Житія Святих - Квітень

Страждання святого славного великомученика Георгія Переможця

Було це, коли скіпетри Римського царства недостойно прийняв Диоклитіян нечестивий, який вельми віддавався нечестивому ідолослужінню, а насамперед шанував дуже Аполлона чарівного, наче ясновидця. Біс-бо в бездушному тому ідолі жив, давав відповіді тим, хто запитував, брехливо пророкуючи про майбутнє, — ніколи ж не збувалися його пророцтва. Якось, коли спитав Диоклитіян Аполлона того про щось, така була відповідь від біса: «Не можу провіщати майбутнє, бо перепони мені чинять праведні люди на землі, і через них брешуть чарівні в капищах триноги, забирають-бо праведні нашу силу». Отож Диоклитіян питав жерців: «Хто праведний на землі, через кого бог Аполлон пророкувати не може?» Жерці ж відповідали: «Християни праведними є». Те чувши, Диоклитіян гніву і люті на християн сповнився і гоніння на них, яке вже було зупинилося, підняв знову. І зразу меч свій катівський на праведних, невинних і непорочних людей Божих послав з наказом убивати у всі сторони землі своєї. І видно було тоді в'язниці, в яких не було перелюбників, і розбійників, і тих, що сором чинили, а були ті, що Бога істинного ісповідували. Було видно, як попередні звичні види мук відкидали як гірші, инші ж, нові, лютіші, винаходили, ними ж щодня багато християн мучено було повсюди. От з усіх сторін, а найбільше зі східних, до царя принесено листи, багатьох наклепів на християн сповнені, що повідомляли, наче наказ його ні за що не мають ті, що християнами називаються, і кількість їхня незліченна, настільки-бо примножилися, що треба або залишити їх у своїй перебувати вірі, або раттю на них ополчитися. Тоді цар прикликав звідусіль антипатів та ігемонів, намісників своїх, на раду до себе в Никодимію: князів, і боярів, і весь сенат свій зібравши, відкрив свою лють на християн і наказував, аби кожен на свій розум дав раду щодо тої справи. Багато хто багато що говорив, врешті сам кат таку виблював отруту, що нема нічого чеснішого й потрібнішого, ніж давніх батьківських шанувати богів. Усім же, що погодилися з його радою, сказав знову: «Якщо так усі розумієте й усім серцем виправити хочете, і моєю любов'ю до себе дорожите, постарайтеся всіляко християнську, богам нашим неприємну віру з усього нашого царства винищити. Щоб легше вам було те здійснити, я всіма силами помагати вам буду». І всі те царське слово прийняли і похвалили, проте Диоклитіянові й сенатові захотілося вдруге і втретє щодо того на раду зійтися і народові те сповістити — тоді й затвердити обов'язковим той наказ.

У той час серед воїнства римського був дивний Христовий воїн Георгій святий, родом із Каппадокії, християнських знаних батьків син, змалку благочестя навчений. Він у дитинстві своєму втратив батька — той помер мученицьким подвигом за Христа. Мати ж його переселилася з ним у Палестину, звідти-бо була родом і мала там багато надбань і спадку. Коли віку дорослого дійшов Георгій, з лиця вродливий, і тілом міцний, і мужнім виявився, до війська його взяли і тривуном над воїнами відомого полку поставили. Добре у битвах свою виявляв хоробрість, комитським і воєводським саном від царя Диоклитіяна був вшанований — раніше, ніж довідалися, що він християнин, у двадцятий рік віку його, коли померла вже в Господі мати його. І коли ту катівську на винищення християн раду провадили, Георгій святий при царі був. У перший день про таку на християн лють нечестивих довідавшись і зрозумівши, що рада їхня неправедна ніяк змінитися не може, вирішив, що час той добрий йому на спасення. І зразу все, що при собі мав: золото, срібло й одяг, — роздав убогим, рабам, що були при ньому, свободу дарував, а про инші маєтки, що в Палестині, і про рабів заповів, аби перше тим, що не мають, роздали, других же звільнили. І на третій день, коли нечестивий цар і нечисті його князі криваву свою раду вбивати невинних християн неправедно утвердили, мужній Христовий воїн святий Георгій, усілякий страх людський відкинувши, а єдиним утверджуючись Богом і Його лише страх у собі маючи, став посеред нечестивого й беззаконного того великого соборища, лицем світлий і мужній розумом, і так почав до них говорити: «Доки, о царю, і ви, князі і радники, що маєте керувати добрими законами і праведними судами, будете лють вашу на християн піднімати, примножувати несамовитість вашу, закони беззаконні утверджувати й суди неправедні видавати на неповинних, і людей, які нікого ж не образили, гонити й мучити? До свого, у якому самі безумствуєте, нечестя примушуєте тих, що добре навчилися благочествувати. Ідоли ваші не є богами, не є. Не зваблюйтеся брехнями, Христос — один Бог, і Він Господь у славі Бога Отця. Усе було Ним і Духом Його Святим усе сталося. Тому або самі пізнайте істину і навчіться благочестя, або тих, що знають істину і благочестя, не бентежте безумством своїм». Таким словам Георгієвим і несподіваному його дерзновенню здивувавшись, усі очі на царя звернули, хотіли чути, що йому на те відповість. Цар же, наче вражений чи громом оглушений, сидів мовчки і гнів у собі стримував, дав знак одному, що сидів з ним, другові своєму на ім'я Магнентій, саном антипатові, щоб Георгієві відповів. Магнентій же, святого ближче до себе прикликавши, сказав: «Хто на таке дерзновення і красномовство тебе наставив?» Відповів святий: «Істина». Сказав Магнентій: «І яка є та істина?» Відповів Георгій: «Істина — сам Христос, якого переслідуєте». Сказав Магнентій: «Тому й ти є християнином?» Відповів Георгій святий: «Я — раб Христа, Бога мого, і, на Нього уповаючи, посеред вас добровільно став, аби свідчити про істину». Тими словами святого зрушилося на галас сонмище те, й одні одним говорили, безладний чути було галас і крик, як же звично за такої кількости людей. Тоді Диоклитіян наказав проголошувачам мовчати, очі свої на святого звернув і, впізнавши його, так до нього мовив: «Я й раніше дивувався твоїй доброродності, о Георгію. Ріст твій і хоробрість мав за чести достойні, немалими тебе вшанував санами. І нині, хоч і не на користь свою красномовиш, проте, люблячи розум твій і мужність, корисне тобі, як батько, раджу і переконую тебе, аби не позбувався ти слави воїнської і чести сану твого і щоб не віддавав цвіту юности своєї на муки непокірністю своєю, але богам жертву принеси — і більшу від нас честь приймеш». Святий же Георгій відповів: «Якби ти краще сам, царю, через мене пізнав істинного Бога і приніс любу Йому жертву хвали, кращого би Він тебе удостоїв царства безсмертного. Бо те царство, яким ти нині насолоджуєшся, непостійне, суєтне і швидко гине. Тому й те, що походить від нього, — тимчасове, ніякої користи не приносить тим, хто приймає його, ніщо з того не зможе послабити моє до Бога мого благочестя, і ніякий вид мук не злякає душу мою, не похитне розуму мого». Коли це святий говорив, цар гнівом весь охоплений був і не дав йому закінчити слів його — звелів зброєносцям, що там стояли, списами вигнати із сонмища Георгія і вкинути до темниці. Коли вони швидко виконували наказане, спис один, торкнувшись тіла святого, перетворився із залізного на оловоподібний, зігнувся-бо, наче олово, уста ж мученикові сповнені були хвали Богові.

Коли воїни ввели мученика до темниці, на землі простягли його горілиць, ноги в колодки забили і камінь великий на груди йому поклали — так-бо наказав кат. Святий же, те терплячи, ненастанно дяку віддавав Богові, аж до наступного дня. Коли настав день, цар знову на допит мученика прикликав і, бачивши його тягарем каменя пригніченим, спитав його, кажучи: «Чи розкаявся ти, Георгію, чи ще перебуваєш у непокорі своїй?» Святий же, пригнічені каменем груди маючи, ледве міг говорити, сказав: «Чи вважаєш, о царю, що в таке мене знемагання привів, що аж через таку малу муку маю відвернуся від віри моєї? Швидше ти знеможеш, мучачи мене, аніж я, мучений». Тоді Диоклитіян звелів принести колесо катівське велике, під ним були влаштовані дошки, повні настромлених у них гострих цвяхів, подібні до мечів, рожен, ножів, було ж те залізо одне просте, инше криве, гачкоподібне. До того колеса звелів нагого мученика прив'язати і, обертаючи колесо, зрізати все тіло його тим гострим залізом, під колесом в дошку набитим. Коли так святого мучили, на частини розтинали і, наче палицю, ламали, терпів доблесно. І спершу в муці тій великим до Бога голосом молився, тоді мовчки в собі дякував Господові, ніякого не випустив стогону, але наче спав і без чуття перебував. Цар же, думаючи, що мученик помер, радів, похвалив богів своїх і крикнув, кажучи: «Де є Бог твій, Георгію? Чому тебе не забрав з такої муки?» Звелів його як мертвого з колеса відв'язати, а сам пішов до жертовника Аполлонового. І раптом захмарилося, і грім був страшний, і багато людей чуло голос зверху, що говорив: «Не бійся, Георгію, Я з тобою». І незабаром було сяйво велике й незвичне, і ангел Господній в подобі юнака прекрасного явився світлоносний, при колесі став, лицем виблискуючи, руку на мученика поклав. «Радій», — сказав йому. І ніхто не смів підійти до колеса й до мученика, доки того, що явився, було видно. Коли ж він невидимим став, мученик зійшов сам із колеса: ангел Божий його відв'язав і рани зцілив, і став він тілом цілий, здоровий, дякуючи Богові і прикликаючи Господа. Те бачивши, воїни жахом великим і нерозумінням були охоплені й побігли сповістили цареві, що в капищі був при здійснюванні ідолам нечистим служби. Пішов же за воїнами і святий Георгій і перед царем у капищі став. Бачивши його, цар спершу не повірив, що то Георгій, але подумав, що то инший хтось, на Георгія подібний. Тоді ті, що близько царя стояли, уважно до мученика приглядаючись, пізнали, що то сам Георгій. Ще ж і сам мученик голосно возвав: «Я — Георгій». І всі були вражені і, не розуміючи, мовчали довго. Двоє ж із мужів, що там стояли, преторською честю вшановані, Анатолій і Протолеон, які раніше були оглашені в християнську віру, дивне те чудо бачивши, цілком у Христовій утвердилися вірі і возвали, кажучи: «Один Бог великий й істинний — Бог християнський!» І зразу цар звелів їх узяти і без усілякого допиту за град вивести і мечем потяти. Й инших багато у Христа тоді повірило, але таїли в собі віру, не сміючи визнати через страх, І цариця Олександра, яка там-таки в капищі була й мученика, що чудесно зцілився, бачила і про явлення ангельське чула, істину пізнала. Її ж, коли хотіла зі сміливістю Христа визнати, єпарх стримав і швидше, ніж довідається цар, у дім відвести її звелів. Диоклитіян, що зло чинив, ніякого добра зробити не міг — звелів Георгія святого вкинути в яму кам'яну негашеного вапна і в ньому закопати його до трьох днів. Святий же, ведений туди, голосно молився до Господа, кажучи: «Спасе тих, що сумують, притулку гнаним, надіє тих, що втратили надію, Господи, Боже мій, почуй молитву раба Твого і зглянься наді мною, і помилуй мене, і звільни мене від підступів супротивника, і подай мені аж до кінця ісповідання Імени Твого святого зберегти незмінно. Не покидай мене, Владико, через гріх мій, щоб ніколи не сказали вороги мої: «Де Бог його?» Покажи силу свою і прослав Ім'я своє у мені, негідному рабі Твоєму. Пошли ангела свого, недостойности моєї охоронця, Ти, що піч вавилонську в росу перетворив і святих своїх отроків неушкодженими зберіг, Господи, благословенний Ти навіки. Амінь». Коли так помолився і все тіло своє знаменням хресним загородив, зійшов у яму, радіючи і славлячи Бога. Слуги ж, за велінням, закопали його зв'язаного там, у вапні негашеному, і повернулися. Третього ж дня звелів цар кості мученикові з ями вапняної викинути, думав-бо, що згорів той у вапні. І коли слуги пішли й вигребли вапно, знайшли святого, понад надію, цілого, живого і здорового. Він розв'язаний стояв, лицем світлий, руки ж вгору простер і дякував Богові за всі Його благодіяння. Слуги ж і люди, що при тому були, вражені стояли від жаху й подиву і єдиними устами Бога Георгієвого прославляли, великим його називаючи. Довідавшись про те, Диоклитіян зразу святого перед собою поставити звелів і дивувався вельми, кажучи: «Звідки в тобі, Георгію, така сила і якими чарами так влаштовуєш, скажи нам? Думаю, що на показання хитрощів волхвівських віру в Розп'ятого вдаєш, щоб усіх дивувати своїми чарами і через них великим себе показати». Відповів святий: «Я сподівався, о царю, що навіть уст відкрити не зможеш на ображання Всесильного Бога, для якого ж усе можливе і який чудесно визволяє від бід тих, хто уповає на Нього. Ти ж, зваблений дияволом, у таку глибину блуду і загибель зісковзнув, що чуда Бога мого, які ваші очі бачили, волхвуванням і чарами називаєш. Плачу-бо через вашу сліпоту й окаянними вас називаю. І недостойними моєї відповіді вас вважаю». Тоді Диоклитіян звелів принести взуття залізне, яке довгі цвяхи в собі зісподу мало, і, його розжаривши, обидві ноги мученикові взув і, б'ючи його, гнав аж до в'язниці. Коли в такому взутті мученика гнали, насміхався з нього кат, кажучи: «Який швидкий скорохід Георгій, дуже швидко біжиш, Георгію». Мученик же, так люто волочений і жорстоко битий, сказав до себе: «Біжи, Георгію, щоб встигнути, так-бо біжиш, немов на непевне». Тоді, прикликаючи Бога, сказав: «Зглянься з небес, Господи, і побачиш труд мій, і почуєш стогін закованого раба Твого, бо примножилося ворогів моїх і ненавистю неправедною зненавиділи мене за ім'я Твоє святе, але Ти сам зціли мене, Владико, бо збентежилися кості мої, і дай мені терпіння до кінця, щоб ніколи не сказав ворог мій: «Укріпився я на нього». Так молячись, ішов у темницю. У неї вкинений, знемагав від ран тілом, ноги дуже зранені мав, але не знемагав духом, цілий-бо день той і цілу ніч не переставав дяку й молитви возсилати Богові. І від ран, Божою допомогою, прийняв тієї ночі зцілення — здоровий став ногами, як же й цілим тілом. Наступного дня поставили його перед царем на місці людному, де був із царем весь синкліт, і коли побачив цар мученика, що добре ходив, не накульгував на ногу, наче ніколи ран не мав, з великим подивом сказав до нього: «Що таке, Георгію? Чи добре тобі було взуття?» Відповів святий: «Так, добре». Сказав цар: «Відкинувши дерзновення, покірний будь і лагідний. І, відкинувши хитрощі чарів, підійди і принеси жертви милостивим богам, аби не втратити солодкого цього життя в багатьох муках». Відповів Георгій святий: «Які ви безумні! Силу Божу волхвуванням називаєте, у звабі бісівській безсоромно гордитеся». Диоклитіян-бо, гнівним оком поглянувши і жорстоким голосом закричавши, перервав слова мученика і звелів тим, що стояли, бити в уста святого, щоб «навчився, — казав, — як царям докоряти». Тоді звелів воловими жилами бити доти, допоки не було видно, що плоть його з кров'ю до землі прикипіла.

Коли так великомученика Георгія люто мучили, ніяк не змінив світлости лиця свого. Те дивувало царя дуже, казав до тих, що біля нього були: «Справді, це діло не мужности і не сили в Георгії, а чарівних хитрощів». І сказав Магнентій до царя: «Є тут один муж, у волхвуваннях вправний, якщо його звелиш прикликати, скоро переможений буде Георгій, покориться велінню твоєму». І зразу прикликали того волхва, став перед царем, і сказав до нього Диоклитіян: «Що поганий цей чоловік Георгій тут зробив, очі всіх, що тут стоять, бачили, як же те зробив, ви лише знаєте, у хитрощах тих вправні. Або його волхвування переможи і зруйнуй і нам покірним його зроби, або чарівною отрутою скоро знищ його з життя цього, щоб від якої навчився хитрости, від подібної їй смерть прийняв, — для того й дав йому я жити дотепер». Волхв же виконати все до завтрашнього дня обіцяв. Було ж тому волхвові ім'я Атанасій. Цар звелів пильнувати мученика в темниці і встав із судилища. А святий, увійшовши до темниці, прикликав Бога, кажучи: «Покажи, Господи, милість свою на мені і виправ кроки мої до Твого ісповідання, і закінчи шлях мій у вірі своїй, щоб у всіх прославилося Ім'я Твоє пресвяте».

Коли ж настав ранок, знову сів цар на судищі, на місці високому, аби всі бачили. Прийшов і Атанасій-волхв, гордий зі свого мудрування, несучи й показуючи цареві і всім, що там стояли, якийсь чарівний напій у різних посудинах. І сказав до царя: «Хай нині приведуть сюди засудженого того, і побачить дію наших богів і моїх чарів силу». Взявши одну посудину, сказав: «Якщо хочеш, о царю, щоб той безумний у всьому тебе слухав, дай йому, хай вип'є пиття». Знову, другу посудину взявши, сказав: «Якщо хоче суд твій гірку смерть його бачити, хай це вип'є». І зразу, за наказом царевим, святого Георгія поставили перед судом тим. І сказав до нього Диоклитіян: «Нині твої, Георгію, усі волхвування зруйнуються і припиняться». І звелів насилу напоїти його чарівним питтям. Святий же без вагання випив — стояв без шкоди, радіючи і насміхаючись із бісівської напасті. Цар же, несамовитіючи гнівом, звелів і другим трунком, отрути смертельної наповненим, напоїти його насилу. Святий же, не чекаючи, коли змусять його, сам взяв посудину добровільно й випив отруту смертоносну — і стояв без шкоди, допомогою благодаті Божої збережений від смерти. Здивувався цар зі всім синклітом, також і волхв Атанасій стояв наче вражений, дивуючись і не розуміючи. Тоді за якийсь час сказав цар до мученика: «Доки нас дивуватимеш, о Георгію, діяннями своїми? Доки не казатимеш нам правди, якими чарівними підступами нехтуєш завданими тобі муками ані смертоносним не пошкодився напоєм? Скажи по правді все нам, хочемо тебе покірно вислухати». Тоді блаженний Георгій відповів: «Не думай, о царю, що людською думкою нехтуємо муками, але прикликанням Христа і Його силою. Уповаючи на Нього, ні за що маємо всі муки, за таємною Його наукою». Сказав Диоклитіян: «Яка є Христа твого таємна наука?» Святий же Георгій сказав: «Той, хто знає вашу злість, що змагає до гіршого, своїх слуг навчив не боятися тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть. І «волосина, — казав, — з голови вашої не впаде, і коли щось смертельне вип'єте, не пошкодить вам». Чуй же, о царю, це є неоманлива Його для нас обітниця, яку тобі коротко виявляю: «Той, хто вірить, — казав, — в Мене, і діла, які Я роблю, робитиме». Сказав Диоклитіян: «І які Його діла, як ви кажете?» Відповів святий: «Сліпих просвічувати, прокаженних очищати, кривим ходіння, глухим слух подавати, духів нечистих виганяти, мертвих воскрешати — ці і їм подібні діла є Христові». Цар же, звернувшись до Атанасія-волхва, сказав: «Що ти на це скажеш?» Відповів Атанасій: «Дивуюся, як із лагідности твоєї насміхається, неправду каже, сподіваючись уникнути державної руки твоєї. Ми-бо, що великими благами від безсмертних богів наших щодня насолоджуємося, ще ніколи не бачили, аби когось мертвого вони воскресили. Цей же, на чоловіка мертвого покладаючись і розіп'ятого тримаючись Бога, свідчить про Нього як про діяча великих діянь. А тому що перед усіма нами ісповідає, що Бог його такі чуда робить і що віруючі в Нього прийняли від Нього неоманливу обітницю, що робитимуть таке ж, що й Він, хай воскресить мертвого перед тобою, царю, і перед усіма нами — тоді й ми Богові його як тому, що багато може, покоримося. Ось видно недалеко гріб, у ньому декілька днів тому поклали мерця, його ж я, коли живим він був, знав. Якщо Георгій воскресить його, справді нас переможе». Здивувався цар такій Атанасієвій раді, гріб же був великий на відстані десь півмилі від судища, відбувався-бо суд той у театрі, який був при воротах градських, і видно було гріб отой за градом, бо звичай був в еллінів не у граді, але за ним ховати мертвих. Наказав тому цар мученикові, щоб, на показ сили Бога свого, воскресив мертвого. А Магнентій-антипат просив царя, аби звільнений був із пут Георгій. І коли був розв'язаний святий, сказав до нього Магнентій: «Нині, Георгію, покажи чудесні Бога твого діла і всіх нас до віри в Нього приведеш». Сказав йому святий: «Бог мій, який створив все з нічого, сильний через мене, раба свого, мертвого цього воскресити. Але ви, через те що потьмарився розум ваш звабою, розуміти істину не можете. Проте задля людей, які тут стоять, вчинить Бог мій те, що ви, випробовуючи, просите. Щоб не зараховували ви того до волхвування, — ось волхв перед усіма вами правдиво свідчив, що жодне волхвування ані сила будь-якого бога не може ніколи воскресити мертвого. Тому перед лицем усіх, що навколо стоять, і щоб почули всі, прикличу Бога мого». Те мовивши, схилив коліна свої і довго молився до Бога зі сльозами. Тоді, вставши, голосом великим знову помолився, кажучи: «Боже віків, Боже милостей, Боже всіх сил всемогутній, не осором тих, що уповають на Тебе. Господи Ісусе Христе, почуй мене, смиренного раба свого, у годину цю. Ти чув святих апостолів своїх на кожному місці, у всіх чудах і знаменнях, дай роду цьому лукавому знамення прохане і воскреси мертвого, що лежить у гробі, на осоромлення тих, що відрікаються від Тебе, на славу ж Твою, і Твого Отця, і Пресвятого Духа. Владико, покажи тим, що стоять тут, що Ти Бог один по всій землі, хай пізнають Тебе, Господа всесильного, і Твоєму знаменню всі покоряться, і Твоя слава навіки. Амінь». Коли ж вимовив «Амінь», зразу був шум великий і землетрус, що всі налякалися вельми. Тоді верх гробу і накриття на землю упали, і гріб розкрився, мертвий же встав живий, і вийшов із гробу, коли всі дивилися й мертвіли зі страху. Зразу ж почався галас великий серед людей, багато хто радів і Христа як великого Бога славив. А цар же й ті, що з ним, жаху і невірства сповнені, спершу говорили, що Георгій — волхв великий, не мертвого, але духа якогось і привида з гробу викликав на звабу глядачів. Тоді пізнавши, що то не привид, але справді з мертвих, прикликанням Христового імени, воскреслий чоловік, прибігли до Георгія і від нього не відходили, не розуміли, були наче у великому потрясінні й зовсім не відали, що робити, мовчали. Атанасій же підбіг, впав до ніг святого, визнаючи Христа всесильним Богом. І просив мученика, аби пробачив йому сподіяні в невіданні прогрішення. Через довгий час Диоклитіян звелів народу замовкнути, почав говорити так: «Бачили звабу, о мужі? Чи бачили злість і лукавство волхвів цих? Найнечестивіший цей Атанасій, подібному до себе волхвові помагаючи, не отруту дав йому випити, але якісь чари, що помагали йому на звабу нашу. Чоловіка того живого чарами зробили наче мертвим і чарами перед очима нашими підняли його, ніби з мертвих воскресили». Те мовивши, звелів Атанасієві і чоловікові, що воскрес із мертвих, без усілякого допиту відтяти голови, а святого мученика Христового Георгія тримати в темниці в путах, поки від народних справ не звільниться і що робити з мучеником не подумає. Святий же Георгій, увійшовши до темниці, радів духом і дякував Богові, кажучи: «Слава Тобі, Владико, що не осоромив тих, що уповають на Тебе. Дякую Тобі, що помагаєш всюди, бо більші щодня благодіяння являєш мені і недостойність мою благодаттю своєю прикрашаєш. Сподоби ж мене, Боже, Боже мій, скоро побачити славу Твою, осоромивши диявола до решти».

Коли сидів святий великомученик Георгій у темниці, ті, що через чуда, від нього зроблені, у Христа повірили, приходили до нього, даючи сторожі золото. І припадали до ніг його, наставлялися від нього на святу віру, і, хто був хворий, приймав зцілення недугам своїм, зцілював-бо їх прикликанням імени Христового і знаменням хресним, йшло-бо до нього в темницю багато людей. Серед них був муж один на ім'я Гликерій, простий орач, трапилося його волові одному впасти згори в провалля, і розбився віл той на смерть. Чув же Гликерій про святого, побіг до нього, плачучи за волом своїм. А святий тихо усміхнувся, сказав до нього: «Йди, брате, радіючи, Христос мій оживив вола твого». Той же, повіривши без вагань словам мучениковим, пішов і знайшов вола живого, за словом святого. Зразу тому, анітрохи не чекаючи, повернувся до мученика і, посеред града вибігши, великим возвав голосом: «Великий воістину Бог християнський!» Схопили його воїни, які трапилися там, цареві про нього сповістили. Диоклитіян же сповнився гніву, ані бачити його не хотів, звелів без допиту зразу за градом відтяти йому голову. Гликерій же, радіючи, наче на бенкет закликаний, поспішав на смерть за Христа, випереджаючи воїнів, і великим голосом прикликав Христа Бога, молячи, щоб пролиття крови його прийняв йому замість хрещення, і так помер. Тоді деякі зі синкліту сповістили цареві, що Георгій, сидячи в темниці, бентежить люд: багатьох-бо, відвертаючи від богів, до Розп'ятого приводить, і чарами чудодіє, і всі біжать до нього. І вирішили, аби знову на допит його вивести. Коли не покається і до богів не навернеться, то на смерть засудити швидко. Цар же, Магнентія-антипата прикликавши, звелів на ранок приготувати судилище при Аполлоновому капищі, аби прилюдно допитати мученика. Тої ночі молився святий Георгій у темниці, трохи задрімав і побачив Господа, що явився йому уві сні, рукою своєю підіймав його і, обіймаючи, цілував і поклав йому на голову вінець, кажучи: «Не бійся, але дерзай, ось-бо зі Мною царювати сподобишся. Не знемагай тому, але, швидко до Мене прийшовши, приготоване для тебе прийми». Збудився ж святий і, Богові з радістю подякувавши, сторожа темничного до себе прикликав і попросив його, кажучи: «Одної цієї благодаті прошу в тебе, брате: звели увійти сюди до мене слузі моєму, маю йому сказати дещо». Коли звелів сторож, увійшов слуга, за темницею-бо стояв невідступно і діяння святого і слова з усілякою уважністю записував. Увійшовши ж, поклонився до землі панові своєму, що в путах сидів, і ліг при ногах його на землі, заплакав. Святий же, піднявши його, радіти серцем звелів і сповістив йому видіння своє, мовивши: «Дитино, скоро мене Господь покличе до себе, ти ж після мого з життя цього відходу, взявши це моє смиренне тіло із заповітом моїм, його ж перед подвигом своїм я написав, віднеси з Божою допомогою у дім наш, що в Палестині, і все, що я заповів, виконай. Май же страх Божий і безсумнівну в Христа віру». Коли той все наказане виконати обіцяв і багато плакав, обняв його святий з любов'ю і, останнє давши цілування, відпустив з миром. Зранку, коли сходило сонце, сів цар на судищі і, святого мученика перед собою поставивши, почав з ним лагідно говорити, стримуючи в собі гнів свій. Говорив же: «Чи не здається тобі, Георгію, що я, сповнений любови до людей і милости, дотепер тебе добрим серцем терплю? Свідками мені всі боги, що вельми шкодую юність твою через красу, що в тобі цвіте, і розум, і мужність. І хотів би тебе обітником царства мого мати, і другого тебе мати за честю, якщо б ти захотів до богів навернутися. Скажи-бо нам, що ти про це думаєш». Сказав святий Георгій: «Годилося, о царю, таку твою до мене милість спершу явити, а не так гнівно на мене лютувати». Такі мученикові слова з насолодою послухавши, цар зразу сказав: «Якщо захочеш мені, як батькові, з любов'ю підкоритися, за всі муки, які витерпів, багатьма тобі відплачу почестями». Сказав Георгій святий: «Якщо хочеш, о царю, увійдімо всередину храму, аби побачити богів, яких ви шануєте». Вставши ж, цар із поспіхом і радістю пішов у храм Аполлонів, зі всім синклітом і народом, ведучи зі собою почесно й Георгія святого. Народ же взивав, хвалячи царя, богам же своїм силу й перемогу зараховував. Коли ж увійшли, і було довге мовчання, і жертва приготована, — усі дивилися на мученика, сподіваючись, без сумніву, що принесе богам жертву. Святий же підійшов до ідола Аполлонового і, руку до нього простягнувши, бездушного, наче живого, спитав, кажучи: «Чи ти хочеш від мене жертву, як бог, прийняти?» Те сказавши, святий знамення хресне зобразив. Біс же, що в ідолі жив, такий голос випустив: «Я не бог, не бог, і ні один з подібних мені не є богом, один лише є Бог, Він, якого ж ти проповідуєш, ми ж із ангелів, що служили Йому, а стали апостатами і, заздрістю одержимі, зваблюємо людей». Святий же знову до нього сказав: «Як-бо ви тут смієте перебувати, коли прийшов сюди я, служитель істинного Бога?» Коли це святий сказав, шум якийсь, і звук, і голос плачу з ідолів виходив, тоді раптом усі, впавши на землю, розбилися. Тому зразу жерці і багато з людей, як несамовиті, з великою люттю на святого кинулися і, б'ючи його і в'яжучи, кричали до царя: «Страть волхва цього, о царю, згуби його, перш ніж він нас погубить!»

Коли такий крик і збентеження діялися і вістка про те по цілому граді розійшлася, цариця Олександра, яка доти в собі віру Христову приховувала, не могла більше її таїти, поспішила туди, де святий великомученик Георгій був. Бачивши ж народний бунт, мученика, якого зв'язаного тримали, здалеку побачила, та не могла до нього прийти через людей і почала голосно звати, кажучи: «Боже Георгієвий, поможи мені, бо Ти один всесильний!». Коли трохи затих галас людей, звелів Диоклитіян поставити мученика перед собою. Від сильної злости на біснуватого був подібний, сказав до святого: «Чи таку дяку за мою до тебе милість віддав ти, о найгірша голово? Чи так богам жертвувати звик?» Відповів йому святий Георгій: «Так звик шанувати богів своїх, о безумний царю! Посоромся надалі, таким богам спасення своє приписуючи, які ані собі помогти не можуть, ані Христових рабів присутність стерпіти». Коли це святий сказав, цариця насередину вийшла, Христа як Бога істинного перед усіма сміливо визнала, ще ж і до ніг мученикових припала, катівське обплювавши безумство, докоряючи богам і тих, що їм поклоняються, проклинаючи. Цар же, з великого подиву вражений, бачив дружину свою, яка з такою сміливістю Христа славила, і ідолів нищила, і припадала до ніг мученикових. І сказав до неї: «Що тобі, Олександро, що до волхва цього і чарівника приєдналася настільки безсоромно, богів відкидаючи?» Вона ж відвернулася від нього ані не дала йому відповіді. Диоклитіян же більшої злости сповнився, більше не допитував ні Георгія, ні цариці, але зразу смертний на обох дав вирок такий: «Найзлішого Георгія, який галилейцем себе ісповідує, богів же і мене багато ображав, разом з Олександрою-царицею, яка розтлилася волхвуванням його і з йому подібним безумством богам докоряє, мечем посікти наказую». Зв'язаного, вивели за град, тягнучи з ним і найблагороднішу царицю, яка усім серцем йшла за ним, молилася в собі до Бога, устами ворушачи й на небо часто поглядаючи. І коли досягли якогось місця, знемогла цариця тілом і попросилася, щоб трохи сісти. Сівши ж, схилила голову до стіни й передала дух свій Господові. Мученик же Христовий Георгій, те бачивши, прославив Бога і з великою радістю йшов, молячись до Господа, щоб і його шлях закінчився добре. Коли ж наблизилися до названого місця, де потятий мав бути, підняв голос свій, молячись так: «Благословенний Ти, Господи, Боже мій, бо не передав мене тим, хто шукає мене, аби зловити, зубам їхнім, і не потішив ворогів моїх через мене, і визволив душу мою, як птаху із сітей ловців. Почуй же мене і нині, Владико, і стань переді мною, рабом своїм, в останню цю годину, і визволи душу мою від підступів повітряного князя, ратника великого і від духів його нечистих. Не май же за гріх тим, що грішили супроти мене в невіданні своїм, але прощення і любов свою їм подай, щоб і вони, пізнавши Тебе, отримали частку у Твоєму царстві з вибраними Твоїми. Прийми ж і мою душу з тими, що добровгодили Тобі від віку. Відпусти все, що у віданні і невіданні я згрішив. Згадай, Владико, тих, що прикликають прекрасне ім'я Твоє, бо благословенний Ти й препрославлений навіки. Амінь». Коли ж так помолився, з радістю схилив під меч свою голову, і стратили його у двадцять третій день місяця квітня, добре ісповідання закінчив, шлях завершив і віру непорочною зберіг, тому ж і має відкладений для себе вінець правди. Таке великих подвигів хороброго воїна торжество, таке його на ворогів ополчення і славне подолання, так подвизався, нетлінного і вічного вінця сподобився. Його ж молитвами і ми частки праведних і праворучстояння нехай сподобимся у день другого Приходу Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж належить всіляка слава, честь і поклоніння навіки-віків. Амінь.

У той самий день чуда святого великомученика Георгія

У краях сирійських був град, названий Рамель, у ньому будували церкву кам'яну на честь святого великомученика Георгія. Не було ж на тому місці каменя такого, з якого можна було б стовпи кам'яні великі зробити для зміцнення споруди церковної, але з инших країв, які за нанемалу відстань лежали, стовпи такі за плату добували і привозили їх шляхом морським. Багато боголюбивих громадян вирушали в різні краї, аби купити стовпи кам'яні, потрібні церкві. Пішла ж і жінка одна благочестива, удова, яка ревність і віру до святого великомученика Георгія мала, хотіла з убогости своєї купити святому стовп один. І, в одному краю купивши стовп дуже гарний, привезла його до берега морського, де инший муж багатий, рамельський градоначальник, купивши декілька стовпів, вантажив їх на корабель. І просила жінка дуже чоловіка того, щоб і її стовп з тими иншими в корабель узяв і довіз до мученикової церкви. Він же не послухав прохання і не взяв її стовпа, але, свої лише стовпи завантаживши на корабель, відплив. Тоді жінка на землю впала з жалости, плакала і святого великомученика прикликала на допомогу, щоб, як же він знає, влаштував, аби стовп її був донесений у Рамель до його церкви. Коли так жінка сумувала і плакала, заснула, і явився їй у сонному видінні великомученик Георгій в образі воєводи. На коні їдучи, підняв її із землі і сказав: «Чого сумуєш, о жінко? Скажи мені». Вона ж розповіла причину жалю свого й бачила святого, що зійшов з коня і сказав до неї: «Де хочеш поставити стовп?» Вона ж сказала: «З правого боку церкви». І зразу святий перстом своїм на стовпі написав так: «Стовп цей удовиний хай буде поставлений з правого боку церкви після першого стовпа, бо бути йому другим». Те написавши, сказав до жінки: «Поможи мені сама». Коли взялися вони за стовп, полегшав камінь, і обоє кинули його в море. Те жінка у видінні сонному бачила і, коли збудилася зі сну, не знайшла стовпа на місці тому — поклалася на Бога і на раба Його святого Георгія, вирушила в дорогу додому. Перед тим, як вона повернулася, і перед тим, як приплив корабель, після того сонного її видіння наступного дня з'явився стовп її на березі пристані в Рамелі. І коли доплив той чоловік, що на кораблі стовпи віз і на берег зійшов, побачив стовп удовиний і писання на ньому, що від перста святого на камені зобразилося, наче на якійсь глині письмена були написані, і здивувався вельми. Розумівши, що сталося чудо святого великомученика і своє прогрішення пізнавши, каявся, що зневажив просьбу вдовину, і прощення за те багатьма молитвами у святого просив, що й отримав від нього, коли той явився йому у видінні. Стовп-бо вдовиний поставив на тому місці, на якому ж наказано було, на пам'ять про жінку, на подив же чудові, яке зробив великомученик, а найбільше на славу джерела чудес — Христа, Бога нашого.

Після багатьох років, коли сарацини Сирію в землі свої прийняли, у граді Рамелі у вищезгаданій святого великомученика Георгія церкві трапилося чудо таке. Увійшов один знатний сарацин з иншими сарацинами до церкви під час церковного правила і, бачивши ікону святого Георгія і пресвітера, що перед іконною стояв, поклоняючись і тихо молячись, сказав до друзів своїх, кажучи мовою сарацинською: «Чи бачили ви безумця цього, що робить? До дошки молиться. Принесіть мені лук і стрілу, хай дошку цю прострелю». І зразу лук принесли. Його ж він, ззаду всіх стоячи, напнув, випустив стрілу на ікону мученикову. Стріла ж не на ікону, але ввись злетіла, вдарила сарацина того в руку й поранила її. Вийшов тому зразу геть і пішов у дім свій, боліла-бо рука вельми, і примножувався біль, і набрякла йому рука сильно, і, наче міх, надулася, і, кричучи, стогнав, смертною одержимий хворобою. Мав же в домі своєму рабинь християнської віри, їх прикликавши, сказав: «Був я у церкві бога вашого Георгія і хотів прострелити ікону його, але випадково стрілив недобре, і повернулася стріла, зранила мене в руку, і ось вмираю від нестерпного болю». Вони ж сказали йому: «Думаєш, що добре зробив, що посмів на образ святого мученика?» Сказав сарацин: «Хіба має силу образ той зробити мені таке, що нині я хворий?» Відповідали рабині: «Ми невчені і не маємо що тобі відповісти, але приклич пресвітера, він скаже тобі те, що в нас питаєш». Послухав же варвар ради рабинь своїх і, пославши, прикликав пресвітера і сказав йому: «Хочу знати, яку силу має дошка та, чи ікона, якій ти поклонявся?» Відповів пресвітер: «Я не дошці поклонявся, але Богові моєму, Творцеві всіх, молився до зображеного на дошці святого великомученика Георгія, щоб заступником був за мене до Бога». Сказав варварин: «І хто той Георгій, якщо не Бог то ваш є?» Відповів пресвітер: «Святий Георгій не є Богом, але слугою Бога і Господа нашого Ісуса Христа. Чоловіком був, подібний пристрастями до нас, багато перетерпів мук від поган, які примушували його, щоб відвернувся він від Христа. Але він мужньо все перетерпів і, добре визнання Імени Христового закінчивши, прийняв від Бога благодать робити знамення і чуда. Ми ж, люблячи його, шануємо його ікону і наче на нього самого дивимося, поклоняємося, обіймаємо і цілуємо, так, як же й ти після смерти батьків своїх і любих братів робиш, одяг їх перед собою кладеш, плачеш, цілуєш, наче їх самих перед очима своїми ставиш. Так-бо ми святі ікони шануємо не як богів, не буде такого, але як зображення слуг Божих, які іконами своїми чудодіють, як же і тобі трапилося, коли посмів стрілити в ікону святого мученика, щоб довідатися силу його і щоб довідалися инші». Коли чув це сарацин, сказав: «І що мені робити, бачиш руку мою набряклу, і нестерпну терплю муку, і до смерти зближаюся». Сказав йому пресвітер: «Якщо хочеш живий і цілий бути, звели принести до себе образ святого великомученика Георгія, постав його над ліжком своїм і лямпаду, олією наповнену, перед ним прилаштувавши, запали на цілу ніч, зранку ж, взявши олію з лямпади, помасти хвору свою руку. І повір, що зцілишся, і буде тобі так». Сарацин же зразу попросив пресвітера, щоб приніс ікону Георгієву, і, радісно її прийнявши, зробив усе, як пресвітер його навчив. І коли зранку помастив руку свою єлеєм із лямпади, зразу відійшла хвороба, і зцілилася рука його. Спитав пресвітера, чи має щось у книгах своїх написане про святого Георгія. Пресвітер же приніс житіє і страждання святого, читав йому, той же уважно слухав, тримаючи в руках ікону мученикову, і говорив до святого, на іконі зображеного, як до живого, зі сльозами кажучи: «О святий Георгію, ти юний, але розумний був, я ж старий і немудрий. Ти молодий, Богові приємний, я ж зістарівся і позбавлений Бога. Молися ж за мене до Бога свого, щоб і я став рабом Його». Тоді, припадаючи до колін пресвітера, просив його, щоб хрещення святого сподобив його. Пресвітер не хотів, бо боявся сарацинів, але, бачивши віру його і наполегливе прохання, охрестив його таємно вночі, через страх перед сарацинами. Коли ж настав ранок, новоохрещений той сарацин вийшов з дому і став посеред града, щоб видно було всім. З великою відвагою почав голосно проповідувати Христа, істинного Бога, сарацинську ж віру проклинати. І зразу збіглося до нього багато сарацинів, і сповнилися гніву і злости, кинулися на нього, наче дикі звірі, і мечами на шматки розтяли. І так за короткий час добрий подвиг ісповідання закінчив і прийняв вінець мучеництва, допомагав йому молитвами святий Георгій Великомученик.

На острові Мелитинському була церква святого великомученика Георгія, славна і велика. Звичай мали мешканці острова того щороку в день пам'яті святого збиратися в церкві тій і святкувати урочисто празник мученика. Про те довідавшись, критські агаряни одного року напали ввечері на те місце, і ті люди, що поза церквою були, почали втікати, уникнули рук агарянських, а які опинилися в церкві, тих агаряни схопили і, зв'язавши, у полон відвели. Полонений же там тоді був юнак один, і в Крит заведений, і князеві подарований. Коли ж минув рік і празник святого настав, батьки юнака того, хоч і втратили сина свого, проте звичаю не змінили, щоб кожного року на празник у церкву мученикову приходити і в домі своєму обід щедрий на честь і пам'ять Георгія святого влаштовувати. І коли кликані на обід сідати почали, мати полоненого юнака знову до церкви (вона недалеко була) вернулася й кинулася на землю, плачучи і молячись до святого, аби визволив сина її з полону, як же знає, допомогою своєю. І почув її швидкий помічник. Коли, закінчивши молитву свою, жінка та повернулася до гостей на обід, а чоловік її спершу прикликав ім'я святого великомученика Георгія, допомогу ж його і заступництво возвеличивши, і частувати кликаних почав, і виночерпії стояли готові до послуження, — у ту годину і сина їхнього вихопив Георгій з полону, поставив перед ними, тримав той у руці склянку з вином і матері подавав її: в ту-бо годину в Криті предстояв при обіді князеві агарянському, наливаючи вино у склянку, і готувався подати панові своєму. І зразу, як же колись Авакум, вихоплений був і став у Мелитині зі склянкою і вином у ній. Бачили його всі, що на трапезі сиділи й обідали, і налякалися, і спитали, де був, і звідки прийшов, і як опинився серед них. Він же відповів: «У цю склянку налив вино, щоб подати князеві, і вихоплений був якимось мужем пресвітлим, що на коні їхав. Він посадив мене позаду себе на коня, одною рукою я тримав склянку, а иншою тримався за пояс його, і опинився тут, як же бачите». Це чувши, всі налякалися, дивувалися преславному тому чудові і, вставши, дякували Богові й угоднику його святому великомученикові Георгію.

Таке подібне чудо і святитель Христовий Миколай зробив, вихопивши Агрикового сина Василя від сарацинів із Криту і принісши до Антіохії Сирійської. Дивися про те в Пролозі в 6-ий день грудня.

Подібне до вищезгаданого чуда розповідає Козма Монах. «У дні, — каже, — царя грецького Василія, коли я був юним, пан мій, якому я служив, посланий був від царя на острів Кіпрський. Туди прибувши, почули ми про чудо святого великомученика Георгія, яке недавно сталося в церкві його, у день празника його. Говорили-бо тамтешні мешканці, що пресвітера, який у церкві Георгієвій служив, син полонений був від сарацинів, нині ж на сам празник святого Георгія опинився той у батька свого в церкві під час Літургії. Тому воєвода, прикликавши до себе пресвітера і сина його, питав, як прийшов він від сарацинів. Юнак же почав розповідати так. «Як Бог же захотів, так святий Георгій визволив мене. Я ж не відаю, як я прийшов, лише знаю, що полонений був уже третій рік. Послав мене батько мій в кораблі на закупи з иншими людьми, і напали на нас сарацини, усіх полонили, і завели мене до Палестини (вже-бо тоді Єрусалимом і цілою Палестиною володіли сарацини), де я служив (каже юнак) панові моєму сарацину три роки. І ось у вісімнадцятий день пан мій звелів нести постіль у громадську лазню, хотівши там митися. І, мившись, сказав мені: «Чи не приніс ти мені опсима з окропом, щоб я напився? (Опсим — напій такий сарацинський, який окропом розводять). І відповів я (сказав юнак той): «Не приніс, пане». Він же захотів мене, схопивши, бити. Я ж утік, побіг додому до пані. І, взявши швидко в неї опсим і окріпницю, повертався до лазні до пана. Був же шлях мені попри двір християнський, на якому була церква, і відправлялася тоді Божественна Літургія. І чув я, як після першого виходу співали кондак Георгію святому: «Піднесений Богом ти явився» — і так далі. Був-бо празник Георгія святого. І, чуючи той спів, заплакав я вельми і сказав: «Святий великомученику Георгію, чи не приємне Богові й тобі ні одне зітхання раба твого, батька мого? Чому не зглянешся на сльози і молитви його, які приносить тобі у твоїй церкві за мене, щоб ти мене з цього полону і рабства визволив?» Те кажучи, побіг у лазню. І, бачивши мене заплаканого, пан мій почав з гнівом сварити мене. І сказав мені: «Налий». І налив я у склянку опсима. І сказав пан: «Долий окропу». І коли я взяв окріпницю, щоб влити води у склянку, перестав бачити пана мого й закричав: «Пане, я не бачу!» І схопила мене якась сила із землі, і більше не чув я пана мого, що він говорив, але чув спів: «Один свят, один Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь». І побачив себе у вівтарі, і батька мого, що тримав святу чашу і до паламарів говорив: «Подайте теплоту». І ось я, стоячи перед ним з окріпницею, хотів налити теплоту у святу чашу, бо як же у лазні, стоячи перед сарацином, одною рукою тримав склянку з опсимом, иншою — окріпницю з окропом, так раптом опинився у вівтарі, стоячи перед отцем літургісаючим. Отець же, поглянувши на мене, сказав до паламарів: «Хто цей юнак?» І сказали з подивом: «Не знаємо, хто і звідки». Був я обстрижений і в одязі сарацинському, і сказав до батька: «Не знаєш мене, батьку? Я Філотей, син твій.» І сказав до мене батько: «А це чому окріпниця і склянка в руках твоїх, і що в них?» І сказав я: «Це опсим, а це окріп. Я був у лазні з паном біля Єрусалиму, коли хотів подати йому це пиття, — і зразу тут у тебе опинився в церкві». Батько ж мій затремтів від страху і жалю і мало не випустив чаші з руки, її ж тримати забув. Я ж пустив склянку й окріпницю на землю і, схопивши їх, мовив: «Не бентежся, батьку, але закінчуй службу». Поставив батько мій чашу на святу трапезу і, піднявши руки, віддав хвалу богові і святого Георгія прославив. Склянка, яку я впустив на мармур, не розбилася, вода не розлилася, також і окріпниця була ціла. І закінчив службу батько мій, обняв мене й поцілував зі сльозами, і пішли ми додому. І почули про мене всі родичі й сусіди наші, зібралися до нас і, бачивши мене, раділи і прославили Бога і раба Його Георгія святого, який визволив мене від сарацинів у мить ока». Таку розповідь сина пресвітерового чувши, воєвода і всі з ним вельми прославили Бога і святого Георгія і, давши йому і батькові його дари великі, відпустили».

Ще подібне до тих вищезгаданих знаходимо таке чудо святого великомученика Георгія. У краю Пафлагонійському у граді Амастриді був чоловік на ім'я Аеонтій і дружина його Теофана. Обоє мали велику віру і ревність до святого великомученика Георгія і приходили завжди до церкви його, яка була недалеко звідти, при ріці, що називалася Партенос, і від тої назви ріки і церква та мученикова названа була Партеніє. Ту церкву двійця та з коштів своїх всілякими прикрашала прикрасами, з любови своєї до святого Георгія, його ж для себе і всього свого майна мали помічником, охоронцем і захисником. І щороку пам'ять мученикову здійснювали чесно і благоговійно, милостинь багато робили й обід багатий і жебракам, й убогим, і подорожнім, і родичам та сусідам ставили. І був у них син єдиний, Георгій на ім'я, бо мученкове ім'я згадували завжди в умі і в устах з любов'ю мали, тому й сина Георгієм назвали. У ті дні, коли царював у Греції Константин, восьмий того імени, який був сином царя Лева Премудрого, піднялася війна греків з болгарами, болгари з уграми і скитами напали на грецькі краї, спустошували і брали в полон, і треба було грецькому воїнству зібратися в полки. А тому що Леонтій мешканцем града Амастриди у Пафлагонії був із чину воїнського, наказано було і йому виходити на війну. Був же Леонтій уже старий, а син його Георгій — у юнацькому віці, мужній, тому сина замість себе в полк послати задумав. І, взявши його, Леонтій і Теофана вели спершу у вищезгадану церкву, молилися перед іконою мучениковою, говорили: «Тобі, о святий великомученику Георгію, єдинородного любого нашого сина вручаємо, його ж твоїм ім'ям, тебе люблячи, назвали. Будь йому провідником у дорозі й охоронцем на війні, і поверни його нам цілим і здоровим, аби плід нашої до тебе віри, твоїм благодіянням, багатьма дяками прославляв завжди твою про нас турботу і захист». Так помолившись, відпустили сина в полки воїнства грецького. Коли ж була битва із супостатами, спершу греки здолали болгар, після того болгари, зміцнівши, почали долати греків, Бог так допустив через гріхи. І була січа зла, і впала сила грецька від гострого меча супостатів, що ледве хто утік з тої битви. У той час Георгія, сина Леонтієвого, один болгарин взяв живим, і, молитвами святого Георгія, збережений він був від смерти. Бачивши, що він молодий і лицем гарний, болгарин пожалів його і завів у свою землю, і служив йому Георгій як полонений раб. Леонтій же і Теофана, почувши про переможені полки грецькі й бачивши, що не повертається син їхній, плакали і ридали невтішно, думаючи, що він убитий на війні, припадали до ікони святого великомученика у його церкві, взивали: «Чи на таку надію, мучениче Христовий, довірили тобі єдину любу дитину нашу, щоб з'їли її птиці небесні і звірі земні? Чи так почув наші щоденні до тебе молитви і зітхання? Якщо над нами, постарілими, не змилосердився, чому над його квітучою молодістю не зжалився? Чому зневажив окаянство наше, угоднику Божий?» Те й тому подібне з невимовним риданням і криком довго промовляли, усіх, що там були, на сльози зрушували, а найбільше мати ненастанно гірким риданням щодня плакала. Була ж та перемога над греками у серпні. Коли минула осінь і зима, тоді квітень настав і зблизився день пам'яті і празник святого великомученика Георгія. Леонтій з дружиною своєю, хоч і втратили надію на сина свого, думавши, що він у битві від зброї впав, проте не втратили сердечного старання до святого мученика, але, за звичаєм, готували, як же годилося, багатий обід і після закінчення церковних служб взяли до себе багато гостей, ближніх і далеких, і подорожніх, і жебраків. Коли вони всі були посаджені й обідали, не було ні про що инше мови, лише про Георгія, сина їхнього, який не повернувся з війни. Батьки починали плакати, а гості втішали плачучих, а найбільше ридаючу матір. Син же їхній Георгій, який був у полоні, мав у господаря, що його полонив, службу кухарську. І того дня, готуючи страви, згадував свій дім, і своїх батьків, і святкування їхнє. Згадував родичів, і друзів, і сусідів, і говорив до себе: «Нині в домі батьків моїх які страви? Чи вважають мене живим? Чи померлим?» Так собі думаючи, ридав гірко. Тоді настав час обідати панові його, і треба було, щоб сам Георгій якусь страву ніс у горнці перед пана, тому втер сльози, взяв з вогню горнець киплячий і поніс. І зразу опинився, стоячи в домі батьків своїх, перед лицем всіх обідаючих. О чудо! Вжахнулися всі, бачачи раптом Георгія, сина Леонтієвого, що постав перед ними і горнець киплячий тримав у руках. Батьки думали, що привид бачать, і ледве пізнали, що є насправді, а не привид, кинулися з радістю до нього і впали на шию йому, обіймаючи, і цілуючи, плачучи від безмірної і несподіваної радости. Також і всі, що там були, плакали від радости. Питали ж того Георгія, як живим залишився на війні і де був і як раптом до них прийшов? Розповів детально все про себе, про своє з полону викрадення сказав так: «У цю годину на кухні пана мого працював. І наказано мені було принести з горнцем до пана їжу цю. Її взявши, поніс, і, коли ступив декілька сходинок до покою, де ж пан мій обідав, раптом побачив якогось воїна, що на коні сидів, невимовним сяючи світлом, і взяв мене з горнцем цим, і, не знаю як, тут поставив перед вами». Те чуючи, всі, а найбільше батьки, велику дяку віддавали Богові і святому великомученикові Георгію. Скуштували всі страви тої, і було друге чудо: скільки-бо не їли з горнця того, стільки в ньому примножувалося їжі, був же горнець малий, що одна людина могла за один раз з'їсти, а обідаючих було багато, і всі їли досить, хвалячи Бога й кажучи: «Ось святий великомученик Георгій на празник свій прислав нам з Болгари прекрасну їжу». Після цього горнець той віддали до церкви святого великомученика з великою вдячністю і приношеннями. І зберігали горнець той між священним посудом церковним на спогад про преславне те чудо святого великомученика Георгія. Та давня церква святого Георгія була дуже мала й постаріла і вже мала впасти, і не було кому нову поставити чи стару направити й обновити, це ж через бідність тамтешніх мешканців. І так церква та спорожніла. Трапилося в ній бути чуду такому. Діти там збиралися, бавилися, була ж серед них одна дитина, яку завжди всі били й кривдили. Стомилося ж хлоп'я від багатьох образ, звернуло очі свої до церкви святого Георгія і сказало: «Святий Георгію, поможи мені, хай я переможу і принесу тобі в церкву сфунгато добре». І зразу те хлоп'я перемогло инших дітей у дитячій їхній забаві, не один раз, але й вдруге, і міг багато більше від инших. Пішов тоді до матері своєї, розповів, що пообіцяв святому в дар сфунгато і просив у неї те, щоб виконати обітницю свою Георгію святому. Мати ж дитину любила, більше ж мученика, зробила швидко за проханням дитини і дала йому сфунгато добре, тепле. Він же поніс у церкву, поклав перед вівтарем і, поклонившись, пішов. У той час ішли чотири купці і, увійшовши в церкву, поклонилися Георгієві святому і побачили сфунгато прекрасне, тепле ще було, пару випускало духмяну. Сказали собі купці: «Цього святий не потребує, з'їмо його, а замість нього тиміян покладемо». І коли з'їли і з церкви вийти хотіли, не могли потрапити у двері церковні, двері-бо їм виглядали як стіна, і вийти не могли. Поклали тому по одному срібнякові — і не вийшли. Тоді поклали одного золотого й помолилися до святого, щоб дав їм вийти, — і не могли, сліпотою одержимі. Тоді поклали всі четверо по золотому і гаряче молилися — і подався їм вихід, знайшли-бо церковні двері відчинені і вийшли без перешкод. Ті золоті і срібні початком були збирання грошей на оновлення тої церкви. Стало відомим те чудо по всьому краю тому, і багато благочестивих людей досить подавали золота і срібла, збудували нову церкву кам'яну велику, і всілякими прикрасами прикрасили й потрібними речами забезпечили, і відбувалися в тій церкві чуда преславні на славу Христа Бога, на похвалу ж святого великомученика Георгія.

Пишуть ще й про таке чудо святого великомученика Георгія — про хлопця, якого змій вкусив смертоносно. Один чоловік, що богоугодно чернече життя провадив, тезойменного мав помічника — того святого великомученика. Авва Георгій розповідав: «Коли я йшов шляхом вгору, мав у руці хрест, зустрів мене монах старий. І, взявши від мене хреста, пішов попереду і, пройшовши трохи, звернув зі шляху на стежку, і я услід за ним ішов. І ось паслося стадо овець, а хлопець, що його пас, лежав, вмираючи, змією вжалений. Було ж джерело поблизу, сказав мені старець: «Набери води й обмиємо хрест». І, розтуливши уста хлопцеві, влили ту воду, пролиту на хрест. І сказав старець: «В ім'я Пресвятої Тройці зцілює тебе раб Божий святий великомученик Георгій». І схилився хлопець, викинув з утроби своєї смертоносної отрути зло і встав. Йому ж сказав старець: «Розкажи мені, як присягав ти вчора убогій вдовиці. Її ж вівцю, дану тобі, щоб пасти, продав ти за три срібняки, їй же сказав, що вовк з'їв її». І сказав хлопець: «Так, отче, так є. А ти як довідався?» І сказав старець: «Коли я сидів у келії своїй, приїхав до мене муж на білому коні і сказав мені: «Софронію, встань і йди скоро до джерела, що праворуч від тебе на південь, там знайдеш хлопця, якого змія вжалила, зустрінеш там монаха, який буде нести хрест у руках, на дереві вирізаний, і, взявши хрест той, облий водою і дай хлопцеві, якого змія вжалила, пити ту воду, кажучи так: «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, зцілює тебе раб Божий мученик Георгій». І скажи йому: «Не присягай після цього іменем Божим, ані святими Його, ані не роби кривди нікому, і віддай убогій вдові вівцю, инакше горе тобі буде». І коли почув те юнак від старця, впав у ноги йому, кажучи: «Прости мені, отче, що так є. Продав-бо я вівцю жінки тої за три срібні і вчора збрехав, кажучи, що вовк з'їв її. І сказала мені жінка: «Правда це чи брехня?» І сказав я їй: «Так мені назвати Бога істинного». І сказала мені жінка: «Чи не знаєш, що я убога, і як хочеш, так роби, але спитає в тебе Бог і святий Георгій, обіцяла-бо я на празник святому Георгієві ту вівцю задля убогих». «Я-бо, — казав хлопець, — був наче зваблений і згрішив, прошу твоє боголюбство, отче, помолися за мене Богові і святому Георгію, хай буде мені відпущений гріх той, а нині дам жінці тій трьох баранців на день святого Георгія. І, поки мого життя, даватиму на празник цього святого убогим десятину з того, що випасу». І так зцілений юнак, молитов від старця того, блаженного Софронія, і прощення попросивши, пішов до свого діла, дякуючи Богові й угоднику Його святому великомученику Георгію.

Але не годиться замовчати і того знаменитого чуда про убивство змія, яке зробив святий великомученик Георгій поблизу батьківщини своєї Палестинської, у краї Сирофінікійському при граді Вириті, який стояв над морем Сирійським великим, недалеко від града Лідди, де поховане тіло того святого великомученика. Це чудо і на зображеннях різних віддавна, більше ж ніж те, що описувачі землі Палестинської достовірно склали, згадується очевидно, і тим, що подорожують у Палестину, показують місце чуда того. При граді тому Вириті від гори Ливанської було озеро велике вельми, у ньому ж змій великий, страшний згубник, жив, що виходив з того озера, багатьох людей викрадав, в озеро затягав і губив, з'їдаючи. І багато разів, коли люди озброювалися на нього, щоб убити, він заганяв їх, вражаючи, аж до стін града, диханням своїм згубним наповнював повітря отрутою смертоносною. Багато людей нею були вражені й помирали, і була скорбота, і печаль, і крик, і плач великий ненастанний у тому граді. Жили ж у ньому невірні люди, і царюючий володар їхній — всі ідолополонники. Одного дня зібралися люди града того, пішли до свого царя і сказали йому: «Що нам робити, коли гинемо від змія того?» Він же їм відповів: «Що мені відкриють боги, те вам сповіщу». І через одкровення бісів, що жили в ідолах, згубників душ людських, таку раду їм відкрив: аби, якщо не хочуть всі загинути, давали щодня за чергою і жеребом кожен дітей своїх, сина чи доньку, змієві тому на поїдання. Казав же, що «коли прийде черга до мене, то і я, хоч і єдину доньку маю, і ту віддам». Прийняли ту раду царську, більше ж бісівську, люди ті і, так узаконивши, робили за радою і домовленістю тою, давали всі, значніші і простіші, громадяни дітей своїх змієві кожного дня на поїдання, ставлячи при березі озера того синів своїх і доньок по одному, гарно вбраних, хоч і дуже жаліли і плакали за ними. А змій той, виходячи, хапав їх і з'їдав. Коли ж обійшла черга всіх людей того града, дійшла до самого царя. І сказали йому: «Ось, царю, ми всі, за радою і встановленням твоїм, віддавали дітей наших змієві, і вже черга закінчилася, нині ж що далі робити звелиш?» Відповів їм цар: «Дам і я доньку свою, яку маю, єдину, а потім, що нам знову відкриють боги, вам сповіщу». Покликав тому цар доньку свою, звелів їй прикраситися гарно, жалів же за нею і плакав вельми з усім домом своїм, проте не міг зруйнувати постанови тої, наче божественної, за одкровенням бісів за жертву їм узаконену. Дав вивести її на поїдання змієві, наче жертву богові безодні пекельної, сам же зі своїми з висоти палат дивився, слізними відпроваджуючи її очима. Дівчина ж на звичному тому місці, на якому жертву подавали змієві, поставлена була при березі озера, стояла, ридаючи, і чекала смертної години, коли змій, з озера вийшовши, мав її з'їсти. І ось, Провидінням Божим, який хоче для всіх спасення і град той хотів врятувати від загибелі тілесної і душевної, приспів туди святий великомученик Георгій, воїн Царя Небесного, на коні їдучи і спис у руках тримаючи. І, бачивши дівчину, що при озері стояла і вельми пакала, спитав її, чому там стоїть і так плаче. Вона ж сказала йому: «Добрий юначе, швидко втікай звідси конем своїм, щоб не померти разом зі мною». Святий же сказав до неї: «Не бійся, дівчино, але скажи мені, чого тут чекаєш і чому дивляться на тебе здалеку люди?» Сказала до нього дівчина: «О юначе прекрасний, бачу тебе мужнього і гарного, але чому хочеш померти зі мною? Втікай швидко з місця цього». А святий сказав: «Не піду, допоки не скажеш мені правди, чому тут затримуєшся і плачеш? І кого чекаєш?» Розповіла йому дівчина все за порядком про змія і про себе. І сказав до неї Георгій святий: «Не бійся, дівчино, я-бо в ім'я Господа мого, Бога істинного, визволю тебе від змія». Вона ж відповіла: «Добрий воїне, не бажай загинути зі мною, але втікай і визволи себе самого від гіркої смерти, досить мені одній тут померти, бо й мене від зміїного поглинання не звільниш, і сам загинеш». Коли це дівчина до святого казала, змій той страшний з'явився, з озера виходячи, і до звичної для себе їжі наблизився. Його ж побачивши, закричала дівчина великим голосом: «Втікай, чоловіче, ось змій іде!». А святий Георгій знаменувався хресним знаменням і, прикликавши Господа, сказав «в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа», кинувся конем на змія, трясучи списом, і вдарив його сильно в гортань, зранив і до землі пригнітив, кінь же топтав змія ногами. Тоді святий Георгій звелів дівчині, щоб, поясом своїм зв'язавши, змія відвела, наче пса покірного, в град, а люди з подивом на те дивилися, бачивши, як дівчина веде змія, почали втікати зі страху. Георгій же святий сказав до них: «Не бійтеся, але покладайтеся на Господа Ісуса Христа, вірте в Нього, що послав мене до вас визволити вас від змія». Й убив святий Георгій змія того мечем посеред града, і виволокли люди труп його за град, вогнем спалили. Цар того града і весь люд увірували в Христа, хрещення святе прийняли. Було ж охрещених мужів двадцять п'ять тисяч, окрім жінок і дітей. І на тому місці збудували церкву велику і прекрасну в ім'я Пречистої Діви Богородиці, доньки Царя Небесного, Бога Отця, і Матері Сина Його, невісти ж Духа Святого, і на честь святого переможця Георгія, що визволив дівчину ту від змія видимого, — так береже непорочною Церкву Христову і всіляку душу правовірну допомогою своєю від невидимого з безодні пекельної поглинача і від гріха, наче від змія смертоносного. А тут приєдналося й инше чудо. Коли освячена була церква святому переможцеві Георгію, пізніше збудована, після тої, що Пречистій Діві Богородиці, тоді на знак пролитої там благодаті Божественної витекло з-під вівтаря джерело води живої, яке зцілює всіляку хворобу у всіх, хто з вірою приходить. На славу самого джерела життя, самого царя слави — Бога в Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, хваленого у святих своїх навіки. Амінь.