Після смерти Теодора, Папи Римського, прийняв престол Римської церкви Мартин блаженний, одноголосним вибором усіх. У той час на Сході, у Греції, царював Конста, син Константина, внук Іраклія-царя. Ще ж у ті роки царі грецькі володіли і старим Римом, і намісників своїх на західних тримали краях. Примножувалася тоді на Сході єресь монотелітів, тобто єдиновольників, які сповідували, що одна лише у Христі Господі нашому воля й одне бажання. Єресь та походила від попередньої Євтихієвої єресі, яка про одну лише природу в Христі злословила, не відповідно до православного ісповідання, яке стверджує вірити у дві в Господі нашому, втіленому Бозі, природи, також і дві волі, два бажання і дії, окремих кожної природи, проте в одній особі Христовій. Бо не на дві особи розділяється Христос Бог, але у двійці природ, не змішуючись, пізнається. Почав же ту єресь Кир, патріярх Олександрійський, і Сергій Царгородський, погодився на те й цар Іраклій, дід царя Консти. Після Сергія-патріярха в Царгороді був Пирр, також єретик-монотеліт, тоді Павло, тієї ж єресі. За намовою того Павла цар Конста написав одну книжицю, монотелітської єресі сповнену, назвав її Типос, і розіслав всюди, так вірити наказуючи. Багато-бо з правовірних, що з єрессю тою не погоджувалися і царському неблагочестивому велінню противилися, через вигнання, рани і смерть постраждали. Таким був преподобний Максим Ісповідник, як же в житії його багато про те написано, і цей, про кого нам слово, святіший Мартин Папа. Тільки-но прийняв престол староримського патріяршества, зразу цар послав до нього ту свою єретичного мудрування і зловір'я книжицю, бажаючи, аби новопоставлений Папа Мартин ту його віру прийняв і утвердив соборно. Блаженний же Мартин відкинув те зловір'я, кажучи: «Якщо б і цілий світ нове це вчення, правовір'ю суперечливе, захотів прийняти, — я не прийму, не відступлю від євангельського й апостольського учення і святих Отців передання, якщо мені і смертю постраждати». І послав до Царгородського патріярха Павла чесних із причту церковного мужів зі своїм писанням, просячи його і вмовляючи, щоби в єднанні церковному не робив розбрату, не сіяв полови єретичної посеред пшениці віри благочестивої і царя щоб переконав зупинитися в мудруванні такому, противному Церкві. Патріярх же Павло не лише блаженного Мартина Папи не послухав, а й посланців його з безчестям і ранами у далекі вислав землі. Тоді святіший Папа, радою преподобного Максима, авви Хрисополітанського, який у Римі в той час був, зібрав Собор помісний, скликав єпископів західних числом сто п'ять і, поклавши перед ними Кировий, Сергієвий, Пирровий і Павлів блуд, разом і царське писання, яке Типос називалося, анатемі передав. І написав до всіх вірних, що є у вселенній, у правовір'ї їх утверджуючи, виявляючи ж єретичний блуд і наказуючи остерігатися того пильно. Почув про те цар Конста, гніву й люті великої сповнився і послав помісника свого, одного воєводу на ім'я Олімпій, до Риму, щоб взяти Мартина святого. Але коли Олімпій до Риму прийшов, застав ще Собор помісний і, бачивши багато єпископів і людей, що зійшлися, духовного і мирського чину град наповнений, не посмів відкрито взяти Папу, але одного з воїнів намовив убити його несподівано в церкві. І коли воїн прийшов до церкви, маючи під одягом схований меч оголений й гострий і наблизився до Папи, щоб несподівано проколоти його, зразу осліп. Господь-бо, що не кладе жезла грішних на долю праведних, не дав убивці звести катівську руку на вірного раба свого. Бачивши, як сам Господь береже служителя свого, Олімпій залишив Папу і пішов у Сицилію проти сарацинів, там і помер. А цар, якого Павло-патріярх намовляв, послав иншого намісника до Риму, воєводу Теодора, прозваного Каліопою, щоб взяти Мартина, наклавши на нього брехливі провини, наче годиться із сарацинами, намовляє їх на Греко-римське царство, повстати війною проти царя хоче, наче віру, від отців передану, неправедно береже, ще ж і Пречисту Богоматір ображає. Дійшов же намісник царевий до Риму, наклав провини ті на Папу перед усіма. Блаженний же Мартин Папа ні в одній провині винний не був, очищав себе від наклепу неправедного. «Із сарацинами, — казав, — ніколи ж ніякої не мав згоди, хіба що посилав правовірним братам милостиню, які посеред сарацинів в убогості й бідах жили. А Пречисту Богоматір якщо хтось не шанує, і не сповідує, і не поклоняється їй, той проклятий у нинішньому віці і в майбутньому нехай буде. Віру ж святу, яку святі апостоли й богоносні отці передали, не ми, — казав, — але ті, що супротивно мудрують, неправедно бережуть». Намісник же царевий, не слухаючи оправдання Папи, у всьому винного його робив, додав, врешті, і те, наче неправильно на престол зійшов. Одної ж ночі, коли ніхто не знав, воїнською силою взяли Папу, повели до пристані і, посадивши в човен, послали на море далеко, між острови, що називалися Цикладськими, де на одному з тих островів, що Наксія називається, тримали святого цілий рік, морили голодом і нестатком потрібного. Коли ж щось боголюбці, які були в тому краї, милосердячись над вигнаним Папою, приносили, то викрадала сторожа, силою в тих, що приносили, забирала й докорами їм докоряла, кажучи: «Якщо хтось із вас його любить і милосердиться над ним, той ворог батьківщині. Бо вигнанець він, єретик, противник Божий і заколотник усього Греко-римського царства. І чинили багато пакостей святому сторожі ті, насміхаючись й ображаючи безчесно. І знеміг святий міццю тілесною від щоденної нужди й нестачі і від хвороби, що охопила його, проте не знемагав великодушшям, усе, Бога ради, з вдячністю терплячи. Тоді до Візантії його повезли.
Коли досягнув корабель Візантії і до пристані, що Євфимієвою називається, поблизу Архандії, вранці пристав, приходили до святого, який дуже хворим був, різні люди-нелюди, навмисне з царських і патріярших палат на те послані, аби великим злослів'ям та образами безчестити настільки чесного Божого архиєрея. І терпів те святий з ранку до вечора. Коли заходило сонце, прийшов один нотаріус на ім'я Саголива з багатьма воїнами і, взявши святого з корабля на ноші (йти він зовсім не міг через хворобу), поклали і несли в якийсь двір, який Правдіярія називається, і там у комірчині темній і тісній замкнули, і пильно стерегли, вважаючи, щоб ніхто із града не довідався про нього, що він там. І перебував святий в тому ув'язненні дев'ятдесят три дні, ні з ким говорити не міг. Тоді несли його звідти у дім сакеларія, де зібралися сенатори. І коли на ношах внесли його до них, один зі старших сенаторів крикнув на нього, наказуючи йому встати. І хоч казали слуги, які несли, що не може встати, бо вельми хворий, однак із гнівом велів йому, аби, хоч хворий, стояв перед ними, а що не міг стояти, звелів підтримувати. Піднявся святий і став посередині, підтримуваний иншими. Стало і лжесвідків багато, навмисне на те влаштованих і наперед навчених, аби виносити на нього брехливі вищезгадані й инші різні неправедні звинувачення. І свідчили, присягаючись святим Євангелієм. І коли блаженний Мартин, розмовляти по-грецьки не вміючи, через перекладача свого оправдатися хотів, не слухали його і сказати нічого не давали, а перекладача безчесними принижували словами. Казав до них святіший Папа: «Знає Господь, яке велике добро зробите мені, коли скоро якоюсь смертю уб'єте мене». Після цього вивели святого на місце одне високе, людне, де весь народ збиратися звик, і там, оскільки стояти не міг, посадили його. Цар же з одної високої вежі дивився на нього потай. І прийшов від царя сакеларій, грізно сказав до святого: «Бачиш, тому що покинув ти Бога, і Бог тебе покинув». Те сказавши, звелів людям проклинати блаженного Марина. І взивав народ голосно: «Анатема Мартину Папі!» А ті, котрі бачили, що ні в одному злі не винний Папа, з понурими лицями і слізними очима відходили з того місця видовищ. Тоді сказав сакеларій до претороначальника: «Візьми цього і на частини розрубай, не достойний-бо він жити». І зразу спекулятори, взявши святого, скинули з нього верхній одяг, спідній ж на ньому роздерли згори донизу, і залізо важке на шию і на все тіло його наклали, і тягнули звідти через град в претор, меч же оголений несли спереду, щоб тим мечем порубати його. З людей же одні насміхалися, кривдили, ображали і кивали головами, кажучи: «Де Бог його? Де учення віри його?» Инші плакали і ридали, бачачи таке безчестя і муки, без провини роблені настільки великому святителеві Божому. А преподобний подвійне підняв страждання: і тілом — від недуги, і важких кайданів, і катівських рук, що немилостиво його тягнули, страждав; і душею — від оголення і безчесних докорів сором і сердечний біль терпів. Коли притягнули його в претор, у темницю між злодіїв і розбійників вкинули, зв'язаного тягнули долі по сходинках багатьох, на них же падаючи і вдаряючись, святий зранився усім тілом аж до сині і пролиття крови. Через яку годину перенесли його в иншу темницю, названу Діомидовою, де ж від болю і холоду великого (був-бо місяць січень) близький був до смерти. Жінка ж сторожа в'язничного, змилосердившись над святим, прийшла таємно в темницю до в'язня святого. І, взявши його звідти, обв'язала його рани, і на своїй постелі поклала, й одягнула тепло. І лежав святий до вечора безголосий, наче мертвий. Коли пізній вечір був, Григорій, старійшина царських євнухів, урядника дому свого послав з малими якимось наїдками до святого, кажучи: «Не знемагай у скорботі, уповаємо на Бога, що не помреш». Це почувши, Мартин преподобний зітхнув із серця, бо неприємним було йому те слово: бажав померти у своєму за правовір'я стражданні. І зразу зняли з нього залізні окови. Зранку ж пішов цар відвідати хворого патріярха Павла, бо при смерті був, і розповів йому все про Папу Мартина. Павло ж, важко застогнавши й до стіни обернувшись, сказав: «Горе мені, і це додалося до осуду мого». Спитав його цар, чому говорить так. І відповів патріярх: «Хіба мала, пане, мука, щоб Папа терпів таку?» І, заклинаючи, просив царя, аби перестав кривдити Папу. Через вісім днів, коли помер патріярх Павло, посланий був від царя Демостен-нотарій з иншими знатними мужами в темницю Діомидову до святого Мартина. Вони, увійшовши, сказали: «Владика наш цар говорить тобі: «Ось в якій славі був, в яке безчестя прийшов, у безчесті тому ніхто тобі не винен, лише ти сам». А святіший Папа нічого ж не відповідав, до Бога очі звів, сказав: «Слава і дяка за все єдиному Цареві безсмертному». І питали святого про Пирра, який раніше був патріярхом, чи вільною волею своєю, коли був у Римі, відрікся своєї монотелітської віри, і як Теодор, Папа, який раніше був, прийняв його? Святий же Мартин розповів їм усе про Пирра детально: що, вільною волею до Риму прийшовши, подав на хартії своє відречення від неправедної віри, хоч і знову після того на попереднє зловір'я повернувся. І що Папа Теодор чесно прийняв його як єпископа і всім потрібним задовільнив. На кінець святий промовив до них: «Ось я в руках ваших, робіть зі мною, що хочете, як же Бог дав вам. Знайте ж точно, що якщо й на частини розшматуєте мене, до Константинопольської церкви, допоки вона перебуває у зловір'ї, не приєднаюся. Випробуйте і побачите, яка благодать Божа в рабах Божих». Те чувши, посланці повернулися до царя, дивуючись великодушності й небоязливому серцю святого, що мук і смерті не страшиться. Пробув же святий у темниці Діомидовій вісімдесят п'ять днів, прийшов Саголива-нотарій до святого, кажучи: «Наказано мені взяти тебе звідси у дім свій, а потім кудись посланий будеш». Питав же святий, куди має бути посланий і на яке місце, але той не хотів розповісти. І сказав преподобний: «Залиште мене тут у в'язниці аж до тої години, коли маєте мене кудись послати». І пішов нотарій. Заходило сонце. Блаженний Мартин Папа сказав до своїх співв'язнів: «Підійдіть, брати, і даймо один одному останнє цілування, бо зараз прийде той, що хоче мене звідси забрати». Прощалися з плачем, а святий з веселим лицем казав їм: «Не плачте, але більше радійте зі мною, радіючим, бо у вигнання йду за правовір'я». Після цього прийшов знову вищезгаданий нотарій і, взявши святого, повів. Усі ж, що були у в'язниці, невтішно ридали через розлуку з ним. І посадили святого в корабель і у вигнання відіслали в Херсонес, де голодом, скрутою і всіляких потреб нестачею морений, через два роки до Господа відійшов. Святе ж його тіло поховане було поза градом Херсонесом, у церкві Пресвятої Богородиці, названої Влахернською. І був гріб його славний, бо багатьом і різним хворим зцілення подавалося молитвами його святими благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава навіки. Амінь.
У той самий день страждання тисячі святих мучеників й Азата-скопця, у Персії за царювання Саворія у дні Страстей Спасителевих і Воскресення Христового убитих.
І святого мученика Ардаліона, у час Максиміяна-царя у вогні за Христа спаленого.
Ці святі мученики були із града литовського Вільна, за нечестивим тоді звичаєм — поклонники вогню, як же й инші краю того люди. Антоній-бо та Йоан братами були по крові, з усієї душі християнське благочестя полюбили. Коли Несор до Литви прийшов, від нього божественне прийняли хрещення, у ньому ж старший літами Йоаном наречений був, а той, що по ньому, — Антонієм іменований. І провадили після хрещення життя, як християнам годилося. Служили ж князю литовському Ольґерду і таїли перед ним християнську свою віру, проте не змогли втаїти, бо відрізнялися від инших зміненим уставом свого життя і звичаю. Не хотіли-бо вже на инших бути подібними, стригти так голову і бороду, як же нечестиві обстригали, ані їсти в пісні дні м'ясо, ані щось инше нечестиве, християнству супротивне, чинити. І спитав їх якось князь, чому не дотримуються литовських давніх законів. Визнали сміливо себе християнами. Князь же примушував їх, аби відреклися християнства й скуштували покладеного перед ними на трапезі м'яса. Але вони твердо стояли у християнській вірі, м'яса не хотіли скуштувати, бо тоді день був пісний. Звелів тому князь замкнути їх у в'язниці похмурій, в яку ж вони із веселістю, не як до темниці, але як на царювання, ішли, радіючи й дякуючи Богові, бо сподобилися за ім'я Його святе страждати. Коли пробули вони в темниці рік один, змалодушив Йоан, втомився від темничної скрути і мук забоявся — послав до князя прохання, щоб звільнив його з ув'язнення, обіцяв всі накази його виконати. Князь же радий був, звелів відпустити обох і до попередньої служби повернув їх. Йоан-бо зовні уподібнювався до нечестивих, чинячи за звичаями їхніми і виконуючи волю княжу, всередині в серці своєму християнства дотримувався, таємно молячись до Христа Бога, Його ж явно, через страх перед муками, не смів визнавати. Антоній же анітрохи не змінив християнського свого звичаю, але відкрито робив те, що істинному християнинові робити випадає, а Йоанові докоряв через його малодушність і боязливість і переконував його всіляко, аби прийшов до покаяння і не боявся мук, знову щоб визнав Христа відкрито. Нечестиві ж бачили Йоана, старшого брата, що у всьому підкорявся князеві, на Антонієві діла не зважали. У якийсь час, коли, як звично, обидва брати Йоан і Антоній перед князем стояли, Йоан їв дане йому м'ясо, хоч пісний день був, блаженний же Антоній не хотів скуштувати, визнаючи себе християнином, — знову через те, велінням княжим, у темниці його замкнули. А Йоана зневажали всі: християни не любили як відступника, нечестиві докоряли як непостійному, який ані батьківської давньої не зберіг віри, ані тої, що пізніше захотів, християнської, не зберіг цілою. Отямився Йоан і у своєму падінні почав каятися зі сльозами і, підійшовши до вищезгаданого пресвітера Нестора, просив його, щоб заступником за нього був до брата, аби простив йому гріх його і в спільноту свою щоб прийняв. Те чувши від пресвітера, Антоній відповів: «Не може бути в мене з ним ніякого єднання, поки спершу відкрито не визнає Христа і християнської віри. Коли ж те зробить, тоді все для нас буде спільним». Йоан же справді каявся, слова братові з любов'ю прийняв і шукав зручного часу, коли б міг відкрито християнське визнати благочестя. Одного дня, коли князь у лазні мився, прислуговував йому Йоан і, бачивши зручний час, набрався сміливости й християнином себе перед князем визнав без страху. Князь же, тому що сам був тоді в лазні, нічого не посмів там йому зробити ані не показав свого на нього гніву. Потім, коли при багатьох уже, що перед князем стояли, Йоан велегласно християнином себе назвав, зразу, велінням княжим, був схоплений, і всі, що там були, немилостиво руками й палицями довго били його і в темницю вкинули. Те бачивши, святий Антоній невимовної радости сповнився, і перебували обидва в темниці, славлячи Бога, де ж і пречистих життєтворних Христових Таїнств від вищеназваного єрея причастилися. Через декілька років святого мученика Антонія засудили на смерть безчесну, наче злодія, на дереві мав бути повішений. Коли йому звечора про те сповістили, цілу ніч ту без сну перебував, хвалячи Бога, і молячись, й утверджуючи брата до безстрашного за Христа страждання. Переконував, аби пильнувався першого падіння і пророчо передбачав йому: «Після моєї, — казав, — кончини, і ти, брате, не через довгий час, такою ж маєш кончиною до Христа перейти». Коли світав день, причастилися обидва божественних і життєтворних Тіла і Крови Христових, і близько обідньої години вивели святого мученика Христового Антонія з темниці і на дубі велінням княжим повісили в 14-ий день січня. І так непереможний Христовий воїн святу свою й непорочну душу передав у руки Христа, Бога свого, Його ж полюбив. Святий же мученик Йоан залишений був у темниці, сподівалися-бо нечестиві звабити його і від християнської віри відвернути. Але коли бачили його незмінного у святій вірі і сміливого, що і в темниці Христа проповідував, на таку ж смерть, як же і брата його раніше, засудили — у той же рік задушенням заморили, на тому ж повісивши дубі місяця квітня у двадцять четвертий день. Так і цей страстотерпець, подвиг мученицький закінчивши, пішов до подвигоположника Христа, за Нього ж добре подвизався. Тіла ж їхні святі, Антонія та Йоана, разом на одному місці вірні чесно поховали.
Після них страждав блаженний Євстафій, він юний був літами, але доблестю багатьох перевищував, гарний був з лиця, гарніший же душею і розумом. Пізнав-бо істинного Бога, відкинув безбожжя нечестивих, полюбивши Христа, прийшов до вищезгаданого пресвітера Нестора, про святу віру в нього повчившись, прийняв Божественне хрещення і відтоді богоугодно у християнстві перебував, як же доброму годиться християнинові, чисте провадив життя в пості і молитві, всілякі здійснював доброчинства. Служив і він Ольґердові-князю. Одного разу, коли роздивлявся князь на князювання своє і звичаї землі своєї, стояв перед ним Євстафій, прислуговуючи йому. На нього ж поглянувши, князь бачив на голові його волосся — був же звичай у нечестивих, що вогню, як богові, поклонялися, обстригати часто голову і бороду, а блаженний юнак Євстафій, тому що відкинув нечестиву й безумну їхню віру і прийняв святе хрещення, відтоді зберіг волосся голови своєї непідстриженим. Те бачивши, князь спитав його: «Ти християнин?» І коли він християнином себе відкрито визнав, гнівом збісився князь і захотів святого відвернути від доброго його наміру. Спочатку м'ясо примушував його їсти. Той же не лише їсти, але навіть очима поглянути на нього не захотів, був-бо піст перед Різдвом Христовим і п'ятниця. Те бачивши, князь більше розпалився гнівом і спочатку палицями залізними звелів немилостиво бити юнака святого. Той же, битий без жалю, настільки мужньо терпів, що не лише не закричав, але навіть не застогнав ані сльози не випустив з очей, а більше дякував Богові, що сподобив його за ім'я Його святе страждати. Таке мужнє терпіння мученикове на більшу лють зрушило князя, і звелів воду студену (зима люта тоді налягла) лити в уста його. І посиніла плоть його від великої студені, проте зовсім не скорився святий князеві, щоб їсти м'ясо в час посту. Через те князь лютіших йому завдав мук: звелів поламати і роздробити кості ніг його, ступні, литки аж до колін, а волосся голови разом зі шкірою здерти, ніс же і вуха відрізати. У таких муках святий перебував три дні, проте, наче не відчуваючи болю, не бентежився ані знаку якогось суму на лиці своєму не виявляв, а й розмовляв любо з деякими християнами, які через страждання його плакали, і говорив до них: «Не плачте, брати, через мене, що земна ця хатина тіла мого ранами ламається, сподіваюся-бо прийняти від Христа, Бога нашого, хатину нерукотворну вічну на небесах». Після того бачив князь, що нічого не досягне, засудив мученика на смерть, звелів на тому ж повісити дубі, на якому того ж року перші два святі мученики Антоній та Йоан повішені були. Слуги ж, взявши його ледь живого, вели на смерть, а святий Євстафій, хоч і поламані зовсім мав стегна свої, і литки, і ступні, проте, допомогою Божою підкріплюваний, наче зовсім здоровий тілом і цілком не постраждав, ішов добре і швидко, не лише за тими, що вели його, але й випереджуючи їх. І коли прийшли до вищезгаданого дуба, катові слуги наклали мотузку на шию мученикову й повісили його. І так страждалець Христовий душу свою святу передав у руки Божі, місяця грудня в тринадцятий день. Тіло ж його чесне покинене було так висіти близько землі на поїдання звірам і кровожерним птахам, проте ні один звір чи птах не наблизився до нього — Бог його охороняв. Тоді через три дні цілим взяли його вірні й чесно поховали біля тіл мучеників, які раніше постраждали. Чудесно ж це було (Бог мучеників своїх прославляє), що після кончини їхньої ніхто із засуджених на дубі тому ані під ним померти не мав присуду, хоч місце ж те було призначене для покарань, на ньому всі достойні кару смертну приймали. Проте після страждання святих ні один там не був страчений. Через якийсь час, коли примножилися християни в тому граді і віра свята день за днем росла й міцніла, зібралися вірні і пішли просити князя, щоб дав їм те місце, на якому ж ті троє святих мучеників за Христа померли. Князь же схилився до прохання їхнього, Бог так влаштував, — дав їм прохане місце. Християни зрубали той дуб, збудували церкву в ім'я Пресвятої Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа, а там, де був дуб, божественний Престол влаштували і внесли в ту церкву мощі святих мучеників Христових Антонія, Йоана і Євстафія на славу Бога, у Тройці Святій славленого, Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.
Тих святих мучеників Антонія, Йоана і Євстафія імена в нечесті були такі: Круглець, Кумець, Нежило.