Житія Святих - Червень

Житіє, і подвиги, і страждання святого славного і всехвального верховного апостола Петра

Святий апостол Петро перед апостольством звався Симон, родом був жидовин, із Галилейської, що в Палестині, області, із града малого й неславного, що називався Витсаїда. Був сином Йони з роду Симеона, братом святого апостола Андрія Первозваного. І взяв доньку Аристовула, який був братом святого Варнави-апостола, народив від неї одного сина й одну доньку. Був же вдачею простий, невчений, але боявся Бога і беріг заповіді Його, і ходив перед Ним без гріха у всіх ділах своїх. Рибалкою був за вмінням, як убогий, і добував з труду рук своїх їжу для дому свого — годував жінку, і дітей, і тещу, ще ж і старого батька свого Йону. А брат його Андрій, нехтуючи суєтою і галасом цього світу, вибрав собі безподружнє життя, пішов до святого Йоана Хрестителя, коли той на Йордані покаяння проповідував, і став його учнем. Чув же від учителя свого слова, коли той показував на Ісуса і казав: "Це Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу", — й инші свідчення про Господа нашого, залишив Йоана і пішов услід за Христом з иншими Хрестителевими учнями. Питав самого Христа про дім і життя Його, кажучи: Учителю, де ти живеш?" І казав їм Христос Господь: "Прийдіть і побачите". Прийшли ж і побачили, де живе, і в Нього перебули день той.

Зранку ж прийшов Андрій до брата свого Симона і сказав йому: "Ми знайшли Месію, який називається Христос". І привів його до Ісуса. Поглянувши на нього, Ісус сказав: Ти Симон, син Йони, ти назвешся Кифа, що означає Петро". І зразу святий Петро пройнявся любов'ю до Господа, повірив, що Він справжній Христос, на спасення світу від Бога посланий. Проте ще не залишав дому свого і промислу, дбаючи про потрібне домашнім своїм, у чому й Андрій часом помагав йому, бо батько постарів літами, поки обох не покликав Господь на апостольство. Коли Йоана Хрестителя посадили до темниці, Христос Господь при морі Галилейському (яке й Тиверіядське, і Генисаретське озеро називається) ходячи, побачив Петра з Андрієм, братом його, що закидали сіті в море. І сказав їм: "Ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей". Якими ж ловцями хотів Господь зробити їх, виявив те, ловлячи рибу. Увійшов у човен Симоновий і звелів закинути сіті. На це веління Петро відповів, кажучи: "Наставнику, цілу ніч трудилися і нічого не взяли. Та на слово ж Твоє закину сіть". І, коли це зробив, взяли так багато риби, що сіть рвалася. Те було прообразом духовного апостольського ловлення: як сіттю Слова Божого мали багатьох людей зловити на спасення. Бачив же те чудо Симон Петро, припав до колін Ісусових, кажучи: "Відійди від мене, бо я чоловік грішний, Господи". Жах охопив його і всіх, що з ним рибу взяли. Але, незважаючи на слова Петрові "відійди від мене, Господи", Господь покликав його, кажучи йти услід за собою: "Іди за Мною, відтепер будеш ловити людей на життя, так, як ловив рибу на смерть".

З того часу Петро святий став послідовником Христа, як же й Андрій, брат його, й инші новопокликані учні. І любив його Господь за простоту серця, і відвідав Господь убогий дім його своїм приходом, і тещу його, що гарячкою хворіла, зцілив дотиком руки. Коли вночі Господь встав і вийшов у пустельне місце на молитву, Петро святий, не терплячи ані години бути без Ісуса, покинув дім свій і всіх домашніх і біг услід Йому, ретельно шукаючи любого вчителя свого. Знайшовши, сказав Йому: "Усі Тебе шукають, Господи". І вже не відлучався від Нього, невідступно при Ньому був, насолоджувався спогляданням Його і солодшими від меду словами Його, і самовидцем був чуд Його багатьох великих, які явно показували, що Христос — Син Божий, у Нього ж він вірив без сумніву. А в що вірив серцем для правди, те устами ісповідував на спасення. Коли Господь у край Кесарії Филипової прийшов, спитав учнів своїх: "Ким Мене називають люди?" І казали: "Одні — Йоаном Хрестителем, инші ж — Іллею, инші ж — Єремією чи одним із пророків". І знову спитав: "Ви ж за кого Мене маєте?" Тоді відповів Симон-Петро: "Ти — Христос, Син Бога живого". І похвалив те його правдиве ісповідання Господь, кажучи: Блаженний ти, Симоне, вар Йони, бо не тіло і кров явили тобі, але Отець мій Небесний". І в той час обіцяв йому Господь дати ключі від Царства Небесного. Мав же Петро любов гарячу до Господа — хотів, щоб ніколи ніяке зло не трапилося з Ним. І від передбачених страждань відмовляв Господа через невідання, кажучи: "Змилосердися над собою, Господи, не має бути цього". Такі Петрові слова хоч і неугодні Господові були, бо Він прийшов, аби своїм стражданням викупити рід людський від загибелі, проте з них явилася сердечна Петрова любов до Господа. Ще ж і незлостивість його показалася, бо, суворе слово почувши від Христа — "відійди, сатано", не прогнівався на Господа свого Петро, не пішов від Нього, але прийняв з любов'ю те настановче слово і далі пішов за Ним усім серцем. І багато з учнів, не можучи зрозуміти слів Господніх, казали, що жорстоке те слово, і поверталися, і більше не ходили за Ним. І сказав Господь дванадцятьом: "Може, і ви хочете іти?" Тоді відповів Йому Симон Петро: "Господи, до кого підемо? Ти маєш Слово життя вічного, і ми повірили, і пізнали, що Ти — Христос, Син Бога живого". Таку ревність і віру до Господа маючи, святий Петро насмілився попросити в Нього ходження по воді. І не боронив йому того Христос, і вийшов Петро з човна, і йшов водою, щоб перейти до Ісуса. Але тому що перед прийняттям Святого Духа ще не був досконалий у твердій вірі, бачачи сильний вітер, злякався, почав тонути й закричав: "Господи, спаси мене!" І зразу Ісус простягнув руку, схопив його і сказав йому: "Маловіре, чого сумнівався?" І не лише від потоплення, а й від маловірства визволив його, коли сказав йому: "Я молився за тебе, і не бракуватиме тобі віри". Сподобився ж Петро святий з иншими двома (Яковом та Йоаном) бачити на Таворі відкриту їм славу Господнього переображення. І чув там своїми вухами голос, що від Бога Отця згори до Господа прийшов, як же про те в посланні своєму пише, кажучи: "Не наслідував вигадливі байки, коли розповідав вам про силу і прихід Господа нашого Ісуса Христа, але очевидцем був величі Його, прийняв бо від Бога Отця честь і славу. Голос прийшов до Нього такий від вельми прекрасної слави: "Це син мій улюблений, у якому Я благоволив". І цей голос ми чули, як з небес зійшов, з Ним на горі стоячи". А коли наблизився Господь до добровільних своїх страждань і смерти хресної, тоді Петро показав свою ревність у Господі: не лише словом мовив "Господи, з Тобою я готовий і в темницю, і на смерть іти", а й ділом — витягнув меч і вдарив архиєреєвого раба Малха, відтяв йому вухо. Хоч з допусту Божого і впав у трикратне відречення від Господа, проте справжнім покаянням і гірким риданням встав і виправився і сподобився першим зі всіх апостолів бачити Христа Господа після Воскресення Його, як же говорить про те Лука святий: "Справді встав Господь, і явився Симону". І святий Павло про те пише, кажучи: "Воскрес у третій день, за Писанням, і явився Кифі (тобто Петрові), тоді одинадцятьом". Побачив же Господа Петро святий — о, якої невимовної радости сповнився! І прийняв від Нього милостиве прощення свого гріха. Тоді те трикратне відречення віддав добре трикратним відкликом любові до Господа, кажучи: "Так, Господи, Ти знаєш, Ти все знаєш, як я Тебе люблю". І поставив його Господь пастирем овець словесних і ключником Небесного Царства.

Після Вознесення Господа нашого Ісуса Христа святий Петро, як верховний апостол, був першим учителем Слова Божого і проповідником, за одну годину до трьох тисяч душ Словом Божим здобував для Христової Церкви. Ще й чудотворцем був винятковим. Входячи в церкву зі святим Йоаном на молитву, побачив мужа одного, кривого з лона матері своєї, що при красних церковних дверях лежав. Взяв його за праву руку, підняв, кажучи: "В ім'я Господа нашого Ісуса Христа Назорея, встань і ходи". І зразу кривому утвердилися стопи й суглоби, і скочив на ноги, і ходив. Увійшов з ними до цекви, ходив, і скакав, і хвалив Бога. Тим чудом ще ж і проповіддю слова приєдналося до Христової віри мужів десь п'ять тисяч. Ананію Єрусалимця і жінку його Сапфіру за святотатство й обман Святого Духа Петро святий умертвив словом. У Лідді чоловіка на ім'я Еней, який вісім років на ложі в розслабленні лежав, зробив здоровим, сказавши: "Зцілює тебе Ісус Христос". В Іопії померлу дівчину Тавіту воскресив. Не лише руки його були чудотворні і слово сильне, а й сама тінь його була цілющою. Куди він хотів іти, виносили туди люди недужих своїх і клали з постіллю і на ліжках, щоб, коли Петро йтиме, принаймні тінь його впала на кожного з них. А коли цар Ірод поклав руки, щоб скривдити церкву вірних у Єрусалимі, й убив Якова, брата Йоанового, мечем, взяв святого Петра й посадив до темниці, зв'язавши двома путами залізними. Ангел Господній вночі звільнив його з пут і вивів з темниці.

Цей верховний апостол перший відкрив двері віри язичникам, охрестивши в Кесарії Корнилія-сотника, римлянина. Перед тим бачив пелену, з неба спущену, з чотириногими та гадами. І голос був, що велів Петрові зарізати їх і їсти, і що Бог очистив, того не називати нечистим, що було знаменням навернення до Христа язичників. Симона-волхва, самаритянина, який лицемірно прийняв святе хрещення і сріблом хотів купити дар Духа Святого, викрив, кажучи: "Срібло твоє хай буде тобі на погибель, бо серце твоє не є праведним перед Богом. І бачу, що ти в жовчі гіркій перебуваєш і в путах неправди". Ті й більші діяння святого Петра розлогішим словом описано в євангельських книгах і в книзі Діянь святих апостолів, які завжди можна слухати, коли їх читають у церкві. Тому нема потреби все детально тут збирати, усі добре те знають, і хай не продовжується слово. А про ті його подвиги і труди у благовісті Христовій, що були пізніше, мало кому відомо, про них святий Симеон Метафраст розповідає так.

З Єрусалиму святий Петро прийшов до Кесарії Стратонійської. І з тих пресвітерів, що йшли за ним, єпископа там поставив, потім прийшов до Сидону, де багатьох зцілив і єпископа поставив. Прийшов до Вириту і там єпископа поставив. Прийшов у Вивли, звідти — у Трипіль, де в Марсона, одного мужа розумного, перебував і поставив його єпископом тим вірним, що в Триполі Фінікійському були. Звідти перейшов до Ортосії, тоді до Антарди, тоді на острів, що називається Арадос, звідти пішов до Валанеї, звідти — до Паїту. Тоді — у Лаодикію, де багатьох хворих зцілив і духів нечистих з людей виганяв, зібрав Церкву вірних і єпископа їм поставив. Прийшов до Антіохії, граду сирійського, де Симон-волхв ховався від воїнів, посланих від царя (римського Клавдія), аби взяти його. І втікав той від лиця Петрового в гради юдейські. Петро ж, Господній апостол, в Антіохії багатьох зцілив, і єдиного Бога у трьох особах щасливо проповідував, і єпископів поставив: Маркіяна — Сиракузам у Сицилії, Панкратія ж — для Тавромена. Прийшов у Тиянін Кападокійський, звідти до Анкири Галатійської. У ній же мерця молитвою воскресив, і багатьох огласив, й охрестив, і влаштував Церкву, і поставив єпископа. Прийшов до Синопу, понтійського граду. Звідти — в Амасію, що в середині землі Понтійської. Тоді пішов до Гангра Пафлагонійського. Тоді до Клавдополя Оноріядського. Тоді в Никомидію Витинську. Звідти — в Нікею. Звідти вирушив до Єрусалиму задля празника Пасхи. Тоді прийшов до Писинуїт, звідти в Кападокію і Сирію і знову вернувся до Антіохії. З Антіохії прийшов до Єрусалиму. Коли там перебував, відвідав його святий апостол Павло, за три роки після свого навернення до Христа, як же сам у Посланні до галатів говорить: "Через три роки увійшов я до Єрусалиму побачити Петра, і пробув у нього днів п'ятнадцять". У ті дні, коли законоположення церковні встановилися, блаженний Павло пішов на діло, на яке був покликаний. Великий Петро знову повернувся до Антіохії, де поставив єпископом Євводія. Прийшов у Синад, град фригійський. Звідти пішов до Никомидії і там Прохора поставив єпископом (проте Прохор і після прийняття єпископства пішов за святим Йоаном Богословом). Із Никомидії Петро святий прийшов до Іліона, града елеспонтського, де Корнилія-сотника поставив єпископом, і повернувся у Єрусалим. Явився ж йому Господь у видінні, кажучи: "Встань, Петре, іди на захід, треба, щоб твоїми світилами Захід просвітився. І Я буду з тобою". Тим часом Симона-волхва взяли воїни, які його шукали, як же раніше ми казали, і в Рим привели, аби прийняв відплату за ділами своїми. Він же там чарівницькою хитрістю уми багатьох потьмарив і звабив і не лише кари не прийняв, а багато хто вважав його богом. Сатанинський той предтеча настільки здивував чарами римлян і самого цісаря Клавдія, що пам'ятник йому зробили і між двома мостами на Тивері поставили, написавши: "Симонові, богу святому". Про те Юстин та Іриней просторіше пишуть. Ми ж (говорить Симеон Метафраст) вернімося до попереднього слова.

Великий Петро про явлення Господнє у видінні братам сповістив, поцілував їх і знову пішов до Антіохії, відвідуючи церкви, де й Павла святого зустрів. Відтак поставив Урвана єпископом Тарсу, Єпафродита — адріятській Ликії, Фигела — Ефесу, про якого кажуть, що відійшов з путі праведної і до Симона приєднався. І Апелія, брата Полікарпа, — Смирні. Прийшов до Македонії і філіпійцям поставив єпископом Олімпа, тесалонікійцям — Ясона, коринтянам — Силу, якого зустрів у великого Павла. У Патрії ж поставив Іродіона і відплив до Сицилії. Прийшовши в Тауроменію, перебував мало часу в Пликартія, ученого мужа. Тоді, одного Максима огласивши, й охрестивши, і єпископом поставивши, прийшов до Риму. І там у всі дні в соборах і домах єдиного Бога, Отця Всемогутнього, і єдиного Господа Ісуса, Сина Божого, Бога істинного від Бога істинного, і єдиного Духа Святого, Господа животворного, проповідував, прилучив багатьох до Христової віри і хрещенням святим від ідольської зваби визволив. Це бачачи, Симон-волхв не захотів мовчати і своєї злости на нього приховувати: за сором собі мав проповідь апостолову, яка перемагала його славу. І почав чинити явні перепони істинному ученню своїми брехливими словами та ділами: посеред града безсоромно заперечував святому Петрові, робив перед людьми якісь примари та привиди, що йшли перед ним і за ним, називаючи їх померлими духами. Показував воскреслих із мертвих, що йому, як богові, кланялися, кривим давав рівно ходити і скакати — це ж все примарно, а не насправді, подібно до того Протея з байок, що в різні образи змінювався. Часом являвся з двома обличчями, тоді помалу перетворювався на козу, і на змія, і на птаха, не перестаючи зваблювати безумців. Коли ж великий Господній апостол тільки здалеку поглянув на його діла — зразу його примари зникали.

Про суперечку святого апостола Петра із Симоном-волхвом ще, окрім Метафраста, сказано в Пролозі і у Великій Мінеї таке. Коли Петро святий прийшов до Риму і довідався, що Симон називає себе Христом і чинить перед людьми багато чуд, розпалився ревністю, прийшов до дому Симонового і побачив, що багато людей стоїть біля його воріт, які й не дали йому зайти всередину, кажучи: "Не волхв він, а бог сильний. І поставив він сторожа біля воріт своїх, що знає помисли людські". Те мовивши, показали апостолові пса чорного, що біля воріт лежав, кажучи: "Ось пес, що умертвляє всіх, які про Симона неправду думають". Сказав же Петро святий: "Я правду про нього думаю: від біса є Симон". Підійшов до пса, сказав: "Іди й скажи Симонові: Петро, апостол Христовий, увійти до тебе хоче". І пішов пес, людським голосом сказав Симонові наказане йому від Петра. І всі бачили й чули пса, що людським голосом говорив, і вжахнулися. Симон же також того пса послав, кажучи: "Хай увійде сюди Петро". І увійшов Петро. Почав Симон робити примари перед людьми при Петрові. АПОСТОЛ же святий силою Христовою більші чуда показав. Які ж чуда? Одне з багатьох велике чудо згадує давній історіограф церковний Єгисіпос-грек, який жив близько від апостолів. Була в Римі вдова одна благородна з роду царського, син її помер у молодих літах, і плакала за ним мати невтішно. Ті, що втішали її, згадали про мужів, які в Римі з'явилися, — про Петра і Симона-волхва, що мертвих воскрешають. І зразу одні Петра, инші ж Симона прикликали до померлого. Зібралися ж і люди поважні, і з народу багато, щоб відпроваджувати померлого до гробу. І сказав Петро святий Симонові-волхву про силу свою, бо той пишався перед усім людом: "Хто з нас воскресить цього померлого, того учення істинне — хай усі повірять". І погодився люд зі словом Петровим. Симон же, уповаючи на чарівницьку свою хитрість, сказав до людей: "Якщо я воскрешу мертвого, чи уб'єте Петра?" Люди ж возвали, кажучи: "Живого спалимо перед очима твоїми". Підійшов Симон до ложа померлого, почав робити свої чари і дією бісівською собі помагав: зробив так, що мертвий порухав головою своєю. І зразу люди почали кричати, що живий юнак, воскрес померлий. Петра ж хотіли схопити на спалення. Апостол же зробив рукою знак, просячи, аби затихли. Коли люди затихли, сказав: "Якщо живий юнак, хай встане, і хай говорить, і нехай ходить, а доки того не побачите, знайте напевно, що Симон зваблює вас своїми примарами та привидами". Симон же довго навколо ложа ходив, бісівську силу прикликав — нічого не міг досягти. І сповнився сорому — хотів утікати. Але люди затримали його. А святий Петро, досвідчений у такому ділі, який і Тавіту мертву воскресив, й инших багато преславних чуд сподіяв, стоячи здалеку, підняв руки свої до неба, очі вгору возвів і молився, кажучи: "Господи Ісусе Христе, Ти звелів нам, кажучи: "Іменем Моїм мертвих воскрешайте". Прошу тому Тебе: оживи юнака цього мертвого, аби пізнали люди ці, що Ти Бог істинний. І нема иншого, окрім Тебе, що живеш і царюєш з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь". Так помолившись, звернувся до мертвого, кажучи: "Хлопче, встань, воскрешає тебе і зцілює Господь мій Ісус Христос". І зразу мертвий розплющив очі свої, встав, почав говорити і ходити. До цієї Єгипової розповіді Маркел Римлянин, який спочатку того Симона-волхва учнем був, тоді від святого Петра вірою і хрещенням святим просвітився, у посланні своєму до святих мучеників Нереона й Архилея про ту ж подію додає й таке, що воскреслий юнак припав до ніг Петрових і взивав: "Я бачив Господа Ісуса, який наказував ангелам, щоб задля твоєї молитви повернули мене вдові, матері моїй". Тоді всі люди почали взивати, кажучи: "Єдиний є Бог, той, що Його проповідує Петро!" А Симон-волхв чарами своїми зробив собі псячу голову і втік, проте люди схопили його й хотіли одні камінням побити, инші ж спалити. Але Петро святий заборонив їм, кажучи: "Господь наш і учитель не велів віддавати злом за зло. Відпустіть його, хай іде, куди хоче. Досить йому сорому та ганьби і пізнання немочі своєї, що чари його нічого не можуть". Відпустили Симона, прийшов до мене (говорить Маркел), думаючи, що я не знаю про те чудесне діло, поставив біля дверей моїх пса великого, ланцюгом залізним прив'язаного, і сказав мені: "Подивлюся, чи прийде до тебе Петро, як же звик приходити". Через годину прийшов до дверей Петро святий і, відв'язавши пса, сказав йому: "Іди скажи Симонові-волхву, аби перестав бісівською дією зваблювати людей, за яких Христос пролив кров свою". Пішов пес, людським голосом промовив до Симона, розповідаючи про наказане йому від апостола. "Те я, — говорить Маркел — чув і бачив, вийшов швидко назустріч Петрові і прийняв його з шаною в домі моєму, а Симона-волхва разом з псом вигнав геть. Пес же, який нікому не шкодив, кинувся на самого Симона і, схопивши його зубами, кинув на землю. А Петро, що через вікно на те дивився, Ім'ям Христовим звелів псові, аби не шкодив тіла Симонового. І не шкодив тому пес тіла, одяг на ньому весь пошматував, але ні одної частини тіла не було закривавленої. Люди ж, те бачивши, кричали на Симона, докоряючи йому і насміхаючись з нього, і разом із тим псом вигнали його з града. Через такий свій сором і встид Симон цілий рік не з'являвся в Римі. Аж поки пізніше перед Нероном (який після Клавдія настав), злим царем, від злих був похвалений злісний. І шукав його Нерон, полюбив його дуже і зробив собі другом. Доти Маркел.

У Пролозі і у Великій Четьї ще ж і те про Симона сказано, що казав себе стратити, обіцяючи воскреснути на третій день. І поставив під меч замість себе вівцю, зробивши її привидом людини, і стратили вівцю замість нього. Петро ж святий відігнав бісівську примару від страченої вівці, викрив Симона в брехливому його ділі — і видно було всім, що не Симон, а вівця на голову скарана. Про кінцеву перемогу святого Петра над тим волхвом і про загибель волхва всі одноголосно пишуть так. Не міг Симон-волхв перевершити апостола Петра ні в чому ані не міг винести більше сорому і встиду свого — обіцяв вознестися на небо. Зібрав тому всю бісівську силу, що служила йому, прийшов посеред града Риму і зійшов на якусь високу споруду, голову мав увінчану лавром. Почав спершу з гнівом з висоти тої до людей промовляти так: "Тому що аж дотепер у безумстві перебували, о римляни, покинули мене й пішли за Петром, тому і я вас покидаю, і міста цього більше захищати не буду, але звелю ангелам моїм — побачите — аби взяли мене на руки свої і вознесли до отця мого на небо. Звідти ж великі кари на вас зішлю, бо не слухаєте слів моїх ані не вірите ділам моїм". Так сказавши, волхв плеснув руками і простягнувся в повітрі, почав літати і на висоту підійматися — носили ж його біси. Люди ж дуже здивувалися, один одному казали: "Боже діло це, щоб з тілом у повітрі літати". Великий же апостол Петро почав, щоб усі чули, молитися до Бога, кажучи: "Господи Ісусе Христе, Боже мій, викрий звабу волхва цього, аби не зваблював людей, які вірять у Тебе". І знову возвав, кажучи: "Вам, о дияволи, ім'ям Бога мого наказую, щоб не носили ви його більше, але залишили там, де нині він є, — у повітрі". І зразу біси, словом апостольським отримавши заборону, відбігли від Симона в повітрі — і летів окаянний волхв додолу, як колись скинений з неба диявол. І впав, розбився всім тілом. Люди ж, те бачивши, взивали довгий час, кажучи: "Великий Бог, якого Петро проповідує. Справді нема иншого, окрім того істинного Бога". Волхв же, впавши, хоч і дуже побився, проте ще живий був, Божим влаштуванням, аби пізнав бісівську і свою неміч та окаянство і сповнився сорому, щоб зрозумів силу всесильного Бога. І лежав розбитий на землі, лютий біль усім тілом терплячи, і весь люд з нього підсміхався. Зранку ж погано викинув нечисту свою душу — передав її в руки бісам, аби віднесли її в пекло до сатани, батька їхнього. А Петро святий після падіння Симонового став на високому місці, дав рукою знак людям, щоб затихли, і почав учити їх пізнання істиннного Бога, і достатнє слово до них розгорнув — більшість із них наставив на християнську віру.

Довідався ж Нерон-цар про таку ганебну смерть свого друга, розгнівався на Петра сильно і хотів його вбити. Однак та царська лють і гнів не зразу на святому апостолі скропилася, розповідає Метафраст святий, а через декілька літ. Пише, що після смерти Симона Петро святой недовго в Римі був, багатьох же хрещенням святим просвітив, і Церкву утвердив, і Ліна єпископа поставив — і пішов у Тарракину, де Єпафродита (не того, що перший) поставив єпископом, прийшов у Сирмію, град іспанський, у ньому ж Єпанета єпископом поставив, пішов у Картагену, град африканський, там Крискента освятив на єпископа, пішов до Єгипту, у якому ж у семиворітному граді, що Тиви називається, — Руфа, в Олександрії ж — Марка-євангелиста єпископами дав. Знову в Єрусалимі був після одкровення про Успення Пречистої Діви Марії Богородиці і знову до Єгипту повернувся. Пройшов же Африку, прийшов до Риму, звідти в Медіолан, і у Фотикін, у них же поставив єпископів і пресвітерів, пішов до Британії, де ж довгий час прожив і багатьох людей до віри Христової привів. Бачив явленого йому ангела, який казав: "Петре, зближається час твого відходу з життя цього. Належить тому тобі йти до Риму, де ж хресну смерть приймеш і винагороду справедливу від Христа Господа". Петро ж за це Богові подякував, ще декілька днів затримався у Британії, утверджуючи Церкву і ставлячи єпископів, пресвітерів і дияконів.

У дванадцятий рік царювання Нерона знову в Рим прийшов і Климента на допомогу церковному правлінню єпископом поставив. Той відмовлявся і не хотів такого ярма, проте, словами апостоловими переконаний, Климент, як же добрий під'яремник, схилив шию свою під ярмо Христове і разом з учителем своїм і з иншими священними мужами тягнув колісницю Божого Слова. І багато в Римі благородних і пресвітлих мужів і жінок із сенаторського чину вірою і хрещенням святим просвітлювалися.

Було ж у царя Нерона дві жінки прекрасні, їх же він понад усіх инших наложниць своїх любив. Вони прийняли святу віру, утвердили собі цнотливе життя й не хотіли царевому хтивому бажанню скорятися. Він же, найбезсоромніший похітник і неситий нечистодій, розгнівався на всіх вірних Церкви, а найбільше на апостола, що був винен у наверненні тих жінок до Христа і цнотливого їхньому житті. (Згадав при тому і про смерть свого прихильного друга — Симона-волхва.) І шукав Петра, щоб убити. Тут вищезгаданий історіограф церковний Єгисипос пише, що, коли Петра святого шукали, щоб убити, просили його вірні, аби ховався і йшов з Риму задля користи багатьох. Петро ж ніяк цього зробити не хотів, але більше бажав за Христа страждати й померти. А народ вірних, плачучи, просив апостола, аби беріг життя своє, вельми потрібне Церкві святій, що серед невірних хвилями бід збурена. Схилили Петра святого сльозами всього словесного Христового стада — обіцяв вийти з града і сховатися. Наступної ночі зробив соборну молитву і, зі всіма попрощавшись, пішов сам-один. Коли був біля воріт градських, побачив, що назустріч йому йде в град Христос Господь, і поклонився йому Петро, кажучи: "Господи, куди йдеш?" Відповів йому Господь: "Іду в Рим знову розіп'ястися". Те мовивши, Господь невидимим став. Петро ж, дивуючись, пізнав те, що Христос страждає у рабах своїх, як у власному тілі, хоче і в його тілі постраждати в Римі. Повернувся назад знову до Церкви, і взяли воїни його на смерть. Метафраст же святий розповідає, що не одного Петра святого ув'язнили, але багато вірних, серед них же і Климента, й Іродіона, й Олімпа взяли. Їх усіх кат засудив на страту мечем, Петра ж святого на розп'яття. Взявши ж усіх, воїни вивели їх на місце смертне. Климента, як родича царського, пожаліли й відпустили, Іродіона ж і Олімпа, які з Петром до Риму прийшли, мечем убили. А з ними разом і багато вірних потяли. Петро ж святий просив розпиначів своїх, аби не просто, а стрімголов його розіп'яли, почитаючи в тому Господа свого, який на хресті волею розіп'явся, — щоб не бути в розп'ятті подібним до Нього, але щоб під ноги Його схилити голову свою. Так помер великий Господній апостол Петро святий, хресною смертю прославив Бога, від цвяхів у руках і ногах терпів великий біль, непорочну свою душу в руки Божі передав місяця червня у 29-ий день. Святий же Климент, учень Петровий, випросив тіло апостолове, зняв його з хреста і, спорядивши, скликав вірних, що залишилися, і святителів і поховав чесно. Також і тіла святих Іродіона й Олімпа, які постраждали з ним, й инших вірних чесному похованню передали, славлячи Христа Бога, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

У Метафрастовій розповіді про святого апостола Петра згадано двох Єпафродитів: один був в андріянській Ликії єпископом поставлений, другий — у Таракині. Першого Єпафродита святого пам'ять між сімдесятьма апостолами. А другого святого Єпафродита пам'ять у Мартиролозі римському 22-го березня.

У той самий день житіє, і подвиги, і страждання святого славного і всехвального верховного апостола Павла

Святий апостол Павло перед апостольством називався Савлом, родом був жидовин, з роду Веніяминового, народжений у Тарсі Киликійському від батьків чесних, які спочатку жили в Римі, тоді в Тарс Киликійський з почесним титулом римського громадянства переселилися, через що пізніше й Павло Римлянином назвався. Родичем був святого первомученика Стефана. І віддали його батьки до Єрусалиму навчатися книг і всього Мойсеєвого закону. І був учнем славного в Єрусалимі учителя Гамалаїла. Мав же в науці друга і співучня собі — Варнаву, який пізніше апостолом Христовим став. І навчився добре батьківського закону, і ревнителем був його понад міру, і до фарисеїв приєднався. У той час у Єрусалимі і в навколишніх містах і краях святі апостоли поширювали благовістя Христове, і бувало в них багато суперечок із фарисеями і садукеями і з усіма книжниками й законовчителями жидівськими. І терпіли від них ненависть і гоніння проповідники Христові. Ненавидів тому й Савло святих апостолів і проповідей їхніх про Христа навіть слухати не хотів. І з Варнави, який уже був Христовим апостолом, насміхався, образливе на Христа кажучи. І коли вбивали родича його — святого первомученика Стефана — юдеї камінням, не лише не жалів пролитої невинно спорідненої крови, а й погоджувався з убивством і стеріг одяг юдеїв, що били Стефана. Прийняв же владу від архиєреїв і старців, кривдив Церкву дуже: у доми вірних вдирався, витягав чоловіків і жінок і віддавав до темниці. Не досить йому було в Єрусалимі гонити вірних, але і в Дамаск з архиєреєвим писанням пішов, дихаючи погрозою і вбивством на учнів Господніх, хотівши й там, якщо знайде чоловіків і жінок, які в Христа вірять, взяти їх і, зв'язаних, привести до Єрусалиму. Це ж було за царювання Тиверія. Коли зближався він до Дамаску, осяяло його світло з неба — впав на землю і почув голос, що говорив йому: "Савле, Савле, чому Мене гониш?" Той же у страху мовив: "Хто Ти, Господи?" Відповів йому Господь: "Я — Ісус, якого ти гониш. Важко тобі проти рожна йти". Він же, тремтячи і боячись, сказав: "Господи, що мені накажеш робити?" Господь же звелів йому йти до града і довідатися там, що йому слід робити. Налякані були й воїни, що із Савлом ішли, і стояли дивуючись: голос, що до Савла промовляв, чули, а нікого не бачили. І встав Савло із землі, розплющеними очима своїми нікого побачити не міг. Осліпли його тілесні очі — почали просвітлюватися очі духовні. І, ведений за руку, у Дамаск прийшов. Там три дні не бачив, не їв ані не пив, але безперестанку молився. Був же в Дамаску святий апостол Ананія, йому Господь у видінні явився, звелів шукати Савла, що перебуває в домі мужа одного, на ім'я Юда. Велів просвітити очі його тілесні дотиком, душевні ж — святим хрещенням. Ананія ж сказав до Господа: "Чув я від багатьох про Савла, скільки зла зробив у Єрусалимі святим Твоїм, Господи, і тут з владою прийшов зв'язати всіх, що називають ім'я Твоє". Господь же сказав до Ананії: "Іди без страху, посудина-бо вибрана він, щоб пронести ім'я моє перед народи, і царі, і сини Ізраїлеві. І я скажу йому, скільки йому належить за ім'я моє витерпіти". Святий же Ананія, за велінням Господнім, пішов і знайшов Савла. Поклав на нього руку — і зразу наче луска відпала від очей його, і, прозрівши, охрестився, і сповнився Духа Святого, який освячував його на апостольську службу, і переіменований був із Савла на Павла. І зразу почав проповідувати на майданах Ісуса, що Він є Сином Божим, — дивувалися всі, що чули, й казали: "Чи не той це, який гонив у Єрусалимі тих, що називали ім'я Ісуса? І сюди прийшов зв'язати таких і вести до архиєрея". Він же більше міцнів і бентежив юдеїв, що жили в Дамаску, сперечаючись з ними про Христа Ісуса. Сповнилися ж юдеї на нього гніву — вирішили убити його і стерегли воріт градських вдень і вночі, аби не втік від них. Учні ж Христові, які були в Дамаску з Ананією, довідавшись про раду юдеїв, щоб убити Павла, взяли його вночі і в кошику через стіну градську спустили. Він же, із Дамаску вийшовши, не зразу до Єрусалиму повернувся, але спершу пішов до Аравії, як же про те до галатів пише: "Не віддався, — каже, — тілу й крові, не пішов до Єрусалиму, до раніше від мене покликаних апостолів, але пішов до Аравії, знову повернувся до Дамаску, потім через три роки прийшов до Єрусалиму побачити Петра".

Коли святий Павло прийшов до Єрусалиму, намагався приєднатися до учнів Господніх, але ті боялися його: не вірили, що він учень Господній. Святий же апостол Варнава, побачивши його і про навернення його до Христа збагнувши, радий був і привів його до апостолів. І розповів їм Павло, як на шляху бачив Господа, і що сказав йому, і як у Дамаску дерзав в імені Ісусовому. І сповнилися через те апостоли святі радости, і славили Христа Господа. Павло ж святий і в Єрусалимі в ім'я Господа Ісуса змагався з юдеями та еллінами. Якось, стоячи в церкві й молячись, був у піднесенні, і бачив Господа, який казав йому: "Вийди швидко з Єрусалиму, бо не приймуть тут свідчення твого про Мене". Він же сказав до Господа: "Самі юдеї знають, що я був той, хто садив до темниці і бив на площах тих, що вірили в Тебе, і коли проливалася кров Стефана, свідка твого, я був, стоячи там, і погоджувався з убивством його, стеріг ризи убивць його". І сказав йому Господь: "Іди, Я до поган далеко пошлю тебе". Після видіння того Павло святий, хоч і хотів ще трохи днів у Єрусалимі затриматися, насолоджуючись спогляданням апостолів і бесідами з ними, але не міг, бо ті, з якими він за Христа сперечався, зрушилися на гнів і шукали, щоб убити його. Зрозуміли те брати, завели його до Кесарії і відпустили в Тарс — і перебував там Павло, навчаючи людей Божого слова, поки не прийшов Варнава і не забрав його до Антіохії, де цілий рік учили в церкві, багатьох людей до Христа навернули і назвали їх християнами. Після закінчення року обидва святі апостоли Варнава та Павло повернулися до Єрусалиму й сповістили апостолам святим те, що в Антіохії діяла благодать Божа. І звеселили вельми Христову Церкву в Єрусалимі, ще ж і милостині досить принесли з добровільних пожертв антіохійців, для братів убогих і бідних, що в Юдеї живуть. Адже, коли царював Клавдійґ, був голод великий, за пророцтвом святого Агава, одного із сімдесяти апостолів.

Із Єрусалиму вийшовши, знову прийшли до Антіохії, де пробули якийсь час у пості, і в молитвах, і в служінні Божественної літургії, і в благовістуванні Божого Слова. Воля була Духу Святому послати їх у народи на проповідь. І сказав Дух Святий до тих, що в Антіохійській церкві начальствували: "Відлучіть Мені Варнаву і Павла на діло, на яке Я їх покликав". Тоді постили, і помолилися, і поклали руки на них, і відпустили їх. Вони ж, Духом Святим вислані, зійшли до Селевкії, звідти відплили на Кіпр. І були в Саламині, сповіщали слово Боже в синагогах юдейських. Пройшли острів аж до Пафи, знайшли якогось волхва, лжепророка-юдея, йому ж ім'я Варісус чи Елім, який був при антипаті Сергії, мужеві розумному. Той антипат прикликав Варнаву і Павла — хотів почути від них Слово Боже. І повірив у те, що вони говорили. Противився їм Елім-волхв, хотівши відвернути антипата від віри. Святий же Павло сповнився Духа Святого, поглянув на волхва і сказав: "О сповнений всілякого підступу і злости сину диявола, вороже всілякої правди, чи ти перестанеш викривляти рівні путі Господні? І нині ось рука Господня на тобі — і будеш сліпим, не бачитимеш сонця до часу". Раптом напала на нього темрява і пітьма, і руками шукав поводиря — тоді побачив антипат, що сталося, повірив, дивуючись ученню Господньому. Повірило ж з ним і людей багато. І примножувалася Христова Церква. Від'їхавши з Пафи, Павло і Варнава прийшли до Пергії Памфилійської, звідти пішли до Антіохії Писидської, що иншою є від великої Антіохії Сирійської. Там проповідували Христа. Коли багатьох до віри привели, старійшини града, що еллінського нечестя були, намовили заздрісних юдеїв — і вигнали ті апостолів святих із безчестям із града і з меж своїх. Вони ж, обтрусивши порох із ніг своїх, прийшли до Іконії. Там досить часу перебували, дерзали в проповіді Слова і привели до віри багато юдеїв та еллінів. Не лише проповіддю, а й знаменнями і чудами, що від рук їхніх були. Там до віри привели святу діву Теклю й уневістили її Христові. Невірні ж юдеї намовили еллінів і начальників їхніх кривдити апостолів і камінням побити їх. Вони ж, про те довідавшись, втекли з краю Ликаонського у Листру і Дервію і в околиці їхні і там благовіствували. Одного чоловіка, кривого з лона матері своєї, який ніколи не ходив, ім'ям Христовим на ноги поставили — і скочив той, і пішов. Люди ж, бачивши те чудо, підняли голос, по-ликаонському кажучи: "Боги, уподібнившись до людей, прийшли до нас". І називали Варнаву Дієм, Павла ж Єрмієм. І привели телиць, і вінці принесли — хотіли їм принести жертву. Варнава ж і Павло роздерли ризи свої і кинулися серед людей, кличучи й говорячи: "Мужі, що це ви робите? І ми подібні до вас люди". І мовили до них слово про єдиного Бога, який створив небо, і землю, і море, і все, що в них. І дає з неба дощі, і час плодоносний влаштовує, і наповнює їжею і веселістю серця людські. Те кажучи, ледве зупинили людей, щоб не жертвували їм. Перебували вони в Листрі й навчали. Прийшли з Антіохії та Іконії якісь невірні юдеї і намовили людей відступити від апостолів, кажучи, що ті нічого правдивого не говорять, але саму неправду. Ще ж і на гірше тих людей набунтували: Павла святого, як начальника слова, побили камінням, виволокли за град, думаючи, що вмер. Він же встав, увійшов знову до града і на ранок вийшов з Варнавою у Дервію — благовістував там. Навчивши багатьох, повернулися знову в Листру, Іконію й Антіохію Писидську, утверджуючи душі учнів і просячи, аби перебували у вірі. Рукоположили всюди єпископів і пресвітерів, і пройшли Писидію, і Памфилію, і Пергію, зайшли в Анталію, звідти відплили до Антіохії Сирійської, звідки ж від початку послані були Духом Святим проповідувати народам Слово Господнє. Досягнули Антіохійського града, зібрали Церкву й розповіли всім, що зробив з ними Бог і скількох людей язичницьких до Христа привели.

Через якийсь час між тими юдеями, що повірили, й еллінами в Антіохії вчинилася суперечка про обрізання. Одні казали, що неможливо спастися без обрізання, инші важко сприймали обрізання. Через те треба було святому Павлові з Варнавою іти до Єрусалиму до апостолів і старців, аби спитати їх про обрізання ще й те сповістити їм, що відкрив Бог людям двері віри. Тією вісткою дуже втішили всіх братів єрусалимських, і радилися святі апостоли і старці соборно в Єрусалимі — уневажнили цілком старозавітне обрізання, як не потрібне новій благодаті, заповідали відвертатися від ідоложертовної їжі і блудних діл і ні в чому не ображати ближнього. І відпустили з тим з Єрусалиму до Антіохії Павла та Варнаву, а з ними Юду і Силу. Досягнувши Антіохії, перебували там досить часу і знову до поган, розійшовшись, пішли. Варнава взяв Марка, родича свого, і пішов на Кіпр, а Павло вибрав Силу, пішов до Сирії і Киликії і пройшов тамтешні гради, утверджуючи Церкви. Прийшов же в Дервію і Листру, обрізав там Тимотея, учня свого, через юдеїв, які нарікали. Звідти пішов до Фригії і в Галатійський край. Тоді прийшов до Мисії і хотів іти до Витинії, але не було волі Святого Духа — був тому Павло зі своїми послідовниками в Троаді. Вночі явилося йому таке видіння: муж один, на вигляд македонець, став перед ним і просив його, кажучи: "Прийди в Македонію і поможи нам". Після того видіння зрозумів Павло, що Господь прикликає його до Македонії благовістити. І від'їхав із Троади, перейшов до Самотракії, зранку ж до Неаполя, звідти на Филипи, у першу частину Македонії, у місто-колонію, де римляни жили. Там жінку одну, на ім'я Лідія, що продавала кармазин, Христової віри навчив, охрестив, і впрошений був від неї перебувати в домі її з учнями своїми. Якось, коли йшов Павло з учнями на церковне зібрання на молитву, зустріла його якась дівчина, що мала в собі духа нечистого, віщуна, і прибутків багато давала господарям своїм, волхвуючи. Вона пішла за Павлом і тими, що з ним, викрикаючи й кажучи: "Ці люди — раби Бога Всемогутнього, вони сповіщають людям путь до спасення". Це робила багато днів, і стомився Павло, звернувся до неї, заборонив духові іменем Христовим і вигнав його з неї. Бачили господарі її, що загинуло джерело прибутків їхніх, взяли Павла та Силу й повели їх до князів і воєвод, кажучи: "Ці люди бунтують град наш, вони юдеї, руйнують римські звичаї". Воєводи ж розірвали на них ризи, звеліли палицями бити їх. І, завдавши їм багато ран, посадили до темниці, у якій опівночі, коли вони молилися, затряслися мури, і відчинилися двері, й ослабли пута. Те бачивши, сторож темниці повірив у Христа, привів їх до себе додому, обмив рани, охрестився з усім домом і трапезу перед ними поставив. І знову пішли до темниці. Зранку ж розкаялися воєводи, що невинних людей жорстоко побили, послали до темниці, щоб відпустити їх іти вільними, куди хочуть. Павло ж сказав до них: "Нащо били перед людьми нас, незасуджених людей, римлян, і посадили до темниці, нині з неї виводите? Але ж ні, хай самі прийдуть і виведуть нас". І повернулися посланці, розповіли воєводам слова Павлові. І злякалися воєводи, що їхні в'язні римляни. І прийшли, просили їх вийти з темниці і з града. Вийшовши з темниці, прийшли до дому Лідії, жінки, у якої й раніше перебували, й утішили братів, що там зібралися, привітали їх і пішли до Амфіполя й Аполонії, і прийшли в Солунь, де багатьох здобули своїм благовістуванням.

Заздрісні юдеї зібрали крамольників, якихось злих мужів, напали на дім Ясоновий, де апостоли перебували, і, не знайшовши апостолів, взяли Ясона і з братів декого і волокли до градоначальників, скаржачись на них, що вони противники цісаря, говорять про иншого царя, названого Ісусом. І ледве Ясон звільнився від напасти тої, а святі апостоли, які сховалися від крамольників, вийшли вночі з града і прийшли до Верії. Але й там злісна жидівська заздрість не давала спокою святому Павлові. Довідалися в Солуні юдеї, що Павло проповідує Слово Боже у Верії. Прийшли і там бентежили та підіймали людей і на Павла бунтували. Треба було апостолу святому і звідти йти — не тому, що смерти боявся, але просили його брати, щоб беріг життя своє задля спасення багатьох. І відпустили його іти в помор'я. Силу ж і Тимофія залишив там, утвердив новоохрещених, знав-бо, що юдеї лише його одного голови шукають. Сів у корабель і відплив до Атен. І бачив град, повний ідолів, стривожився духом, над загибеллю стількох душ сумуючи. Змагався ж на зібранні з юдеями і на торжищі з еллінами, і з філософами їхніми у всі дні, і повели вони його на Ареопаг, місце так називалося, де при капищі Арея смертні суди робили. Вели його туди, бо щось нове хотіли від нього почути і задля того, щоб (як же говорить Золотоустий святий) передати його суду, і мукам, і смерті, коли хоч щось, достойне кари, від нього почують. Павло ж святий, від якогось кумира, на якому "невідомому богові" надписано, почавши, проповідував їм істинного Бога, доти невідомого, кажучи: "Про того бога, якому ви, не відаючи, поклоняєтеся, я вам проповідую і розповідаю про Бога-Творця всього світу, і про покаяння, і про суд, і про воскресення мертвих". Почувши про воскресення мертвих, одні насміхалися, инші ще хотіли про те слухати. І вийшов Павло з-посеред них незасуджений, як не винен, а Слово Боже не без користи і здобуття душ було. Деякі мужі приєдналися до нього, повірили в Христа, серед них же був Діонисій Ареопагіт, і жінка одна чесна, на ім'я Дамар, й инших з ними багато, й охрестилися.

Вийшовши з Атен, Павло пішов до Коринту і перебував там в одного жидовина на ім'я Акила. Прийшов же до нього і Сила з Тимофієм з Македонії, і служили разом Слову. Був же Акила з жінкою своєю Прискиллою майстерністю скинотворець. І навчився Павло їхнього ремесла, працював разом з ними, з труду рук своїх їжу собі й тим, що з ним, добуваючи, як же і до солунян говорить: "Не задарма хліб їмо у когось, але вдень і вночі трудимось, щоб нікого не обтяжити". І знову: "Потребі моїй і тим, що зі мною, послужили руки ці мої". Сперечався ж з юдеями на зібраннях щосуботи, свідчачи, що Ісус — Христос, істинний Месія. Перед юдеями і кривдниками струсив ризи свої, кажучи до них: "Кров ваша на голову вашу, чистий я. Віднині я до поган іду". І коли хотів Павло відлучитися з Коринту, явився йому Господь у видінні нічному, кажучи: "Не бійся, але проповідуй слово, не мовчи, тому що багато в граді цьому людей, які повірили в Мене. Я ж з тобою, і ніхто не зможе скривдити тебе". І пробув святий Павло у Коринті рік і шість місяців, навчаючи слова Божого юдеїв та еллінів. І багато, повіривши, охрестилися, і Крисп, начальник собору, зі всім домом своїм, повіривши, охрестився. Деякі ж із супротивних юдеїв напали разом на Павла, привели його на судище до антипата Галліона (який був братом Сенеки Філософа), але той не хотів судити Павла, кажучи: "Якщо б якесь погане діло вчинив, то судив би його. Суперечці ж вашій у словах і законі вашому суддею бути не хочу". І вигнав їх із суду. Після того святий Павло ще досить днів там пробув і, з братами попрощавшись, відплив до Сирії з тими, що були з ним. Пішов же за ним і Акила з Прискиллою, і пристали в Ефесі.

Там, проповідуючи слово Господнє, багато чуд робив святий апостол Павло: не лише-бо руки його були чудотворні — дотиком зцілював усіляку недугу, а й обрусці його, хустки, що ввібрали піт тіла його, ту ж силу чудотворення мали. Коли їх клали на хворих, зразу ті зцілювалися і духи лукаві з людей утікали. Те бачили деякі з юдейських мандрівних заклиначів — насмілилися й собі ім'я Господа Ісуса над біснуватими прикликати, кажучи: "Заклинаємо тебе Ісусом, якого ж Павло проповідує". Відповідав же дух лукавий, кажучи: "Ісуса знаю, і Павла знаю, ви ж ким будете?" І скакав на них чоловік, в якому був дух лукавий, долаючи їх, бив їх і ранив, що ледве, голі, втікали вони з рук біснуватого. І довідалися про те у всьому Ефесі юдеї та елліни, і напав страх на всіх, і величали, ім'я Господа Ісуса, і вірило в Нього багато людей. Ті, що волхвували у граді, приймали святу віру, збирали свої книги чар, нарахували ціну за них на п'ять тем срібла і спалили книги перед усіма — так сильно слово Господнє росло й міцніло.

Бажав же Павло іти до Єрусалиму, говорив: "Бувши в Єрусалимі, годиться мені також Рим побачити". Коли піднялося збентеження в Ефесі від робітників храму Артеміди, Павло святий після трирічного там затримання вийшов до Македонії, звідти пішов до Троади, де пробув сім днів. Коли зібралися учні в день недільний переломити хліб, влаштував з ними бесіду довгу: хотів зранку вийти звідти — і затягнув слово до півночі, свічок багато у світлиці тій горіло. Хлопець же один, на ім'я Євтих, сів у вікні, обважнів сном глибоким — упав з третього поверху і помер. Зійшов Павло, впав на нього, сказав: "Не говоріть, бо душа його в ньому". І знову зайшов Павло до світлиці, і привів хлопця живого, й утішилися немало. Досить же Павло святий говорив аж до зорі і, зі всіма вірними попрощавшись, пішов звідти. І прийшов до Мілету, послав до Ефесу, щоб прикликати до себе духовний чин. Сам-бо не хотів йти до Ефесу, щоб не затриматися, бо поспішав до Єрусалиму. Прийшли до нього з Ефесу духовні особи, і виголосив апостол до них повчальне слово. "Зважайте на самих себе, — казав, — і на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб ви пасли Церкву Господа і Бога, яку Він здобув своєю кров'ю". І провістив їм про вовків хижих, які мають після його відходу напасти на них. Розповів їм про намірену дорогу свою: "Я, — казав, — зв'язаний Духом, іду до Єрусалиму, що має там статися, не відаю. Говорить же мені Дух Святий, що пута і скорботи чекають мене в Єрусалимі. Але нема мені через те жодної журби, ані не маю душу свою цінною для себе, хіба хочу закінчити шлях свій з радістю, і службу, яку прийняв від Бога, закінчити". Тоді сказав до них: "Нині я знаю, що більше не побачите лиця мого всі ви". Тоді плач був великий всім, і кинулися на шию Павлові, цілували його, сумували через слова його, що сказав їм, що більше не бачитимуть лиця його. І відпроваджували святого апостола до корабля. Він же, давши всім останнє цілування, вирушив у плавання. І минув багато градів і країв, що при морях і на островах, і всюди вірних відвідав і утвердив. Пристав у Птолемаїді, і прийшов до Кесарії, і перебував у домі святого Пилипа-апостола, одного із семи дияконів. Прийшов до святого Павла пророк, на ім'я Агав. Він, взявши пояс Павловий, зв'язав свої руки та ноги і мовив: "Так говорить Святий Дух: мужа, чий це пояс, так зв'яжуть у Єрусалимі юдеї і передадуть у руки язичників". Це почувши, брати просили Павла зі сльозами, аби не йшов до Єрусалиму. Відповів їм Павло, сказав: "Що робите, плачучи і краючи моє серце? Я-бо готовий за ім'я Господа Бога не лише бути зв'язаним, а й померти в Єрусалимі". І замовкли брати, мовивши: "Воля Господня хай буде".

Після того святий апостол Павло увійшов до Єрусалиму з учнями своїми, серед яких був і Трохим-ефесянин, який з еллінського нечестя до Христа навернувся. І люб'язно прийняв Павла святий Яків-апостол, брат Господній, і ціла Церква вірних. Тим часом прийшли з Азії до Єрусалиму на празник юдеї, які ненавиділи Павла і всюди в азійських краях заколот на нього піднімали. Вони, побачивши Павла в місті, і з ним Трохима-ефесянина, сказали про нього архиєреям жидівським, і книжникам, і старцям, що Павло руйнує закон Мойсеєвий, каже не обрізатися, всюди ж проповідує розіп'ятого Ісуса. І заохотилися всі на Павла, бажаючи його взяти. І коли ті юдеї з Азії бачили святого Павла на празнику в церкві Соломоновій, зразу, набунтувавши, підняли всіх людей на нього, і кинулися, наклали на нього руки з криком: "Мужі ізраїльські, поможіть! Цей чоловік на людей, і закон, і на місце це говорить образи. Ще ж і еллінів увів до церкви, й осквернив місце святе". (Думали-бо, що й Трохима Павло до церкви привів.) І зрушився весь град, і був тлум людей, і схопили Павла, тягнули геть із церкви, і зразу зачинили двері, хотіли ж його убити, але не в церкві, щоб не осквернити місця святого. Тим часом відомо стало тисячникові спири, що стерегла град, що цілий Єрусалим збунтувався. Він же зразу взяв воїнів та сотників і прийшов до церкви. І бачили люди тисячника і воїнів — перестали бити Павла. Тисячник же взяв його, звелів зв'язати двома залізними вужами і питав його, хто він і що поганого вчинив. Люди ж кричали на тисячника, щоб убив Павла. Не міг тисячник зрозуміти Павлової провини через галас юрби і звелів відвести його в полк. Людей же багато ішло за тисячником і воїнами, викрикуючи, щоб убили Павла. І коли були на одному високому місці, що сходи мало, просив Павло тисячника, аби дозволив йому щось до людей сказати. І не боронив тисячник. Звернувся Павло до людей, на сходах стоячи, возвав до них єврейською мовою, кажучи: "Мужі, браття і батьки, почуйте мою вам нині відповідь". І почав розповідати про свою попередню ревність у законі Мойсеевому, і як ішов до Дамаску, як осяяло його небесним світлом, і як бачив Господа, який послав його серед поган. Люди ж не хотіли більше слів його слухати, підняли голос свій, кажучи тисячникові: "Забери із землі такого, не годиться йому жити". Те волаючи, кидали одяг і порох в повітря з люті, хотіли, аби Павла стратили. Тисячник же звелів відвести його в полк і хотів його ранами випробовувати, аби зрозуміти, за яку провину так на нього горлає народ. Коли розтягнули Павла мотузками, аби бити, сказав Павло до сотника, що стояв перед ним: "Чи можна вам бити чоловіка, римлянина, і ні в чому не засудженого?" Сотник же підійшов до тисячника, сказав: "Бачиш, що хочеш вчинити, чоловік-бо цей є римлянином". Підійшов же тисячник, спитав Павла: "Чи ти римлянин?" Він же сказав: "Так". І сказав тисячник: "Я великою ціною здобув це громадянство". І зразу з пут його звільнив. Зранку ж тисячник звелів прийти архиєреям і всьому їхньому соборові й поставив перед ними Павла святого. Поглянув Павло на собор і мовив: "Мужі, браття, я всім добрим сумлінням жив перед Богом аж до цього дня". Архиєрей же Ананія звелів бити його в уста. Павло ж сказав до нього: "Бити тебе буде Бог, стіно повапнована, бажаючи судити за законом, переступаєш закон, бити мене велиш без провини". І зрозумів Павло святий, що в соборі тому одна частина — садукеї, а друга — фарисеї". Возвав до зібрання, кажучи: "Мужі брати, я — фарисей, син фарисея, в упованні і у воскресенні мертвих суд прийму". Коли це сказав, була суперечка мід садукеями і фарисеями, і розділився народ. Садукеї-бо говорять, що не буде воскресення мертвих, ані ангелів, ані духу, а фарисеї визнають, що це існує. І вчинився великий крик, фарисеї говорили, що жодного зла не знаходять у чоловікові тому, садукеї ж протилежне стверджували, і була суперечка велика. Тисячник же боявся, аби не розірвали вони Павла, — звелів воїнам забрати його звідти і вести в полк. Наступної ночі явився Господь святому Павлові і сказав: "Дерзай, Павле, як-бо ти свідчив про Мене в Єрусалимі, так годиться тобі і в Римі свідчити". Коли ж настав день, деякі юдеї, порадившись, заприсягнулися не їсти і не пити, допоки не уб'ють Павла. Було ж їх більше сорока мужів. Про те довідався тисячник, відіслав Павла з багатьма озброєними воїнами в Кесарію до Фелікса-ігемона. Архиєреї ж зі старцями, про те довідавшись, пішли й самі до Кесарії і прискаржували перед ігемоном на Павла. І сперечалися з ним перед ігемоном, і смерти йому шукали. Але нічого не досягли, бо жодної смертельної провини в ньому не знайшлося. Проте ігемон, чинячи угодне юдеям, тримав Павла в путах. Закінчилося ж два роки, прийняв зміну ігемонської влади Фелікс, а замість нього настав Фест — просили його архиєреї, аби послав Павла до Єрусалиму. Це ж робили підступні, хотівши по дорозі убити апостола Христового. І коли Фест спитав Павла, чи хоче він іти до Єрусалиму на суд, відповів Павло: "Я тут на судищі цісаревому стою, на ньому ж мені належить суд прийняти. І якщо я вчинив щось, достойне смерти, не відмовляюся померти. Якщо ж у мені знайдеться щось із того, що на мене кажуть єрусалимці, то ніхто мене не може їм видати, на цісаря-бо покликаюся". Фест же ігемон, порадившись зі своїми радниками, сказав до Павла: "Цісаря назвав ти, тому до цісаря й підеш". Через декілька днів Аґриппа-цар прийшов до Кесарії привітати Феста, і довідався про Павла, захотів його побачити. І коли Павла перед Аґриппою-царем і Фестом-ігемоном поставили, промовляв до них про Христа Господа і про своє прийняття віри. Сказав до нього цар Аґриппа: "Ще трохи, і переконаєш мене стати християнином". Павло ж сказав: "Чи трохи, чи багато, я молю Бога, аби не лише ти, а й всі, що чують мене, стали такими, як я, без пут цих". Коли він це сказав, встав цар, і ігемон, і ті, що з ними, і пішли, і розмовляли один з одним, кажучи: "Нічого, вартого смерти чи ув'язнення, не зробив чоловік цей". Аґриппа ж сказав до Феста: "Можна було б цього чоловіка відпустити, якби не покликався на цісаря". І так вирішили послати його до Риму до цісаря. І віддали його з иншими в'язнями сотникові Юлію, спіри Севастійської. Той, взявши в'язнів і Павла, увів їх на корабель і вирушив у плавання.

Коли вони пливли морем, не був легкий шлях, бо зустрічний був вітер. Коли припливли близько до острова Крит і прибули на місце одне, що називалося Доброю Пристанню, Павло святий, наче майбутнє передбачаючи, радив заякорити там корабель. Але сотник більше слухав стернового і навкліра, аніж Павла. Коли ж у відкритому морі були, збурився зустрічний вітер штормовий, і піднялися великі хвилі, і була така мряка, що чотирнадцять днів не бачили удень сонця, вночі зірок ані не знали, де перебувають. Носили їх хвилі, і у відчаї були, не їли ті дні, але чекали смерти. Було на кораблі всіх душ двісті сімдесят шість. Павло ж, ставши посеред них, утішав їх, кажучи: "Краще було мене послухатись, о мужі, і не йти з Криту. Проте прошу вас, будьте бадьорі, ні один з вас не загине, окрім корабля. Цієї ночі став переді мною ангел Бога мого, кажучи: "Не бійся, Павле, належить тобі стати перед цісарем, і ось дарував тобі Бог всіх, що пливуть з тобою". Тому дерзайте, мужі, вірю Богові, що буде так". І просив Павло всіх, аби прийняли їжу, кажучи: "Не бійтеся, бо ні одному з вас волосина з голови не впаде". Це мовивши, взяв хліб і, Богові подякувавши, перед усіма переломив і почав їсти. Отримавши добру надію, всі прийняли їжу. Коли ж настав день, побачили землю, але не впізнавали, яка країна. І скерували корабель до берега. Коли були поблизу берега, сіли на мілину, і погруз корабель, ніс-бо його, ув'язнувши, став непорушним, корма ж розбивалася від сили хвиль. Порадилися між собою воїни повбивати в'язнів, аби якийсь, попливши, не втік. Але сотник, хотівши зберегти Павла, заборонив рішення їхнє і звелів тим, що можуть плавати, зіскочивши, першими вийти на берег. На них же дивлячись, й инші почали плисти. А ще инші на дошках, инші на чому-небудь із корабля попливли — всі вийшли на землю здорові, визволившись від моря. Тоді зрозуміли, що то острів Меліта. Мешканці ж острова того, варвари, немале їм робили милосердя. Розпалили вогонь, бо був дощ і холод, щоб у воді намоклі зігрілися. Згромадив же Павло хмизу багато і на вогонь поклав, єхидна, від гарячі вилізши, впилася в руку його і висіла. Варвари, побачивши змію, що з руки Павлової висіла, один одному казали: "Убивця цей чоловік, визволився від моря, але суд Божий жити йому не дає". А Павло струсив змію у вогонь — і нічого йому не сталося. Вони ж чекали, що він запалає від отрути зміїної і впаде раптом мертвий. Чекали цього довго, але, нічого такого не бачачи, змінили слово — назвали його богом. Був же старійшиною того острова Публій. Він тих, що з моря прибули, прийняв у дім свій, три дні гостив їх люб'язно. Мав же батька, який на гарячку і водянку був хворий і на ложі хвороби перебував. До нього увійшовши, Павло помолився до Господа, поклав руки на хворого і зцілив його. Коли ж це сталося, то й инші недужі на острові тому приходили до святого апостола і зцілювалися.

Через три місяці иншим кораблем відплили, прибули в Сиракузи, звідти в Реґію, тоді в Путеол, після того до Риму дісталися. Коли брати, що були в Римі, довідалися про прихід Павла, вийшли назустріч аж до Аппієвого току і Трьох Таверн. Бачивши їх, Павло утішився духом і дякував Богові. У Римі-бо сотник, що віз в'язнів з Єрусалиму, передав їх воєводі. Павлові ж велів перебувати окремо. Пильнував його один воїн, і перебував Павло в Римі два роки, приймаючи всіх, що приходили до нього, і проповідуючи Царство Боже, і навчаючи все про Господа нашого Ісуса Христа з усілякою сміливістю без перешкод.

Доти про життя і труди Павлові з Діянь Апостолів, які написав святий Лука.

Про инші свої страждання сам Павло розповідає в посланнях до Коринтян. Пише так: "У трудах багато, у ранах ще більше, у темницях без міри, у смертях багатьох. Від юдеїв п'ять разів по сорок ран, без одної, прийняв, три рази палицями битий був, один раз каменований, три рази корабель перевернувся зі мною, ніч і день у глибинах морських перебув. У дорогу ходив багато разів, а як ширину і довжину землі ходінням і мореплавством виміряв, ще й висоту небесну пізнав, піднятий був до третього неба". Утішаючи апостола свого в багатостраждальних трудах, в ім'я Його піднятих, Господь відкрив йому небесні блага, яких око не бачить. І чув він там невимовні слова, яких не може людина вимовити.

Як инші подвиги свого життя і шляху здійснив цей святий апостол, розповідає Євсевій Памфилів, єпископ Кесарії Палестинської, записувач церковних діл: через два роки ув'язнення в Римі відпущений був святий Павло на свободу як невинний. І проповідував Слово Боже то в Римі, та в инших західних краях. А у святого Симеона Метафраста написано, що після римського ув'язнення декілька літ трудився апостол у благовістуванні Христовому. Вийшовши з Риму, пройшов Іспанію, і Галію, і цілу Італію, світлом віри людей просвітлюючи і від зваби ідольської до Христа навертаючи. Коли ж був в Іспанії, жінка одна, благородна й багата, почувши про апостольську проповідь про Христа, бажала самого того апостола Павла бачити. І переконала мужа свого Прова, щоб умовив святого апостола прийти в дім їхній, де б прийняла його люб'язно. Коли Павло святий увійшов у дім їхній, поглянула жінка на лице апостолове і бачила на чолі його письмена золоті: "Павло, Христовий Апостол". Те побачивши, чого инший ніхто бачити не міг, припала до ніг апостола з радістю і страхом, ісповідуючи Христа, істинного Бога, і просячи святого хрещення. Спершу-бо вона прийняла хрещення, ім'я ж їй Ксантипа, тоді й чоловік її Пров, і цілий дім їхній, і градоначальник Філотей, й инших багато охрестилося. Пройшовши ж усі ті західні краї і світлом святої віри просвітивши їх, і страдницьку свою кончину, що зближалася, передбачивши, знову до Риму повернувся. Писав до учня свого Тимотея святого, кажучи: "Готовий я вже на ливну жертву", і час мого відходу настав. Подвигом добрим я подвизався, шлях закінчив, віру зберіг, далі приготований мені вінець справедливости, його ж мені дасть Господь у той день".

Про час страждання святого апостола Павла по-різному пишуть історіографи церковні. Никифор Калліст у книзі другій своєї "Історії", у главі 36-ій пише, що з Петром святим в один рік і в один день постраждав святий Павло, за Симона-волхва, якого ж допомагав перемогти Петрові. Инші ж кажуть, що після смерти Петрової рік один минув, як постраждав Павло, у той самий місяць червень, у 29-ий день, в який же перед одним роком розіп'ятий був Петро. Причину ж страждання Павлового називають таку, що проповіддю Христовою переконував дівчат і жінок до цнотливого й чистого життя. Проте не в одному цьому видно розбіжність, бо в житії святого Петра від Симеона Метафраста написано, що після загибелі Симеона-волхва не зразу Петро святий постраждав, але через декілька років, через двох любих Неронові наложниць, що до Христа навернулися й чисто жити навчилися. А тому що й Павло святий у той самий час, коли й Петро, у Римі і в навколишніх західних землях прожив літ досить, можуть обидві ті речі правдою бути: і що Павло святий на Симона-волхва Петрові святому помагав у час першого свого перебування в Римі, і вдруге, коли прийшов до Риму, знову з Петром святим єдинодушно служив спасенню людей, чоловіків і жінок на цнотливе в чистоті життя наставляв. І зрушили царя Нерона, який нечестиве і прескверне життя мав, на гнів, який обох, на смерть шукавши, убив. Петра, як чужинця, — на розп'яття, Павла, як римлянина, якого не годилося безчесною смертю страчувати, на страту мечем засудив. Якщо ж і не одного року, проте в той самий день. Коли ж відтято було чесну голову Павлову, з рани витекла кров з молоком. Вірні ж, взявши святе його тіло, поклали в одному місці зі святим Петром. Так помер посудина Христова вибрана, учитель народів, всесвітній проповідник, небесних висот і благ очевидець, ангелів і людей видіння й подив, великий подвижник і страждалець, який рани Господа свого на тілі своїм витерпів, — святий верховний апостол Павло. І вдруге, хоч і без тіла, до третього неба був взятий, і перед Троїстим постав Світлом. Разом з другом і співпрацівником своїм святим верховним апостолом Петром із Церкви воюючої перейшов до Церкви торжествуючої, у голосі радости й ісповідання святкового. І славлять Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного у Тройці Бога, Йому ж і від нас, грішних, хай буде честь, і слава, і поклоніння, і дяка нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.