Жуль

Жуль

Кохання з першого погляду варто остерігатися — про це я знаю з власного досвіду — проте, помітивши її в юрмі, я про це вмить забув. Жовті черевички на високих підборах, мініатюрні червоні шорти та бірюзовий топ — загубитися серед негоди їй не загрожувало. І якби не лабрадор, який вів її на повідку, величезні темні окуляри видалися б звичайним аксесуаром зірки, яка дбає про інкогніто. Світло-руде волосся, збите в подібний до куща шиньйон, відсутність станика під майже прозорим шовком, усмішка, що ніби обіцяє пристрасне побачення та вилискує яскравою помадою — ця сліпа була напрочуд передбачливою і викликала радше заздрість, ніж співчуття.

Вона зупинилася перед моїм стендом і втягнула повітря ніздрями. Собака миттю спинився та обернувся в мій бік. Достоту перекладач, який готує співрозмовника до того, що доведеться тлумачити, пес дивився на мене, а його власниця кидала слова в пустку.

— Доброго дня! Мені, будь ласка, карамелевий «макарон» із сіллю, з лакрицею та з суницями «Тагада». По одній штучці кожного виду.

Тіло тридцятирічної жінки було наділене голосом дівчини-підлітка. Життєрадісна, добре вихована, неймовірно сексуальна — та ще й з добрим смаком до моїх ласощів! Подумки я подякував життєвим негараздам, що через них на моєму шляху опинилась вона. У сорок два роки і з двома дипломами за плечима — біохіміка та астрофізика — я продавав печиво «макарон» у холі рівня «Відправлення» аеропорту «Орлі».

Не помітити мене важко. Маю жилет у шоколадну смужку, фісташковий кашкет і стою посеред стенду-диліжансу такого ж насичено-зеленого кольору. Мама, коли поверталася з відпустки у лісистій Ардеші, аж пожовтіла, побачивши мене на новій роботі. Обмежилася повідомленням, надісланим із таксі: «Уявляю вираз облич моїх подруг. Міг би мене принаймні попередити». На що я відповів: «Ти ж зазвичай подорожуєш поїздом». А вона відказала: «Авжеж, і знову винна я!» На це я не відреагував. Я міг би заробити мільйони на своєму винаході — засобі для чищення, — а замість цього моя колишня дружина звільнила мене зі своєї компанії та успішно використовує мою ідею; щодо мене, то я гибію в очах мами. Я вирішив не чинити опору: моє уявлення про кохання надто високе, щоби вплутувати у нього нотарів та адвокатів. Я зберігаю добрі спогади, а решти — збуваюся. Мама каже, ніби я «дозволяю витирати об себе ноги» — але насправді я волію лишатися вищим за бруд. Проте я її розумію: перш ніж побачити мене продавцем «макарон», вона почергово спостерігала за кар’єрою директора з розвитку компанії з виробництва добрив «Vert-de-Green» із зарплатнею у тридцять тисяч франків на місяць, перекладача наукових праць з оплатою три євро за аркуш, гіда в замку Шантільї, що жив на чайові, волонтера в об’єднанні «Не чіпай моє дерево!»; зрештою, коли я взявся торгувати магноліями на Центральному ринку, мені виписали пеню у п’ять тисяч євро за образу теслі — і мені загрожувала в’язниця, якщо не виплачу всієї суми. Вочевидь, інвестиція у вигляді нещасного залишеного хлопчати, якого вона всиновила, ледь не розірвавши стосунків із чоловіком, не виправдовувалась.

— На жаль, мадам, це звичайні суниці, — виправдовуючись, пробурмотів я.

Чорні окуляри повернулись у бік мого голосу.

— Точно? Але ж я відчуваю аромат цукерок «Тагада»! Ви що, розпилюєте запахи, як квіткарі?

Зрадівши приводові для розмови, я заявив, що буду щасливий знайти гідну заміну.

— Що ж... У такому разі я візьму один карамелевий і два лакричні. І покладіть до коробки, будь ласка, дванадцять апельсинових «макарон» для мого пса. Це його улюблений аромат.

— Як його звати?

— Жуль.

І вона усміхнулась, попестивши піщаний смух.

— Що, Жулю, дати тобі один «макарон» одразу? — звернувся я до собаки. — Це подарунок.

— Він вам не відповість, адже він — на службі.

Тьохнуло в серці. Ця нерозлучна пара, яка просто проходила мимо, викликала в мене дивну суміш почуттів: захоплення і смутку, — і жінка вловила це у моєму голосі, коли я попросив вибачення.

— Жуль усе розуміє, — пояснила вона. — Він їсть тільки тоді, коли я знімаю з нього повід.

— Чудова дресура.

— Радше гордощі. Він вважає себе відповідальним за мене.

І в її голосі я почув гордощі, що їх вона приписувала своєму собаці. Зненацька мене охопила страшенна туга. Я ніколи ні за кого не відповідав. Мама була справжньою скелею, тато ж спалив за собою мости, і жодна з моїх жінок не хотіла дітей. Лабрадор дивився мені просто у вічі. Раптовий напад ревнощів до охоронця цього квітучого тіла примусив мене відвести погляд і замилуватися бюстом власниці Жуля. Фантастичні груди, які заперечували закон гравітації, а проте мали цілком реальний вигляд; вони відгукувалися на кожен порух пальців, що діставали кредитку із гаманця та навпомацки шукали рахунок із таксі, який випав. Я не встиг перехилитися, аби підібрати папірець — пес, відстежуючи найменший жест власниці, миттю краєчком лапи підсунув рахунок до нігтів підзахисної. Аліса Ґальєн — її ім’я було зазначено на кредитці. І в мене стислося серце, коли на згадку спала пісенька Бреля[1]: «Дозволь стати тінню твоєї руки, тінню твого собаки...» Я зазвичай не звертав уваги на те, що серйозні люди називають «справжнім життям», аж раптом мені закортіло стати поглядом, очима для цієї прекрасної жінки.

Єдине, чим я міг собі допомогти — це якомога довше загортати тістечка, милуючись бірюзовим бюстом та бурхливими радощами покупниці. Однак її збентежив неквапливий шурхіт паперу. Вона поклала два пальці на стрілки годинника, не прикритого склом.

— Ми поспішаємо на посадку, — ввічливо, але з легким роздратуванням заявила жінка. — Не думаю, що нам аж так потрібна подарункова обгортка.

Ніби виправдовуючись, я випалив, що вважаю її дуже вродливою.

— Дякую за відвертість, — усміхнулась вона. — Зазвичай чоловіки починають осипати компліментами Жуля.

Почувши своє ім’я, пес зирнув на мене з виразом упевненого в собі самця — проте, напевно, до подібного антропоморфного порівняння мене спонукала ерекція, вдало замаскована стендом.

— Мені здається чи ви справді не схожі на свій голос? Жуль звичайно дуже люб’язний із торговцями, а зараз я відчуваю його напруження.

І я описав себе, оминувши зелений кашкет і смугасту камізельку. Розповів, що народився у Сирії, батьків не знав і був усиновлений подружжям французів.

— Еге ж.

Я віддав їй пакунок, однак не зрозумів, що означають ці слова: співчуття чи зізнання у тому, що її пес — расист?

— Рейс о 10:25 до Ніцци — він буде вчасно?

Я відповів ствердно, повідомив, що посадка здійснюється на виході № 20 — про це повідомляло табло просто перед моїми очима. Мені кортіло провести прекрасну пані, однак за нею вже вишикувалася черга, а одне зауваження від власника я вже мав — якось він застукав мене на робочому місці за читанням праці з астрофізики. Навіть коли клієнтів немає, мушу щось робити, бути послужливим і ґречним. Так записано в угоді. Їсти, читати чи робити дзвінки в робочий час — страшні порушення, в разі повторення яких мене можуть звільнити без попередження. А без цієї зарплатні, що звалилася на мене просто нізвідки, і зважаючи на кризу в галузі видання наукових праць, не маю уявлення, як платитиму за житло.

Я зробив знак чоловікові в однострої «Ер-Франс», що проходив повз мій прилавок. Довірив йому прекрасну клієнтку, повернув їй кредитну картку, обмінявшись наостанок кількома фразами — і дивився їм услід і відчував, як стискається серце; мій смуток відчули наступні клієнти — і захвилювалися.

— Щось довго чекаємо! Які смаки ви пропонуєте в упаковці на шість тістечок?

Я автоматично перелічив наявні смаки — пані з бейджем компанії IBM (очевидно приїхала на конгрес) уважно слухала; тим часом у моїй голові прокручувались останні слова, якими ми обмінялися: «Гарної подорожі, мадемуазель! Суниці «Тагада» бувають нечасто, проте я можу замовити — ви ж скоро повернетеся? — Сподіваюся». Дізнатися про більше я не мав змоги. Та й навіщо? У її житті, напевно, був чоловік: про залицяльників на кшталт мене вона говорила спокійно й вибачливо, достоту жінка, яка мала коханця.

З відсутнім поглядом та усмішкою — як того вимагали правила — я виконував звичний ритуал продажу, проте цього разу — покірливо і зажурено, і це геть не притаманне моїй натурі. Зазвичай я ковтав гіркі пігулки, не кривлячись. Зраджений чоловік і ошуканий мозок, жертва, позбавлена як фрустрації, так і прагнення помсти (двох головних рушіїв суспільного життя) — звичайно я задовольнявся затишним раюванням у власній шкірі, користуючись найменшим приводом: мальовничим заходом сонця, розумною поведінкою бактерій, кантатою Баха, майстерністю повії, запахом жимолості на підвіконні, невичерпними таємницями Великого Вибуху... Для позбавленого різких рухів серця такі дрібні втіхи без побічної дії вдало заступають щастя та його муки. Чому бажання, яке я відчув до незрячої жінки, зненацька викликало таку зажуру, сором від усвідомлення мізерності затишку мого безглуздого життя?

А втім, починав я доволі вдало. Зазвичай мене вважають наслідком імміграції, проте перш за все я є паростком літератури. Через кілька годин після мого народження охоронець Посольства Франції у Дамаску, викидаючи сміття, знайшов мене на дні одного з баків. Вочевидь, мене залишили сміттярі. Дружина аташе з питань культури, Еліана де Фреж, зробила все можливе, аби всиновити мене — наважилася навіть вивезти мене з Сирії в дипломатичній валізі.

Новоспечена мати з повагою ставилася до мого походження — і назвала Зібалом; це від арабського «зібала» — сміття. Щодо решти, то вона збудувала моє минуле майже з нічого. За батька мені став ватажок бедуїнів, який зрікся дружини через зраду; вигнана з племені, вона була змушена шукати для мене кращого життя, тож довірила сина Французькій республіці, скориставшись сміттєвими баками. Коли мені було тринадцять років, вийшов роман «Зібал, дитя зі смітника», який претендував на престижну літературну премію «Феміна». Критики із захватом писали про головного героя — бедуїна, який навчався у Політехнічному інституті, прагнучи винагородити бідолашну матір за жертву, а прийомну родину — за шляхетність; отримавши диплом, він, врешті-решт, мав повернутися до Дамаска, скинути Асада та встановити молоду демократичну владу, не граючи на руку Братам-мусульманам. На 438 сторінці бедуїн геройськи загинув, залишивши трьох дітлахів, з яких — одна дівчинка, що присяглася одного дня завершити справу батька, ставши послом Сирії у Парижі.

Насправді цей воістину королівський шлях закінчився вже на університетській лаві. Зібал де Фреж не виконав обіцянок, а свою благодійницю змусив брехати. Я скнів у безвісті, так і не відірвавшись від французької землі, був надто довірливим, сліпо слухався ошуканців і дозволив нашому славному імені потьмяніти. Матеріалу на другий том пригод бедуїна вочевидь бракувало.

Я аж підстрибнув, почувши гавкіт.

— Трясця, та обережніше ж! — вилаявся клієнт, товар якого я випустив з рук.

Заклякнувши з порожньою коробкою у руках, я прислухався до звуків, що долинали з глибини холу № 2.

— Жулю! — кричала Аліса. — Не чіпайте його! Зупиніться!

— Гей, ви збираєтеся наповнювати мені упаковку?

Проте я зробив телепневі знак замовкнути. Жіночі зойки вже перекривали гавкіт. Недовго думаючи, я перескочив через прилавок і кинувся до виходу № 20. Повідомлення про рейс на Ніццу супроводжувалося рекламою сезону знижок у «Галереях Лафаєт». Коли я розштурхав ліктями натовп, то побачив двох працівників аеропорту, що, знявши з Жуля повідок, намагалися запхнути його до клітки; третій тим часом роздратовано твердив Алісі, що літак переповнено і за рішенням командира тварини мають летіти в багажному відділі.

— Але тільки не мій пес! Це ж поводир, погляньте на медальйон, на його документи! За європейським законом 2008 року я маю право брати його з собою до літака...

— Однак не у випадку переповненості — тут має вирішувати командир.

Ні. Це сказав я. Роздратований чоловік в однострої обернувся до мене. Його брови розлючено підскочили вгору, і він глузливо зирнув на фісташковий кашкет та строкатий жилет.

— Ач! І чого бажають солодощі «Ладюре»?

— Ви маєте дотримуватися правил. Мадемуазель сказала, що за європейським законом...

— Слухай, повертайся краще за свій прилавок! Мені ці суперечки ні до чого.

— Якщо ти не збираєшся змінити тон, то суперечка лише починається.

— Тобі що, проблеми потрібні?

Замість відповіді, я схопив його за кумедну краватку й підняв у повітря. Усі кривди й образи, яким я зазвичай протиставляв бедуїнську незворушність, раптом злились воєдино і виплеснулися на цього шолудивого упертюха. Я струшував ним, примовляючи:

— Європейський закон 2008 року важливіший за рішення командира борту — повтори це і негайно вибачся! Або я викличу прикордонників, і вони оштрафують тебе за дискримінаційні висловлювання та відмову виконувати свій обов’язок! Гей, та ось і вони! Привіт, Жане-Мі!

Тричі на день я ходжу на перекур із поліціянтом-прикордонником — і ось тепер, загрозливо випнувши щелепу вперед, він прибіг на галас. Я пояснив Жанові-Мішелю ситуацію. І поки він лякав упертюха штрафом у чотириста п’ятдесят євро, я відчинив клітку з Жулем, яка вже стояла на рухомій доріжці для багажу. Пес буквально кинувся мені на шию — і я ледве втримався на ногах. Він тричі пристрасно лизнув мене язиком — і відчепився, кинувшись до ошелешеної Аліси, яка, стиснувши повід у руці, розпитувала інших пасажирів, незадоволених затримкою через неї.

Я підійшов, аби втішити її, підібрати упаковку з тістечками, яку вона випустила під час сутички. Аліса подякувала, вийняла з торбинки візитівку і простягнула повз мене. Я радісно схопив картку, побажав Алісі приємної подорожі і пообіцяв зателефонувати увечері.

Тим часом підбіг хлопець у наручній пов’язці — він прикотив інвалідне крісло, щоби підвезти Алісу до пункту митного контролю перед посадкою. Інцидент було вичерпано. Я помахав рукою собаці, який невідривно дивився на мене, трохи похиливши голову в бік — ніби не розуміючи, чому, врятувавши їх, я одразу йду геть.

У ваганнях вибору між почуттям ностальгії і духом суперництва, я повернувся до зеленого диліжансу, де на мене, вперши руки в боки, чекав начальник.

— Де Фреж, якого біса ви залишили робоче місце?!

Приставивши пальця до його беджа, я із викликом відповів:

— Ви маєте мені дякувати: якби я цього не зробив, нас звинуватили б у відмові допомогти пасажирові і це погано позначилося б на іміджі фірми. Хто наступний? — вигукнув я, обійшовши начальника, в бік черги, що злякано відступила на крок.

Три розряди з різних бойових мистецтв додавали мені фізично переконливого авторитету — зазвичай я цим не користуюся, бо відчуваю від цього дуже гидку втіху, що важким каменем лежить у шлунку впродовж трьох наступних днів. Проте у виняткових випадках вкрай приємно дати відчути супротивникові, ніби він перемагає, цілком усвідомлюючи, з якою легкістю ти можеш його розчавити.

Решта дня минула без пригод. Образ Аліси та її вдячного пса, мов лагідна бульбашка, відгороджували мене від похмурих скорохватів, які пробігали повз прилавок.

Зрештою, зачинивши стенд на залізну завісу, я присів і витягнув із кишені візитівку, яка чекала на свою чергу з 10:15. Я заплющив повіки, підносячи її до носа і намагаючись за запахом відтворити тіло Аліси — мені запам’ятався аромат жасмину із ноткою інжиру. Проте від картки відгонило чорнилом і ментолом. Тож я розплющив очі:

HSBC

Гонконгсько-Шанхайська банківська корпорація

Відділення на Монмартрі

Ніколя Брон,

уповноважений з роботи з клієнтами

Поки я шукала гумку в зовнішній кишені наплічника, пальці автоматично перебирали візитні картки. І намацували тільки мої візитівки. От халепа! Виходить, продавцеві я дала картку банкіра, який учора ввечері залицявся до мене в автобусі. Подих, заправлений Cola Light, та гортанний голос, що уточнив — ніби йшлося про щось, неймовірно важливе для нас обох: «Це рельєфний друк».

Що ж, тим гірше. Або ж, радше: тим краще! Якщо мені справді закортить на зворотному шляху ще раз подякувати месьє Макаронові, то перший крок зроблю я. На зворотному шляху. Скільки очікувань, побоювань, мрій і страху перед невідомим у цих трьох словах...

Аби не затримувати посадку, я погодилася на інвалідний візок. Проте довелося почепити на Жуля повід — тільки так він міг позбутися пережитого стресу; для собаки-поводиря немає нічого неприємнішого за насильне розлучення з людиною, якій він допомагає. Жуль тягне, мов їздовий пес у запрягу, весь час озираючись — я це відчуваю; його непокоїть звужений простір, де треба вирахувати, як пройти двері та оминути інші перепони. Позаду хлопець, який штовхає візок, намагається врівноважити мене — і це ще більше дратує пса. Він служить мені понад сім років, знає мене напам’ять, ми літали разів із двадцять — тож йому невтямки дивна ситуація, з якою зіткнулися цього разу. Ця аномалія накладається на мою внутрішню напругу, що її Жуль намагається пригасити вже третій тиждень. Це почалося, як було призначено дату операції. Коли життєрадісна покора, властива мені, поступилася надії і тривозі. Пес поривається заглушити тривогу своїми ласками — проте його не вчили підбадьорювати людину. Собак-поводирів не навчають тому, що одного дня сліпий може прозріти. Тож я готую Жуля — однак він не чує мене.

У літаку стюардеса люб’язно звертається до нього й підводить до мого сидіння. На службі Жуль байдужий до компліментів, тож керує облаштуванням у кріслі, застібаючи ремені безпеки — я чую звичне металеве клацання. Сідаю, знімаю із Жуля повід та піднімаю ноги, аби він міг лягти на підлогу. Скрутившись калачиком, пес намагається займати місця не більше, ніж звичайна торба. Так само він чинить кожного Різдва, коли ми катаємося на санчатах у Вальберґу, в тата.

Щоб розслабитися, ковтаю пігулку. Які шанси, що пере­садка пройде успішно? Мені обіцяють сімдесят п’ять із ста. Відторгнення пересадженої рогівки ока трапляються нечасто, проте донорів украй мало. У списку тих, хто потребує пересадки, я була триста дванадцятою — аж раптом скоїлася біда: родина одного з донорів подала позов проти хірурга, звинувативши у каліченні тіла. Суд першої інстанції родичі виграли — і таким чином юристи зруйнували надії мільйонів сліпих. Відтоді без важливої для суду заяви до Національного реєстру відмов жодна усна згода не має значення і жоден хірург не візьме на себе ризик видалити очі покійного — хіба що родина не дасть письмової згоди впродовж сорока чотирьох годин після смерті, адже видалені пізніше очі вже не придатні для пересадки. Однак, якщо вірити професорові Пйолю, нові розробки в галузі штучної рогівки годяться для мого типу сліпоти — тож чекати до старості не доведеться.

Коли я давала згоду на імплант «Альфакор», то усвідомлювала високий ризик відторгнення. І ризик, пов’язаний з моїм медичним страхуванням. І не помилилася. Позаяк я в списку очікування на пересадку людського органу з попередньою згодою на відшкодування зі страхового полісу, то сплачувати мені протез страхова компанія відмовилася. На щастя, радіокомпанія RTL, дізнавшись про відмову, погодилася профінансувати операцію. Усі працівники радіо скинулися, аби «повернути зір одному з наших найчарівніших голосів» — так заявив директор під час вечірки-сюрпризу, влаштованої на мою честь на Великдень. Цей спільний порив колег вразив мене — адже я лише оголошую точний час, заповнюю рекламою паузи між радіовиставами та повідомляю про затори на кільцевому шляху. Завдяки їхній шляхетності післязавтра до моєї непрозорої рогівки вставлять кільце з пористого полімеру. Поступово, обростаючи клітками ока, це кільце поверне мені втіху від світла, барв і форм; якщо все піде, як належить, то станеться це щонайменше через сорок вісім годин. А повноцінний зір зможе повернутися десь за два місяці.

Я таки ризикнула, змирилася з імовірними побічними діями та тривалим періодом невизначеності. Зрештою, боюся я тільки одного. Світ, який я побачу — чи буде він таким самим прекрасним, як той, уявний, в якому живу вже сімнадцять років? Радість життя, що стала чимось на кшталт антитіл — хіба це не звичайна реакція на глупу ніч? Чи створені в моїй уяві мрії, що пробудилися, здійсняться?

Відчуваю, як холодний ніс Жуля наближається до моєї лівої литки. Даю йому тістечко — і знову згадую героя із компанії «Ладюре». Мені сподобалось, як він нас захищав. Найдужче я ненавиджу співчуття і метушню, проте, почувши, як він вичитує негідника із «Ер-Франс», зненацька відчула вдячність. Ніколи в цьому не зізнаюся, проте лицар на білому коні — нехай і перевдягнений у продавця тістечок — добряче розбурхав мою уяву.

Цікаво, на кого він схожий? Щоб образ людини так різко змінився в моїй голові від якихось двох фраз — таке трапляється украй рідко. Я уявляла куцого араба з кварталу 9-3, що навигадував собі екзотичних коренів. Проте коли він вилаяв агентів «Ер-Франс», перед моїм внутрішнім поглядом постав принц пустелі, жилавий і зрілий, справжній номад, що помилково потрапив до дешевого кварталу, задирака, який застряг у порту через життєві негаразди. Я уявила сорокарічного чоловіка, якому немає чого втрачати і який за найменшої нагоди намагається прислужитися хоч комусь. І мене це розчулило. До того ж він уміє говорити. Навіть втрачаючи самовладу, непогано вправляється із синтаксисом. Напевно, він сексуальний, достоту солодке тісто. Що ж, і нехай! Хіба це для мене проблема? Краще зосереджуся на своїх вправах.

П’ять разів по десять стискань повік що чверть години, а між ними — обертання очима почергово в обидва боки; так я покращую вологість, гнучкість і рухливість м’язів перед пересадкою. Це начебто знижує ризик відторгнення. Проте вистачає мене ненадовго — мозок ніби занурюється в джакузі і мене ніби виносить хвилями з власного черепа.

Отже, в мене ще й проблеми з концентрацією. Про таку побічну дію начебто нічого не зазначено в інструкції щойно випитого порошку, проте мені так кортить кохатися! Минулого тижня, коли Фред побачила свіжу картину, яку я намалювала, дозволивши пальцям творити символи, що юрмились у мені, то винагородила мене грайливим зітханням: «Ти ба як сексуально! Багатообіцяючий малюнок!» Я впевнена в тому, що малюю подумки, проте не маю жодної гадки про те, як це бачать інші люди. І це моє найвразливіше місце: достатньо зауваження про «потужність» моїх робіт — і я смертельно ображаюся; і навпаки. Сплеск лібідо, пов’язаний з невідворотністю операції, можливо, є лише плодом не надто безсторонньої уваги до моєї творчості? Проте що залишиться від усього цього, якщо протез таки приживеться?

Я не хотіла, щоби Фред летіла зі мною до Ніцци. Я соромитимуся батька, між Фред і батьком відчуватиметься напруга — а в мене не було бажання давати цьому лад. Відмовилася й коли вона запропонувала відвезти мене до Орлі. Не наважилася скоритися її пестощам, надто пристрасним поцілункам, життєрадісним підштовхуванням тренера, що нібито підбадьорював свою талановиту ученицю, зрештою — її тривозі, погано замаскованій під радощі. Я маю право на страх, можу вимагати, аби навколо мене не упадали.

До того ж... я, звісно, кохаю Фред, та коли ми злітаємо, думаю аж ніяк не про її пестощі. І річ не тільки в продавцеві тістечок — він лише підтвердив моє передчуття. Уже три тижні я живу з переконанням, що по поверненні життя вже буде не таким, як раніше. І це радше збуджує мене, ніж тривожить.

З миті, як ця красуня сяйнула в моєму житті, минуло тринадцять днів, і образ її помалу блякнув. Наступного дня після зустрічі в Орлі я зателефонував до банківської корпорації, зазначеної на візитівці. Запитав месьє Ніколя Брона, сказав, що від Аліси Ґальєн. Банкір миттю з’явився на лінії. Вийшла розмова двох глухих. Він чекав, що я передам слухавку їй; я чекав, що він дасть мені її номер.

— Але в мене його немає! Я знаю тільки ім’я! Це вона попросила вас мені подзвонити?

— Ні, вона випадково дала мені вашу картку замість своєї.

— То поверніть! Бо як інакше вона зі мною зв’яжеться?!

— Але я не знаю, де її шукати! Її немає в телефонному довіднику. Я розраховував на вас...

А він — на мене. Кожен повісив слухавку, почуваючись йолопом. Вочевидь, Аліса однаковою мірою збиває з пантелику всіх самців, які трапляються їй на шляху.

Відтоді щоразу, як прибував рейс із Ніцци, я боляче викручував собі шию, обслуговуючи клієнтів упівоберта і спостерігаючи за ліфтом. Якщо вона захоче знову дати мені свою картку чи купити тістечок, то обов’язково з’явиться саме там — між поштовими скриньками та прилавком «Неспрессо». І я кинуся їй назустріч з упаковкою «макарон» зі смаком апельсинів та полуниць «Тагада» — щоранку я дбайливо складав їх до подарункової коробки, даруючи собі втіху.

Щовечора я сідаю навпроти ліфта, жую свою канап­ку і працюю над перекладами. О 23:30 дарую сусідам по столу упаковку зі «смаками дня» та спускаюся до підземної стоянки, де на мене чекає старенька «Канґо-Вер-де-Ґрін»; це все, що Ґвендолін залишила мені в якості відшкодування за звільнення. Їду до свого лігва на п’ятому поверсі в будинку без ліфта на вулиці Фермопіл — провулку, загубленому в хащах 15-го округу, де гліцинія та жимолость сплітаються над розхитаною бруківкою. Це єдине у світі місце, де я почуваюся більш-менш щасливим.

Коли Ґвендолін перевезла мої речі на склад, я повернувся до свого літературно-бедуїнського коріння, розташувавшись під наметом «Кечуа-XL2» у парку замку Шантільї. Удень я водив екскурсії парком. Вивчив напам’ять усю флору та фауну, а ще — життя герцога д’Омаля, який у 1884 році заповів маєток Французькій академії. Секретар Товариства друзів замку Шантільї мадам Бертон, зворушена моїми знаннями, бронхітом, спричиненим вологою у наметі, та звільненням через скорочення штату, здала мені кабінет свого покійного чоловіка, який захоплювався герцогом д’Омалем. Шістнадцять квадратних метрів, обставлених меблями часів Другої імперії та з видом на найчарівніший завулок Монпарнасу. Мадам Бертон запевнила, що тішиться, коли в неї над головою хтось ходить. В обмін на платню — мізерну для цього кварталу — вона попросила мене співіснувати з чотирмастами тридцятьма дев’ятьма вершниками, що брали участь у битві при Боґарі; я мусив що три місяці струшувати з них пил, не міняючи розташування війська д’Омаля, що на скляному столі атакувало почесний загін Абд аль-Кадіра. Боюся, що це завдання я виконував із справжнім задоволенням.

У просторі, не захаращеному битвою за Алжир, я жив в оточенні йогуртів, у які я опускав електроди, досліджуючи поведінку молочних ферментів та їхню взаємодію у різних пляшечках; такою була тема моєї дисертаційної роботи з біоінженерії, яку я рано чи пізно сподівався захистити. Решту часу я вирощував у ванній медичні рослини з метою отримання протиракових молекул, до яких я марно намагався привернути увагу лабораторій. А щоб оплатити рахунки, перекладав з англійської або російської повідомлення про останні наукові відкриття на кшталт чорних дір, простору-часу та одомашнення бактерій... Поринаючи в мрії, я щоразу вигадував цим винаходам незвичні пристосування і квапився — авжеж, урок було добре засвоєно! — отримати патент у Національному інституті інтелектуальної власності; а оплата патентів не дозволяла мені мати інші витрати. Все ж час від часу я дякую Ґвендолін за те, що розлюбила мене і була неймовірно жадібною, подарувавши тим самим другу частину життя, яка настільки схожа на мої юнацькі мрії.

Єдиний недолік цього житла — щоденна шарпанина поверхом вище, де розташовуються апартаменти Кумби, відчинені з шостої до восьмої ранку і з п’ятої до сьомої вечора. Клієнти Кумби — переважно високопосадовці та менеджери найвищої ланки, які прагнуть хоч на мить втекти від відповідальності; вони приходять або до початку роботи, або перед поверненням додому. Кумба спеціалізується на садо-мазо — на прохання клієнтів вона їх прив’язує, шмагає й лупцює; інші мешканці терплять її винятково через шляхетність «пацієнтів» (так Кумба називає своїх відвідувачів) — адже вона єдина, хто в змозі вчасно оплачувати житло та внести в профспілку аванс, коли наш старенький будиночок дає нову тріщину.

По завершенні робочого дня Кумба іноді заходить до мене на омлет. Ця рослава гладка чорношкіра диктує мені листи до Малі, а дякує дружньою дрочкою, відкладаючи вбік звичніші для неї знаряддя праці. Зрештою, вона — єдина, хто мене розуміє. Йогурти, підключені до електроенцефалографа, викликають у неї тільки повагу. Еге ж, адже в мене є кілька дипломів — певно, я знаю, що роблю. Бувають чоловіки, які щось шепочуть на вухо коням — я ж дослухаюсь до йогуртів. Кумба намагається зрозуміти кожного.

Коли я розповів їй про Алісу, вона перехрестилася.

— Бідосю! Хіба не знаєш? Якщо трахнеш сліпу, то запалиш світло, яке вже не матимеш права гасити! Як тобі це?!

«Як-то-бі-це» щоразу горланиться, мов Божий присуд, на адресу поштаря, незаможних клієнтів та сусідських дітлахів, яким Кумба викручує вуха, репетуючи так, що бідахи глухнуть; мені цей вислів було адресовано вперше. Проте Кумба миттю заспокоїлася, розсміялася, потріпала мене за волосся та вийняла колоду карт.

— Вона знову з’явиться там, де явилась тобі уперше! — врешті-решт прорекла чорношкіра гадалка після довгої низки трефи, що вочевидь її не порадували.

Ось я й вирішив, що один із рейсів «Ніцца — Париж» таки приведе Алісу до прилавка з тістечками; однак у шиї болить уже третій тиждень — вона про мене напевно забула. Хіба що повернулась у вівторок — мій вихідний день. Та коли я зауважую Кумбі, що вже не побачу прекрасної сліпої, вона закликає мене до спокою.

— Я тобі сто разів казала — Боженька зневірених не любить!

Залежно від дня наші богословські дискусії спусто­шують або дратують мене. Що ж до релігії, то тут названа мати залишила мені вибір. У романі, виблювавши свій перший халяльний біфштекс, я з власної волі хрещуся в церкві Святого Іоанна на Монмартрі — це парафія авторки. У дійсності, хоч я й уважно прочитав Біблію і Коран, усе ж перевагу віддавав Жулеві Верну та Александру Дюма. Вегетаріанцем я став через захоплення біологією, а до буддизму наблизився через вивчення філософії Тріна Сюана Тхуана — мого вчителя з астрофізики.

— Не забувай, що звешся «Смітником»! Достоту як президент Гуфует-Буані, ім’я якого означало «патолоч»! Це відлякує злих духів і дарує успіх! Адже насправді ти щасливчик, навіть якщо... Бо навіть якщо!

Я погоджуюсь, киваючи головою. «Навіть-якщо» — таким новим іменем вона наділяє мене, і воно мені до лиця. За зовнішністю злостивої буркотухи приховується добра фея. П’ять місяців тому, повертаючись із пекарні з порожніми кишенями — як завжди після реєстрації моїх задумів, коли їх забагато, — на сходах я зіткнувся з черговим відшмаганим (він прийшов раненько, на 7:30); довготелесий лисань присоромлено спускався, не відриваючи погляду від килимка.

— Даруйте за шум, — басом вибачився він, поки я скреготав ключем у дверях. — Кумба розповіла про ваші комунікативні здібності та глибоку обізнаність у галузі молочних продуктів. Якщо це вас зацікавить, то в аеропорту «Орлі-Східний» відкрилася вакансія продавця. Підходьте до крамниці «Ладюре», скажіть, що ви з відділу кадрів групи «Гольдер», і запитайте начальника — а я його попереджу.

Ось так — хай там що скажуть у центрі зайнятості — повія з Малі допомогла отримати найкращу пропозицію з працевлаштування на французькому ринку, на яку нині може розраховувати сорокарічний інженер.

Перевага зустрічей без зобов’язань — це те, що за собою вони залишають хіба приємну тугу. Я вже був зважився перенести Алісу Ґальєн до архіву згадок, аж раптом, вранці однієї п’ятниці, о 8:10, коли я вже завершував розкладати товар на прилавку, позаду почувся знайомий гавкіт. Я не встиг обернутися — смухате тіло кинулося на мене, і я поточився, перекинувши диліжанс із тістечками.

Я приголомшена. Хто б міг подумати, що найдивовижніша подія в житті може обернутися на глибокий душевний занепад?!

Усе починалося, мов здійснення давньої мрії. Заспокійливі радощі тата в аеропорту. Поїздка його новим джипом, що має підвіску набагато кращу, ніж попередній. Обід на терасі шале, сповненого спогадів, серед яких переважали спуски схилами Вальберґа, де я буваю переважно взимку. Залізобетонна впевненість доктора Пйоля — колишнього маминого залицяльника. Облаштування у палаті університетського шпиталю, де я весь час відчувала доторки сонця до шкіри. А найбільше — спокій Жуля, що знав: білі халати довкола мене для нього означають одне — відпустку. Це було важливим етапом його дресури, намертво закарбованим у свідомості відповідального пса-охоронця. Він умів передавати обов’язки. Я потрапила до добрих рук, поводилася слухняно, лежала у ліжку — тож він міг разом із татом та його новою подружкою повіятися на купання на пляжах Кань-сюр-Мер та скелястих урвищ річки Чан; а мною тимчасом опікувалися білі халати.

Операція пройшла найкращим чином. Жодного болю, жодної побічної дії. Того ж вечора я могла розрізняти рухливі форми. А о шостій ранку медсестра прибігла на мої зойки. Запинаючись, зарюмсана, я кричала, що стіна навпроти — бежева, а на прямокутній картині зображено коня на смерканні, і що кінь — рудий, рудий, рудий!.. Цілий потік інформації, стримати який було неможливо, вилився у нервовий зрив. Транквілізатори помалу повернули щастя, яке насправді переповнювало мене, і життя знову набуло барв, яких — у рік, коли здавала іспит на бакалавра — мене позбавив сплеск кислоти.

Однак справжнє страхіття почалося наступного дня. Результати аналізів та досліджень показали значне просування вперед — як щодо зору, так і щодо психологічного стану, — тож доктор Пйоль вирішив виписати мене, незважаючи навіть на піщинки, які з’являлися в полі зору, коли я забувала вдягнути темні окуляри. На стоянці шпиталю тато бавився з Жулем. Коли тато побачив мене, то зробив річ, яка мене вразила: кинув м’ячик мені, а не псові. І я схопила іграшку на льоту. Тато радо стрибнув мені на шию. А Жуль сторопів. Я дивилась йому просто в очі, усмішка закам’яніла на моєму обличчі. Я опустилася перед собакою на коліна.

— О, мій любий песику, який ти прекрасний! У тисячу разів прекрасніший, ніж я уявляла...

Але він відступив, підібгавши хвоста. Я мовчала, затамувавши подих і розкривши обійми — запрошуючи Жуля підбігти до мене. Кілька секунд він тремтів, потім дуже повільно наблизився з ледь чутним гарчанням. Я не рухалася. Спостерігала за тим, як він обходив мене, як принюхувався сторожко. Вдихнувши запах, він висолопив язика, щоби лизнути мене, проте одразу забрав його, не наважившись на контакт. Очима Жуля пропливав океан суперечливих відчуттів — і від цього його тілом бігли дрижаки. Раптом я згадала Рене — кур’єра з радіокомпанії. У нього був рак горла, і коли Рене повернувся після курсу хіміотерапії, старенький спанієль не тямив себе від радощів, поки не почув голос хазяїна. Це була інша людина. Авжеж, спанієль упізнав хазяїна, його запах, поставу — проте це була інша людина. Мій лабрадор переживав такий самий шок. Аліса могла пересуватися самотужки, відчиняти двері без його допомоги, ловити на льоту м’ячик, дивитися просто в очі — ні, це вже була інша Аліса.

Жуль прожогом кинувся до джипа, почав дряпатись у дверцята. Тато похапцем прочинив для нього багажник. І пес пірнув у нагромадження вудок, ласт і сачків — о Господи! — забуті назви, барви й обриси цих речей раптом спливли в моїй пам’яті... А Жуль тимчасом чимдуж повернувся до мене, затиснувши у зубах повід. Пес поклав його мені під ноги. Не жертовно чи виконуючи певний обряд. Ні — це радше скидалося на наказ.

Я підібрала повід, навпомацки причепила його, намагаючись повторювати жести, які були притаманні мені раніше. Підвелася в очікуванні, дозволила Жулеві провести мене до авта. Його хвіст рефлекторно гойднувся тричі, а потім ніби приклеївся до лівої задньої лапи. Міцно вчепившись у повід, я заплющила очі — так було значно простіше. Пес провів мене до пасажирського сидіння. Я шукала ручку дверцят, мацаючи з хибного боку. І він писком спрямував мою руку.

Наступного дня, прокинувшись, Жуль начебто забув про вчорашній випадок. Це було ніби поганим сном. Однак те, як я пестила пса, не маючи змоги не дивитися просто на нього, знову занурило його у нову реальність. Він зістрибнув з ліжка і скрутився в своєму кошику.

Витягнути його звідти не вдавалося нічим. Ні ароматом барбекю, ні сусідським котом, ні брязкальцями. Світ мовби втратив правила, і Жуль не хотів нічого відчувати, бачити й чути. Лише посеред наступної ночі він наважився підлізти під мою ковдру. І я, заплакавши, обійняла його. Я казала, що це досі я, що так само люблю його, що зі мною трапилося дещо надзвичайне, проте це не вплине на наші стосунки. Казала і знала, що брешу. Бо не погоджуся знову осліпнути, аби повернути собаці втрачений сенс життя.

Я сподівалася, що повернення до Парижа, до звичних умов трохи заспокоїть собаку, наповнить звичними для нього непосидючістю, добрим апетитом та жагою до життя. Прагнучи допомогти Жулеві, на час подорожі я знову перетворилася на незрячу. Укотре скористалася перевагою пріоритетної посадки. Я знову сиділа в інвалідному візку, не робила нічого сама. Однак пес не виявляв бажання долучатися до моєї гри. Хіба можна обманути собаку? Він відчував, що невдовзі я обходитимусь без його допомоги. Жуль уже не мусив бачити за двох. Не мусив реагувати замість мене, діяти відповідно до моїх рефлексів, долати замість мене перешкоди та відстані, обходити великі предмети тощо. Жуль уже не керував рухом — він чекав, поки я сама його підштовхну. Достоту пенсіонер, пес ніби дозволяв знемозі і слабкості заступити свою майстерність.

Не чекаючи команди, він спокійно усівся на ескалаторі в Орлі — замість стежити за тим, коли залізні східці добіжать до кінця, і завчасно попередити про це мене. Аж раптом підскочив на гумі рухомих східців, став у нашорошену позу і прикипів очима до бетонного тунелю рівня «Відправлень», де майоріло щось на кшталт світло-зеленого дерев’яного фіакру. Жуль заскавучав, витягнувши шию. Коли вид заступив один із рекламних щитів, пес сіпнувся, намагаючись піднятися на кілька сходинок. Але я його стримала. Певно, пес вишукував отого продавця, який випустив його з клітки. Однак ми не мали часу іти на прощу до рівня «Відправлень»: двадцятьма метрами нижче серед натовпу нас чекала Фред.

Авжеж, я була шокована. Як могла, замаскувала це зворушенням від нашої зустрічі. Шість років дружби, любові, проведених разом вихідних — і лише поривчастий рух Фред до мене дав змогу мені впізнати її. А обійми миттю повернули до спогадів про її парфуми, доторки й ніжність... Проте біль так і залишився зі мною.

— Еге ж, ти вважала мене молодшою, — зауважила Фред, яка не мала звички до ілюзій.

Я виграла трохи часу, пославшись на ще нечіткий зір і темні окуляри, які ще тиждень мусила носити.

— А себе ти вподобала?

Це питання було поставлене таким страдницьким тоном, що я вирішила відповісти лише збентеженою усмішкою. Так, Фред, я роздивилася себе. Я — красуня. Ну, вибачай. Я — сексуальна, розкішна, приваблива жінка. Така несхожа на ту непосидючу юнку, що сердилася на весь світ. Надто зрілу і надто вперту, що свідомо і зверхньо спотворювала себе зі страху, що її сплутають з однією з дуреп із їхнього класу! Прикипівши до зображення, не зважаючи на плями перед очима і легке запаморочення, я сподобалася собі в першому ж дзеркалі. Не в змозі впізнати себе, почала пізнавати себе. Я знала, що жінка, на яку я перетворилася, усім була зобов’язана своєму каліцтву. Але мені хотілося, щоби Фред кохала мене за щось інше. Не лише за наші спільні спогади. Що б з нами було, якби не повна взаємна залежність і сліпа довіра? Я мала призвичаїтися до своїх почуттів.

— Янголе мій, залишмо пса і відсвяткуймо це, добре? Я замовила столик у барі на Ейфелевій вежі — аби весь Париж був перед твоїми очима.

— Іншим вечором, якщо ти не проти. У мене досі болить голова, та й Жулеві ведеться ні в сих, ні в тих.

— Атож, таточку, ти ж тепер безробітний! — пожартувала Фред, погладивши пса по грудях і вкотре продемонструвавши свій улюблений метод: тиснути саме там, де найбільше болить. — Певно, ви будете спати вдвох?

— Слухай, річ не в тобі...

— Сподіваюся! До речі, завтра маю прокинутися дуже рано. Вирішила зробити собі подарунок з нагоди твого одужання: підтяжку обличчя.

Я — луною до її сміху — ввічливо посміхнулась. Я ж не дурепа: то був не гумор, а спосіб мене перевірити.

Коли на рухомій доріжці для багажу з’явилась моя валіза, я вдала, що не впізнала її — заради Жуля. Однак він дивився кудись убік, розслаблений, незважаючи на повід. Спостерігав за маленьким йорком на руках дівчини. Раніше він із справжнім мистецьким запалом миттю знаходив мій багаж. Фред зрозуміла, у чому річ, і дала собаці останній шанс, легко підштовхнувши Жуля, коли всіяний червоними зірочками сірий Samsonite проїздив повз нас. Жодної реакції. Фред мовчки взяла валізу і повела нас до таксі, яке чекало перед виходом F.

Дорогою ми обмінювалися боязкими пестощами і поцілунками. Потім задзеленчав її телефон, і аж до вулиці Вожирар Фред не полишали події, кошториси, відгуки в пресі. Жуль відвернувся від нас, скрутившись унизу на килимку.

Удома, не дочекавшись, поки я відчеплю повід, він прожогом кинувся до своєї плетеної лежанки — і вже не рухався.

Тоді я подзвонила докторові Осману.

Жак Осман був переконаним мізантропом, який завжди вважав собак найкращою причиною для зневажливого ставлення до людей. Хіба є двоногі, здатні знайти щастя у відданості, емпатії, самопожертві, обміні думками — аж до розпізнавання емоцій господаря, достоту його «друге я»? Коли я подзвонила, Осман відповів, що до відпустки у нього немає жодної вільної хвилини, а повертається він п’ятнадцятого серпня. Я двома реченнями змалювала йому ситуацію. І Осман призначив зустріч на ранок наступного дня.

Ефемерною усмішкою, що блиснула в його круглих очах — мов у кокер-спанієля — та сколихнула триденну щетину, доктор висловив радість за мої успіхи. І взявся до Жуля. Проте огляд і тести були для Османа лише формальністю: щойно почувши про симптоми, він визначив і діагноз, і спосіб лікування. Диплом ветеринара, докторська ступінь з етології[2] та тридцять років на посаді директора навчального центру — усе це давало йому підстави вважати собаку, що втратив свого сліпого, нещаснішим, аніж жінка, у якої відібрали улюблене цуценя.

— Алісо, я, звісно, вмію допомагати псам долати смуток, однак ви — перший у моїй практиці випадок одужання.

Доктор Осман бачив лише два виходи. Або Жуль за допомогою антидепресантів змириться з долею звичайної домашньої тварини на передчасній пенсії — яке марнування двадцяти тисяч євро на дресування! — або ж із дня на день він віднайде рівновагу і самоповагу, прив’язавшись до іншого сліпого.

— Зважаючи на чергу з бажаючих, я на вашому місці не вагався б ані хвилини. Цифри вам добре відомі: півтори тисячі собацюр на шістдесят дві тисячі сліпих. А цей пес — один із найкращих моїх учнів, Алісо, і ви це знаєте!

Я опустила очі. Пригадала вечір у приморському місті Ез, коли Жуль отримав дозвіл водити сліпого. Авжеж, мені відомо, що тільки завдяки втручанню Жака Османа, який тоді очолював Федерацію у регіоні Приморські Альпи, я потрапила до першого рядка списку. Я просто розчулила доктора. А тепер він вбачав у мені лише перешкоду.

— Перед вами, — вів доктор далі, — нове життя. І намагатися прив’язати до нього Жуля було б виявом егоїзму. Тим часом він іще п’ять-шість років може допомагати якомусь сліпому, який радітиме гідності та доброті собаки-поводиря. А втім, Алісо, рішення за вами.

Пішла я від нього одна.

Лише в автобусі я усвідомила, що трапилося. Весь шлях додому ридала, пригадуючи рішучі відповіді доктора Османа на мої зауваження.

— Звісно ж, ви його любите, і він вас любить також, проте це не проблема! Ваша раптова самостійність послабила цей зв’язок.

— Хіба він не може призвичаїтися?

— Може, але лише зрадивши своїй суті. Відмовившись від інстинкту, навичок і призначення. Згадайте той випадок із валізою в Орлі. Зіткнувшись із втратою своїх переваг, пес відповів бунтом. Достоту дитина! Він почувається непотрібним, приниженим, забутим — тож починає викручуватись і провокувати. Однак набутки дресування не ушкоджено: він просто мусить забути вас.

— Я вже не зможу з ним бачитись?

— Я би не радив. Принаймні у перші кілька місяців.

— Але ж він думатиме, що я його покинула!

— Ми цього й хочемо! Це цілком логічно. Краще вже надто різка розлука, ніж емоційний біль, що пронизує пса від кожного вашого погляду. Щойно ви вийдете із кабінету, я виберу зі списку пацієнта, досьє якого найменше скидатиметься на ваше. Необхідність пристосовуватися до нової залежної людини, та ще й за цілком інших умов, миттю виведе Жуля з депресії.

— Але ж ми з ним ще ніколи не розлучалися!

— Авжеж, йому вас бракуватиме — і певний час, відпочиваючи, він бачитиме вас у своїх снах. Рефлективна любов до вас нікуди не подінеться — але це єдине, що лишиться! Решта перетвориться на щось туманне, суперечливе і незрозуміле. Забудьте про Жуля, Алісо, забудьте заради нього! Якщо він залишатиметься поруч із вами без дії, то за місяць просто загине!

Я підписала дарчу на користь Федерації, яка надала мені в користування Жуля сім років тому. Ніколи мені не забути погляд собаки, коли я виходила із кімнати. Уже кілька днів він не ходив поперед мене, однак цього разу навіть не підвівся, аби провести мене. Він знав. Зануривши носа у килим, похнюпивши вуха, Жуль просто дозволив мені піти. Піти, дивлячись на світ уже власними очима.

Якщо у пам’яті карбуються подібні картини, навіщо взагалі бачити світ?

До зупинки на авеню Монтеня я дійшла, почуваючись повністю знесиленою. Мимоволі йшла, простягнувши ліву руку вперед. Немовби оті нещасні, яким болить ампутований орган. Ні за що б нікому тоді не зізналась у цьому відчутті, але знову бачити світ наодинці було значно болючіше, ніж нічого не бачити вдвох. Особливо коли треба було зустрічати десятки охочих привітати мене з одужанням.

Я піднялася вулицею Бейяра — мої ноги знали найменші тріщинки у її бруківці — і взялася блукати по кабінетах RTL, дякуючи колегам, уперше відкриваючи для себе обличчя, які відповідали (або не відповідали) їхнім голосам. Вистрілило шампанське. Вони так раділи за мене! Я не мусила приховувати від них те, що вони сприйняли за сльози щастя. На запитання: «А як там Жуль?» я спочатку хотіла відповісти: «Відпочиває», — та зрештою все розповіла.

Аби не слухати коментарі колег, я пішла начитувати новини — голос тієї, що мала заміняти мене, тремтів від почуттів. Я ще була на лікарняному, проте це не стосувалося голосових зв’язок. Це хоч якось могло відволікти.

П’ять наступних годин я начитувала дурнуваті тексти про різноманітні чутки, політичні і народні пересуди — відібрані відповідно до смаків аудиторії. Наприкінці дня я аж кинулася до Фред, якій вдалося знайти жести й слова, аби я хоч на чверть години забула про свого пса.

— То мені скасувати резервування в Трувілі?

— О ні, Фред, у жодному разі!

— Але ж там ти тільки й думатимеш, що про нього! Його миска у спальні, його ранковий круасан... Уявлятимеш, як він гасає пляжем, плаває поруч із тобою, приносить тобі мушлі, ходить за льодом для тебе...

— Він мусить мене забути. А не я його.

— Янголе мій... Чому б нам не кинутися на пошуки нових спогадів — які належали б тільки нам двом? Достатньо лише обрати будь-який випадковий рейс...

— Нині, коли я бачу, все здається новим. Тож спочатку я хочу роздивитися те, що люблю.

— Це стосується і мене?

— Звісна річ.

Фред тяжко зітхнула — це тягнулося нестерпно довго — і перейшла на глухий замогильний тон, не відводячи погляду від верховіть сосен, — вони майже торкалися її балкона, який звисав над Булонським лісом:

— Кохаючись, ти заплющила очі.

— Авжеж, як завжди.

— Звісно, ти не хотіла мене бентежити, я розумію. Не грай зі мною, Алісо. Я на тридцять років старша за тебе.

— Це не новина.

— Згодна, але тепер ти бачиш, як на тебе дивляться інші. І бачиш, хто на тебе дивиться. І, на жаль, ти можеш порівнювати. І це природно...

— Які милі ревнощі!

— Милі?!

— Ти ж це робиш, аби я відволіклася, еге ж? Але це не спрацює...

— Хочеш, я подарую тобі іншого пса?

— Тобто «нормального пса»? Ні, дякую. Тільки не це. Ти ж обіцяєш, правда?

— Алісо, ти просто нестерпна!

— І я тебе теж кохаю!

Я заснула, розлігшись упоперек ліжка, поклавши свої стегна поверх її. На ранок прокинулася, скрутившись клубком, із колінами під підборіддям. У такій позі я спала сім років. Я знову заплющила очі, не в змозі витримати сонячне сяйво, і розпрямила ноги — у пустку, де мав би бути мій пес...

Полковникові Жуару було сімдесят п’ять років. Колиш­нього артилериста глаукома довела до сліпоти. Дружина полковника отримала радісну новину: хоча раніше Федерація попереджала, що, незважаючи на рекомендацію військового коменданта Парижа, на собаку-поводиря їй треба було чекати як мінімум років зо три, сам доктор Осман відшукав для них, за його словами, «рідкісну перлину». Полковникова, не ховаючи сліз, дякувала небу. Через емфізему з артритом укупі вона вже не могла бути для свого чоловіка і ціпком, і цапом-відбувайлом водночас.

У спецшколі полковника пришвидшено навчили трьом основним навичкам його нового життя: сигналам (поводир має вказувати напрямок, перешкоду і небезпеку), тлумаченню (господар мав розуміти передану інформацію) та заохоченню (він мав слухати пса, дякувати йому та просити про допомогу). На шостий день інструктор привела Жуля до нової домівки — аби він ознайомився з територією та призвичаївся до прийнятих тут правил. Наступного тижня полковник звикав до користування громадським транспортом.

У школі перша фаза минула без особливих проблем. У собак-поводирів, обраних від народження завдяки тестам із поведінки та здібностей і протягом року вивчених у прийомних родинах, перш ніж відбути шестимісячний курс інтенсивного навчання, інстинкт піклування про людину переважає над почуттями. До Жуля повернулися апетит, грайливість, радісне дзявкання, коли до нашийника чіпляли повід. А відпочиваючи, він чекав на Алісу. Він уявляв, як білі халати віддають її йому, як раніше. Нормальну, незрячу, залежну від нього. Працюючи, він забував про свій смуток.

Та щойно облаштувавшись у новому домі, пес знову занудьгував. Коли полковник не розумів, що від нього вимагають, то горлав і бив пса. І що більше дружина захищала Жуля, то дужче лютився бравий артилерист. У втраті свободи він звинувачував увесь світ, а мстився поводиреві. Під час третьої прогулянки, збентежений ударами нагайки, сенсу яких збагнути не міг, лабрадор заліз під поміст — для нового сліпого там було завузько. Розхитавши металеві підпорки, полковник відчепив повід — і Жуль вирвався.

Зосередившись на образі Аліси, зібравши й проаналізувавши всю візуальну та нюхову інформацію, пес придибав до входу до RTL саме тоді, коли авто Фред квапливо залишало вулицю Бейяра. Захеканий пес, незважаючи на зупинки на червоному світлі, відстав.

Перетнувши міст Альми, піднявшись вулицею Боске та пробігши Марсовим полем у напрямку XV-го кварталу, Жуль опинився перед зачиненими дверима і вікнами будинку на вулиці Вожирар. Однак він відчував свіжий запах Аліси, а у канаві знайшлася її ще тепла жуйка. Від задньої хвіртки до місця, де стояло авто, досі тягнувся запашний слід гумових коліщат зірчастої валізи. Однак ніщо не вказувало на надпотужний двигун авта Фред. І не було жодних інших дороговказів на місцезнаходження Аліси.

Тож Жуль розлігся під вікном спальні. Чекав аж до ночі. Помітив його місцевий крамар. Потім сусіди. Вони згадували Алісу, щось запитально вигукували. Згодом якісь невідомі спробували почепити на нього намордник.

Жуль зірвався з місця і рушив далі. Ось віддалені бульвари Парижа. Окружна дорога. Десь там, далеко — мартини і море. Гудіння літаків, аеропорт. Два різних напрямки. Він мусив вибрати. Аліса в купальнику, яка гралася з ним у хвилях. Чи Аліса, яка залишала його. Клітка на рухомому килимку. Аліса, вбрана в дорогу, за загорожею. Відкрита клітка. Радість Аліси. Продавець з аеропорту.

Я відштовхнув від себе писок, що намагався мене облизати, підвівся і знову підковзнувся на розлитій помадці. Задня частина диліжансу відпала під моєю вагою — і потягнула за собою фанерний дашок. З ресторану Ladurée вибігли всі офіціанти. Мій начальник репетував:

— Негайно прибери свою псину!

— Але вона не моя! — вигукнув я, відбиваючись від радісного лабрадора.

Аргумент не подіяв. Мене тут же звільнили за негідну поведінку та псування обладнання. Не допомогло і втручання приятеля-прикордонника. Він спробував втішити мене:

— Що ж, після такого вибрику його власниця — ота грудаста — ні в чому тобі не відмовить! Знайди її! Відшкодуємо! Тримайся!

Пес, що аж трусився від радощів, слухняно пішов за нами до інформаційної стійки. Дивно, та катастрофа, яка щойно зруйнувала фінансову рівновагу, — до якої я вже починав звикати — радше збадьорила мене, ніж засмутила. Жан-Мі проінструктував дівчину, і вона мелодійно заспівала у мікрофон:

— Пес Жуль чекає на свою незрячу власницю Алісу! Це жінка середнього зросту зі світло-рудим волоссям віком близько тридцяти років. Будемо вдячні, якщо приведете її до збірного пункту у Холі № 2. Повторюю: пес Жуль...

Вона повторювала оголошення з десяток разів через однакові проміжки часу протягом п’ятнадцяти хвилин. У віконці Air France ми дізналися, що жоден із пасажирів із кодом «Сапфір» (люди з обмеженими можливостями із супроводжуючим) не прибував рейсами з Ніцци.

— Відповідальний за візки бачив, як пес біг сам смугою для таксі, — повідомив Жан-Мі, повернувшись до стійки. — Що ж, друже, тепер у тебе на шиї пес! Еге ж, Шарлен?

Дівчина за стійкою відреагувала легким злетом брівки.

— Ач який! Утік, аби відшукати тебе! Хотів іще раз побачити героя, що витягнув його з клітки для багажу. А може, йому твої ласощі до вподоби, га? От ви як думаєте, Шарлен?

І він продовжив фліртувати з нею за моєю спиною, поки я удесяте набирав номер мобільного телефону, вигравіюваний на нашийнику.

«Абонент поза зоною досяжності, зателефонуйте пізніше»...

— Надішли смс, — порадив Жан-Мі.

— Кому? Сліпій?!

— Тоді я піду попрошу у Ladurée копію її чека — і зателефоную до її банку.

— Зажди, є простіший спосіб.

Я зателефонував у довідкову і запитав номер Французької федерації товариств собак-поводирів, логотип якої помітив на нашийнику.

— Доброго дня, це ФФТС. Мене звати Мартина. Чим можу допомогти?

Я представився, пояснив ситуацію, описав лабрадора, що сидів переді мною, та назвав його ім’я.

— Чудово! Нам щойно повідомили про його зникнення. Подібні пси коштують дуже дорого, тож їх викрадають частіше.

— Я намагався додзвонитися до його сліпої, але...

— Залишайтесь на лінії... Бачу номер. 06 61 45...

—...22 20, авжеж. Це номер з підвіски на нашийнику. Але напрямок перевантажений, і він не відповідає. У вас є адреса?

— Вулиця Оберкампфа, 95. Це в одинадцятому окрузі, сьомий поворот ліворуч. Зможете привезти собаку туди?

— Звісно...

— О, чудово! А ми спробуємо попередити власника. Передзвоніть, якщо виникнуть проблеми. Дякую, месьє.

Я також подякував їй.

— Ну що, старий, здається, все добре? — Жан-Мі радісно поплескав мене по плечу. — Тепер іди і забирай винагороду!

Я простягнув руку до повідка. Пес миттю скочив на лапи.

У ліфті, як і біля автоматів для оплати паркінгу, я помітив здивовані обличчя. До мене придивлялися з підозрою. Зрештою, аби не привертати уваги, я вдав із себе сліпого. Не дуже хотілося, аби мене заарештували за викрадення собаки-поводиря.

Намагаючись не рухати очима та міцно стиснувши повід Жуля, я вдавав, ніби він вів мене до машини переходами третього підземного рівня паркінгу. Дійшовши до місць, зарезервованих для працівників ресторану Ladurée, я зачекав, поки ми не залишилися на самоті. Лабрадор, що чимчикував за мною крок у крок у десяти сантиметрах від лівої ноги, спостерігав за мною, намагаючись вгадати мої бажання. Я ніби пришвидшено вчився. Спочатку він уперто опирався, коли я взяв повід у праву руку, і переходив на інший бік. Тоді я зметикував, що пси водять сліпих ліворуч.

Щойно я відчинив задні дверцята, він стрибнув до мого Kangoo так, ніби робив це щодня. Поки я сідав за кермо, Жуль вмостився на передньому сидінні — достоту другий пілот у літаку. Оскільки я анічогісінько не знав ні про поведінку собак-поводирів, ні про те, як вони реагують на авто, ні про відповідне законодавство, то пристебнув пса ременем безпеки. А він і оком не повів!

Щойно ми виїхали зі стоянки, як пес загавкав. Я наказав йому замовкнути. Це не подіяло. Жуль дивився на радіоприймач. Потім переводив погляд на мене. Потім знову впирав очі в радіоприймач. Тож я увімкнув радіо, аби мати спокій. Однак France Musique не спонукало Жуля до тиші, тож скрегіт гавкоту довелося заглушувати оркестром.

Я гнав до брами Іврі, занурений в музику Шуберта. Тепер Жуль гавкав явно на саме радіо. Я перемкнув станцію, прокрутив діапазон у сподіванні знайти приємнішу для його вух мелодію. Nostalgie, NRJ, Europe 1, Voltage, RTL... Він раптом замовк, почувши, як, перекрикуючи фінальну заставку, Ніколя Саркозі критикував журналюг. Задоволено заскавучавши, Жуль ліг на сидіння, піднявши лапи догори. Пес із «правими» поглядами[3].

Однак перепочинок тривав недовго. Неподалік від площі Бастилії Жуль знову випростався і заричав, показавши ікла. Я спробував заспокоїти пса:

— Ти що, з хазяйкою посварився, га? Вона тебе покарала? Ні, я не вгадав? То що ж тоді? Ти ревнуєш? У неї з’явився хтось?

Раптом я збагнув, що розпитую пса. Що ж мені так не щастить... Зненацька я все зрозумів — і злякався. На Алісу напали! Або викрали. Або ув’язнили. Пес був безсилий чомусь завадити — і кинувся до людини, яка два тижні тому прийшла їм на допомогу! Думка здавалася дивною, та водночас страхітливо логічною. Хай там як, а це все пояснювало. Мобільний власниці Жуля не відповідав, а смс поверталися до мене. Це могло пояснити поведінку пса. Його збудження. Явну зажуру. Варто було наблизитися до місця події — і все в його поводженні виказувало страх, лють і тривогу.

На перехресті вулиці Оберкампфа я спробував подолати неспокій, що передався мені від пса, та що далі я їхав вулицею, то грізнішим ставало його ричання. Мордою він став тицяти у кермо — ніби намагався зупинити мене чи змінити напрямок руху.

— Сидіти! От дідько! Та зупинися ж ти, Жулю!

Різко звернувши вбік, я урятував велосипедиста, що мчав просто на мене. Я помітив місце для стоянки автомобілів інвалідів навпроти будинку номер 95 і загальмував, не зважаючи на гудіння вантажівки за мною.

— Ну що, Жулю, тепер заспокоїшся?

Він дивився на мене запитально і водночас зверхньо.

— Гаразд, ходімо! Хіба не заради цього ти мене шукав?

Пес одним стрибком перебрався на заднє сидіння і кинувся вниз, намагаючись забитися якомога далі. Незважаючи на зверхній погляд, терплячим цей собака не був. Я нахилився, щоби впіймати повід. Цієї миті у віконце авта постукали. Жіночка в однострої і з пакою штрафних квитанцій. Я опустив скло.

— Месьє, ви зупинилися на місці для інвалідів.

— Авжеж, я в курсі. Це пес-поводир для сліпих.

Якусь мить гладуха незворушно роздивлялась мене, потім розвернулася до лабрадора, що намагався залізти під килимок. Тоді я уточнив:

— Його власниця мешкає тут.

Гладуха, не відреагувавши на мою усмішку, показала на лобове скло:

— У вас немає потрібної позначки. Рушайте, або я складу протокол.

Я швидко вибрався з авта і випростався перед нею пихато, немов досвідчений воїн.

— Зробіть ласку, пані, почекайте мене тут хвилинку! Проблема саме із власницею цього собаки: я побоююся, що на неї напали! Або краще так: ходімо зі мною, можливо, доведеться викликати поліцію.

— Месьє, я і є поліція. І я наказую вам рушати.

— Заждіть, я швидко!

Я побіг між автомобілями. Підійшовши до будинку номер 95, обернувся. Гладуха-поліціянтка стояла й спостерігала за мною, поклавши ручку на паку квитанцій. Я натиснув кнопку 7 на домофоні.

— Так! Хто там?

Голос старенької пані. Певно, це була її мати або бабуся.

— Доброго дня, мадам. У вас усе гаразд?

— Та звісно, все добре! А що таке? Хто ви?

— Аліса вдома? — миттю заспокоївшись, запитав я. — Тут Жуль...

— Жуль?!

Її голос підскочив на три тони, зачепившись за октаву. Почувся зойк якогось чоловіка та звук меблів, що падали.

— Ні, Бертране, лежи... Усе гаразд, не хвилюйся... — когось перелякано умовляла бабця. — Якийсь пан привів нам Жуля. Та не треба, зажди! Я сама йому все скажу, лежи, лікар не раз казав...

— Мадам, послухайте! Я погано припаркував авто, тож дайте мені поговорити з Алісою, гаразд? І я був би вдячний, якби ви вийшли з її посвідченням інваліда, бо інакше мені випишуть штраф...

— Яка ще Аліса? — пробелькотів із домофона голос старого. — Немає тут ніякої Аліси. Нашу покоївку звати Пілар! А про псину цю нічого й чути не хочу! Ніколи! Забирайтесь або я телефоную до поліції!

Моє здивоване запитання заглушив брязкіт розбитого скла. Я перелякано обернувся — і побачив, як лабрадор вистрибнув із авта через опущене віконце. Поки я перебігав вулицю під супровід гудків, пес зник за рогом.

Я зупинився перед поліціянткою — ошелешена гладуха тримала вже заповнений папірець над копією.

— Ще трохи — і він стрибнув би на мене! — заволала вона.

Я сказав, аби йшла скаржитися власникам пса з квартири номер 7. Відчинив дверцята авта і, приголомшений, мало не впав на всіяне скалками сидіння. Отже, це була адреса не Аліси. І пес виявився не її псом! Хоч і звати його було Жулем. І був він тим самим Жулем.

Я заплющив очі. Голову ніби затиснули у лещата. Усе жахливо заплуталося. Усе те, за що ще можна було схопитися, скидалося на страхітливий сон: я втратив роботу, страховки на розбите скло не було — а якщо я його заміню, то не матиму чим платити за житло...

— Вам не можна тут лишатися! — надсаджувала горло гладуха, стукаючи по даху авта.

Тож я рушив — автоматично, мов зомбі. Під супровід рекламних мелодій (навіть не здогадавшись вимкнути радіо) я намагався збагнути ситуацію. То де ж Аліса? Що з нею трапилося? У неї забрали пса — як забирають придбане у кредит авто, коли водій не в змозі виплачувати щомісячний внесок? Отже, лабрадор не переніс розлуки, а інстинкт і зажура привели його до того, хто двома тижнями раніше повернув власниці пса. Він мене обрав.

Звернувши ліворуч на вулицю Сен-Мор, я щосили натиснув на гальма. Посеред дороги, похиливши голову вбік, на мене чекав Жуль. Йому було явно ніяково, але тримався він таки рішуче. Я бачив, як здригалися м’язи на його лапах, як примірявся він до відстані. Аби він знову не застрибнув через віконце, я відчинив передні дверцята. Пес стрибнув так, мов і не він розтрощив скло. Хекаючи, висолопивши язика, він із явним полегшенням роздивлявся мене. Ніби я нарешті второпав, що саме він хотів пояснити.

Я мусив рушати, почувши гудки позаду. Треба було знайти якусь автомайстерню. Попросити оцінити пошкодження і вмовити механіка на кредит. Або ж домовитися з власницею квартири про відтермінування оплати. Зрештою, від самого початку моє життя було суцільним доказом того, що я досить вправно виходжу з найкритичніших ситуацій. Але раніше на моїй шиї не висів лабрадор...

Зненацька мене пройняло найгірше з-поміж припущень. Аліса загинула! Нещасний випадок. Її не помітив якийсь водій. Тож її пса віддали іншому сліпому. А Жуль не зрозумів. Не захотів нового власника. І прив’язався за мене, чіпляючись за пам’ять про неї... Або ж прагнучи, аби я допоміг йому відшукати її. Хтозна, може вона ще жива. Лежить десь у лікарні у комі...

Я зупинився на наступному перехресті. Перед моїми очима купчилися жахливі картини. Линув дощ, заливаючи мою ліву руку. А пес несамовито залаяв на радіо. Та вже за три секунди замовк і обернувся до мене, поклавши лапу мені на лікоть.

«...Мова жестів на службі суспільству. Перебивка. Гучна подія на Авіньйонському фестивалі: вистава RTL».

Я ошелешено зирнув на пса. Тембр, інтонації, звучне оксамитове вібрато життєрадісного дівча... Це був голос Аліси!

Дощ посилився, тож я залишив свою автівку у гаражі Car Glass на площі Республіки. Ми перебігали, перечікуючи зливи, у пошуках автобусної зупинки. Після того, як поліціянти двічі поцікавилися моїм зором, я придбав сонячні окуляри, аби почуватися зручніше із цим собакою. Це було швидше, аніж шукати зоомагазин і купляти звичайний повід, щоби Жуль був схожий на решту псів.

У довідці мені зазначили адресу радіостанції: вулиця Бейяра, 22, восьмий округ. Незважаючи на складну ситуацію, я хотів переконатися, що Аліса жива і виступає в прямому ефірі. Та я був певен: усе пережите впродовж останніх двох годин, знайде логічне пояснення і технічне вирішення. Можливо, псами-поводирями час від часу обмінюються — аби вони не звикали до власника. І з деякими це відбувається не так вдало, як із рештою. З розмови по домофону я зрозумів, що бідолашна тварина розбила скло у моїй автівці лише щоби не повертатися до свого нового сліпого.

На авеню Монтеня Жуль випростався, явно бажаючи вийти з автобуса. Я йшов за ним до вулиці Бейяра — після зливи з-за хмар визирало свинцеве сонце. Жуль радісно і водночас зосереджено біг. Граючись (або згадуючи професійні навички), він вправно оминав калюжі, перевіряючи, аби я не замочив ніг.

— О, та це ж наш Жужу! Що ти тут робиш, га? — зрадів портьє, що стояв біля входу до радіостанції. — Доброго дня, месьє! То це ви його новий власник? Прийшли до Аліси? Чекайте, почеплю вам бейдж. Пес знає дорогу до студії. Обережно, тут одразу сходи! Вони надто круті. Може, вам краще піднятися ліфтом?

Звісна річ, краще ліфтом. Так я буду переконливішим, аніж навпомацки піднімаючись сходами. Жуль і портьє провели мене лабіринтом коридорів, завели до вантажного ліфта та доправили до приймальні. Аби поводитися природніше, я тримав очі заплющеними. Алісі я завжди встигну пояснити необхідність усіх цих маневрів.

— Месьє, але вона у відпустці! — скрикнула секретарка. — Аліса поїхала вчора!

Я ковтнув гірку слину, приховуючи збентеження.

— А може... вам відомо, куди?

— На жаль, ні.

— А номер її мобільного телефону ви можете дати?

— Не дозволяють. Треба запитати у відділі кадрів. Ви їй хто?

Я раптом відчув, як сили знову залишають мене. Сказав, що не варто турбувати кадри, і майже впав на велику червону канапу та витягнув телефон із кишені. Жуль розлігся біля моїх ніг.

— А він швидко до вас призвичаївся! — зауважила секретарка.

Я послав посмішку в пустку і, вдавши, ніби маю спеціальну клавіатуру для сліпих, набрав номер Федерації.

— Доброго дня! ФФТС. Мартина до ваших послуг.

— Перепрошую, я нещодавно телефонував вам із приводу Жуля.

Її голос миттю охолов.

— Так, месьє. Полковник Жуар нас попередив. Є проблема. Не кладіть слухавку, я з’єдную вас із керівництвом.

І вона увімкнула Равелеве «Болеро»[4]. Спочатку я хотів покласти слухавку, аби не чути цей писк, проте конче мусив знайти якийсь вихід. Якщо Аліса вирушила на край світу і ніхто не хотів піклуватися про собаку, то я не розумів, як розміщуся з цим пробийголовою на своїх шістнадцяти квадратних метрах.

— Та дайте мені спокій з цим вашим Жулем! Мартино, я ж вам казав — у мене зустріч! Алло, це доктор Осман! З ким маю честь?

— Доброго дня, докторе. Мене звати Зібаль де Фреж, я...

— Що він вам зробив, га? Вкусив? Обісцяв? Перекинув велосипед? Даруйте, але я щойно гиркався по телефону з одним йолопом несосвітенним! Звісно, собака винен, але це не означає, що я погоджуюсь із цим типом. Та звісно ж, Мартино, хіба ви не бачите, що я розмовляю?! Облиште мене! Що, подає позов? Наберіть нашого адвоката — я пораджуся з ним, коли закінчу тут. Месьє, ви ще слухаєте? Гаразд. Диплом Жулеві видавав я, тож я можу поручитись за нього. У пса просто нервовий зрив, він вам нічим не зашкодить... Що там іще?! От дідько, Мартино, ви можете говорити розбірливіше! Свідок? А я тут до чого? Та він просто з глузду з’їхав! «Навмисно»! Себто це як — «навмисно», га?! Чого він, зрештою, хоче: приспати пса лише через те, що той йому щось потрощив?! Слухайте, месьє, а звідки ви мені дзвоните?

— З радіостанції RTL.

— RTL? Це вам у салоні тату розповіли про Алісу? Недоумки! Коли вже вони мовчатимуть про своїх клієнтів?! Беріть таксі і негайно їдьте на вулицю Баньйоле, 71б! Не хвилюйтеся, вам усе відшкодують! Я мушу оглянути пса. Дякую вам за все! Мартино, розмову завершено, перемикайте на адвоката!

До вулиці Баньйоле ми дісталися напрочуд спокійно. Жуль майже весь час куняв, поклавши голову на мої черевики. А я дивився на нього — і ніби бачив уперше. Бачив у ньому себе. Усі вважали цього пса за нікчему, ніхто не хотів ним займатися. Він був надто далеким від реальності і ніби створеним для того, аби віддано служити, страждати через власну наївність і — замість адаптуватися до навколишнього королівства кривих дзеркал — повсякчас бунтувати. Після потрясіння, пережитого в Орлі, Аліса, напевно, віддала його вихователеві — достоту як Ґвендолін свого часу віддала мене моїй мамі. Вони віддавали, аби отримати когось ліпшого: молодшого, серйознішого, лояльнішого.

Французька федерація товариств собак-поводирів займає відреставровану будівлю колишньої каменярні, дуже подібну до державної лікарні. Мартина — готка, обвішана пірсингом — провела нас до кабінету доктора Османа, велетня-нечупари, що мав вигляд безхатька, який щойно вийшов із поліційського відділку. Він відірвався від кебаба, розкиданого просто на вкритій рештками салату і яєць теці з паперами, підвівся і потиснув мені руку, потім потер чоло Жулеві. Пес радісно заскавучав.

— Лежати! Сідайте.

Ми з псом слухняно виконали команди.

— Через вас я в страшенній халепі! — кинувся він в атаку, вхопивши зубами шматок курки. — Мені потрібна заява, що до старого параноїка ви подалися з власної волі. Він звинувачує мене у недбалому ставленні та нападі — нібито я навмисно дав йому неслухняного пса. Тож пишіть: «Я...» Як там вас звати?

Засвідчивши під диктовку доктора, що не міг утриматися від «громадянського вчинку, побачивши, що пес-поводир самотньо блукав», я запитав у нього про Алісу Ґальєн.

— Після 12-го я її не бачив, але, здається, сил у неї було достатньо. Звісно, розлука з псом її засмутила. І я за це собі докоряю.

— За що?

— Бо я забрав у неї Жуля. Нині псів дуже бракує, а попит великий. Такого надзвичайно здібного пса не можна залишати без справи.

Помітивши моє збентеження, доктор тяжко зітхнув. Потерши носа, він стисло пояснив, що завдяки пересадці рогівки до Аліси повернувся зір — і це найгірше, що може трапитися із собакою-поводирем. Як наслідок — втрата психологічного зв’язку, життєвої основи і статусу домінанта, прив’язаного до потреб інваліда...

Я приголомшено слухав його, розриваючись між почуттями: радістю за Алісу та співчуттям до Жуля.

— Я терміново передав його найменш схожому на Алісу сліпому. Гадав, що, пристосовуючись — а це основа дресури подібних псів — він швидко забуде свою попередню власницю. Не вельми успішно, як бачите...

Запала тиша. Я обмірковував почуті новини. Спершу вони злякали мене: чи є в мене шанси тепер, коли Аліса вже не сліпа? Хоча тоді, у фіакрі, я й змалював їй себе досить звабливим, особливого шарму насправді я був позбавлений. У мене тіло, мов у солдата-вартового — худе і сухе, — і воно так погано поєднується з мармизою люб’язного метрдотеля, що варто мені спуститися до метро, як збираються копи, що з підозрою стежать за потенційним ісламістом.

Я запитав доктора Османа, чи казав він Алісі про те, що сталося з її псом.

— Ні.

— Але ж у вас є номер її мобільного телефону?

— Авжеж. Навіть більше.

Він вийняв айфон із шухляди і поклав його на бювар.

— Вона забула його, залишаючи мені Жуля. Несвідомий вчинок. Це природно, адже вона потребує перепочинку. Того ж дня вона подзвонила мені з радіо і сказала, що заїде за ним, коли повернеться з відпочинку.

— А... вам відомо, куди вона вирушила?

— Ні.

Я взяв айфон, покрутив його, торкнувся екрану. Він не відгукнувся — певно, батарея виснажилась. Я поклав телефон на стіл. Жуль підвівся, дзявкнув із сумом, підійшов і поклав морду на телефон. Пес нервово посмикувався, його хвіст шалено звивався, подих пришвидшився. Запах хазяйки. Він вдихав його з насолодою.

— Я помилився: річ була не тільки в її каліцтві, — зауважив доктор. — Зв’язок між ними значно глибший.

— Що з ним тепер буде?

— Після того, що він вчинив? Я змушений позбавити його кваліфікації. Не помітити перешкоду, залишити підопічного посеред вулиці, утекти, незважаючи на спеціальний повід... Стільки невиправних професійних помилок... Мені не залишається нічого іншого, як забрати у Жуля посвідчення пса-поводиря. І ви можете залишити собаку собі.

— Тобто як — залишити?! Докторе, це неможливо! Мені самому тісно! Шістнадцять квадратів!

— Для Жуля це не буде проблемою.

Доктор нашкрябав щось на папірці і простягнув його мені.

— Вимовте це слово. Ну ж бо — і ви побачите!

Розриваючись між двома абсолютно різними шляхами вирішення проблеми, я пробелькотів:

— Скрутись...

І Жуль миттю ліг, згорбився, зіщулився і згорнувся, мов равлик, якого витягнули із мушлі. Дресирувальник, усміхаючись, простягнув мені другий папірець. Я вже голосніше промовив:

— Не руш!

Жуль застиг і затримав подих. Він майже не дихав — а місця займав не більше, ніж упаковка пляшок Evian.

— Мартина роздрукує для вас список команд. Ось побачите: у Жуля неймовірні здатності до самоконтролю. Навіть коли йдеться про основні потреби. Він уже живе з Вами в одному ритмі, а за кілька днів ви не зможете без нього обійтися.

Тоді я ще раз пояснив, не відводячи очей від очей доктора: Жуль обрав мене як посередника, щоби відшукати власницю — ось і все. Осман дивився на мене, піднявши брови. Я розповів про нашу зустріч в Орлі. Те, як я втрутився, аби допомогти собаці не потрапити до багажу. І як згодом пес перевернув мій фіакр. Доктор замислено почухав потилицю. Тоді схопив паку рецептів, нашкрябав щось і гукнув через перегородку:

— Мартино, замовте їм якомога дорожче таксі, я відправляю їх до Вонга! Хай до другої години прийме їх — його психологічна оцінка пса потрібна мені для адвоката. А рахунок нехай надсилає мені!

— Докторе, заждіть... Я не впевнений, що... можу опікуватися собакою у цей період свого життя... Я просто хотів вам його повернути — ось і все! А більше я нічого зробити не можу...

— Уважніше ставтеся до своїх думок — він усе відчуває! Та погляньте ж, він мало не задихається! Вимовте: «Вільно!»

— Кажіть краще ви.

— Наказ може відмінити лише той, хто його дав. Щодо страхування, то я виписую його на ім’я Аліси — а ви вже з нею домовитесь по її поверненню. Вона з радістю відшкодує усі витрати. Та й вам, я бачу, вона до серця припала... Дорогенький, та це буде для неї найкращим у світі подарунком! І не треба дякувати мені: ми обидва зробили одне одному на послугу.

— Домовилася на 12:15 у месьє Вонга! — кинула Мартина з-за перегородки.

— Галерея Валуа, 102, — усміхнувшись, повідомив адресу доктор. — Скажу вам чесно: ви рятуєте Жулю життя. Якщо копи знайдуть його тут, то миттю відправлять до притулку за спробу умисного вбивства. Еге ж, саме так висловився цей йолоп-полковник у позові! Ось до чого ми докотилися, пане!

Я, сторопівши, не відводив очей від собаки, що, мов паралітик, скоцюрбився на п’ятдесяти квадратних сантиметрах і дивився на мене із невимовним спокоєм. Не в силах стримати співчуття до тварини, я прошепотів:

— Вільно...

І пес вправно розхилився, підвівся, чмихнув і захекав утомлено.

— Любий мій Жулю, ось бачиш, тобі немає чого боятися! — тішився доктор. — Он до якого ти легіня потрапив! Ану ходи, поцілуй мене... Ось так, любчику, так, повір, усе буде гаразд... А що це в тебе таке? Зажди, зажди... дай подивлюся... Повернися, так...

Осман став рачки, відчепив повід і, начепивши окуляри, прикипів до крупу собаки.

— Негідник! — заревів він. — Мартино, негайно покличте Філіппа!

Доктор насилу підвівся, спершись на стіл.

— Нагайкою! Він його бив нагайкою! — репетував Осман. — Не дивно, що Жуль утік! Філіппе, ти тільки поглянь! Я ж не помилився? Негайно роби фото! Мартино, зателефонуйте до «30 мільйонів друзів» — нехай терміново відправлять до Вонга свою команду «СОС-ветеринар», бо інакше полковник оскаржить експертизу, пославшись на конфлікт інтересів! Дякую, дорогенький, бачте — Жуль не помилився, обравши вас. Поки що без серйозної потреби не надягайте на нього нашийник. Мартина видасть вам звичайний повідець, паспорт Жуля та пакет корму для нього.

Я був роззявив рота — та оговтався, коли доктор поклав айфон Аліси до моєї кишені і підморгнув.

— Ви її, певно, побачите раніше за мене. Відповідаю на запитання, яке ви не насмілюєтесь поставити: ні, наскільки мені відомо, чоловіка в її житті немає. Можливо, для вас це зручна нагода...

І, поклавши руку мені на плече — так, ніби бажав мені успіху, — доктор додав:

— І так думаю не один я. Еге ж, Жуле?

Я зиркнув у бік дверей. Лабрадор уже стояв на порозі, повернувши голову у мій бік. Я ще мав час утекти, давши можливість усім цим фахівцям попіклуватися про собаку — але чи міг я вчинити так? Осман засунув повід мені під пахву.

— Цей пес через свою природу, а також через обов’язок і необхідність наділений тягарем душі. Не розчаруйте його.

Я підписав згоду і вийшов разом із «навантаженим душею» псом та пакетом корму для нього.

Реакції мого тіла бентежать мене. Я завжди любила плавати, відчувати шкірою зміну вітру — і розуміти, коли треба повертати, плисти проти хвиль чи прямувати на мілину. А тут мене вперше нудить від моря. Ще один наслідок одужання, про який мене не повідомляли. Відколи ми гойдаємося на хвилях неподалік від берегів Англії, я втамовую нудоту, лише ненадовго заплющуючи очі. Це вже занадто! До того ж я намагаюся приховати це — бо Фред зніяковіє, а подружжя Дафнік засмутиться. Вони так тішилися, запросивши мене відсвяткувати «повернення до світла» на своєму новому двощогловому човні. Тож я ввічливо йойкала перед оббивкою з червоного дерева й тика, сірими вітрилами марки Trianon, схилами численних відтінків зеленого та розкішними заходами сонця. А в санвузлі я виплескувала із себе нудоту.

Дафна набагато вродливіша, ніж я уявляла. А Ніколь — набагато потворніша. Рослава сирена із крижаним поглядом — типова «вобла». Це була ще одна пара, яку тримали разом лише почуття, — пара, яка не зважала ні на різницю у віці, ні на зовнішні дані, ні на оточення, ні на рівень культури. Фред любила навідувати їх — дівчата дуже нагадували нас, тож незвичність наших стосунків миттю зникала. Принаймні тепер я це розумію. Раніше ж я завжди дивувалася, намагаючись збагнути, навіщо їй це, — невже подобається плавати на човні, вислуховуючи пихаті побрехеньки першої та лицемірні нісенітниці другої? Тепер мета Фред здавалась мені очевидною.

А втім, я несправедлива. Посадивши мене без попередження на борт «Дафнік-ІІІ» в Онфлері (після того, як на автостраді вона переконувала мене, що вдалося забронювати готель на день раніше) — насправді Фред піклувалась про мене. Зважаючи на зорові спокуси, з якими я постійно стикаюся після одужання (і не в останню чергу йдеться про гарних чоловіків), вона вирішила не просто повернути мене до того, що здавалося їй нормальним. На думку Фред, мене варто було негайно відірвати від твердої землі та звичного оточення, де буквально кожна деталь перетворювалася для мене на новину і подразник — а отже, конкурувала з нею, Фред. Авжеж, я з цікавістю роздивлялася чоловіків на вулиці, у ресторанах — усюди... Відчувала потребу впізнавати себе в їхніх поглядах, відчувати владу своєї зовнішності, дивитися на них доти, поки вони не опускали очі додолу... Це було сильніше за мене і бентежило не менше, ніж Фред. Атож, я бентежилася, але відчувала від цього втіху. Вимушені страх, полохливість та безпомічне позування перед невидимими спостерігачами поступилися грі у зваблення — і єдиною метою було спочатку розпалити уяву, а потім загасити вогонь.

Я зненавиділа все, що постало перед моїми очима. Зненавиділа гірку недовірливу мармизу Фред — хоч вона й намагалася демонструвати щирість, привітність, розуміння і готовність захищати мене. Зненавиділа зовнішній бік свого життя. Зненавиділа своє зухвале вбрання, свою надто строкату квартиру, а найбільше — примхувату холоднечу своїх картин. Сповнені буйних барв штучні співзвуччя, створені мною на дотик... Кожен відтінок мав власну температуру, лунав на особливій хвилі, яку мені вдалося почути, вловити й опанувати. А що в результаті? Понад десять років моє життя було суцільною помилкою, яка спиралася на хибне уявлення про себе. Мені здавалося, ніби я в змозі передати войовничу радість, яка сповнювала мою вічну ніч. А виходили лише безглузді провокації та безладні гнітючі візії. Побачивши свої роботи, я впала духом. Втратила під ногами ґрунт. Тож коли Фред застала мене за знищенням полотен і викиданням решток у пакети для сміття (разом із моїми квітчастими сукнями), то надумала єдиний спосіб вирвати мене з цього жахіття — влаштувати круїз.

Можна подумати, що, відчаливши, ми зняли всі питання... Роками я шукала підтримки в малярстві. Обожнювала запах терпентини[5], любила відчувати пальцями фактуру фарби, ніздрювату поверхню полотна, масну консистенцію пастелі, зміну температури на своїй палітрі. Мені подобалося прислухатися до розмов відві­дувачів виставок, що їх влаштовувала Фред. Я всотувала уривки емоцій — щирих або силуваних, але переважно суперечливих. Мені хотілося, аби мої картини до них промовляли. Проте вони завжди казали те, що я хотіла почути. На свій кшталт переказували тексти із каталогу. О, мадам, ми надихаємося вашою позитивною енергією! Еге ж... Усі ці акваріуми свинцевого кольору, привиди, що горлають розпачливо за наглухо зачиненими вікнами... Я пишалася тим, що на мене вплинув Магрітт, і радо згодовувала глядачам свою версію «Зойку» Мунка. Тож я зненавиділа зболений гнів, що всі ці роки мимоволі виливався з мене на бідолашні полотна. І саме тому я скасувала виставку, яку Фред за підтримки радіостанції хотіла провести у жовтні — так вони планували відсвяткувати «повернення голосові зору».

— Алісо, хай так, згода: залиш свій «темний період», — не вгавала Фред. — Але малюй усе нове, що бачиш! Бо інакше будеш нещасна!

Авжеж, буду. Як пояснити закоханій жінці, яка щиро намагається підтримати моє мистецтво, що насправді малярство було для мене замінником? Тепер я не маю потреби уявляти світ — я можу роздивлятись його! Я просто хочу жити — це все! Мені не потрібні компенсації, перетворення, а найголовніше — існування за рахунок зовнішніх атрибутів, і то найгірших: тих, які я вигадала сама! Позасвідомі відблиски німого відчаю, що з перших же місяців прозріння я вважала подоланими, тепер, коли здатність страждати повернулась до мене, знову постали перед очима.

Однак заковика була не лише у барвах. Зрадили мене й звуки. В аматорському хорі ліцею імені Генріха IV (я співала там двічі на тиждень) уперше в житті я сфальшивила. Опинившись серед звичних голосів, я розгубилася раптом серед облич, які так мало личили до теситури[6]...

Господи, як же за ці дванадцять років змінилися люди!.. І річ не в моді, розповсюдженні ліфтингу, ботоксу та інших засобів боротьби з віком, які, перемішавши всі покоління, приховують відблиск душ під фальшивою одноманітною личиною молодості. Усі стали подібні до всіх. Уніфіковані, доведені до однакового формату, стерилізовані політкоректністю, хронічним песимізмом, диктатом екологічно чистих продуктів, докорами сумління та невпинною самокритикою. ЗМІ промивають їм мозок «особистим розвитком», який насправді є ні чим іншим, як пришвидшеним розплодом мас. Раніше я час від часу вловлювала в їхніх словах цю гримучу громадянську суміш егоцентричного пристосуванства та інфантилізму. Окрема історія — з набиранням різноманітних текстів у смартфонах. Ці рухи пальців на вулиці, у громадському транспорті, в офісах зливаються у своєрідну цифрову хореографію клонів, гротескність якої, певно, вловлювала тільки я. Місто видавалося мені населеним аутистами, що, не звертаючи уваги одне на одного, розмовляли самі з собою. Нарциси, занурені у твіттер і виснажені постійним стресом, який весь час штовхає їх уперед, — так само, як і їхні автівки, вони стали гібридами. Такі собі скупчення перешкод, спричинених надміром інформації та розрядженням батарей...

Звісно, джерелом зневіри була я сама. Коли світ згаснув, він іще був молодим. Ось він спалахнув знову — та ми вже постаріли. Як змінити барви тепер, коли я знову стала невід’ємною від світу? Усі ці роки люди мені торочили: «Яка ви мужня!», — і це справді надавало мені нових сил... А хто тепер співчуватиме мені, хто захоплюватиметься тим, як я «справляюся із життям»? Зір повернувся до мене — і приголомшив...

Загальне піднесення навколо мене, зачудування прозрінням викликали в мене ганебне відчуття самотності — такого я не відчувала навіть тоді, коли ще не мала зору. Якщо раніше я (переважно через пиху та інстинкт самозбереження) вимагала від себе обов’язково бути щасливою, то тепер просто намагалася вписуватись у правила доброго тону. Я вже не мала права почуватися нещасливою.

До слова, велося мені не зле. Принаймні про це свідчили огляди. Окуліст із Онфлера, — я навідалася до нього, перш ніж піднятися на човен, — не міг повірити в те, що клітини ока здатні так швидко охопити штучну рогівку. Мій зір, на кілька тижнів випереджаючи прогноз хірурга, став абсолютно нормальним. Я відмовилася від кортикостероїдів та препаратів, які стримували відторгнення органу — в інструкціях до них депресія фігурувала в переліку побічних дій. Усе це дуже тішило Фред. Вона переконувала себе, що мої зміни настрою були несамовільними. І сліпота, звісно, була на її боці.

Варто сказати, що я доклала чимало зусиль, аби приховати від неї втрату лібідо та нове для мене сором’язливе ставлення до чоловіків. Однак прикидатися було важко. Навіть у темряві мені не вдавалося відчути ту насолоду від пестощів Фред, яка пронизувала мене раніше. Її образ — експозиція — щоразу спотворював акт, бентежив мої відчуття, руйнував вигадку. Інквізиторський погляд і нещира посмішка Фред аж ніяк не в’язалися з тим, що я уявляла раніше. Я втрачала Фред. Довелося вдатися до шахрайства. Я сказала, що в мене морська хвороба і що мені ніяково від близького сусідства з власницями човна. Безладні звуки долинали до моїх надто цнотливих вух із сусідньої кабіни, коли Дафна й Ніколь ставили човен на автопілот.

Та залишалися сповнені любові слова Фред, її прекрасне контральто, її кохання, її парфуми, що, мов міцний мур, захищали мене. І ця ніжність не знала дотиків. Щоразу, перш ніж заснути, ми все гостріше відчували розрив між нами. І щоразу мої ночі були сповнені нових бажань — і я все менше почувалася винною. Авжеж, я досі кохаю тебе. Але вже інакше. «Авжеж» і «досі» рівнозначні «іще, поки що». Різниця у віці та в зовнішності — не єдині причини, Фред. Я вже не потребую захисту — мені кортить ризикувати. Піддавати ризику все, що раніше турботливо мене оточувало й захищало.

Не знаю, що мені робити зі своїм життям. У мене, як завжди, багато планів. Коли повернуся, запропоную для сітки мовлення на наступне літо задум передачі під умовною назвою «Новий кут зору». Знову візьмуся до спуску на плотах, до спортивних лиж, спробую всі інші можливі види спорту — від тенісу до спуску з гірського схилу із парашутом та стрільби з луку. Відновлю водійські права. Я вже не кажу про незабутні адміністративні процедури зі скасування посвідчення з інвалідності, які чекають на мене. Але перспектива провести усю відпустку з Фред лякала мене. Кортіло повернутися до твердого ґрунту, не вибачаючись ні за морську хворобу, ні за відмову від нічних утіх. Менше за все мені хотілося потрапити на пляж у Трувілі без Жуля. Адже зазвичай він цілий рік чекав на це диво. Я згадувала наші нескінченні спільні купання, наше полювання на мартинів, наші карколомні флірти, коли я відпускала Жуля гасати самого... Рятувальники охрестили його Дон-Жуаном-нашого-Пляжу. Дідько, і нащо я опиралася скасуванню броні в готелі?!

Пса мені бракувало. Бракувало страшенно. Лише він міг угамувати мій смуток, стримати напливи депресії, подарувати радість та розділити її зі мною... Авжеж, вітрильник був просто дивовижний, і щойно нудота відступила, я замилувалася краєвидом — розкішними відблисками світла на хвилях Ла-Маншу, — і все ж нудьгувала. Хотіла лише одного — знову побачити Жуля. Однак мости було зруйновано. Я з власної волі залишила свій телефон у кабінеті доктора Османа, щоби не мати ні якихось новин, ані скарг. Я мала дозволити Жулю повністю присвятити себе новому життю, створити міцний зв’язок із його новим власником, повернути собі звичну роль поводиря, не відчуваючи — як я — жахливої порожнечі. Алісо, ти маєш забути про нього — заради нього.

Але я не могла...

У таксі я в найменших дрібницях обмірковував усе, що сталось у кабінеті доктора Османа. Мене присипляло хропіння Жуля, який, охопивши мої ноги своїми лапами, заснув, щойно ми вирушили з вулиці Баньйоле. Побачене видавалося повною нісенітницею — і все ж я мав відчуття, ніби після тривалої сплячки нарешті прокинувся у власній стихії. Для цього пса я — єдина надія. Він сподівається на мене. Так само Ґвендолін покладалася на мою уяву, вимагаючи неможливого — і лише так я міг бути корисним для неї. Шукати нові задуми, виявляти інтуїцію, шкрябати по самому дну... Зрештою, саме це — моя головна чеснота. Коли я закоханий, то перешкоди мені невідомі. Маленьку фабрику добрив, що ледве зводила кінці з кінцями, я перетворив на перше в Бретані екологічно чисте підприємство.

Одного разу я помітив, що, якщо підірвати вулканічну породу під назвою шабазит і обробити нею свинарник, сморід ставав не таким нестерпним. Тоді — влітку 2002 року — ми з Ґвендолін вирушили у весільну подорож до однієї каменярні на півночі Італії. Я хотів дослідити властивості цієї породи, аби знайти можливість видобувати з неї природний ароматизатор для добрив Vert-de-Green, — бо ми втрачали п’ять-шість ринків на рік через запах, який відлякував гравців у гольф. Під час досліджень мені спала на думку блискуча ідея — і я поквапився запатентувати її та випробувати вдома. Результати наробили галасу в департаменті Фіністер: при додаванні до харчу для свиней, подрібнений шабазит усотував аміак і зменшував кількість азоту в фекаліях на тридцять шість відсотків. Очищений гній став безпечним для навколишніх водойм, і пляжі позбулися зелених водоростей. У нас інвестували компанії навіть більші за Terre d’Armor (лідера у виробництві бретонської шинки), що дозволило оплатити розробку харчової добавки «Чистокнур» (назву вигадав не я).

Після злиття-поглинання та виходу на біржу злиденне ПП перетворилось на траст, де мені місця вже не знайшлося. Коли мова зайшла про «відкати» чиновникам, я виступив проти позиції наглядової ради. Ґвендолін, вимушеній обирати між мною й акціонерами, довелося пожертвувати собою заради інтересів компанії — вона вигнала мене й вийшла заміж за сина власника Terre d’Armor. Тоді вона злилась на мене за це. Звісно, «мадам де Фреж» звучить престижніше, ніж «мадам Ле Клуз», однак її новий статус національного лідера з виробництва дієтичної свинини вимагав радше союзу із шинкою, ніж із арабом-вегетаріанцем. А ревнощі виробника шинки, його відданість ідеалам Ле Пена та колосальний вплив на Ґвендолін довершили справу.

Коли вона викреслила мене зі свого життя і своєї компанії, позбавивши винаходу, та ще й звинувативши в спробі продати його конкурентам (цю кумедну справу змайстрували її адвокати), я закляк, ніби потрапивши в крижану пастку. Я зіщулився у своєму наметі, відчуваючи, як крижаніють серце і почуття. Більше не вірив нікому, не мав бажання боротися — вважав, що це безглуздо, адже я просто нікчема...

Дивно, але ми з цим псом неймовірно схожі. Оббрехані, звільнені, покинуті, непотрібні... І все ж готові бігти вперед — як раніше. У разі потреби ладні з неба місяць зірвати! Пес це відчув. Пес мав рацію, обравши мене.

На вулиці Амстердама мене до тями привів дзвінок. Це була Кумба, сусідка. Вона вибачилась — і негайно осипала докорами: минулого вівторка я погано закрутив кран. Пральна машинка щойно затопила мене, тож вона сумнівалася, чи варто полоскати — адже паркет був доволі пористим, і могло просочитися ще більше води.

Я мало не попросив водія розвернути машину. Проте Жуль — за висловом доктора Османа — «потребував оцінки психолога». До того ж, висновок щодо поганого поводження дозволить собаці уникнути звинувачень у спробі вбивства господаря, позбавлення сертифікату і присипання. А мене — покарання за переховування небезпечного пса. Я запевнив Кумбу, що згодом буду. Оскільки вона мала дублікат мого ключа, я попросив її накинути на безцінний почет Абд аль-Кадіра занавіску із душа, заспокоїти мадам Бертон та починати прибирати воду.

— Отак завжди! — зітхнула Кумба.

Таксі проминуло вокзал Сен-Лазар — аж раптом Жуль прокинувся і скочив мені на груди, загавкавши.

— Що, приспіло йому? — занервував водій.

Я заспокоїв його: у подібних ситуаціях пес мав поводитись інакше. Я запропонував Жулеві пригорщу корму із пакету Pedigree PAL. Та він загавкав іще гучніше і лапою вдарив мене по нозі. Водій свердлив мене поглядом у дзеркалі заднього виду. Мені довелося витягнути з кишені виданий Мартиною список чарівних команд.

— Тихо!

І пес одразу замовк, кинувшись вилизувати вікно так люто, ніби хотів розтопити скло.

— Гей, обережніше! — гукнув таксист, загальмувавши на світлофорі.

— Замри!

Жуль миттю припинив лизати вікно і обернув до мене повний благання погляд.

— Якби ж то дітей можна було так дресирувати, — збентежено пробелькотів водій. — У мене чотири доньки...

Я попросив його почекати нас трохи. Схопив повід і відчинив дверцята. Серце мало не вистрибувало із грудей. Жуль пулею вилетів із таксі і прожогом кинувся у вокзал, розштовхуючи багаж, дітлахів і продавців підробних «Ролексів». Ледве втримуючись, аби не впасти, балансуючи на протилежному кінці поводу, мовби на водних лижах, я довірився нюху і впевненості собаки. Хтозна, можливо, Аліса вже повернулась? Або тільки сідала на поїзд? Можливо, через неймовірний випадок, через збіг, гідний теорії Юнга, ми проїздили повз цей вокзал саме у час відправлення її поїзда?

Жуль затягнув мене на ескалатор. І, не вагаючись, ринувся вгору сходинками. Пес раптово зупинився перед колією № 26. На табло не було зазначено нічого. За мить, опустивши морду і внюхавшись, Жуль став виписувати по безлюдному перону криві — певно, відстежував слід від калюжі до калюжі, від стовпа до стовпа. Раптом зупинившись і піднявши одну з передніх лап, він уп’явся очима в рейки, поміж яких гасали щури. І всівся, ніби чекаючи свого поїзда — спокійний, із висолопленим язиком. Жуль скоса зирнув на мене — і я сприйняв це як запрошення чинити як він.

До нас підійшов охоронець — він повідомив, що доступ на перон дозволений, лише коли на головному табло з’являється повідомлення про поїзд. Я запитав, який наступний поїзд очікується на цій колії.

— Зазвичай це 26-й, до Довіля. Наступний прийде за двадцять п’ять хвилин і вирушить о 13:17.

Довіль[7]... Отже, туди вона подалася відпочивати? Туди вона зазвичай брала із собою Жуля? Я шукав відповідь у очах пса. Але знаходив там лише спокій і мало не дрімоту. За кілька хвилин я був змушений нагадати Жулеві, що ми маємо зустрітися з лікарем, після цього я повинен кинутись у бій із потопом на Монпарнасі.

Пес із жалем залишав перон — до таксі його довелося мало не тягнути. Зачинивши дверцята, на мить я навіть пошкодував, що не належу до того типу людей, які слухають винятково своє серце і стрибають до першого-ліпшого потягу.

Я знайшла тільки один дієвий засіб проти морської хвороби — зосередження. Зіщулившись у своїй каюті, я виводила літери на жовтавому папері. Жовтий втомлює очі менше, ніж білий. Після дванадцяти років шрифту Брайля та аудіоклавіатур мої очі знову привчались читати, а пальці — тримати ручку. І смуток прозорішав, поки я перекладала тягар на плечі свого адресата.

Я ошелешено перечитала свого «Листа до месьє Макарона» — і вирішила не переписувати його учетверте. Він видавався мені нечитабельним і заплутаним — я не могла впізнати свій власний почерк, що ніби зрадив мені. Тож вирішила повернутися до щоденника, аби заповнити ці дванадцять років провалу, — перерву, яка, здається, була лише довжелезним антрактом.

І ось — аркуш за аркушем — я обережно переосмислювала минуле, втискала його в певну форму; і це було нелегко, адже досі я жила лише теперішнім і майбутнім. Зазирала в своє життя до темряви, розмотувала клубок, обмірковувала найменші зміни. Уважно дослухалася до своїх почуттів. Намагалася вловити головне. І нарешті виокремила: свою маму і свого пса.

Чи почувалася я щасливою до «тієї пригоди» (психіатр наполегливо радив мені вживати цей вислів замість слова «зґвалтування»)? Я просто жила. Займалася гірськими лижами й рафтингом. То був світ мого батька: чорні сліди від лиж узимку, люті потоки влітку. Дві пристрасті, два таланти. Моє життя лягало у слід пережитого ним: змагання, навчання... Він не пережив втрати мене. Своєї спадкоємиці, своєї надії на олімпійську медаль. Авжеж, залишалися ще мої брати, та їм було так далеко до мене! Мені вдалося подолати трагедію, йому — ні. Він усе повторював, схлипуючи: «Що ж я можу дати тобі ще, окрім тренувань?!»

Справжньою опорою стала мама. Вона допомогла мені скласти іспит на бакалавра, разом зі мною вивчила шрифт Брайля; ми разом навчалися музиці, співам і малюванню — усьому тому, що могло повернути життю смак. Присмачити морок. Вона весь час метушилась навколо мене, безжально вимагала від усіх невтомно радіти. Аби я могла знайти собі хлопця, вона знаходила для себе коханців. Словом, аби повернути мені мої вісімнадцять років, вона мусила спочатку повернути молодість собі. І їй це сподобалось. А найголовніше: вона зробила все можливе і неможливе, аби в мене з’явився пес.

Із жахом дізнавшись про довжелезну чергу, вона домоглася нам статусу прийомної родини. Тож ми приймали цуциків, яких добирали у школі в Ез[8]; поки їх помалу навчали поводиревій справі, вони мали виховуватись у нормальній атмосфері. За рік цуцики залишали нас, повертаючись до напружених занять у школі — і лише на вихідних з’являлися знову у нас, розслабляючись і граючись; тривало це до тієї миті, коли після отримання сертифікату їх віддавали іншим сліпим — не мені. Аж раптом одного дня один із них повернувся до нас. І став моїм. То був Жуль.

Було б применшенням сказати, що моє життя змінилося після того, як наставник сформував нашу пару. Досі я намагалася не прив’язуватися до цуциків, аби менше страждати, коли вони зникали назавжди. Маленький Жуль відчував це, тож виявив свою чисту дитячу любов тільки тоді, коли мене йому довірили остаточно. Він неймовірно швидко знову привчив мене гуляти вулицею, користуватись автобусами і поїздами, ходити до басейну, їздити на море, кататися на санчатах... Проте найкраще, що йому вдалося — це навчити мене розуміти його сигнали. Форму перешкоди. Розташування сходів. Внутрішню красу або фальш людей, які траплялися нам на шляху. Він ментально передавав мені своє бачення, тлумачення — залежно від того, що було добре для мене. Коли я не знала що думати, як реагувати, до якої думки схилитися, підказував Жуль. На вухо — трохи змінюючи подих чи певним чином форкаючи — або ж доторком; часом він навіть надсилав мені телепатичне повідомлення — сцену, пейзаж, обличчя. Він наштовхував мене на потрібні образи. Саме завдяки Жулеві і заради нього я вирішила стати справжньою художницею. Заради хвилюючих митей, коли він приносив у зубах палітру та підштовхував мордою тюбики з фарбою, заохочуючи вибирати.

Мама, переконавшись, що я «у добрих лапах», із чистим серцем здала свій пост. Зупинилась. Отримала змогу підлікувати хворобу Шарко — прогресуючу атрофію м’язів, яку приховувала від усіх. Однак було надто пізно. Тож ми помінялись ролями. Я допомагала їй прийняти неминуче, змиритися з втратою самостійності — яку вона так затято повертала мені — та непомітно спуститися тим самим схилом, яким вона довго тягла нагору мене...

Жуль розбудив мене за десять хвилин до дзвінка, яким мені повідомили про її смерть. Коли її попіл розвіювали над затокою Янголів у Ніцці, він пірнув їм навздогін. Батько й брати допомогли йому забратися назад до човна. Жуль чхав водою мені на ноги. Ніби повертав мені маму.

Від сліз слова на жовтавому папері розплилися плямами. Я поклала голову на лікоть, замислилася. Як він там, мій Жуль, як ведеться йому у своєму новому житті, із новим підопічним? Чи він іще сердитий на мене, чи скучив за мною, чи — радше — забув мене?! Певна річ, так для нього було б найкраще. В усіх помилках винна я, Жулю немає в чому себе винити. Я залишила його — і він знає, що я не лишилась одна. Саме Жулеві я завдячую двома найбільшими любовними захопленнями свого життя. Першим був його наставник, Рішар: цей хлопчина дав мені стільки корисного, а моє тіло йому невтомно брехало. Рішар знову навчив мене насолоджуватись — це було його метою, досягнути якої він запосягся. Поклав кілька місяців на те, аби доторкнутись до мене. І ще кілька тижнів переконував себе (даремно, до речі), що я не відмовилася не лише з ввічливості. Коли ж місію було виконано, Рішар взявся до інших завдань.

Саме тоді в моєму житті з’явилася Фред Белланже. У школі в Ез влаштували день відкритих дверей. Вона тоді займалася піаром у фундації Swiss Life, що спільно із Lions Club фінансувала навчання десяти псів на рік. Ми з Жулем показували долання перешкод у форті на спеціальній дистанції, повній труб, помостів, складних переходів зі світлофорами, розкиданого на тротуарі сміття, численними сходинками та дірами, пробитими відбійними молотками; дистанції раз у раз змінювали, аби собаки не призвичаювались і виявляли меткість і логіку. Нас підсікали мотоцикли, вантажники, кишенькові злодії... Як і минулого року, премію глядацьких симпатій одержала наша пара. Передаючи мені трофей, Фред обійняла мене міцніше, ніж дозволяв зазвичай Жуль — а йому наступила на хвіст. А коли Фред чіпляла псові медаль, то боляче вколола його. Від несподіванки Жуль стрибнув убік — і зіштовхнув Фред із подіуму; впавши, вона зламала собі три ребра.

Ми навідалися до неї в готель у Ка-д’Ай. І вже через два тижні разом із нею подалися до Парижа. Що було далі? Невпинні вечірки, нездержні веселощі, неперервне щастя, нестримний вир життя поруч із ласою на пестощі досвідченою коханкою, яка знала і вміла мало не все на світі... Аби трохи позасмагати на Корсиці, вона одним телефонним дзвінком роздобула для нас приватний літак. А на день Святого Валентина вона подарувала мені першу персональну виставку у галереї «Медичі» на Вогезькій площі. Жуль зрештою звик до Фред. Однак двійко моїх захисників частенько сварилися через розмежування своїх прав і обов’язків. Фред, не загострюючи на цьому увагу, не раз міняла свої лабутени, на яких мстився їй Жуль.

Я також по-своєму захищала свою територію. Продавати свій голос на радіо я пішла сама — однак і тут не обійшлося без Фред: вона вибила для мене надзвичайно вигідну угоду в обмін на домовленість щодо реклами однієї розкішної торгової марки (для них вона забезпечувала піар). Я дуже пишалась своїми прибутками. Пишалася тим, що могла безкоштовно любити ту, яка — через гордощі й страх самоти — до мене завжди покладалася лише на ті цінності, які можна було придбати.

— Гей там, унизу! Все гаразд?

Я заховала списані аркуші під газету — і спокійним тоном відповіла, що так, усе гаразд. Не хотілось, аби вона читала ніжні слова, щойно написані мною про нас у пам’ять про пса. Не хотілося, аби у Фред виникли нові ілюзії. Я не відновлювала в собі теплих почуттів до неї — просто намагалася чесно поглянути собі у вічі. Це краще, ніж роздивлятись себе у дзеркалі. І я побачила жінку, яка потрапила до пастки почуттів: вдячності, ніжної дружби та докорів.

Фред спустилася до каюти і поцілувала мене у вушко.

— Любасику, то ти вийдеш? Бо вони вирішать, що ти за щось злишся на них.

Що це за нове прізвисько — «Любасик»? Певно, старе — «янголятко» — вже не в’яжеться з поглядом, яким я постійно ніби вивчаю Фред.

— Ходімо! Поглянь — сонечко вийшло! Хоч трошки свіжого повітря вдихни! Пограймо з ними хоча б разок — це буде ввічливо. Дафна приготувала для тебе «мангеттен».

Я на це відповіла, що більше не хочу їх бачити.

— І мене теж?

— Певно що ні!

— Хотілося б вірити, Алісо.

І Фред вийшла, грюкнувши дверима каюти. А я вже за хвилину, склавши списані аркуші до сумочки, піднялася на палубу. Мусила. Що більше морських миль ми долали, то похмурішим ставав мій настрій — тож для бідолашних моїх супутниць єдиною перевагою мого одужання була унікальна можливість нарешті зіграти в белот учотирьох.

Кабінет Еріка Вонга розташовувався в одній зі старезних будівель, що обступили садок Пале-Рояль. Водій висадив нас на вулиці Монпансьє, і довелося переходити сквер, аби потрапити до галереї де Валуа. Попід величезним порталом із номером 102 я намагався відшукати відповідну табличку або ім’я біля кнопок домофона. Нарешті натиснув на клавішу п’ятого поверху — поруч було намальовано саламандру.

Двері, клацнувши, прочинилися. Жуль підштовхнув їх головою, притримавши — його професійні звички часом нагадували галантні манери. Потім він повів мене у прохолодну темряву холу, став на задні лапи, поставивши передні на мережану решітку клітки ліфта. Жуль шукав кнопку. Однак це була інша, новіша система, тож пес лише дряпав кігтями по холодній поверхні. Замість нього ліфт викликав я. Жуль опустився на чотири лапи й відвернувся від мене. Явно образився. Коли я відчинив дверцята ліфта, він уже піднімався сходами.

Гострі шпильки, біла блузка з глибоким декольте, товстий шар макіяжу — секретарка нагадувала медсестру з порнофільму. Вона привіталася з лабрадором — і вже тоді звернула увагу на мене.

— Доктор Осман пояснив мені терміновість вашого візиту. Метр Вонг прийме вас між Ясімом і Шоколадкою.

Вона промовила це так милостиво, що мені залишалось лише гаряче подякувати. Секретарка провела нас до зали очікування — колишнього будуара кокетки початку минулого століття; за скляними вітринами пишалися праці Вонга французькою, англійською, російською і китайською мовами; було зазначено ціни. «Тварини говорять з нами», «Як зрозуміти свого кота», «Духовний всесвіт вашого пса», «Розмова із птахом»...

Я примостився на єдиному вільному місці — величезному червоному оксамитовому пуфі з пишними облямівками; з одного боку на плечі вишукано вбраного старого сидів папуга на повідку, з другого — притиснувшись до правої ноги пані у паранджі, тремтів чихуахуа. Лабрадор, скрутившись біля моїх ніг, став нервово шкрябати шовковий палас, усіяний плямами сцяк.

— У вашого теж стрес після пологів? — поцікавився мій сусіда. Його строкатий піджак дуже личив до пір’я птаха.

Аби не гаяти часу, я відповів, що Жуль втратив дорогу йому людину. Старий — зігнутий, мов матадор, — ніби не почув моєї відповіді і взявся розповідати про те, як йому важко порозумітися із папугою.

— Ну ж бо, Шоколадко, привітайся з месьє!

Птах, не проронивши й звука, підняв лапку і пошкрябав дзьоб.

— Ось бачите, — похитав головою старий. — Він замкнувся в собі. Став соціопатом. Я ставлю йому улюблених співаків — але даремно, він імітує тільки скрипіння дверей.

Я співчував мовчки. Навпроти сиділи заплакана дівчина з хом’яком, який стиснув у зубах її палець, та відомий актор (його імені я так і не пригадав) із левреткою, що нашорошено визирала з-під стільця. Сіамський кіт у всіяному перлинами нашийнику намагався подерти костюм своєї господарки, марно тягнучи лапку з-за ґрат розкішної клітки марки Louis Vuitton. Складалося враження, ніби всі вони — господарі та їхні тварини — прийшли до психолога вирішувати подружні проблеми.

— Ви вперше у Вонга? — з недовірою поцікавився старий із папугою.

Я із зажурою похитав головою.

— О, це найкращий фахівець із поведінки тварин у Європі! Я сам із Лозанни, буваю тут раз на тиждень, однак минулого місяця він особисто приїхав, аби проконсультувати мого коня. Анґерран Болотний, двічі отримував кубок Тріумфальної арки[9]! Аж раптом перестав підпускати до себе їздця. Зрештою, з’ясувалося, що це було просто непорозуміння. Ми приділяємо своїм думкам замало значення!

— Ясім! — вигукнула секретарка, розчинивши двері стегном.

Затягнутий у гуму палець уперся у щілину, яка забезпечувала жінку у паранджі оглядом і свіжим повітрям. Чихуахуа заснув. Секретарка посміхнулась із розумінням та обернулась до нас.

— Жуль!

Я почимчикував за лабрадором, який, піджавши хвоста, пішов за секретаркою до холу. Відчинивши вхідні двері, вона наказала:

— Пограйте з ним у садку!

І простягнула м’ячик. Та змушена була віддати його псові — я ошелешено німував. Лабрадор обережно взяв іграшку зубами.

— Не відходьте від тераси ресторану, — уточнила секретарка. — Для першого візиту спостереження — найважливіший етап. Достатньо п’яти хвилин.

І я пішов за Жулем, що скотився по сходах. Ступивши до запиленого садку, я зняв з нього повід. Жуль поклав червоний м’ячик перед моїми ногами і відступив, уважно спостерігаючи за моїми рухами. Я підібрав іграшку й кинув — мов у грі в петанк[10]. Він кинувся, намагаючись спіймати її на льоту. Потім дуже обережно — мов бомбу — поклав м’ячик на землю. Десь угорі, на верхньому поверсі у вікні блимнув відблиск. Певно, лікар дивився на нас у бінокль.

Я пішов до Жуля, щоби забрати м’ячика. А він крутнувся і, відштовхнувшись правою задньою лапою, кинув його мені. Я бачив, як іграшка впала у трьох метрах від мене. Пес загавкав, бігаючи навколо мене. Ніби лаяв мене за щось. Я знову кинув м’ячик. Жуль простежив за ним поглядом, потім, схиливши голову, зирнув на мене і заскавучав. Раптом він улігся на спину, піднявши і склавши лапи. Я сів поруч і погладив його по животу. Не знаю, чи можуть собаки муркати, але було дуже схоже.

Пес зненацька схопився на лапи, кинувся на мене й перевернув на спину. Притиснутий до землі, я відбивався від морди, що вилизувала сорочку, і намагався вийняти з кишені список команд. Та Жуль миттю відпустив мене і побіг вештатися кущами, обнюхувати лавки і тертись об дерево; потім він підняв лапу над постаментом невеличкої гармати — колись давно рівно опівдні її ґніт спалахував від лупи, тож від травня до жовтня за цією гарматою перевіряли час у всьому Парижі аж до введення в дію плану Vigipirate[11].

Я зиркнув на годинник. П’ять хвилин давно вже минули. Як і було написано в інструкції поводження із собакою, я тричі свиснув. Жуль хутко підбіг і скористався тим, що двері відчинилися: до садку увійшла дівчинка з мамою та черепахою у великій центрифузі для салату. Як і першого разу проігнорувавши ліфт і мене, пес кинувся вгору по сходах. Він чекав на мене біля дверей і витирав лапи об килимок, а якийсь мотоцикліст, знявши шолом, тим часом присів і уважно розглядав зад собаки. Певно, то був ветеринар, терміново надісланий «30 мільйонами друзів».

— Добре зробив Осман, викликавши нас, — сказав мотоцикліст нарешті, підводячись. — Швиденько складу акт — і подаємо скаргу. Гарного дня!

Він викликав ліфт, надиктовуючи спостереження у телефон. Секретарка відчинила на третій дзвінок і провела нас прямо до оглядової.

— Цікаві у вас стосунки, — замість привітатися пробурмотів Ерік Вонг. Він стояв, заклавши руки за спину.

Вонг — азіат аскетичного вигляду незрозумілого віку — був вбраний у довжелезний светр із фіолетового кашеміру.

— Жуле, це наша перша зустріч, — повів він сумним тоном, присівши по-турецьки перед псом — так, аби їхні голови опинилися на одному рівні. — Тож вітаю тебе у цій гавані миру і рівноваги!

Згадана «гавань» містила татамі, невеличкий кам’яний сад і паперові ліхтарики. Віконниці були щільно зачинені, а кімнатою розливалася спокійна музика — достоту як у масажному салоні. Дзюркотів фонтанчик із янголом зі зміїною головою, приємно пахла ароматизована свічка.

Терапевт дивився псу просто в очі — і Жуль не відводив погляду. Вони ніби обмінювались якоюсь важливою інформацією. Дихання Жуля поволі заспокоїлося, немов приміряючись до розміреного подиху свого візаві. Раптом Вонг розсміявся. Я запитав, у чому річ. Лікар, не обертаючись, клацнув пальцями, наказуючи мені мовчати, і показав униз. Я був змушений опуститися, притулитися до стіни і чекати завершення їхнього спілкування.

— Ментальні образи, які він мені показав, підтверджують те, що я побачив з вікна, — заявив Вонг, підвівшись із дивовижною гнучкістю. — Він вважає вас псом.

Я заперечив, нагадавши, що ми завітали лише для того, аби нам підписали довідку про те, що Жуль — не скажений пес.

— Даремно ви так, — твердо, але люб’язно спростував мої доводи Вонг. — Це ж похвала. Для нього ви не якась там звичайна людина, для нього ви — рівний! Колега. Повірте, серед собак-поводирів це дуже рідкісний випадок. Судячи з баченого, ви врятували Жуля і його власницю.

Я втратив мову. Та потім подумав, що доктор Осман міг розповісти Вонгові про нашу зустріч в Орлі. А він одразу додав:

— Чому ви не сіли на поїзд?

Я стиснув пальці, аби хоч трохи заспокоїти збентежене серце. Намагаючись не хвилюватися, я змалював поведінку Жуля на вокзалі. Та лікар зупинив мене жестом руки.

— Просто слідуйте за ним — і не ставте зайвих запитань. Пес не має сумнівів — відповідь йому заздалегідь відома. Якби мені довелось описувати всі випадки, коли тварина знаходила господаря на відстані у сотні кілометрів (часом у геть невідомих місцях), ці записи не вмістились би до моєї бібліотеки! Що то за пляж, де він гасає разом із молодою жінкою й вами? Спогад чи мета?

Однак я відповів запитанням:

— Ви що, думки читаєте?

— Ні, що ви! Усе це мені розповідає пес. Є тільки один головний принцип: наше щире бажання спілкуватись утворює ментальний зв’язок. Тварини ж тільки на це й чекають — і миттю вловлюють наш настрій! Бачте, єдина їхня проблема: це бути правильно зрозумілими. І якщо ми їх не розуміємо, то вони розцінюють це як вияв ворожого ставлення або покарання. Саме це лежить в основі шістдесяти відсотків непорозумінь, з якими мені доводиться мати справу. Решту тридцять спричиняє смуток їхніх власників — тварини ніби всотують його, і він спотворює їхню поведінку. Та в обох випадках справа в агресії чи моральному виснаженні. Шкода вас засмучувати, та в Жуля спостерігається і те, й інше. Звісна річ, я випишу довідку для Османа. Ніяких уколів Жулеві не робитимуть — адже його побили. Та якщо ви теж залишите цього пса — він точно стане небезпечним для оточуючих.

Я відчув холодний піт на спині. А доктор вів далі:

— Для Жуля світ обертається навколо вас. Він обрав вас своїм референтом — і водночас учнем.

Я ковтнув слину і наважився запитати:

— Чому ви так вирішили?

— Побачив це, коли спостерігав за вами з вікна. Він кинув вам м’яч. Це не просто честь: це ознака взаємної довіри. Дія, спрямована від домінуючого до домінуючого. Однак ви продемонстрували, що не знаєте правил гри. Тож пес узагалі від неї відмовився. Він не знає, як вас перевиховати — і це турбує його. Проте він хоче довести вас до своєї власниці. Бо відчуває, що саме такого захисника вона потребує. Тож він наполегливо прагне вас поєднати.

Старанно приховуючи свою схвильованість, я іронічно зауважив:

— А ви впевнені, що не перебільшуєте з антропоморфізмом?

Лікар зверхньо випнув підборіддя.

— Якби ви мали рацію, то люди не віддавали би за кожен візит до мене чотириста євро! Ні, месьє, тут немає ні антро-, ані песоморфізму. Просто я вслухаюсь у вібрації, тлумачу їх мовою, зрозумілою для представників мого роду, і — головне — перекладаю їхні вибачення.

— Що, вибачення?

— Тварини надзвичайно чутливі до брехні, кривди та зради. У більшості випадків рак у них виникає внаслідок неуважного ставлення власника. Агресивність же тварини — це її остання спроба повідомити господаря про його помилку, коли інші сигнальні системи вже вичерпано. От, скажімо, власниця Жуля — як її звати?

— А він вам хіба цього не сказав?

— Месьє, у мене немає часу на жарти! Ви бачили чергу в приймальні? Я погодився прийняти вас поза чергою, тож не випробовуйте мого терпіння!

— Її звати Аліса.

— Аліса зрадила Жуля, ставши самостійною. Їй уже не потрібний його погляд, хоча він був змушений дивитися замість неї. Це він мені показав. А ви, допомігши їй у ситуації, коли він був безсилий... здається, в аеропорту, під час посадки?

— Ви не помилились.

— Якби ви потрапили після цього на територію Жуля, він відчував би образу і ревнощі. Але території більше немає. Тож він вирішив віддати Алісу вам. Аби через вас повернути собі владу над нею. Той самий прийом, що й у грі в м’яч. Проте якщо ви не здатні прийняти Алісу, то брешете Жулю. Зраджуєте надію, яку він на вас покладав. Надію повернути собі господарку через подарунок, який він вам зробив.

— Він що, хоче, аби ми втрьох утворили... як би це сказати... родину?! — слабким голосом запитав я, вкотре ковтнувши слину.

— От бачите, антропоморфізм — це більше ваші фантазії, аніж мої! Жуль просто дарує Алісі нового пса — от і все. Так — через вас — він знову буде разом із нею.

І Вонг, глибоко зітхнувши, склав руки перед носом.

— Схожу проблему — я називаю це явище «абандонитом»[12] — має папуга, який чекає своєї черги. Відколи його самичка знеслася, птахів розлучено, вони не бачаться, а власник так пишається цим новонародженим, що геть занедбав Шоколадку. І папуга відповідає йому тим самим. До слова (і це зовсім не лікарська таємниця), власник Шоколадки — колишній жокей. Він сердився на свого коня, бо був уже не в тому віці, щоби його сідлати. Тож усю свою вимогливість він переніс на бідолашного папугу, ніби хотів, щоби того вписали до «Книги рекордів Гіннесса». Авжеж, Шоколадка — дуже здібний птах: аби догодити господареві, він вивчив три тисячі слів, та відколи перестав бути центром усесвіту, влаштував жокеєві безмовний страйк.

— А я тут до чого?

Вонг трохи помовчав — ніби не без зусиль виводив себе з тваринної логіки, аби спуститися на нижчий рівень людських думок. Відвівши від мене погляд, він пробурмотів:

— Пес, який бачив за неї.

Він повернувся до свого столу, сів, відкрутив ковпачок з масивної ручки Montblanc і вийняв чистий бланк.

— Залишений лабрадор, який навчає людину, аби повернути собі свою колишню підопічну сліпу. Кращого початку годі й бажати! Унікальний випадок! Гаразд, я спробую йому допомогти.

Я думав, що він заповнює рецепт — а насправді він робив нотатки для своєї наступної книжки. Жодної поради для вирішення проблем Жуля від Вонга я не отримав — однак цікавий сюжет він знайшов!

— Слідуйте за його інстинктом, відповідайте на всі його очікування — і він більше ніколи ні на кого не нападе, — виснував лікар за три хвилини, знову закрутивши свій дорогезний Montblanc. — І не забувайте, що будь-який лабрадор — це передусім мисливець! Гонча. Він веде вас до своєї хазяйки. Не розчаруйте собаку — і тримайте мене у курсі.

І я пішов, так і не зрозумівши, з ким зустрічався: з управним шахраєм, геніальним медіумом чи звичайним пристосуванцем у вічних пошуках натхнення. Однак Вонгові вдалося створити між нами новий зв’язок: Жуль також мав перетворитися на книжкового персонажа. На плід уяви сторонньої людини. Коли я надихнув свою матір на роман, він розійшовся накладом шістдесят тисяч примірників — і це був найбільший успіх у моєму житті. Зважаючи на авторитет автора, пес, без сумніву, мав перевершити мою славу.

Ми повернулися до таксі, яке чекало на нас. Водій відклав кросворд і запитав, куди їхати далі. На лічильнику світилася загрозлива сума — вісімдесят чотири євро. Перш ніж дати відповідь, я перевірив, чи Федерація оплатить цю поїздку.

На Термопільській вулиці я чекав найгіршого — і мої сподівання було виправдано.

— Яка прекрасна ідея — завести собі лабрадора, — пробурмотіла Кумба. — Ці пси обожнюють воду!

І Жуль справді радо допомагав нам: пірнав у калюжі і витирав своєю шерстю паркет. Ми розважались — аж поки не заявилась мадам Бертон. Господарці (що прикрасила себе трьома бігуді такого ж барханового кольору, що й пеньюар) спала погана ідея піднятися до нових пожильців разом із котом — аби вберегти його від крапель, що просочувалися зі стелі. Щойно побачивши пса, кіт, зашипівши, роздувшись і наїжачившись, стрибнув на нього.

Жуль злякався. Кинувся вбік до журнального столика, потягнув захисний чохол, скинув на підлогу всіх вершників, потрощив бедуїнські намети, дюни зі склопаперу та пластикові пальми. Він ніби по-своєму витлумачив взяття в полон почту Абд аль-Кадіра військом герцога Омальського. За якихось три секунди безцінний макет потонув у воді, паплюжений котом і псом, яких ми з Кумбою намагалися розвести — остаточно знищуючи те, що залишалося від месьє Бертона. Коли ж нарешті досягли бажаного миру між тваринами, побачили вдову, занімілу над руйновищем.

Що було далі? Швидка допомога, реанімація, поява власника будинку, який із подивом дізнався про моє незаконне перебування в одній із квартир, його відмова взяти до уваги вже виплачені готівкою чималі суми та вимога негайно звільнити приміщення під загрозою не лише викинути геть силоміць, а й подати скаргу про утримання притону і псування майна. Кумба погрожувала проклясти власника аж до п’ятого коліна — та це не допомогло. Він викликав поліцію.

Авжеж, я міг би спробувати домовитися, виграти день чи два. Принаймні на одну ніч він погодився б точно. Але навіщо? Я не та людина, яка випрошує. Коли Ґвендолін звільнила мене, я залишив свій кабінет за п’ять хвилин, забравши звідти тільки комп’ютер. До того ж не варто було порушувати наполегливу стихійність цього дивного дня. За кілька годин я втратив місячну зарплатню та помешкання — власне, на нього й мали піти ті гроші; отже, певна логіка у подіях спостерігалась. Мені здавалося, що мене кликала інша доля.

То навіщо було примушувати її чекати?

Зібгавшись якомога компактніше і непомітніше у кутку, Жуль дивився, як я наповнюю здоровенний наплічник — саме з ним я вперше з’явився на порозі цієї квартири чотири роки тому. Сорочка, куртка, дві пари джинсів, шість поло, кілька бейсболок, електроенцефалограф для йогуртів, «МакБук», шість рідкісних видань, усіяних нотатками (решта моєї бібліотеки зберігалася на айпеді): цю мирну гавань, де відпочивав так довго, я залишав порожнем — так само, як і прибув до неї колись. І це наповнювало мене гордістю й вірою в себе, навіть трохи п’янило. Я поважав себе. Я повертався до витоків. Моя бедуїнська сутність — справжня чи вигадана матусею, що наділила мене штучними спогадами — знову заповнювала моє життя. Мені залишалося просто купити собі намет і встановити його в першому-ліпшому місці. А місце обиратиме мій пес.

Я закинув до торби повід Жуля та пакет із кормом, з відчуттям невідворотності зав’язав шворки та попрощався зі своїми рослинами, що скупчились у тазику серед садистських знарядь Кумби.

— Коли не знатимеш, де прихилити голову, — сказала мені вона, — то заходь до них у гості. Тобі тут завжди раді, чуєш? Навіть якщо...

Я заспокоїв її усмішкою, подумки продовживши фразу: навіть якщо для чоловіків у житті Кумби є чітко відведені години. Робочий час.

— Та хай там як, — швиденько додала вона, — а ти маєш слідувати за своєю зіркою. І не хвилюйся за мадам Бертон. Гаразд? Якщо її через тебе виселять, житиме у мене.

Міцно охопивши мене за спухлий наплічник, Кумба добряче струснула мною, ніби нагадуючи, що була у моєму житті не лише причиною повені. Я щиро подякував, хоча розчулити мене не вдалося. У критичні миті ностальгія завжди була для мене найгіршим із ворогів.

На годиннику було двадцять хвилин на третю. Я дозволив Жулеві вести себе, допровадити нас до наступної гавані. Пес збіг вулицею Реймона Лоссрана, звернув на Замкову, перетнув Каталонську площу й потюпав у напрямку бульвару Пастера. Він не мав права на помилку: або довести мене до Сен-Лазара, виправдавши всі здібності, приписані лікарем із Пале-Рояль, або заблукати, примушуючи мене вдатися до «плану Б».

Дійшовши до станції метро «Пастер», пес рішуче звернув ліворуч — у бік, протилежний вокзалу. Я спробував зупинити його і пояснити помилку — та даремно. Мої команди ніби наштовхувались на програму, змінити яку було неможливо. Тож я вирішив не налягати на повід, що мало не душив бідолашного Жуля. Пес поквапився угору вулицею Вожирара, прискорив крок — і майже побіг до Версальської брами. Навпроти шпиталю імені Ґабріеля Палле він зупинився і ліг попід однією із лав — щасливий, ніби ми нарешті прибули до пункту призначення.

Мене накрило хвилею тривоги: а раптом у Аліси почались ускладнення, вона перервала відпочинок і була терміново шпиталізована?! Я прив’язав собаку до лавки і хотів уже йти до реєстратури, однак роздратований гавкіт Жуля дав мені зрозуміти, що я роблю щось не так. А й справді: на табличці значилося, що це «Хоспіс для літніх людей з обмеженими можливостями».

Я повернувся до лавки, рухнув між двома плямами, залишеними голубами, та знехотя потелефонував «планові Б».

— Привіт, Зібале! Як твої справи, горобчику? Слухай, я перечитую верстку, дуже зайнята, передзвоню тобі завтра...

— У мене лише одне питання. Воно стосується цього вечора... Канапа у вітальні сьогодні ніким не зайнята?

— А що сталося? Тільки не кажи мені, що ти ще й на вулиці опинився!

Я ледве стримався, аби не крикнути в слухавку: «А чому “ще”?» Я потребував допомоги, а не чергової пор­ції повчань.

— Мамо, це лише на одну-дві ночі, аби прийти до тями.

— Та не кричи, я все чую! Просто там зараз хропить мій Жан-Кристіан.

Я не став наполягати. Ділити ложе з маминим коханцем, виставленим зі спальні за шум — це вже було занадто! Тож я поцікавився — аби хоч якось підтримати розмову, — про що буде її наступна книжка.

— Про самотність матері, якій нарешті — у сімдесят три роки! — щастить пізнати справжнє кохання. Однак усе йде не за планом... Слухай, якщо у тебе справді немає інших варіантів, приходь. А Жана-Кристіана я відправлю спати до його доньки.

Це було сказане таким майстерним тоном самопожертви, що я не міг відмовити собі в задоволенні, зауваживши, що мамі, напевно, сподобається мій пес.

— Твій хто?!

— Лабрадор. Сорок кіло. Такий розумник!

— Хіба розумно у своєму становищі тримати ще й пса?

— Мені його подарували.

Я відв’язав повід від лавки і лагідно торкнувся голови Жуля ременем. Пес ввічливо махнув хвостом, а потім зирнув у бік Версальської брами.

— Зібале, заспокой мене, будь ласка. Ти ж не зби­раєшся залишати його в мене на час роботи?

— Звичайно ні, заспокойся. Роботу я також втратив.

Вона вдала, ніби не розчула моїх слів через пекельний гуркіт ремонту в сусідів. Обожнюю ставити її в незручне становище. Хотів би я побачити, як вона символічно кидає мене назад до сміттєвого баку і ставить його на поріг посольства. Єдина радість, яку вона мала від мене в житті — це успіх її роману. Я добре знав, що підсвідомо у провалі всіх наступних романів вона звинувачувала мене. Однак мені було навіть приємно. Достатньо й того, що моя доля стала для мами найкращим сюжетом. Принаймні це розв’язувало мені руки. Хай робить зі мною все, що заманеться: я був надійно захищений від будь-яких звинувачень.

— Горобчику, зрозумій, проблема ж не в тобі! З псом ти чи без пса — місця в мене все одно небагато.

Еге ж, «горобчик» був в курсі. Коли живеш на найдорожчій вулиці Парижа, простір миттєво звужується. Коли пенсія почала перевищувати прибуток від продажу авторських прав, мама знайшла вихід: перебралася зі ста п’ятдесяти квадратних метрів на бульварі Кліши на тридцять вісім квадратів на Вернейській вулиці. Одразу — купа переваг. Передусім — адреса. А для мене — нічого.

— Хіба серед твоїх друзів немає нікого із вільним куточком? — нібито безневинно завела вона так, буцімто я вже зловживав її гостинністю.

Я мало не відповів, що всі вони перейшли на бік Ґвендолін — та це її не обходило. Хай засуджує досхочу, але співчуття від неї я не терпітиму!

— Подзвони Люсетті Ансле — моїй подрузі. Вона залишилася сама і здає кімнати. Це в Лувесьєнні. Можливо, вона погодиться й на собаку.

Лабрадор, ніби відчувши, що згадали його, різко підвівся. Він двічі тявкнув (ніби давши мені команду) — і потягнув за повід. Довелося встати. Жуль підвів мене до автобуса, який зупинився навпроти лавки. Номер 80. Від Версальської брами та мерії XVIII округу до вокзалу Сен-Лазар. Я усміхнувся — і решта сумнівів зникла.

— Бувай, матінко. Вдалої тобі вичитки верстки.

Жодних несподіванок: щойно я купив квиток, Жуль потягнув мене до 26-ї колії. Наступний поїзд до Довіля мав вирушати о 15:33, однак із міркувань безпеки його оголосили на 24-у колію. Спробуйте пояснити це собаці! Він звик до цієї платформи — і відірвати його від неї здавалося неможливим. Тоді я вдався до порад Вонга. Присівши, я зосередився і надіслав Жулеві ментальний образ, де ми разом із ним сідали до вагону на 24-й колії та вирушали просто в обійми Аліси. Я десять разів із досить відносним успіхом (як здавалось мені) повторив цю вправу. Єдиною відповіддю мені був теплий язик — ці вияви ніжності я, певно, мав витлумачити так: «Мовчи! Довірся мені, будь слухняним!»

Переконати його, гадаю, вдалося лише завдяки невпинному потокові відпочивальників з дітлахами та дошками для серфінгу — вони обліпили поїзд на сусідній платформі. А наша так і порожніла, незважаючи на те, що раз у раз лунала назва: «Довіль».

Пес заснув, щойно ми виїхали з Парижа. Я досі не міг повірити в те, що трапилося зі мною за ці кілька годин. Проте рейвах, який Жуль зчинив у моєму житті, хвилював мене менше, ніж насолода, яку я відчував від метушні. Зазвичай я дозволяв життю нести себе, притримуючи силу для своїх захоплень, винаходів, книжок — і ось уперше прийняв перше справжнє рішення, яке змінило мою долю. Я вирішив іти за собакою.

Ночами в тісній каюті мене мучили жахливі сновиддя — і я прокидалася з синцями під очима. Зі сну мене виводила завжди одна й та сама сцена: сиджу верхи на похнюпленому мачо, аж раптом підводжусь і кидаю зверхньо, що прутень у нього замалий та й майстерності бракує. Після чого безжально і повільно колупаюся у своєму партнерові десертною ложечкою. Я ненавиджу цей сон, його символізм і зворотній бік. Невже я здобула зір тільки заради сліпої помсти?!

Троє ґвалтівників із мого ліцею в підвалі (що виявився не таким темним, як передбачалось) залили мені в очі кислоту, аби я їх не впізнала. Вони досі відбувають покарання в Марселі. Усі ці дванадцять років я називала їх «своїми бобренятами»: принизивши, я ніби по-своєму вбила їх — і вже не бачила ґвалтівників у снах. Коли мені було вісімнадцять-дев’ятнадцять років, я що півроку навідувалась до них. Це був вияв жорстокої великодушності: я хотіла, аби вони не забували про вчинене, аби навіть не думали повторити подібне, аби щиро прагнули каяття. Моя психолог картала мене за це, та я отримувала справжню насолоду від цих візитів.

Аби легше йти по сповненому мороком життю та позбутись гірких спогадів, я подарувала ґвалтівникам прощення — аж ніяк не християнське, цілковито егоїстичне, навіть збочене. Я часто повторювала: «Прощення від дурепи». Коли вони бачили мій вдаваний спокій, то карталися ще більше. І щоразу, виходячи із в’язниці вільна, мов пташка, я відчувала задоволення, адже знала, що після мого візиту у міні-спідниці та блузці з глибоким декольте вони почуватимуться ще більш відірваними від світу. Я брехала всім своїм тілом — і це були єдині миті, коли я почувалася такою, якою була раніше. Безстрашною і бездоганною.

Облаштувавшись у Парижі, я — так само легко і весело — залишила їх наодинці з долею. Вони писали до Лижної школи (тато передавав листи мені), зізнавались, як їм мене бракує, дорікали, що дивно отак все лишати, спочатку давши надію. Надію на що?! Мов кістку голодному псові, я кинула їм химерну фантазію: вони свято вірили, що в день їхнього звільнення я приїду за ними на таксі, привезу додому й віддамся, мов справжня повія. Отаке каяття. Ідіоти!

Коли по радіо передали, що один із них спробував звести порахунки з життям, я не відчула нічого. Мені було байдуже. Більше десяти років я жадібно, методично і радісно переживала теперішнє, абсолютно недосяжна для минулого, для колишніх радощів і для «того випадку». То чому ж тепер, коли потреба в страху відпала, я знову боюся вільних чоловіків і бачу садистські сни?!

Там, у повному мороці, я була хорошою людиною. А тепер навряд чи ладна впізнати себе.

На острові Гернсі ми зійшли на берег. Строкаті портові будівлі, вказівники на давньому англо-нормандському діалекті, місцевий різновид страви «касуле», лісові стежини, дольмен Діуса[13]... А ще — Отвіль-Гауз[14]. Маєток Віктора Гюго у вигнанні, захаращений важкими меблями з ініціалами письменника, потворними картинами та столами для спіритичних сеансів — гід радо переповідала послання з потойбіччя, отримані тут. А втім, подружжя Дафнік її не слухало. Панянки постійно сварилися. Суперечки стосувалися літератури (Бальзак супроти Гюго), податків (Гернсі супроти багамської столиці Нассау) та яхт (недоліки кеча[15] та шлюпа[16]). Зашлюбилися вони лише три тижні тому, проте — судячи з ритму сварок — ризикували стати першими розведеними лесбійками.

Фред потягнула мене до вузьких сходів, що вели до lookout — заскленого горища, де Гюго писав стоячки, складаючи аркуші на підставці і не нумеруючи їх. Ледве стримуючи свою хворобливу хіть, Фред ділилася враженнями про величезний зад меткої Жульєтти Друе[17], що навкарачки збирала аркуші й складала їх — а письменник тим часом лапав її під спідницею.

Мені хотілося залишитися на самоті. Коли ми повернулись до групи, гід розповідала про чудові стосунки Віктора (письменника) з його собакою Шунею. Мені урвався терпець. Я сказала, що піду прогуляюсь і що побачимось уже на борту.

Стежками, обвитими гортензіями і вересом, я спустилась у порт. Зайшла до комп’ютерного пабу, замовила пінту «Гіннесса», зайшла в мережу і надіслала листа, якого тримала в собі, відколи ми відчалили із Онфлера. Адреса: claire.chaufour@laposte.fr. Це була мати Седріка — мого найкращого шкільного приятеля, який, повагавшись трохи, приєднався до моїх катів. Кожного 8 листопада — у день, коли стався «той випадок» — Клер Шофур надсилала на мою електронну адресу на сайті радіостанції послання зі співчуттям, на яке я жодного разу не відповіла.

Ні привітавшись, ні попрощавшись — одним реченням я повідомила Клер Шофур про те, що відновила зір, якого мене позбавив її син. Це не применшує злочину і не впливає на покарання — проте це могло б заспокоїти материнське серце. Саме так виглядає справжнє прощення. Прощення, на яке я не була спроможна.

Натиснувши на кнопку «надіслати листа», я відчула полегшення. Мої очі ніби вилікувалися, знову почали бачити добро — без ускладнень і побічних дій. Начебто я миттю узріла світло — й оманливий морок розсіявся.

Я допила свою пінту й відкинулася на шкіряне сидіння. Аби не зійти зі шляху, на який я ступила, потрібно було впоратися і з іншим наслідком події 8 листопада: моїм ставленням до чоловіків. Але простого натискання на кнопку тут було замало.

Пес спав, поки ми їхали. Не зважав на жодне оголошення, аж поки не пролунала назва «Довіль». Жуль миттю підхопився і кинувся до дверей вагона.

Мрячило. Холодна мжичка сіялася на платформу — відчувалось, що буде буря. Жуль блискавкою метнувся праворуч — у бік Трувіля, тож мені довелося перетнути міст через річку Тук[18]. Пес побіг набережною, не відриваючи морди від тротуару — його хвіст посіпувався від нетерплячки. Жуль нервово погавкував на бруківку, що, на його думку, рухалася недостатньо швидко.

Досі про Нормандію я знав тільки одне: тут розташовувалась промислова зона навколо міста Кан — один із виробничих центрів компанії «Вер-де-Ґрін», де шабазит переробляли на продукт для свиней. Мене спантеличували суцільні голубники та різкий і сильний порив морського вітру. Для мене «морем» були Перська затока, Сінгапур і Дакар — там, де обіймав посади мій татко, а ще — кемпінг у Ґро-дю-Руа[19]; він мусив розлучитися, коли отримав призначення у Вашингтон — там кар’єра дипломата несумісна зі статусом батька сина сирійського походження. Досягнувши віку, коли можна було вирушати на канікули самостійно, я, аби позбутися стереотипів і здобути перші враження від перших любовних пригод, вибирався у гори.

Збудження Жуля та його поспіх зростали, що ближче було до пляжу. Вочевидь, це було улюблене місце собаки. Або ж, залишаючи тут Алісу, він на якусь мить забував, що відповідає за людину, прив’язану до його повідця. Жуль накручував зиґзаґи, тож я був змушений розштовхувати наплічником перехожих, натикатися на прилавки й стовпи — пса це аж ніяк не турбувало.

Де була Аліса? У сімейному будинку? Орендувала квартиру? Жила у готелі? Жуль на мить зупинився перед «Кір’яд» — похмурим тризірковим готелем навпроти казино. Утім, він просто вирішив підняти лапу перед одним із «Феррарі». Оскільки автівка була дуже низькою, пес одночасно помив їй лобове скло. Задоволений, він перебіг площу, проминув, не зупиняючись, фасад готелю у бік казино «Бар’єр». Жуль шугнув встеленими піском дошками, що відділяли море від майданчика, де майоріли численні барвисті намети. Маневруючи між плащами, парасолями і візками, він навіть і не думав гальмувати. Я намагався не зламати ноги об дошки і напружував усі м’язи, аби стримати пса. Та, на повному ходу зіткнувшись із серфером, я випустив повід із рук. Поки я вислуховував лайку, вибачався й підводився, Жуль зник з очей.

Пес чекав на мене на розі наступної вулиці, перед входом до «Флобера» — невеличкого готелю у неонормандському стилі; кам’яні мартини на ґанку видивлялися щось у морі, а у платанах навколо гасали шпаки. Пара закоханих ледве прочинили важкі скляні двері, намагаючись одночасно розкрити парасолю. Жуль прослизнув між їхніх ніг. Я вибачився і увійшов у хол саме тоді, коли огрядна пані з сивим шиньйоном радісно вискочила з-за стійки, змахнувши руками:

— Та це ж мій Жулько! А що це ти робиш тут, гульвісо, га?

Пес стрибнув до неї. Пані міцно обійняла його — і десь півхвилини вони натхненно гралися. Тільки тоді вона помітила і мене.

— Месьє, ви щось хотіли? — випустивши лабрадора з обіймів, підозріло запитала пані.

Я пояснив, що пес — зі мною. І обличчя жінки відразу засяяло.

— Не може бути! О, я така рада! Але чому Аліса мене не попередила?! Бронювання ж лише з завтрашнього вечора! Та нічого: 22-го о восьмій вечора прибувають якісь німці — я можу переселити їх до 33-го номера. Мене звати Елізабет Ліппен. О, ви не будете розчаровані: нам обіцяють пекельний липень, тож на зважайте на мжичку! А ви не такий уже й худий, диви! Які м’язи! О, я добре розумію Алісу!

Я скромно подякував їй, а вона продовжувала боляче стискати мені пальці та мацати одночасно біцепс на лівій руці. Така вдавана щира балакучість личила б радше фламандській таверні, де не вмовкає Брель, аніж затишному тризірковому готельчику на Квітучому узбережжі[20]. Я скинув наплічник, аби урвати звіряння пані.

— Звісно, це не моя справа, — додала Ліппен, підморгнувши, — та мені страшенно приємно бачити Алісу з кимось на кшталт вас.

Я стримав усмішку. Примітивний антирасизм. Щось подібне можна почути в увішаних головами вбитих тварин кабінетах розважливих bobos[21]: мої негаразди з роботою спричинені не кольором шкіри, а надміром дипломів — от і вся проблема! Я був надто кваліфікованим, аби мати роботу. І застарим, аби тягати за собою такий багаж.

— Аліса залишилась у машині? Чекайте, я зараз відкрию для вас стоянку, ось... Швиденько паркуйтесь! Бо знову дощитиме. А валізи забере Люка.

Імпровізуючи в залежності від розвитку ситуації, я відповів Ліппен, що ми з Жулем прибули на поїзді, Аліса ж мала під’їхати пізніше. Власниця готелю здивовано відступила.

— А як вона потрапить сюди, якщо її пес уже тут? — з неприхованою підозрою запитала Ліппен. — Це що за вигадки?!

Жуль, відчувши, що вітер подув з іншого боку, з любов’ю скрутився навколо моїх ніг. А я повідомив власниці готелю добру новину: завдяки пересадці Аліса знову могла бачити! Ліппен так і заклякла з відваленою щелепою, обернувшись до лабрадора, а потім нахилилась і поплескала його по морді.

— Але ж це чудово! Слухай, золотце, то ти тепер безробітний! Дембель у тебе, еге ж?

Я спробував пояснити жінці, що вона зачепила болюче місце. Ліппен, спершись на стійку, випрямилась і з щасливим виразом обличчя простягнула мені ключик із величезним грибом на причепці.

— Будьте як вдома! Жулько знає, куди йти! Оце так новина: Аліса прозріла! Даруйте, але я ніяк не можу прийти до тями! П’ять років я спостерігаю за тим, як вона розгублено стоїть посеред пляжу, поки Жулько розважається. Та поставте себе на місце собаки: у нього ж також відпустка! Але мені щоразу крається серце. Така молода! І весь час чекала, поки хтось інший награється в казино! Все ж час від часу треба вірити в милість Божу!

Ліппен провела мене до ліфта, а Жуль зі швидкістю скорого поїзда помчав сходами. Оскільки Жуль навряд чи міг переставляти фішки на зеленому полі, я, обмірковуючи останню фразу Ліппен, зробив висновок, що Аліса зустрічалася тут із гравцем. І моя присутність у місці, де вона любила відпочивати, раптом набула іншого, досить скрутного забарвлення. Я й подумати не міг, що колишня сліпа, позбувшись пса, втішається у чиїсь компанії! Я повністю покладався на думку ветеринара: «Наскільки мені відомо, чоловіка біля неї немає». Та найбільше на мене вплинула впертість Жуля, що грався у сватання, не зважаючи на можливі наслідки. І як мені виплутуватися тепер?! Власниця готелю вважала мене новим приятелем Аліси, що зняв номер на двох.

— Не хочу видатися надто цікавою, — вела далі Ліппен, відчиняючи двері до номера, — але чи давно ви знайомі з Алісою? Чи лише щойно познайомилися?

— Чесно кажучи, насправді...

Та вона урвала мене зі змовницьким виглядом, заявивши, що не хоче, аби я думав про неї погано. І замовкла, чекаючи, коли я викладу правду. А я міркував, як заохотити її говорити ще, аби дізнатися більше про Алісу та її супутника. Утім, явно настав час для зізнання — бо Ліппен могла зателефонувати їм, поки вони ще були у дорозі. Тож я почав здалеку — але десь угорі пес затявкав від нетерплячки.

— О, Жулько обожнює 22-й номер! — розчулилася Ліппен. — Я вас залишу — облаштовуйтесь. У мене зустріч. Побачимося пізніше. Будьте щасливі! Ось побачите: цей готель ідеально пасує для закоханих!

Вона натиснула кнопку 2 і зачинила за мною решітку. Старенький розхлябаний ліфт, який пахнув воском і кремом для засмаги, зупинився на сходовому майданчику в стилі ар-деко з глибокими кріслами та стільцями з різних гарнітурів. Жуль чекав у глибині коридора і бив лапою по дверній ручці. Я відчинив 22-й номер. Пес кинувся до ванної кімнати, за кілька секунд оббіг її і докірливо глянув на мене. Я поставив наплічник на підлогу та зачинив двері. Це була невеличка дитяча кімната з вузь­ким ліжком, комодом та столом попід вікном, звідки відкривався вид на море. Строката штора відділяла цю кімнату від батьківської: величезних розмірів ложе із жовтим пуфом у ногах пишалося навпроти широких дверей балкону, захищеного піддашком із голубниками. На одному з садових стільців сидів мартин — він спокійно дивився на мене, так, ніби це він був тут у себе вдома, а я просто прийшов на його виклик.

Жуль підійшов до балконних дверей і загавкав, намагаючись зігнати птаха. Мартин, не рухаючись, зміряв пса поглядом і на кілька сантиметрів розпушив крила — ніби зітнув плечами. Я залишив їх обмінюватися репліками й повернувся до дитячої кімнати. У двері постукали. Я відчинив.

— Доброго дня, месьє! — проспівала вишукано вбрана покоївка незрозумілого віку.

Вона увійшла і відразу подалася до ванної кімнати.

— Привіт, Жулю! Яка ж я рада тебе бачити!

Пес вилетів із кімнати батьків і кинувся до яловичини з морквою, миску з якою покоївка поставила під умивальником. Я запитав у покоївки, чи є в готелі інші вільні номери.

— Що ви, месьє, звісно що ні! У цей період тут завжди повно. Доброго вам вечора і гарного відпочинку!

Щойно двері за нею зачинилися, я пішов відпочити на великому ложі. Втома й емоції, що накопичились упродовж дня, залишили тільки одне бажання: заплющити очі, провалитись у пустку, поспати годин із дванадцять. Зрештою, я бачив тільки один вихід: перебути у цій кімнаті ніч, а завтра зранку залишити номер. Прибиральниці виметуть усі сліди мого нічного перебування, а Аліса, прибувши до готелю, отримає записку, з якої дізнається, що Жуль чекає на неї у номері 22. Можна було б зазначити своє ім’я, номер мобільного телефону та коротко викласти події, які привели мене сюди. Та зрештою, буде як буде.

Жуль скочив на ліжко, відштовхнув мене мордою, і я скотився на інший бік. А він простягнувся на всю свою довжину й занурив морду у подушку. З чого я зробив висновок, що зайняв його місце: месьє мав спати ліворуч. Цікаво, чи виганяв Жуль коханця Аліси до дитячої кімнати, як це робила моя мати з Жаном-Кристіаном, коли той починав хропіти?

— Що ж тепер буде зі мною, Жулю, га?

Я вимовив це уголос. Жуль задоволено заскавучав і потягнувся. Задня лапа торкнулася моєї кісточки — і мені несподівано передався оптимізм пса. Зрештою, я міг придбати собі намет «Кечуа-XL2» за сто десять євро — точно такий я подарував одному безхатькові, коли перебирався на Термопільську вулицю. Я міг отаборитися на пагорбі, а вдень працював би в якійсь кав’ярні, заряджаючи всі свої прилади. Навіть якби телефон німував, навіть якби Аліса проігнорувала б мене, аби не примушувати супутника ревнувати — я все одно почувався б на відпочинку, а потім, на самому початку осені, знову взявся б розбудовувати своє життя.

Зненацька Жуль зіскочив із ліжка і обернувся до мене — ніби запрошуючи іти за ним. Оскільки я не поворухнувся, пес кинувся під штору, що розділяла кімнати. Я почув, як відчинилися двері. Певно, він натиснув лапами на ручку. Що ж, дуже практично — собака, який усе вміє робити сам. Я заплющив очі, шукаючи швидкого сну.

Та вже за кілька секунд підскочив від захеканого подиху Жуля. Він поклав повід, який тримав у зубах, на мою правицю. Пес виводив мене на прогулянку. Я відчув, як сльози набігли на очі. Ніколи ніхто не піклувався про мене так! Сморід яловичини з морквою нагадав мені, що від сніданку я нічого не їв — тож я прийняв запрошення Жуля.

Дощик ущух, і сіре, з жовтогарячим відливом світло зблискувало між хмар. Пес повів мене променадом Ле-Планш і зупинився перед «Смаколиками з краю Ож»[22]. Тут його також упізнали.

— Як завжди? — запитала його продавчиня морозива.

Вона наклала в ріжок три кульки (шоколад, карамель, полуниця) і вклала ріжок просто в пащу лабрадорові, що, ставши лапами на прилавок, похилив морду трохи убік, аби не зісковзнуло морозиво. Він обережно опустився і, розвернувшись, запропонував ріжок мені. Я віддав би перевагу чомусь більш солоному, однак не хотів засмучувати собаку. Напевно, він повторював їхній з Алісою відпустковий ритуал. Тож я взяв трохи надкушений псом конічний бісквіт і став голосно чавкати, поки продавчиня робила такий самий ріжок для Жуля.

Після цього ми всілись на лавці — і я міг помилуватись його майстерністю. Лежачи на боку, притримуючи ріжок схрещеними лапами біля грудей, пес ласо лизав кульки морозива, що вивалювались назовні. Потім Жуль проковтнув решту, різко відкинувши голову назад. Поки я доїдав своє морозиво, він старанно облизувався. А тоді знову подав мені держак поводу, й ми продовжили прогулянку по Ле-Планш з видом на нафтопереробні заводи Гавру, що псували гідний листівки краєвид.

Проминувши заґратований тенісний клуб, ми пішли вздовж велетенських вілл — справжніх маєтків з прямим виходом до води. Я міг тільки мріяти пожити трохи у комірчині для челяді в одному з цих нагромаджень голубників. Це було б логічним продовженням мого імпровізованого «намету» на Термопільській вулиці. Тут я додав би останній штрих до своїх винаходів, які мали б змінити життя людей — винаходів, єдиним наслідком яких досі було лише збільшення моїх боргів[23]. Від виробництва пластику з бурої водорості до переробки бактерій на засіб від запаху, від використання енергії чорних дір для запуску ракет до винайдення нових лікарських рослин — я тримав у голові кількадесят сертифікатів. Захист своїх прав довів мене до банкрутства — і всі без винятку керівники, яким я пропонував свої винаходи, слухали мене з кам’яними виразами облич.

Я завжди потерпав одночасно від браку коштів і небажання триматися меж: геть усе цікавило мене, вабило — і викачувало з мене гроші. Саме тому я вичікував. Завдяки Жулеві та руйнівному запалу, яким він наповнив моє життя за кілька годин, я вже не почувався невдахою. Ще нещодавно я був приречений вдало втілювати нездійсненне, не корячись обставинам — а тепер знову перетворююсь на бедуїна-завойовника, який, аби здивувати прийомну матір, брав наскоком спочатку колеж, потім старші класи і, нарешті, вищу освіту... І мені вдавалось усе — аж поки зрада коханої не перекреслила успіх. Але все це я залишив позаду. І заклякнув, знехотя виживаючи щодня. Тепер мені належало повернути собі мужнє серце, репутацію і майбуття — замінити ними буддистський спокій, що мовби анестезією знешкоджував мої провали, та водночас і позбавляв життя смаку. Я знову повірив у свою зірку. Пес обрав мене — хай навіть у житті Аліси був інший чоловік. Можливо, він просто не любить тварин і поставив Алісі умови: або він, або Жуль. Тож ні: будемо і Жуль, і я!

— Точний час: 19:00! — пролунало над головою. — Попереджаємо: рятівники залишають вишки. Лазні зачиняються. Бажаємо вам гарного вечора!

Жуль миттю вирвався і кинувся у море — як і десятки інших собак, яким заборонено бути на пляжі в робочий час. Певно, саме це позначали численні трикутні знаки: перекреслений пес. Я дивився, як він пустував разом із боксерами, догами, вівчарками та собаками інших невідомих мені порід, як радо він на них кидався. Пси щиро тішилися зустрічі, обнюхували одне одного, гралися, борюкалися, гасали по хвилях. Безтурботні веселощі Жуля несподівано наповнили мене смутком. Може, він бачить у мені лише засіб? Посередника між собою й Алісою. Постачальника, який вважає об’єктом поставки самого себе.

Поодинокі купальники, яких не злякала мжичка, потроху збиралися. За деякий час мав початись приплив — про це попереджало табло на вишці, звідки щойно пішли рятувальники. Останнім — крім мене — на пляжі залишився літній добродій з гарною статурою, у фланелевих штанях, хлопчачій сорочці і лавандовому капелюсі. Задкуючи, повільними змахами він лопаткою виводив на піску величезні геометричні фігури. На бездоганні кола нанизувалися перлини різної величини, навколо яких звивались спіралі та щось подібне до гвинтів. Певно, з неба це мало виглядати чарівно. Я підійшов, аби помилуватися його майстерністю, точністю креслень. Старий зупинився, лопатка зависла над піском — він ніби кидав виклик хвильці, яка щойно злизала частину кола. Коли вода відійшла, старий, ніби на знак подяки, кивнув.

Мій лабрадор підбіг, високо підстрибуючи, і зупинився перед однією з кружин. Літній добродій тепло йому всміхнувся і торкнувся пальцем капелюха.

— Доброго вечора, друже Жулю! Оскільки ти тут, то нині в нас, очевидно, липень...

У глухому голосі вчувалася непереборна радість, яка ніби компенсувала вагу років. Це ознака одинаків, занурених у творчість, розмисли або віру.

— А куди ти подів нашу милу Алісу?

Жуль улігся поруч із малюнком, мордою до моря. Так він нагадував сфінкса, що збирався дати відсіч бурі. Я відповів за нього. Малювальник слухав, похитуючи головою. Він засмутився, почувши про вдалу пересадку рогівки. Зітхнув і опустив очі.

— Принаймні хоч чиясь мрія здійснилася...

Я простежив за його поглядом, прикутим до креслень, що їх уже поглинав приплив, незважаючи на гнівний гавкіт нашого «сфінкса».

— Гарні малюнки, — зауважив я.

— Щодня намагаюся робити одне й те саме, — відповів старий тоном, позбавленим оманливої скромності. — Здолати час, ревматизм, тремтіння рук... Така є потреба.

— Це ваша робота?

— Робота... — повільно повторив він за мною, ніби обмірковуючи це слово.

— Ви митець?

— Ні, двірник. Людям мої послуги вже не потрібні. Тож я намагаюсь увійти в контакт із розумнішими силами, — додав старий і відвів від мене погляд, збентежено зиркнувши на небо.

А мені пригадалися crop circle[24] — геометричні фігури, вирізані серед полів жартівниками, військовими, або інопланетянами (залежно від тлумачень, що час від часу виринають у ЗМІ).

— І... як? Вдало?

У його погляді я побачив виснажливу покору.

— А самі як гадаєте? — запитав старий, вказавши на приплив, що знищував його витвір.

— І що ви їм кажете, отим вашим «розумним силам»?

— Кажу, аби повернулись по мене.

Я трохи помовчав. Старий, напевно, потрактував це як знак поваги, бо глянув на мене з симпатією.

— Я правильно зрозумів, — тихо запитав я, — ідеться ж про НЛО?

— Якщо ви про внутрішній зміст моїх слів, то так. Коли мені було дев’ять, вони мене вже викрадали — на одну ніч. Я нічого не пам’ятаю, проте відтоді жити було нецікаво. Мені поталанило поспілкуватися з набагато вищою цивілізацією...

Я вирішив, що маю справу зі схибленим уфологом-­аматором, який зараз почне напихати мене своїми теоріями. Тож я заговорив про астрофізику — даючи йому зрозуміти, що я далеко не найкращий співрозмовник на тему маленьких зелених істот. Та на мій подив, старий відповідав зі знанням справи. Чорні діри, множинність усесвітів, часово-просторові похибки, теорія струн... Його рівень не поступався моєму. А може, був навіть і вищим.

— Сорок років я працював в обсерваторії на Південному піку. Протирав лінзи. Місце дуже вплинуло на мене, я багато про що дізнався — адже постійно спілкувався з різноманітними геніями. Проте так нічого цікавого й не побачив — навіть у 106-сантиметровий телескоп «Жантійї». Жодного прибульця, жодного сліду позаземного життя у сонячній системі, жодної ознаки бажання увійти з нами в контакт, жодного відповідного шерегу планет...

Він підняв сорочку. Грудями йшли червоно-брунатні смуги, подібні до родимих плям або екземи. Незважаючи на вже сиве волосся та зморшки була помітна подібність цих смуг із кружинами, які старий креслив на піску.

— Оце й усе, що вони лишили мені, — пояснив він. — Що це: позначка, підпис, послання? Певно, я вже ніколи про це не дізнаюсь. Тож відколи я вийшов на пенсію, намагаюся відтворити малюнок у якомога більшому розмірі — аби нагадати про себе. Хай знають, де я і що я до їхніх послуг. Проте нині краще б їм не баритися: скоро мені виповниться вісімдесят. Однак, хтозна: можливо, вони цікавляться тільки молодими.

Хвилі торкнулись його мокасинів. Старий не поворухнувся.

— Або ж їх узагалі не існує, — повів він далі. — І вони є плодом моєї уяви, вийшли з одного з оповідань Лавкрафта — саме його я читав тієї ночі, коли Гестапо забрало моїх батьків. Я сидів у льоху, де вони сховали мене, — і так хотів, аби прийшли і за мною також!.. Але не німці. Вам не здається, що нашим життям керують нездійсненні мрії?

Я не зміг відповісти відразу. Дивився на Жуля, який відмовився від ідеї захищати малюнок і з безпосередністю зрадника радісно катався у ворожих хвилях.

— А знаки на вашій шкірі? — нарешті наважився запитати я.

— Гадаю, це свого роду стигмати. Так християни на власній шкурі переживали страждання Христа — рану в боку, кровотечу, пробиті цвяхами руки... Самонавіювання. Я не вірю у Бога. На мою думку, людина надто погана, існує тільки диявол. А десь там, далеко у космосі, є інша, вартісніша форма гуманності.

Він вийняв хустку і витер свою лопатку.

— Бачте, я сумніваюся, — посміхнувся старий, — тож продовжую подавати їм знаки на піску. Дні минають швидше, відпочивальникам є про що поговорити, а мені ці вправи допомагають боротися з артрозом. А як щодо вас?

Старий відійшов на сухе і уточнив своє запитання:

— Які у вас стосунки із космосом?

— Думаю, жодних.

І поки приплив завершував знищення всього створеного старим за день, я розповідав про своє сміттєве походження, про свиней і водорості, про те, як Ґвендолін украла в мене винахід, про бактерії, лікарські рослини, тістечка «макарон», мою закоханість у Алісу та плани: цю ніч провести у «Флобері», а завтра оселитися у наметі... Він дивився і широко усміхався — і ставав від цього на двадцять років молодшим. Я став для старого прийомним прибульцем, сусідом по ілюзії, братом по піску. І мушу визнати — я давно не зустрічав такого уважного слухача; певно, останньою мене так слухала моя керівник дисертації з біології у Кретейлі[25]. Саме вона навела мене на слід йогуртових бактерій, однак не захотіла розлучатись, аби взяти зі мною шлюб.

Довкола нас стрибав Жуль — тішився нашій дружбі. Час від часу він приносив кийок, — певно, показував так, що хоче бути корисним — клав його нам під ноги і сумирно чекав не перебиваючи розмови, поки хтось із нас не пожбурить кийок у море. Хтозна, можливо, він вів мене сюди не для того, щоб я зустрівся з Алісою, а щоби познайомити мене з цим дивним чоловіком?

Коли сонце ковзнуло за обліплений хмарами обрій, кресляр назвав своє ім’я — Моріс Блюм — і запросив нас на вечерю. Я ввічливо відмовлявся, проте його жест у бік Ле-Планш примусив мене змінити думку. Жуль, який явно добре знав ці місця, вже гайнув і чекав нас у сотні метрів, навпроти вілли «Маріпоза». Одного з найпрекрасніших будинків на цьому пляжі. То був має­ток із рожевої цегли, оздоблений натуральним білим каменем, із вкритою шифером вежею, що вивищувалась, немов олівець.

Ми піднялися на шість сходинок вбудованими просто в пісок трухлявими сходами. Відчинивши хвіртку до саду, Моріс трохи розповів про це місце. Це був сімейний маєток, проданий з аукціону дідом-рантьє, аби погасити борги. Морісові нині залишалося дві кімнати на верхньому поверсі та верхівка вежі. Ми сиділи на стільцях із ротангу у вітальні з високими вікнами-бійницями та старовинними шпалерами, де витав густий дух самотини: нафталін і селітра. На стінах висіли фотографії батьків Моріса, вбитих у Аушвіці, та портрет його дружини, що загинула в прірві десь на Південному піку. Ми повечеряли чіпсами з паприкою, копченою фореллю з дешевого супермаркету Monoprix, сиром Babybel, термін якого давно вже вийшов, та варенням із тюбика, приливши це все місцевим сидром. Однак невимушена ґречність і глибокі знання хазяїна дивним чином розряджали атмосферу. Жуль, розлігшись під величезним телевізором у слюдяній рамці, гриз музичну гумову кісточку, з якою надовго знайшов спільну мову.

Випивши велику чашку розчинної кави з кальвадосом, хазяїн вийняв із шафи ліхтарик.

— Ходім-но на мій голубник, — пробурмотів він, простягнувши мені його, мов священний Грааль. — Замолоду я провів там найпрекрасніші години, спостерігаючи за зірками. Та нині через артроз залізти нагору не можу. Ходімо подивимось, чи там іще можна жити. Це ж краще, ніж отой ваш намет, еге ж?

Приголомшений люб’язністю цього здитинілого старого, я піднявся на останній поверх вежі. Запліснявілі двері вели до голубника — далі треба було підніматись драбиною. Жуль побіг першим, виявивши вражаючу для його розмірів гнучкість. Оглушений рипінням, засипаний пилюкою, яку підняв протяг, у світлі ліхтарика я побачив кімнатку шести квадратних метрів у площині під височенним дерев’яним склепінням. З чотирьох круглих віконець відкривався вид на Ла-Манш, Довіль, Гавр та замки, що всіювали пагорби Трувіля. Вид на всі триста шістдесят градусів у місячному сяйві і з завиванням вітрів. Були тут і меблі: круглястий столик, пристосований під гасову лампу, стара фотель з товстою оббивкою і продавленими пружинами, хитка розкладачка, що ледве вміщалася між дубовими брусами. Розбите вікно на півночі та кульки від відригування на підлозі вказували на присутність сови. Таке сусідство викликало в мене тривогу. Лабрадор спостерігав за моєю реакцією неприховано й нашорошено — достоту агент з нерухомості. Він спустився за мною, помахуючи хвостом.

— Двері в мене завжди відчинені, — уточнив Моріс. — Під час відпливів можете користуватися моєю ванною.

Себто коли він малював поштівки на піску.

Ми з Жулем пішли від Моріса, коли вже було за північ. Я думав, що відразу засну, однак, щойно увійшовши до номера 22, сів під вікном і взявся писати Алісі листа з описом дня, проведеного з її псом.

Я завершив, списавши п’ять чернеток, і повернувся до свого поводиря, що спав на королівських розмірів ліжку, комфортом якого востаннє — перед усамітненням у вежі — скористався і я. Зарившись у подушку і вдихнувши лимонний аромат кондиціонеру для білизни, я намагався не помічати, як Жуль пукав уві сні, тож почав уявляти Алісу — хотілося провести цю ніч з її образом, перш ніж завтра вона кохатиметься на цьому ліжку з іншим. Я утворив двійника. Заступив його — обережно, аби вона не помітила. Буду відвертим — після тієї зустрічі в Орлі Аліса не йшла мені з голови.

Пес розбудив мене о 8:20 — він був весь мокрий, вкритий мулом, водоростями і смолою. Єдине, що я пам’ятав зі снів тієї ночі: Жуль заповзято рив землю на цвинтарі, аби дістати труп. Із викопаної ним ями могильники витягли сміттєвий бак з проріззю для листів. І Жуль вкинув туди мій лист до Аліси.

— Віддасте їй самі, — зітхнула господарка «Флобера», виймаючи конверт із шухлядки з номером 22, куди я поклав листа разом із ключем.

Я щойно розповів їй історію від початку і до кінця, а Жуль тим часом чепурився у салоні Vanity-Dog на Лазневій вулиці. Ліппен потім сходить по нього і залишить у готелі до приїзду Аліси. Я хотів уникнути жахливої сцени прощання.

— І все ж дуже шкода, хоча, можливо, це просто помилка... — зітхала опасиста нормандка, не уникаючи нагоди помацати моє коліно на ситцевих подушках в барі біля рецепції.

Надихнувшись її підтримкою, я спробував більше дізнатися про другу половинку життя Аліси.

— Слухайте, навіщо це вам? — рішуче відказала Ліппен, доливаючи мені чаю. — Кожен живе, як знає. Зрештою, ви ж не потвора якась — знайдеться пара і вам!

І своєю лапою вправної масажистки вона ляснула мене по стегну, відмовившись — на щастя — від оплати за одну ніч, сніданок та чистку пса.

— Запишу це на її рахунок — вона ж вам зобов’язана! Якщо відчую, що прохід вільний, напишу вам смс. ОК?

Закинувши наплічник за спину і міцно стиснувши зуби, я вийшов із «Флобера» під прохолодне сонце та спустився по Ле-Планш до вілли «Маріпоза». Моріс, певно, ще спав: віконниці були зачинені, а вода стояла зависоко для його малюнків — відпочивальники не залишили на пляжі жодного вільного місця.

Я позичив у охоронця пилосос і піднявся до голубника (чи, краще, совника) облаштовуватись. За якусь годину мій тимчасовий притулок, залитий сонячним світлом, мав цілком пристойний вигляд. Я якраз заміняв розбитий квадратик у вікні на пластик, коли драбиною нагору злетів Жуль. Шерсть, вимита і розчесана у салоні, знову вкривали пісок і водорості. Пес боязко потерся об мене — та влігся під круглий столик. Я почув сигнал повідомлення — і зирнув на екран смартфона. «Його немає у номері. Він з вами?» — цікавилася Ліппен.

Я розумів, чому Жуль утік із «Флобера». Страх. Боязнь зустріти самому колишню власницю, яка одного разу його вже залишила, хоча нічого поганого він не зробив. І раптом я подивився на себе інакше — його очима. Я був подарунком. Причиною, декорацією, трофеєм. Жуль приносив Алісі чоловіка, аби в нагороду за це мирно повернутися до її оселі.

У мені пес не сумнівався. Справжній домінант, який легко отримує самицю слабшого самця, — Жуль ототожнював мене із собою. Він довірив мені місію заступити того суб’єкта з 22-го номера, який явно нікому не був до снаги. Але ж... Жулю, мій Жулю, я з народження був ізгоєм! А ми, ізгої, влаштовані інакше. Тож я сховався і чекав слушної миті. А на передову відправив тебе.

Я взяв повід Жуля, спустився разом із ним та спробував відвести його по Ле-Планш до готелю. Та пес відчув мій підступний намір. Ввігнавши кігті у дошки, він гальмував з усіх сил.

— Проблеми? — здивувався Моріс, що якраз збирався йти малювати, затиснувши лопатку під пахвою.

Я змалював йому ситуацію. Старий став відмовляти мене.

— Підете й віддасте його Алісі самі, коли вона приїде до «Флобера». Дослухайтеся до його інстинкту: Жуль знає Алісу краще, ніж ви.

І, не чекаючи на мою відповідь, Моріс відчепив повід від нашийника. Жуль пулею помчав ховатись у вежі. Я відступив: написав повідомлення, де просив власницю готелю повідомити мене про приїзд Аліси. Нібито збирався влаштувати їй сюрприз.

— Ну що, — цікавився тим часом Моріс, — облаштувалися?

— Так, нібито все гаразд. Ще раз дякую вам. І якщо у вас знайдеться один-два йогурти, то...

Оскільки напередодні я розповів Морісові про свої досліди над бактеріями, він без запитань дістав із холодильника дві останні пляшечки ванільного йогурту.

— Підійде?

— Цілком! Тут повно бактерій.

— Справді?

— Скажімо, streptococcus thermophilus та lactobacillus bulgaricus. Найуразливіші з-поміж бактерій.

— І що, вони вам відповідають?

— Авжеж, по-різному реагують.

Моріс заздрісно зирнув на пляшечку з йогуртом і зітхнув:

— Щастить же вам...

І, закинувши лопатку на плече, старий подався на пляж виводити на піску новини для космосу.

Трувіль був саме таким, як я уявляла. Люди, атмосфера, світло, перспективи... Усе цілком відповідало образам, що їх до мене доносили звуки, вітер, запах йоду, шерехаті фасади, пісок під ногами, дух гаю на пагорбі, що його пестило сонечко, та свіжої глиці... Усе було миле, веселе, легке, навіть незважаючи на щільний святковий натовп. І я відчувала, як страждаю від цієї краси. Це поєднання селянської простодушності та безмежного простору — коли море відступає, цей шурхіт, що стає тихішим, як далі йдеш мулом, ця тиша, пронизана покриками мартинів і гавкотом, на жаль, не мого пса. Ці канікули вже не були нашими.

Не розповіді Фред, а щастя Жуля, що повертався до свого інстинкту морського мисливця, щоліта заповнювало мої відчуття, примушувало мене любити цю місцину, ці місяці, цей ритм... Дорогою від готелю до пляжу Жуль уже не мусив перетинати вулиці і долати всілякі перепони — і перетворювався на звичайного, вільного, безтурботного пса, єдиною метою якого було їсти, гратися, купатися, борюкатися і виявляти любов до своєї хазяйки. І нащо я піддалася вмовлянням Османа? Решта життя Жуля могла б перетворитися на вічні канікули, на щасливу пенсію — і ми разом тішилися б даром зору! Пес-поводир — це ж не лише машина! Цю машину заклинює, коли вона вже не мусить когось водити. Доктор Осман не зважив на кохання, пестощі, улюблений ритуал із морозивом, ігри — цілу систему, що постає не з дресури, а зі спільного щасливого життя. Не зважив на унікальний зв’язок, що цілих сім років єднав мене з Жулем.

Я не наважилася розповісти про це Фред, яка ні на міліметр не відпускала мене від себе, переконана, що самотність лише посилила б мій смуток — тож, коли ми прибули, вона босоніж тупцювала за мною по мулу вздовж моря, що відступило. Це при тому, що Фред ненавиділа роззуватися, ходити пішки, плавати, втрачати час за стінами казино. Я нічого їй не сказала — але рішення прийняла. Нехай відкриває новий сезон рулетки, повертається до партнерок по покеру — я ж збиралася першим же поїздом гайнути до Парижа. Заберу в Османа свій телефон, візьму в нього адресу сліпого, якому віддали Жуля, поїду туди — і нехай обирає. Згодна, це егоїстично, згодна, так я зламаю почуття, що тільки народжується, згодна, собаці буде непросто — та краще розв’язати конфлікт, аніж без упину мордуватися докорами сумління. Я картала себе тим, що даремно послухала цього фанатика доцільності, кризового менеджера, який вирішив ризикнути нашими почуттями, віддавши Жуля, мов якісь меблі з аукціону. А що, як Жулева драма полягала не в тому, що він втратив сліпу, а в тому, що він просто втратив мене? Що раніше за мене збагнув: я конче залишу його, оскільки він мені вже не був потрібний? І лише через це — а не через вимушене безробіття — пес може сконати від горя.

Як я могла дозволити переконати себе у тому, що інший незрячий заступить для нього мене?! Щодо мене, то я вже ніколи не змогла б мати іншого пса. А Жуль — він же настільки прив’язаний до моїх звичок, поглядів і рефлексів, що обов’язково реагуватиме, зважаючи на мене, навіть на відстані! Тепер я була впевнена: Осман помилився. Егоїстичне ставлення з мого боку — це саме те, що він обстоював: зруйнувати усі мости. Якщо мій пес справді вважає, що його залишили, то єдиним способом допомогти йому зав’язати стосунки з кимось третім було показати, що я досі любила його, що все було гаразд, що я дозволяла йому присвятити себе іншій людині.

— Час нам вечеряти, правда ж? — заявила Фред, марно ховаючи збентеження за удаваним владним тоном. — Не знаю, як у тебе, а в мене ці сипкі піски викликають страшенний голод!

Тож ми розвернулись і пішли назад. Я й не підозрювала, що ми зайшли так далеко. Здобувши зір, я втратила кілька умінь — і одним з них було відчуття тривалості. Оцінка відстаней. Трувіль із його малесенькими будинками та порослим ліском пагорбом видавався іграшковим картонним містечком, де минало моє дитинство, коли на вулицю не можна було ступити через негоду. Я вирізала будиночки, складала і клеїла цілі вулиці — чистенькі чепурні вулички, якими із захватом гуляла, щойно завершувала роботу. Я не в захваті від особи, якою я була до тієї ночі, коли мені виповнилося сімнадцять. І часом мені здається, що з дзеркала на мене дивиться саме вона — та особа.

— Два тижні тут підуть тобі тільки на користь, — безапеляційно зауважила Фред.

А мені кортіло втекти! Я подивилася на годинник. Це був її подарунок з нагоди одужання — «Картьє» з білого золота. Щойно ми зайшли до ресторану, я вдала, ніби йду до туалету. Залишила записку на касі й буквально побігла: сіла в таксі на площі Казино, доїхала до вокзалу, знайшла потрібний поїзд: о 19:50. Даруй, Фред! Та краще я зроблю тобі боляче так, аніж словами або мовчанкою. Принаймні так ти матимеш справжню причину сердитися на мене. А може, і зрозумієш мене. Щойно я увійшла до 22-го номеру, збагнула: жодної ночі без свого пса я провести в Трувілі не зможу.

Ніколи так добре не працював. Мучився від сколіозу, болю в шиї, пружин, що впивалися мені в стегна, та протягів — а думки все пливли, напрочуд переконливі і чіткі. Один за одним я накреслював блискучі сценарії, перспективи отримання прибутків, яким позаздрила б будь-яка з фармацевтичних компаній. Технічні рішення чудово поєднувалися з небаченими прийомами та переконливими гаслами.

О 18:40 Жуль заметушився. І не через те, що невдовзі мали зачинитися вишки (це давало йому можливість стрибнути у море). Мені здалося, що це була радше легка стривоженість, аніж збудження. Однак я вирішив не чіпати пса. Він терся об поруччя. Потім взяв повід у зуби і уважно подивився на мене. Тоді поклав звичайний повід, і заліз мордою в мій наплічник за поводом спеціальним. Цей теж ліг мені під ноги. Жуль дивився й чекав. Гавкнув. І знову чекав і дивився.

Мимоволі я відволікся від плину власних думок і став стежити за міркуваннями пса: спеціальний повід — це його фах, ідентичність, гордість, згадка про Алісу. Йому стане легше, якщо все буде так, як раніше. Але не мені. Геть продавця тістечок «макарон»! Настав час людини майбутнього — винахідника, рятівника планети.

Тож я намагався зібратися з силами (а мені це було важко — як і Жулеві), відчути себе в шкурі промисловця або банкіра, у яких від моїх доводів аж слинка потече. Саме так: виробництво біорозкладних упаковок коштуватиме вдесятеро дорожче, аніж просте додавання тридцяти відсотків цукру під час виробництва пластикових пакетів — тоді мої бактерії зможуть перетравити їх за тридцять шість годин замість чотирьохсот років. Я вголос перечитав викладені на папері аргументи, оцінюючи можливе враження на надто прагматичну людину. Однак мої думки перервав гавкіт.

— Тихо!

Пес замовкнув, заклякнув, потім підійшов і поклав передні лапи на мої нотатки.

— Лежати!

Він поклав щоки на клавіатуру. Я роздратовано відштовхнув пса.

— Не руш! Місце!

Він дивився на мене збентежено. Тоді піднявся, підійшов до драбини, простягнув лапу у порожнечу, ніби вказуючи мені, куди слід іти. Його місце отам. У готелі, куди, певно, вже прибула Аліса.

— Жулю, я що сказав? Лежати!

Він повернувся, скиглячи, підібгавши хвіст. Покрутився навколо себе — і ліг кружальцем попід столом, не відводячи від мене сповнених благання очей. Я ж повернувся до екрану. Вибач, друже, але я ще не готовий. Маю завершити це дослідження і повернутися до Аліси в ейфорії від блискучих планів, а не у вигляді жалюгідного прохача, який усе втратив через її пса.

Жуль заплющив очі, ніби відмовившись від тиску на мене. Його морда витягнулась у бік схрещених лап. Або він зрозумів причини моєї поведінки, або мій страх передався йому. Ніби не хотів прискорювати мить вироку. Боявся, що його виженуть. Що доведеться глянути в обличчя дійсності. Найгіршого з можливих сценаріїв — як для нього, так і для мене: виявиться, що Аліса однолюбка і що вже взяла собі іншого пса.

Я підняв очі від екрану. Жуль спостерігав за мною. Що ж, зосередитися ми вже не могли. Не могли уникнути розплати, вдавати, що навколо нас пустка й абстрактне життя. Тож я зберіг файл і вимкнув комп’ютер.

І лише тоді побачив повідомлення на екрані смартфону: «Даруйте, зустрічалася з постачальниками. Коли повернулася, дізналася, що вона вже годину, як тут. Кудись пішла. Успіху вам!»

Я накинув на плечі куртку, показав Жулеві повід — але він уже не хотів його вдягати. Передумав. Постане перед нею таким, яким є зараз, не намагаючись прив’язувати її до спогадів. Ось він який — вільний, самостійний і заблукалий. Достоту як я. Не знаю, чи вдався я свідомо до антропоморфізму, чи це він вплинув на мої потаємні думки. Однак зненацька ми з псом відчули, що маємо одну мету, підтримувану однією надією. Я стану геть новою людиною, а він — геть новим псом.

Ми причепурилися. Я розчесав Жуля своїм гребінцем, а потім він розкуйовдив мені волосся, трохи прикидавши своїми шерстинами. Кожен увібрав трохи чужого запаху — і стали ми нерозлийвода.

Жуль першим збіг драбиною вниз, і через вкритий рінню сад, що виходив до моря, ми залишили віллу «Маріпоза». Пес упевнено йшов попереду по Ле-Планш, не відволікаючись на запахи і сліди. Він точно знав, куди прямував, і я слідував за ним, ніби мені також було відоме місце призначення.

Півгодини Фред тяжко зітхала, ледве витягаючи ноги з мулу та суплячись від скрипіння поламаних мушель. Потім вона впала на солом’яне крісло на терасі «Галатеї» — нашого улюбленого ресторану на Ле-Планш. Усі ці яскраві заходи сонця, які вона мені детально змальовувала, коли ми сиділи за чотирнадцятим столиком... Що ж, тепер їй принаймні не доведеться говорити з набитим ротом. Їй більше не загрожують аерофагія[26] та здивовані погляди з сусідніх столиків. Я зняла сонцезахисні окуляри і поклала їх на скатертину поміж нами.

— Оце так прогулянка. Дякую, Фред!

— Ти рада? Уже не сердишся?

— А я й не сердилася. Просто весь час думаю про Жуля, от і все. Тобі його не бракує?

— Мені бракує тебе. Ти весь час відсутня... Гірше, ніж у Парижі. Там ти принаймні розважалася, роздивлялася інших людей. На човні ти уникала мене. А тут навіть цього не робиш. Я ніби стала прозорою.

Її голос затремтів. Фред схопила мої окуляри, похапцем начепила їх, промахнувшись однією дужкою. Не можна піти отак, не сказавши нічого, залишити її так, як я щойно хотіла вчинити. Я мушу знайти потрібні слова.

— Даруй мені, Фред. Я — вже не я, і я це знаю. Мені конче потрібно знайти нові зачіпки, мені потрібний час...

— А мені вже немає сил терпіти своє відображення у твоїх очах! Почуваюсь смішною, старою, надто великою... Але це не має значення. Краще зробімо замовлення! — і вона з удаваною радістю завершила цю розмову, наче закрила дужку. Раніше я обожнювала цю її цілком контрольовану рвучку поведінку.

На третє клацання пальцями нарешті підійшла офіціантка.

— А ви новенька, бачу. Колетти немає?

— Кого?

— Власниці.

— Немає. А що?

— Та нічого. Три дюжини устриць і два морських язики. Один у клярі, другий на грилі. Та пляшку сансерського.

— Гаразд.

Слухаючи, як дівчина набирала замовлення на планшеті, я зауважила:

— Ти не поцікавилася, чи не хочу я чогось іншого.

— Я волію уникати подібних запитань.

Фред звабливо усміхнулась мені — вона робить так завжди, коли з її вуст зривається небажане зізнання. Я не знала, як реагувати. Як повернути до наших стосунків ніжну і безмежну спільність, якої мені так бракувало — але якої мені й стало замало. Фред підняла мої окуляри з очей, вмостила їх собі на волоссі. Дивно — її очі висихають майже миттєво.

— Алісо, я точно знаю, чого я не хочу. Не хочу плисти шумовинням по наших стосунках. Старим шумовинням, яке відчайдушно чіпляється за пісок. Не хочу, аби ми мінялись ролями. Аби складалося враження, ніби тобі шкода. Мене ніколи не турбувало те, що казали за моєю спиною раніше.

— Казали що, Фред?

— Пощастило ж їй, що та, друга — сліпа! Ач, як вона користується ситуацією, аби заволодіти красунею, якої не заслуговує! Ну і таке подібне. Мене це влаштовувало, я працювала, мов навіжена! Щось протилежне? Співчуття, жалощі? Оце вже ні! Або ти залишаєшся зі мною з вагомих причин — бо я тебе втішаю, а інших боїшся, — або ж розлучаємося. Тобі добре відомо: я можу отримати будь-яку дівчину. Я кохаю тебе, як і раніше, але нізащо не терпітиму, якщо ти вдаватимеш любов до мене!

Я взяла руки Фред у свої. Сподіваюся, голос не зрадив мене:

— Фред, я не вдаю. Просто не знаю, як бути далі.

— Ти на розпутті, Алісо. Так має бути. Проте зважуйся швидше. Я не хочу чекати, поки докрутиться дзиґа.

Ми розімкнули руки, аби звільнити місце для кошика з хлібом. Фред замовила ще масла, сірих креветок і равликів Біґорно[27]. Потім — без жодного переходу — почала міркувати про моє майбутнє. Нагадала, що післязавтра ми мали обідати з трьома її клієнтами у ресторані «Нормандія».

— Якщо відмовишся від живопису, то зможеш стати моделлю. Було б чудово взяти участь у кампанії для Afflelou![28] Я так і бачу гасло: «Навіть колишні сліпі потребують окулярів!» І поєднати з рекламною кампанією з пересадки рогівки. Я впевнена, що Ален підтримає цю ідею. Що думаєш? Ти ж не проти?

Я відповіла, що чом би й ні. Я так тішилася, що вона повернулася до звичного річища бойової самиці, що поводилась, як і раніше — водночас цинічно і великодушно, спритно й звабливо. Фред мала рацію: не варто мінятися ролями. Вона заслужила на краще. Я — гарненька, як і безліч інших дівчат, от і все. Позбувшись ґанджу, я позбулась і своєї родзинки — це було правдою. Їй може дуже сильно боліти — але сваритися вона зі мною не буде. Бо це ні до чого. Бо в мене немає его, бо насправді я не талановита, бо не маю інших прагнень, окрім свободи, щастя і щирих почуттів. Тож я швидко розчарую Фред — і вона першою вирішить покинути мене. Її пиху не буде ушкоджено. Образ хижачки не постраждає після цих стосунків (як же я ненавиджу це слово!).

Я зняла зі скибочки хліба скоринку, наробила кульок — а Фред нервувала через затримку вина. У мені боролися вдячність з невдячністю. Я була зобов’язана Фред стабільністю — та водночас прагнула свободи. Ні, вона не була шумовинням. Радше якорем.

Я знову сплела свої пальці з її пальцями.

— Фред, я з тобою. Як завше.

— Овва! То нічого не змінилося? — саркастично відреагувала вона.

— Усе змінилося — окрім тебе.

— Це визнання переваги чи докір?

— Дай мені час впоратися з тим, що на мене несподівано впало — ось і все, про що я прошу.

Раптом за спиною тявкнув пес. Відколи ми сюди прибули, я підскакувала від кожного гавкоту. Я вирішила не обертатися — заради Фред. І стривожилася лише через її скам’яніле обличчя. Виделка з равликом застигла над тарілкою. І тоді я почула голос. Голос за своєю спиною.

— Даруйте...

Я заплющила очі. Заклякнула, переповнена почуттями. Хотіла ще на мить зберегти образ, який безжально постав у моїй уяві. Нісенітна вигадка, що насправді могла бути хіба марним сподіванням, голосовою подібністю, впливом останнього яскравого спогаду про моє попереднє життя...

Аж тут на моє коліно лягла лапа. І морда притулилася до мого стегна.

Він не міг стриматись, аби не виявити своєї радості. Потім відступив, опустивши морду. Боявся, що вона нагримає. Або вихлюпне на нього злобу. Я ж бачив тільки одне: руку Аліси, яку тримала в своїх руках інша жінка. Я миттю збагнув слова доктора Османа про «іншого чоловіка», якого в її житті не було. Дурнуватий пес зламав мені життя заради обіймів лесбійки...

— Ви знайомі? — запитала Алісу та, інша.

І подивилася на мене, достоту мартин із 22-го номеру. Ця пані мала вирячені очі, запалі щоки, тверде підборіддя, пергідролеве біле волосся і светр бузкового кольору. Щось середнє між Франсуазою Саган і Мішелем Польнареффом[29].

— О так, ми знайомі... — пробурмотіла Аліса, усміхнувшись так, ніби давно звикла до мого обличчя. — Це той самий месьє Макарон.

І кинулася мені в обійми, засипавши запитаннями:

— Але як таке може бути?! Як ви опинилися тут, як ви мене знайшли?! За номером картки?

Відчуваючи, як її тіло тулилося до мого, я з гіркою іронією перетравлював химерну суміш бажань, пристрасті і ще бозна-чого. Жуль став на задні лапи, поставивши по одній з передніх на кожного з нас — він або тішився, що таки виконав свою місію, або ж боявся, що не матиме місця у цьому новому союзі. Аліса різко відступила, аби роздивитись мене — і пес мало не впав. Її погляд був убивчим. Відколи ми зустрілись уперше, — оскільки темні скельця окулярів затуляли очі — я уявляв їх у різних кольорах. Сірі, блакитні, зелені, фіалкові... І навіть не думав про солом’яно-жовтий колір.

— Що сталося? — Алісу тривожила моя мовчанка. — Чому ви разом? Щось трапилося з його... його власником?! Він урятувався, а ви його...? Тільки не кажіть, що вкрали його! Та сідайте ж... Знайомтеся: це моя подруга Фред. То ви щось нам розповісте?

Від неї йшов гострий дух паніки й запалу. Радісний переляк. Я бачив щире дівча з тілом богині — і від почуттів мені стиснулось горло. Пес занепокоєно переводив погляд з неї на мене. Він затуляв прохід — і офіціанти спотикались об нього й робили нам зауваження.

— Та скажіть хоч що-небудь! — скрикнула подруга Аліси.

І я сказав, що маю забрати авто і мене чекали на вечерю — і передав Алісі конверт, який мав залишити в скриньці з ключем від номера 22 (але Ліппен переконала мене так не чинити). Я ледве знайшов сили пояснити, що всередині вона знайде розповідь про мої пригоди, але принаймні для неї і Жуля все добре закінчилося. Я побажав їм смачного і розвернувся, щоби піти.

Коли я вже дійшов до виходу з ресторану, Жуль наздогнав мене, перевернувши тацю з морепродуктами, і ліг упоперек дверей.

— Жулю, будь ласка, йди геть...

Він жалісно тявкнув, намагаючись переконати мене. Ніби, якщо не довірюсь йому, то пропаду. Певно, так само він не раз чинив і з Алісою. Мені досі соромно за те, як я відреагував, утім, я й досі вважаю це одним із найсміливіших вчинків у своєму житті. Там, де його вгріли нагаєм, я злегка, знехотя, принижено посунув пса ногою. Ніби казав: посунься, ти заважаєш. Жуль підскочив, зирнув на мене востаннє — цим поглядом можна було розтопити кригу. І повернувся до столика своїх власниць.

Тож я — котрий ніколи не був здатний на самостійний вибір — щойно допоміг псові визначитись.

Першою реакцією Фред було зупинити його. Проте я її втримала. Я сіла й відкрила обійми для Жуля — він повільно чапав до нашого столику. Але пес не кинувся до мене, а покірно ліг під стілець. Так, ніби я була лише місцем для сховку. Месьє Макарон також покинув його — і Жуль повернувся до мене.

Коли я розривала конверт, пальці тремтіли. Алісі Ґальєн, номер 22. Слова стрибали перед очима. Шквал емоцій, яскраве сонце, на яке я милувалася надто довго — тримати себе в руках уже не ставало сил.

— Може, краще я?

Фред простягнула руку. Я передала їй листа. Вона монотонно прочитала:

«Привіт, Алісо Ґальєн. Мене звати Зібал де Фреж. Ми зустрілися в Орлі в день Вашого відльоту до Ніцци. Передусім дозвольте привітати Вас з успішною операцією. Однак я вимушений повідомити Вас, що з причин, давати оцінку яким мені не належить, Ваш лабрадор, побитий новим власником, утік і прибіг до мене в аеропорт. Наша зустріч стала катастрофою для кіоску Ladurée, що, втім, дозволило мені повернутися до мого справжнього фаху — наукових досліджень. Тож, будьте певні, зі мною все буде гаразд. Щодо Жуля... Після численних пригод, які я Вам залюбки переповім, якщо матимете бажання набрати мій номер, — 06 01 22 28 13 — доктор Осман відправив його на дострокову пенсію, тож Ви знову можете бути його власницею. Бажаю вам обом щастя — адже Жуль на це заслуговує. Саме його нюх і його любов привели нас сюди — і я залюбки слідував за собакою. Незважаючи на кілька незначущих інцидентів, я гордий тим, що своїм супутником він обрав саме мене. Ось і все. Сподіваюся, до зустрічі. Щиро». І підпис: З.

Поки я слухала байдуже читання, перед очима виринали різноманітні обличчя, якими я наділяла месьє Макарона — а між тим він виявився дуже простим і таким зворушливим у своїй приниженій гордості, невідповідності образові, у своїй зажурі. Фред склала аркуш, вклала його до конверту, який поклала між нами. Вона подивилась мені просто в очі і кинула:

— Не впевнена, що мені це сподобалося.

Аби набратися духу, я покликала Жуля. Він учув збентеження у моєму голосі і миттю виліз із-під стільця. Я щосили обійняла його, не в змозі стримати сльози.

— Песику мій, як же мені тебе бракувало! Досі не вірю, що ти знову зі мною! Усе буде гаразд, чуєш? Ось побачиш, у нас буде нове життя... Уявляєш, скільки всього ми можемо тепер разом? І ти зможеш робити тепер геть усе...

Як можна бути щирою — і водночас усвідомлювати, що брешеш? Жуль спустив лапи з моїх колін і поклав на них морду, ніби готовий до моїх команд, до моїх бажань, до нагляду й супроводу — як раніше. І все ж я відчувала його відстороненість. Це був професійний рух — не більше. Ми ніби вдавали, що упізнали одне одного, проте насправді нам чогось бракувало. Або когось.

— Дивно, — обізвалася Фред. — Він нас що, за ідіоток має, отой твій месьє Макарон?! Отак просто привів до тебе собаку, немовби бойскаут, — і не просить нічого навзамін?!

— Здається... — пробурмотіла я.

— Не дури мене, добре? Я ж бачила, як він на тебе дивився! Йому відомо, що ми разом, Осман і власниця «Флобера», напевно, не стримувалися від коментарів у мою адресу. І ось маєш: він удавав, ніби мене взагалі не існує! Так само, як і твій пес. Привіт, Жулю!

Я ледь помітно підштовхнула його, натякаючи на пристойні манери. Тож він почвалав вітатися. Фред простягнула йому кусень хліба з маслом. Жуль обернувся до мене. І проковтнув частування лише тоді, коли дозволила я.

— Бачу, — зітхнула Фред, — що принаймні у ваших стосунках із псом нічого не змінилося. Отже, цей загадковий лицар, який сміливо перейшов зі сфери торгівлі до радощів наукового пізнання, розуміє, що ти йому зобов’язана і чекає зустрічного кроку. Кмітливий, нíчого сказати. І аж ніяк не мрійник. Сподобався?

Я нічого не відповіла. Я розуміла її агресію та дріб’язковість, що так контрастували з щиросердям, яким аж світився той чоловік — проте не могла їх прийняти.

— Коли я розповідала тобі, як він рятував Жуля, — відказала я, — ти заявила, буцімто я перебільшила його роль. Тепер очевидно, що я тоді мала рацію.

— Слухай, я намагаюся поставити себе на твоє місце. Такий собі володар пустелі, смаглявець із блакитною кров’ю, Попелюшка, подібна до принца із казки — еге ж, тепер ти можеш примиритися з чоловіками... Що ж, дивно, але їсти я вже не хочу. Якщо буду тобі потрібна, шукай мене в казино. Можеш подзвонити йому і використати наш столик. Вам є про що погомоніти, правда ж?

Я схопила її за руку і примусила сісти. І глухо сказала, наголошуючи на кожному слові:

— По-перше, ти ж чула: його запрошено на вечерю. По-друге, я вечеряю тут з тобою. По-третє, нагадую, що мобільного в мене немає.

Криво посміхнувшись, вона набрала номер на своєму BlackBerry і підштовхнула телефон до мене.

— Немає питань. Просто напиши йому повідомлення і запроси на обід завтра. А я піду грати в покер.

Жуль тявкнув, вимагаючи ласки. Його боязка образа й напруга поволі розвіювались — я це відчувала і від цього почувалася значно легше. Поклавши ліву руку йому на голову, правою я накрила телефон Фред.

— Продиктуєш? — несподівано почула я свій голос.

Гадаю, це розчулило її навіть більше, аніж мене. І вона миттю зімпровізувала:

«Шановний З., знак оклику. Я щойно прочитала Вашого листа і ніяк не можу повірити в те, що Ви зробили для мене, крапка. У жодному разі не відписуйте на цей номер, тире, це телефон моєї подруги Фред, крапка. Завтра, кома, якщо Ви вільні о першій, кома, залиште для мене послання в готелі «Флобер», кома, і можемо посидіти в «Галатеї».

— І додай смайлик або допиши, що обіймаєш його. Вирішуй сама! Так ти заохотиш його до дій — і ми побачимо, чого від нього чекати.

Я надіслала повідомлення, не відводячи очей від Фред. Вона продиктувала невірний номер, що закінчувався на 12 замість 13-ти. Я вирішила не піднімати шуму. Хтозна, — зробила вона це навмисно чи це був поганенько продуманий план — однак мені це видалося дуже зворушливим. Не варто було зайвий раз ранити її самолюбство. Подзвоню йому з готелю.

Жуль, ніби відчуваючи, що я збираюся повернути йому рятівника, лизнув мені руку. Я знову обійняла його, глибоко вдихнувши притаманний Жулеві дух горіхів і водоростей, якого мені так бракувало.

Зібал де Фреж. Ім’я мені дуже сподобалося. Йому личило — навіть якщо мені складно буде вже не називати його месьє Макароном. Три тижні — досить тривалий термін. Звикаєш до того, що прізвисько викликає відчуття, не пов’язані зі справжнім іменем об’єкта.

— Алісо... Ти б змогла бути разом з подібним типом?

Мене несподівано ошелешили тривіальність питання і напускна байдужість Фред.

— Він такий милий. Напевно, він гей, — спробувала зробити їй приємне я.

— Зайві сподівання...

Підійшов сомельє з пляшкою вина. Фред зі зверхньою і дещо сумною елегантністю зауважила:

— Дайте спробувати мадам...

Повертаючись до вілли «Маріпоза» з боку міста, шумними вуличками, повними дітлахів і мартинів, я кидався у крайнощі: відчував то піднесення, то докори сумління, то гордощі, то гірку іронію. Почувався по черзі героєм, потенційним самогубцею, недоумком, гідним захвату лицарем та нікчемою. Неприступні чари Аліси Ґальєн вразили мене в саме серце. Я сміявся з ситуації, у якій опинився. З жертви, яку приніс. Повний провал. Свою досадливу реакцію я намагався видати за самозречення. Але з Жулем я повівся жорстоко.

Однак, щойно я занурився у папери, спостерігаючи за Трувілем з висоти битої всіма вітрами вежі, то зрозумів, що все просто: доля дала мені саме те, чого я хотів. Повернути сенс власному життю. Завихрити назад нещасливу спіраль долі, знову повірити у свої знання та ідеї. Рішуче відмовитися від гіркого комфорту втрачених ілюзій.

Хіба випадково людина, яка щедро надала мені цей дивовижний кабінет, була, як і я, самітником у пошуках неможливого, божевільним, який щодня дарував припливові свій шедевр, зрештою, нікому не потрібним мрійником?! Ні, інстинкт лабрадора вів мене аж ніяк не до любовної пригоди — він привів до місця роботи, натхнення, нових звитяг, звівши мене зі своїм старим знайомим із пляжу. Для тих небагатьох, у кого є мета, сенс має усе. Доля (як каже одне арабське прислів’я) всміхається лише підготовленим. На душі в мене було важко, але розум мій прояснився. Я замирився з самим собою, я знову повірив у свій ідеал, що ніби передався мені від іншого.

Смартфон завібрував. Номер починався на 02 — певно, це із «Флобера». Проте вже на другому акорді дзвоник урвався. Я, втупившись у екран, чекав кілька секунд. Повідомлення так і не надійшло. Я вагався: чи дзвонити Алісі? І вирішив: вона передумала — хай так і буде. Скинувши сорочку (у вежі було надто парко), я повернувся до роботи.

Я підскочив, прокинувшись від глухих ударів. Промінчик сонця грів мою щоку, що лежала на клавіатурі. У двері внизу сходів наполегливо гупали.

— Агов, це ми!

Я миттю виструнчився. І боляче вдарився головою об сволок. Від удару я поточився і перевернув столик. Дивом підхопив комп’ютер і папери.

— Тут відчинено... До вас можна піднятися?

— Звісно...

Поки я намагався розпрямитись у дерев’яній клітці піддашшя, на сходах з’явився Жуль. Він тримав у зубах пакет з круасанами. За ним у синьому спортивному костюмі слідувала Аліса — вона несла накритий пластиковою кришечкою паперовий келишок.

— З власного досвіду знаю: Морісову каву пити неможливо! Ви добре спали?

Я боровся з рукавами сорочки, яку щойно на себе накинув. Аліса, мов укопана, зупинилася перед йогуртами, підключеними до електродів.

— То оце і є оті наукові дослідження, про які ви згадали?

— Еге ж, — пробурмотів я, застібаючи джинси.

Пояснюючи Алісі криву електроенцефалографа, я потроху заспокоювався. Показав, як лактобактерії зреагували на її появу у голубнику. Крива стрибнула дуже високо — вище, ніж у йогурту А, коли я додавав цукру до йогурту Б.

— Він що, ревнує?!

— Ні, просто відчуває. Достоту як тварини й дерева відчувають наші настрій і наміри. «Первісне відчуття» — якщо хочете, сприймайте це як певне поєднання бактерій — уперше продемонстрував інженер Клів Бекстер у 1970-х роках[30]. Я відтворив ті досліди і можу підтвердити його правоту.

Я дивився, як обличчям Аліси пробігали то подив, то підозра. Їй здавалося, що я мелю казна-що, однак вона відчувала, що за тим словами таки щось приховувалось.

— Ви хочете сказати, що йогурти вивчають мене?

— У цьому немає нічого дивного: ми ж самі на дев’яносто відсотків складаємось із бактерій.

Аліса була явно здивована.

— Тепер я розумію, як ви завоювали довіру Моріса, — заявила вона. — Даруйте, але я переконана картезіанка[31].

— Але і я теж! — поспішно відказав я. — Саме Декарт першим у 1646 році дослідив вплив наших емоцій на результат.

— О, тільки не кажіть, що ви також граєте!

Вона раптом почервоніла. Я знав, чому, але не подав виду. Лише відповів поспішно, що не маю для цього грошей. Аліса ж миттю змінила тему:

— На жаль, далі ступеня бакалавра моя освіта не пішла. А ви вчилися на кого?

— Два роки підготовчих курсів, півроку на політехнічному, потім сільське господарство, ENSIA[32], біологія, астрофізика... Захистив дисертацію з термодинаміки чорних дір, а оце все — підготовка до другої: перетворення бактерій на очисні речовини.

Підтекст: коли я бачу вас, то решта вже не існує. Якби ж то ви любили чоловіків... Млява усмішка Аліси підштовхнула мене до дій.

— Єдиний досвід роботи — це свині. Я покращував жахливі умови їхнього існування, позбавляючи їх шкідливого впливу. О, я обожнював свиней!

— Певно, він саме це і відчув.

Аліса пестила голову Жуля, зосередженого на круасанах, які він досі тримав у зубах.

— Хочу ще раз вам за нього подякувати. Та й... вибору в мене, зрештою, іншого не було, він привів мене просто сюди!

І вона простягнула мені келишок із кавою. Надто гарячою — тож я поставив його на стіл. Я бачив, як вона поглянула на моє польове ліжко, на картату ковдру, яку я не мав часу скласти. Ми трохи помовчали. Тоді я сказав, що, до речі, в мене теж було дещо для неї. Порившись у наплічнику, я дістав її айфон.

— Доктор Осман просив вам його повернути — у разі, якби ми зустрілись раніше.

— Знаю. Учора ввечері я дзвонила йому з готелю.

— О, то він вам усе розповів...

— Розповів.

Я простягав їй мобільний. А вона тримала руки в кишенях. Права трохи посіпувалась. Ніби відповідаючи на сигнал, я вклав телефон до її кишені. Від доторку моїх пальців до її стегна Аліса підняла брови. Я не знав, як це тлумачити: як докір чи схвалення? Аліса була переді мною — лише в двадцяти сантиметрах. Вона відчувала моє вагання, а я — її стриманість.

Жуль заскавучав — його зуби досі стискали пакет з круасанами, тож він хотів привернути мою увагу. Він ніби просив вибачення за те, що вчора я дав йому під зад ногою. Аліса, втім, не зрозуміла моїх відчуттів, тож уточнила:

— Та коли я кажу, що він вів мене прямо до вас... Ми зайшли спочатку до пекарні — Жуль ні за що не хотів приходити ні з чим. Я так розумію, ви з ним добряче намучилися. Оті інциденти, про які ви згадуєте у своєму листі — сподіваюся, нічого серйозного?

Аби приховати збентеження, я опустився на коліна перед лабрадором.

— Вибачатись повинен я. Не варто було вчора переривати вашу вечерю. Та й повівся я досить грубо... Даруй мені, Жулю.

Я простягнув руку. Пес вирішив, що я хочу взяти круасани, тож відскочив, аби погратися. Я підвівся, позбавлений останньої зачіпки. І знову опинився перед Алісою. А вона занурила руки глибоко у кишені і підняла голову.

— Чесно кажучи, месьє Макарон, я тут не випадково... Вибачте, я ще не звикла до вашого справжнього імені.

Аліса зробила крок мені назустріч. Мене бентежило те, як вона дивилася просто в очі, вловлюючи усі мої реакції, відчуття, тривогу. Гадаю, коли людина тривалий час лишається без зору, то забуває, як може непокоїти чужий погляд. І не відводить очей.

— Знаєте, Зібале де Фреж, чого найбільше боїться цей пес? Що дрючок, який він принесе, виявиться непотрібним.

Серце знову тривожно затріпотіло. Я розумів, що маю досить кумедний вигляд, але не міг стриматись і запитав: хто з нас двох був тим дрючком? Аліса притулилася до мене, поклала руки на мої плечі і поцілувала у щоку.

— Дякую за те, що врятували його. І за те, що повернули його мені.

Двома поцілунками вона ніби позначила два мої головні досягнення. За власним запахом поту (який її вочевидь не бентежив) я відчув її ясминові парфуми.

— Дякую за те, що прийшли, Алісо, — відповів я.

Ніжно обійнявши її за талію, я наблизив свої вуста. Аліса ухилилася, граційно вигнувши шию. Так вона майстерно відмовила, при цьому притулившись до мене своїм животом.

— Взагалі-то я не для цього прийшла.

— Сподіваюся. Бо потім я уявляю казна-що, даремно витрачаю сили і відчуваю провину.

— «Потім»? Після чого?

— Після... поривів, які хибно трактую.

— І часто з вами таке буває? — запитала вона, не відриваючись від мого тіла.

— На щастя, ні. Такі пориви — це радше виняток.

Вона стримано усміхнулася. Вимоги дипломатії, серед якої минуло моє дитинство, ніяк не позначилися на моєму характері, але тут я вправно використовував увесь арсенал засобів набережної Орсе[33]. Мої руки ніби приголомшено лежали на її стегнах, а я тим часом зізнавався, наскільки важко мені буває з жінками. Аліса відступила на крок.

— Слухайте, коли я сказала, що прийшла не для «цього», то лише хотіла уточнити, що...

Вона замовкла, відчувши, як мій ніс — майже через недогляд — торкнувся її вуст. Я закінчив замість неї:

— ...що це пес самовільно привів вас сюди.

— А от і ні! — здибилася вона. — Це я сказала йому «Шукай!», і він вас знайшов.

Я сприйняв це як ознаку відкритості. Мої руки дуже повільно піднялися по її спині до плечей — і знову спустилися до стегон. Аліса безладно вслухалась у мої ласки. Не відповідала на них. Ніби вишукувала в собі хоча б якісь емоції — і не знаходила. Якщо я був для неї лише спробою, досі незвіданим досвідом з кимось протилежної статі — що ж, нехай! Я ніжно-ніжно пестив Алісу — і в мене й на думці не було переконувати її в чомусь. Я був до її послуг — і все. Винятково для неї.

Вона зупинила мої руки, що вже блукали під її светром. Аби завадити мені — чи щоб міцніше притулити до себе.

— Насправді я тут через Фред, — ніби виправдовуючись, пробурмотіла Аліса. — Вночі вона очей ні на мить не стулила. У мене є затички для вух, але Фред занадто чутлива. А Жуль усю ніч скулив і дряпав двері. Вона десятки разів вставала. Спочатку ми думали, що він захворів... Але йому просто бракувало вас. Тож... Не знаю, чи здається вам дитяче ліжко з 22-го номера достатньо комфортним, воно навряд чи ширше за це, однак...

Вона замовкла на мить, даючи мені можливість почервоніти. Власниця готелю все їй розповіла — не варто було гратися у невинність. Чи був сенс переконувати Алісу, буцімто я спав на її місці у великому ліжку? Тож я просто повторив за нею:

— Однак?

— ...однак Фред просить вас — якщо це не надто складно, звичайно — поспати там цієї ночі.

Я був ошелешений і погодився — адже її слова здавалися такими щирими! Щоби не сказати: невинними. Аліса справді не мала жодних задніх думок. Я просто мав постежити за собакою, аби її подруга могла поспати. Стати янголом-охоронцем домашнього вогнища. Я відсахнувся. Аліса притулилася до мене стегнами, аби втримати мене хоча б у десяти сантиметрах від себе.

— Звісно, переказувати вам подібні прохання складно, однак я впевнена, що ви все зрозумієте правильно. Звичайно, пес — це тільки привід. Фред після операції зі мною дуже важко... На її думку, такий чоловік, як ви, під одним дахом з нами може стати... не знаю... певно, каталізатором... чи поштовхом...

— Красно дякую.

— Ви ж розумієте, у якому сенсі я все це кажу...

— Звісна річ. Зроблю все від мене залежне.

— Уранці ми збираємося на ринок у Довілі. Зустріньмося вдень ніби випадково на пляжі. Фред винайняла 113-й намет — це за двадцять метрів від «Галатеї».

Я похитав головою. Вона відступила і з удавано мудрим виглядом зирнула на мене.

— А ви не думаєте, що ми граємо із вогнем? — насмілився вставити я.

— Можливо. Розігріємось або згоримо. Хіба не варто спробувати?

Тривога так довірливо сяяла у її очах! Це було навіть еротичнішим за доторк до її шкіри.

— Гаразд, — відповів я. — Скажіть Фред, що пропозиція була від мене.

— Ні. Вона зрозуміє хибно. Щасливого дня!

І вона хвацько — немов пожежник — з’їхала сходами. Жуль обернувся у її бік. Якусь мить він вагався, потім поклав пакет з круасанами мені під ноги і гайнув за хазяйкою.

Висунувши голову у кругле віконце вежі у бік Довіля, я майже пригнічено дивився, як віддалялася вона по Ле-Планш. Упродовж усього свого життя — від сирійського смітника до нормандського голубника — мене хтось обирав. Певно, це ніколи не закінчиться. І, певно, винен у цьому був я. Мама мріяла про сина, який перевершив би нездарну кар’єру її колишнього чоловіка та постачав би сюжети для її великих автобіографічних саг. Ґвендолін — аби я вповні виявив свій талант винахідника — доводила мене до шалу. Жуль нібито довірився мені — але лише заради того, аби його життя стало таким самим щасливим, як і раніше. Щодо Моріса, то він бачив у мені свого спадкоємця-фанатика, якого конче слід було поселити в голубнику нездійснених дитячих мрій. Аж ось старіюча лесбійка запрошувала мене порушити спокій подружжя в останній відчайдушній спробі зберегти стосунки!

Прийшов час показати, що я був гідний їхнього вибору. Чи що принаймні перестав сприймати себе як жертву.

Що на мене найшло? Навіщо я все це вигадала? Я уявила мармизу Фред, коли вона побачить, як рятівник мого пса заходить до намету, аби подякувати за гостинність.

Там, нагорі, у вежі, я розгубилась. Смачний аромат Зібала, його лагідні очі, тіло, пальці на моїй шкірі, прутень, притулений до мого живота... Так, ніби і не було дванадцяти років мороку, хворобливого страху, відмови від чоловіків у цілому та залицяльників зокрема. І найкращою із загорож для мене завжди була Фред. А тепер я взяла й використала її, аби завалити ту загорожу.

Фред лежала у позі йога догори ногами у півтемряві зачинених віконниць, поклавши на очі шматочки ківі. Вона видалася мені такою зворушливою, що я миттю зізналась у своєму задумі. Ноги Фред упали на ліжко, а ківі скотилися на підлогу.

— Яка ж я ранима! — прокоментувала вона. — Певно, цей месьє Макарон вже продемонстрував тобі свій запал!

Я кинулась у її обійми. І вона сама вмовляла мене не соромитися того, що я прагнула зрадити її!

— Нічого страшного, янголятко, так уже судилося... Я не тримаю тебе на ланцюгу. Якщо, аби не втратити тебе, потрібен хлоп, що ж... Єдине, про що я прошу тебе, Алісо, — це ніколи мені не брехати.

— Я не брехала.

— Звісно ж, брехала. Тебе зраджують очі. Гайда накупимо шмаття! Еге ж, я знаю, як це не подобається твоєму псові! Скажи, нехай стереже хату й поводиться чемно!

Я переказала побажання Фред Жулеві, який уже дожовував ківі. І залишила відчиненим балкон — аби він міг ганяти мартинів, нічого не ламаючи, як це сталося минулоріч.

На вулиці, поки Фред розігрівала свій антикварний спорт-кар (за її словами, авто має грітися двадцять хвилин, перш ніж стартувати зі швидкістю 50 км/год), я зазирнула до готелю. Жуль стояв на балконі і не бачив мене. Поставивши лапи на парапет, він уп’яв погляд у бік вілли «Маріпоза», ніби виглядав Зібала де Фрежа.

У наповненій гудінням кабіні «Мазераті», на стоянці Довіля, у завалених одягом і взуттям бутіках ми говорили лише про нього. Я розповіла Фред усе, що знала про його життя за межами ресторану Ladurée: про чорні діри, про досвід у розведенні свиней, про йогурти з електродами та про бактерій-телепатів, які боролися проти забруднення. Не забула про жодний клаптик цього пазлу, скласти який докупи було дуже складно.

— Премія Femina 1983 року[34], — докинула ще один клаптик Фред.

Я здивувалася.

— То він ще й пише?

— Ні, лише слугує сюжетом. «Зібал, дитя зі смітника». Поки ти розважалась у вежі, я заґуґлила і натрапила на сайт Еліани де Фреж. Не хочу псувати тобі настрою, але у подібної матінки міг вирости або працелюб, або імпотент.

— Що ж, тоді він це майстерно приховує.

— Він дуже подібний до Ентоні Перкінса у фільмі «Психо». І собаки його обожнюють.

— Хочу зробити йому подарунок. Як думаєш, який у нього розмір?

— Manix стандартного розміру[35].

— Та годі тобі, я ж серйозно! Оцей кашеміровий светр якраз для нього!

— То він пробуде з нами аж до зими?! Принаймні випробуй його до того — а тоді поговоримо і про светр.

Я міцно обійняла її і поцілувала у шию — хотіла, аби Фред припинила бурчати. Раптом задзеленчав її мобільний. Коли Фред побачила номер, то відійшла подалі — і розмовляла у тіні дерева. Я бачила, як спохмурніло її обличчя.

За три хвилини вона повернулась і допомогла мені вибрати светр. Так само сипала лайкою і саркастичними зауваженнями — і все ж думками була далеко.

— Проблема з кимось із клієнтів?

— О, так... Нічого серйозного. То ти купуєш чи ні?

Я вирішила не наполягати. Між нами так було заведено. Коли вона не бажала порушувати певну тему, я вдавала, ніби мені було байдуже — і за це вона була мені вдячна. Уперше Фред довелося боротися з раком у віці п’ятнадцяти років: онкологи не могли повірити у впертість її організму і твердили, що вона помре, якщо не полишить курити. За цей час померло четверо лікарів. Щоразу, керуючи якоюсь благодійною вечіркою, вона обов’язково згадувала про них і підкреслювала, що її випадок цікавий радше Союзові ветеранів, аніж Міністерству охорони здоров’я. Тривалість її життя забезпечували залізна воля, щомісячні переливання крові, сеанси акупунктури, ралі «Сніг і Крига» та вітрильний Тур-де-Франс[36]. Час від часу вночі, піддавшись смутку, до списку цих ліків вона додавала й мене.

— Бери цей, жовтогарячий — він личитиме твоїм очам.

Але я придбала білий светр — хотіла посперечатися з нею, як завжди. Ніби все в нас було гаразд. Я вже починала думати, що імпровізація у вежі була передчасною. Адже останньою надією Фред було підібрати мене після невдалої спроби зав’язати стосунки із чоловіком.

— Слухайся мене, — заявила вона, перш ніж ввімкнути двигун «Мазераті».

— Звісна річ.

— Я наполягаю. Алісо, ти маєш право робити все, що заманеться, окрім одного: піддавати себе небезпеці заради когось, хто на тебе не заслуговує! Цього я не терпітиму. Коли він прийде, ти будеш на пляжі і брьохатимешся із псом. Хочу побути з ним трохи сама.

І Фред виїхала зі стоянки, підрізавши авто поліцейських. Коли ж вони ввімкнули сирену і наздогнали нас, вона показала свою карточку донора Сиротинця Управління поліції. Звісно, штраф виписали, але й подякували також. Коли Фред зважується на подібні провокації, я знаю, що ввечері вона відкоркує пляшку «Блек Лейбл» і що спати вночі ми не будемо.

Авжеж, я слухатимусь її. Раптом я відчула панічний страх: злякалася, що вона відступить, поступиться місцем, виховає собі наступника. Залишить мене у добрих руках — так, як колись мама вчинила з Жулем.

— Де ж він, той светр? — запитала Фред, коли ми прибули до готелю.

І я збагнула, що забула його у крамниці.

— Повернемося, кицюню?

— Ні. І називай мене «янголятком»...

Я сидів на Ле-Планш і спостерігав, як вони грались у хвилях припливу, не зважаючи на десяте повторення з гучномовця про те, що з десятої ранку до сьомої вечора собакам було заборонено перебувати на пляжі. Один із рятувальників на квадроциклі повернувся розгублений. Своєму колезі з біноклем — той із комфортом розташувався на даху лазень — він повідомив, що йдеться про Жуля та його сліпу власницю.

— Дам’єне, облиш: вона ж нічого не бачить! Бо знову нас лаятимуть у мерії.

Я проходив повз і заспокоїв рятувальників: вони нічим не ризикували. У жодній статті європейського закону від 2008 року не йшлося про те, що представники влади не мали права розлучати сліпого і його пса у разі одужання. Тож, власне, порушувати тут не було чого.

— О, спасибі, месьє!

— До ваших послуг.

Намет номер 113 був блакитним у червону смужку. Подруга Аліси сиділа у смугастому шезлонзі в купальнику, що наполовину закривав стегна (певно, такою була нова мода). Фред курила і читала «Ле Монд». Вітер виривав із рук шпальти, і Фред байдуже дозволяла їм розлітатись по пляжу, а коли гравці у волейбол приносили їх, безжально жбурляла до паки. Я привітався. Жестом рукою із сигаретою вона запросила сісти на сусідній шезлонг. Я струсив попіл і присів, сховавши голову в тінь.

— Що це за балачки про бактерії? — кинула мені Фред, поклавши газету собі на живіт.

— О, то Аліса вам все розповіла!?

— Без преамбул. Ринок збуту є?

— Авжеж, і величезний.

— Наприклад?

— Бактерія Deinococcus radiodurans може усувати зараження після радіоактивної катастрофи. Enterobacter усотує пестициди та перетравлює пластикові пакети. Thiobacillus роз’їдає важкі метали. Paracoccus перетворює нітрати на кисень...

— А ще вони — телепати?

— Саме так, телепати. Коли привчаєш певну бактерію до певного типу робіт, а посестри по виду наслідують її приклад.

— Це точно наука чи якесь божевілля?

— Раніше було божевіллям. А зараз про це друкують статті у поважних наукових журналах і ці практики вважаються рятівними для планети. Франція ж, як завжди, відстає.

— А ти зміг би це підняти?

— Так. Якби знайшов необхідні кошти...

— Ну, тут уже справа за мною.

— Справді?

— Заспокойся: я не намагаюся бути люб’язною. Я професіонал. І мені не хочеться, аби Аліса потрапила в руки мрійника та опинилася згодом на вулиці. Ти маєш знати: вона звикла жити на широку ногу. Самостійна поведінка — це дуже добре, але лише тоді, коли є відповідний нагляд. Я не проти віддати тобі Алісу, але тільки за умови, що ти її заслуговуватимеш. Тож надай мені детальне досьє — а я передам його на вивчення моїм інвесторам. Якщо вони переймуться, то ти — король, і я віддам тобі королеву. Якщо ж ні, то ти ніхто. Все зрозуміло?

— Гадаю, у разі необхідності обирати між нами має Аліса.

— Твоя правда. Однак я — не пес. Я a priori нікому не довіряю, роблю лише виграшні ставки — інакше й пальцем не поворухну. Якщо ти будеш не на висоті, то вона отримає на тебе досьє з такими фактами, про які навіть ти уявлення не маєш. І захиститися ти не зможеш — тут у мене також не бракує зв’язків.

Вона склала газету і злегка вдарила мене по коліну, ніби підбадьорюючи.

— Гей, нічого особистого! Просто хочу трохи на тебе натиснути, аби ти поворушився і був чемним хлопчиком! Та якщо ти виявишся оманою, я хотіла б, аби Аліса негайно повернулась до мене. Вона починає нове життя, і я не хотіла б, аби вона чіпляла на себе якийсь вантаж. То як, згода?

— Дозволю собі все ж зауважити, що я заледве двома фразами з вашою подругою перемовився. Тож усе це, як на мене, передчасно...

Фред відкинула голову на шезлонг і зітхнула.

— Мені біля Аліси жити вже не довго, — не відводячи погляду від моїх кросівок, з несподіваною ніжністю в голосі заявила вона. — Але я до цього давно готова. Я завжди знала, що буду для неї лише перехідним етапом. І повір мені: роки з нею були найкращими у моєму житті. То ти згоден, чи як?

Приголомшений раптовою зміною тону, я незчувся, як відповів:

— Згоден.

— Чудово! А тепер повертайся до роботи, і зможеш уже ввечері віддати мені досьє. І нічого не кажи Алісі! Це буде нашим секретом, гаразд? Можеш сказати, що я переповіла тобі історію про зґвалтування. Бо коли вона дізнається, що я тобі допомагаю, лише махатимемо їй у спину ручками.

Її словесний «калашніков» однією чергою випустив купу дешевих погроз і неймовірні новини. Я відреагував миттю:

— Яке зґвалтування?!

— Коли Алісі було сімнадцять, за нею упадало багато хлопців, а кохатись вона обожнювала. Тільки один із них не наважувався зізнаватися їй у симпатії. Її найкращий друг. Тож одного разу після уроків разом із двома приятелями він вирішив додати собі сміливості. Але все пішло не так, як вони планували. Вона запанікувала, і один із ґвалтівників приснув Алісі в очі спреєм. Хто це був — невідомо, він так і не зізнався, а решта двоє покривали його. Їм дали двадцять років. Якщо добре поводитимуться, то наступного року вийдуть. Тепер ти знаєш усе — і можеш іти ва-банк. Та я все ж ставила б радше на твоє професійне, а не любовне майбутнє. Поквапся — вони виходять із води! Увечері ми запрошуємо тебе на вечерю до казино. Наплічник залишиш на рецепції у готелі і о восьмій підійдеш до нас. І краще не смикай за цю мотузку: Аліса вирішить, що ти її шантажуєш. Усе, ходи! Пам’ятай: я на тебе розраховую.

Вона загасила недопалок, кинувши його у пісок, віддала мені газету, накинула на плечі парео, підвелася, схопила подушку й попрямувала до «Флобера». Приклавши «Ле-Монд» до чола, я дивився вслід Фред, поки вона не зникла за «Галатеєю». Не знаю, що збентежило мене більше: щойно почуте про жахливе минуле Аліси чи перспективи мого майбуття.

Жуль одним стрибком перекинув мене на пісок.

— Як усе минуло? Усе гаразд? — поцікавилась Аліса, відтягуючи пса від мого обличчя.

Я заледве підвівся, вибираючись із поламаного шезлонга. Алісині очі горіли нетерплячкою. Я заспокоїв її, вдавши безтурботність — але вона не повірила. Зблідла. Я потупив очі. Вона двома пальцями підняла моє підборіддя і холодно й дуже чітко проказала:

— То був просто нещасний випадок, зрозуміло? Так сказав лікар. Ти маєш забути про це. Я спекалася цього самотужки, тож це нікого не стосується!

Заскочений зненацька, я пробелькотів, що ми говорили лише про роботу. Хоча брехня мені ніколи не вдавалася, все ж Аліса, здається, повірила. Вона вправно струшувала з моїх плечей піщинки й цурпалки. Поки Жуль несамовито стрибав, показуючи мені дрючок, який я мав кинути, Аліса всміхнулася, немов вибачаючись.

— Слухай, я цілком нормальна жінка! Та це не означає, що я така вже проста.

Я погодився, легко торкнувшись своїми вустами її вуст, і пішов гратися з псом.

Ми зустрілися перед готелем. Фред ніяк не прокоментувала свою зустріч із месьє Макароном, лише кинула:

— Приходь до мого грального столика о пів на восьму. Я запросила того хлопака на вечерю.

— А чому в казино? Вони ж не пускають тварин!

— Саме тому. Ви маєте залишитися наодинці, аби зрозуміти, що справді відчуваєте одне до одного, без втручання Жуля.

Це було так проникливо, що я оніміла і лише дивилась, як Фред віддалялася. Той, про кого щойно йшлося, потягнув за повід, аби привернути мою увагу. Ми пішли до крамниці, я купила Жулеві смаженої курятини і заварне тістечко з шоколадом — його улюблені ласощі. Ніби наперед намагалася підсолодити дві години самоти, що чекали на нього — зараз ідея провести цей вечір утрьох видавалася мені найгіршою у житті.

Фред, широко усміхнувшись — джек-пот! — звіддаля подала мені знак. Вона сиділа біля балюстради у залі, що ніби нависала над столиками для гри в бакара. Ішла вже четверта гра. Якась німфетка (навряд чи повнолітня) швиденько набирала смс, схилившись над тарілкою. З оголеного плеча спадали аж три футболки, натягнені одна на одну.

— Пригадуєш Елеонор?

— Елеонор без «а»! — уточнила дівчина. Вона підвелась, аби поцілувати мене, — ми якось бачилися. Принаймні я тебе бачила. До речі, вітаю! Які гарні очі!

— Це донька Боннево, — нагадала Фред.

Але я вже впізнала її по голосу. Одна жалюгідна звивина в голові, миле личко, а минулого літа стажувалася в аптеці свого татуся. Цей тип завжди впевненим тоном уголос читав рецепти: «Пуроптіл» та «Лаксатол» для мадемуазель Ґальєн — і гарного вам дня!

— Елеонор хоче стати актрисою, — вела далі Фред, — відвідує по вихідних курси у Гаврі. Я дивилася демо на сайті: гадаю, її варто декому показати.

Я зраділа. Хоч і з острахом намагалась осягнути задум: навіщо вилучати з вечері Жуля, аби замінити його на цю міс Трувіль?! Фред починала передивлятися свої контакти на Квітучому узбережжі і згадувати тих, хто мав приїхати на Фестиваль американського кіно. Щелепа студенточки звисала над тарілкою із закусками. Раптом я відчула до неї симпатію. Шість років тому я була на її місці. Мене приголомшила спритність цієї фанатичної дослідниці, яка вже у перших нотках мого задоволення вчула незвичайну колоратуру і ринулася прилаштовувати мене до Radio France. У Фред був лише один спосіб самозахисту: демонструвати силу тоді, коли вона відчувала до когось слабкість.

— Мене дратує, коли запізнюються! — вона перервала гру, розлючено зирнувши на велетенський годинник, що висів під склепінням зі штучного мармуру.

Я зауважила, що ще була тільки восьма. Фред, залишивши мої слова без відповіді, додала, пальчиком піднявши підборіддя майбутньої аптекарки:

— Хочеш поснідати з братами Дарденнами[37]? Вони якраз шукають інженю для свого наступного фільму.

Елеонор, здається, повірити не могла своєму щастю. Бідолашна. А втім, я з власного досвіду знала: що з вищої відстані падаєш, то краще розкривається парашут. Фред своєю впевненістю підштовхнула мене до впертої роботи над голосом, до занять співами — і хоча хористкою мене на радіо не взяли, я стала дикторкою на RTL. І такого ж везіння я бажала й малючці Боннево. «Сезар» їй, певна річ, не світив (голос-бо в неї був достоту як у качки), однак мультфільми озвучувати їй під силу.

— А ось і наш містер Бактерія! — скрикнула Фред і підвелася. — Певно, паспорт забув.

Вона перетнула гральну залу і зупинилася перед Зібалом, що шалено жестикулював перед охоронцем: відколи це треба показувати документи, щоби зайти до ресторану?! Фред вийняла свою чорну картку «привілеї старої огрядної пані» та пояснила незворушному пінгвінові на сторожі, що її гість прийшов лише повечеряти.

— Збоченці з безпеки! Терпіти це все не можу! — нервував Зібал, підходячи до нашого столика.

Він явно був у казино вперше. Елеонор підтримала його: її дуже хвилювала популярність Національного фронту. Фред представила їх одне одному, пояснила Зібалові, що річ тут не в расизмі, а у виконанні закону про недопущення до гри неповнолітніх і тим, кому заборонено грати. Тоді Зібал змінив тему і похвалив мою сукню. На ньому ж була куртка із дешевого магазину — проста і замала. Певно, він купив її на набережній дорогою сюди. На одному з рукавів ще був помітний слід від магніту від крадіїв. А втім, мене дуже потішило те, що він навіть не глянув на юні перса, заледве прикриті трьома футболками.

Фред замовила шампанське і тацю з морепродуктами. Зібал непомітно передав їй під столом пухкий конверт, який він ховав під курткою. А Фред подякувала йому, злегка примружившись. І поклала свої руки на руки обох запрошених.

— Зібал де Фреж — майбутній лауреат Нобелівської премії, який починає буквально з нуля, — рівним тоном пояснила вона своїй протеже. — Однак, на відміну від тебе, проблем з іменем у нього немає.

— О, так! — зітхнула Елеонор. — До мого імені всі додають «а». Виходить «Елеонора». Це мене бісить!

— Насправді з пантелику збиває радше «Боннево», — заспокоїла її Фред. — Треба щось коротше. Елеонор Бонн. Так краще звучить.

Радісна аптекарська усмішка осяяла юний писок. Елеонор обернулась до мене. На підтвердження слів Фред я кивнула. Аякже! Саме з такого імені починається здійснення мрій! Певно, вона вже бачила його на афіші. Елеонор Бонн у... Напевно, вважала себе реалісткою. Усвідомлювала, що буде непросто. Що кіно — дуже закрита спільнота, особливо для доньки аптекаря.

Зібал під столом притулив свою ногу до моєї. Мене ніби струмом пройняло — спиною ж пробіг холодок. Фред, яка помічала все, бігала пальцями по скатертині і не зводила з мене похмурого погляду. Аби трохи розрядити обстановку, я нагадала майбутній зірці про один прецедент: безсмертна Мішель Мерсьє — «Анжеліка, маркіза янголів» — була донькою аптекаря Мерсьє із Ніцци. Елеонор мляво посміхнулась. Певно, не знала, хто то така. Фред, піднявши брову, мовчки подякувала мені за брехливу увагу до захоплень часів її молодості.

Завібрував чийсь телефон. Зібал краєм ока зирнув на екран, розгубився, вибачився та відійшов, щоби поговорити поміж круп’є, що прибирали фішки з зелених столів. Я відчула, як ногою пробігли мурахи. Я казала собі, що геть нічого не знаю про рятівника свого пса — лише читала його трагічне резюме, а ще я тану від його мужніх манер. Хтозна, може, він уже одружений або розлучений і має дітей, з якими бачиться по вихідних. А може, він — імпульсивний донжуан, який приноровлюється до своїх жертв? Я не відчувала у ньому фальші. Та це нічого не доводило. Самовпевнені негідники — явище розповсюджене. Збоченці-нарциси. Фред більшість чоловіків називала «сірими плямами».

Коли мій герой із Орлі повернувся до столика, то вже був геть інший. Авжеж, він докладав зусиль, ставив запитання, заповнював пробіли у своїх знаннях у галузі кіно. Ніби намагався забути про телефонну розмову. Або про свій потяг до мене. Ні, у нього були проблеми, я це відчувала. Як, зрештою, і Фред, як і всі присутні. А я просто хотіла бути щасливою — от і все. Вимкнути світло. Штучне світло, блиск якого мене дратував.

— «Мазераті Інді 73», — раптом запитав Зібал, — там, на стоянці «Флобера», то ваша машина?

Фред просяяла і зауважила подрузі, що нині не часто зустрінеш чоловіків, які цікавилися б антикварними автомобілями.

— Я цікавлюсь усім — це мій головний недолік. На мою скромну думку, це найкраще авто, спроектоване у Віньяле[38].

— А от Жуль її просто ненавидить! Певно, машина це відчуває: щойно він стрибає всередину, вона миттю ламається. Щороку мені доводиться саджати їх на потяг на вокзалі Сен-Лазар і зустрічати тут. Це перше літо, коли ми з Алісою мали змогу поїхати разом. Еге ж, янголятко?

Вона стиснула мені пальці. Я мляво посміхнулась. Чого вона, власне, хоче, навіщо ця гра? Вечеря стала раптом неїстівною — мов антракт, що затягнувся. Та й випила я забагато. Намагалася бути веселою, але мою нещирість, певно, помітили всі. Коли вони сміялися, мені хотілося плакати, коли вони жваво обговорювали перешкоди від радарів та проблеми сезонних робітників, мені кортіло вилаятись. Вимкнути звук. Увійти у хвилі при місячному сяйві разом із псом. Моїм псом. Кортіло кохатися.

О 22:40 ми проводили Елеонор (без «а») до помешкання її батьків над аптекою. Поцілували її, почекали, поки вона з третьої спроби відчинить двері будинку — налигана, але щаслива. Фред підморгнула мені. Вона готувала собі майбутнє. Не знаю, чого вона хотіла: примусити мене до ревнощів чи полегшити мені докори сумління. Показати, що досі здатна причаровувати дівчат, що досі вміє бути потрібною, не виглядаючи при цьому дурепою. Що досі може грати в Пігмаліона — себто пережити з іншими те, що відчула зі мною. Можливо, ця вечеря була лише смачною домішкою до нашого розриву. Можливо, Фред хотіла поступитися чарівному бактеріологові — на Орлеанській вулиці вона взяла його за руку і щось поклала йому в кишеню. А він не відводив очей від пухкого конверту, який загрозливо випинався із замалої для нього сумочки від «Шанель». Поки Фред ішла, Зібал постійно поправляв цей конверт.

Я була третьою, йшла за ними. Здавалося, ніби я — їхня провінційна кузина, що попереду — ціле майбутнє. Це часто повторюють шмаркачкам, яким здається, ніби час тягнеться надто повільно.

Зібал зупинився, щоби зашнурувати черевик. Фред обернулась до мене й зітхнула — ніби просто продовжувала нашу розмову:

— Така зворушлива. Хоч і простакувата. Миле дівчисько. До того ж, корисно мати під боком аптекарку.

Мені стало соромно — я лише зараз її зрозуміла. Фред мусила розставити всі крапки над «і». Вона усміхнулась, аби заспокоїти мене. Аби нагадати, що я була вільна. Що я не потрібна їй у ролі доглядачки.

Фред взяла свого суперника під руку, і ми пішли до готелю, де нас гавкотом із балкону привітав Жуль.

Дивний був вечір. Фред нахвалювала мене цій акторці-аматорці — так, ніби мої біологічні відкриття могли перетворити мене на мецената, який профінансував би фільм. Я так і не зрозумів: чи то вона використовувала мене, аби привабити Елеонор, чи — навпаки — намагалася прилаштувати мене до неї, аби повернути собі Алісу.

Я вже брався до третього лангуста, аж раптом отримав повідомлення від мами: «Якщо потреба ще є, можеш облаштуватись у мене. Цілую».

Семантичний аналіз тексту та незвичне для мами останнє слово наштовхнули мене на похмурі здогади. Тож я відійшов, аби набрати її. Колонки Bose — я подарував їй їх на Різдво — щосили плювалися Вагнером. Мама була у відчаї, тож із легкістю відкрила мені своє серце — немов термінове повідомлення агенції France Presse. Унаслідок скасування Державною радою постанови, що забороняла розводити вогонь у помешканнях жителів регіону Іль-де-Франс, проти Жана-Кристофа — сповненого надій на майбутнє депутата, який склав цю кляту постанову, — почали розслідування за звинуваченням у пасивній корупції та зумисному підбурюванні до купівлі коминів закритого типу (текст постанови дозволяв забруднювати паризький регіон тільки цим пристроям). Суддя схвалив прохання про взяття Жана-Кристофа під арешт — і це за місяць до виходу книжки, де мама розповідала про їхнє шалене кохання і прагнення змінити Францію!

— Зібале, а я ж тільки-но підписала верстку до друку, уявляєш?! Це катастрофа — ЗМІ мене просто на шматки роздеруть! Чи, ба, навіть гірше: взагалі бойкотуватимуть. Ну як Жан-Кристоф міг так зі мною вчинити?!

Раптом відчувши симпатію до цього героя автобіографічного опусу — не менш злощасного, ніж я сам, — я відповів, що, повернувшись з відпустки, обов’язково відвідаю його у в’язниці. Мама миттю поклала слухавку.

Я повернувся до столика, де, судячи з косих поглядів і мовчанки, яка відразу запанувала, обговорювали саме мене. Три жінки, три покоління, три долі. Перша на самому початку шляху, друга в процесі відновлення, а третя — вже близька до фіналу. І поміж них — я, у пошуках себе. Жінки завжди ламали мене, потім намагалися воскресити, запалити новим вогнем — і потім знову ламали. Вже не кажучи про мою матір, яка конче мала з’явитися саме цього вечора, коли моє життя — хтозна? — могло кардинально змінитися.

Аліса думками явно була десь далеко. Я говорив з Фред про кіно та спортивні машини — сподівався, що досьє, яке я їй дав, вона читатиме в доброму гуморі. Але всередині себе я відчував порожнечу. Брак чогось. Раптом я зрозумів — мені бракувало лабрадора з 22-го номера. Певно, псам, як і волоцюгам, вхід до казино було заборонено. Фред, ясна річ, навмисно вибрала саме це місце — аби Жуль не так явно ставав на мій бік. Але навіщо було накривати столик на чотирьох?

— Отой ваш Жуль, він також тут? Йому подобається? — запитала донька аптекаря, імені якої я не запам’ятав. Вона допивала вже шостий келих шампанського.

Вони, дивно перезирнувшись, хором відповіли їй «так».

— Тащуся від нього! — зізналось мені дівчисько. — Я завжди кажу Фред: якщо одного дня вони подадуться на край світу, Жуля я заберу собі!

І вона миттю видалася мені гарненькою. Дуже приваблива дівчина. Та під столом мене штовхнули ногою — і відчуття порожнечі повернулося. З гнівного погляду Фред я зрозумів, хто штовхався — хоч і не міг второпати, нащо. Вона використовувала мене то як ворога, то як союзника — причому по черзі то проти Аліси, то проти дівчиська. Та я був упевнений, що вона відчуває з мого боку небезпеку. Не те щоб мене це потішило — радше зворушило.

Коли ми вийшли з казино, було досить прохолодно. Йодований бриз дихав ароматом жимолості — але Фред, закуривши, миттю перебила цей запах. Крики мартинів, хлопки петард — у звуковому тлі переважали баси; поодинокі гульвіси перечіпалися через безхатьків, які жили просто на тротуарах. Саме такий вигляд мала відпустка.

Перед аптекою Боннево Аліса підтримала під руку дівчисько, що перебрала шампанського — і якусь мить ми були впевнені, що лангусти випірнуть з неї в канаву. Але вона стрималася. Хтозна, може, це сталося вдома. Поки Аліса й Елеонор вслухались у булькотіння нудоти під лінивим блиманням неонового червоного хреста, Фред кинула один євро в автомат, втиснутий між двома вітринами. Тут було виставлено ортопедичні протези, протитютюнові пластирі, плакати з жінками, що тішились перемозі над циститом або запором, а також рекламу популярних ліків, які можна було придбати у будь-якому супермаркеті. Запитайте у вашого лікаря...

— Про всяк випадок, — сказала Фред, непомітно сунувши мені в кишеню презерватив.

На її повіках блиснули сльози. Перестрівши погляд Аліси, Фред підморгнула їй і відвернулась.

До готелю ми поверталися вузькими вуличками, де було повно забитих людьми терас. Фред тримала мене під руку — їй було незручно йти по слизькій бруківці на високих підборах, — і я відчував, як Аліса дивилася нам у спини. Глибоко вдихаючи вітер, я насолоджувався новою роллю — іграшки для цих двох жінок. Перед тим мною вже досхочу награвся пес. Певно, ці ролі були найважливішими у моєму житті.

— Ти перший підеш до ванної, — розпоряджалася Фред, зачинивши за нами двері. — Потім лягаєш і поводишся так, ніби тебе немає. Маєш що почитати?

— Маю.

— Аліса може позичити тобі затички для вух — кажуть, я хроплю.

— Не треба, сон у мене нечуткий.

— Ти з ким спатимеш, Жулю? — запитала Аліса.

Збуджений новим розкладом, який він ще не зрозумів, пес блукав кімнатами. Зрештою він взяв зубами шарф Аліси, приніс і поклав його на мій наплічник під столом навпроти дитячого ліжечка — вийшло щось на кшталт кошика для спання. З цього стратегічного місця він міг бачити штору, що розділяла кімнати — а також вхідні двері. Себто контролювати весь світ.

Фред увімкнула телевізор, аби заглушити звуки душу. Політики, що кидались одне на одного у шоу вправного ведучого, заповнили відсутність збентеження, яке ми намагалися демонструвати. Я — у футболці й трусах — пірнув під ковдру з рожевими хмаринками, прихопивши з собою статтю у журналі Nature про розумові здібності слизуватих грибів — одноклітинного моху, здатного знайти вихід із лабіринту. Підійшов побажати добраніч Жуль і приніс одну шкарпетку — сенс цього жесту я так і не зрозумів. Я подякував псові й поклав шкарпетку під подушку. Політики, перекрикуючи одне одного, скаржилися, що їм не дають висловитись. Дівчата проходили по черзі повз мене в халатах, з кремом у руках та зубною щіткою у зубах. Я вимкнув світло ще до того, як вони завершили свій туалет.

Замість бажання, довіри і перегляду своїх поглядів, я відчував лише повне нерозуміння того, що мало відбутися цієї ночі. Позбавлений усіх стандартних засобів чоловічої знади, я — як ніколи — відчував задоволення від того, що я чоловік. Цікаво, вони кохатимуться там, за шторою? Може, запросять мене до себе? Фантазії щодо Аліси, якими я давно вже був просочений, боролись у мені із захопленням майстерною вдачею Фред. Нарешті вони вимкнули телевізор.

— Добраніч, месьє Макарон! — хором крикнули мені із-за штори.

Я відповів — намагався потрапити в їхню веселу тональність. Світло під шторою згасло. Вони зачинили віконниці у своїй кімнаті, але моє вікно було розчахнуте — і дитячу заливало яскраве світло міста. Тихо посопуючи, я став дослухатися, намагаючись почути скрипіння ліжка.

— Подай, будь ласка, айпед, — попросила Фред.

Потім запала тривала пауза — і я вирішив, що вони, напевно, дивилися порнофільм. Я розривався між бажанням приєднатись до них і страхом виявитися зайвим — тож чекав і дивився з благанням на пса, який засинав, зануривши голову в мій наплічник. З його снів почали вириватись скиглення.

— Гей, там, у дитячій! — гукнула Фред. — Скільки літер «м» у слові «дилема»? Одна чи дві?

Вони грали у скрабл...

Мене розбудило порипування паркету. І брязкання металевого кільця об віконницю. Я розплющив очі. У жовтому світлі ліхтаря на фасаді протилежного будинку Аліса розсовувала портьєри і поправляла їх. Жуль підняв голову. Вона простягнула до нього руку. Пес знову слухняно ліг. Аліса навшпиньки, затиснувши якусь рамку під пахвою, підійшла до комода. Я, охоплений сумнівами, вдавав, ніби сплю, однак вона, зирнувши на мене, приклала палець до вуст. Потім поставила люстро навпроти дитячого ліжка, зняла рожеві майку і шорти.

Не в змозі стримати запал, я підхопився, відкинувши ковдру. Однак Аліса зробила в мій бік такий самий горизонтальний жест рукою, як і в бік пса. Я знову ліг. Вона наблизилася, не відводячи погляду від мого відображення в люстрі. Притулившись коліном до мого стегна, вона поправила люстро, потім розвернулась і зняла з мене футболку. І знову жестом дала зрозуміти: «Ані руш!» З віртуозністю піротехніка вона спустила мої труси. Я стоїчно лежав, поки вона вивчала моє відображення, проводила пальцем по моєму прутню, цілувала мене впівоберта, не упускаючи з виду люстро. Я теж її розглядав у край ока, намагаючись не перетинатися з нею поглядами. Я відчував: один хибний рух, одне недоречне слово — і мить було б зіпсовано. Не я її приваблював — вона шукала себе. Прагнула віднайти у собі відлуння минулих бажань. Емоції примножили мою жагу — і виставили її напоказ. Я був лише манекеном для демонстрації. Вона ніби приміряла мене. І це страшенно збуджувало. Збуджувала її довіра до мене. Сміливість, з якою Аліса намагалася повернути природний потяг. Те, як вона нехтувала жахливими спогадами.

Я не рухався. Дозволяв їй робити все, спостерігав, як вона потроху звикала до нас. Як розвіювала свій страх. Як обеззброювала минуле. Як творила нові образи — ніжні, вишукані, чуттєві, належні тільки їй. Як знову знайомилася з собою. Як пристосовувалася до чоловічого тіла.

Жуль заричав. Це було попередження. Аліса зімкнула вуста на голівці мого прутня, не відводячи очей від люстра. Я зирнув у бік штори. Звідти виринула Фред.

— Можна мені в туалет? — прошепотіла вона до Жуля, що заступив їй шлях.

І вона обійшла його, не звертаючи на нас уваги, закутана в свій пеньюар, і обережно зачинила за собою двері вбиральні. Прутнем я відчув сміх, який намагалася стримати Аліса.

Дзюрчання, шурхіт паперу, змивання. Коли Фред вийшла, Жуль уже чекав на неї, аби проводити до кімнати батьків. Вона зупинилася перед моїми складеними на стільці штанами, вийняла звідти презерватив, який придбала перед аптекою Боннево, і кинула його на ковдру. Жуль кинувся і приніс їй презерватив у зубах. Фред, знизавши плечами, взяла його, запхнула за люстро і повернулась до себе.

Я рукою підняв обличчя Аліси. Ми заглушили сміх поцілунком, обійнявшись, мов двоє дітей. Чи як двоє стареньких. Закохані аж до смерті. І здружені назавжди.

Коли я прокинулася, то лежала, притулившись до нього, у вузенькому дитячому ліжечку. Лежала — і не могла в це повірити. Я не відчувала ні відрази, ні сорому, ні хвилювання. Ніби повністю оновилась. Удруге я стала цнотливою — немовби відмилася від паскудства чоловіків та відчуття провини, що блокувало мої бажання. Однак між нами нічого не сталося. Я майже відсмоктала йому, задихаючись від сміху, ми цілувалися — а потім міцно заснули. Я не відчувала небезпеки, не згадувала про «той випадок». А втім, я уже усвідомлювала, що виграла, що жадаю його так, ніби ми вже кохалися сотні разів. Його відкритість, стриманість, сила та ніжність. За це я його полюбила. І Фред збагнула це значно раніше за мене. Вже не кажучи про Жуля. І ми будемо разом. Вигадаємо веселе щастя — щось просте, майже сільське, але наше, незрозуміле для решти. Я з радістю дозволю розділити щастя зі мною. Гадаю, Фред буде тільки рада: вона зробила все, аби я зрозуміла її натяк щодо Елеонор — і я все збагнула, хоч і приховала, наскільки болісним був її вибір, наскільки вочевидь важким було її рішення відмовитися від мене. Залишався єдиний фактор ризику: реакція спадкоємця.

Зібал, забурмотівши, прокинувся. Розплющивши очі, побачив, що я — у його обіймах. Я прошепотіла: доброго ранку, любове моя! Він відповів так само, не заморочуючись на слова — був явно здивований, хоч і ґречний. Подив приховував погано. Навряд чи він вирине на поверхню до третьої чашки кави. Я вистрибнула із ліжка. Жуль кинувся до дверей. У зубах він тримав свій повід. Я натягнула на себе костюм і гукнула:

— Замовте мені сніданок!

— Я сплю! — проревіла Фред із-за штори.

Ми вдвох скотилися сходами — обидва щасливі і задоволені собою. На першому поверсі я почепила на Жуля повід. Авжеж, я добре знала, що з погляду психології це не мало сенсу, і все ж вирішила, що звичок позбавлятиму його іншим разом. Зрештою, пес сприйняв це просто як рефлекс, без наслідків. І справа була не у фетишизмі. Хай там як, а Жуль уже не виглядав як травмований пес. Доктор Макарон творив з нами дива.

Елізабет чекала внизу, гортаючи газету.

— Мала, вам замовляти сніданок?

— О, так! Дякую! На трьох, будь ласка.

Вона зирнула на мене поверх сторінок, надула здивовано губки — ніби поцілувала. Вітер штовхав нас у бік міста. Жуль збіг у канаву на Паризькій вулиці і зупинився навпроти ґрат, що огороджували якийсь пустир. Я не знала, куди він прямував. Але ж як приємно було гуляти отак, усліпу! Подумавши про це, я мало не розплакалася. Зважаючи на те, з чого все починалося, це було справжнім щастям. Непристойно великим щастям. Кортіло на весь світ закричати про свою радість. Навіть якщо Фред буде від цього боляче. Саме заради неї я мусила бути щасливою. І не мала права на помилку.

Жуль, зрештою, піднявся з канави і підійшов до автомату з пакетами для сміття, що стояв край Ле-Планш. Він взяв звідти один і кинувся на пошуки перехожого, який би його зрозумів, якогось добропорядного бігуна. Я миттю збагнула, навіщо йому був потрібний повід. Однією з його улюблених ігор було примушувати підбирати свої какавелі когось невідомого, хто зжалиться над бідолашною сліпою — бо інакше мені довелося б шукати ще теплі випорожнення пса і пакувати їх навпомацки. Жуль був ще тим пронозою.

Я була змушена удавати сліпу і дякувати м’язистому туристові з доберманом, який відразу кинувся до теплої купки — певно, це була сука. Я виснувала це з того, як поводився Жуль, поки власник собаки ходив до смітника. Мій пес був не менш збуджений, аніж я. Після 19-ї години він і так влаштовував оргії на пляжі — суперництво зі мною, напевно, цього року підвищить його приплід. І я з полегшенням вирішила, що стримував його аж ніяк не повід. Жуль перетворювався на нормальну тварину. Зрештою, як і я. Того ранку я справді почувалася сучкою. Згідно зі статистикою, нам залишалося насолоджуватися собою п’ять-шість років — і ми не соромитимемося жити!

— Допомогти? — пробасив підбирач какавелів, примусивши Жуля злізти з його чарівної жертви.

Він потягнув пса за повід і вклав мені його в руку з обережністю, дивною для статури регбіста.

— Даруйте. Моя Бландіна дуже гаряча.

Я чула, як відповідала, що все гаразд — і почервоніла. І він теж спалахнув. Регбіст побажав мені доброго дня і побіг далі разом зі щасливою сучкою. Ми ж завмерли, дивлячись їм услід: вони віддалялися супроти вітру, який дув із моря.

— Та годі вже видивлятися! — зауважила я своєму товаришеві по полюванню на партнерів. — На кого ми схожі?!

Я ніяк не могла оговтатися від бажання, яке викликав у мені месьє Макарон. Раптом я подумала, що можна повернутись і подивитися на нього — такого беззахисного в дитячому ліжку. Мене переповнили почуття.

І тут ми підскочили. Гучне ревіння розірвало тихе шурхотіння крил мартинів. Так могло ревіти тільки одне авто. Добігши до рогу вулиці Карно, ми побачили тільки, як сіра «Мазераті» звертає на площу Казино — на повній швидкості і без попереднього розігріву. Неможливо! Фред нізащо б так не вчинила зі своїм улюбленим болідом.

Тривожними кроками я перетнула хол. Нервова усмішка Елізабет розвіяла підозру в крадіжці. Я кинулася до кімнати, де Зібал, сяючи від щастя, стояв перед напів­порожньою шафою.

— Це через мене, — відразу заявив він. — Але не з тієї причини, про яку ти могла б подумати.

Через п’ять хвилин після того, як Аліса і Жуль пішли на прогулянку, я відчинив покоївці, яка гордо повідомила, що очікується безхмарна погода, і поставила на стіл перевантажену тацю.

— Я не знаю, що до смаку месьє, тож принесла і каву, і чай, сік і помаранчевий, і ананасовий. Усім доброго дня!

Я обережно, аби не порушити сну, постукав у стулки, що розділяли кімнати.

— Неси! — буркнула Фред.

Я увійшов, відсунувши штору, — і поставив тацю на ліжко. Потім розчинив віконниці і привітався з мартином, який чекав обслугу, сидячи на стільці. Зачинивши вікно, я обернувся й сказав Фред, що мені дуже шкода.

— Еге ж, я й бачу, — пробурмотіла вона, розставляючи чашки. — Не треба цих світських манер! Якщо вас справді так одне до одного тягне, то я тільки рада і поступаюся місцем. Свічку тримати не буду. Тим паче, що ти — геній.

І вона кивнула в бік теки, папери з якої були розкидані по килиму. Упевненою рукою Фред налила собі каву.

— Мені сподобалися твої бактерії, однак звичайних людей це може налякати — занадто схоже на епідемію. Залишимо це про запас, коли прославишся. А що справді варте уваги — причому у недалекому майбутньому — то це лікарські рослини, з яких на замовлення можна виготовляти ліки. Ти точно впевнений у тому, що написав?

— П’ять років досліджував їх у власній ванній. І маю свідоцтво про винахід.

— Винахід рослин?!

— Ні, винахід способу кореневої ексудації. Це єдиний метод видобутку хімічних елементів з подібною віддачою.

— Але ти стверджуєш, що можеш у сто разів збільшити виробництво протиракового таксолу з глиці, зокрема тису — а докази маєш?

— Маю.

— То можна починати виробництво?

— Справа за фінансуванням.

— Це я тобі забезпечу.

І Фред умочила круасан у каву, потім ковтнула вміст чашки, прожувала, підвелась і відчинила шафу. Вона дістала валізу і почала закидати у неї речі, переказуючи свій план приступу до міжнародної сільськогосподарської корпорації:

— Мій адвокат Дафна Шассань — до речі, найкраща в Парижі — виграла для них процес. Підпиши довіреність на моє ім’я — вона лежить на тумбочці біля ліжка. Поки що я не бачу якихось проблем: угоду ми можемо скласти у вересні. До речі, «лікарські рослини» — це якось дешево. Раджу тобі іншу назву — Plant Advanced Technology. Що ж, я їду, Алісу бачити не хочу. Чекай на новини!

Я підписав аркуш із п’ятьма рядками, що мали розвернути моє життя у певному напрямку. Хай там як, обману я не боявся і втрачати не мав чого.

— Обіцяй, що піклуватимешся про неї! І не квапте подій. Залиш ініціативу за Алісою — так, як цієї ночі. Удай, ніби допомагаєш їй розпалити тебе, якщо вдасться: так ти завоюєш її довіру. Вона вирішить, буцімто допомагає таким чином вирішити твої негаразди з жінками. А це — ще краще! То як, я можу розраховувати на тебе?

— Можеш.

Уже за дві хвилини вона стояла у ліфті. Я налив собі чаю та намастив маслом хлібець — хотів додати собі сил. Але й налякала вона мене, ця товстуха! Цієї ночі у нас з Алісою все йшло якнайкраще — а тепер я раптом збагнув, що її сексуальність лише відновлювалась. Фред — відчуваючи провину чи прагнучи помсти — обернула бажання на умови домовленості: чари й спонтанність ніби розчинились у її дешевому розрахунку, мов із банального журналу.

Я вже виходив із душу, коли до кімнати увірвалась Аліса. Певно, вона бачила, як від’їжджав «Мазераті». Я спробував її заспокоїти:

— Це через мене. Але не з тієї причини, про яку ти могла б подумати.

Більше сказати не встиг: задзеленчав телефон. Аліса кинулася до слухавки. Ми з Жулем обмінялися здивованими поглядами, і я зробив кілька кроків до відчиненої штори. Фред так голосно говорила у свій мобільний, що, навіть незважаючи на вроджену скромність, я все почув:

— Слухай, ти ж мене знаєш: терпіти не можу прощатися, — але не переймайся, янголятко, усе гаразд, повір! Просто маю знайти для нього інвесторів, поки вони не роз’їхались у відпустки. Твій месьє Макарон — це ж просто бомба! І не роби дурниць! Ти його бентежиш. Тож заспокой його і тримай тепленьким. Хай тішиться, але не ловить гав. You see what I mean. Він повинен вірити мені, і я хочу, аби він витиснув із себе найкраще, щось на кшталт своїх лікарлин.

— Своїх чого...? — пробурмотіла Аліса, зирнувши на мене, ошелешена потоком слів, який вилився на неї.

— Лікарських рослин. Утім, він усе тобі сам пояснить. Що ж, сонечко, користуйся можливістю — і я так само чинитиму. Все, цілую!

Аліса навпомацки поклала слухавку. Я намагався витлумачити вираз її прикутих до мене очей. Подив від почутих компліментів, несподіване відкриття іншого боку мене, збентеження через близькість, що раптово впала на нас, та докори сумління через скоєне уночі...

— Що то за лікарнина така?

Я сів на ліжко та розповів їй про свій метод вирощування у воді рослин, з яких раз на місяць я видобував активні хімічні речовини, доячи коріння, мов коров’яче вим’я.

— І Фред так збудилася через це?!

— Еге ж. Зростання у водному середовищі призводить до перевиробництва лікарських протеїнів, які неможливо синтезувати у штучний спосіб!

Вона урвала мене, коли я заглибився в доводи переваг молекул, що їх виробляли мої чемпіонки — Ruta graveolens і Datura innoxia, — при лікуванні астми, псоріазу та хвороби Альцгеймера.

— Хочеш, точно скажу тобі, що відчуваю?

Мене трохи злякала серйозність, з якою вона це сказала. Я ствердно опустив повіки, усвідомлюючи, якому ризикові піддаю себе.

— Навіть у найхимерніших снах я не уявляла, що знову закохаюсь у чоловіка і що моя жінка ревнуватиме до нього.

Я про себе повторив сказане нею, аби впевнитися, що все правильно зрозумів. І відповів, що поки що нічого не було.

— Чого саме — кохання?

— Ні, ревнощів.

Аліса всміхнулась і взяла мене за руку.

— Ревнощі залиш мені. Я це просто обожнюю! Я не зможу дати тобі те, що дасть Фред, але ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що вона взяла тебе під крило!

Її руки ковзнули по моєму халату. Ліва зарилась у волосся на грудях, а правою вона повільно розмотувала пас.

— Скажемо їй?

Я притулив свої вуста до її. Вона розтулила губи. Наші язики спліталися, грались у піжмурки, потім знову спліталися. Подих її почастішав, і вона мало не простогнала: ходи, хутчіш! Я зірвав з неї спортивну куртку. Аліса зупинила мене і вказала на щось за моєю спиною.

— Загасити світло? — запитав я.

— Нізащо!

Я пішов до дитячої і приніс звідти люстро. Жуль лежав перед комодом і жував подарований Фред презерватив.

У суботу розігралася драма.

Відколи Фред залишила нас утрьох, я розуміла, що пес ішов кривим шляхом. Що щасливішими були ми з Зібалом, то очевиднішим ставало те, що Жулеві чогось бракує. Коли до мене повернувся зір, він вирішив, що я його залишила — і відтоді виконував різні завдання. Привів до мене коханого чоловіка — і я прийняла цей дар; місію ніби було завершено, однак інстинкт Жуля вимагав більшого. Він не хотів бути звичайним псом. А нам із Зібалом було досить одне одного. Жуль мусив допомагати комусь іншому. Комусь новому. Комусь самотньому.

Тож він вирушив на полювання. Влаштовував засідки, йшов по сліду, чіплявся до людей на пляжі й посеред вулиці. Будь-що, подібне на білий ціпок або на інвалідний візок викликало в ньому внутрішню силу, без якої він почувався б покинутим. І все ж Трувіль — дуже невелике місто, тут люди одне одному завжди допомагають, і всі тутешні інваліди вже були прилаштовані. І пес переключився на іноземців.

Щоранку він виходив, коли під’їжджав мікроавтобус товариства «Пленер»: на ньому привозили хворих дітлахів, аби вони хоч день провели на пляжі. Жуль пропонував свої послуги: підносив надувні круги, купальні шапочки та іграшкові лопатки, безжально відбираючи їх у нормальних дітей. Демонструючи свої навички і знання, він, на жаль, викликав у дітей лише страх, сльози і стрес. Супроводжуючі відганяли його, як могли. Не маючи змоги потрапити на пляж, пес у пошуках стражденника біг у місто, кидався на бомжів і чіплявся до наркоманів на вокзалі — а вони намагалися спіймати його і продати. Він тікав щодня, підібгавши хвіст і опустивши низенько ніс, вишукуючи слабих і покинутих з наполегливістю, до якої домішувалась агресивна послужливість — достоту як у мийників автомобільних вікон, які зненацька з’являються ніби нізвідки на червоному світлі. Зачиняти його або залишати на поводі тоді, коли обов’язок кликав Жуля, ми не могли. А спеціальний повід уже не давав над ним жодної влади, якраз навпаки — робоче знаряддя лише підкріплювало впевненість у необхідності пошуків роботи.

Якось уранці з балкону 22-го номеру я спостерігала за тим, як Жуль напав на німецьку вівчарку, щоби відбити у неї сліпого. Однак це були не просто ревнощі — радше вияв професіоналізму. Вівчарка припустилася помилки: пройшла попід хвостом летючого змія, а двома секундами пізніше цей хвіст обмотався круг шиї її власника.

Я не знала, що мені робити. Якби наказала його, то поступила б усупереч правилам дресури Жуля. А коли пестила пса, то ніби хвалила за поведінку. І Зібал нічим не міг мені допомогти, навпаки: наше щастя було справою рук Жуля, доказом успішного слідування інстинкту. Мій пес — незалежний робітник, помічник тим, хто потребував допомоги — став некерованим. Доброволець-блукач. Чорне створіння з пляжу.

Якось, у суботу ввечері, коли супроводжуючі з «Пленера» хитрощами виманювали у нього своїх підопічних і ставили візки до мікроавтобуса, Жуль напав на авто. Він дряпав кузов, кусав шини, стрибнув на лобове скло, аби відірвати двірники. Поки ми з Зібалом спускалися, щоби його заспокоїти, понівечений мікроавтобус спішно залишав стоянку. А Жуль біг за ним, щосили гавкаючи і нехтуючи нашими командами: «Стояти!» та «Сюди!» Пес збожеволів.

Коли мікроавтобус пригальмував навпроти казино, Жуль його нагнав і кинувся на капот. Ударом його відкинуло в кам’яну діжку з квітами. Мікроавтобус надав газу і зник на набережній, звернувши за рибний ринок. Жуль лежав, поточившись серед герані. Коли пес прийшов до тями, то його били дрижаки і він тихо вив. Ми взяли Жуля на руки, а він намагався вирватися, знову побігти — але не встояв і впав. Поряд зупинилося поліцейське авто. Поки ми пояснювали, в чому справа, їх викликали по рації, і поліціянти спішно поїхали, ввімкнувши сирену.

Жорстока іронія: щоби доправити Жуля до ветеринара на Лазневій вулиці, довелося винести з казино інвалідний візок. Лікарка діагностувала легкий струс мозку і глибоку депресію. Хоча рефлекси собаки нібито були в нормі, нервових закінчень вони не досягали. Пес впав у повну апатію.

— Про всяк випадок зробимо томографію, однак його проблема лежить не у фізичній площині.

У погляді ветеринара ми прочитали бездоказову підозру в поганому поводженні із твариною. З минулого тижня я з болем помічала її в очах людей, які бачили, як я лаяла Жуля за його небажаний альтруїзм.

Після уколу кардіотоніку та миски з поживою пес знову став на лапи, почапав геть і подряпався в двері, прагнучи залишити клініку. До готелю він повертався, мов робот: не дивився круг себе, не принюхувався — просто пішов до вбиральні і скрутився калачиком між ванною і біде.

Зібал купив нам смажену курку та заварні тістечка — аби поїсти разом із псом у номері. Жуль ні до чого не доторкнувся. Ми все більше хвилювалися. А у випуску регіональних новин дізналися, що годину тому на виїзді із Трувіля у мікроавтобус «Пленера» врізалася вантажівка. Шестеро пасажирів отримали тяжкі поранення.

Коли ми прийшли вибачатися до Жуля у вбиральню, він підняв на нас затуманений погляд. Зібравшись із силами, провів нас до ліжка. Ліг між нами і дозволив заспокоювати, втішати, вговорювати себе. Я страшенно сердилася на себе за те, що ні про що не здогадувалась. Якщо пес щосили намагався завадити від’їзду мікроавтобуса, то не лише тому, що хотів, аби йому повернули тих хворих. Я пояснила Зібалові, що собаки часто передчувають природні лиха й нещасні випадки. Я навела відомі приклади. А він нагадав мені менш відомі.

Мене здивувало те, що він про це знав. Зібал зізнався, що, перш ніж знайти мене, він хотів збагнути психологію пса, який несподівано звалився на його голову, тож погортав доступні в інтернеті книжки Еріка Вонга. Оскільки він, як на мене, надто екстатично висловлювався про пророцький хист Жуля, я взяла на себе роль «адвоката диявола». Зауважила, що можливо, саме агресія Жуля вивела водія з рівноваги, тож він порушив правила на розвороті біля вокзалу.

Мене приголомшила реакція Зібала. Він став на захист пса, а мене звинуватив у сліпоті. Промовивши це слово, він одразу ж вибачився, проте слово було промовлене і позиція Зібала не змінилася: на його думку, було безвідповідально з мого боку звинувачувати собаку, замість зізнатися в тому, що я знехтувала передбачливістю і турботою Жуля.

— Зібале, це все-таки пес, він не може розуміти усього!

— Ще й як може!

— Нехай, та все ж не зміниш того, що судилося.

— Де ти цього набралася? Реальність — це ж лише втілення нашої свідомості! Своїми думками, бажаннями, острахами, надсилаючи їх у всесвіт, ми ніби «пишемо» власну долю. Але виправити можна завжди. Для того й існують пророцтва. А оскільки люди у них вже не вірять, то тварини перебирають відповідальність на себе. Ось так.

— Цей пес — просто диво, і все ж він лише пес! Йому потрібне місце роботи, а не обожнення.

— А своєю невдячністю ти його добре прилаштуєш!

— Ти що, нотацію мені читаєш?! Що це за релігійні повчання?!

— Буддизм — це філософія, а не релігія. Він близький до квантової механіки та астрофізики. Незмірно мале, незмірно велике, незмірно віртуальне... Ти що, не читала Тринга Сюань Туаня[39]?

— На жаль, ні. Я не встигаю за твоїм ритмом.

— Алісо, вибач, я ж тебе так люблю! І все це — завдяки Жулю. Мені боляче бачити, в якому він стані через тебе. Він уже тобі не потрібний, гаразд, але ти не можеш заборонити йому допомагати іншим! «Місця роботи», як ти висловилася, для нього уже немає: Федерація викреслила його зі своїх списків. Твого песика викинули, мов сміття, бо він утік від садиста, який його бив! І ніхто вже не звернеться до його послуг, ніхто, окрім його шостого чуття — тож дослухайся до його чуттів, а не звинувачуй Жуля!

Я заніміла, вражена його мудрістю, а Жуль тим часом радо облизував нас і махав хвостом. Так, ніби сам факт нашої сварки додав йому сил і виправдав його присутність у нашій парі. Зібал, безперечно, мав рацію, однак для мене жорстокість, яку я бачила в ньому, була нестерпна. Жорстокість у чистому вигляді, яку зазвичай використовують заради великих ідей або міфів. Можливо, найгірша з можливих жорстокостей. Та, яка висмоктує з нас добро і не дає нічого навзамін.

Тож я також дещо відчула. І, відвернувшись, приховала сльози. Пес, який нас поєднав, мав стати причиною нашого розриву.

Тієї ночі ми вперше не кохалися. Пес лежав поміж нас, ричав або скавучав (залежно від снів), дриґав лапами, від чого ми прокидалися — тож цілу ніч ми не спали, а осмислювали те, що трапилося. Я страшенно сердився на себе за все сказане. Раніше я завжди стримувався і не відкривав серця жінкам, які траплялись мені на шляху — а отже, Алісу я любив по-справжньому, і пристрасть перетворила мене на жорстокого і несправедливого фанатика. Буддистська незворушність годиться для типових самітників, для тих, кому невідомі утіхи плоті, для зрадливців, що, каючись, заступають приниження духовністю, для аскетів, яким іще невідоме щастя безмежної насолоди жінкою, яка щиро думає тільки про втіху.

Я відчував, що обпалився. Аліса прагнула лише ніжних відчуттів, спільної веселої легкості та шаленого сексу. А від цього коктейлю у мене йшла обертом голова. Та невже нашу взаємну пристрасть було приречено на нетривалість, на короткі радощі ініціації, вступу?! У моїх обіймах Аліса збагнула, що її тіло знову здатне кохати чоловіків — а я розумів, що ця множина («чоловіки») рано чи пізно стане реальною загрозою нашим химерним стосункам. Єдиним способом переконатися в тому, що я був для Аліси єдиним коханим, було порівняти мене з іншими. І нинішня сварка мала прискорити розвиток цих подій.

Я уявив, як уранці вона йде, залишаючи нас із Жулем — для неї, як і для нього, це було, певно, найкращим виходом. Я миттю перетворюся на підопічного Жуля — понівечений коханням, якого він зможе повести вперед. Відчувши, що я відмовився від його колишньої хазяйки і віддав її іншим самцям, пес, напевно, вирушить на полювання і, замість безнадійно опікуватися інвалідами, приноситиме мені у зубах дівуль.

Я з тяжким серцем усміхнувся. Безтямно закохавшись у жінку, яка мусила мене невдовзі покинути, я з подивом відкривав у собі особливу форму довіри. Те, що цілих шість днів від Фред не було новин, аж ніяк не лякало, скоріш навпаки: я з гордістю міг сказати, що розраховую тільки на себе. Аліса дала мені крила — і я вже їх не складу, навіть якщо шугати у небі мені доведеться на самоті. І я, і вона — перед нами лежав довгий шлях. Якщо відсутність може продовжити цей союз, ми конче знову зустрінемося. Заради неї я хотів стати кимось. А вона, спробувавши інших, мусила впевнитись у своїх почуттях до мене.

Я прокинувся, зігрітий сонячним промінням, почуваючись дуже легким. Зголоднів страшенно. Потягнувся, розплющив очі. Ліжко було порожнім.

Жуль прокинувся пізніше ніж зазвичай. Вони ще спали. Він тихо спустився з ліжка, натиснув на дверну ручку лапами та збіг сходами. Відчував, що десь там потрібна його допомога — навіть якщо це, як завжди, могло закінчитись погано.

Погода була чудова, вітерець доносив запахи млинців і хот-догів. Працівники пляжу розгортали намети та ви­ймали купи шезлонгів. Бульдозер завершував рівняти пісок і віддалявся у бік порту. З автобусів висипали підлітки із наплічниками — їм Жуль точно був не потрібен. Він не бачив жодного мікроавтобуса з інвалідами. Гучномовець закашлявся і гукнув, заглушивши крики мартинів:

— Доброго дня! Уже десята година, пляж відкрито, рятувальники на місцях! Нагадуємо: собакам суворо заборонено спускатися з променаду на пляж!

Жуль кинувся за мартином, що копирсався у пакеті зі сміттям з написом «Чисто — Трувіль!» Пес знайшов рештки сандвіча, недоїденого якимось «жайворонком», потім побіг у бік Чорних скель — там закінчувалась територія, за якою назирав рятувальник, що у робочий час постійно свистів на пса.

Простеживши кілька старих слідів нецікавих для нього сучок, Жуль підійшов привітатися до чоловіка, що креслив на піску кола. А потім його зацікавила родина, яка ставила парасолю і розкладні стільці. Пес радісно тявкнув кожному і ліг перед переносним холодильником. Оскільки ніхто не збирався його відкривати, Жуль запропонував свої послуги, спробувавши кігтями підняти металеву кришку. Голова родини побіг наганяти пса — і перечепився через ремінь однієї із торб. Він зойкнув і впав, схопившись руками за кісточку. Діти кинулися до тата, а жінка відкрила холодильник, аби прикласти до ноги лід.

Жуль чекав слушної нагоди, аби знову спробувати наблизитися до смачної ніжки, що манила його, загорнута у фольгу. Аж раптом відчув дещо інше. Й обернувся в бік моря. На самому краєчку припливу, що вже з’їдав берег, хлопчик ударами лопатки зміцнював мури піщаного замку. Миттю забувши про можливий бенкет, Жуль гайнув до хлопця і допоміг йому, задньою лапою стукнувши по укріпленням замку.

Раптом поривом вітру з хлопчика зірвало кашкетку. Жуль кинувся за нею у хвилі. Поки він ловив кашкетку та повертався з нею на берег, дитина побігла за ним у море. І тоді сталося щось дивовижне — щось, від чого у Жуля миттю прокинулися всі його навички. Хлопчик, відчувши холод води, зупинився, почав крутити плечами і головою на всі боки, гримасувати. А потім упав обличчям уперед, став бити руками по воді, ніби хотів пробити в ній дірку, крутитись і галасувати, поступово занурюючись під воду і випускаючи бульбашки. Жуль тривожно загавкав у бік пляжу. А потім пірнув, вигнувся, аби підібрати маленьке тіло, що здригалося у конвульсіях і неслухняно сповзало у воду. Пес зробив дві чи три спроби. Нарешті він головою виштовхав дитя на пісок.

— Оскаре! — чулися крики.

Підбігли жінка та двоє інших дітей — і майже одночасно з ними з’явилися рятувальник і тато родини, який сильно накульгував. Жуль відчув, що хтось обійняв його і піднімає. Він заричав і показав зуби, відмовляючись відходити від маленького тіла, яке тряслося і яке пес намагався зігріти собою. Десь удалині бігла Аліса і гукала його. Але Жуль не рухався, поки вона не опинилася зовсім поруч.

Навіть уявити не могла, що втрачу Жуля удруге — і почуватимусь такою щасливою! Що не день, Жуль ставав усе більш схожим на себе колишнього. Ніжного, веселого і слухняного пса. До послуг людини.

Для нас справжнім дивом було те, як він зрання нісся до маленького Оскара — і все ж ми відчували певну гіркоту. Тепер години, проведені з нами, були для Жуля хоч і приємними, проте все ж зайвими. Обов’язок чекав на нього десь там — а отже, і справжня втіха також. А я пригадувала усіх цуценят, яких ми з мамою виховали. Вони так само, як Жуль тепер, із нетерпінням раз на тиждень квапилися до школи дресури, байдуже, що чекало їх у мисці і наскільки весело було їм з нами. У віці, близькому до пенсії, Жуль знову перетворився на учня, який мусив складати іспити — і щодня він досягав нових вершин, адже йому знову дякували за роботу.

— Неймовірно! — казав нам Оскарів тато. — Він відчуває напади ще до того, як вони починаються! І тоді гавкає в особливий спосіб — це щось на кшталт коду. І ми знаємо, що малий може впасти і дивимось, аби він не забився.

Я не могла повірити у нові навички, що їх демонстрував Жуль — вони не входили у його дресуру. Псів, які мають супроводжувати епілептиків, виховують зовсім не так, як собак-поводирів для сліпих. Ідеться не про навчання певним правилам та сталим ситуаціям, а про вивчення поведінки у разі тривоги та дій у разі виникнення проблеми. На сайті Французької федерації дослідження епілепсії я відшукала посилання на канадське товариство — одне з небагатьох у світі, де досі вивчали подібні здібності собак, навчали їм, а потім випускали псів у світ. На думку більшості фахівців, неможливо навчити передбачувати напад епілепсії: ця здатність є вродженою для десяти відсотків собак. А ще потрібні сотні годин дресури, аби дізнатися, як впоратися з епілептиком у різних обставинах. Жуль інтуїтивно застосував до епілептика емпатію і знання, які набув, обслуговуючи сліпих. Він зненацька лягав перед ногами хлопчика, голосно гавкав і відмовлявся підводитись — раніше таким чином він попереджав мене про перепону; і він уважно стежив за дитиною при перших ознаках кризи. Дбайливо підкладав своє тіло, щоби пом’якшити падіння Оскара.

Але на цьому він не зупинився. Сигнал про небезпеку Жуль підлаштував під себе. Після третього передбаченого нападу батько Оскара у винагороду дав псові те, що перше потрапило під руку — бісквіт з апельсиновим джемом. Наступного ж дня, коли вся родина Бурденів мирно грала у Trivial Pursuit, Жуль раптом почав вимагати свій бісквіт. А вже за п’ять хвилин Оскар корчився у конвульсіях на піску, розкидаючи карти.

Відтоді мій пес увів нове правило: він просив про смачну винагороду до початку кризи — це був най­ефективніший спосіб попередити про неї завчасно і отримати бажане. Я помовчувала, однак, добре знаючи лакомство Жуля, іноді думала, що час від часу він, певно, сам, не маючи сил встояти перед спокусою, провокував симптоми нападу в Оскара.

А втім (ніби навмисне спростовуючи мої підозри), напади ставали зворотно пропорційні попереднім проханням про винагороду. Хлопчик, попереджений про небезпеку, зосереджувався, намагаючись стримати напад, а Жуль, притулившись до Оскара, ніби підказував йому, як треба правильно дихати. Або ж це була просто дбайлива ніжність лабрадора, намагання позбутися смутку, що призводив до криз.

Раз на два дні ми вечеряли у Бурденів. Вони мешкали у милому рибальському будиночку в завулку біля церкви. Батько працював на рибному ринку, мати виховувала трьох дітей, а на кухні по телефону продавала подорожі мрії на Антильські острови. Вони полюбили Зібала, який розповів, що такі генії, як Александр Великий, Цезар, Достоєвський, Флобер і Магомет також були епілептиками. Вони перестали сприймати синову недугу як прокляття, як щось ганебне, що відлякувало або смішило людей.

Те, чого я так чекала і так боялася водночас, сталося наприкінці тижня: Бурдени запитали, чи не міг би Жуль — хоч раз! — залишитися зі своїм новим другом на ніч. Потім це сталось удруге. Так він став проводити більше часу з ними, аніж із нами. З ним хлопець забув про напади. Жуль, позбавлений смачної винагороди, тихо, навшпиньки ходив сам ритись у пакеті з бісквітами — аби нікого не наполохати зайвий раз. Завжди нашорошений, завжди уважно принюхуючись, Жуль знову перетворився на домінанта, повернувся до здорової ваги та лискучої шерсті. Я відчувала, що він був щасливий — достоту як зі мною раніше, і зворушувалася, коли у готелі він лащився і лизав мене, ніби вибачаючись, а потім поринав у глибокий здоровий сон. Поруч із Оскаром Жуль ніколи не послаблював свою увагу. А з нами міг відпочити.

Мої стосунки із Зібалом також змінилися. Після незавершеної сварки це вже не був «роман у відпустці» чи спроба забути про решту життя. Тепер це радше нагадувало чернетку спільного життя, що намагалося побороти загрозу зв’язків з іншими партнерами. І для таких звиклих до самоти, як ми, це було єдиним дієвим способом перевірити, чи ми просто тимчасові «коханці на одне літо», а чи потенційна пара.

Коли ми не купались і не кохалися, Зібал з восьмої ранку до полудня та з обіду до вечері зачинявся у голубнику, аби вдосконалити свої записи — це дозволяло мені попрацювати в готелі над задумами майбутніх програм. І це було більше, ніж звичайне літнє щастя — це скидалося радше на передвістку можливого щасливого щодня. Ці години роботи на самоті додавали перцю й чуттєвості нашим тілесним стосункам. Те саме відбувалося з Жулем. Він повертався до нас із ще більшою радістю, якщо довше працював із своїм новим підопічним.

Хотілось, аби ці імпровізовані канікули тривали вічно. Однак 16 серпня нас розбудив телефонний дзвінок.

Збентежена Аліса передала мені слухавку.

— Це Фред. Тебе.

Я сів у ліжку. Телефонний дріт напнувся на грудях Аліси. Вона скинула його з себе і — зі скромності чи просто прагнучи усамітнення — вийшла до дитячої кімнати, що була їй за кабінет, та засмикнула за собою штору.

— Приїзди ввечері! — замість привітатися, кинулась у бій її подруга. — Врешті-решт сільськогосподарська харчова компанія, з якою я говорила, зацікавилася твоїми бактеріями-телепатами. Зокрема «посланнями проти зайвої ваги», які вони можуть передавати йогуртам. Якраз зараз у них дуже велика купа позовів проти йогурту Actimachins — у Брюсселі погрожують узагалі заборонити його. Тож вони купують усі твої винаходи відразу — авжеж, я поставила перед ними жорстку вимогу: або все, або нічого. І вони готові профінансувати створення лабораторії, для якої я вже маю авто і службову квартиру. Тобі залишається зареєструвати компанію в Люксембурзі або Нассау, щоби мати можливість отримувати роялті: втім, це візьме на себе мій адвокат — ти зустрічаєшся з нею завтра о восьмій ранку, щоби скласти статут. Усі витрати я беру на себе — в обмін на п’ятнадцять відсотків від твого прибутку ad vitam æternam. Бо бізнес ініціюю я! Знаю, це трохи занадто, але це не обговорюється! Після адвоката ти йдеш на запис ток-шоу «Привіт, земляни!» на Canal+, яку веде мій приятель Тьєррі Ардіссон. Маєш право запросити когось — кого обереш. До полудня я маю сказати ім’я.

Ошелешений потоком добрих новин, що на мене звалились, я відповів машинально:

— Еліана де Фреж, моя мати.

— Дивно для людини твого віку! І під яким кутом її подати, чим аргументувати?

Я сором’язливо і бажаючи скоріше завершити цю розмову сказав, що у вересні в неї виходить книжка.

— О, то ти в нас розумник! — привітала мене Фред. — Передай Алісі, нехай не переймається і засмагає далі: наступними днями ти й хвилинки перепочинку не матимеш. Коли ж вона захоче поїхати разом з тобою, то я не матиму нічого проти — плачу за все я. Але ж і матінка в тебе! Козир-дівка! Оте її фото на Вікіпедії — коли воно зроблене?

Я, криво посміхнувшись, заспокоїв її:

— Такі жінки, як вона, ніколи не змінюються.

Фред поклала слухавку, наказавши сідати в найближчий поїзд.

Я обернувся до штори, яку Аліса щойно відсунула. Дивився на її оголене тіло, що ледве біліло в півмороку. Вона кинулася на мене з радістю, яка могла видатися фальшивою. Аліса (за її словами) тішилася від того, що сталося. Не було потреби переказувати монолог «ініціаторки бізнесу»: Алісі було достатньо виразу мого обличчя і глибокої обізнаності із фройдизмом.

— Якщо вже вона вдалася до великих маневрів, — прошепотіла Аліса, притиснувши губи до моєї шиї, — то лише тому, що ти справді для мене важливий.

Я не знав, як на це реагувати. Почувався пішаком на їхній шахівниці після того, як послужив єднальною ланкою між Алісою та її псом. І це трохи псувало враження від неймовірних можливостей, які відкривалися переді мною.

— Хочеш сказати, що, якби Фред не захопилася так моїми бактеріями, ти кохала би мене менше?

Вона розсміялася, потішена моїми підозрами, і опустилася до мого прутня, аби розвіяти сумніви. Та майже відразу виринула з-під ковдри.

— Коханий, а що нам робити з Жулем?

І я сказав те, що вона, безперечно, хотіла почути: обирати мав він. Ми не будемо силою відривати його від маленької істоти, яку він вирішив захищати. Хто-хто, а я добре знав, що в разі потреби знайти нас для Жуля не було б великою проблемою.

Вони вирішили провести нас до вокзалу у своєму старенькому пікапі «Пежо». Вони були такі вдячні, однак це не було ані прощання, ані акт дарування, ані навіть позика: просто тимчасове зберігання. Під надійним наглядом. Вони обіцяли, що ми завжди будемо бажаними гостями в їхній оселі — можемо почуватися, ніби удома. Сказали, що облаштують для нас піддашшя. Жуль поводився так радісно, що навіть ранив нас своїм надто легковажним ставленням до ситуації. Він був мов дитина, що нарешті отримала свободу — тішився і намагався розвеселити нас, аби загасити наш сум. І все ж його кликав обов’язок.

Підійшов поліціянт — треба було переставити авто у другу смугу. Пес і хлопчик дивились у заднє скло машини, як ми відходили, непорушно, однаково похиливши голови вбік. Потім припинили махати. Аліса нервово намагалася запалити цигарку. Я взяв запальничку з її рук.

— Нічого не бачу, перед очима туман... — зламаним голосом сказала вона.

Та це були лише сльози.

— Знаєш, — додала вона, — єдине, що нині мене втішає — це те, що залишає мене тільки він.

Я притулив її до себе, намагаючись зменшити провалля між нами. Мало не запитав, чи не хоче вона взяти собі іншого пса. Проте відчув, що вона відповіла б, що справжнього пса замінити не можна. І тоді десь глибоко з мене виринуло прагнення прийняти виклик, кину­тись у прірву з заплющеними очима, замінити нарешті відвертість довірою.

— Хочу від тебе дитину, — заявив я.

Вона обернулась до мене — і не здавалась здивованою. В її очах я бачив суміш надії, сумніву та чогось подібного до картання — ніби мої слова випередили її думки. Аліса ніжно поклала голову мені на плече — немов нівелюючи двозначність мовчанки. І тоді я зирнув у бік нової родини Жуля — вони щойно зникли по той бік мосту — і виклав єдиний на ту мить аргумент на мою користь:

— Хресний у нас уже є.