Жменя вічності

34

Хвилин за десять я йшов по одному з радіальних тунелів станції, а на зап’ястку моєї лівої руки красувався браслет з вмонтованим голопроектором, який при необхідності міг видати мені докладну карту всіх хитросплетінь станційних комунікацій і показати, де я перебуваю.

А втім, поки я йшов безцільно, сам не знаючи, куди йду. Думки в моїй голові переплуталися, я ніяк не міг привести їх до ладу, змусити себе думати послідовно й лоґічно, об’єктивно та безсторонньо аналізувати ситуацію.

Перед моїм внутрішнім зором стояла одна й та ж картина: зв’язана Рашель, така беззахисна й безпорадна, а поруч — активована боєголовка, дроти від якої тяглися до руки шаленця Ахмада. Коли б на її місці був хтось інший, я б ні миті не сумнівався, як мені вчинити. Але Рашель… Здоровий глузд підказував, що жодна дівчинка у світі, навіть найчарівніша, не заслуговує на те, щоб заради неї ризикувати майбутнім людства. Це були тверезі й розумні думки. Я знав, що сама Рашель, вихована в дусі патріотизму та самовідданості, без найменших вагань пожертвувала б собою, тільки б не дозволити Чужим заволодіти цією грізною зброєю, цією рятівною ниточкою, на якій тримається надія всієї земної раси.

Однак серце моє кричало про інше. Воно знай повторювало, що без Рашелі моє життя втрачає будь-який сенс. Воно вкрадливо нашіптувало лукаву давню сентенцію, що все людство не варте того, аби через нього страждала бодай одна дитина. Воно намагалося переконати мене, що у зрадника Ахмада однаково немає шансів втекти з цим секретом, що він напевно буде знищений на підступах до заблокованої дром-зони, а якщо навіть якимсь неймовірним дивом прослизне крізь один з кількох доступних каналів, то після стрибка потрапить прямісінько в тенета ґаллійських патрулів.

Та все ж існувала можливість — мізерна, майже примарна, — що він якось викрутиться і добереться до своїх хазяїв-чужинців. Ця можливість руйнувала всі мої псевдолоґічні конструкції. Вона була ритуальним ножем, занесеним над жертовником боргу, на якому лежало життя Рашелі…

— Капітане Матусевич! — почувся раптом чийсь голос.

Я зупинився й побачив, як по бічному відгалуженню тунелю до мене прямує миловидна русява жінка років двадцяти семи, з погонами капітана-лейтенанта. За кілька секунд, уважно придивившись, я впізнав її. Це вона вийшла з нами на зв’язок у дром-зоні і розмовляла з Рашеллю, поки не втрутився Клод Брісо.

— Здрастуйте, капітане, — привіталась жінка. — Ви не пам’ятаєте мене?

— Звичайно, пам’ятаю. Але не сподівався вас тут побачити. Нам сказали, що ваша станція залишилася в дром-зоні.

— Виходить, вас неправильно інформували. Я служу тут, і… — Нараз вона замовчала, на її обличчі з’явилося розуміння. — Ага! Ви, мабуть, вирішили, що я була поруч з адміралом Брісо? Насправді це не так. Наша станція була найближча до вашого корабля, тому саме я зв’язалася з вами. А адмірал якраз чергував у командному центрі на флаґмані, почув нашу розмову й переключив зв’язок на себе. От він і справді лишився в дром-зоні.

— Тепер ясно…

— Між іншим, у вас дуже кепський вигляд, капітане, — зауважила жінка.

— Так, я трохи втомився.

— Чимось стурбовані?

— Ну… Та все думаю про свою планету. Ви нічого не знаєте про Магаваршу?

— Коли я закінчувала чергування, ніяких зведень ще не було. Інформація надходить до нас через Терру-Ґаллію, каналами другого роду. Ми, звичайно, використовуємо надшвидкісні кур’єри, однак і це потребує часу. — Вона на мить задумалась. — Я спробую роздобути останні відомості. А поки… Зайдімо до кафе. Це недалеко.

Упевнена в моїй згоді, жінка попрямувала до того ж тунелю, звідки прийшла. Я слухняно пішов за нею.

— До речі, — сказала вона на ходу. — Зараз ми обоє не при виконанні. Називайте мене Анн-Марі.

Я через силу всміхнувся:

— Дуже приємно, Анн-Марі. А я Стефан.

Кафе справді було близько. Ми ввійшли в напівпорожній зал, влаштувалися за одним з вільних столиків, зробили замовлення харчовому автомату: мені пару сандвічів і каву, а Анн-Марі лише чашку чаю.

Поки я їв, жінка відійшла до дальньої стіни, де стояло кілька кабін з інтеркомами, і протягом хвилини з кимсь розмовляла. Потім повернулася до столика, сіла напроти мене і, присунувши до себе чашку з чаєм, закурила.

— Щойно надійшла інформація від П’ятого Флоту Визволення. Наші війська ввійшли в систему Магаварші, витурили Чужих з дром-зони й наготувалися блокувати її. А це фактично перемога. П’ятий Флот вчетверо перевищує чужинські сили, сконцентровані у вашій системі.

— А вони… не закидають планету бомбами?

— Не турбуйтеся. Плануючи операцію, наше командування враховувало всі обставини. Вашу систему контролюють дварки та п’ятдесятники, вони не наважаться винищувати мирне населення, побояться помсти з нашого боку. За кілька років до цього ми продемонстрували їм, що маємо таку можливість.

— А саме?

— Наша диверсійна ґрупа прорвалася в систему Бетельґейзе і скинула на п’яту, незаселену, планету ґлюонну бомбу. Тепер на місці її колишньої орбіти з’явився свіжоспечений метеоритний пояс.

— Ґлюонна бомба? — перепитав я. — Ніколи про неї не чув.

— Це наша новітня розробка. Ви ж знаєте, що таке ґлюони?

— Загалом так. Ці елементарні частки є посередниками в сильній взаємодії, так само як фотони — в електромаґнітній.

— Атож. Теоретичний принцип дії ґлюонної бомби був розроблений ще років п’ятсот тому, але на практиці реалізований лише недавно, ґрупою наших учених. Технолоґія, звичайно, зберігається в найсуворішому секреті. Відомо лише, що вибух ґлюонної бомби, сам по собі не дуже потужний, на короткий час послаблює внутрішньоядерні зв’язки в радіусі кількох тисяч кілометрів від його епіцентру, а це призводить до миттєвого розпаду всіх нестабільних атомних ядер. Розумієте, що це значить?

— Ще б пак, — кивнув я. — Кожна планета містить багато урану, торію, радію, інших радіоактивних елементів, а якщо всі вони одночасно розпадуться… — Я мимоволі здригнувся. — Це еквівалентно вибуху мільйонів термоядерних зарядів!

— Саме так. Одна ґлюонна бомба здатна перетворити цілу планету на купу щебеню. Альвів це приголомшило. П’ятдесятників, дварків, ґлісарів і хтонів також: вони, як і ми, ставлять особистість вище суспільства, і для них знищення цілої населеної планети означає набагато більше, ніж просто втрату частини володінь своєї раси. А Магаваршу, як я вже казала, контролюють дварки з п’ятдесятниками. Переконавшись, що ми перемагаємо, вони не вдаватимуться до радикальних заходів і погодяться на почесну капітуляцію.

— Зрозуміло… — Розповідь Анн-Марі про ґлюонну бомбу справила на мене неабияке враження. — А як щодо інших планет?

— Ще по шести напрямках події розвиваються вдало. Лише в системі Бай-Сін, де розташована Країна Хань, виникли серйозні проблеми: ми досі не можемо захопити тамтешню дром-зону. Цю планету контролюють ґаббари, і там треба діяти вкрай обережно. Представників цієї раси не можна заганяти в глухий кут, капітуляція для них неприйнятна, і в безвихідному становищі вони можуть зважитися на крайні заходи.

Наступні кілька хвилин ми мовчали. Анн-Марі курила вже другу сиґарету, а я не поспішаючи допивав свою каву. Відведений Ахмадом час поступово спливав…

— Мене от що турбує, — нерішуче заговорив я. — Ця ваша технолоґія стискання каналів… Якщо раптом — не дай Боже! — чужинці захоплять одну таку станцію, то вони оволодіють цим секретом, і ми позбудемося найголовнішої переваги перед ними.

Анн-Марі заперечно похитала головою:

— Їм це не вдасться. Заходи безпеки надзвичайно суворі. Відсіки, де встановлені стискувачі, заміновані так, що під час вибуху увесь їхній вміст перетвориться на хмару розпеченої плазми. Разом із фахівцями, що там працюють. Усі вони добровольці й цілком свідомі того, що з ними станеться в разі захоплення станції ворогом. А в нас, — додала Анн-Марі, маючи на увазі станцію, де ми перебували, — стискувач взагалі демонтований і знищений, а весь персонал, що працював з ним, вже повернувся на Терру-Ґаллію. Це також стосується й тих станцій, що зараз летять вглиб системи — до Юпітера, Марса, Землі, Венери та Меркурія.

Ці слова зняли з моєї душі величезний тягар. І водночас мене охопив розпач, адже тепер не було жодних шансів вирвати Рашель з рук Ахмада…

— Але, — промовив я дуже обережно, — нещодавно я мимохідь чув розмову двох офіцерів. Вони говорили про стискувач так, ніби він і досі є на борту станції.

Анн-Марі подивилася на мене так пильно, ніби зважувала, чи можна мені довіряти. Потім на її обличчі розцвіла лукава усмішка:

— Ви служите в нас лише один день, а вже встигли заразитися загальною параноєю. Гаразд, відкрию вам велику таємницю: це ніякий не стискувач, а звичайнісінька „обманка“.

— Як це?

— Пастка для дурнів. Словом, імітація, неробоча модель. Хоча ні, вона таки працює, але з каналами нічого не робить. Я сама довідалася про це нещодавно, а доти щиро вірила, що ці пристрої і є справжніми стискувачами каналів. Вони наявні у всіх моделях наших загороджувальних станцій, починаючи з найперших. А щодо працездатних стискувачів, то їх монтують у тому ж відсіку, але зовсім автономно, їхні комп’ютерні системи не з’єднані із загальною мережею. А „обманки“ призначені для замилювання очей. Якби ви знали, скільки шпигунів-чужинців потрапили в цю пастку!

Я полегшено зітхнув:

— Слава тобі, Господи!..

Раптом усі предмети перед моїми очима втратили чіткість і поплили, ніби я дивився на них крізь вигадливо вигнуте скло. Я відчув, що сповзаю зі свого стільця, і лише останньої миті, вчепившись руками за край столу, зміг втриматися.

Анн-Марі швидко пересіла на сусідній з моїм стілець і схопила мене за лікоть.

— Що з вами, Стефане? Вам погано?

— Ні… все гаразд, — затинаючись, відповів я. — Це просто… просто хвилинна слабкість.

Вона рішуче похитала головою:

— Ви мало не зомліли. І взагалі, дивно поводитеся. У вас неприємності? Щось дуже серйозне? Я зобов’язана доповісти командуванню…

— Ні в якому разі! — майже викрикнув я, привернувши до себе увагу двох офіцерів, що сиділи через один столик від нас. — Ні, — вже тихіше додав я. — Не робіть цього… будь ласка. Я сам усе владнаю.

— Що ви владнаєте?

Не бачачи можливості викрутитись, та й не маючи сил щось вигадувати, я розповів їй усю правду про Ахмада і його безглузду вимогу. Анн-Марі вислухала мене уважно, не перебиваючи, потім замислилась на хвильку, відтак спитала:

— Ви не звернулись до командування, бо боїтеся його рішучих дій? Боїтеся, що воно не зважатиме на становище Рашелі?

Я кивнув:

— Саме так.

— Невже ви вважаєте нас, ґаллійців, такими жорстокими?

— Ні, але…

— Ми також любимо своїх дітей. Ми дбаємо про них. Вони для нас найдорожче, бо діти — це наше майбутнє. Саме те майбутнє, за яке ми боремося.

— Я розумію. Я… я зовсім не вважаю вас жорстокими. Просто… — Я помовчав, збираючись з думками. — Боюсь, командування не повірить, що Ахмад відпустить заручників. Воно зробить усе по-своєму, а в результаті… в результаті Рашель загине.

— А ви впевнені, що месьє Раман дотримає слова?

— Ну… не повністю. Але я знаю його багато років… хоча насправді виявилося, що я зовсім не знав його, та все ж…

Анн-Марі м’яко поклала руку на мою долоню.

— Заспокойтеся, Стефане. Мабуть, ви хочете сказати, що непогано вивчили характер та звички месьє Рамана?

— Атож. Ахмад ненавидить убивство. Я це точно знаю. Ні при першій, ні при другій спробі захопити корабель він не використовував смертельну зброю. Якщо наша смерть не допоможе йому втекти, він не стане нас убивати, а зробить те, що обіцяв: посадить у шатл і відпустить. Проблема лише в тому, щоб дати йому змогу добратися до вашої „обманки“, не здіймаючи тривоги. Але для цього треба проникнути у ваш координаційний центр і одержати доступ до терміналу.

Анн-Марі довго мовчала й дивилася кудись убік. Я вже був вирішив, що номер не вигорить, аж тут вона враз стрепенулась і поглянула на свій наручний годинник:

— Що ж, часу в нас іще вдосталь. Ми встигнемо щось придумати.