Жменя вічності

5

Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатіяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввічливо відповідав йому, проте слухав він мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутністю.

Зрештою я став почуватися так ніяково, що приборкав свою цікавість і вирішив піти, не чекаючи вечері. Я саме збирався згадати про якісь невідкладні справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвінок у вхідні двері.

Аґатіяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо раніше він був просто схвильований, то зараз у його погляді промайнув справжній страх. Рвучко повернувши до терміналу, він наказав:

— Комп’ютере, зовнішній огляд! Покажи парадний вхід.

Цієї ж миті на вбудованому в стіну стереоекрані виникло зображення широкоплечого чоловіка приблизно мого віку. Професор полегшено зітхнув.

— Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентів на кафедрі. Він мешкає за кілька будинків від нас і часто заходить у гості без запрошення… Хай йому грець, як недоречно! — спересердя буркнув Аґатіяр і попрямував до вхідних дверей.

Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:

— Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?

— Та що ви кажете, Саїде! — пролунала відповідь Аґатіяра, проте в його люб’язному тоні вчувалася нещирість. — У нас ви завжди бажаний гість. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподіваюся, ви не відмовитесь?

— Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.

Вони ввійшли до вітальні, і професор познайомив нас. Тим часом з кухні визирнула Ріта й привітно усміхнулася новому гостю:

— Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо ні, то це роблю я.

— На жаль, у мене термінові справи, — відповів він чемно. — Я хотів лише побачити вас. Востаннє ми зустрічалися днів десять тому, і я подумав, що не завадить нагадати про своє існування.

Ріта зніяковіла, підійшла до нас і простягла Магдевові руку. Але замість потиснути її він раптом відступив на два кроки назад, вихопив з кишені пістолет і спрямував його на нас. Люб’язний вираз миттю зник з його обличчя, поступившись місцем невблаганній рішучості.

— Ані руш, стрілятиму.

— Що з вами, Саїде? — розгублено мовила Ріта і глянула на батька: — Тату, що тут коїться?

Аґатіяр увесь знітився і якось навіть помиршавів. Його вмить постаріле та змарніле лице виражало приреченість.

— Це я в усьому винен, — ледь чутно проказав він. — Бо був дурний і наївний. Гадав, що за чверть століття до мене вже втратили інтерес. Я навіть не припускав, що за мною стежать… А виявляється, мене й досі сприймають серйозно.

— Авжеж, професоре, — ствердно кивнув Магдев. — Вас іще не зняли з гачка. Вісім років тому я доповідав начальству, що ви просто старе одоробло, не варте нашої уваги. На щастя, мої рекомендації припинити стеження за вами відхилили. І от сьогодні моє багаторічне терпіння винагородилося. Це дівчисько — найцінніша здобич, що будь-коли траплялася нам на цій жалюгідній планеті. І піймав її саме я!

Тихенько зашурхотіли двері гостьової кімнати, і на порозі з’явилася Рашель, закутана в простирадло. Однією рукою вона притримувала своє імпровізоване вбрання, а іншою енерґійно протирала заспані очі.

Магдев поглянув у її бік і на якусь мить втратив пильність. А я негайно скористався з цього.

Діяв я без вагань, підкоряючись інстинктам, а не розумові. Переконаний, що мною керували батьківські почуття. Як і Ріта, я не розумів, що тут відбувається, та в одному не мав жодного сумніву: Магдевові потрібна передовсім Рашель. Навіщо — я й гадки не мав, але його слова про „найціннішу здобич“ звучали дуже зловісно. Я не міг допустити, щоб з дівчинкою сталося щось лихе.

Магдев усе-таки встиг вистрелити, проте я точно розрахував свій стрибок і, пірнувши під його руку, зумів ухилитися. Лазерний імпульс напевно поцілив би в груди Аґатіярові, якби не блискавична реакція Ріти. Ніби прочитавши мої думки, вона різко кинулась убік, потягла за собою батька і цим урятувала його від смерті.

Наступної миті я вибив у Магдева пістолет і стиснутою в кулак рукою щосили затопив йому в щелепу. Коли б це був якийсь бойовик, він устояв би на ногах і ми продовжили б бійку. Однак у житті все інакше: людина досить вразлива істота, тож той із супротивників, хто першим завдає сильного й точного удару, зазвичай перемагає. Після мого класичного аперкоту Магдев опинився в такому ж класичному нокауті, а кисть моєї руки пронизав гострий біль.

Здається, я скрикнув. Хоча не певен, бо тієї ж миті закричала Рашель, голосно й пронизливо. Своїми великими, сповненими жаху очима вона дивилася на Магдева, який, весь почорнівши від натуги, безуспішно намагався звестися на ноги.

Долаючи біль, я підійшов до нього з наміром добряче копнути ногою в піддих, та тут мене випередив Аґатіяр. Схопивши пістолета, він надавив на гашетку і стріляв у Магдева, аж поки його спина не перетворилася на обгоріле решето.

Нарешті Рашель перестала кричати, підбігла до мене і, міцно пригорнувшись, розплакалася. Лівою рукою я гладив її скуйовджене волосся, а праву відвів трохи назад, щоб вона ненароком не зачепила її. Я до крові покусав собі губи, намагаючись притлумити біль у руці. Бокс ніколи не був моїм улюбленим видом спорту.

— У вас може бути серйозна травма, — сказала Ріта. — Слід негайно…

— Ні, дочко, — втрутився Аґатіяр, все ще стискаючи в руці пістолет. — У нас немає часу. Травма не смертельна, містер Матусевич виживе. А нам треба тікати. Зараз же.

Рашель нарешті відсторонилася від мене, подивилась на нього і невпевнено промовила:

— Професоре…

— Помовч, люба, — перебив її Аґатіяр. — Поговоримо потім. Мій будинок, напевно, прослуховується, тобі краще не видавати своїх секретів.

— Але ви… ви знаєте?

— Так. Знаю найголовніше, я вже дивився твій диск. І про це стало відомо нашим ворогам. — Він підійшов до мертвого тіла Магдева і ногою перевернув його навзнак. — Який я був сліпий! Упродовж дванадцяти років щодня бачив цього… цю істоту і навіть не запідозрив, хто він насправді. І це при тому, що я чудово знав, як можна розпізнати п’ятдесятника, а півгодини тому навіть поблажливо повчав містера Матусевича.

Поки він це говорив, я уважно розглядав Магдева. Шкіра в нього була значно темніша, ніж за життя, щелепа дуже видавала вперед, ніс, навпаки, став приплюснутим, очі розкосі, вуха відстовбурчились і зверху загострилися. Та, незважаючи на це, він зовсім не був схожий на тих п’ятдесятників, що їх я зрідка бачив у старих фільмах, а скидався просто на потворну людину.

Завваживши мій подив, Аґатіяр пояснив:

— Від шоку в нього почалася зворотна трансформація. Я не дав їй завершитися — у своїй природній подобі п’ятдесятники напрочуд живучі й дуже спритні. — Він знову повернувся до Рашелі: — Вдягайся, дитинко, ми зараз ідемо. Нам дуже пощастило, що Магдев діяв самостійно — мабуть, хотів здобути всю славу. Якби він повідомив про тебе своєму начальству, тут був би вже цілий загін його одноплемінників, і ніяке геройство містера Матусевича нас би не врятувало. Однак нам треба поквапитися. Ріто, ти теж перевдягнися — сарі не найкращий одяг для втікачів.

— Добре, тату. — Ріта взяла з дивана одяг Рашелі, схопила дівчинку за руку, і вони разом вибігли з вітальні.

Коли ми з Аґатіяром залишилися вдвох, він згріб з журнального столика всі п’ять жетонів на метро, сунув їх собі в кишеню, туди ж поклав і пістолет Магдева, а потім звернувся до мене:

— Містере Матусевич, мені дуже прикро, що ви вклепалися в цю історію. Ви стали жертвою фатального збігу обставин. Раджу вам негайно піти геть. Вас, звичайно, знайдуть і допитуватимуть. Ви переживете кілька неприємних днів, але потім вас відпустять… Звісно, я не можу дати вам ніяких ґарантій, але, мабуть, так воно й буде. Мій будинок прослуховується, а може, і проглядається, а всі операції з комп’ютером контролюються. Ознайомившись із записами, п’ятдесятники переконаються, що ви ні до чого не причетні. Єдине, що вони можуть поставити вам на карб, це напад на їхнього одноплемінника, але карати за це не стануть. Зрештою, Магдева убив я, а ви просто боронилися від людини, що загрожувала вам зброєю. П’ятдесятники не жорстока раса, у них розвинуте почуття справедливості.

Я заперечно похитав головою:

— Ні, професоре, я нікуди не піду. Не залишу вас, поки не переконаюся, що Рашель у безпеці.

Він пильно подивився на мене.

— Ваша турбота про дівчинку робить вам честь. Однак врахуйте: якщо ми вийдемо з будинку разом, ви будете приречені. Наша влада не захистить вас. Разом з нами ви станете вигнанцем, за вами полюватимуть. Можливо, постраждають ваші друзі та родичі. Я зовсім не перебільшую, містере Матусевич.

Ніде правди діти, останні слова професора похитнули мою рішучість. Проте часу на роздуми й сумніви вже не лишалося — за кілька секунд повернулися Ріта з Рашеллю. Аґатіярова дочка була одягнена в темний брючний костюм, у руці вона тримала білий кейс із червоним хрестом. На дівчинці ж було її колишнє вбрання: штани, сорочка та курточка.

— То вже йдемо? — запитала Ріта.

Я зустрівся поглядом з ясними очима Рашелі. Вона дивилася на мене з надією й безмежною довірою, вона вбачала в мені свого захисника та заступника, для неї я був людиною, яка вже двічі рятувала її з біди і поруч з якою вона почувалася в безпеці. Я згадав, як лише кілька хвилин тому вона, загорнена в простирадло, така налякана й беззахисна, кинулась до мене і пригорнулася до моїх грудей…

— Ходімо, — сказав я твердо. — Усі разом.