Димитрія, і, вибравши час, щоб відкрито убили невинного святого отрока. Вибрали на те двох знатних мужів — Володимира Загрязького і Никифора Чепчюгова. Ті ж на владу йти не відмовлялися, але щоб панові своєму царевичу Димитрію щось погане вчинити, — про те й подумати не хотіли, Бога боялися. Борис же дуже на них гнівався і незабаром звів на них якісь напасті, і багато біди, і всіляку кривду робив — і врешті знищив їх.

Андрій же Клешнин, радячи Борисові, невтомно шукав таких людей, які б його волю здійснили. І коли те пропонував у домі своєму наодинці братам своїм і друзям — всі й чути про таке прокляття не хотіли. Один же дяк Михайло Битяговський (у його серце, як же колись в Юдине, сатана увійшов) прийшов до Андрія і сказав йому осібно: "Я хочу бажання ваше виконати і вчинити волю вашу". Андрій вельми тим втішився і сповістив Борисові. Втішився ж і Борис, і зразу прикликав до себе того Михайла, обдарував його великими дарами і честь більшу обіцяв йому, якщо загадане діло здійснить. І, не барячись, відпустив його в Углич, а з ним послав сина його Данила Битяговського та племінника їхнього Микиту Качалова і звелів їм керувати і владарювати в Угличі над усіма. Вони ж прийшли в Углич, наче вовки хижі, і як же від Бориса Годунова, що їх послав, навчені були, спочатку забралу всю волю і владу в благовірної цариці Марії Теодорівни, матері благовірного царевича князя Димитрія. І багато їй печалі і клопоту чинили, на прогодування їй і на всіляку домашню потребу дуже мало подаючи. Також і в братів її Михаїла і Андрія, що стриями і виховниками царевичу були, відняли честь їхню. І ледве їм дозволили до царевича щодня приходити. Самі ж нові правителі цілого Углича, дихаючи убивством, шукали зручного часу, аби здійснити задумане зло, на яке були послані. Мати ж блаженного отрока, цариця Марія, бачачи зло їхнє і підступ і розуміючи недобрий намір їхній, почала любого сина свого царевича Димитрія пильнувати уважно, нікуди від себе зі своєї хатини не випускала. Убивці ж, бачачи, що не мають зручного часу на вбивство, бо отрок від матері до звичних для дітей забав нікуди не виходить, звеліли вищезгаданій боярині Василисі, аби якось звабою вивела його до них. Був же місяця травня 15-ий день, на пам'ять преподобного отця нашого Пахомія Великого. В полуднє, коли нікого з родичів і справжніх оберігачів і виховників у дворі царському не було, бо всі в час полуденний розійшлися в доми свої, притаїлися там три заколотники — Данило Битяговський, Микита Качалов та син вищезгаданої Василиси Данилко Волохов: вже-бо домовилися з тою проклятою зрадницею Василисою, яка в той час мала вивести до них царевича. Підійшла тому та бояриня до цариці Марії, заговорила до неї лукаво, аби хоч на короткий час випустила царевича у двір побавитися, і вдавала, наче співчуває малому хлопцеві, якого в домі тримають без виходу. І так обхитрила царицю (вірила-бо їй цариця як тій, що завжди при ній перебувала, ані не знала про її облесний підступ) що та відпустила зі своєї хатини любого сина свого. Василиса ж, взявши хлопця за ручку, вивела його зовні, а годувальниця його, що вигодувала його грудьми своїми, болісним зрушившись духом, наче знаючи, що має бути, не хотіла випустити царевича, але затримувала його. Василиса ледь не насилу вела його, як ягня на заколення, за ними йшла годувальниця, хвилюючись і зітхаючи. Коли ж зійшли на нижній ґанок, тут явилися вбивці, що чекали на них. І, взявши від Василиси царевича за ручку, син її Данилко Волохов, що ніж оголений таємно в рукаві тримав, вивів його насеред двору і сказав до хлопця: "Це в тебе, государю, нова барма". Той же, наче ягня незлобливе, підняв голову і відповів йому тихим голосом, кажучи: "Це моя стара барма". Коли хлопець те сказав, раптом вбивця той приготованим ножем, наче змія жалом, уколов святого отрока в шию, але не зміг перерізати горла: страх і тремтіння його охопили — і, кинувши ножа, утік. Годувальниця ж як це побачила, зразу закричала голосом сильним і впала на царевича, що лежав на землі. Данило ж Битяговський і Микита Качалов почали бити її дуже і штовхати ногами, що залишилася вона напівмертва. Отрока ж, забравши від неї, зарізали, як ягня, — горло йому перерізали. Почула цариця крик той, побігла швидко з горниці своєї додолу, і коли побачила єдиного сина свого, наче ягня зарізаного, тіло ж його ще тремтіло, і кров з рани лилася, — підняла голос великий, що з материнської утроби рвався, і ридала гірко, її ж зойк і ридання ніхто переповісти не може. Вдарившись об землю, побиваючись над заколеним синовим тілом, била руками в груди свої, рвала волосся, закривавлене чисте тіло дитини своєї сльозами, наче струменями, змочувала, горе і лихо взивала — від великого болю і туги сердечної знемогла і впала наче мертва. Так убитий був невинний отрок, святий благовірний царевич Димитрій Іванович, государ углецький, від рабів своїх, заздрісних злостивців і владолюбців, у восьмий рік від народження свого, шостого тижня після Пасхи, у день суботній, у восьму годину дня, в останню чверть.

Коли ж те неправедне убивство здійснювалося, трапилося тоді у дворі государя бути одному з пономарів соборної церкви. Він здалеку бачив, як государя царевича раби його люто зарізали, побіг на дзвіницю і, двері за собою замкнувши міцно, почав у великий дзвін бити на сполох. Убивці ж побігли до дзвіниці, хотіли вбити того, що в дзвін бив, але не могли дверей ніяк відчинити ані розбити, бо були міцні й міцно зачинені. Обидва ж ті зла діячі — Данило Битяговський і Микита Качалов, — сівши на коні свої, втекли з града. Люди ж града, і дядьки царевича, і дворяни, і слуги, і всіх людей юрба, почувши дзвін, налякалися і не розуміли, що це, і побігли всі на голос дзвону до двору государя. І бачили государя свого, царевича князя Димитрія, що посеред двору лежав, наче ягня заколене, і матір же його, благовірну царицю, також і годувальницю — обидві лежали, наче мертві, на землі. Годувальниця-бо від жорстокого биття була напівмертва, і ледве дух в ній жеврів, а мати від сердечного, безмірного й невимовного болю і туги знемогла. Отямившись трохи, знову ридала, і до землі билася, і знову знемагала. Те побачивши, усі підняли голоси й плакали невтішно. Тоді, сповнившись гніву, почали шукати вбивць. Спочатку Михайла Битяговського з жінкою його і з радниками, взявши, камінням побили. Син же Битяговського Данило з Микитою Качаловим, втікши з града, вже на дванадцять поприщ відбігли. Але невинна кров, наче Авелева, взивала до Бога і не дала їм далеко втекти: їздили, наче осліплені, і зі шляху зблудили, і знову приїхали до града. Громадяни ж, схопивши їх, також камінням побили. Усіх же вбитих було дванадцять, і кинули трупи їхні в якусь яму псам на поїдання. А святого новомученика царевича Димитрія чесне тіло поклали в раку й занесли в соборну Переображення Господнього церкву. І зразу послали гінця в Москву до великого государя, сповіщаючи, що брата його царевича Димитрія раби його зарізали. Прибіг же гонець до Москви, повели його спершу до Бориса Годунова, той-бо на цілому Углецькому шляху мав поставлену свою сторожу і велів нікого з Углича в Москву не пускати, окрім гінців з вістями. Прийняв же Борис вістку про убивство царевича Димитрія, зрадів вельми, наче переміг якогось ворога і супостата. Хотів же приховати підступ свій, звелів привезену грамоту переписати инакше, брехливо сповіщаючи, що царевич через неуважність дядьків своїх і виховників у дитячій забаві впав на ніж, зарізався і помер. Таку брехливу вістку донесли цареві, і засмутився цар печаллю великою дуже, туги і жалю превеликих сповнився — і через втрату брата свого, і через марну ту смерть: думав, що правдиву йому сповістили річ, ніби сам хлопець зарізався, і повірив у брехню, наче в правду. Сам був незлостивий, а незлостивий (як написано) вірить кожному слову. І плакав цар за братом своїм риданням великим. Тоді зрушився сам, хотівши йти до града Углича, аби побачити своїми очима тіло братове і з належною честю поховати його. Борис же, намір царевий бачачи, почав сумніватися, чи не потрапить у свої сіті і погано життя своє закінчить, — боявся, аби не викрилося його зло, коли цар в Углич прийде, довідається про братову страту і сам почне питати пильно про його смерть. Але й перед довідуванням царевим народ углицький щоб не повстав на нього і не вбив його, як же стратив посланих від нього вбивць. Того боявся Борис, почав вигадувати, яким би чином повернути царя з дороги назад до царюючого града Москви.

Зблизилася П'ятдесятниця, неділя Святого Духа, і був празник святої Животворної Тройці в обителі преподобного отця нашого Сергія. У тій обителі, що була по дорозі, благовірний цар і зі своєї ревности до Бога й до угодника Божого преподобного Сергія, і разом за радою лукавого Бориса погодився на дні свята затриматися. Тим часом Борис через таємних, на то влаштованих, своїх слуг звелів підпалювати в Москві багато дворів на всіх вулицях, і робити пожежу велику, і швидко про ту пожежу вістку цареві прислати. Влаштував так підступний Борис тому, аби царя, і з ним бояр, і людей багатьох завернути на иншу думку, щоб не йти до Углича, а додому швидко повернутися. І почув цар про велику і невгасиму пожежу, що в Москві діялася, і що багато прекрасних церков і домів багатьох видатних людей погоріло, — був сумний вельми, і всі бояри при цареві, і різних чинів начальники і людей багато сповнилися немалої печалі і скорботи: кожному свого дому і маєтку жаль було. І не розумів цар, куди йти: чи до Углича, чи до Москви повертатися. Злопідступний же Борис, бачачи царя в сумнівах, почав улесливими словами й лукавою радою зваблювати його, аби повернувся назад. Уже-бо, казав, ніякої допомоги дати не зможе братові своєму ані не оживить його, хоч і сам до нього прийде, більше ж своє пошкодить здоров'я, побачивши його мертвим, зраненим, почне більше ридати й плакати і розбивати печаллю серце своє. А тим часом яка велика шкода і погибель діється царствуючому граду! "Думаю-бо, що без тебе до останньої хатини цілий град згорить, і не буде до чого повертатися. Пошли-бо замість себе мужів вибраних в Углич, щоб допитали про смерть царевича і чесно його поховали, а сам швидко погодься додому повернутися", — умовляв царя Борис. Цар же, не розуміючи його підступу, послухав лукавої ради: завжди-бо його слухав як вірного приятеля свого, не розуміючи його зловорожого підступу. І послав від свого імени вірного боярина князя Василія Івановича Шуйського, а Борис влаштував, аби послали з тим боярином його однодумця Андрія Клешника й инших зі священичого чину й зі світської влади начальних людей, яких знав до себе прихильними: дарами багатьма привернув до себе, а инші просто його боялися, у всьому йому підкорялися і всю волю його виконували. Бачили-бо, що на тих, які суперечать йому, зводить напасті неповинні і віддає їм помсту страшну, одних маєтки до решти руйнуючи, инших же мучачи й караючи на смерть. Послані тому були з князем Василем Шуйським в Углич однодумці Борисові, добре від нього навчені, що мають, повернувшись звідти, сказати цареві і всім людям у царюючому граді. Коли ж були відпущені бояри в дорогу ту, цар, не затримуючись більше в обителі живоначальної Тройці і преподобного Сергія, зразу повернувся в Москву.

Досягли ж посланці града Углича, бачили тіло нового страждальця святого — царевича Димитрія, і рану його оглянули, матір же бачили над ним, наче горлицю, що тужила, і ридала, і важко з болісної утроби зітхала, також і те, що весь люд плакав. Плакали тому й вони, а найбільше Андрій Клешник, якого совість мучила, бо винен був у тому вбивстві, плакав довгий час ані не міг ні до кого слово промовити — стояв, наче німий, плачучи і хлипаючи. Тоді ледь вгамувався з плачу, почав, наче нічого не знаючи, розпитувати громадян, як зарізався царевич. Питав же про те і князь Василій Шуйський, й инші, що прийшли. Угличани ж всі, і духовного, і світського чину, і весь люд, чоловіки й жінки, старі й молоді, єдиними устами взивали, сповіщаючи, що від рабів своїх убитий наказом Бориса Годунова: той-бо навмисне прислав тих убивць. Поховали чесно тіло нового мученика святого царевича Димитрія в соборній церкві Переображення Господнього. Повернулися ж до царя, але не розповіли йому правди, бо й князь Василій Іванович Шуйський боявся Бориса Годунова. Сказав тому, що сам хлопець у дитячих пустощах впав на ніж і зарізався — через недогляд дядьків його. Цар же розгнівався на дядьків тих вельми, на Михаїла і Андрія, які були братами цариці Марії Теодорівни, опікунами й виховниками царевича Димитрія. А Борис, наче за царевича на них гніваючись, насправді ж за побиття убивці лютуючи, звелів привести їх до Москви й мучити люто різноманітними муками. У град же Углич послав деяких із радників своїх — мужів немилостивих і нелюдів з воїнською силою, щоб зруйнували град: помщався-бо за побиття тих проклятих убивць, яких він послав убити царевича, і за те, що на нього казали. Розповідали-бо, що вбили царевича за Борисовим наказом. Багато з громадян чесніших на смерть скарали, і маєтки їхні розграбували, і доми зруйнували до решти. Инших жорстоко мучили і язики їм відрізали, ще инших у різні гради й темниці розіслали; велику ж кількість людей з жінками та дітьми в Сибір вислали. І був у граді Угличі ще один плач і ридання велике для всіх: одним — через муки, иншим — через смерть, а иншим — через вигнання. І цілий град руйнували без провини й несправедливо — з того часу Углич-град спорожнів. Вищезгаданих же убивць нечисті тіла звелів Борис поховати чесно, а Василисі, лукавій тій боярині, яку кликали Волоховою, й иншим жінкам, які по вбитих вбивцях вдовицями залишилися, дав великі кошти на утримання і маєтки багаті. Царицю ж Марію, матір царевича, звелів насилу постригти в чин чернечий, і наречено їй було ім'я Марта. І послав її Борис у вигнання у володіння білоозерські, в місце бідне й пустельне, у монастир святого Миколая Чудотворця, що називався "на Виксі", малий і бідний. І там її в темній келії пильнувати звелів, приставивши наглядачів злих і немилостивих, які нікому не давали приходити до неї і їжу їй давали дуже злиденну, наче якійсь засудженій. І багато їй чинили капостей Борисовим наказом, які ж і описати нелегко. І перебувала в такому злостражданні невинна й праведна душа довгий час, аж до згубної кончини Борисової. Не швидко-бо йому прийшла Божа кара за невинну кров: довготерпеливий-бо Господь і на покаяння людське чекає, допускаючи (як написано), аби кривдник кривдив ще й осквернений ще осквернився. Це ж аби відчайдушний грішник за жорстокість свою і непокаянне серце своє зібрав на себе гнів у день гніву і наповнив собі чашу гніву Божого, яку має в геєні пити навіки.

Після убивства нового мученика Христового — святого страстотерпця Димитрія Царевича, який неповинно від рабів своїх постраждав, другий Каїн Борис Годунов не зразу на монастир простягнув убивчу свою руку — на здоров'я великого государя, благовірного царя Теодора Івановича, але почекав декілька років, доки про убивство царевича Димитрія люди почали потрохи забувати й перестали говорити про те, що Борис Годунов його вбив. А тим часом заколотник той винищував неприязних собі хитрозлісно. Инших же, із сановитих і з простих людей багатьох, до своєї любови заманював облесно, не жаліючи скарбів царських, які всі в його руках були. А насамперед усім тим, чиї доми в пожежі стали попелом, звелів давати і з царської казни подвійно коштів на будівництво, і хто чого не просив — безвідмовно подавали йому подвійно. І всіх улесник той задовільнив щедротами зі скарбниць царських. І почали люди його любити, і похвальбами прославляли його. Коли ж бачив владолюбець те, що всі вже за ним, супротивників немає, замовкли-бо князі, і бояри, і всіляке начальство, боячись його, — тоді насмілився і до царевого здоров'я. Приготував-бо смертоносну отруту і, час вибравши, дав напитися цареві. Цар же випив, через якийсь час занедужав на шлунок, тоді година за годиною гірше йому ставало і, декілька днів похворівши, переставився до Господа, таємновбивчою рукою Бориса, шурина, лжеприятеля свого, позбавлений тимчасового життя і царства, і прийняв життя вічне й нескінченного царства вінець із правиці Царя Небесного, якому у всі дні свої всім серцем корився. Так помер благовірний цар і великий князь Теодор Іванович, усієї Росії самодержець, не залишивши по собі спадкоємця. І перетявся рід тих царів у Росії, який від Августа, цісаря римського, походив. Після смерти царевої Борис Годунов, як розбійник, захопив престол царства російського, хоч не йому царювати належало, адже, переставляючись, благовірний цар Теодор Іванович звелів бути після себе на царському престолі своєму братові по матері Теодору Микитовичу Романову, племінникові рідному матері його благовірної цариці Анастасії. Борис же Годунов злопідступним лукавством і розбійницьким своїм норовом не лише не допустив, щоб це сталося, а й у велике злостраждання Теодора Микитовича ввів і цілий дім Романових люто кривдив. Зміцнівши на царстві, чотирьох братів — Олександра, Василія, Лева і Михайла Романових — по різних вигнаннях розіслав, різними смертями стратив. Теодора ж Микитовича в поморські краї вигнав і там звелів постригти його в ченці в обителі преподобного Антонія Сійського. І наречено йому було в чернецтві ім'я Філарет. Був же з ним і син його Михаїл Теодорович, ще юний. Цього Михаїла нескоро на царство було вибрано, а батька його Філарета патріярхом поставлено.

Коли царював же Борис Годунов на престолі Московської держави, почали в Угличі при гробі святого новомученика Димитрія Царевича відбуватися чуда і хворим подаватися зцілення. Кого ж бо прославив Бог на небі, приєднавши до лику святих мучеників, того захотів прославити і на землі, як же й раніше страстотерпців руських — князів Романа і Давида, які від Святополка постраждали, прославив. Дав-бо цьому новому страстотерпцеві, російському царевичу князеві Димитрію ту благодать, аби від чесних мощей його давалися зцілення на недуги людські, — це ж на честь і прославу страдницької, невинно пролитої крови, на викриття і сором тих, хто пролив її. І дійшла вістка про чуда святого нового мученика Димитрія до вух царя Бориса — він же тим, що сповіщали про них, смертельними погрозами забороняв розповідати про те серед людей. Сором покривав лице його і совість його всередині, як Каїна, мучила, сам себе з'їдав і намагався, проклятий, приховати світильника під сподом. Але не міг втаїти величі Божої, явленої на тому страстотерпці. Явився ж святий мученик Димитрій Царевич одному з монахів у монастирі града Углича, який добродійно жив і називався Тихон, і сказав йому: "Хтось у вас назветься моїм ім'ям Димитрій, і чутка розійдеться про нього, що це царевич, син батька мого Івана Васильовича, і знищить згубника мого Бориса Годунова, і винищить рід його, і сам на престолі російського царства сяде, але, не довго царюючи, загине. З'являться ж після нього й инші подібні йому, але й вони зразу зникнуть". Ті слова святого, ченцеві тому в явленні сказані, незабаром збулися: почав Бог чинити помсту проклятому Борисові за велике пролиття невинної крови і допустив на нього одного чоловіка, що в чернечому й дияконському чині в Чудовому монастирі був, тоді пішов з Москви в Литву і в Польщу і там скинув із себе чин свій, у світське одягнувся, назвався царевичем Димитрієм, сином московського царя Івана Васильовича, і розповідав про себе, наче иншого отрока замість нього в Угличі Борис Годунов убив, а його один чоловік, вірний йому, сховав, і він уникнув смерти і, таємно звідти виведений, ховався в різних місцях, доки дорослого віку не дійшов.

Таким лукавством розстрига той обманув короля польського і всіх сенаторів. Вони, повіривши, співчували йому і розчулювалися від слів його лукавих. І прийняв від них військову допомогу, і пішов з великою силою на Московське царство. Зближаючись до міст Московської держави, посилав перед себе звабливі писання свої до воєвод і всіх начальників, до військових і торговців, сповіщаючи про себе, що він — царевич Димитрій, Божим провидінням від рук убивць збережений, а нині йде прийняти отчий престол Московського царства. Такі його писання звабливі читали в містах, і дивувалися всі, і був великий сумнів серед людей: одні-бо вірили брехні, а инші — ні, але більше було тих, що вірили, і з радістю підкорялися йому, зустрічаючи, кланяючись, і міста перед ним відчиняючи, і, наче справжнього царевича і спадкоємця, приймаючи.

Почув про те цар Борис Годунов, був у великому переляку і збентеженні і послав воєвод своїх з великою силою військовою проти нього. Був же першим воєводою в полках московських князь Теодор Іванович Мстиславський, і була перша битва під Новгородом-Сіверським, велика і страшна. І тому що помста Божа на Бориса насувалася, зазнала сила Борисова поразки великої. Воїни його втікали, а супротивники гнали за ними ззаду, сікли і били, кладучи трупи людські, наче поміст, на десять верстов. І якби не настала ніч, мало б хто уникнув смерти, і сам воєвода князь Теодор Іванович Мстиславський дуже поранений був. Те чуючи, цар Борис ще більше злякався. І друге військо на допомогу першому вислав. Була ж друга битва — на Добриницях, під Комарицькою волостю. У ній Борисове воїнство здолало силу розстриги, цар Борис звелів без жалю мечем і вогнем переможених винищити. І було над одновірцями й одноплемінцями таке катування, якого й погани в народах своїх не роблять. Від малого до старого, матерів і немовлят без милосердя мучили, страчували і, як стеблини, лезом меча пожинали. Дівчат же нешлюбних оскверняли і вбивали — і проливалася, як вода, кров християнська від рук християнських. Це все додалося до гніву Божого на Бориса. Лже-Димитрій знову військову силу собі зібрав, і почало багато з Борисових воїнів, людей начальних і підначальних, втікати до самозванця і піддаватися йому — Бог так провидінням своїм влаштував на кару Борисову. Вже бо і в царюючому граді Москві, і в инших великоросійських градах людей багато бентежилося, почали думати про самозванця, що то справжній царевич Димитрій, і говорили: "Міг Бог Всесильний зберегти його від рук убивць".

Не втаївся ж і від царя Бориса такий сумнів народний, і звелів святішому патріярху Иову і бояринові князю Василію Івановичу Шуйському впевнювати народ, щоб не вірили брехні розстриги. І промовляв князь Василій Шуйський посеред людей голосно, кажучи так: "О всенародне зібрання, знайте точно і не сумнівайтеся, що царевич Димитрій справді вбитий. Я його вбитого своїми очима бачив і поховав в Угличі в соборній церкві. І ви його поминайте. А то йде самозванець Гришко Отреп'єв, брехливо царевичем Димитрієм називаючись, і ви йому не вірте, але проклинайте його".

Так у граді Москві людей переконували, а по инших великоросійських краях і містах грамоти про те розсилали, але ніхто не хотів вірити ні святішому патріярхові, ні боярину князю Шуйському, говорили-бо між собою: "Вони це говорять з науки Борисової, боячись його". Звелів тому цар Борис у соборній церкві в Москві, також і по всіх містах царства Московського в соборних церквах після церковної служби голосно проголошувати: "Благородному царевичу і великому князеві Димитрію Івановичу вічная пам'ять". А самозванця, що йшов на Москву, проклинати звелів, але й так нічого не досягнув. Більше-бо люди в серцях своїх на нього гнівалися, кажучи: "Що инше має Борис говорити і робити, як не це? Він думає і донині, що вбитий царевич, але инший замість нього вбитий". Цареві ж Борису слова ці до вух приносили. Він же за те багатьом язики відрізав, инших мучив люто, ще инших наказав стратити. Але ніяк же від людей говорення цього і думки відняти не міг, лише більше гнівив Бога і зрушував на більшу помсту праведного Суддю і Месника. Тоді стало відомо цареві Борису, що послані від нього з військовою силою воєводи ні одного міста, якими заволодів Лже-Димитрій, не змогли відібрати, було-бо і в полках збентеження велике, багато хто не хотів битися з воїнством самозванця і переходив до нього, ще ж і з Москви деякі з дворян і всіляких чинів таємно втікали до самозванця в Путивль, вважаючи його справжнім царевичем.

Про те все довідавшись, Борис сповнився страху і трепету: зрозумів, що чаша гніву і кари Божої на нього почала виливатися, і мають у нього забрати царство, і сам він загине негідно. Влаштував тому сам собі смерть і, як же инших отрутою вбивати звик, так і себе отрутою заморив. Помираючи, посадив сина свого Теодора Борисовича на царський престол, а сам постригся в чернці, і наречено було ім'я йому Боголіп, і наказав поховати себе з царями в церкві Святого Архангела Михаїла. І так, сам себе отрутою смертоносною умертвивши, позбувся обох життів — часового і вічного. Царював шість з половиною років. Після нього син його небагато днів — лише два місяці — на царстві пробув — насильницькою помер смертю. Самозванець же, всю силу московського воїнства з воєводами, які поклонилися йому, прийнявши, почав сміливо царем московським називатися. І йшов до царюючого града Москви, послав перед собою вбивць — звелів царя Теодора Борисовича і матір його через зашморг стратити. А сестру його, дівчину дуже гарну, на ім'я Ксенія, звелів живою залишити задля нечистоти своєї. Наблизившись до Москви, послав, аби тіло царя Бориса з церкви архангельської геть викинули, — щоб не спочивав зі справжніми царями хижак престолу царського і царегубець. Це зробив той розстрига не сам, але з промислу Бога Месника, який кару свою не лише на душі, а й на тілі Борисовому являв. І не хотів доти Лже-Димитрій увійти в Кремль, де царські палати, поки труп Бориса з Кремля не викинуть. Забрали-бо труп його безчесно й кинули на огляд всім та наругу. Таку кару вчинив Бог окаянному тому мучениковбивці і царського роду винищувачу і душогубцю багатьох Борису Годунову. Розстрига ж, у град увійшовши й царство прийнявши, звелів труп Борисовий, і жінки його, і сина його поховати в одному з убогих монастирів, що називався Варсонофієвий, а доньку Борисову, вчинивши над нею наругу, віддав в монастир, щоб постригли. Тоді, пославши, привів із вигнання в царюючий град благовірну царицю і велику княгиню Марію Теодорівну, в чернечому чині наречену Мартою, матір святого страстотерпця Димитрія Царевича. І з великою честю зустрів її, наче свою власну матір, і поклонився їй. Називаючи-бо себе Димитрієм, сином царя Івана Васильовича, називав її матір'ю своєю. Благовірна ж цариця не викривала брехні і неправди його — боялася, щоб після такого довгого поневіряння гірше не постраждати. Зважаючи на час той лукавий, мовчала. У той час і благородного боярина Теодора Микитовича, у чернецтві нареченого Філаретом, із вигнання в Москву повернули, святительським саном вшанували і митрополитом богоспасенного міста Ростова і Ярославля поставили. Царював же самозванець на Московському престолі недовгий час, багато ж учинив зла — і загинув з шумом. Про це все детально написано в російських хронографах, нам же досить лише довідатися, як Бог покарав за кров невинну святого мученика Димитрія Царевича та инших, неправедно від Бориса Годунова вбитих.

Після цих всіх вибрали на Московське царство князя Василія Івановича Шуйського, а на патріяршество возвели Єрмогена, що був митрополитом Казанським. Біля гробу ж святого Димитрія-страстотерпця у граді Угличі більше відбувалося чуд, всілякі недуги покидали тих, хто з вірою приходив, — і розходилася про те слава по цілій Росії. Чули ж про те благовірний цар і великий князь Василій Іванович і святіший патріярх Єрмоген — радилися між собою, щоб перенести з Углича до Москви святого цього новоявленого мученика царевича Димитрія чесні мощі й покласти їх з батьком, і дідом, і з иншими предками його на утвердження царюючого града, на викриття й осоромлення тих, що, ім'ям його називаючись, бентежили російську землю. Не лише-бо розстрига, а й инші в той час називалися царевичами Димитріями і багато чинили в Росії заворушень. Послали в Углич по чесні мощі страстотерпця того вищезгаданого преосвященного Філарета, митрополита Ростовського і Ярославського, який у миру називався Теодор Микитович, а з ним вирушили й инші святителі з архиєпископів і єпископів, також з архимандритів та ігуменів, й инших зі священичого стану багато, з царського ж синкліту боярин князь Іван Воротинський й инші з ним чесні мужі. Прибули вони в Углич-град, увійшли в церкву, де були мощі новостраждальця, і, відкривши гріб, побачили їх цілими й нетлінними — уже п'ятнадцять років минуло. І хітон його, в якому загинув, також цілим і нетлінним залишився, наче новою неповинною його кров'ю забагрився. І пахощів немало від тих святих мощей виходило. І всі дивувалися такій Божій благодаті, на невинному страждальці явленій. Взявши благоговійно, несли з великою честю. Коли ж наблизилися до міста Москви, вийшли назустріч благовірний цар Василій, і мати мученикова велика государиня черниця Марта, і цілий царський синкліт, також і святіший патріярх Єрмоген зі всім освяченим чином, і весь народ зі свічками і кадилами. Внісши святого у царствуючий град, поклали його в церкві Святого Архистратига Михаїла, де батьки і прабатьки його, царі і великі князі спочивають. І багато хворих отримувало зцілення, торкаючись з вірою чесних мощей новоявленого мученика, які до трьох днів були не покриті, посеред церкви на столі лежали, щоб весь люд бачив і торкався до них. Тоді, гарно спорядивши, поклали на місці, де й нині їх можна побачити. Перенесли ж мощі святого з Углича в Москву в рік буття світу 7114-ий, воплочення ж Бога Слова в рік 1606-ий, місяця червня в 3-ій день, коли пам'ять святого мученика Лукиліяна згадуємо, а після убиття святого Димитрія п'ятнадцять літ минуло — на захист і прикрасу матері міст Москві, на славу ж Христу, Богові нашому, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь, слава, поклоніння і дяка нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Коротко про чуда святого

Коли лежали посеред церкви чесні святого новоявленого мученика Димитрія Царевича мощі і весь люд з ревністю приходив і торкався до них, у той час жінка одна, на ім'я Агафія, що була незряча двадцять літ, прийшла, гаряче молячись, торкнулася до цілющих мощей тих з вірою — і прозріла зразу. Бачив це чудо не лише народ, а й сам цар Василій — і всі пересвідчилися у святості мучениковій і прославили Бога. Тоді день за днем, наче з джерела, з гробу мученикового точилися зцілення.

Диякон тої ж церкви, на ім'я Григорій, який мав пів року хвору ногу, зі скорченими жилами, при гробі святого молився й отримав зцілення.

Чоловік один, на ім'я Аверкій, прізвиськом Богдан, п'ятнадцять років мав хворі очі й цілком не бачив світла. Прийшов в Архангелову церкву, але не міг дійти до гробу мученикового через тисняву багатьох людей. Тому, здалеку стоячи, молився до Бога і прикликав святого царевича Димитрія — і в ту годину зцілилися його очі, і почав ясно бачити, і дяку віддав Христу і Христовому страстотерпцю.

У чорноризця Аполінарія, що мав зранені й погнилі поганим гноєм ноги і на нестерпний біль страждав, коли до гробу мученикового прийшов і помолився з ревністю, у ту ж годину перестали боліти ноги, і за короткий час зцілилися рани.

Григорія, одного чоловіка з Красного села, якого дуже мучив дух нечистий, привели родичі його до гробу святого мученика — і, молитвами страстотерпця, звільнився хворий від бісівського катування і пішов собі здоровий.

Акулина, жінка Леонтія, на прізвисько Пінкін, що в Пушкарях жив, хвора й сліпа була довгий час, привели ж її до гробу святого царевича Димитрія — прозріла, і зцілилася, і здоровою повернулася з радістю в дім свій.

Инша жінка, на ім'я Марія, на одне око сліпа, прозріла біля гробу мученикового.

Також дівчина Анна, що жила на Покровці, більмо мала на правому оці. Коли прийшла до гробу страстотерпця помолитися з вірою, зразу з ока її більмо зникло, і просвітліло око, як же й ліве.

Антоніда, жінка з Галицького заїзду, нездужала внутрішньою хворобою двадцять років, видала лікарям весь маєток свій й анітрохи користі не здобула. Коли прийшла до гробу святого Димитрія Царевича і гаряче помолилася, у той же час вилікувалася хвороба її, і стала здоровою.

Черниця Зачатейського монастиря, на ім'я Мареміяна, два роки хворіла на очі і сліпувала. Біля гробу ж чудотворця вилікувалася молитвами його святими.

Жінка, на ім'я Теодосія, хворіла очима п'ятнадцять років і в голові мала спазми великі. Прийшла до гробу святого, накриттям, що на чесних мощах лежало, обтерла голову й очі свої — і зразу отримала здоров'я.

Текля, жінка сліпа, приклалася до святих мученикових мощей — прозріла на одне око.

Мавра, дівчина, не бачила півтора року, приведена до чесної раки святого — прозріла.

Семеон, Стефанів син, сторож Вознесенського монастиря, був розслаблений півтора року. Відчув бажання бути біля гробу Димитрія святого, царевича, і силувався дійти, трудячись сам. Витерпів же тисняву й топтання по ногах від людей з вдячністю і заночував на всенічній біля гробу святого. Задрімав же трохи і бачив уві сні: прийшов до нього хлопець молодий у світлому одязі і сказав йому строго: "Встань, чого сидиш тут?" Той же, збудившись зі сну, сповнився переляку — і відчув себе здоровим. Припавши до чесних мощей страстотерпця, дяку віддавав за отримане зцілення.

Одна жінка, Євдокія на ім'я, хворіла на очі й сліпа була чотири роки і десять тижнів. Приведена до святих мощей царевича Димитрія, прозріла молитвами його.

Инша жінка, вдова, Мавра на ім'я, зі слободи на Крутицях біля монастиря Спаса нового, сліпа була сім років, ще ж і цілим тілом хвора, і не сподівалася на життя, лише на смерть — біля гробу мученика святого отримала й очам прозріння, і цілому тілу здоров'я.

Знову жінка, що на одне око двадцять років сліпувала, прийшла поклонитися чесним мощам святого — отримала зцілення.

Дівчина Анна з дому Василія, єрея церкви Юрія Святого, крива була на одну ногу з дитинства свого — зцілилася біля гробу чудотворця, утвердилася їй нога, як і друга, і почала ходити добре, дякуючи Богові. Ірина, жінка, сліпа сім років, прозріла молитвами святого Димитрія Царевича біля чесних його мощей.

Також жінка одна, на ім'я Мавра, глуха довгий час, коли прийшла і помолилася до святого, зразу прийняла зцілення, відкрився-бо слух її і чула добре.

Одна жінка Агафія довгий час незрячою була, і друга жінка Марфа, Василія Белухина дружина, п'ятнадцять років не бачила на очі, і дівчина Євфимія два роки сліпувала — прозріли біля гробу Димитрія святого.

Чоловік біснуватий, на ім'я Онуфрій, десть років погано страждав. Коли помолився біля гробу святого царевича Димитрія, зразу визволився від катування бісівського.

Анна, дівчина сліпа, Симеон, хлопець, Димитрія син, ліве око мав сліпе, Уліянія, монахиня Зачатейського монастиря, десять років не бачила світла — прозріли біля чесних мощей мученикових.

Ірина, жінка з дому Тимофія Витофтового, мала хвору ногу два роки і не могла ходити. Молилася біля гробу мученикового й отримала зцілення.

Євдокія, жінка Ісидора, хворіла на очі два роки і прийняла зцілення від чудотворних мощей святого.

Іван, хлопець десятилітній, мав хвору ногу ліву три роки, і дуже знеміг, принесли його до гробу святого — зразу прийняв зцілення і, вставши, почав ходити добре.

Монахиня Олександра на одне око хворіла два роки.

Жінка Ірина, Юріївського заїзду, на праве око не бачила світла сім років. Жінка Марія на обидва ока була незряча п'ять років. Вони молилися біля гробу страстотерпця — здоров'я і прозріння отримали.

Чоловік, родом арап, у хрещенні названий Матей, мав на руці болячку, що називалася волосатик, і три роки тою хворобою люто страждав. Коли ж прийшов поклонитися чудотворним святого царевича Димитрія мощам, зразу дарувалося йому зцілення, перестав відчувати біль, і незабаром зцілилася хвороба.

Вдова на ім'я Киликія, родом з Великого Нового града, біснуванням одержима була довгий час. Привели її гробу святого — звільнилася від катування бісівського, утік від неї дух нечистий силою благодаті Божої, що від цілющих мученикових мощей виходила.

Чоловік Йоан, три роки сліпий на очі, прозрів, молячись біля гробу Димитрія святого.

Дівчина Ксенія, яку бентежили страхи від невидимого ворога, визволилася від того наслання ворожого, прийшовши з молитвами до святого мученика царевича Димитрія.

Анна, жінка Василія, з Никитської вулиці, довгий час незрячою була — прийняла прозріння від безкорисливого лікаря Димитрія святого.

Ксенія, вдова, яка на внутрішню хворобу шість літ слабувала, й инша ланка, Євфимія, яка тою ж хворобою вісім років була недужа, — обидві зцілилися біля мощей святого царевича Димитрія.

Жінка на ім'я Марія, що тридцять років була сліпа, коли її привели до гробу святого, прийняла очам прозріння. Чудо це бачив сам благовірний цар Василій і цілий освячений собор, у той-бо час відспівували панахиду за царем Теодором Івановичем. Усі бачили чудо те, прославили Бога й Божого угодника Димитрія Царевича.

Вдова Анна, зі Старицького заїзду, на ліве око сліпувала. Дівчина Гликерія, рибалки донька, праве око шість років мала сліпе. Жінка Євдокія, Микити дружина, із Рогозької слободи, на обидва ока шістнадцять років світла не бачила. Також й инша жінка, вдова на ім'я Марія, яка жила при церкві Святого Миколая, що біля кам'яного мосту старого, цілком сліпа була. Вони всі отримали прозріння біля страстотерпцевих мощей.

Ті й инших більше чудесних зцілень молитвами святого новоявленого мученика Димитрія Царевича подавалися і нині подаються тим, хто з вірою приходить до чесних і чудотворних його мощей, і славиться в ньому Бог, у Тройці єдиний, що у святих своїх прославляється, Отець, і Син, і Святий Дух, навіки. Амінь.