Жуль

Від автора

Пси-поводирі — одне з найбільших захоплень у моєму житті. Познайомився з ними я у дванадцятирічному віці, коли грав у благодійних виставах на вечірках зі збору коштів на їхнє виховання. Завдяки моєму татові та його друзям з Lions Club містечка Больє-Вільфранш-сюр-Мер я отримав цей перший і незабутній досвід. Дякую також журналістці Софі Массьє: зустріч із нею та її псом Понґо (якраз перед його пенсією) одного травневого дня 2014 року на RTL підштовхнула мене до рішення написати цю книжку, яку я так довго виношував у собі.

Маю також подякувати своєму другові окулісту Маркові Спірі — за уважне вичитування рукопису.

Як це часто буває у моїх романах, те, що може видатися надто химерним — є не лише плодом моєї уяви. Так, сертифікат щодо «лікарнин» Зібала де Фрежа насправді отримали Ерік Ґонтьє та Фредерік Бурґо — і разом з Жан-Полем Февром вони використовують цей метод у компанії Plant Advanced Technology. Те саме стосується й очищення свинячого гною (засіб Nitracure), дослідів зі спілкування з йогуртами (згаданий вже Клів Бекстер) та одомашнювання бактерій (досліди Джона Крейґа Вентера).

Щодо вигаданого Зібала, то його доля має багато спільного з таланом Могеда Алтрада — французького промисловця і письменника, який народився у Сирії. Це був справжній бедуїн, якому я — як голова журі банківської групи KBL-Richelieu — мав нагоду вручити Гран-прі підприємця у номінації «Цінні папери» у 2014 році.

Насамкінець, Французька фундація дослідників епілепсії (спонсором якої я є) намагається зібрати кошти, необхідні для навчання собак-супроводжувачів. Нині півмільйона французів (а з них сто тисяч дітей) страждають від епілепсії — хвороби, яку нині держава не в змозі лікувати безкоштовно.