Жменя вічності

40

Місяць зовсім не мав атмосфери, а сила тяжіння на його поверхні була в шість разів менша за земну, тому посадовити такий легкий крейсер, як „Зоря Свободи“, не складало особливих труднощів. Сіґурдсон здійснив усі маневри, як заведено говорити серед пілотів, „на око“, тобто не вдаючись до комп’ютерних розрахунків, послуговуючись лише ручним керуванням. Плавно зменшивши потужність антиґравів, аж поки корабель не навалився усією своєю вагою на надміцні опори, Лайф віддав останню, уже символічну команду: „посадка завершена“.

Ми приземлилися біля найбільшого з місячних куполів — Купола Тіхо, що нині служив табором для військовополонених. Тут у нас була одна справа, суто приватна, і ми з Сіґурдсоном прилетіли лише вдвох.

— За нами вже їде ґравікар, — сказав я, підводячись з крісла. — Ходімо.

Проте Лайф продовжував сидіти на своєму місці, спрямувавши погляд крізь прозору оглядову стіну на примарний місячний ландшафт.

— Знаєш, Стефане, — нерішуче промовив він. — Тепер я зрозумів, що це невдала ідея. Краще обійдемося без особистої зустрічі.

Я здивовано поглянув на нього:

— Ти чого, Лайфе? Що за муха тебе вкусила?

— Розумієш… Гриша був моїм кращим другом. Найкращим, якщо не брати до уваги Мелісу, яку я… з якою все інакше. Але тепер… Після всього, що я дізнався, що побачив, я перестав симпатизувати його народові. Я вже не зможу ставитися до нього так, як раніше. І він це одразу відчує. Він дуже чутливий і вразливий. Зараз він… певно, він тішить себе думкою, що є на світі бодай одна людина, яка ставиться до нього з щирою симпатією. А після нашої зустрічі… йому стане боляче.

— Так, ясно, — сказав я. — То що ж нам робити?

Він безсило знизав плечима:

— Мабуть… я просто попрошу наглядачів передати йому цей пакет. От тільки не знаю, як пояснити… чому сам не прийшов…

Я ненадовго задумався.

— Отже, зробимо так. Все, що треба, я передам йому сам. А про тебе щось вигадаю.

— Ти справді хочеш з ним зустрітися?

Я рішуче кивнув:

— Мені є, що йому сказати.

За кілька хвилин ґравікар доставив мене до Купола Тіхо, там я зустрівся з представником адміністрації табору, що був заздалегідь попереджений і вже чекав на мене. Разом із ним ми пройшли до невеликого приміщення, розділеного навпіл перегородкою з броньованого скла.

— Заберіть це, — сказав я, постукавши по перегородці. — Вона мені не потрібна.

— Ви впевнені, месьє? Вам відомо, що ці тварюки плюють отруту?

— Так, я знаю. Але не боюся цього. І до речі, не надумайте натягти йому намордника.

— Ви берете на себе відповідальність?

— Абсолютно всю.

Адміністратор залишив приміщення, і майже відразу після цього скляна стіна піднялася до стелі. А за кілька хвилин до кімнати ввели альва Григорія Шелестова.

— Привіт, Григорію, — сказав я.

— Привіт, друже-чоловіче, — відповів альв. — Я не сподівався, що ти захочеш побачитися зі мною.

— А проте захотів. Зі мною мав прилетіти Лайф, але він поранений і лежить у лазареті. Він так шкодував, що не може зустрітися з тобою.

Шелестов стривожився:

— Рана серйозна?

— Ні, дріб’язкова. За тиждень Лайф буде у формі. Він і зараз може ходити, але лікарі катеґорично заборонили йому літати. Тому він просив передати тобі найщиріші вітання.

Альв зітхнув:

— Шкода. Я так хотів ще раз побачитися з ним. Адже Лайф мій найкращий друг, справжній друг — єдиний серед людей та альвів.

— Як з тобою поводяться? — запитав я.

— Люди ніяк, — мовив він сумно. — Зовсім ніяк. До мене, як і до інших альвів, вони ставляться… не по-людськи. Так, ніби ми небезпечні тварини. Мене це дуже, дуже засмучує. Але тепер я розумію їхнє ставлення. Я познайомився з іншими альвами. Вони… вони справді хворі. Вони зовсім не пам’ятають, як наш народ дружив з людьми. Не хочуть навіть чути про те, як багато ви для нас зробили. Вони звинувачують людей у всіх смертних гріхах, вважають вас злими та жорстокими… Це жахливо, друже-Стефане! Мене це просто вбиває.

— А як інші альви поводяться з тобою?

— Погано, дуже погано, — з сумом відповів Шелестов. — Я намагався відкрити їм очі, пояснити, як вони помиляються, та вони тільки сміялися й знущалися з мене. Кілька разів били, а одного разу намагалися задушити. Але тоді втрутилися охоронці. Тих, хто хотів мене задушити, просто відігнали, а мене жорстоко побили. Я знаю, вони це зробили навмисно, бо після того випадку брати-альви вже не чіпали мене, вони продовжували знущатися, насміхатися, але… але вже без злості — мовляв, подивися, дурнику, як любі твоєму серцю люди поводяться з тобою. — Волохатою лапою він витер сльози з очей. — А втім, зараз братам-альвам уже не до мене. Зараз вони трясуться зі страху, щохвилини чекають смерті.

— Чому?

— Та все через те, що ті бузувіри-ґаббари зробили з Країною Хань. Ми всі шоковані. Ми приголомшені. А сьогодні, коли мене забирали з барака і без пояснень кудись повели, я злякався… я думав, що мене розстріляють.

— Ми не вбиваємо полонених, Григорію.

— Але ж ґаббарів ви вбили. П’ять днів тому. Увечері вони ще були в сусідньому бараку, а на ранок геть усі зникли. Охоронці натякнули нам, що… що нас теж це чекає.

— Вони просто лякали вас. Це такий чорний гумор. Насправді ґаббарів перевели до іншого купола, подалі від вас, щоб уникнути прикрих інцидентів.

— Яких інцидентів?

— Річ у тому, — пояснив я, — що альви та дварки зараз воюють з ґаббарами.

— Що?! — Він аж підскочив з несподіванки, — Ми виступили проти цих гидких тварюк? Мої співвітчизники нарешті схаменулися, усвідомили свою помилку?

— Аж ніяк. Альви з дварками воюють не за нас, а проти ґаббарів. Воюють не з любові до нас, а зі страху перед нами.

Шелестов геть розгубився:

— Я не розумію тебе, друже-чоловіче.

— Зараз поясню. Ми помстилися за Країну Хань, винищивши всіх ґаббарів, що засіли на Землі й відмовлялися здаватися. Зараз наші санітарні команди збирають тіла загиблих і піддають їх кремації. Також нашою новою зброєю ми зруйнували п’ять ґаббарських планет. У відповідь ґаббари спробували закидати термоядерними бомбами планету Мельпомену в системі Ріґеля. Разом з ними її охороняли альви та дварки. Вони виступили проти ґаббарів, оскільки знали, що за знищення Мельпомени ми відплатимо і їхнім расам. Зараз наші війська уже знаходяться в системі Ріґеля й разом з силами альвів та дварків громлять ґаббарський флот. Але це не означає, що ми знову стали друзями чи принаймні союзниками. Ми просто уклали тимчасове перемир’я. Як і раніше, ми ненавидимо і альвів, і дварків, а вони — нас.

Шелестов обхопив голову лапами.

— Це жахливо! Світ зовсім збожеволів. Як це могло статися?

— Не знаю, Григорію. Та мені ясно одне: в цьому божевільному світі ти чужий. — Я дістав з кишені пластиковий пакет, який передав мені Сіґурдсон, і вручив його альву. — Тут є все необхідне, щоб ти став повноправним власником „Валькірії“. Лайф дарує її тобі. Ми домовилися з командуванням, що тебе доставлять до Зорі Дашкова й пересадять на яхту. А далі роби, як знаєш. Але моя тобі порада: тікай геть. Корабель, що доставить тебе до яхти, наповнить її паливні баки, і дейтерію тобі вистачить на десяток тисяч парсеків. Там, на диску, що лежить у пакеті, є повний каталоґ усіх відомих планет, придатних для людського життя — і, відповідно, для альвійського. У радіусі десяти кілопарсеків їх чимало, і більшість з них незаселені. Вибирай на свій розсуд, яку хочеш, і живи там. На „Валькірії“ встановлений досить потужний конвертор, здатний відфільтровувати зі звичайної води важку, а вже з неї добувати дейтерій. Отож енерґії тобі вистачить до кінця твоїх днів. Це все, чим ми можемо тобі допомогти.

Альв задумливо повертів у лапах пакет, навіть не зазирнувши в нього. Відтак сумовито поглянув на мене:

— Ти сказав: багато придатних для життя, але незаселених планет. А ми воюємо один з одним. Навіщо? Що нам заважає бути братами?

Я відвів очі.

— Ти запитуєш про такі речі, на які я сам не знаходжу відповіді.

Так і не розкривши пакета, альв сунув його в кишеню своїх шортів:

— Я, мабуть, скористаюсь твоєю порадою. Сховаюся десь на незаселеній планеті, але не назавжди. Мені потрібен час, щоб добре все обміркувати, а вже потім я повернуся до своїх братів-альвів і спробую напоумити їх.

— Тебе спіткає доля Ахмада, — сказав я. — Для своїх ти будеш таким же зрадником, як і він.

— Ні, — рішуче хитнув він головою. — Я не такий, як Ахмад. Він був з іншими расами і проти вас, а я буду з альвами, але за людей.

Я зітхнув:

— Що ж, хай тобі щастить.

Зрозумівши, що я збираюся йти, альв несміливо простягнув мені свою лапу.

— Прощавай, друже-чоловіче.

Після деяких вагань я обережно потис його лапу… Ні, все-таки руку.

— Прощавай, друже-альве.