Іскра життя

4

– Свині смердючі! Ану ще раз, усе з початку!

Робітничі бригади Великого табору вишикувались на плацу шеренгами з десяти осіб по блоках. Уже стемніло, і в невиразному світлі в’язні у своїх смугастих робах виглядали як табун змордованих зебр.

Перекличка тривала вже більше години, але через бомбардування кількість і досі не сходилась. Бригади, які працювали в мідярні, втратили людей. Бомба потрапила в їхній відділ, кілька осіб загинули й отримали поранення. До того ж наглядачі СС відкрили вогонь по в’язнях, які бігали в пошуках укриття, бо вирішили, що ті хочуть втекти. Через стрілянину загинуло ще пів дюжини осіб.

Після бомбардування в’язні витягали з-під завалів своїх товаришів або те, що від них залишилось. Для переклички. Якою б малою не була ціна життя в’язня і хоч яким байдужим було ставлення есесівців – під час переклички кількість в’язнів мала відповідати спискам. Трупи бюрократію не лякали. Вони зібрали все, що змогли відшукати: хтось ніс руки, ноги чи відірвані голови. Нашвидкуруч змайстровані ноші використовували для транспортування поранених з розірваними животами і відірваними кінцівками. Легкопораненим дістатися табору допомагали товариші, тягнучи їх на собі. Бинтів бракувало, їх ні з чого було робити. Тих, хто стікав кров’ю, поперев’язували дротами і шпагатами, поранені з розпоротими животами, яких несли на ношах, мусили тримати в руках власні кишки. На гору бригади заледве видряпалися. Дорогою померли ще двоє. Їх дотягли мертвими. Через це стався трафунок, у якому зганьбився шарфюрер Штайнбреннер. Коло вхідної брами, як завжди, стояв оркестр і грав «Фрідерікус Рекс». Наказали виконати парадний марш, і робітничі бригади, з рівнянням направо, викидаючи вперед ноги, промарширували повз СС-лагерфюрера Вебера та його штаб. Навіть важкопоранені на ношах обернули голови праворуч і, хоч при смерті, намагалися виструнчитись. Не салютували лише мертві. Штайнбреннер помітив, що один з в’язнів, якого тягли двоє, звісив голову. Він не догледів, що й ноги чоловіка волочилися, підскочив до нього і вдарив револьвером межи очі. Молодий і завзятий Штайнбреннер у поспіху вирішив, що чолов’яга лише непритомний. Удар відкинув голову мертвого назад, а нижня щелепа відвисла; усе це виглядало так, наче закривавлений рот останнім гротескним рухом черепа намагається вихопити револьвер. Решта есесівців ледь не луснула зі сміху, а Штайнбреннер осатанів, бо щойно втратив частину свого реноме, яке здобув завдяки ін’єкції соляної кислоти Йоелеві Бухсбауму. Тепер доведеться чекати наступної нагоди, аби знову себе показати.

Марш із мідярні до табору тривав довго, і перекличка почалася пізніше, ніж звичайно. Загиблих і поранених, як завжди, розклали в по-військовому строгому порядку, так, аби й вони були в шеренгах свого блоку. Навіть важкопоранені не були винятком, їх не поклали в лазарет і не перев’язали; перекличка – ось що мало значення.

– Ну ж бо! Ще раз! Якщо й цього разу не збіжиться, ми допоможемо!

Есесівець Вебер, начальник табору, сидів верхи на дерев’яному стільці, який йому винесли на плац. Тридцятип’ятирічний чоловік середнього зросту і міцної статури. Широке смугле обличчя зі шрамом від лівого кутика рота вниз через підборіддя – згадка про сутичку з парамілітарною організацією ваймарських соціал-демократів у 1929 році. Вебер сперся на спинку крісла і знуджено дивився, як між в’язнями збуджено бігають есесівці, капо і старости блоків, викрикують і б’ють усіх без розбору. Старости пітніли і наказували рахувати наново. Лунали монотонні голоси: один-два-три. Плутанина виникла через розшматовані тіла в мідярні. В’язні доклали всіх зусиль, аби позбирати голови, руки і ноги, але всього таки не знайшли. Як би не рахували, виходило, що двох людей бракує.

У сутінках через окремі кавалки тіл між бригадами виникла суперечка, особливо бажаними були, звісно, голови. Кожен блок прагнув бути на перекличці повним складом, аби уникнути важкого покарання за некомплектність. За закривавлені куски плоті зчинилися штовханина й галас, аж поки не пролунала команда «Струнко!». Старости блоків нічого не могли вдіяти у цій колотнечі – двох тіл таки бракувало. Можливо, їх розірвало бомбою на дрібні кавалки, які опинилися за муром або лежали розкидані на дахах мідярні.

Веберові відрапортували:

– Тепер бракує лише півтора тіла. Росіяни мали три ноги на одного, а в поляків була одна зайва рука.

Вебер позіхнув.

– А тепер визначте за прізвищами, кого саме бракує.

Рядами в’язнів прокотилося ледь помітне хвилювання. Поіменна перекличка означала, що стояти доведеться ще як мінімум годину-дві, а може, й довше: оскільки росіяни і поляки не розуміли німецької, в них вічно виходила плутанина з прізвищами. Перекличка почалася. Голоси тремтіли, тоді чулися лайка й удари. Есесівці були знервовані і товкли всіх, бо гаяли свій вільний час. Капо і старости лупили через страх. Люди втрачали рівновагу й падали, під пораненими поволі розливалися чорні калюжі крові. Їхні сірі обличчя загострювались і в густих сутінках ставали мерехтливим знаменням смерті. Вони сумирно дивилися з землі на товаришів, які стояли струнко і не сміли допомогти. Для декого цей ліс брудних смугастих ніг був останнім, що вони бачили на цьому світі.

У небі над крематорієм зійшов місяць. Він висів в імлистому повітрі просто за димарем, і в місячному сяйві здавалося, наче в печах спалюють духів, а з комина виривається холодне полум’я. А тоді місяць визирнув над димарем і скидався на міномет, що вистрілює в небо червону кулю.

У першій десятці 13-го блоку стояв ув’язнений Ґольдштайн. Він був останнім у лівому крилі, поруч з ним лежали поранені й загиблі з його блоку. Серед поранених був його друг Шеллер. Він лежав одразу поруч із ним. Краєм ока Ґольдштайн помітив, що чорна пляма під пошматованою ногою Шеллера швидко збільшується. Благенька пов’язка розв’язалася, Шеллер стікав кров’ю. Ґольдштайн штурхнув свого сусіда Мюнцера і впав на бік, мов непритомний. Підлаштував так, що впав на Шеллера. Це було дуже небезпечно. Розлючений відповідальний за блок есесівець скаженим звіром бігав довкола рядів. Добрий копняк його важкого чобота у скроню міг спровадити бідолаху Ґольдштайна на той світ. В’язні поруч стояли нерухомо, але спостерігали за тим, що діється. Блокфюрер разом зі старостою саме був на іншому кінці групи. Староста про щось повідомляв. Він також помітив Ґольдштайнів маневр і намагався хоч трохи затримати шарфюрера.

Ґольдштайн намацував шнур, яким була перемотана Шеллерова нога. Просто перед його очима була кров, він чув запах сирого м’яса.

– Облиш це, – прошепотів Шеллер.

Ґольдштайн знайшов послаблений вузол і розв’язав його. Кров пішла ще сильніше.

– З такою ногою вони однаково мене ліквідують, – шепотів Шеллер.

Нога висіла на кількох сухожиллях і клаптях шкіри. Через падіння Ґольдштайна вона посунулася і тепер лежала косо, з викрученою ступнею, наче мала третій суглоб. Ґольдштайнові руки були вологі від крові, він зав’язав вузол, але шнурок знову зсунувся. Шеллер сіпнувся з болю.

– Облиш.

Ґольдштайнові довелося знову розв’язувати ґудз. Під пальцями він відчув осколки кості, порпався у слизькому м’ясі. Його занудило, він сковтнув, знайшов пов’язку, підтягнув її і закляк. Мюнцер штовхнув його ногу. Це був сигнал: наближався засапаний блокфюрер-есесівець.

– Знову якась сволота! З цим що вже сталось?

– Впав, пане шарфюрере! – Поруч стояв староста блоку. – Вставай, гнила падлюко! – закричав він на Ґольдштайна і копнув його в ребра.

Копняк виглядав значно сильнішим, ніж був насправді. Староста блоку стримав його в останню мить. І копнув іще раз. Цим він запобіг ударам блокфюрера. Ґольдштайн не ворушився. В обличчя йому била Шеллерова кров.

– Ну ж бо, ходімо! Хай лежить! – Блокфюрер пішов далі. – Прокляття, коли ж ми з цим покінчимо?

Староста поспішив за ним.

Ґольдштайн почекав секунду, тоді вхопив пов’язку, стягнув її докупи, зав’язав і прилаштував на місце дерев’яну закрутку. Кров більше не бухала, лише сочилася. Ґольдштайн обережно забрав руки. Пов’язка трималася міцно.

Перекличка закінчилася. Погодилися на тому, що бракувало три чверті одного росіянина і верхньої половини в’язня Сібольські з п’ятого барака. Це було не зовсім точно. Руки Сібольські були. Але їх забрав 17-й барак і видав за рештки Йозефа Бінсванґерса, бо від нього самого не знайшли нічого. А двоє з 5-го барака вкрали нижню половину росіянина, якого там видали за Сібольські, адже ноги ідентифікувати доволі важко. На щастя, було ще кілька зайвих кавалків, які зарахували як чверть зниклого росіянина. Отже, вдалося-таки встановити, що в хаосі бомбардування не втік жоден в’язень. Але це не гарантувало, що в’язням дозволять розійтися, можливо, всім доведеться стояти на плацу до ранку, аби зранку відновити пошуки останків у мідярні, – кілька тижнів тому в’язні простояли на плацу два дні, поки не знайшовся труп самогубця. Вебер спокійно сидів на кріслі, підборіддя поклав на руки, сперті на спинку. Весь цей час він майже не рухався. Щойно йому повідомили результат, він повільно підвівся і потягнувся.

– Ну що, люди настоялися, їм потрібен рух. Вправи з географії!

Над плацом лунали команди:

– Руки за голову! Зігнути коліна! Жаб’ячі стрибки! Вперед! Стрибай!

Довгі ряди взялися до виконання команд. Застрибали вперед із зігнутими колінами. Місяць тим часом піднявся вище, став іще яснішим і освітлював частину плацу, решта його ховалася в тіні споруд. На землі лежали чіткі тіні крематорію, брами й навіть обриси шибениці.

– Стрибай назад!

Ряди застрибали з освітленої частини назад у темряву. Люди падали. Есесівці, капо і старости блоків побоями змушували їх рухатися далі. Човгання численних ніг глушило крики.

– Вперед! Назад! Вперед! Назад! Струнко!

Починався урок географії. В’язні мусили падати на землю, повзти, стрибком здійматися на ноги, знову падати і повзти далі. Таким чином землю на танцмайданчику вони вивчали до болю докладно. За короткий час плац безладно кишів купами великих смугастих личинок, які слабо скидалися на людей. Вони як могли намагалися захистити поранених, але через поспіх і страх це не завжди вдавалося.

За чверть години Вебер скомандував зупинитися. Але ці чверть години ледь не добили виснажених в’язнів. Довкола лежали ті, хто вже не міг поворухнутися.

– Шикуйсь по блоках!

Люди потяглися назад. Вони збирали лежачих і допомагали йти тим, хто ще міг стояти. Решту поскладали поруч із пораненими. У таборі запанувала тиша. Вебер зробив крок вперед і заговорив.

– Те, що ви зараз робили, було у ваших інтересах. Ви навчилися ховатися під час авіаударів. – Кілька есесівців загиготіли, Вебер зиркнув на них і продовжив: – Сьогодні ви на власному досвіді зрозуміли, наскільки нелюдський наш ворог. На Німеччину, яка завжди хотіла лише миру, брутально напали. Ворог, розбитий по всій лінії фронту, вдався в розпачі до найогиднішого засобу: всупереч міжнародному праву боягузливо бомбардує мирні німецькі міста. Руйнує церкви й госпіталі. Вбиває безборонних жінок і дітей. Нічого іншого від цих недолюдків і дикунів ми й не очікували. Але наша відповідь не забариться. Рішенням керівництва табору відзавтра ви працюватимете ще більше. На роботи бригади вийдуть на годину раніше і почнуть розбирати завали. До наступних розпоряджень робочими тепер будуть і неділі. Євреї два дні не отримуватимуть хліба. Подякуйте за це ворогам-вбивцям.

Вебер замовк. Табір не ворушився. Чутно було, як на гору швидко виїздить важка машина. Це був «мерседес» Нойбауера.

– Співай! – скомандував Вебер. – «Deutschland, Deutschland über alles!»[1]

В’язні почали не одразу, вони були заскочені. Останніми місяцями співати наказували зрідка, а якщо й доводилося, то це були народні пісні. Зазвичай команду співати віддавали під час побоїв. Поки одні кричали з болю, інші мусили співати ліричні куплети. Старий національний гімн з донацистських часів не наказували співати роками.

– Співати, свині!

Почав співати Мюнцер із 13-го блоку, інші вступили за ним. Хто не знав слів – вдавав. Головне, аби всі роти ворушилися.

– Чому? – прошепотів Мюнцер до свого сусіда Вернера, не обертаючи голови і вдаючи, що співає.

– Що?

Мелодія зійшла на тонкий хрип. Почали недостатньо низько, високі урочисті ноти останньої строфи голоси не витягували і фальшивили. Ще й повітря після вправ бракувало.

– Що це за завивання? – закричав заступник начальника табору. – Ще раз! Спочатку! Якщо і цього разу витимете, мов собаки, стоятимете тут усю ніч!

В’язні почали нижче, мелодія лягала краще.

– Що? – повторив Вернер.

– Чому саме «Deutschland, Deutschland über alles!»?

Вернер примружився.

– Може, після сьогоднішнього й самі не вірять у свої нацистські пісні, – проспівав він в такт.

В’язні дивилися перед себе. Вернер відчув, як у ньому здіймається дивне напруження. Раптом йому здалося, що напруження це відчуває не лише він, що його відчуває Мюнцер; лежачи на землі, його відчуває Ґольдштайн; відчувають і багато інших в’язнів, навіть СС його відчуває. Пісня раптово зазвучала інакше, ніж звичний спів в’язнів. Голосніше і майже виклично іронічно, і справа вже була не в тексті. «Сподіваюся, Вебер це не помітить, – подумав він, дивлячись на керівника табору, – інакше мертвих стане ще більше».

Ґольдштайнове обличчя лежало на землі поруч із обличчям Шеллера. Шеллерові губи ворушилися, але Ґольдштайн не міг розібрати, що той каже; він бачив напіврозплющені очі і здогадувався, про що йдеться.

– Дурниці, – сказав він. – У нас є капо в лазареті, він дасть цьому раду. Ти видряпаєшся.

Шеллер щось відповів.

– Не плещи дурниць! – крикнув йому Ґольдштайн в надії перекричати шум. – Я сказав, ти видряпаєшся! – Він дивився на сіру пористу шкіру. – Тобі вони смертельний укол не зроблять, – заголосив він в такт гімну. – В лазареті в нас є своя людина, він підкупить лікаря!

– Увага!

Спів обірвався. На плацу з’явився комендант табору. Вебер відрапортував:

– Я виголосив дармоїдам проповідь і нагородив їх годиною понаднормових робіт.

Нойбауер не виявив зацікавлення, він принюхався і подивився у нічне небо.

– Як гадаєте, та наволоч вночі ще повернеться?

Вебер вишкірився:

– Згідно з останніми радіоповідомленнями, ми збили дев’яносто відсотків літаків.

Нойбауер жарту не оцінив. «Цьому втрачати нічого, – подумав він. – Ще один Дітц, найманець».

– Якщо ви закінчили, розпустіть людей, – невдоволено сказав він.

– Розійтися!

Блоки рушили до бараків. Мертвих і поранених тягли на собі. Перед тим як відправити в крематорій, мертвих треба було зареєструвати. Коли Вернер, Мюнцер і Ґольдштайн прийшли забирати Шеллера, його обличчя загострилося, немов у гнома. Виглядало, що не переживе ночі. Під час уроку географії Ґольдштайн дістав по носі, і щойно вони рушили – з носа потекла кров. На його підборідді в блідому світлі мерехтіла темна кривава пляма.

Вони звернули на вулицю, яка вела до їхнього барака. За рогом стало відчутно, що вітер з міста посилився. Він приніс із собою дим палаючого міста. Обличчя в’язнів змінилися.

– Ви теж чуєте цей запах? – спитав Вернер.

– Так. – Мюнцер підняв голову.

На губах у Ґольдштайна був солодкий присмак крові. Він сплюнув і спробував посмакувати дим відкритим ротом.

– Смердить так, ніби вже й тут горить.

– Точно.

Тепер вони навіть бачили дим. Мов легкий білий туман, він тягся вулицями з долини і незабаром вже висів між бараками. На мить Вернерові здалося дивним і майже неймовірним, що його не стримав колючий дріт, – тепер табір уже не видавався таким ізольованим і недоступним, як раніше.

Вони йшли вулицею догори, йшли крізь дим. Кроки ставали міцнішими, а плечі розправлялися. Шеллера несли дуже обережно. Ґольдштайн схилився до нього.

– Принюхайся! Чуєш цей запах?! – мовив він тихо, розпачливо і благально, просто в загострене обличчя.

Але Шеллер давно знепритомнів.