Іскра життя

2

Барак № 22 мав два крила, у кожному крилі по два старости. Ветерани жили в другій секції другого крила, у найвужчій і найвологішій частині, але їх це не турбувало, головне – вони були разом. Це давало їм сили. Смерть – така сама зараза, як і тиф, поодинці люди вмирали швидше, хотілося їм того чи ні. Гуртом опиратися було легше: коли хтось хотів здатися, триматися йому допомагали товариші. У Малому таборі ветерани жили довше не тому, що мали більше харчів, вони жили, бо змогли зберегти рештки опору.

У ветеранському куті зараз лежало сто тридцять чотири скелети. Місця було лише для сорока. Спали на чотириярусних голих нарах, дехто мав трохи старого прижухлого сіна. Було лише кілька брудних коців, за які, щойно вмирав власник, зчинялася запекла боротьба. На кожному ліжку лежало троє чи четверо людей. Навіть скелетам було затісно, бо плечі і таз з голоду не всихалися. Якщо лежати на боці, як сардини в банці, місця ставало трохи більше; попри всі зусилля зміститися, вночі часом чутно було глухе гупання: це уві сні хтось падав з нар. Багато спало навпочіпки, а в найщасливіших сусіди по ліжку вмирали ввечері. Труп виносили, а щасливець міг зручніше влягтися на ніч, поки не з’явилося поповнення.

Ветерани вподобали собі лівий куток поруч із дверима. Їх було дванадцятеро. Два місяці тому – сорок чотири. Їх винищила зима. Кожен розумів, що вони на останній стадії; денний раціон постійно зменшувався, іноді день чи два харчів не було взагалі, тоді перед бараком росла гора трупів.

Один з дванадцяти збожеволів і вважав себе німецьким вівчуром. У нього більше не було вух: їх повідривали, коли тренували на ньому есесівських собак. Наймолодшого звали Карел, то був хлопчина з Чехословаччини. Його батьки померли і стали добривом на картопляному полі якогось набожного селянина у Вестляґе. Попіл спалених тіл фасували в крематорії у мішки і продавали як штучне добриво. Воно було багате на фосфор і кальцій. Карел носив червону відзнаку політичного в’язня. Йому було одинадцять. Найстаршому ветеранові виповнилось сімдесят два. Це був єврей, який боровся за свою бороду. Борода була важливим атрибутом його релігії, і чоловік не полишав спроб її відростити, попри заборону СС. У робочому таборі він через це щоразу опинявся на козлі й зазнавав нещадних побоїв. У Малому таборі йому пощастило більше. Тут СС не дуже дбали про дотримання правил і контролювали рідко – надто боялися вошей, дизентерії, тифу і туберкульозу. Поляк Юліус Зільбер назвав старого Агасфер, бо той пережив майже дюжину голландських, польських, австрійських і німецьких концтаборів. Зільбер тим часом помер від тифу і розквіт кущем примули в саду коменданта Нойбауера, якому дістався його прах, але прізвисько Агасфер залишилося. У Малому таборі обличчя старого вихудло, а борода розбуяла і стала лісистою батьківщиною для цілої генерації добірних вошей.

Старостою відсіку був колишній лікар Ефраїм Берґер, дуже корисний у боротьбі зі смертю, яка чигала в бараці на кожного. Взимку, коли скелети падали і ламалися на ожеледі, він накладав шини і зміг декого врятувати. З Малого табору в лазарет не приймали, туди потрапляли лише працездатні та важливі в’язні. У Великому таборі з ожеледдю боролися, в найгірші дні вулиці посипали попелом з крематорію. Не тому, що дбали про в’язнів, а для збереження придатної робочої сили. Це стало важливим після введення в концентраційних таборах трудової повинності. Така турбота супроводжувалася важкою і надто інтенсивною працею в’язнів, і вони, надриваючись, швидше вмирали. Але на втрати не зважали, адже щодня ув’язнювали купу нових людей.

Берґер був одним з небагатьох в’язнів, які мали дозвіл виходити за межі Малого табору. Він вже кілька тижнів працював у морзі в крематорії. Старости відсіків зазвичай не працювали, але лікарів бракувало, тому його туди й відрядили. Це була велика перевага для всього барака. Через лазаретного капо, якого Берґер знав ще в минулому житті, вдавалося іноді дістати скелетам лізол, вату, аспірин і подібні корисні речі. В нього була навіть пляшечка йоду, схована під соломою.

Але найважливішим серед ветеранів був Лео Лєбенталь. Він мав таємні зв’язки з чорним ринком у Великому таборі, подейкували, що навіть із зовнішнім світом. Як йому це вдавалося, точно не знав ніхто. Відомо було, що до справи мали стосунок дві повії з дому терпимості «Летюча миша» у передмісті. У цьому був начебто замішаний навіть один есесівець, але деталі були невідомі. А Лєбенталь мовчав як риба.

Він торгував усім. Через нього можна було роздобути недопалки, моркву, іноді й картоплю, відходи з кухні, кістки, а час до часу й окраєць хліба. Він нікого не обдурював, дбав лише про товарообіг. Йому ніколи не спадало на думку таємно подбати про свої інтереси. При житті його тримав сам торг, а не те, чим він торгував.

509 заповз у двері. Косе сонячне проміння пронизувало його вуха. Восково-жовті, вони якусь мить світилися довкола темної плями його голови.

– Вони бомбардували місто, – мовив, важко дихаючи.

Ніхто не відповів. 509 нічого не бачив, після сонячного світла в бараці було темно. Він кліпнув.

– Вони бомбардували місто, – повторив він, – ви нічого не чули?

Усі мовчали і цього разу. 509 побачив поруч із дверима Агасфера. Він сидів на підлозі і гладив вівчура, той гарчав зі страху. Зваляне волосся звисало на пошрамоване обличчя, а з-під нього блискали перелякані очі.

– Гроза, – бурмотів Агасфер, – просто гроза! Спокійно, вовче, спокійно!

509 поліз в глиб барака. Він не розумів, чому інші настільки байдужі.

– Де Берґер? – спитав 509.

– У крематорії.

– Ніхто не хоче вийти? – 509 поклав пальто і куртку на землю.

Він поглянув на Вестгофа і Бухера. Ті не відповіли.

– Ти ж знаєш, що це заборонено, – сказав врешті Агасфер. – Під час тривоги.

– Тривога закінчилася.

– Ще ні.

– Вже. Літаки полетіли. Вони бомбардували місто.

– Скільки можна це повторювати? – гаркнув хтось із темряви.

Агасфер підвів голову:

– Може, вони в покарання розстріляють пару дюжин наших.

– Розстріляють? – захихотів Вестгоф. – Відколи це тут розстрілюють?

Вівчур загавкав. Агасфер вхопив його міцніше.

– У Голландії після бомбардувань розстрілювали зазвичай від десяти до двадцяти політичних. Аби дурниці голови не чіплялися.

– Ми не в Голландії.

– Я знаю, я лише сказав, що в Голландії розстрілювали.

– Розстріляють! – зневажливо кинув Вестгоф. – Ти що, солдат, щоб мати такі почесті? Тут вішають і забивають до смерті.

– Для різноманітності можуть і розстріляти.

– Позатикайте свої кляті пащеки, – пролунав з темряви той самий голос.

509 присів коло Бухера і заплющив очі. Він досі бачив дим над містом і чув глухий гуркіт вибухів.

– Як гадаєте, нині нас годуватимуть? – спитав Агасфер.

– Якого чорта! – пролунав голос із темряви. – Що тобі ще треба? Спершу подавай розстріл, а тепер іще й їжу!

– Єврей мусить мати надію.

– Надію! – знову захихотів Вестгоф.

– А що нам залишається? – спокійно спитав Агасфер.

Вестгоф раптом почав схлипувати. Доведений до безумства таким життям, він вже не міг себе контролювати.

509 розплющив очі.

– Мабуть, сьогодні ввечері залишимося голодні. Кара через бомбардування.

– Ти, зі своїм клятим бомбардуванням! – закричав чоловік із темряви. – Стули врешті пельку!

– Хтось має щось з’їсти? – спитав Агасфер.

– Господи! – Голос у темряві захлинувся від безглуздості запитання.

Агасфер не звертав уваги.

– У Терезієнштадті хтось мав кавальчик шоколаду і забув про це. Сховав його одразу після поступлення в табір. Молочний шоколад з автомата із зображенням Гінденбурґа на обгортці.

– Може, ще й паспорт? – заскрипів голос.

– Ні, але на тому шоколаді ми прожили два дні.

– Хто то так викрикає? – спитав 509 у Бухера.

– Хтось із тих, що прибули вчора. Новенький. Скоро заспокоїться.

Агасфер прислухався.

– Минулося.

– Що?

– На вулиці. Відбій тривоги. Останній сигнал.

Раптом стало дуже тихо. А тоді почулися кроки.

– Сховайте вівчура, – прошепотів Бухер.

Агасфер запхав божевільного між ліжка.

– Місце! Тихо! – Він надресирував вівчура слухатися команд. Якби СС його виявили, божевільний не мав би шансів, йому б одразу зробили смертельну ін’єкцію.

Бухер повернувся від дверей.

– Це Берґер.

Др. Ефраїм Берґер був маленьким чоловіком з покатими плечима і цілковито лисою яйцеподібною головою. Його очі сльозилися від запалення.

– Місто горить, – мовив він, щойно зайшов.

509 встав.

– А ті щось про це кажуть?

– Не знаю.

– Як-то – не знаю, ти ж мусив щось чути.

– Не чув нічого, – стомлено відповів Берґер, – щойно пролунали сирени, вони припинили спалювати.

– Чому?

– Звідки я можу знати? Був наказ, та й по всьому.

– А СС? Ти щось бачив?

– Ні.

Берґер пройшов між рядами нар в глиб барака. 509 провів його поглядом. Він так чекав Берґера, хотів з ним поговорити, а виглядає, що той байдужий до подій, як і всі інші. Він цього не розумів.

– Не хочеш вийти? – спитав він Бухера.

– Ні.

Бухерові було двадцять п’ять років, сім із них він сидів у таборі. Його батько був редактором соціал-демократичної газети, цього вистачило, аби посадити сина. «Коли він звідси вийде, – думав 509, – то зможе прожити ще років сорок. А мені вже п’ятдесят. Мені залишилося десять, щонайбільше двадцять років. – Він витяг з кишені тріску дерева і почав її жувати. – І чого я про таке думаю?»

Повернувся Берґер.

– 509, з тобою хоче поговорити Ломанн.

Ломанн лежав у глибині барака на нижніх нарах, просто на голих дошках. Він сам так захотів. Страждав на тяжку дизентерію і вже не міг вставати. Вважав, що так хоч трохи чистіше. Але чистіше не було. Усі звикли. Пронос був у всіх – у когось сильніший, у когось слабший. Для Ломанна це була тортура. Він лежав на смертному одрі й вибачався щоразу, коли його нутрощі скручувало. Обличчя мав таке сіре, що скидався на знекровленого негра. Він поворушив рукою, і 509 схилився над ним. Очні яблука Ломанна блискали жовтизною.

– Бачиш? – прошепотів він і широко відкрив рот.

– Що? – 509 дивився на синє піднебіння.

– Ззаду справа – там золота коронка.

Ломанн обернув голову в напрямку вузького вікна. За ним стояло сонце, і з цього боку барак пронизувало слабке рожевувате світло.

– Так, тепер бачу, – збрехав 509.

– Витягніть її.

– Що?

– Витягніть! – нетерпляче прошепотів Ломанн.

509 подивився на Берґера. Той похитав головою.

– Вона ж міцно сидить, – сказав 509.

– Тоді вирвіть зуб. Він хитається. Берґер вміє. Він же у крематорії таке робить. Вдвох ви точно зможете.

– А чого ти задумав її зняти?

Повіки Ломанна повільно піднялися й опустилися. Повіки, наче в черепахи, зовсім без вій.

– Ви й самі знаєте. Золото. Купите їжу. Лєбенталь може її обміняти.

509 не відповів. Обмін золотих коронок – небезпечна справа. Золоті пломби реєстрували під час поступлення в табір, а згодом у крематорії їх виймали і збирали. Якщо есесівці виявляли відсутність зареєстрованих пломб, відповідав весь барак. Морили голодом, поки пломбу не повертали. А того, в кого її знаходили, вішали.

– Витягніть її! – прохрипів Ломанн. – Це нескладно, візьміть щипці! Може, вистачить і дроту.

– Нема в нас щипців.

– Дріт, просто зігніть як слід дріт.

– Дроту теж нема.

Очі Ломанна заплющилися. Він виснажився. Губи ворушились, але слів не було. У пласкому тілі єдиним знаком життя був порух темних сухих губ, а в них свинцевою цівкою вливалось небуття. 509 підвівся і поглянув на Берґера. Ломанн не бачив їхніх облич: заважали дошки кількаповерхових нар.

– Як він?

– Вже недовго.

509 кивнув. Він надто часто бачив наближення смерті, тож мало що відчував. Косі промені сонця падали на п’ятьох людей, які, наче вихудлі мавпи, сиділи на верхньому поверсі.

– Скоро ґеґне? – спитав чоловік, чухаючи пахви і позіхаючи.

– Чого питаєш?

– Нам дістанеться його лежанка. Мені і Кайзеру.

– Та звісно.

Якусь мить 509 дивився на мерехтливе світло, воно зовсім не пасувало до смердючого приміщення. Шкіра чоловіка, який запитував, виглядала в тому світлі мов шкіра леопарда; на ній було повно чорних плям. Чоловік почав їсти гнилу солому. За кілька ліжок високими тонкими голосами сварилися двоє. Чулися безсилі удари.

509 відчув, що хтось тягне його ногу, за штанину смикав Ломанн. Він знову схилився.

– Витягуйте! – прошепотів Ломанн.

509 присів на край ліжка.

– Ми не зможемо її обміняти. Це небезпечно. Ніхто не наважиться.

Рот Ломанна тремтів.

– Не хочу, аби коронка дісталась їм, – натужно вимовив він. – Тільки не їм! У 1929-му я заплатив за неї сорок п’ять марок. Тільки не їм! Витягніть її!

Раптом він скрутився й застогнав. Через біль шкіра довкола очей і рота взялася зморшками: інших м’язів у нього більше не було.

Потім він виструнчився, разом із виштовхнутим з грудей повітрям вирвався звук відчаю.

– Не турбуйся про це, – сказав Берґер.

– У нас є ще трохи води. Це не страшно, ми все приберемо.

Ломанн на якийсь час затих.

– Пообіцяйте мені, що, перш ніж мене заберуть, витягнете коронку. Коли я вріжу дуба, це буде нескладно, – прошепотів він.

– Добре, – сказав 509. – Її зареєстрували, коли ти прибув у табір?

– Ні. Пообіцяйте! Гаразд?

– Гаразд.

Очі Ломанна заплющилися і заспокоїлись.

– Що то був за шум?

– Бомби, – сказав Берґер. – Місто бомбардували. Вперше. Американські літаки.

– О-о!

– Так, – тихо й твердо мовив Берґер. – Кінець наближається! Ломанне, за тебе помстяться.

509 підвів погляд. Берґер іще стояв, і 509 не міг бачити виразу його обличчя. Видно було лише руки. Кулаки стискалися і розтискалися, ніби душили невидиме горло, відпускали і знову душили.

Ломанн лежав тихо. Заплющив очі й ледве дихав. 509 не знав, чи Ломанн втямив, що сказав Берґер. Він підвівся.

– Помер Ломанн? – спитав чоловік з верхнього ліжка. Він досі чухався. Інші четверо сиділи поруч з ним, мов автомати з порожніми очима.

– Ні.

509 обернувся до Берґера.

– Чому ти сказав йому це?

– Чому? – Берґерове обличчя сіпнулося. – Тому, хіба не розумієш?

Його яйцеподібну голову рожевою хмаркою огортало світло. У спертому отруйному повітрі здавалося, наче він парує. Очі блищали. У них стояли сльози, але через хронічне запалення так було майже завжди. 509 здогадувався, чому Берґер сказав це. Але хіба оте знання втішить приреченого? Можливо, це лише обтяжить його стан. Він побачив, як на землисте око одного з автоматів сіла муха, чоловік навіть не кліпнув. «Може, це розрадило його, – подумав 509, – може, це єдина радість для людини, що відходить».

Берґер розвернувся і вузьким проходом рушив назад. Він мусив переступати через людей, які лежали на землі, і скидався при цьому на птаха марабу, що чалапає по болоті. 509 ішов за ним.

– Берґере, – прошепотів, щойно вони вибралися з проходу.

Берґер зупинився. 509 затримав дихання.

– Ти справді в це віриш?

– У що?

509 не наважувався повторити. Йому здавалося, що все розвіється, мов сон.

– У те, що ти говорив Ломаннові?

Берґер поглянув на нього і сказав:

– Ні.

– Ні?

– Ні, не вірю.

– Але ж, – 509 сперся на сусідні нари, – нащо ж ти це сказав?

– Я сказав це для Ломанна. Але сам не вірю. Не буде ніякої помсти. Жодної помсти, жодної.

– Але ж місто, місто ж таки горить!

– Місто горить. Уже горіло багато інших міст. Це нічого не означає, нічогісінько.

– Мусить означати.

– Нічого це не означає! Нічого! – рішуче відрубав Берґер з розпачем людини, яка вже поховала усі надії. Блідий череп хитався, з запалених очниць текли сльози. – Горить маленьке містечко. Який це має стосунок до нас? Жодного! Нічого не зміниться! Ані на крихту!

– Кількох вони точно розстріляють, – промовив з землі Агасфер.

– Заткнись! – вигукнув голос із темряви. – Заткайте врешті свої прокляті пащеки!

509 сів на своє місце коло стіни. Над його головою було вікно, одне з небагатьох у бараці. Вузьке, високо в стіні, зараз пропускало трохи сонця. Світло сягало до третього ряду нар, а далі – постійна темрява. Барак звели лише рік тому. 509 працював на будівництві, тоді ще в трудовому таборі. Це був старий дерев’яний барак зі зліквідованого концентраційного табору в Польщі. Одного дня чотири бараки розібрали, привезли на місцевий вокзал, звідти вантажівками доставили в табір і звели наново. Від них смерділо блощицями, страхом, брудом і смертю. З них зробився Малий табір. Туди запхали наступну чергу непрацездатних, приречених в’язнів зі Сходу і покинули самих на себе. За кілька днів можна було забирати трупи. На їхнє місце спроваджували нових хворих, скалічених, немічних та інших непрацездатних в’язнів, і Малий табір став таким собі конвеєром смерті.

Косим прямокутником на стіну праворуч від вікна лягло сонце. Висвітило написи й імена. Їх залишили колишні в’язні цього барака в Польщі та Східній Німеччині. Писали олівцем або видряпували на дереві дротом чи цвяхом.

Частину з них 509 знав. Знав, що вершина чотирикутника зараз висвітлює ім’я, обрамлене глибокими штрихами, – Хаїм Вольф, 1941, – мабуть, Хаїм Вольф написав його, коли взнав, що має померти, а лінії довкола імені додав, аби ніхто з його родини не приєднався до нього. Хотів, аби це було остаточно, аби помер лише він, лише він один. Хаїм Вольф, 1941, а довкола щільна й глибока рамка ліній, аби годі було вписати ще хоч одне ім’я, – останнє заклинання долі, заклинання батька, який сподівався, що його сини будуть врятовані. Але знизу, впритул до рамки з ліній, так, ніби хотіли втиснутися в неї, були ще два імені: Рубен Вольф і Мойше Вольф. Перше – незграбним школярським почерком, друге – рівними косими літерами, приречено і безсило. А поруч іншою рукою приписка: усі в газовій камері.

Нижче, трохи навскоси, над сучком у стіні, було надряпано цвяхом: Йоз. Маєр і Lt. d. R. EK 1 & 2. Розшифровувалось це так: Йозеф Маєр, лейтенант запасу, кавалер ордена Залізного Хреста першого і другого ступеня. Очевидно, Маєр не міг про це забути, це затруювало його останні дні. У Першу світову він був на фронті; став офіцером і отримав відзнаки, а позаяк був євреєм, то мав зробити для цього вдвічі більше, ніж будь-хто інший. А згодом, позаяк був євреєм, його заарештували і знищили, як блощицю. Він був переконаний: щодо нього чиниться більша несправедливість, ніж до інших, саме через його заслуги в армії. Він помилявся. Йому випала просто важча смерть. Несправедливість була не в літерах, які він приписав до свого імені. Вони були лише жалюгідною іронією.

Прямокутник сонця рухався далі. Хаїм, Рубен і Мойше Вольф, по яких він ковзнув вершечком, знову зникли в темряві. На світло випливли два нові написи. Один складався лише з двох літер: Ф. М. Той, хто надряпав їх цвяхом на стіні, не надавав собі такого великого значення, як лейтенант Маєр. Навіть власне ім’я стало йому майже байдужим, але сходити зі світу, не залишивши й знака по собі, він не хотів. А нижче було повне ім’я, написане олівцем: Тев’є Ляйбеш зі своїми. Поруч, поспіхом, початок єврейської молитви кадіш: Jis gadal.

509 знав, що за кілька хвилин світло дійде до іншого затертого напису: «Напишіть Леї Занд – Нью-Йорк». Назву вулиці годі було відчитати, далі йшло «Бать…», тоді був кусень, де дерево прогнило, а потім виднілося «помер. Шукайте Лео». Виглядало, що Лео врятувався; але той, хто писав, даремно старався. Жоден із численних в’язнів барака ніколи б не повідомив Лею Занд у Нью-Йорку. Живим звідси не вийшов ніхто.

509 дивився на стіну відсутнім поглядом. Поляк Зільбер, ще коли лежав тут з кровотечею в кишках, назвав її стіною плачу. Більшість імен він знав напам’ять і на початках навіть бився об заклад, яке ім’я з’явиться у світлі першим. Незабаром Зільбер помер, а імена у сонячні дні й далі привидами прокидалися до життя і знову губились у темряві. Влітку, коли сонце стояло вище, на світ божий з’являлися імена, написані нижче, а взимку прямокутник світла з’являв поглядам імена, написані вгорі. Та було й багато інших, російських, польських, єврейських імен, яких світло ніколи не сягало. Барак зводили так швидко, що есесівці не потурбувалися, аби стіни відчистили від написів. В’язнів це теж не обходило, байдуже їм було і до літер на темних закутках стін. Ніхто не хотів бути таким дурним, щоб жертвувати дорогоцінним сірником, аби зневіритися ще більше.

509 відвернувся. Не хотів зараз це бачити. Раптово він відчув себе самотнім, самотнім в особливий спосіб; так, наче інші стали для нього чужими і вони більше не розумілися. Він хвилю вагався, але таки не витримав. Пробрався до дверей і виповз назовні. Тепер на ньому було лише власне лахміття, і 509 одразу змерз. Надворі він випростався, сперся на стіну барака і поглянув на місто. Не знав чому, але бути на чотирьох більше не хотів, йому хотілося стояти. Вартові ще не повернулися. Нагляд тут ніколи не був надто суворим: той, хто заледве ходив, не міг утекти. 509 стояв на правому куті барака. Табір мав форму дуги, що повторювала вигин пагорбів, і звідси він міг бачити не лише місто, а й казарми СС. Вони були ззовні, за колючим дротом і смугою ще безлистих дерев. Перед казармами туди-сюди бігали есесівці. Інші стояли групами і схвильовано дивилися в бік міста. На гору виїхав великий сірий автомобіль. Він зупинився перед мешканням коменданта, що жив поблизу. Нойбауер уже чекав на вулиці, він сів у машину, та рвучко рушила з місця і помчала геть. Ще з часів табору праці 509 знав, що в коменданта у місті є будинок, де живе його сім’я. Він зосереджено слідкував за машиною і не помітив, що хтось тихо скрадався між бараками. Це був Гандке, старший по 22-му бараку, коренастий чоловік, який носив взуття на гумовій підошві. Він мав зелену нашивку кримінальника. Зазвичай Гандке нікого не чіпав, та коли на нього находило, міг покалічити, що вже з багатьма і сталося.

Він наближався. 509 іще міг спробувати втекти, щойно побачив старшого, вияв страху зазвичай задовольняв примітивне бажання Гандке домінувати, але 509 цього не зробив. Він залишився стояти на місці.

– Що ти тут робиш?

– Нічого.

– Ага, нічого. – Гандке плюнув 509 під ноги. – Ти, гівноїд! Замріявся тут? – Його світлі брови здійнялися. – Не напружуйся! Нікуди ви звідси не подінетеся, вас, собак політичних, першими випустять через трубу.

Він знову плюнув і пішов геть. 509 затримав подих, йому на мить потемніло в очах, наче опустилася чорна завіса. Гандке терпіти його не міг, і 509 намагався не потрапляти йому на очі. А цього разу лишився стояти як вкопаний. Спостерігав за ним, поки той не зник за вбиральнею. Погроза його не злякала, погрози були у таборі буденністю. Він думав лише про те, що ховалося за нею. Отже, Гандке теж щось відчув. Інакше він би такого не говорив. Можливо, він навіть почув щось від СС. 509 глибоко дихав. Він таки не йолоп.

Знову подивився на місто. Дим тепер щільно висів над дахами. Дзвінки пожежників було заледве чути. З вокзалу долинало нерегулярне гупання, наче там вибухали боєприпаси. Машина коменданта табору так рвучко ввійшла в поворот, що її аж занесло. 509 побачив це, і раптом його обличчя ворухнулося, він усміхнувся, а тоді засміявся. Він сміявся, сміявся беззвучно, надривно, вже й не пригадував, коли сміявся востаннє, не міг зупинитися. Це був невеселий сміх, він, сміючись, обережно озирнувся довкола, підняв свій знесилений кулак, потрусив ним і сміявся далі, аж доки тяжкий напад кашлю не кинув його на землю.