Журавлиний крик

Розділ перший

Зима в Москві була тоді жорстока і в суворості своїй благодатна, морози виморили ворон, чуму і безпритульних волоцюг, друга столиця Московії очистилася од усілякої скверни, перед якою безсилі військо, Таємна експедиція і правосуддя, тож настав час без гарячки, спокійно наводити лад у розхитаній війною країні, закручувати розгвинчені шруби в державній машині, нагороджувати достойних і карати злочинців.

Івана Максимовича Синельникова ще наприкінці листопаду викликав зі Симбірська новий і несподівано першпективний фаворит імператриці генерал–аншеф Григорій Потьомкін до Петербурга. В листі сіятельний граф повідомляв прем’єр–майора, що всемилостива цариця, пам’ятаючи його заслуги в битвах з турками й татарами під Перекопом, Бендерами, Каланчаком, а до того ж доблесть довіреного йому карабінерного полку, який потім у складі армії князя Петра Паніна громив пугачовських зброднів, надає Іванові Максимовичу звання полковника, при цьому пропонує йому бути готовим податися до Криму, щоб очолити бахчисарайський гарнізон та подбати про переселення тамтешніх греків до Новоросійського краю.

Тридцятип’ятирічний прем’єр–майор був ще повний жадань слави і рангів, йому імпонувала царицина пропозиція. Він велів гнати чимдуж коней, міняючи змилених рисаків на поштових станціях, проте до Москви встиг прибути лише по Різдві, якраз у найлютіші морози.

Зупинився у непоказному трактирі на одному з арбатських завулків — Конюшенному, навпроти візерунчастої церковці Симеона Стовпника. Хазяїн відвів офіцерові нагорі щонайзатишнішу кімнату, запевнив, що блощиць немає — вимерзли, а від холоду — що вдієш! — хай його благородіє рятується внизу міцним і гарячим.

Зігрітися з дороги й справді треба було, а ще хотілося дізнатися про найсвіжіші новини в білокамінній столиці —

Іван Максимович зійшов до шинку. Тут було людно й накурено, облич не розгледіти за тютюновим димом, а врешті — так у всіх постоялих дворах, до цього не звикати; шинкар запобігливо вискочив із–за ляди — видно, офіцери сюди навідувалися рідко, — промів подолом фартуха вільний стіл у кутку, запросив майора сісти.

Очі Івана Максимовича поволі призвичаювалися до синюватого сутінку. Чекаючи на обід, він встиг розглянути сусідів: за довгим дубовим столом перед вікном сиділо п’ятеро чоловіків у циліндрах і різношерстих сурдутах — начебто й не московські, потім почув кілька фраз по–французькому. Не звертав уваги, чей же в Москві та Петербурзі всяке намагалося розмовляти будь–як, аби лише не по–своєму; то, може, й ці… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.

— Ми невиправні домашні патріоти, — посміхнувся один з компанії, він сидів посередині й на вигляд був найстарший у цьому молодому товаристві. — Приїхати до Москви серед такої лютої зими й замовляти бургундське! — Потримав пугар навпроти очей і зневажливо відставив його набік. — Ей, гарсон! — гукнув шинкареві. — Водка!

Шинкар, метушливо звиваючись у проходах між столами, ніс закордонним клієнтам гранчастого бутеля. Його затримав за полу каптана гомілатий здоровань.

— А–а… А панянок тут не можна замовити?

Французька шинкареві була незрозуміла, він розвів руками, всі хором засміялися, а старший знову скептично кинув:

— Бог свідком, ви безнадійно обмежені парижани: в Москві такої страви у трактирах не подають. Треба було їхати не сюди, а хоча б до Берліна.

Горілку розлили в пугарі, дехто принюхувався, кривився.

— Досить уже Вольтерового гостювання в Берліні, — відізвався хтось із гурту. — Він утікав на диліжансі від гостинності свого кумира Фрідріха II, наче за ним гналося сто макбетівських відьом!

— А тепер заграє з північною Семірамідою, дивись, ще й сюди приїде — слідом за нами.

— Можна сподіватися, що цього не станеться. Мосьє Дідро після повернення з Московії напевно поділиться з колегою своїми враженнями.

— Проте обидва й далі писатимуть вінценосцям моралізаторські повчання, видумуючи кожен для себе ідеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо — найтверезішого з філософів!

— І за гарячих парижанок!

— І за манірних фрейлін Катерини…

Горілка швидко каламутила голови французам, вони гомоніли щораз голосніше і, перебиваючи один одного, проголошували тости.

— Чудова московська водка, — крекнув старший. — Ідіть собі з вашим патріотичним бургундським до всіх чортів або подаруйте гарсонові, а мені ще раз налийте тієї, що міцна, як московські морози!

— Гарсон! — покликав шинкаря гомілатий. — Візьміть для своєї мадам наше вино! — Він відсунув непочаті пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотів таємничо: — Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадає оцю мою історичну загадку…

Далі зняв з голови циліндра й кинув його на стіл, потім простягнув руки до своїх сусідів, познімав із їхніх голів циліндри, поскладав один поверх одного. Потім узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неї вина по обидва боки капелюшної вежі.

— А що? — допитувався, заглядаючи в очі своїм колегам. — Перевелися в солодкій Франції дотепні й розумні?

Але тут схопився старший, підніс пугара і проголосив:

— Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новітній Вавилон, за Семіраміду — незрівнянну Като, як назвав її Вольтер, і за поверженого Навуходоносора — маркіза Пугачова!

— Виграв, колего, — вдарився об поли сурдута гомілатий. — Гарсон, бочку водки!

Іван Максимович остовпів. Що могли б уліпити за такі вівати французам, не знав, але йому за саму присутність на подібній забаві може всміхнутися не царський палац над Невою, а інший над цією ж рікою, біля Ладозького озера, — шліссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме підносив йому страву й горілку, але той не звертав ніякої уваги на п’яні вигуки, як не зважає артилерійський капітан на гарматну стрілянину. В залі теж на тост ніхто не зреагував.

Синельников обвів очима тих, що пили й куняли за столами, і лише тепер помітив у протилежному кінці зали сивовусого дідугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскіс через покраяне зморшками ґудзувате чоло. Дерев’яний пугар, що його старий підносив до губ, затремтів у руці, дідуган блиснув очима у бік французів і випив одним духом.

— О–о! — помітив старого довгов’язий француз. — О–о, погляньте, колеги, з нами п’є запорізький лицар, він поділяє наш тост! Це ж так романтично: з французькими вільнодумцями п’є козак, жива легенда в широких штанях і червоних ботфортах! — Хитнувшись, він вийшов з–за столу й попрямував до козака з пугарем у руці.

Дідуган важко підвівся. Він був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорізького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями піхвах, — козак, видно, належав до вищої старшини. Обвітрене обличчя зібралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливій гримасі, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволі, дошукуючи французьких слів:

— Якщо козаки стануть колись легендою, то у французів вона завжди буде пов’язуватися з Дюнкерком, під яким Богдан Хмельницький допоміг урятувати Францію від іспанців більше ста років тому. А випив я… сам знаю за що.

Знічений француз позадкував до своїх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стільки різкий тон відповіді, скільки зміст її та ще й вимовлений французькою мовою!

Іван Максимович подався вперед. Він наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у житті зустрічався, але губиться обличчя старого в сутінках… Чекай, чекай… Підвівся, щоб підійти до дідугана, та цієї миті з–за сусіднього столу виступив високий чоловік, молодий на вигляд, в чорному сурдуті, глянув на козака, що сидів за хмарою диму, смалив люльку й не цікавився більше чужинцями та їхніми тостами, потім промовив до притихлих гостей по–французьки:

— До вашого тосту, панове, я додам тільки одне і з радістю перехилю за це чару: прийде час — і незрима рука напише і в Парижі, і в Петербурзі останнім Валтасарам вогненними літерами на стінах: мане, текел, фарес[1]. Я вип’ю за предтеч того судді — за дивака Руссо, педантичного Канта, наївного просвітителя імператорів Вольтера і за українського філософа Сковороду.

Надпив з келиха, скоса глянув на офіцера, що сидів поруч.

Синельников був украй збентежений. Він теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воїнові кликати поліцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшніша від промов Пугачова на козацьких зборищах. А прем’єр–майор Синельников присягав імператриці, і його обов’язок — боротися з її ворогами. Як тут бути? Ні, краще вийти. Перед ним блискуча кар’єра, і її втрачати не можна. Але він здатний лише до чесної битви, доносити не вміє і не може. Тому геть, геть звідси, щоб не слухати крамоли… Проте було цікаво, хто ці люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятівне: «Але ж я не конче повинен знати французьку мову…»

Чужинці загомоніли, захоплені сміливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосьє відразу не признався, що він теж француз?

Чоловік у чорному сурдуті відвів очі від офіцера — Синельников сидів пригнічений і аж ніяк не навіював підозри, — усміхнувся.

— Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблі й шароварів. Батько мій був козаком. Але чому вас дивує наша освіченість? Хіба не відомо вам, хто і з яких країн учиться в Європі, невже не відаєте про те, що й ваші земляки здобувають освіту в Києво–Могилянській академії? Я ж учився в королівському педагогіумі в Страсбурзі і єсьм бакалавром філософії, а мої ровесники слухали лекції в Оксфорді й Галле, а деякі мали щастя навчатися фізичної географії в самого Іммануїла Канта в Кенігсберзі…

Заінтриговані чужинці підвелися з–за столу, підійшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися між собою; вавилонська вежа з циліндрів залишалася стояти кумедним символом імперії і з обох боків підтікала, замість Тигру і Євфрату, бургундським вином, — обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лікарі, юристи, супроводжують у Московії паризьких гостей — філософа Дені Дідро і публіциста барона Фрідріха Ґрімма, які приїхали скласти візит північній просвіченій монархині Катерині II.

— Мосьє бакалавр напевно знає, — заговорив довгов’язий француз, — що російська імператриця милостиво закупила у збіднілого Дідро книги і, не забравши в нього жодної, призначила філософа директором його власної бібліотеки, сумлінно виплачуючи йому щорічну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, він назвав її «моя Като», а Дідро, о бідний Дені! — заламав руки француз, — з великої вдячності приїхав поклонитися своїй покровительці, привізши зі собою подарунка — двадцять шість картин Рембрандта! — але, на жаль, у невдалу пору північна Семіраміда, незрівнянна Вольтерова Като мала в цей час зіпсований настрій: маркіз Пугачов домагався, бачите, її руки, чи то пак престолу, ха–ха! Потім благодійниця помітно повеселішала — Пугачова спіймали і з почестями привезли до Москви. Ха–ха! — вдавана усмішка на обличчі француза раптом змінилася виразом презирства й ненависті. — Його у клітці везли, як індійського тигра, і нині він стоїть у клітці в борговій тюрмі поряд із монетним двором. Так, так! Клітка така вузька, що в’язень не може навіть клякнути. Він стоїть і мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бідний мосьє Дідро! Йому дозволили подивитися на Пугачова, і філософові стало погано. Він позавчора вернувся до Петербурга, щоб їхати геть звідси, де в’язнів тримають не в тюрмі, а в клітці! Я… я, знаєте, лікар, і таке, таке…

Розпалений француз сягнув по свого пугара і вихилив його до дна.

— А вона сказала великому мудрецеві світу, коли той завів розмову про закріпачення московських селян, ваші, мовляв, сміливі принципи придатні для трактату, а не для діла, ви маєте справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемірно афішуючи себе ученицею Монтеск’є, складає прожекти найгуманніших законів на підставі його праць. О, бідний директор бібліотеки північної Семіраміди!

Гарячого лікаря зупинив його колега, старший з виду, спокійний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалаврові філософії.

— Я юрист, мосьє. Моє ім’я Шарль. Я об’їздив багато країн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного світу. Мене цікавить не тільки юриспруденція, а й історія. Я трохи знайомий з минулим України, читав праці Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовність нашого колеги, який, хоч і не зі злого умислу, образив вашого лицаря. — Він кивнув у бік сивовусого козака, що сидів у задумі і, мабуть, не прислухався більше до розмов. Бакалавр філософії слухав і одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. — Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорізька Січ з вільної демократичної республіки стала опорою темної сили деспотизму. Розумію, є примус, але ж покора тиранам, видно, ввійшла у вашу психіку. Який був момент — Пугачов! Революція! Хай темна, неосвічена, проте вона захитала основами імперії. Чому запорізьке козацтво не підтримало повстанців, а навпаки — пішло на службу до самодержця?

У залі почувся приглушений стогін: якийсь ґевал, звалившись на стіл, мимрив мирно у дрімоті. Козак сидів незворушно, зіжмакавши в кулаці довгого оселедця.

— А як пояснити, — відказав бакалавр філософії, — що колись у Римі місце Цицеронів,Катонів, Лівіїв зайняли громадяни, що не сміли висловлювати своїх думок, та чернь, для якої вище блаженство полягло в тому, щоб діставати по дешевинці їжу й витріщатися на процесії?

— Очевидно, в Римі не стало більше трибунів, яких народ міг слухати. Але тут… Я чув дещо про Сковороду, читав праці Ломоносова, сьогодні, зрештою, розмовляю з вами…

— У Римі, крім трибунів, не стало ще й магістратів, які народ міг обирати. І на Україні це вже сталося. Вибори на Січі скасовані, гетьманської автономії давно вже немає. А коли люди не беруть участі в управлінні державою, то вони починають відчувати лише своє безсилля і тому або вигадують собі ідолів, на яких їм, безсилим, хочеться опертись, або ж покірно приймають привезених.

— Це правда, — сказав француз. — Ідолопоклонство — страшна й довготривала хвороба, що однаково вражає і тих, хто кланяється, і тих, хто приймає поклони. Ідоли, сп’янілі від оплесків черні, уявляють, що при них суспільство процвітає і тільки зловмисники можуть знаходити якісь вади; упокорені ж звикають до думки, що без божків вони безсилі, їм страшно…

— О, о! — підхопив думку француза бакалавр філософії. — Їм страшно. І цей страх деспоти сіють усіма способами. Клітка, диби, четвертування… мало того — страх посади, страх нагороди, страх медалей і георгіївських стрічок, страх не отримати їх. Так! Народ у деспотичній державі може затівати й революції. Чому б ні? Ось — Пугачов. А щоб не траплялися, треба, аби держава просякла духом страху й рабства, та так, щоб і тиран одночасно був рабом. Щоб абсолютна покора родила невігластво. Щоб той, хто повеліває, і той, хто скоряється, не міг ні роздумувати, ні сумніватися, а тільки наказувати або виконувати. Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потім дати їй щось — гріш, орден, чин, — за що вона буде по–рабськи вдячна.

Шарль мовив замислено:

— Хай те, що скажу, не здається вам блюзнірством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай він буде найжорстокіший, хай якнайшвидше оголюється від видимості правосуддя й законності. Щоб знецінювалися брехливі ідеї, щоб розвіювалася ілюзорна віра в доцільність тиранічного ладу, щоб до людей приходили обурення і рішучість. Тоді можлива революція в її свідомій і освіченій формі. Деспотичні держави тим скоріше гинуть, чим скоріше розвивається їхній порок — жорстокість. Мовлячи це, я думаю передовсім про Францію… Воістину мав рацію Монтеск’є, коли сказав: «Якщо дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони спилюють саме дерево». Це альфа й омега тиранічного ладу.

— …Який існує доти, доки розум не проникне в достатню кількість голів, — закінчив бакалавр філософії.

Рипнув стілець. Офіцер схопився з–за столу.

— Ви… ви… — тихо проказав, запинаючись, — ви розумієте, що говорите? Вам ешафот сниться, опам’ятайтеся!..

— О, то ви знайомі! — Шарль вклонився офіцерові й знову повернув голову до співрозмовника. — Дуже шкода, що пан офіцер не знає по–французьки. Цікаво, що сказав би він з приводу нашої дискусії? Мені ще не доводилося розмовляти з московськими військовими.

— Пан офіцер застеріг би вас перед шибеницею, мосьє! А не хотілося б вам порозмовляти зі самим кошовим отаманом козацького війська й запитати його особисто, чому він не підтримав Пугачова? Втім, ваш колега вже намагався говорити з ним.

Усі разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.

— Калнишевський… — прошепотів офіцер і почав викладати на стіл гроші за неторканий обід.

— Дякую, панове, — попрощався з французами бакалавр філософії й квапно перетяв залу.

Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тільки–но мимоволі вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького війська в авангарді корпусу князя Прозоровського. А він, прем’єр–майор Синельников — командир Донського карабінерного полку в цьому ж корпусі. Очаків, Кінбурн, Перекоп, Сілістрія… Битви, перемоги, слава… Тезоіменитство отамана на святих Петра і Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков — командир Другої армії в московсько–турецькій війні, князь Прозоровський, підполковник Кутузов, невідомий ще у високих колах генерал–поручик Потьомкін і щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вівати й тости. Підпилий Прозоровський обіймає Петра Калниша і просить зробити йому таку честь — вписати до запорізького війська. Просить і молодий Кутузов. Потьомкін присягається, що не знав би більшого щастя, як бути простим сіромахою–козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою іменитих осіб, він тут же, в наметі, велить наказному писареві виписати атестати: «За власним бажанням до Війська Запорізького Низового, до куреня Кущівського, у число тамішнього товариства прийняті і до військових реєстрів вписані Прозоровський, Кутузов, Потьомкін…» «А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? — запитує Потьомкін. — Батьку, прийми ще й цього лицаря!» Регіт, тости, п’ють… «Не хочу, другом зостануся». — «Хіба ж ми не друзі?» — «Ні, ви начальники, яким можна побавитися і в підлеглих. А я рівний з Петром Івановичем. Рівний може бути й побратимом, а вищий або нижчий — ні».

Ні нижчий, ні вищий. Тоді були рівними… А нині?

Іван Максимович підвівся, ступив кілька кроків і зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дістати їх. Це про нього? Невже про нього?.. Героїчні виправи під Оренбургом — узяти живцем Пугачова. Ганявся, ловив — не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генера–лом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанців, і страх простого гренадера, що вбиває яїцького козака, страх не заслужити ласки в її величності і страх не вислужитися перед прем’єр–майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра філософії…

Один лише раз не було страху — залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з місця, чому не біжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового підійшов ось неблагонадійний вільнодумець? Що Петро Іванович у якійсь зажурі — може, ласку втратив у своїх підлеглих Потьомкіна й Прозоровського? О, гидкий страх!

Іван Максимович зажмурився на мить. Тільки на мить. Зараз, зараз він підійде…

У шинку раптом спорожніло. За ту коротку мить, на яку він зажмурився, вимело французів, нема вже ні Калнишевського, ні бакалавра філософії, лише за столом посередині залу похропує п’яний ґевал, шинкар штовхає його, потім запобігливо кланяється Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обіді відчиню кабак — страта завтра». — «Яка страта?» — «Злодєя вішатимуть». — «Пугачова?» — «Авжеж. А з Петенбургу вже приїхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивішої. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачова, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всі сюди приїдуть, то, може, ваше благородіє, побудете ще трохи в Москві, навіщо коні мучити в таку даль, коли…»

Вибіг із шинку. За ним ще летіли й чіплялися мундира липкі слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якої підводять чорнобородого чоловіка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю і в профіль, скачучи у погоні, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, — до генерала представлять!

Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двір, боргова тюрма — «яма». Біля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» — «Ізвінітє, майор». — «Так, так, майор Синельников. Приїхав зі Симбірська за особливим… Хочу побачити Пугачова». — «Только на мінуту». — «Спасибі».

Напівтемний каземат. Камінний, холодний, паморозь на стінах. Під глибоким віконцем щось чорніє, наче стовп або висока шафка. «Де ж він?» — «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». — «Іди собі». — «Не положено».

Іван Максимович боязко підступає до клітки. Не видно нічого, тільки дві зірниці блищать у сутінку. Це очі. Що в них? Думка про завтрашній день чи про вчорашній?

Зір поволі звикає до темряви. У чорнобородої людини, що у клітці, зігнуті коліна, сперті об штаби: так легше стоя–ти. Тіло дрижить від холоду, а очі ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотіли.

— Пугачов… Ти щось сказати хочеш?

— Не положено розмовляти із лиходієм! — вартовий.

— Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?

— Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…

— Звідки можеш знати мене?! — скрикнув Синельников.

— Забули, ваше високоблагородіє. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам’ятаєте Перекоп? У сімдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потім на Дон відправили додому…

— Ти був там?.. А під… під Оренбургом не бачив мене?

— Ні, ваше високоблагородіє.

— Що тобі можу зробити зараз? Може, рідним що…

— Нема вже нікого, нічого й не треба… А от коли графа Петра Паніна зустрінете, то скажіть йому — це моя остання просьба, — скажіть йому, що в п’ятдесят сьомому на прусській війні під Єегерсдорфом — граф тоді в Апраксіна генерал–майором служив — Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А він мене, закутого, в лице бив і плював. Спасибі йому моє перекажіть…

— Прости мені, — ледь чутно прошепотів Синельников і вибіг з каземату.

Петрові Калнишевському стелився шлях із Петербурга додому. Він встиг скоріше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкіна побувати, дяку забрати щедру, а поцілувати ручку пресвітлої цариці так і не вдалося. Повертався кошовий отаман у рідні степи до хлопців — славних запоріжців.

А вже там журилися хлопці–запоріжці та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому цареві. А за тими поклонами вже шиї болять, бо кому в біса не кланялися, у запопадливості розбиваючи свої лоби, а за тими поклонами все руїни та дим. І турецькому чолом били, і польському, і шведському, і чортові лисому, а такої цариці ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а її словами Всевишньому молитися, а її усмішкою весь світ звеселити…

Славою війну почали, славою закінчили, і кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивої.

Самар–річка невеличка заливає піски, туди їхав вороними, назад ішов пішки…

Наливай, московський шинкарю, пан кошовий має чим платити. Бо в пана кошового того золота — як трави та листу. А не стане дукатів у кишені, то проп’є царицині медалі: всі вони в золоті та діамантах; а забракне царициних щедрот, то маєтки свої, що на Інгульці та Кам’янці, проп’є; а коли й того буде замало, то й усю Вкраїну кине ось тобі на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.

А ви мовчіть, панове французи, а ви мовчіть, ляхи, і турки, і татари, бо один Бог відає, що буде з вами, як не стане славного козацтва.

Калнишевський не слухав більше розмов підпилих чужинців, він ще і ще раз думкою перебігав десятирічну стрічку свого отаманування, шукаючи того кінця, звідки почалася неласка цариці. Чей же служили козаченьки десять років вірно, щоб ті землі свої обрубані та крихту волі зберегти. Кликав цар турецький у підданство — не пішли. Залізняк гінців присилав — одмовили. І десь же воював Пугачов…

А цариця була щедра, як сонце по осені. За Бендери та Ізмаїл — орден зі зображенням власної парсуни кошовому прислала та ще й на георгіївській стрічці, щоб на шиї міг носити; за Перекоп — шаблю у срібних піхвах; за першу дунайську виправу — медаль; за Силістрію платив уже запорожець Грицько Нечоса–Потьомкін — тридцять вісім мідних котлів для всіх куренів прислав: обжирайтеся, козаки, як маєте чим, а за перемогу й мир з турками — то вже дулю з маком.

А з якою парадою, а з якими надіями поверталися у вересні з походу! Бо ж заробили! Полковник Антін Головатий ще влітку подався в депутацію до Петербурга з універсалами Хмельницького на козацькі землі. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю і степи, пошматовані сербськими й молдавськими колоністами, поверне: кров’ю заробили собі оту ласку.

Останню похідну ніч ночували над Базавлуком навпроти Зеленої могили, а в неділю гарматною стріляниною зустріла Січ звитяжців, і Службу Божу священик Володимир правив, тільки писар Іван Глоба був невеселий.

По церковній відправі подав кошовому листа від Антона Головатого, і чорніло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.

«Ясновельможний пане кошовий, — писав полковник, — турецькі й персидські шалі, дамаські матерії й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, дніпровська щука, турецькі червінці — все віддано Нечосі. А він невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усі сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину розділити між петербурзькими панами, як по Писанію: «розділиша ризи і меташа жребій».

Мчав Калнишевський до столиці з двома аргамаками ублажати всесильного сіромаху з Кущівського куреня. Найми–лостивіша виїхала до Москви, генерал–аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамаків забрали слуги Потьомкіна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».

І ще ад’ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:

— Гнівається на вас Григорій Олександрович, що сваволять козаки і на Дніпровську лінію до землекопних робіт не йдуть.

— Та яким це правом на наших вольностях фортеці будують? Я про це й хотів у його сіятельства…

Усі дістали плату — хто яку заробив. І ти чекай на неї, отамане, вона ще в табакерці Потьомкіна. Чекай і вір, як вірив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинці легше. Спочатку гайдамаки, потім — яїцькі козаки, тепер…

«Чому козацтво не підтримало Пугачова?» — долинуло з другого кінця шинку французькою мовою, і глухий стогін вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… «Чи я цього боявся? Ні, смерті не боявся ніколи. А може, коли б пішов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або — дві…»

І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогодні в холодному трактирі. Підійшов до нього кат у червоному каптурі зі закривавленою сокирою і спитав:

«До якої смерті готовий?»

«Я ще не маю вмирати».

«Маєш умирати. При якій смерті не застогнеш? На палі проситимеш пощади?»

«Ні!»

«Четвертування боїшся?»

«Ні!»

«До скону в темниці готовий?»

«Ні…»

«Виберемо тобі найтяжчу смерть!» — зареготав кат і щез.

Калнишевський прокинувся з хмільної задуми. Хтось у чорному сурдуті зупинився перед його столом. Підвів голову.

— Чолом тобі, кошовий отамане, — промовив тихо незнайомий, ледь освітлений скупим світлом зі замерзлого віконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого і силкувався збагнути, звідки цей свійський франт може його знати.

— Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впізнати. Я досить змінився за тих десять років, коли–то ви, повертаючись із Ромна разом з майстром Сисоєм Шалматовим, що зробив витворний іконостас у вашій церкві, завер–нули до Лубен і гостювали в полковника Івана Кулябки, а потім заночували в хорунжого…

— У Любимського ж… У моєї небоги Меланії я ночував тоді… — наморщив чоло Калнишевський, і раптом його темні очі проясніли. — А ти… А ти отой юнак, що вчився тоді з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланії, Павло…

— Той самий. А нині вже виплуганився на вчену дорогу: і свої, і чужинецькі академії позакінчував і ось блукаю по світі, мов неприкаяний.

— Пристанища не дали? То ходи зі мною на Запорізькі Вольності хоч у яку школу або й січову. Я ще тоді тобі казав, пам’ятаєш, — в канцеляристи до себе кликав.

— Вольності… — Любимський сумовито глянув на кошового.

Калнишевський відвів погляд, встав, і вони обидва вийшли із шинку саме в той мент, коли давній побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очі, хитався між чесністю і страхом.

— Цей офіцер, — спитав, йдучи за кошовим, Любимський, — знає вас?

— Не бачив я офіцера.

— А мені здається, що він вас знає, та чомусь не підійшов.

— Бог з ним…

У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повіки склеювались; десь там, за Кам’яним мостом, бемкав дзвін, б’ючись серцевиною об холодне небо.

— Нема мені місця й на Запоріжжі, батьку, — відповів аж тепер Любимський. — Гадав, у Москві загублюся, до університету на філософський пробував… То ще благо, що директор університету не поліцейський, і я з душею вийшов од нього. Наказ цариці–благодійниці і тут лежав, циркуляр розіслала по всіх вчених установах.

— Який наказ? Ти встиг уже…

— Потім, колись про це, батьку. Я з Європи привіз не бочку з порохом. Голови наші там просвітилися. А просвіченої голови бояться у нас більше, ніж бомби.

— Тож утікай–таки на Запоріжжя, — Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечі. — Там ще…

— Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачова, а потім… Війна з Божою і козацькою поміччю щасливо закінчилася, Богові дяка, козакам слава — і досить. Непотрібні ви стали.

— Я побачив це сам, сину. Але є ще вихід, є. Я їду завтра в Україну.

— На Порту надієтесь… Скільки вже разів попередники ваші хапалися за неї — невірну і зрадливу. І чому все на когось, чому на свої сили не розраховуєте? Завтра ви побачите голову Пугачова, і серце ваше здригнеться, і сумління ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гінці з Яїку? З моїм листом. Так, так, з моїм… Пугачовський емісар Стодола і ваш козак Тринитка.

— До мене! Тринитка?! — сахнувся Калнишевський. — Не було нікого…

— Не дійшли, видно… Що з ними? — набубнявіли жовна в Любимського. — Не дійшли… Ну, а ви самі, де ж ви самі могли здогадатися! Та й послів не послухали б. Таж Залізняк кликав…

Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очі ще ніхто цього не сказав.

Дзенькнув дзвоник на низенькій дзвіниці біля церкви Симеона Стовпника — кликав на вечерню. Перехрестився кошовий і прошепотів замість молитви:

— Чи ж то можливо зрозуміти, чому Бог, що сам став людиною і вмер за людей, прирік десь рід людський на жах вічних мук, на вічні кари. За що ж, нарешті? Винагорода не приходить, а мучеників множиться — і все без мети…

— Не кари створюють мучеників, а справа, за яку вони страждають. Справа та і є метою.

— Не бачу її. Бачу неволю. Що ж то буде далі, сину?

— Будуть і далі народжуватися мученики. Якби їх не стало, тоді можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрітиме, і темінь відступить перед світлом.

— Ти готовий?

— До чого?

— До темниці, до…

— Я готовий до всього, батьку.

— Хвала тобі, Боже, — перехрестився Калнишевський, — що даруєш міць і розум моєму людові, коли відбираєш зброю…

Вони розійшлися тихо, без обіймів, без обіцянок зустрітися колись, Любимський зник у завулках. Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.

Десятого січня 1775 року червоним жаревом зійшло сонце над Москвою. Мороз люто зціпив повітря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снігом через Кам’яний міст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посередині якого стримів стовп з колесом, завер–шений металевою шпицею. З обох боків височіли шибениці. Зловісне місце обступили тісним колом озброєні солдати.

Натовп двигтів, клекотів, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снігу біля підніжжя ешафота сиділи закуті в кайдани пугачовці. Спритніші роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинків, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.

Враз оддалік, з боку Кам’яного мосту, пролунав владний поклик: «Розступись!», у людський натовп влетіла трійка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з боків конвоїрами, сидів закутий чорнобородий чоловік. Він дивився перед себе мимо людських облич і, певно, нічого не бачив, окрім власного життя, якому відлічував останні секунди тупіт кінських копит. Поруч з Пугачовим, теж закуті, сиділи його побратими Перфільєв, Падуров, Шигаєв, Торнов — у них байдужі обличчя, очі навіть усміхнені, вони приглядалися до людей зі спокійною цікавістю, ніби їхали не до шибениці, а буйною тройкою на Масницю Олексіївським передмістям.

— Харциза везуть! — ревнуло перекатом над головами юрби, передні ряди ще тісніше зімкнулися зі солдатським колом, і раптом мертво стихло на майдані: крутими сходами на поміст виводили Пугачова. В баранячій шапці, у білому кожусі, він стояв, спокійний і прямий, біля стовпа й поглядом линув за Москву–ріку: там, на Боровицькому горбі, стриміли в небо хрести кремлівських соборів, а над усім цим величним громаддям височіла золотоверха дзвіниця Івана Великого. Дивився тепер в’язень туди, куди збирався увійти з яїцьким військом яко переможець і народний цар. Не дався йому білокамінний Кремль, та й не судилося обминути високого помосту на Болотній площі.

Не було страху, тільки жаль, що запікся у душі однією згадкою. З перев’язаною рукою, в довгополій шинелі квапиться до станиці Зимовейської відпущений з війни поранений солдат Омелько Пугач; ось забіліла станиця в долині, і ні про що він уже не думає, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустріч іде якась лахмітна постать з торбою за плечима: «Дай копієчку, служивий». Дістає з кишені мідяка, і раптом здушений крик проривається крізь горло: «Сестро!» Тільки це — на тлі золотого марева…

Відірвав очі від бань кремлівських соборів, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стільки? Скорбота в них, зловтіха чи звичайна цікавість: як рубатимуть голову ватажкові?.. А як судитимуть майбутні судді пам’ять нинішніх переможців і повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходієм, а кого звитяжцем? Ех, якби то знати, може б і легко було нині класти голову на плаху!

Пугачов не чув, як аудитор головної поліції, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дійшли до вух тільки останні слова, і тоді опустилась його голова на груди…

— Лиходія Пугачова живим четвертувати, чотирьох сотників повісити, всім іншим повиривати ніздрі й заслати до Сибіру, — закінчив аудитор.

Це вже кінець. Пугачов відчув тепер, що є у нього руки й ноги, які зараз захрустять під ударами сокири, і не жахнувся, а тільки дивно стало, що якийсь час він лежатиме, як обчухраний стовбур, покіль зітнуть голову.

Хтось подав йому в руки дві свічки, підійшов священик з хрестом, Пугачов поцілував хреста, потім поклонився до землі на всі чотири сторони світу, промовив звучно:

— Прости, народе православний, відпусти мені, в чому я завинив перед тобою!

І впали долу свічки з рук.

Тут кинулися головний і підручний кати, почали здирати кожуха, і Пугачов допоміг їм — сам зняв малинового каптана; головний кат наказав підручному кинути засудженого на поміст, але Пугачов ліг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.

Підручний кат виступив уперед з сокирою, його очі зловтішно блищали — це ж йому нині випало щастя рубати по живому, — і тоді пролунав над юрбою, занімілою в нестерпно довгому очікуванні, жіночий вереск:

— О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!

І сталося несподіване. На поміст знову вийшов аудитор головної поліції і щось сказав до головного ката. Той грубо відштовхнув свого помічника, якому голови рубати не належиться, підійшов до засудженого. Здійнялася сокира, блиснула на сонці й упала: голова покотилася помостом, чи то зітхнув, чи зойкнув народ, і тоді знову почувся той самий жіночий голос, сповнений благоговійної вдячності наймилостивішій цариці:

— Хвала тобі, заступнице наша!

І підхопила цей клич юрба…

Голова Пугачова закрутилася високо на колесі й зупинилася — очима до золотої бані кремлівської дзвіниці.

Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній «гуманний спектакль». А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Не

вдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:

— Хвала тобі, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.

Іван Максимович, здерев’янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам’яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали — й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли».

Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… «Так, так, — подумав, — забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по–рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…»

З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:

— Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.

— Петре Івановичу, — покликав тихо.

З–під навислих брів глянули темно–каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.

— Майор Синельников? Якими це світами?

Іван Максимович підступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тільки діткнувся до його плечей і зніяковіло опустив їх: вчора треба було обнятися, нині — пізно…

— До трону за милостями їду, Петре Івановичу.

— Дай вам Боже щастя…

— А ви?

— Я — від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по–різному ж вертатися. А ось цей, — Калнишевський показав на ешафота, — ішов, та не вернувся…

— Це страшно, коли все збагнути, — очі Синельникова гарячково світилися. — Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині — голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…

— Іване Максимовичу, — перебив кошовий, — а хто з нас не кричав? І я — коли вступала вона на трон… — Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому — Синельникову чи Пугачову, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.

Розділ другий

І Катерині і Калнишу дістався трон — кожному свій — одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

Васал — Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен — Софія Анґальт–Цербська, дочка прусського генерала Христіана Авґуста із Штетіна — на півроку пізніше.

І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів–Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

Катерину II підвели до престолу офіцери — таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.

Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.

І тут, і там чекали на добрі зміни.

Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів–Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.

Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по–божому, розмовляв по–людськи, пив по–козацьки, чоломкався по–братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.

Вичікували старшини, почала ремствувати сірома — коли ж то подасться Лантух у депутацію до Петербурга сам; він посилав до столиці розумніших за себе, а ті поверталися з порожніми руками: не бажають з ними розмовляти вельможі, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся і доїжджав тільки до Києва. Звідти повертався заспокоєний, а козацтво почало відверто вже гуторити, що пора Лантухові йти до свого Васюринського куреня на квас і саламаху, бо занадто заплив він салом на отаманському жолді.

Крутий норовом із біса розумний військовий суддя Петро Калниш повертався пізньої осені з депутації до столиці — знову ні з чим. Треба, щоб кошовий привіз до Петербурга універсали Хмельницького на козацькі землі: канцлер Бестужев–Рюмін погодився переглянути кордони Запорізьких Вольностей. По дорозі Калнишевський завернув до київського митрополита Арсенія Могилянського, від якого отримав благословення на добрі діла, ікону Богородиці зі святими мощами і вістку, що примусила його гнати коня не на Січ, а до паланок, щоб сповістити полковників: Григорій Лантух змовився з київським генерал–губернатором Леонтьєвим скасувати козацьку раду і залишитися незмінним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яїку.

То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках — запрошувати старшину на раду, з’їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан–баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.

На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.

— Знають чи не знають? — тривожно допитувався Лантух у писаря — єдиної людини, утаємниченої в його наміри.

— Бог відає. Мовчать, — відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.

— Хто скликав їх?

— Приїхали слідом за Калнишем.

— Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьєв послав би ланд–міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?

— По десятку козаків з кожним.

— Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.

Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан–баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди–годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.

У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар — варив для козаків рибну юшку, підліток–помічник мив у кориті дерев’яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп’яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки–но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.

Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.

— Загадай щось, Іване, — сказав Гаврило, — а як оцей Тринитка відгадає, то їй–богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину — такий же він догадливий, хай йому біс!

— Та хіба то довго? — смачно затягнувся хорунжий димом. — Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре — і кості його не погребоша?

— Ілля–пророк! — випалив молодик.

— Бабзделя ти! Та то ж горщик, — захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: — Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп’ячі?

— Дівчачі — білі… — невпевнено відказав Панас.

— Пане курінний, — повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. — Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.

Курінний не відповів, а невгамовний Саранча — знову до Тринитки:

— Звідки ти такий приплентався?

— Та ж казав уже — зі Слобожанщини…

— То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?

— Річку Мерлу знаєте? — вже посміливішав юнак.

— Та знаю.

— А Мжу знаєте?

— Теж знаю…

— А Василя на прозвисько Лопата чули?

— Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.

— То це я його приймак.

Тепер розсміявся курінний.

— Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.

— На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.

— Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!

Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.

— Чого це Лантух та коло перед радою скликає? — підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

— Ба… Чомусь–то вже з’їхалися старшини спозарання цього року, — відказав хтось із сутінків. — Гомонять, Калниш позвав.

— З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.

— Вибирай — не вибирай, — прогундосив той же голос зі сутінків, — а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.

— Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, — позіхнув Саранча. — Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.

— Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, — озвався Панас Тринитка. — Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш — буде на столі книш.

— Журавель у небі, а його скубуть, — повернувся від кабиці кашовар. — Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.

— Де гайдамаки, а де забродні — то ще треба вміти розпізнати, — втрутився Скирта. — А Калниш — дбалець. Його й вибиратимемо.

Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.

А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.

«Знають чи не знають? — водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. — А може, краще відкритися одразу — мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»

Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в’юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий велерозумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса — видимо, злий.

Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, — пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап’яном і рибою для матінки Єлизавети — благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…

Кошовий отаман прокашлюється, розпочинає коло. Він не гадав його скликати, але якщо старшини з’їхалися самі, то, видно, їх щось непокоїть. І він знає що. Бо це не нове: щорік, щодень урізають землі Запорізьких Вольностей, утискують козацькі права. Та хіба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кілька років тому, а Новосіченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Січі з двома ротами пікінерів і гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивів козаків з–над Кардашинського лиману — зі землі агарянської ще за цариці Анни Іванівни. Богородицький ретраншемент на Самарі стоїть з минулого віку. Українська лінія з шістнадцятьма фортецями й сотнями редутів по річці Орілі збудована ще перед Милашевичем… Батьки їли кислі яблука, а в дітей на зубах оскома.

— А де були вельможні полковники? — заярився раптом Лантух. — Мабуть, брагу жлуктили по зимівниках замість вживати резонабельних заходів, коли канцлер граф Бестужев–Рюмін подав покійній цариці Єлизаветі проект заселення північних кордонів Запоріжжя сербськими поселенцями?

Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тиші — і він підведеться з–за столу з булавою в руці й скаже все. Це не його бажання — бути незмінним кошовим, а царська воля.

Але його випередив Калнишевський. Він встав і промовив грудним голосом до Лантуха:

— Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваєш проти старшин політичні резони не зовсім доладно. Супротивитися царській колонізації ніхто не мав змоги і навіть підстави. Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов’яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі — я ж про це нагадував не раз, — щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує — казнащо…

Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:

— Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. — Він перевів погляд на Лантуха. — Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.

— У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! — вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.

— З волом козака не впряжеш, — прогудів спокійний, «хата скраю», полковник Коцара. — Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…

Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.

— Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!

Григорій Лантух враз зів’яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал–губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.

Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:

— А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьєв вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз — по–доброму, злагодою.

Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.

— Кому… передати? І як же воно — без ради?

Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.

— Калнишеві, — відповів. — А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.

Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.

Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.

…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів роз–почали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині — на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду — хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.

Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:

— Раду, раду скликай!

Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана — пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, — що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?

Калнишевський стояв серед старшин спокійний і суворий. Він кивнув писареві, і той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб підходили курінні отамани до розподілу рік, озер і урочищ.

Курінні тягнули жеребки, вишиковували своїх козаків і вели їх до куренів на бенкети. Новий кошовий отаман зі старшинами подався до Кущівського куреня, з якого вийшов, до якого і повернеться, якщо йому не випаде більше отаманувати.

Затримався в курені лише на першого кухля, а тоді звелів викотити на майдан бочки з горілкою.

На майдані було поки що порожньо, тільки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиї, хрипко галайкали, йдучи, дяківської:

На їх спів виходили з куренів козаки. Дяки перші поквапилися до бочок і впрошували виночерпіїв, що вже заходилися вибивати чопи:

— Істину глаголим: якою мірою міряєте, такою відміриться і вам!

Біля бочок умить стовпилося козацтво, протискуючись до виночерпіїв з порожніми кухлями. Та ось від Кущівського куреня попрямував до середини майдану кошовий отаман, він став на бочку й гукнув на весь голос:

— Підождіть святкувати, панове молодці, слухайте мене!

Козаки обступили його великим колом, їм треба було слова кошового, Калнишевський це знав. Тепер він знав багато. Те, що було лише добрим наміром, стало нині обов’язком його життя, а завтра стане ділом. Він довго чекав на отаманську булаву — чесно, без підмов та інтриг. Ждав її, бо вірив, що може врятувати те, що стало на краю загибелі. І врятує: хитрощами, покірністю, сміливістю і твердою рукою. Припинить гультіпацтво і вольницю. Створить військо на зразок турецьких спагіїв, у якому служать хлібороби, відробляючи повинність за земельні наділи. Козаки ждуть його слова, і він його повість.

Гамір стихав, тільки два дяки, випросивши–таки по кухлю оковитої, поманджали майданом, докінчуючи довгу дяківську лічилку «…що то єсть два, і три, і п’ять»; козацтво тіснилося, а коли стало зовсім тихо, кошовий промовив:

— Чув я ремство серед товариства на те, що не за регулами відбулися отаманські вибори. То хочу увідомити вас, що так мусило статися, бо Лантух, бажаючи умоцнитися владою над вами, задумав бути незмінним самодержцем Вольностей наших. Старшинство викрило змову…

— На колесо його!! — заревів натовп.

Калнишевський змахнув булавою.

— Бог у праві мститися, а нам подумати треба, що маємо далі чинити. Я вам роздав сьогодні жеребки на землі, урочища, ліси, озера й ріки. Навесні обдивлюся, як ви їх до хісна приводите, а восени спитаю за хліб та інші дари Божі. Я наділю землею багатодітних, а гультіпак, що надумали сім’ї завести, відвіную сріблом із військового скарбу. Кожному новому селу, що виросте серед дикого степу, звелю збудувати церкву з парафіяльною школою. А кумом буду на хрестинах у будь–кого, хто запросить.

— Слава отаманові! — закипіла юрба, полетіли шапки вгору, і довго не міг угомонитися майдан.

— Я велю, — голос отамана зазвучав крицево, — тримати шаблі гострими, а порох сухим, велю орати незаймані степи і звелю карати кожного, хто посміє порушити наші порядки чи противність чинити кошовому.

— Будь здоровий, батьку! — знову хором відповіло товариство.

А коли гамір притих і козаки знову почали товпитися коло бочок, до Калнишевського підійшов непоказний молодий сіромаха, білявий, веснянкуватий, у полотняних шароварах і короткому каптані з телячої шкіри. Очі його світилися, він побожно дивився на кошового і тихо проказав віншування, що мало прозвучати голосно на козацькій раді:

— Дай тобі Боже лебединого віку і журавлиного крику…

Калнишевський скупо усміхнувся до молодика й далі дивився у натовп, радіючи зі своєї влади над людьми, з їхнього довір’я, та слова сіромахи, щирі й наче болісні, відлунилися у серці; ще раз глянув на нього, спитав:

— Хто ти такий і звідки?

— Я Панас Тринитка, записаний у компуті Титарівського куреня, недавно прибув на Січ. Утікач я, зі Слобожанщини. Там уже нема козацтва. Там козаки стали гусарами й уланами. А тебе, певно, сам Господь послав товариству.

— Йди з богом, Панасе, — мовив ласкаво кошовий. — Або постій. Випий за моє здоров’я. — Він простягнув руку до чопового, що розливав горілку, взяв два кухлі, один подав Панасові й цокнувся з ним.

Забриніли кобзи, злетіла пісня над майданом. Кошовий ішов до військової канцелярії, а в мозку теплилися слова: «Дай тобі Боже лебединого віку» — вік лебедя довгий — «і журавлиного крику», — кричить–бо журавель тільки на волі… Та водночас було чомусь тривожно: може, то від тієї пісні, що вже лягала тугою на синюваті сніги:

То була шалена ніч — одна із двохсот ночей, що їх мусила пережити зі своїм тупим чоловіком Петром III Софія–Катерина, вихована на філософських працях Монтеск’є і на домашніх уроках професора Києво–Могилянської академії Симона Тодорського.

Непоказний рябуватий солдафон Петро покинув гратися олов’яними солдатиками і муштрував тепер живих, переодягнених у гольштинські мундири. Юний цар на очах колись всесильних вельможів перетворював столицю Московії на військовий табір і мріяв зробити це з усією країною. Він не шкодував ні простих, ні шляхетних: під його особистою командою навчалися стройової підстаркуватий дипломат граф Микита Панін і президент Академії наук, гетьман України Кирило Розумовський. За його наказом з ранку до вечора муштрувалися Преображенський та Ізмайловський полки, а в їх лавах, між іншими, брати Орлови — капрал Олексій і цальмейстер артилерії Григорій.

Заплакана при своїй подрузі Дашковій, дотепна на балах, владна під час змови з Паніним і Розумовським в Аничковому палаці, нестримно хтива у спальні з Орловими, Катерина чекала на цю ніч й усвідомлювала, що вона буде для неї неповторно щасливою або ж непоправно фатальною, як ніч із казок Шехерезади.

Кажуть, що вдосвіта 28 червня 1762 року, коли капрал Олексій Орлов безжалісно батожив скороходів, запряжених у карету, в якій утікала з Петергофа до казарм Ізмайловського полку майбутня імператриця, — у колесі карети відкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росії, України, Польщі, Туреччини, Криму, якби та гайка відлетіла. Та запримітив небезпеку, що загрожувала таємничому екіпажеві, самотній вершник. Він мчав до Петергофа навперестріч Петрові III, що мав цього ранку прибути з Оранієнбаума до законної дружини Катерини на святкування свого тезоіменитства, — мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи Божі незвідані: він попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зіскочив з козлів, прикрутив гайку і погнав скороходів далі, а вершник згаяв час і розминувся з царем. То був підпоручик Василь Мирович, якому через два роки цариця звеліла стяти голову на Ситному ринку — навпроти воріт Петропавловської фортеці.

Кажуть, що на варті біля казарм Ізмайловського полку стояв солдат Микола Новиков. Ніхто не може вгадати, яким трибом пішла б політична машина світу, якби вартовий зупинив Орлових і Катерину, замість того щоб привітати їх «на караул». Катерина II згодом віддячилася Новикову — запроторила його на п’ятнадцять літ до Шліссельбурзької фортеці.

Кажуть, що біля церкви Різдва Богородиці, коли вже новгородський архієпископ Дмитрій Сєченов поблагословив Катерину на царство, а Семенівський і Преображенський полки були готові до присяги, імператриця враз згадала, що не має мундира, в якому могла б з’явитися перед військом.

Кажуть…

Вахмістр кінної гвардії Гришка Потьомкін сидів верхи на чорному арапові — крайньому від входу до церкви Різдва. Темно–смаглявий, чорноокий, з енергійно випнутими щелепами й гострим носом, він вирізнявся серед лави кінних гвардійців і виглядом, і зростом, а ще його очі жагуче пасли вхід до церкви, наче звідти повинно було випурхнути його особисте жадане щастя. Він ніколи не бачив Катерини, та про її красу й легковажність наслухався чимало. Військові смакували небилиці про Катеринині інтимні зустрічі зі секретарем англійського посольства польським шляхтичем Станіславом Понятовським, з цальмейстером гвардійської артилерії Григорієм Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпікантніші сцени зустрічі з доступною дружиною імператора, та більших амбіцій, ніж ліжко зі світською дамою, у Гришки Потьомкіна не було. Але ж вона нині — цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер іншого змісту, проте реальність самого знайомства відійшла на недосяжну віддаль. І тут несподівано він стоїть крайнім у лаві — зблизька побачить красуню–владичицю, він усю жадобу вкладе у свій погляд, тільки щоб вона глянула на нього.

Вахмістр умовляє себе, що йому сьогодні пощастить. Він повинен узяти від життя більше, ніж інші. Дотепер йому по–чортівськи не щастило. Вічні нестатки в його батька — зубожілого смоленського дворянина, напівголодне навчання у Московському університеті й принизливі обіди в барона Строганова. Далі — неусвідомлений потяг до церковнослужительства: він добровільно прислужує в церкві Миколая Чудотворця, роздмухує кадило, виносить свічки перед святими дарами і в компанії кепкує зі самого себе, що стане архієреєм. Потім — виключення з університету за лінощі і — військова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врешті — вахмістр. Боже, яка жахливо бездарна кар’єра! А він відчуває, знає, що здатний на більше.

Сонце вже зійшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, німо стояли солдатські лави, і тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводі почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з криноліном. Її міцне підборіддя підкреслювала вольова складка, очі блакитні, жваві й удавано привітні. Вахмістр Потьомкін вмить розчарувався у її вроді, але ж тепер йому й не потрібна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина імператора, а сама імператриця і володарка.

Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо більше такої нагоди не буде ніколи. О, якби пощастило: у Потьомкіна стільки хитрощів, зла, веселості, енергії — дайте лише висоту, і він осліпить усіх, і цих теж, які ось вийшли зі собору за царицею — набундючені, пихаті. Хто ж вони такі — улюбленці фортуни? Адже всі, крім родовитого графа Паніна, чорна чернь!

Он Розумовський. Каптан аж тріщить під тягарем орденів та медалей. Президент Академії, гетьман, граф, ха–ха! Якби не його брат Олексій, якого запримітила цариця Єлизавета у придворному хорі і взяла собі за коханця, пас би Кирило Розум і донині громадську череду у своїх Лемешах на Чернігівщині.

Дивись, і Теплов тут, цей в’юн усюди влізе… За Єлизавети був другом дому Олексія Розумовського і гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярії Академії; обрали Кирила гетьманом — Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею — буде він у неї щонайменше писарчуком. А хто такий Григорій Теплов? Син грубника, в отроцтві — служка у віце–президента найсвятішого Синоду архієпископа Феофана Прокоповича…

І нарешті два велетні — Олексій і Григорій Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.

Чом же його, дворянина Потьомкіна, має обійти щастя?

Вахмістр чіпким поглядом обмацує постаті щасливців, що йдуть за молодою царицею, і м’якшає його зір, коли зупиняється на обличчі її величності.

Катерина окидала поглядом суворі шереги готових до присяги воїнів, галасливий натовп, що не вміщувався на Невському, і нервова напруга розтавала, її місце займало відчуття сили і влади, і це дозволяло їй бути зараз зверхньо поблажливою: ніч спрацювала на неї. Вона граційно подала Паніну руку, ступила в його супроводі на східці й промовила московською з відчутним німецьким акцентом:

— Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формі; як прийматиму присягу вірного мені війська?

Граф Панін знітився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрібне з–під землі, Теплова заступив своєю велетенською постаттю Олексій Орлов — рожевий шрам, що перетяв його щоку від вуха до рота, почервонів, — він прудко позирнув на шерегу гвардійців, перехопив жахкий погляд вахмістра, моргнув йому бровою.

Рвучко виступив кінь Потьомкіна перед лави, вахмістр миттю скинув зі себе ясно–зеленого каптана з червоними вилогами, срібний ґудзик пирснув, упав до ніг цариці.

— Галантно, хоч і не в міру поквапливо, — мовила півголосом Катерина, глянувши на офіцера, смагляве обличчя якого вмить зблідло.

Потьомкін, рятуючи своє становище, зіскочив з коня, підняв із землі ґудзика.

— Віддайте і цю регалію, молодче, адже ваш мундир весь належить віднині мені, — промовила з іронією Катерина, простягаючи руку за каптаном. — А він не простий і вельми відрізняється від інших, — кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмістра, який ураз спалахнув червінню.

Райткнехт підвів Катерині коня, її підсадили Орлови. Потьомкін посміливішав, подав цариці трикутного капелюха. Олексій Орлов скривився.

— Ви надто запопадливі, вахмістре, — прошипів крізь зуби.

Катерина почула слова Орлова, посміхнулася.

— Майоре, — сказала, — візьміть сьогодні до петергоф–плутонгу цього молодця, його ж самого запишіть до камер–юнкерів, — і сіпнула поводи коня.

Царський почет, за ним військові колони, позаду натовп рушили уздовж Невської першпективи до Двірцевої площі.

Розумовський їхав на яблукастому коні поруч з Паніним. Вигляд обох призвідців сьогоднішнього параду був не вельми щасливий, настрій теж не надто піднесений. Гетьман знав причину стриманості обер–гофмейстера. Йдучи на змову проти Петра III, Панін мітив на престол малолітнього Павла, Катерину ж мислив приставити до нього регентшею. Орлови сьогодні вранці перекреслили плани Паніна, привівши вдосвіта Ізмайловський полк до присяги Катерині, тепер він, напевно, мізкує, яким чином обмежити владу цариці. А Розумовський ішов на змову з безвихіддя: при гольштинцеві його кар’єра вже закінчувалася — він це зрозумів під час муштри на Двірцевій площі.

Що буде далі?.. Якраз проїжджали повз гетьманський палац на Невському. Розумовський згадав інше коронування — глухівську виставу, що відбувалася дванадцять років тому…

Здавалося, ніхто ніколи вже не поверне Гетьманщини, шістнадцять років правила Україною Малоросійська колегія, а тут маєш тобі: зачув Сенат запах пороху в Пруссії — спотребилося козацтво, і ухвалили його улестити гетьманськими виборами. Свято було пишне й величаве. Розумовського привіз до Глухова генерал–майор Гендриков і наказав старшині стріляти на свою честь із гармат. Тож гриміла вся глухівська артилерія, козаки виходили на майдан з музикою і прапорами, за ними в кареті їхав граф Гендриков із золотою тацею в руках, а на таці — грамоти імператриці. За каретою йшов осавул, тримаючи в руці булаву, оздоблену коштовним камінням, і печатку на подушці червоного оксамиту. Спитав Гендриков козаків, кого хочуть за гетьмана, і наче вгадав — усі до одного за Розумовського. Тоді знову вдарили гарматні залпи вже на честь новообраного. Повезли гетьмана до резиденції, та не самого — поруч з ним у кареті сидів Теплов, тримаючи в руках золоту тацю з клейнодами й грамотами. Розумовський — для параду, Теплов — для управи…

Мерзотний слимак! Він і нині тут. Катерина скористалася з підтримки гетьмана на коронуванні, проте відразу дала йому зрозуміти, що в чині сенатора він не ходитиме самотою.

Дванадцять років гетьманування. О, скільки звершено державних справ! Стоїть у Батурині нова гетьманська резиденція, а на Невській першпективі — гетьманський палац. І титули, титули… Збагачуйся і ходи в орденах, тільки не допускай думки, що ти насправді гетьман. Тож робив Розумовський, що дозволялося, — багатів. І ще на всякий випадок придбав у маршала Франції Левендаля французького пашпорта. Це останнє багатство зберігав у Батуринському замку в скарбничці. Ото й усе, що він надбав за Єлизавети…

Яка крихта перепаде від цієї владичиці? Звання сенатора й опіку Теплова вже має. А може, доведеться ще скористатися з останнього багатства, що у скарбничці?

Царський ескорт наближається до Двірцевої площі. Повне, випещене обличчя гетьмана невеселе. Меланхолійний вигляд і в Паніна. Орлови набираються пихи. «А якими ж усе–таки милостями обсипле нас усіх імператриця?» Орлови дістали своє одразу сповна. Олексій нині вже майор, Григорій — камергер, завтра вони стануть генералами і графами. Теплову обіцяно титул статс–секретаря. Навіть звичайний вахмістр став камер–юнкером. Що перепаде Розумовському за вірність? А що вижебрає у «матушки» новий кошовий отаман Калнишевський? Та, певно, усіх однаково вона не винагородить, кожен отримає за своїм зростом…

Відгримів перший бал, погасли феєрверки, розійшлися зі Зимового палацу співаки придворної капели й актори–аматори кадетського корпусу.

Біля входу до тронної зали стояли, нудьгуючи, два кавалергарди у срібних латах. Розмовляти їм заборонено, то мусять вони щось думати, можливо, обмірковують ті події, що промчали крізь царські хороми. Напевно, бо ж добре вкарбувався їм двір Єлизавети — дивуються з нечуваної скромності й простоти нової імператриці. Подумати лише — всього дванадцять камер–юнкерів і стільки ж фрейлін, причому дамам заборонено носити високі зачіски: кожна красуня–дворянка може без ніяких труднощів потрапити на бал або ж на чай до цариці, якщо в неї зачіска не вища за чверть ліктя. А мужчина–дворянин — аби лише при шпазі. Сама ж цариця вийшла на перший бал у гвардійському мундирі, в якого одяглася біля церкви Різдва, і випила з офіцерами чарку горілки на знак вдячності за престол.

Старі кавалергарди вдоволені, що з них зняли огидні гольштинські мундири й повернули російські. І хоч вони стоять тут день у день, усе ж знають дещо про те, що діється за стінами палацу. Солдати вдоволені скасуванням щоденної німецької муштри, заведеної абшитованим імператором, який, кажуть, раптово помер у Ропшинському палаці від нападу гемороїдних кольок. Можливо, кавалергарди чули про іншу причину смерті Петра, бо з лячною цікавістю позирають на Орлових, що безцеремонно, не доповідаючи про себе, заходять до тронної зали.

Лакей, що стоїть біля царициної вбиральні, знає трохи більше. Йому відомо, що Катерина нагородила обер–гофмейстера Паніна і гетьмана Розумовського п’ятьма тисячами карбованців річної пенсії кожного; Григорія Орлова призначила своїм особистим камергером, а Олексія вшанувала званням секунд–майора Преображенського полку, обидва ж отримали олександрівські стрічки і по вісімсот душ кріпаків; статс–секретар Теплов нагороджений двадцятьма тисячами червінців.

Григорій Теплов знає ще більше. Він чув на власні вуха, як уміє молодий камер–юнкер Гришка Потьомкін наслідувати голос цариці й цим доводить її до конвульсивного сміху; знає, що цей улюбленець цариці не дуже подобається Олексієві Орлову. Але то дрібниці. Статс–секретар отримав доручення подати цариці кваліфікований промеморіум про Малоросію: імператриця зайнялася вивченням окраїн імперії. І ще одне — Катерина, незважаючи на те, що її суперника вже немає серед живих, квапиться з офіційною коронацією у білокамінній Москві, а граф Панін чомусь зволікає з коронацією.

Микита Іванович Панін проходить повз мовчазних кавалергардів, які дещо знають, йде довгим коридором Зимового палацу, тільки–но викінченого знаменитим Растреллі, приймає уклін від лакея, що стоїть біля дверей царициного будуару і знає набагато більше, заходить до цариці і стримано кланяється, Катерина приязно простягає для поцілунку руку, просить сісти у фотель. Статс–секретар Теплов, що знає найбільше, послужливо витягає довгу шию, спритно ловить в очах цариці непомітний для Паніна знак і, зломлений удвоє, виходить із убиральні назадгузь.

Катерина ласкаво й начебто співчутливо позирає на Паніна — ох, скільки клопотів упало на вашу сиву голову з моїм воцарінням! — з теплою докірливістю похитує головою — ви б спочили трохи, Микито Івановичу, — врешті невимушено запитує таке собі жартівливо–банальне:

— Як ви гадаєте, Микито Івановичу, ким я була б, якби народилася простою людиною, до того ж мужчиною?

Досвідчений дипломат Панін скоса поглядає на тридцятирічну узурпаторку — він уже пересвідчився у тому, що з її уст рідко коли злітають слова, які б не мали практичного сенсу.

— О ваша величносте, — сухо, в дисонанс фривольному тонові цариці відповідає Панін, — ви б дослужилися до генерала.

— Неправда ваша, графе. Я надто ризиковна, щоб здобувати чин за чином протягом усього життя. Бувши лише підпоручиком, я б зламала собі голову в гонитві за славою.

— Хвалити Бога, ви не з простолюддя і цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величність посіли престол, причин для тривоги немає зовсім. Цариця ж не самотня — довкола неї друзі, радники і така вагома установа, як правительствуючий Сенат.

Катерина реагує не різко, але відразу: вона від Теплова знає дещо про наміри обер–гофмейстера — вихователя її первородного сина й конкурента принца Павла.

— Звичайно, звичайно. Сенат необхідний для самодержця, адже не хтось інший, а сенатори покликані приводити в дію закони, царями писані.

— Ваша величність зволили дещо недооцінити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, — швидко парирує Панін і зауважує, як холодніє обличчя цариці. Більше вона не грає.

— Ваша світлосте, — сказала підводячись, — ви, як я зрозуміла, сповідуєте англійську систему управління державою. Смію зауважити, що для нас вона неприйнятна. Російська імперія настільки обширна, що, крім самодержавства, усяка інша форма правління їй шкідлива. На цьому стояла і стоятиме Русь.

Панін незворушно сидів у фотелі, не підводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивості від графа. Він доволі виразно давав їй зрозуміти, що капітуляції не підписує. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:

— Доцільність англійської системи полягає у тому, що в ній є парламент, який весь час перевіряє сам себе і правителя, тому помилки уряду ніколи не бувають тривалими. Країною нашою часто управляє випадок, в цьому ви встигли переконатися самі, а тому необхідна така установа, щоб гарантувала нас від політичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мінервою, має подумати про нові форми…

— Милий графе, голюбчику, — враз грайливо усміхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, — я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск’є, вихована на його «Дусі закону», про новий цивільний кодекс для зварваризованої Росії. Все це неодмінно буде, і до вашого розуму за послугами вдасться бідна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.

— Благодійнице наша, — розвів руками Панін, — коронація, звичайно, відбудеться, але нинішньої хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…

— А ми скромно, графе, — відрізала Катерина, очі її знову затяглися холодною поволокою. — Я коронуюся першого місяця осені, Микито Івановичу, і ви, як мій обер–гофмейстер, подбайте про підготовку і порядок.

Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об’їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас

Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов’ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь–ледь торкається усмішка — вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.

Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде він служити самому панові кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Січ, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на січовому майдані — та й усе. А от запам’ятав його Калнишевський і звелів якось покликати до канцелярії.

— Сподобався ти мені, хлопче, — сказав кошовий до збентеженого Панаса. — Відвіншував ти мене за всіх козаків, віку й волі побажав старою примовкою, спасибі тобі… А не захотів би ти бути моїм джурою?

— Батьку!.. — тільки й вимовив Панас.

Кошовий нині, бачно, вдоволений, хоч і мовчить. Має чого радіти. Урожай обіцяє бути добрим, на бузькому гарді добрі улови риби, козаки взялися за лемеші. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе підданими Війська Запорізького й оселяються у диких степах. Нині вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Українську лінію й до сербських сусідів. Начебто присмирніли, зачувши нового отамана, — перестали займати козацькі землі. Та знає Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонів і поїхати в депутацію до Петербурга, щоб їх затвердили. Візьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловік… Але що нового на Січі?

— Ану, Панасе, скачи щодуху і звідай, як там і що, — сказав, коли вдалині показалися заплави Підпільної, зарослі гаями очерету.

Панас пришпорив коня. Калнишевський відпустив повіддя, кінь ступав нога за ногою.

«Обкроїли, так уже обкроїли Україну, — думав кошовий, — а її усе ще багато. Ідеш, їдеш, не об’їдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неї триматися. Накажу полковникові Протовчанської паланки Андрієві Порохні описати кордони, візьму копії універсалів Хмельницького та й поїду. Тільки що це за цар? Різні чутки ходять. Шепочуться, недолугий…»

Наближався до звивистої річки. З долини вже виднілися вежі на січових валах. Звідтіля скакав вершник.

«Дбайливий парубок, диви, як охломостався», — ствердив про себе Калнишевський і зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка біда?

— Ну, що там? — спитав, коли джура осадив змиленого коня.

— Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!

— Що, що?

— Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.

Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.

«Що сталося з отаманом? — дивувався Панас. — Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця — ота Катерина?»

Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:

— По благості всемогутнього Бога…

Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:

— Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?

Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.

— …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, — читав далі писар царський маніфест, — всемилостива імператриця Катерина II…

— Хто їх питав, дітей москвинських, — гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: «Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…» — Тьху, хай тобі грець…

Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.

Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: «Слава нашій владичиці!» Кілька голосів бовкнуло і собі «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!

Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спи–ну отамана; кошовий наче похилився, згорбився — Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?

Підігнав коня і поїхав поруч.

— Батьку отамане, — врешті зважився заговорити, — вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?

— Мовчи, глуха, — менше гріха, — відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: — А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?

— Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки — це вже ви чули — он як гукнули!

— Не гни балабонів, Тринитко, — зм’як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: — Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до–о–вге!

— Та то так, — посміхнувся Тринитка. — Воно як у тій казці про кобилячу голову: «Заглянь–но мені у праве вухо». А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.

— Ех ви, босва немита, — зітхнув Калнишевський. — Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.

Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що — піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.

Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди — шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…

Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний — добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.

Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні — мо–ложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського — петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.

— На коронацію хочеш? — спитав гетьман. — Треба, конче треба… Її величність благоприхильна до Низового лицарства. — І вже півголосом: — Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…

— А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? — насторожено спитав Калнишевський.

— Матінка преблагосхильна… Але є приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди — він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.

Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по–діловому, без недомовок і натяків:

— Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З’їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс–секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.

Одутле обличчя Розумовського почервоніло.

— Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія — назва, так би мовити, суто канцелярська. — Гетьман зневажливо глянув на Теплова. — Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все–таки я, а не статс–секретар, хоч він і…

— Кириле Григоровичу, — перебила цариця, — ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з’ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, — гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс–секретарю?

Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:

— Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі[2]. Що ж до народів…

— Браво, пане Теплов! — цариця плеснула долонею по спинці фотеля. — А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.

— Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси — споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато його попередників були схильні до зради. Цей підлий нахил йшов, звичайно, не з низів — простолюддя малоросійське надто простодушне, і єдине зло, яке воно чинить, — це те, що переціджують хліб на гаряче вино. Козацтво ж…

— Досить, — спинила Катерина статс–секретаря. Вона весь час спостерігала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крісла, пориваючись встати. — Досить, — стукнула рубіном персня по столі. — Про козацтво мені багато дечого відомо. Це ж вони рвалися на передній край у Семилітній війні… А з яким пієтетом висловлюється про них мосьє Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали мені, як сприйняли козаки вість про моє воцаріння.

— Козацтво присягає вашій величності й, посмучене царюванням вашого попередника, чекає на милість, — проказав холодно, ніби на рапорті, Розумовський.

Катерина схилила голову на долоні, помовчала, потім мовила:

— Завжди державець винен, якщо піддані обурені на нього. І ви теж будьте ласкаві міряти діла на сей аршин.

…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очі кошлаті брови.

— Отаке–то, Петре, — розвів руками Розумовський. — Треба й тобі йти під того аршина. А що і скільки буде ним тобі відміряно, побачиш сам.

Хто не знав тодішнього Версалю Людовіка XV, той мусив бути вражений помпезністю царського виїзду на коронацію до Москви.

Першого вересня до другої столиці Московії потяглося сімдесят екіпажів, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубові бочки, наповнені срібними монетами — для церемоніальних витрат і для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром віддаватиме набагато більші суми посереднім фаворитам за нічні послуги.

Через два тижні кортеж зупинився у підмосковному селі Петровському. Серед двадцяти сенаторів, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу сміливо попередив імператрицю, що не сяде до карети поруч зі сутягою та інтриганом. Розумовського підтримав Панін, Катерина поступилася, статс–секретар затаїв у душі тяжку злобу на свого колишнього вихованця.

Поки лаштували для Беллони парадну вулицю від Петровського до Кремля — оббивали паркани ялиною, стіни будинків завішували килимами, мостили колодами дорогу, — цариця відпочивала і приймала делегації. Директор університетської друкарні поет Микола Херасков день і ніч готував маскарад–алегорію, що мала б відобразити, як на зміну невігластву, обману й шахрайству приходить золотий вік в образі богині мудрості Мінерви.

Беллона–Мінерва приймала привітання від підданих, що з’їжджалися з усіх кінців Московії, в присутності членів Сенату, вищого духовенства, придворних дам і кавалерів.

П’ятого дня гетьман Розумовський доповів цариці, що до її стіп проситься запорізька делегація з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолі.

— Прекрасно! — пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкі й одноманітні дифірамби дворян і купців, її стриманість змінилася зацікавленням, адже вона ще зроду не бачила козаків.

Дійсний камергер Григорій Орлов насупився.

— Сподіваюся, що ваша величність допустить їх до цілування рук аж після коронації. У Петровському чекає незліченна кількість представників шляхетних станів.

— А я, Григорію, — примружила блакитні очі Катерина, — накажу зрівняти козацьку старшину в правах з дворянством і прийму їх як рівних вашій світлості… Ну, не сердьтеся, любий. Після коронації я не встигну за балами й розвагами розгледіти цих оригіналів. А те, що вони прийшли, свідчить про їх вірнопідданські почуття.

Їх увійшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуєвець і Антін Головатий — у синіх шароварах, у червоних кунтушах зі закидними рукавами. Вони разом скинули сіросмушеві шапки, схилили голови в земному поклоні. Перший розправив спину Калнишевський. Він дивився на царицю, що сиділа в оббитому оксамитом кріслі, одягнута в горностаєву мантію, обвішана коштовностями, і йому було чудно, що від цієї молодої жінки залежатиме доля мільйонів людей, десятків народів і його особиста доля теж.

Катерина з цікавістю приглядалася до козаків. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигідно виділялися на тлі прилизаних дворян у сурдутах, камізельках і перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дідугана, й ураз зір її прикипів до шаблі кошового з усипаним діамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського — тепер їй в око впали їхні шаблі. Все гармоніювало в одязі й фізичній красі цих людей, про яких їй розповідав колись учитель Симон Тодорський: і чуби, і вуса, і шовкові пояси з позолоченими китицями, і смушеві шапки з червоними довгими шликами. Та з–поміж усього вирізнялися шаблі, вони наче підкреслювали самобутність їх власників, відвагу й силу.

Катерина повернула голову до сенаторів, обвішаних медалями й орденами, перев’язаних навхрест малиновими й блакитними стрічками, і подумала, що ці дворянські прикраси зм’якшили б козацький вигляд, додали б їм шляхетності, степову поривність замінили б світською стриманістю, гордість — вдячністю, незалежність — запобігливістю. І серед цих оздоб не вирізнялися би так чітко їхні шаблі: вони, як і дворянські шпаги, свідчили б тоді тільки про належність до військового стану.

— Їх ніколи не нагороджують орденами? — спитала Катерина Розумовського по–французьки, але замість гетьмана, порушуючи придворний етикет, відповів Калнишевський, і зчудувалася імператриця: як, ці степові тубільці ушляхетнені науками? Це неймовірно…

— Найсвітліша господине, — промовив кошовий отаман, — для нас найбільша нагорода — перемога в битві і милість державця.

— Шарман… — проказала Катерина крізь зуби.

Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до стіп цариці. Отаман ще нижче поклонився і стоячи проголосив:

— Благочестива імператрице всеросійська, милостива мамо вітчизни! Всемогутній Бог узаконив за річками південь,за магнітом — північ, за хмарами — захід, за сонцем — схід, людям же узаконив твою владу…

Але царицю не зворушував єлей, вона чекала, щоб лицарі стали на коліна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальців. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посміхнутися; кошовий закінчував виголошувати привітальну тираду, цариця хитнула головою.

— Я хотіла б на коронаційних святах бачити козацькі герці, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андріївській стрічці, якщо герці справлять належне враження.

Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсім подібний до свого зображення на портреті, що висить в Аничковому палаці; гетьман підступив до отамана й шепнув з притиском:

— На коліна!

Почервонів Калнишевський від хвилювання, але й цього разу не вклякнув — схилився у пояс і подякував цариці за ласку. Затим козацькі делегати подалися до виходу.

— Їх ламати треба, а не гнути! — прошипів Орлов услід козакам.

— Зламане дерево не здатне зупиняти вітру, — зауважила Катерина Орлову.

Розділ третій

Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотній площі, подався на Арбат. Вивів свого буланого коня з конюшні постоялого двору й рушив до Коломенського до цариці.

Москва ще клекотіла після розправи, а від Кремля до Коломенського вже мчали карети зі загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати їх: усе ще мав надію домогтися прийому в Катерини. Полковник Антін Головатий і Сидір Білий зосталися у Петербурзі — може, щось таки вициганять у Потьомкіна, а йому, Калнишевському, хай би допоміг бог у Москві.

Цариця справила вранішній туалет, вчасно послала на місце страти Пугачова милостивого наказу і заходилася купати леді Мімі й сера Тома. Придворні повідомили отамана, що цариця зайнята своїми улюбленими собачками, а увечері прийматиме дворян. Отаман повернув коня від поспіхом збудованого дерев’яного палацу і квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.

Гомоніла Москва, на шпиці ешафота ще стриміла голова Пугачова; Калнишевський покидав місто радості й печалі — квапився до заметених снігом степів.

Біля замкненої церковці Симеона Стовпника стояла на морозі дівчина, закутана в жупан, і напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дівчина була нетутешня, з одягу було видно, що з України. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись із сідла:

— Ти хто така?

Вона підвела на нього повні непевності й тривоги очі — козацький одяг і мова кошового додали їй спокою, — сказала тихо:

— Уляна я… З Лубен.

— Куди ж ти йдеш, небого?

Дівчина опустила голову, ледь чутно мовила:

— Щасливої дороги вам, батьку…

І він поїхав. Рипів сніг під копитами буланого аргамака, волохата кирея сивіла від паморозі, бралися вуса льодом; за мостом учепився щік колючий вітер, свистів у вухах, і у свисті тому вчувалося отаманові те саме питання, що задавав його незнайомій дівчині: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»

Вітер був настирливий і прискіпливий, він без угаву повторював своє питання, ніби хотів помститися вершникові за те, що той завжди цікавився людськими дорогами.

Але ж і його питали. Здебільшого це не бентежило отамана, відповідав гордо і впевнено, а іноді й карав за цікавість, коли для доброго, як йому здавалося, діла мусив іти на порахунки з власним сумлінням; а бувало, й відмовчувався, бо сам не знав, куди заведе його дорога.

Та один тільки раз заболіло йому це питання. Було воно криком, зойком, застереженням, та проте стримати себе він не вмів чи не міг.

«Панас Тринитка. Сердешний Панас, отаманський джура. Ще раз, видно, йшов до мене, та не дійшов. Не побажав ніхто, та й Господь не дав тобі ні лебединого віку, ні журавлиного крику… Аби те твоє віншування прокльоном не впало на мого сивого чуба».

Триста козаків спровадив тоді Калнишевський до Москви на святкування царициної корони. Імператриця жадала цього екзотичного видовища. Її знудили бали, урочисті обіди, французькі спектаклі. Багато чого й не ладилося. Маскарад Хераскова зовсім провалився. Кортеж, що представляв тріумф Мінерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобуває перемогу — над матушкою, яка тільки–но вдягла корону на щастя своєму народові? А театр ляльок просто–таки налякав людей: від голови, що говорила, юрба в паніці розбіглася, старі москвичі твердили, що тут не обійшлося без нечистої сили.

Придворні і сам камергер Григорій Орлов ще мали надію на козацькі герці, які повинні б повернути добрий настрій цариці.

Калнишевський вишикував запоріжців батовою, і рушили вони, забарвінні й парадні, до підмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.

Гладке поле за селом, на краю поля дощаний поміст, на ньому — оббитий золотом фотель, над фотелем — алажовий балдахін, у фотелю — імператриця, біля неї — камергер Орлов, підтягнутий, високий, у білому мундирі й білих рукавичках.

Отаман зупинив козаків і враз відчув, що його воля і владність, наче невірні подруги, перейшли до людини в білому мундирі й не хотіли вертатися.

Він скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем літали запоріжці, чуби звивалися на вітрі, шаблі викрешували іскри, козаки підкидали догори шапки і стріляли в них з мушкетів, переповзали на галопі попід кінські животи; цариця плескала в пухкенькі долоні й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пісні, то дзвону шабель; її бажання сповіщав кошовому Григорій Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.

А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отаманові білою рукавичкою — і кінь Калнишевського, наче зрозумівши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.

Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслід джура: «Куди їдеш?» — не знав; та й не розпоряджався він тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що він прив’язаний незримою ниткою до обтягнутої білою рукавичкою руки царициного камергера.

Кінь опустився на передні ноги, Калнишевський зіскочив зі сідла й побачив у руці Орлова золотого ордена на червоній стрічці. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запоріжжя, цариця — рідна мати; кошовому дарують ордена, він буде першим кошовим, що носить царського ордена, і ця відзнака дасть козацтву привілеї.

Злегка кивнув рукою Орлов — і впав Калнишевський на коліна зі словами:

— Хвала тобі, покровителько наша!

Він діткнувся губами ніжних пальчиків імператриці й, підводячись, перехопив її переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумів він, що та незрима нитка, що тягнеться від руки камергера, розсотається на тисячі верст і смикатиме його завжди для потрібного дворові чину. Ще не пізно обірвати її, але він уже прийняв платню; ще не пізно випростуватися, але він вже стояв на колінах.

Потім козаки поверталися до Москви. Попереду їхав кошовий отаман зі золотим орденом на андріївській стрічці. Був зніяковілий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперізувала навскіс його груди, поруч з кошовим, як завжди, їхав Панас Тринитка.

І раптом джура спитав його:

— Куди йдеш, батьку?

Скинувся Калнишевський, мов від жала, рвучко заніс руку з нагайкою й опустив її на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчі синього басамана.

Панас навіть не схопився за обличчя. Тільки здивовано глянув на отамана й побачив, як зніяковіння швидко міняється жорстокою, незагнузданою люттю.

— В каре! — скрикнув кошовий, джура завернув коня і загубився у козацькій лаві.

Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..

Вітер шарпав за оборки кунтуша, сіпав за вуса й тіпав шлика високої шапки. Час від часу лунко форкав кінь, ніби хотів нагадати вершникові, що той не сам серед цього білого замосковного безлюддя, кришталиками брався рідний туман і летів з вітром у молочні безвісті; з глибини пам’яті вихоплювалися шматки згадок про таке давнє, як світ, таке раннє, мов росяна сивина вдосвіта на очереті, що зникає швидко й непомітно, поступаючись місцем сонячній жеговиці і чорному пилові.

«Куди йдете, козаки?»

Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп’є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок–підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин — то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки–но виглянуло, а намулистий брід уже грасують коні, і бурхає чорна жужма з–під копит — то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.

«Куди ви їдете?»

Лине вслід за ними затужений хлоп’ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу–річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.

«Дайте тютюну…»

«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого ти такий обідраний?»

«А куди ви їдете, панове молодці?»

«Де Луг–батько і Січ–мати!»

«Візьміть мене із собою…»

«Нехай тебе задні візьмуть».

А останнім їхав сотник, і пастушок таки побіг за ним — і череду, і матір покинув, — сотник узяв його в сідло, мов бранця.

«Хочеш бути джурою в мене?»

Бігли роки, бігли коні, метушилися люди на великій землі, кожен хотів узяти її багато, а діставалося рівно стільки, скільки міг собою закрити; ріс молодий джура, мудрів київський спудей, мужнів козак, владності набирався старшина козацький, приймав булаву полководець… І раптом хтось ударив його під коліна й наказав знову джурою бути, і всіляко було джурі — як козакові Панасові Тринитці в кошового отамана.

Обвішаний здобитами, умудрений хитрощами, впертий і настирливий джура…

Завихорив вітер, скрутив у джгута снігову завію й ляснув старого царського джуру боляче по обличчі, схарапудився кінь і пішов клусом, а хтось іззаду — патлатий нечоса в білих рукавичках — кричав навздогін:

— В каре! В каре! В каре!

Наступного дня після страти Пугачова Павло Любимський зайшов до аристократичної остерії у Китай–городі. Замовив вина і, зрідка підносячи кухля до вуст, неспокійно поглядав у вікно. Коло зімкнулося, залишився один вихід. Сюди повинен зайти француз — юрист Шарль. Учора зустрівся з парижанином перед Кам’яним мостом. «Спробуємо, — сказав Шарль, — коли є така потреба. Пашпорта можна виробити в посольській місії».

Парадокс: колись вирушав із Франції шукати свою батьківщину і, знайшовши її, до тієї ж Франції утікати мусить. Але тільки на цю країну надія. Вона бубнявіє революційною мислю, як брость у березолі.

Певно, не треба було вчора заходити до Новикова. Шпик, безперечно, стежить за Любимським… Але кажуть, на одному місці ніколи не повторюється одне й те ж. Тут, у цій остерії, його колись уже арештовували. Отже, цим разом усе повинно обійтися добре. Аби тільки Шарль скоріше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волі.

Крізь вікно видно на тому боці вулиці низький кам’яний будинок. Там живе історик Гедгард–Фрідріх Міллер, автор багатьох праць з історії Московії, Сибірського царства, а також козацтва. Тепер він пише президентові Іноземної колегії

Микиті Івановичу Паніну «Роздуми про запоріжців». Новиков вважає цю працю прокурорським актом. Невже так скоро — відразу після турецької кампанії — уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…

Любимський нервово стискає кухля в долонях, і пружну стрічку настирливої думки: «Чому його ще нема?» — пронизують недоладні згадки, щезають і знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаїтити тягучий час чекання.

«Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собі книжка, рукою писана?»

Це київський митрополит, опікун академії Гавриїл Кременецький.

«А що, вже з’явилися оди, присвячені нашій благодійниці?»

«Ви зухвалець, я це знаю з опінії, яку дав на вас інспектор козацького земляцтва у Страсбурзі. По неділях відмовлялися читати в церкві «Апостола», серед земляків проповідували догмати, неугодні православній вірі. Я не про оди, присвячені її величності… А ось такі слова: «Коли б хто–небудь копнув п’ядь землі на місці Таємної канцелярії, то ударила б з неї фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?

Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думці до тридцяти… Нема.

«Я прийшов до вас, ваше преподобіє, не вислуховувати подібні слизькі розмови, а дізнатися, чи надасте ви мені клас французької мови».

«А ці крамольні вислови доволі близькі за своїм змістом до однієї промови, виголошеної у Грановитій палаті на Комісії нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуєте собі, хто її виголошував? Таємна експедиція ревно зацікавилася… А та книжечка во мнозіх списках — не хвилюйтеся, почерки розмаїті — блукає серед спудеїв. У нас уже вилучені, а от у Московському університеті один спіймався…»

Будинок Міллера надто скромний як для офіційного придворного історіографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, історикові змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлітню історію козаччини.

«Чужинцю, ви брехун!»

Це було пізніше, тут, в остерії біля стіни Китай–города…

«У Києво–Могилянській академії до французького класу приймаємо… є вже претендент».

«Чи не можна дізнатися, в яких академіях або педагогіумах учився оний?»

«Можу сказати. Це ієродиякон серб Арсеній Малкович. У Страсбурзі студіозусом, правда, не був, проте він виграє перед вами офіційним документом — опінією похідної канцелярії про добропорядну поведінку на військовій службі».

«А крім документа він має що–небудь — отут?»

Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобі звелено німувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.

«Ваша поведінка в моїй присутності цілком підтверджує запевнення інспектора про вас. Сьогодні нам потрібні, передовсім, благонадійні люди. Її величність, ось звольте поглянути, надіслали листа. «Хай дітей не посилають до іноземних училищ, бо там вони розділяються на два класи, однаково шкідливі суспільству: одні явні безбожники, інші ж лицеміри».

«Досить, ваше преподобіє. Про лицемірство вам варто б помовчати… «А як з’явиться між вами свій пророк, мусите вбити його». Пам’ятаєте, з П’ятої книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звідси під приводом надання вищої посади при дворі. Сковороду не запросили, зате широко відчиняєте двері блюдолизам і невігласам. Це страшно, коли святинею науки починають керувати такі мислителі, як ви».

О, пішов димок з димаря. Придворний історіограф гріється… А Шарля нема…

Думав загубитися в Москві, на Україні далі вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор університету Приклонський мовчки вислухав, спідлоба глянув на Любимського й подав йому папір з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що підозрюється у крамольних писаніях на шкоду вірі й отечеству, посад не давати, а сповіщати негайно до поліції про його появу». Директор підійшов до книжкової комоди, вийняв аркуша і прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбійниками і душогубцями. Одягнуть на них волосяні свити й примусять їх у монастирях носити воду».

«За читання таких писаній, — директор дивився повз Любимського, — ми веліли шмагати спудеїв посполитого стану різками по голому заді, синів дворян — лінійкою по штанях. Для вас приготоване дещо інше. З Богом, з Богом, юначе!»

Димок уже не куриться. Може, історик Міллер вибирається до цариці до Коломенського? Або ж зайде до остерії на філіжанку турецької кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тоді. Але ж ні, на тому самому місці ніщо не повторюється.

Любимський сидів уже колись за цим самим столиком. Більше року тому. Швейцар відганяв від дверей аристократичної остерії людей простого стану. Павлові ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Він присів і замовив обід. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панів. Один — низький, високочолий, з великою квадратною головою — старий уже, другий — молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комір коричневого сурдута.

Швейцар провів їх до столика, сусіднього зі столиком Любимського; зайняті розмовою, вони сіли, не звертаючи уваги на присутніх в остерії.

— Давно з Петербургу? — спитав квадратоголовий.

— Давненько. Я багато часу проводжу в Москві. У вітцівському домі біля Серпуховських воріт або ж у помісті Авдотьїному біля Коломенського. До рідних пенатів завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до історії, хочу видати старовинні грамоти… .

— Я улещений вашим візитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицію. Це, безперечно, цікаво — видати старовинні грамоти, і я… Я б… Але ваша журналістська діяльність… Ні, ні, я розумію, ви розпочали в Росії вельми благородну справу, в нас досі не було справжньої журналістики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашій необережності. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епіграф, сакрамент!.. Нічого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацікавився, уже зовсім предметно, «Живописцем». Ви знаєте, цей журнал зовсім інший, це серйозне періодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номері, — він вийняв з кишені камізельки удвоє складеного часописа, розгорнув і тицьнув пальцем на крайній стовпчик першої сторінки, — ну, навіщо це вам? Ви послухайте і вдумайтеся: «Бідність і рабство всюди мені зустрічалися в образі селян. О людяність! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собі подібних людей!» Я зовсім не здивуюся, якщо завтра закриють і цього вашого журнала.

— Пане Міллер, — відповів товстолиций, меланхолійний на вигляд добродій. — Я вас знаю як доскіпливого історика, і тому мені потрібна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обійтися. Я вас розумію… Придворний історик, у шані, а тут — мало що не крамола. Зрештою, я й міг сподіватися на вашу відмову. Ви чужинець, що працює в Росії, але її не знає і тому не вболіває за її долю. Що ж, на тому ми й закінчимо нашу розмову. Читайте собі «Всяку всячину» Козицького — нею опікується сама цариця, а та «Всячина» дає поради цілком аналогічні до тих, які ви мені тільки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкається пороків суспільства, а показує приклад в образі людини досконалої.

— Я б не сказав, що «Всяка всячина» тільки медом мастить…

— Ні, ні, що ви! Ось в останньому, здається, номері… Не читали? Дуже сміливо сказано: «Багато молодих дівчат панчіх не підтягають, а сідаючи, ногу на ногу закладають, через що підіймають спідниці так високо, що іноді і сіє побачити можна…»

«Це ж Новиков! — зорієнтувався Любимський, та не підводив погляду, потупив очі в тарілку, їв. — Але я його вже звідкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зі секретарів на Комісії нового уложення…»

Міллер збентежився. Він ніяково глипнув на сусіда, оглянувся по боках і проказав тихо, поклавши руку на рамено співрозмовникові:

— Ви, гер Новиков, не розумієте одного: міць нашої держави в однодумстві. Дарма корите мене, що я не патріот Росії. Я більше хочу їй добра, ніж ви, таж ваші журнали просто закликають, ну… до бунту!

— Однодумства принижених і тих, хто принижує, не буває, пане Міллер. Ви подивіться, як закріпачують усю Росію з краю в край. Кріпосництво, мов чума, повзе на здавен–давна вільний південь… — Новиков скосив очима на сусіда і продовжував уже по–німецьки: — А ви, пишучи свої розправи про запорізьких козаків, сприяєте їх закріпаченню. В ім’я чого? Нині Росія воює з Туреччиною. Хто допоміг здобути блискучі перемоги в Чесменській бухті, під Ларгою і Кагулом? Козаки. Чи воювали б ці самі люди так героїчно, якщо б вони були кріпаками? Чи вигідно Росії перетворювати лицарів, вірних престолові, в рабів? Раб за кайдани воювати не схоче…

— Ого! — Міллер у подиві відкинувся на спинку крісла. — Ваші погляди, бачу, надто крайні, гер Новиков. Бог мені свідком, я не чекав… Таж ті так звані Запорізькі Вольності вже давно не повинні існувати — як поганий приклад народам імперії. Хто ж ті козаки? Вони вважають себе окремою народністю і знати того не хочуть, що історія їхня створилася штучно, а насправді є похідною від історії російської монархії. Я об’єктивний історик, і тому не отверзуться мені уста називати цей набрід військом. Лицарі! Вони ж заманюють до себе підмовою й обманом не тільки малоросіян, а й татар, великоросів, іудеїв — дезертирів і злодіїв, — яким дають притулок і зброю. Це розгнуздані й різновірні нероби, що не орють, не сіють, а грабують і ніяких писаних законів не мають.

— Брешете! — пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський підвівся, повторив: — Брешете, чужинче! Обливаєте болотом лицарство, що пліч–о–пліч із московськими полками проливає свою кров на морі й на суші. Писаних законів не мають? А про універсали Богдана Хмельницького ви, історик, ніколи не чули?

Стриманий Міллер намагався зберігати зовнішній спокій, він підносив до очей пенсне, проте пальці не хотіли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й теліпалося на камзолі.

— Яке нахабство, — прошепотів історик. — Не відрекомендувалися, хто ви такий, і втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…

— Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.

Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.

— Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, — звернувся Мілер до Новикова, — про розгнузданість цього люду, позбавленого будь–якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.

— Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.

Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.

У земському дворі його тримали недовго. Обер–поліцмейстер пошпортався в паперах, звірив прізвище затриманого зі списком підозрілих, приглянувся до його обличчя і попередив:

— Не буянь, не богохуль і не крамольствуй. — Опустив руку з погрозливо зведеним пальцем, проказав півголосом: — Пан Міллер до самої цариці вхожий!

Ні, ні, треба бути спокійним, на одному місці два рази те саме не відбувається. Шарль прийде…

«Павлику, Павле!..» — «Не клич, Уляно. Ми ж домовилися не кликати одне одного, а чекати».

Вчора… Після розправи на Болоті болюча потреба духовного самоствердження погнала його до Новикова. Любимський знав, що Микола Іванович зимує цього року в Москві — його запросили вступити до Вільного російського зібрання при Московському університеті. Новиков вийшов до вітальні в теплому ворсистому халаті, неспокійний, стривожений. Невизначено показав рукою на крісло, а сісти не попросив. Сказав тихо:

— Я до ваших послуг…

Любимський зам’явся. Він побачив Новикова іншим — зляканим. «Живописець» закритий, а тепер — Пугачов…

— Миколо Івановичу, — промовив, — я у вас нічого не хочу просити. Я тільки що звідти… Ви не знаєте мене, хоч були присутні при нашій «дискусії» з Мілером. Пригадуєте, що в 1767 році на одному зі засідань у Грановитій палаті, коли черговим генерал–ад’ютантом був Кирило Розумовський, з його розпорядження прислали молодих офіцерів для редагування письмових справ…

— Так, так, я був секретарем Комісії. Вас я упізнав ще тоді, в остерії. Та що ви хочете мені сказати?

— Я тільки що з Болотної площі. Хотів побачити вас.

— Навіщо це вам? — неохоче відповів Новиков. — Бачите, що робиться. Я мимоволі згадую слова Міллера: «Ви кличете до бунту». До речі, він пише для його сіятельства Паніна прокурорський акт про запоріжців… Мене теж злякав бунт Пугачова. Стільки крові… Я не підозрював, що моя мирна критика пороків суспільства піде в унісон з кривавим розгардіяшем.

— Шкода, що відступаєте, Миколо Івановичу. В Росії є і Хераскови, і Сумарокови. А Новикових не густо.

— Я не відступаю. Я тільки побачив, що нічого вдіяти не можу, а себе і сім’ю свою погублю. За панування самодержців важко що–небудь писати: усе стає таємним, крім брехні. Здавалося, освічена імператриця, «Наказ» на підставі праць Монтеск’є, Комісія нового уложення… А то… Всі вони собаки, на яких начеплено європейські намордники, та собачі натури не приборкано. Я шукаю виходу. Чи знайду його серед масонів — не знаю. Але мушу знайти місце, де б я міг зібратися сам зі собою зі своїми думками й відповісти на безліч питань, що мене мучать. А ви куди йдете?

Любимський не відповів. Розкланявся, а на порозі повернувся, сказав:

— Проклався вододіл у нашому суспільстві, і людність топче дороги врізнобіч. Одні йдуть уторованим легким шляхом — до неминучої безодні, якої, можливо, ще й не видно; цим добре: вони мають що їсти, а сумління їх не мучить, бо його в них немає. Інші протоптують тільки п’яді, вони голодні, вони горді своєю совістю, проте мусять сходити зі шляху або ж падати. Але ті п’яді нового шляху вони таки протоптали, і від останнього дюйму підуть інші. Спасибі вам скажуть люди за першу п’ядь чесної і першпективної дороги.

Біля парадних дверей будинку стояв якийсь чоловік. Його обличчя не було видно, він заслонився газетою «Санкт–Петербургские ведомости».

«Шпик, — зрозумів Любимський. — Тільки за ким шпигує: за мною чи за Новиковим?» Вертатися не було куди, зрештою, стало байдуже. Приглянувся до титульної сторінки — газета стара як світ. Він тицьнув у неї пальцем, продерши дірку, і сказав сторопілому конфідентові:

— Давно студіюєте це число? Радив би вам купити свіже, коли маєте таку звичку — читати газети коло під’їзду славного журналіста Росії.

І пішов, не оглядаючись.

«Скільки їм платять?» — подумав тепер Любимський. Цієї миті він звернув увагу на чоловіка, що сидів за столиком у кутку. Невже?.. Треба вислизнути… Але таки цікаво, скільки він отримує за свою собачу службу? Підійти і спитати? не дурій, Павле… А може, він це робить з переконання? Адже їм втовкмачують, що вони оберігають народ від кривд, образ, злочинства… Пасе мене. Як вислизнути?

«Павлусю!»

Усього міг він сподіватися, тільки не цього сповненого тихої туги й болісного кохання поклику, що долинув з церковної паперті зойком обірваної струни.

«Уляно! Що ти тут робиш? Звідки взялася?»

«Сама не знаю… Я довго йшла і їхала, а люди питали водно: «Куди ти йдеш?» Я не могла їм відповісти, знала, що нерозумно чиню, але мусила. Вірила, що знайду тебе. Мусила сказати тобі те, чого сама ще не знала, коли ми розставалися. Щоб тобі було легше там, де ти будеш. У нас, Павлику, буде дитина. І якщо син — то він тож буде Любимський і виросте такий, як ти. То щоб не розпачав…»

Уже полудень. Вино допите. Шпик вийшов. Певно, за поліцейським. А може, то не шпик?.. Шарля нема. Куди мені тепер іти?

…Куди ти йдеш, чого тобі ще треба? Та й справді… Голова Пугачова дісталася не мені, а я ж її ловив під Оренбургом. Вона тут, у Москві, на рожні стирчить і синіє від морозу, снігова пороша присипає очі, в яких назавжди згасли пориви і жадання. Перейняла її у мене сама імператриця й хоче дати щось за те в заміну. Тому я йду.

Вчора я ще розмовляв з Пугачовим, а нині вже його немає. Вчора Прометей був ще закутий, нині — розкутий. Як у Есхіла: «Вогню він сяйво смертним дав й за гріх оцей повинен кари від богів зазнати, щоб научився Зевсові коритись». Щоб ми навчилися коритись…

Але я йду.

Цариця у Коломенському, за Москвою. Приїхала, щоб переконатися, чи не залишився бува живим її суперник. Суперництво — ризиковна річ. Його оцінюють золотим троном або ж плахою. Імператриця знає цей кошторис, тому надає йому такої великої ваги.

Цим разом суперник отримав гіршу плату. Цариця, напевно, вже спокійна, і я йду до всесильної по свою лепту.

Я йду, бо мене жене страх. Я ненавиджу її, але простягаю до неї руку, бо мені страшно. І зі страху виконаю все, що вона накаже, а перед собою виправдовуватимусь блюзнірським: «Я — солдат».

Дайте чин полковника, дайте торбинку грошей, дайте поцілувати ручку. Я зневажаю вас, імператрице, ви жорстока й підступна, але я по–підлабузницьки мружу очі, вірнопіддано дивлюся на вас, щоб ви навіть не здогадалися про мої думки.

Дайте даровизного листа хоч на невеличкий маєток з кріпаками, а я за те ціле життя, зневажаючи вас, цілуватиму вам ручку й буду їсти з вашого корита.

Цариця зайнята. Вона купає своїх улюблених собачок леді Мімі й сера Тома. Ох, ох, сама, власними руками? Як це зворушливо. Мімі й Том подружжя? І було весілля? Боже, як кумедно!..

Почекати? Хоч і вічність, мерсі за таку честь. Але прийміть раба. Приймете? Дякую. Я раб чесний, ще ніколи нікому зла не робив. Я тільки чомусь ціле своє життя боявся й тому тремчу тепер біля царського порогу. Бо я молодий і мені треба жити. Я ж нічого не вмію, не здатний навіть вийти на ешафота. Але я таки чесний, бо в душі ненавиджу тиранку. Полковник Синельников — антимонархіст. Тс–с–с…

У розпорядження Суворова? Це для солдата неабияка честь. Ні, ні, я не надто захоплююся, я тільки знаю, що Суворов у бою… Мовчу. Мені доручено переселяти греків до Малоросії? А вони цього хочуть?.. Ні, ні, я тільки подумав, я цього не спитав. Ваша величність не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумію — переселяти греків. Греків треба переселити з Криму до Малоросії — і все. Це ж так зрозуміло і просто.

І милістю не поскупитеся? Я падаю до ніг, я уже впав, бачите? Хвала тобі, покровителько наша!.. Які ж бо милі леді Мімі й сер Том! Ваша величність сама їх купає? Це справді зворушливо… І Вольтер про них знає? Щасливі Мімі й Том! Про мене Вольтер і не чув… А мосьє Дідро бачив їх на власні очі? Правда, він ще бачив і Пугачова в клітці. Ви цих думок не почули… Ні, ви цих думок не чули! Які милі Том і Мімі! Том… Мімі… Том… Мімі…

Прокляття! Куди котишся, світе фарисеїв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звільнить мене від святенництва? Нас так багато, воістину чесних людей, а ми забагнюємося блювотиною тупої і каригідної покірливості. Куди ми йдемо?!

Розділ четвертий

Архімандрит Досифей вирушив зі Сумського острогу, що на карельському березі, весельним судном до Соловецького монастиря. Стихали весняні бурі на Студеному морі, молочні тумани туго лягали на неспокійні хвилі, втихомирювали, розтоплювали рештки криг, вибілювали водяну гладінь. Сонце щодень теплішало, розморюючи мряку й мерзлоту скупих клаптиків землі, вигнаних споконвіків далеко в море. На Соловецькі острови приходило коротке благодатне літо.

Восьмимісячний відпочинок його преосвященства в зимовій резиденції щасливо закінчився: ні чревоугодництвом, ніже пияцтвом, як то бувало колись, не согрішав, тож почувався доволі міцно. Не тривожили його ні найсвятіший Синод, ані архангельський губернатор Головцин — і на душі було спокійно: передчував, що за час його відсутності нічого неугодного Богові і владі не сталося у святій обителі на Соловках.

Та проте він квапив веслярів–карелів, що їх наймав монастир: архімандрит змучився від байдиків, а до того ж ще й досі, незважаючи на похилий вік, п’янило його почуття всесильності, яке він виборов для себе сам і яким повністю міг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечої фортеці.

Всякого ж було за чотирнадцять років архімандритства Досифея, колишнього ієромонаха Новоозерського монастиря. Відбирали царськими указами монастирську дідизну в Помор’ї, над Двіною й на Кольському півострові, стогнав монастир від непосильних податків. Та що найгірше — застав Досифей у Соловецькому монастирі невелику, проте свавільну військову залогу, запроваджену ще за Івана Грозного, яка поїдала з монастирського котла премного яств, а визнавала тільки губернаторську зверхність. Ні шведи, ні литовці, ні каянські німці[3] давно вже поблизу не з’являлися, вони ж — солдати й офіцер — вилежувалися удень і вночі в теплих караульнях, чекаючи на війну, хоча б маленьку, і насмішками зневажали не тільки благочестивих іноків, а й самого архімандрита. До служби годі їх було примусити. Скарги до архангелогородської консисторії не допомагали, Синод відмовчувався, губернатор теж не притягав зухвальців до відповідальності.

Довго домагався Досифей ставропігії, що поставила би монастир у незалежне становище. І не тільки просьбами та донесеннями… Спочатку спорудив високу дзвіницю біля Успенського собору, відлив для неї три тисячопудові дзвони, збудував для приїжджих штабс–офіцерів Таємної експедиції, що зрідка контролювали монастир, Петербурзьку гостиницю за мурами кремля, для богомольців–чоловіків — Архангельский гостинний двір на тому боці Святого озера, для богомільних жінок — рублені хатини на Баб’ячому острові; зрештою, пожертвував Синодові чотири тисячі рублів — увесь свій річний пай від скарбонного збору з прочан. І таки домігся. А тоді, коли монастир перестав підлягати архангелогородській консисторії і був виведений до першого класу, главі першокласного монастиря мусила підпорядковуватися військова залога. Тепер архімандрит чинив над солдатами суд і розправу сам.

Із вдоволеним виразом на обличчі вийшов Досифей на палубу. Ось тільки–но причалить судно до острова — відчиняться навстіж Святі ворота, і підпоручик Інков з карабіном «на караул» доповідатиме йому, коменданту фортеці, як належиться за військовим статутом: «Вашому преосвященству і кавалеру маю честь доповісти, що по тюремному замку все благополучно…»

Цього року справді все щасливо, посланці не приносили поганих вістей до Сумського острогу. А минулого — луна злодійського бунту Пугачова якимсь чудом долинула на далекі острови, і прослизли тихі розмови між ченцями. Троє спіймалися: два іноки і попередник Досифея — розжалуваний у монахи архімандрит Гавриїл. Нашіптував повержений настоятель, іноки не перечили і не донесли, проте стіни келій вуха мають: «Якщо дасть бог Пугачову до Москви прийти, то не буде Досифей більше красти, плати не додавати і накази від нас затаювати».

Губернатор Головцин сам провадив слідство. Ченців порадив залишити на волі й послати їх на тяжкі монастирські служби, Гавриїла ж посадити до тюрми, щоб каявся в самотині за зваби єретицтва свого. Головний караул і гауптвахту наказав перевести до Святих воріт, а на постах подвоїти сторожу.

Нема вже Пугачова, все йде мирно, як по Писанію: «Що було колись, те буде знову, що діялося, те й діятиметься, і нема нічого нового під сонцем». Воістину пророчі слова Екклезіаста. Бували ж бунти на Русі, й закінчувались вони завжди ешафотами. Де грізний Пугачов? Нема й тліну. А тюрма залишилася і міцніє. Двадцять п’ять старих колодників на суворому смиренні, двадцять шостий — анахтемський Гавриїл, який ще на посаді архімандрита вільнодумствував і хулив Синод, двадцять сьомий — під вартою у трюмі судна.

Цього приставили зовсім недавно до Сумського острогу. Буде він каятися в казематі Корожної вежі, бо велено Таємною канцелярією «до кінця днів його в окремій келії під міцним караулом тримати, не даючи можливості йому писати з причини блудництва від читання книг, суворо за ним наглядати й духовно напучувати, щоб розвіяти всю його оману стосовно чужоземних лжекафедр».

Трохи, правда, чудний і незвичайний вирок. Досифей навіть не може як слід його збагнути. Таких колодників ще не бувало. Сиділи в Соловецькому монастирі на слізному хлібі сподвижники Івана Грозного і Петра Великого, розкольники і мазепинці, кріпаки й поміщики, тихі юродиві, яких посилали на роботи, і буйні, запроторені до темниці Голгофо–розп’ятського скиту, а мудреців ще не було. І найдивніше те, що до нього сказано напутника приставити, наче до старообрядця–федосєєвця, що не хоче вінчатися у церкві. То де ж Досифей знайде ченця, що знав би книжні мудрості, різні світські вчення і міг би переконати цього мудрагеля, що його мудрість не є мудрістю і що не філософ він, а дурень. Але прислали, тож його місце — в Корожній вежі під номером шість, де простору і світла для крамольних мислей вельми мало.

«А чи насправді все благополучно? — думає архімандрит. — Чи підготував Інков відомість про стан колодників, яку треба тричі на рік відсилати в Синод? Чи не перенісся хто на лоно Авраама? А коли — втеча? Та ні, цьому не бути. Лише один раз за всю історію соловецької тюрми спробував старообрядець Білокопитов вирватися з каземату на світ Божий, та був спійманий тут–таки, на монастирському подвір’ї. А тепер, з подвійною вартою, нема чого боятися».

Досифей ходить по палубі поміж богомольцями, що тягнуться до Соловецької святині з усіх берегів Студеного моря щоліта. Годувальники святої оселі й не відають, що на судні поряд із ними той, хто розмовляє зі самим Господом Богом під час храмної відправи в Спасо–Преображенському соборі. Архімандрит нині вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, він зараз нічим не відрізняється від простого монаха. Але ж ці самі — здорові і в струпах, добре зодягнуті й у власяницях — люди впадуть ниць перед ним, коли він на великій відправі стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадає від шиї до низу, з рипідою в руці. Впадуть ниць смиренні, а до скарбон забрязкають монети — мідні, срібні, золоті.

Якийсь лірник, уклякнувши посередині палуби, заводить плач про Олексія, чоловіка Божого. Навпроти сидить пісновида богомолка в кокошнику і єлейним голосом розповідає про те, як колись прочанкою була, і до Єрусалиму ходила, і пуп земний там бачила. А до Голгофи пішки йшла, та все по суші, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так і ступали по білому пісочку, діамантами всипаному.

Слинявий парубчак у рядняній свиті з юродивим обличчям роззявив рота, слухає, похитуючи головою.

— І в Київській лаврі була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пітері була, у царському палаці бачила живого двоголового орла в золотій клітці…

— Чудо, чудо, — побожно зітхає сусідка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубі. — А чи бувають, блаженний іноче, і нині чуда?

Досифей відповідає неохоче: він не любить розмовляти з простолюддям.

— Чудеса мнозі суть, тільки віруй. Гора стоїть — чудо, ліс на камені росте — предивно. Птаха летить — і то чудо, бо якби Господь не повелів їй літати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змія…

— Чуда, чуда, — шепоче слинявий парубок.

Розтинає судно гладінь Студеного моря, по якому ще зрідка плаває крига, сліпуче виблискуючи на сонці, що вже майже не ховається за обрій. А коли сонце, занурившись на часину, спливло на вранішньому прузі, тоді на кутий свинець води ліг легкий туман, крізь який проступили обриси Соловецьких островів: Азермський з горою Голгофою, Муксальма, Заяцький. А попереду — Великий Соловецький, що вигнувся дугою ліворуч, а посередині цього вигину вималювався силует величного монастиря, що ніби виріс з моря.

Ревно хреститься Досифей, дякуючи Богові, що допоміг йому ще раз побачити святу обитель. Він звик до неї більше, ніж до отчого порога в далекому дитинстві. Бо скільки потуг свого розуму вклав, щоб зміцнити, збагатити, усамостійнити її. За його владарювання пішла каналами до монастиря свіжа вода з соловецьких озер, запрацював млин, до трапезної потекли гонами освіжаючі напої з Квасоварної вежі.

Та старість дедалі відчутніше тисне на плечі і зігне врешті, бо ж кожен день сьогодні вже з ласки Господньої, а наступники все зроблять для того, щоб ім’я його затерлося. Хіба він сам так не чинив, коли ще ієромонахом писав на Гавриїла доноси в Синод?

І знову сплив у пам’яті вірш Екклезіаста–пророка, і прошепотів його скрушно Досифей: «Зненавидів я всю працю мою, і стало мені життя ненависним, бо все маю залишити іншому, хто постане по мені, і буде він панувати над усім тим, що я з трудом добував і показав себе мудрим під сонцем».

Ні, цього не сміє трапитися. Досифей мусить себе увічнити. Не тільки в зодчестві, бо мури мовчать, не тільки в господарських вигадках, бо кожен властолюбець припише їх собі, а ще й у пам’ятці, яка уміє говорити сама. Він залишить нащадкам літопис Соловецького монастиря, а в цьому літописі — себе самого.

Спочатку Досифей напише так:

«Року божого 1428 цим самим морським шляхом на плоті або човні, а може, на вутлому карбасі, придбаному в зубожілого купця, втекли від грішного світу два боголюбні іноки: Савватій — постриженець Білозерського монастиря і Герман з Карельського берега. Знали вони, що десь серед Студеного моря лежать незаймані острови, що належать Новгородській землі, звані Соловецькими, де можна усамітнитися і цілковито віддати себе служінню Господньому.

Дісталися островів десь улітку і, напевно, були вражені соловецькою природою, бо замість безплідної пустелі побачили чарівні ліси, повні звірів і птаства, сотні чистих багаторибних озер, затишні долини, соляні заплави моря. Побудували дерев’яну церковцю й поставили високого хреста поблизу Чудової гори, а за кілька років вернулися на грішну землю закликати ченців для сукупного проживання на Соловках, аби провадити там рибний та соляний промисли.

Савватій помер у Холомогорах, а нову братію очолив новгородський ієромонах Зосим, що збудував на місці нинішнього кремля келію. Слідом почали прибувати сюди на постриження помори, фінни, карели, норвежці…

Новогородська посадниця Марфа Борецька приписала монастиреві землі на узбережжі Студеного моря.

Цар Іван Грозний вислав на острів гармашів і стрільців.

За указом Олексія Михайловича та за настольною грамотою новогородського митрополита Никона, Соловецькому монастиреві надано архімандрію.

Петро І прибув сюди флотом із тринадцяти кораблів, на честь цих високих відвідин збудовано церкву Андрія Первозванного на Заяцькому острові.

За царювання її величності Катерини II архімандрит Досифей…»

Ударилося судно об кам’яний берег. Архімандрит прокинувся від задуми. Височенний мур, викладений з диких нетесаних валунів, випнувся до причалу Корожною вежею, далі мур постугонів угору до вежі Нікольської, праворуч збіг, вигинаючись, до Прядильної. А ген за громаддям церков, майстерень і казарм височить вежа Головленкова.

— Хай буде благословенне сіє царство земне й Господнє, — проказав пошепки Досифей і задивився на набубнявілі налитою бростю ліси, що простяглися уздовж острова — замріяні, розспівані весняним птаством.

На березі очікували на архімандрита монахи. Богомольці юрмилися на палубі, чекаючи дозволу зійти. До борту приставили дошку, і Досифей ступив на неї. Його підхопили під руки монахи, допомогли зійти на землю. Один чернець накинув йому на плечі пурпурову мантію, а тоді на судні запа–ла мертва тиша. Враз хтось зойкнув, почувся лемент. Ні монахи, ані архімандрит не оглядалися. Вони простували до церковці Петра і Павла, що стояла навпроти Прядильної вежі: на Досифея чекав ще ритуал облачення. Тим часом на палубі билася в істериці єрусалимська паломниця, вражена чудесним преображенням старого монаха, з яким вона тільки–но розмовляла про чуда.

Згодом відкрився на палубі люк, і з трюму виліз озброєний солдат, за ним другий. Вони стали по боках отвору, наставивши перед собою карабіни, гаркнули до зацікавлених прочанів: «Відступись!», і цієї миті сполохані богомольці побачили, як з нори трюму підіймається зарослий чоловік у чорному сурдуті й зимовій шапці, брязкаючи кайданами. За ним виліз третій солдат. В’язень глянув на юрбу, потім повів очима по застиглому спокою моря і, підштовхнутий вартовими, ступив на дошку.

Натовп мовчав, деякі хрестилися з жалем, бо колодник був ще молодий і обличчям наче й не подібний до вбивці чи варнака, лише єрусалимська прочанка, що тільки–но отямилася від благоговійного екстазу, пройнята вірнопідданською люттю, заверещала, потрясаючи кулаками:

— Анафема лиходієві! Анафема проклятому!

Архімандрит Досифей вийшов із церковці Петра і Павла у святковому вбранні й у супроводі монахів підійшов до Святих воріт, що виступали півокруглою аркою з муру, наче витиснуті громаддям валунів і важким куполом Надвратної Благовіщенської церкви.

Залізна брама була ще замкнена, з того боку воріт зазирали в замкові шпари городничий, келар і поважні старці, чекаючи, поки архімандрит махне догори двома пальцями на знак, що він підготувався вийти з грішного світу і зайти до світу Господнього.

З–під арки дивився на нього лик Спаса, під яким золотився півколом заспокійливий напис: «Всяк уповай на мя»; праворуч благословляла парафіянів Оранта: «Прийдіте і аз упокою ви»; ліворуч приглядався до архімандрита розумними очима молодий Іоанн Предтеча.

Досифей зупинив погляд на іконописному обличчі Іоанна, і йому здалося, що він десь уже його бачив, навіть зовсім недавно, серед облич світських людей: таке ж молоде, з кучерявим коротким заростом, а очі спокійні й ледь зухвалі. Досифей перехрестився — що за єресь лізе до голови! — і звів угору два пальці.

Загримотів замок, упала з брязкотом клямка, відчинилися навстіж Святі ворота; вгнутим рядом стояли схилені старці, поштиво поступаючись назад, а від гауптвахти марширував до рапорту підпоручик Інков з карабіном «на караул».

Архімандрит уже знав, що в тюремному замку все гаразд, але рапорт вислухав і поблагословив офіцера. Подавшись у двір між рядами поважних старців, він хазяйським оком окинув спершу настоятельський і братський корпуси, з любов’ю глянув на величний фасад Спасо–Преображенського собору, потім звів очі на своє власне творіння — високу двоповерхову дзвіницю з трьома велетенськими дзвонами, що виглядали чорною міддю з–під арок, терпеливо чекаючи менту вдарити дружно на архімандритську відправу.

Монахи пасли свого наставника очима, дивилися туди ж, куди й він, і очікували, що зараз скаже Досифей: кого звітувати покличе, кому докір кине, за яким піде услід кара, знали бо крутий норов преосвященного.

— Інков! — голос архімандрита прозвучав різко, а втім, Досифей ніколи іншим тоном не розмовляв зі залогою. — Підпоручику Інков, ти прийняв за артикулом колодника, якого привезли нині на судні?

— Так точно–с, ваше преосвященство, — стукнув закаблуками підпоручик, — колодник прийнятий на пайку «проти одного монаха»[4] і стоїть під вартою біля Нікольських воріт. Куди накажете його примістити?

— Приведи сюди!

Підпоручик кинувся навскоси брукованим плацом, притискаючи карабіна до боку, щоб не бив по клубах, і за хвилину вже гнав поперед себе в’язня, який, дзеленькаючи важкими ланцюгами, повільно ступав нога за ногою, наче хотів викроїти для себе з прийдешньої пітьми хоча б мить цього блакитного дня, блакитного неба, повітря.

Архімандрит здаля приглядався до нього, а коли в’язень був уже зовсім близько, вражено прошепотів: «Ізиди, сатано!», зрозумівши, кого йому нагадали розумні й трохи зухвалі очі Іоанна Предтечі. Він бачив цього колодника ще в Сумському острозі, бачив тільки у пів–ока і все ж запам’ятав його погляд; видно, недарма найсвятіший Синод приписав напучувати книжника, вибити затятість із його голови.

Досифей ніколи не розмовляв з колодниками, ніколи їх не допитував, навіть не цікавився, яка провина в’язня. Та й резолюція Синоду не розкривала змісту злочину, а тільки вказувала на великоважну вину, «о которой явно по делу». Архімандритові залишалося тільки виконувати синодальний припис: до каземату його чи до земляної тюрми, під міцною вартою до смерті чи на розкаяння, тримати в кайданах або без них, прив’язати до стіни або ж дозволити ходити в казематі на довгому ланцюзі — і все, настоятеля більше ніщо не обходило. Проте з цим в’язнем, у вигляді якого таїлося щось дратівливе й воднораз цікаве, проти власної волі хотілося порозмовляти, щоб збагнути, що це за мудрець і за які провини розуму запроторили його аж на Соловки.

— Молодий ти, а знаю: єресь крамольна привела тебе сюди на смирення. Не відаю, що ти вчинив, але закон справедливий, тож, як мовив Соломон, хай понесе кару лихий, бо коли пощадиш його, то доведеться ще раз карати.

В’язень спокійно глянув на архімандрита, в його очах і далі стояла незворушна синява північного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, він мовив тихо:

— Чи ви ніколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стається зі сорочкою безумця, коли він набирає у пазуху жару?

— Зухвальцю! — скрикнув Досифей, але докінчив свою річ зовсім спокійно: — Жар твій, отроче, тут скоро вкриється попелом.

— Попіл гасить солом’яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб’є ні темниця, ні сама смерть, тому що по дорозі до пекла зерна його розсівалися.

— У кому прийметься твоє зерно, божевільний, навіть якщо воно розсівалося куколем? — звів руки Досифей. — Ти, знаю я, їздив по світу і по Русі, науки єретичні осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвітає лише влада Божа і влада від Бога, все інше гине, не проростаючи. На кого ти підняв десницю? На силу, в котрої, як сказано в Писанні, «семеро царів з утятими пальцями збирали крихти під столом?»

— Я богослів’я не штудіював, отче, я — бакалавр філософії, проте пам’ятаю дещо зі Святого Письма. Ви навели, здається, слова з «Книги суддів», а там сказано ще й таке: «Вибився Ізраїль у потугу, зробив він ханаанів своїми рабами, а вбити їх не зміг».

Архімандрит забув, що він тепер не в богословській академії, а у своїй вотчині, де його слова — закон і кара, що перед ним слуги–монахи і цей колодник, а не спудеї: влучні відповіді в’язня перенесли його в ті далекі часи богословських диспутів, і замість прогнати зухвальця під караулом до каземату він урочисто виголосив вірш з Книги Мойсея:

— Вигублю вас, і розпорошу, і серця ваші зруйную, а хто лишиться живий, на того наведу страх, і гнатиме його шелест летючого листя, і втікатиме він, хоч ніхто за ним не буде гнатися! — Опустив руки і тут же спам’ятався: перед ним стояв не диспутант, а раб у кайданах, раб з розумними очима Іоанна Предтечі. І крикнув Досифей: — До Корожної! До шостої келії на слізний хліб!

Та поки солдати підскочили до колодника, той ще встиг відповісти преосвященному:

— Ламається лук у сильних, а немічні оперізуються силою, сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищаються… — І вже через кляп, що його караульний запихав до рота неблагоречивому, прохрипів: — …глухі чують, убогі благовістують!

Досифей дивився услід в’язневі, подібного якому ще не знав Соловецький монастир, люто покусував губи, і чекали монахи: архімандрит тут же звелить повести сквернослова на лобне місце до Рибних воріт.

Та заспокоївся Досифей, довго мовчав, і мовчали у тривожному очікуванні поважні старці. Городничий Іларіон, що відав монастирським господарством і братією, тупцював згорблений перед преосвященним, покірними очима закликаючи його вислухати господарський звіт. Досифей кивнув головою на знак згоди.

— Ваше преосвященство хай утішиться послушенством іноків, людей робочих і оружних, усе бо зроблено за велінням вашим: на Реболді закинуто рибних сітей много, улов прегарний; хороми для його преосвященства, незважаючи на люту зиму, закінчили — над Червоним озером біля гори Сокирної, а лобне місце обійшлося без кровей, тільки двох ченців без пристрастія січено за крадіжку квасу. І ще один з архангельських богомольців не повернувся назад зі своїми, а, впертіший паче осла, на подвір’ї монастирському залишився і на постриження проситься, та про себе нічого говорити не хоче, каже, що одкритися може тільки вам. Чи не звелите привести його перед очі свої?

— Веди, — похмуро відказав Досифей.

Упертіший паче осла богомолець, напевно, вже знав про прибуття архімандрита, бо тинявся біля паперті Успенського собору. Він почув, що Досифей дозволив з’явитися перед його очі, швидко попростував через подвір’я і невпевнено зупинився оддалік перед своїми майбутніми доброчинцями. Монах–городничий кивнув йому рукою, тоді він підбіг і впав пластом до ніг архімандритові.

— Хто єси?

— Пахомій єсьм. З Москви білокамінної.

— Які гріхи відмолювати прагнеш у сій обителі?

— Не маю гріхів, отче. Я усе життя робив те, що повелівали. Не гріхи пригнали мене сюди.

— Що ж спонукало тебе йти на постриження? — допитувався Досифей. — Засумнівався у правдах віри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?

— Віри в мене було і є стільки, скільки треба тому, хто службу чинить. Пристрастія до іночества теж не мав ніколи, а от жити світським життям уже не можу більше.

— Чому б то?

— Чорна заздрість до сослуживців опанувала мною, і я боюся вчинити гріх смертельний — убивство, а потім бути за це покараним. Тому втікаю сам від себе і хочу решту свого життя провести тут і чесною працею заслужити на благосхильність… — Богомолець підвів обличчя від землі. Рідка борода припала пилюкою й була сіра, як у тлінних печерських святих, вбраний він був у поношений яскраво–червоний каптан, а в очах таївся біль покривдженого.

Серце архімандрита торкнув смуток, він сказав м’яко:

— Говори, говори, сину.

— Я справляв свою службу довгі роки, як тільки міг, — провадив далі приблуда, шморгаючи носом. — Сумлінно. Чесно, до дрібнички виконував кожен наказ. І не вихоплювався вперед, не витісняв нікого, та все сподівався, що запримітять мої старання — підвищать по службі. І ось настав довгожданий день, мені сказали: «Нині виконаєш роботу свого начальника. Якщо добре справишся, сам начальником станеш, бо той старий уже і в нього при роботі тремтять руки». Я не тямив себе від щастя, цілу добу готував робочий інструмент, і коли вже прийшло до діла, пресвітла наша матінка цариця…

— Хто ж ти такий? — аж нахилився Досифей.

— Я кат, звичайний кат, — відповів простодушно богомолець, і дивно йому стало, що ченці враз сторопіло переглянулися поміж собою, а у преосвященного борода засіпалася. — Так, так, я служив підручним катом і чесно виконував, що наказували: виривав ніздрі, різав язики, таврував лоби, четвертував мертвих… І ніколи не хапався за велике. Аж оце взимку цього року найстрашнішого харциза привели — самого Омелька Пугачова. Скільки було суперечок, сварок, обмовлянь серед нашої братії, доносів, поки він сидів у борговій тюрмі, — кожному хотілося, бо такі лиходії не часто попадаються, а сказали мені, мені! Мовляв, головний кат уже постарів, ні рук, ні ніг живому за одним махом не відрубає, ти це зробиш. Та останньої миті, коли я уже бачив перед своїми очима заслужену нагороду за довгорічну службу, зрів її так, як нині вас, наша матінка цариця змилосердилася, а голови рубати я ще не мав права… І залишився тим, ким був. А він, стара порохня, далі в червоній машкарі ходить, погордливо блимає крізь неї каправими очима, і я боюся, що вб’ю його, а тоді ніколи більше не зможу виконувати катівської служби.

Келар Микита крадькома хрестився, поважні старці відвернулися, городничий насторожено стежив за обличчям архімандрита, а воно з кожною миттю ставало дедалі спокійнішим, і коли підручний кат Пахомій замовк, Досифей сказав городничому:

— Постригти без права відправляти службу в церкві. — Глипнув на Пахомія. — Чи ти, може, тут збирався катом бути?

— Радий старатися, ваше преосвященство…

Бридливо скривив губи Досифей, та враз зла посмішка заграла в очах, він мовив з єхидством:

— Приставити його напутником до колодника Любимського, що в шостій келії Корожної вежі.

Павло Любимський довго сидів, не рухаючись, на вузькій прічі, що мала служити йому ліжком до кінця життя, дивився на заґратоване мале віконце, крізь яке виднівся лише надщерблений камінь муру. Нічого більше, крім того каменя, не видно було, та й думки раптом вимелися з голови. Не міг би зараз повторити тієї розмови, яку тільки–но провадив з архімандритом, і не існувало тепер для нього того світу, яким ходив донині і зрів його востаннє на монастирському дворі. Було глухо в казематі, вузькому й низькому, було глухо й мертво в душі. Не приходив до нього ні страх, ні жаль, тільки свідомість охоплювало здивування від того, що ось так скоро прийшло до нього оте неминуче — смерть. Бо існувати тут немає жодного смислу, користі ніякої не принесе більш нікому, надії вийти на волю теж нема, тож він знайде спосіб обірвати життя, що втратило сенс.

— пригадався вірш з Есхілового «Прометея» і тут же зіслиз із пам’яті.

Крізь заґратоване віконце проглядав надщерблений камінь, а пам’ять була на диво порожня, наче бодня. Аж за якийсь час почали приходити до голови пошматовані думки, чиїсь обличчя, слова. Підвівся з прічі, закрокував казематом, але ходити було ніде, скоро закрутилося в голові, він ліг, а тоді виразно почув слова: «Руки, руки, голубе!» Це сказав земський ярижка, що замість Шарля прийшов до аристократичної остерії, скував йому руки й повів до поліцейської канцелярії.

Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерії у Китай–городі. Краще б домовився зустрітися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби–то… Видно, неправда, що на одному місці одне й те ж не повторюється.

Встав, підійшов до віконця, притулився до ґратів чолом. Нічого не видно, сусідній мур заступив світ, тільки більшим став камінь з щербиною й виступом, подібним до ікла допотопного звіра, і цегляна прокладка видніється між цим і нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.

Якби домовився з Шарлем зустрітися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому він не прийшов?

Ярижка привів Любимського до обер–поліцмейстера, обер впізнав його відразу.

Якби не приїжджав до Москви взагалі. Якби не заходив до директора Московського університету. Якби не зустрічався з Новиковим. Якби не вступав до Києво–Могилянської академії. Якби не вчився у Страсбурзі. Якби не народився в Лубнах. Якби не приїздив з Франції до Лубен. Якби десять років тому не зустрів Калнишевського і Сковороду…

Розділ п’ятий

Тиха Сула ледь–ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття від недалекого тупоту — із–за Агарської гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука річки, наближався хтось кінний. Піший подорожній саме присів спочити над річковим вигином, відклавши набік костура й торбу. Він чув повільний тупіт копит, та не оглядався: колихалася ряска, і верби пили віттям воду, і осокори сивіли од вітру на просторому Засуллі. Вода приковувала до себе зір: повагом і дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль філософа, розтинаючи степ на зелені обаполи.

Позаду тупотів світ. Той світ уже протягом багатьох років уперто ловив мандрівника: заманював золотом, лякав голодом, обіцяв спокій, розкіш і славу. А він обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: світ тупотів. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозові бурчаки, непізнаний і таємничий, наче макрокосм, оголений і бридкий, як коростяні болячки. Світ цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, і він утікав од нього до батьківської оселі в Чорнухах, щоб там знайти спокій.

Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною — малою, та вагомою, як атом в астральному тілі. Що легше пізнати: природу великого світила чи найменшої його частки? І те і те важко. Та якщо велике тіло страждає важкою хворобою чи стоїть на грані незвіданого розвитку, то починається цей занепад або розквіт у найменшій його крупинці. І треба передовсім пізнати ту крупинку. Пізнати світ, що втомлює, і вабить, і тримає людину у своєму полоні — через самого себе… Своєю думкою.

Тупіт уже за спиною, чути мову вершників, та не оглядався мандрівник, задивлений у плин ріки, заглиблений у себе. Аж коли рівномірне тупотіння копит уже віддалялося, він повернув голову: в напрямі до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом їхали два вершники — один у козацькому жупані, другий у селянській свиті.

Подорожній підвівся. Відлетіли думки, і Сула вже не здавалася більш стужавілим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою — текла між кучерявими берегами спокійна річка, над якою він віднайшов щойно спокій і впевненість духу. Підняв костура, закинув торбу на плечі й подався услід за вершниками до Лубен.

— Тепер озирнися, Сисою, — промовив літній козак до молодого супутника. — Звідси видно Мгарський монастир у всій його величі. Я умисно вибрав цю дорогу, виїжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скоріше, ніж хороми Кулябки. Он дзвіниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далі — маленька церковця Святого Афанасія, для якої і робитимеш іконостаса, якщо дійдеш згоди з лубенським полковником.

Парубок спинив коня і довго вдивлявся на вершину кручі, де стриміла у небо триповерхова дзвіниця з колонами на кожному ярусі і зеленіло п’ять бань собору, уквітчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.

— Зело чудесно! — вигукнув хлопець і, від’їхавши конем трохи далі, побачив у кінці просторого й рівного плато малу гранчастобанну церкву, подібну до скарбнички.

— Дивлюсь я на тебе, Шалматов, — мовив старий козак, — і серцем радію, що потрапив ти в мої руки. Дай тобі, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, ніж те, що ти витворив для мене в Покровській церкві в Ромні. Бо, зрештою, не для мене і не для Кулябки докладаєш працю своїх умілих рук, а для Бога і нащадків наших. Ну, й гляди сьогодні: лубенський полковник — чоловік мудрий і чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу–ліпшу плату.

— Петре Івановичу, — відказав Сисой Шалматов, — купці у Твері, звідки я родом, радо платили б мені втридорога, аби я лише оздоблював їм церкви за їхнім смаком: ідолів полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних — за їхньою ж подобою. А я шукаю волі своєму вмінню. У графа Розумовського купався б я у золоті, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять інші, а в мене один регул: подамся до Арабії — вивчу арабески, в Елладі еллінську різьбу осягну, в Україні, що стала мені другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Твері я малював знедолених кріпаків у вінках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимів з пухкими личками панянок — багатим був би. Тож не для вигод роблю я свої витвори, а з душевної потреби, та ще й на хліб насущний.

Шалматов мрійливо вдивлявся у далину, що мерехтіла золотими хрестами, і вдоволено усміхнувся Калнишевський. Тепер він вже не випустить з України тверського майстра. Хай Розумовський спроваджує собі іноземців — сліпий не бачить, глухий не чує, — а Калнишевський руками Сисоя оздобить Україну диво–творами, і впізнаватимуть нащадки себе і свою душу не в гебрайських чи латинських ликах святих, а у своїй власній подобі.

Приблукав Сисой з Батурина на Січ три роки тому, коли Калнишевський був ще військовим суддею. Так і так — зроблю я вам для церкви щось на пробу. І зробив — цілувального хреста для січової Покрови. Здивувалися старшини, та віри не йняли — де ж бо отакий зачуханий парубчак міг так дрібно викарбувати узором трираменного хреста, а посередині страсті Христові ніби на монеті відтиснув. Сказали йому зробити царські врата для Покрови, а тоді вже не пустив Калнишевський Шалматова в мандри. Цієї осені послав його до Ромна іконостаса робити. Нині Калнишевський повертається з оглядин. Напевно світ ще не зрів такого чуда! Чи приїде коли–небудь Розумовський поглянути й пожалкувати, якого майстра не зумів оцінити, — того не знати, але люди ходитимуть до цього дива, поки вік. Не злічити завиток і гірлянд, що прикрашають дерев’яні колони; посередині іконостасу викладена рельєфна картина укріпленого Ромна зі стінами й вежами, а святі в шароварах і кунтушах козацьких — єресь яка! А чом же єресь? Благо ж бо чинять в Україні — не в Єрусалимі.

Сисой, надивившись, мовчки повернув коня й поїхав попереду, Калнишевський — слідом…

Здається, цим самим шляхом повертався колись козак Петро Калниш з Ромна додому, коли–то кошовий Гордієнко втік з полтавського поля вслід за Мазепою до Бендер, а Меншиков послав полковника Яковлєва руйнувати Чортомлицьку Січ. Довго не здавалися козаки, аж поки не повірили прилуцькому полковникові Гнату Ґалаґанові — мовляв, з миром іде військо Меншикова, — і пролилася невинна кров. Ґалаґан дістав за це села Моровицю та Вереміївку, а решта козаків під проводом отамана Якима Богуна втекла на дубах до татарів в Олешки, на Кардашинський лиман, Калнишевський повернувся тоді до Роменської сотні Лубенського полку.

Давно це було.

А Мгарський монастир стоїть, як і стояв. Він і стоятиме, до нього не діткнуться людські пристрасті, воєнні завірюхи, то чей розкаже колись нащадкам історію краю мовчазними витворами майстрів. Розкаже без подробиць, проте засвідчить міць людського духу, котрого не могло здолати лихо.

Подробиці не знадобляться прийдешнім поколінням. Чи ж то їм треба буде знати, коли вперше обирали Калнишевського отаманом, коли його спихав за допомогою київського генерал–губернатора Леонтьєва той же Лантух, а потім знову товариство обирало Петра?.. Їх цікавитиме, на яку висоту розуму, духу, хоробрості спроможні були тоді піднятися люди. А може… Може, доскіпуватися будуть до кожної дрібниці й згадають колишнє колінкування отамана в Петровському… Але тоді, певно, згадають і його добрі, хай і малі, діла. Хоча б те, що ось недавно він у столичній депутації відстояв–таки в цариці Самарську паланку, яку хотіли прилучити до Новосербії, що подав Сенатові копії універсалів Хмельницького, що описав кордони Запорізьких Вольностей і подав на затвердження до Іноземної колегії. Хтозна, чи міг би це зробити, якби не став тоді перед царицею на коліна…

«Ні, не забуде історія нічого, — думав Калнишевський. — Згадає вона і Василя Мировича, страченого торік на Ситному ринку за те, що хотів визволити із Шліссельбурзької фортеці царевича–в’язня Івана Антоновича. Згадає історія навіть земноплаза Теплова, що намовив Розумовського домагатися в цариці спадкового гетьманства і тим самим спровадив на нього гнів її величності — гетьман мусив зректися булави. Дорікне історія й самому Розумовському, що через своє лінивство й жадобу до багатства та петербурзьких почестей дочасно поховав Гетьманщину. Усе запише. Та факти ці зостануться у книгах. А на землі стоятимуть німі свідки діянь людей всесильних і знедолених. Далекий нащадок побачить жорстокість царів у постатях атлантів, що на своїх шиях тримають тягар Катерининського палацу в Царському Селі; яхонтові й рубінові зали кричатимуть про злиденність кріпаків; батуринський палац стане ганьбою ледачому гетьманові… Іконостас Шалматова мовитиме про вічний дар народу творити велике й прекрасне».

Сисой їхав попереду, теж задуманий. Певно, роїлися в його голові химери майбутніх образів, бо коли–не–коли він по–дитячому сам до себе всміхався і раптом лунко зареготав.

— Якось я бачив скоморохів у Києві, Петре Івановичу. Вони саме приїхали на Поділ зі своїм балаганом. То дотепні й мудрі люди! А я собі тепер подумав: чей же ангели — теж колишні люди. Зроблю я Кулябці ангела–скомороха — не для сміху, а для радості. Бо віра повинна приносити нам не тільки страх і покору, а й втіху, і силу, і впевненість у самому собі…

Вершники під’їжджали з боку Пирятинських воріт.

— Дивись не пересаджуй у своєму захваті, Сисою, — проказав перегодя кошовий. — Бо куца й запорізька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якій уже й гетьмана немає. Наш патріарх не полюбляє посполитого малярства, ну, а києво–печерські отці — ті тобі не пробачать зухвальства.

— На Січі не дістануть мене голими руками.

Калнишевський спохмурнів.

Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросійської колегії графа Румянцева на поклін ходити мусить. Підземні ходи поробив від Сули аж під свій палац, а консистентів[5] на постій пускає, кланяючись. Школи позакладав по всіх сотнях, світло науки ширить, а темне кріпацтво йде собі. Гай, гай…

Кошовий не пугукав за звичаєм перед воротами міста: вартові впізнали Калнишевського. Вершники в’їхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалік, боячись підступити ближче до будинку військової канцелярії. Збоку хмурився заґратованими віконцями острог, а з–за Троїцької церкви, з–поміж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дім полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.

Кулябку звідомили про приїзд знакомитого гостя, він заметушився, викотився надвір, навстіж відчинив браму.

— Це ти, Петре? А щоб тобі нудно було!

— Та я ж.

— Що ж ти, живий?

— Та начебто живий, та об тім добре не відаю, — потішався Калнишевський з розгубленості полковника.

— Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?

Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс» — позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.

Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.

— То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, — пояснив Кулябка. — Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, — полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, — чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?

— Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.

З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.

— Данило чи Григорій? — спитав полковника кошовий. — Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.

— Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, — вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.

Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягли сулію з горілкою, яку тут же розпили і п’яні, як чопи, заснули на березі озера.

Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.

— Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, — розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев’яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав — хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? — і заговорив, виправдовуючись:

— Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики — на екзерцяціях при сотнях, і за Румянцева ті школи не скасовані. А скільки в Києво–Могилянській академії учиться — з Пісок, із Плелова, з Лохвиці, з Хорошкова… Та хіба за це хтось гавкне вдячне слово? От і вийшла в мене з людьми лиха консеквенція… Скажи сам, людські діти вчаться, то чому б мої не могли? Розумовський — він сам у Страсбурзі едукацію здобував — порадив мені синів прилаштувати в королівському педагогіумі…

Калнишевський вихилив кухля і відставив його набік.

— Чував я дещо, чував… Не гоже сини твої чинять, бо річ не лише в полковницькому гаманці. Люди дивляться на нас, світ дивиться на дітей наших, які — там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, — кошовий засміявся, — то ти вже кота в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…

— А щоб тобі Бог снився та хліб родився! — полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.

— Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?

— Тьху, пипоть тобі на язик, — уже сердився Кулябка. — Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.

Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про діло, та останні слова Кулябки здивували його: він ходив чимало по Запорізьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.

— А ті степи були безлюдні? — спитав наївно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.

— Ти гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?

— А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…

Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.

— Їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.

— А я вже наївся, — сказав Сисой і вийшов з–за столу.

Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.

— Іван у город подався, — відповів полковник, — ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.

Юнак нахилився вперед здивований.

— Я маю честь бачити Григорія Лантуха?

— Он як воно діється, Петре! — сплеснув у долоні Кулябка. — Ти спитай його за королів та короленят — усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.

Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.

— Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?

— Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…

Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.

— Тю–у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько–мати?

— Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.

— Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! — ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.

— Он які вони, — зітхнув перегодом Кулябка. — Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв — тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по–чужинецькому…

Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:

— Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.

— А розтрачене — то чиє вже буде?

— Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по–козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.

— Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, — мовив Калнишевський. — До січової канцелярії і газети французькі, й бомаги всякі, по–чужому писані, приходять, а ти б їх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до січової школи. Чи не думаєш ти, що мудрі голови потрібні й в Україні?

— Що вдієш, коли багатьом захотілося римлянами стати, — почувся голос за хвірткою. Високий худорлявий чоловік, років під п’ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками.

Кулябка почимчикував до воріт, перехиляючи голову, та впізнати пришельця не міг, хоч той усміхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тоді непрошений гість відхилив хвіртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сів на лавицю. Ніхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сів, уламав шмат хліба й почав їсти.

— Зголоднів я та й подумав, що хто–хто, а полковник Кулябка, якого я пам’ятаю ще з того часу, коли він лубенським обозним був, нагодує козака з Чорнуської сотні.

— Григорію Савичу! — скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацької звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столі.

Павло Любимський аж тепер присів до столу. Він чув про Сковороду ще в Києво–Могилянській академії. Багато говорили спудеї про те, як заманювали Григорія Савича до царського двору, а він відповів: «Я не покину батьківщини. Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

«А чи потрібен Україні отой сопілчано–овечий патріотизм, коли можливостей прикласти сили розуму в Україні менше, ніж у Росії?» — думав не раз Павло. А тепер мандрівний філософ наче прийшов на допомогу Калнишевському, який тільки–но переконував Любимського не кидати рідного краю. Павлові схотілося почути сковородинський афоризм з уст самого автора й переконатися в його правоті або ж відкинути назавжди як непотрібну патріархальщину.

— Що поробиш, — повторив згодом Сковорода. — Мене ось вигнали з Харківського колегіуму, вигнало зборище мавп філософських, що ніякої суті в істинній науці не розуміють. Вигнали, щоб не було мене в Україні. А до двору, в римляни, запрошують, сподіваючись прибрати до рук страхом, марнославством або ж золотими цяцьками… Але хай благословить Господь край над Сулою: я нині тут віднайшов нарешті спокій…

— Що почнеш діяти, Савичу? — запитав Кулябка, журливо похитуючи головою.

— Наймуся до тебе, полковнику, синів твоїх учити… Та ти не турбуйся. Я щасливий, що збагнув найголовніше, воно триматиме мене і кожного, хто се пізнає, у рівновазі. Нас учили вірити в триєдиність Бога, а я пізнав триєдиність світу. Ми завжди лякаємося незвіданості макрокосму — світу, де все народжене проживає. Бо не можемо його зрозуміти. Втікаємо від нього або ж прагнемо багатства, розкошів, щоб обдурити себе, буцімто знайшли щастя. А людина — це мікрокосм, і сутність її та сама, що й великого світу. Але вона мислить, і мислення людське — третій світ. Світ, що допомагає пізнати спочатку самого себе, а потім усе інше. Це так просто! Пізнати самого себе, збагнути свої сили і приходити до великого світу зрячим, без тривог і суєти… От справді, віддав би ти мені, полковнику, хоча б одного сина в науку, я б витурив з його серця прагнення до машкари й марнославства.

Кулябка мовчав. Калнишевський опустив аж на самі очі кошлаті брови, та раптом звів їх різко догори.

— Мудруєш, Григорію Савичу. Це добре — мудруй. Та я думаю про своє. Коли кожен мій воїн почне заглиблюватися у самого себе, самого себе пізнавати, тоді не буде кому виконувати наказів, які завжди накидаються чужою волею. Яким же чином спрямуються мечі в єдину ціль?

— Ти мислиш, як полководець, — відповів Сковорода. — А чи ти усвідомив ту мету? Коли так, то вже стоїш на порозі до самопізнання. Тож подбай, щоб ця мета була не тільки твоєю, щоб зрячі, а не сліпі за неї йшли на смерть.

— Думки твої густі й поживні, як мед, філософе, — промовив кошовий. — Та я ще не бачу такої громади, яка сама б дійшла до свого вдосконалення. Мусить бути примус. Примус, що дає силу тримати зброю.

— Так, мусить бути примус, та насамперед внутрішній, що дав би силу встояти людині, коли вона залишиться без зброї. Бо що ж станеться тоді, отамане, коли шабля у нерівній боротьбі зламається?

— Поляжемо…

— Поляжуть не всі — найхоробріші. Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до думки його не привчили? Загине він. А щоб цього не трапилося, вчитися треба: кожної миті, щодня день розум свій будити — він же безмежний. Коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь. Прийде час, притулять губку, черкнуть кресалом — і воскресне вогонь у себе вдома, і не треба буде ходити за ним по сусідах — просити і кланятися.

Сковорода сперся потилицею до стовбуру яблуні й дивився в небо, що горіло останніми відблисками сонця. Напливало надвечір’я. Спіймав на собі погляд Павла.

— До Петербурга хочеш? — спитав. — Що ж, Петербург не каторга. В цьому городі багато людей зі світлими умами. Та є у ньому заслання духовне — двір. Там треба остерігатися людей письменних, що бажають ходити в шатах, люблять вітання на торгах і перші місця на бенкетах. Там треба уподібнитися пальмі: чим міцніше стискає її камінь, тим швидше й стрімкіше здіймається вона догори.

— Тоді вона може зламатися від дужого вітру, — відказав Павло.

— Пальма сягає кроною до неба, а корінням до води. Небо — мудрість, а вода — живиця рідного люду. Пізнай добре свій народ, а в народі себе. Будь ти лях, чи француз, чи татарин — знайди своє місце. Бо на своєму місці все чисте, красне і не підроблене. Деревина міцна на своєму ґрунті.

Мовчали потім. Кожен думав про своє. Кулябка, певно, марудив душу думками про синів, яких він уже не спроможний віддати на науку доброму вчителеві. Чекала вдома на свого дядька хорунжиха Меланія, якій служниця полковника сповістила про приїзд зацного гостя. Любимського діймала одна думка: «Пізнай самого себе».

Вечоріло. Гамір у містечку стихав, крамарі замикали склепи, бамкав вечірній дзвін на дзвіниці Троїцької церкви. Крізь просвіти між яблунями прозирали зелені бані Мгарського монастиря, промені призахідного сонця запалювали восьмикутні зорі на куполах Преображенського собору.

Шалматов стояв навпроти церковці Святого Афанасія, і здавалося йому, що бачить обриси майбутнього іконостаса. На обличчя майстра лягла тиха втіха. Хто зна, як зміниться те видиво завтра, позавтра, у розпалі роботи… Може, одна зазубрина у візерунку або скульптурі примусить міняти нинішній задум — він ще не знає. Та знає вже, що ангела–скомороха різьбити не буде. Можливо, цей образ вийде краще на Січі, де чимало веселих гультіпак–запоріжців, а тут… Тут він не побачив радості на людських обличчях. Він сплете на колонах виноградну лозу, і щедро родитиме лоза, і тектиме цілющий сік із плодів, і будуть ангели чаші підставляти, та сік тектиме поза креш до ротів земноплазів і потвор, що не садили лози, не плекали її, а мед призначався для споживання їм…

Калнишевський підвівся з–за столу.

— Спасибі, полковнику, за хліб–сіль. Сисоя тобі залишаю, десь він уже, напевно, там, біля монастиря… Ходімо, Павле, до твоїх, там нас заждалися… А тобі, любомудре, спасибі. Я старий і на коні виріс, шаблю в руці навчився тримати змалку. Та твої слова затямлю. Слухав я тебе, і згадалася мені казка, яку колись давно розповідала моя мати. Розказувала, буцімто в давню давнину тому народові, що жив до нас на цій землі, скинули боги дари з неба: плуг, ярмо і сокиру. Щоб вони орали, в ярмо худобу запрягали і боронилися від ворогів. Я по–своєму тепер тлумачу цю казку: орати землю треба — мало ми цього робили, оборонятися мусимо, щоб не дати себе запрягти в те ярмо, що призначалось для худоби. А для цього потрібна сокира. Ти ж, немов предковічне божище, кидаєш зі своїх висот ще одну зброю — думку. Спасибі скажуть тобі колись люди.

Сковорода скупо усміхнувся, мовив:

— Затям, отамане, що ця зброя ніколи не ламається, якщо вона добре гартована і вигострена. Шабля випадає з рук переможеного, але ніхто не в силі стяти всіх переможених голів.

До Сковороди підійшов Любимський.

— Може, ми ще колись побачимося, Григорію Савичу. Я дуже хотів би цього…

— А що, світ тісний, — відказав Сковорода.

— Тільки не хочу бути вашим учнем. Не хочу бути тінню Сковороди. Мушу стати самим собою.

— Люблю прямоту й щирість, — не образився Григорій Савич. — Йди своєю дорогою, друже. Молоді авторитетів не визнають, і це добре. Надмірне захоплення авторитетами плодить епігонів. Проте найрозумніша людина переконується у сивій зрілості, що вона весь час була чиїмось учнем. Але тоді вже вміє вчити інших. Запам’ятай лише одне, і хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нічим прислужитися вітчизні, намагайся хоч не шкодити їй. То добре, що вчишся у Франції: віє звідти весною розуму. В країні, де ще й нині злочинця розривають чотирма кіньми, з’являється мислитель Дідро зі своїм «Листом до сліпих», Монтеск’є з «Духом законів» і Вольтер з «Кандідом». Принеси того духу сюди.

— Ті книги паризький парламент засудив до спалення, а Дідро кинули до тюрми.

— Коли хочуть дізнатися про якість металу, кладуть його до горна.

— А чи є у нас горно, щоб вкласти до нього душу? — спитав Любимський.

— Ми всі в тому горні. Тільки сліпі й боягузи вважають його сонячною долиною… Іди своєю дорогою, Павле Любимський, і пізнавай самого себе…

Павло подався за Калнишевським. Здавалось йому, що між ним і Сковородою не все ще договорено, хотів оглянутися, та не зробив цього, розпростав рамена, наче звільнявся від тягаря.

«Пізнай самого себе… З’ясуй, чому і для кого живеш, — міркував Любимський, мовчки йдучи зі закладеними за спину руками. — Чи не пізно? Я ж пізнавав дотепер усе, що міг, крім себе. А навіщо? Мені треба книг і знань, мені треба бібліотек і затишку, мені треба, зрештою, світового простору й поваги розумних людей, а не куцого світу заіржавілого лицаря і провінційного мудреця. Що мені до них, і чому вони хочуть прив’язати мене ретязями до цієї землі?..»

…Удосвіта вийшов над Сулу. Вийшов на вали й дивився, як сходить черлене світило. Сприймав красу землі, на якій народився, і почуття дивного піднесення вливалося Павлові до грудей.

Парувала річка, немов кінь під дощем, і захотілося схопити за гриву коня сивого і мчати на ньому в безвісті, і зріти з його хребта обаполи незнаного світу.

Поряд стриміли руїни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було і — марно! Хіба марно, хіба марно? — дзвеніли перепели у споловілій пшениці, мчав сивий кінь до Мгарської гори і здибився — став, зачудований творінням людських рук.

«Стій, коню! — наказав юнак і повагом, як статечний господар, спустився по кручі до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. — Стій, коню. Я осідлав би тебе, бо не зовсім чужий ти мені. Та немає в мене козацької збруї і шлеї робочої немає. Пастухом став би, та чи повіриш ти мені, коли я не при тобі виріс? Ні, ні, хай тебе пасуть інші, а я до чужого табуну найнявся».

Розпашілий кінь, що біг усю ніч степом через Україну, згадуючи свою колишню силу й відвагу, впокорився вдень і тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.

Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й біля монастиря побачив парубка, що дивився на уквітчані зорями зелені бані. Став поруч.

— Що там бачиш? — спитав.

— Бога…

Пішов Павло, не бажаючи більше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дідро мудрості, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брів високою тирсою, що ніжно лоскотала обличчя, бачив тільки небо і був задоволений, що ніхто й ніщо не заважає йому дивитися в нього. Вщухали у душі роздвоєння, стривоженість і сумніви, бо впізнавав себе — жерця науки й висоти.

Та раптом крізь гущавину трави побачив постать дівчини у квітчастій корсетці. Дівчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цікавістю прискорив ходу і перейняв — хоч і не бажав цього, бо хотів бути на самоті, — перейняв її так, як переймають козаки дівчат, — схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з її рамена йому на руку.

Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості, бо ж дотепер ні в помислах, ні у снах не леліяв жінок, і бридкі були йому оргії Кулябчиних синів у Страсбурзі, і сердився він у душі, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвір’ях хапали козаки дівчат і тягли за собою у затінки дерев.

А тепер тримав незнайому дівчину так само — за руку, притягав її до себе, й соромився, і водночас радів, що може це робити й бачити дівочу вроду так зблизька.

Спитав, як усі питають:

— Як тебе звати?

— Уляна… — відповіла, і ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дівчиною, як і всі, придивлялася до хлопця і, мабуть, упізнала, певно, що впізнала, коли сказала: — Пустіть, паничу, хорунжому поскаржуся.

— Звідки ж ти?

— З Лубен, а звідки б? — засміялась і таки висмикнулася, побігла рівною тацею гори і зникла у виярку.

Вертався назад. Здалося, сонце знову сіло низько над обрій і було червоне, знову парував сивий розгарячений кінь, примчавши з нічної волі в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси і жбурляв нею, немов сівач зерном, ліворуч і праворуч, обшморгував і жбурляв — наліво й направо…

Парубок–боговидець усе ще стояв на тому самому місці й дивився тепер на баню церковці Святого Афанасія.

Любимський поклав йому руку на рамено і знову запитав:

— Що ж ти там бачиш?

— Людей бачу. Живих людей на мертвому іконостасі… Мовчи. Пильно дивись і слухай, — сказав Сисой.

І тоді почало діятися чудо серед білого літнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, і з глибини церкви крізь урочистий сутінок, крізь густий запах ладану й воску пробилося миготливе світло престольних свічок, а за пучками жовтої полумені матово видніли дерев’яні колони. З їх підніжжя вихопилися паростки виноградної лози й поповзли в’юнко вгору. Лоза зелено цвіла, зав’язувалися на ній плоди, набрякали соком ягоди, жовтіли і тріскали від переситу. Внизу посередині виростав прямо зі землі колос, і не мав він стебла, і був широкий, як долоня, а зерно вилускувалося з кожушків полови і скапувало золотом униз. Угорі проступали обриси людських облич, їх було багато, та кожне інакше, і в очах кожного зоріло щось своє, затаєне і нерозгадане. Вони дивилися на виноградні грона і на колос, вони раділи й горді були, і якась тривога сповнювала їхні очі. Знизу до колон і стебла підповзали людиноголові дракони, вужі й ящери, згори злітали ангели, і святий Юрій уже кидав списа в пащу одній з потвор… Та враз полився сік і посипалося зерно: кривда, туга й образа діткнулися людських облич, вони ставали щораз рельєфнішими, виразнішими, і малювалися на них радість і печаль.

Розділ шостий

Коли вже несила було ходити по казематі, коли втомилися очі вдивлятися у надщерблений камінь на стіні за маленьким віконцем, він ліг горілиць на нари і склепив повіки, а тоді замиготіли жовтаві пучки полумені свічок і вихопили з темряви обриси Сисоєвого іконостаса з блідими силуетами людських облич.

Їх було багато, і всі вони намагались протиснутися ближче до пам’яті, але незримий різець казематної ночі натхненно різьбив лише один рельєф. Силуети тьмяніли і зникали; рисочка за рисочкою відточувалося й проступало вперед утрачене рідне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тоді, коли лубенська дівчина випадково перетяла йому стежку у високій тирсі на Мгарській горі й туго і назавше заарканила біженця з рідної землі, спинила, прив’язала для радості й муки.

Різьбив різець овал лиця й ніжні впадини на щоках, і закрій усмішки на губах, і тихий погляд очей, спокійних і впевнених, виплітав товсту косу, перекинуту на груди, — вирізьблював на чорному іконостасі рельєф дівчини, яку наздогнав того самого дня біля руїн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втікала від захомученого дня у вільну ніч.

Павло сходив із висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височині, і кликали, і кликали: «Геть звідси!», а ноги вже торкнулися твердого ґрунту, а очі вже спіймали мить краси — і був то рідний ґрунт і рідна краса.

Він ще тоді не знав, що наступить новий день — примчить знову сивий кінь зеленою долиною і знов, як нині, зупиниться біля нього, а він вставить ногу в стремено і вже ніколи не вивільниться, і прив’яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковічна й приспана нині туга і потреба, обов’язок і бажання, і що кожна дорога віднині завжди пролягатиме через цей шмат землі.

Він ще не знав. Але бачив перед собою дівчину, що назвалася Уляною, і розумів, що не тільки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, і не тільки дівоча зваба погнали його сьогодні шукати Уляну. Він в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власної сутності, частка, ймення якої не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, відчував завжди, а що не вмів заповнити її знаннями, то клубились у ній скепсис, байдужість до рідної землі й невіра в тих людей, що віддали його світові.

Павло ще не встиг заговорити до неї, а вже мав віру, що на кожне його слово вона відгукнеться, як перемовляються струни на бандурі, він ще не відав, що таке кохання, не скуштував і присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав іще, чия дочка Уляна і чи не віддала кому дівочих рушників, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено–перемовлено:

— Я одружуся з тобою, Уляно.

— Вийду за тебе, Павле.

Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.

Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її — народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він — розумом.

І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її — Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака — заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі — її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари — частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну — її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.

То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них — поєднаних і вільних, — нахмарившись легенько журбою.

Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.

«Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по–іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму лиці».

Ніч різьбить рельєфи…

Хто ж це? З юрби проступають машкари і, мов запізнілий докір, блазнюють на іконостасі, як колись на сцені КиєвоМогилянської академії. Щезніть, дайте уздріти живі обличчя!

Не щезають. Брязкає зброєю богиня Беллона, одягнена в пурпурові шати, хвалиться своєю силою богиня перемоги, рече: «Крепость моя і сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!» А Марс, обвішаний зброєю, стає враз таким жалюгідним, на коліна падає, благає: «Того ради тебе припадаю яве, да примеш мя, мужа, ко твоей державе». Та ось вибігає Бунт; роз’ярений, неприборканий, він обурюється: що трапилося з відважним Марсом? «Что се слишу, тошно і весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!» Але прорікає всесильна Беллона сакраментальне «Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!» Казнь, страту? Страх умить охолоджує бунтаря, він никне, ниціє, труситься і просить: «Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…»

Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом «Образ страстей мира сего»; представник найсвятішого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректорові, той розпливається у щасливій усмішці. Спудеї мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмішку: чому тихо в залі, чому не чути оплесків, схвального гомону? Хтось викрикнув: «Зніміть машкари і покажіть пики!» — а машкари й справді треба знімати в кінці вистави, — і вже гордо позирає на публіку спудей класу богослов’я Михайло Щербак з Пирятина, знімаючи машкару Беллони, байдуже помахує личиною Марса гульвіса Данило Кулябка з класу риторики, а третій…

Новий рельєф на іконостасі…

Маски зникли, вирізьбилися контури обличчя спудея класу філософії Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неї і зрозумів страшний її сенс: приниження, ганьба і безвихідь. Актора розчавила роль, він ще не вийшов з неї. Бунтарська машкара валяється долі, вигляд лицедія пригноблений — Бунт упокорений.

«Бунт упокорений», — збагнув тоді Павло і розпрощався з юнацькими мріями, що вимарювали степ, і переправи, і гик орди, і лемент шляхти, і шалений галоп із шаблею в руці, піднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихід, чим заповнити порожнечу, що зяяла на місці втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тіло взяте на дибу? І тоді він відчув спрагу знань. Знань, які дадуть йому віру в себе, гордість за себе, створять власний світ, якого ніхто не зможе відібрати; світ цей дасть йому незалежність і волю духу. І він пішов здобувати його.

І здобув, і став високим — головою підпирав небо, зрів далеко, і марними здавалися йому потуги батьків, які ще метушилися зі затупленими шаблями, у дідівських кунтушах. Він зрів далеко і бачив високі п’єдестали, з яких колись покажеться мирові й дасть йому те, що набув сам. До землі було далеко, він не міг чути людських голосів, та й не хотів чути, бо все те здавалося йому дріб’язком і марними виглядали земні пристрасті — бунт же упокорений! — переступав через людську метушню і йшов упевнено у свої світи.

Та раптом хтось так виразно промовив, і він почув це й задумався: «Усі римлянами хочуть стати, а ти пізнай свій народ і в ньому себе». «Гучна фраза», — спробував відмахнутися, але таки поглянув на землю і сивого коня побачив — вітцівського, дідівського, — змученого денним підневільним гаруванням і нічним галопом до волі. «Не мій це кінь», — сказав і геть пішов, а тоді в очі увійшла краса його батьківщини, втілена в одному обличчі. І меншим тоді став, і враз міцнішим, і замість тім’їв очі людські уздрів, а в них тривогу й журу, а замість високих п’єдесталів побачив реальний жорстокий і правдивий іконостас Шалматова.

Рельєф стає чимраз чіткішим. Зіслизає з нього ганьба впокорення і фальшива бундючність. Вигляд збентежений, погляд розсіяний — як далі бути? Кидати все, за шаблю і — на Січ? Ні… А що?

Підкажіть, студіозуси королівського педагогіуму, порадьте, колеги, що має робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленої землі над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе підпухлі від безпутства очі, животієш хіба що у своїй бандурі — ти нічого не порадиш. А може, ти, Михайле Щербак із Пирятина, інспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькій бурсі? Михайло побоїться: у нього служба. То, може, ви, гостю–французе, мосьє Луї, студіозусе юриспруденції: ви ж не ризикуєте нічим…

А втім, не треба мені ваших порад. Там — Уляна, цього досить… Ні, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?

Вечір був звичайний, як завжди в бурсі за Даниловою бандурою, коли хлопці співають і тужать або ж витинають «тринди–ринди–триндиченьки, на болоті індиченьки», а потім розходяться. І розійшлися. Залишилося тільки три: Беллона, Марс, Бунт і ще гість — мосьє Луї. Ще гомоніли струни, ловили якусь мелодію, а гість отак, ніби між іншим, сказав:

— Вольтер на вигнанні у Ферне[6] працює над історичними опусами. Нині цікавить його Московія. Дивовижна широта знань цієї людини.

— Ви маєте на увазі найновішу його працю про Петра І? — запитав Любимський.

— Так. Але що цікаво: концепція цього історичного дослідження полярно протилежна концепції «Історії Карла XII», що вийшла колись у Руані, маю на увазі місця, які стосуються України.

— Тут, очевидно, далася взнаки слабкість філософа — його пристрасть подобатися сильним світу цього, — мовив Любимський, спохмурнівши.

— А мені здається, — на губах Луї прослизла скептична гримаса, — що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навіть Хмельницький страждав комплексом неповноцінності: розбивши наголову польське військо, вже під Замостям, звідки видно було Варшаву, дав згоду на елекцію короля Яна–Казимира і присягнув йому. Ніяк не можу зрозуміти, чому він далі називав себе підданим короля, коли в того фактично не було вже королівства…

— Звичайно, вам це тяжко зрозуміти, — відказав Павло. — Як і нам. Видно, непроста то річ — творення нації і держави…

— Останній же ваш гетьман, Розумовський, — продовжував Луї, — дав Вольтерові всі підстави для розчарування. Яке неоригінальне і примітивне його турне по Європі по тому, як у нього відібрали гетьманство. У дворі могутнього Фрідріха Великого гостює екс–гетьман, якому в обмін на булаву дали пенсію в шістсот тисяч карбованців річно і маєток у Гадячі! Вольтер з явною іронією називає його в листі Кандідом[7], а він, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подається до Франції, домагається аудієнції у Руссо — до Вольтера, бачте, не потрапив, — і, мавпуючи Катерину, пропонує філософові стати директором своєї власної бібліотеки на ренті Розумовського або ж переїхати до його гадяцького маєтку.

— Мені здається, мосьє Луї, що ви трохи несправедливі щодо Розумовського. Звісно, він не зразок державного керманича і міряти його аршином історію України не можна. Проте він людина насправді освічена і по–своєму, хай і пасивно, бажав добра Гетьманщині. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотів зберегти автономію України…

Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луї. Повержений Марс закинув за плечі бандуру й попрощався.

— Річ не тільки в Розумовському, — уперто провадив далі своє Луї. — Ваша нація не дає ні видатних полководців, ні високих світочів духу. А Вольтер схиляється і перед одними, і перед другими.

І тут прорвало Любимського — несподівано для нього самого. Француз теж не сподівався такого спалаху, він знайомий з мосьє Полем. Поль — раціоналіст, зовсім не вражений національною сентиментальністю, він сам не раз глузував із Данилових шароварів і жупана, в які той полюбляв одягатися по неділях… Що сталося, мосьє Любимський, що я повів такого?

Павло підвівся зі стільця і сперся обома руками на стіл, пронизуючи знавіснілим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував іноді, вважаючи, що має право на самобичування, — прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало іншого змісту, образило і кривдою, хтозна–ким заподіяною, ударило в саме серце.

— А твій Вольтер знає мою землю? — проказав крізь зуби. — Знає він той молочно–медовий коридор між Європою й Азією, яким проходив хто хотів з вогнем і мечем, залишаючи по собі попіл, руїни, шибениці й палі, беручи собі за своє і силу нашу, і совість нашу, і дух, і розум? Знає він, що лемеші ми перековували на шаблі, шаблями землю орали, що вічний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дітей докохати? А може б, його Франція давно знефранцузилася, якби її Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися і вчили, годувалися і годували, пили і поїли — усіх і вся! І бухало джерело достатку навіть тоді, коли землі не торкався леміш, а світло науки — душ людських. Нас убивали, нас навчали самоїдства, нас заманювали золотом і лівреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вільний дух, але ми є!

— Мосьє Любимський, мосьє…

— Світочів духа не бачите в нас! А чи ви знаєте, що дочка київського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацію французького двору, бо її муж, король Генріх І, був неписьменний? А хто розбив під Хотином Османа II — ви чули що–небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сірка — пострах блискучої Порти? А славу їх ми зі своєї добродушності віддавали в чужі руки. Філософ Яків Козельський, що висунув ідею суспільного договору і переклав вашу «Енциклопедію», працює секретарем у петербурзькому сенаті, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з ціпком по Україні блукає і, певно, на своїй батьківщині не має і сотої частки тої поживи, що годує нині на вигнанні Вольтера!

Луї заспокоював Любимського. Він не хотів його образити, він розуміє, співчуває…

Інспектор Михайло Щербак із Пирятина, той, що потім напише доноса ректорові Києво–Могилянської академії, мовчав. О, цей не обмовиться ні словом. Він знає, що Любимський має рацію, він сам так мислить, але йому хребта уразила маленька кар’єра, яка потім, дозрівши, переламає його навпіл. Один тепер у нього клопіт: заперечити Любимському не вміє, притакнути, крий Боже, йому не можна — краще б не чув цієї розмови! Але таки чув і мовчати не сміє, він зобов’язався доносити начальству академії про те, чим дихають і що говорять студіозуси з українського земляцтва. Служба!..

Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:

— Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: «Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!»

— Я вірю у це, мосьє Любимський. Ви примушуєте поважати ваш народ. Але здається мені, що козацтво стало надто податливе і м’яке в боротьбі проти тиранії. Вам треба створити орден на зразок єзуїтського, що породив би фанатиків…

— Ні, дорогий, — Любимський не дав закінчити думку французові, — нам, нашій психології протипоказаний орден. Нам треба думаючих людей, героїв треба — не фанатиків.

А коли залишився сам, сказав уголос:

— Alea jacta![8]

Чи то тоді, чи цієї хвилини, в казематі, схопивши голову в руки, він простогнав:

— О краю мій… Повиганяв єси своїх пророків і покаменував. І лишився дім твій порожній. Народе, мій грішний народе, як тебе ще карати? Голова твоя у ранах і серце твоє хворе…

Жарій над свічками спалахнув дужче, освітив іконостаса жовтуватим світлом, і потьмяніли рельєфи, а знизу — Павло розплющив очі і зчудувався — знизу, звідки заповзали до виноградної лози й повнозерного колоска земноплази, просунулася голова монаха. І начебто скрипнули залізні двері, брязнув замок. В’язень повів рукою по очах — що за маячня? — рельєф ожив і повів очима. Не були це очі святенницькі, вони були дивовижно порожні й білі; чорний каптур зсунувся на низьке чоло, ворушилися губи, а голосу не було чутно. Врешті Любимський почув слова молитви:

— Во ім’я Отця і Духа… Отче наш, да святиться ім’я Твоє, яко хліб наш насущний остави…

Монах молився вголос, і зауважив Павло, що слова молитви вимовляє він недоладно, тож здивувався: служитель сієї обителі молитися не вміє? Але чого він прийшов? Свінула думка: виводять. Знав, що не на волю, та хоча мить подихає свіжим повітрям і ще раз гляне в небо. Мовчки дивився на пришельця.

— …і остави нам долги наші, якоже не введи во іскушеніє…

— Святих молитов не знаєш, отче, — промовив Павло.

Чернець перестав бубоніти.

— А хто їх знає? — відказав. — Хто з нас відає глибини віри і Божих наук? Думаєш — архімандрит? Ні!.. Він знає тільки те, що йому потрібне для власної вигоди. Присягаюся лезом сокири… А я не знаю того, що й він, бо навіщо мені письмена церковні…

— Ти хто такий?

— Я твій напутник. Навертатиму твою душу на правильну стезю, скільки вистачить у мене хисту й терпіння. А не вдасться, то клянуся лезом сокири…

— Чому ти постійно присягаєшся лезом сокири? Звідки взяв цю клятьбу?

— Тебе це дивує? То чому ж не дивуєшся, що воїн присягається шаблею, яка дає йому прожиток, священик — хрестом, рабин — талмудом, хлібороб — землицею, швець — дратвою, а цар — скіпетром? Чим же мені присягатися?

— Так хто ж ти?

— Я кат.

Любимський схопився з прічі. Відступав до заґратованого віконця, справжній жах, якого ще не знав одвіку, огорнув його, він притиснувся спиною до холодної стіни, але далі відступати не було куди. Навпроти нього стояла моторошно спокійна, з білими очима примара, яка так одверто назвала свою страшну професію. Павло відчув фізично цей жахкий спокій на своїй шиї, руках, під грудьми, зрозумів, що ця людина, ні, не людина — земноплаз, який зійшов з іконостаса, прибравши зовсім несподівану личину, — почне зараз свою звичну роботу. Давно був готовий, що до нього може коли–небудь підійти кат, але щоб отут — навіть не на пласі, не під небом, а в цьому тісному кам’яному мішку, звідки не чутно буде його останнього стогону, ніхто не бачитиме останньої його миті? Це страшно…

— Ти… ти прийшов мене вбити?

— О, якби–то!.. Преосвященний задав мені тяжчу роботу… Сідай, я напучуватиму тебе на правильну стезю.

— Як мене напучуватимеш? Хіба ти знаєш, що я вчинив, думки мої збагнув, знання мої постиг?

— А це навіщо? Мені сказали: ти заблукана вівця, не сповідуєш істин віри, що приписано сповідувати всім, не визнаєш законів, що для всіх єдині…

— Ну, а ти знаєш, на який шлях мене навертати? Ти бачиш її — ту дорогу?

— Певно, що так. Покора! Власть же од Бога… Виконуй, що накажуть, повторюй за повелителями благонадійні слова і не дозволяй своєму нужденному мозкові плодити інакомисліє. Тож рай запанував би на нашій грішній землі, якби всі чинили те, що наказано!

— Але ж ти тоді не мав би роботи…

— Не турбуйся! Є ще надто віруючі, які у своїй ревності хочуть перевищити самого Бога. Але то вже легше діло, ті ревнителі завжди на видноті, їх не треба розшукувати, як ось тебе.

— Як ти тут опинився?

— Ти забагато хочеш знати, — блимнув кат більмами.

Любимський сів на прічу, монах стояв з опущеними руками й ніби вагався: сісти поруч з колодником чи не личить. Мовчали обидва. Павла зацікавила ця креатура, і він таки наважився спитати:

— Ти давно служиш за ката?

Питання прозвучало спокійно — без погорди й огиди, одне слово, не так, як це Пахомій звик чути, коли мова заходила про його ремесло, і він здивувався: невже колодник справді ставиться до його професії поштиво?

— Ти насміхатися не смій, — застеріг. — Служба моя царська.

— А мені, як бачиш, не до сміху. Просто цікаво стало: я ніколи ще не мав нагоди розмовляти з катом.

Погляд напутника злагіднів, його кістляве обличчя просвітліло, він присів біля колодника й, глибоко зітхнувши, почав:

— Давно… ой, як давно! З ранньої молодості. Але ж і ти не з’явився на світ відразу з крамольними думками в голові, не народився катом і я. Був я звичайною дитиною з Мойки — петербурзький, так би мовити. Голодний і вошивий, щодень нюшкував на товкучці — крав. Мене били і називали злодієм… Вор, вор, вор! Вічна ганьба… То подумав я, коли виріс: якби всіх злодіїв винищити, раєм стала б земля. Думав, думав і в кати попросився — діло справедливе чинити… Чому ж ти кажеш, що я не знаю правильної дороги?

— Ні, ні, ти кат з переконань, — сказав Любимський.

— А ти чого хотів? — спитав по хвилині мовчанки чернець.

Любимський задумався: що він має відповісти людині, яка з покликання стала катом?

— Я хотів такого ладу, щоб за нього не стало на світі катів.

Монах сполошився, підвівся, його холодний погляд уп’явся в обличчя в’язня. Дві білі плями очей світилися болотними вогниками в келійному присмерку — зловісно, погрозливо.

— Тепер я бачу: ти — крамольник, якого не до каземату, не на дибу, на плаху вести мало! Як — без катів? Ти розумієш, що говориш? Таж без катів зовсім не можна: яке гультяйство, нелад запанували б серед народу!

Страх полишив Любимського. Ще й посміхнувся з гіркотою: матиме до кого хоч слово сказати, поки цей напутник не зітне йому голову на лобному місці або ж не задушить тут–таки, у казематі.

— Слухай–но, — мовив по хвилі, — у тебе були жінка, діти?

— Були. А що?

— І ти після своєї роботи повертався додому…

— Куди ж іще? Часом, коли перепадав заробіток, заходив до шинку…

— Ну, а вдома… мив руки від крові…

— Як коли.

— Пестив дітей, чукикав їх, казки розповідав їм на сон, розуму навчав, потім з жінкою лягав спати…

— Як усі люди.

— А вони? Як вони?..

— Ет… — зітхнув кат, і щось людське почулося у цьому зітханні. — Жінка боялася мене, не розуміла, що хтось мусить і це робити… Мусить! Просила, щоб покинув катівське ремесло. Де ж було бабі розуміти, що я зі злом борюся… А потім щезла з моїх очей разом із дітьми. Та й добре…

— Тобі платили за роботу?

— Платили, аякже… Всім платять. Але як за яку роботу. За ніздрі — то копійки, таврувати лоби доводилось задарма, за руки — полтиник перепадав, голів мені не пощастило стинати ні разу, а за них — по цілому карбованцю.

— Ти й мене на катівську дорогу напучуватимеш?

— До того ще далеко. Спочатку, сказав архімандрит, мусиш покаятися.

— Дай я подумаю…

— Думай, думай, а я поки що піду.

Загримотіли двері, й стало темно; безвихідь, як ще ні разу дотепер, здушила Павла. Він знову зажмурив очі й ліг, знову силкувався запалити свічки над іконостасом, щоб воскресити рельєф Уляни. Та не спалахнули пучки жовтого полум’я й казематна ніч не різьбила більше своїм незримим різцем людських облич. Усе витруїли більма ката–монаха холодним світлом болотних вогнів.

А з того місця, де перед тим висвічувався іконостас, долинали голоси людей, що не сіяли і не жали, а прийшли споживати виплекане чужими руками…

«Мосьє Вольтер, — почувся манірний жіночий голос, — податки в нас настільки скромні, що в Росії немає жодного селянина, який не їв би курки, коли йому захочеться. А з якогось часу в деяких провінціях надають перевагу індикам… І ще хочу поділитися з вами своєю таємницею. Я готую сюрприз моїм підданим. Уже другий рік працюю вдень і вночі над «Наказом», який дасть моїм народам нечувані у світі права й свободи. Я ж учениця покійного Монтеск’є і ваша теж… Боже мій, напоум мене сотворити справедливий суд людям за твоїм святим законом…»

«Скасування тортур? — долинає з гадючника голос начальника політичного розшуку Шешковського. — Конче треба додати до цього параграфа: «крім необхідних випадків».

«Про це і слухати не можна, Степане Івановичу. За допомогою тортур ніколи не досягнете об’єктивності дізнань».

«Приймати закони за більшістю голосів? — Це протестує князь Вяземський, генеральний прокурор і глава Сенату. — Але ж більшість голосів ще не підтверджує істини».

«Зате виявляє бажання більшості, — чується самовдоволення у голосі цариці. — Ви згідні зі мною, Микито Івановичу, правда? А яка думка прославленого поета Сумарокова про мій “Наказ”»?

«Я проти звільнення російських кріпаків. Цього робити категорично не можна. Малоросійський народ від тієї волі став нестерпний».

«Ваша величносте, — безцеремонне вривається голос Григорія Орлова, — чи не задалеко ви зайшли у своїй грі з французькими просвітителями? Послухайте, що вони говорять там, у Франції: “Велике щастя для людей, коли правитель — філософ, він бо знає, що чим більше сил набирає у його країні розум, тим менше у державі зла”».

«Шарман! Це Руссо!»

«Слухайте далі: «Держава, в якій громадяни не мають волі думок і стають на шлях рабства, втрачає свою велич і мусить загинути від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Тільки там, де громадяни вільні, де існують республіканські права…»

«Це слова старого Монтеск’є. Колись він був надто захоплений римською республікою. Якби філософ жив донині… Що ж каже Вольтер?»

«Усе, що я бачу, кидає зерна революції, яка прийде неминуче…»

«Вольтер збожеволів!»

«Ваша величносте, — голос Орлова тривожний, — чи ви знаєте, що “Наказ” у Франції заборонений?»

«Вилучити негайно його з повітових і губернських канцелярій!»

«Чи не пізно? На нерчинських срібних рудниках уже бунтують. Рудокопи домагаються в управителів царициних свобод».

«Тортури ще законом не скасовані, — зловтішно шипить голос Шешковського. — Бунтарям там уже виривають ніздрі».

«А в Кашинському повіті кріпаки відмовилися йти на панщину».

«Послати туди військо й бити канчуками! Пардон… Не набридайте мені з дрібницями, самі повинні знати, що робити… Микито Івановичу, ви наполягали на скликанні Комісії для складання нового цивільного кодексу. Беріть мого «Наказа» для керівництва — він для вас, не для черні. Скликайте депутатів від усіх станів… І думаймо всі й во славу собі приписуймо, що живемо для свого народу».

— Лицеміри, — прошепотів у напівдрімоті Любимський. — Але такими вони й мусять бути. Інакше не з’являлись би ми…

А тоді проступило з темряви добродушне й заклопотане обличчя полковника Кулябки. Таким бачив його тоді, коли у Страсбурзі, ще перед Комісією, читав присланого від нього листа.

«Любий наш Павле… Діється у нас щось незрозуміле, і ми, лубенське старшинство, просимо тебе, мужа вченого і до народу свого прихильного, покинути на час Францію і прибути до нас зі своїми порадами. Новосербію, Слов’яносербію, Слобідську Україну, п’ятнадцять сотень Гетьманщини і запорізькі землі по Інгул цариця об’єднала в Новоросійську губернію, козаків переведено в пікінери, губернатор Мельгунов насильницьки вербує цілі сотні до ландміліцейських полків… На Калнишевського надійшов донос, буцімто він провадить таємні переговори зі султаном. Аби нам ще Січ не втратити… А водночас президент Малоросійської колегії Румянцев наказав нам вислати до Москви на Комісію своїх депутатів, бо там має розв’язатися і наша доля. Одні кажуть не йти: мовляв, Комісія узаконить нашу неволю, та ще й підписатися примусять. А я думаю: може, це остання нагода обстояти свої права? Прибудь, голубе, допоможи нам, недосвідченим, скласти свого промеморіума на ту Комісію, щоб і користь була, і щоб не зарватися дарма…»

Відписував тоді Любимський Кулябці? Здається, ні… Зойкнула струною бандура — чи не Данилова? Почулося іржання коня — аж з–над Сули… Хтось корив його за байдужість — може, Луї? Весільна пісня бриніла — Улянина, і проказав він ще раз «alea jacta», і побігли дороги зі Страсбургу в долини тихих рік…

Глухо в казематі. А хтось водно підступно нашіптує й нашіптує голосом доброї неньки:

«Покинь дерзання, покинь життя… Одягнися в темряву… Одягнися в темряву… одягнися в темряву…»

Розділ сьомий

Петербурзька весна 1767 року була запізніла й розкисла. Двірцева набережна розбейкалася калюжами, царський палац загруз серед боліт, набубнявіла водами Нева розмивала глеюваті береги й шарпала плавучий міст, встелений роз’їждженими дошками, загрожуючи зірвати його. Міст і берег Неви з боку Двірцевої набережної рятували якісь люди — по коліна в болоті, чорні, перемерзлі, лахмітні.

А за голубими стінами палацу, відірвавшись від державних справ, у сотий раз обговоривши царициного «Наказа» для Комісії, що має відбутися вліті у Москві, уп’ятдесяте переглянувши списки депутатів від різних губерній, провінцій і станів, власть імущі грають у карти.

У нововлаштованому затишному куточку — ермітажі — триває партія рокамболю. Гравці зосереджені, голови схилилися над картами, їм зараз нелегко: в банку чимало грошей, а вгадати важко, що краще — виграти чи програти. Можна виграти й здобути золото та поблажливість цариці, можна виграти й наразитися на її скритний гнів, можна програти й заробити дрібку ласки, а можна програти все. Ще ж бо не розгадана таємниця настрою повелителів.

Тому важко людям, обтяженим державними справами, відпочивати в приміщенні ермітажу за партією рокамболю.

Напружену тишу розриває грудний жіночий голос:

— Іду ва–банк!

Поперечний шрам на обличчі Олексія Орлова — давній слід від гусарської шаблі під час бійки в шинку — сіпається, проте він не підводить з–над карт очей, щоб не виявити свого невдоволення самовпевненістю цариці. А втім, її величність звикла йти ва–банк: досі вона вигравала. Першим був Петро III, другим — нещасний Мирович, третім — Кирило Розумовський, четвертим… Поки що їй програли всі, і тепер самовладна цариця розпочала партію зі своїми сановниками, французькими просвітителями й королями, не питаючи ні в кого порад. У Петербурзі й Варшаві, Стамбулі й Бахчисараї, Парижі й Берліні триває цікава партія рокамболю!

Але нині… Нині її величність просто відпочиває серед свого улюбленого товариства. Проте партнери чомусь мовчать, ніхто не підводить очей.

Олексія Орлова діймає чортівська охота виграти хоча б тут. Будь–якою ціною — підгляданням, підміною карт, щоб тільки збити пиху цариці, якій вони, Орлови, дарували престола. Отак кинути переможно карти, згорнути зі столу гроші, підвестися й розкланятися: «Покірно дякую за компанію». Та ба… Не зробить він цього. Таке можна дозволити собі вдома, у картярському клубі, в касино, тільки не в царициних апартаментах.

В ермітажі рокамболь особливий. Тут не в пошані гроші й азарт. Тут дипломатія. Тут люди йдуть ва–банк або з упертості, або з безвихіддя. Тут кожен свого часу мусить йти ва–банк.

Готується до великої гри президент Малоросійської колегії Петро Олександрович Румянцев. Фаворит долі, він ціле своє життя грав зажмуром, поки не спіткнувся й не переконався, що сліпі в карти не грають. У чотирнадцять років Румянцев був уже членом московського посольства в Берліні, у дев’ятнадцять отримав звання полковника, за Петра III став генерал–аншефом і головнокомандувачем армії, а за Катерини почав летіти стрімголов з усіх посад і мусив з відчаю іти ва–банк — подати у відставку. Проте виграв: її величність злякалася несподіваного виклику, запросила його до Царського Села, і після трьох днів відсутності в Петербурзі він вернувся, осипаний ласкою і грішми.

Румянцев готується до великої гри, він має намір стати володарем півдня імперії, тому сьогодні не буде псувати настрою імператриці, а собі шансів. Петро Олександрович мовчки дивиться у карти і чекає. Хай вона втішиться. Він заграє за великим рахунком пізніше. Поки що в нього клопоти з Малоросією. І аж тоді, коли цариця буде вдоволена його політичним хистом…

«Ласкою, ласкою, Петре Олександровичу… Цей народ скритно насторожений, старшини його лякають втратою прав і вольностей. Майте вовчого рота, але мусите мати й лисячого хвоста». Спробувала б ти, небого, ласкою упоратися з цим затятим людом. А втім, це фрази артистки, що грає ролю просвіченої монархині. До пори, до пори, ваша величносте… А я — без прелюдій. Відмовляються нести службу в карабінерних полках — до острогу, канчуками. Не допомагає — до відомства скарбової канцелярії, у кріпацтво! Ласкою… Вони навіть «Наказу» вашого не приймають: «У нас свої закони, і ніякої Комісії нам не треба». А з Батуринського полку подали чолобитну: «Дозвольте нам вільними голосами купно з Військом Запорізьким вибрати собі гетьмана». Ласкою! Я дав їм гетьмана… Автори тої безглуздої пропозиції вже відіслані хто до військового, хто до цивільного суду. Калнишевський світить покірними очима, а на нього донос прийшов: десь–то він на старшинській сходці сказав: «Нема чого нам на Румянцева сподіватися, треба писати листа султанові, а пікінерів, які зайдуть на Вольності, зустрічати як неприятелів». Донощика, старшину Савицького, допитували з тортурами, та свідків він назвати не міг: сам, видно, не був на козацькому колі; тож послано вже на Січ інформаторів, одного — з духовного стану; а цариці про цього доноса доповідати ще заскоро: сам спіймаю кошового на гарячому, тоді всі їхні «вольності» — до одної губернії. Спасибі, ваша величносте, за поради. Я вас здивую своєю власною методою. Опишу всю Малоросію від старого до дитини, від вола до курки і подам її вам, сумирну, мов на тарілці. А тоді піду ва–банк за великим рахунком.

Банк поверженого гетьмана Розумовського став дуже мізерний, але й він сидить ось тут і грає в рокамболя. Три роки тому програв Румянцеву Малоросію і чорно заздрить йому нині — ставному, сильному й упевненому. Кирило Григорович чує царициного виклика і теж не підводить голови. Він уже не прагне вигравати. Але йому треба продовжувати гру, щоб втримати у своєму банку багатство і право входу до царських салонів — за високий картярський стіл. Цариця в очі поглузувала з екс–гетьмана за його турне по Європі і залишилася до нього ласкавою. І цю ласку треба берегти. Нічого ж бо більше не має. Його козаки он вимуровують набережну Неви… Там холодно. А в батуринському палаці і в ермітажі затишно.

Ермітаж справді ефектний. Орлови від нього в захваті. Бо не бачили Версаля. Катерина також не бачила резиденції французьких королів і тому запросила з Франції архітектора Деламота, щоб він збудував для неї куточок у стилі палаців Людовіка XV. В ермітажі три зали і збоку — зимовий сад, огріваний підземними печами. Тут цілорічно зеленіють дерева, щебечуть птахи й буяють квіти. Пишно! В залах на стінах висять картини, закуплені з колекцій генерал–ад’ютанта французького короля барона Тьєра і графа Анрі Брюля — міністра саксонського короля Августа. Тут — «Різдво Христове» Мурільйо, «Богоматір» Рубенса, «Даная» Рембрандта. А поряд примітивні гобелени: амурчик стріляє з лука просто в серце цукеркової дами; собака бреше на строкатого папугу. Стіни оббиті пурпуровим шовком — бере за очі, барокові карнизи позолочені. На інкрустованій черепашачим панциром комоді — статуя безрукої Афродіти, яку Петро І виміняв у Папи Римського за мощі святої Бригітти, і поряд майолікова красуня, що сперлася підборіддям на долоню. А за вікном — розбита вулиця, розриті береги Неви й обдерті, заболочені козаки. Багатство і злидні, пишнота і несмак, мистецтво і примітив… Усі захоплені ермітажем, називають двір Катерини маленьким Версалем, один лише Розумовський бачить, що цей «Версаль» скопійований художником, якому бракувало фарб. Але до іншого екс–гетьманові не вступити, батуринського не добудувати, а сюди ще впускають, тож продовжуй гру, Кириле Григоровичу.

Дійсний камергер Григорій Орлов уже йшов ва–банк і програв: Катерина відмовилася з ним повінчатися. Він, як і колишній гетьман, сягнув по надто великого шматка. Розумовський забажав спадкового гетьманства, Григорій Орлов — царства.

А матінка–цариця щедра, та до міри.

Досить сміливо і вправно кидає свої перші карти камер–юнкер Потьомкін. Цього б ще можна спинити, якби не підозріла прихильність до нього самої цариці. Вона дозволяє йому підглядати в карти, розмовляти московською і — світ наклепами повний — кажуть, ще дещо… Розв’язного камер–юнкера імператриця хіба що стримує кокетливим параграфом статуту ермітажу: «Бути веселим, але нічого не розбивати, не руйнувати і не кусати» — і цим доводить до сказу Олексія Орлова.

Отже, хто дограє, хто грає, а хто входить до гри.

— Іду ва–банк!

Усі втупили очі в карти, чекають. Олексій Орлов не витримує врешті затяжної мовчанки, рвучко підводить голову й бачить, як Катерина душить у собі сміх. Потьомкін повторює ще раз голосом імператриці:

— Іду ва–банк!

Олексій почервонів. Він затиснув великого, мов кувалда, кулака, ще мить — і зведеться він над Гришиною головою… Румянцев і Розумовський сполохані, владний погляд Катерини гасить Олексіїв спалах. Потьомкін з байдужою міною на обличчі гризе нігті.

— Ну, ходіть, камер–юнкере, ходіть, — процідив крізь зуби Олексій. — Тільки вже від себе, а не від імені її величності.

Кинули карти. Одна, друга, третя… Потьомкін зовсім спокійний, наче йому байдуже — виграє чи програє, Олексій Орлов кидає останню карту.

— Банк Орлова! — скрикує Румянцев, усі мило усміхаються, Розумовський береться тасувати карти.

— Чи не зволите, Григорію Олександровичу, зіграти зі мною у більярд? — підвівся Орлов, згортаючи асигнації. — Там ви зможете розмовляти власним голосом.

— З охотою, ваша світлосте, — прийняв виклика Потьомкін, застібнув чорного оксамитового каптана і виструнчився перед Орловим.

Обидва розкланялися, цариця провела їх поглядом, а коли суперники зникли за портьєрами, у поле її зору увійшла картина Рембрандта «Даная». Розкішна, оголена, лежить і приймає Зевса, що сходить до неї золотим дощем. Молодого, гостроокого, поривного, грубого, бурхливого, гарячого, буйногривого Зевса…

Катерина сягнула рукою по срібного дзвоника, дзеленькнула, увійшов лакей.

— Вина!

Лакей миттю вертається, тримаючи в руках тацю з келихами, а очі цариці все ще не можуть відірватися від картини, врешті вона бере келиха і пильно позирає на сенаторів.

— Мені, панове, цієї миті спало на думку, чи не слід було б у моєму «Наказі» вмістити параграфа, що заборонив би ябеду — це ганебне заняття деяких людей.

Григорій Орлов глипнув на двері, якими вийшли до більярдної його брат і Потьомкін. Він зрозумів, на кого натякає цариця.

— Росія повинна стати освіченою країною, зразком для всього світу. Ви знаєте, що написав мені Вольтер, коли я закупила в Дідро бібліотеку? Повторю буквально його слова: «Хто міг уявити п’ятдесят років тому, що прийде час, коли скіфи так щедро винагороджуватимуть французьких філософів, з якими так негідно поводяться у нас…»

«Чи Вольтер знає, — подумав Розумовський, — що великий Ломоносов перед самою смертю, вже за нашої матінки, тупцював у почекальні Теплова, домагаючись посади старшого радника з оплатою тисяча вісімсот карбованців на рік?.. З якими так негідно поводяться у нас…»

— А ябеда, — продовжувала Катерина, — на перший погляд невинне, проте велике зло. Воно сіє між людьми недовіру, замкнутість. Я хочу бачити свою державу дружнім товариством працьовитих вдоволених розумних людей. І чесних. Вип’ємо, панове, за чесних громадян!

Сенатори повставали, підняли келихи. Тільки Розумовський не взяв чари.

— Чому ви не доброзичите чесним людям, графе? — брови імператриці збіглися до перенісся.

— Боюся, мор буде, — відказав Розумовський.

— Ваша дотепність не завжди доречна. Випийте, випийте… Кандіде.

Розумовський узяв келиха і вихилив одним духом.

— Дозвольте ретируватися, ваша величносте, — сказав і розкланявся.

— Екс–гетьман не в собі, — кинув услід Розумовському Румянцев.

— Присядьте, панове, — запросила Катерина, — поговоримо про справи. Як вам ведеться, Петре Олександровичу, в Малоросії? Знайшли спільну мову з тим норовистим людом?

— Ваша імператорська величносте, — відповів Румянцев, кланяючись, — ви мій терплячий характер зволите знати… Але увійдіть у моє становище. Ось для прикладу. Як тільки дійшло до виборів депутатів, то старшинство козацьке враз закричало, навіть члени Малоросійської колегії — генеральний обозний Кочубей і осавул Журавка, — щоб їм права і вольності затвердити, побори скасувати, царське військо вивести. Дивно: та невелика жменька людей вважає, що вони якісь інші, що нема за них сильніших, ні розумніших, що нема ніде свободи, токмо в них. Чого хочуть, не розумію. Адже і плату, і мундир, і амуніцію з казни отримують. Ні, їм привілеї дай! Непогано було б встановити комісію, яка б вивчила малоросійські непорядки і припинила ті фальшиві республіканські настрої. Я зі свого боку взяв тон начальницький і примусив їх замовкнути, розтовкмачивши, що від них потрібні депутати так само, як від інших провінцій.

Григорій Орлов розкрив золоту табакерку, понюхав і голосно чхнув. Катерина невдоволено зиркнула на фаворита, той, не звертаючи уваги, стукнув кісточками пальців об стіл.

— Надто далеко зайшли ми, матінко… Ліфляндці теж не хочуть висилати депутатів.

— А ви знайдіть спосіб роз’яснити їм, що закони XVII століття для ризького і козацького рицарства не можуть бути нині їх правом, що в тих провінціях законодавство мусить бути те саме, що і в нас. Я вважаю ці перепони зовсім маловажними, тому що на Комісії ні ви, ні я не надамо їхнім претензіям ніякої уваги… Ваш тон начальницький зовсім пристойний, Петре Олександровичу. Хочуть вони писати свої «Накази» — хай пишуть, все одно не дозволимо їх читати на многолюдному зібранні… А ви, Григорію, будьте хоч трохи дипломатом. І Москва виросла не відразу, як каже чудова москвинська приказка… Ліквідувати за один раз малоросійську, ліфляндську, фінляндську провінції, якими управляють конфірмовані уряди, недопустимо. Їх треба поволі, легко приручати, щоб вони перестали дивитися, як вовки, в ліс.

— Ваша величносте, — промовив Румянцев, — дозвольте зауважити одне: чекати слушного часу без усякої підготовки… Теплов, якого ви прислали мені на допомогу, — підкреслив не без іронії президент, — підказав, і я з ним згоден, що доцільно було б спершу замінити печатку запорізьку з написом «Славне Військо Запорізьке Низове» новою — з орлом і короною…

Катерина промовчала. За хвилину відповіла ухильно:

— Треба придивлятися до малоросів і поступово викорінювати їх настороженість до нас. Старшин задобрити грішми, а коли треба, то й тихцем відлупцювати, зрештою, здобути в них любов до себе. Графе, це ж у ваших силах!

— Але ж вони хочуть вольностей, — не вгамовувався Орлов, — і ці заразливі ідеї розповсюджуються по всій Росії!

— Не будьте наївні, Григорію. Комісію я скликаю не для того, щоб проголосити скасування кріпацтва. Сама ж добре розумію, що поміщики скоріше встигли б мене повісити, ніж звільнені мною мужики врятувати…

Враз тихо прочинилися двері, до зали прослиз лакей. Він був збентежений, зляканий; зігнувшись у три погибелі, пробелькотів:

— Там, у більярдній, його благородіє… камер–юнкер Потьомкін… у нього обличчя у крові…

— Доктора Массо! — скрикнула Катерина.

…Розумовський проходив з ермітажу до парадного виходу повз більярдну кімнату. Крізь прочинені двері він побачив Олексія Орлова, що стояв з києм у руці, і спину Потьомкіна. Цієї миті Орлов різким ударом розігнав більярдні кулі по столу. Дві чи три вискочили за борт і загримотіли по дубовому паркеті, Орлов стукнув товстим кінцем кия об підлогу, крикнув:

— Шулер!

— Ваша світлосте, — долинув до Розумовського голос Потьомкіна, — я вимагаю сатисфакції!

— Потьомкін вимагає сатисфакції в Орлова?! Ха–ха! На тобі сатисфакцію!

Розумовський побачив, як Орлов схопив кулю. Чимдуж поквапився сходами вниз, та ще почув пронизливий зойк…

— Камер–юнкер уперше пішов ва–банк, — сказав сам до себе, вийшов у двір і гукнув машталіра.

Карета мчала Двірцевою набережною у бік Царициного лугу. Швидше, швидше до Батурина, тут душно… Ще нині накаже спорядити екіпажа, а завтра вранці — геть.

У віконце карети увірвалася знайома пісня, Кирило Григорович вихилив голову, наказав машталірові спинитися. Цієї пісні співали колись у Лемешах козаки, йдучи з гетьманом Данилом Апостолом у Кара–Калпакію до земляних робіт:

Вийшов з карети. Над рікою біля багаття стояли обшарпані козаки й співали невольничу пісню.

— Звідкіля будете? — окликнув.

Пісня обірвалася, здивовані землекопи озирнулися на вельможу, а один відказав знехотя:

— Бодай нам не казати, а вам не слухати, достойний пане…

Розумовський підійшов ближче, і тоді той, що знехотя відповідав, скрикнув, і обличчя, всипане ластовинням, проясніло.

— Ваша милосте, гетьмане ясновельможний!

— Був ним… — скрушно зітхнув Розумовський. — А звідки ти, що мене знаєш?

— Та я… — Козак відклав заступа, на якого спирався, витер руки об заяложені глиною шаровари, наче збирався з гетьманом вітатися. — Я колись джурою у батька Калнишевського служив, до Батурина до вас його супроводжував.

— Як же там кошовий мається?

— Здоровий, певно, дай йому Боже лебединого віку… Та я вже давно не в нього.

— А хто ж тебе послав сюди? І їх… — показав рукою на гурт змучених і промоклих до нитки людей.

— А–а, то довга байка, як турецька крайка, мотай, мотай і ще є… Не пошанувався. Язик — мій ворог. А батько отаман крутий норовом. Спочатку нагайкою врепіжив, потім за образу до гармати прикував, а там повернув назад до Титарівського куреня. То як курінний отаман Опанас Колпак став орельським полковником, мене зі собою взяв. Аргатом[9] був я у нього, у зимівнику на річці Багатій. Але, як кажуть, біда сама не ходить, а кумпанію водить, бо їй нудно. У того Колпака, хай йому чорти сняться, небога, на моє лихо, проживала. Задивився я на Надійку, а воно, сердешне, й на мене. Зауважив це полковник, та мовчав до слушного часу. А прийшов наказ від кошового, щоб вислати до Петербурга на роботи всіх ледачих, розбишак та злодіїв, то він і мене під той аршин… А ці, — кивнув головою на побратимів, — з різних кінців, і з Гетьманщини чимало, а злодіїв, правду кажучи, не бачив серед них. Та нічого, до зими вернемося. А там або вкраду в Колпака Надійку і на Кальміус подамся, або ж на Січ. Батько отаман прийме, у нього таки добре серце…

Розумовський поник, слухаючи невеселу мову козака. Аж тепер відчув своє цілковите безсилля. Навіть цьому десяткові людей не зарадить, а що вже казати про цілий край…

— Скажу я Калнишевському, щоб він тебе…

— Боронь Боже! Я на нього не скаржуся. Сам завинив, бо пхався зі своїм дурним розумом не у своє. Повчати старших хотів, а то не годиться. Та ви не клопочіться, ясновельможний… я звичний. А на Січ повернуся сам.

Розумовський сягнув рукою до кишені соболиної шуби, вийняв жменю золотих.

— Візьми, козаче. Більше нічим допомогти не в силі.

— Ні, ні! — аж злякався сіромаха. — До таких грошей ми не звикли.

— Бери, бери. Вип’єте по роботі з товариством, душу зігрієте… — Він утиснув сторопілому козакові в долоню гроші й швидко подався до карети.

Машталір рвонув коні.

— Ну, слава Богу! — зітхнув на повні груди полковник Кулябка, побачивши на порозі своєї світлиці змарнілого від довгої дороги Павла Любимського. — А ми вже й не гадали… Килино, а подай–но нам щось до столу, — сказав служниці.

Придивлявся до Павла, похитував утішно головою.

— Минув Великдень, а тебе нема й нема. Малоросійська колегія давно вже свого депутата призначила — колезького радника Дмитра Наталіна та таку «Настанову» за підписом Румянцева ушкварила, що нам хоч з мосту та у воду… І ще ми запросили з Петербурга нашого Григорія Полетику, обіцяв — прибуде. Може, сядемо купно та якесь заперечення напишемо, бо ж уже видно, для чого збирають ту Комісію. У «Настанові» Малоросійська колегія просить, щоб уряд чимскоріш дозволив їй заводити в Україні якісь там камер–департаменти, провінційні суди, земські комісаріати, козацтво перевести до регулярних царських полків, поспільство з душ оподаткувати, а за права, хоча б наші — старшинські, ні слова, наче б ніколи і спомину не було, що давним–давно король Стефан Баторій дарував нам шляхетські привілеї, а Хмельницький універсалами їх затвердив…

Павло спокійно слухав полковника, що від хвилювання сопів і обливався потом, а коли служниця подала на стіл і Кулябка заходився припрошувати гостя, той підвівся, поклонився у пояс, мовив поштиво:

— Вельможний пане полковнику, вволіть мою і нареченої моєї просьбу, прийдіть на наше весілля.

Ошелешений Кулябка струснув головою: чи це йому причудилося, чи син хорунжого Антона Любимського стеряв розум від наук високих? Його кликали аж із Франції для розв’язання справ важливих, а він, немов хлопчисько…

— Яке весілля?

— Женюся я з Уляною Чинбарівною. Не дивуйтеся, оповіді нам вийшли, почалися М’ясниці, до осені хто зна, що буде, а Полетики ще нема. Тихенько відгуляємо весілля, а там і за діло візьмемося.

— Ну й часи надходять, — опустив руки полковник.

…У Лубнах готувалися до весілля, а з Петербурга мчала до України карета Розумовського. Весілля готувалося негучне, і подорож фельдмаршала теж була спокійна.

Попутник Розумовського Григорій Андрійович Полетика здебільшого дрімав і не грішив балакучістю навіть на ночів–лях, а Кирило Григорович задоволений був з того, що ніхто йому не заважає думати й сумувати. Проте присутність у кареті надвірного радника й перекладача з латинської та німецької мов в Академії наук була йому приємна. Все ж не сам…

Полетика напросився в попутники Розумовському того вечора, коли фельдмаршал повернувся зі Зимового палацу ображений царицею, зловтішений з нещастя Потьомкіна й пригнічений розмовою з Панасом Триниткою. Радий був з візиту Полетики, вволю наскаржився й охоче погодився взяти його зі собою в дорогу. Добре діло зробить. Якщо вже законодавчий маскарад охопив усю державу, то чому б Полетиці не переодягнутися у костюм депутата Комісії? Григорій Андрійович — знавець історії, людина вчена, та й родом з Роменської сотні Лубенського полку. Свій як не заплаче, то хоч скривиться.

Чим далі віддалялися подорожні від столиці, тим зеленішою ставала весна, з півдня віяли сухі леготи; та й дорога щодень твердішала; у гаях і на придорожніх деревах гаморили біля гнізд птахи, і цей радісний щебет розвіював поганий настрій фельдмаршала, розганяв з пам’яті гіркий осад образ і принижень, гоїв болючий слід у душі від зустрічі з обірваними земляками на царських роботах.

Так мусить бути… Мусить бути так, як є. Світ знає, куди мандрує, й ніякі людські пристрасті не в силі змінити його ходи.

Філософія фаталізму заспокоювала Розумовського. А зрештою, хіба він довго дивувався з того неймовірно щасливого випадку, коли його, лемешівського пастуха, понесла доля по європейських вершинах і дала йому знання, владу й становище? То нема чого дивуватися сьогодні, що багато втрачено, що не хтось інший, а саме його колишній гувернер Теплов так вигадливо помстився за те, що з волі гетьмана не побував на коронації Катерини. Чи вважав би Розумовський якоюсь надзвичайною подією те, коли б його здібний і вивчений син Андрій успадкував по ньому булаву? Ні. То для чого сушити свою душу жалем, що цього не сталося? Як мало статися, так сталося. Катерина замінила йому звання гетьмана фельдмаршальським, і, видно, мусило так бути, що парадну зустріч фельдмаршалові вчинив той же статс–секретар Теплов, що при всіх чиновниках розцілував його, вітаючи з підвищенням у чині. Розумовський навіть розчулився тоді, лише той грубіян Гришка Орлов зіпсував урочистість віршем із Євангелії…

— Лобза его же предаде… — повторив уголос Розумовський іронічне резюме Орлова, і Полетика, заколисаний їздою, розплющив очі.

— Ви щось сказали?

— Ні, нічого. Я сам до себе… Дрімайте, Григорію Андрійовичу, дорога довга.

У Полетики знову склепилися повіки, і фельдмаршал далі залишився сам на сам зі своїми думками.

…Уляна і Павло вінчалися у церкві Святого Афанасія на Мгарській горі перед Сисоєвим іконостасом. «Чому обличчя святих не святі? — думала Уляна, присягаючись бути вірною Павлові до смерті. — І чому вони такі сумні на моєму святі?» — «Чи встигнеш ти пожерти все, що витворили людські руки? — думав Павло, дивлячись на роззявлену пащу змія. — А може, впору зітнуть тобі голову ще не зачаті нині звитяжці?»

…Розумовський бажав самотності, та плин думок уже порушився, і йому спотребилося розмовляти, а що були вони з Полетикою давні знайомі та ще й ровесники — обом за сорок, — то особливих пардонів не конче треба було просити.

— Григорію Андрійовичу, прокиньтеся. Он уже й Україна. Краса яка, погляньте… А ви знаєте, мені недавно пропонували випити за чесних людей, і я відмовився. Скажіть мені, чи, взагалі, є чесні люди? Вибачте, так не можна ставити питання. Ви перекладали колись працю Ксенофонта[10] про виправдання Сократа перед суддями. Скажіть–но, чи визнаєте ви за філософом рацію у тій його тезі, де він твердить, ніби талант завжди йде в парі з чесністю?

— Цілком. Бо всі вважають себе чесними. Я ще не зустрічав людей, які б не виправдовували своїх вчинків. Це роблять філософи, злодії, кати, політики — всі вони мають свій рівень таланту і своє трактування порядності.

— Тоді я можу виправдати й Теплова.

— А–а, ви про те… Розумію, Кириле Григоровичу, болить. Та не тільки вам. Але потіште себе тим, що є ще суд історії.

— Суд без суддів не існує, шановний приятелю. А судді будуть теж розцінювати все, в тому числі й суперечку Розумовського з Тепловим, стосовно своїх політичних потреб і за рівнем свого інтелекту. Ну, розберися, хто має рацію: Потьомкін, що пнеться на місце Орлових, чи Орлов, який побив Потьомкіна?

— Тут інша річ. Талант у них однаковий, чесність теж, а причина конфлікту — суперництво.

— Ні, ні, ви не спрощуйте сократівської тези, в якій виразно сказано: талант іде в парі з чесністю. Ха, яка дурниця! Політичний талант нашої імператриці справжній, а йде в парі з нечуваним єзуїтством. Який фарс! Німкеня посилає війська до Польщі на захист православних, своїх же православних тримає у рабстві, а короля Польщі Понятовського примушує оголосити її збройне втручання благодаттю. Історія розсудить… Розсудить так, як вигідно буде майбутнім суддям. А вони теж матимуть на що опертися — на силогізм Сократа, й проголосять загарбництво Катерини і прислужництво Понятовського актом чесності. Ні, даруйте, Григорію Андрійовичу, і хай мені вибачить Сократ, злочиннішої тези годі й придумати! А незабаром ми будемо присутні на великому видовищі чеснот — на Комісії нового уложення…

— Ваш скепсис, Кириле Григоровичу, для вас корисний: він заспокоює. Але нікому, крім вас, допомогти не може. Ви невдоволені, бо й важко нині радіти з чого–небудь, та не хочете визнавати того, що може принести хоча б дрібну користь.

— О, це щось нове! Я роздам селянам свої маєтки і зроблю дрібну користь.

— По–перше, ви цього не зробите. По–друге, цього аж ніяк не можна робити: нині не час для демократії. Республіканство віджило свій вік, а для нашої нації навіть шкідливе: нам треба розвивати своє дворянство, щоб чужому місця не було. І тому я думаю, що Комісія нам потрібна як трибуна…

— Грайте, грайте і ви ва–банк. Що ж вам іще залишилось?

…Весілля було тихе, негучне. І несподіване, як Павлове й Улянине кохання. Дружбував у Павла Сисой Шалматов. Був він сумний, хоч і багато пив. А люди розійшлися і подейкували, що сумне буде й життя молодих, бо на весіллі не було музик і п’яні козаки не валялися покотом на обійсті хорунжого.

Одразу ж після весілля Сисой попрощався з молодими. На Січ мусить: давно вже чекає на нього Калнишевський для роботи в Покровській церкві. А він чомусь забарився.

— А коли яка, не дай Господи, веремія трапиться, Павле, а тебе тут не буде, то не турбуйся: я повернуся, і волос не впаде з голови твоєї Уляни.

— Гаразд, Сисою.

…Села маїлися китицями яблуневого цвіту, молоділи ліси за Черніговом, а далі щораз ширше розлягалися степи і ниви, закожушені озиминою. Обличчя фельдмаршала пожвавішало, душу сповнили передчуття солодкого спокою серед рідної природи і лінива байдужість до всього, що діється довкола.

«Що ж нам іще залишилося?.. Я й справді роздам селянам маєтки, а мені вистачить царської пенсії. У батуринському палаці влаштую семінарію. Цариця дозволить, вона ж просвітителька. Дрібну користь… А сам задовольнюся малим. Чиї це слова — «вдовольнися малим»? Ага, того дивака Сковороди. І справді, чого мені ще потрібно? Для дочок великого посагу не треба, хай знаходять собі багатих женихів. Продам палац у Петербурзі і якось їх вивіную. Для синів вистачить і малого, хай живуть скромно. Я ж колись ходив у кобеняку…

Правда, я був сином лемешівського пастуха, а вони — діти фельдмаршала. Кобеняк їм не підійде. Що ж, продам батуринського палаца. А семінарія? Обійдеться без семінарії. Сини зате будуть ученими. Це теж дрібна користь для народу. Може, й не зовсім дрібна. А куди я сам подінуся? Вибудую зимівника над Сеймом і разом з Катериною Іванівною… Чи ж вона захоче? Розумовська з роду Наришкіних, колишня фрейліна, гетьманша, жінка президента Академії, фельдмаршальша — в зимівнику? Ні, палац у Батурині залишу, а петербурзького продам. Це для дочок. Для синів — половину гадяцьких земель. А решту таки роздам. Таки роздам…»

— Кириле Григоровичу, чуєте, Кириле Гри… Погляньте, — перебив його марення Полетика. — Погляньте, що там робиться?

Розумовський виглянув з карети. Над селом, яким саме проїжджали, лунав лемент і плач жінок та дітей. Наказав машталірові спинити коней на краю сільського майдану.

У селі чинилося якесь дике свавілля. По обійстях метушилися солдати, виганяли з хат людей і виводили на майдан, де стояли офіцери й писарі з перами за вухами й товстими книгами під пахвами. Солдати вишиковували людей у довгий ряд, гарикали, штовхали у спини, писарі підходили по черзі до кожного — малого, старого, дужого чи каліки, — щось запитували й записували у книги, раз у раз викрикували прізвища. Записаних у книгу помічали по одягові вуглем і відводили набік. А на подвір’ях комісіонери записували коні, корови, реманент.

Офіцер помітив карету, підбіг до вельмож.

— Ваше сіятельство, генеральний опис…

— Іди пріч! — прикрикнув Розумовський на розгубленого офіцера і, взявши під руку Григорія Андрійовича, майже силою заштовхав його до карети.

— Генеральний опис Малоросії, — пояснив Розумовський Полетиці, коли коні рушили. — Президент Малоросійської колегії Румянцев управляє краєм…

— Генеральний опис перед закріпаченням, — зітхнув Полетика. — То чи ж я не маю рації, коли хочу відстояти на Комісії права нашого національного шляхетства? Щоб хоч його не захомутали…

— Маєте рацію, — тихо відповів Розумовський. — Свій хоч скривиться.

І подумав про себе: «Упало й на Україну, як іній на руно… Ні, немає сенсу роздавати маєтки: опишуть… Краще вже подавати ялмужну, бо ще є з чого. А це теж дрібна користь».

…Любимський ще далекий був від цього світу, ще, може, й не вірив, що він ось тільки–но назавжди поєднав себе з людьми, від яких збирався було утекти, можливо, не відчував повноти щастя й тривоги, а вже вслухався у мову Кулябки й Полетики, а вони говорили й говорили, і врешті він, збагнувши суть їхньої мови, підняв руку, щоб спинити їх велеречивість.

— Я проїхав, панове, тисячі верст, кинувши студії щонайменше на рік, бо повірив, що для важливої справи потрібен тут. — Голос його був тихий, здивований. — А ви мені говорите про дрібну користь… Я, зрештою, не вірю ні в яку Комісію, нічого вона нам не дасть. У придворному театрі готується вистава, на якій має бути присутній Вольтер. І тільки. Але як він уже туди запрошений — символ європейського розуму і якоюсь мірою історик нашого краю, то голос наш повинен звучати не по–жебрацьки, а трубно, як це личить народові, що має свою історію… Не перебивайте, полковнику, бо ви думаєте зараз не про те, що скажуть про нас нащадки, і не про те, на чому вони будуть вчитися, розгорнувши сторінку історії епохи Кулябки, а про бочки зі скарбом Наливайка чи про щось тому подібне… Ви говорите, Григорію Андрійовичу, про випадковість республіканства на Україні і на ґвалт ратуєте за зрівняння у правах козацької старшини з російським дворянством. Я розумію: у вас чималий маєток біля Погару. Але що це дасть людям, яких комісіонери виганяють на опис?

— А що кому дасть ваш крик? — схопився роздратований Полетика. — Може, дасть він волю тим, що нині описані? Що ви пропонуєте de facto, крім фраз? Я ж бо гадаю, що український шляхтич…

— Лубенський замок українського шляхтича Вишневецького зруйнував Кривоніс, пане Полетика… Ви питаєте, чого я хочу de facto? He дати зажиріти вам, панове старшини, не дати спокійно спати рабовласникам і не дати вмерти вірі людей, яких записано в рабство. Ви ж приготувалися до тюрми, де є гірші й кращі каземати, де є ще й вигідні тюремні посади.

Кулябка підвів обидві руки, як священик у царських вратах.

— Товариство, товариство! Хіба ми зійшлися сюди для сварок? Нам треба написати заперечення «Настанові» Малоросійської колегії і взяти його зі собою для прочитання на Комісії. А для цього потрібен час. Вам обом треба те заперечення написати, вам обом і їхати до Москви… Ой, гаряча ти голова, Павле! Я ж кликав тебе для допомоги. А тепер боюся, щоб через тебе та не запідозрили нас у лихих замислах…

Любимський холодно глянув на Кулябку.

— Кожен уряд, пане полковнику, що підозрює свій народ у лихих замислах, сам дає тому народові спосіб і знаряддя йти супроти такого уряду. І здається мені, він невдовзі піде… Ну, вибачте за гарячковість. Залишаймося кожен при своїй думці й берімося до спільної праці.

Розділ восьмий

Втома здолала, а сон не приходить. Хтось уперто, мов шашіль у червоточині, наполягає: «Тук–тук, розчинися у вічній темряві, тук–тук, розчинися у темряві»; хтось могильно–холодним дотиком торкається рамена й спокусливо нашіптує–вмовляє: «Ходи, ходи, ходи», і заспокоює, і втихомирює душу цей звабливий шепіт.

Павло слухає й погоджується, тільки ще не знає, як це зробити, а втім, є найкращий спосіб — голодом, бо чогось кращого тут годі придумати; тож усе вирішено — без страху і докорів сумління.

Сон не приходить, а довкруж так темно, що не можна навіть побачити своїх пальців, піднесених до самих очей, і діймає Павла таке відчуття, ніби він фізично більше не існує, а живуть лише його думки, і аж моторошно стає від наївного помислу: певно, так почуваються душі в загробних царствах — думають, знають, розуміють довколишнє, а вдіяти не можуть нічого, бо ж безтілесні. Можуть лише оцінювати свої колишні вчинки і жалкувати або радіти за них і ще робити припущення, що сталось би, якби зробив не так. Та найпекучіше, мабуть, дошкуляє душам на тому світі сумнів: чи варто, було чинити так, а не інакше, чи був смисл офірувати собою, чи залишить ця пожертва хоча б помітний слід?

У казематній чорноті в’їдливі сумніви діймають душу колодника.

«Я пішов на те, на що не мислив іти, й опинився тут. А могло бути інакше. Я ж грав колись на сцені Києво–Могилянської академії роль розкаяного бунтаря. Можна було так лицедійствувати й далі — у житті. Це найкраща роль для лицедійства. З морально впокорених бунтарів державці вдоволені, й хоча не поважають їх, зате тримають у почестях і на видноті. Для прикладу невпокореним. Це досить вигідно: збунтуватися, а потім розкаятися. І справді, чому я над цим досі не замислювався? Той, хто хоче вигідно жити, — так жити, щоб нічого–нічого не бракувало, крім совісті, хай спочатку стане бунтарем, неофітом, сердитим протестантом, але хай нічого не робить таємно, щоб бува завчасу не потрапив поза суспільство, бо тоді впокорять фізично. Отже, виявляй, де тільки можеш, своє протестантство, лише лояльно, — і тебе не зачеплять, а приглядатися будуть усі. Станеш популярним, невдоволена частина суспільства назве тебе своїм кумиром, а владці — неблагонадійним. Отак і ходи поміж людьми в терновому вінку, аж поки не побачиш, що гра доходить до краю. А тоді якнайскоріше оголоси прилюдно, що ти заблудився, поший у дурні тих, які тобі повірили, і стань для них прикладом тверезості. Тоді матимеш усе: посади, за які люди правовірні, але не наділені від Бога хитрістю, тяжко працюють увесь вік і здебільшого домогтися їх не можуть, багатство і навіть прихильність поміркованих. Усе, крім сумління.

Однак це вже цинізм, Павле…

Але ти хочеш, щоб по тобі залишився слід, і ти не впевнений, чи пам’ятатимуть нащадки твою пожертву… Не розпачай: справа, яку провадив домашній кат Катерини II — начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, зберігатиметься вічно в архівах, і колись… Знайдуть дослідники колись справу Павла Любимського, якого допитував сам Шешковський; усе згорить, тільки не це. Тюремну документацію берегтимуть тирани собі на ганьбу всіма способами: замками, сторожею, страхом. І колись, коли пам’ять про них опиниться на лаві підсудних, нащадки розіб’ють замки й витягнуть на світ Божий поховану правду про людей. І розвінчані будуть достойники, і осуджені високородні, і честь віддадуть знедоленим і опльованим».

А Шешковський цілий місяць ретельно Павла допитував, і писар ретельно записував…

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви, голубе, забрали в мене надто багато державного часу, я більше року ловив вас і тепер хочу якнайскоріше закінчити справу: самі бачите, скільки в нас роботи після Пугачова. А будете опиратися — порозмовляємо з тортурами.

Високий шеф ката Пахомія, нинішнього напутника Павла Любимського, хоч і менше був переконаний у правоті свого покликання, ніж його слуга, проте домігся незрівнянно вищої посади й беріг її ревною службою, прилюдно називаючи себе вірним псом її величності. Він був не лише виконавцем — він творчо працював. Щодня допізна затримувався після служби в канцелярії Таємної експедиції за стінами Петропавловської фортеці, у поті чола працюючи над рисунками й макетами: удосконалював знаряддя тортур, які потім застосовував у справі. Степан Іванович мав доступ до царських покоїв, де з ним, правда, ніхто не вітався, хоч боявся кожен, бо всяк міг у лиху годину потрапити до його рук. Подавав йому два пальці лише всемогутній Потьомкін, що кожного разу не забував спитати: «Як батожиться, Степане Івановичу?» — «Помалу, помалу, ваша світлість», — спокійно відказував Шешковський, пильно приглядаючись до пихатих владців, з яких кожен, крім її величності, у добрий час може запрагнути не тільки привітатися, а й полизати йому правицю.

Л ю б и м с ь к и й. Я й досі не знаю, у чому мене звинувачують.

Ш е ш к о в с ь к и й. Насамперед я хочу знати, куди ви поділися по тому, як зачитали на Комісії заперечення депутатові від Малоросійської колегії полковникові Дмитру Наталіну.

Тоді Любимський ще раз виступав на сцені. Публіки було набагато більше й соліднішої, ніж у Києво–Могилянській академії. Власне, публіка була за стінами Грановитої палати, всередині ж її зібралася купа лицедіїв на генеральну репетицію. Спочатку відбулася довга церемонія ручколобзання її величності. Видовище було досить кумедне. Депутатів зібрали в Чудовому монастирі, де вони склали присягу на вірність державі, потім генеральний прокурор князь Вяземський провів їх парами до Грановитої палати й вишикував у довгу чергу до ручки монархині. Вона стояла перед троном у горностаєвій мантії, оперезана через груди широкою пурпуровою стрічкою з восьмикутною зіркою посередині, голову обтяжувала золота корона, яку прикрашав яскраво–червоний рубін.

Любимський підходив до престолу слідом за Полетикою. Йому, до речі, цікаво було зблизька глянути на персону, про яку говорив цілий світ, але портретів якої малярі ще не встигли намалювати. Нарешті з–перед його очей вступилася спина Григорія Андрійовича, й імператриця піднесла Павлові руку для поцілунку. Павло впритул глянув на Катерину: його вразив жорстокий закрій її тонких губ, які щільно, ніби дві наклеєні червоні смужки, відбивали два ряди зубів. Смужки ледь–ледь розступилися й пропустили слова: «Який юний…»

«Мене збентежила увага імператриці. Я затримався на один лише мент, що зовсім не дозволялося ритуалом, ззаду натужно дихали побожні й нетерплячі депутати, та за цю мить я встиг побачити блиск її очей і впіймати в тому блискові силу безмежної влади над життям людей, народів і над моєю власною молодістю і честю. Я зрозумів, до якої прірви може затягти царицина увага і якою ціною треба платити за неї.

Я зрозумів і те, що тільки ця людина має право голосу й ще раз переконався в цілковитій абсурдності законодавчого зборища. Тут усі сліпі, глухі й без’язикі. Тут говоритиме вона одна, та їй захотілося, щоб шістсот чоловік навіч підтакнули. Тут не розв’яжеться — зміниться чи вдосконалиться — жодна буква видуманого царицею закону, тому що до нього закладені принципи безконтрольного свавілля».

І тоді Павло щиро пожалкував, що покинув Страсбург. Що дасть його присутність на Комісії? Нічого. Тут сперечатимуться, промовлятимуть, а закони, написані самодержцем, помандрують звідси до губернських канцелярій, не змінені ані на йоту, до того ж із підступною припискою: вони схвалені представниками всіх станів. Тож підпорядковуйтеся, раби, законам, яких ви самі собі забажали. Смиріться без ремствування.

Однак відступати не було куди. Тож коли йому, лицедієві, сказано виголосити монолоґа, нехай його слова будуть гідні хоча б власної честі.

Л ю б и м с ь к и й. Заперечення Наталінові зачитував депутат Полетика, я ж виступав зі своїми власними думками, а опісля виїхав до Страсбургу продовжувати студії.

Ш е ш к о в с ь к и й. Шкода, що я не був присутній на засіданні, коли черговим генерал–ад’ютантом Комісії був граф Кирило Розумовський. Ви б не виїхали до Страсбурга. Депутатська недоторканність… Пхе! Наскільки я знаю, депутати перебивали вас, а потім зовсім позбавили слова.

Полетика говорив довго.

«Більш як сто років тому, — волав він із трибуни, — український народ, розлючений і ображений неправдами, позбавлений своєї віри, прав і вольностей, по довголітній кривавій борні й по багатьох славних побідах вибився з–під лядського ярма і разом зі своїм гетьманом Хмельницьким не з принуки, а з доброї волі піддався під великодержавну руку царя Олексія Михайловича. Користь від цього добровільного об’єднання чимала: приріст державного титулу, розширення території, заселення пустельних земель, прикриття від татарів, що колись доходили аж до Тули, безплатна козацька військова служба, а малоросійський народ хоче на заміну лише одного: зрівняння у правах українського дворянства з москвинським. Я звертаюся до тебе, государине наша, — звів руки Полетика, перерахувавши всі домагання Малоросійської колегії, — заступися за нас. Ваша імператорська величність, скликаючи нинішні збори, дала нам свободу виявити свої жалі. Малоросійська колегія хоче обтяжити наше становище, очорнити наш народ. Уся надія на вас, тільки ви зможете повернути нам наші права. А за це люд український воздвигне вам монументи і жертовники не на землі, а в серцях».

Німо було в оббитому пурпуром залі, тихо, мов маятники, похитувалися люстри, а імператриці, до якої волав депутат Полетика, у залі не було, присутні ж мовчали, не знаючи, як реагувати на слізні слова промовця.

Тоді попросив слова Любимський, і Кирило Григорович дозволив.

«Сказав пророк Ісайя, — почав Павло свою річ із Біблії: — «Висипають із мішків золото, важать на вазі срібло, наймають золотаря, щоб вилив з того металу бога, б’ють поклони й припадають перед ним навколішки, і стоїть він, не здвигнеться зі свого місця, кричать до нього кричма, та він не чує». — По залі пробіг шелест, далі — гомін, Павло підвищив голос. — А ми таки кричимо: нема тепер на Україні жодного стану, якому б не обкроїли звичайні людські права. Нам пропонують нові закони. Як же ми можемо із вдоволенням їх прийняти, коли вони велять, щоб посполиті називали себе кріпаками. Ці закони у самій своїй суті беззаконні.

Павло бачив, як набрякали люттю обличчя купців, поміщиків і чиновників, він квапився сказати все, а гамір наростав; засовався на кріслі генерал–ад’ютант Розумовський, а з першого ряду свердлив промовця поглядом депутат з пов’язкою через одне око.

Л ю б и м с ь к и й. Так, депутат від башкирів, татар і калмиків Потьомкін — вони його й справді обирали, Степане Івановичу? — кричав, що досить панькатися з хохлами.

Ш е ш к о в с ь к и й. Як ви розмовляєте? Отже, ви говорили таке: «Малоросійська колегія пропонує перевести козацтво до регулярних полків. Навіщо заводити нові порядки, противні нашим правам і звичаям?»

Л ю б и м с ь к и й. До цього я ще додав: «Усякий народ повинен мати воїнів зі самих себе. А інакше — то вже схоже на те, якби от закликали вовків стерегти вівці».

Ш е ш к о в с ь к и й. Так, так… А потім ви продовжили свої крамольні думки в записці, яку ми виловили у спудеїв. Ось вона: «Брюховецький навів воєводів, що й донині відбирають у народу його працю, здобуту потом». І далі: «Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня єдино за то, що шукав він свободи і кращого життя на власній землі й мав при тому задуми, усьому людству властиві». Або: «Таємна канцелярія уподібнилася інквізиції, в якій не приймають ні доказів, ні виправдань, ні свідчень, а тільки застосовують триразові тортури». І так далі. Я вам, голубе, обіцяю вчинити тортури чотириразові, якщо ви не признаєтеся, що це ваша записка. Кому ви її передали?

Репліка Потьомкіна офіційно дозволила зігнати промовця з трибуни. «Крамольники! — вигукували розлючені депутати. — Зрадники!»

Любимський склав аркуші своєї промови удвоє, зійшов по східцях до столу, за яким сиділи генерал–ад’ютант Комісії і секретарі, подав їх Розумовському. Кирило Григорович простягнув було руку, та враз відсмикнув її, наче опікся. Павло поклав аркуші на стіл і пішов аж у кінець зали, де сиділи малоросійські депутати.

Переляканий Полетика прошепотів на вухо Любимському: «Вертайся, небораче, до свого Страсбурга. Поки не пізно».

Л ю б и м с ь к и й. Я зовсім не мав наміру відмовлятися від того, що зміст цієї записки ідентичний змістові промови, якої мені не дали до кінця виголосити. Я поклав її тоді на стіл генерал–ад’ютанта.

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви хочете кинути тінь підозріння на графа Розумовського?

Л ю б и м с ь к и й. За столом сиділо п’ять секретарів.

Ш е ш к о в с ь к и й. І між ними Новиков, до якого ви заходили перед своїм арештом.

Л ю б и м с ь к и й. У протоколах Комісії точно записано час чергування секретарів і час виступу депутатів, можете перевірити. Новиков закінчив роботу, записавши виступ Якова Тарновського, депутата від Прилуцького полку. Виступи Григорія Полетики і мій він слухав біля виходу.

Ш е ш к о в с ь к и й. Добре. Тепер ви напишіть своєю рукою кілька фраз.

Павло тривожно глянув на начальника політичного розшуку, але взяв перо. Шешковський розкарячився над ним, мов павук над жертвою.

Л ю б и м с ь к и й. Що писати?

Ш е ш к о в с ь к и й. А ось таке: «Славне лицарство Низове не має права повторити помилок, яких допустилося аж двічі за останніх сто років…» Пишіть, пишіть і не думайте кривити пером, я дивлюся двома очима. «Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна в його святій боротьбі з гнобителями, у критичний час відвернулося від отамана Війська Донського Кіндрата Булавіна…» Рівно, рівно руку! «Настає велика пора єднання Запорізького козацтва з військом Пугачова проти коронованих петербурзьких злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло».

Любимський давно опустив на стіл перо, а Шешковський ще диктував, смакуючи перемогу.

«Перехопили…» — схилив Павло голову на руки, і тоді вперше дійняло його пекуче усвідомлення програної битви. Програної так, що й сліду не залишилося на полі.

Шешковському довелося чимало попотіти, поки натрапив на слід автора листа до запорізького старшинства. Яїцьких емісарів схопили недалеко від Богородицького ретраншементу. Один сконав під тортурами, не назвавши імені людини, що передала йому пакета, другого й нині допитують у Глухові. А Шешковський цілий рік нишпорив, шукаючи спільної нитки між цим листом і анонімним рукописом крамольної прокламації, виловленої у малоросійських спудеїв Київської академії й Московського університету. Стиль, стиль той самий!

І врешті… О, без учених людей начальникові політичного розшуку було б дуже тяжко працювати. Якби не київський митрополит, то хто зна, чи натрапив би коли–небудь Шешковський на слід Любимського. А його преосвященство митрополит Гавриїл Кременецький, давній знайомий Степана Івановича, сам написав листа до Таємної канцелярії: так і так, у нього зродилася підозра, що автором крамольного писання може бути бакалавр філософії Павло Любимський, що, повернувшись зі Страсбурга, шукає посади в академічних закладах, а в розмовах з людьми проповідує гординю і явну непокору законам. При тому він нагадує, що саме ця людина виступала на Комісії від Лубенського полку. Очевидці, що слухали його промову, стверджують, що она промова і крамольна записка — одне і те ж.

Потім — гонитва за Любимським. Та спіймати його довго не щастило: видно, пронюхав, що він уже на оці, — ніде довго не затримувався. Врешті розіслали циркуляра до наукових установ, до земських дворів, до петербурзької та московської поліцейських канцелярій. І тоді виявилося, що такий уже був затриманий московською поліцією за образу історіографа Міллера. Вчений теж підтвердив: тип явно неблагонадійний, висловлювання його під час розмови в остерії, що біля стіни Китай–городу, були просто кари гідні. І нарешті завбачливий сигнал від директора Московського університету Приклонського: заходив Любимський, затримати не знайшли способу.

«Перехопили!» — зойкнув Павло, і тоді Шешковський, захлинаючись від реготу, прискочив до в’язня і довго, з насолодою ката бив його кулаками.

У глибині казематної темені, так далеко, немов у довгому коридорі, проступила синювата квадратова пляма. Це було щось несподіване й незвичне серед цієї предовгої чорної ночі. Пляма щораз яснішала, перехрещена сірими лініями, наближалася, і врешті Павло зрозумів, що то віконце його каземату.

Було це дивним відкриттям. Адже є таки світло на світі! Павло побачив свої руки, ноги, відчув, що існує фізично, і радість сповнила його душу: він є!

Схопився з прічі й припав до ґрат. Десь там, в неоглядній і незмірній висоті, до якої звідси неймовірно далеко, напевно, ясніє літнє небо, й Студене море дивиться в нього зеленими очима відлюдних островів. А крихта світла продирається сюди, до чорного каземату, щоб не дати вмерти людині, одягнутій у темряву.

На мурі за віконцем — гостра визубина каменя, подібна до ікла допотопної потвори. Вона вкрилася великими краплями роси й наче піднялася вище за ніч. І якби… якби прогнути ґрати, то можна б до тієї роси дотягтися рукою і вмитися нею спозарання. А коли б виважити каменя, то…

Жити! І здобути волю. Нігтями розколупати камінь, зубами вигризти, головою розвалити мур за мить свободи! А якщо вмерти — то тільки під високим небом!

З дивною полегшею, ніби скинув зі себе неймовірно давкого тягаря, що чавив його протягом довгої ночі, ліг Павло на прічу, знеможений цією легкістю, й міцно заснув.

І приснився йому розтривожений сивий кінь на м’якорунному Засуллі, й чиясь рука малювала його на казематній стіні.

Розділ дев’ятий

З байрачної задичі на сліпучу неозорінь зимової тиші вигнався табун тарпанів. Певно, десь там, у гущавині, закритій від світу колючою памороззю, моторошністю віддала раптова благість розвихреної природи, бо дикі коні, наче сполохані передчуттям незбагненного лиха, летіли, продираючи головами гілля, хребтами струшуючи з них китиці інею, і тільки на краю байраку раптом спинилися, приголомшені святом білої зими.

Діамантово горять застелені білою габою поля, висока тирса розсипала по таці засніженого степу жухлу ряску, в кришталевому небі ширяє боривітер, теж здивований тишею, і щось дзвенить–дзвенить ледь чутне — то відлуння сонячної зливи, що падає дрібним розсипом на заскоринілі сніги.

Вожак гребнув копитом сніг і завмер. Витяг довгу шию, повернув голову в бік високої могили — й тихе іржання прохопилося крізь роздуті ніздрі: на верху могили стояв осідланий кінь, його далекий родич — незворушний, утомлений. Лункіше озвався вожак, стрепенувся кінь на могилі й голосно заіржав до своїх вільних побратимів. Сполошилися тарпани, табун подався назад, та не розбігся: усе живе злагіднилося від дива земного спокою.

Вершник поплескав по шиї вірного товариша, що вивів його в білу зиму до України, і, злегка торкнувши його в боки, рушив з могили — теж замирений зустріччю з батьківщиною. Унизу спинився біля високого обгорілого пня — прикордонного стовпа Запорізьких Вольностей, знову тужно й клично заіржав кінь до диких родичів, а ті поволі завернули до урочистої гущавини лісу. Кошовий отаман озирнув степ довкола, ніби хотів саме таким запам’ятати його назавжди — лагідним, урівноваженим зимою, утихомиреним від пристрастей життєтворення.

Тоді стис острогами коня. І знову закрутилася велика земля й винесла на обрій зі загори гурт білих хат, обступлених густим прозорим садом.

«Це зимівник Колпака», — зорієнтувався Калнишевський і надумав обминути його. Поки смеркне, він ще встигне дістатися до Карнаухівки, що за Кодацькою переправою, а звідти до власного зимівника на річці Кам’янці — усього день переходу.

Та кінь, зачувши житло, приквапив ходу: він був стомлений і голодний; кінь уперто повертав на запах диму, що рівним білим стовпом стримів у небо над димарем зимівника, і кошовий отаман опустив повіддя: нічого ж не станеться, якщо заночує і в Колпака.

А все–таки не хотілося повертати до нього на хліб–сіль. Наче нічого поганого і не вчинив йому Колпак, а от відтоді як Калнишевського вперше обрали кошовим, заздрістю а чи враженою гординею наприндило отамана Титарівського куреня: ні щирості, ні привіту не мав від нього отаман. Підвищив його до чину полковника Орельської паланки — теж не подякував Опанас; на турків разом ішли під Очаків, Хаджибей, Кінбурн в авангарді корпусу князя Прозоровського — ні разу щирої розмови не завели; ба й нагороду, не меншу за самого кошового, отримав Колпак після виправи — а не зм’як. Залізного буздигану, булави хочеться, і відчуває кошовий, як віє від орельського полковника непевним холодом, тож думалося уже не раз, чи не варто перевести його подалі від каверзної Новосербії до Прогноїнської паланки на Кінбурнзький півострів, де Колпак, до речі, встиг собі за час війни теж побудувати зимівника.

Кінь ступає до воріт, а вони чомусь відчинені; го–го, добре загніздючився Колпак і живе не гірше за Калнишевського: хати, стайні, шпихліри, худоба на подвір’ї… і признається самому собі отаман, що злий він на Колпака і за це. Ачей так ведеться у світі, й іншого бути не може, що багатство мусить допасовуватися до чину: адже й Хмельницький мав більше маєтків, ніж Нечай, і ханські палаци розкішніші за бейські, і боярин не пара цареві. Не дурний же вигадав, що не повинен благочинний тягнути вище, ніж архієпископ… Та й не в самому багатстві річ. Чи ж то йому, Калнишевському, що прожив вік без сім’ї і плоду, потрібні сотні коней, волів, корів, тисячі овець? Усього не з’їсть. Та є ще людське око, що пильно стежить за полководцем і оцінює його не тільки за хоробрість і розум, а й за маєтність: що би то був за кошовий, якби мав стільки добра, як перший–ліпший сіромаха. І є ще й чужоземні люди, які приходять дипломатами, а повертаються бабами–плетухами до своїх країв й розказують там владикам, у якого державця гостювали і що в нього є, і як з ним треба розмовляти: простак то чи багатир, що знає ціну грошеві, хлібу і славі. І ще з рук кошового церкви та школи виростають, а що Колпак?

Приглушена злість діймає кошового отамана ще й за те, що обгородив полковник свої забудови не нижчим частоколом, ніж у нього на Кам’янці: звісно, не тільки багатством хоче Колпак йому дорівнятися — він не завагається простягти руку й по булаву, як тільки лучиться перша нагода.

«Але ж я теж її, ту булаву, вимарював роками, поки діждався, — ловить себе на думці кошовий, — і втрачати її не хочу. Я знаю їй ціну, один раз вона вже випадала мені з рук. Та не для себе, не для себе… Я не знаю людини, яка б могла краще виплутатися з того всього політичного сум’яття, яке випало на моє отаманування. Так, я таки добре вчинив, що не пішов із гайдамаками, бо втопив би у крові Запоріжжя, я добре зробив, що не пішов за Пугачовим: Вольності таки зберіг… Та чи надовго? А може, інший, одчайдушніший отаман… Та ні, ні, не коріть мене, люди, не муч мене, моє сумління, — хто встоїть проти такої сили, як царське військо? А може, може б і встояли: то ж такий простогін — від Яїка до Дністра. То ж стільки люду! Переведу Колпака до Прогноїнської паланки, — повертаються назад думки, та знову докір зачіпає совість: — Чи ж годиться тепер дешпетувати, чвари заводити, коли над усім козацтвом нависла непевність завтрашнього дня, коли облудний сіромаха з Кущівського куреню Гришка Потьомкін закрив до золотої табакерки козацьке право, а дзиґарі, даровані почесним козаком у перуці, можливо, вибивають уже не роки, а години.

Тік–так, тік–так, — чує Калнишевський, як урівноважено б’ється серце потьомкінських дзиґарів у кишені каптана. Тік–так, тік–так… А можуть зупинитися або йти, як вічний час, без нього, і без Колпака, і без війська — без усіх, хто жив з ним на цій землі. І відбиватимуть історію прийдешнього часу, забуваючи про те, що нині здається таким важливим. Тік–так, тік–так…

А кінь уже ступає по стоптаному подвір’ї Колпака. Що за мана? На боїщі повно коней, снують пікінери, з цікавістю позирають на старого козака.

«Що це діється? — стривожився Калнишевський. — Чому пікінери тут, за Оріллю, і чому саме на обійсті Колпака?»

Наспіх прив’язав коня до частоколу й подався до веранди полковницького будинку.

Видно, хтось із прислуги догледів знатного старшину на подвір’ї, бо Опанас, не по–козацьки гладко стрижений, високий і плечистий, сам вийшов назустріч кошовому. Він був украй збентежений несподіваним візитом Калнишевського, хоч намагався й не показати цього, розвів руки для обіймів, та кошовий кивнув тільки головою, вітаючись.

Зі світлиці долинала голосна розмова.

— Чолом тобі, кошовий отамане.

— Наші голови… Чую, гості в тебе, Опанасе, — Калнишевський показав на причинені двері. — Ти мені потім доповіси через гінця, що то за птиці й чому вони злетілися до тебе, а теперечки заважати тобі не буду. Звели лише коня нагодувати, бо він уже такий, що на десятий день дев’яту версту йде.

— Та що ж бо ти, Петре, стоїш серед подвір’я, як чужий? — спохопився нарешті Колпак. — Певно, з Петербурга? А де ж Сидір Білий, Антін Головатий…

— Потім, потім, встигнемо з козами на торг, — перебив кошовий Колпака й подався за ним до світлиці. На порозі застиг від подиву: за довгим столом сиділи підпилі офіцери, а посередині — худорлявий, при всіх регаліях генерал.

— Роздягайся, роздягайся, отамане, — стягав Колпак з Калнишевського вогкий жупан. — Уклінно просимо — чим хата багата… Ось бачиш, ушанував мене сам генерал Текелій із почтом. Ідуть з Глухова від графа Румянцева–Задунайського до фортеці Святої Єлизавети[11] й по дорозі… Бо шлях з Малоросії до Новосербії, як не крути, а таки через Орельську паланку пролягає… А це, Петре Абрамовичу, кошовий отаман славного Війська Низового честь мені віддав своїм візитом.

— Знаю, — холодно кивнув генерал. — Ми з вами, кгм… отамане, були сусідами в бою, кгм… обидва під командою його сіятельства князя Прозоровського. Тільки й того, що не доводилося зустрічатися.

Калнишевський витер вуса, похмуро глянув на горбоносого генерала, обвів поглядом офіцерів, які скоса позирали на нього, мовив:

— Господь добрий, дарував нам і тут сусідство… Дозвольте лише запитати вас, генерал–поручику, ви маєте пайцзу на подібні марші через паланки Запорізьких Вольностей?

— А що це таке — пайцза? — здивовано витягнув шию Текелій.

— То слово татарське, ваше сіятельство, — Калнишевський накрив долонею пугар, що його запобігливо підсунув Колпак. — Перепустка. Гадаю, що кіш дозволив вам з військом…

— Пане Калнишевський, кгм… — генерал надпив трунку з пугаря, — це ще не військо. Князь Прозоровський, що прибув особисто до Кременчука, доручив мені оглянути укріплення фортеці Святої Єлизавети. А перепустка, чи, як то ви сказали, пайцза… всі ж ми під одним Богом ходимо… Претензії ваші… У нас більше до вас претензій. Козацькі наїзди на хутори пікінерських полків…

— Дозвольте вас поправити… — Калнишевський відчував, як бурчакує лють у його грудях. — Про наїзди козацькі не відаю. Які ж можуть бути наїзди на своїй території? Знаю, що пікінери наскакують на запорізькі зимівники. Чи ж то вже нам і оборонятися не дано права?.. Я помислив собі тепер, генерале: цікаво, як ставилося би моє військо до сербських поселянів, коли б випала кон’юнктура стояти моїм полкам у Сербії?

Генерал нервово поправив мундира, відказав, підвищуючи тон:

— Я маю честь перебувати на військовій службі в Росії з 1747 року, я два рази воював за російський престол — на прусській і турецькій війнах. Тому не знаю я ні Сербії, з якої походили мої родителі, ані Угорщину не визнаю своєю батьківщиною, хоч там і народився.

— Тому й не дивина, що не вмієте пошанувати тих, які мають свою отчизну. — Кошовий вихилив пугаря і по хвилині мовчанки сказав: — Ознаймую вас, пане генерале, а в цьому освідомлена від нас і канцелярія Новоросійської губернії, що Новосербія з фортецею Святої Єлизавети, Українська лінія з усіма редутами і Слов’яносербія з Бахмутом посіли землі Запорізьких Вольностей, оточивши нас тугим луком від Дінця до Інгульця. Ми змирилися з цим, вірно служачи престолові. Але — я це сказав на депутації у Петербурзі і повторюю нині тут вам — хай ніхто не важить іти далі. Ми люди гостинні до гостей прошених, а непрошені будуть узяті…

Офіцер, що сидів поруч із Текелієм, схопився з місця.

— Як ви розмовляєте з генералом її величності?!

— А з ким я маю честь розмовляти? — теж підвівся Калнишевський.

— Я полковник Язиков… Хто буде взятий? Кому ви погрожуєте, я вас питаю? Отамане, ви лізете на рожно своїми дерзновенними посяганнями. Схаменіться, бо справедливий гнів нашої повелительки… Чи знаєте ви про те, що від Лисогорської роти цими днями надійшов репорт: сотня козаків розігнала караул і забрала зі собою дванадцять гусарів. Скарги прийшли від ротмістра Пугачевського, від поручика Савича… Десятки скарг! Вас треба брати хоча б за те, що ви руйнуєте основи залежності народів од престолу і посеред держави створили провінцію під своїм божевільним управлінням. Вас треба брати!

Калнишевський стиснув повіки, бо враз побачив, як почервоніли за вікнами сніги і по білених стінах полилася униз червінь, заливаючи обличчя офіцерів і полковника Колпака, кривавий плин заливав білі обруси — все у світлиці стало враз гаряче–червоним. Кошовий розірвав каптана, золота медаль зі зображенням цариці впала на груди й загойдалася на голубій стрічці; весь біль, тамований у Петербурзі, роз’ятрений у Москві, усвідомлений довгою дорогою на самоті, прорвався разом.

— Мене, мене взяти?! Тож беріть, чого сидите? За кров козацьку, за золоті медалі, за покірність мою, за вірну службу — беріть! Я заслужив на те…

Червінь поволі розпливалася, біліло знову довкруги, і в тому червоно–білому мареві проступив силует гомілатого генерала. Він згорбився над Калнишевським і проказав:

— На все своя пора.

Отаман схопив зі столу боклагу, наливав горілки до пугаря і випивав раз по разу, а коли пугар вдарився об поміст, він роззирнувся по світлиці, та не побачив уже гостей, тільки обличчя Колпака і злобний блиск його очей.

Спав одягнутий на постелі до вечора; а коли стало темно і на вікні над мідним канделябром замиготіло полум’я свічки, отаман розплющив очі й побачив над собою зажурене обличчя дівчини. Темні очі проймали його благанням, докором, жалем і тривожною надією.

Дівчина шепотіла:

— Пане отамане… Куди ви поділи мого Панаса? Як з Петербурга вертався, пообіцяв мені тільки до Різдва побути на Січі, а на М’ясниці прийти до мене, щоб забрати з собою… аж за Кальміус. І нема досі…

— Аж за Кальміус, кажеш, хотів тебе забрати, дівонько? Ой, видно, стелилася йому туди дорога, але самому…

І тоді згадалося кошовому свято зими, чорне свято білої зими, приготоване парким літом і жухлою осінню 1768 року.

Розділ десятий

Катерина розблагодійствувалася. У Москві, у Грановитій палаті, депутати від усіх станів розбирали з її щедрої руки закони — кому який був потрібен, і воцарялася благодать у Московії; та стогнав ще за Дніпром православний люд у лядському ярмі, і стогін цей ранив душу північної просвітительки. Засмутилося серце в неї — послала до Варшави князя Рєпніна з тридцятьма тисячами війська на допомогу слабовольному королеві Понятовському, що погодився зрівняти у правах православних з католиками.

Колишній коханець Софії Ангальт–Цербстської Станіслав–Август злякався аж такої уваги й кинувся кликати на допомогу Туреччину, та вже було пізно. Невдячному королеві, що погордував Катерининою допомогою, Рєпнін підготував сюрприза — провів по всій Речі Посполитій антикоролівські конфедерації, скориставшись неприхильністю шляхти до короля, і цим дав йому зрозуміти, що становище його дуже хистке. Тоді Понятовський погодився на всі умови, віддаючи свою долю і долю Польщі в руки Катерині.

Гра в захист православ’я закінчувалася. Підходив до кінця спектакль законодавства. Все йшло начебто добре. Проте прозорлива цариця не передбачила на цей раз, що політична комедія, розіграна у Грановитій палаті й у Варшаві, матиме для неї вельми драматичні наслідки.

Старий шляхтич Йосиф Пулавський зі своїми синами скликав у Барі конфедерацію проти сейму, короля і московських військ, а впала вона на православних, за яких так нібито ревно заступалася було Катерина. Тоді й освятили гайдамаки свої ножі.

Шлях гайдамаків від Чигирина до Умані освітлювали пожежі, а Січ нуртувала — сірома чекала рішенця кошового отамана.

Калнишевський вичікував. Давній ворог гайдамацьких ватаг, що никали то тут, то там безлюдними байраками Запоріжжя, він ще не вірив, що підійметься вселюдне повстання. Та впали Жаботин, Сміла, Черкаси, і йшло це начебто у злагоді з московськими військами, що воювали конфедератів у Польщі. Кошовий отаман чекав цидули з Петербурга: міцно в’їлася у зап’ястя та незрима нитка, що тягнулася від руки камергера Орлова; а на Запоріжжі вже ходили кобзарі, співаючи пісні про батька Максима. Ревнивість вражала самолюбство отамана: не про нього, достохвального полководця, складають пісні, а про непоказного сіромаху з Тимошівського куреня — Залізняка… Та видно, є за що. А хто б міг сподіватися, що простий запорожець, який ще за Лантуха втік зі Січі на Громоклею, де вешталися гайдамаки, торгував потім в Очакові горілкою, а згодом дав про себе знати на Мигейському острові біля гирла Ташлику як отаман гайдамацького загону, стане врешті на чолі повсталого народу?

Гайдамаки йшли з Корсуня на Умань. Не чекаючи наказу кошового отамана, вибиралися запоріжці з паланок і з самої Січі за Синюху до Залізняка. Знав про це Калнишевський, та мовчав, уникаючи зустрічей з курінними отаманами. Іноді він уже бачив себе гетьманом, що єднає розполовинену Україну, та шнур покори, що зв’язав його на герцях перед царським помостом, не давав тепер розвести руки і самочинно вийти на справжній бій.

Старшини самі прийшли до нього: отаман Титарівського куреня Іван Саранча і старий військовий товариш Гаврило Скирта.

Калнишевський розумів, що колись таки прийдуть до нього — як не ці, то інші, і готовий був до розмови, тільки блимнув на Гаврила з–під навислих брів, ніби застерігав, щоб не бурчав старий і за оборки отамана не хапав. Надто вже козаки та й старшинство потурають здольному лицареві. Але Скирта був навдивовижу сумирний, м’яв шапку в руках, ніби мужик на панському порозі, й переступав з ноги на ногу.

— Ну, говори, говори, — полагіднішав кошовий отаман.

— Раду скликай, Петре, або хоч старшинське коло, — мовив Гаврило. — Козацтво ремствує на тебе. Встала Україна, бо, роздерта навпіл, так жити більше не може, кров спливає з ран — з’єднатися мусить. А ти міг би її усю повести за собою. Та ти мовчиш. А де то чувано, щоб Січ і все Низове козацтво сиділи склавши руки, коли за волю встав народ. І Хмель, і Сагайдак зі Січі йшли.

— Не подумайте, братове, — сів за стіл Калнишевський понурившись, — що я іншим дихом дихаю, ніж ви. Та знаю від вас більше і дальше бачу. Дармо пролита кров ніколи не увіллється назад у людські жили, всякає вона в чорну землицю і навіть пирію не ростить. Я її, ту кров побратимську, приберегти хочу і звиваюся, як вуж, бо сутужно стало нашим Вольностям.

— Але ж цариця, кажуть, маніфестом благословила гайдамаків проти конфедератів, — вставив Саранча, — і сама ж послала військо на ляхів.

— Не читав я того маніфесту, Іване… А інше чув. Доніс мені полковий старшина Семен Галицький з Балти, що гайдамаки читають інший маніфест за підписом моїм. Не писав я жодного маніфесту… Чи ж писала його цариця? І це ще не все. Їздив наш піп Сокальський до Києва, то каже: дуже лютий губернатор Воєйков за те, що козаки втікають за Синюху.

— Кошовий отамане, — Гаврило Скирта хмурився, і бачив Калнишевський, як напускна сумирність зіслизає з його шкарубкого лиця, — ремствує на тебе козацтво ще й за те, що ти кудись подів попа Тарловського і без згоди товариства звідкись нового церковнослужителя запопав. А віри йому не йме козацтво… Чого ж би то простий січовий піп та до Воєйкова вхожий був?

Замислився Калнишевський. То бо й справді… Чого більше треба було Румянцеву — Тарловського позбутися чи Сокальського мати на Січі?

…Навесні, коли почалися заворушення у Польщі, нарочний з Глухова доставив листа від президента Малоросійської колегії, в якому Румянцев пропонував кошовому отаманові прийняти священиком Покровської січової церкви бакалавра богослов’я Києво–Могилянської академії Володимира Сокальського, оному дає добру опінію сам ректор. Нинішнього ж січового попа Кирила Тарловського наказав таємно під вартою приставити до Глухова, поєлику ця особа має непевне минуле: по смерті цариці Єлизавети, проживаючи в Петербурзі, він ревно підтримував Петра III, через що мусив утікати в дикі степи, де його спіткали запоріжці.

«Оце так “дикий піп”! Он що за птах наш преподобний Кирило», — мало не сплеснув у долоні кошовий; згадалося, як кілька років тому зустріли козаки в пущі поблизу Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря попа, одягнутого в чернече лахміття, і назвали його диким.

Не гаючись, Калнишевський кинувся розшукувати Тарловського. В січовій школі його не було; завернув до церкви — може, чаклує над вином у захристії. Та в церкві застав лише самого Шалматова за роботою.

Сисой, далекий від суєтного світу, саме малював ікону Покровської Богоматері і весь час жив там — у її сумовитих молодих очах, у лініях ніжного дівочого обличчя, яке стало його божеством і до якого він молився. Сисой був тепер найщасливішим нещасливцем на білому світі, бо горе нерозділеного кохання полегшував отой його Божий дар: умів він відтворювати лики людей, а в обличчях — їхні душі і свою любов до них. Тож, хоч і розминувся з коханою, зберіг витворник для себе образ Уляни навіки таким, яким він був в той мент, коли вперше побачив її. Калнишевський стояв позаду Шалматова й довго дивився, як любовно виводить він пензлем лінію шиї Пресвятої Марії, врешті всміхнувся і мовив:

— Грішно–бо єсть пристрасть земну возводити в божество.

Здригнувся Сисой, повернувся, обличчя спалахнуло збентеженням, наче його побачили при содіянні найтаємнішого таїнства, та опанував себе і відповів, не підводячи очей:

— Марія жила на землі, й пристрасті земні були їй знані… Я творю не ту, що вознеслася на небо, а тую, що зі сином на руках прийшла до людей благословити їх людяністю, красою і чеснотами своїми.

— Мудрий єси, Сисою, і чудна твориш… Не грішно є ні любити, ні страждати від почуття святого. Тож нічого єретичного не буде в тому, якщо лицарі мої, припадаючи перед іконою Богоматері, линутимуть думками до сестер, до дружин, до милих своїх. Гарячіші в битві будуть.

Калнишевський замовк, Шалматов поглянув на нього й зауважив, що чимось стурбований кошовий.

— Сталося щось, Петре Івановичу?

— Ні, нічого… Сисою, ти чесний хлопець. Скажи–но мені, що думаєш про нашого преподобного?

— Не зустрічав шляхетнішої людини. А що трохи п’є…

— Гаразд. Знайди його зараз же і скажи, що я тут чекаю. А сам відпочинь… Постій. Ти в якому курені проживаєш?

— У Титарівському.

— Ага… А Панас Тринитка, він восени прибув, теж з тобою?

— Так, Петре Івановичу. Рідніший він мені за рідного брата.

— Це добре, Сисою, що знайшов побратима… А скажино, не дуже він мене дьогтем маже, отак — вечорами, коли робити нема що, а носогрійка куриться?

— Чи гоже, кошовий отамане, випитувати мене про те, що говорить побратим? Коли вже запитуєш, значить, сумніваєшся у правоті своїй. А від себе, якщо дозволиш пораду дати, скажу лише одне: пий ту воду, що тече з власного колодязя.

— Ну добре, йди.

Тарловський, певно, розгубив по дорозі хитринки з очей і жарти, якими щедро водно сіяв, — прийшов поважний, сторожко глянув на отамана.

— Як же то ти, твоє преподобіє, — почав суворо Калнишевський, — досі не признався мені, що ти не простий і не «дикий піп», а до вінценосців бував наближений?

— Рід людський хворий гріхами і ввержений у яму нещасть, — пробував іще віджартуватися Тарловський, та поник під важким поглядом кошового, слухав.

— Велено мені відправити тебе до Глухова під вартою.

— Воля Господня, — зітхнув священик, опустивши голову. — Хто впав у глибоку стремнину, вийти звідти неспроможний…

— То ось що, попе… Жаль мені тебе, бо знати не знаю і духом не чув, що то за Сокальський, якого присилають мені. Але гріх мав би я перед Богом, коли б тебе за вірну службу та в кайдани віддав. Іди сьогодні ж зі Січі. Та далеко йди, щоб не ближче Тору[12], словом, до Барвінкової Стінки чимчикуй. Є там хутір Воскресенівка. Поселяни церковцю побудували, а попа не мають. Тож служи там Богові й товариству до кращого часу.

…Слова Скирти заронили зернину підозри в душу Калнишевського. А й справді, чого хотів Румянцев: покарати Тарловського (але ж не впоминався за ним більше) чи прислати саме цього випещеного, з ріденькою, ніби приклеєною, борідкою, попика? Масноокий він і в’юнкий, і козацтво січове — знає давно про це Калнишевський — недолюблює його.

— Де Тарловський, панове старшини, — відказав по довгій мовчанці кошовий, — колись повім вам. Та тільки знайте, що не кривду, а добро вчинив я йому. А Сокальський… Бог його знає. Київський він, то міг про гнів Воєйкова від когось почути. Але поговоримо про діло. Не присилав, бува, Залізняк своїх посланців на Січ?

Обличчя Скирти розпогодилося, він зиркнув на зраділого Саранчу, сказав тихо:

— Ясновельможний пане кошовий! Два уманці, Поламаний і Бочка, під виглядом торгових людей прибули вчора на Січ з білетом від Залізняка.

— Кличте їх сюди! — скинув бровами Калнишевський.

Саранча прожогом метнувся до виходу, і невдовзі перед кошовим стояли два парубійки в поношених свитах.

— Б’є вам чолом Максим Залізняк, кошовий отамане, — поклонився старший з виду парубок. — Він нині під Уманню, завтра Умань упаде — підуть гайдамаки всю Україну визволяти. Просить вас батько Максим виступити з Військом Низовим на злуку. І переказував, що є в гайдамаків золота грамота від самої цариці, в якій вона велить народові православному вибитися з–під кормиги лядської і з’єднатися соборно під скіпетром царським.

— Де грамота? — простяг руку Калнишевський.

— Грамота ця в самого Залізняка, кошовий отамане. Та ти не сумнівайся, справжня вона, з Петербурга царициним гінцем прислана. Що звелиш переказати гайдамацькому отаманові?

Довго мовчав Калнишевський. Билися в тяжкому герці одна з одною думки, і змагала віра невіру, і не заздрив більше кошовий отаман відважному Максимові, який пішов на те, на що не зважився б він сам. Була вже мить, коли він готовий був кликнути: «Скликайте раду!», та тут же спам’ятався від думки: «А що, коли цариця злякається великого козацького походу? Чого доброго, не на ляхів, а на нас пошле військо. В турка тоді просити помочі?» Так, він провадив колись річ про турецьке підданство, коли допекло, та хіба ж це гоже — від православних до невірних вдаватися, що гірше зневажатимуть віру, ніж ляхи? Чого домігся Петро Дорошенко, що запосяг? Куди ж подітися чайці–небозі, коли нагряне царський гнів? А може, не нагряне? Є грамота чи нема її, а гайдамаки пліч–о–пліч з царськими солдатами б’ються проти конфедератів. Треба не гаючись слати гінця до Румянцева, а нині…

— Ось моє слово, панове, — рік отаман. — Усе військо не може виступати під Умань, бо немає на це згоди царської, а ми — царські. Хай Саранча залишається тут. А ти, Гавриле, йди з посланцями на Буг, Мертвоводь, Громоклею і від свого імені підіймай Бугогардівський полк. Тільки затям: попадешся — не радився ти зі мною. Бо не одного мене каратимуть за самочинність — Січ нашу обернуть у руїни й попіл!

На другий же день примчав зі степів осавул Макар Ногай, отаман каральних загонів. Він спинив змиленого коня перед куренем кошового, кликнув до джури:

— Гукни отамана!

Калнишевський сам вийшов на кінський тупіт, він аж скоробився, почувши зухвалий вигук осавула; на гнідому рисакові, нагнувшись уперед, сидів ставний козарлюга зі засмаглим темно–синім обличчям і скісними татарськими очима. Звик отаман до того, що не шапкує перед ним осавул, відчував навіть дивний страх перед ним — владним і жорстоким, але такої непоштивості ще не зазнавав досі ні від кого; Калнишевський стиснув ефеса шаблі й проказав тихо, тамуючи гнів:

— Злазь із коня!..

Знав і осавул крутий норов отамана, може він у люті й нагайкою прилюдно врепіжити, та нині не виконав погрозливого отаманського наказу, наче хтось сильніший за кошового стояв з ним поруч. Тільки випрямився і відрапортував з притиском:

— Звели зустріти хлібом–сіллю посланців її величності.

Калнишевський розгубився, намагаючись зрозуміти причину нахабності осавула. Невже Ногай пронюхав про Гаврила Скирту? Вчора старий подався зі Січі до Бугогардівського полку, а нині кошовий наказав спорядити гінця з листом до Румянцева: мовляв, так і так, несила мені козаків стримувати, понеже від вас жодного рескрипту не отримав, а вони всі до одного про царицин маніфест говорять. Поки прийде відповідь, Скирта встигне переправити козацькі загони з Бугогарду за Синюху, а в разі височайшої заборони й руками можна розвести: не знали, запитували… Посланці ж від цариці випередили хитромудрування кошового — прибули вони, певно, з готовим наказом. Може, це Ногай без нього, Калнишевського, повідомив до Петербурга, як тільки перші кобзарі прийшли від Залізняка на Запоріжжя? А козацтво вже із самого ранку явно–славно готувалося до походу — споряджали амуніцію і коней: чутка про те, що Скирта подався з гайдамацькими посланцями на Буг, таки прослизла по куренях, сірома вголос славила батька Калниша. Невже треба буде все це разом спинити?

Калнишевський прийняв петербурзьких посланців у військовій канцелярії у присутності писаря Івана Глоби й судді Павла Головатого. Він прийняв з рук офіцера запечатаного сургучем пакета, розламав печатку, листа розгорнув і перемінився на обличчі.

— Раду скликайте, — промовив глухо. — Ви ж, панове офіцери, — звернувся до посланців, — ідіть спочивайте у грецькому домі[13], джура проведе вас. Я ще сьогодні дам відповідь її величності.

— Ми будемо присутні на раді, — пристукнув закаблуками поручик.

Небавом ударив довбиш у литаври.

Козацтво довго чекало на цей поклик — вмент висипало на майдан.

— Кошовий отаман веде козацтво на Умань!

Галас піднявся над січовою фортецею, з передмістя Гасан–баші поспішали до майдану гамарники, броварники, мечники, конвісари.

— Руські офіцери царицин маніфест привезли!

— Спитати б їх, чого так пізно? Залізняк із тим маніфестом пів–України визволив!

— Читай, читай, чого там чухаєшся! — наглили писаря козаки.

Гармидер стихав, тисячоокий натовп напружено вглядався в обличчя кошового, писаря, судді, булавничого, січового попа, курінних отаманів, що стояли на паперті Покровської церкви. Пісні чомусь були старшинські лики, тільки піп Сокальський єлейно поглядав на офіцерів, що стояли поруч, час від часу нахилявся до поручика, слухав, згідливо похитуючи головою.

— Читай! Читай!.. — ще вихоплювалися окремі викрики, та вже лягала на майдан глуха тривога здушеною і пружною тишею.

— Слухайте маніфест її величності! — пролунав над занімілою юрмою голос писаря.

Калнишевський обвів неспокійним поглядом передні ряди і зрозумів: як не потопче він зараз, отут перед народом, Катерининого листа, то козацтво потопче свою віру в нього. А може, і його самого… Гербовий папір тремтів на вітрі в писаревій руці; одна лише мить — і з нього клоччя… Та кров людську не увіллєш назад у жили, всякає вона в землю і навіть пирію не ростить… Будь слухняний, будь слухняний, заслужиш ласки в матінки–цариці, — сіпався шнур, що тягнувся з Петербурга від руки камергера, й пригашував спалахи отаманової рішучості. Він зустрівся очима з Панасом Триниткою, зіниці козака жевріли давньою прив’язаністю до кошового і надією на його мудрий рішенець. «Клич на Умань, отамане», — мовчки благав Тринитка. «Клич до битви, отамане!» — вимагав Тринитка. «Будь рішучий, батьку!» — наказував Тринитка. Чув отаман його прохання, його клич і наказ, знав, що це говорить до нього суддя його вчинків і совісті, і враз злякався Панаса знову, як тоді — під Москвою, і захотілося позбутися його, щоб не зазирав у сумління, з яким отаман пішов на порахунки задля життя тих же Триниток.

— «Ми з крайнім здивуванням довідалися, — читав Глоба царициного маніфеста, — що партія запорізьких козаків, ватажками якої підписуються Залізняк, Швачка, Односум, заявляє, нібито вона прислана за нашим указом від кошового отамана і всієї старшини для визволення православних від іга римського дворянства. Особи, що видають себе за відділ вірного нам Низового Війська, суть розбишаки і лиходії, порушники народного спокою. Ми будемо задовольняти справедливі домагання Речі Посполитої, з якою перебуваємо у злагоді й союзі, і допоможемо їй втихомирити розбишацький заколот. А від кошового отамана Запорізької Січі чекаємо підтвердження, що Низове Військо послушне нам і ділом докаже, що не має ніяких стосунків зі згаданими вище заколотниками».

Німів майдан, мов блискавкою вражений. Грому ще не чутно було, та за мить і він пролунав:

— Брехня! Маніфест фальшивий!

Це вигукнув Панас Тринитка.

Калнишевський стрепенувся. Він міг сподіватися, що колишній джура ще раз скаже йому свою правду у вічі, як говорив колись, за що довелося його прикувати до гармати. Але заклику до бунту від нього не чекав.

— Під ноги тую цидулу! — пролунало більше голосів, та цієї хвилини з крамного базару вихопилися вершники карального загону осавула Ногая й обступили майдана. Скориставшись миттєвим затишшям, поперед старшин виступив піп Сокальський і затяг:

— Тобі присягаємо, Богом послана милостивице наша, вірними бути повелінням твої–і–м!..

Калнишевський остовпів. Він ще не звільнився від страху перед бунтом, яким ніколи не керує розум, лише пристрасті, а вже йому — так, йому! — на допомогу йшли Ногай і Сокальський, яких він не кликав і котрі йому не підвладні. І аж тепер відчув, якою важкою стала булава, — такою важкою, що й піднести її несила. Бо ж і не його рукам вона належить. У нещасливий мент випустив її з рук…

Після ради старшинство зібралося у січовій канцелярії.

— Я насмілюся доповісти її величності, — сказав поручик, — про єдинодушне й присягою скріплене прийняття царського маніфесту. До цього ж додам, що за вашим наказом, пане кошовий отамане, каральні загони осавула Ногая ревно виловлюватимуть розбишак, що насміляться порушити спокій у поспільстві.

Другого дня на розвидні Калнишевський покликав до себе Панаса Тринитку. Перед ним стояв уже не той молодик, що колись з побожним захопленням дивився на свого полководця. Гіркота розчарувань, а ще слід років позначили обличчя козака, ластовиння потемніло, від очей поповзли перші рисочки змужніння.

— Що маєш сказати мені, Панасе? Кажи, бо знаю: маєш щось повісти.

— Чому саме мене покликав владний отаман? Є ж старшини, буваліші за мене, їх послухай, та скажуть вони те саме, що й я.

— Владний отаман… А чи відаєш ти про те, що в мене менше влади, ніж у тебе?

— Тоді віддай булаву іншому. Навіщо тримати її безсилому?.. Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою і глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде. Чого ти покликав мене, отамане? Поговориш зі мною, щоб душу відвести, а радитимешся з переодягнутим єзуїтом Сокальським?

— Що ти сказав? — схопився Калнишевський, самому ж бо цей сумнів гриз усю ніч мозок, і, не чекаючи відповіді, вийшов із куреня.

— Хто єси?! — шарпав попа за ріденьку борідку, вивівши його до сіней січової школи. — Хто єси?

— Ба… бакалавр богослов’я, ясновельможний пане… — засмикався переляканий піп, а коли отаман охолов, випростався, поправив рясу, мовив: — Не чіпай, отамане, слугу Божого і царського. Ти ж бо знаєш, що послав мене сюди сам граф Румянцев, і ми обидва з тобою хоч–не–хоч коритися йому мусимо. Знову натроюдила тебе голота, якій я не припав до шмиги? То пораджу тобі: слухай не її, а моїх благочестивих напучень. Так буде краще… Нема ж бо нічого закритого, що не відкриється, і захованого, що не виявиться. Так сказано в Писанії.

Опустив руку Калнишевський, вражений відвертістю попа, і гнів кошового, що підкотився до самого горла, здушував боляче чийсь холодний владний кулак.

…Владний кулак схопив Ґонту в Сербах і віддав його на люту смерть. Залізняка заслав до Сибіру. Гайдамакам стинав голови в Кодні. А на Запоріжжі виловлював гайдамацьких недобитків руками осавула Ногая, запроторюючи їх до січової пушкарні.

На початку осені коліївський загін отамана Шила, який ще змагався з шляхтою на півдні, вдерся в погоні за конфедератами до турецького містечка Балти, що за Кодимою, зопалу потлумивши яничарську орту.

Туреччина оголосила війну Московії. Катерина написала до Румянцева:

«Ми визнали за потрібне прописати вам: для отримання запорізьких козаків від різних зухвалостей використати їх, усіх зібравши, проти неприятеля».

Голівка дівчини схилялася щораз нижче до грудей Калнишевського, очі допитували його і чекали на відповідь — у тузі й надії. А він мовчав. Миготіло полум’я свічки над мідним канделябром, дзиґарі полковника Колпака розмірено цокали на стіні, а даровані, в кишені отаманського каптану, ледь чутно тіктакали, байдуже й упевнено відмірюючи час. За вікном у синій вечірній тиші святкувала зима.

Свято білої зими — людно на січовому передмісті Гасанбаші.

Різдво!

Зі самого ранку біля шинків — стовпища: регочуть, пхаються до шинквасів, грають на кобзах, пробують силу козаки, п’ють. Кружляють поставці по кругу, шинкарі черпають коряками брагу й не встигають, скиглить лірницька жебранка під ворітьми крамного базару, на майдані жевріють кабиці[14], лоскоче ніздрі пахуча пастирма. Всі сьогодні тут: молодики й бувальці, шевці й кравці, колісники, ковалі й шаповали. Торгують греки, вірмени, жиди. Козаки п’ють.

— Христос рождається!

— Славіте його!

За кожною кабицею — гурт.

— Панасе, а йди–но сюди, — гукає Тринитку отаман Титарівського куреня Іван Саранча: той разом зі Сисоєм Шалматовим тиняється по базарі, заглядаючи, в якому шинку менша метушня. — Та тягни зі собою того тверського характерника, може, йому хоч нині, при сивусі, відстане язик від піднебіння… То як було, Панасе, з тим Хомою, що його теля з’їло? Розкажи, поки тетеря впріє. Слухайте, товариство, бо цю байку Тринитка ще позаминулого Різдва розпочав, то, мо’, до цьогорічного Водохреща вже й закінчить.

Панас вихилив половину кухля й передав Шалматову, той пригубив і з наївністю дитини вдивлявся у рот побратима. Сам балакуном не був, зате вмів слухати як ніхто; і бувальщину, і небилиці сприймав усією своєю сутністю, щоб потім дивним чином перемінити живі слова в мовчазні руковитвори.

— Ну, то загавкав на селі собака, — повагом почав Панас, а Хома лежить на печі у просі та й каже: «Держи, держи, Мусю, а я в хаті не боюся». А жінка шепоче: «Ой чоловіче, який ти відважний!» — «О, я ще й з печі злізу та й крикну!» — «Та ну!» — «А я ще до сіней вийду та тюкну!» — «Ой леле!» — «Жінко, та я ще й надворі гукну!» І таки вийшов бравий Хома, а гусар — шасть до сіней — і двері зачинив. Ходив, ходив Хома під хатою, а далі кричить у вікно: «Жінко, відчини!» — «А хто там?» — пита жіночка, а сама з гусаром лежить. «Та то я, Хома твій». — «Цур тобі й пек, мій Хома вдома, ось біля боку лежить». Мабуть, сатана обморочив, подумав Хома, та й пішов до кума Петра, щоб той його до хати довів. Узяв Петро Хому на плечі й несе під вікно. «Кумо, відчини, чоловіка тобі приніс». — «Та мій Хома вдома». — «А що ж це воно на мені сидить?» — «Та то, куме, сатана. Ось помацай, якщо волохате, то неодмінно сатана». Лапнув кум Петро — царице небесна! — як кинеться, як хокне зі себе Хому та давай тікати. Зостався уп’ять Хома в самій сорочці на морозі, зайшов до хліва, підмостився під бугая та й заснув.

Кашовар помішує ополоником тетерю у казані й аж порскає від сміху, Сисой слухає й дивується, як то можна отаке вигадати, а Саранчі теж дивно з дотепності того самого Панаса, якого він ще кілька років тому водно на глум піднімав при товаристві.

— А вранці жінка його кличе, — продовжував Панас, — питає, де він був. «Та обмарило, то я під биком спав». — «Гей, та чи ти знаєш, — сплеснула жінка руками, — що скоро будеш телитися? Іди до чужої слободи і там телися, а у своїй слави не набирайся». Пішов бідний Хома аж на третю слободу і до якихось господарів на ніч попросився. Поклали його на піч, а тут уночі корова отелилася. Мороз був лютий, то вніс хазяїн теля до хати та й біля Хоми примостив. Пробудився Хома, полапав біля себе: так і єсть, отелився. Ну, слава тобі Боже! Та скоріш шапку в жменю і — в ноги!.. Ну, а господарі вранці глип: нема чоловіка. Де ж бо міг подітися? Напевне, теля з’їло…

Від сміху аж блискітки інею бризнули в морозне повітря.

— От зміїне кодло жіноче, хай йому трясця! — озвався кашовар. — Тож–бо кажуть, що одна самого святого Петра відлупцювала.

— Та ну? — підохотив Саранча кашовара.

— А їй–богу! Якось ішли по землі Господь з Петром, та й питає Петро: «Чого ж ти, Боже, так зробив, що чоловік над жінкою коверзує? Хоч на один вечір дай їй волю». От попросилися вони до одного чоловіка переночувати. Примостив їх господар під припічок, аж прибігає жінка та давай чоловіка лупцювати: «Бач, собачий син, ще й ночувальників пустив». Тоді взялася за Петра. Била, била, зморилася, впала та й заснула. «А що, — каже Бог, — допросився, Петре, на один вечір жінці волі? То вже тепер знаєш, нащо я зробив так, щоб чоловік над жінкою верховодив. Як дати їй власть, то битиме вона не тільки чоловіка, а й усіх святих».

Від броварні до Саранчевої кабиці наближалися велетні Лабза і Журман, побравшись руками за плечі. В козаків аж очі рогом стали: чудеса Господні — Журман із Лабзою чоломкаються!

— Не на добро оте братання, — мовив Саранча. — Так і жди веремії.

Велетні зупинилися, вгатив Журман Лабзу долонею по рамені, вдоволено крекнув:

— Ну, братчику, й набив же ти мені пику!

— Кріпко? — питає Лабза.

— Дуже кріпко.

— То давай миритися. Вип’ємо?

— Вип’ємо.

Курінний отаман сам налив зі сулії повні кухлі сивухи, подав побратимам із Титарівського куреню, що вічно гендричилися і миру межи них ніколи не бувало.

Перехилили разом, витерли рукавами вуса.

— Тож кажу тобі, братчику, — повів Журман, — що на свої очі бачив відьму. Тільки не переч, бо вдарю. Позаторік, я тоді ще аргатував у полковника Чорноти, на сам Святвечір йду до худоби, аж гульк — білий собака біля ноги треться. Як я його вперіщу палицею по шиї, бо знай: білий пес на Свят–вечір то достеменно відьма. І що гадаєш: на Різдво вранці дивлюся — іде задвірками сусідка, шия звернена, стогне. Я за нею…

— То була відьма родима, бо з хвостом, — перебив Лабза. — А є ще роблені відьми — оті злющі! Бо їх матері — відьми родимі — праведних дівчат на чортиць перевертають. Візьме свою дочку, поставить між ножами та й каже їй три рази через голову перекинутися. А тоді вхопить за потилицю рукою і тисне, аж поки піна з рота не піде, а на ножах кров виступить. Я таку відьму бачив…

— То дурниці, — не здавався Журман. — У тій слободі, де я аргатував, жив Хома Провора. То в нього змій був. Він жар їв, вуглем с… а з вух дим ішов!

— А це вже брешеш! — скочив Лабза і зацідив побратима у вухо.

Хитнувся казан, вилилася юшка, почали збігатися в коло козаки, хто обставав за одним, хто за другим — і розпалився на базарі кулачний бій.

Старшини гуляли в курені кошового отамана. За сирном[15], що аж угинався під судіями з медом, інжирними та папоротними горілками, заставленим вуджениною, салом, ковбасами, фруктами, сиділи генеральні старшини: писар Іван Глоба, суддя Павло Головатий, булавничий, хорунжий, паланкові полковники, деякі курінні отамани і серед них Антін Головатий, осавул Макар Ногай і піп Сокальський.

Калнишевський пив мало. Він чекав, поки, за звичаєм, прийдуть до нього на ралець[16] майстри з Гасан–баші. Почастує їх медом, а тоді й самому можна буде набутися. А ще тривожне передчуття негоди проймало його. Раду треба завтра скликати, бо сказано навесні в похід на турка йти, а він не знає, що відповість козацтво, уманською різнею розбурхане, Коднею упокорене, каральними експедиціями Ногая озлоблене. Кошовий зиркнув на осавула: засмагле обличчя Макара збрижилося зморшками, жовна випнуті, скісні очі злі, а влади над ним не має кошовий отаман і припинити його гонитву за гайдамацькими недобитками не в силі — виконує Ногай царську волю, і ключі від пушкарні в Ногая, тож до суду над замкнутими колодниками й не знатиме Калнишевський, хто сидить у січовій зброярні–тюрмі.

Не йдуть майстрові на ралець… Уже пополудні, а їх нема. Не на подарунки чекає отаман, а на увагу й дотримання звичаю, бо коли звичай на Січі ламається, не жди добра. О, вже чутно тупіт на дворі — певно, йдуть. Калнишевський наливає у поставці меду, та під вікном затягують колядку хлоп’ячі голоси:

Засміялися старшини, дослухаючись: це школярі січової школи колядують свою власну віршу; скривився Сокальський, невдоволений такою легковажністю своїх вихованців; повеселів кошовий отаман.

Вийшли старшини на поріг: чималий гурт підлітків оточив велику шестикутну зорю, обличчя хлопців поважні й червоні від морозу, клубками йде пара з ротів, добре дбають школярі перед куренем кошового отамана — знають, що коляду дадуть тут щедру.

Усміхається Калнишевський на порозі, а міхоноша не ликом шитий: знає, що ясновельможний пан отаман рідко коли сміється, а якщо вже веселий, то й щедрим буває, — підбіг до самого та ще й приказав:

— Віншую вас, пане отамане, цими святами, щоб ви їх випровадили, а других дочекали в мирності, радості й веселості!

— Дякую, дякую, — кивнув головою Калнишевський і звелів насипати школярам повен міх святкових гостинців.

А сам був неспокійний. З базару долинали буйні крики. Що там чиниться? Насторожився Ногай, стоячи на порозі, повів носом і сказав джурі кошового підвести йому коня.

— Ти куди, Макаре? — запитав Калнишевський.

— Об’їду редути, — кинув Ногай, не повертаючи голови, і, підшпоривши коня, поскакав просто на базар.

Кулачний бій на Гасан–баші був у самому розпалі. Журман не здавався Лабзі, Лабза — Журманові, гамселили один одного здоровенними, як довбні, кулаками; з десяток інших пар теж змагалися на майдані, заохочувальні крики, свист, регіт бились об піднебесся.

— Тихо, голото! Пан отаман наказує розходитися по куренях! — гримнув над юрбою Ногай.

Галас притих, але загарливці не припиняли бою. Осавул смикнув за повіддя коня і здибив його посеред площі, луснув у повітрі пугою.

Зупинився із замахнутою рукою дебелий Журман, полишив Лабзу і, гарячий, заярений, прискочив до Ногая, схопив коня за вудила.

— Гей ти, випердку бусурманський! — крикнув і рвучко сіпнув коня, ставлячи його на коліна.

Осавул з несподіванки не втримався, полетів через кінську голову і гепнувся, як довгий, на втоптаний сніг. Схопився, вийняв пістоля, та Журман вдарив його ребром долоні по передпліччі, й пістоль, описавши в повітрі дугу, впав на землю.

— На святе Рождество, — відсапувався Журман, — личило б тобі, Ногаю, спочити та погомоніти з людьми, а не з нагайкою по Січі ганятися, нюшкувати та псувати товариству охоту!

Спантеличений осавул стояв посеред юрби, що дедалі тіснішим колом змикалася довкруж, і вже бачив, що непереливки.

— Скільки наловив? — дихав Журман парою в лице Ногаєві. — Говори, скільки гайдамаків перепотрошив?

Слова велетня викликали бурю крику. Давним–давно кожен хотів про це спитати в осавула, тепер же запитували всі хором і не ждали відповіді.

— Скільки перепотрошив?

— Собаку на гілляку!

— Стійте! — проштовхався вперед Іван Саранча і став на перевернутого казана. — Не чинімо самосуду, раду скликаймо. Кличте довбиша!

За хвилину два козаки притягли з бражниці п’яного Кривошапку, подали йому дерев’яні ложки.

— Бий раду!

— А хто… Хто такого наказа дав? — упирався довбиш.

— Ще й питає, скурвий син! Бий та й тільки!

І довбиш затарабанив ложками по казану. Тоді натовп рушив на січовий майдан — до куреня кошового отамана.

Калнишевський вийшов до розбурханого козацтва у святковому кунтуші, з булавою за поясом. Він почув бій литавр і зрозумів, що рада мусить відбутися не завтра, а сьогодні, і що раду нинішню він повинен втримати у своїх руках, бо коли ні, то не тримати йому більше булави.

— Шановне товариство! — гукнув він з порога, обступлений з боків старшиною. — Раду малисьмо скликати завтра, та коли ви захотіли скоріше зібратися, я готовий служити вам.

Голос кошового звучав твердо, і це впливало на роз’юшену козацьку юрбу — галас стихав.

— Маємо порадитися з вами, як нам бути. Турок виповів війну цариці, і її величність велить, щоб славне Військо Низове йшло на бусурмана, як діди наші ходили. Що будемо робити, братове?

— На турка веди! — вискнув хтось з натовпу, та не підхопило цього кличу товариство. Уперед вийшов — Калнишевський не повірив своїм очам, — вийшов Панас Тринитка і звернувся до громади:

— Славне товариство! Нас знову посилають кров проливати. А за віщо? За каторжні роботи на Неві? За зраду генерала Кречетникова, що нечуваним підступством схопив гайдамацьких ватажків і віддав їх на люту смерть? За Серби, де замучено Ґонту? За Кодню, де тисячі лицарів четвертовано і тисячі каліками по світу пущено? Що злочинного вчинили гайдамаки супроти цариці? Пліч–о–пліч з московськими військами билися проти конфедератів у Польщі. І ось яка дяка… Не підемо, кошовий отамане, а тебе нині спитаємо: що ти робив, коли народ вставав за волю? З бабами вовтузився, горілку пив? Ба ні, ти за цяцьками в депутації столичником їздив, гнув спину перед графами і князями, а Україна конала на шляхетських палях!

— Правду каже! — ревнули козаки. — Поклади, Калнишу, свою булаву на шапку, досить ти вже наївся отаманського хліба!

Сірома схопилася за шаблі. Отаман опустив голову. Вийняв з–за пояса булаву. «Отак безславно закінчилося моє верховодство, — подумав з жалем; перед очима постав Сковорода. — Не зумів я, Григорію Савичу, свою мету зробити метою їхньою, не так ішов до неї. Тільки кого виберуть? Хто до краю занапастить Запорізькі Вольності?» Він зняв шапку, ступив крок уперед, та вийшов з юрби отаман Титарівського куреню Іван Саранча.

— Постій, отамане. Перед тим, як віддати булаву, послухай, що маю спитати. А тоді купно розсудимо, як бути з тобою. Кажи, де подівся наш старий зацний лицар Гаврило Скирта?

Калнишевський підвів голову, відповів спокійно:

— Не знаю, чесне товариство.

— По Умані, — лункішав голос Саранчі, — він повернувся на Запоріжжя — над Громоклеєю перебував у своєму зимівнику. Однієї ночі хтось підпалив зимівника, а по Скирті слід пропав. Може, осавул Ногай відповість, де він?

— Ваша воля, — так само спокійно мовив Калнишевський. — Питайте в Ногая.

Тоді два велетні вивели вперед на смерть переляканого осавула, і заволав Журман:

— Де Скирта, Ногаю?

— Там, там він, — показав осавул рукою на пушкарню, і тоді кулак силача, немов гиря, опустився на голову Ногая, і сикнула кров з його очей і вух.

Юрба, сп’яніла від учиненого вбивства, ринула до пушкарні. Старшини розбіглися чимдуж по куренях, бо почалося таке, чого ще не бачила Січ на Підпільній. Натовп покотився, мов з прорваної греблі кипляча бурхать, вмить упали залізні двері січової тюрми. Там, на кам’яній, зацвілій памороззю долівці, сиділи в дибах в’язні, чекаючи на кару.

Козаки випускали гайдамаків на волю, шукали Гаврила Скирту.

Знайшли. Старий сидів на долівці в кайданах, давно вже закостенілий. Саранча упав на коліну перед мертвим побратимом, шарпав його, кликав, а потім схопився на ноги й крикнув, вихоплюючи з піхов шаблю:

— Смерть убивцям!!

Юрба розшаленіла. Кришилися вугли старшинських будинків, ламалися двері, дзеленчало скло з розбитих вікон, у смертельному страху втікало старшинство зі Січі до тихих, закосичених важким інеєм плавнів.

Калнишевський разом з попом Сокальським вибралися через горище на волю і побрели снігами до Новосіченського ретраншементу.

Свято білої зими… свято білої зими… — цокали дзиґарі в кишені каптану; з гіркотою й винувато дивився Калнишевський в очі дівчини. Що тобі сказати, голубко?.. Навіть найсильнішій людині важко згадувати свою ганьбу, якщо вона й викуплювалася потім не один раз хоробрістю, добром і честю. Ні, ти не повинна знати того, що кошовий отаман за два дні по бунті повернувся на Січ у супроводі коменданта новосіченської залоги секунд–майора Микульшина… Що за місяць суворим судом судили бунтарів: Журмана повішено, в Івана Саранчі відібрано зимівник на Самарі, самого ж послано у стадники[17], а твого Панаса Тринитку з кількома десятками сіромах відправлено під конвоєм на Азов до фортечних робіт.

«Дав тобі Бог лебединий вік, отамане, — сказав Тринитка після присуду, — тож хай подарує він тобі ще й такий журавлиний крик, як оце ти мені даруєш за мою віру в совість і розум твій».

А коли виводили засуджених зі Січі, зайшов до канцелярії Сисой Шалматов, зняв шапку і, поклонившись, мовив тихо:

«Спасибі, Петре Івановичу, за хліб–сіль. Прощавай назавжди».

І пішов слідом за Триниткою, залишаючи володаря Запорізьких Вольностей осиротілого, зі спустошеним серцем.

— Не знаю, лебідко, де він. Ой, не знаю… Пішов за Калміус без тебе, бо мусив іти сам. Та нема вже його там. А де — Бог відає…

Покотилися сльози в дівчини і впали, пекучі, на руку Калнишевського. Пішла. А сльози пекли, палили, печія добиралася до серця, і відчув отаман, що воно болить по–батьківському за втраченими синами, без яких йому завжди чужим бути серед людей.

Розділ одинадцятий

Століттями замкнені сімома замками, залізні ворота Ор–капу[18] висіли, перекошені, на гаках, — ніхто вже їх не лагодив відтоді, як крізь них пройшла Друга російська армія князя Василя Долгорукова. Шістнадцять фортечних веж — від Бористену до Гнилого моря, — колись начинених грізними яничарськими гарнізонами, німували, збайдужіло дивлячись сліпими бійницями на споконвічно ворожий північний світ. Кримська земля, визволена від Османів і петербурзьким дипломатом генералом Щербатовим проголошена на вічу в Карасу–базарі незалежною, без ремства й перевірок впускала тепер несподіваних союзників на свої степи.

Новий начальник бахчисарайського гарнізону Іван Максимович Синельников у супроводі ад’ютанта в’їхав на Перекопський вал повозом, запряженим парою татарських бахматів.

Життя полковника входило у звично суворий і по–військовому точний триб. Служба тривала, кар’єра росла, казенний ридван котився вузьким перешийком, віддаляючи Синельникова щораз далі від світу, який ненароком відкрився йому в білокам’яній столиці, викликавши в душі бурю протесту й інакомислія, що аж ніяк не личить офіцерові, зобов’язаному престолові присягою.

Сухо й тепло було на Перекопі останнього зимового місяця, дивиною здавалося тепер, що десь там, на півночі, лютують морози, від яких синіють щоки… від яких синіють щоки… Господи, чи ж то ніколи вже не звільнитися йому від цього привиду?.. від яких синіють мертві щоки і блякнуть очі — ті очі, що їх побачив у пітьмі льоху крізь ґрати залізної клітки, сповнені жадобою і безнадією. Такі знайомі… Де він бачив дотоді ті очі? Де, де, де?!

Уже далеко позаду фортечні вежі, попереду степ, усипаний бабачинням і болячками низьких курганів. О, о! Чи не на цьому ось, розритому, чотири роки тому стояв намет командира Кримського корпусу князя Прозоровського, а неподалік розташувався було бівуак Донського карабінерного полку? Так, так!.. Змучені після бою козаки лежать, чекають, поки принесуть вечірню пайку, ніч тепла, літня, невеликий гурт обсів вогнище — тихо розмовляють вояки про своє, хтось приніс чутку, що Москву виморила чума.

Тут! Тут він бачив ті очі… Невже то був Пугачов?

Фельдмаршал Румянцев на той час уже зажив бойової слави: над Кагулом, біля Троянового валу, полишив у штиковому бою двадцять тисяч яничарів на полі битви; уже він писав Катерині: «Хай дозволено мені буде уподібнити сію рать ратним ділам древніх римлян, які не запитували, що за сили в неприятеля, а питали, де він»; видатний стратег уже був названий Задунайським, а Друга армія Долгорукова все ще облягала Перекопську фортецю — безуспішно. Козацькі команди стояли на лінії від дніпровських порогів до дністровського лиману, запорізькі шаленці поривалися до битви з татарами, заярені жадобою помсти за спалення на початку війни ордами душозгубного Крим–Гірея Кальміуської, Самарської, Орельської паланок і самої Січі. Калнишевський, попереджуючи новий козацький бунт, рушив кошем з двотисячною партією кінноти з пониззя Дніпра через Прогноїнську паланку до Перекопу. Запоріжці дочекалися відпливу Сивашу, вночі перейшли по грузькому дні, обминувши фортеці, і навальною кіннотною атакою ударили з тилу. Вранці зійшлися з донцями на повалених воротах Op–капу. Того ж дня Прозоровський особисто вручив Калнишевському й Синельникову ордени, того ж дня старий отаман назвав молодого майора своїм побратимом. Калнишевський послав козацьку партію навздогін за татарами до Кафи, Донський полк готувався до походу на Карасу–базар і на Бахчисарай.

…Відпочивають донці перед походом: хто спить просто неба, хто гріється біля багаття. Майор Синельников, загорнувшись у шинелю, сидить обіч у темряві, відтісненій полум’ям. Хай погомонять собі козаки. Який би офіцер простий не був — усе ж начальник; хай повечеряють, а тоді й самому можна буде піти спочити до намету командира корпусу.

— Народ гине, як мухи, на вулицях покотом лежать трупи, вже ніхто їх і не ховає, — долинає до вух Синельникова чийсь притишений голос.

Майор знає про це. Як тільки війна — доконче з нею в парі морова пошесть іде. Коли починає владарювати смерть, вона втрачає міру й будь–який глузд.

— Багаті позачинялися у домах, дьогтем повимащували стіни й двері, не виходять і теж уже пухнуть з голоду.

— Пухнуть! Поки вони спухнуть, бідні виздихають. Панство до Петербурга утікає.

— Ба ні, в Петербурзі карантин. Туди нікого не впускають, але то не лише через чуму. — І вже зовсім тихо: — У Москві об’явився цар–батюшка Петро III. Не вбили його — врятувався. На столицю збирається йти, престол у німкені відібрати хоче…

Синельников дослухався, Уже й вони сучать цю плітку? Погано про Орлових думають… Приглянувся до козаків. Крізь миготливі язики полумені проступають освітлені блідою червінню обличчя — запитливі, наполохані новиною.

— А що тоді буде?

— Права всім дасть, волю… Тоді не встиг.

Майор затримав погляд на молодому чорновусому козакові. Той повертав голову то до одного сусіда, то до другого: по збентежених очах видно було, що якась думка навалом припливла до його мозку, він аж прижмурився, наче злякався, що вона виллється з очей і стане явною.

— Волю дасть? — запитав він згодом. — Цар? — І, помовчавши, міркував уголос: — А чому б і ні… Скільки років між людом бував, сьорбнув, напевно, нашого…

— Якби він бачив, а міг таке бачити, коли вже ходив по Русі, як розпинав поміщик мою матір за те, що сховала дочку, сестрицю мою, од наруги. На дверях, мов на хресті, розіп’яв і шмагав канчуками, а я, малий іще, скиглив від страху, сховавшись за скринею. Якщо він таке бачив, то, може, й…

— Прокляті!.. — знову голос чорновусого. — Вішати їх, живцем палити на вогні… Ба, який він з виду, той цар Петро?

— Ставний, кажуть, чорнявий… Красень!

— Чорнявий… Ставний… — повторив козак і, заглибившись у себе, дивився у той бік, де за пломінню у темряві сидів майор.

Так, це були ті самі очі!

Потім козак підвів забандажовану вище ліктя праву руку і мовив ніби й не до речі:

— Додому відправлять. Навоювався…

Чи не тої миті у душі простака зродився народний ватажок? Чи не тоді в мозку неписьменного козака вперше зблиснула думка уподібнитися ликові покійного царя і сягнути по скіпетра?

Так, це був він… Синельников аж тепер пригадав собі його. Був то козак хоча й з небоязких, та якийсь жалісливий. Майор одного разу аж здивувався. В якомусь аулі в степах Джамбуйлуцької орди козаки вирубували все живе до ноги, ганялися, очманілі від крові, за дітьми й жінками — спиняти годі було: смерть прийшла до влади й летіла над землею у всій своїй жахливій потворності, меч підносився вище за голову, і мечем керував не розум, а жорстокість, — і враз майор побачив: у полум’я палаючої саклі вскочив козак, вихопив з вогню хлопчину–підлітка, посадив його попереду себе в сідло і, повернувши коня, поскакав у шелюги. Це був той самий, що потім сидів за вогнищем зі забандажованою рукою. Чекай, а як же міг цей же жалісливий мужик кількома роками пізніше недбалим помахом хустини віддавати в петлі сивих офіцерів і їхніх жінок під Оренбургом?

А міг. Чому б і ні… Людина, отримавши необмежену владу, втрачає міру і глузд… Що ж діється тоді з сумлінням? Певно, людина, ставши володарем, подає совісті якісь аргу–менти, адже мусить хоча б у власних очах бачити свою жорстокість доцільною. Чей же не може признатися собі самій, що сіє смерть лише зі страху перед програшем.

Пугачов, якому призначено було орати поле, вбивав. І проголошував, що чинить це в ім’я добра людей, які працюють на землі. Він і справді робив це для них.

Синельников, захищений присягою, убиває теж в ім’я людей, що сидять на троні. А міг би він ходити в тозі вченого…

Жінці, якій природа призначила бути куртизанкою, несподівано дісталася влада, і вона стала вбивцею зі страху втратити її.

Пугачов убивав заради себе і таких, як той татарчук, вихоплений з палаючої саклі. Синельников убиває заради себе і її величності. Її величність теж убиває заради себе і таких, як полковник Синельников. На диво подібними засадами керуються всі вбивці!

Але ж убивця вбивцеві не пара. Що вивіряє їхню віру в правоту й доцільність своїх вчинків? Смерть. Пугачов помер на пласі без стогону й каяття. Чому ж вив перед смертю, наче пес на поворозці у псаря, вінценосець Петро III у Ропшинському замку? Хіба лише зі страху? Але ж цей страх міг огорнути й Пугачова… Ні, порожнеча, в яку кане людина, що свідомо живе на світі у неправоті, лякає її. Лякають людський осуд, якого ніхто за життя не наважиться висловити, забуття або лиха пам’ять. І тому вбивця, свідомий у злочинності своїх вчинків, хапається за життя, щоб віддалити неминучу ганьбу.

Цікаво, як би ви, ваша величносте, конали на пласі, коли б Пугачов…

А я?

Синельников прокинувся зі задуми, скоса позирнув на ад’ютанта. Ні, ні, досить уже… Треба нарешті витрусити з голови небезпечні думки: йде служба, росте кар’єра, котиться казенний ридван завойованим кримським степом, — геть, геть вільнодумство; що воно дасть йому чи людям?

Чвалували степом бахмати, запряжені в повіз. В’їжджена ґрунтова дорога прослизала бурою поземкою поміж колючим кураєм і сухим тамариском, ніщо не затримувало зору серед рудої рівнини, і було якось незахисно: самотній екіпаж мчав, сполоханий безлюддям і невідомістю чужого краю. Коні сповільнили біг аж тоді, коли на обрії з’явилася плоска вершина Ак–каї[19].

— Лобне місце невольничої столиці Криму, — промовив ад’ютант, кивнувши рукою у бік гори.

— Як це розуміти? — спитав Синельников. Він радий був, що супутник перервав його нав’язливі роздуми.

— Тут не один зустрів свою останню годину. Бачите он — круглий, ніби жорно, камінь. На ньому стинали голови невольникам–бунтарям і сейменам — ханським гвардийстам, що відмовлялися йти на джихад[20], непокірним татарським вельможам і жінкам–перелюбницям… На цій горі помер від меланхолії жорстокий Крим–Гірей.

Парадокси… Тиран–меланхолік! Іван Грозний призначав собі непосильні церковні покути за свої криваві гріхи. Нерон грав на цитрі, коли горів підпалений ним Рим. Катерина просльозилася, дізнавшись, що в Петропавловській фортеці померла від сухот княжна Тараканова[21]. Сльози розпачу Крим–Гірея за чарівною Делярі–бекечі увічнив у мармурі іранський скульптор Омер — у Бахчисарайському фонтані…

— Від меланхолії, кажете? Невже в озері пролитої ним крові не зумів утопити свою любов до полонянки?

— Не знаю, скільки в тому правди, але я останні роки прожив безвиїзно в Криму, то й наслухався усілякого… Кажуть, що його душевний злам спричинила не смерть Делярі–бекечі. Він примусив замість себе плакати мармур, сам же помислював, як і його предок Іслам–Гірей III, відірвати Крим від Порти. Султан Мустафа запроторив його на острів Хіос, та перед початком війни повернув до Криму, бо спотребилися татарські орди під рукою владного полководця. Хан уже був певен своєї перемоги, та друге входження на бахчисарайський престол ознаменувало лихе провіщення…

— Розказуйте, розказуйте.

— Отож їхав гордовитий витязь у супроводі великого загону сейменів довгою і тісною ущелиною Ашлама–дере, минаючи караїмську фортецю Чуфут–кале. Ущелину загатив народ, хан жбурляв жменями мідяки і, певно, думав про килим, на який ось–ось стане в залі Дивану, а чотири беї піднесуть його, взявшись за краї килима, напевно, складав уже плани, як вирвати Крим із кліщів, один важіль з яких у Стамбулі, а другий у Петербурзі. А може, помислював про криваву помсту і козакам за смерть Іслам–Гірея, хитрого союзника гетьмана Хмельницького, якого отруїла козачка — найулюбленіша ханська ханим, бо ж великий Іслам посягав свого часу за нагайкою, щоб вигнати нею турецькі гарнізони з Кафи, Керчі й Ахтіара… Можливо, мізкував про те, що коли б не зрадив Іслам–Гірей гетьмана, то склалась би інакше доля його краю… Або ж пестив у думках холодні мармурові стіни ротонди — вічного терему коханої Делярі–бекечі, що височіє за гаремним садом, — хто зна… Та враз несподіваний гуркіт пролунав в ущелині: могутня скеля, що століттями висіла напіваркою над вузькою дорогою, обвалилася й заваравила вниз, високим валом загородивши прохід. Схарапудилися коні, заверещав натовп, якусь мить стояв здиблений аргамак Крим–Гірея у подиві й страху. І тут пролунав чийсь трубний голос, а може, то причулося хаканові: «Горе Кримському хаканатові!» Хан завернув коня і крикнув: «Назад!» Мов шалений, скакав долі ущелиною, за ним мчали сеймени, гнані страхом і передчуттям лиха; день і ніч не спиняли вони коні, аж поки хан не допав до юрти мурзи Едісанської орди за Бузьким лиманом. Хан збожеволів, так його й назвали — Деліханом, але був він сильний і владний, тож зневірені й розлінивлені номади враз спалахнули колишньою войовничістю. Едісанці прорвали лінію старшини Андрія Порохні на Молочних водах і увірвалися до Бугогардівської паланки; хан помчав на Калміус і, захопивши зі собою Джамбуйлуцьку орду, рушив на Самарську й Орельську паланки останньою спустошливою навалою. Горіла безборонна Україна, з якої Калнишевський вивів війська під Очаків і Кінбурн, вкривалася попелом. Полишивши спустошені Запорізькі Вольності, повернувся Крим–Деліхан з великим ясиром. Але до Бахчисараю, заворожений зловісним провіщенням, не вступив. Зупинився біля Карасу–базару і на плоскій, як стіл, Ак–каї справив криваву тризну. «Ні одного бранця шолудивому султанові!» — проголосив на бенкеті й наказав стинати невільникам голови, перед тим зґвалтувавши жінок. А коли вже сам наситився скаженою розкішшю й кривавим видовищем, покликав до себе шістьох музикантів і, замирений, спокійний, тихо плачучи, попросив їх грати. «Хай дивиться світ, — мовив він, конаючи, — як умирає останній великої орди, столиці кримської, незліченних ногаїв і гірських черкесів великий хакан. Жили ми звірами — умираємо, як люди…»

…Коні йшли поволі, пробираючись вузькими провулками Карасу–базару, затуленого сліпими стінами від очей перехожих. Тут було спокійно, і подумав Синельников, що, напевно, вже довіку не кишітиме бранцями й купцями запущений сьогодні людський базар. Ось порожніє він праворуч, лопотить на вітрі лахміттям подертих наметів, у яких ще недавно купці з усього світу оглядали голих дівчат, де розлучали матерів з дітьми і заковували в кайдани чоловіків, відправляючи їх на галери. І ствердив у думці полковник, що не можна аж так чорно й безнадійно дивитися на світ, адже все–таки людство розумнішає. Хай у Московії кріпацтво, але ж це не работоргівля. Хай ще довго переслідує Синельникова посиніла від морозу голова Пугачова, що крутиться на колесі серед Болотного майдану, — проте хіба зрівняєш акт правосуддя, хоч і жорстокий, з дикими оргіями, що шаленіли на цій горі?

Ні, треба тверезо дивитися на світ і поблажливим бути до вчинків власть імущих, миритися зі злом і вчитися бачити добро. Його ж таки чимало. А втім, чи може існувати держава без тюрем і катів? Таж ні… То навіщо шматувати душу, виплекувати в голові небезпечні думки, сходити на манівці? Полковник Синельников був людиною і нею залишиться. Але на цій людині казенний мундир, і немає жодного сенсу міняти його на арештантський одяг.

Вперед! У Бахчисараї чекає на нього багато справ. Адже Крим–Гірей не був останнім ханом. У столиці Кримського ханства владарює сьогодні недолугий Сахіб, а в почекальні Потьомкіна в Петербурзі, застоявши чергу за кошовим отаманом, чекає ще один нащадок Чингісхана, брат Сахіба — калга Шагін–Гірей.

Обер–шталмейстер Лев Наришкін сам об’їжджав буйних аргамаків, що їх подарував Калнишевський його сіятельству. Потьомкін готувався до подорожі до Москви.

Завтра в дорогу. Нині він ще граф, а за тиждень його вже називатимуть князем Таврійським, а може, і… найвищим титулом. Сталося!

У негліже, розкуйовджений, Потьомкін чухмарився перед дзеркалом. Налив з графина горілки й цокнувся з однооким двійником.

— Будь здоров, всесильний князю Таврійський! Будь здоров, ваша велич…

Григорій Олександрович круто повернувся від дзеркала, поставив келиха на стіл, око втупилося у двері.

— Ні, чорта з два! — промовив голосно. — Тепер підслуховуйте, ви всі вже в мене у жмені.

Він нервово заходив по кабінеті, зупинився біля стола, погляд упав на книгу в саф’яновій оправі — отак вона лежить тут і досі не розкривана, хоч минуло, мабуть, більше місяця, як її підсунула своєму фаворитові цариця. Що ж воно за цабе? А–а, Вольтер. Я так і знав. Ну, матінко, недовго й ти фіґлюватимеш з ним. Досить уже Росії французького просвітительства та його ідей. Ми вже мали час переконатися в тому, що досить. І крім того, двір — не Академія наук… Ану–ну, що ж то за така мудрість у тому вольтеріанстві?

Потьомкін навмання розгорнув книгу, пробіг очима перші рядки сторінки.

«Ставши генералом єзуїтського ордену, — читав генерал–аншеф французький текст, — Ігнатій Лойола розробив головні засади політики єзуїтів, за якими шпигунство, обман, підкупи, наклеп, убивство стали офіційно визнаними засобами діяльності ордену… 1662 року папа проголосив його святим».

— Ого! — Потьомкін уже з цікавістю читав далі.

«Замолоду майже божевільний, переслідуваний видіннями Святої Діви й дияволів, мало не потрапивши стараннями батьків до будинку для душевнохворих, він утікає до Віфлеє–ма, потім до Барселони, Парижа. За юродиві ідеї у паризькому богословському колежі його шмагають різками, та врешті у Римі він знаходить учнів…»

— Впертий, люблю таких.

«Отже, якщо ви хочете прославити своє ім’я, будьте божевільним, аби лише ваше божевілля відповідало духові часу, в якому живете. Може статися таке, що вас повісять, але якщо цього не станеться, то, можливо, на вашу честь ще воздвигнуть вівтарі».

— О мосьє Вольтер, ви воістину мудра людина! — вигукнув Потьомкін. — Недурно, матінко… П’ю за вас, філософе, і за божевільних упертюхів! — Він надпив з келиха. — Маєте рацію, світ належить сильним і спритним. Шибеницю ми обминули — на нас чекають вівтарі. І, як каже Біблія, — а я мало не став ченцем, — «між ранком і вечором вороги твої розпадуться, а з ними пропадуть і почесті їх, і вмруть вони, не дійшовши до розуму».

Він ще раз повернувся до дзеркала: на нього дивилося неблимне й жорстоке у своїй мертвоті скляне ліве око, яке замінило живе, що його втратив тоді, коли вперше пішов ва–банк, у правому ж причаїлася злість. Потьомкіну враз згадалися страшний фізичний біль, і приниження, і розпука, що охопили його тоді, коли доктор Массо одягнув на голову камер–юнкера скісну чорну пов’язку й дозволив вставати.

Куди тепер? До цариці — просити її жалощів? До царициних апартаментів на посміх придворним, на глум кавалергардам і лакеям? Все пропало. Проклятий Орлов… І відімстити нема сили.

Залишив записку цариці, в якій подякував за милості, й подався в далеку дорогу — до підмосковної Троіце–Сергієвої лаври, де поклав собі продовжити своє існування у чернечій рясі.

Гра то була чи відчайдушний рішенець — не міг би нині сказати, бо тоді, один раз за життя, він був насправді нещасливий. Але в душі таки жевріла надія: матінка–цариця встигла ж бо спізнати його силу й пристрасть під час найпотаємніших зустрічей у її алькові. І надія та не зрадила. Не встиг він ще висвятитися в монастирі, як прибув від цариці посланець з листом, в якому вона наказувала Потьомкінові очолити депутацію від башкирів, татарів і калмиків до Комісії нового уложення.

— О пресвятий Сергію, я поклонюся тобі й чималу жертву принесу церкві, якій ти покровительствуєш, тільки допоможи мені ще раз, останній раз у житті! Благослови мене на те, що я задумав.

Потьомкін перебивався з хліба на квас поза царським двором, Орлови росли і завдяки війні досягли свого апогею. Російські брандери[22] під командою Олексія, який, до речі, не знав ні флоту, ні правил морського бою, увірвалися до Чесменської бухти біля острова Хіосу й дощенту спалили турецьку ескадру; Григорія призначено головою військової ради. Бачив Потьомкін, що не здобути йому висоти на штатських загумінкових посадах, і він, одягнувши мундир майора, подався на театр воєнних дій у розпорядження князя Прозоровського.

Доля сприяла йому. Потьомкін знову повірив, що став її обранцем. Спочатку відзначився у битві під Фокшанами, а під Сілістрією, очоливши відділ, до якого прикомандировані були козаки, вщент розгромив семитисячний корпус кінноти Черкес–паші й відібрав у нього всю артилерію. Прозоровський змушений був визнати у своєму донесенні цариці, що причинець здобутої перемоги — Потьомкін, і за місяць — о пресвятий Сергію! — Григорій Олександрович отримав милостивого листа від її величності.

«Милостивий генерал–поручику і кавалере, — дарувала цариця у листі і ласку й чин, — я вірю, що все ви робите з гарячого старання для батьківщини й особисто для мене. Але не наражайтеся без потреби на небезпеки. Я завжди до вас прихильна…»

Генерал–аншеф стояв перед дзеркалом з томиком Вольтера в руці, гризучи нігті; на нього дивився розчухмарений циклоп, якому стократ виплатилося втрачене око.

Після інциденту в більярдній цариця почала помітно холонути до Орлових. Правда, героєві Чесми влаштувала у Петербурзі парадний прийом, та, надавши йому почесне прізвище «Чесменський», зразу ж послала його до Ліворна. Григорія відправила на смертельний герць — приборкати чумний бунт у Москві.

Потьомкін воював. Цариця чекала на нього з лавровим вінком, та серце жіноче химерне, навіть якщо воно царське.

Із Царського Села до Петергофа карету Катерини супроводжував двадцятивосьмирічний гвардійський поручик Васильчиков, вродливий і скромний офіцер. Сорокатрирічна цариця, якій через війну марно збігали останні роки молодості, пожаліла себе й віддала Васильчикову золоту шкатулку в подарунок за зразковий порядок відділку.

Григорій Орлов, уцілілий після московської операції, саме в той час перебував у Фокшанах на переговорах з турецькими послами. Він ще раз понадіявся на свою всесильність: задешпетував з Румянцевим, погрожуючи йому шибеницею, зірвав переговори й поїхав до Ясс, де ніч і день бенкетував у подарованому колись царицею діамантовому костюмі за мільйон карбованців. Та його всесильність закінчилася разом з бенкетом: тут його застала приголомшлива звістка, що в апартаментах цариці оселився якийсь Васильчиков.

Орлов погнав щодуху до Петербурга, та його зупинили в Гатчині під приводом карантину. Григорій, близький до самогубства, бешкетував, а тим часом цариця витурила парвеню Васильчикова з палаца, всунувши йому до кишені тридцять тисяч карбованців асигнаціями, і викликала з театру воєнних дій Потьомкіна вже в чині генерал–ад’ютанта її величності — офіційного фаворита.

Нарешті сталося те, чого так уперто домагався зубожілий дворянин Гришка Потьомкін, мужньо витримуючи приниження, фізичні муки і тягар військової служби. Бо далі пішло все так, як у казці про золотий горщик: що захочеш, те й маєш. Невдовзі Григорій Олександрович посідає місце президента Військової колегії, стаючи фактичним керівником війни з Пугачовим, цариця призначає його генеральним губернатором Новоросії. Орловим Катерина віддає мармуровий палац над Невою, поблизу Троїцького мосту; Потьомкіну ж доручає впускати їх до двору на власний розсуд.

Григорій Орлов впадає у меланхолію, від самогубства його врятовує прислуга. Олексій робить ставку на останній шанс: він підступно заманює у пастку княжну Тараканову під час банкету в Ліворні й привозить її до Петербурга. Катерина доручає слідство над самозванкою Шешковському, а Олексієві докоряє за те, що зганьбив царського мундира, справивши з авантюристкою весілля і медовий місяць на адміральському кораблі «Три ієрархи». Олексій пиячить, блазнює на вулицях Петербурга, чіпляється до перехожих, що не впізнають його, героя Чесми, б’є в обличчя нижчих за рангом офіцерів, якщо якийсь не віддав йому честі за статутом.

— Так минає слава світу цього, — прошепотів Потьомкін. — «Хочеш піднести когось — піднеси, хочеш принизити — теж піднеси». Мудра і страшна арабська приказка. Та поки вона застосується до мене, я візьму у свої руки всю Росію — від Петербурга до Уралу, від престолу до царициного алькова!

Григорій Олександрович ступає крок уперед, із дзеркала посунула на нього цибата постать, і хтось за нею підбігає. Це генерал–ад’ютант Каменський. Потьомкін оглянувся.

— Що там?

— До вас проситься на прийом кримський калга–султан Шагін–Гірей.

Потьомкін голосно засміявся.

— Невже? Але ж вельможний калга тиждень тому вимагав, щоб я перший прийшов до нього як до представника самостійної держави. А нині він робить мені честь персональним візитом? Ха–ха!

— Однак, ваше сіятельство, він не хоче скидати чалми і я не смів йому дозволити являтися з покритою головою перед очі, кгм… перед…

— Скажи йому, що їсти він може в нас, що забагнеться, а одягатися мусить так, як усі.

— Я подібне говорив йому, він же благає пощадити його від такої ганьби: калгу, що прилюдно зняв чалму, Крим не може визнати ханом.

— Он що! — Григорій Олександрович ударив руками об поли. — Цей теж хоче влади! Один привілеїв домагається, другий вінця просить. Ай–яй!.. А в мене так мало скарбничок з коронами й законами. То ти скажи йому, що коли Крим його не прийме, я запишу його капралом до Преображенського полку. Ха–ха! А втім — клич, хай заходить у чалмі.

Потьомкін дивився услід ад’ютантові, а на пам’ять приходила чітка згадка:

«Милостивий батьку, Петре Івановичу! Правдивість моєї прихильності примушує мене зобов’язатися назавжди бути вам, милостивому моєму батькові, до послуг. Сподіваюся на вашу милість, що запишете мене до головного Кущівського куреня. Вашої вельможності завжди готовий слуга…»

Фарс? Ні, цей лист, писаний під стінами Сілістрійської фортеці на Дунаї до кошового отамана, що після розгрому Черкес–паші й захоплення в полон самого командира турецького корпусу відійшов із військом на форпости по Бугу, спонуканий був щирим розчуленням воїна, що бачив справжній лицарський бій.

Такої навальної кінної атаки йому не доводилося спостерігати за весь час війни. Великим тріангулом[23] разом рушила з копит двотисячна козацька команда зі свистом і гиком — хоч би один ряд зрунтався у бігу! — гостра колона, немов спис, врізалася в бойові порядки турків, і ніщо вже не могло її спинити: хто не втік, той під копитами, шаблі крешуть, флінти дзявкають, несамовитість у очах, рев із тисяч грудей, що лякає усе живе на світі, а збоку сивовусий дідуган на коні: «Добре, браття! Славно, панове–молодці!» — він тримає команду в руках, ніби на повідді, повертає дві тисячі воїнів у який хоче бік — одним помахом шаблі… Кращої військової школи не бачив Потьомкін, і коли закінчилася баталія, попросив у Прозоровського закріпити за ним козацький кіш на весь час війни.

«Чолом тобі, — скинув шапку кошовий отаман, запрошений до намету Потьомкіна, і крізь густі довгі вії проштрикнув пильним поглядом молодого одноокого майора. — Раді служити».

Знайомство з Калнишевським було для Потьомкіна несподівано коротким. Він чекав від степового ватажка раболіпної тиради, якою той, на східний кшталт, конче захоче попишатися перед лудою царського офіцера в еполетах і аксельбантах, навіть налаштувався було припинити отаманське многослів’я, бо ж бій ще не закінчений, і трохи розчарувався стриманістю Калнишевського, що мовчки вислухав наказа і тут же скомандував в атаку. І знову справжня радість охопила Потьомкіна, коли спостерігав за видовищем нового козацького бою. Тоді він і написав Калнишевському того листа…

А потім — братання, і пісні, і вручення нагород у наметі кошового отамана над Бугом у день його тезоіменитства. Тепер Потьомкін уважніше приглянувся до Калнишевського. Його стриманість, що діткнула амбіцію майора під час знайомства, вже ображала гонор генерал–поручика, але гра зайшла надто далеко, Калнишевський великодушно записав до Кущівського куреня його, Прозоровського і Кутузова. Князь повісив на шию кошовому ще одного ордена — зі зображенням Петра Великого; огрядний і добродушний Кутузов мовчки вклонився за честь вписання до козацького реєстру, майор Синельников скептично посміхнувся, стоячи обіч, — у почесні сіромахи записатися не хотів… Потьомкіну забажалося таки зламати кригу гордовитості старого лицаря, викликати на його обличчі вдячну посмішку несподіваним і приголомшливим подарунком.

Він вийняв із кишені жилета срібного годинника, причепленого важким золотим ланцюгом до петельки, та ланцюжок чомусь ніяк не відчіплявся від камзола, Потьомкін засіпав його; він вже сердився на себе за свого жеста, йому, правду кажучи, стало шкода дзиґарів, але відступати вже було пізно: на нього дивилися всі, й кошовий теж. Він зі злістю відірвав ланцюга разом із петелькою і подав годинника Калнишевському.

— За хоробрість твою, кошовий отамане! Руки в Калнишевського опущені, генерал–поручик тримає у простягнутій руці срібні дзиґарі.

— Це дзиґарі, — пояснив Потьомкін, навіть не допускаючи у свідомості, що можна відмовитися від такого подарунка.

— Цяцька… — пригаслим голосом мовив Калнишевський і спохмурнів, наче пригадав щось надто прикре. Пшеничні острішки брів опустилися на очі, він доторкнувся пальцями до ордена, якого йому тільки–но почепив князь Прозоровський. — Для нас, козаків, найбільша нагорода — перемога в бою. Правда, ми вже навчилися брати медалі та ордени… А ось такі винагороди за козацьку кров… Але сьогодні ти мій підлеглий, козаче Нечосо, сам цього захотів. То візьму оці дзиґарі не як нагороду, а як подарунок від нижчого рангом. А найдалі за тиждень я споряджу за твоїм наказом дві тисячі піхотинців на тридцяти восьми човнах і пошлю їх Дніпром, морем аж до Дунаю, під стіни Сілістрійської фортеці. Розіб’ють козаки турецьку флотилію, упаде фортеця — тоді ти зі своєї милості даси мені й моїм лицарям заслужену нагороду.

— Я винагороджу вас, — з тамованою досадою мовив генерал–поручик.

Кошовий узяв годинника, зиркнув на нього й запхав до кишені каптану. Потьомкін упритул глянув на Калнишевського, хотів упіймати хоч маленький проблиск вдячності на його обличчі, та отаман уже думав якусь свою думу, забувши про подарунка.

…Григорій Олександрович підійшов до письмового столу, сперся на нього томиком Вольтера. У грудях заворушилося щось прикре й гіркувате.

«Треба було прийняти… Треба було прийняти старого, — влазили у свідомість докори. — Аргамаки ж — як змії… Хоча б за них. Треба було прийняти — турецька флотилія вщент знищена в гирлі Дунаю, Сілістрія здалася. Того дня, коли вона впала, підписали мир у Кучук–Кайнарджі. Я ж обіцяв винагородити… Нічого, я їх ще винагороджу… Але треба було прийняти хоча б останній раз. За румаків? Румаки — за дзиґарі. Ми квити. А за службу Бог заплатить… Так минає слава… Треба було прийняти? Шістсот козаків з Барвінкової Стінки перейшло до Пугачова. Прийняти?!»

Потьомкін узяв зі столу свіже донесення Слобідського генерал–губернатора Щербиніна: «Барвінківські козаки з полковником Іваном Гараджою вчинили акт жорстокого вбивства. Поміщик Сошальський повішений…»

«Прийняти? Затвердити привілеї цій новій пугачовщині?! Досить. Повоювали — і квит! Турки на колінах, а козакам… Хай ще трохи Румянцев покомандує Малоросією, а там — одна Новоросійська губернія аж до Чорного й Азовського морів! І губернатором буду я. Єдиний самовладця, якому з України возитимуть колишні козаки джерельну воду!»

Відхилилися двері, вкрадливий голос тихо прошелестів:

— Салам алейкум…

«О, ще один південний царьок. Це той, що боїться чалму зняти. Поноси ще трохи, поноси. Потім зніму — разом з головою».

— Алейкум салям! — Потьомкін перетяв навскіс приймальний покій і зігнувся у пояс перед Шагін–Гіреєм у насмішкувато–шанобливому поклоні, змахнувши перед його носом розкуйовдженою гривою. — О великий з великих калго–султане, як мається ваша чалма?

— Ваше сіятельство, хай продовжить всемилостивий Аллах вам життя, у доброму настрої сьогодні, то возрадуюся і я, порох ніг ваших, вашими благодіяннями! — Шагін–Гірей, не розгинаючи спини, запобігливо никав очима по велетенській статурі генерал–аншефа, Потьомкін відзначив у думці, що цей царьок не страшний, що його можна спокійно благословити на кримський престол. — Правда, — продовжував калга–султан, — я не що інше, як брила землі, однак походжу з древнього коліна Чингісхана…

— Ну, певно, певно, — Потьомкін заспокоїв Шагін–Гірея примирливим жестом. — А ти, мабуть, ханства хочеш? — спитав, по–змовницьки прикладаючи долоню до уст.

— Батьківщина кличе мене, ваше сіятельство. Мій брат Сахіб, хай милостивим буде до нього Аллах… Чи може мій брат, що сів на необ’їждженого коня, їхати по своїй волі, незалежним шляхом, віддаючи одночасно повіддя до рук іншому?

— Що ти маєш на увазі? — насторожився Потьомкін.

— Сахіб шле фірмани султанові… А Крим став незалежним.

— Звичайно, звичайно! Твого брата треба і справді до рук прибрати.

— Сахіб такий, що коли б він став торгувати чалмами, то люди почали б родитися без голів.

Потьомкін лунко розсміявся.

— О, тепер я уже знаю, чому ти так упирався зі своїм тюрбаном! Носи, носи на здоров’я… Ну, гаразд. Забирай свій почет, гарем і прямуй до Бахчисарая. Там зголосишся до полковника Синельникова, начальника гарнізону.

— Як то — зголошуся? — зніяковіло перепитав Шагін–Гірей. — Який гарнізон? Адже за угодою у Карасу–базарі Крим оголошений незалежним. Навіщо вільних охороняти?

— Постій, постій, — примружив око Потьомкін, скляне холодно дивилося на калгу–султана й морозило страхом; генерал–аншеф підступив до Шагін–Гірея. — Тобі нічого не говорив мій ад’ютант? Нічого… Так ось що: на всяк випадок запишися хоча б капралом до Преображенського полку. Хан, що не розуміє політичної ситуації… Від Порти захищатиме тебе бахчисарайський гарнізон! Словом, запам’ятай на весь час твого ханування таке: якщо господар любить грати на бубні, домашні мусять уміти танцювати… Ну, йди, йди, доки я не роздумав.

Шагін–Гірей хутко причинив за собою двері, Потьомкін засміявся йому вслід. Узяв келиха зі столу, допив. Тільки тепер запримітив, що весь час не випускав з руки томика Вольтера.

— А на нашу честь, — промовив, — воздвигнуть вівтарі, маестро Вольтере! І вам, і мені. Ви собі пишіть про всіляких там Лойол, може, ваші писання колись сподобаються людству і воно оцінить вас належно. Та мої книги ось тут…

Захмелілий Потьомкін підійшов до книжкової комоди й почав викладати на столика книги. Одна впала на долівку, розгорнулася, і дивовижні сторінки–асигнації в сотні, тисячі карбованців вишкірилися до свого власника двоголовими орлами.

— Ось що я маю. Бібліотека грошей! І за них воздвигатимуть мені вівтарі. За життя… За життя! А на те, що буде по смерті, начхати. Маю владу, маю жінок, саму царицю тримаю у своїх руках. Я граф… Завтра буду князем Таврійським. Але мені цього мало. Царства хочу!..

А коли охолов, покликав до себе ад’ютанта й наказав:

— Поклич обер–шталмейстера, хай доповість, чи об’їжджені козацькі румаки. А сам гляди, щоб на завтра все було готове в дорогу: не можна мені спізнитися на московські торжества.

Розділ дванадцятий

І враз Мамаїв кінь, вирисуваний на казематній стіні всюдисущим химородником, повернув до колодника голову, блимнув чорним вологим оком, махнув головою, показуючи на свого вигнутого хребта, стукнув копитом; умить скочив в’язень на коня, припав до хребта, і сивий огир, здибившись, щосили вдарив передніми копитами у двері. Гримнули обаполи залізної затули об коридорні мури, упали ниць вартові, вражені неймовірним жахом. Кінь з вершником вихопився на монастирське подвір’я, збив з ніг архімандрита Досифея, що саме вийшов, ситий і вдоволений, з трапезної, і знявся над пожовклими березами, над гострими шпицями ялин; унизу здивовано зорили десятками синіх озер посумнілі острови, а море котило на берег вали лютої хвилі; тихі салми[24] вже затягувалися крижаною паволокою; дерев’яні церковці на горі Сокирній і на круглоголовій Ґолґофі щораз маліли, звужуючись до цяточок, а далі й зникло все, мовби ніколи не було на світі Соловецьких островів. Крилатий козацький кінь летів супроти часу і врізався з вершником у товщу прожитих років.

А потім мчав неозорими степами, ховаючись у волотті високої тирси. Позаду вершника сиділа, обнявши його за стан, молода жінка, вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по споловілих травах, та вершник чув лише те слово, яке йому найдуж було потрібне; кінь перепливав і вбрід долав Псло, і Ворсклу, і Орель, і Самару, і Вовчу, поки не спинився пити воду з Берди, що прокрадалася між високими берегами до Азовського моря, придушена важкими осінніми туманами.

Пив кінь солодку воду і чекав, щоб піднялося сиве покривало над річкою, та воно залягло ще нижче, і тоді на ньому спливли і поволі потяглися супроти течії жевріючі вершини дубів й вершки тополь, схожі на жовті жагелі. А потім туман ліг на саме лоно ріки, втулився поміж береги й поплив разом з водою до лиману, і тоді над самим берегом моря забовваніла земляна фортеця з валами й сторожовими вежами; біля валів снували зморені козаки зі заступами, копали землю й носили її мішками та возили возами, і покрикували на них, вимахуючи нагайками, царські офіцери.

Вершник упізнав Петровську фортецю, бо ж Мамаїв кінь ніс його супроти часу, врізуючись у товщу прожитих років; вершник тут уже бував. Хто зна, де нині ці знедолені люди, та ось вони насипають вали, плугатарі орють лінію, що називається Дніпровською, врізаються у підчеревину Запорізьких Вольностей, будують бастіони супроти самих себе, щоб легше було потім їх самих упокорити, валять козацькі хати, зимівники, вирубують ліси, бо від Берди до Дніпра мусять збудувати сім фортець, а перша з них — Петровська над Азовським морем.

Офіцери підганяють нагайками землекопів, їм допомагають козаки з білими тасьмами на шапках — це ті, що погодилися замість лопати взяти до рук канчука, — а десь знімається пісня і квилить над розораним степом.

Гребе копитами сивий кінь, ірже — гей, та навіщо ж він виносив пана свого з неволі в неволю? Б’є копитом незагнузданий кінь, і зривається, і летить вихором навмання, витягнувши гривасту шию; лопотить вітер гривою, кінь вершника не слухає, втікає від неволі, що обступила світ з усіх боків. І враз зі свистом налітає на втікачів аркан, падає кружальцем на буйну голову коня — годі тобі розтривоженим гуляти! — зашморгнулася петля й потягла обох у провалля…

Павло скрикує і прокидається.

«Знову, знову кінь мій приснився. Оце й уся моя воля. Повік».

Лік днів губиться. Любимський лише здогадується, що надворі починається осінь: за фортечними мурами лютує вже Студене море, б’ється об валуни; за віконцем, що засвічується тепер лише на часинку, іноді пролітають жовті березові листочки — вістуни осені. Незабаром віконце зовсім погасне, і тоді лік нескінченних казематних днів загубиться назавжди.

І знову й знову одне й те ж повертається до свідомості: таки нема чого жити… Незрозуміло, чому засуджені на смерть так радо приймають заміну смертної кари довічним ув’язненням? Чи тому лише, щоб потім, у тюрмі, збагнувши беззмістовність свого існування, накласти на себе руки? Або щоб животіти гірше найнікчемнішої тварини? Чи не краще зразу ж віддати голову катові? Ба ні… То в чому ж річ? Певно, страшно йти на плаху. А чого страшно — болю? Але ж кожен знає, що болю відчути не встигне. Замаху сокири лячно. А може — небуття. Ну, а від своїх рук добровільний, усвідомлений кінець — легший? Очевидно, легший тим, що тоді смерть приходить без насильства. Насильство завжди страшне.

…Ранньої осені 1773 року Павло Любимський повертався з Києва до Лубен: київський митрополит відмовив у посаді. Натяки Гавриїла Кременецького на анонімні прокламації, що ходять між студентами, на виступ депутата від Лубенського полку під час засідання Комісії нового уложення насторожили Павла: преподобний отець цитував його слова. Хтось же таки виніс із Грановитої палати текст до кінця не виголошеної промови. Не сподівався цього, не розраховував на це, хоч прагнув, аби його слова якимсь чином дійшли до людських вух. Невже Полетика? Він залишився в Москві до кінця роботи Комісії. Його стосунки з Розумовським… Може, далася взнаки суперечка в Лубнах?.. Або котрийсь зі секретарів. Новиков?.. Навряд. Таки Полетика.

Дивний, не знайомий досі настрій охопив Павла. Хоч були тільки слова, але це вже — діло. Початок діла. А за ним, може, й доля, покликання, мета, життєвий сенс? Словом, стався поштовх, що раптом вигнав його на давно обрану дорогу, проте не там і не тоді, де й коли сподівався. Але стався. Заскоро? Бакалавр філософії ще не готовий? Як — не готовий? Готуватися можна ціле життя і нічого не зробити. Можна дурити себе й інших, що гартуєшся до великих діл, і залишитися водночас боягузом. А що, коли це перше й останнє діло — воно ж таке незначне? Але якби й таких багато… Можливо, це початок нової боротьби? І може, він, Павло, добрий буде на початок? Поштовх стався. Й боятися піти далі було б нікчемно. Навіщо тоді говорилися високі слова?

Любимський радів і водночас тривожився. Може бути, що його вже шукають. Треба дати забути про себе. Знайти собі пристановище хоча б при парафіяльній школі. Або ж у самій Москві. Вона велика, метушна…

Чим ближче під’їжджав до Лубен, тим дужче росла гнітюча тривога. Павло фізично відчував, як вона кільчиться на дні душі, пускає отруйні пагінці, що обплутують груди, присмоктуються до кожної клітини, і вже він знав, що засіяли цю тривогу не єхидні й погрозливі натяки Кременецького, а лихі передчуття — може, з Уляною що сталося? Павло дедалі настирливіше підганяв коня, якого подарував йому батько, рушаючи в похід. Промчав через Соборну площу, минув полкову канцелярію, здалеку вгледів на вітцівському подвір’ї дівочу постать, що виструнчилася тополиною у довгому чеканні; на мить відлягло від серця, але тут же вдарив зловістям її розгублений погляд, і сльози, і хлипання на його рамені.

Увірвався до хати, мати Меланія сиділа в чорній намітці, зав’язаній понад самі очі, і тоді Павло, зрозумівши все, припав до матері.

— Батько?!

— Батько… Під Чесмою… — прошепотіла мати тихо, без сліз: вона вже виплакала свою скорботу.

Не відчуття сирітства, бо ж був уже дорослий, і не плаксивий жаль, бо не вчили плакати козацьких синів, а тільки обурення й злоба пройняли Павла, і він закричав німотно: «За віщо? За рабство, дароване щедро з царициних рук, за скасування решток гетьманських свобод, за те, що козаки на панщину пішли, поліг мій отець?»

Пригадався тої миті Калнишевський і його слова: «Оборонятися мусимо, щоб не дати запрягти себе в ярмо, призначене для худоби…». «Так ось чого варті твої слова, отамане, якими ти зваблював мене з моїх захмарних висот на рідну землю… Ось куди ти спрямував свою зброю і свою думку — не проти, а на захист тих, що запрягли народ у ярмо поруч з худобою!»

Павло вже давно почувався одуреним — ще тоді, коли дізнався, що кошовий отаман не до гайдамаків, а в ногайські степи військо вивів, ще тоді, як його батько опоряджував відділ лубенських козаків для армії Румянцева, але нині, коли особиста кривда діткнулася живого серця, він зрозумів, що його обдурено, зневажено, обкрадено. І обікрав не хтось там, а полководець, якому він повірив, котрому доля дала в руки шаблю для справедливих діл.

«Раби… Так вам і треба! Ви не заслужили на інше, — зануртувало в душі того Любимського, що колись вимарював для себе європейські або ж петербурзькі катедри, до яких більше вороття нема. — Бути вам у роботизні доти, поки розпечені до білого кайдани не випечуть вашу рабську вдачу. Всевишній Творець уподобав собі вас і дав вам меча. Упродовж віків він давав вам усе нові й нові мечі замість зламаних у боях і вірив, що ви нестимете на них волю. Ви ж ними виборюєте завжди собі тюрму. Бо віри в себе не маєте, бо ви, як той робучий віл, шукаєте собі господаря, бо засліплює вас жадоба марнославства, бо втямити того не можете, що кайдани не відразу стають залізними, а завше мають своїх предтеч: словоблудство, золоті брязкальця, лицедійство, обіцянки… Завчасно дав вам Бог меча, скоріше за думку. І ви, немов завзяті діти, воюєте, бо любите воювати, боротьба ваша стала виплодом гарячки, а не думки, невсипущої енергії, а не мети. Нерозумні єсьте, тож і карайтеся за свій нерозум — боріться за кайдани. Може, тоді, коли вони стануть такі тісні, що тріщатимуть кості, коли виїдять м’ясо на руках і ногах, коли обручі пропечуть черепи до мозку, — може, тоді ви почнете мислити. Мислити тяжко й натужно, мудрою кров’ю мозок живлячи, братерство плекаючи, гордість кохаючи, повноцінність свою осмислюючи… Тоді вам ще раз вручиться зброя».

Та враз лячно стало Павлові свого власного гніву, бо ж сам належав до цього народу, якому виносив тяжкий присуд, бо ж сам йому хоче добра… Чи не заскоро впадати у відчай: ще ж зброя не вибита з рук?

— Так мало бути, така доля, — промовила скорена горем мати. — Не карай себе тугою, сину.

— Так мало бути… — відповівлуною Павло, підвів голову і жахнувся того, що побачив. Його Уляна стояла посеред хати в латаній свиті, зморщена, знищена на чужих роботах, на обличчі не залишилося й сліду від тієї краси, що може розквітати лише на волі; зсунулася свита з рамена, і крізь пошматовану сорочку він побачив списане чорними пругами її тіло. Павло схопився зі стільця, припав до неї, судонно пригортав до себе, наче боявся, що тут же її відберуть у нього в неволю. Як він міг проклинати Україну, що стояла ось перед ним у неповторному менті своєї краси? Схлипнув з ляку, що сповниться його проклін і знівечиться враз принада його коханої: — Ні, не має так бути, ні! Встає ж народ — про Пугачова, що на Уралі, чули?

— А чули, чули, — долинув шемравий голос від порогу — у дверях стояв колишній полковник Іван Кулябка, осунутий, жовтий, похилий.

— Що з вами? — підійшов до Кулябки Любимський. — Хіба можна аж так нівечити себе жалем за бунчуком?

— Грець йому, тому бунчукові, — відказав Кулябка, сідаючи на ослоні. — Я ж по добрій волі його Максимовичеві віддав. Духу не стає… Був колись горіх, а тепер свистун. Та й не в здоров’ї річ, Павле. Якось не так я жив… І доброго чимало впорав, та все те вкрилося поганою славою у гонитві за маєтками, а вони, ті маєтки, пішли марно за моїми синами.

— Данило, чував я, уже в Петербурзі.

— Там він, там… Гадаєш, до університету просився? Мундира захотілося, офіцером став. За картами з придворними знюхався, ну, а щоб задніх не пасти… Та геть його кату… Оце недавно прибув до мене столичний кравець з рахунком на п’ять тисяч карбованців. Навіть наливайківські бочки зі золотом не врятували б мене, — гірко посміхнувся Кулябка. — Одягнувся мій Данило по–графськи, бо пообіцяв новий царицин коханець Васильчиков до двору його допустити. От і зжолобив мене жаль. Чи ж для того я випестив свого синочка, тратився на нього, розуму по заграницях учив, щоб він придворним лакизою став? Не грошей шкода, ні. Туга велика від того, що отак марнується цвіт нашого народу. Як уже син Кулябки найвищим гонором вважає одягти на себе лакейську ліврею, то що інші… Що інші, Павле?

— А може, такі, як Данило, не є цвітом нашого народу? — відказав жорстко Любимський. — А може, той цвіт не конче мусить викохуватися у полковницьких світлицях? Розум України Григорій Сковорода, що вже ось стільки років ходить зі села до села, будячи народ, — син бідного козака. А чи не став Данило будяком саме тому, що він народився у домі Кулябки? — не жалів Павло старого. — Йому завжди можна було більше, ніж іншим: більше грошей, більше пихи. Батько нижчих від себе зневажав, чому ж бо синові не перевершити батька?

— Не картай, Павле… То правда, не так я жив, як треба. Але ж бо мав я добрі наміри. Школи, церкви, екзерциції. Гм, просвітитель Кулябка… А навіщо все це, коли не зуміли ми викохати лицарів, що захистили б ті школи? Прийде лиха година — в один день позамикають двері, вікна дошками поперехрещують, і нове покоління вже темним піде по світі. Світло науки живе лише тоді, коли рука тримає зброю… Від Азова до Дніпра нові фортеці будують: ось якогось дня вийде з тих фортець військо і запряже увесь народ у кріпацьку темряву.

І свої допоможуть, є вже таких чимало, ладних сісти слабшим на шию… Ніколи я, Павле, про таке не думав, і тепер страшно говорити, але… якби–то наш Калниш повернув цабе від Дунаю на Волгу…. Та не зробить він цього, побоїться.

Любимський слухав мовчки, лише в очах переливалися каламутні пересмуги, наче він щось розв’язував, та в один мент зробити цього не міг. Уляна стежила за Павлом і вже знала, що він знову зникне, і знала, що колись він зникне з її очей назавжди. Тугою пасла його німі думки й благословляла їх, бо вірила, що чинитиме він лише добро.

Важко сопучи, дихавичний Кулябка встав і підійшов до Павла. Любимський зрозумів по очах старого, що він хоче поговорити віч–на–віч, взяв його рукою поза спину і провів до світлиці, де на стінах сиротіли батькові шаблі й пістолі.

— Зайшов якось до мене, — тихо почав Кулябка, — один утікач із Дніпровської лінії, з Петровської фортеці, що на Азові. Признався мені парубок, що потрапив туди яко засуджений військовим судом за участь у різдвяному бунті на Січі. Два роки гарував на лінії і втік. Перебув якийсь час біля колишнього січового попа Тарловського, що тепер у Барвінковій паланці парафію займає, а далі наважився проситися до мене аргатом…

— Чому якраз до вас? — Павло пильно дивився на Кулябку, бачив, що той чогось недоговорює.

— Та бо… як–не–як, полковником був… маєтки маю, є при чому… А втім, що мені таїти, Павле. До Тарловського до Воскресенівки приходили від Пугачова емісари. Отож піп прислав до мене того парубійка як до давнього побратима кошового отамана. Щоб я з ним, Калнишевським, переговорив. Та не для мене це… Де ж мені шукати отамана, коли його на Січі немає. Я парубка притримав, поки ти вернешся. Може, щось придумаєш. Ти знаєш, я ребелії не хвалив ніколи. Але тепер…

— Хвалити Бога, ви хоч на старість посміливішали. — Любимський взяв під руку Кулябку й відчинив двері світлиці. — Ходімо. Покажіть мені того втікача. Ми собі ніколи не простимо, якщо пропустимо нагоду зв’язати запорізьких козаків з яїцькими.

…Вдосвіта з Лубен на Ромоданівський шлях виїхали два вершники.

— Щороку на Покрову — у Воскресенівці тоді престольний празник — Тарловський у парафіяльному садку при церкві заставляє всілякими стравами столи і пригощає всіх, хто заходить, — розповідав Панас Тринитка, їдучи поряд з Любимським. — Чутка про ту предивну гостинність дійшла і до нас, каторжних, на Азов. «Ото б утекти хоч на один деньок та набревкатися досита», — зітхали землекопи, і я зітхав, аж поки не дізнався, що той піп — не хто інший, як наш–таки січовий «дикий піп» Тарловський. Сказав мені про це мій побратим іконописець Сисой Шалматов.

— Шалматов? — здивувався Павло. — Він аж там опинився? Сисой — мій дружба весільний.

— Ось бачиш, світ вузький, як ступа. Скільки не товчи, не колоти пшоно, а зеренце до зеренця прикотиться. Скоро здибаєшся з ним… Кріпко ми товаришували з Сисоєм, ото й пішов він слідом за мною зі Січі. Допитався до Воскресенівки і за давнім знайомством розписував Тарловському його церкву, та все на Приазов’я вирушав, від бекета[25] до бекета мандрував, поки не знайшов мене. Ну, гадаю, чорт чорта пізнав, на пиво покликав, нашим очам не перший базар — утік я з лінії, тільки мене й бачили. Та до пива у тій Воскресенівці я допався аж за рік. Степом тоді крізь бекети пройти було годі — зловлять, то вже й колоди не минеш. Зиму я перебився якось на Федотовій косі в рибалок–зимарів, а навесні обійшов пішки довколишніми дорогами, куди ще лінія не дотяглася — через Токмак, Комиш, — і таки доплентався до хлібосольного попа. Саме був Великдень, то не обминали старці парафії Тарловського. Одне слово, сів я поміж жебраками до столу, пасу очима преподобного, а той частує та й приказує: «Ми люди прості, частуйтеся як вдома. Нам аби хліба скибку, сяку–таку рибку, солі дрібчину та горілочки чарчину — заморимося, чхнемо та й знову почнемо». А я йому відказую з–за столу теж примовкою: «Не бий, не волочи, у горілці язик намочи, усю правду скажу». Він глип на мене, дивився, дивився, потім підходе та й мовить упівголоса: «То ти, джуро отаманський?» — «Той же Савка, лиш на інших санках», — відказую. «Ну, то будеш мені, Савко, за свічкогаса в церкві. Ще на Січі вподобав тебе». Отак з Панаса я Савкою став. А цієї осені на престольному празнику були вони. Та й досі, певно, чекають…

Любимському сподобався балакучий парубок. Та іноді Панас змовкав надовго. Тоді його веснянкувате худе обличчя ставало сумним, змученим, — видно, на козацькій долі не раз бісилися негоди відьомськими шабашами, — він їхав, схиливши голову, і не чув, коли Любимський звертався до нього.

Павло торкнувся пужалном нагайки до коліна супутника.

— Панасе, а послухай–но. Ти говорив, я думав і намислив таке: спробуємо ми з твоїм попом написати листа до полковників і самого Калнишевського. Ти об’їхав би з тим листом паланки, а потім — і до кошового?

— Я усе можу зробити, Павле. Але до отамана… Бог мені свідком, не маю на нього зла. Та не вірю більше йому. Може бути, що не посадив би він мене до пушкарні чи до калавурки, та для нього моя або й твоя думка нічого не важить. Сам усе розв’язує, сам усе робить — і добре і зле. Тяжко йому, знаю, тому не таю кривди, а от надії… Він повірив у те, в що ніхто з простих козаків не вірить, — у ласку царську.

— Предтеча кайданів, ярма…

— Ти щось сказав?

— Та ні, я сам до себе… А до Пугачова ти пішов би? Віриш у його перемогу?

— Кат його знає… Та одне певне: не піде запорізьке лицарство — не перемогти царську силу самим яїцьким козакам. А собором і чорта поборем.

— Це правда. Тож треба зробити все, що можемо, аби таки пішли. Ти мусиш поїхати з листом, адже всі дороги знаєш — більше нема кому. Я все–таки сподіваюся на Калнишевського. А коли щасливо дістанешся до отамана, скажеш йому, що я тебе послав… То як, Панасе? Що ж ти мовчиш, гейби німиці наївся?

— Мені не лячно, Павле. Я уже знаю віск і воскобоїни, — відказав Тринитка, і помітив Любимський, як на обличчя козака лягла осіння днина відблиском ледь зблідлих тополь. Була в тій світлій тіні тихої осені туга за втраченою весною, і спливала та туга зі синіх очей парубка. — Поїду, брате, поїду. А дасть Бог, ще й долю свою по дорозі віднайду…

Кирило Тарловський уже два тижні не відлучався з парафії. Вечорами просиджував при свічці над «Мінеями» і літописами, ночами чуйно спав, усе наслуховував, чи не постукає у вікно Панас. Емісар Ємельянов повернувся на Урал, а за кілька днів з барвінківської та калміуської залог зникло до шестисот козаків — чутка пішла, що в Пугачова Залізняк об’явився. Буцімто втік зі Сибіру і збирає запорізький загін на Яїку. Так воно чи не так, а хоч початок зроблено. Другий емісар, Стодола, вчора знову навідався зі Святогірського монастиря, де переховується між богомольцями. Які вістки з Лубен?

Тарловському сьогодні не читається. Надто довго нема Тринитки. Чи не схопили де? Став серед хати, наслуховуючи: наче брязнуло щось. Глянув у вікно — Бог добрий, не схопили Савку, ось його пальці виплили з теміні й четвірнею тихо лягли на вікно, забубнили по шибці. Священик притьмом кинувся до дверей.

— Відчиняй, Ліване, ворота свої, — мовив, усміхаючись, незнайомий, переступивши поріг. За ним увійшов Панас.

Любимський з цікавістю розглядав підстаркуватого попа, про якого стільки наслухався від Тринитки. «Дикий піп» уявлявся йому трохи скоморошним, певно, тому й привітався з ним фривольно, але тут же змовк під поглядом господаря. Почервонілі з недоспаних ночей очі священика свердлили незнайомого, борода сторожко наставилася вперед; Тарловський перевів погляд з Павла на Тринитку в нерозумінні, чому Панас не сам і хто цей молодик у козацькому каптані, з–за оборок якого виглядають чорні обшлаги сурдута.

Священик поступився назад і, різким рухом відхиливши полу ряси, вихопив з–за пояса пістоля.

— Ваше преподобіє! — скрикнув Тринитка. — Це син лубенського хорунжого!

Здригнулася рука Тарловського, поволі опустилася, і тоді Любимський ступив до середини кімнати.

— Добрий вечір, святий отче! Наші голови.

— Добрий вечір, якщо з добром. Ваші голови, — відповів священик, не зводячи погляду з Любимського: він чекав вістки, з якою прийшов до нього посланець Кулябки.

— Кулябка став сміливіший духом, зате кволіший тілом, — повів річ Павло. — Не візьметься він за цю справу. Тож ухвалив я, коли матимете до мене довіру, приїхати до вас, щоб тут сукупно все обдумати.

— Тоді просимо до столу. — Тарловський заметушився, зняв із полиці сулію. — Поки до діла, підкріпитися треба. Не хлібом єдиним, але й не самим духом Божим живе людина. А ти, Савко, подбай про всілякі наїдки: знаєш, де що лежить.

Тринитка різав ножем в’ялену рибу, Тарловський наливав у пугарі оковитої.

— Ну, то з Богом, — цокнувся з гостями господар. — Та ти пий, пий, коли вже назвався козацьким сином. І скажи мені хоч півсловом, що ти таке, якщо вже нам судилося купно до діла приступати.

— Я невлаштований бакалавр філософії, отче. У Страсбурзі вчився. Напитував у Києві посади — не напитав, а повернувся додому — ну, й сюди.

— Батько на війні, певно.

— Немає вже вітця. Аж у Чесмі голову поклав….

— Горе нам, — зітхнув священик.

Їли мовчки. Павло від другої чарки відмовився.

— Нічого ми з Кулябкою не придумали, — почав Любимський про справу, — то наважився я поїхати з Панасом до вас. Дорога була довга, і таке надумалося: два рази запоріжці мали нагоду піти з донськими козаками проти супостата — не пішли. Давня гризня за прикордонні шматки степів далася взнаки. Тепер випадає третя нагода — з яїцькими козаками. А більше не буде. Годі вгадати, в який бік перемінилось би життя народів Московської імперії, коли б до влади прийшов Пугачов, та головне те, що від низу він іде. Ким би він там не став — добрим царем чи народним ватажком, — та певне те, що ганьба нашого віку — кріпацтво було б скасоване. То лише задля цього варто йти на злуку з Пугачовим.

— Правду мовиш, отроче. Треба йти, хоч це великий ризик, — сказав піп і теж відсунув пугара, аж здивувався Тринитка: Тарловський любив добре пображкувати. — Знаю я, що шість сотень з цього кута Запорізьких Вольностей пішло. Та це лише півділа, а то й менше. Без гетьмана військо гине. Коли не рушить сам Калнишевський — нелад буде серед запоріжців. Та боюся, що не зважиться він…

— Знаєте, отче, іноді хочеться отак стати і кричати з відчаю: куди йдуть люди, коли їм до рук дістається хоч крихта влади? Де тоді подівається їхня колишня мужність? Чи то шати, чи поклони на велелюдних торжищах, чи біс його батька знає, яке дуризілля гасить звічисту їх рішучість. І помислив я, що пора кричати, бо страх мене бере, що буде пізно. Напишімо ж послання до козацького старшинства, і хай Тринитка і з ним один емісар поїдуть з тим листом по паланках і до самого кошового. Більше нічого вдіяти не зможемо. А дасть Бог — відгукнуться.

— Згода. Недарма, бачу, ти вчився і розуму в людей набирався. Тож сідай, отроче, бери перо й пиши. — Тарловський у захваті стукнув кулаком об стіл. — Пиши… І почни так, як почав свій план Єремія: «Доми наші дістаються супостатові, власну воду п’ємо за гроші, дрова нині здобуваємо за плату, до гнобителя простягаємо руку за шматком хліба».

Монотонно скрипіло перо. Тринитка влягався на долівці до сну.

— …Немов той пес, що повертається до своєї блювотини, — говорив і писав Павло, — так і ми повторювали помилки свої. Не маємо права більш цього чинити. А з’єднаємося, то п’ятеро нас пожене сотню, а сотня гнатиме десять тисяч.

Павло відклав гусяче перо. Тарловський в екстазі й люті вивергав зі себе гнівні слова, наче пророк, який після довгорічного ув’язнення вийшов до людей.

— Ваше преподобіє, — припинив Любимський потік його зболених слів, — мені тепер прийшло на гадку… Ви не «передбачаєте, що може статися з козацтвом по тому, як турок буде розбитий? Історія часто повторюється. Тирани всіх віків завжди намагалися роз’єднувати сили народу. Коли римляни мали проти себе кількох противників, вони переманювали всілякими обіцянками слабших, але одразу ж після перемоги розправлялися з ними. Вони, приміром, використали у війні проти Македонії греків–етолійців, та як тільки Македонія розпалася, одразу ж був розгромлений етолійський союз… Чи не повториться це з нами?

— Істину глаголиш. Пиши й про це.

Розтавала темрява за вікном, спав Тринитка — спочивав перед дорогою, догоряла лойова свічка.

— …Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна, — скрипіло перо по папері, — у найвідповідальнішу хвилину відвернулося від Кіндрата Булавіна. Настає велика пора єднання запорізького козацтва з яїцьким лицарством проти коронованих злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло…

Надворі дніло. Павло переписував начисто послання. Тарловський ходив по кімнаті. Коли Любимський закінчив писати, священик обняв його і проказав урочисто:

— Якщо існує наука, справді потрібна людині, то тільки та, що допомагає їй знайти своє місце у світі. Спасибі тобі, отроче, що не загубив себе серед людської суєти в погоні за примарою слави і багатства.

Зі сходом сонця пугачовський емісар Василь Стодола й Панас Тринятка сідлали коні. Сисой Шалматов вийшов проводжати побратима. Побачив Павла, обнявся з ним; по очах видно було, що хотів спитати про Уляну, та не сказав нічого. Жура затінила його обличчя: нині його спіткало ще одне горе — втрачав товариша.

Коні стояли засідлані. Панас пішов прощатися з Тарловським і Любимським, Сисой, узявшись за уздечку Панасового коня, тулився чолом до голови муругого і тихо плакав.

А вже гриміло Студене море і викочувалося валами аж до стіп Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою й журавлиною літо топилося у холодній мокві; облетіли берези, і над сумними шпицями ялиць кружляли беркути й орлани, вистежуючи зайців та лисиць, що опинилися враз на видноті, втративши захист зеленого покрову.

Архімандрит Досифей наказав готувати судно в дорогу: пора рушати на берег, до Сумського острогу.

Був задоволений цьогорічним літом. Багато прочан очистилися від гріхів, ще більше срібних і золотих монет всипалося до монастирської скарбниці, чимало солі насушили монахи в заплавах, навіть перша яблуня дала плоди. Такого чуда і в книзі не опишеш, бо хто повірить? А Досифей спробував прокласти вниз з Олександрівської гори, де монахи очищують віск, труби, і тепло з печей підвести під коріння яблунь, які щороку цвіли, зав’язувалися, та не встигали доспівати. І сталося диво: яблука до холодів почервоніли. Якщо Бог дасть дожити, наступного року він привезе із собою саджанці абрикосів. Якщо Бог дасть… Старість бере своє, а жити хочеться, бо хіба не справжнє життя почалася, коли на Соловецьких островах уже й яблука достигають?

Та літа підходять, ті останні, і тому найпаче вдоволений Досифей з того, що за літо він встиг написати добру половину «Історії першокласного ставропігійного Соловецького монастиря», бо це те, що ніколи не стане тліном, бо це те, що злагіднює страх перед неминучим кінцем.

Одне лише затьмарювало добрий настрій його преосвященства — нав’язливий образ Іоанна Предтечі, що явився йому навесні в особі прекрамольного колодника, не зникає з–перед очей і досі. У вухах гудуть його блюзнірські слова, проголошені тоді гласом пророчим, — чи не так глаголили мученики, коли їх розпинали на хрестах або кидали до ям з левами?.. «Ламається лук у потужних, а немічні оперізуються силою…» Такого він ще не чував, такого не чули й ці високі мури — вони звикли дивитися на покору, на сльози, на страх, подібної ж непокірності, зухвалості не бачили. Звідки це береться, звідки це йде, які пекельні сили надихнули молодого хлопця, що він позбувся того страху, який назавше огортає кожного, хто ступив на монастирське подвір’я?

Тож привиджувався преосвященному крамольний колодник у німбі Предтечі, і боявся отець страшного гріхопадіння, і молився ночами, і здавалося іноді, коли приходило безсоння, що в Корожній вежі справді сидить пророк. Ця нестерпно нав’язлива думка не покидала Досифея ні на мить, і з неї родився страх.

А чернець Пахомій виходив щоразу з каземату пригноблений, розчавлений. Він розводив руками і доповідав його преосвященству, що в цьому в’язневі, певно, сидить сатана, бо він не ридає, не б’ється головою об стіну, не виявляє жодного страху перед ним — катом, хоча сидять удвох у темній келії. І мало того, що не признається до своїх зловчинків і не кається, сам же рече таке, що інший, диви, й повірив би. Сатана, ніщо інше — сатана.

Досифей не поспішав до каземату з кропилом, а наказав подвоїти караул, бо знав, що не диявол, а невідома йому сила духу сидить у цій людині, якої страшно навіть тоді, коли вона замкнена до кам’яного мішка.

Часом архімандрит думав над тим, як його позбутися. Скарати на горло не має права: у приписі священного Синоду чорним по білому написано, як поводитися з оним колодником; шмагати на лобному місці нема за що: в’язень не лихословить ні караульним, коли ті подають йому їжу, ані Пахомієві, коли той приходить його напучувати. Досифей відчував, як він сам поволі стає духовним в’язнем цього колодника, від якого навіть кат у чернечій рясі не може домогтися покори.

Солдати зранку лаштували судно до відправки на берег, а Досифея не переставала мучити думка про те, що він на довгу зиму залишає невпокореного арештанта в казематі монастиря. Ще, чого доброго, посіє вольномисліє своє у голови караульним, що вічно невдоволені, або ж і в тупу макітру Пахомія… Та враз його осінило: «Я дам йому волю. Пошлю до пекарні на роботу, де можна досита наїдатися, розмовляти з людьми, вільно ходити по дворі, але — ціною покори.

Людина зі зламаним хребтом менш небезпечна на свободі, ніж сильна духом у казематі».

Він сказав покликати ченця Пахомія і мовив йому:

— Піди ще раз до Корожної і спробуй востаннє примусити його покаятися. Коли ж ні…

Пахомій зблиснув очима. Невже архімандрит доручить йому стяти голову велемудрові? О, він недарма прийшов до цієї обителі! Ще б пак. Стільки років займатися катівським ремеслом, знати всі фахові тонкощі й навчати якогось колодника навіть не цієї науки, а покори. Голову йому з пліч! А коли Пахомій покаже свою вправну руку, його настановлять головним монастирським катом, — хоч на старості літ збудеться мрія його життя. Тоді матиме владу, і всі, хто з нього насміхався, будуть у боязні кланятися: і монахи, і солдати, і прочани, бо в його руках знову опиниться сокира, а не осоружний хрест.

— На плаху? — вихопилося в Пахомія, і Досифей відвів від нього погляд, бо моторошно було бачити в очах ченця таку щиру любов і запопадливість до свого жорстокого ремесла.

— Ні, — сказав гидливо, — випустиш його на волю. Залишиш в’язня у дворі, а сам прийдеш до мене.

Це був явно безглуздий наказ. Пахомій зсутулився, підозріливо глянув на архімандрита, але був безсилий що–небудь вчинити чи сказати.

— Йди, йди, — прикрикнув Досифей і, коли монах зник за чоботарнею, звів очі до високого шпилю дзвіниці й подумав: «Не може того бути, щоб я зумів збудувати таке чудо зодчества, а не міг зламати хребта нікчемному в’язневі».

З незнайомим досі почуттям ляку відчинив Пахомій залізні двері Корожної темниці. Якийсь час стояв, оповитий чорнотою, що, наче смола, заліпила йому очі, згодом із темряви вималювалася постать колодника, що стояв обернений обличчям до стіни і щось виводив на ній пальцем. Мовчазна постать у сірому балахоні, зайнята якимось підозрілим ділом, ще дужче посилила ляк; Пахомій тепер більше, ніж будь–коли, бажав смерті своєму підопічному, з яким біс один знає чому судилось панькатися і ще й терпіти насмішки від монахів. А тепер ще побачить його на волі — переможцем. Кат готовий був тут же задушити колодника, та не велів архімандрит, тож постановив будь–що витиснути з нього слова покаяння.

— Ти що робиш? — запитав грізно, щоб з першого слова викликати у в’язня острах.

— Малюю, — тихо відповів Любимський і далі водив пальцем по стіні.

«Напевно, збожеволів, — з полегшею подумав чернець і наблизився до нього. — Слава Богу… Оглашенного легше буде примусити вимовити потрібні слова».

— Що ти малюєш?

— Коня…

— Чому саме коня?

— Хочу ним вибратися на волю.

«Так і є, збожеволів», — зрадів Пахомій і присів на прічу, застелену повстю. Мовив лагідно:

— Перестань бавитися дитячою грою, я нині тебе сам випущу на волю, скажи мені, що ревно каєшся у вині своїй, що просиш прощення, що усвідомив блуд свій і хочеш щиро спокутувати гріх. Потім те саме повториш архімандритові й тоді побачиш небо, вдихнеш повітря, посильне діло дасться твоїм рукам. Скажи тільки, що визнаєш свою вину. Бачиш, як мало вимагаю від тебе. Одного слова…

— Слів пудами не важать, іноче, — відповів Любимський. — Слова — не борошно. Часом одне слово переважить цілу єпископську проповідь, та й оцінюється воно не грішми, а чимсь зовсім іншим. Ось ти пропонуєш волю за одне тільки слово «винен». А за сотні моїх слів дали мені кайдани. Кайдани — за сотні, волю — за одне. Отже, слово слову не рівне. Хто зна, мало чи надто багато вимагаєш від мене?

— Але ж зрозумій, — уже просив монах, втямивши, що розмовляє не з божевільним, — цього слова, крім мене й архімандрита, ніхто більше не чутиме. Ти зможеш собі думати й далі, що бажаєш, у що віриш, а нам скажи лише те, чого ми хочемо: «Каюся, винен». Хіба від цього язик тобі всохне?

— Крім тебе й архімандрита це слово почує ще одна людина — я. Ти про це не подумав… Ну, гаразд. Я, може, й скажу. Тільки повір мені: ти впевнений у тому, що я винен?

— Як у тому, що день змінює ніч. Інакше чого б ти тут опинився?

— Постривай, звідки ти можеш знати, що винен я, а не ті, що запроторили мене до цієї ями?

— Як — звідки? За законом тебе посадили. Хіба ти сумніваєшся у справедливості законів?

— Ти, я знаю, не сумніваєшся. Проте я постараюся посіяти в тобі той сумнів. Ти чув, напевно, про царя Івана Антоновича, якого ще маленьким посадили до шліссельбурзького каземату. Скажи, чим могло провинитися дитя?

Пахомій не міг знайти відповіді, мовчав.

— Ти, — продовжував Любимський, — карав людей за Петра III і певен був, що караєш винних, що закони цього царя справедливі. А виявилося, що він сам заслуговував кари. А чи переконаний ти, що він заслуговував кари? Ти горів вірнопідданським бажанням стяти голову Пугачову. Чи не бажалось би тобі зробити це саме комусь іншому, якби Пугачов став переможцем? Що ти можеш знати про справедливість законів, що їх накидають владики, які примушують народ називати їх найсправедливішими? Кого питають, чи ця або інша людина гідна корони? Кого питають, чи той або той заслужив кари? Їх просто карають або примушують на них молитися. То скажи мені тепер: ти повіриш, якщо я навіть вимовлю слово «винен»?

Пахомій стояв, побитий градом Павлових слів, і, як тільки той замовк, закричав у шаленстві:

— Апостат! Апостат![26]

Він ударив ногою у двері — в коридорі караульних чомусь не було; прискочив до Любимського, у скаженій люті бив його кулаками, а потім виштовхнув надвір.

Спочатку Павло не міг отямитися. Що сталося? На страту ведуть? Світло різко ударило в очі, свіже повітря наповнило легені, у голові запаморочилось. І тут він зрозумів, що над ним не казематна низька стеля, а бездонне високе небо, яке він таки побачив. Побачив! Павло відкинув назад голову, простягнув до неба руки і за цю мить щастя готовий був умерти.

Довкруж не було нікого. Як це так, що нема нікого? Іди собі куди хочеш? Ні, цього не може бути… Він кудись рушив іти, важко переставляючи закостенілі від сидіння ноги, хиталися висока дзвіниця, й баня Преображенського собору, і вежі — усе хиталося, а врешті стрімливо лягло вниз.

Коли розплющив очі, величні будівлі стояли прямо, а він лежав горілиць на кам’яному подвір’ї. З натугою підвівся, тоді побачив перед собою знайоме бородате обличчя. Його преосвященство привітно усміхнувся й мовив:

— Любимський, ти житимеш на волі. А добрий будеш, то й на велику землю відпущу.

Досифей дивився на полотняно бліде обличчя Іоанна Предтечі, облямоване густою чорною бородою, і ловив кожен порух м’язів його лиця, кожний зблиск очей: невже тепер, коли побачив світло, він схоче повернутися до темниці?

— Чим я заслужив на таку ласку?

— Ти був покірний, — відповів Досифей. — Ми навіть, ти ж знаєш, дозволили тобі сидіти без кайданів.

— Спасибі, але як я міг бути непокірний у домовині?

— Не лихословив, як тоді…

— Кому я мав лихословити? Солдати на військовій службі, вони теж не вільні, а та людина, що приходила до мене, своєю природою нещасливіша за мене. Хіба є смисл читати гієні проповідь про чистоту?

— Ти маєш рацію. Але я вірю, що не повернеться язик твій знову супроти мене. Тобі присуджено довіку гнити у темниці, я ж дарую тобі світло.

— За що ж усе–таки? Адже тут дарма нічого нікому не дають. Чи, може, я повинен сказати те, чого від мене вимагав мій напутник?

— Ти цього не скажеш, я знаю. Але для мене досить і того якщо не будеш проголошувати своєї правоти. Проте одну річ зробити мусиш. Послухай уважно. Я доручив інокові Пахомію зламати твою гординю. Він не справився з цим, тож заслуговує покарання. Твій напутник уже лежить зв’язаний на лобному місці біля Рибних воріт, засуджений до п’яти десятків канчуків. Ти виконаєш присуд над своїм ворогом. Ходімо!

Павло пішов за Досифеєм.

Бліде сонце вже ховалося за фортечні стіни. Ще трохи, ще трохи сонця…

Пахомій лежав долілиць на помості, зв’язаний ремінною волокою. Він повертав то в один, то в другий бік голову, відчай корчив його обличчя, низьке чоло рясніло краплинами поту, переляканими очима дивився на Любимського і тихо скавучав.

Погляд Павла прикипів до невеликого предмета, що лежав на землі поряд з нагайкою, і він нагнувся.

— Ну що, напутнику, — промовив, піднімаючи дротяну вирву, — ти вже переконався у справедливості законів? Признавайся тепер у своїй винності. Кажи: «Я винен».

Досифей тамував вдоволену посмішку. Він стояв збоку й чекав, чекав нетерпляче, поки засвистить нагайка в руках Предтечі, поки він почне башлувати ченця. Тоді шляхетне обличчя філософа покриється лудою звіра, і стане він з Предтечі Іродом, а зі світу архімандрита навіки щезне образ ув’язненого пророка.

— Я не винен, — простогнав кат. — Ти винен, що не впокорився мені. Що я міг зробити, коли не мав права тебе катувати?

— Для кожного свої засоби, Пахомію. Для філософа — слово, для ката — нагайка. Я витримав, а чи витримаєш ти? — Павло стрелив пугою у повітрі. — Отже, тепер за мною сила і закон. Я шмагатиму тебе доти, доки не збрешеш на себе. Тебе огортає страх болю, мене огортав страх власного безчестя. Ваше преосвященство, — Любимський глянув на Досифея, який враз спохмурнів, — я зараз почну. Якщо на десятому ударі Пахомій не набреше на себе, що він винен, хай тоді він б’є мене. І тоді ви остаточно переконаєтеся у моїй силі або ж слабкості.

— Бий же, бий! — крикнув Досифей, і цієї миті заверещав кат:

— Я винен!

Павло опустив нагайку.

— Ваше преосвященство, — мовив він, — ось бачите, я ще раз переміг Пахомія. Мені зовсім не жаль було б при цій нагоді відшмагати його за катівське ремесло й за віру в справедливість царських законів. Та змагаюся я не з ним, кальногузим черв’яком, а з вами. Я знаю вашу школу нищення людей. Проголошувати анатеми устами одноплемінників, убивати ворогів своїх руками їх братів. Одним пострілом класти двох. Одного фізично, другого духовно. Пахомій — не брат мій, і я з радістю відправив би його на той світ. Але зараз він в’язень, а козацький звичай не велить бити безборонних. Вам же саме цього хотілося. Ви бажали побачити мене катом, а не борцем. Це вам ніколи не вдасться.

Павло жбурнув нагайку під ноги архімандритові.

— Згною… Згною! — зашипів Досифей, і тут де не взялися два солдати: один розв’язував Пахомія, другий скручував Павлові назад руки.

— Бери нагайку! — крикнув архімандрит ченцеві. — І віднині напучуй його нею, скільки душа захоче!

— У горнилі очищається золото, Господь же випробовує серця. Так мовив Соломон, — сказав на диво спокійно Любимський і кивнув головою караульному: — Веди мерщій до каземату.

Розділ тринадцятий

Московські святкування з нагоди Кучук–Кайнарджійського миру з феєрверками, костюмованими балами, бенкетами затягнулися до весни. Катерина винагороджувала сама себе за не зовсім вдалі урочистості під час її коронування.

Під кінець березня, коли двір і вся Москва втомилися від парадів, глава Сенату генеральний прокурор Олександр Вяземський нагадав цариці про чимало невідкладних державних справ, які треба розв’язати до літа. Катерина, проте, не призначила засідання Сенату, бо не в Москві, а в Петербурзі годиться йому засідати, ухильно відповідала, що Григорій Олександрович Потьомкін запросить сенаторів, що перебувають у Москві, на чай, а там і про справи можна буде погомоніти.

При дворі зауважували, що Потьомкін з якихось причин ходить у поганому настрої, багато п’є, хоч при вельможах завжди спокійний і зверхній, вишукано вдягнутий, наче хоче поведінкою й одягом приховати від чужого ока те, що втратив. З цього приводу, як водиться, прослизли між придворними різні плітки.

Генерал–аншеф, Новоросійський генерал–губернатор і президент Військової колегії князь Потьомкін–Таврійський заздалегідь повідомив сенаторів про день, коли її величність зволить прийти до них на чашку чаю.

Обідньої пори в затишному картинному залі дерев’яного палацу в Коломенському зібралися Вяземський, Панін, Румянцев і новий статс–секретар Олександр Безбородько — колишній полковник Київського полку.

Потьомкін вийшов до сенаторів стриманий і статечний, проте збентеження аж пашіло з його насупленого обличчя, він мовив коротко:

— У її величності мігрень. Пропоную вам, панове, партію вісту.

Він сам роздав карти, проте грав без азарту, і чим частіше програвав, тим більше веселішав Румянцев: він уже давно виграв свій банк, і цей банк у нього певніший, ніж у теперішнього фаворита.

Жоден можновладець за нинішньої імператриці не зазнавав такої слави й почестей, як Румянцев — командуючий Першою армією, переможець у битві біля Ларги й Кагулу — під час парадного в’їзду до Москви. Екіпаж Румянцева повільно котився вистеленою килимами дорогою до Красної площі під безнастанний гуркіт залпів з мушкетів і фальконетів, поміж лавами ошалілого натовпу; слава була заслужена, і фельдмаршал міркував, що саме він повинен зажадати для себе в нагороду. А що — всю Малоросію з так званими Запорізькими Вольностями, яким вибиває остання година. Можна й більше? Ні, забагато — не треба. Забагато завжди хочуть фаворити, через те цариця і міняє їх, мов рукавички.

Потьомкін, незважаючи на весь свій фавор, більше для Румянцева не загроза. Такі вже були — претенденти на російський престол — і минулися. Де тепер Орлови з їхньою пихою, всемогутністю й апетитами? Не були вони й Потьомкін не є підвалиною корони, а лише фальшивою прикрасою, яку вряди–годи міняють залежно від моди або примхи вінценосця. Основа корони — Румянцев, генеральний прокурор і навіть той же Микита Панін, якого Катерина, всупереч усім своїм бажанням, позбутися не може.

Фельдмаршал знає, чому в Потьомкіна поганий настрій. Бог його відає, як прослизла ця новина з Троїце–Сергієвої лаври, бо ж робилося все в найбільшій таємниці, та приніс її до двору таки Теплов. Для цього лабзюка, до речі, варто б узаконити посаду пліткаря при Сенаті; бути теоретиком у справах малоросійських йому надто важко. В цьому ділі набагато краще й глибше показав себе історіограф Міллер… Отже, приніс Теплов чутку, буцімто закохана цариця погодилася на Водохреща піти помолитися до Троїце–Сергієвої лаври, з якою в’язав Потьомкіна загадковий сантимент з недавніх днів. Тут підійшов до них ігумен і почав умовляти царицю поєднатися з Григорієм Олександровичем: мовляв, світ дивиться на них — до пересудів недовго. Її величність начебто чемно ухилилася від прямої відповіді — чи ж то Григорій Орлов так само не посягав на її волю, владу і корону? Тоді Потьомкін скинув зі себе гаптованого золотом костюма, залишившись у заздалегідь одягнутій чернечій рясі.

«Якщо я не можу стати подружжям своїй коханій, — вигукнув патетично, — то посвячу себе Богові!» Катерина зміряла його холодним поглядом і відказала: «Ви маєте всі можливості виконати свою обітницю». І, повернувшись, вийшла з монастиря.

Що було далі, Теплов не знає, та, видно, імператриця пробачила Потьомкіну його комедіантство, бо й далі ділить з ним і ліжко, і владу.

А все–таки цікаво, що було далі? Чому Циклоп постійно роздратований?

Потьомкін цілковито втратив охоту до гри. Він скоса позирав на свого недруга Румянцева, відчуваючи його зловтіху, нервувався, жбурляв картами, і кинута Безбородьком фраза «Бий горшки, ярмарок скоро!» вивела його з рівноваги. Він згорнув карти в колоду, кинув на стіл.

— Не терплю дотепів, з козацької мазниці поцуплених!

Молодий статс–секретар знітився, відкрив було уста, щоб огризнутися чи сказати щось на своє виправдання; Вяземський, відкинувшись на спинку фотеля, заховав обличчя за віялом карт; Румянцев недбало постукував пальцем по столі, підкреслюючи повну байдужість до одноокого диктатора, і дивився у вікно, за яким конала в мокрій метелиці сувора зима.

— Відколи вас почала аж так дратувати козацька мазниця, ваше сіятельство? — іронічно зауважив Панін. — Наскільки мені відомо, ви навіть рахуєтесь рядовим козаком у компуті якогось там куреня.

Потьомкін охолов, він добре знав, що ніколи, за ніяких обставин не зможе усунути зі своєї дороги старого політика, треба хіба що набратися терпіння і чекати його смерті. Відказав ущипливо:

— Як мені відомо, ваш молодший брат Петро Іванович теж, але вже після мене, записався до того самого куреня. Я хоч був оригінальний.

— Ну, то у вас гарна компанія…

Безбородько насмілився перевести розмову на діловий тон.

— Її величність, Григорію Олександровичу, доручила мені приймати прохання, що надходять на її ім’я. Ось уже другий місяць тупцюють біля дверей цариці (і біля ваших теж!) запорізькі депутати — полковники Антін Головатий і Сидір Білий. Нині знову зверталися до мене, вони тут; може, приділите їм трохи часу, чей же допомагало козацтво нашій армії…

— То був їх собачий обов’язок, Олександре Андрійовичу, а вони за це просять плати, — відрізав Потьомкін. — Ви, хохли, до обридження вперті й улізливі. Коли у вас нічого не забирають, тоді ви просите: «Дай»; коли забирають, тоді лементуєте, що згодні бути на старому; коли вам щось дають, то тут хоч поли обривай. Дай хохлові кістку чи паштет, поручика чи фельдмаршала, він усе одно кричатиме: «Мало!». Все треба у них забрати — тоді заспокояться. — Потьомкін передихнув. — Я прийму їх, прийму, та поки що мені доводиться приймати скаржників на козацьке свавільство. Вчора вислухав слобідського генерал–губернатора Щербиніна. Та чи ви знаєте, дорогий Олександре Андрійовичу, що вони там чинять, ті ваші підопічні? Писар Орельської паланки Вирмінка вщент зруйнував пікінерську слободу Лихівку, харциза під караулом привезли до Москви. Та це ще не все. Між Ізюмом і Тором…

Між Ізюмом і Тором над Сіверським Дінцем, на тому місці, де в сиву давнину стояла половецька столиця Саркел, на високих горбах, вкритих старою дібровою, височів Святогірський монастир поряд з голими скелями, що вип’ялися зі землі на височінь церковних бань.

Із глибини ногайських степів стелився повз монастир спустошливий ординський шлях, званий Муравським, тому закопувалися ченці — утікачі від унії — під землю, вирубавши у крейдяній глибині лабіринт келій і підземний храм, погрозливо виставивши з бійниць жерла гармат.

Не зачіпали татари войовничої обителі, не посягала на «монастирь за чертой» царська рука, тож узяв її собі під опіку барвінківський полковник Іван Гаранджа, проклавши між Ізюмом і Тором кордон по Касоговому валі.

Сусідів спочатку це не турбувало: степи, вибалки й горби пусткували; та до новоутвореної паланки — Барвінкової Стінки — почали збігатися утікачі зі Слобожанщини й Гетьманщини; Гаранджа перевів сюди із Орельської паланки військову заставу.

Запізно похопився Щербинін. Полковник Андрій Порохня описав кордони й відіслав до Іноземної колегії на затвердження. Колегія затвердила, та спокою на цій межі більше не було.

Селяни Слобожанщини почали домагатися від Щербиніна скасування панщини, подушного податку, адже у барвінківських слободах ніхто нічого не платить і кожен працює на своїй землі. Домогтися, звичайно, нічого не змогли, тож почали переселятися за Касогів вал цілими селами.

Слобожанські гусари стали наїжджати на Барвінкову Стінку. Поміщика Сошальського, який з допомогою війська зайняв добрий шмат барвінківських земель, схопили козаки й повісили. Сенат наказав Калнишевському арештувати Гаранджу, але кошовий отаман не виконав наказу, покликаючись на свою зайнятість у війні. Тоді Потьомкін заспокоїв Щербиніна листом, у якому обіцяв невдовзі приєднати Запоріжжя до Новоросійської губернії.

У першу неділю Великого посту 1775 року ігумен Філарет на проповіді в церкві Святого Миколая зібрався тлумачити вірш Євангелії від Матфея про лиходіїв, що несправедливі видають закони і жорстокі чинять суди.

— «Горе вам, фарисеї і лицеміри, що очищаєте зверху чашу, а всередині повно смороду й неправди, — зачитував ігумен з Євангелія. — Що будете чинити, як прийде день розправи, де будете шукати захисту, де подінете скарби ваші?» Дорогі браття во Христі, рід людський у скорботі своїй волає ще і ще раз до кривдників…

Втім, у церкві, наповненій вщерть богомільними людьми і козаками, що їх привів на відправу з Барвінкової Стінки паланковий писар Іван Неживий, пролунав крик:

— Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!

На мить усі сторопіли й опам’яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись, розштовхуючи людей, до казальниці й до розгублених від несподіваної сваволі козаків. Люди стовпилися у дверях, лемент вихопився з церкви і сколихнув святкову тишу на зелених горах… Тільки осавулові Сербину вдалося утекти й сповістити паланку про вчинене насильство.

Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори Сердюкове, Бабин Байрак, Медове, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його. Переляканий Щербинін вислав проти Гаранджі три полки гусарів, а сам помчав у Москву…

— Я прийму їх, запорізьких депутатів, — проскрипів Потьомкін до Безбородька, — але аж тоді, коли по тому гадючому кублу проспіваємо панахиду!

Панін невдоволено скривився, дивлячись на почервоніле від гніву обличчя фаворита. Саме так лютував Орлов, точнісінько так відкидав назад головою і потрясав стиснутим кулаком, ніби вони обидва в одній школі вчилися, як поводитися по тому, коли здобудуть владу.

— Чи не можна про се говорити спокійно, князю, — промовив Панін. — Ви ж не на судовому засіданні, де судять Вирмінку й Гаранджу. Розпалювати в нас гнів проти козацтва нема потреби. Іноземна колегія, якою я давно відаю, погодивши свої міркування з її величністю, дійшла висновку, що Запоріжжя уже віджило. У дворянській державі козацька республіка — суща єресь. Але, враховуючи те, що община сія має певну свою історію, а до того ще й деяку популярність в Європі, і завчасна ліквідація Січі могла б викликати в наших союзників і в особистих друзів цариці небажану реакцію, ми попросили… Ви, Григорію Олександровичу, перебували тоді на театрі воєнних дій, — натякнув Панін на постійність свого становища при дворі. — Ми попросили історіографа Міллера написати наукову працю про історію козацтва, маючи на меті її опублікувати. Розправа ся — «Роздуми про Запоріжжя» — уже готова, й побудована вона на історичних фактах, витягах зі запорізьких архівів. І ось він стверджує, що універсали Богдана Хмельницького, в яких говориться, що цар Олексій Михайлович підтвердив грамоту польського короля Стефана Баторія, за якою нібито Терехтемирів, Чигирин, Самар, Орель, Дніпровський і Бузький лимани, а також землі до самого Дону при запорізьких козаках залишаються яко вотчина Січі, — підроблені, бо оригіналу кіш не показав, та й, якщо думати логічно, цар не міг розмовляти з підданим таким маніром.

— А як до цього додати ще й факти нинішньої сваволі, — вставив Вяземський, — то виходить в остаточному підсумку, що це зборище зовсім шкідливе. Це вбивці, які навіть не відчувають ганьби своїх вчинків.

— Але ж вони здобули для нас стільки блискучих перемог на війні, — пробував ще захищати Запоріжжя Безбородько.

— Олександре Андрійовичу, — промовив Румянцев, — я розумію ваші симпатії. Я й сам знаю їхні лицарські здібності: вони воювали і в моїй армії. Так що винищувати козаків ніхто не збирається. Будуть і далі вони здобувати перемоги, тільки не як чужорідне військо, а в складі царської армії. Не лише за ті провини, про які говорив Григорій Олександрович, їх не можна залишати — дивитися треба глибше. Калнишевський не токмо військо зміцнює, а й укріплює кордони великої території, заселяючи її, обробляючи, висмоктуючи зі землі ті блага, які вона може дати, тобто він будує державу в державі. А це загроза поважна. Потім за їх прикладом схочуть піти інші. Настала пора ліквідувати не лише запорізьке козацтво, а й донське. Звідки йшов Пугачов? Крім того, давно вже надходять до нас перестороги, що Калнишевський мізкує про союз із султаном. А на початку війни ось що сталося. Султан прислав до коша свого чауша з пропозицією піддатися Туреччині. Отаман, щоправда, зваживши за і проти, відіслав посла під вартою до київського губернатора Воєйкова, але ж не вміщається у моїй голові одне: як міг падишах посилати свого емісара прямо і явно до козацького війська, не маючи для цього ніякого приводу? Далі. Вам, певно, відомо, що спіймані посланці Пугачова до Калнишевського. Не дійшли, правда, до нього, але ж ішли…

Безбородько мовчав. Потьомкін підвівся і мовив, потрясаючи кулаком:

— Я не допущу появи нового Разіна чи Пугачова на Дніпрі! Військо вже там, у Кременчуці й у фортеці Святої Єлизавети. Я обіцяю вам найближчим часом прилучити Запоріжжя до Новоросійської губернії.

— Помилуйте, князю! — сіпнувся Румянцев. — Сії землі споконвіків примежні до колишньої Гетьманщини, то значить до Малоросії, і були завжди залежні від неї, отже, вони повинні стати частиною Малоросійської губернії. Микита Іванович тільки що згадував слова з універсалу Богдана Хмельницького про Чигирин, Самар, Орель — самі ж малороси, як бачите, вважають Гетьманщину й Запоріжжя єдиною землею.

Безбородько іронічно посміхнувся.

— Але ж Міллер ствердив, що універсали ці підроблені. То, може, краще нам ось хоч би й нині таки прийняти козацьких депутатів і спитати їх самих, куди вони воліють: до Новоросійської чи Малоросійської губернії…

Вяземський засміявся.

— А й справді, чому б не розв’язати в такий спосіб вашу суперечку? Російська імперія на тому б нічого не втратила… Кличте їх, Григорію Олександровичу, однаково доведеться колись їх прийняти…

Стрункий, у саєтовому кунтуші Антон Головатий і нижчий на зріст Сидір Білий зупинилися серед картинної зали і, вклонившись, у напруженні чекали останньої, можливо, розмови зі сенаторами, їхньої останньої волі.

Панін і Румянцев сиділи, недбало розкинувшись у фотелях, Вяземський нюхав тютюн і глухо чхав у хустинку, Потьомкін, виминаючи погляд Головатого, пильно дивився на якусь картину, Безбородько нервово тасував колоду карт.

Полковників сісти не попросили. Сидір Білий водив головою, з насмішкуватою цікавістю розглядаючи портрети присутніх і неприсутніх тут державних персон, і, щоб якось розрядити напружене очікування розмови, прошепотів до Головатого:

— Дивись, Антоне, скільки тут іменитих панів. Де ж то вони такі родяться?

— Цить, — відказав Головатий. Вяземський зачув насмішкуваті слова, спитав, прискаливши очі:

— А ти як думаєш?

Сидір Білий, удавши засоромленого, почухав потилицю.

— Та, певне, в Москві, у Петербурзі… А от де вмирають?

— Деякі й у Сибірі, Сидоре. Чей же під одним Богом ходимо, — проказав уголос Головатий, витримуючи погляд генерального прокурора.

Потьомкіну нагадалася розмова з Калнишевським, коли він дарував отаманові дзиґарі — о, це тоді він зненавидів козацьке в’їдливе слово! Фаворит різко повернувся до полковників, спитав:

— Скажіть же нарешті, чого ви хочете? Про грамоти на землі, про універсали, привілеї й тому подібне Сенат наслухався уже до відрижки. Я потім поговорю з вами про писаря Вирмінку, якого в кайданах приставили до Москви, і спитаю ще вас про те, що наробили барвінківські головорізи в Ізюмській провінції. А тепер скажіть, чого ви оббиваєте високі пороги?

— Не відаю про Ізюм, ваше сіятельство, — відповів якомога спокійніше Головатий, — та знаю, що на сході наші землі тягнуться аж до Касогового валу. Вирмінка, як я дізнався, не сягав за Оріль. Ми ж хотіли подати високому Сенатові…

— З якої речі ви ті землі називаєте своїми? — стукнув кулаком по столі Вяземський.

— Звічно вони наші. Грамоти на них маємо…

— Ми вам пришлемо землемірів, зачекайте трохи. Кость Гордієнко пропив ті ваші грамоти з Мазепою!

— Гадаю, що в Петербурзі архіва не згоріла, — затремтів голос у Головатого. — Нам ще цариця Анна Іванівна їх підтвердила. Я хочу подати Сенатові новий прожект управління Запоріжжям — на кшталт Війська Донського.

— Ні! — перебив мову Головатого Потьомкін. — Ні. У вас тепер одна думка: ослабили ми турків і ляхів, тож і москаля пора в шори взяти. Не можна вам більше залишатися. Ви так розбешкетувалися, що ні в якому вигляді не зумієте вже принести користі.

— Їм не стільки йдеться про кордони Запоріжжя, скільки про те, щоб свою розгнуздану вольницю нести до упокорених країв, — додав Вяземський.

Аж тепер Головатий зрозумів, що доля Запоріжжя уже вирішена, хоч не міг уявити, що наміряються зробити з козаками.

— Ідіть, — сказав Потьомкін. — І поки що не вертайтеся на Запоріжжя. Сенат врахує, зважить і віддасть належне… До кошового я сам пошлю гінця з листом. А потім перекажу вам останнє слово її величності.

Наприкінці червня Антон Головатий і Сидір Білий зупинили коні на околиці Батурина, над Сеймом, біля старої корчми. Корчмар низькими поклонами запрошував козаків до шинку.

Переглянулися, злізли з коней і мовчки попрямували до дверей, але на півдорозі зупинилися: обіч, під крислатою липою, сидів на кореневищі сліпий кобзар. Перед ним на траві лежала шапка, в якій чорніло кілька мідяків. Кобзар, обхопивши руками кобзу, куняв у затінку.

Підійшли до нього.

— Заграй, діду, — мовив Головатий, кидаючи в шапку монету. — Розваж душу.

— Не розважу, — повів більмами кобзар. — Засмучу чей…

І затягнув тужливої, якої ще не чули старшини:

…Потьомкін покликав на останнє слово.

«Отже, кінець усім нашим розмовам, пане полковнику, — заговорив і сторожко стежив за кожним рухом Головатого, і стежили за князем охоронці. — Немає більше Січі».

«Що ви сказали, ваше сіят…» — скрикнув Головатий.

«Немає більше Січі, я сказав. Чорна рілля на тому місці».

«Боже, яка страшна зрада!..»

«Не розпачай і зваж: сумирні козаки дістануть чини, нерозважні помандрують до Сибіру. Ти теж щось дістанеш, дістане й Сидір Білий. Придивлюся до вас… Хоч, присягаюся Богом, вам краще пасували б кайдани, ніж еполети. Йдіть тепер на свою Самару, на Оріль і тихо там сидіть, як миші під мітлою, і не чиніть якої контравенції. У мене пильне око…»

— голосила кобза, і плакав старий під липою.

Шинкар приніс поставці, випили побратими. Зітхнув Сидір Білий, утер сльозу.

— От і пісеньці кінець…

Сейм ніс тихі води до Десни, десь там Десна до Дніпра вливалася, а Дніпро — у синє море. Невже все геть навіки пропало на тихих водах та ясних зорях?.. А кобзар виплакував іншу пісню:

— А може, не все пропало, мій вірний товаришу, — мовив Головатий. — А мо’, ще й прислужимося Україні… Повернулись до коней.

Зафоркали вороні, вершників прийняли і помчали понад Сеймом — у ярмо.

Розділ чотирнадцятий

Кру–кру… — від осені. Кру–кру — від холоду. Полетів надламаний журавлиний клин до чужого ирію — чи не загубився де в дунайських плавнях; а може, упав на землю, щоб останню раду відбути…

А чи полетів? Або й не знявся у небо без старого вожая…

Кру–кру… Кру–кру…

То ж неправда, Панасе, що журавель кричить лише у високості. Кричить він і в ямі зі зв’язаними крилами. Тільки ніхто його не чує, тільки крик той інакший.

Кру… Кру…

А на розвидні пришпорив отаман румака і, не подякувавши полковникові Колпаку за хліб–сіль, пустився алюром через замерзлу Самару до Кодацької переправи. Квапився, наче по свою смерть.

Дніпро тільки з країв заскоринився льодом; гукнув поромника. Швидше за поромника прибіг шафар, старшина переправи, почувши, що на березі жде сам кошовий отаман.

— Що чувати? — спитав його насторожено.

— Дунайці повернулися… Кілька днів тому.

— Хвала тобі Боже, — перехрестився отаман.

— Краще скажи, батьку: «Спаси, Господи, грішні душі», — зітхнув шафар. — Суворов залишив їх над Яголицею під командою генерал–поручика Каменського…

— Каменського?! — скрикнув Калнишевський. — Я ж його в Петербурзі бачив, ад’ютантом служить у Потьомкіна.

— Риба шукає де глибше. Отож Каменський покинув їх ще восени на волю Господа Бога без провіанту й зимової одежі. Навіщо вони йому здалися, коли Сілістрія упала? Полковники Іван Мандро та Кіндрат Гук вивели чайки в море. Третього дня спіткала їх люта буря — і тридцять п’ять човнів пішло на дно. Хто вцілів — на двох човнах, голі й голодні, добралися до Ак–Кермену. Ак–Керменський комендант дав Гукові вози, і вони через Бендери, понад Ягорликом добралися оце недавно до Січі, випрошуючи по дорозі хліба в поселян.

— Яким–то подарунком віддячиться Григорій Олександрович дунайським недобиткам — ще одним мідним казаном? — промовив до себе Калнишевський, утираючи сльозу. — А ще що нового де чув?

— Нічого більше, пане отамане… Чекають на тебе. Великими надіями живе козацтво: ти ж обіцяв, коли виводив на ту різню, що цариця милостями осипле… Які добрі вісті несеш із Петербурга?

Калнишевський торкнув коня і, не промовивши більше й слова, в’їхав на пором.

— Рушай! — приквапив поромника.

А далі знову гнав коня і не давав йому супочинку, та знемігся вороний і навіть не заіржав, коли на овиді виросли будівлі отаманського зимівника.

Дерев’яний замок на Кам’янці, що його будував довгі роки, здався Калнишевському сумним. Вікна затулені віконницями, мертво стирчать із бійниць мушкети, і димок не куриться, хоч уже вечоріє. Пугукнув під брамою, виглянув вартовий і скрикнув від несподіванки, заметушилася служба.

Отаман віддав коня машталірам і, прямуючи до дверей, краєм ока зауважив постать, що вийшла із–за рогу будинку, крадучись. Повернув голову і вжахнувся: до нього підходила людина зі спеченим обличчям, порубцьованою шкірою, переламаним носом, проте очі цієї страшної шерепи були знайомі: ті самі, які колись бували віддані й вимогливі, ті, яких він завжди бажав позбутися і без яких йому було ще важче.

— Тринит… — зойкнув, та тут же заперечливо похитав головою: ні, це не він, не Панас — його джура, його друг і ворог, слуга і пан його сумління.

Пошматоване чорними рубцями, збрижене червоними опіками обличчя потворно перекривилося в усмішці, але ж очі й оте ластовиння, що прозирало–таки з лиця між шрамами…

— Панасе!..

— Здоров, батьку. Не вели відразу карати, хай відійду спочатку від румянцівської кари… Більше року йду до тебе.

— Хто ж тебе так?..

— А ті, з ким ти братався, почесні товариші Кущівського куреня. Румянцева ти до компуту не записував? А шкода… Я довго йшов — через Богородницький ретраншемент і через глухівський острог. Довгий був мій шлях до тебе. Ось тут він позначений, — Панас показав на обличчя. — Розпеченими залізними брусками позначали його. А пугачовський емісар Василь Стодола сконав… Спізнився я, отамане, і з порожніми руками прийшов. Та коли вже поталанило мені вирватися з того глухівського пекла, подумав я: знайду тебе і хоч скажу, щоб ти знав — на велике діло кликали тебе люди, бо ж хіба ти сам міг додуматися…

— Знаю, Панасе, Любимського в Москві здибав перед стратою Пугачова.

— А тебе Бог, хвала йому, береже при здоров’ї. Характерник, видно, ти, що ні стріла, ні куля… Серединкою йдеш по лезу шаблі, як ти любив казати. Ні ліворуч, ні праворуч. Навіщо, коли ти знаєш, що як тільки нахилиш голову, зітнуть. Гонті — зліва, Пугачу — справа, а ти танцюєш, бо ж пече вістря в п’яти, а все думаєш, що добре робиш, що шануєш себе для великих діл.

— Панасе…

— Я зараз піду, батьку… Тільки скажи мені, що ти витанцював, яку фортуну народові й собі запосяг своїми хитрощами? Чого домігся? Ті хоч голови склали і в пісні життя своє перелили, а пісні ті додадуть колись людям духу та сили, люди в пам’яті їх збережуть, правнукам передадуть; а що ти залишиш по собі, для чого беріг себе? Де твої діла? Може, то байдаки, потоплені на дні моря, або твої медалі та стрічки? А мо’, пікінерські редути, що перехрестили наші Вольності? Признайся, батьку, бо недовго тобі ряст топтати — старий єси; признайся, що не мету велику мав перед собою, а у свідомий блуд закутував свій страх і лакомство до життя спокійного. Так, так, пане кошовий… Ми помремо, нам то що? Але через тебе стогнатиме народ у неволі, і пам’ять твою проклянуть нащадки.

— Як ти смієш?! — скрикнув Калнишевський і вихопив пістоль з каптурки.

— Стріляй, батьку, стріляй! Більше разу не вмру… Ти весь час хотів мене позбутися, скільки разів ти вбивав мене в ім’я високої мети, та вбити до решти не зміг. Ти бив мене канчуком по обличчі, ти хотів, щоб я загубився між Колпаковою худобою, ти хотів мене замучити на земляних роботах. І весь час заспокоював себе, що приносиш мене в жертву для добра народу. Ти хотів позбутися Тринитки, наче совісті своєї. А все–таки її трішки залишилось у тебе. Але поглянь, яка вона! Дивись на моє огидне обличчя, якого не могла впізнати навіть Надійка… Убий рештку тої совісті, а тоді вже не муситимеш баляндрасити по лезі шаблі, тоді зможеш рівно йти до відвертої зради.

Затремтіла рука в старого, ривками опустилася, і простогнав Калнишевський:

— Дай спочити… Дай спочити, сину!

Кру–кру — на спочинку. Кру–кру — в неволі.

Брязнули кайдани. У стіну вбито два кільця, а від них ланці — можна й походити. Три аршини впродовж, сажень — ушир. Від дверей ідеш стоячи, а за три кроки, біля заґратованого віконця, треба зігнутися удвоє. Це всі вольності. Довго вони звужувалися, поволі, та без перерви. Від Вепру під Замостям, від Дону, Прип’яті і Дніпровського лиману до трьох аршинів упродовж і сажня вшир. Мало? А ти чого хотів, джурою бувши? Для джури — досить.

Крізь віконце видно цвинтар, хрести. На могилках зелена трава. Літо.

У стіну вбито кільця, а від них тягнуться георгіївські стрічки і закінчуються золотими браслетами, що охопили зап’ястя орденоносного в’язня.

Щоб смирився. Бо смирився замало. Бо коли раз став на коліна, не пробуй більше зводитися на рівні ноги. Або боротьба, або ж рабство — серединки нема. На лезі шаблі недовго потанцюєш — музики не дадуть.

А смирення приходить поволі, ще сіпаються схудлі руки в ланцюгах, та зрідка й розум бере гору: ланців не порвати, двері не виважити, Студеного моря не перебрести.

Рік перший. А буде ще другий і третій?.. А що, коли їх буде багато, — вже страшно року другого, власного життя страшно… Як його тут прожити, чим скоротати час? Думами — та не завжди думається; тугою — то ще тяжче; піснею — не співається. Сльозами — та мало сліз у старого козака. Хіба що згадками, хіба що… Певно, у темниці збожеволіла б людина, коли б не мала що пам’ятати. Але на скільки тих згадок вистачить? Аби то можна їх паювати, як книгу по сторінках, — вистачило б надовше…

Напевно, там, біля входу до крутого лабіринту, що вгризається чорною пащею у підніжжя круглої білої вежі, стоять з наїжаченими карабінами Іван Матвєєв і Антон Михайлов. Два змінні вартові Василь Нестюков і Василь Соханов відпочивають у караульному приміщенні, до якого треба підійматися дерев’яними сходами на другий поверх вежі. Або навпаки. Вони вартують парами: Іван з Антоном і два Василі. Побачить, коли подадуть їсти. Розводить караул особисто підпоручик Інков. І вже до самої смерті колодника або ж до смерті власної не відійти чотирьом солдатам від Головленкової тюрми, і бути їм вічними тюремниками й одночасно в’язнями Калнишевського. Тому вони лихі й на свою жертву, й на свого коменданта архімандрита Досифея, що з гонору великого відіслав назад до Архангельська сержанта й чотирьох солдатів, що їх прислав було для охорони в’язня губернатор Головцин.

А час наче стоїть на одному місці. Він інакше рухається на волі, інакше в тюрмі. Там, на волі, в один день нагнітається його стільки, що тим добре прожитим днем можна в тюрмі животіти роками. І це єдиний порятунок для в’язня.

Кру–кру… Не так уже й страшно. Кру–кру…

Хто цей старець зі сивою бородою, що вийшов з воріт монастиря і здалеку придивляється до вутлого судна, яке зупинилося біля причалу? Архімандрит. Досмертний мій повелитель… А монастир, а церкви — Боже мій! Навіщо аж так далеко забродити, щоб молитися Богу? Чи, може, тут не моляться, тільки стережуть, а хрести зіп’яли до небес, щоб обдурити Бога?

Сивобородий старець, за ним ще два монахи підходять до причалу. Обличчя архімандрита мармурово–біле й холодне мов крига. Ні, цей не молиться, він обдурює Бога, зводячи величні куполи церков.

Старець здивований, він зблизька розглядає військові відзнаки секунд–майора Першого московського піхотного полку Олександра Пузиревського. Потім пильно приглядається до закутого в кайдани дідугана в китайковому синьому каптані, з обвислими до підборіддя вусами і довгим чубом, що в’ється за вухом аж на потилицю.

— Секунд–майор? — запитує архімандрит. — Нам колодників доставляють поручики.

— Так велено, ваше преосвященство. Колодник колодникові не рівня.

Пузиревський подає архімандритові синодальний указ. Досифей розгортає його, читає упівголоса: «Тримати безвипускно в казематі, не дозволяти не тільки листуватися, а й розмовляти з будь–ким, тримати під неослабною вартою, аби… аби ніхто ніколи не міг дізнатися про місце перебування оного…»

— Хто ж він такий і що вчинив сей лиходій?

— Це отаман колишньої Запорізької грізної Січі, — відказав Пузиревський. — Небезпечний державний злочинець.

— З турками лигався?

— Об усім явно по ділу.

— Гм… І наймення його — Петро. Господи, — перехрестився Досифей, — то це він аж сюди прибув справляти своє тезоіменитство? Нині ж святих Петра і Павла.

— Фортуна, — промовив Калнишевський. — Колись на моє тезоіменитство я отримав від його сіятельства Потьомкіна перший подарунок. Тепер — останній.

— Воістину — останній, — мовив архімандрит.

Пузиревський віддає архімандритові триста сорок п’ять

карбованців на річне утримання колодника. Здивуванню святого отця немає меж.

— Як? Без малого по карбованцю на день? Ми іншим по дев’ять виплачуємо на цілий рік!

— Ваше преосвященство, — знову заговорив Калнишевський, — я отримував за службу на Січі сімдесят карбованців жолду річно. Видно, я набагато більше потрібний її величності тут, ніж на Запоріжжі…

— Отаман був багатим, — пояснив Пузиревський, — і його маєтки надійшли до секвестру.

— На скільки вистачить його багатства?

— На багато років.

— Преблаго, — посміхнувся Досифей. — Не протягне він тут довго: уже землею пахне.

Подали їсти, а час стоїть на місці. Час стоїть незворушно на одному місці, хоч ніч змінюється днем, а день ніччю.

Під стіною — лавиця. У куті — піч. А незабаром свято Преображення Господнього. Спаса… На Україні запахнуть свячені яблука. На Соловках виведуть в’язнів помолитись до Преображенського собору. Так обіцяв архімандрит. А потім на Різдво і ще на Великдень. І цим чеканням можна жити.

Кру–кру… Не так уже й страшно…

Останній раз тішився сонцем аж два з половиною тижні. Дорога з Москви до Архангельська була довга. Тоді світила йому остання воля, хоч у заїжджих дворах нікого не допускали до в’язня. Але бігли коні, запряжені у фургон, і був спокій, усе вже було вирішене після цілого року слідства. Калнишевський встиг звикнути до своєї долі й не гукав більше до неба о помсту. А коні бігли з московського літа в архангельську весну, від розкосичених зеленню до тільки що наброщених беріз, і на перелісках, галявинах, зрубах частократ ввижалися в’язневі вільні тарпани, що з’явилися колись кошовому серед свята білої зими. І думав про те, що скоро на землі не залишиться і для цих істот свободи — усіх зрівняє ярмо: одні підуть до плуга, інші до карет, одних увінчає шлея, інших — дзвіночки, та волі більше їм не дасть ніхто.

Ліси рідшали, рідшали й села, везли запряжені тарпани упряжених людей, поки не спинилися над холодною Двіною у дерев’яному розкиданому місті.

Губернатор Головцин не готовий був для відправки знакомитого колодника на Соловки: в’язнів звичайно приставляли з Москви й Петербурга до Кемі або Сумського острога; він нарадив Пузиревському вдатися до морського купця Вороніхіна, в якого секунд–майор і купив вутле судно за двадцять рублів, відрахованих з річного тюремного жолду Калнишевського.

Головленкова вежа соловецької тюрми стисла висквернений каземат безмірною своєю вагою, сплюснула його, оповила глухотою, німотою, темрявою, втиснула його глибоко в землю…

«О Боже милостивий, вродилися ми на світі нещасливі, служили ми вірно в полі й на морі, та й зосталися босі й голі…» — прогумкотів Калнишевський тюремну пісню кошового судді Павла Головатого, яку той завжди наспівував, закутий, у конторі Військової колегії в Москві.

Сиділи там утрьох — більше мовчки. Писар Іван Глоба не підводив голови, Калнишевський раз у раз підносив до очей закуті руки, бо ще не міг повірити в те, що трапилося. А мозок неугавно свердлили єзуїтські слова з листа Потьомкіна, присланого вслід за кошовим отаманом, коли він повернувся з роз’юшеної стратою Пугачова Москви: «Запевняю вас чистосердно, що не залишу ні однієї нагоди надати будь–яку вашим бажанням вигоду, на справедливості уґрунтовану…» Піднісся духом отаман, спорядив у дорогу старшину Роменського, пославши його з останньою чолобитною до всемилостивої. Наказав знайти в Москві чи Петербурзі Антона Головатого — щоб удвох до цариці пішли з потьомкінським листом. Не вернувся ні Роменський, ні Головатий…

Триває слідство. І нема нікого з тих, кого знав кошовий, кому служив, з чиїх рук милості приймав і обіцянками наїдався. Слідство провадить Синод, допитують синодальні старці…

— Плату маємо за хліб і сіль, які ми втрьох винесли Текелію, — сказав якось після допиту Калнишевський.

Три синодальні старці судять трьох січових старшин. Яка вина?

Вина така велика, що не підходить ні під один параграф правового статуту: козацтво хотіло, перебуваючи у складі Російської імперії, мати якусь окремішність під своїм власним божевільним управлінням. Договір Хмельницького? Ви тільки й маєте для свого захисту Хмельницького, чому ж не згадуєте Виговського, Мазепу, Гордієнка, Полуботка? До того ж історик Міллер довів, що універсали Хмельницького, подані до Сенату, підроблені.

Чому не караєш, Господи, своїх служителів за таку олжу?

Козацькі наїзди на хутори колоністів…

Хто на кого наїжджав?

Різня в Ізюмській провінції після інциденту в Святогірському монастирі.

А хіба до чужої церкви зі своїм статутом ходять?

Розправа Івана Гаранджі над поміщиком Сошальським.

Але ж той сам прийшов по свою смерть на барвінківські землі.

Мовчати!.. Спалення бугогардівським полковником Деркачем сербських поселень на території паланки. Напад на Лисогірську роту Єлисаветградського пікінерного полку і захоплення у полон дванадцяти гусарів. Мало цього?

Обер–прокурор найсвятішого Синоду зачитує вирок:

— Призвідці козацького свавільства старшини Глоба, Головатий, а найпаче кошовий отаман Калнишевський, який за спиною її величності злигувався з турками, заслуговують на смертну кару… Проте за вас перед наймилостивішою клопоче його сіятельство Григорій Олександрович, пам’ятаючи давню свою приязнь до невдячних підданих. «Милостива государине, — просить він у листі до цариці, — вашій імператорській величності відомі всі тяжкі провини колишнього Січі Запорізької кошового отамана Петра Калнишевського і його спільників писаря Івана Глоби та судді Павла Головатого, яких віроломна буйність настільки велика, що не смію вже переліченням терзати ваше ніжне серце. За ті злочини вони заслуговують на смертну кару. Але, знаючи, що супутниця душі вашої — доброта — завжди перемагала суворість, насмілююся всепіддано просити о милосердя й вислати їх на вічне поселення у монастирі».

Спасибі тобі, сіромахо Кущівського куреня Грицьку Нечосо…

— Наймилостивіша цариця конфірмувала просьбу, князя Потьомкіна. Тож найсвятіший Синод виносить присуд: Івана Глобу вислати до Туруханського монастиря на Єнісеї, Павла Головатого до Тобольського Знаменського монастиря, Петра Калнишевського…

Темрява, пліснява, ніч.

Добре хоч, що Бог дарував людям сон. Півжиття уві сні — це наполовину менше жити. Якщо тільки не сниться тюрма, бо тоді життя продовжується на оті хвилини сну. Аби лише не снилася тюрма…

Вривається у сон кат зі сокирою.

— Палі боїшся?

— Ні!

— Четвертування?

— Ні!

— До скону в темниці готовий?

— Ні…

Кат регоче, аж глухне від реготу каземат, розгортає сувій і читає: «Посадить его в Головленкову тюрьму Соловецкого монастыря навечно й пребывати ему в кельи молчательной во вся дни живота его й никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но заточену й затворену быти, в молчании каятися о прелестии живота своего й питаему быти хлебом слезным».

За що? За що?!

В’язень схоплюється з лавиці, шарпає кайдани — з–під чорних браслетів висякає кров, — сіпає за ґрати, б’є у двері.

Глухо… Ісусе Христе, як страшно глухо!

Чому я тут?!

І десь за мить у підземелля долинає глухий голос вартового:

— Чого там? На лобне місце захотів?

Ні, я таки не сам на цьому краю світу, є тут люди. Не так уже й страшно. Кру–кру…

З третього на четверте червня три тисячі січовиків спали в заклечаних липовим та кленовим гіллям куренях, у наметах за частоколом над річками Підпільною й Сисиною, на Гасан–баші, спали важким сном: кошовий отаман наказав будувати нові укріплення на місці старих, занедбаних під час війни. Міцний був сон запоріжців у ніч під Зелені свята.

З третього на четверте червня шаленим галопом мчав осідланий кінь Хортицькою дорогою від Дніпра через Томаківку й Чортомлик; Панас Тринитка припав до його хребта, вітер шапку зірвав, чуб розвівався над потилицею, кінь гнав крізь місячну ніч до Підпільненської Січі. Коли почало сіріти на сході й ріденьке світло вибілило понурі січові башти, вершник випростався в сідлі й спинив коня. Пугукнув з крайньої сторожової вежі вартовий, за річкою хававкнув сонний перепел; Панас напружено вдивлявся у далину: з півночі від Базавлука рухалося військо; схід рожевів, і рожево блищали багнети — фузилери насувалися швидко. Панас глянув на захід; сіра пелена імли, що проповзла за ніч з Інгульця у степ, теж кипіла під сотнями чобіт.

— Зрада! — закричав Панас — Вартуйте! Зрада! — і щодуху помчав до січових воріт.

Вартовий не квапився відчиняти ворота оглашенному вершникові.

— Чого тобі спотемна? Чемериці об’ївся? То підожди, після служби Божої похмілля буде.

— Відчиняй ворота, скурвий сину! — здибив вершник коня й вихопив пістоля. — Я із залоги, що на Хортиці. Військо йде звідусіль на Січ. Самарську паланку зайняло, скоро тобі на язика наступить! Пускай до отамана, бо застрелю як собаку!

Вартовий притьмом збіг із башти, брязнув ланц, кінь увірвався на майдан, і сахнувся стражник, угледівши страшне обличчя таємничого гінця: може, підступ? Він побіг слідом, вигукуючи:

— Стій, стій!

Та вершник спинив коня аж біля отаманського куреня і вистрілив з пістоля.

У сорочці, ще заспаний, вийшов на поріг кошовий отаман і сторопів, упізнавши шерепувате обличчя Тринитки.

— Батьку, військо Січ обступає!

— Татари?

— Гусари!

— Ти збожеволів! — хрипко вимовив отаман і відчув незнайомий досі дрож у всьому тілі: побачив, що Панас мовив правду, хоч правда ця була надто неймовірна. Калнишевський кинувся до куреня і за мить, одягнений, при зброї, вискочив надвір, крикнув:

— Бий тривогу!

Забарабанили литаври, ударив дзвін на дзвіниці Покровської церкви, вмить висипали на майдан запоріжці.

Довкруж чувся тупіт і брязкіт зброї, з усіх чотирьох сторін світу двигтіла земля, і вже видно було з майдану незліченну силу війська в біло–блакитних мундирах; кільце чимраз звужувалося, і зупинилося військо за півверсти від Січі, лаштуючи гармати.

Крик, гамір прогнали геть рештки ночі, востаннє зійшло сонце над Січчю.

— До гармат! На башти! — заревіло кілька дужих голосів, козацька юрба ринула до воріт Гасан–баші, де стояли фальконети, та січове передмістя уже займали гусари.

Калнишевський розгубився. Ще не вірив, що це прийшов кінець Січі, прийшов саме тоді, коли він, заспокоєний, приспаний листом Потьомкіна, послав з чолобитною старшину Роменського у повній надії, що козацтво отримає нарешті за свої заслуги привілеї і нагороди. Вдарили у вуха, аж тепер оглушивши, слова Любимського: «Непотрібні ви стали»; з червоної імли, що знову, як колись у Колпака, заслонила йому зір, зринуло порубцьоване обличчя Панаса: «Кому потрібен тепер ти і твої діла?»

Метушня влягалася, гарячковість минала, жерла гусарських гармат зачаїлися, готові плюнути вогнем на січовий майдан, козаки, давешніми порядками навчені, збиралися на раду.

Кошовий отаман сказав пригаслим голосом до товариства:

— Знегіддя впало на нас, і допомоги чекати ніодкіль… То що будемо робити, братця: оддамо Січ чи не оддамо? Боронитися будемо чи здамося?

— На башти, на башти! — ревнув натовп у відповідь.

Від воріт до старшинського помосту поспішав осавул.

— Пане отамане! — гукнув він. — До вас на переговори проситься офіцер.

— Впусти його, — промовив тихо отаман.

Повагом і твердо ступаючи, йшов до середини майдану молодий підполковник; він скоса поглядав на козаків, ковзав поглядом по їх сповнених кривдою й люттю обличчях, зупинився перед Калнишевським і відрапортував:

— Підполковник Мисюрев. Доводжу до вашого відома, кошовий отамане, що генерал–поручик Текелій за повелінням її величності…

— Текелій?! — ледве вимовив Калнишевський, схопившись рукою за груди, і враз постало перед ним довгоносе обличчя гомілатого генерала, а за його плечима — єхидні очі Опанаса Колпака…

— …і за безпосереднім наказом командира корпусу князя Прозоровського, що розташувався з військом біля Кременчука, вирушив на так звані Запорізькі Вольності з вісьмома полками кавалерії, сімнадцятьма ескадронами пікінерів, десятьма полками піхоти, двадцятьма ескадронами гусарів — того разом з п’ятдесятьма тисячами війська. Усі паланки вже зайняті, полковники Гаранджа, Порохня, Деркач арештовані, зайняті теж Новосіченський ретраншемент і Гасан–баша. У ваших руках залишився лише внутрішній кіш…

— За що нам така кара? — спитав з натугою Калнишевський.

— Я солдат, а не радник Таємної канцелярії чи Іноземної колегії. Провин ваших не знаю… Велено нам зайняти Січ.

Гомін пішов по натовпу, слова підполковника переказувалися з уст в уста, і врешті заваравило козацтво:

— Не буде цього!!

Підполковник Мисюрев, спокійно вичекавши, поки вщухло ревіння, закінчив:

— Генерал–поручик велів передати вам, що на вашу відповідь чекатиме до обіду. Рівно о дванадцятій фортеця буде взята приступом.

Тоді виступив уперед молодий отаман Щербинівського куреню Семен Бехмет і мовив гордо:

— Нехай Текелій приведе ще стільки війська — ми не здамося. Станемо водносталь на смерть. Чи ж то можна нам Січ–матір і славне Запоріжжя віддати за спасибі? Сього ніколи, поки світ сонця, не буде! Не віддамо без крові.

Мисюрев повернувся на закаблуку й подався до воріт.

Майдан німував, чекав на слово отамана. Спрагло дивилася на нього сірома, руки стискали шаблі — за всіх воювали, а за себе не постоять?! Ні, не зможе Калнишевський здати Січ без бою, коли вже аж така несусвітна кривда їм випала.

Та ось відчинилися двері церкви, на майдан вийшов піп Сокальський у супроводі двох січових школярів з високо піднятим хрестом в обох руках. Козаки скинули шапки.

— Побійтеся Бога! — заволав Сокальський. — Ви, християни, хочете пролити кров християнську?

Загомоніла юрба, прокотилися притишені згуки над майданом, загомоніли старшини:

— Правду каже преподобний… Зруйнують усе: паланки, гарди, зимівники… Скільки нас, а то ж — сила.

Старшини гаморили дедалі голосніше, піп читав проповідь про смирення, яке окупиться сторицею, погрожував прокляттям тим, хто візьметься за зброю. Аж тепер Калнишевський зрозумів достеменно, чого Румянцев прислав йому Сокальського, усе знав наперед ханжа проклятий, і жельва Колпак теж знав, змова почалася давно… Паланки зайняті. Січ у лещатах. Рішучість згасала; а може, її ніколи й не було…

— Товариство, — промовив отаман, — не можна нам іти проти царського війська, самі бачите, як воно нас обступило. Спробуємо піти з просьбою до Текелія… Ходімо, панове, — звернувся до Глоби й Головатого. — Візьміть хліб–сіль та рушник. Що буде, то буде, а буде так, як Бог дасть…

Тоді з натовпу вихопився юнак з перебитим носом і поораним шрамами обличчям, він упав на коліна перед кошовим і заблагав:

— Востаннє прошу тебе, батьку, не йми їм віри — царям і посіпакам царським. Веди на останній бій. Хіба здригалася у них рука, коли вони червонили християнською кров’ю поля під Казанню, Оренбургом, Царицином? Спам’ятайся, отамане, звідти вже не повернешся…

— Не про царів скруха моя, — прошепотів Калнишевський. — Кров козацьку не увіллєш назад у козацькі жили…

— Навіщо вона, та кров козацька, батьку, коли в неволі будемо? Плахи нею поливати чи упирям на поживу?

— Прощай, Панасе… Прощайте, братове, — промовив отаман, поклонився і з писарем та суддею подався до брами.

Останнє, що чув Калнишевський, — поклик курінного отамана Семена Бехмета:

— Назад до султана!!

Здригнувся, зупинився, але не повернув назад.

А коли вони втрьох перейшли через міст на той берег Підпільної, до них підійшли гусари і взяли їх під караул.

Сонце швидко підіймалося по небу тої зеленосвятської неділі, спиналося до своєї верхньої точки, щоб ознаменувати кінець останньої волі в імперії.

Ставка Текелія розташувалася на горі Гульбища, за дві верстви від Січі. Сюди мали нині вийти козаки відпочити при святі на вільній волі за пивом–медом, за герцями і піснею.

Пиво зварене, його ще довго розпиватимуть нащадки запоріжців, герцю останнього не запише історія, ганьбою заплямується остання сторінка славного козацького літопису, тільки пісня залишиться на віки, щоб не дати вмерти народному духові, мислі, слову.

Конвоїри наказали арештованим зупинитися перед наметом генерала. Глоба і Головатий неспокійно позирали на Калнишевського, що стояв посередині, звісивши голову, з хлібом у руках.

Відхилилася пілка, з намету вийшов гомілатий генерал. За ним — полковник Язиков. Обидва знайомі Калнишевському.

— Ну що, прийшла пора, отамане? — процідив крізь зуби полковник.

Калнишевський підвів голову, глянув утомлено на Язикова: тупе казенне обличчя було непроникним. Перевів погляд на Текелія. Генерал–поручик мовчав. Злобна посмішка зібгала складки на щоках, губи жорстоко стиснулися, і зрозумів Калнишевський, що не для нього звичай козацький. Він жбурнув хлібом об землю.

— Камінь тобі… Смолу… Дьоготь!

— Закувати їх! — наказав генерал. — І дайте їм пайцзу — до острогу! Та поки що хай полюбується цей старий барс, як переорюватиме плуг його барліг.

Текелій вийняв з кишені мундиру дзиґарі, довго тримав їх на долоні, а коли велика й мала стрілки зійшлися, він підвів руку вгору й різко опустив її.

Ударила канонада. І стихла. На Січі — з Гульбищ видно було січовий майдан як на тарелі — не було ані душі. Здивований Текелій наказав гусарам займати фортецю. Гусари трощили спорожнілі курені, пушкарню, канцелярію, церкву.

Калнишевський, Глоба й Головатий сиділи неподалік від генеральського намету — під конвоєм, у кайданах. Дивилися на жорстоку руйнацію, отупілі, а коли впала баня Покровської церкви, оздобленої Шалматовим, Калнишевський глухо застогнав і впав обличчям до землі.

І знову стало глухо й мертво, оглухли й думки, а в густу тишу вповз шашіль і, рівномірно стукаючи, почав прогризати її. Шашіль працював без упину, прокладаючи в губці німоти наскрізні шпари, і від цього тиша проріджувалася; Калнишевський здогадався, що це цокає у кишені китайкового каптана потьомкінський годинник, — і здалося йому, що до нього підкрадається час останніми своїми хвилинами, бо начебто вже й пора: вісімдесят п’ять років прожито. Зрадів цьому передчуттю.

Хай же прийде нарешті спочинок. Я так утомився… Умру — і всьому тлін.

А чи тлін? Я ж таки довго жив і — немарне. Діла полишив: зброю свого люду склав… І ось приходить пора вмирати — з ганьбою й неславою.

Ні, перестань стукати, смерте. Ще передчасно мені вмирати. Ще треба спокутувати гріхи, помучитися треба. Тяжко помучитися…

І завжди відтепер, коли ставало мертвотно темно в казематі й низька стеля підіймалася у височінь, стаючи чорною банею неба, він чув курликання журавлиних клинів, що летіли без вожаїв у чужі землі за кращою долею. Згадував тоді прожитий день, що проминув без стогону, розпачу й сліз, і з казематної утроби посилав своїм побратимам скорботне:

Кру–кру… Кру–кру…

Так спокійно на світі, аж страшно. Так спокійно в імперії, що аж моторошно від того спокою. Невже це назавжди?

У темній кімнаті біля вікна стоїть Микола Іванович Новиков і чекає на світанок. Не спиться. Ніч поволі сповзає з петербурзьких кварталів. Що діяти далі? Адже не можна скласти руки й уподібнитися до покірного бидла.

Микола Іванович ще раз пробігає у думці недавню розмову з автором «Філософічних пропозицій» — надвірним радником Третього департаменту Сенату Яковом Павловичем Козельським.

«У темряві, дорогий друже, легко накладати на шиї ярма. А від темряви може врятувати тільки світло науки. Треба зуміти вдарити ворога першим».

«Я згоден з вами, метре. Але ж не бачу наслідків своєї праці. Я написав на Комісії нового уложення десятки промов, і всі ті найвільнодумніші пропозиції залишилися жити в протоколах. Я видавав сатиричні журнали, а сатира моя дошкулила, здається, лише мені одному. Я впорядкував і видав старовинні грамоти, щоб мій народ знав, звідки він, і щоб мав право себе поважати. І що з того? Суспільство мертво спить, приборкане страхом, і не бажає більш порушувати свого спокою».

«Всякий сон пробудний», — сказав Сковорода, і ми мусимо будити народ. Наслідки нашої праці буде видно згодом. Хто дав нам право опускати руки? Йдіть і навчайте людей бачити в собі божество».

«Це клич французького масона Сен–Мартена. Я відвідував засідання мартиністських лож і розчарувався. Їхня наївна містифікація — ті скелети, що тримають свічки, ті привиди в чорних опанчах дратують мене».

«Вас відштовхує зовнішня форма масонського руху. Проте я сам належу до ложі «Уранія», бачу бо, що масонство можна спрямувати на корисні діла. Хай люди зустрічаються, розмовляють, діляться поглядами, хай зважують свої можливості й пізнають ідеали чеснот, до яких треба прагнути. А можливості людини необмежені. І не слухайте філософів, що закликають прощати кривди. Не підставляйте щоки ворогові, вдарте його першим».

«Маєте рацію, метре. Але ж ми запізнилися. Вдарили нас».

«Тоді треба віддати. На битву треба йти».

Сутінки зачаїлися у завулках, але й туди вдирається світанок. Тихо в місті. Тиша на світі. Моторошна тиша. Хоч би вдарив де дзвін. Але й наймогутніший сам не задзвонить. Дзвонарі потрібні…

«Буду дзвонарем! Геть сумніви і страх, їду до Москви. І новий журнал назву ім’ям цього величного видовища, що розквітає за вікном, розганяючи темряву, — «Утренний свет».

Столиця ще спала. Ще ніжилися у солодких снах власть імущі. І здавалося їм, що ніхто не загрожує їхньому спокоєві.

Розділ п’ятнадцятий

Після свята Преображення Господнього, коли зі Соловецьких островів і острівців вимело до решти найпобожніших богомольців, а преосвященний Досифей знову лаштувався відбути до Сумського острогу, монах Пахомій, гірко згадуючи минулорічну ганьбу, що вчинилася з ним на лобному місці, і пройнятий гнітючим страхом перед примарою подібної розправи й цього року, йшов до шостого каземату Корожної вежі з крайньою рішучістю виволати з гемонського колодника слова благального каяття.

Він проклинав той день, коли покинув катівське ремесло в білокамінній столиці й, боячись спокуси вбити головного ката, після чого самого б не минула плаха, подався до крайносвітнього монастиря шукати людей, які б зрозуміли його сумлінність у праці й по заслугах оцінили. Знав бо, що при монастирських тюрмах кати водяться, тож мрія була показати себе й посісти службу головного ката.

А втратив і те, що мав. Чи міг він думати, що під небом імперії є тюрми, в яких не карають на горло, навіть коли злочинець богохульствує і лихословить, а переконують, напучують? А може, нині всюди так?

Не міг збагнути Пахомій, навіщо потрібні такі лицедійства, хто їх завів і для чого. Потайки в душі підозрював, що то зловорожа рука підступно насаджує подібні порядки без відома цариці, а може — Досифей у крамолі погруз і його сухожильна шия проситься під лезо сокири… Або… або ж сама німкеня, свят–свят, на престол змовою прийшла, щоб Русь–матінку до безпуття довести?..

Боявся цих думок, проганяв їх від себе, а вони вперто лізли до голови, бо таки щось незрозуміле робиться: за п’ятнадцять років її царювання скільки тих страт нарахуєш?.. А що було! Хто міг колись подумати, що в тій самій державі, за таких самих царів до заклятих крамольників приставлятимуть напутників, що не голови повинні їм скручувати, а якесь невідомо ким видумане сумління? Та вертатися Пахомієві не було куди, сумнівами своїми ні з ким було ділитися — гляди, ще й до тебе напутника приставлять — тож рятував своє жалюгідне становище як міг.

Пахомій не відразу взявся до канчука, що звівся було в руках Любимського над його спиною і якого потім віддав йому архімандрит для напучування в’язня. Він довго не міг з дива вийти, звідки ж отакі люди беруться, що не користаються з нагоди помститися і відмовляються від волі. Таких не було в часи його молодості. Що ж то за таке сумління у них?

Але і першого разу, і згодом він чув від Любимського лише одні слова:

«Між нами повинна існувати різниця, Пахомію. Що сталось би з людством, коли б філософи перемінилися у катів? Ми украй різні з тобою, і нам не можна зближуватися навіть на відстань нагайки. Тебе дивує, що перед тим не зустрічав людей, яким потрібно щось більше, ніж шмат свинячої шкури? Можливо, їх було мало. Та буде усе більше й більше, а вас — щораз менше».

Не тямив Пахомій велемудрих слів колодника і з лютої ненависті до нього, що той є якимось іншим, звірів щораз то дужче. Кат міняв канчуки один за одним: швидко зношувалися вони при напучуваннях Любимського. Пахомій пам’ятав лише те, що він не має права вбити в’язня, а катувати може скільки є сил. Та скаженів і несилів кожного разу, бо не міг вибити з філософа не тільки слів, а й стогону, а в заплату за ревну працю збирав глузливі посмішки з очей караульних, коли виходив з каземату зі закривавленим гарапником.

На Спаса Любимського вивели на молитву до Преображенського собору. Пахомій звіддаля спостерігав за ним — обшарпаним, з обличчям, вимережаним синіми пругами, доглядався розпачу в його очах або ж отупілої байдужості, при якій в’язня полишають рештки сил і він погоджується на все. Та не було цього, Любимський ніс високо голову, кволо ступаючи подвір’ям, у церкві вклякнув, та губи його не шепотіли слів молитви; коли скінчився час моління, солдати наказали йому підвестися і вивели. Він ішов назад умисне поволі, вдивляючись в обличчя богомольців. Караульні не підганяли, та потім, коли в’язень чомусь оглянувся, зупинився і вигукнув якесь незрозуміле слово, вони штовхнули його в спину й чимдуж погнали до вежі.

Пахомій — він стояв тоді за рогом чоботарні — глянув у той бік, куди озирнувся Любимський, але нічого примітного не побачив, хіба те, що з Головленкової вежі — найпотаємнішої тюрми, про пожильців якої ніхто з монахів не відав, — вийшло чотири солдати, а серед них старий вусатий колодник, одягнутий у довгого синього каптана.

І знову прийшов день прикрої служби Пахомія — понеділок, і подався він з новим канчуком, дротом плетеним, до Корожної вежі, твердо поклавши собі катувати триклятого крамольника доти, поки той не заблагає пощади. Далі тягти нема куди. Перед своїм від’їздом архімандрит може знову спитати за службу, а тоді його надіям досягти рангу хоча б звичайного монастирського ката настане кінець.

Караульний відімкнув двері, впускаючи до каземату нефортунного монаха–напутника.

— Як він там? — спитав Пахомій.

— Сумирний, як завжди, — відказав солдат. — Нині ще не перевіряли. Ось коли харч подадуть…

Монах зайшов у сутінковий прохід, вартовий причинив за ним двері, Пахомій відхилив другі, казематні, що защіпалися тільки на гак, і перше, що його вразило неусвідомленою тривогою, була незвична свіжість у душній і смердючій норі. Увірвався досередини і сторопів, не маючи сил навіть крикнути. Віконні ґрати, зігнуті навперекіс донизу, трималися лише на трьох стрижнях за один бік кам’яної віконниці; з другого боку з товстелезного муру вибрані були три великі камені, які лежали долі. Шибка розбита…

Пахомій закричав. Та знадвору ніхто не озвався: караульні давно вже звикли до того, що по понеділках монах верещить у казематі, наганяючи страх на в’язня.

Кат спочатку кинувся до вікна, потім перекинув прічу і, зрозумівши безглуздість своїх пошуків, підбіг до дверей, щоб гукнути на сполох. Та тут же зупинився, закляк. А що з того, як і зніметься тривога? А що з того, якщо в’язня й доженуть? Що з того, коли й до смерті присудять? Карати доведеться не йому, Пахомієві… Його карта бита раз назавше. Разом з колодником виведуть на лобне місце не лише караульного, а й напутника. Злочинця стинатимуть, Пахомія ж за погану службу відшмагають, і вже довіку не позбутися йому зневаги… Коли ж не спіймають, тоді — що тоді?!

Ще раз згадав блаженну мить, коли вперше пройнявся побожною катівською вірою й тодішні свої марнославні мрії — стати з сокирою обіч трону.

І згадалися йому вічні невдачі: і те, що ніхто ніколи не бачив у ньому щирого поборника суворого порядку в державі, і плаха на Болотній площі в Москві згадалася, на якій йому останньої хвилини зрадило щастя. Тож ствердив ще раз у думці, що проклята німкеня захопила трон для того, щоб розхитати міць Русі.

«Навіщо вже бити на сполох? Усе пропало… А чому так, чому, милостивий Боже? Адже ті, що дійшли до висот, не вірили в доконечну потребу свого ремесла. Я ж вірив по–справжньому. О, хай буде проклятий світ, що зійшов на злочинні манівці!»

Пахомій розперезався, скинув рясу, з урочистим благоговінням оглянув свого червоного катівського каптана і прив’язав пояса одним кінцем до зігнутого стрижня ґрат. На другому кінці зв’язав петлю.

Харч мали принести з монастирської кухні аж по тому, як пообідає служба. А був ще ранок…

Пахомій помилився, споглядаючи Любимського, коли його вивели на молитву до Преображенського собору: в’язня вже почала долати тупа байдужість, на яку так чекали Досифей і кат. Напевне, рештки бувалої міцності духу ще яріли з його очей, а може, то мучителям, здивованим і зляканим не знаною для них духовною потугою запеклого колодника, лише здавалося; сили що день то більше полишали Любимського, рік постійних катувань зробив своє. Павло знову поклав собі умерти, боячись, що настане мить слабкості і станеться те, чого так бажають архімандрит і напутник.

Надії на порятунок не було вже нізвідкіль.

Тоді, коли його привели до зв’язаного Пахомія, а Досифей спонукував підняти нагайку, Павло зауважив на землі залізного бруска, затиснутого у жолобині між двома каменями. Солдатів на розправі не було, архімандрит чекав на одне — зігнеться в’язень за нагайкою чи ні, піддасться спокусі чи витримає. Преосвященний зрадів, коли Любимський почав згинатися, і не стежив за його рухами. Павло сягнув по нагайку, повільно потягнув її по бруку до себе і захопив із жолобини бруска, затиснувши в кулаці разом з держалном канчука.

Відтоді почав жити надією, що заіржавілий шмат заліза допоможе йому вибратися на волю. Та невдовзі переконався, що надія ця марна.

Багато тижнів праці не дали майже нічого. Камінь з каменем зчеплювався міцним розчином, що не піддавався залізові, вузький рівчак перестав глибшати, і опустилися в Павла руки.

Іноді здавалося, що божеволіє, і, боячись цього, замислив тим бруском заподіяти собі смерть. Свідомо відкладав самогубство, бо ще вабила спокуса побачити світ Божий на святого Преображення Господнього. Першого ж дня після Спаса настане всьому кінець.

Сам не знає, чому тоді серед монастирського подвір’я, коли його відводили з церкви до каземату, повернув раптом голову. Можливо, ще раз хотів глянути на сонце, що зачепилося краєм диску за гострого шпиля Головленкової вежі. Мабуть. Та цієї миті побачив, як з вузького проходу між вежею і млином вийшли спочатку два солдати, за ними — сивий дід з похиленою головою у синьому козацькому жупані, позаду — ще два конвоїри. Тоді зупинився, бо когось боляче знайомого нагадала йому постать старця. Старий колодник підніс закуті руки, голову звів до неба, і несподівано скрикнув Любимський, упізнавши кошового отамана Запорізької Січі:

— Батьку!!

Тоді його підштовхнули конвоїри, затулили йому рота й потягли до Корожної вежі. Любимський сіпнувся, щоб ще раз побачити старого колодника, але стіна чоботарні вже заступила монастирське подвір’я. Та неомильно знав: це був він — Петро Калнишевський.

До пізньої ночі лежав Павло на прічі, і стогнав з невимовного болю, і проклинав себе за свій проклін Україні, бо ж сповнився він так скоро: уже накладено на неї кайдани, що мають до костей, до мозку прогризти тіло її синів, щоб вони отямилися і розуму дійшли…

А десь опівночі відчув полегшу. Ні, не полегшу, а свіжість думки й колишню силу духу, і цілющу лють, і одчайдушну рішучість — так іноді біль болем гамується, — і він, схопившись із прічі, мовив до себе:

— Ні, ми обидва не сміємо пропасти в цих темницях!

І аж тепер згадав Сковороду, тінню якого не хотів стати, але науку його сприйняв і слова мудреця: «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї? А коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому причаївся вогонь».

— Ні, ми не маємо права обидва пропасти, — повторив.

Коли зарябіло віконце, Павло видобув бруска, устромленого між каміння долівки — видобув для життя, а не для смерті, — і зі силою, якої давно не відчував у тілі, почав усвердлювати його в мілку вибоїну, що її пропиляв колись за багато тижнів праці.

— втискав поміж каміння тупе залізо, додаючи собі сил словами якогось давнього поета.

Він працював ночами в цілковитій темряві, на день замазував вибоїни пилюкою, розведеною в сечі, й тоді засинав, а вночі знову брався до роботи та все віршем того давнього співця духа крицював:

— Мужніми будьте, мужніми будьте! — скрипів зубами, і скрипіло залізо об камінь, і сочилася кров з–під нігтів.

За кілька діб роботи він просвердлив три дірки під каменем, що тримав з одного боку товсті ломи ґрат, а однієї ночі, натиснувши на залізо, почув, що камінь хитнувся.

Він тихо скрикнув, упав на коліна, прошепотів слова молитви, а коли усвідомив її, то зрозумів, що і тепер, і перед тим читав вірші Архілоха[27], якого вивчав напам’ять ще в Києво–Могилянській академії. Дякував тепер мужньому античному мандрівникові за те, що додав йому моці.

— шепотів і не стямився, коли заснув навколішки, обірвавши на півслові молитву великого язичника Еллади.

Наступної ночі подався другий камінь, за ним третій. Це була ніч під понеділок. Знав Павло, що коли цієї ночі не вибереться, вона може бути для нього останньою. Він обережно висунув зі стіни камені й поклав долі. Ґрати трималися тепер тільки за другий бік віконниці. Повиснув на їх вивільненому боці, згинаючи вниз. Вийняв шибку.

Тихо було на монастирському подвір’ї. По небі мандрували до моря перші осінні хмари.

Павло виважив зовнішнього каменя, розширюючи вузьке вікно, і виліз із каземату. Тримаючись за підвіконня, сперся ногою на виступ, що нагадував йому завжди ікло допотопного звіра. Наважився сплигнути вниз: було невисоко. Але що далі? Всі ворота замкнені. Втім, зауважив, що стіна сусідньої будівлі близько підступає до вежі: можна, притискаючись до однієї спиною, а об другу впираючись ногами, вибратися на верх фортечної стіни, в яку вмурована вежа. І він поп’явся угору…

Внизу було чорно, як у глибокій ямі, недалеко шумувало море; Павло знав, що стіна висока і там, біля її підніжжя, на нього може чатувати смерть. Але не ця… не ця… — від нагайки ката! І сковзнув у темноту.

Не відчув зіткнення зі землею, хіба що на один мент обпалило мозок щось гаряче… А далі — коли те було, не знав — наче крізь сон почув знайомий шум моря і збагнув, що живе. Розплющив очі: ніч гнала попід небом кошлаті хмари; помацав рукою обличчя — воно було липке від крові; підвівся, ступив крок — міг ступати, і незмірна радість віднайденої волі погнала його на дорогу, що сіріла обіч фортеці, відгинаючись од неї до лісу.

На розвидні знесилений Любимський добрів крізь гущавину до морської саги і впав долілиць на обмите хвилями каміння.

Позаду нього вигнулася дугою чорна стіна лісу, попереду бігло від берега у безвість море, недалеко гойдалася при березі якась колода. Павло напружив зір і розпізнав малого рибальського човна.

Спробував підвестися, та вже не міг. Повз, рачкував до човна, збиваючи до крові лікті й коліна, бо нічні сутінки рідшали — наближався день, а з ним і неминуча загибель. Та Павло вже вірив, що доповзе, і що вітер віднесе човна в море, і що добереться він до фіннів чи шведів, і вірив у те, що колись приб’ється до Франції, до якої не пощастило втекти з Москви.

Віра була надто відчайдушна, але не могло її захитати ні усвідомлення того, що разом зі світанком почнеться погоня, що вутлий човен може потонути в осінніх бурях, що йому загрожує голодна і спражна смерть на безкраїх водах Студеного моря.

«Я здобув волю і буду жити. Я не помру, поки не доведу своїм життям, що не тирани і їхні креатури, а ми, знедолені, творимо історію».

Павло допався рукою до борту човна, вповз у нього, вирвав, натужившись, кілка, до якого човен був прип’ятий ланцюгом, і відштовхнувся від берега. З останніх сил, які ще в нього були, веслував, і човен поплив, минаючи камінні насипи–корги, що були дороговказами для суден. На коргах стояли дерев’яні хрести, і подумав Любимський, що це кінцівки мацаків соловецького святенницького спрута.

Хвилі допомагали човнові, гнали його на водяний простір, і коли монастир був уже далеко й скидався на мармурову вишукану іграшку, Павло підніс весло вгору і крикнув:

— Будь ти проклята, земле, з твоїми тюрмами й царями!

Крикнув і впав горілиць на дно човна; більше в нього не було сил ні для веслування, ні для пристрастей, хіба що для мислення. Хмари пливли туди, куди й човен, місцями вони розпорювалися і прозирало синє небо.

— прошепотів Павло, осягнувши нарешті думкою ні з чим не зрівняне щастя волі. Та цієї миті простромила блискавкою мозок інша думка, і він стрепенувся.

«Для чого? Воля — для чого? Щоб загубитися у чужих землях і розумом своїм і працею збагатити чужинців, які потім скажуть… Луї… Що ти сказав тоді, Луї? Пам’ятаю, ти сказав, що моя нація не дала людству світочів духу… Ми не дали? Ні, дорогий… Ми віддавали своїх світочів духу на торговища всесвітньої культури, на політичні базари, і там купували їх за високу ціну, попит великий був на них, та продавалися вони без родових табличок, а тому ніхто не знав, звідки вони, та й самі світочі часто про це забували.

Архілох… Знову Архілох. То чи ж твої ямби, що допомогли мені вирватися з неволі, тепер таку долю пророчать?

Любимський був упевнений, що ніхто його не наздожене, що приб’ється до фінського чи шведського берега, зате колись неминуче стане французом, німцем, шведом — чорт–зна ким… І заплакав Павло, бо втямив, що України ніколи вже не побачить, не побачить ні Уляни, ні дитини своєї, усім віддасть себе, а їм — нічого…

Плід своєї думки — комусь. Чи зрозуміють?

Творіння рук своїх — комусь. Полюблять?

Любов свою — комусь. Відчують?

Гнів свій — комусь. Злякаються?

Ні, ні, ні! Кому він буде потрібен так, як тим, що над Сулою?

А човен то ховався за хвилями, то зринав на гребенях, сонце вже сліпило очі, монастиря давно не було видно, до втікача повільно наближалися чужі береги, і в міру того наближення формувалося в Любимського нове розуміння його волі.

Її, тієї волі, йому треба стільки, скільки цього вимагатиме народ. А народові може стати потрібною друга Павлова неволя або й смерть. Тож мусить викресати тепер у собі нову віру: повернеться колись він до рідного краю, що б там на нього не чекало. Бо без цієї віри ні його мозок, ні його руки нічого цінного створити не зможуть, бо без цієї віри не варто жити — ходити жебраком по світі без думок і без мети.

Павло це зрозумів, прийняв, відчув, і стало дивно від цього нового відчуття. Адже чудом вирвався зі затюрмленої землі, прокляв її; а тепер дійшов до переконання, що без неї себе не мислить?

Знову парадокс? Ні, свідком мені Вольтер.

«Філософи — це мала череда, — сказав він, — яку не можна віддавати на бойню».

Тому я мусив утекти з бойні.

«А коли з’єднаються проти спільного ворога, — мовив далі мудрець, — зроблять велике діло для роду людського».

І тому я мушу жити, щоб прилучитися до цього гурту. Однак з’єднуватися треба, проживаючи на своїх землях. Філософська думка, що колись оновить світ, повинна йти з усіх кінців земної кулі. Тож для того, щоб мати снагу внести й свою лепту у світову скарбницю думок, мушу повернутися до рідного краю.

На моїй уярмленій Україні є вже Сковорода, а у стражденній Московії — Новиков. Вони народять сотні й тисячі дітей, кращих за себе.

Я вернуся туди, дозрівши до їхньої думки й чину, щоб гинути, перемагаючи тюрму, і мучитися в тюрмі, здобуваючи волю.

Сказав пророк:

«Мусиш запам’ятати всі дороги, якими водив тебе Господь, довідуючись, що є у тебе в серці».

А коли у ньому є мужність, віра й любов, то вернешся по тих самих дорогах до своя.

Сонце вже сповзало зі свого низького зеніту. До шостого каземату Корожної вежі принесли з монастирської кухні слізний хліб для Предтечі.

Човен плив у відкритому морі, і не видно було берегів, але вітер не мінявся — човен ішов рівно, і знав Любимський, що як не за день, то за два побачить у передсвітанковому тумані окраєць твердої землі.