Іскра життя

3

«Мерседес» стрімко спускався в долину. Оберштурмбанфюрер Нойбауер, огрядний чоловік із заплилим обличчям любителя пива, сидів поруч із водієм. Білі рукавиці на його широких долонях світилися на сонці. Він помітив це і зняв їх. «Сельма, – думав він, – Фрея! Будинок!» Ніхто не взяв слухавки.

– Ну ж бо, – командував він, – жени, Альфреде! Швидше, швидше!

У передмісті вони відчули запах паленого. Просувалися далі, а сморід ставав дедалі нестерпнішим, щільно огортав місто і дер горло. Перші кратери від бомб трапилися їм на Ноєр Маркт. Ощадкаса лежала в руїнах і горіла. Пожежники намагалися врятувати сусідні будинки, але надто тонкі струмені води мало чим могли зарадити. Кратер посеред площі смердів сіркою і кислотою, шлунок Нойбауера зсудомило.

– Альфреде, жени через Гакенштрассе! – вигукнув він. – Тут ми не проїдемо!

Шофер розвернувся. Авто робило великий гак південною частиною міста. Тут будинки з невеличкими садками мирно ніжилися у променях сонця. Дув північний вітер, повітря було чисте й прозоре. Щойно вони опинилися на іншому березі ріки, знову з’явився горілий запах, він посилювався і врешті висів над вулицями, мов важкий осінній туман.

Нойбауер посмикував свої коротко, як у фюрера, підстрижені вусики. Колись вони були вправно закручені догори, як у Вільгельма ІІ. «Кляті спазми в шлунку! Сельма! Фрея! Чудовий будинок!» І живіт, і груди – все стало шлунком.

Об’їжджати довелося ще двічі. В одному місці дорогу перегородив розбомблений магазин меблів. Фасад обвалився, частина меблів іще була на поверхах, решта розлетілася на всі боки і горіла на уламках стін. Потім була перукарня, тут на руїнах плавилися викинуті вибуховою хвилею воскові манекени.

Врешті машина звернула на Лібіґштрассе. Нойбауер вихилився з авто. Ось він, його будинок! Квітник перед хатою! На газоні теракотовий гном і такса з червоної порцеляни. Неушкоджені! Всі шибки цілі! Шлунок відпустило. Він піднявся сходами і прочинив двері. «Пощастило, – подумав він. – Пронесло, але ж так і має бути!» З якого дива саме йому мало б щось статися?

Він повісив фуражку на оленячі роги і зайшов у вітальню.

– Сельмо! Фреє! Де ви?

Ніхто не озивався. Нойбауер перетнув кімнату і рвучко прочинив вікно. В саду за будинком працювали двоє російських полонених. Вони на мить підняли очі й квапно знову взялися до роботи.

– Гей ви, більшовики!

Один росіянин припинив копати.

– Де моя сім’я? – прокричав Нойбауер.

Чоловік відповів російською.

– Покинь свою собачу мову, кретине! Ти знаєш німецьку! Може, вийти і навчити тебе?

Росіянин витріщився на нього.

– Ваша дружина в підвалі, – промовив хтось за спиною Нойбауера.

Він обернувся. Це була служниця.

– В підвалі? Ну так, звісно. А де були ви?

– На вулиці, виходила лише на мить! – Дівчина стояла в дверях, обличчя розпашіле, очі блищать, ніби прийшла з весілля.

– Кажуть, вже сто загиблих, – торохкотіла вона. – На вокзалі, мідному заводі, в церкві.

– Тихо! – перебив її Нойбауер. – Хто каже?

– Люди на вулиці.

– Хто конкретно? – Нойбауер зробив крок вперед. – Антидержавні промови! Хто це сказав?

Дівчина відступила.

– На вулиці, не я, хтось, всі…

– Зрадники! Покидьки! – Нойбауер шаленів. Врешті з’явилася нагода спустити гнів. – Банда! Свині! Аби лиш поскиглити! А ви? Що вам треба на вулиці?

– Мені? Нічого.

– Втекли зі служби? Розносите плітки і брехні! Ми про все довідаємось! Ми наведемо лад! Жорстко наведемо! Марш на кухню!

Дівчина побігла до роботи. Нойбауер засопів і зачинив вікно. «Минулося, – подумав він. – Звісно, вони в підвалі. Міг би й здогадатись». Він витягнув сигару і закурив. Тоді розгладив кітель, напнув груди, подивився в дзеркало і спустився вниз.

Його дружина і донька сиділи в одному шезлонзі під стіною. Над ними в широкій золотій рамі висів кольоровий портрет фюрера. У 1940 році підвал переобладнали у бомбосховище. Нойбауер будував його, аби лише продемонструвати патріотизм і стати зразком для інших. Ніхто ніколи серйозно не думав, що Німеччину бомбардуватимуть. Ґерінґ урочисто пообіцяв: якщо за наявності Люфтваффе ворожа авіація зважиться на авіаудари, то з цього моменту кожен зможе називати його Маєр; це запевнення переконало кожного чесного німця. На жаль, не так сталося, як гадалося. Типовий приклад підступності плутократів та євреїв – вдавати з себе слабших, ніж вони є насправді.

– Бруно! – Сельма Нойбауер підвелася і почала схлипувати. Це була товста блондинка в халаті лососевого кольору з мереживного французького шовку. В 1941 році Нойбауер привіз його з відпустки в Парижі. Її щоки двигтіли, а замалий рот жував слова.

– Вже все, минулося. Заспокойся, Сельмо.

– Минулося? – Вона жувала слова, наче їла великий кьоніґсберзький биток. – Але чи надовго?

– Назавжди. Їх немає. Напад відбито. Вони більше не повернуться.

Сельма Нойбауер щільніше загорнула халат на грудях.

– Хто сказав, Бруно? З чого ти це взяв?

– Ми збили принаймні половину. Вони не наважаться повернутися.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю, і все. Цього разу вони заскочили нас зненацька. Надалі ми краще пильнуватимемо і будемо готові.

Жінка припинила жувати.

– Це все? – спитала вона. – Це все, що ти можеш нам сказати?

– А тобі цього мало? – Нойбауер знав, що його слів було недостатньо, а тому різко відповів запитанням на запитання.

Дружина витріщилась на нього водянистими світло-блакитними очима.

– Так! – раптом завищала вона. – Мало! Це просто балачки! Порожній звук! Ми вже всяке чули! Спершу нам розповідали, що ми такі сильні, що ворожі літаки не насміляться з’явитися в небі над Німеччиною, а вони таки з’явилися. Тоді казали, що вони більше не повернуться, бо віднині ми збиватимемо їх усіх іще на кордоні, натомість їх прилітає вдесятеро більше, а тривога не припиняється. І ось врешті вони дісталися до нас тут, а тоді приходиш ти і самовдоволено заявляєш, що вони не повернуться, що ми їм покажемо! Як нормальна людина має в таке повірити?

– Сельмо! – Нойбауер мимовільно кинув погляд на портрет фюрера, підскочив до дверей і затраснув їх.

– Прокляття! Опануй себе! – шипів він. – Ти що, здуріла, кричиш як навіжена. Хочеш біду накликати на наші голови?

Він стояв впритул до неї. З-за її товстих плечей відважними очима фюрер і далі дивився на ландшафт Берхтесґадена. На мить Нойбауер майже повірив, що він усе чув.

Сельма фюрера не бачила.

– Здуріла?! – верещала вона. – Хто тут здурів? Не я точно. Ми чудово жили до війни, а зараз? Зараз що? Цікаво, хто тут здурів?

Нойбауер вхопив її обома руками за плечі й затряс так, що голова метлялась туди-сюди і вона не могла більше кричати. Зачіска розсипалася, кілька гребінців випало, вона захлинулася й закашлялась. Тоді відпустив, жінка мішком впала на шезлонг.

– Що з нею? – спитав у доньки.

– Нічого такого. Мама дуже схвильована.

– Чого? Нічого ж не сталося.

– Нічого не сталося?! – знову заголосила жінка. – Звісно, з тобою там нагорі нічого не сталося! Але ми тут самі…

– Прокляття! Тихіше! Чого верещиш?! Невже я для того п’ятнадцять років пахав як віл, аби ти своїм вереском вмить все зруйнувала? Думаєш, мало охочих забрати моє місце?

– Тату, це перше бомбардування, – спокійно сказала Фрея Нойбауер. – Досі тут були лише повітряні тривоги. Мама призвичаїться.

– Перше? Звичайно ж перше! Ми мали б тішитися, що поки нічого такого не траплялося, а не викрикати дурниці.

– Мама знервувалася, але вона звикне.

– Знервувалася?! – Спокій доньки дратував Нойбауера. – А хто не нервовий? Думаєш, я не знервувався? Треба вміти себе опанувати. Інакше чим то все скінчиться?

– Тим самим! – Його дружина сміялася. Лежала на шезлонзі, ноги, взуті в рожеві шовкові капці, розкинулися. Їй здавалося, що рожеве і шовк – це дуже вишукано. – Нервова! Звикне! Тобі добре казати!

– Мені добре? Чого це?

– Бо тобі ніщо не загрожує.

– Що?!

– Тобі ніщо не загрожує. А ми тут сидимо в пастці.

– Це вершина глупства! Тут всі рівні. То чому зі мною нічого не може статися?

– Бо ти в тому твоєму таборі нагорі в безпеці.

– Що? – Нойбауер кинув сигару на підлогу і розтоптав її. – В нас немає таких підвалів, як цей. – Це була брехня.

– Бо вам вони і не потрібні. Ви ж за межами міста.

– Наче це має значення! Бомбам однаково, куди падати.

– Табір ніхто не бомбардуватиме.

– Так? Це щось нове. Звідки ти знаєш? Може, американці розкидали з повітря листівки? Чи тебе особисто повідомили по радіо?

Нойбауер подивився на доньку. Сподівався, їй сподобається жарт. Але Фрея перебирала китиці плюшевого обруса на столі поруч із шезлонгом. Натомість обізвалася дружина.

– Своїх вони не бомбардуватимуть.

– Маячня! В нас нема жодного американця, жодного англійця. Лише росіяни, поляки, балканська наволоч, німці – вороги батьківщини, євреї, зрадники і кримінальні злочинці.

– Росіян, поляків і євреїв вони не бомбардуватимуть, – вперлася Сельма.

Нойбауер різко обернувся.

– Ти добре поінформована, – тихо і дуже роздратовано сказав він. – Зараз я тобі скажу щось важливе. Вони не мають поняття, що там нагорі за табір, зрозуміла? Вони бачать лише бараки і спокійно можуть вважати, що це бараки військових. Бачать казарми. Наші казарми СС. Бачать споруди, де працюють люди. Це для них фабрики, а отже – цілі. Там, нагорі, у сто разів небезпечніше, ніж тут. Тому я й не хотів, щоби ви там жили. Тут, у долині, немає поруч жодної фабрики і жодної казарми. Второпала врешті-решт?

– Ні.

Нойбауер втупився поглядом у дружину. Такою він Сельму не бачив іще ніколи і не розумів, що з нею діється. Це не могло бути просто зі страху. Йому раптом здалося, ніби сім’я від нього відвернулася, ще й у момент, коли вони мали б стояти один за одного. Він знову роздратовано подивився на доньку.

– А ти? – запитав. – Що ти про це думаєш? Чого сидиш, мов води в рот набрала?

Фрея Нойбауер встала. Худа двадцятирічна дівчина з жовтуватим обличчям і опуклим чолом не була схожа ні на батька, ні на матір.

– Я думаю, мама вже заспокоїлась, – сказала вона.

– Що?

– Думаю, вже заспокоїлась.

Нойбауер мовчки тримав паузу. Чекав, чи дружина щось скаже.

– От і добре, – підсумував він.

– Може, підемо нагору? – спитала Фрея.

Нойбауер кинув на Сельму недовірливий погляд. Він у ній сумнівався. Мусить їй пояснити, щоб у жодному разі ні з ким не розмовляла. Навіть зі служницею. Передовсім з нею. Донька його випередила:

– Тату, нагорі буде краще, більше повітря.

Нойбауер досі вагався. «Лежить, як мішок борошна, – подумав він. – Чого вона досі не скаже нічого путнього?»

– Мені треба в ратушу. На шосту. Телефонував Дітц, маємо обговорити ситуацію.

– Все буде добре, тату. Все гаразд. Ми ще маємо приготувати вечерю.

– От і чудово.

Нойбауерові полегшало. Принаймні донька зберегла світлу голову, на неї можна покластися. Його плоть і кров. Він наблизився до дружини.

– Гаразд, Сельмо, забудьмо про це, добре? Всяке буває; врешті, яке це має значення?

Він подивився на неї з холодною усмішкою.

– То як? – повторив він.

Дружина не відповіла. Він обійняв її товсті плечі і погладив.

– Тоді йдіть і зготуйте вечерю, обов’язково щось смачне, нині ми досить натерпілися.

Сельма байдуже кивнула.

– Оце я розумію. – Нойбауер бачив, що справді минулося.

Донька була права. Сельма вже не городитиме дурниць.

– Дівчата, зготуйте щось смачнюще. Сельмочко, я ж роблю все лише заради вас, щоб будинок був гарний, з міцним підвалом та гарним садочком і ви не мусили жити поруч із тими брудними бандитами. Я ж щотижня ночую з вами кілька ночей, ми одна команда і мусимо триматися разом. Придумайте на вечерю щось особливе, покладаюся на ваш смак. І принесіть з підвалу пляшку французького шампанського, гаразд? У нас же його ще досить?

– Так, – відповіла дружина, – шампанського в нас досить.

– І ще одне, – різко мовив групенфюрер Дітц. – До мене дійшли чутки, що деякі панове мають намір відіслати свої родини на село. Це правда?

Усі мовчали.

– Про це не може бути й мови, я цього не допущу. Ми офіцери СС і повинні бути зразком. Якщо ми почнемо вивозити свої родини з міста до загального наказу про евакуацію, це можуть хибно витлумачити. Цим негайно скористаються скиглії і критиканти. Тому я вимагаю, аби без мого відома нічого подібного не відбувалося.

Високий і стрункий, він стояв у своїй елегантній уніформі і дивився на групу. Кожен мав рішучий і невинний вигляд. Про евакуацію сімей думали майже всі, але ніхто не виказав себе навіть поглядом. Кожен думав те саме: Дітцові добре, його родини в місті немає. Він із Саксонії, і єдина його турбота – виглядати мов справжній прусський гвардійський офіцер. Це було дуже просто. Коли не йдеться про тебе, можна з великим запалом роздавати розпорядження і накази.

– У мене все, панове, – сказав Дітц. – Дозволю собі нагадати: наша найновіша таємна зброя вже поставлена на конвеєр. Бомби V-1 проти неї безсилі, якими б дієвими вони не були. Лондон лежить у руїнах. Англія під постійним обстрілом. Ми утримуємо головні порти Франції. Армія загарбників має величезні проблеми з постачанням. Контратака виштовхне ворога в море, її саме готують. Ми накопичили величезні резерви. А наша нова зброя – докладніше про неї сказати не можу, але знаю з найвищих компетентних джерел, за три місяці перемога буде за нами. Мусимо протриматися три місяці. – Він викинув руку вперед. – До роботи! Хайль Гітлер!

– Хайль Гітлер! – прогриміла група.

Нойбауер вийшов із ратуші. «Про Росію не сказав ні слова, – подумав він. – І про Райн. Не згадав прорив Західного валу. Протриматися – йому легко говорити. За душею нічого. Фанатик. У нього, на відміну від мене, немає магазину біля вокзалу. І частки в меллернській газеті. Навіть землі нема. А у мене все це є. Якщо все злетить в повітря, хто мені це відшкодує?»

Раптом вулиця заповнилася людьми. На площу перед ратушею набилася маса народу. На зовнішніх сходах змонтували мікрофон, мав виступати Дітц. З фасаду на натовп дивилися усміхнені кам’яні обличчя Карла Великого і Гайнріха Лева. Нойбауер сів у «мерседес».

– Альфреде, жени на Герман-Ґерінґ-штрассе.

Універмаг Нойбауера був на розі Герман-Ґерінґ-штрассе і Фрідріхсаллеє. Велика споруда з магазином модного одягу на першому поверсі. Два верхні поверхи займали бюро.

Нойбауер скомандував зупинитися і пішов оглянути будинок. Постраждали лише дві вітрини. Він здійняв погляд на бюро, ті були затягнуті димом зруйнованого вокзалу, але його приміщення не горіли. Хіба вилетіло кілька шибок, ото й уся шкода.

Він зупинився перед будинком. «Двісті тисяч марок, не менше, може, й більше, – подумав собі. – А заплатив я п’ять тисяч. У 1933 році це належало євреєві Йозефу Блянку. Він хотів сто тисяч, розпачав, що ціна й так надто низька, і дешевше продавати відмовлявся. Після чотирнадцяти днів у концентраційному таборі погодився на п’ять тисяч. Я вчинив гідно, – думав Нойбауер. – Міг же отримати і безкоштовно. Після того як з ним розважилося СС, Блянк був готовий подарувати мені той універмаг. А я заплатив п’ять тисяч. Добрі гроші. Звичайно, не одразу, тоді в мене ще не було такої суми. Я заплатив, щойно отримав перші орендні виплати. Блянк погодився і на це. Добровільний, офіційний продаж з нотаріальним посвідченням». Йозеф Блянк нещасливо впав у таборі, втратив око, зламав руку і дуже побився – прикрий збіг обставин. Люди з плоскостопістю легко втрачають рівновагу. Нойбауер про це не просив, його навіть не було при цьому. Він лише наказав взяти Блянка під варту, аби той не постраждав від надто завзятих есесівців. Усе решта було з руки керівника табору Вебера.

Він розвернувся. І що йому до минулого? Це ж давно забута справа. Треба було жити. Якби будинок купив не він, це зробив би інший партієць. І заплатив би ще менше. А може, й забрав би задурно. Він діяв легально, в межах закону. Сам фюрер казав, що його вірні прибічники мусять бути винагороджені. І що він, Бруно Нойбауер, здобув порівняно з високими чинами? Ґерінґом, наприклад, чи Шпрінґером, гауляйтером, який з готельного портьє перетворився на мільйонера? Нойбауер не грабував, він лише дешево купив. Він чистий, має квитанції й нотаріальні документи.

Над вокзалом здійнявся вогонь. Почулися вибухи. Напевно, вагони з боєприпасами. На стінах дому застрибали червоні відблиски полум’я, здавалося, наче будинок вкрився кривавим потом. «Безглуздя, – подумав Нойбауер. – Я просто перехвилювався. Про адвокатів-євреїв, яких вигнали з будинку, давно всі забули!»

Він сів у машину. Близькість до вокзалу – чудово для ведення справ, але надто небезпечно під час бомбардувань, є чого хвилюватися.

– На Ґроссе-штрассе, Альфреде!

Будинок редакції меллернської газети не постраждав взагалі. Про це Нойбауер уже довідався телефоном. Саме готували екстрений випуск. Тираж розходився блискавично, його буквально виривали в продавців із рук. Нойбауер бачив, як зникають білі упаковки газет. З кожної він отримував один пфеніг. На роверах приїздили продавці за новими пачками газет і миттю зникали. Екстрені випуски приносили додатковий дохід. Кожен продавець забирав принаймні двісті примірників. Нойбауер нарахував сімнадцять розповсюджувачів. Отже, це тридцять чотири додаткові марки, хоч якась приємність у всій цій ситуації. За ці кошти він зможе покрити частину видатків за вибиті шибки й вітрини. Хоча вони ж застраховані. Звісно, якщо страховка заплатить. Себто якщо зможе заплатити, зважаючи на масштаби руйнувань. Вони заплатять! Йому так точно. Отже, тридцять чотири марки – це чистий прибуток.

Він купив одну з газет. Там уже було коротке звернення Дітца. Швидко спрацювали. А ще повідомлення про два збиті літаки над містом і половину збитих літаків над Мінденом, Оснабрюком та Ганновером. Стаття Ґеббельса про нелюдське дикунство бомбардувань мирних німецьких міст. Кілька гасел фюрера. Повідомлення про те, що «Гітлер’юґенд» шукає льотчиків, які вистрибнули з парашутом. Нойбауер викинув газету і зайшов у магазин сигар на розі.

– Три «Дойче Вахт», – замовив він.

Продавець подав скриньку з сигарами. Нойбауер з байдужим виглядом обрав три штуки. Вони були паскудні, саме букове листя. Вдома у нього значно кращі, імпорт з Парижа та Голландії. «Дойче Вахт» він замовив лише тому, що це його магазин. До приходу до влади НСДАП тютюнова крамниця належала фірмі «Лессер і Захт» – євреям-визискувачам. Крамницю відібрав штурмфюрер Фрайберґ, і до 1936 року вона була у його власності. Золота жила. Нойбауер відкусив кінчик «Дойче Вахт». Хіба він винен, що Фрайберґ напився і вдався до критики фюрера? Нойбауер, як відданий член партії, мусив доповісти про ці зрадницькі зауваження. Незадовго після того Фрайберґ зник, а Нойбауер купив магазин у його вдови. Зробив дружню послугу. Радив їй позбутися крамниці якнайшвидше, бо мав інформацію, що власність її чоловіка мають конфіскувати. Гроші – це не магазин, їх сховати легше. Вона була вдячна і продала крамницю. За чверть ціни, звісно. Нойбауер пояснив їй, що більше заплатити не може, а справу треба залагодити швидко. Вона все зрозуміла. Конфіскації так і не було. Але він і на це мав пояснення: зробив усе, що міг, аби гроші залишились їй. Він вчинив порядно. Обов’язок є обов’язок, а крамницю і справді могли конфіскувати. Окрім того, вдова не могла б керувати магазином, її просто викинули б на вулицю.

Нойбауер витяг сигару з рота. Нею годі було затягтися. Справжній непотріб. Але люди за таке платять. Шаленіють за всім, що димить. Якби не карткова система, можна було б заробити у десять разів більше. Він іще раз поглянув на магазин. Пощастило, вцілів. Сплюнув, у роті раптом з’явився поганий присмак. Певно, сигара чи, може, щось інше? Що б то могло бути? Нерви? І чого він пригадав усі ці історії? Отой весь старий, давно забутий мотлох. Він викинув сигару, а дві інші, щойно сів у машину, віддав водієві.

– Альфреде, це тобі, посмакуєш увечері. А тепер їдьмо подивимося на сад.

Сад був великою гордістю Нойбауера. Здоровецька ділянка на межі міста. Більша частина зайнята овочами і фруктами, до того квітник і стайня. Порядок тут підтримували кілька російських полонених із табору, вони працювали безкоштовно і, власне, мали б доплачувати Нойбауеру. Замість пахати по дванадцять-п’ятнадцять годин у плавильні міді вони насолоджувалися свіжим повітрям і легкою роботою.

На сад спускалися сутінки. У чистому небі над яблунями висів місяць. Повітря пахло свіжоскопаною землею. В борознах проростали перші зелені паростки, на фруктових деревах набубнявіли липкі бруньки. Маленька японська вишня, яка зимувала в оранжереї, вкрилася вуаллю делікатних блідо-рожевих квітів.

Росіяни працювали на протилежному боці ділянки. Нойбауер бачив їхні темні зігнуті спини, бачив силует наглядача і його зброю, штик якої стримів у небо. Наглядач тут був лише задля дотримання правил, росіяни не намагалися втекти. Куди б вони поділися у своїх уніформах і без знання мови? З крематорію вони принесли паперовий мішок із попелом і підсипали його в борозни. Зараз обробляли грядки з полуницею і спаржею – Нойбауер їх дуже любив, вони ніколи йому не набридали. У мішку був попіл шістдесяти людей, а серед них – дванадцятьох дітей.

У сливово-синіх ранніх сутінках тьмяно світилися перші примули і нарциси. Вони росли в оранжереї коло південної стіни. Нойбауер відчинив віконце і нахилився. Нарциси не пахли. Натомість пахло фіалками, які сховала темрява. Він глибоко вдихнув. Це його сад. Він сам заплатив за нього. Старомодно і чесно. Повну ціну. Сад він ні в кого не відбирав. Це його місце. Місце, де він ставав людиною після тяжкої служби на благо батьківщини і після всіх турбот про сім’ю. Глибоко вдоволений, він роззирнувся. Поглянув на альтанку, сховану в кущах жимолості і пагонах в’юнкої троянди, на живопліт з букшпану, на штучний туфовий грот, на кущі бузку, вдихав терпке повітря, в якому вже чулася весна. Ніжно торкав рукою обгорнуті соломою стовбури персиків і груш, а тоді відчинив двері стайні.

Він не пішов до курей, які куняли на сідалах, мов старі баби, не пішов до молодих свинок, що мирно спали в соломі, він рушив до кроликів. У Нойбауера були білі й сірі ангорські кролики з довгою шовковистою шерстю. Коли він ввімкнув світло, вони повільно прокидалися зі сну. Просунув палець крізь сітку і погладив кролика. Хутро м’якше за будь-що, чого він торкався. Взяв з кошика капустяне листя і порізаний буряк, кинув у клітки. Кролі наблизилися і рожевими писочками почали повільно їсти.

– Мукі, – покликав він, – ходи сюди, Мукі.

Тепло стайні заколисувало, мов далекий сон. Запах тварин повертав забуту невинність. Маленький світ в собі, майже вегетативне існування, далеко від бомб, інтриг і боротьби за виживання, – капустяне листя і буряки, пухнасте зачаття, стрижка і народження нового життя. Нойбауер продавав вовну, але ніколи не вбив жодної тварини.

– Мукі, – знову покликав він.

Великий білий самець ніжними губами взяв з його руки листок капусти. Червоні очі сяяли, мов світлі рубіни. Нойбауер почухав йому шию. Коли він зігнувся, чоботи заскрипіли. Що сказала Сельма? В безпеці? Що там у таборі ми в безпеці? Чи хоч хтось у безпеці? Коли і де взагалі було безпечно? Він просунув іще капусти через сітку. «Дванадцять років, – подумав він. – До того як ми захопили владу, я був поштовим службовцем із зарплатнею двісті марок на місяць. Ні життя, ні смерті. Тепер у мене є певні статки, і я не хочу їх втратити».

Він подивився в червоні очі кроля. Сьогодні все склалося добре. Так має бути і надалі. Можливо, бомбардування було помилковим. Коли задіюють нові частини, таке трапляється. Місто не має важливого значення, інакше його спробували б знищити значно раніше. Нойбауер відчув, що заспокоюється.

– Мукі, – сказав він і подумав: у безпеці? Безперечно! Кому хочеться пропасти в останній момент?