Журавлиний крик

Розділ перший

Молода травнева теплінь розімліла над Москвою, прив’ялила сережки дурманного цвіту на черемхах, що обступили древню стіну Китай–городу, дрібні пелюстки облітали на поривистому леготі — порошив над Луб’янкою пахучий весняний сніг.

Було б це тихе біле чудо зовсім природне й миле, якби черемховий цвіт не вибілював разом з усім світом шинелі й високого кашкета вартового, що стояв при зброї біля моторошного будинку Таємної канцелярії. Чорний сукман під білою порошею незвично ошляхетнювався, і від цього немов ставало незручно самому вартовому, він раз у раз стріпував пелюстки з обшлагів.

— Гляньте, Миколо Михайловичу, яка краса: охоронець Таємної канцелярії — у квіту! Хай ця сентиментальна картина зворушить вас і надихне на елегію, — сказав, стоячи в глибині кімнати, Микола Іванович Новиков до молодого красеня, що стояв поруч, і причинив вікно.

Карамзін повів долонею по високому чолу й, не повертаючи голови, мовив спокійно, проте з притиском:

— Якщо ви, Миколо Івановичу, або ж ваш друг Радищев напишете на цього службиста сатиру, він однаково стоятиме так само, як стоїть, охороняючи Таємну канцелярію і стежачи за вашими вікнами. А без мистецтва ніжного, справжнього, не зубоскального, Росії не обійтися. І цьому стражникові, до речі, теж.

— Не маю нічого проти сентименталізму, мій любий колего, якщо цей напрямок покликаний руйнувати догми офіційного класицизму. Скажу простіше: якщо він, назвавши цього слугу деспотів людиною, покаже його отупілу, скалічену душу, а не величатиме його Марсом. Ваше ж трактування нової літературної течії, як я зрозумів з недавньої дискусії, дещо інакше. Ви хочете прикрасити словесною позліткою ось такі моральні креатури, та так, щоб зворушений читач крізь сльози розчулення недобачав творців цих креатур.

У будинку Новикова, до якого він по одруженні переселився з Петербурга, уклавши контракт з Московським університетом на оренду друкарні, зібралися його співробітники й друзі: старий поет Михайло Херасков, ректор Московського університету Іван Тургенєв, історик Микола Бантиш–Каменський і Карамзін, що квартирував у Новикова на другій половині будинку.

Гості мовчки слухали останні спалахи суперечок між друзями, не втручалися, бо й так уже все переговорене, а нині зійшлися вони для того, щоб провести в далеку дорогу юного друга, нову зірку на обрії московського письменства Миколу Михайловича Карамзіна.

— Не ремствуйте на Радищева, колего, — усе–таки вставив якомога делікатніше Бантиш–Каменський. — Я тоді уважно дослухався до вашої розмови й зрозумів, що Олександр теж ворог того офіційного класицизму, що під виглядом правдивого зображення життя примушує письменників повторювати думки повелителів, він теж сентименталіст і може написати щось серйозне. Гадаю, що і над його творами плакатимуть читачі, тільки сльози ті, можливо, будуть інакші. Адже він завзятий послідовник філософа Козельського і, певно, піде далі…

— Філософії Козельського я добре не знаю, — відказав Карамзін, — але якщо Радищев його однодумець, то можу здогадатися про її суть. Я теж за свободу, за просвіту, проте вважаю, що загравати революційним фразерством з народом не можна. Народ — це гостре залізо, бавитися з ним небезпечно, а всілякі бунти й революції — відкрита могила для доброчинств. Не знаю, що відповів би на мої слова ваш Козельський.

Новиков дивився у вікно, спершись плечем до рами, й мовчав, йому не хотілося знову заглиблюватися у дискусію, та останні слова Карамзіна зачепили його за живе: Новикову згадався старий філософ, від якого він узяв для себе чимало — на добру чи злу долю.

— Козельський належить усім, Миколо Михайловичу, і вам — теж. Він республіканець і за такі слова назвав би вас… Ну, не будемо ображати один одного перед розлукою. А Радищев і Козельський належать до однієї масонської ложі — «Уранії».

— Ту ложу іноді відвідує й великий князь Павло Петрович, — вколов Карамзін.

— Вельможі, які ще не допалися до влади, люблять деколи побавитися у вільнодумців.

— Це гра з вогнем. Ми з вами граємося з вогнем. Мартиністи, до яких я належу, заходять надто далеко у своїх республіканських деклараціях. І тому мушу перед своїм від’їздом повідомити вас: я виходжу з вашої ложі, Миколо Івановичу. Не тому, що боюся, а тому, що не зовсім поділяю погляди її членів.

Новиков рвучко повернувся од вікна, але не сказав нічого. Іван Тургенєв — він колись на прохання Миколи Івановича їздив до Симбірська, щоб забрати до Москви знавця мов Карамзіна, — розвів руками:

— Що ж, воля ваша. Ви поводитеся як справжній мартиніст, адже Сен–Мартен проповідує, що людина народжена вільною… Проте погано, якщо ви в його вченні знайшли для себе таку свободу, що звільняє вас від дружніх стосунків і обов’язків перед товариством.

Бог з вами… Закордонний пашпорт у кишені, прогонні гроші заплачено до каси поштового управління, подорожня картка в руках, станційний наглядач, вдоволено підкинувши на долоні золотого чайового, дав найкращі коні — і вже вихопився поштовий ридван із метушливої Москви на Олексіївське передмістя, а далі на польову дорогу, що побігла між зеленими плахтами левад… До ста бісів! Чого варті всі ті велемудрі дискусії перед цією незайманою красою, перед самим лише звуком сопілки пастуха, що он там побрів за чередою і сховався поза горою, перед вигнутим хребтом житнього лану, що побіг від дороги до блакитного обрію.

Поета щораз дужче діймала, заполонювала краса весняного світу, він відчув, як зливається з природою, як ті левади, молоде жито й пастухова сопілка живуть у ньому самому, — прошепотів:

— Мусить цар небесний дуже любити людей, коли так неповторно прикрасив для них цей світ… Хай пишуть, хто як хоче. Хай озлоблені шукають у ньому бруду й хвороб, хай підлабузники вихваляють власть імущих, а я славитиму селянина. Я візьму зі собою лише Вергілієві «Георгіки» і перед хатинами, перед пастухами, при гомоні водоспадів співатиму хвалу сільському життю.

Мчав поштовий ридван із Москви на південний захід; не так багато часу промине — і з щоденного життя поета надовго зникне гордовитий, суєтний і захланний світ з його жорстокістю і війнами, з його інтригами, суперечками й безплідними пошуками істини; перед поетом відчиняться двері до вимріяної країни спокою, краси, мистецтва й мислі.

Десь там, за спиною подорожнього, метушиться царський двір: імператриця висилає генералів і фельдмаршалів під Очаків та Ізмаїл, над Дніпровським лиманом бенкетує князь Таврійський, проголосивши себе головнокомандуючим усіма військами у Другій московсько–турецькій війні; перед подорожнім ще Річ Посполита, роз’їдена чварами шляхти й бунтами українських селян, що вигадали на пострах польському панству сина Ґонти й іменем неіснуючого ватажка освячують пожежі поміщицьких маєтків; ще перед ним лукава інтриганка Австрія, яка і в цій війні хоче чужими руками вигребти якнайбільше печених каштанів з європейської пожежі, а вже за нею — край розуму й муз, солодка Франція.

Париж!

Двадцятитрьохрічний поет, улюбленець салонних московських дам Микола Карамзін міняє на поштових станціях коні, не шкодує чайових, аби лише рисаки прудкі були і швидше везли його до країни, про яку марив ще в дитинстві.

Чорні кучері розвіваються на вітрі, високочоле обличчя звернене до неба — ця поза вироблена ще змалку: читаючи колись римську історію, майбутній поет уявляв себе Сціпіоном і вчився на кшталт великого римлянина гордо тримати голову.

Саме так, тримати гордо голову! Підвестися над усіма: над ницими підхлібниками й пихатими меценатами, над дрібними мурахами в мистецтвах і над зарозумілими мудрагелями, враженими жадобою безсмертя, що наперекір здоровому глуздові мало не на ешафот ідуть, щоб тільки приголомшити публіку своєю оригінальністю.

Бути Сціпіоном у літературі!

Уже позаду нього друзі й вороги. Ба ні, ворогів він, здається, не має. Бо хіба можна вважати ворогом Миколу Івановича, що влаштував його, відставного поручика Преображенського полку, в Москві й дав йому доступ до літературного світу? Не назвеш ворогом і Гаврила Державіна, абшитованого губернатора Тамбовської губернії, автора талановитої, хоч і вельми підлабузної оди «Феліца», за яку отримав перше членство в Російській академії і звання придворного поета… Високе в нього становище, та Карамзін своє ще надолужить… Можна й не згадувати бездарного публіциста Козодавлєва, редактора журналу «Растущий виноград», у якому він нападав на масонську ложу Новикова, чи лабзюка Богдановича, що на догоду цариці видав чотиритомного фальсифіката усної словесності, — ці літературні пігмеї настільки мізерні, що ворогами стати не можуть.

Ворогів немає. А друзі?.. Чому не хочу згадувати Радищева? Боюся його, заздрю, не люблю? Чому ж не люблю — він заважає мені?.. А краще б не приїздив тоді. Якби не той вечір, проведений разом у домі Новикова в Москві, може б, ми стали–таки колись друзями.

…Минулорічної осені одного сльотавого вечора, коли на сполосканих вулицях не чутно було живої душі, хіба лишень біля будинку Таємної канцелярії рівномірно карбував крок вартовий, на ту половину будинку, де мешкав Карамзін, долинув тихий скрип вхідних дверей, потім почувся притишений тупіт по східцях, а далі все стихло. Микола Михайлович відклав перо — він саме закінчив статтю для журналу «Утренний свет», який видавав Новиков, — і почав уже готуватися до сну, як почув стук у двері. Повернув від свічника, якого переносив ближче до ліжка, голову: двері прочинилися, на порозі стояв господар. Новиков був стривожений, та це не здивувало Карамзіна: останнім часом він зауважував, що Микола Іванович ходить пригнічений, неспокійний, і знав чому. Навесні 1787 року, коли закінчувалася помпезна подорож Катерини II на південь імперії — той виїзд обійшовся державі в десятки мільйонів рублів, — підмосковні селяни вимирали з голоду на переднівку, їли солому, полову, товчене сіно, чвертка жита коштувала вісім рублів — за таку ціну доброго року можна було придбати коня. Придворний журнал «Собеседник» розмальовував на всіх сторінках картини народної благодаті, Новиков же, вражений жахом голодного мору, подався на Урал до знайомого власника заводу Походяшина, випросив у нього п’ятдесят тисяч рублів і закупив за ті гроші хліба для ста сіл. Услід за цим козодавлєвський журнал «Растущий виноград», не згадуючи й словом новиковської філантропії, напав на масонів–мартиністів, називаючи їх крамольниками, і Новиков добре розумів, кого це стосується. Карамзін сам співчував голодним, бо за переконаннями був народолюбцем, сповідував учення Руссо, яке проголошувало, що людина народжена для щастя, захоплювався філософією Сен–Мартена і був мартиністом, проте дотримувався думки, що благодать повинна здійснюватися не за допомогою насильницького втручання філантропів, бо воно є або локальним і не приносить загальної користі, або ж призводить до бунту і добрі наміри перемінюються на свою протилежність. Благодать може прийти непомітно, з плином часу за допомогою просвіти й виховання — для цього вони з Новиковим і покликані. А ота закупівля хліба селянам здавалася просто–таки фрондерством, викликом офіційній владі, і дивувався Карамзін, що Новиков, від природи боязкий і іпохондрик, усе своє життя добровільно наривається на неприємності й небезпеки.

— Що сталося, Миколо Івановичу, хтось прийшов? — усе ж насторожився Карамзін, згадавши про їхнє сусідство з Таємною канцелярією.

— Зайдіть до мене, Миколо Михайловичу. Гості. Радищев з Петербурга приїхав.

Карамзін здивувався: чому в таку пору? Певно, щось спішне, коли не зупинився на ніч у заїжджому дворі. Він багато наслухався про цю людину, проте ніколи не бачив її у вічі. Особа Радищева була вельми цікава. Цей у ранній юності царицин паж, а у зрілому віці військовий обер–аудитор у штабі фінляндської дивізії, якому всміхалася кар’єра сенатора, подав у відставку тоді, коли почалися суди над офіцерами, що перейшли до Пугачова. Згодом Радищев вступив до Товариства друзів словесних наук і від імені цього товариства надрукував у журналі «Беседующий гражданин» статтю «Бесіда про те, що таке син вітчизни», яка викликала багато розмов — осудів і визнань.

На половині господаря Карамзін застав архіваріуса Іноземної колегії Бантиш–Каменського й довгобразого, років під сорок, чоловіка зі загостреним підборіддям і карими очима.

Молодий поет прагнув знайомств з літературними світилами. Радищев, правда, не був знаменитістю, та все ж у його особі — відчував Карамзін — чаїлася ще не розкута сила, яка могла в будь–якої миті вибухнути несподіваним успіхом, за яким підуть слава, впливовість і авторитет. Це вабило Карамзіна: він бажав стояти поруч з дужими і, усвідомлюючи міць свою, йти разом з ними.

Микола Михайлович уклонився гостеві.

— Мені приємно познайомитися з вами, — підвівся Радищев. — Ми інколи в Петербурзі починаємо товариську гутірку словами вашого вірша: «Братья, рюмки наливайте, лейся через край, вино…»

— «Петь и радоваться будем в сей приятный, сладкий час», — закінчив вірша Бантиш–Каменський, кивнувши на Новикова, що ставив на стіл карафку з вином.

Карамзін зніяковіло усміхнувся. Іншим разом він прийняв би цитування його віршів за визнання, зараз же власні рядки прозвучали іронічно — чи тому, що капотіло за вікном, чи, може, надто серйозним було обличчя гостя.

— Тішитися будемо в цей приємний час, — повторив за Бантиш–Каменським Радищев і, покрутивши в пальцях ніжку келиха, мовив до Новикова: — Це, що скажу, не беріть собі близько до серця, Миколо Івановичу, але знати мусите, я тому й зайшов прямо до вас. На сцені придворного театру саме перед моїм від’їздом ставили комедію «Ошуканець», автор якої — це можна легко визначити за штилем твору — сама наша благодійниця. Отже, вистава розпочинається сценою: поліція вривається до масонської ложі й арештовує масонів–мартиністів…

— Сигнал… — прошелестів голос Новикова.

Радищев позирав на присутніх з–під брів, здавалося Карамзінові — надто вимогливо, виклично, і цей погляд не приємно вразив поета. Миколі Михайловичу згадався дещо менторський тон радищевської статті, а оте іронічне «тішитися будемо» та ще підкреслена серйозність Радищева, з якою він інформував Новикова — і лише Новикова! — про петербурзькі новини, збудили неприязнь: Карамзін готувався до дискусії, в якій за опонентом не визнають ні в чому рації.

Неприязнь спалахнула і тут же пригасла, Микола Михайлович примусив себе уважно дослухатися до розмови.

— Це ще не все, — голос Радищева звучав жорстко й холодно. — У Петербурзі вийшла анонімна книжка «Дослідження праці Сен–Мартена “Про блуд та істину”». Примітивна це річ, неаргументована, повна лайки й бруду, але після її появи книжку Сен–Мартена конфісковано.

— Ми повинні залишатися спокійними, — заговорив Бантиш–Каменський, — нічого ж бо супроти влади не чинимо. Прагнення людей до самовдосконалення повинно б лише тішити сильних світу цього.

— Так, звичайно… Але в новому збірнику догматів цариці — «Апофегматі» проголошено, що наше суспільство вже стало досконалим. Екстрадосконалі одиниці, видно, турбують її, — спробував пожартувати Новиков.

Радищев підвівся. Високий і ледь згорблений у плечах, він сперся об край столу й огорнув темним поглядом Бантиш–Каменського:

— То для чого ми ходимо на ті засідання й витрачаємо час, коли нічого не чинимо? Ми взялися за перо й хочемо стати письменниками, тож спитаймо себе щиро: хто ми? Борці чи кар’єристи? Адже збираємося виливати на папір зміст душі й серця свого.

— Я згоден з вами, — уперше подав голос Карамзін. — Ми мусимо передовсім навчитися розуміти себе, щоб потім уміти проникнути у світ інших людей. Але ж, — у його голосі забриніла нотка роздратування, він повернув голову до Радищева, — чи конче для цього вміння треба виховувати в собі бунтаря? Ви, чую це з вашого тону, хотіли б, щоб письменники розділилися на продержавних і протидержавних. Так ставити питання шкідливо хоча б через те, що справжній патріот, а письменник ним повинен бути, не може бажати загибелі своїй батьківщині, яка до того ж набирає дедалі більшої могутності й висоти.

Бантиш–Каменський нерозуміюче видивився на Карамзіна.

— Я вас не впізнаю… Що це вас вкусило? Хто говорить про загибель батьківщини? Йдеться про те, щоб бути борцем проти…

— Почекайте, — зупинив Бантиш–Каменського Радищев. — Як видно, у поета Карамзіна тлумачення поняття «батьківщина», висловлюючись літературним терміном, класицистичне. Тобто — монархістське. Зачекайте, Миколо Михайловичу… Я був у Франції якраз у той час, коли брати Монгольф’є запускали першу повітряну кулю. Вона піднялася швидко й гордо, але, втративши вгорі тепло, ще швидше опустилася вниз. Те, що коштувало стільки праці, тішило око лише мить. Мені болить доля моєї батьківщини не менше, ніж вам. Наша держава, колись горда мужністю правителів і лицарства, спідліла в нащадках своїх. Замість мужності маємо пихатість, замість вождів — ідолів, замість лицарів — лакиз. Я питаю, що ми повинні робити: складати їм оди, чи…

— Чому ви адресуєте цю проповідь мені? — загарячкував Карамзін. — Ви ж не читали моїх од: у мене їх немає. Ви називаєте мене класицистом, не знаючи ні моїх поглядів, ні моїх писань. Тож майте терпеливість вислухати мене. — Микола Михайлович охолов і говорив далі спокійно. — Я ворог того штучно створеного правителями літературного напрямку, що повинен прославляти в трагедіях і одах монархів, а в комедіях і сатирі висміювати простих смертних. Я не визнаю навіть веймарського класицизму Лессінга, Гете, Гердера, які сьогоднішні проблеми переносять у сферу історії. Не знаю, який напрямок обрали собі ви, я ж буду одним із перших послідовників сентименталізму. Ми мусимо навчитися проникати в душі простих людей, розкривати їх шляхетність, гідність, силу й терпеливість, радощі й болі. Ми вміємо й любимо декларувати свою революційність — це навіть модно, але що дає безпредметна декларація? Замість неї покажімо звичайного мужика, у котрого почуття чистіші й шляхетніші, ніж у людей вищих станів, і цим ми зможемо переконати чужинця й нашого дворянина, що російський мужик — не худоба.

— Який ви жорстокий! — зіронізував Радищев, вислухавши запальний монолог молодого поета. — Хочете з худоби зробити людину й залишити її в ярмі, хочете переконати погонича, що не вола він запрягає у соху, а православного… Я розумію вас, ви прихильник такого сентименталізму, який закликає, щоб над мужиком плакали так, як плаче хазяїн над здохлою твариною — хто ж йому буде поле орати? Ви давно визначили своє кредо чи ось цієї миті? А я теж плачу… Ідучи оце з Петербурга до Москви, я проминув десятки сіл, і мені хочеться ридати над потоптаною гідністю людей, і кричати хочеться, чому вони мовчать, чому лише стогнуть, а не палять шпихліри і палаци катів своїх, чому не розтрощать залізом їхні голови!

— Спам’ятайтеся, Олександре Миколайовичу! — схопився Карамзін. — Ви ж були свідком пугачовської різні.

Новиков квапно опускав штору на вікні, Бантиш–Каменський вражено дивився на гостя, обличчя якого було пойняте самозреченням і рішучістю.

— Я дивлюся далі, колего. Я дивлюся на багато років уперед… — відказав Радищев, відкинувшись у кріслі.

— Ви вражені жадобою безсмертя, — промовив Карамзін.

Радищев уважно дивився на свого опонента, немов вивчав його нинішню сутність — для того, щоб вгадати, яким він стане колись. Сказав тихо й чітко:

— Так, я вражений жадобою безсмертя. Хочу заслужити на нього. Хочу бути настільки корисним людям, щоб користь та оплатилася пам’яттю у поколіннях. А ви не хочете? Тоді ви…

…Липень. Котиться диліжанс прусськими дорогами, позаду вже Вісла, Одер, Ельба, попереду ще Франкфурт, а там Страсбург — Франція!

«Тоді ви mediocrite[28] — долунює з навздогінним вітром настирливе, образливе й жорстоке, летить за подорожнім з Москви чужинецькими дорогами. — Не бездара, ні — талановитий mediocrite, який проживе так, що й славу матиме, і в історію ім’я своє запише, і читача знайде, і правителям догодить, і тішитиметься благополуччям своїм — лише не пожертвує нічим ніколи, а без пожертви нема безсмертя… Ви модний нині піїт, і на вас уже чигають правителі, бо їм самим набридли недолугі одописці, вони все вам дадуть, аби ви тільки погодилися стати mediocrite!»

«Я — mediocrite? Я?!»

Торохтять колеса, котиться диліжанс прусськими дорогами, бризкає каміння з–під коліс, б’є в задні заболотники й вибиває дробом:

«Бережися, Русь, бережися, Русь: йде до тебе посередність, її не помітиш так просто, як бездарність. Вона добре замаскована лудою пристойності, вона в душі кожного, не кожен лише може й хоче вбити її у собі. Бо середнякові найліпше живеться: з нього ніхто не насміхається, його пускають у чесний дім і ним опікуються сильні — він має почесті у всіх. Але він небезпечніший від бездар, бо огризки його розпроданого таланту виплоджують недоносків, а все велике, що створюють сміливці, він з лютої заздрості вбиває у зародку й підносить своєму народові середняцький еталон мистецтва. І обдурює народ, який потім цілі віки віритиме, обдурений, що його сини створили шедеври світового мистецтва, поки сам в розпачі не переконається, що сусіди давно вже відплили у відкрите море, а він гойдається у затхлій гавані, загнаний туди своїми рідними синами–каліками. Бережися, Русь, йде до тебе mediocrite!»

«Що це зі мною, — схаменувся Карамзін. — Адже ніхто так мене не називав, Радищев того слова не сказав, я сам його вимовив зі самоіронією, щоб збити пиху опонентові, щоб він поквапився заперечити, та Радищев промовчав, а образливе слово помчало за мною і мучить мене, спонукує, щоб я сам заперечив його своїми ділами… Будуть діла — я підійму нашу літературу на європейський щабель, я підіймуся над усіма в ім’я вищої мети, тому й їду до Європи, щоб побачити висоту того щабля… І житимеш сам, без друзів? Так. Треба стати вище над путами дружби, позбутися тягаря обов’язку перед однодумцями. На шляху до високої мети краще не мати ні ворогів, ні друзів — вони заважають…»

— Милостивий пане, милостивий пане, — чує Карамзін, як візник звертається до нього по–німецьки. Що таке, чому зупинився диліжанс? Народ он зібрався біля поштової станції, галас, візник розгублений, зляканий. — Милостивий пане, будемо їхати до кордону чи повернемося? У Парижі революція…

Карамзін прудко зіскочив зі сидіння; усе те, що не давало йому спокою в дорозі, враз вимелося з пам’яті від страшної у своїй несподіваності новини — може, це причулося? Та люди вже обступили подорожніх і навперебій переказували неймовірні вістки, які дійшли до них щойно.

«Бастилія впала! Комендантові фортеці Делоне відтяли голову, настромили на піку й понесли по місті».

«Статського радника Фулоне, що відав у Парижі фінансами й нахвалявся нагодувати парижанів сіном, повісили на вуличному ліхтарі, напхавши йому до рота вівсяної полови».

«Король сховався у Версалі…»

— Будемо вертатися, милостивий пане? — усе ще допитувався візник.

Вертатися? Як це — вертатися? Стільки років мріяти про цю подорож, готуватися до неї, подолати сотні миль дороги — й вертатися?.. Але це неймовірно. Франція — зразок європейської цивілізації — кишить нині розгнузданою черню, як Казань за Пугачова?

Було вкрай обурливо: уявив, як падають колони версальського палацу, кришаться капітелі, горять картини в Луврі — чернь трощить усе, до чого вона перед тим не мала доступу, грабує музеї і крамниці, й віками утверджена французька монархія, що давала світові великих мудреців і полководців, держава, під скіпетром котрої розквітали наука й мистецтво, в якій бідний знаходив для себе хліб, а багатий насолоджувався достатком, — враз упала від удару темної сили.

І якщо дорогою терзали Карамзіна сумніви і він весь час сперечався з Радищевим, обороняючись і поступаючись, то зараз скипів благородною люттю до нього: «Заглянь до історії, наївний республіканцю, і ти дізнаєшся, що безвладдя гірше за будь–яку владу. Воля ж бо там, де закони; де беззаконня — там рабство… Ні, я таки поїду до Парижа лише для того, щоб побачити збезчещену Францію і розповісти потім людям про зло, до якого закликав ти».

Карамзін рішуче ступив на підніжку диліжанса й махнув візникові:

— Поганяй до Страсбурга!

На кордоні, видно, ще не отримали ніяких розпоряджень від нової влади. Перевірили документи, французький постиліон у синьому камзолі й високих ботфортах підігнав свого диліжанса — і вже подорожній на французькій землі серед ельзаських родючих нив, що простелилися біля підніжжя понурих Вогезів. Тут ще тихо, селяни працюють на полі, ніби й нічого не сталося в їхній батьківщині; нервову метушню помітив Карамзін лише на передмісті Страсбурга — ще здалеку. Його пройняло погане передчуття, він зібрав усю силу духу, щоб бути спокійним; коні в’їхали на міський брук.

— Мосьє, — повернув голову постиліон, — раджу вам зняти циліндра, щоб не наразитися на неприємності.

Карамзін мовчки послухався поради, сторожко позирав на озброєних чоловіків, що вешталися вулицями — довгоштанні, у червоних шапках, у в’язаних беретах з пришпиленими малиновими кокардами. Вони похмуро супроводжували поглядами поштовий диліжанс, у тих поглядах відчувалися владна суворість і зверхність; зіщулюється внутрішньо чужинець від непевності, хоч зовні тримається гордо й незалежно; диліжанс пробирається вузькими вулицями, минає готичну церкву, а далі нема проїзду — дорога загачена людьми.

Навпроти собору стовпище: крик, регіт, лайка, грюкіт. Із десяток чоловіків, піднявши на руки колоду, таранять двері монастиря; натовп обступив посеред вулиці церковну карету, стягають зі сидіння до смерті переляканого прелата, хтось подає йому кухоль пива, примушує випити.

— Пий за здоров’я нації! Vive la nation![29]

Прелат бере кухля тремтячими руками, п’є.

«Господи, — жахнувся Карамзін, — якби Руссо дожив до нинішнього дня, він став би першим ворогом революції».

Просить постиліона, щоб той завертав, але вже пізно: два озброєні молодики підходять до диліжанса, відчиняють дверцята, безцеремонне смикають подорожнього за полу каптана.

— Хто ти?

— Я… я російський підданий, ваш гість… — затинається Карамзін, дістаючи з кишені документи.

Озброєні молодики переглянулися у нерішучості, один повернувся до гурту — певно, порадитися, що робити з іноземцем. Цієї миті Карамзін помітив високого чоловіка в чорному капелюсі й фраку — він стояв осторонь натовпу і спостерігав за диліжансом. Почувши мову чужинця, чоловік швидко підійшов і, придивляючись до обличчя Карамзіна, спитав:

— Ви з Петербурга?

— З Москви, мосьє.

— Постиліон, повертайте на он ту вулицю, — показав незнайомий рукою й сам сів у диліжанс.

Був це чоловік середнього віку, з шляхетним обличчям, якого вже торкнулися зморшки, з–під капелюха виглядала сивина; він дивився поперед себе, наче його зовсім не обходив сусід, і вкрай стривожений Карамзін спитав:

— Що це все має означати?

— Не турбуйтеся, — заговорив незнайомий московською. — Вас ніхто не зачепить. То лише на початку такий нелад, завтра припиниться всіляка сваволя, і нахаби будуть погамовані.

— Ви… ви звідки так добре знаєте російську мову? — спитав уражений Карамзін.

— Я професор Королівського педагогіуму в Страсбурзі, а родом з ваших країв. Куди прямуєте?

— До Парижа. Але тепер… уже й не знаю.

— Мені теж треба до Парижа. Якщо дозволите, поїду з вами. Вам буде безпечніше в товаристві французького підданого. А з ким маю честь: вчений, художник?

— Я поет. Карамзін моє прізвище.

— Приємно буде порозмовляти з вами. Новикова знаєте?

— Новикова всі знають. Я ж, до того, в нього ще й мешкаю.

— Он як… — І професор замовк, довго мовчав, потім промовив півголосом, наче сам до себе: — Я давно звідти, тільки добирався сюди не поштовими дорогами, а переважно на вітрилах.

Більше не озивався. Не смів порушувати мовчанки й Карамзін, хоча вельми цікаво було докладніше дізнатись, що це за людина, яка ось опікується ним.

Але незнайомий мовчав, попливши в думках тими холодними морськими шляхами до обителі, де нічого не міняється і час стоїть на місці, де людям однаково: нинішній це рік на світі, давноминулий чи прийдешній…

Розділ другий

Задубів у снігах маленький соловецький світ — ніби навічно. Студене море, втиснуте углиб товстим льодовим покривом, десь там, всередині, ще моцувалося, уперто повзло на берег, але безсиліло на цупкому морозі й роззявленими пащами крижин застигало перед самими стінами кремля. Знесиліли берези і ялиці у зледенілому снігу; шпилі соборів і дзвіниць проклювали тріскучий туман, намагалися доп’ясти до неба, якого давно вже тут не було видно; густа тиша лягла на острови, і хіба ще тільки каркання ворон та бамкання дзвонів порушували мертвоту далекого відлюддя.

Жив усе–таки соловецький світ: над лісами й озерами в гущі промерзлої мряки сповіщало про його життя гайвороння, а в монастирі — мідний благовіст, який нагадував зсудомленій лютою білизною природі, що хай лише скресне крига — і знову виповзе з монастирської утроби той самий чорнорясий рід, до якого вже тут звикли і земля, і небо.

Люта була на Соловках зима 1787 року.

А в глибокому казематі Головленкової вежі — душно.

Кру–кру…

Вже більше ніж десять років волає старий вожай до темного неба, а небо низьке, тисне на тім’я і мовчить, і ніколи вже не відізветься хоча б далеким відлунням журавлиного крику.

Тільки раз, коли вперше виводили на Спаса, обізвався хтось: «Батьку!»

Кру–кру… А у відповідь жалібному ячанню — лише монотонне цокання потьомкінських дзиґарів, а вибивають вони завжди одні й ті ж слова, до яких не можна звикнути, та й примусити їх говорити інше теж несила: «Дослужився, дослужився, дослужився…»

Розбити б їх об стіну, ба ні, старий заводить їх щодня, щоб слухати хоча б цей голос.

Душно в казематі, бо в’язень заощадив зі свого щоденного карбованця трохи грошей і через городничого Іларіона упросив нового архімандрита перекрити стелю в казематі: текло, морозило, зітлів од вільгості козацький одяг. Змилостивився архімандрит — видав в’язневі арештантський одяг, а в’язні–старообрядці утеплили яму. Тепер в ній душно.

Чий то був голос? Хтось тут є… Якийсь козак, що його знає. Хто він і де сидить? Але вартові — Матвєєв, Михайлов і Нестюков — німі. Тільки Соханов, коли приходить його черга подавати колодникові їжу, мовить кілька слів пошепки, і так любо стає Калнишевському, що чує людську мову, бо у вічному мовчанні можна б її й забути.

— Я дам тобі заощаджену половину річного тюремного жолду, тільки скажи, де той колодник, що окликнув тоді мене на Спаса, і хто він.

Але Соханов мовчки головою похитує, а по очах видно, що знає, та не скаже, заклятий страхом. І старіє вже солдат, тож у могилу понесе зі собою таємницю, якої в’язень однаково виказати не зміг би, але яка йому потрібна, мов повітря, щоб мав за що схопитися у цьому порожньому й нескінченному житті.

Сива борода стелиться по грудях, нігті на руках і ногах — мов у хижого птаха, смерті немає, а років, либонь, близько ста. Дванадцять літ у підземеллі.

Хто ж то був?

— Скажи, Соханов, заради спасіння душі своєї. Новий архімандрит не такий лютий.

Не каже. Довгі роки мовчить. І чорне небо не озивається більше журавлиним криком, лише потьомкінські дзиґарі без упину довбуть мозок: «Дослужився, дослужився…», а розбити їх об стіну не наважиться в’язень, бо тоді зовсім спиниться час.

Новий архімандрит Ієронім і цього року не поїхав зимувати до Сумського острогу. Хоч минуло вже десять років з того часу, як великою ганьбою вкрив себе Соловецький монастир, випустивши зі своїх стін колодника Любимського, хоч давно зотліли колись всесильний і, здавалося, вічний, а зрештою, нефортунний архімандрит Досифей і дурнуватий та страшний монах Пахомій, що повісився в казематі Корожної тюрми, не заставши там свого підопічного колодника; хоч потроєна військова охорона секретних казематів гарантувала повний спокій новому душпастиреві, він волів жити постійно в монастирі й хіба лише літньої пори дозволяв собі короткотривалі відвідини зимових резиденцій у Сумах і Кемі.

Досифей не витримав несподіваного удару. Коли за тиждень по втечі Любимського зі східних та західних берегів Студеного моря повернулася погоня з порожніми руками, не знайшовши Предтечі ні на суші, ні на воді, старий архімандрит, що за час свого владарювання звик тільки до удач, написав скорбний репорт до архангелогородської консисторії для передачі її до Синоду, сам же подався на судні до Сумського острогу. Там, очікуючи у тривозі відповіді синодального суду, осліп і тієї ж зими помер. Навесні прах Досифея перевезли на Соловки і поховали біля паперті Архангельської церкви.

Тіло повішеника Пахомія загребли за цвинтарною канавою, а караульних після п’ятдесяти київ заслали до Сибіру на каторгу.

Архімандритську рипіду й саккос Синод велів передати тихому й бережливому скарбникові монастиря ієромонахові Ієроніму, якому ніколи й не снився титул преосвященного. А тому він оберігав його, як міг, тремтів і, з ляку втратити високий сан, майже не виїздив з монастиря, воліючи особисто стежити за монастирським і тюремним замками й не передавати ключів ненадійним та заздрісним соборним старцям.

Зима, до того ж, незважаючи на нечувану холоднечу, мала свої переваги. Колишньому скарбникові, нині архімандритові, залишалося більше часу для його улюбленого заняття — перераховувати монастирські гроші й перетоплювати золоті речі у зливки; для монахів і покаянників зима теж була благодатніша, ніж виснажуюче важкими роботами коротке літо. Монахи снували біля куховарні й квасоварні, обпиваючись та об’їдаючись; караульні, приставлені до келій старообрядців, яких узимку замикали тільки на ніч, відсипалися і пиячили; старовіри–федосєєвці, котрі потрапили сюди за те, що не вінчалися у церкві, прочани, що не визнавали влади, яко Богом даної, морильники, що виснажували себе голодом во славу Божу, мали час читати молитви й писання святих отців, витісувати ложки й хрестики, шевцювати й кравцювати або ж сходитися до просторої келії біля куховарні й, чекаючи на обід, сперечатися, яка секта справедливіше тлумачить істини віри.

Мабуть, саме ці старообрядці найбільше непокоїли архімандрита Ієроніма, через них він не виїжджав на зиму до Сумського острогу. Великі грішники в мовчазних келіях тепер не турбували його: тюрми перевіряли по кілька разів на день, і охороняли кожну шість караульних, що стояли по троє на варті; старовірів же синодальний припис звільняв від денного сидіння в казематах, тож не певен був Ієронім, що не посміє якийсь спробувати щастя серед зими. Втекти — нікуди не втече, задубіє в лісі чи на кризі, але за таку спробу можуть, чого доброго, відібрати в скромного Ієроніма архімандритську рипіду. Тому поклав собі за краще бути самому при ділі та вряди–годи посидіти в тайнику, що біля куховарні, приглянутися крізь щілину до віровідступників та послухати їхніх розмов.

— Отож глаголю вам, — хитається у прорізі стіни кудлата голова колишнього архімандрита Миропольського монастиря Трифонова, за гординю взятого під караул, — три дівиці, в чоловічий одяг перебрані, прийшли до сієї святої обителі ще за святого Зосима начебто гріхи свої спокутувати, а, напевно, мали намір з монахами злягатися. Розпізнали святі отці грішних блудниць по їхніх очах — щирість бо покірною тінню темниться у зіницях, лукавство ж блищить зухвалістю, не втаїш його — і таку покуту їм дали: вийти з повними відрами води по трьохстах східцях на Сокирну гору, що біля Реболди, на сам верх вийти і не пролити ні краплі. Та вихлюпнулася вода з відер, і шмагали дівиць нещадно, а неправедна кров стікала в озеро, що під горою, і Червоним його називають по сей день.

— То була перша невинна кров, пролита на цій землі, — зітхнув прочанин Федотов, який уже сім років уперто стоїть на тому, що всяка власть грішна за суттю своєю, бо не від Бога дана людині.

— Безумного завзяття убиває, — відказав спокійно Трифонов. — Були б ті дівиці праведні — чи ж пролилась би вода з їхніх відер?

«Цей нарешті дійшов до справдешнього розуму, — відзначив у думці архімандрит, сидячи в тайнику. — Покаянника, що навчився так мислити, можна без страху звільняти з–під варти».

До келії принесли казан бурди.

Федосєєвець Ратишев відштовхнув прочанина Федотова, що потягся було з мискою до казана, зачерпнув черпаком попри саме дно, щоб захопити гущі, налив до миски й подався з нею у кут.

— Цілий день нині перша черга моя, — буркнув. — Я цілий тиждень мусив споживати їжу, осквернену вашими нечестивими устами.

Федотов налив собі бурди по ньому, відставив набік миску, крекчучи опустився на коліна й довго бив поклони, примовляючи:

— Прости, Боже, тлінному чреву моєму, що приймає опаскуджене віровідступником їство. Блаженний бо лиш той, хто не водиться з нечестивими. Я ж немічний перед своєю голодною утробою…

— Не картай дурного, бо зненавидить тебе, картай мудрого, і будеш йому любий, — смиренно промовив морильник Іванов, відвертаючись від спокуси до стіни: він уже третій день морить себе голодом, а обітницю дав голодувати два тижні.

«З цими ще буде й буде мороки», — міркував архімандрит, дивлячись у щілину.

Розжалуваний у монахи за гординю Трифонов, старанно облизавши ложку, провадив далі:

— Богові миле щире, а не позірне каяття. Людям же, наділеним од Бога владою, дана воля милувати розкаяних. Цього року сповниться чверть віку від дня воцаріння нашої пресвітлої матінки–цариці, милості її проллються і на нас грішних.

— Блаженні віруючі, бо їх є царство небесне, — знову зітхнув упертий прочанин Федотов, усе ще б’ючи поклони.

«А таки прийде указ з нагоди царициного ювілею, — подумав архімандрит, — указ із припискою подати до Синоду відомість про тих арештантів, що заслуговують на волю. Про це вже сповіщав архангельський губернатор Тутомлін. Кого той указ стосуватиметься? Старовірів і дрібних злочинців — то, певно, так. Та й любо було б їх позбутися. А надто отого розбещеного Теплицького, якого запроторила сюди рідна мати».

Ієронім уже просив святий Синод, щоб оного забрали кудись або ж звеліли кинути до каземату як великого грішника, та відповіді й досі немає. Ще там, у Петербурзі, повернувшись зі смирительного дому, він до крові побив свою матір; тоді дворянка Теплицька звернулася до князя Вяземського, і генеральний прокурор уволив її волю: сина Олександра відправлено до Соловецького монастиря на куховарні роботи. За рік він встиг наробити в монастирі великого переполоху, за що отримав п’ятдесят канчуків на лобному місці: змайстрував монетного верстата, на якому карбував мідні монети й купував за них у довірливих монахів вино. Цього року пробрався до квасоварної вежі, напився досхочу квасу й вибив чопа, позбавивши братію цілющого напою. За це дістав двадцять п’ять канчуків. Але знає архімандрит, що кари йому не допоможуть: кожної хвилини можна чекати від нього нової пакості. Коли б то він попав під указ!

Та чи стосуватиметься указ колодників секретних? Адже є серед них такі, що живуть смиренно і не завдають монастирським властям ніяких турбот. Великі вони злочинці, а поводяться сумирно… Он у вежі Нікольській сидить Авель–віщун, що провіщав день смерті Катерини. Тепер мовчить. На горішньому поверсі цієї ж вежі живе страшний харциз, поміщик Жуков, що вбив свою матір і зґвалтував сестру. Проте він, щирий вірнопідданий, два рази до року писав покаянні листи до Синоду, і йому врешті дозволили тримати в монастирі двох кріпаків, яких він посилає до Архангельська на заробітки. Під Архангельською вежею живцем похований лікар лейб–гвардії Преображенського полку Лєбедєв, що на відправі в соборі при упоминанні імені цариці прошепотів, а хтось сіє почув: «Яка вона цариця. Вона — курва всесвітня». У Кожевенній вежі замкнутий наглухо якийсь «колишній Пушкін», злочинів якого не знає сам архімандрит. Звісно, ні Лєбедєв, ані «колишній Пушкін» не можуть бунтувати, бо їх так якби й не було на світі… А чи можна буде записати у відомості для помилування колодника Петра Калнишевського, що ось уже дванадцять років сидить у підземеллі Головленкової вежі за віроломне буйство й розор російських підданих, сам же покірний і тихий?

Федосєєвець Ратищев уже дрімав на прічі, заспокоївши голод, прочанин Федотов, випросивши в Бога прощення за осквернення своїх уст їжею, яку надпочав нечестивець, узявся хлебтати бурду; морильник Іванов стояв на колінах обличчям до стіни й молився. Колишній архімандрит Трифонов глаголив далі, підвівши вгору вказівного пальця:

— Чули мої вуха від богомольців: наша матінка цариця власною персоною поїде по імперії, бо воочію хоче побачити життя своїх підданих, утішити їх і щедротою оживити краї. Не забуде вона і нас, що пізнали радість розкаяння. Тільки великі грішники, ті, що в мовчазних келіях, не побачать ніколи світу, бо посягали вони на святая святих — на скіпетр царський.

Втім, до потайника архімандрита хтось голосно загримав. Ієронім відсахнувся від щілини, схопив до рук молитовника й розгорнув його, аж потім зняв защіпку. Біля дверей стояв сполоханий келар Микита.

— Каторжний Теплицький…

— Що знову? — кинувся архімандрит.

— Ваше преосвященство, різдвяний піст для всіх православних однаковий. Тому ієромонах Зосим і йому, окаянному, не вкинув до супу сала. А він спіймав Зосима на монастирському подвір’ї і прив’язав товстелезним мотузом до Рибних воріт на лобному місці, аки пса…

Великий грішник Калнишевський побачив знову світ на Різдво.

Ударили дзвони, розгойдали застиглий туман, і він розм’як від гарячої міді, ліг крижаною шкіркою на сніги; шугнуло крилате гайвороння вгору, а безкриле чорною вервечкою полинуло до Преображенського собору на відправу; з казематних нір по черзі виводили таємних колодників, кожного під вартою чотирьох караульних, до церкви на молитву.

Упала залізна штаба на дверях головленківського каземату, зойкнув старий отаман, аж заплакав з радості, вийшов з лабіринту й ослаб на різкому повітрі, а очі від світла осліпли, підвів закуті руки до білого неба, Матвєєв штовхнув його у спину, щоб ішов, Соханов проказав тихо: «Дай йому подихати трохи, Ваня». Калнишевський вдячно поглянув на Соханова, помітив, що той дуже марний й мішки під очима набрякли — жовті, як у мерця, тож зрозумів, що недовго жити солдатові, й очима заблагав повісти йому таємницю.

Мовчав Соханов, бо мусив мовчати при інших караульних: з трьох один таки продасть; та видно було по очах слу–живого, що він уже ладен сказати, і Калнишевський переступив поріг собору з великою надією в серці.

Архімандрит проголосив єктенію, упоминаючи ім’я Катерини. «Довго царює, не дай Боже їй мого віку», — подумав Калнишевський і вклякнув. Приглядався до образу з розп’ятим монахом, якого з одного боку зваблює красуня–грішниця словами: «Сниди со креста», а з другого диявол тягне праведного шнуром до пекла, але губи монаха замкнені величезним замком, на якому написано: «Положи устам моим хранило». Глянув Калнишевський ще раз на Соханова, що стояв за його спиною, — замка на його устах уже не було; караульний позирнув на Матвєєва, що стояв поруч і з благоговінням слухав проповідь архімандрита про пастиря, що пішов шукати одну заблудлу вівцю, полишивши дев’яносто дев’ять незаблудлих, підступив до в’язня на півкроку й прошепотів:

— То був якийсь учений на прозвище Любимський. Він утік звідси десять років тому, не спіймали…

Полегшений стогін глухо вирвався з грудей отамана, він упав пластом на холодний мармур і вже не думав про царицині ювілейні милості, на які тепер сподівалися всі в’язні, а плачучи молився, дякуючи новонародженому Христові за те, що не дав пропасти філософові, його живучій думці у темниці, за те, що і його власне ім’я не пропаде безгучно в соловецькій домовині.

Розділ третій

Гримлять оркестри, варавлять дзвони у лаврських дзвіницях, шугають зміями феєрверки, б’ють гармати в Печерській фортеці — володар Київської, Чернігівської і Новгородської губерній, фельдмаршал Румянцев–Задунайський зустрічає у Києві імператрицю всея Русі як воєначальник. Було ж обіцяно колись: подасть цариці Гетьманщину, як на тарілці, — сумирну й закріпачену. Десять карабінерських полків замість десяти полків козацьких, п’ятнадцять повітів, і ніяких тобі осавулів, ніяких бунчукових товаришів — самі ротмістри, поручики, майори, титулярні радники. Слухаюсь, ваше сіятельство фельдмаршал! Слухаюсь, ваша величносте! Раді старатися!

Старайтеся. Домагайтеся дворянських грамот — не боронимо. Беріть титули, закріпачуйте селян, але забудьте назавжди про козацькі вольності, про якісь там універсали. Ось Кочубеї виводять свою генеалогію від татарських мурзаків,

Безбородьки — від польських шляхтичів Ксенжицьких, Полетики шукають свого прізвища в литовських гербовниках. То чого ж вам ще треба? Гроші маєте, права маєте, посилайте дітей до академій і на царську службу, забудьте про тих, що не доскочили вашого, бо всі рівними ніколи не зможуть стати, і кричіть на повний голос: «Хвала тобі, покровителько наша!»

Від Петербурга до Києва — мощені дороги, білі хати завішані килимами — це фантазія князя Таврійського. Але більше Потьомкін не торкнеться ні до чого й пальцем, хай показує свій хист фельдмаршал сам. А далі — від Кодака аж до Херсона, до того нового Петербурга, збудованого на болотах, що на півдні має прославити Григорія Потьомкіна, ще киплять роботи.

Румянцев не чепурить Києва: йому не потрібно зовнішнього блиску. Зовнішній блиск потрібен фаворитам, щоб на якийсь час засліплювати своїх хлібодателів; володар колишньої Гетьманщини далеко від двору сам один зміцнив трон імператриці краще, ніж сотні блюдолизів при дворі, і він прийме її, як повинен приймати царів воєначальник, — військовим парадом.

Народ юрбою суне, народ морем стоїть від Броварів до Подолу, сніг розквашується на болото під тисячами ніг, через кожних п’ятдесят сажнів при наближенні царського кортежу спалахують бочки зі смолою і гримлять залпи — тоді заквітчані дівчата кидають вирощені в парниках квіти під копита коням, а солдати стріляють з мушкетів; чотирнадцять карет, за ними півтори сотні саней з кибитками повільно просуваються до Подолу. Посередині позолочена карета, запряжена десятьма кіньми; в кареті одесную цариці сидять міністр закордонних справ Олександр Андрійович Безбородько і французький посол Сегюр, позаду статс–дама Олександра Браницька, небога і коханка Потьомкіна, та камер–юнгфера Перекусихіна.

Царська знать і гості чекають на царицю у новозбудованому дерев’яному палаці на Подолі. Князя Таврійського немає ні тут, ні там. Він на час київських святкувань поселився далеко від двору — в будинку архімандрита Києво–Печерської лаври.

Безбородько, що опікується царицею в дорозі, і Румянцев, що чекає на неї в палаці на Подолі, здогадуються і радіють потайки, що Циклоп нарешті в серйозній опалі. Дружина польського коронного гетьмана Олександра Браницька в поганому гуморі: від долі Потьомкіна залежить — бути чи не бути Браницькому королем Польщі. Проте ніхто, крім імператриці й камер–юнгфери, не знає того, що царицин гнів до фаворита зм’як. Вона захоплена пишнотою, несподіванками й розкішшю потьомкінської дороги й роздратована солдафонством Румянцева. Надто підкреслено він демонструє їй свої військові здібності, забуваючи, що це не його, а царицин парад.

Катерина сьогодні думками знову біля Григорія Олександровича. Вона переконалася ще раз, що влада її всемогутня до того часу, доки керує імперією Потьомкін. Саме він — властолюбець і вірнопідданий, деспот і слуга. Тільки з такими соратниками вона втримається на престолі, а тих незалежних — тих Суворових, Кутузових, Румянцевих — далі від двору й керма, хай на довгій прив’язі чинять службу: без них державі не обійтися, та славу їх роздмухувати небезпечно.

Цариця нині рада, що гнів не затьмарив їй тверезого розуму. Потьомкін повинен був давно провезти її дорогами південного підкореного краю. Та спалахнула у понизов’ї Дніпра морова пошесть, а володар Новоросії, замість виїхати на місце подій, справляв оргії з такими, як ось ця, що тремтить зараз у кареті за її спиною. Десь там змовлялися з цього приводу Румянцев і Безбородько, а Перекусихіна підслухала й переказала імператриці: «Якщо здобутий край залишиться в руках Потьомкіна, то її величність ніколи не сповнить своїх намірів у справі благоустрою Новоросії». Був мент: документи Новоросійського краю — в руках цариці, на імператорському столі — даровизний лист Потьомкіну на маєток у Поволжі, всемогутній князь на колінах, на його оці вірнопідданська сльоза, а з уст — присяга влаштувати подорож до року.

Імператриця повернула голову до Браницької, спухле обличчя Катерини засвітилося ласкавою усмішкою.

— Як ваша мігрень, люба?

— О, я почуваюся уже зовсім добре, ваша величносте! — стрепенулася красуня, обдарувавши вдячним поглядом царицю.

— Я рада.

Потьомкін боїться вештатися біля двору, щоб не запідозрили його в запобігливості. Князь сподівається, що імператриця сама складе йому візита. Знову ризикує, ще раз іде ва–банк, але іншого виходу в нього нема. Або першою особою бути при троні, або абшит[30]. Середина втрачена давно. На позір спокійний, Потьомкін приймає відвідувачів то вдягнений у фельдмаршальського мундира при орденах і хрестах, то негліже, лежачи на дивані, демонструючи таким маніром свою байдужість до двірських інтриг. Зате вечорами, випивши трунку, потайки ходить молитися до Надбрамної Троїцької церкви Києво–Печерської лаври. Давно приспана релігійність із роками знову дається взнаки, всемогутній князь почувається невпевнено на цьому світі, довкола нього вороги, і відчуває він: сильні вони. Потьомкін нині ще грубіянить, капризує і мстить, вимагає почестей і покори, але вже не може стояти біля трону силою власної ваги. Що буде далі? Йому лише сорок сім років, жити ще довго, і треба втриматися, як Микита Іванович Панін, при кермі, а не опинитися в божевільні, як Григорій Орлов.

Потьомкін стоїть на колінах у Троїцькій церкві перед величавою картиною «Шествіє у рай». Гаряче молиться, вдивляючись у лики святих, святі обличчя набирають звичайних людських рис, холодніє молитва, і князь вже бачить не безлику процесію, а живих людей, що прагнуть потрапити до раю. Услід за святим Петром ідуть духовні й світські особи, в їхніх очах тривожна невпевненість: чи впустять? Єпископ і вчений книжник зупинилися, вони ще раз обдумують свої земні діла й самі їх зважують на вазі Феміди; купець, приклавши руку до серця, поривається вперед, сподіваючись обдурити Бога, і, можливо, йому це вдасться; позаду всіх товпляться грішниці й солдати — цим байдуже, де бути, для них усюди рай. А ось ідуть царі на чолі з Давидом — у діамантах, золоті, обличчя пихаті, а очі порожні: вони напевно куплять Бога своїм блиском, якщо він не звелить їм роздягнутись, — бо хто ж вони без царських регалій?

Зухвалий іконописець…

А поза тими, що бажають потрапити до раю, — навдивовижу спокійний світ, такий чарівний, що тільки заприміть його — і у твоїх очах зблякне скутий пишностями рай: цвітуть сади, течуть ріки, зеленіють поля, лагідні птахи й звірі мирно живуть. Бачиш? Тепер же поглянь на глузливу, ледве гіркувату посмішку старого апостола, що промовляє до тебе: «Який тобі рай потрібний, коли ти ще цього не звідав?»

Геніальний іконописець…

Князь Таврійський знає царів, знає купців, знає грішників і святенників. Але князь бачить зараз і цей мирний світ, пізнати якого не довелося, бо пройшов він повз нього, утік від нього, зваблений принадами іншого раю. Аж тепер уздрів — і гострий біль вжалив його серце.

Потьомкін підвівся. Архімандрит, відправивши вечерню, вийшов з–за аналою. Князь затримав його.

— Хто намалював цю картину, отче?

— Алімпій Голик, ваше сіятельство.

— Він ще живе?

— Ні, почив у Бозі недавно. В Лаврі похований. Помер у глибокій старості, виховавши мнозіх учнів своїх.

— Звели перенести цю картину до моєї вітальні на час мого перебування у Києві.

…Графиня Браницька, заспокоєна ласкавою усмішкою цариці, захоплено охає, дивлячись через вікно на румянцевські видовища. Камер–юнгфера Перекусихіна обдумує, яка–то буде атмосфера при дворі після цієї усмішки. Безбородько натягнутий, мов струна: про людське око друг Потьомкіна, він щиро бажає удачі Румянцеву. Сегюр, поет і досвідчений дипломат, пильно спостерігає за людьми, що вітають царський кортеж, намагається помітити хоча б в одній деталі штучність цієї вистави, побачити в очах російських підданих ту ненависть, що вражає його завжди, коли він у почті короля зустрічається з паризькими городянами. Не видно. Невже це все насправді щире?

Цариця кивнула рукою в бік натовпу.

— Можливо, плин нового часу ще не зовсім торкнувся моїх народів, — сказала, адресуючи свої слова Сегюрові, — але мені здається, що коли б я здійснила свої попередні наміри і враз їх просвітила, вони б утратили свою щирість і самобутність.

— Дивовижно, дивовижно, — похитав головою Сегюр, і бачила Катерина: у нього є щось своє на думці. Щоб розвіяти його можливі сумніви щодо непідробності святкових пишнот, вона провадила далі:

— Повірте мені, мосьє, що я їжджу тепер не заради балів і святкувань — народу лише повідомили про мій приїзд, і я не винна… — кокетливо змовкла і по хвилині продовжувала: — Їжджу для того, щоб мій люд міг наблизитися до мене, щоб я мала змогу прийняти скарги, а потім покарати тих, хто зловживає владою. Я дотримуюся приказки: «Від ока господаря гладшає худобина». Двадцять років тому, час немалий, ми видали «Наказ», в якому пообіцяли народам зварваризованої Русі нові закони. На Комісії нового уложення ці закони були затверджені. Тепер же… Ви не знайомилися з моєю новою працею «Російський апофегмат»? Отож «Наказ» обіцяв народам блаженство, «Апофегмат» стверджує, що це блаженство вже настало. Але ж бувають випадки правопорушень, і тому я…

— А народ переконаний у правдивості того, що записано у вашому «Апофегматі»? — перебив Сегюр, лукаво примруживши очі.

— Хіба ви не бачите?

— Дивовижно, дивовижно, — повторював посол, пильно придивляючись до облич за вікном карети.

— А ще покажу вам при нагоді, — далі нав’язувала Катерина Сегюрові розмову, — цікаву книгу — вона є у моїй бібліотеці — книгу сьогоднішніх прислів’їв, зібраних у народі нашим аматором усної словесності Іполитом Богдановичем. Вона вас остаточно переконає. Адже анонімна поезія унеможливлює підлабузництво і підтверджує тільки справжній стан речей.

— Цікаво почути хоча б кілька тих народних перлин.

— Ну, наприклад: «Не так живи, як хочеться, а так, як цар велить». Або: «Чого немає, того не домагайся…»

— Справді вірнопідданські приказки. Просто не віриться, що після стількох бунтів…

— Народ переконався в тому, що бунти призводять до руйнації, покора ж породжує добробут.

— То правда. Але найбільша трудність у тому, щоб привчити народ миритися із залежністю, що дає спокій і вигоди. Бо аж тоді, коли він призвичаїться до тих вигод, він сам зміцнюватиме свою залежність. Невже вам пощастило перебороти цю трудність? О, якби–то наш король міг створити таке диво у Франції — після Монтеск’є, Вольтера, Руссо!..

— Росії не загрожують ваші філософи, мосьє Сегюр. Адже сам Руссо сказав, що республіканський лад придатний лише для малих країн, великим державам потрібна монархія.

— Виходить, Франція повинна змагатися за розширення своєї території?..

— Тільки не коштом Росії, мосьє Сегюр!

— Хм… Отже ви, ваша величність, переконуєте мене, що російський уряд зумів привчити своїх підданих цінувати спокій. Але ж у тюрмах в’язні живуть теж спокійно, та чи почуваються вони там добре?

Катерина не одразу відповіла на ущипливе питання співрозмовника. Помовчала, тамуючи злість, потім мовила з викликом:

— А ви уявіть собі, мосьє, що на сьогодні в нас майже немає в’язнів. За винятком найзапекліших пугачовців, на совісті яких багато жертв. Я не можу без жаху думати про страшні часи царювання імператриці Анни, коли жорстокий Бірон позбавив життя і вислав до Сибіру більше шестисот тисяч душ…

Вона відхилила віконце, щоб помахом руки викликати в натовпу благоговійне ревіння, що до решти розвіяло би сумніви Сегюра. Натовп справді загорланив, та цієї миті зі святково одягнутого гурту вибігла дівчина, ще дитина, вона з криком «милостива царице!» кинулася до карети і ткнула в долоню імператриці згорток паперу. Катерина відсмикнула руку, але зніяковіла під поглядом Сегюра, бо дівчина бігла за каретою, вже знайшовся поліцейський, що схопив її за коміра; цариця величним жестом зупинила охоронця порядку, ласкаво усміхнулася до дівчини і взяла в неї згорток.

— Розберіться і вдовольніть, — подала папір збентеженому Безбородькові. — Як бачите, Румянцев добре виконує мої розпорядження, — додала з притиском.

— Чи не міг би я знати, — нахилився у чемному поклоні Сегюр, не приховуючи зловтішної посмішки, — про що просять ваші успокоєні піддані?

— Прочитайте, Олександре Андрійовичу, — процідила крізь зуби Катерина.

Безбородько розгорнув сувій і по–канцелярськи монотонне почав читати записку, надаючи тоном якнайменшого значення написаному:

— «Милостива государине, зжальтеся наді мною: я ще не бачила у вічі свого батька, хоч мені минуло вже дванадцять років. Я народилася без нього. Але він не злочинець, він учений, ім’я його Павло Любимський….Діда мого, лубенського чинбаря, зашмагали канчуками, нас з мамою вигнали з дідизни…»

— Досить! — пирснуло з уст цариці. — Який конфуз… Розберіться й покарайте винних… А втім, буде ще наш указ про звільнення в’язнів. Любимський? — Катерина наморщила чоло. — Гм… Любимський! На жаль, він давно вже на волі.

— Дивовижно, дивовижно, — похитав головою Сегюр.

Царський кортеж наближався до Подолу. В Катерини був украй зіпсований настрій, у кареті залягла напружена мовчанка; Сегюр, вдоволений, що йому, королівському послові, більше нема потреби заздрити успіхам північної просвіченої монархині, лукаво позирав то на Безбородька, то на Катерину. Прикру тишу роздер гарматний залп з Печерської фортеці; французький посол, пробуючи поправити царицин настрій, мовив:

— Напевно, сусіди подумають, що ви збираєтесь завоювати Туреччину або ж Індію…

— Отже, петербурзький кабінет, що тепер перебуває на Дніпрі, досить вагомий, якщо може так тривожити сусідів, — різко відказала Катерина.

— І до того такий малий, всього в декілька дюймів, бо тягнеться від однієї скроні до другої, від перенісся до волосся… Зате могутній. Щоб монархічна держава була сильна, треба, щоб її величина відповідала здібностям того, хто нею керує.

— Спасибі, мосьє, за вишуканий комплімент, — сухо подякувала цариця.

Процесія проїхала врешті крізь тріумфальні ворота. Катерина в супроводі почту вийшла з карети, і всі попрямували до дерев’яного чепурного палацу.

У приймальній залі стояла вишикувана в ряд дворова знать: обер–камергер Шувалов, польський коронний гетьман Ксаверій Браницький, який пожертвував навіть репутацією своєї дружини, щоб лише до приїзду короля до Київа отримати аудієнцію у цариці, фельдмаршал Румянцев, литовський маршал граф Потоцький, англійський посол Герберт Фітц.

З лівого крила шереги вельмож вийшов губернський предводитель дворянства Василь Васильович Капніст і виголосив вітальну промову, закінчивши її віршем:

Катерина сіла до фотеля, кивнула пальцем Безбородькові.

— Як прізвище предводителя дворянства? — спитала. — Звідкись знайоме мені його обличчя… А ода його — чисто державінська.

— Він працював у мене контролером головного поштового управління. Капніст, ваша величність…

— Згадала, згадала. Автор «Оди на рабство», пасквіля, що ходив у списках по руках. Щастя його, що ви заступилися за нього… І подумати тільки, але ж це знамення часу: поет–бунтар, майже крамольник, сам приходить до розуму, тверезого мислення і прославляє благодать! Адже ті дерзновенні слова належали цьому ж авторові, ну, як вони…

— Не місце тут, ваша величносте… Слова ті не вельми… — спробував опиратися обер–гофмейстер, але Катерина чекала, і він почав: — «Увы, судьбе угодно было, одно чтоб слово превратило наш ясный день во мрачну ночь…» Це він уболівав за Малоросію після імператорського указу 1783 року. Його обурило офіційне слово «раб», вжите в цьому указі. Але ж коли в минулому році ваша величність скасувала згаданого терміна, замінивши його словом «вірнопідданий», Капніст сам з бунтаря став вірнопідданим…

— Як багато важить царське слово, мусимо завжди про це пам’ятати, — зауважила Катерина. — Ви мені подайте повний текст цієї оди, Олександре Андрійовичу. Капніст безперечно талановитий поет, такі нам потрібні… Набридли вже ті кишенькові поети, що велике не возвеличують, а компрометують, бо речуть пишно бездарними устами. Нам потрібні одописці, з творів яких не міг би посміятися найкра–щий європейський поет. Фонвізіна й Новикова вже ніхто не виправить, то хай замовкнуть. Княжніну підкажіть, щоб мужики в нього менше скаржилися, серед молодших, чула, міцний глас подає Радищев. Колись він, правда, розпочинав службову, а не літературну кар’єру… І ще якийсь Карамзін, кажуть, вельми здібний. Поцікавтеся ним. Треба вам знати, що це справа не меншої державної ваги, ніж вікторія у Чесменській бухті… А тепер покличте до мене Румянцева.

Фельдмаршал підійшов і виструнчився перед царицею, готовий прийняти похвалу за величаву зустріч царського кортежу.

— Вживіть заходів, фельдмаршале, — промовила цариця різкіше, ніж цього хотіла сама, — щоб по Києву менше волочилося жебраків і прохачів. Усі їхні скарги безпідставні й за суттю своєю не належать нам для подачі.

— А хіба…

Катерина обірвала його на півслові.

— Петре Олександровичу, вам не здається, що Київ недостатньо вдекорований для нашого приїзду? Дорога до Києва була вистелена килимами. Сподіваюся, що у володіннях князя Таврійського теж буде не бідніше.

Румянцев почервонів.

— Я… я фельдмаршал російської армії, а не декоратор, ваша величносте. Я вмію брати чужі міста штурмом, своїх же прикрашати квітами й килимами ще не навчився.

Катерина махнула віялом, рвучко підвелася з фотеля й нервово мовила, приголомшуючи присутніх несподіваним рішенцем:

— Панове, я втомлена сьогодні й хочу спочити. Про серйозні справи поговоримо пізніше. Пане коронний гетьмане, — звернулася до Браницького, що вірнопідданим поглядом благав виділити йому хоча б хвилину часу не колись, а сьогодні, — чи вже прибув його величність король Речі Посполитої? Я дам йому аудієнцію на квартирі князя Потьомкіна–Таврійського у присутності сенаторів. — Вродливе обличчя Олександри Браницької спалахнуло радістю, та дальші слова цариці погасили ту втіху. — І докладу всіх зусиль, щоб примирити вас з королем. Цього вимагає нинішня політична ситуація.

На тріумфальній брамі перед будинком архімандрита Київо–Печерської лаври на малиновому полотнищі золотом вишито: «Всюди сіяє благодать»; з карети, що зупинилася на узвозі, виходить цариця, йде до арки, за нею праворуч на поштивій віддалі — Безбородько і Румянцев, ліворуч — король Польщі Станіслав–Август Понятовський і коронний гетьман Браницький. Між проводирями польської нації нечувана злагода.

Оркестр і хор Сарті, особистого капельмейстера Потьомкіна, вітає царицю гімном «Благословен гряди»; в переході на «осанну» з–над Дніпра вступає до оркестрування батарея, слова «свят–свят–свят» супроводжуються швидким вогнем з десяти гармат.

З дверей архімандритського будинку у фельдмаршальському костюмі, прикрашеному брильянтами, хрестами й орденами, у напудреній перуці, з чорною пов’язкою через ліве око стрімко виходить і прямує до царського почту князь Таврійський; нишкнуть у захваті придворні дами і фрейліни, в’яне від захоплення красуня Браницька, на вузьких губах Катерини вдоволена усмішка. Потьомкін схиляється у низькому поклоні перед самою і стає на коліна, цариця благословляє його і в супроводі дам заходить першою, тоді рушають усі за ненависним Циклопом — вельможі, грішниці й купці.

Зала оббита оксамитом, столи вгинаються від наїдків, напоїв і фарфорового посуду; на фронтальній стіні — портрет Катерини, на бічній — картина Алімпія Голика «Шествіє у рай».

Потьомкін скоса веде оком за царицею, що сідає на чільному місці, за нею товпляться придворні, кожному хочеться ближче сісти, проте всім тут, залежно від рангу й кількості хрестів, визначене своє місце, і кожен про це знає; на обличчях вельмож вираз покірної жадоби; хто сідає за столом цариці, хто за бічними столами, хто вдоволений, хто ні, але у всіх благопристойна міна; з картини дивиться апостол Петро й глузливо посміхається, зиркає правим оком на святого Потьомкін: цієї хвилини вони спільники, у них зараз однакова місія — представляти своїм богам прохачів. Святий Петро позирає на тихі левади й на мирних звірів, яких не бачать грішники, котрі хочуть потрапити до раю; Потьомкіна вже не ваблять вони: біль за незвіданим спокоєм вгоївся, як тільки князь дізнався, що цариця прибуде до нього на банкет.

Спочатку — про справи державні. Все дуже коротко. В цариці немає нині часу для Польщі: у володіннях Потьомкіна чекає на неї імператор Австрії Йосиф II, який більше важить у політиці, ніж Понятовський. Сердешного короля — він вигріб зі зубожілої скарбниці Речі Посполитої рештки грошей, щоб гідно зустрітися з імператрицею — нагороджено орденом Святого Андрія і обнадіяно словами: «Не допускайте до себе чорних думок і розраховуйте на мою дружбу». Та й усе! Браницький отримав від Потьомкіна дулю. «Якщо б ти був гідний стати королем, — сказав фаворит гетьманові при цариці, то не було б на світі злішого деспота, ніж ти». Румян–цев, що після розмови з царицею на Подолі сказав при сенаторах, що прохатиме відставки, тепер заспокоївся царициною реплікою: «Люди, що звикли займати командні пости, дуже рідко самі з ними розлучаються». Що ж, це правда, навіщо йти самому, коли тебе ще не виганяють? Безбородько спокійний: йому ніщо не загрожує. Він знає, що цариця нині без обер–гофмейстера з такою феноменальною пам’яттю, як у нього, обійтися не може… Ще тоді, коли Олександр Андрійович, погорджуваний Потьомкіним і Вяземським, приймав при дворі чолобитні, трапилося таке: цариця несподівано викликала його до себе в кабінет і наказала доповісти про стан розслідування скарг від нерчинських рудокопів. Молодий канцелярист вийняв із теки папір і хвилин з десять читав, називаючи факти, імена та проведені заходи. Цариця була вдоволена, вона сказала подати їй бомагу, Безбородько подав і завмер під її поглядом: папір був чистий. Ця пригода стала вирішальною в його житті… Знавець мистецтв, він тепер пильно розглядає картину «Шествіє у рай», прицінюється: після банкету закупить її в архімандрита для своєї картинної галереї.

Предводитель губернського дворянства Капніст проголошує тост за здравіє імператриці. Катерина півголосом мовить до Безбородька:

— Я прочитала його оду до кінця — рядки і між рядками. Цей хохол не такий уже й простачок… Він робить доволі виразні натяки на потребу більш серйозних, ніж заміна термінів, заходів уряду стосовно волі селян. Зась! Досить і слова.

За здоров’я цариці випито, банкет у розпалі. Капніст переповідає в думці слова проголошеного тосту: чи все сказав, як треба; Румянцев нахиляється до Катерини. Він уже не просить відставки: пропонує об’єднати три його губернії в одну — Малоросійську. Катерина дає згоду. Король сидить похнюплений, він розтовкмачує для себе слова цариці, мовлені нею, коли вони виходили з карети: «Подайте королеві капелюха, сніг падає». Напевно, це мало означати: «Пора тобі у відставку, королю». Тоді він розгубився, не знайшов відповіді, тепер сказав би: «Ваша величносте, не хто інший, а ви колись подавали мені корону». Але вже пізно. Браницький цієї хвилини ухвалює зробити останній рішучий крок: якщо сейм проголосить конституцію і визнає за королем право спадковості, чого боїться Катерина, він перейде на бік цариці й доведе їй свою відданість.

Безбородько не перестає споглядати картину, він уже схоплює її сенс: бачить тихі левади, й мирних звірів, і насмішливий погляд апостола. Торкається рукою плеча архімандрита, що сидить поруч.

— Я куплю у вас цю картину, ваше преосвященство.

— Ваша воля, графе, — не противиться архімандрит, упокорений, як і все українське духовенство, секуляризацією[31].

Потьомкін п’є. Він уже настільки впевнився у своїй силі, що зважується пити до графині Браницької, демонстративно минаючи погляд Катерини. Цариця вибачає йому: вони давно порозумілися у цих справах.

Настрій у Катерини щораз кращає, вона п’є небагато, а все–таки хміль робить своє. Сегюр не відстає від Потьомкіна — п’яніє. Григорій Олександрович входить у раж: кинувши позад себе порожнього келиха, затягує козацької: «Ой ви, брати мої, славні товариші, та зробіть тую славу…», обриває пісню і дає потаємний знак лакеєві. Його рух зауважують, усі змовкають: що втне зараз невгамовний Циклоп? І враз гомеричний регіт зривається у залі: у дверях з’являється знаменитий потьомкінський блазень Сенька Трещокін, якого знають усі, хто хоч раз гостював у Таврійському палаці над Невою.

Товстун Трещокін — у хомуті, лакей натягує посторонки, стримує його: прожора–блазень голодний, йому не давали добу їсти, щоб веселіший був атракціон. Врешті, за сигналом князя, лакей відпускає віжки, Трещокін допадає до тарілок, напихає їжею повен рот, ковтає, давиться; лакей водить його від столу до столу, вельможі регочуть, Катерина власноручно кидає шмат пирога зі своєї тарілки, Трещокін ротом ловить його на льоту й, набревкавшись урешті, вилазить на крісло й молиться за здоров’я цариці.

Спантеличений Сегюр дивиться на огидну комедію й не може прийти до тями: чи не верзеться йому? В очах у нього двоїться, троїться, четвериться: з дверей вибігають десятки блазнів у хомутах, вони всідаються за столи, і вже немає у залі вельмож, замість них сидять поряд сто блазнів, і всі в хомутах, цариця кидає кожному по шматочку, вони спритно ловлять їх ротами, і гризуть, і плямкають, і славлять хлібодавця. Сегюр хапає себе за шию — на ньому теж хомут. Масний пиріг телепнувся на його тарілку, схопити його, як це вміють тут усі, він не зміг, лице оббризкала підлива, Сегюр здирає зі себе хомута — камзол із королівськими відзнаками летить через стіл; блазні жують і хвалять, блазні простягають руки, блазні повзуть по столі до цариці, і несамовито кричить Сегюр:

— Assez![32]

Чує приємний холодок на скронях, блазнів стає щораз менше й менше, з туману проступають обриси знайомих облич, посольський лакей клопочеться з примовками біля голови Сегюра; у залі залишився один блазень — он стоїть він на колінах перед Потьомкіним, обличчя у долонях, плаче:

— Ти чого повісив носа, Трещокін?[33] — запитує князь, сягає рукою до кишені, в пальцях шелестять асигнації.

— Як не повісити носа, ваше сіятельство, — схлипує блазень. — Усі, хто тут сидить, нагороджені щедротами, лише про мене одного забули.

— Отакої! Ти ж своє отримав з тарілки самої цариці.

— То ж забава, хіба я не розумію?.. А мені хотілось би справжнього. Всім пожалувані вотчини в Малоросії, я ж би вдовольнився сотнею якихось паршивих козаків.

— Ха–ха! А чим же ти заслужив, ненажеро нечупарна, на козаків?

— Але ж помилуйте, ваше сіятельство, чей же не прошу у вас бозна–чого. Хіба вони для вас чогось варті, ті козаки? А мені ласка ваша була б дорога, я б до скону молився за ваше здоров’я.

— А він не зовсім дурний! — вигукнув Потьомкін і глянув на царицю.

— Та й справді, — мовила добродушно Катерина, — чому б йому не дати якесь казенне село в пониззі Дніпра?

Трещокін упав до царициних ніг. Потьомкін штовхнув його ногою у спину.

— Вставай, ти щасливим народився, дурню… Але ж тобі треба тепер вступати у дворянство. Де знайдеш свідків?

— Ваше сіятельство, — підвівся блазень, — хто ж мене краще знає, ніж ви?

— Ну ти дивись, і він потрапив до раю, — засміявся Потьомкін, глянувши на картину Алімпія Голика. — То скидай уже свого хомута і сідай он там, — показав на кінець столу. — Ти віднині дворянин, Трещокін.

Сегюр поволі очунював від сп’яніння, лакей потихеньку вдягав його у камзола. Надпив із келиха холодної води, ще раз пробіг очима по шиях вельмож — хомутів таки ні в кого не було, десь подівся уже й блазень — у кінці столу сидів дворянин з обличчям Трещокіна, надутий і поважний. Як же це Сегюр так скандально сп’янів?

Цариця підвелася, банкет закінчувався.

— Панове, — мовила, — ще хочу повідомити вас і сіє скріплю указом: на ознаменування двадцятип’ятиріччя нашого царювання я дарую волю всім ув’язненим, які ще десь покутують за свої злочини.

Хор Сарті, вишикуваний на естраді, заспівав «Гром победы, раздавайся!», ударили гармати на Подолі, виходили вельможі вслід за царицею, а між останніми — але поруч з достойними — котився дворянин Трещокін, а вслід усім так само іронічно поглядав апостол Петро і кривився: то слуги знімали картину, щоб запакувати її для перевезення до Петербурга.

Розділ четвертий

Карамзін чекав на відповідь.

Поштовий диліжанс давно вже вихопився з тісного Страсбурга; постиліон, що безугавно мусив викрикувати на вузьких вуличках: «Garde! Garde!»[34], спокійно сидів на передку й мугикав веселу пісеньку, весь час повторюючи оптимістичний приспів: «Ca ira! Ca ira!»[35]; за диліжансом здіймалася легка курява, було засушно на лотаринзьких полях, помережаних стиглими нивами, тут так само мирно, як і в Ельзасі, працювали селяни, наче ніде нічого не сталося: революція розбурхала поки що тільки міста, Вандея ще спала.

Павло Любимський мовчав. За десять років життя на чужині він звик до мовчанки. Своїм минулим не мав з ким ділитися. Життя, яке залишилося там, в Україні й на західному березі Студеного моря, вже не належало ні йому, ні тим людям, з якими довелося жити й працювати. Мосьє Любимський був бакалавром філософії, що не повернувся до Московії, — та й тільки. Він мав знання — йому дали кафедру в Страсбурзькому королівському педагогіумі; не одружувався — із цього ніхто не дивувався, як не дивувалися, напевно, фінські рибалки, які вийшли колись на щоденну ранню риболовлю і застали в тихій затоці Студеного моря кимсь покинутого вутлого човна, обліпленого першою плівкою криги.

Усе колишнє було тепер для Любимського хіба лише виразним сном, що надовго закарбувався в пам’яті, але повторитися уже ніколи не зможе, та й не зможе зацікавити нікого чужого; той сон був такий далекий, як дитинство: з його глибини спиналися хрести Мгарського собору й боляче шпигали пам’ять, проступали невиразні обриси Уляниного обличчя, долинало лепетання незнайомого дитяти, але поринати в ту глибінь було надто важко, і Павло цупко спутав білі коні, що поривалися до України, відігнавши їх назавше на чужі пасовиська.

У бурсі королівського педагогіуму, що належала колись козацькій громаді, українських студіозусів уже не було: Катерина II заборонила юнакам виїжджати за кордон, щоб не набиралися безбожництва й крамольних думок на чужоземних катедрах; Любимський розшукував у Парижі юриста Шарля, з яким познайомився у Москві в день страти Пугачова, але знайти не міг, бо не знав навіть його прізвища, і залишився самотній, і віддавав свій розум чужим людям, щодня відчуваючи безцільність свого існування.

Але життя минало і він мусив жити. Було й товариство, та друзів не мав, бували і втіхи, щастя ж не міг тут знайти, а чужинецьке життя засмоктувало його, й іноді він боявся зовсім утратити в собі себе — колишнього. Деколи зникав з пам’яті навіть той давній сон, і тоді ставало страшно; він виймав зі сховку залізного бруска, якого знайшов на подвір’ї Соловецького монастиря і з його допомогою вибрався на волю, дивився на нього і думав: для чого вибрався?

І тоді згадувалися йому тюрма, і кат, і білоголовий старець, якого на Спаса вивели вартові з підземелля Головленкової вежі, й тоді усвідомлював, що лише він один на світі міг би оповісти Україні, куди подівся останній кошовий…

Дивився на залізного бруска і воскрешав у пам’яті марево того голодного й виснажливого мороку, серед якого він повз і повз чужим берегом, поки не допався до якоїсь хатини, де його напоїли молоком і обігріли; згадки мандрували вздовж холодного скандинавського узгір’я до протоки Каттегат, зупинялися в портах на вантажних роботах і верталися, зрештою, до паперті церковці Симеона Стовпника в Москві, де востаннє бачив Уляну.

Опісля приходили важкі дні нестерпного чекання на якийсь струс, бо ж мусив він настати: весь світ вулканився. Але струсу не було, і знову чуже життя, немов упир, висмоктувало з нього живу кров.

Те, що сталося, було таке жадане й водночас несподіване, мов грім перед Різдвом.

Брязнули шибки, й відчинилися навстіж вікна, на вулицях повінь людей — невже так багато мешканців у Страсбурзі, де ж вони ховалися дотепер? — тріщать двері військових казарм, зброю беруть усі, навіть ті, які ніколи її в руках не тримали, фригійські ковпаки то тут, то там рудіють серед натовпу, і дзвенить, відчиняє навстіж вікна, розсуває будинки крик із тисяч грудей:

— Vive la revolution![36]

Сталося… Сталося! Любимський прожогом вибіг з дому й потонув у натовпі, що бурхливо напливав із вулиць і завулків на Соборну площу, його м’яли, тиснули, обіймали, хтось здер з його грудей жабо й кинув під ноги; юрба таранить двері монастиря, озброєні стріляють угору з карабінів, Любимський шарпає за оборки то одного, то другого, допитуючись, що, де й коли, та чує тільки одне:

— Vive la revolution!..

Карамзін чекав на відповідь, та Любимський мовчав. Він настільки зжився зі своєю самотністю, що вже й на думку не спадало, навіть бажання не було відкривати перед кимсь своє минуле, та несподівано — ось цей молодий чоловік у поштовому диліжансі серед розшалілої страсбурзької юрби, його французька вимова з петербурзьким акцентом, знайомство з ним, москвинським поетом, — і все те здушене, втиснуте в найглибші закамарки пам’яті враз забажало вирватися з тайників.

Любимський мовчить, тверезим розумом заморожуючи слабкість: тобі не можна відкриватися, Павле, бо, можливо, доведеться тепер вертатися туди, де твоє прізвище назавжди викреслене зі списку громадян… Чи доведеться? А може, революція завтра задихнеться у Парижі, не сколихнувши й Франції?

— Називайте мене Павлом, — промовив нарешті Любимський. — Павлом Антоновичем, якщо хочете. Та й тільки. Моя особа не становить для вас якогось інтересу. Ви повинні пізнати французький світ: мистецький, науковий і — революційний, зрештою. Емігрант з України, що нічого не розв’язує у цьому світі, а віддати свої сили для розвитку культури рідного краю не має можливості, вас не зацікавить. Краще ви розповідайте про людей, що з’явилися там, у вас.

До Парижа вони добиралися чотири дні. Карамзін, ображений скритністю супутника, був скупий на слова, та все–таки Любимський дізнався про Княжніна, і Державіна, і Капніста, не довідався, правда, нічого про Радищева, але його і в Московії ще мало знали; Павло намагався вловити зі слів Карамзіна, яким духом дихає молодий літературний світ у Московщині, але зорієнтуватися не міг: Карамзін відплачував йому такою ж замкнутістю.

А коли завиднілися у далині на розлогій рівнині шпилі паризьких соборів та замків і наближався час прощання, цікавість переборола стриманість, Карамзін спитав:

— З якої ви губернії родом?

— З України.

Микола Михайлович скептично посміхнувся: цей чоловік іще мислить давніми поняттями, напевно, він із запоріжців, що розбрелися по світу після ліквідації Січі. Сказав:

— Мабуть, ви давно звідти, коли вживаєте не існуючу нині назву краю. Ви з Новоросійської або ж Малоросійської губернії, мосьє.

Павло спідлоба зиркнув на вродливе й самовпевнене обличчя поета, і щось неприязне ворухнулося в душі — йому тепер згадалася колишня розмова з придворним істориком Міллером, і, мабуть, через те підкреслено повторив:

— Ні, я з України. — Помовчав. Погасивши роздратованість, додав спокійно: — З Лубен… А ви бували коли–небудь у тих нинішніх губерніях?

— Не бував. Але знаю їхню історію. Я добре ознайомлений з історією Малоросії.

— А відомості про неї черпали з документів чи, може, з праць Міллера?

— Міллера, Рігельмана, Боплана…

— Тоді зрозуміло: ви брали відомості не з перших джерел, і часто фальшивих. А тому знайте: я з України, що колись піддалася Москві і народ котрої царі зрівняли з народом москвинським — на правах рабства.

— А ви категоричний. Як для філософа — надто категоричний, — зм’якшив тон Карамзін. — Я розумію вас…

— Ви зрозуміли б мене тоді, коли б у вас відібрали право називатися своїм іменем, — перебив поета Любимський, — коли б у вас відібрали батьківщину та ще й сказали, що ви її ніколи не мали.

— Я розумію вас, — незворушно продовжував свою думку Карамзін. — Ви зросли ще за часів Гетьманщини, Запорізької Січі. Але ж зрозумійте: усе те — вже словесність… Козацька вольниця настільки пережила себе, що нічогісінько не залишила по собі для нинішнього політичного життя: ні військових формувань в сучасному вигляді, ні традицій державного управління, навіть ділової термінології. Було воно. Певно, що так. Свого часу світ відчував вагу козацтва, але нині його нема, і залишилися по ньому тільки легенди й пісні. Під час царициної подорожі по південному краї козаки ще виходили на парад цілими полками, та вже не як військова сила, а як артисти на виставі — для веселощів. Їхні герці вже були не битвою, а забавою. Нині їх кинуто проти турків під Очаків, але ж знову все це задумав Потьомкін для того, щоб ті козаки, що перейшли до турків, не воювали проти російської армії, бо в її складі — їхні побратими. А той козацький острівець за Дунаєм теж мусить колись зникнути, виродитися. Бо ж які в нього перспективи на чужій території? Ви знаєте, я сам захоплений самобутністю колишніх запоріжців і впевнений, що в усній словесності ця легенда житиме довго…

— Житиме. Так само, як пам’ять про Разіна й Пугачова, — коротко відказав Любимський.

— Павле Антоновичу, — розвів руками Карамзін, — які ви відірвані від реальності! Часи карликових автономій, часи самозванців давно минули. Вже кожен бачить і визнає — любо це йому чи не любо, — що імперія — останнє слово поступу. Така невблаганна воля історії. Звичайно, я не схвалюю таких кардинальних заходів, як руйнування Січі, чи зметення з лиця землі села, в якому народився Пугачов, або поспішне перейменування давніх назв — такі акції породжують злобу в людей. Зміцнювати єдність імперії треба не грубим насильством, а розумним і тактовним впливом просвічених монархів на уми підданих.

— Мені важко збагнути, яким чином вселилося у вашу освічену голову таке розуміння єдності народів — під чоботом деспотів. Єдність та повинна б нагадувати арфу, на якій для кожної нації є своя струна. Ви ж хочете, щоб світ наш став нудним, як таланіння катеринки… А втім, нам дискутувати важко: ви трактуєте цю проблему як монархіст, я ж — як республіканець. І тому ми з вами ніколи не дійдемо згоди. — Любимський говорив і дивився поперед себе, не бажаючи зустрічатися з поглядом свого супутника. — А цікаво, як дивиться сьогодні на ці речі Новиков?

— Новиков — людина старшого покоління. Ми, молоді, покликані поширювати просвіту серед найнижчих верств народу для того, щоб не насильство було об’єднуючим чинником, а загальне розуміння історичної закономірності.

— Вам сьогодні здається, мабуть, що ви стоїте в опозиції до офіційної влади; ви не усвідомлюєте того, що стаєте її опорою. Виходить, по–різному можна брати собі на озброєння думку. Наука для волі і наука для рабства. Ми і ви. А тому надходить час, коли змагання між нами йтиме не з мечем у руках, а з пером. І його треба дбайливіше гострити, ніж меча.

— Гостріть собі, — скептично кинув Карамзін, — а світ рухатиметься сам собою, бо керують ним не пристрасті й не переконання окремих людей, а історична доцільність, для якої людина є знаряддям.

Диліжанс в’їхав на Сен–Антуанське передмістя, постиліон знову загукав: «Garde! Garde!»; Карамзін, сказавши останнє слово в дискусії, мовчав, Любимський теж не бажав продовжувати розмову.

Поет, що ціле життя мріяв побачити Париж, був розчарований: де ж той прославлений паризький блиск? По обидва боки розбитої вулиці туляться брудні хатини, у Люксембурзькому саду сидять гуртами бідняки на траві й п’ють вино, у глибині саду, на луці, муштрують вояків у беретах із червоними кокардами, завулки тісні й запущені, ремісничі майстерні тиснуться одна до одної, бо їм не вистачає місця, крамниці вилазять аж на брук і ще дужче стискають завулки.

«Не краще, ніж у Симбірську», — скрушно думав Карамзін, придивляючись до вітрин крамниць із виставленим убогим крамом, та враз аж сіпнувся від несподіванки, стиснув Любимського за лікоть.

— Погляньте, який жах, — прошепотів він, показуючи на одну крамницю, перед якою на шнурах висіли церковні ризи, а двері крамниці були підперті позолоченим скіпетром.

— А в цьому ви не бачите історичної закономірності, Миколо Михайловичу? — з їдкою іронією запитав Любимський. — Не бачите. Для вас це прикра випадковість. Історична доцільність у вашому розумінні повинна мати інший зміст. Хоч ви й намагаєтесь вільнодумствувати, однаково — для вас доцільна акція Івана Грозного, який карає новгородців за те, що вони новгородці… Ви цього не сказали? Але ж думаєте саме так: «Вплив монархів на уми підданих…» Для вас доцільна акція Текелія, що руйнує Січ в ім’я закріпачення народу, або ж Потьомкіна, що наказує переорати станицю Зимовейську на Дону тільки тому, що там народився Пугачов…

— Я ж говорив зовсім протилежне, Павле Антоновичу!..

— Ви не говорили протилежного за суттю. Вас задовольняє зміст згаданих мною актів, бентежить тільки спосіб їх виконання. Для вас вони — закономірність. А ось такої закономірності, яку споглядаєте нині — що тиранія неминуче гине, — не хочете розуміти, бо вона вас лякає. Проте існує — поза вашими уподобаннями. Існує! Хіба не бачите: народ повертає собі свободу тим самим способом, яким її забрали в нього. Насильством. На ваших очах упала монархія у Франції — які ще аргументи потрібні вам для підтвердження моєї рації? Держави, що тримаються на рабстві, падають, бо неволя ламає їх зсередини. Загачений потік рве тим міцніше, чим вища гребля. Це й є закономірність і доцільність історичного процесу, а не та, яку видумують для своєї вигоди тирани і їх апологети.

Карамзін не відразу знайшов відповідь. Через хвилину проказав невпевнено:

— Ви одягнулися в панцир вчення французьких філософів і у своєму бунтарському засліпленні не хочете зазирнути недалеко вперед, щоб побачити, яка безодня ляже між витонченими ідеями енциклопедистів і криками черні, п’яної від крові й вина.

— Я бачу перший пролісок пробудження народів Європи. Я бачу народження волі на руїнах монархій. Для вас же воля — покора монархічним законам. Так сказала Катерина у своєму «Наказі». Колись вона буде вельми задоволена вами.

В’їхали на набережну Сен–Мішель.

З–посеред нагромадження будинків вистрелили в небо ажурні вежі собору Паризької Богоматері. Біля мосту ліворуч стояв величний монумент.

— Це пам’ятник засновникові династії Бурбонів Генріху IV, — порушив мовчанку Любимський. — Він був великим народолюбцем і любив часто повторювати фразу: «Я не вмру до того часу, поки французький селянин не їстиме в неділю курки». І загинув від руки бідняка, що не діждався цієї благодаті. А ваша цариця жива й здорова, бо її кріпаки, як вона колись писала Вольтерові, давно вже надають перевагу індикам.

Карамзін не відповів. Цей французький підданий може говорити все, що захоче. Йому ж, російському поетові, краще не слухати подібних слів. Після повернення він повинен мати можливість узятися за літературну працю. Хто недалекоглядний, у кого гаряча голова — хай ризикує. Карамзін не має морального права на ризик.

Любимський наказав постиліонові спинитися. Вийшов із диліжанса, мовив:

— Пора нам розлучатися. Мені до Установчих зборів… — Торкнувся пальцями капелюха, кивнув головою.

— Якщо колись зможете приїхати до Росії, знайдіть мене, буду радий, — сказав Карамзін.

— Я заздрю вам… Ви живете у своїй батьківщині. Там є для чого жити, там боротьба має сенс. Говорив Руссо: «Якщо лише можеш, залишайся ціле життя у рідному краї, щоб служити йому. Людина, розплющуючи очі, повинна бачити батьківщину і, крім неї, до самої смерті — нічого більше». О, якби я міг… І як хочеться, щоб ви, молоді, жили так, як цього потребує рідний край, а не ваша вигода… Прощавайте! Щасливої дороги!

Установчі збори засідали у Версалі, у залі для гри в м’яча. Біля входу стояв озброєний гвардієць.

— Ви маєте перепустку? — зупинив вартовий Любимського.

— Ні, не маю. Але мушу побачити президента. Я професор Страсбурзького педагогіуму. Прошу мене обшукати.

— Зараз іде засідання, промовляє Мірабо. Не можна.

— Тим паче, якщо виступає Мірабо. Приставте до мене вартового.

Гвардієць кивнув до другого вартового, що стояв у глибині проходу:

— Проведи його і не спускай ока.

Павло увійшов до зали, набитої людьми. Лавки розставлені амфітеатром, спереду галерея і стіл, за яким сидить президент, перед столом висунута в залу катедра. З правого боку галереї — бюст Руссо. З лівого — Вашінгтона. За катедрою — оратор.

— Скоріше за незалежність англійської Америки був «Суспільний договір» Руссо, — говорив Мірабо. — Це він просвітив героїв свободи. Більшість публіцистів перед Руссо міркували як раби і витрачали свій розум для того, щоб виправдати існуючий лад. Секта енциклопедистів у політиці не зуміла стати на висоту народних прагнень. Корифеї цієї секти іноді декларували антидеспотичні гасла, отримуючи в той же час від деспотів пенсії. Тільки Руссо захищав природні права людини, тільки він гнівно таврував тиранів. Грізна революція наших днів зобов’язана не силі рук і мушкетів, а його творам. Установчі збори повинні скласти на підставі праць Руссо «Декларацію прав людини й громадянина», що проголосить рівність усіх людей перед законом!

— Vive la revolution! Vive Mirebeau! — заревів зал, люди повставали.

Любимський блукав поглядом по залу, він ще й зараз не втрачав надії побачити людину, з якою не вдалося зустрітися у Москві, він знав, що може й не впізнати її за стільки років, та однаково зупинявся на кожному обличчі… І враз на правому крилі амфітеатру побачив його, Шарля. Забувши про вартового, кинувся в обхід поза лавки, вартовий схопив його за плече, Любимський узяв гвардійця під руку й потяг за собою.

— Шарль… — прошепотів він над вухом елегантного мосьє, що стояв і плескав у долоні. — Шарль!..

Мосьє повернувся, глянув на Любимського, не впізнав — люди вже розійшлися по залі, оголошено перерву, — він кивнув вартовому, щоб відійшов, узяв Павла під руку і, провівши до дверей, запитав:

— Ви хто?

— Згадайте шинок у Москві, вавилонську вежу з капелюхів і молодого бакалавра…

— Поль! Поль…

— Любимський…

— Так, так, Любимський! Святий Боже, ви тут? Яким чином ви тут? О, а нас тоді… я не міг зайти до остерії. Тоді на Болотній площі після страти Пугачова Гаран, той, що складав капелюхи до вежі… такий нестриманий, викрикнув: «Pereat rex!»[37]. Хтось із таємних агентів, видно, зрозумів, і нас позбавили права перебувати в Росії, ми ще того ж дня мусили виїхати. Але як ви, що було потім з вами?

— Іншим разом, то довга історія… Який я радий, що нарешті знайшов вас! Я повинен… Хочу бути вам потрібний.

— Як ви змінилися, — придивлявся Шарль до Любимського. — Але ж кажіть, що з вами тоді сталося і коли ви опинилися тут?

— Я вже багато років у Страсбурзі. Розшукував вас по всіх юридичних закладах у Парижі… Мене тоді арештували в тій остерії, де я чекав на вас. А потім було щось подібне до жахливого сну, в який ви не повірите. Ви назвали б мене фантазером, коли б я вам сказав, що малим залізним бруском можна проламати мур завтовшки в півсажня… Я так чекав на нинішній день, Шарлю. Я чекав на революцію вдень і вночі. Діждався. Революція повинна дати діло моїм рукам, адже вона не обмежиться, ні, не обмежиться Францією. Є Польща, Австрія, зрештою — Московія…

— Ви знаєте, про це вже говорилося — про поширення революції в Європі. Але нині ще хаос… Нам треба звернутися… до речі, він сьогодні тут, — ми звернемося до Буассі Д’Англя. Ви не знаєте історика Буассі Д’Англя? Шкода. Ще в 1777 році він видав книгу з історії Молдавії й Волощини, в якій відвів багато місця Україні й Польщі. Його ідея–фікс — розповсюдити гасла свободи по всій Півночі з допомогою українців і поляків. А ось і він. Бачите, стоїть біля трибуни, розмовляє з Мірабо. Ходімо…

Довговолосий брюнет із пташиним носом, Буассі Д’Англя, зі спокоєм патриція вислуховував запальну тираду Мірабо. На масивному обличчі оратора виступали жовна, він різко жестикулював, доводив співрозмовникові свою правоту.

— Я виділяю з когорти французьких просвітителів Жан–Жака не тільки зі своїх власних переконань, а й з політичної необхідності. Його людинолюбна філософія мусить стати теорією революції. Що візьмеш з Вольтера, що писав лише для свого часу? Я навіть не знаю, що станеться з його пам’яттю за сто років. — Буассі Д’Англя поблажливо посміхнувся, Мірабо не звертав уваги. — Спраглий хвилинної слави, він боявся зі своїм розумом вийти перед сучасниками, думаючи, що його не сприймуть. Вольтер за кожен рядок вимагав негайної винагороди і через це шукав ідей не революційних, а примиренських. Дідро брав ренту в північної узурпаторки. Тільки Руссо, живучи в бідності, поставив людину на п’єдестал Бога і проголосив її найшляхетнішим створінням, що не може служити знаряддям тиранів… Ви до мене? — перервав мову Мірабо, звертаючись до Шарля, що підійшов і в нерішучості зупинився неподалік.

— Ми до професора Д’Англя.

— Розмовляйте, — Мірабо відійшов, гордо несучи свою велику голову.

— Я хочу представити вам, мосьє Д’Англя, — уклонився Шарль, — професора Страсбурзького педагогіуму. Він емігрант з України.

— Чудово, — Буассі кивнув Любимському головою. — Нам потрібні тепер представники всіх європейських націй. Ви хочете запропонувати нам свої послуги?

— Так.

— Прекрасно. Я уже подав Установчим зборам пропозиції. Звичайно, ще доведеться почекати, поки почнемо їх здійснювати, хай спершу революційна влада укріпиться у всій Франції, але готуватися треба віднині. Я здавна стежу за подіями в Україні, тепер — особливо. За всіма ознаками, там повинен назрівати протест.

— Я не зовсім ознайомлений з тамтешньою ситуацією, — промовив Любимський. — Крім того, мені не можна туди вертатися. Але в мене є вихід: якщо в Польщі, яка зараз стоїть на краю занепаду, є хоча б малий опір королеві й шляхті, що визбирує крихти в петербурзькому дворі, я міг би податися до Варшави, а вже звідти…

— Спочатку Польща мусить упасти, аж тоді там народиться опір. Чекати недовго. Там до керівництва прийшли люди не з розумом, а з шляхетськими титулами, така держава практично існувати не може. Я надіюся більше на Україну, де поміж рештками козаків таємно бродить дух бунтарства. Там потрібен новий, освічений Пугачов. Я хотів би, щоб туди пішли наші емісари, що спробували б знайти серед колишньої української старшини сміливу людину, котра збудила б у застрашеного народу почуття свободи.

Буассі Д’Англя вичікувально дивився на Любимського; Павло, понуривши голову, мовчав.

Новий Пугачов… У професора сміливі прожекти, широкий розмах. Новий освічений Пугачов серед української старшини. Це дуже добре задумано. Французькі революційні емісари йдуть до України, де ще бродить дух бунтарства, і знаходять полководців… Але ж вони, українські старшини, уже звикли служити. Проти них самих треба підіймати чернь. А сама чернь? У сотий раз обдурена, вішана, палена, на диво ревно служить, якщо їй дозволяють тільки вдягнути шаровари й відпустити чуби. Вона нині бунтує проти уніформи, проти кайданів уже не вміє. Скільки її дурили, а нічого не навчилася. Згоріла Січ, попелом розвіялася запорізька вольниця — чи ж треба вже більшої науки; так ні: показав Потьомкін цяцьку, і знову козаки під Очаковом — кладуть решту своїх голів, завойовують для себе ще цупкіші кайдани. А може… Можливо, там, у темній глибині народного болю, дозріває бунтарська думка і, припечена обручами, спалахне врешті пожежею? То чи не треба насправді бути там?

Павло заплющив очі, і в пам’яті сплив так чітко, як ніколи дотепер, образ Уляни: вона в пошматованій сорочці, спина й груди списані чорними пругами, йде курними дорогами з дитиною на руках, і женуть за нею гайдуки з нагайками… А ви воюєте за жолд, сини України, голови кладете під стінами турецьких фортець, а ви, панове старшини, маєтки захоплюєте, а Україна біжить, зішмагана канчуками, розбитими дорогами. Та невже вона не зуміла народити хоча б одного сина?.. Йде Уляна степом, перебрідає ріки, продирається крізь терни байраками, а дитина на руках — може, це той син? А Улянині очі докором пропікають його мозок: «Тобі там добре, Павле, товариші в тебе мудрі, жінки звабливі, і люди шанують твій розум; слава Богу, що хоч тобі добре, а ми вже якось…»

Любимський струснув головою, мовив рішуче:

— Я можу бути таким емісаром.

— Ви наражаєтесь знову на тюрму, а може, й на смерть, — застеріг Шарль.

— Коли хочеш волі, найгрубшу тюремну стіну можна пробити залізним бруском. А втім, кожен має право ризикувати своїм життям в ім’я порятунку. Коли народові потрібно, щоб ти вмер, мусиш умерти, — відказав Павло.

— Чудово! — Буассі Д’Англя енерґійно махнув рукою. — Я вірю вам. — Він потряс співрозмовників за плечі й вигукнув патетично: — Bellum, horridum bellum![38]

Розділ п’ятий

За Крутоярським островом, на правому березі Самари, степова рівнина, враз розсердившись на свою беззахисність, люто зморщилася, згорбилася і сховалася в глибокі байраки, в густі гаї й діброви, там вона перепочине трохи над лінивими потоками й несміливими ставами, а потім доступно й покірно постелиться аж до самої Орелі.

За Крутоярським островом, неподалік од річки, зухвало вибухнула непокрита гора, що її називають Лисою; колись там здулася земля, не можучи втримати своєю вагою живлющих вод, що бубнявіли в її лоні; десь там внизу просочувалися сльозливі руді потічки й проступали замшілі озерця, та були ті води земною сукровицею, що призначена для тварі, здорова ж кров здвигнула кору землі й пробилася до неба, щоб її пили орли.

Біля підніжжя Лисої гори збіглися до гурту вибілені хати з жовтими стріхами і одна скраю — під очеретом. То Чаплинка. Слобода ця така ще молода, що немає у ній ні церкви, ані цвинтаря: люди ходять на богомілля за кілька верст до Самарського монастиря, а вмерти ще не встиг ніхто. Від слободи на Лису гору пнуться три стежки, які сходяться біля високих осокорів, що закрили собою камінну цямрину, — слобожани беруть звідси воду; а коли навесні осокори розпускаються, то здалеку скидаються на струнку дзвіницю.

Уже почали молодитися гаї, але аж нині до схід сонця вчулася у повітрі весняна вільгість, зі Самари налетів легіт, погнав хребтом гори порошу, білий пісок побіг струмками до криниці, щоб покрити кореневища осокорів, які стережуть живу воду, а наткнувся на дівочі білі ноги і закружляв утішно, пестячи та лоскочучи їх, а легіт, що несподівано для себе самого зірвався з річки, вже цілував шию дівчини, забігаючи в пахучу пазушку, дівчина приймала його і простягала руки до байрачної задичі.

— Ой виплинь, виплинь, гоголю, винеси весну зі собою, винеси літо–літечко і зеленеє житечко! — квапило дівча весну й заклинало ворожбою зазимки, що десь там причаїлися у діброві й чигають на зелену руту, щоб її до схід сонця прив’ялити; дівча кликало літо, а дзвінка вода в криниці озивалася стоголосом, і якби хто чув — подумав би, що цілий гурт дівчат волає до ожилої природи, а легіт шаленіє од радості, обіймаючись із красунями.

— Винеси літо–літечко, і зеленеє житечко, і хрещатий барвінок, і молодий васильок!

Йде на дівочий поклик заворожена весна, побожно хреститься барвінком, молиться калиновим цвітом, причащається медом; гудуть бджоли, пахне вітер свіжим калачем, світ стає добрим і сумирним.

Великдень!

Дзвонять дзвони в Самарській лаврі, дзвонить осокорина дзвіниця над камінною цямриною, падає благовісний гомін у холодну безодню й повертається звідти скупаний і лункий, а вниз яром ідуть шнурком люди з повними кошиками — білі, мов лебеді.

З хати, що під очеретом, вийшла жінка в шальовій хустині й зеленому байбараку — хистка, як тополина, весняний вітер, здається, колише нею; приклала долоню човником до чола й блукає очима по косогору, врешті ловить на горі крихітну постать дівчини, що схопилася за гілку осокора й повисла на ній, — кликнула:

— Христино–о!

— Йду, мамо! — відгукнулася дівчина й побігла вздовж хребта, ловлячи розпростертими руками вітер.

Куди це вона, пора вже йти святити паску, великодню службу правитиме отець Кирило, куди ж побігла, стежка он просто вниз провадить. Ой мамо, мамо, де ж тобі зрозуміти стежки дівочі! А як мені зрозуміти твої стежки, дитино, коли темінь туги й горя давно роз’їла сліди на моїх колишніх, топтаних крадькома між високою тирсою на Мгарській горі. А ти згадай, згадай… Стань, матінко, на стільчик, подай щіточку–гребінчик, розчеши русу косу під вінчик…

Усміх промайнув біля материних уст, мов заблукана пелюстка калинового цвіту, давно–бо вітер обсмушив рясні китиці, й тільки коли–не–коли біла втіха сиротливо пролетить над кущем, щоб тут же прудко в росу впасти, а роса їсть безжально ті пелюстки втіхи, їсть нинішнім днем і виїдає пам’яттю…

Десь там править службу отець Кирило, й гудуть дзвони у старій лаврі… гудуть дзвони на Самарі…

Ревуть дзвони над Сулою, крешуть коні підковами, а гусари мушкетами. У неділю ранесенько таборами стали…

У неділю рано вдарили дзвони на Мгарській горі, заіржали коні на Пирятинській дорозі — до Лубен в’їжджав сам фельдмаршал Румянцев, щоб особисто провести четверту ревізію в Лубенському полку. Пікінери розбіглися по місту, виганяли людей на майдан слухати царицин указ, зашастали вулицями поліцейські ярижки, принюхуючись, чи не пахне де бунтом, військо розповзлося по місті, били дзвони на сполох, а набундючений фельдмаршал в’їжджав у кареті й думав, що це його вітають благовістом.

Хтось пустив чутку, і вона вмить розійшлася по місту, що секретар канцелярії Румянцева Дубовик за сто срібних цілкових продає звання унтер–офіцера майбутнього карабінерного полку, яким має стати Лубенський козацький полк; цей же радник за таку ціну записує ремісників у міщани.

Матвій Чинбар заметушився, думав було забігти до свахи Меланії, може, є у неї напохваті хоч трохи червінців, але не побіг: стара хорунжиха оглухла й осліпла з туги за сином, з нею не розмовишся; глянув на Уляну, що стояла каменем серед хати, боляче стиснувши руку дитини, й кинувся вигрібати з усіх схованок гроші — карбованці, півтораки, мідяки: треба рятувати себе, доньку і внучку. Вимів усе, що було в скриньках, висипав на стіл, квапно перерахував і вдарився об поли руками.

— Сімдесят три… Де взяти решту? Треба взяти, щоб стати міщанином, якого не виселять за межі міста — у кріпаки. Піду таки до Меланії.

Одягнув свиту: було ще прохолодно, хоч і по весні, — подався до дверей, і цієї хвилини обоє з Уляною побачили крізь вікно гурт військових, що увійшли крізь ворота й розбіглися в усі кутки двору. «Певно, на постій», — подумав Чинбар; та пронизливо заскавулів собака, проколений пікою, сполотніла Уляна, схопила на руки шестирічну Христину, Чинбар крикнув:

— Ховайся до льоху, а з льоху вихід у сад, ти знаєш!

Піднесла ляду, дихнуло звідти сирістю, заплакала дитина і запручалася, у защепнені двері вже гримали; Уляна затиснула дівчинці долонею рота і скочила вниз, батько опустив ляду й пересунув на неї скриню.

Христинка скімлила в моторошній темряві, мати не відпускала долоні від дитячих уст, а в хаті вже тупіт, увійшли, чутно голоси:

— Де твій зять? Любимський де?

— Не знаю… Поїхав до Петербурга на службу.

— Каторжна його служба! Ти ж знаєш, що він утік з тюрми. Де його переховуєш? Дочка де твоя? Куди заховав суку?

— Немає дома, десь у місті. Зганяли указа слухати…

— Скажи, де злодій, Павло Любимський де? — стрелила в повітрі нагайка.

— Бог свідком, ми не знаємо. Давно пішов, не подає і досі чутки…

— На лаву його!

— За віщо? Помилуйте…

Уляна тремтить у льоху, дитина змовкла й не дихає, треба тікати; та свистить, цьвохає нагайка, глухо стогне батько, ті удари пришпилюють її до вогкої долівки, втискають у глину, вона не може рушити з місця. Треба рятувати батька, треба підняти ляду, звалити скриню, впитися зубами в руку бузувірові, але на руках дитина — німа чи мертва; нагайка свистить і лускає безугавно — як він не втомиться, як не ув’яне катівська рука? — уже не стогне батько, хтось там нагорі відсапується, лускіт стих.

— Дім для консистентів, старого в диби! — хрипить той самий голос. — Обшукати хату і знайти дочку! Що, не дихає вже? До хліва собаку…

Здерев’янілі ноги зрушуються з місця, Уляна навпомацки ступає у глибину темного льоху, намацує руками затулу, відкриває: в саду тихо й сутінно — чи то вже звечоріло, чи похмарилося, — прислухалася до дитини: дихає, але мовчить і блудить престрашеними очицями. Виповзла з льоху, перебіг–ла до саду, сховалася у кропиві на чужих межах, потім щодуху помчала повз руїни замку й зникла в луках над Сулою.

Йшла навмання безлюддям униз по Пслу до Дніпра. Дитина заніміла, а чи й з розуму схибнулася: очі в неї були великі й сповнені каламуттю страху; на ніч просилася до хат, мов жебрачка, — люди не випитували молодицю, бо знали, яке горе ходить краєм, і самі жили в тому лихолітті, — аж за Оріллю призналася господарям, бо вже не відала, куди йти далі.

— Багато втікачів переходить Оріль, — мовив господар, — там, на вашій Гетьманщині, донині думають, що тут давні вольності, а то вже всюди світ клином сходиться, ніде нема притулку… Та ти ще спробуй, молодице, до Самарського монастиря постукати. Там недавно архімандритом став колишній «дикий піп» Тарловський, він, кажуть, переховує утікачів. Не чула про такого?

— Чула… Чула! Мій чоловік знав його, — зраділа Уляна і таки того ж дня подалася за Самару.

«Дикий піп» після пугачовщини причаївся у своїй Воскресенівці, уже не частував на свята жебраків та все чекав, що прийдуть і по нього, та лихо якось обминуло його парафію. До плебанії вряди–годи заходили втікачі–запоріжці, що пробиралися на землі Війська Донського, бували й кобзарі, які наспівували пісень про Калниша, що десь знайшов собі притулок на Дону й не подає про себе вістей, а нарешті ці ж кобзарі принесли чутку, що Грицько Нечоса розкаявся у заподіяній козакам кривді й знову скликає низових лицарів під свою булаву.

То була чутка малоймовірна, але пришельці почали називати вже таки справжні імена козацьких полковників, а тепер капітанів — Антона Головатого й Сидора Білого, яких Потьомкін викликав до Петербурга й вручив їм клейноди; потім довідався Тарловський, і вже в це повірив, що охочекомонним козакам велено з’являтися до катеринославського намісника генерала Івана Максимовича Синельникова.

Що за птиця той Синельников, не міг знати Тарловський, але осідлав коня і — пан чи пропав — виїхав зі своєї Воскресенівки до Кременчука, де була канцелярія намісника, просити в нього благословення на посаду архімандрита Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря, бо місце спорожніло і братія без пастиря пиячить, а київський митрополит його, Тарловського, знає і не буде противитися.

Іван Максимович наслухався чимало про «дикого попа» ще тоді, коли командував у Новому Кодаку пікінерським полком, сформованим з колишніх запоріжців, то й здивувався дуже, побачивши перед собою вутлого сивобородого дідка з хитринками в розумних очах.

— А чи зумієш ти, — засумнівався генерал, — у свої роки дати раду занедбаному монастиреві, старче?

— Краса молодих — у їхній силі, ваша світлосте, — мовив Тарловський, заспокоєний добродушним виразом обличчя намісника, — краса старих — у їхньому розумі. Я тільки трьох речей не розумію: дороги орла під небесами, гадини — на скелі й корабля — на морі, людські же стезі уму моєму постижимі.

— То добре, отче Кириле, — засміявся Синельников: йому сподобався старий химородник, — тільки ж пустельний він, той монастир, так і називається. З чого житиме твоя братія, коли немає вже Січі, спорожніли старшинські хутори й зимівники в колишніх паланках і земля там лежить облогом?

— А ми її заселимо, ваша світлосте, — прошепотів Тарловський, по–змовницьки нахилившись до генерала. — Румянцев так уже здушив у жменях Гетьманщину, що люд крізь його пальці вислизає і валом котиться сюди. А ми їх пригріємо, хутори віддамо, слободи заснуємо — хай орють поле. І церкви побудуємо, і школи, і шпиталі, ваша світлосте…

— А мене тоді її величність — за вушко і на сонечко, так, твоє преподобіє?

— З ласки вашої — преосвященство, — примружився Тарловський, уже зовсім покоривши Синельникова. — Хто знатиме, що то нові слободи? Запишете їх до свого реєстру: мовляв, такі вже тут застали — казенні, так би мовити.

— То їдь до митрополита, — махнув рукою Синельников.

І запрацював Тарловський. Мов гриби по дощі, виростали в спустошеній Орільській паланці нові слободи — з утікачів. А згорьовані малоросійські кріпаки збігалися сюди з усіх–усюдів…

— Встань, жінко, — ласкаво мовив сивий згорблений архімандрит до Уляни, що впала перед ним на коліна, виплакуючи своє горе. — Справді ти жона Любимського? Павла?

— Бог мені свідком, отче…

— О, заплач, Ієзекіїле, над синами своїми… — Старий схилив голову над німою дитиною, сказав: — Не дам я вам пропасти, сироти безталаннії.

За кілька днів Тарловський зайшов до Уляни до келії, сів біля неї.

— Б’ють нас, але й правда наша, — мовив. — Хвалити Бога, серед повелителів не всі звірі. Намісник наш, генерал Синельников, — святий чоловік. Як це сталося, що його посадили на таке високе крісло, і до голови не йде. Та, видно, є серед них і такі — ми не знаємо… То слухай: утікачів, тобі подібних, тут чимало, і життя ваше, як тій собаці в ярмарок… Завтра ви підете гуртом на Самару до Крутоярського острова. Там стоїть занедбаний зимівник колишнього полковника Самарської паланки Андрія Порохні, спаси Боже його стражденну душу — збантажили звитяжця батогами, бо скоритися не хотів. Зветься той хутір Чаплинкою… — Священик замовк, поглянув на дитину, взяв на руки, пошолопав пальцем у її ротику. — Заговорить… Обіч того хутора, Уляно, височить гора, а на ній криниця з живильною водою. Колись ту воду пив Андрій Первозванний і освячував нею скіфські землі. Напій дитину тою водою — мо’, поможе… Батька вона не бачила?

— Не бачила.

— Сотвори вітця для неї у словесах своїх.

Купала дівчинку в остуд–траві, у чистяку, зірваному на Купайла, поїла водою з Андріївської криниці, про батька розповідала вечорами. Малювала їй своїм коханням образ мужа, що заступився за них, знедолених, а тому — в кайданах. Про те, що втік з тюрми, не згадувала, щоб не чекала дитина на батька ночами; та й сама не вірила, що він і досі на волі. Спіймали, певне…

Дитина слухала і розуміла все, але далі німувала; ридала по ночах Уляна, кусаючи подушку… А якоїсь ночі Христинка прокинулася, обійняла маму за шию і проказала так чисто, наче ніколи й не втрачала мови:

— Не плачте, мамо. Як виросту, піду батька шукати.

Минулого року серед лютої зими пропала Христина.

Пропала серед білого дня, заголосила Уляна у дворі, на плач прибігла сусідка і розповіла таке, чого не могла зрозуміти мати.

— Нині вранці забігла до мене ваша Христя і сказала: «Перекажіть мамі, щоб не побивалася, я скоро повернуся». І побігла, я не встигла навіть розпитати.

Чекала й тужила Уляна і зчорніла з горя, а дочка за два тижні з’явилася і впала мамі на груди.

— Простіть, але ви мене не пустили б. А я до самої цариці в Києві доступилася і прошеніє, що мені печерський монах склав, у руки їй віддала.

Не сварила Уляна: а чи ж то вона не так само колись лютої зими йшла аж до Москви Павла шукати? Сказала тільки:

— Не роби цього більше, доню. Не проси. Батько твій ніколи не гнув шиї. Їх не вблагаєш, а гідність свою знівечиш.

…Дружно вдарили дзвони за Самарою. Ой лишенько, та це ж уже плащаницю виносять, а Христина десь ходить… Ну, нарешті! Жахтить поміж дубами малинова керсетка.

— На дворі терен тешуть, а в хаті косу чешуть… — ще таланить доччина пісня й обривається, вибігла Христя з діброви така свіжа, як великодня крашанка, припала до матері, обняла за шию: — Ой мамо, та яка ж ви нині гарна!

Дивилася на дочку, як у чисту воду, і бачила тепер себе саму і свої потаємні стежки між тирсою на Мгарській горі, а на одній з них — стрункого красеня, несміливого студіозуса, заполоненого її красою.

— Павле… — тихо схлипнула, і зів’яв цвіт на молодій калині, і в росу канула пелюстка миттєвої материнської втіхи.

Христос воскресе!

Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…

«Воскреснемо. Кров’ю дітей наших уб’ємо смерть… І сказав Господь Авраамові: «Поглянь од місця, де ти тепер стоїш, і до півночі, і до полудню, і до востоку — всю землю, що бачиш, віддам нащадкам твоїм навіки, а наплодиш ти їх, як піску земного, і коли хто зможе злічити пісок земний, то і нащадків твоїх злічить, і на ворогів своїх наженуть вони страх, і гнатиме їх шелест летючого листу».

Світися, світися, новий Єрусалиме, ликуй нині, веселися!

«Не плач нині, скорбна мати, за розп’ятими синами своїми, бо в лоні дочок твоїх достигає сила твоя, і посіється її знову, як трави та листу, і збори жнив твоїх не поїдять неситі…»

Да святиться сир, масло, яйця і всякії сніді!

«Хай святиться ім’я твоє, рідна земле. Хай святяться тихі води й кришталеві джерела, рута–м’ята й черешневий цвіт, колос пшениці й гроно винограду, білочолі хлопчики й русокосі дівчата, добре батьківське насіння й чисте лоно матерів, пісня твоя й незанімілі губи співців і речників твоїх, меч твій і мисль твоя, сила й віра…»

Править пасхальну службу отець Кирило, і молиться словесами Божими і своїми Уляна. Слова молитви змивають з душі накип зневіри, Христос воскресає з мертвих, смертю смерть зборовши, тужавіє у сплюндрованому серці жінки віра, віра здирає зі серця луду печалі, і світ постає перед Уляною прозорий і чистий, в якому не зможе вічно жити нечисть, бо роса, вода і соки цієї землі для нечисті ядучі.

Підводиться з колін, обмита молитвою і розквітла вірою, і вже не страшний для неї шмат дальшого її життя, хай він промине і в неволі: дочка понесе ту віру й дітям своїм передасть, а ті — сотням і тисячам своїх, і добрі вони будуть, а плюгавих у зародку вб’ють.

Святить паски отець Кирило, хрестить кропилом голову Христини, нахиляється і цілує її у тім’я; спасибі тобі, святий отче; дівчина виймає з кошика крашанку й дає її священикові, а дзвони вже сміються дрібним перебором, кличуть молодь на майдан вести танки.

— Ой цвіт калину ломить, передня най ся вклонить, передня уклонилась, а задня залишилась, — веде Христина дівчат, а хлопці вже лаштуються збоку, щоб розбити дівочого шнурка.

— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде! — запитують дівчата.

— Ми панські служечки, ми панські служечки, — відповідають хлопці. — Пустіть же нас, пустіть же нас вою–воювати!

— Не пустимо, не пустимо мости поламати!

— А ми мости поламаєм!..

Розбивають хлопці дівочого ланцюга, і вже біля кожного своя; а чи ж буде то його, а якась таки буде, піде з утіхи у страждання, бо так мусить бути і так треба, і виплаче свої очі, але зате дасть життя своєму родові, — думає Уляна; а дзвони грають, дзвони витанцьовують на дзвіниці, й ураз… Ой дівчата, ой дружечки, та що це за така кумпанія у довгополих сіряках з лісу вийшла?

— Спудеї, спудеї! — загомоніло на майдані, молоді й старші ринули до довгополого товариства.

Уперед вийшов ставний юнак під вусом, його сиві очі розбіглися по різнобарвній юрбі й зупинилися на малиновій керсетці, по якій попливли вниз білі коси, цупко прикипіли, захоплені й здивовані; юнак насилу відірвав погляд від великих очей дівчини, що враз зашарілася й опустила голову, в пояс поклонився людям, промовив:

— Людіє добрі, аз єсьм префект великої конгрегації Києво–Могилянської академії, а це спудеї нашої альме матріс, і пашпорти суть у нас, а послані ми від академічної корпорації з білою книгою просити подаянія від охотнодателів на спорудження конгрегаційної Благовіщенської церкви.

З гурту спудеїв вийшов скарбник зі скарбоною і став поруч з префектом, сивоокий юнак провадив далі:

— А за ваші щедрі подаянія ми покажемо вам інтермедію «Смерть, Юда і Воїн».

Натовп зацікавлено чекав на видовище, спудеї розступилися, на середину вийшов Козак, задекламував:

Та ба. Смерть таки виходить з косою, клацає зубами, а з другого боку шкандибає Юда з торбою за плечима. Відступа–ють сполохані дівчата, а скарбник разом з префектом уже обходить півколо глядачів, брязкають до скарбони мідяки. Христина простягла руку до матері, не відводячи погляду від префекта, бере від неї гривеника і подає йому. Юнак нахиляє її руку до скарбони й стискає за зап’ястя, падає монета, тихо дзенькнувши, і це був останній звук, який чула Христина, бо гомін дзвонів віддалився враз на кілька верст, ген аж за Чаплинку; Смерть беззвучно ворушить щелепами, голосу її теж не чутно, Христина чує тільки боязкий потиск руки хлопця і його питання:

— Як тебе звати?

— Христина… Любимська.

— А я Павло Василенко.

— Павло? Мій батько був Павло…

— Був?

Уляна вражено дивиться на юнака, що назвався Павлом, вона чула, що запитував спудей у її дочки, і ті запитання й вигляд хлопця були такі знайомі й близькі… Хлопець стояв перед дівчиною зніяковілий, добрий і безпорадний, він повинен уже йти далі за скарбником по півколі, але не йде, не зрушиться з місця.

— Ти звідки?

— Я з Чаплинки… що за Самарою.

— А я спудей першого класу філософії… — І аж тепер він схаменувся, відсмикнув свою руку від дівочої і подався квапно за скарбником.

Смерть уже лежала вбита; Юда, пригноблений і сумний, сидів на своєму мішку, а спудей, що перше виконував роль Козака, виголошував тепер великодню віршу, яка пояснювала, чому Юда такий невеселий.

Регіт, галас, скарбона повна, дівчата знову лаштуються до хороводу, тільки Христина стоїть перед матір’ю, наче провинилася, дивиться на неї стривоженими очима й мовчить; мовчить і Уляна, бо все зрозуміла, дивно їй було лише від того, що настільки подібно повторюється у дочці її життя, і бачила вже майбутнє своєї доні, що буде теж повторенням материнського минулого, бо доля цього хлопця записана в його сивих очах.

— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде? — знову дзвенить гаївка, і відповідають молоді баси хлопців:

— Ми панські служечки, ми…

Кінський тупіт глушить гаївку, на монастирський майдан вривається вершник у саєтовому жупані.

— Хто ж там селом ї…

— Слухайте наказу! — окрик вершника кришить, наче скло, рештки пісні, кінь здибився серед людської гущі.

Хто це, звідки взявся? Не бачив його ніхто у цих краях… Тривожна тиша залягла над майданом.

— Слухайте наказу його сіятельства князя Потьомкіна! — вершник розгорнув сувоя і почав читати: — «Сим листом даруємо дворянину Семенові Пахомійовичу Трещокіну слободи Горошине, Вереміївку, Лукомлю і Чаплинку в потомствене і вічне володіння». Зрозуміло? Я, прикажчик його милості Семена Пахомійовича, наказую усім мужикам з названих слобід вийти в середу з плугами й боронами…

Ударився лемент об стіни монастиря. До прикажчика підійшов архімандрит, що саме вийшов послухати гаївок, борода його трусилася, він випростався перед посіпакою, шарпнув коня за уздечку, крикнув:

— Яким правом? Це казенні села!

— Царським правом! — звів прикажчик руку з нагайкою, але стримався і повернув коня.

— Я… я піду сам до його сіятельства намісника Синельникова.

— Хоч до Господа Бога! — прикажчик стиснув коня острогами.

Архімандрит, пониклий, згорблений, дивився услід панському посіпаці, потім повернувся, глянув на людей, що мовчки чекали від нього якоїсь розради; крізь густий білий серпанок, що заслонив очі, уздрів Уляну: губи її ворушилися, а на обличчі не було ні переляку, ні розпачу, тільки зсудомлений нежіночий гнів; біля її дочки стояв спудей, він тримав дівчину за руку, готовий захищати її; схилив архімандрит голову, простогнав:

— Я поїду, люди… Я поїду до Івана Максимовича.

Великоднього понеділка архімандрит Тарловський верхи діставався уздовж Дніпра до Василівки, що навпроти Ненаситецького порогу, — села, що разом з шістьма тисячами десятин землі належало катеринославському наміснику Синельникову. До помістя Івана Максимовича добрався аж другого дня: хоч як ще бадьорився «дикий піп» і вперто їздив верхи, та сила з роками вже зниділа; зіскочив на подвір’я з коня й побачив, що машталір ладнає у дорогу генеральського ридвана.

— Вдома Іван Максимович? — спитав Тарловський, та цієї хвилини побачив самого господаря, що вийшов з веранди в супроводі дружини й десятирічного сина–улюбленця, ім’ям якого назвав село.

— Мир дому сему, — поклонився архімандрит і зауважив, що намісник чимось стурбований.

Іван Максимович обійняв дружину, потім узяв за плечі хлопця, прихилив до себе й поцілував у чоло.

— Бережи і шануй матір, сину, — проказав тихо, наче прощався з ним навіки. — А як виростеш, не кривдь людей. Губити простий народ пасує тільки безумним боярам…

Авдотья Василівна схлипнула, син поцілував батька в руку.

Аж тепер Синельников помітив Тарловського, що стояв у нерішучості посеред подвір’я.

— Мир дому сему, — повторив архімандрит, підходячи до намісника. — Я у тривозі й печалі приїхав до вас, Іване Максимовичу…

— Потім, потім, отче Кириле, — наморщив чоло Синельников. — Я швидко повернуся. Мене викликає князь Потьомкін на театр війни… Ну, поганяй, — кивнув машталірові, сідаючи в ридвана.

Коні вихопилися з подвір’я й помчали курною дорогою, що розполовинила село. До воріт підходили мужики й у пояс кланялися. Синельников кивав головою то в один, то в другий бік, село тихо досвятковувало Великдень і було вибілене черешневим цвітом; повіз вихопився на польову дорогу, Іван Максимович оглянувся і глибоко зітхнув — сам не міг собі пояснити, чому стало так моторошно на душі. Вперше було важко покидати свій притулок, в якому осів після довгих років кочувань.

У тих переїздах і старість підійшла, а задоволення не мав: усе виконував волю повелителів, бо мусив їм служити, та мозок весь час сушила думка, що не так склалося у нього життя, як він хотів. По службі, щоправда, просувався блискуче, швидко переступав із щабля на щабель, підіймаючись усе вище, його кар’єрі заздрили; колонізація Новоросійського краю, яку поклав на нього Потьомкін, відбувалася успішно, та глибоко в серці завжди ворушився докір, що він, хай і ласкавими руками, чинить велику кривду людям разом зі своїми повелителями.

Валки переселенців, плачі й прокльони, а для чого воно все те — не міг збагнути Іван Максимович і відчував, що заподіяна ним кривда висить над його головою, щоб якоїсь нещасливої миті зірватися й скарати його, винного хіба лише в тому, що змушений був виконувати роботу рядового піхотинця в гігантській армії імперії.

Від природи добрий, він намагався бути якомога добрішим до людей, а однаково чинив зло: волоклися з лементом нескінченні валки з Криму на Кальміус — двадцять тисяч греків переселяли до нового Маріанполя, а вони там вимирали від хвороб. Потім усе те виявилося непотрібним, бо останній хан Шагін–Гірей покинув престола, якого так уперто домагався, й подався по свою смерть до Стамбула — Крим приєднано до Московії, і вже не треба було рятувати християнів од бусурманів. Слідом за греками довелося за наказом Потьомкіна переселяти шведів з острова Даго, що в Балтійському морі, до Кизикермена; потім приймав на Хортицю німецьких колоністів з околиць Данціга, врешті формував нові козацькі полки з недобитих запоріжців, а їх, як уже сказав «гетьман усіх козацьких військ» Потьомкін, по війні буде переселено на Тамань.

«Для чого все це робиться? — думав і тепер Синельников, трясучись на вибоїстих дорогах до Дубосарів, де розташувалася ставка Потьомкіна. — Що за смисл таїться у цьому вмисному перемішуванні людей? Адже господарської вигоди немає ніякої. На Калміусі у греків не родить виноград, бо не знають вони тієї землі, не родить він уже і в Криму, звідки греки виїхали. Шведи теж не вміють підкорити солону землю; серби перестали бути сербами, але не стали ні українцями, ні москвинами — що за сенс у такому знеособленні народностей? Розчиняються вони на чужій їм українській землі, самі ж аборигени мусять вироджуватися десь за Дунаєм або на Тамані. Чи не робиться це тільки для того, щоб люди перестали відчувати під ногами свою рідну землю, що повсякденно дає наснагу, любов і злість; щоб вони ставали набродом, якому потрібно лише щоденно напихати животи? Такими легко управляти».

…Минулого року під час своєї подорожі на південь цариця захотіла побачити козацькі герці. Намісник здивувався, адже вона заборонила вживати навіть саме слово «запорожець», проте наказав кріпакам одягнутися в козацькі строї, сісти на коней і гарцювати — імператриця була вельми вдоволена: її лякали ті козаки, що жили на Січі й були військовою силою, ці ж, накостюмовані, тішили своєю безсилістю.

А після герцю Катерина забажала поглянути на дніпровські пороги.

Люто таранила вода Ненаситець, кипіла між скелями, а внизу, ген за порогами, між кручами, закидали сіті рибалки.

— Як вони туди дістаються? — спитала.

— На дубах, ваша величність, — пояснив Синельников.

— Через пороги?

— Ваша величність побачить це на власні очі.

Синельников покликав до себе «козаків», що тільки–но справляли герці, вони вмить стали рибалками і незабаром на дубах пірнули в розбурхане пекло. Катерина стривожилася, вона не хотіла жертв, проказала з жалем:

— Не треба було цього, генерале, вони ж загинули.

Піна покрила рибалок, Дніпро переможно ревів, глузуючи з нікчемних комах, що наважилися з ним позмагатися. Синельников не відповів на слова цариці, дивився напружено вниз, потім усміхнувся й показав рукою:

— Бачите їх?

З білої бурхаті виплигували один за одним дуби, малі, мов трісочки, й мовила Катерина з притиском:

— Ну й народ…

«Чи то не усвідомлення незбагненної сили людей, які живуть на своїй землі, спонукує тиранів виривати їх з корінням, щоб вони не могли пити рідних живлющих соків? Чи не для того формує Потьомкін козацькі полки, щоб вивудити найздольнішу силу запорізького краю, зібрати їх у кулак і кинути на смерть, а недобитих потім вигнати на чужину? Однак, які наслідки породить ця політика? — міркував Синельников. — Які плоди пожне держава потім, коли селянин не зуміє примусити родити землю, а воїн, який не матиме що обороняти, буде ладен служити за гроші будь–якому господареві? Чи не рубаємо ми гілку, на якій сидимо? Зруйнувавши традиції, ми втрачаємо ґрунт під ногами, бо ж без традицій неможлива жодна творчість — ні матеріальна, ні культурна, ні військова…»

…На золотих галерах униз по Дніпру пливе царська флотилія. Катеринославський намісник вибився зі сил, прикрашаючи край. Збудовано нові хати, у хатах — дубові лави, а столи тріщать від наїдків, жінки — мов пави, зубожілий край медом і молоком тече; цариця вдоволена, і думає Синельников: навіщо цей обман? Чей же не вірить вона, що ті печені кури та індики, яких їдять селяни, коли вона заглядає до хат, є їхньою щоденною їжею. Може, усе це робиться для австрійського імператора Йосифа II? Але ж бо ні. Йосиф II прибув до Нового Кодака інкогніто, під іменем графа Фалькенштейна, набагато скоріше і мав можливість познайомитися зі справжнім життям Новоросії. Ні, царям треба, щоб розкіш оточувала їх повсюдно і щодня, вони мусять самі увірувати в те, що в їх краї панує благодать, а увірувавши, знаходять для себе моральне право обурюватися на тих, що невдоволені. Бо ж самодурство — не вроджена вада, а якість, що виховується. Правитель свідомо чинить зло, але він свідомий і того, що повинен бути першим патріотом свого краю, доброчинцем. І щоб повірити в це, створює ілюзію власного доброчинства.

Потьомкін побудував Херсон на болотах не з необхідності — новий чорноморський порт можна було збудувати й на сухому місці. Але ж йому спотребилося чудо в південному краї, яке б нагадувало Петрове чудо на півночі й записалося б у книгу його добрих діл. Катерина наказала збудувати на свою честь місто Катеринослав — з мануфактурами, університетом, консерваторією й собором, що величністю дорівнював би соборові Святого Петра в Римі. Вона сама заклала перший камінь міста і поїхала. На цьому будівництво й закінчилося, але цариця вірить, що місто росте й красується. І тому знаходить для себе право писати «Апофегмати».

Мчить ридван на південь, до ставки Потьомкіна. Певно, вирішив князь штурмувати Очаків. Він хоче взяти його сам. Самодержець, ніким не контрольований, має право на злочинний егоїзм. Потьомкін мусить узяти Очаків сам, щоб слава не дісталася Суворову. Облога фортеці триває уже півроку, третина армії вигибла від ядер і пошестей, а Суворов, який би взяв фортецю за один день, малою кров’ю, усунений від командування.

«Кому, врешті, служу? Кому віддав усе своє життя? Що я зробив корисного для свого народу, я — генерал? Маю титули й маєтки. А за що? За те, що допомагав чинити злочини супроти людей? Я, який називає себе патріотом. Боже, це жахливо. І більше не хочу, не хочу… Мене кличуть воювати, а я не знаю, за що».

У грудях заворушилося щось давке, шорстке, наче клубок збитої шерсті. Знову болісно згадалися і біла Василівка, й дружина, й син — і вперше в житті Іванові Максимовичу стало страшно смерті. Ні, не смерті страшно, а жаль того життя, яке міг би ще прожити інакше. Завжди він корився страхові за звання, за посади, за гріш, весь час терзався у докорах сумління, а чинив неправе діло. Він мав би будувати академії, а зводив казарми і тюрми. Він мав би примусити землю родити стільки хліба, щоб вистачило всім, а відривав хлібороба від землі. Він переконував себе, що воює за Росію, а вбивав її синів під Казанню. Він співчував Пугачову, а служив Потьомкіну. Але не все ще пропало. Є у нього син. Треба подати у відставку і виховувати сина. Саме через це Синельников не хоче смерті під Очаковом. За ту решту життя, що залишилося, він ще встигне свого сина зробити людиною вченою, а не придворним. Його Василь повинен стати іншим, не подібним до тих дворян, що жадають почестей, не подібним навіть до батька — чесного, але безвольного. Таких — інших людей — стане колись більше. Адже мусить у Росії народитися покоління, яке виведе її з темряви деспотизму. І вийде воно з дворян, з тих дворян, що вже нині усвідомили, в якій твані користолюбства й егоїзму вони сидять.

Під Дубосарами вартові зупинили ридвана катеринославського намісника. Один з охоронців князя Потьомкіна сів поруч з Іваном Максимовичем, щоб супроводжувати його до ставки.

— Готується штурм? — спитав Синельников похмурого підпоручика, якусь мить чекав на відповідь, не діждавшись, перепитав ще раз: — Штурм готується?

Охоронець зверхньо глянув на Синельникова, відвів погляд і далі мовчав, тож зрозумів Іван Максимович, що цей підпоручик має тут набагато більше сили, ніж він, генерал, що потьомкінська сваволя передається слугам для того лише, щоб кожен, хто наближається до його сіятельства, відчував мізерність і хисткість свого становища.

Чим ближче до ставки, тим густіше стояли пікети вартових. Для чого виставлено таку посилену охорону, адже відомо, що Суворов живе в наметі на бівуаках і не боїться нічого, — кого ж боїться Потьомкін? Від пихи це чи від невпевненості?

Проте, як не дивно, князь Таврійський живе в землянці. Синельников спускається за підпоручиком униз і торопіє: під землею просторий палац, за залою — зала, золото тече зі стін, долівки вистелені персидськими килимами, висять люстри, уздовж стін виставлені вази, коридорами сновигають слуги в лівреях, з альковів визирають розчепурені наложниці. Так ось чому затримався на півроку штурм Очакова — Потьомкін спершу мусив улаштуватися. Виходить, що ця війна не для Росії, а для нього. Суворов живе у вимушеній бездіяльності, а Потьомкін, користаючи з нагоди, урізноманітнює собі двірську розкіш. Квапиться урвати для себе від життя якомога більше.

Григорій Олександрович, спухлий з похмілля, приймає Синельникова, лежачи на дивані. У глибині зали, за ширмою, музиканти капельмейстера Сарті награють тужливу мелодію. У князя хандра. Він лається, Синельников силкується збагнути, кого та лайка стосується.

— Під суд, під суд їх! До штурму зовсім не готові, а мор здесяткував армію. Розжалую того чихирного цезаря. Прийшов, побачив, переміг… Розжалую до капрала!

Іван Максимович уже здогадується, кого стосується п’яне бурчання Потьомкіна. Князь далі блює лайкою, але Синельников більше не слухає; музики за ширмою грають сонату Телемана, жахливо фальшивлять, генерал кривиться, це зауважує Потьомкін, киває у бік капели:

— Нездари… Всюди нездари, Іване Максимовичу. Але я ще здивую всіх. Андреас Розумовський, посол її величності у Відні, пришле мені юного генія — клавесиніста Моцарта. Ось тільки візьму Очаків…

— Ви мали свого генія, Григорію Олександровичу, але він чомусь перерізав собі горло в шинку за Явузьким мостом на Фонтанці — я про Максима Березовського… — понуро промовив Синельников.

— Генія з козаків? — Потьомкін покивав на генерала пальцем. — Ти дивись мені… Вже дійшло до мене, що ти там панібратствуєш з хохлами. Я послав у твої краї свого блазня Трещокіна, знаєш такого. Ха–ха… Щоб ти мав кого остерігатися. Так… Гм, козацькі генії. Ні! Козаки хай стають у нас канцеляристами і навіть канцлерами — ніхто так сумлінно не служить, як вони. Але козаки–генії небезпечні… Ті хохли, коли їх упрягти, стають покірними, як воли: за в’язку сіна півсвіту переорють. А як тільки занюхають де, не дай Боже, свого пророка — одразу хвости підіймають… Каже Андреас, що Моцарт не визнаний в отечестві своїм, то я його сюди…

— А коли з’явиться між вами пророк, убийте його…

— Я радий, що ти знайомий зі Святим Письмом. Я люблю Святе Письмо.

Синельников розстебнув коміра каптану: у підземному палаці душно.

— Може, вип’єш, Іване Максимовичу? — Потьомкін сягнув рукою по дзвінок. — Утомився, певно, з дороги.

— Ваша правда, втомився. Та напився б я чистої води з криниці. Тільки ж у вас вона не водиться, — промовив Синельников і відчув цієї миті, як йому нестерпно хочеться додому, над Дніпро — вмитися водою з–під Ненаситця. — Для чого ви мене викликали, сіятельний князю?

— Для великих справ, генерале. Завтра оглянемо Очаківську фортецю, потім ти візьмеш під своє командування моїх козачків і ми покажемо тому зачуханому фельдмаршалові свою стратегію.

Наступний день був такий білий, що сліпив очі, а чорна фортеця Кара–кермен бовваніла в матовому світлі, мов статуя гігантського ідола; затягнуте сивою плівкою небо зливалося зі сизою гладдю Дніпровського лиману — день був молочно–білим, і дивно стало, що він в одну мить збагрянів і темно змерк.

«Ось і все, — перше, що подумав Іван Максимович, коли опритомнів від нестерпного болю. — Я знав, що це станеться».

Низька біла стеля, чисті простирадла, пахне йодоформом — він у лазареті. Перед очима рожеві кола, а в кожному з них по обличчю, і в одному — похмуре обличчя Потьомкі–на. Поруч з князем — хтось знайомий. Суворов? Ні… Ага, Петро Іванович Панін. Давно не бачив… Як то все сталося? Ішли удвох з Потьомкіним, здалеку оглядаючи фортецю. Зненацька з бійниці найвищої вежі вихопилася кучерява хмарка диму, завив пронизливий свист, хвиля повітря відкинула князя на кілька кроків убік, а він, Синельников, почув лункий хрускіт у нозі, його тіло враз утратило вагу й наче піднялося у повітря. Та й усе. Прочуняв, коли відпилювали ногу. Тепер не болить нічого, тільки відчуває поруч смерть. Така вона близька, що навіть її не страшно. Лише мучить думка: що буде зі сином? Невже він стане таким, як ці, що біля нього?

— Григорію Олександровичу, пришліть секретаря, я продиктую йому заповіт, — простогнав Синельников.

— Отямся, Іване Максимовичу, — схилився над ним Потьомкін. — Лікар сказав…

— Не треба, я знаю… Пишіть. Весь маєток Авдотьї Василівні. Половину хай закладе в банку, щоб потім за ті гроші послала Васю до академії. Хай він буде першим із дворян… І все. — Синельников підвів голову. — Ага… Добре, що ви тут, Петре Івановичу. Я досі не виконав останньої просьби однієї людини, усе боявся. Ми всі чогось боїмося, а смерть додає нам відваги… Ви пам’ятаєте, хто вам життя врятував під Єгерсдорфом у Прусській війні… колись? Не пам’ятаєте? А я знаю. Пугачов, ваше сіятельство, Омелько Пугачов. Так… Я з ним розмовляв перед стратою. Він просив переказати вам його спасибі за той плювок в обличчя, яким ви віддячили йому, коли він був зв’язаний. Ви хоробрий воїн, ваше сіятельство… Чому так червонієте, невже вам соромно?.. Ідіть від мене всі, я хочу бути сам…

У середу після Великодня на польовій дорозі за Самарою, біля підніжжя Лисої гори, зупинилася бричка. З неї викотився червонопикий товстун, оглянувся довкола, потім задер угору голову, міряючи поглядом крутизну гори, і штовхнув у бік прикажчика, що стояв поруч з нагайкою в руці.

— А туди, нагору, коні не вийдуть? — запитав, показуючи на осокори, що стулилися верхів’ями докупи під самим небом.

— Не потягнуть, ваша милість, — розвів руками прикажчик.

— А в тій криниці справді вода цілюща?

— Усі про це знають. З неї пив колись воду Андрій Первозванний.

— Хіба йому належали ці землі?

— Ну ні… То був апостол. Святий, так би мовити.

— А–а, святий! Тоді веди, веди.

Завмерла внизу Чаплинка, а до Андріївської криниці повзли тварюки, щоб пити з неї цілющу воду, яку досі пили орли.

Розділ шостий

У монастирській ризниці пахне ладаном, воском, горять свічки, і в їхньому світлі чудно мерехтять, переливаючись золотом, парчеві ризи, плащаниці, єпітрахилі; перли на митрах горять, немов зірниці у святоіванську ніч.

Любо дивитися на них архімандритові Ієроніму, а тому він щодня виймає їх з кутих скринь, засвічує канделябри і споглядає, відчуваючи блаженство і близькість Бога.

Нині його втіху потьмарили сумніви: він удесяте перечитує рескрипт губернатора Тутомліна, в якому роз’яснюється, як має бути застосований царицин маніфест до соловецьких в’язнів, і мовчки не погоджується з неправим судом.

І ще перед ним лежить цидула, яку передав Ієронімові звільнений з–під караулу колишній архімандрит Миропольського монастиря покутник Трифонов, і глуха злість добирається до незлобливого серця преосвященного.

«Тоді, коли буря і всі морські хвилі впали на мою голову, замість непоштивої зухвалості проросла в душі моїй ревна лють до маловірів і хулителів…»

«Надто голосно кається облудник, — смикає бороду Ієронім. — Чолом поклони б’є, зубами за ногу хапає… Ні, ні, підеш ти геть звідси, щоб не зазіхав на рипіду, яка в моїх руках».

Отже, Трифонова відправити назад до Миропольського монастиря. Федосєєвця Ратищева, прочанина Федотова і морильника Іванова — на куховарню. Теплицького, хвалити Господа, наказує Тутомлін прислати на карбасі до Архангельська, як тільки скресне крига. В поміщика Жукова, що убив матір і зґвалтував сестру, відібрати кріпаків, заплативши оному по десять карбованців за душу, самого ж відпустити з богомольцями на велику землю… Великих же грішників, що сидять за особистим повелінням її величності в мовчазних келіях, тримати без змін.

Архімандрит гортає пергаментну Євангелію, якою користувався ще святий Зосим, і думає, як винагородити смиренного старця Калнишевського, що відписав половину свого тюремного жолду на виготовлення зі золота й срібла жертовної Євангелії.

Сумнів щодо справедливості царського маніфесту затьмарює блаженний спокій архімандрита, він гасить свічки й виходить з ризниці.

Зм’якло холодне небо над островом, лунко тріскають крижані бугаї на березі Студеного моря, з тихим рипом подається сніг під ногами, і верещить на деревах гайвороння, чуючи наближення весни.

Городничий, поважний старець Іларіон, зустрів архімандрита, як завжди, біля входу до ризниці. Ієронім наказав провести його по казематах.

…А час не ворушився. Час стояв, як чорна вода в порослому мохом озері, в якій щось там живе і плодиться, тільки не додається її й не меншає; у цьому ставу часу можна було себе переносити в будь–яке місце прийдешнього чи минулого дня: всюди однаково тихо й беззмінно, тож цієї миті Калнишевський жив ще різдвяною молитвою і стояв навколішки у Преображенському соборі на великій відправі, й стеріг його покійний нині добрий Соханов.

Молитва та, спочатку слізно вдячна, щораз набрякала кривдним болем, бубнявіла злобою; не знайомий досі гнів на Бога спочатку лякливо, а дедалі ядучіше всякав у слова, і вони ставали важкими, мов град, темними, немов сама покута в’язня, слова ті падали на кам’яну долівку й тяжко билися об неї, немов чавунні ядра. Кривився Ісус над царськими вратами, бо не чекав від отамана, упокореного довгими роками темниці, такого непогамованого блюзнірства, а Калнишевський, забувши про Боже злопам’ятство, вивергав зі себе нарости болю злорадною втіхою.

«Він утік, утік, ти чуєш? Що, не вдалося тобі, великий самолюбче, убити мене в темряві й невідомості, мов крота? А ти хотів цього. Озлоблений за свої муки на хресті, воздаєш нам. Ти воскрес для того, аби мстити людям, бо чому прирік рід людський на жах вічних мук і на вічні кари? Пройнятий гординею за своє безсмертя, не можеш насититися помстою над смертними — з радістю милуєшся, як конають інші на хрестах. А він на волі, чуєш, половина мене на волі, і я не умру. Любомудр, що вирвався на свободу, посіє поміж людьми свою думку, а в ній — зернину пам’яті про мене… О, ти вподобав собі вмирати на хресті, знаючи, що встанеш з гробу, нас же хочеш віддати вічному забуттю, аби довести, що ми черви. А ми супроти твоєї волі вмиратимемо й воскресатимемо, так, як і ти. Ти впиваєшся солодом своїх мук, бо за це тобі співають хвалу, ми ж не насолоджуємося нашими муками, зате утверджуємо себе ними не на небі, а на землі!»

Караульний Соханов поклав руку на рамено Калнишевському, отаман підвівся, вдячно глянув на солдата: мертвотний колір вижовтив його обличчя, і у важкій скрусі подумав в’язень, що скоро прийде час, коли не буде поруч цієї людини, і ця скруха повергла його знову в темінь безвиході, вбивши зловтіху в серці.

А потім у казематі, у непроглядній темряві, прийшло розкаяння. В’язня огорнули сумніви, і він тяжко карався за своє богохульство. «Пам’ять про мене посіється у народі? А чим я заслужив перед ним? Тим, що падав на коліна й цілував золоті пантофлі цариці? Тим, що не подав руки звитяжцям під Уманню і на Яїку? Дух мій зміцнів запізно…»

Старець каявся за богохульство, бо з ким ділитиме надалі дні самоти, коли більш не прийде Соханов, а Бога від себе відігнав? З ким розмовлятиме в цій темній вічності? Кого покличе на допомогу, як підповзе спокуса вбити себе? І він знову ревно молився і дякував новонародженому Христу за те, що врятував від смерті розум Любимського. Тільки за це… Та Бог мовчав, Бог за образу жадав жертвоприношення, і в’язень дав обітницю…

Того дня зайшов до нього Василь Соханов — з житньою проскурою і квасом.

— Добрий чоловіче, — промовив Калнишевський, — вчини ще одну мою волю. Перекажи його преосвященству архімандритові, що я половину свого майна, яке надійшло до секвестру, віддаю до монастирської скарбони, аби за ті гроші найкращі золотарі зробили для обителі соловецької окуту сріблом і золотом, алажею оббиту святу Євангелію, щоб з нею молилися праведні за людську долю і за людські гріхи.

— Перекажу, старче, — відказав Соханов. — А за добро, яке я зробив для тебе, благослови мене на незнану дорогу.

Калнишевський, сплакнувши, перехрестив солдата, проказав молитву, а коли той вийшов із каземату, зрозумів, що вже ніколи його не побачить.

У порослому мохом озері часу тихо й чорно, вільно в’язневі бути в ньому, де йому хочеться; наступної миті він живе в тих уже днях, яких ще немає, але які належать йому.

Житню проскуру і квас вносить караульний Матвєєв…

Житню проскуру і квас вносить караульний Нестюков…

Житню проскуру і квас вносить караульний Михайлов…

А стіни чорні, сморід тяжкий, кайдани іржаві…

І раптом… Навіщо раптом приспана надія спалахнула явою у темряві й розділила час на тюремний і на той, що — там? А в тому іншому часі, що буде, він побачив себе, ветхого, сивобородого й сліпого, у старому жупані й з лірою через рамено на степових дорогах України… Вільного! І ніхто не пізнає, і дають хліб жебракові, а він — на волі! Надія млостю сповнила серце, він схопився з прічі й закричав до чорного неба, щоб одізвалися журавлі:

— Горі… Горі імієм серця!

І щезла ява. Ні, не бути цьому, не для цього царицин маніфест, та й не можна йому. А коли б упізнали — чи дали б хліба?

Спокійним був, коли його вивели перед очі архімандрита до караульного приміщення.

— Певно, збагнув ти свої провини, старче, що такою великою пожертвою ублажаєш перед смертю Господа Бога, — мовив архімандрит, з подивом приглядаючись до вічного колодника.

— Збагнув, отче. Усе збагнув.

— Хочеш чогось у мене просити, старче?

— Нічого, отче… Моли Бога, щоб дав мені довгий вік.

— Навіщо потрібне тобі життя? — ще більше здивувався архімандрит.

— Щоби я день у день переконувався в живучості мого народу.

— Ти мариш і досі про його волю?

— Горі імієм серця…

Архімандрит довго не зводив погляду зі сивобородого дідугана й намагався збагнути міру людської сили. Невже вона не має меж? Пожалкував, що не може полегшити колодникові його долю. Але згадав про порожню келію у Куховарній вежі на другому ярусі, звідки видно море і Заяцькі острови, і подумав, що легше буде старцеві доживати свого віку, коли бачитиме перед собою хоч клаптик вільного світу.

— Переведіть його до чотирнадцятого каземату, — наказав караульним.

Архімандрит ішов з городничим попереду, за ним — під вартою — Калнишевський. Вели кошового отамана до просторішої келії соловецької тюрми, де він повинен добути решту свого віку.

У новому казематі було чисто і ясно. З чорного озера часу просочилася вода й поволі потекла. І стало трохи легше.

А тепер, коли час заворушився, в’язень збагнув, по якому боці ті дні, що минули, а по якому ті, що прийдуть, він подався у згадках догори руслом, поки не натрапив на того порога, біля якого полишив своїх синів. А серед них було тільки два рідних, яких прогнав колись од себе, щоб не заглядали зблизька до його покаліченої душі.

«Де ви тепер, що з вами?» — прошепотів Калнишевський, припавши обличчям до ґрат, за якими біліла позначена тріщинами крижана таця моря.

Розділ сьомий

Пізньої травневої ночі повз низьку кам’яну огорожу, що обступила Самарський монастир, майнула чиясь тінь. Тарловський сторожі не виставляв, а сам, страждаючи на безсоння, іноді перед досвітком блукав стежками по діброві, в якій потонула обитель: може, згадувалися йому ті далекі часи, коли він, ховаючись од гніву власть імущих, блукав самарськими лісами як «дикий піп», поки не набрів на козацьку стежку. Тепер сон покинув його зовсім: загибель катеринославського намісника під Очаковом ударила його цілковитою безнадією, і вже не бачив архімандрит жодного просвітку ні для себе, ні для людей.

Темна постать у кучматій шапці й довгій киреї підійшла до муру й почала спинатися на нього. Отець Кирило, тамуючи подих, підкрався ззаду, схопив окрутника за ноги, стягнув і повалив на землю.

— Хто єси? — важко дихав священик в обличчя потвори з переламаним носом і оголеними зубами.

Чоловік був страшний з виду й дужий, він скинув зі себе священика й підвівся, і вже Тарловський чекав на свою останню мить від ножа волоцюги, коли враз почув тихий і такий знайомий голос:

— Отче Кириле… Це я, Савка… Панас Тринитка…

— Пом’яни мя, Ісусе, як прийду во царствіє твоє… — перехрестився Тарловський, з острахом придивляючись до страшної потвори, але таки впізнав і застогнав, простягаючи руки до Панаса: — Савка… З якого це ти пекла?

— Проведіть мене, отче, до своєї келії, — сказав Тринитка. — Я ж шукав вас у Воскресенівці…

У тихій келії замиготіла лойова свічка, сині шрами, що ними було перехрещене обличчя Панаса, ворушилися, мов п’явки, наганяючи відразу й ляк; Тринитка говорив, і звикав Тарловський до такого Савки, у мерехтливій темряві ячав клекіт орлів, яким поруйнували гнізда.

— Ой брате мій, брате, сизокрилий орле, а де ж твої дитинята, красні соколята?

— Ой, наїхали, брате, пани й паненята, дерево зрубали, соколят забрали, турецькому цареві на гостинець дали…

…Там Дунай, добігаючи до моря, одігнав від себе на причорноморське болотисте пониззя три рукави — три тихі лимани, а між Сулинським і Святосергіївським, недалеко від Картилеза, знайшли собі пристанівок очеретяні курені та бурдеї запорізьких ізгоїв.

Дев’ять тисяч козаків привів отаман Семен Бехмет спершу до Ак–Кермена, звідси вислав до султана депутацію зі сорока чоловік і сам поїхав бити чолом новому господареві. Лютував падишах, погрожував стяти всім голови за те, що колись їхні батьки, повіривши всує облудним московським царям, утекли до України з–над Кардашинського лиману, накликав гнів Аллаха на козацькі голови, проте дев’ятитисячне військо запорізьких лицарів було шматком надто ласим; спитав султан про січові скарби — де вони? — і довго не міг заспокоїти свого гніву, бо прийшли козаки, мов останні берладники — без коштовних приносів.

Не перевезли через Дунай золота, хоч і взяли його зі собою: Україні, до якої ще повернуться колись, належить воно; закопали скарб у скіфській могилі над Бугом, прихопили зі собою лише клейноди, зброю та ікону святої Покрови — молоду красуню з малям на руках, вималювану чародійним пензлем тверського майстра.

Лютував падишах, щоб на те вільне плем’я нагнати покору, потім наказав присягу вірності Високому Порогові скласти і дозволив рибалити на Чорному морі, зброї ж без його відома велів не підіймати.

— А тут після вас… — Тарловський неблимно вдивлявся у миготливе полум’я свічки, щоб не бачити Панасового обличчя, порубцьованого катами Румянцева, бо надто важко було дивитися на нього. — А тут… Всесильний сіромаха з Кущівського куреня Грицько Нечоса теліпав за оборки генерала Текелія, що той недогледів і випустив вас. Але що вже міг заподіяти? То пішов на хитрощі: почав заманювати старшин, що залишилися, титулами і грішми. Опанас Колпак тепер — державець кількох сіл панщизняних і полковник Полтавського пікінерного полку; з поміщиком Болюбашем, що кобеляцькими землями володіє, породичався, небогу видав за нього…

— Надійку? — здригнувся Тринитка, а Тарловський, певно, й не почув, бо провадив далі:

— Викликав Потьомкін зі Самарської слободи Антона Головатого: збирай, мовляв, козацьких недобитків, запишемо їх до дворянських книг…

— І повірили! — ударив кулаком по столу Панас. — Ніщо їх не навчить.

— А що робити, Панасе? — Тарловський відвів очі від свічки і знітився перед ярим поглядом Тринитки. — Все ж ліпше…

— І ви, отче… Куди ж подівся наш волелюбний дух, куди він ураз щез? Калниш віддав Січ без бою, ці знову йдуть за цяцьками до повелителів. А ті, за Дунаєм, дурять себе свободою…

З роками над Сулинським гирлом насіялося козацьких слобід: за Дунай втікали з України чоловіки, жінки, і діти народжувалися на чужині. Україна для них була вже легендою, далеким краєм, про який знали тільки з розповідей батьків, і тужили за тією обітованою землею, на яку колись повинні повернутися, а старий козак Панько Магомет вечорами розповідав їм про козацькі звитяги, а найбільше — про здольного лицаря Калнишевського й зрадливого Нечосу. Видумував щоразу для дітей нову казку, бо правди казати не хотів, щоб не осудили вони безславних своїх батьків та не відцуралися од них.

— …То запитав Грицько Нечоса у кошового Калнишевського, скільки в нього війська, — розповідав Магомет так, ніби те діялося сто років тому, плів дітям добру небилицю, щоб хоч у ній вони знайшли свою отчизну. — Послав кошовий свого гінця до Петербурга, та такого нечупарного, і той каже: «Оце тобі цидулка від Калниша». — «А до кого ти прийшов?» — крикнув Потьомка на непоказного козака. «Таж до тебе, до Грицька Нечоси». — «Хіба там, на Січі, мудрішого не було, що мені дурня одрядили?» — «Та були, так розумних відіслали до розумних, а мене до тебе». Так і сказав, присяй–бо. Ото розсердився Потьомка і прийшов з військом — видимо–невидимо — до Січі. Став табором та й періщить з гармат, а козаки ловлять ядра й кидають ними в гусарів. А потім знемоглися й подалися сюди, за Дунай. Зостався на Січі лише сам Калниш. Не міг його взяти Потьомка–Нечоса, то став благати, щоб завернув запоріжців назад: мовляв, дасть їм луги, степи та чотири лимани, аби вони ловили собі рибу та справляли жупани; але кошовий такий дав одвіт: «Ой, спасибі тобі, Грицьку, за велику ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску».

— А куди подівся Калниш, діду? — питали хлопчаки, і тоді Магомет співав їм пісню про чорну галку, що полетить на Дон рибу їсти і принесе звідти козакам од Калниша вісті.

— На Дону він… Там, серед донців, Залізняк ховається, ото вони разом зберуться і підуть за волю воювати, — розпочинав старий нову казку, щоб не знали отроки прикрої правди про Калнишевського.

— А далі що?

— Що далі? — питав у товариства Тринитка. — Отак і проживемо на чужій землі зі своїми отаманами, виборами, козацькими порядками, зі своєю сміховинною державою під порогом падишаха і — повмираємо. А діти виростуть і яничарами стануть, бо не завше віритимуть у казки Панька Магомета — без батьківщини виродяться. Яка Україні користь з того, що ми тут?

— А яка буде, Тринитко, користь з того, — сперечався Семен Бехмет, — коли ми повіримо потьомкінським емісарам і вернемося під його «гетьманство»? Виманить нас, побавиться трішки і таке нам багатство дасть, що кози наші ходитимуть зі золотими рогами, а свині в панчохах… Воно–то, Панасе, дуже добре було б повернутися, тільки нині нікуди не годиться.

— Не про багатство веду я річ і не про ласку Потьомкіна, Семене. Є ж у нас руки, що можуть тримати зброю. Ми мусимо хоча б перед козацькими дітьми свою ганьбу кров’ю змити. Наші сестри стали рабинями, а ми співаємо тут пісень про волю, й плачемо співаючи. А діти, яких ми присипляємо казками, спитають колись нас, чому ми, такі гарячі волелюбці, живемо на чужині й горлаємо про давешню хоробрість, самі ж боягузами стали — боїмося поділити долю братів наших на рідній землі.

— Почекай, Панасе, почне ось турок війну… — Семен Бехмет понурював голову, бо самому важко було про це говорити.

— І ми підемо проти своїх. Саме на козаків кине нас султан, щоб ми на радість ворогам нашим потрошили одні одних без жалю. Сказано: бий свою маму, щоб тебе жінка боялася!

Догоряла свічка, а надворі розвиднювалося. Крізь віконце келії видно було, як блідне темне небо над кронами дубів.

— І станеться сіє, — сказав Тарловєький. — Під Очаковом проллється братня кров.

…Ловили козаки рибу, і світилася їм куца воля серед розлогої тюрми в гирлі Дунаю. А пісня зниділа, і туга визолила дівочі лиця, тривожно кричали стрепети на курганах, накликаючи лихо.

І воно прийшло. Восени прискакав до козацького коша турецький байрактар[39], звелів бити в литаври — скликати раду. Султан Абдул–Хамід, переляканий виїздом російської імператриці до Криму, виповів Московії війну.

— Великий падишах, хай благословить Аллах його ім’я, — горлав байрактар, — підіймає імперію на джихад! Хто не візьме зброї, буде покараний страшною смертю і пізнє каяття не врятує його. Хай нагадає вам про гнів султана кинутий в море безголовий труп шолудивого Шагін–Гірея, голова якого красується нині на мідній таці біля воріт султанського палацу. Він просив прощення, але даремно. Ще страшніша кара чекає на кожного з вас, хто не піде тепер проти невірних у священному поході!

Задунайці кували зброю, щоб навесні вийти під Очаків. Коли настав березоплин, Тринитка попрощався з Бехметом і переплив Дунай.

— Ковток води на рідній землі смачніший, ніж мед на чужині, — сказав Панас, закінчуючи розповідь.

— Що чинитимеш, Савко? — спитав Тарловський.

— Ачей, знайду людей, в яких серця ще не поросли пліснявою байдужості й ситості. — Очі Тринитки горіли, мов жар у пригаслому багатті. — Знайду, десь є вони. Великий Луг, самарська діброва сховають нас. Палитимемо маєтки панські. А загинемо, то хоч обличчям до ворога.

Хто це тут у столиці, над Фонтанкою, Думу голосить? Чи ж то вже розбрелося козацтво з піснями, бандурами й сльозами геть по всьому світі, щоб поодинці захлинутися у власній тузі, чи, може, світ розтривожити, розжалобити хочуть?

Даремно. Світові, либонь, і боляче, та не так, щоб аж побиватися. Він той великий світ, нагадує філантропа, в якого серце стискається, що сам собі докоряє за бездушність, коли до його затишної кімнати, до теплої постелі долинає крик жертви, яку замордовують на вулиці грабіжники. Він обурюється, він навіть заплакати може, та на вулицю не вийде: страшно наразитися на ножа.

Не волай до совісті світу, розпачлива пісне. Розрадити жертву, підтримати жертву, допомогти їй умерти або жити — така твоя воля.

Хто це такий, безнадійно поколений скрухою?

А може, це я, Сисой Шалматов, співаю? Ні, я співати не вмію. Я не кричу, не тривожу філантропа в теплій постелі: він ще може зжалітися, віконце відхилити й дивитися, як я конаю. Не треба…

Я зараз прийду на твою пісню, побратиме, і теж заспіваю. Співатимемо на два голоси під мостом на Фонтанці. Ти своїм простудженим горлом на морозному петербурзькому повітрі, я ж надщербленим різцем на мостових підпорах. А хтось колись відчитає наш тайнопис у сплетіннях виноградної лози й подумає, що й тут страждав Христос[40], що й тут пролягала дорога на Голготу.

Всюди пролягала. На землі й на морі, і в зболених серцях, і в зачерствілих душах. Усі йдуть на Голготу — і в кожного своя. Голготи мук, голготи безсмертя, голготи підлості, голготи забуття…

Зимно як… А мене вигнали зі семи храмів. Мої руки не потрібні, вони не роблять того, чого вимагає цей світ. Портрети держителів — милості просимо! Не густо в нас своїх майстрів — спроваджуємо бозна–звідки. На Сенатській площі вже десятий рік трудиться француз Фальконе над скульптурою Великого. Святих — будь ласка, але тих, найсвятіших, з обличчями повеліваючими й милосердними. Апостолів?.. Спробуй, але вони.. простолюдини. Ні, те, що зробив, не годиться. Обличчя сумні — чому сумні, на що натякає цей сум? Обличчя веселі — чому веселі, з кого глузують? Обличчя думаючі — про що вони думають? Якщо вже не вмієш або не хочеш різьбити лики держителів світських і небесних, коли такі милі тобі служителі–апостоли, то роби їх обличчя слухняними, такими, які підтакують, погоджуються, німують, не думають. Малюй їх убогими, без волі, розуму й духу, малюй раболіпство, спустошеність, улесливість, підлість. Витворюй мертвоту душ, мертвотний світ, бо таким хочуть бачити його повелителі.

Два чи три голоси чути під мостом над Фонтанкою. Четвертого приймете? Темніє, холодно…

До Твері повернуся, до купців. Буду малювати їх пики.

Або вернуся до Тарловського. Ні, занедбав він приходство, не потрібен більш йому майстер.

Піду за Сковородою. Він заходив до Воскресенівки. Та, певно, більше не заходить… То був осінній вечір, хтось постукав у вікно. Піп Кирило відчинив двері, впустив до хати підпалого прочанина з обличчям аскета й живими чорними очима. Підніс свічку, але не впізнав.

— Нагодуй мене, отче. Я Сковорода.

— Чим хата багата, любомудре… Ходиш далі? Чого?

— Бо вірю. У моцарство свого люду вірю. Народ поживи потребує. А в день суду зважать кров мучеників і чорнило вчених. І не переважать одне одного, а разом шальки обірвуть. Безсмертні будуть ті, що залишать у спадщину мечі і пера. Ходжу, бо вірю… Неправда гнобить, зате будить бажання боротися з нею.

— Про що співаєш днесь?

— De libertate[41].

Премудрий старче… Звідки в тебе стільки сили? З мудрості чи з дивацтва? А хіба мудрість не є дивацтвом? З мудрості й горіння йде сила твоя. Ти як свічка: спалюєш себе, щоб світити іншим. Ти пізнав себе самого, збагнув свою силу і йдеш по великому світі без тривог і суєти.

Хто там рве душу піснею?

Не знайду тебе, старче. Інша й тобі одному відома твоя дорога.

А пісня не вгаває. Що ж то за пісня, що за сумування?

Стемніло, холодний вітер свище на мості, мете в’ялиця, а під мостом, над зашкарублою Фонтанкою, палахкоче жерій. Чи приймуть погрітися? Приймуть…

— Добрий вечір, люди добрі.

— Добрий вечір… Хто ти такий?

— Маляр.

— Ходи до нас. Тут є уже й поети, і композитори. А маляра ще не було.

Молодий, у шинелі, з посинілим обличчям чоловік грів руки біля полумені і з жалем дивився на широколицього ровесника, одягнутого в поношеного козацького жупана.

— Домалювався?

— Ще шукаю…

— Чого і де?.. А я, бач, уже домузикувався. Не потребують. То я й під міст. А куди ж іще? А втім, Фонтанка, багаття і шинок за Явузьким мостом — не так уже й мало для академіка.

— Хто ти?

— Я член Болонської академії. Мене називали другим Моцартом. Не віриш… Грійся. А зараз понишпоримо в кишенях і підемо до корчми за Явузький міст. То дешева корчма. Там ще мене потребують… там ще раді моїй скрипці. Співати вмієш?

— Ні, різьбитиму на мостових підпорах твою пісню.

— А далі що?

— А далі — в мандри. Чей найду людей… А можна жити і для себе у своїх витворах. Колись їх приймуть…

— Дай тобі, Боже…

— Ходімо разом до твого кабаку. Холодно…

Багаття погасло, почорніли жарини на снігу, побратими витрусили кишені.

Філантропи мирно спали, бо на вулиці не лунав зойк мордованого, а лилася милозвучна, що душу захоплює, пісня.

…І вже нема друга–музики. Сисой Шалматов ходить до шинку сам.

Тут завжди малолюдно. Шинкар дрімає за лядою і лише інколи глипне на двері з надією, що завітає до нього хоча б один раз якийсь зачуханий підпоручик — бодай для людської слави. Ба ні, сама голота облюбувала собі цей шинок, засмородила його, засмальцювала, і жодне благородіє до віку вже не ощасливить своєю присутністю відлюдний затхлий підвал.

Запліснявілий шинкар, наскрізь просяклий безнадійною злобою і смородом, клює носом у ляду, і верзеться йому в голові найлютіший матюк, яким приправлятиме увечері напої голоті немитій. Він забув, як вимовляється по–людськи хоча б одне словечко: сама ж худоба чинить йому торг, а то ї її немає.

Прокинувся, бо рипнули двері; до льоху, пропахлого грибком і брагою, тихо увійшов бородатий чоловік з якоюсь дошкою чи то рамою під пахвою. Після весняного світла на вулиці пивничний сутінок липко хлюпнув в очі зайшлому, він примружився, намацав, наче сліпий, стіну і притулив біля неї свою ношу, а сам втомлено опустився на лаву, спершись ліктями об стіл.

— Ей ти, маляре обкаляний, господа–бога мать, — долинуло від ляди хрипке буркотіння, — носишся день–денно зі своїм мальовидлом, і жерти — жереш, і пити — п’єш, а коли ж його в тебе куплять, щоб ти зі мною розплатився, поки переріжеш собі горло, як той академік, що на лоно Авраама забрав борги зі собою!

Сисой не поворухнувся, не відповів, його давно вже перестала вражати лайка, звиклося, та й боятися її нема потреби: нещасний шинкар навіки зв’язав свою долю з петербурзькою жебротою, не прожене, бо якби, не дай Боже, і вона перевелася, то йому самому довелося б прикласти ножа до горла.

А не забув, шевлюга, донині пам’ятає… Борг не може окупитися ні піснею, ні картиною, ані навіть кров’ю — одним лише чистоганом… Якби мав, віддав би за покійного, щоб так боляче й щодня не ранив шинкар душу, не будив того обірваного плачу.

Жалібниться у підвалі скрипка, та так жалібниться, що по краплині кров із жил висмоктує те печалування; музикант у витертому лисніючому фраку притулився лицем до скрипки, наче зрісся з нею, стоїть у рамі синього вікна чорним силуетом, над грифом зігнута рука, а смичок сам ходить по струнах, вишукуючи на них найпечальніші звуки, визбирує їх на волосінь і виливає у зачаджене димом і бражними ви–парами приміщення корчми, і хиляться голови завсідників над столом.

Зойкнувши, обриваються струни, скрипка хряскається декою об підвіконня, сині шибки ллють моторошне місячне світло на столи, зі синього квадрата сповзає тінь скрипаля, і на кам’яній холодній долівці парує червоне густе вино…

— Не каркай, не каркай, шинкарю, — труснув Сисой головою. — Як не продам своїх картин, собі візьмеш, твої діти колись за них багачами стануть.

— А нині що я їм за зуби покладу? Багачами стануть… За твоє–то мальовидло? Черв ти земний… — Слова шинкаря такі буденно їдкі, що й дивно було б, якби в них пробриніла раптом ласка. Черв! На опал не годяться ті твої скарби, бо спалахнуть у грубі, мов солома. Коли б варті були хоч зламаної копійки, то не жебрав би ти в мене риби на обід.

Шинкар бурчав і лаявся, та все–таки пожбурив перед бороданя миску зі сухим наїдком, ще й повного пугаря поставив, зневажливо відсунув ногою картину далі від столу, вона впала на долівку, шинкар приглянувся, перехрестився і проказав, підвівши голову:

— Апостат же ти… Правду кажу — апостат. Якби християнська душа гріла твої ребра, чи малював би ти мене, тлінного, розіп’ятим на хресті? В лику Ісуса, диявол…

— В лику Варави, злодія, шинкарю, — сказав художник, надливаючи з пугаря. — Там троє розіп’ятих, хіба не бачиш?

— Поруч з Ісусом! — усе ще жахався такого блюзнірства шинкар. Нехрист ти… — шепотів і приглядався: видно, любо все–таки було побачити своє зображення на картині; і посміливішав художник, досушуючи пугаря.

— Візьми її за борги…

— Безбожник… Хе, за борги, кажеш? Е, ні, голубчику, без надобності воно мені… А ти знаєш що, — примружився шинкар, — понеси її до царських палат, там люблять потішатися з нас, розп’ятих. Я чув, граф Безбородько такий мотлох скуповує і платить добре.

— Безбородько, мовиш? — Сисой відсунув миску, замислився. — Хто ж він такий, той меценат?

— А міністр царицин. Із хохлів. У кареті їздить і палац на Поштамтській вибудував, а миші в нього, кажуть, струбили двадцять тисяч рублів асигнаціями. Хіба він візьме, бо на базарі хто таке купить?

— Колись купували й на базарах, тепер не беруть.

Шалматов підвівся, підняв з долівки картину, винувато глянув на шинкаря, що стояв перед ним з простягнутою рукою, обминув його і, обліплений лайкою, мовчки вийшов із шинку.

«А піду я до того мецената, — вирішив Сисой, виходячи з провулків на Сенатську площу, на якій здибився, прикипівши хвостом до земноплазу, незагнузданий кінь, а на коні цар Петро простяг руку, щоб вхопитися за золотого шпиля Петропавловської фортеці. — Кожен шукає своєї опори, — дивився художник на скульптуру Фальконе, — і я мушу. Його опора — тюремний шпиль над равелінами, а де моя? Невже тільки ніж до горла? Піду».

Олександр Андрійович Безбородько водив по кімнатах своєї картинної галереї милого гостя з України, поета Капніста і, вдоволений, що картини, спроваджені з усього світу, справляють на нього добре враження, говорив про речі, далекі від мистецтва.

— Я ознайомився з твоїм «Положенням про військо охочих козаків», Василю Васильовичу, і схвалюю. Не знаю, що повість її величність, я передав їй для підпису, проте хочу застерегти: треба пильнувати, щоб те нове військо не набрало знову республіканського характеру. А мундири хай будуть козацькі, вони краще в них воюють… Очаків ось упав — Сидір Білий і Антон Головатий представлені до орденів.

Капніст, захоплений картинами, неуважно слухав Безбородька. Він ходив з кута в кут, зі зали до зали, зупинявся, придивляючись до полотен. Його увагу привернула картина, на якій у боязливій нерішучості зупинилося перед райськими вратами багато людей. Безбородько помітив це, але далі провадив мову про речі, що зовсім не стосувалися мистецтв.

— Її величність зацікавилася тобою, Василю Васильовичу, і гадаю, що ти даремно дратуєш сильних своєю сатирою. Їй усе відомо, що ти пишеш. Знає навіть те, що ти в самому дворі не розмовляєш московською чи французькою, а малоросійщиною.

— Хочу бути самим собою, Олександре Андрійовичу… «и все на свете том, как в вольном маскараде, не в обычайном им, не в свойственном наряде, закрывшись масками, подложный кажут вид». Правда? — Капніст поглянув на Безбородька, примруживши одне око. — А я не хочу надягати маску.

— Нову сатиру склав? Все шпильками, колючками живеш, а що від того зміниться? Собі лише нашкодиш.

— Я усе зважив і переконався, що нема за що мене карати. У високі чини не пруся, від посади проголошувача вітальних промов і тостів відмовився, бо гидко стало, то можу собі дозволити деякі вольності. Зрештою, я боягуз такий самий, як і ти, міністре. Тільки ти дужче боїшся, бо більше маєш. А я хочу менше мати, щоб менше боятися. Хочу бути хоч трохи незалежним. Ти теж хотів би, але шкода чинів. А щоб не спустошитися зовсім, скуповуєш потайки такі ось картини і на самоті здираєш, дивлячись на них, личину, яку мусиш одягати щодня, заходячи до райських врат.

До картинної зали увійшов лакей.

— Ваше сіятельство, там якийсь жебрак добивається до вас, художником себе іменуючи.

— Скажи йому, що приймаю по четвергах.

Капніст повернув голову до міністра, іронічно посміхнувся.

— Цінитель мистецтв не приймає художника через те, що він бідно вдягнений. А чи впевнений ти, що автор цього витвору, — показав на картину «Шествіє у рай», — ходив у дорогому сурдуті?

— Хай зайде, — мовив Безбородько, збентежений зауваженням Капніста.

По м’якому килимі невпевнено підходив до вельмож бородатий, ще молодий чоловік у засмальцьованому каптані. Він розгублено зиркав на картини, густо розвішані по стінах, під рукою тримав раму, затягнуту полотном, врешті зупинився, забувши вклонитися.

— Я тверський майстер, — заговорив першим бородань, — на ім’я і прізвище Сисой Шалматов, а жив і малював здебільшого в Малоросії. Тепер же в Петербурзі…

— Що там у тебе?

— Голгота…

— Показуй.

Шалматов відступив убік, щоб світло з вікон падало на картину, і з утомленим виглядом смертника дивився бездумно повз обличчя цінителів його праці.

— Ха! — тільки й сказав Капніст, а Безбородько недовірливо глипав спідлоба то на картину, то на її автора.

— Сам малював?

— Авжеж. Не вкрав же я…

Олександр Андрійович запитливо глянув на Капніста.

— Не віриться, — сказав.

— А мені віриться, — Василь Васильович не зводив погляду з Христа, з очей якого струменіли не біль, не мука чи всепрощення, а глибока зажура, і поет намагався розгадати її. — Мені віриться. Хто ж бо краще знає Голготу за художника, картини якого обпльовують п’яні мужики в шинках і пихаті невігласи на базарах?

— Кого ти змалював у лику Христа? — звернувся Безбородько до Шалматова. — Поясни мені.

Сисой мовчки поглянув на картину й відвів погляд.

— Коли б твоя знала, що моя грала, то твоя плакала б, — посміхнувся Капніст. — А я для себе зрозумів цей витвір так: митця змалював. Ось висить він на хресті перед натовпом, розлюченим тільки за те, що митець назвав себе Богом. А юрба не хоче мати між собою Бога. Цим обірванцям заздрісно повірити в те, що така звичайна собі людина — інша, ніж вони. І тому вбивають його, щоб не було серед них кращого, бо жити поруч з ним нелегко. За кращим треба йти і повертати собі своє людське обличчя ціною праці й пожертв, а їм вигідніше вовтузитися у тихому болоті…

— Це надто суб’єктивне тлумачення. У такий спосіб можна у Христі бачити будь–кого…

— На те воно й мистецтво… Ти послухай і приглуши на мент свою релігійність. Поглянь — в очах Ісуса німий докір, віра його згасає. Він знає про свою безсмертність, але що з неї, коли вона не дає користі цим людям? Ісус–митець свідомий того, що колись його виймуть нетлінного з домовини, але чи буде він тоді потрібний? А втім, він згоден навіть на забуття, аби лише ті, що прийдуть по ньому, жили так, щоб їм уже не потрібне було його тяжке мистецтво. Але мучить думка перед смертю, що ця юрба дорогих йому людей уб’є його і через це залишиться повік у темноті… Поруч злодії. Один повірив у божественність Ісуса й сконав із щасливою усмішкою на устах. Єдиний серед усіх повірив — і не живе. Живе Варава. Він гірший за тих, що розпинають Бога, і якраз такий потрібен їм, бо при ньому навіть ця темна юрба стане вищою і кращою, і тому вона кричить: «Зніми, зніми Вараву!» І візьмуть злодія собі за пророка, а пророк марно за них умре…

Безбородько похитав головою.

— Ну й мудрець же ти, Василю… Я б тебе взяв на посаду директора моєї галереї, щоб ти розтовкмачував дурням суть художніх витворів. Ти ж таки маєш рацію: юрба не хоче мати пророків.

Капніст промовчав.. Він споглядав знедоленого митця і думав про ту серединку, що вибрав для себе і вдовольнився нею: слугою бридко бути, пророком — тяжко. Спитав згодом:

— Що ж ти думаєш робити, Шалматов? Готуєшся умерти на хресті?

— Я не пророк, а тому страшно вмирати, — відказав Сисой. — Через те й хочу продати картину, щоб жити: може, зумію колись створити щось краще.

Безбородько зібрав брови до перенісся, похмуро дивився на «Голготу», потім показав на полотно, яке перед хвилиною розглядав Капніст.

— Чия то робота, не скажеш, хлопче?

Шалматов приглянувся, обличчя його вмить просвітліло й тут же погасло.

— То «Шествіє у рай», ваше сіятельство. Алімпія Голика робота, — тихо сказав, як про щось буденне й незначне.

— Звідки це знаєш? — скинув бровами Безбородько.

— Я колись трохи вчився у нього. А потім пішов у світи…

— Його школа, — промовив Олександр Андрійович, показуючи на «Голготу». — Сумніву немає, автор картини — Шалматов. Що ж, талант у тебе великий, майстре. Я б узяв тебе до себе, але що ти робитимеш — святий серед грішних? Нема тобі тут місця… А картину я куплю. — Він підійшов до ларця, вийняв звідти, не рахуючи, жмут асигнацій. — Проживеш на ці гроші якийсь час, а там — як Бог дасть.

Шалматов поклонився, потім підніс до очей асигнації, якусь мить розглядав їх, не вірячи, що в його руках таке багатство, тоді рвучко повернувся до виходу, наче злякався, що вельможа роздумає і відбере гроші.

Капніст зупинив художника.

— Зачекай хвилинку, Шалматов… На цьому багатстві довго не проживеш. А мусиш зберегти себе. Ось що: насамперед добре вдягнися, бо в наш час у душу мало хто заглядає — за одягом судять. І йди до моїх країв. Я тобі дам записку, з нею приймуть. На Полтавщині над Хоролом, де він впадає у Псло, є велике козацьке село Турбаї. Поміщик там — людина вчена, у Геттінгенському університеті вчився, сам з козаків. Будує він палаца, тож будеш йому потрібен. На хліб у нього заробиш, а там малюй собі пророків, і Варав, і Юд, може, й справді їх колись оцінять люди. То як, підеш?

— Піду, — так само байдуже промовив Шалматов і по хвилі, узявши з рук Капніста цидулку, квапно вийшов зі зали.

Другого дня по Явузькому мості на вулицю Литейну проїхав вершник у гранатовому каптані, з непокритою головою. Він зупинив коня біля п’ятибанної Володимирської церкви, перехрестився, а тоді пришпорив румака і полопотів уздовж вулиці, вихоплюючись з міської тісноти в наброщені березові чагарники. Вершник мчав стрілою, припавши коневі до хребта, наче його переслідувала погоня…

За Явузьким мостом у пліснявому кабаку шинкар утретє перераховував гроші, які сплатив йому Шалматов за себе й за покійного академіка. Рахував і дивувався, що в душі стає незвично тепло — чи то через те, що грошей було більше, ніж належалося, а може, від свідомості, що до його огидного шинку таки заходили шляхетні люди.

Розділ восьмий

Літо було посушне — Сулу при самому впадінні в Дніпро переходили убрід. Відсвіживши ноги на широкому переброді, Павло Василенко набрався сил іти далі, однак ще задовго перед смерком, перед Градизьком, зів’яв і попросився до крайньої хати на спочинок.

Сонце червоно заходило над Дніпром, багряні пересмуги краяли білі верети хмар, дніпровські плеса зайнялися червінню — було тихо і якось аж моторошно від незвично яскравої жеговиці.

— Вітер буде, — сказав господар замість відповіді на привітання, даючи цими словами згоду на нічліг: приймав подорожнього до своїх домашніх турбот, як давнього знайомого.

— Спудей? — запитав згодом, хоч про це й питати не треба було: довгополий байбарак і сукняний капелюх, з–під якого вибивалося довге волосся, свідчили, що юнак манджає з Київської академії додому — на вакації, мабуть.

— Був спудеєм, — відказав гість.

— А то чого так?

— Непослушенство, буйство і пристрасті погубили мене, доміне, — гірко посміхнувся Василенко.

Знизав господар плечима: з вигляду сивоокий парубок не подібний був до такого, щоб надто там причащався до оковитої і через те позбувся місця в академії — інша, видно, причина примусила його полишити дім наук; проте не допитувався: кожний має свого до нового.

Спудей сів на лавицю під хатою. Господар витрушував вимолочені сніпки пшениці, згортав докупи жовте зерно — на першу паляницю і, визираючи когось, поглядав у степ, по якому погналося незжате збіжжя.

«Поля вкриті хлібом, луки — отарами, земля повниться достатком, спокій і радість запанували всюди, у містах і селах чутно веселий глас людей твоїх. Чого тобі ще треба?» — згадалася Павлові проповідь Іоанна Леванди, яку той виголосив у Софіївському соборі на маївці, і подумав спудей, іронізуючи: «А й справді, чого тобі треба було, чому ти, як інші, не вислуховував мовчки слів блюзнірської наруги тої купальської ночі над Дніпром?»

З річки потягло вечірньою прохолодою, з вулиці долинув спів дівчат, що поверталися з поля. Василенко підійшов до тину. Дівчата вже минули обійстя, одна з них оглянулася, хихикнула, і пішли вони далі, ще голосніше співаючи. Павло дивився їм услід, а думав про Христинку, до якої йде який уже день пішки: як вона там?..

Дівоча пісня попливла за водою, а залишила по собі, ніби пісок на березі, терпку згадку про купальське свято над Дніпром, що закінчилося так несвятково тиждень тому на Подолі, і ще журу за втраченим, і ще тугу за товариством, якого, певно, більше не знайде, і тривогу перед тими буднями, що прийдуть.

«Не треба каятися, — говорив мовчки до себе, вдивляючись у степ. — Ти переборов страх — і цього досить. А того, що було, не повернеш».

То починалося цікаве життя в академії.

Одного дня професор піїтики Іриней Фальковський приніс на лекцію переписаний трактат Сковороди «Жона Лотова».

Про Григорія Савича спудеї чули чимало цікавого, аж фантастичного; Фальковський читав алегоричного трактата, дивував спудеїв і себе самого глибиною знань філософа, проте словесні сплетіння, іносказання надто густою вуаллю заслоняли суть твору, і вчорашні селюки никли перед недоступною премудрістю колишнього селюка з Чорнух, аж раптом прозвучали нові слова — і ожили допитливі й стомлені очі юнаків, а Павло Василенко аж подався вперед, бо вперше розгадав загадку величі українського філософа.

«Пам’ятай, що небезпечна справа зустрічатися з Голіатом. Щасливий буде той, кому вдасться роздерти цього лева і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, у безчесті — славу».

Убити Голіата…

«Не бійтеся сії потвори, о друзі. Його ж кинджалом заколемо його».

По лекції Василенко підійшов до професора і з усіх слів, що мав йому сказати, знайшов лише одне:

— Спасибі.

А в бурсі мовив до побратимів:

— Ми вперше почули живе слово. Ми нині збагнули суть піїтичної мудрості — для чого вона? Слово не для слів, а для діла. Тож не уподібнюймося гнойовим жукам і не бабраймося у гної схоластики, а створімо в себе «Вільне піїтичне товариство» і шукаймо дійової істини во словесіх.

Не дуже потайки, але без галасу почали збиратися у бурсі спудеї вищих класів на диспути й розмови, покровительствував їм Іриней Фальковський; приносили трактати Сковороди, хтось роздобув книгу пісень Василя Трутовського, а вже зовсім потаємно читали рукопис невідомого автора — «Історію Русів» — прекрамольну книгу, що блукала у списках по руках київських і петербурзьких студіозусів.

На Поділ приходила весна, пожвавішав Житній базар, а Кожум’яки, Куренівка, дніпровські кручі, Щекавиця вруни–лися молодою зеленню і кликали спудеїв до себе на традиційні рекреації та маївки.

Саме в цей час ректор Академії Самуїл Миславський викликав до себе Фальковського. Бездарний однокласник Сковороди жовчю вилив свою невгасиму заздрість до геніального ровесника на голову професора піїтики.

— Скомороха, якого вигнали з усіх колегій, возводите до рангу світових умів? Заради чого? Заради сумнівного вільнодумства, що може скаламутити спокій в Академії? Знаходите зразки в посполитій поезії простолюддя, а правила піїтики ігноруєте?

— Зовсім ні, — пробував боронитися Фальковський, — я подаю спудеям усе, що є у підручниках, але для них цього мало…

— Їхнім головам більш нічого не потрібно, бо все інше — те, що ви їм підносите, сіє кукіль непокори й інакомислія. Я забороняю всілякі зборища, нарицаємі рекреаціями та маївками, а будь–які піїтичні товариства і неконтрольовані диспути вважатиму крамолою. Так, крамолою!

Тоді почали збиратися потайки, а у вечір під Купала вийшли самі гуртом на Дніпро.

Там дівчата вже водили танки, хлопці палили вогні й стрибали через полум’я, біліли вінки на воді, тихо пливли й ховалися за кручею. Поділ вкривався сутінками, запалювалися блідими вогнями вікна домів, а багаття палало, а дівчата танка вели, співаючи про калину, біля якої дівчина ходила, ножем зілля копала, своєї неньки питала: «Кого, мати, чарувати?» Їм відповідали злагодженим хором спудеї, що в козака далека мандрівонька — не вернеться він, забариться, чого ж давніше гордувала; і тужили дівчата, і в крокового колеса питали, куди милий поїхав.

Тоді з пітьми виринула цибата тінь, зупинилася неподалік і крикнула, перекриваючи спів:

— Гей ви, недоуки, чого там розквакалися і людям спати не даєте?

Пісня сполошилася, приглухла, ледь ще таланіла, і ніхто не відповідав, а кремезний ґевал гукав:

— Гей ви, босво голодна, та чи є серед вас хоч один такий, щоб наважився вийти битися зі мною, родовитим дворянином? Боягузи ви кальногузі, ви тільки блеяти вмієте і носом землю рити!

Стихло над Дніпром, і стояв зухвалець один проти сотень, так упевнено почуваючись, немов пастух серед стада волів або ж тюремник перед ув’язненими.

Дебелий плечистий вервела ніби вріс у землю: він був тут господарем і паном; а спудеї вмовкли, і ніхто не виходив на двобій. Хай краще обійдеться спокоєм, можна б його гуртом і побити, та завтра біди не оберешся, а так він постоїть, постоїть і піде, трохи потопчеться по вашій гідності й забереться, краще далі співати, це єдина наша зброя, з нею ми не умремо, не пора давати волю кулакам, лихо треба перетерпіти, таж не всі такі, як цей…

А він стоїть, і регоче, й глузує з лякливої отари, бо знає, що немає серед них жодного лицаря, він прийде і завтра, і післязавтра, запрягатиме та й ще соромити буде за ярмо, бо впевнився вже, що ніхто не наважиться вийти проти нього, і буде так нині, і прісно, і во віки віків…

— Є такий серед нас! — несподівано пролунало серед гурту спудеїв, і вийшов уперед стрункий юнак. Хтось скрикнув і потягнув його назад, він висмикнув руку й почав наближатися до вервели, а той реготав, закочував рукави вище ліктів і чекав.

Василенко підступав до Голіата. Павло чув у собі силу, він ще малим міг згинати залізного шворня, але тут потрібна була й відвага; серед сотень занімілих, що ось стоять, збившись докупи, є, певно, міцніші за нього, а не йдуть; нахаба шкірить зуби й розчепірює пальці, на його руках грають горбасті м’язи: ворог дужий, ворог дужчий; відступати не можна, треба йти на певну смерть, аби лишень змити з цієї юрби ганьбу; сором за неї помножив стократ Павлову силу, він раптом кинувся на велетня і схопив його за горло.

Упав напасник, та вихопився з–під Павла, випростались обидва, тоді Голіат відірвав Василенка від землі, кинув його на землю й навалився на нього всім тілом; сплеснув зойк серед юрби, зойкнув Павло не з болю, а з розпуки: він же колись, ще малим, згинав залізного шворня; де поділася сила, хто її ураз знівечив — м’язи ворога чи страх?

«Щасливим буде той, кому вдасться роздерти Голіата і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, в безчесті — славу», — згадалися Павлові слова Сковороди, він сіпнувся, схопив вервелу за зап’ястя, вони були цупкі, мов залізо, але ж залізо він розгинав колись руками, розігнув і тепер, вихопився з–під нього, відскочив, а тоді ребром долоні вдарив велетня по хребту, вклавши в цей удар останню силу.

Дикий рев напасника пролунав у темряві й стих.

— Є такий серед нас! — звитяжно викрикнув Павло й, окинувши зором натовп, рушив з місця й пішов — пішов униз по Дніпрі, не оглядаючись, наздоганяючи дівочі вінки, що попливли за водою…

Брела сріблистим серпанком худоба, повертаючись зі степу, йшли люди, несучи на плечах сніпки пшениці, і насміхався з них київський златоуст Іоанн Леванда: «Чого ти ще хочеш? Ти щасливий трудівник, бо хліб твій віддадуть до царської трапези, і приємним він буде монархині твоїй».

Коли вже смеркло, господиня насилу приволокла ноги з панського лану й мовила до чоловіка:

— Не вийду завтра, Іване, сили нема…

— Вийдеш, небого, ачей не поб’ємо ми їх, як козаки Базилевських у Турбаях.

Павло прокинувся від думок, зачувши слова господаря.

— Яких Базилевських? — спитав.

— Панів зацних. Своїх–таки. Колись вони Василенками були, та маєтність не дозволила так посполито називатися. А знущалися вони над нашим мужиком гірше за чужинця. Ей, та що з того, що побили…

— А то, — відказала кволо господиня, — що позбулися турбаївці кровопивців, а тепер до села не пускають ні суддю, ні поліцмейстера.

— Пустять, коли прийдуть з арматою, — зітхнув господар.

— Повбивали, кажете? — аж кинувся від несподіваної звістки спудей і віри не йняв, бо ж сам недавно бачив, як тисяча людей уміє терпіти насмішки однісінького нахаби, і пояснити собі ніяк не міг, чому народ, що потрапляє у рабство, відразу починає так охоче й віддано коритися, наче він не свободу втратив, а виграв неволю.

— Повбивали Базилевських, кажете! — зареготав спудей і довго висміював зі себе нервову напругу, схлипуючи, і здивовано позирали на нього господарі. — Видно, ще не всі стали свинопасами, видно, є ще сміливці серед нас! А ви чого боїтеся? Убийте і ви! Ех, дав вам Бог упитися, та не дає проспатися…

— Діти ж, худібка… Тобі то що, безродному.

— Мій рід перебитий у Турбаях, господарю. Я Василенко, з якого шість років в Академії робили Базилевського. Я Василенко, що мусить змити ганьбу свого роду. І з вас, що, бувши кіньми, волами стали.

Дивний спудей вибрався у дорогу, коли господарі ще спали. За кілька днів, перебрівши Ворсклу й Оріль, він зупинився перед пагорбами, що зненацька виросли на рівнині, уздрів у далині Лису гору з гуртом осокорів на вершині й полегшено зітхнув.

Скільки не силкувався Семен Пахомійович Трещокін бути постійно статечним і поважним, як це личить дворянинові й володареві кількох сіл, усе–таки вряди–годи, а надто по чарці й доброму наїдкові, блазенська веселість пробиралася у душу, лоскотала, й він ставав смішним та добрим — хотілося тоді йти до людей, щоб розвеселити їх.

Але кого? Одноокого повелителя, перед яким міг би й нині блазнювати, поруч не було, до Петербурга ж далеко, а нового катеринославського намісника Каховського вважав не гідним веселощів князівського блазня, яким колись втішалися — го–го хто!

Тому він, коли було випито достатню кількість трунку, ставав перед дзеркалом і роздвоювався: у дзеркалі бачив колишнього блазня — потіху Потьомкіна, себе ж вважав самим князем, або — навпаки. Суттєвої різниці в такій переміні не вбачав, бо досконально знав, що вони з князем невіддільні й один без другого існувати не можуть. А що уявний князь у дзеркалі надто вже кривлявся, то ліпше було самому перевтілюватися в його сіятельство й усвідомлювати, що в цей мент він стоїть ближче до трону, аніж тоді, коли грав блазня.

Потім ця забава набридала, він випивав ще трохи й поринав у спогади, згадував службу в Потьомкіна й пив далі, а за кожною чаркою усе віддалявся від своєї нинішньої сутності, поки в уяві не ставав таким, яким був ще перед блазенством. Тоді починала його лоскотати туга за чистою юністю, серце солодко м’якло, він виходив на вулицю й брів Чаплинкою, зупинявся перед якимсь обійстям, спирався на тин і, сором’язливо затуляючи розчепіреною п’ятірнею своє сьогоднішнє обличчя, якого цієї хвилини встидався, дивився на зчудованих чоловіків, молодиць, дітей і, водячи масними очима по людях, зніяковіло посміхався, примовляючи:

— Не бійтеся, хоррроший я, чесний… Я такий добрий… Чому не запрошуєте пана свого до хати, пана хорррошого?

Нишпорив руками по кишенях сурдута, виймав, якщо були, лакітки або копійки, роздавав дітям, а коли вкрай здивовані й налякані слобожани запрошували пана до хати, — заходив, випивав безмір сивухи, тоді починало йому ввижатися щось страшне, якого ніхто не міг бачити, і він бився у груди й ревно каявся:

— Я падлюка… Падлюка!

Він тицяв на себе пальцем, палець не попадав туди, куди ним цілився Трещокін, заповзав у слинявого рота або втикався в око. Але пам’яті Сенька ще не втрачав і спідлоба поглядав на принишклих мужиків, які не знали, що сказати на таке дивне каяття; він повторював ще і ще раз: «Я падлюка», — і вже благально вдивлявся в очі людям; а коли вони, здогадавшись, чого панові треба, розводили руками й зніяковіло посміхались, промовляючи: «Та що ви, ясний паночку, ви ж не такий», Трещокін затягував церковної: «Ізбави мя од кровей, Боже, Боже», розслаблювався зовсім, признавався, що колись у юності слугував дячком і мав стати зго–дом святим, та не так склалося його життя, — починав плакати, а далі впадав у безпросвітній сон.

Будився на своїй постелі, одягнутий і закаляний (мужики якось затягли його до колишнього зимівника Андрія Порохні, що став тепер поміщицьким двором), прочунював і до обіду давав волю своєму владолюбству, яке йому починало дедалі більше подобатися. Прикажчик, наляканий поміщиковим гнівом, таким несумісним з учорашньою добродушністю й незрозумілим каяттям, але гнівом страшним у своїй тупій жорстокості, гасав на коні по слободі й зганяв до двору тих, що не вийшли на панщину.

Трещокін невиразно пам’ятав своє учорашнє розслаблення, сердився на себе і свій гнів зганяв на тих, що від нього залежали. Либонь, насміхалися, либонь, волочили волоком по дорозі ще й штовхали непритомного; крик прикажчика, лемент шмаганої жертви заспокоював його; Трещокіна тепер не цікавила власна сутність, а тільки становище, що дозволяло йому втішатися сваволею і нею надолужувати колись втрачену людську гідність. А крім сваволі він нічого не мав, та й не жадав, бо почувався рівним з тими, які дали йому таке життя, бо знав і те, що потрібен лише своїм хлібодавцям, а не тому минулому, до якого неможливо й не треба вертатися.

Коли прикажчик доповідав, що кріпаки на полі, а тих, що запізнилися, відшмагали у стайні, Трещокін заспокоювався і тоді похмелявся. Стан похмілля був йому найлюбіший: жорстокість втихомирювалася, розслаблення прийде пізніше, а може, й не прийде — до цього тепер йому було байдуже, він у такі хвилини роздумував над своєю долею: виграв чи програв? У думці поділяв людей на тих, які щось мають і можуть дати — до них зараховував уже й себе, — і тих, що нічого не мають, крім вигаданої чесності, задля якої втратили місце серед імущих. Гаряче ненавидів у цей мент голодраних святих, бачив їх перед собою і гримав на них кулаком об стіл, приглушуючи заодно своєю люттю решту себе колишнього, щоб він, той колишній, не повертався до нього увечері, коли горілки буде випито більше.

Ставав перед дзеркалом… І одного разу побачив у ньому страшне видіння, це було оте щось, яке мучило його під час сп’яніння й примушувало каятися; він завмер, бо воно було таким виразним і відчутним, ніби ява.

…Рвуть коні чорну поволзьку землю, решта пугачовської кінноти, прикриваючи ватажка, вихоплюється з Чорного Яру — Пугачов відступає на Запоріжжя, де сподівається зібрати останні сили. Але в це вже не вірить джура Омеляна Івановича Сенька Трещокін. Злість на ватажка, що обіцяв голодному обірванцеві земний рай, добирається до серця, він почувається жорстоко обдуреним і вже не хоче йти за Пугачовим на смерть. Обдурив… Весь народ обдурив! Скільки наобіцяно, скільки крові пролито, а здобуто хіба одну лише петлю. І в мозку вірного слуги Пугачова зроджується слово, яке він адресує ватажкові, і це слово приносить полегшу зневіреній душі: «Зрадник… Пугачов — зрадник. Бо програв».

Хропе кінь під Трещокіним, мордою сягає крупа отаманського коня, вимовлене в думці злобне слово «зрадник» летить навздогін Пугачову, та раптом відбивається луною, вгризається у мозок джури і, придумане для іншого, стає його власним, і він приймає його: чому Трещокін не має права стати зрадником, коли ним став Пугачов? Чому за нього, зрадливого, повинен гинути я? Адже він таки зрадник, зрадник — бо програв…

Трещокін відчуває, що це слово перестає бути гидким. Слово, за яке колись злітали голови з пліч, набирає іншого змісту, стає справедливим: стати зрадником зрадника — не ганьба, треба ним стати, щоб урятувати решту людей од загибелі. Слово це з кожною миттю усе більш обілюється, стає навіть шляхетним, «бо ж не для своєї користі я зраджу зрадника, а для людей, так, так — для добра народу».

Сенька позирає на обличчя вершників, поглядом вишукуючи серед них однодумців; старшини Чумаков і Федульєв мчать поруч, очі джури зустрічаються з їхніми очима — ні, немає смислу втікати далі; джура пришпорює коня, зрівнюється з Пугачовим і кричить:

— Посилай кінноту вперед, хай заплутує сліди, а ми праворуч — в шелюги, в шелюги, Омеляне Івановичу!

…Трещокін вихиляє повного пугаря, проводить долонею по обличчі, у дзеркалі з’являється найсвітліший хлібодавець з перев’язаним оком, але чаплинський поміщик цієї хвилини ще не поміщик і навіть не блазень, а джура–зрадник, який поки що не знає, хто буде його годувальником після Пугачова, а знати мусить: хтось же повинен його нагодувати, коли Пугачов їсти не дав.

Одноокий вельможа допитав Чумакова й Федульєва і відіслав їх до діючої армії — цих Пугачов примусив служити на підставі військової повинності. Але що спонукало до зради вірного джуру, цікавить Потьомкіна, і він запитує:

— Чому ти зробив це, Трещокін?

— Пугачов зрадив нас.

— Яким чином?

— Програв війну…

— А коли б виграв?

— Служив би йому.

— Отже, ти кожного, хто програє війну, зрадиш? То як тебе брати до себе на службу, коли я сам перед боєм не знаю, чия буде перемога. Вирвати ніздрі мерзотникові!

— Помилуйте! — заверещав Трещокін. — Я робитиму, що накажете. Колись я дячком був, тепер свічкогасом згоден стати, у Пугачова джурою служив, а у вас навіть катом… голови стинатиму пугачовцям, найчорнішу роботу виконуватиму!

— Катом? Дивись на нього, куди він гне! Та чи знаєш ти, земноплазе, що катами в нас служать найдовіреніші люди, що заслужили собі на цю посаду?.. Скажи, чому ти пішов до Пугачова?

— Їсти хотів…

— Нагодуйте його!

Трещокіну подавали багато страв, а коли він утомлювався і їжа верталася з горла, до нього підходив кат з кліщами, підносив їх до обличчя, погрожуючи вирвати ніздрі. Зі страху Сенька пхав у себе понад силу й урешті почув, що може їсти і їсти без кінця. Тоді в нього забрали їжу, і Трещокін зрозумів, що без їжі, щедрої й безмірної, він жити більше не зможе.

— Ви погубили мене! — упав на коліна перед Потьомкіним.

— Я тобі даватиму їсти. Блазнем будеш у мене. За твої заслуги блазенським ковпаком винагороджу. Хе, він катом хотів стати!

…П’є поміщик Трещокін, заливає решту глузду, щоб не бачити більше видіння. І воно зникло. У дзеркалі стоїть князь Потьомкін, напроти нього — дворянин Семен Пахомійович: обидва з одного стану, обидва одну справу роблять — живуть, щоб бути опорою державі.

Трещокін сп’янів до решти, та, на диво, не розслабився цим разом. Хай пропаде пропадом те минуле, нині він таки дворянин — хіба дослужився б такого звання у мужика Пугачова, навіть коли б той переміг? Він дворянин і заробив собі дворянство не шахрайством, не обманом, як інші, а тяжкою працею — довгими роками блазнювання.

Він вийшов на вулицю, наприндившись, скільки мав для цього сил, приндився умисне, перемагаючи охоту перехилитись–таки через тин і сказати мужикам: «Я хоррроший, я чесний!», а потім бити себе кулаком у груди й скиглити: «Я падлюка», сподіваючись при тому, що йому все–таки хтось заперечить; набундючувало його усвідомлення заслуженого дворянства, і бажав він тепер того, що належиться дворянинові, — влади, багатства й розкоші. Йшов, заклавши назад руки, сопів, гордовито розглядався по боках, вийшов на край села й помітив біля крайньої хатини диво–красуню. Дівчина сполохано шарпнулася з подвір’я до саду.

— Гей ти! — зупинив її. — Иди–но сюди. Іди, іди, дитино.

Вона повернулася, вийшла на вулицю. Трещокін ласкаво посміхався й манив її пальцем, дівчина підходила ближче, оглядаючи поміщика настороженим поглядом, зупинилася на відстані. Поміщик, вражений дівочою красою, аж присів і не переставав кивати пальцем.

— Ти… ти… Не кусайся лишень. Прийдеш нині, як стемніє, до мене.

Дівчина підійшла до поміщика впритул і навідліг ляснула його долонею по масному лиці. Ляпас був настільки несподіваний, що Трещокін спершу не знав, що й робити: сердитися чи сміятися, але усвідомлення своєї дворянської рівності із самим князем сповнило його благородним гнівом, і він проказав, випроставшись:

— Ти знаєш, кого вдарила? Ти знаєш, що тобі буде за це? Я… я був блазнем у самого князя Таврійського, і він, він, — Трещокін підняв вгору пальця, — нобілітував мене!

— Цього я не знала, — відказала спокійно дівчина і, розмахнувшись, ударила його по другій щоці.

Трещокін заточився, впав на дорогу і так сидів, не можучи повірити, що його, дворянина, бито. Дівчина тим часом зникла за тином, а тоді поміщик отямився і заскиглив:

— Я покажу вам… покажу! За те, що я хоррроший, чесний… Ви всі, всі — падлюки…

Цього разу тягнув його додому прикажчик і все допитувався, хто завдав йому образи, аде допитатися у п’яного не міг, тож дізнання переніс на завтра.

Чаплинські мешканці бачили вчора на вулиці не лише п’яного Трещокіна, що сидів посеред дороги в пилюці й бився в груди, промовляючи крізь сльози: «Мене, мене, друга його сіятельства?», а й ще одного чоловіка, незнайомого, з перев’язаним білою хустиною обличчям. Він їхав верхи на яблукастому коні, червоноокий, безбровий; люди перепитували один в одного: «Хто це?» — але ніхто не міг нічого до пуття сказати; повертав він лише до крайньої хати, до Уляни Любимської, запитався у неї, де живе поміщик.

А нині зловістям війнуло по селу — такого ще не було. Шмагали вже кріпаків нагайками в панській стайні, тримали в холодній, але дівчат до двору ще не забирали, і злякані матері ховали до комор своїх дочок. Христину Любимську пан забрав!

Трещокін готував зухвалій дівчині кару. Поки вона сиділа в льосі, Семен Пахомійович мочив у солі березове пруття, що мало увечері понівечити біле тіло красуні. Він уже не похмелявся, зарікся не пити цілий тиждень, щоб не перемінюватися з поміщика на блазня, адже цей ступінь просування по ієрархічній драбині для нього вже пройдений, він дворянин, а ще мусить дослужитися до предводителя дворянства.

Виймав різки з діжі і язиком пробував їх, чи добре посолені, опускав знову в розсіл і нетерпляче чекав на вечір, бо ще сподівався домогтися од дівчини покори. В надвечір’я почув кінський хропіт на подвір’ї — певно, прикажчик, — і навіть не оглянувся, коли рипнули двері до світлиці.

— Добрий вечір, пане! — почулися два голоси з порога.

— Ви хто такі? — схопився поміщик, побачивши у дверях двох чоловіків: один у довгополому сурдуті, другий — страшноокий, з перев’язаним хустиною обличчям.

— Я Пугачов, — зняв страшноокий з лиця пов’язку і став ще страшніший: обличчя його було суцільною зарубцьованою раною.

У Трещокіна підігнулися ноги в колінах.

— Пу… Пугачов?.. Вас же, Омеляне Іва…

— Ні, мене не стратили, в Москві зрубали голову іншому. Та не твоя це справа… Ти чув, що сталося з Базилевськими в Турбаях?

Занімілий від страху Трещокін не міг вимовити слова, тільки заперечно похитав головою.

— Вони вже там, — страшидло показав пальцем у землю. — А нині твоя пора. Де дівчина, яку ти вранці узяв до двору?

Трещокін упав ниць на долівку.

— Простіть, помилуйте! — заскавулів. — Я нічого їй не заподіяв… Я віддам її… Лише не вбивайте!

Юнак підійшов до діжі, де мокло березове пруття, спитав:

— Для неї приготував?

Трещокін підвів з долівки голову і ствердно кивнув.

— Знаєш що, Панасе, — сказав Павло Василенко, — не будемо цим стервом рук собі каляти. Вставай, дворянине, ну! Писати вмієш?

— Трохи…

— Ось на тобі чорнило, перо й папір, — вийняв з торби письмове причандалля, — і пиши своєю рукою таке: «Я, нарицаємий Семен Пахомійович Трещокін, гербовий дворянин і поміщик села Чаплинки і прочих, підписую сію цидулу й присягаю не признаватися ніколи й нікому в тім, що незнайомі мужики до крові висікли мене різками, моченими в солі, які я приготував для своїх підданих». А тут підпишися. Тепер же роздягайся і лягай на лавицю.

Били по черзі — довго і старанно, поки вистачило різок. Потім підвели його, напівживого, і наказали привести Христину.

Дівчина довго не могла отямитися, побачивши у світлиці Павла і незнайомого страшного чоловіка.

— Заспокойся, Христю, — пригорнув її до себе Василенко, — Трещокін більше ні з кого не зможе знущатися… Оцю твою розписку, пане, я перешлю до Сенату. Ходімо. Забирай, Христино, маму, і гайнемо чимдуж до Турбаїв.

Вони зникли з обійстя, мовби їх і не було. У повітці стогнав зв’язаний прикажчик, а Трещокін лежав долілиць на постелі й голосив:

— Погубили… Погубили дворянина!..

З приміщення Новоросійської губернської канцелярії в Полтаві, відбувши ще один день нудної казенної служби, вийшов чорноволосий, з кучерявими бакенбардами юнак. Зійшов східцями, зупинився, розтягнув пальцями накрохмалене жабо, що парило його весь цей літній день у душному кабінеті: підканцеляристи, канцеляристи, губернські реєстратори пріли над паперами з ранку до надвечір’я у трепетному страху перед появою самого губернатора. Ні, довго він тут не витримає. У духовній семінарії замучила схоластика, тут висушує статистика: коли б то знайшлася десь праця, близька серцю — учительська, щоб він міг навчати молодших за себе красного слова, яке раз у раз зроджується у мозку дивними самоцвітами! Але кому потрібен недовчений бідний дворянин, в якого тільки й багатства, що дворянський герб…

Юнак квапно перейшов через дорогу й вийшов з міста над урвище, схилом якого бігла вниз крута стежка ген аж до синьої стрічки Ворскли, що втікала зі степу між густі верби й тополі. Спускався по косогорі, розстібаючи на ходу каптана, відкривав груди прохолодному вітрові, що війнув з–над ріки.

Скупатися б! Проте не хотілося бути зараз на видноті, юнак забрідав у густі верболози, тут пахло лопухами й осокою, було тихо, аж дивно, що можлива така тиша на світі. Вибрався на стежку, що простяглася рівною смугою між тополями, і захотілося йти нею аж до Дніпра, і жити тут забажалося, ото лише зрідка навідувався б до метушливого міста, щоб переконуватися кожного разу в марності людської суєти.

Навпроти з гущавини вийшов якийсь чоловік; певно, цей теж шукає спокою. Чоловік наближався, уже видно було риси його обличчя: насмішкуваті, наче зібрані до свисту губи, маленькі рухливі очі; юнак сповільнив ходу: звідкись знає цю людину із скептичною посмішкою на устах. Де він її бачив? О… та це ж сам Капніст, автор знаменитої «Оди на рабство», предводитель київського дворянства, — юнакові пощастило бачити славного поета в Києві під час царициної подорожі… Зупинити його, привітатися?

Поет поступився убік, щоб розминутися із зустрічною людиною, що був задуманий, проте спідлоба зиркнув на юнака й побачив по його очах, що той хоче з ним привітатися, та не сміє. Добродушно усміхнувся:

— Добридень. Радий, що знайшов товариство.

— Хіба ви мене знаєте, Василю Васильовичу? — спалахнув хлопець.

— Ні, зате ви знаєте мене. «Капниста я прочел и сердцем сокрушился: зачем читать учился?» Правда?

— Що ви…

— Ну, то кого я зустрів у цьому райському куточку над Ворсклою? — запитав, придивляючись до незнайомого примруженими очима.

— Я з Полтави, Іван Котляревський. Підканцелярист Новоросійської губернської канцелярії… Недовчений піп і безнадійний віршомаз…

— Невдоволеність собою — краще, ніж самозакоханість… Дасть Бог, ми ще зустрінемося з вами на тих стежках, якими вештаються простаки, з надією поглядаючи на гору, що називається Парнасом. Ви проходжуєтеся, мабуть. То ходімо разом. — Василь Васильович узяв юнака за плече, і вони пішли поруч. — Я тепер відпочиваю у своїй рідній Обухівці на Миргородщині, а до Полтави за піснями приїхав… — Він якусь мить придивлявся до супутника, потім спитав: — Про Турбаї уже чували?

— Авжеж. Кажуть, Потьомкін військо вислав.

— Хотів висилати. Та сталася у світі така подія, що її величність ухвалила не робити галасу. Отак і стали Турбаї карликовою республікою у нашій благословенній імперії. Ви, очевидно, ще не знаєте, що сталося у Франції?

— Що сталося?

— Революція. Справжня революція, юначе. І ця подія в Україні — наче в унісон. — Котляревський промовчав, і здивувався Капніст, що ця звістка його не вразила. — А–а, то ви вже чули?

Ні, Котляревський нічого ще не знав про Французьку революцію, але те місто над Сеною було таке далеке, що якась тамтешня революція здавалася абстракцією, котра для цього краю не мала жодного значення. До чого тут унісон?

— Я чую про це вперше… І що з того? Ви думаєте, що спалахне і в нас щось подібне? — мовив довірливо, ніби це поруч з ним ішов не предводитель дворянства і завсідник при царському дворі, а його ровесник і однодумець. — У Франції цей плід визрів: Монтеск’є, Вольтер, Руссо… А ми ще своєю мовою і казочок дітям не написали. Турбаївський бунт спалахнув з розпачу, а не з усвідомлення необхідності повалити тиранів.

Капніст ще раз пильно глянув на Котляревського і заспокоївся: його світле і трохи наївне обличчя не навіювало підозри. Сказав:

— Але ж Турбаями не закінчилося. За останні дні в нашій губернії сталися ще подібні випадки. У Кобеляках пана Болюбаша серед білого дня повісили… А в Катеринославській — то вже сміх і гріх. Був у Потьомкіна блазень, я сам його бачив, князь за вірну службу нагородив його кількома селами на Самарі. Недавно якийсь самозваний Пугачов, той самий, що чинив розправу в Кобеляках, відшмагав його різками…

— А що це дасть? Усіх блазнів не виб’єш, усіх поміщиків не перевішаєш. Щось інше потрібне, якийсь міцний ґрунт… А ви особисто як ставитеся до подібних бунтів?

— Мені якось незвично… Я ж бо сам майже турбаївський. Мій покійний батько був миргородським полковником, то він записав турбаївців у козаки. По тому, як батько загинув під Єгерсдорфом, внучка гетьмана Данила Апостола відсудила Турбаї для себе, а потім їх продала Базилевським. Я добре знав обох братів, бував у них дома, розмови провадив. Тому страшно усвідомлювати нині, що вони так жорстоко вбиті… Але скажіть, чи підійме наш побожний селянин на когось руку, чи відбере комусь життя, якщо він не доведений до відчаю?

— Маєте рацію. Я ж кажу — відчай… Відчай, а не розум. У Франції теж, певно, міщани були доведені до розпуки, але ж вони мали мужів, вихованих на філософії просвітителів. А ми не маємо. Тому я не вірю в успіх революції у нас. Я сам на бунт не пішов би, перспективи не бачу…

— Таж не бунтар і я, — посміхнувся Капніст, — проте завжди задумуюся: чому народ, потрапляючи в рабство, зразу ж забуває про колишню волю, та так, що його просто неможливо розбудити до нової боротьби? А люди, що виросли в рабстві, приймають цей стан за природний. Адже була і в нас сяка–така республіка…

— Що було, то загуло, — дедалі сміливішав Котляревський. — Минулого не повернеш. Треба думати не про те, як воскресити минуле, а як здобути волю у майбутньому, як готуватися до боротьби за неї. Ось ви, прославлений піїт, чи думали коли–небудь над тим, щоб мову, якою ми ось з вами розмовляємо, ну, як це сказати… узаконити на папері. Щоб вона стала поряд з іншими мовами як рівна.

— Це неможливо, — категорично заперечив Капніст. — Це навіть несерйозно… Мова наша чарівна, але ж не для друку, хто її вивчатиме, хто буде читати писане нею?

— Будуть, Василю Васильовичу, — вперто відказав Котляревський. — Якраз простонародна мова і має стати засобом нашої боротьби. Хто ми без неї, друкованої, — перед французами, німцями, поляками? Плем’я, безіменне плем’я. А розмовляють нею не тільки кріпаки, а й ми з вами. Вона, якщо хочете знати, уже встигла потрапити до друку, я не кажу про те, що поезії Сковороди теж написані мовою, близькою до простонародної.

Капніст з подивом глянув на співрозмовника.

— А ви мені подобаєтеся, Іване… як? Іване Петровичу. Диви, диви… Правда, я перекладав пісню Сковороди «Ой, ти птичко жолтобоко», назвав її «Чижик». Вельми поетична річ… Проте я не зумію навіть рядка скласти простою мовою, не впіймаю складу. Ми старі вже. А ви, що ж — спробуйте, ідея ваша, скажу щиро, цікава. Не знати тільки, чи на ваші зуби…

— Отже, таки потрапила до друку, — продовжував свою думку підбадьорений Котляревський. — У «Богогласнику», який видали в Почаєві, уміщені наші колядки «Нова радість стала», «Дивная новина», а в шеститомному «Собрании русских песен», що їх видав Новиков, є й українські: «Ой, біда, біда чайці–небозі», пісня Антона Головатого «Ой, годі нам журитися». Виходить, надається наша мова до друку. То хіба не можна і свої власні вірші писати українською? Можна: чей же ходять по руках співанники Пашковського, Падальського?

— І ви наміряєтеся словом замінити зброю?

— Що я там наміряюся… — ураз зніяковів Котляревський, вчувши у словах Капніста приховану іронію. — Я лише знаю, що без свого рідного слова ми залишимося німим бидлом. А треба, щоб наш народ мужів народив. Лише тоді він сукупно з іншими народами зможе повстати проти тиранії.

— Хм… — скептична посмішка знову застигла на зібраних у дудочку губах Капніста. — Трохи книжок, трохи пісень — і рабство наче вітром здуло!

— Я не думаю так. Але вірю, що це допомогло б самоусвідомитися тій частині народу, що не хоче рабства. Книжки були б лише початком. Початком поступу.

Вони незчулися, як вийшли далеко за місто, до Шведської могили. Василь Васильович показав рукою на степ, по якому розсіялися білі гнізда сіл. Зітхнув.

— Іноді, коли вдумаєшся, важко повірити, що купка людей змогла поневолити стільки люду, стільки простору. Україна, Московія, Сибір… Чому ми такі безсилі, чому самі служимо тиранам? Бо нас зламали не лише насильством, а й приманками, а це найпідступніша зброя… Перський цар Кір, захопивши столицю Лідії — Сарди, не руйнував міста, а влаштовував видовища, повідкривав будинки розпусти, запровадив блазенські ігри, і цим тримав у поневоленні лідійців набагато цупкіше, ніж міг би то зробити з допомогою найсильнішого гарнізону.

— У такий спосіб хочуть тримати в покорі й нас. А тому пізно, чи то пак завчасно, братися за ножа. Ми мусимо готувати нову зброю, що розбудить у народу приспану думку, і спершу з нею виступити — проти блазенства й продажності, — відказав Котляревський.

Розділ дев’ятий

До приймальної зали Катерини II прослиз її особистий секретар Храповицький: йому можна було заходити не доповідаючи. Вутлий і брезклий від алкогольних надмірностей, секретар мав ту перевагу над іншими придворними, через те так довго й тримався біля найвищих порогів, що умів на ходу записати кожне слово, вигук, кожну царицину думку, висловлену самій собі чи співрозмовникові. Запам’ятовував, а потім описував навіть її жести.

Шістдесятирічна монархиня ще не думала про смерть, проте почала подумувати про безсмертя. Тому й терпіла у своїх покоях пам’ятливого й спритного слизняка.

Цариця нервово походжає по залі: вісті про хід Французької революції починають її щораз більше тривожити, упевненість у своїй всесильності хитнулася разом з мурами Бастилії; слова, які вона кинула колись Державіну: «Я доживу до ста років і з’єднаю всю Європу під своїм скіпетром», глузують тепер з неї самої — вона відчула, як той скіпетр затремтів у її руках від вибухової паризької хвилі. А ще долає фізична втома. Спухлі ноги ниють під тягарем обважнілого тіла і вже догоряє спустошлива жага, через яку прозвали Катерину в Європі Мессаліною[42]. Ту жагу за велику грошову мзду ще роздмухує останній коханець Платон Зубов — двадцятирічний фаворит з шовковим волоссям і ніжними жіночими губами, проте повернути їй молодість і він не в силі.

Катерина не хоче й згадувати про смерть, проте усвідомлює, що пора в аннали історії записувати кожен її порух, кожне слово.

Храповицький уміє заходити до приймальні непомітно, він ніколи не затримується у дверях, на пальчиках пробігає до комоди, що стоїть у куті за величезним олеандром, і там виймає свого записника; цариця навчилася його не помічати. Однак цим разом він чомусь затримався при вході, стоїть — певно, хоче про щось доповісти.

Катерина поки що не звертає на нього уваги, вона цієї хвилини обмірковує, що повинна ще зробити, аби запобігти впливові Французької революції в Росії.

У Малоросійській губернії спалахнули Турбаї. Іншого разу на місці того села вже чорніла б рілля, але в нинішній ситуації двір мусить вичікувати і хіба лише локалізувати бунт. Сегюр, той вишуканий дипломат і знавець поезії, що у хвилини дозвілля розкривав московській імператриці секрети віршописання, сказав, коли впала Бастилія: «У нинішній ситуації Франція не може зробити Росії жодної послуги. За тридцять шість годин не стало французької монархії, король підписав усе, чого вимагав від нього народ, а…» — «Король ваш щовечора п’яний, і ним керує хто хоче!» — перебила Катерина, але Сегюр продовжував: «…а народ, що став при державному кермі, не захоче воювати проти Туреччини». Цариця завжди здогадувалася про республіканські симпатії французького посла, однак ставилася до цього толерантно, сама ж бо називала себе другом Вольтера, проте аж такої відвертості од Сегюра не чекала, і він протягом доби мусив покинути Петербург.

Слідом за Сегюром Катерина повиганяла зі столиці всіх французів, що не хотіли висловитися проти революції, приймала втікачів–аристократів із Франції, але заспокоєння не приходило. Адже революція не зупиниться над Сеною, вона може спалахнути й над Віслою, де володарює король ще бездарніший, ніж французький, вона може розгорітися новою пугачовщиною і над Дніпром — хіба не мовить про таку небезпеку донесення посла Симоліна з Парижа? Сегюр, повернувшись на батьківщину, доповів революційному урядові: «Я розмовляв з людьми, що вміють читати. Вони запевняли, що коли їхніх братів чи синів пошлють воювати проти Франції, благатимуть їх, щоб ті стріляли в повітря». І ще таке говорив Сегюр, що подорожував з Катериною південними провінціями імперії не тільки заради приємних розмов: «Ми можемо провадити лише політичну війну з Московією, але щоб ця війна була ефективною, нам треба підтримувати Польщу, а особливо Україну. Необхідно відро–дити в цієї нації вільний дух, щоб вона могла колись знищити ярмо, під яким сьогодні стогне, і щоб дерево свободи розцвіло в Києві».

Уже є Турбаї. А хіба полум’я бунту обмежиться лише цим селом? Що робити?

Що робити? Взяти Париж! Узяти б… І тоді світ побачив би, як революційні настрої ховаються на горища і до льохів — звідки прийшли! Але як узяти Париж? Якими силами, коли Потьомкін заледве здобув нужденну Очаківську фортецю?

Храповицький терпляче чекає, фіксуючи хіба що тільки ходу її величності — неповоротку ходу старої жінки з товстими ногами, важким торсом і обвислими, незважаючи на всі корсети, грудьми. А що вона думає, Храповицькому знати не дано. Проте ось–ось дізнається. І запише слово в слово те, що скаже її величність, коли прочитає цю невелику книжечку, яку доставив йому агент, купивши її у книгопродавця Зотова в Гостиному дворі.

— Що там? — Катерина врешті повернула голову до секретаря.

— Книжечка, ваша величність… Мені її принесли, але я не читав, бо, кажуть, крамольна дуже, вже й у місті подейкують, що автор погрожує в ній царям ешафотом. То я не смів…

Катерина вихопила книжку з рук Храповицького, недовірливо глянувши на секретаря, розгорнула її, не подивившись на заголовок.

«Я відчув у собі доволі сили, щоб противитися блудові…»

— Хто це? — запитала в самої себе, боячись поглянути на обкладинку.

Страх, що автором може виявитися її знайомий, слуга, друг, що писав цю крамолу не чужоземний ворог, ворог навіть не з Дону, не з Яїку, не зі Запоріжжя, а тутешній, свій, який проріс непокірністю, бунтарським розумом у самому серці імперії, лякав її, вона нервово гортала книжку, зупиняючись і читаючи окремі фрази вголос:

«Треба мати твердість духа, щоб бути доброчинним на тій землі, де доброчинність осміяна…»

Ворог збоку не такий страшний, на нього можна легко наступити ногою; знищити його всередині можна лише ціною здоров’я або й життя.

«У розпущеному незагнузданими пороками суспільстві зберегти всю чистоту вдачі, устояти проти різних спокус, бути справедливим у повному значенні цього слова є справою твердого і великого духу…»

Це не чужий, це свій, росіянин… Це зухвалий росіянин, що може стати найстрашнішим ворогом Російської імперії.

«Чи можна державу, в якій дві третини громадян позбавлені громадянського права, назвати справедливою?»

Але як він виріс тут? У який спосіб, коли давно вже вільнодумство здушене цензурою, куплене грішми, заглушене вірнопідданським криком? Це незрозуміло і тому стократ страшніше…

«Дзвін б’є, і ми побачимо на нас меча і отруту. Смерть буде нам за нашу нелюдськість. Тож спам’ятаймося, розкуймо братію!»

«Ликуйте, склепаны народы! Се право мщения природы на плаху возвело царя!.. Из недр развалины огромной среди огней кровавых рек… возникнут малые светила…»

— Хто це, хто?! — прорвався крик крізь горло Катерини, вона затріснула книгу, глянула на титул — прізвища автора не було. — Хто це написав?

— Не можу знати достовірно, ваша величність, — затремтів голос секретаря. — Але прийшло донесення, що якийсь Радищев…

— Радищев?! — Катерина недовірливо похитала головою, а по її побілілих губах видно було, як підступав до неї істеричний гнів. — Радищев, який служив у мене пажем?

Храповицький злякався не на жарт, але втікати не смів, він повинен усе почути, запам’ятати й записати для історії. Така служба.

Її величність, стиснувши кулаки, зашипіла на когось незримого, шпурнула книжку на книжкову полицю, з неї впала статуетка амурчика («це робота Фальконе», — зафіксував Храповицький), ударилася об стіл, інкрустований черепашачим панциром; врешті цариця на мить застигла, зупинившись перед бюстом Вольтера, який тут, у приймальній залі, простояв на чільному місці під її портретом чверть століття. Катерина довго вдивлялася в розумні, насмішкувато–скептичні очі філософа й проказала:

— Це ти, ти напоумив свою Францію й мою Росію!

Восьмого вересня тисяча сімсот дев’яностого року чотири поліцейські вивели з воріт Петропавловської фортеці найнебезпечнішого в Московії в’язня, щоб перевести його до Санкт–Петербурзького губернського управління, звідки він того самого дня мав бути відправлений на довічне заслання до Ілімська.

Фельд’єгер відчинив двері кибитки, впустив досередини арештованого, конвоїрів і рушив.

За мурами фортеці залишився невдоволений царициним м’якосердям і самим слідством над в’язнем перестарілий начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, особистий кат Катерини II. За довгі роки служби йому вдруге довелося провадити справу злочинця, який скоїв державний злочин не з ножем у руках, а з пером.

Перший був Павло Любимський, ще за Пугачова. Справа Любимського стала для Шешковського тріумфом: він кілька років шукав його, вивчаючи почерки й стилі крамольних писань, і таки знайшов, і вигадав йому кару за своїм уподобанням! Те, що в’язень утік, його не обходить, хай цим журяться ті, що недогледіли, своє завдання він виконав артистично… А тепер привели до нього в’язня з готовим складом злочину, не розшукуваного, відвертого, наперед засудженого до страти. Тому він з легким серцем узяв гроші від Єлизавети Василівни, опікунки дітей ув’язненого, пообіцявши їй провадити слідство без тортур. Та й навіщо тут тортури, коли злочинець зовсім не приховує своїх провин, і допити провадяться лише для формальності? Взагалі, справа Радищева від початку до кінця банальна, бо ж навіть на плаху не вивели злочинця. Це не м’якосердість, а просто глупство, адже лише відповідей допитуваного досить було для того, щоб скарати його на горло.

Ш е ш к о в с ь к и й. Олександре Миколайовичу, доля ваша вже вирішена, однак ви мусите відповісти мені на декілька запитань. Чому ви написали цю книжку?

Р а д и щ е в. Хотів стати письменником.

Ш е ш к о в с ь к и й. Не відповідайте по–хлоп’ячому. Чи ж для того, щоб стати письменником, треба підіймати руку на святая святих? Ви подумайте і дайте розумну відповідь.

У кибитці майже темно. Світло з маленького віконця падає на байдужі обличчя поліцейських, вони, певно, й не знають, кого й куди везуть, їм усе одно, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах сутінки, як у цій кибитці, у цій кибитці присмерк, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто ж не почув його крику, його вивозять потаємно, щоб і слід пропав, навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув його крику. То чи не краще було б, чи не краще було б…

Хотів стати письменником… Як це можна пояснити Шешковському чи тим, що його везуть, не знаючи кого й куди? Для них письменник той, хто пише. Зміст цього слова їх не обходить… А втім, зміст цього слова мусить збагнути лише сам письменник. Тоді він стає ним або ж ні.

О, я хотів ним стати! Я мріяв про це ще тоді, коли мене готували на пажа, і тоді, коли на державний кошт навчали за кордоном науки безхребетності, і тоді, коли мені підсували високі крісла. Я утікав од тих наук і тих посад, бо прагнув іншого світу, який ввижався мені світом найвищої шляхетності. Я бачив себе осяяного славою, я бачив своє ім’я на шпальтах газет, журналів, на обкладинках книг, я ходив подумки проспектами чужих міст і чув захоплені шепоти людей: «Це він пішов!», в уяві я заходив у гості, роблячи високу честь господарям, або ж з’являвся, скромно одягнутий, на помпезних балах, і переді мною нишкли в захваті красуні. Я хотів стати письменником!

Я зробив першу спробу і зрозумів, що можу писати. А коли вслід за цим мені розчинилися двері до вимріяного світу, я, до нестями заздрісний, побачив тих людей, імена яких зустрічав на сторінках газет і журналів, на обкладинках книг, за якими шептали на проспектах захоплені люди: «Це він пішов!» і перед якими нишкли красуні на балах. Вони мене прийняли, поплескували по рамені й пророкували мені велике майбутнє. Це сповнювало мене самоповагою, я не відлучався від їхнього гурту, намагаючись робити те, що вони, аби стати нарівні з ними на тій вимріяній видноті.

Ми ходили ніби по кону, осяяні світлом рампи, я радів, як дитина, коли промені вихоплювали мене з пітьми невідомості, мої колеги сплітали вже собі з тих променів вінки, довкола була темрява, як під час вистави в театрі; крім нас, освітлювалися тільки розцяцьковані ложі, в яких сиділи наші покровителі, ми грали для них виставу і повинні були всміхатися й співати їм; хто краще всміхався, хто вишуканіше вихваляв тих, що в ложах, тим ясніше освітлювалися чола, а навколо було темно, і в тій темряві хтось чекав на нас.

Я почав відставати від гурту, бо зрозумів, що не можу ні всміхатися, ні кланятися, що не проходить крізь горло славослів’я, що хребет не може згинатися перед ложами; мені соромно ставало за тих колег, котрі це вміли робити з великим артистизмом, щораз то більше починала мене мучити цікавість, а що діється у тій незнаній темряві, і я запитав себе: «Хто ж ми? Римські статуї, божки, ідоли чи блазні, які повинні розвеселяти тих, що сидять у розцяцькованих ложах?» Я сказав своїм колегам, що ми обдурюємо себе, увірувавши, начебто творимо великі діла, бо діла ті повинні служити не нам, а тим людям, що дивляться на нас із пітьми; їм потрібні не наша слава й високі становища, не освітлені чола й вінки з променів, а діла наших рук і мозку, і вони назвали мене марнословом. Я сказав їм, що ми блазні перед сильними світу цього; вони відповіли, що цей титул стосується хіба що мене, бо лише блазні виділяються серед гурту. Я сказав нарешті, що ми боягузи, тоді закричали на мене: «То покажи свою мужність».

Нас небагато вийшло з гурту, і ми пішли.

А коли ми зійшли з кону, я зрозумів, що бунтарства в мені було багато, а мужності — дасть біг. Я довго кликав її до себе, але пильно стеріг мене страх, який нашіптував водно, що, коли я поєднаюся з відвагою, на кін вороття більш не буде, мерехтливе світло марнославства не осінить уже мого чола, перестануть мене бачити, і я загублюся у пітьмі назавжди. «Що робити? — питав я себе. — Що робити, щоб стати письменником?» Я зрозумів урешті, що без мужності стати ним не можна, покликав її до себе і ступив з нею, як у прірву.

Р а д и щ е в. Я хотів стати письменником.

Ш е ш к о в с ь к и й. Хай буде так. Але ж чому тоді ви не поставили на книжці свого прізвища?

Р а д и щ е в. Моє прізвище могло б насторожити цензора.

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви боягуз.

Р а д и щ е в. Якраз у цьому моя сміливість. Коли б я не обдурив цензури, то не стояв би зараз перед вами. «Управа благочинія», як ви називаєте цей інститут, є нянькою здорового глузду, всього великого й прекрасного. А коли няньки надто довго водять дітей на шлейках, діти стають каліками. Я ж хотів свою дитину здоровою пустити у світ.

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви намагалися своєю книжкою підірвати підвалини держави.

Р а д и щ е в. Чим міцніша держава, тим менше їй загрожує думка або насмішка розгніваного письменника. Так сказав наш сучасник — німецький учений Гердер. Я ж кажу: «Царю, якщо серед народу з’явиться муж, який судитиме діла твої, то знай, що він є твоїм другом. Бо ти можеш стати замість опікуна народу першим убивцею, першим розбійником, першим зрадником. Не карай його як бунтівника».

Ш е ш к о в с ь к и й. Ви будете скарані на смерть. Невже не боїтеся смерті?

У кибитці сутінно, обличчя жандармів байдужі, вони не знають, кого й куди везуть: у них служба. Розслаблений несподіваним помилуванням, в’язень осмислює зараз те, що його обминула смерть. Це таке щастя! Я буду жити!.. Боюся смерті. Боюся не бачити більше світу. Боюся за дітей, що виростуть без мене. Боюся за пам’ять по мені… Поліцейські обличчя тупі, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах темно, як у цій кибитці, у кибитці сутінно, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто не почув його крику: Радищева вивозять потаємно, щоб і слід за ним пропав, його навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув радищевського крику. То чи не краще було б… чи не краще… Ні, ні, не хочу смерті!

Р а д и щ е в. Боюся.

Ш е ш к о в с ь к и й. А коли б вам дали можливість прилюдно покаятися, ви зробили б це, щоб урятувати собі життя і становище?

Р а д и щ е в. Ні. Боюся втратити добре ім’я, а ще більше — убити мужність у душах тих людей, які мені повірили.

Ш е ш к о в с ь к и й. Тоді вас судитимуть за законом.

Р а д и щ е в. О, якби–то ваш закон судив не вчинки, а причини, що їх породили!

Микола Михайлович Карамзін повернувся з Парижа до Петербурга на початку вересня.

Минуло більше року від того часу, як він рушив у далеку подорож, а рік цей вартий був інших десятьох — стільки вмістив він у собі подій, що перемінили світ, людей і спосіб їх мислення.

Як добре, що тоді, на кордоні, він не злякався й таки поїхав до Парижа. Тепер Карамзін розповість усьому людові Росії про те, що бачив сам, — без прикрас і надмірних очорнювань, але розкаже всю правду, щоб відкрити очі й тим, які ще живуть ілюзіями, навіяними французькими просвітителями.

Карамзін був присутній на трагедійній виставі, яку тепер ставлять французи. Грають не всі, є такі, що дивляться, судять, сперечаються, плачуть, сміються, плещуть у долоні або ж освистують; а ті, яким нема чого втрачати, — хапають, рвуть, гризуть, мов хижі вовки; котрі ж втратили все — поводяться, мов боягузливі зайці. Одні хочуть усе відібрати, інші хочуть щось урятувати… Карамзін допоможе розтривоженій Росії глянути на речі реально і у тверезому спокої, не вдаючись до крайнощів, знайти новий шлях для культурного поступу. На тій дорозі вже не повинно бути місця азійському варварству і провінційній рутині, за які соромно перед Європою, але на неї не можна пускати й злочинних апостолів черні, що здатні й найкультурнішу націю повернути до первісного стану.

Він уже знає, що робити. Відкриє свій журнал, згуртує навколо нього однодумців, залучить авторитетних авторів і згодом цією дорогою, між Сціллою і Харібдою, поведе за собою молодий літературний поріст.

Карамзін об’їздив усю Європу. Він повертається зрілий, упевнений і спокійний. Важко в ньому тепер упізнати того хворобливо амбітного, замріяного юнака, що вибирався уперше в широкий світ. Витончене обличчя поета налилося поважною повнотою, тепер йому не треба повсякчас нагадувати собі, як він повинен тримати голову: сціпіонівської пози надає йому розповніле підборіддя, голова сама тримається гордо; чи ж то не має рації його друг цюрихський пастор Йоганн Лафатер, автор теорії фізіономіки, який стверджує, що обличчя відбиває характер і талант людини?

Карамзіна тепер уже не зіб’є з пантелику в’їдливе слово пихатого мецената, що колись розчавлював його республіканськими фразами, тепер він на все може дати відповідь — ґрунтовну або ж згірдливу, зуміє зігнорувати противника багатослівною мовчанкою.

Карамзін ще не знає, які події сталися за час його відсутності в Росії, він тільки–но приїхав. Хай не образиться Новиков, що не до нього найперше завітав. Вони ще зустрінуться, адже Карамзін хоче відкрити в Москві свого журнала. Він буде завжди вдячний Миколі Івановичу за те, що той колись подав йому руку, та мусить Новиков зрозуміти й те, що далі їм не по дорозі. З фрондерства можна починати, навіть вигідно починати з нього — щоб заявити про себе, серйозну ж працю не здійсниш на фрондерській колісниці. І якби сам Микола Іванович зліз із неї впору, то, може б… Але тепер уже пізно, і знає Карамзін, що така колісниця завезе Новикова не до раю. А втім, він своє вже зробив, може й замовкнути, але чому молодий, міцний і здібний поет повинен їхати заради дружнього обов’язку на тому возі, що котиться у прірву? Щоб стати героєм? А яка користь з героя, що гине, не утвердивши навіть свого імені?

Добре, що зумів він вчасно зіскочити з новиківської колісниці. Засуджуватимуть? Нічого, поговорять і перестануть. Головне тепер — здобути підтримку перспективнішого мецената, щоб з його допомогою стати згодом самому меценатом. Ні, це не цинізм і не шкурництво — це шукання шляхів боротьби за шляхетну просвітительську справу.

Карамзін поспішає на Фонтанку, до будинку Державіна. Тільки цей впливовий муж зможе допомогти Карамзіну відкрити у Москві свій журнал.

Біля будинку Санкт–Петербурзького губернського управління зібрався натовп. Що сталося? Навпроти входу до приміщення стоїть парокінна фельд’єгерська кибитка, поліцейські відштовхують людей, та юрба щораз густішає, натискає; Карамзін поміж людські голови встигає побачити, як з будинку губернського управління вниз сходами зводять під конвоєм якогось чоловіка. «Яка ганьба! — подумав поет. — Це тільки в нас з таким спокоєм уміють демонструвати деспотизм. Чи ж то немає ночі?» Він протискається боком крізь юрбу, йому хочеться побачити вираз обличчя засудженої людини, ще ж не доводилося, пробирається майже до самої кибитки, приглядається до блідого, довгастого, з карими очима арештанта й жахається, дерев’яніє весь: обличчя надто знайоме, але не може йняти віри… Радищев?! Як це так… Чому? Ступає назад поміж людей, щоб не зустрітися очима: страшно… Але що він накоїв? Карамзін задкує, ховається в юрбі; ні, ні, він не боягуз, але навіщо признаватись, це може нашкодити справі, якій він хоче себе присвятити.

Радищев зупинився перед кибиткою, повернув голову до обер–поліцмейстера.

— Дозвольте поцілувати дітей, — попросив.

— Не положено.

Юрба обурено закричала, ринула вперед, поліцейський ланцюг розірвався, хтось кинув ув’язненому кожуха.

— Спасибі, — мовив Радищев. — Прощавайте… Блаженні вигнані правди ради.

Його заштовхали до кибитки, коні врізалися в натовп, Карамзін вибрався з тісняви й поквапився провулками на Фонтанку.

Дивне спустошення застугоніло в його грудях. Він ще не знав, що сталося в Росії за час його відсутності, але бачив ув’язненого Радищева і знав, що арештували його не за щось мізерне; за його кайданами стояло якесь велике діло, на яке може піти тільки велика людина, і на одну мить Карамзін відчув себе таким маленьким, ніби комашка, таким незначним, як пушинка кульбаби без зернятка, супроти невідомого подвигу цього мужа. І з відчуття тієї мізерності зродилися заздрість і озлоблення, вони вповзли в душу непрошені, вони були ганебно ницими, але спинити їх він не міг; ці почуття виповнили вщерть душу, й тоді Карамзін відчув, як з комашки, з пушинки кульбаби він знову стає самим собою. Випростався, підвів гордо голову, озлобленню й заздрості надав благородного гніву, так — гніву на Радищева, який через своє егоїстичне марнославство позбавив російську літературу свого таланту; Карамзін дорікав йому за нерозважність, зі серця скапували сльози за змарнованим життям письменника, та все це не могло заглушити гидкої зловтіхи, що таки шкребла, лоскотала душу й приносила полегшення, про яке ніхто й ніколи не повинен дізнатися.

Державін прийняв Карамзіна гостинно. Статечність сивоголового поета, високого державного сановника — Гаврила Романовича недавно призначили міністром юстиції — навіювала спокій. Карамзін, придивляючись до поважного метра російської поезії, намагався побачити в ньому хоча б сліди колишнього авантюриста, що вривався було до кабінету Потьомкіна, вимагаючи нагороди за вірність престолові в пугачовській війні, і був вигнаний фаворитом утришия; картяра, що колись поставив останніх п’ятдесят карбованців ва–банк, а виграв сорок тисяч; тамбовського губернатора, відданого під суд Сенату за інтриги, — проте ніяких слідів не побачив, колишнє буйне життя не залишило їх на цьому благородному обличчі, і сьогоднішньому його становищу минуле не шкодило теж. Перед Карамзіним сидів прославлений поет — і тільки, й Микола Михайлович ще раз ствердив у думці, що до слави в ім’я високої мети всі дороги благословенні.

Карамзін віднайшов рівновагу духу, враження від приголомшливої зустрічі з Радищевим трохи розвіялося — життя йде своїм трибом, його ніщо не зупинить, у боротьбі за високі ідеали мусять бути і втрати. А хто, зрештою, винен у тому, що в нестримній жадобі слави він, Радищев, сам поліз на рожно?

Державін розповідав Карамзінові про трагедію Радищева, знизував плечима, і знизував раменами й Карамзін, бо ж хіба можна так? Це або хлоп’яцтво, або неосудність, треба мати хоч крихту здорового глузду, щоб таке тепер писати, хто йому винен, а таки шкода, бо здібна була людина, скільки могла принести користі; Радищев, якщо казати всю правду, став злочинцем не супроти держави, а проти найнижчих верств народу, за який так розпинався: тепер, через нього, цензура не пропустить найневиннішої сатири, і мине багато часу, поки поети матимуть змогу сказати своє високе слово. А що таке народ без поетів?

Похитував головою Державін, похитував головою Карамзін.

— Нерозумні, нерозумні наші панове, — мовив Гаврило Романович. — Друкарня Новикова закрита, її купили на торгах…

— Що ви кажете? — скрикнув Карамзін. — Це жахливо…

— Так, так, — продовжував Державін, — Микола Іванович, наш великий і незрівнянний Новиков, нудиться тепер від безділля у своєму Авдотьїні біля хворої дружини. Масонство… Кому воно потрібне? І та жадоба сказати щось — хай невелике, аби бунтарське. А мені хіба легко втискати свій талант у дозволені рамки? Придворний поет, міністр!.. І що? «Поймали птичку голосисту и ну сжимать ее рукой! Пищит бедняжка вместо свисту, а ей твердят: “Пой, птичка, пой”». І пишу як можу, зате люди таки чують моє слово…

— Нам треба знайти якийсь середній шлях, Гавриле Романовичу… Колись і ви писали поезії, котрі не надто подобалися володарям і суддям, і переконалися…

— Писав. А потім мусив каятися. Що вдієш?

— Тому ми повинні уникати крайностей з тим, щоб мати змогу якнайбільше зробити, — підходив ближче до конкретного діла Карамзін. — Я прийшов до вас за підтримкою, Гавриле Романовичу. Хочу видавати у Москві свій журнал. Якщо б ви погодилися стати моїм автором, а також виклопотали в цариці для цього трохи грошей… Але головне — ваше ім’я у журналі, воно забезпечило б успіх…

— Який же напрямок матиме ваш журнал? — поцікавився Державін.

— Не засудіть… Ви останній великий поет старого напрямку. Погодьтеся, що цей напрямок, який я назвав би класицистичним, уже відживає свій вік. Власне, ви своєю поезією зруйнували його до решти, відмовившись від пишномовності й псевдокласичної образності. Я хочу — певно, беру на свої плечі непосильного тягаря, — хочу в Росії започаткувати новий напрямок, чуттєвий…

— Який назвете сентименталізмом. Ха! А його вже започаткував Радищев, використавши форму Лоренса Стерна: сентиментальна подорож із Петербурга до Москви! Не раджу вам…

— Радищевський сентименталізм, як я зрозумів з вашої розповіді, — відказав Карамзін з прихованою образою, — закликав до бунту. Я — за сентименталізм просвітницький. Хочу показати шляхетність душі простої людини, щоб цим, поки вона отримає волю, виховати її морально. Воля та до мужика прийде, можливо, за сто років, але щоб він міг із неї й тоді скористатися, треба його для цього підготувати.

— Маєте рацію, мій молодий колего, — погодився Державін. — Радищев хотів завчасу звільнити мужика — темного й лінивого. Що він зробив би тепер з тією волею? Пропив би її або ж пішов би вбивати…

— Без сумніву. Я ж бачив у Франції темну силу, що визволилася завчасно. Жах революції вигнав з Парижа найосвіченіших людей. Культурна людина не має куди там подітися… Знаєте, швейцарський філософ Шарль Бонне, з яким мені пощастило зустрітися, сказав, коли ми гуляли над берегом Женевського озера: «Друже мій, думаюча людина повинна сподіватися, що колись проясниться весь морок на шляхах філософських. Можливо, нинішній світ зникне, мов зачарований замок, і людство вступить в іншу сферу життя й блаженства. Ми не можемо бачити того віддаленого берега, ми є тільки загравою, що постає перед сходом сонця».

— Як мудро сказано!.. Що ж, мені ваша пропозиція подобається. Я згоден бути автором вашого журналу. Гадаю, що її величність поблагословить, а тоді, звісно, перепаде вам щось із її щедрот.

Слуга доповів про прихід ще одного візитера.

— Проси, — кивнув слузі Державін і сам підвівся, щоб зустріти гостя. Двері до вітальні рвучко відчинилися. — А–а! — вигукнув Гаврило Романович. — Вітаю сажотруса муз! Ой Василю Васильовичу, негоже так нападати на давнього друга. Я вже збирався було послати тобі листа, а ти з’явився сам… Це, Миколо Михайловичу, той Капніст, що недавно в «Ежемесячных сочинениях» напав на мою оду «Зображення Феліци», назвавши себе каменярем муз. Дивись, голубе, — покивав на Капніста пальцем, — щоб ти не став тим парнаським сажотрусом, що хоче чистити вірші інших, а сам своїми замащується.

— Мені зараз не до жартів, — віддихувався Капніст. — Дві або три години тому я бачив, як Радищева, закутого в кайдани, виводили з губернського управління. Я вже бігав до Безбородька, та не застав його…

— Заспокойся. Хвалити Господа, що з губернського управління: звідти повезуть його до Сибіру, а не на плаху. — Державін узяв Капніста за плече й посадив у фотель.

— Гавриле Романовичу, ви тут сидите і п’єте вино, а великого письменника…

— Так що, мені накажеш сісти за нього до фельд’єгерської кибитки?

— Ти міністр юстиції, впливова особа… Це ж довічне заслання. Розумієте: Росія ніколи вже не почує його слова!

— Сам винен, — розвів руками Державін. — Сам… До чого додумався: трон завалити! Ти собі уяви, що всі почнуть так писати — хто залишиться в літературі? Не геройство то — хлоп’яцтво…

Капніст витер хустинкою піт з чола й прошепотів, звертаючись до Карамзіна:

— І ви так думаєте?

Карамзін, відвівши очі вбік, мовчав…

— І ви так думаєте? — повторив з притиском Капніст.

— І я так думаю.

Залягла мовчанка. Була вона затяжна й прикра. Згодом, надаючи голосові вмисної фривольності, заговорив Карамзін:

— Я розкажу вам, панове, один літературний жарт.

Державін і Капніст не зреагували, і Карамзін продовжував:

— Якось у селі Отель, що біля Парижа, у будинку Буало веселилися Расін, Лафонтен, Мольєр і сам господар. За вином пожурилися вони, що немає на світі щастя, що краще не родитися зовсім або чим скоріше померти. Буало запропонував друзям утопитися в Сені. Всі схопилися, готові попрощатися з життям, тільки Мольєр не зрушився з місця. Його запитали, чому він злякався. «Друзі, — відказав Мольєр, — ваш намір гідний похвали, але тепер ніч і ніхто не побачить героїчного кінця поетів. Дочекаємося Феба, і тоді весь Париж стане свідком смерті його славних дітей. Доп’ємо наше вино!»

Насмішкуваті губи Капніста стиснулися, він зміряв поглядом Карамзіна, і знітився поет, побачивши в очах гостя той самий жорсткий полиск, яким колись так вразив його Радищев.

— Чекайте на Феба, панове! А коли він зійде, вашим онукам стане соромно за вас… Проповідників нової віри завжди не визнавали сучасники — називали їх юродивими. Але ж вони, вони творили історію. Сміливці, а не боягузи були провісниками вранішньої зорі. Ми з вами всі троє боягузи. Різниця між нами тільки та, що я маю мужність поважати речника поступу. Ви ж зі страху перед своєю вутлістю боїтеся навіть визнати його велич… Спасибі вам за науку, тепер я знаю, що мені робити. А ви допивайте своє вино.

Капніст розкланявся і вийшов із вітальні.

Розділ десятий

Над Дунаєм кисли важкі тумани, сніг випадав щодня і змішувався із грузьким болотом у квашеницю. Цієї гнилої зими солдати й козаки, облягаючи Ізмаїльську фортецю, що бовваніла на турецькому боці, сповита мрякою, немов примара смерті, мерли вдесятикрат густіше, ніж торік під Очаковом.

Потьомкін не мав ні з чим, ні з ким іти на приступ. Ні достатньої кількості гармат, ні пороху, ні ядер, ані людей. Мільйони карбованців, за які можна було поповнити арсенал армії, давно витрачено на діаманти, закуплені в камердинера Мохова, на аметисти й топази, що їх доставляв князеві титулярний радник Муромцев, на атласи для графині Браницької, куплені в мадам Бобрі, на дичину, замовлену у пташника Максимова, на монумент цариці, виконаний у бронзі скульптором Шубіним, та на інші розкоші.

Воювати можна було хіба самим лише завзяттям, але його бракувало і Потьомкінові, і військові, а тому про взяття Ізмаїла, останньої турецької фортеці, князь боявся навіть думати. Підписати б сякий–такий мир, а там — хоч у монастир, хоч до самого чорта: усе вже йому остобісіло.

Генерал Гудович майже щодня через гінця, а то й особисто, приїжджаючи з–під Ізмаїла до Дубосар, просив Потьомкіна повернути до війська Суворова.

Князь що не день, то болючіше відчував хисткість ґрунту під своїми ногами. Він не міг збагнути, звідки йде та непевність його становища: чи то віє нею з листів Катерини, чи мучить його усвідомлення свого полководницького безсилля, а може, родиться вона з переситу владою й багатством; у всякому разі, він уже відчув дотик тієї непевності, і страшною вона була ще й тому, що прийшла до нього саме тоді, коли на позір немає в імперії сильнішої людини над князя Таврійського. До всіх титулів, яких не спишеш і на воловій шкурі, приточився титул трибунчужного паші за взяття Очакова і звання гетьмана катеринославських козаків, а до того всього цариця прислала йому ще й ордена Святого Георгія першого ступеня і шпагу, прикрашені діамантами. Проте чуття, яке мають тільки слуги, що добре знають свого хазяїна, безнастанно, кожної миті підказувало йому: служба, які б фантастичні вигоди вона не приносила, є тільки службою, і слуга ніколи не може бути владикою, бо його доля залежить від примх господаря.

Тому боявся Суворова, що здобув собі незалежність власним талантом, а над ним, над талантом, господарі не владні. Маючи його, можна ігнорувати титули й посади; людина ж, позбавлена цього дару й уражена жадобою слави, мусить утримувати себе всіма силами на видноті й уникати конкурентів. Ні, не можна Суворова пускати під Ізмаїл, краще програти війну.

Листи від цариці, начебто й далі благоприхильні, рясніють ласкавими слівцями й обіцянками, та якийсь холодок усе–таки прослизає з–поміж рядків; Потьомкін мимоволі згадує Першу московсько–турецьку війну, під час якої він завдав несподівано жорстокого удару Гришці Орлову: чи не хоче тепер чужа кривда помститися на ньому?

Невже хтось увійшов до апартаментів цариці, не питаючи в Потьомкіна згоди? Дотепер ненаситній і постарілій цариці коханців підсовував він: через її альков пройшли Зорич і Завадовський, Корсаков і Єрмолов, усіх уже й не пригадає, але все то були його ставленики, яких він тримав на своєму ретязі доти, доки новоспечений фаворит не набивав собі недозволеної ціни. Невже там хтось з’явився поза його волею, бо чому ж листи цариці запахли сухою офіціозністю?

Сумніви підтвердилися несподівано скоро: перед Різдвом Потьомкін отримав анонімного листа, в якому було написано три слова: «Приїжджайте вирвати зуба».

Несподіваний удар звалив з ніг князя на кілька днів. Потьомкін запив і не допускав до себе навіть Браницької.

— Проноза… Хлюст! — скреготав він зубами. — Знаю, знаю його, цукеркового Платошу Зубова, запобігливого синка обер–прокурора Сенату… Але як він втерся до цариці?

Коли прохмелився, наказав лаштувати екіпажа, щоб їхати до Петербурга «вирвати зуба», та впору спам’ятався: адже матінка спитає передовсім, чи взятий Ізмаїл і чому він не взятий — на яку вже там ласку тоді сподіватися?

Заведений у безвихідь, Потьомкін послав під Ізмаїл Суворова. Хай дістається йому слава. Чекав нетерпляче на вісті з театру війни. Гаряче молився, щоб швидше упав Ізмаїл, бо кожного дня непомітно, але безупинно вислизала влада з його рук, немов вимащений лоєм канат, бо з царициного алькова з пухових перин добираються до його, потьомкінського, горла м’якенькі, мов мацаки кальмара, ручки двадцятирічного пронози, і хтозна, чи за місяць–два зможе Таврійський князь взагалі повернутися до Петербурга… Він знає матінку, він звідав сам, чим платить вона за вгамовану пристрасть — владою платить!

Вісті з–під Ізмаїла прийшли до Дубосарів надто швидко. Нечуваний донині воєнний успіх Суворова приголомшив Потьомкіна: Ізмаїл впав за один день! Фортецю, про яку турецький паша говорив: «Скоріше Дунай зупиниться у своїй течії і небо впаде на землю, ніж здасться Ізмаїл», здобуто від досвітку до смеркання, і за цей час встигло полягти близько двадцяти п’яти тисяч турків. Що це — чудо? Хто ж він, Суворов, — характерник, при появі якого подесятерилися сили здеморалізованих солдатів і збайдужілих козаків? Чому не має цього дару всемогутній князь Таврійський?

Потьомкін чекав на падіння Ізмаїла, а дочекався ще однієї поразки. Зрозумів, що програв останню битву, і ненависть до Суворова люто пройняла його; якщо він навіть знову привласнить собі заслуги Суворова, то однаково після такого приголомшливого падіння Ізмаїла ніхто в усій імперії не повірить, що то потьомкінські заслуги, і кожен чекатиме на царицину неласку до всесильного фаворита.

До підземного палацу в Дубосарах під’їхали запряжені трійком сани. З–під бараниці виплигнув худий, рухливий генерал, він підійшов до вартового, що відкрив було рота для «здравія желаю», й притулив пальця до уст — мовляв, не потривожмо струдженого князя. Швидко збіг сходами вниз, поковзнувся на воскованому паркеті у приймальній залі, послав повітряного поцілунка пишногрудій графині Браницькій, що у єдвабній сукні з декольте стояла поруч із князем, і зупинився, схиливши голову перед Потьомкіним.

Князь у гетьманській шапці з перами і в козацькому кольористому жупані чекав на рапорт Суворова.

— Узяли, якось–таки взяли Ізмаїл, спасибі Казанській Богоматері, — заговорив скоромовкою Суворов. — Що накажете далі чинити, ваша світлосте?

Губи Потьомкіна силкувалися до ввічливої усмішки, він рвучко рушив з місця з розпростертими для обіймів руками, але Суворов завбачливо стримав його, зніяковіло показуючи на свою незавидну статуру, яка може, чого доброго, й захрустіти в обіймах Поліфема.

— Чим нагородити вас, графе, за таку блискучу перемогу? — все ще не опускав рук Потьомкін.

— Чалмою Селіма III, ваша світлість, адмірала ж Ушакова, що допомагав мені з лиману, — почесним званням капудана–баші[43]… Полковника Головатого за те, що його козаки першими вдерлися до фортеці, — оцією ось гетьманською шапкою, що у вас на голові. І наразі досить. — Суворов дивився у люте око Григорія Олександровича, витримав його погляд і додав зовсім серйозно: — А втім, я не купець і не приїхав з вами торгуватися. Я — солдат.

…Ранньої весни, коли протряхли дороги, Суворов покинув театр війни і поїхав до Петербурга. Московські й турецькі дипломати готувалися до мирних переговорів у Ясах; Олександр Васильович не знаходив для своїх рук більше діла й поклав собі відпочити у власному будиночку на Виборзькій стороні.

Разом з надвечір’ям в’їхав суворовський ридван на Невську першпективу. З Неви потягло запахом стопленої криги. Був цей запах знайомий і рідний, він війнув на обкуреного димом воїна чимось далеким і елегійним — домашнім затишком, де не чутно грому, пострілів і крику, чимось забутим і розтраченим на воєнних дорогах; утомлений повсякденними походами та битвами, генерал прагнув тепер спокою та самотності.

За Сенатською площею спалахнули вогні, замерехтіли різнобарвні феєрверки, і подумав Олександр Васильович, що ретельні офіцери з його штабу таки сповістили двір про приїзд героя Римника, Фокшанів та Ізмаїла, тож перед відпочинком доведеться витримати нудний церемоніал вітань, вислухати промови придворних ораторів і самому виголосити подяку престолові за довір’я і честь.

Від Адміралтейства на Невську першпективу гігантською підковою виступила тріумфальна арка, якоїсь миті Суворов подумав, що краще було б звернути вбік і непомітно вислизнути через міст на Василівський острів, однак не зробив цього: дрібка почестей за ратні труди йому таки належиться. Знав генерал, що до півночі все те набридне і він непомітно зникне з палаців, проте відчув, що йому таки хочеться ступити до тронної зали, зі своєю незмінною іронічною посмішкою прийняти поклони двірської знаті, що верховодить у державі, а ніколи не нюхала пороху, тричі поклонитися образові Казанської Богоматері, а один раз цариці — й потішитися, як вона, роздратована його дошкульною насмішливістю, насилу стримує гнів.

Ридван під’їжджав до тріумфальної арки, і здивувався Суворов, бо чомусь тут не було ні парадної варти, ані сенаторів, що мали б привітати графа Суворова–Римникського; у глибині двірцевого кварталу, десь біля Таврійського палацу, грала музика, горіли вогні й звивалися зміями в темне небо різнобарвні феєрверки.

Суворов наказав спинити коней, вихилився з ридвана й запитав першого стрічного, показуючи рукою на вогні:

— Милий чоловіче, чи не знаєш ти, бува, що то за содом?

Перехожий зневажливо глянув на худенького вельможу, загорнутого в чорну бурку, й мовив зверхньо, ніби й він не був останнім пішаком у цій святковій веремії:

— Мали б знати, ваше благородіє, що за парад сьогодні: сам князь Потьомкін в’їхав до Таврійського палацу. Петербург нині вшановує доблесного переможця над турками.

— Повертай на Василівський міст, — сказав Суворов до машталіра надтріснутим голосом і, закутавшись у бурку, всунувся глибше в сидіння, наче хотів стати ще непомітнішим.

«Вшановують переможця… А я хто? Годі, годі, генерале, все це закономірно. Так було завжди і так має бути… Beatitudo non est virtutis praemium, sed ipsa virtus[44]. І все–таки, все–таки… О, та ти, виявляється, теж марнославний, Олександре Васильовичу! Захотів фельдмаршальського жезла? Захотів ілюмінацій на свою честь, тостів, коштовностей і, певно, ще й медалі з власним портретом? Ай–яй! Таж ти міг усе це мати. Хто заважав тобі полизати хоча б краєчок тарілки на царському столі? Полизав би раз і мав би. Але ж гординя твоя сягнула далі, і ти на догоду їй проміняв м’якого фотеля на тверду кульбаку. І маєш те, що хотів мати. Чого ж тобі ще не вистачає? А–а, показної слави! Видно, вона таки велика звабниця, коли ти нині так боляче відчув її існування поза собою… Тьфу, яка гидота! А все–таки, а все–таки…

Невже я марнославний теж? Так… Так! Я ж не безплотний дух і знаю, що дорога моя відміряна, і тому хотів би своєю заслуженою славою втішитися досхочу хоч раз за життя. Що в цьому грішного, батечки? Я знаю: щедрі лаври ляжуть на мою могилу, але ж я не побачу їх — чому я мав би не хотіти втішитися своїм тріумфом?

Свій тріумф у дворі? Серед блюдолизів? Так, і серед них! Хочу побачити їх — ницих, заздрісних, приголомшених моєю славою… Який ти наївний, генерале! Хіба вони дозволять так себе принижувати? Ти забагато хочеш — хвали від людей і водночас почестей від владик. Ні, ці нагороди разом отримати неможливо».

Ридван котився Василівським островом, Суворов висунув з бурки голову й глянув на той бік Неви. Між мерехтливими вогнями метушилися люди, долинали постріли й розпачливі крики.

— Почався бенкет, — прошепотів Суворов. — А ти заспокойся, генерале. Адже живеш у Римі, тож будь у злагоді з римськими звичаями.

Біля Таврійського палацу розставлено столи, на столах невибаглива закуска й кухлі з медовим квасом, обіч — рундуки з чоботами й ходаками, що нині будуть роздані народові задарма. Князь Потьомкін хоче розділити радість свого тріумфу з простолюдинами.

Петербурзька чернь, дізнавшись про нечуваний бенкет, на якому можливо буде наїстися, напитися, ще й отримати подарунки, зі самого післяобіддя юрмилася на Царициній луці й у Літньому саду: до столів поліція ще не допускала, бенкет почнеться, коли до Таврійського палацу завітає сама цариця.

Її величність не квапилася. Народ клекотів, а перед вечором уже сміливішав і нахабнішав. До юрби послали кріпаків–ріжечників у червоних каптанах, щоб ті розважали голодних грою на ріжках; подекуди збиралися гурти, і там уже розпивали своє, хміль додавав відваги, поліція пріла, стримуючи натиск, а цариця усе ще не з’являлася.

Терпець увірвався, коли смеркло. Стало безпечніше, можна було вже й кликнути до наступу на столи: у сутінках заводіїв не розпізнають; ніздрі лоскотав запах смаженої баранини, високі череп’яні кухлі з князівським напоєм нестримно вабили, у рундуках пишалися юхтові чоботи і ходаки з телячої сировиці, що будуть роздані задурно, а цариця й досі не приїхала, і хтось крикнув з натовпу:

— Давай жратву!

Зрушилася юрба, поліцаїв підім’яли під ноги, столи затріщали, голодний натовп гриз, хапав, шарпав усе, що потрапляло під руки, валилися рундуки, чоловіки дубасили кулаками один одного, верещали діти, лементували жінки; від Адміралтейства біг піднятий по тривозі новий загін поліції, у рух пішли піки, шпіцрутени, нагайки, розпачливий зойк ударився об стіни Зимового палацу, пролунали постріли, натовп у паніці почав розбігатися, затоптуючи в болото слабкіших; майдан миттю спорожнів — залишились на ньому лише ті, хто до безміру наївся потьомкінських пригощень, їх квапно тягли за ноги у завулки, скидали вбитих і потоптаних у рови; феєрверки зміями звивалися над Невою, а коли запала глупа ніч, з Двірцевої набережної при світлі факелів потяглися до Таврійського палацу червоні карети в гербах — то їхала сама матінка привітати звитяжця Другої московсько–турецької війни.

Франти в чорних оксамитових каптанах і лосиних панталонах, красуні зі зачісками, схожими на кошики, гвардійці в трикутних капелюхах, придворна знать з напудреними буклями — сотні гостей князя Таврійського поштиво розступилися, утворивши для її величності прохід через всю незмірно довгу залу до трону. Цариця йшла в супроводі статс–дам і юного пухкогубого фаворита Зубова; назустріч вийшов Потьомкін, високий і суворий, одягнутий у шарлатового кунтуша, слуги несли за ним важкого, обліпленого діамантами капелюха і фельдмаршальського жезла, увінчаного лавром; князь ішов гордо, пронизуючи злим оком гостей, та вже не млів перед ним жоден погляд, князь навіть зауважував в очах дворян глузливі блискітки, рука ще сіпалася, щоб мимохідь зірвати з грудей того чи іншого зухвальця ордена або хреста, та зробити цього Потьомкін нині вже не важився, бо назустріч йшла Катерина в супроводі ненависного Зубова, що не з його, князевої, волі вліз до царициного алькова, і про це знали всі тут присутні, а тому до нового фаворита були звернені запобігливі, поштиві й улесливі погляди.

Потьомкін ще не міг погодитися з тим, що його карта бита, він сподівався нинішньою помпезністю покорити зрадливу коханку, але з кожним кроком та надія згасала, і вбивав її не погляд Катерини, що повільно наближалася до нього, а зловтішний вигляд тисяч гостей, що вже не боялися князя. Він зрозумів, що цей бенкет буде в його житті останнім.

На хорах пролунала італійська кантата, і здригнувся Потьомкін, бо почулись йому в ній реквіємні ноти, і слова кантати стосувалися тільки його:

Хто надоумив Сарті виконувати саме нині цей твір, ніби він заздалегідь підготувався до панахиди по своєму годувальникові? А хор ридав:

Це йому співають лебедину пісню, зрозумів Потьомкін; він вклякнув перед царицею, припав до її руки, і вперше побачили ті, що протягом двох десятків років боялися ненависного Циклопа, сльозу на його обличчі.

Лакей підніс Катерині й Потьомкіну повні келихи вина, князь підвівся і чекав на останнє слово повелительки, він ще мав крихту надії, що й цього разу цариця здивує заздрісників несподіваною ласкою до старого друга, але її погляд був холодний, і вона сказала, підіймаючи келиха:

— П’ю за вас, вірний слуго імперії, звитяжцю й лицарю, і благословляю вас на дальші ратні подвиги. Думаю, що тільки ви, Григорію Олександровичу, можете довести до переможного кінця велику битву над Дунаєм. Бажаю вам щасливої дороги!

Вона надпила вина, віддала келиха лакеєві й, не оглядаючись, подалася у кінець зали, де стояв приготований для неї трон.

Натовп придворних ринув услід за нею й Зубовим, Потьомкін залишився сам. Він тримав у руках непочатого келиха, приглядався до рубінового напою, що переливався у світлі свічок кольорами найдорожчих коштовностей, і прошепотів:

— Чи є на світі людина, щоб була щасливіша за мене? Немає… У мене було все, чого бажав, мої бажання сповнялися ніби за допомогою чарів… Хотів чинів — мав чини, любив карти — програвав незліченні суми, бенкети давав величні, маєтків моїх не об’їдеш, ніхто не має стільки коштовностей, скільки маю їх я. Усі мої пристрасті сповнялися, наче в казці… — Він дивився на келиха, стискав його великою долонею; скло тріснуло, вино потекло по рукаві шарлатового кунтуша.

Та на це вже ніхто не звернув уваги.

Бенкет закінчився перед досвітком, Григорій Олександрович у чорній опанчі, накинутій на плечі, провів царицю до карети. Поцілував її в руку, вона підбадьорливо усміхнулася до нього, і він тепер уперше помітив, що в неї гнилі зуби; глянув на обличчя Зубова і зловтішно зрадів, що цей хлюст за владу і гроші мусить цілувати гнилозубого рота порфіроносної коханки. Карета рушила й зникла в темних провулках.

Потьомкін вдивлявся у сиву суміш темряви зі світлом, що залягла над містом, і йому згадався інший світанок, коли він, вахмістр кінної гвардії Преображенського полку, стояв на чолі свого плутонгу біля паперті церкви Різдва Богородиці і, сповнений зухвалих бажань, чекав на появу молодої цариці. Промайнуло, мов дим. Нема. Скінчилося. Глянув на сіре небо: далека передсвітанкова заграва вибілювала рідкі хмаринки, і враз він побачив видіння і злякався, що починає марити: між двома хмаринками на небі вимальовувалася голова апостола Петра, того самого, якого зрів на картині

Алімпія Голика: святий, глузливо посміхаючись, дивився в далину — на весняну землю, на мирних звірів, на тихі води — на той рай, якого йому, сильному світу цього, побачити не судилося.

— Ваше сіятельство… Ваше сіятельство! — чиєсь благальне скигління розбудило князя зі задуми, він глянув перед собою, на землі лежала пластом якась людина й тяглася руками до його ніг.

Потьомкін бридливо відкинув ногою плазуна.

Але той підвівся, вимащений у болото, й простягнув руки до вельможі:

— Ваше…

Князь сахнувся, він упізнав товстуна з обвислими жирними щоками — це був його колишній блазень Сенька Трещокін.

— Звідки ти тут узявся, огидо!

— Помилуйте, князю! Поверніть мене до себе… Я не хочу більше дворянства, блазневі краще живеться, ніж записаному до тих книг…

— Але що сталося, чого ти тут?

— Якби ви мені були тоді сказали: «Сенько, ти ще не знаєш, що дворянином не так легко бути. Там треба вміти триматися на людях, там треба бути готовим і до небезпек, а біля мене, дурний ти Сенько, ніхто нічого тобі не зробить: лай царя, хвали царя — блазневі все прощається, і їсти йому дають скільки захоче…» Чому ви мені цього не повіли, ваше сіятельство?

— Та чи скажеш ти, нарешті, дурню, яка нечиста сила тебе сюди принесла?

— Бомага, бомага прийшла зі Сенату, мене позбавили дворянства…

— За віщо?

— Супостати погубили. Прийшли вночі, відшмагали й розписку примусили написати, що мене бито. Зганьбив я, зганьбив дворянське звання… каюся. Вони, нехристи, ту мою розписку до Сенату послали, а оце недавно зі Сенату бомага прийшла, а в ній сказано, що я з дворянства виписаний, бо не може бути дворянином той, який признався, що його кріпаки відшмагали…

— Відшмагали, кажеш? — зареготав князь і подумав: «І мене теж, Сенько, виписано з книг, скінчилося наше…» — Відшмагали його, цяцю!

— Пожалійте бідолаху, князю, — далі благав Трещокін. — Ви ж мене блазнем сотворили, навчили діла, до якого я годжуся. Прийміть знову до себе, будьте милосердні, я ж їсти хочу!

— Всі хочуть їсти, Сенько. Але ти не знаєш одного закону: блазень може стати в нас дворянином, але дворянин, якого виписали з книг, хіба лише серед гівновозів пристанівок собі найде. Котися туди. І не побивайся; не ти один такий на світі.

Потьомкін сплюнув на Трещокіна і зайшов до палацу.

Із Галаца виїхала карета. Потьомкін у товаристві графині Браницької і старого доктора Массо, що тепер ні на хвилину не спускав ока з неврівноваженого пацієнта, рушив до Яс на мирні переговори.

У відкритому степу Потьомкін звелів зупинити карету. Він раптом зжовк, весь трясся у лихоманці, Браницька наказала машталірові повертати назад, просила князя сісти до карети, та він, не оглядаючись, пішов уперед сухими солончаками, машталір побіг за ним і зупинився на смерть переляканий: князь розпростер руки і, скрикнувши: «Тяжко мені!», упав обличчям на потріскану солону землю.

Розділ одинадцятий

Народ жадав крові. Не простої — королівської. Паризький квартал Маре стугонів під тисячами ніг, клекотів, ревів: народ хотів на власні очі бачити, як проллється на сніг кров вінценосця.

Озброєні гвардійці, стримуючи натовп, оточили подвійним ланцюгом монастир рицарів–тамплієрів, перетворений революційним урядом на тюрму. На подвір’я тюрми Тампль було дозволено увійти лише членам Конвенту й представникам чужих країн.

Посеред двору стояла нехитра, а все–таки своєю конструкцією продумана машина у вигляді рами з підвішеним угорі плоским лезом. Підніжжя рами дощане, з глибоким жолобом, куди повинна скотитися голова і стекти кров страченого.

— Хто винахідник цієї шибениці? — тихо спитав у Шарля Павло Любимський, не відводячи погляду від жолоба. — Яка педантичність…

— Жан Гільйотен, лікар.

— Лікар? Дивно… — Любимський глянув на Шарля, схопив поглядом ще кілька облич, він був уражений виразом безпощадності цих людей.

— Так, лікар, — відказав Шарль з притиском. — Цей винахід вилікує Францію. Якщо його запозичать інші народи, то поздоровшає світ.

— Можливо… А все–таки дивно, що лікар.

— Стаєте м’якотілими, козацькі нащадки, — Шарль скоса глянув на Павла. — А з м’якотілих легко робити фарш. Погляньте он на того чоловіка в коричневому сурдуті й високих ботфортах: він теж, як і ви, кривиться, дивлячись на винахід Гільйотена, і йому й на думку не спадає, щоб позичити цю машину в нас, повезти на свою батьківщину і приволокти до неї найбільшого злочинця його нації — короля.

— Хто він?

— Начальник Польського еміграційного центру генерал Костюшко.

— Це той, що прославився у війні американських штатів проти англійців? Що він тут робить?

— Той самий. Великий муж, гарячого запалу, неабияких військових здібностей, а розуміння революційних засобів у нього не вище, ніж у першого–ліпшого шляхтича. Приїхав просити в Конвенту грошової допомоги для повстання у Польщі. Дванадцять мільйонів ліврів просить. Це дуже велика сума, але Конвент відпустив би, якби…

— Якби що? — приквапив зацікавлений Павло, коли Шарль примовк.

— Костюшко готується до шляхетського повстання, так і сказав — за шляхетську рівність. Конвент не дасть ні гроша на таку революцію. Його запросили на страту нашого короля: може, зрозуміє, за кого і проти кого треба починати боротьбу.

Втім, серед гурту людей, що стояли на подвір’ї тюрми Тампль, прошелестіло: «Ведуть!». Усі повернули голови в бік темної нори, що пробила товщу мурів до тюремного черева; скреготнули ґратчасті ворота, стражники вивели під руки кволу людину в білому, у в’язня підгиналися ноги, і стуманіле його обличчя не виражало нічого, крім тупого тваринного страху. Людина в білому навіть не опиралася, коли її підштовхували до помосту гільйотини, коли зв’язували й клали вниз обличчям; хтось там щось говорив — певно, зачитували вирок, — потім почувся короткий пронизливий скрип, глухий стук, і голова страченого покотилася у жолоб.

Це відбулося надто просто у своїй жорстокості: січневого дня 1793 року був уперше стятий на європейському континенті король, Франція стала республікою, і Любимський подумав, що такі злочинці повинні виходити на плаху в порфірі, у тих регаліях, в яких вони коїли злочини, а не в одязі звичайного в’язня, до якого мимоволі виникає співчуття.

Народ бажав бачити королівську кров на снігу, він ревів перед мурами тюрми; свідків королівської смерті вивели таємним ходом на тиху вулицю кварталу Маре.

Костюшко, заклавши за спину руки, звернув у безлюдний провулок. Любимський дивився йому вслід, Шарль діткнувся рукою до Павлового плеча.

— Коли рушаєте в дорогу, Полю?

Аж тепер, цієї миті, Павло чітко усвідомив, що після багатьох років він таки повертається на рідну землю, що це вже не мрія і не сон, а реальність, і збагнув, що за довгий час мусив змінитися і його край, і люди, і — напевно — Уляна, бо ж змінився й він сам; і в одному моменті засумнівався Любимський: чи добре чинить, чи зможе вже бути потрібний там, чи насправді потрібні йому люди, які — там; він якийсь час відсутньо дивився на Шарля й відчув, як у кишені сурдуту тяжить шматок заліза, той шматок, яким він продовбав стіну тюрми. Сказав після мовчанки:

— Днями рушаю. І я вже не Поль і не Любимський, а французький аристократ, що втік з революційного Парижа, Жюль де Ваттель.

— З надією їдете?

— З надією, що живитиме нас, можливо, ще цілі сторіччя. Не вірю у близьку москвинську революцію. Вона ще й не зачалася у лоні імперії. Спочатку мусить визріти своя революційна думка. Спершу був Руссо, аж потім Бастилія. Але я повинен бути там як свідок Французької революції. Можливо, буду комусь потрібен.

— Прощавайте!

Вони обнялися, Павло повернувся й пішов услід за Костюшком. Квапився, щоб наздогнати його: може, це сама доля звела їх на подвір’ї тюрми Тампль — представників двох народів, які там, на батьківщині, повинні стати пліч–о–пліч у спільній боротьбі.

Лапатий сніг витрушувався зі свинцевих хмар, густа пороша повільно опускалася над містом білим туманом. За густою молочною поволокою можна було почуватися відокремлений од світу, навіть якщо поруч ходили люди і з–над Сени долинали гомін та бадьорі співи. Костюшко брів вулицею, мов самотній подорожній на безлюдді, брів тяжко, наче той обов’язок, який узяв на себе, зматеріалізувався і тиснув до землі непосильним тягарем.

Немає більше Польщі, її роздерли хижаки з примежних країн, її розпродали рідні сини так ганебно, що й за тисячу років далеких нащадків пектиме сором. Як низько впала національна мораль, коли ті, що називали себе вождями нації, зважилися покликати на допомогу чужоземне військо і йти з ним проти своїх, аби лише не втратити посад і маєтків… Гільйотини; гільйотини на них! Для Браницького, Щенсного–Потоцького, для Ржевуського — за Торговицьку конфедерацію, що запросила царське військо воювати проти конституційної Польщі. Але скільки б то шляхтичів залишилося у краї, коли б до гільйотини підвели всіх, хто продався за гроші й маєтки… З ким тоді воювати? Послухати поради Конвенту, взяти гроші й підняти посполите хлопське рушення? Залити кров’ю весь край і збудити до життя нового Костку Наперського, і дати можливість новій Коліївщині підвести голову? Чи не стане така війна ще страшнішою загибеллю для Речі Посполитої?

Річ Посполита. Res Publica… Нині у Франції стято голову королеві і встановлено республіку, якої злякався весь монархічний світ. А Польща називала себе так споконвіку. І нікого ця назва не тривожила, бо за нею стояла монархія. Коли ж конституцією проголошено Польщу спадковим королівством і в цьому проголошенні почувся подих революційності, спадкова монархиня Катерина II вислала військо на Варшаву, щоб рятувати «республіку» Браницьких, Потоцьких, Ржевуських. Не назва лякає тиранів, а її зміст.

Якою має стати Польща, коли боротьба увінчається перемогою? Такою, як нині Франція — з темним натовпом і гільйотиною?

Крізь густий туман чутно було позаду кроки — хтось наздоганяв його, непрошений, чужий і не потрібний йому цієї миті. Костюшко зупинився, оглянувся, до нього підійшов високий чоловік зі сивими скронями.

— Я прошу пробачення, пане генерале, — заговорив незнайомий польською, — за те, що заважаю вам побути на самотині. Але мені не хотілося пропустити єдиної, можливо, нагоди порозмовляти з керівником майбутнього польського повстання.

— Ви хто такий? — спитав Костюшко насторожено і з нехіттю.

— Я український емігрант, завтра–післязавтра повертаюся на батьківщину — від Конвенту.

— А–а, пардон… — нехіть на обличчі Костюшка змінилася зацікавленістю. — Ви отримали від Конвенту гроші?

— Конвент субсидує реальне діло, а не ідеї. Він може субсидувати вас, і тому я хотів…

— Конвент субсидує тільки посполите хлопське рушення, — перебив Костюшко невдоволеним тоном. — А хто вас уповноважив вести перетрактації зі мною — комітет, еміграційний центр? — запитав по хвилі й пішов уперед із закладеними за спину руками.

Біля мосту над Сеною крізь порошу проступила фігура Генріха IV. Перед пам’ятником стояв гурт людей, вони тупцювали на снігу, тримаючи в руках листівки, і, похитуючись у такт бадьорій мелодії, розучували слова «Марсельєзи».

— А цих хіба хтось уповноважував руйнувати Бастилію? — Любимський показав рукою на гурт французів. — Я говорю від свого імені, мене цікавить ваше ставлення до українців. Проблема польсько–українського єднання у боротьбі може постати кожної хвилини. Конвент, що покладає надії на українське повстання, посилає мене туди емісаром. Я хотів би дізнатися, чи ваша програма передбачає можливість такого єднання?

— У польській повстанській армії будуть сформовані українські бригади. Вони вже колись, за моєї молодості, були у складі дивізії, якою я командував. Одягалися у козацькі строї, мали своїх начальників, їх нагороджували орденами.

— А за що воюватимуть у вас українці?

Костюшко сповільнив ходу, якийсь час мовчав, обдумуючи відповідь.

— За відновлення у колишніх кордонах Речі Посполитої, в якій українці будуть зрівняні у правах з поляками.

— З тими поляками, що залишаться в рабстві? — з притиском спитав Любимський.

— Хлопи отримають широкі пільги, з цього приводу вже готується універсал, — ледь роздратовано відказав Костюшко.

— Пане Костюшко, — зупинився Любимський, — якщо маєте час… Дякую. Отже, я хочу вас запитати… Ви, очевидно, визнаєте за народами, як і за окремими людьми, право рівності. Карлик і гігант — з однаковою гідністю люди. Маленьке королівство й велика монархія мають однакове право на існування. Тим більше право рівності не може викликати жодного сумніву, коли йдеться про людей чи про нації, що однакові за величиною. Що ви думаєте про суверенність українців?

— Суверенними можуть бути ті народи, що мають своє політичне начало, — знизав плечима Костюшко.

— Ви ототожнюєте народ з державою. Але ж і без політичного начала існують люди, що складають націю, і вони теж прагнуть волі.

— Ви мусите розуміти, що існують закономірності чи випадки, які ставлять один народ у залежність від іншого…

— Як поставлена нині Польща в залежність від Московії.

— Не зовсім так. Московія порушила спокій суверенної нації, і ми починаємо війну на свій захист. А війна підлеглих народів — це бунт, що юридично заслуговує на покарання.

— Війну Хмельницького ви теж вважаєте бунтом?

— Так. Великим бунтом. Врешті, і Хмельниччина довела, що українці не можуть бути суверенними, бо, вийшовши з–під польської залежності, потрапили в залежність московську.

— Хмельницький увійшов у рівноправний союз із Московією. Інша річ, що ту рівноправність порушили московські царі, як сьогодні і вашу… Та не будемо заходити в історичні нетрі. Я вислухав вас і тепер хочу спитати: який сенс українцям підтримувати майбутнє польське повстання? Адже козацькі бригади напевно будуть створені і в московському війську, яке воюватиме проти вас.

— Українці в новій Польщі згодом отримають такі права, яких вони ніколи не здобудуть у кріпосницькій Московії.

— У це важко повірити: Україна добре пам’ятає польське панування. Але припустимо, що буде так, як ви обіцяєте. Тоді українська нація залишиться навіки роздертою поміж ворогуючими державами, і згодом з неї утворяться дві народності, що ворогуватимуть поміж собою. Я гадаю, що краще всім залишатися на одному боці.

— Яку ж користь матимете з об’єднання під царським скіпетром?

— Об’єднаний народ має ту перевагу над роздрібненим, що помножується його потенціал. Об’єднання дасть можливість українцям консолідуватися з москвинами у спільній боротьбі проти царизму, взаємозбагачуватися досвідом боротьби і в цілісності постійно відчувати свою вагу, координувати свої фізичні й моральні потужності… Я бажаю успіху вашій боротьбі. Проте гадаю, що перемогу здобудете лише тоді, коли ви, поляки, визнаєте за сусідом те право, за яке боретеся самі. Дякую вам, пане генерале, за виявлену мені честь розмовляти з вами.

Любимський уклонився і попрямував до Манежу, де засідав Конвент.

Буассі Д’Англя чекав на Любимського у своєму кабінеті.

— Ну ось, настала пора, мосьє… мосьє де Ваттель, — професор пригладив руками волосся, схилив набік голову, придивляючись до Павла, наче вивчав, чи готовий він йти в Україну емісаром від революційної Франції. Вираз Павлового обличчя, видно, заспокоїв його, він підійшов до дверей, що провадили до сусідньої кімнати, відхилив їх. — Мосьє П’єр, заходьте.

До кабінету увійшов кучерявий брюнет років за тридцять. Він спочатку обдивився Любимського, потім підійшов до нього, кивнув головою.

— Петро Васильович Капніст, із Полтавщини, — промовив українською, і Любимський здригнувся від несподіванки: він багато років не чув рідної мови, і прозвучала вона для нього, немов забута й раптом згадана колискова пісня; терпкий клубок підкотився до горла, Павло опанував себе і відказав французькою:

— Дуже приємно, мосьє.

Буассі Д’Англя усміхнувся, торкнувся ліктя Любимського.

— Перед цією людиною конспіруватися не треба. Він під виглядом мандрівника приїхав минулого року до Франції просити в революційного уряду грошей на випадок повстання в Україні.

— А хіба там?..

— У селі Турбаях, може, чули, — заговорив Петро Капніст, — три роки тому спалахнув серйозний бунт. Я поміщик зі сусіднього села Турбайці… Яке становище там сьогодні, не відаю. У всякому разі, ми поїдемо туди. В Обухівці біля Полтави наїздами живе мій брат, поет Василь Капніст, автор славнозвісної у Росії «Оди на рабство», що ходить у списках по руках. Не чули про такого? Ми поїдемо до нього, познайомитеся…

«Ми поїдемо… — спалахнуло полум’ям у мозку Любимського. — До України!» Та він згадав своє нове прізвище й безнадійно махнув рукою.

— У мене ж пашпорт до Петербурга…

Буассі Д’Англя з цікавістю дослухався до незнайомої мови, репліку Любимського зрозумів, підняв руку.

— Я тому і звів вас, щоб ви їхали разом. Ваша дорога пролягатиме через Відень. Мосьє Капніст знає, що робити. Головне, щоб ви у Відні зустрілися з французьким емігрантом, зрадником революції Арманом Рішельє. Він вхожий до московського посла Андрія Розумовського, а той може видати вам потрібні документи. Що ж, у дорогу, колеги!

Арман Рішельє вивів білого шахового коня на допомогу слонам, що атакували чорного короля. Спитав украдливо:

— А як ви тепер оцінюєте ситуацію, пане Андреасе?

— Незавидна, незавидна… — відказав Андрій Розумовський, не підводячи голови з–над шахової дошки. — Мат за два ходи. Але ваш мат, мосьє! — Він поставив туру позаду невинного, здавалось, пішака, що підкрався до білого короля, і повторив голосно: — Мат!

Розумовський любив вигравати. В молодості він зневажав спокій, шукав пригод і часто програвав. Та роки, а мав він їх уже понад чотири десятки, і ще становище повноважного московського посла у Відні втихомирили його буйну вдачу. Колишній коловодник і франт, що зводив з розуму петербурзьких красунь і саму царицину невістку Наталю Олексіївну, юний дипломат, що спокусив неаполітанську королеву Кароліну й після любовного скандалу був переведений до Стокгольма, нефортунний військовий аташе у Швеції, котрого за пиятику вигнав з країни король Густав III, нарешті вгамувався, одружившись недавно з австрійською графинею Єлизаветою Тун — першою красунею Священної Римської імперії.

З того часу він не любив програвати навіть у шахи. Отримавши від Катерини II Володимирську стрічку, а від імператора Франца II золоту табакерку вартістю у шість тисяч дукатів як нагороду за дипломатичну звинність у справах Третього розподілу Польщі, Андрій Кирилович боявся навіть згадувати про ті часи, коли його за любовні інтрижки гнали по черзі то з Петербурга, то з Неаполя, то із Швеції. Статечність і стриманість стали не лише зовнішніми прикметами міжнародного діяча, вони увійшли у психологію Розумовського: колишнього бешкетника й гульвісу дратували тепер бали, раути і навіть невинні вечірки в покоях його молодої дружини, на які вона запрошувала своїх друзів і закордонних гостей, пригощаючи їх залишками з гучних офіційних бенкетів.

Однак ті так звані «вечері з чотирьох курячих ніжок» у посольському домі були дуже популярні серед віденської знаті, а особливо серед чужинців — членів посольських місій та емігрантів, усяк бо хотів зблизитися з впливовим московським дипломатом, а ще побути в товаристві чарівної графині Розумовської. Бували тут і музики, митці та композитори. Вечері розпочиналися втаємничено, буцімто в секреті від Андрія Кириловича: хтось із гостей ставав на варту біля вхідних дверей і доповідав про прихід графа. Тоді заставлені столи швидко застеляли скатертинами, до кімнати пана Андреаса висилали посланця, що повинен був з ним пити вино, програвати йому в шахи і щось веселе розповідати. Коли до господаря повертався добрий настрій, він дозволяв знімати зі столів покривала, заходив до гостей, знайомився й іноді сам веселився з ними аж до ранку.

Сьогодні напросився розвеселяти графа Арман Рішельє[45]. Атакуючи противника, він бачив підступного чорного пішака, та вдавав, що не помічає його: Арманові потрібен добрий настрій господаря. Серед гостей графині присутній був багатий емігрант з Парижа маркіз Жюль де Ваттель, що хоче допомогти Рішельє здійснити його задум.

Нащадок знаменитого кардинала, запеклий рояліст, Арман Рішельє — колишній поручик драгунського полку, що стояв під Седаном, облишив службу, переконавшись у бездарності свого короля, який у жовтні 1789 році на вимогу Установчих зборів погодився переїхати з Версаля до Парижа. Він покинув маєток і виїхав до Австрії. Звідти перейшов до Суворова під Ізмаїл і відважно бився за наймогутнішу в Європі монархію, потім повернувся знову до Відня зі зухвалою ідеєю в голові. Московію наводнювали французькі емігранти, що проциндрювали своє золото в Петербурзі й Москві, Арман же бачив у них реальну контрсилу, що може вдарити по революції. Треба лише зібрати їх докупи. Він задумав за допомогою Розумовського поселити емігрантів у Новоросійському краї між Азовським морем і річкою Бердою, стати губернатором емігрантської колонії і створити французький ударний полк, який в авангарді московського війська вирушить на Париж, коли цариця розправиться нарешті з Польщею й вишле, як обіцяла, свої сили проти збунтованої французької черні. Гарячий прихильник династії Бурбонів шукав серед емігрантів, які пропливали через Відень, однодумців, проте даремно. Маєтні втікачі й думати не хотіли про подібне заслання, вони воліли товктися у Петербурзі біля двору, жирувати й розчинятися у чужорідному морі. А днями російський мандрівник Петро Капніст, з яким Арман познайомився ще у Франції, привіз до нього маркіза Жуля де Ваттеля, що хоче підтримати цей задум. Пан Андреас повинен видати йому проїзні документи до Новоросії.

У сусідній кімнаті притишено звучала музика, то фрау Єлизавета грала на клавікорді.

— Мат! — покотився густий сміх Андрія Кириловича, він підвівся з–за шахового столика — зараз відхилить двері до покою, де тихо сидять гості й, певно, не зводять очей з його дружини–красуні, й скаже своє: «Та вже Бог з вами!»

Арман Рішелье завбачливо заступив йому дорогу.

— Пане Андреасе, там сьогодні двоє із Франції, вони згодні мені допомогти.

— Та добре, добре, але спочатку я повинен їх побачити.

Обидва зайшли до зали, музика стихла, тендітна у прозорій білій туніці фрау Єлизавета, зробивши кокетливого кніксена, уклонилася графові, Розумовський поцілував її в щоку й попрямував до гостей.

— Барон Людвіг ван Бетховен, — підвівся червонолиций юнак із великою патлатою головою. — Клавесиніст… Проскочив через лінію фронту, коли французькі війська підступили до Бонну. Прошу вашого покровительства.

— Спочатку послухаю вас… — Розумовський підійшов до молодого чоловіка в довгому кунтуші з відкидними рукавами. — А–а, вітаю родаків! Ви давно з Польщі?

— Давно, — холодно відказав шляхтич. — Служба наша така. Дозвольте відрекомендуватися: неіснуючої Речі Посполитої надзвичайний і повноважний посол в Англії Міхал Огінський.

— Боже мій! Композитор Огінський? Чекайте, але ж до нас дійшла була чутка, що ви втопилися ще минулого року, перепливаючи Ла–Манш. Що за безглузді плітки?

— Я недавно читав в одній віденській газетці, що музика Огінський застрелився через нещасливе кохання. Проте я збираюся загинути на польській землі.

— Загинути?

— Або перемогти. Я приїхав до Відня, щоб розшукати Костюшка.

— Будьте розсудливі, пане посол, — Розумовський поклав на рамено Огінському руку, той делікатно звільнив себе від дружнього жесту. — Гарячі голови задумали залити ваш нещасливий край кров’ю замість скористатися з дружньої допомоги її величності. Польща, роз’їдена чварами, не в силі поки що сама встояти перед західними сусідами. Любіть її і дайте їй можливість зміцніти під скіпетром нашої цариці. Не вірте Костюшкові, вашмость, не слухайте лжепророків…

— Спасибі за пораду, пане Розумовський, — по худих щоках Огінського пробігли жовна. — Я зворушений вашою турботою про мій край. Але звідки у вас така впевненість, що царська неволя нам миліша від цісарської, наприклад? Ми не хочемо чинити жодної мирової з осадниками на своїй землі і будемо їх жертовники руйнувати.

— Ви прийшли до мене, щоб кинути виклик? — нахмурився Розумовський.

— Користуючись правом посольської недоторканності, яке ще охороняється в Австрії, я хочу через вас скласти свої посольські повноваження польському королеві, якого уряд Московії інтернував у Гродні, примусивши його підписати трактата про розподіл Польщі.

— Я перекажу, — коротко відказав Розумовський.

Поруч з Огінським стояли Павло Любимський і Петро Капніст.

— Маркіз Жюль де Ваттель, — поклонився Павло.

Розумовський переглянувся з Арманом Рішельє, той кивнув головою.

Фрау Єлизавета підпливла до чоловіка, узяла його під руку.

— Ох, нарешті закінчився цей нудний церемоніал знайомства. Андре…

— Так, так, дорога, звичайно! — махнув рукою Розумовський. — Розстеляйте столи, наливайте вина, Бог з вами. — Коли гості порозсідалися за столом, він підняв келиха, мовив до Любимського: — Вип’ємо за пам’ять вашого доброго короля. Стався жорстокий злочин, що забруднив літопис французької нації, до якої тепер зараховують пекельну орду черні.

Любимський надпив з келиха, спідлоба глянув на Розумовського, сказав:

— Наш дорогий король, вічна йому пам’ять, не зумів стати вище за корону, тобто обійтися без неї. Видно, звання короля може носити кожен, кому воно передається у спадок, звання ж людини можуть носити тільки вибрані.

— Не розумію вас, — насторожився Розумовський. — Невже вам, маркізові, не жаль… У ті злопам’ятні січневі дні навіть Польща вдягла жалобу.

— По собі вдягла жалобу, ваша світлосте, — кинув Огінський.

— Останнім часом, готуючись у дорогу і їдучи сюди, — провадив далі Любимський, — я мав час думати. Мені згадався один епізод з античної історії… Спартанський цар Феопомп по тому, як був запроваджений виборний орган — ефорат — для контролю влади, вернувся додому, і дружина сказала йому: «Ви залишите своїм дітям зменшену через вашу помилку владу». — «Правда, — відказав цар, — вона буде менша, зате міцніша». Крайня необмеженість влади, ваша світлосте, спричиняє крайні бунти. Гіркий досвід Франції повинен би примусити правителів дбати про те, щоб любов членів нації до батьківщини ототожнювалася з любов’ю до держави.

— Ну, ну, — похитав головою Розумовський, — як бачу, навіть аристократів торкнулося якобінство.

— Воно торкнулося усього світу, графе, а особливо нас, французів, і нам нині треба думати над тим, чому ми змушені були покинути батьківщину.

— Ця біда минеться, щезне, як мильна бульбашка, мосьє. Усі держави Європи солідаризуються перед загрозою розрухи, вони не залишать Францію в біді самотньою.

— О, ваша зворушлива турбота!.. Про Польщу, про Францію. А Франція, як бачите, бажає тієї самотності. Про це свідчить хоча б той факт, що вона так скоро вибила зі своїх земель пруссаків та австрійців, що йшли визволяти її від черні. Сама ж бо хоче дати раду у своїй хаті.

— Дивно чути від вас такі слова, маркізе, — дивувався Розумовський. — Адже не хтось там, а ви самі постраждали.

— Так, мені особисто було б вигідніше, коли б перемогли прусські війська. Проте, не оцінюючи подій з погляду свого становища, я повинен визнати за будь–якою нацією право робити у своєму домі свій лад.

— Панове, панове, — перебила розмову фрау Єлизавета, огортаючи грайливим поглядом французького гостя, — чи не можна б хоч хвилину без політики?

— Маєш рацію, люба, — Розумовський перехилив келиха. — Адже серед нас музики. Пане Людвігу, — звернувся до Бетховена, — продемонструйте нам своє уміння.

Бетховен підвівся, сів за клавікорда, і тиха кімната затремтіла від мажорних акордів, за якими покотилися у бойових ритмах маршові інтонації; гостей приголомшила розлючена музика, в якій відчувалися ноти Руже де Ліля і Мегюля[46], але була ця імпровізація зовсім оригінальна, нова, вона бентежила й будила від сплячки.

Обличчя Бетховена почервоніло, він сам ще не усвідомлював, кого й куди кличе своєю музикою, власне творіння вихоплювало і його самого із застою й непевності, він грав і відчував, як від бадьорих звуків музики очищується душа, ніби залізо від окалини під молотом. В останньому акорді Бетховен закам’янів над клавішами, втонувши в бурі звуків.

До розхристаного юнака підійшов Огінський, обійняв його.

— Дякую, маестро. Тепер я знаю… Нині не до салонних мініатюр.

— П’ю за вас, пане Людвігу! — патетично вигукнув Розумовський. — Ваша музика запалює до бою. Я відрекомендую вас імператорові. Йому сподобається така музика.

— А він, бува, не злякається її? — спитав Огінський.

— О ні, австрійський імператор войовничий.

— А якщо така музика долине спершу до войовничих противників?

— І таке може статися, — погодився Розумовський. — Музика — не вірш, що має конкретного адресата… Але все залежить від пана Бетховена — кому він захоче присвятити свою музу. Та поки що йому без мецената не обійтися. Я послав би вас до Петербурга, юначе. Росія уміє шанувати таланти.

Бетховен мовчав. Озвався Любимський:

— Можливо, й так. Однак вона ще довго не знатиме, які таланти розцвіли, а які змарнувалися біля царських палаців…

— Ви надто ущипливі, маркізе, — скривився Розумовський. — Шукаєте у нас притулку, а…

— Я намагаюся бути справедливим. Втрата маєтку не повинна заважати дивитися на речі тверезо. Франція теж не краща: чи ж могли в ній жити Вольтер, Руссо?

— О, тепер могли б!

— Але вже немає їх… Я не ідеалізую Англію, проте у тій країні Ньютон був обсипаний нагородами ще за життя, а по смерті покладений до королівської усипальниці. Чи не так, пане Огінський? Ми ж не можемо подібним похвалитися. Наші королі й ваші царі, боячись світла, не раз убивали науку й мистецтво в зародку.

— Ви вчений? — запитав Розумовський.

— О ні, я був власником розважальних закладів у паризькому кварталі Маре, недалеко від тюрми Тампль…

Розумовський подумав, що маркіз просто знервований пережитим і тому такий колючий.

Фрау Єлизавета стояла перед Бетховеном, молитовно склавши руки, — упрошувала його заграти ще раз. Крізь білу туніку просвічувалися її голі плечі, глибоке декольте відкривало пишні груди, була вона вродлива й незмірно зваблива; Любимський дивився на неї, бачив її красу і дивувався, що більш його не ваблять навіть ці принади; графиня помітила погляд маркіза, примружила очі, але Павло не бачив цього натяку. Його просто більше не було в цих краях.

Бетховен відмовився грати. Любимський підвівся і промовив до Рішельє:

— Нам пора. Отже, я згоден поїхати на Азов до Петровська поглянути на той край, який ви хотіли б колонізувати французькими емігрантами. Я згодом дам про себе знати, і ми подамося до Петербурга на переговори з французькою общиною. Чи згоден граф Андреас видати мені документи на проїзд через Україну?

— Згоден, — відказав Розумовський. — Завтра ви їх отримаєте. Україна… Ледве–ледве пам’ятаю її. Наче в тумані… Там, у Батурині, доживає віку мій батько. Двадцять років не бачив його.

— Певно, пасічникує екс–гетьман, меди варить?

— Ви так добре знаєте звичаї того краю? Ба ні! Клопочеться над гербовником нашого роду. Дослідив, що генеалогія Розумовських йде від князя Богдана Ружинського, який у XVI столітті був запорізьким гетьманом. Не міг старий жити у столиці, все тужив за рідним краєм. Хотів було створити біля Аничкового палацу клаптик своєї Малоросії, садив тополі, верби, озера копав та все з України землекопів спроваджував, щоб мав із ким розмовляти по–своєму та міг слухати бандуру. А оце я попросив у Сенату, щоб прислали мені кріпаків на будівництво мосту через Дунай, то батько дізнався і послав до Відня хохлів з надією, що вони пригадають мені рідну мову. Старий він став…

— Я вражений патріотизмом колишнього гетьмана України. Французи цікавляться історією вашого краю, гетьманами, їхніми нащадками… — мовив Любимський. — А ви… ким ви почуваєтеся, ваша світлосте?

— Я?.. Я посол її величності.

— Чи не замало цього, пане Розумовський? — озвався Огінський. — Ким же ви станете, коли складете посольські повноваження, як, приміром, зробив це тепер я? Для мене на скрутний випадок залишилася Польща, а ви куди подінетеся?

— Вгамуйтеся, екс–после, — холодно відказав Андрій Кирилович. — Ваші діти вже інакше дивитимуться на ці речі.

— Ми розпочнемо битву, щоб цього не сталося. Можливо, програємо, зате діти пам’ятатимуть про кров батьків.

Любимський і Капніст вийшли з–за столу. Павло нахилився до Огінського, прошепотів:

— Костюшко в Парижі, я розмовляв з ним. Він повний рішучості підняти повстання.

— Дякую вам… Хто ви?

— Я французький емігрант, — відказав Любимський.

…Над Полтавою кружляли лелеки, роздивляючись з високості за рідними гніздами, чи не знесла їх зимова в’ялиця; ті, що знаходили, тихо опускалися на стріхи чи на тополі й, витягнувши довгі шиї до неба, радісно клекотіли, дякуючи своїм пташиним богам за те, що зберегли їм рідну домівку, що не дали зів’янути крилам над безкраїм чужим морем.

Любимський і Василь Васильович Капніст стояли біля приміщення губернської канцелярії, очікуючи на Петра, що зайшов до губернатора засвідчити печаттю відпускні листи для своїх кріпаків.

— Я гадаю, що це непотрібний виклик, — промовив Василь Васильович. — Губернатор, звісно, прикладе печатку: то поміщицьке право — відпускати чи продавати своїх рабів, але тут же запише його до неблагонадійних. Адже тільки що повернувся із Франції, пришиють якобінство і — по кар’єрі. Кріпакам можна дати волю й без відпускних листів. Просто треба бути до них людяним…

Любимський дивився за лелечою хмарою, і йому хотілося кликнути, запитати, може, вони бачать… Бо сам був безпорадний, бо світ такий великий, а людина на ньому — мов макове зерно. Вчора вернувся з Лубен до Обухівки, де чекали на нього Капністи, вернувся сам. Не знайшов навіть сліду по своїх рідних. Мати давно померла, в отчому домі живе хтось чужий, Чинбаревої хати нема зовсім, у Кулябчиних хоромах — канцелярія, а люди у Лубнах нові. Старі, які ще доживають віку, не впізнали його, та то й добре, а про Уляну Чинбарівну не знають нічого — зникла з дівчинкою, коли Чинбаря убили… Може, у Турбаях, там багато хто знайшов тепер притулок.

І було тихо в цьому світі, до якого він приїхав з місією від Конвенту. Люди розмовляли оглядаючись, пошепки говорили, що Турбаїв скоро не буде зовсім; оптимізм Буассі Д’Англя здавався тут наївним і смішним: в Україні ще не можна бити на сполох, бо вибіжать люди голі й сонні й спечуться живцем у вогні, в Україні треба обережно будити сплячих, щоб вони звикали вставати вдосвіта…

Любимський подумав тепер про Львів, у якому вони з Петром Капністом пробули кілька днів, про знайомство з молодим галицьким просвітителем, професором Львівського університету Петром Лодієм, що радив залишитися у Львові — тут є де докласти сил, але Павло не погодився, він мусив їхати до Московії. Що ж тепер чинити? Вертатися до Львова назавше? Але як — без своїх? Десь вони є, вони мусять бути!.. Не ділився з Капністами своїм болем.

— Петро Васильович давав мені читати вашу «Оду на рабство», — відказав по хвилі Любимський. — Вона — теж виклик… Я ось не розумію, як це вам удається: язиком сяк–так, а ділом ніяк.

— Я не знаю, хто ви, — губи Капніста ображено відкопилилися, — Петро тримає це в таємниці, але він запевняв мене, що вам можна вірити… То знайте, що це ми з братом на власний ризик ухвалили вдатися до Парижа, коли збунтувалися Турбаї. Думали… А то Турбаями й закінчилося. Кілька років гуляв по околицях якийсь самозваний Пугачов — не чутно вже, може, й спіймали. Не нині то завтра розчавлять «республіку». І я переконався, що для того, аби щось зробити, треба бути позірно лояльним, бо винюшкують твій дух і запруть перед тобою усі ворота.

— І ходитимете отак поміж ножами й самі не будете знати, чого більше вдалося вам дати людям: брехні чи правди. Я розумію: всі на геройство не здатні. Але ви вже маєте зразок мужності, до якого можна тягтися і заспокоювати свій страх усвідомленням, що комусь доводиться ще гірше. Я прочитав «Путешествие» Радищева, й запам’яталися мені його слова, що є змістом його чину й повинні стати змістом вашої діяльності: «Якщо державець спонукує тебе на зло й неправду, будь непохитний. Не бійся ні насміху, ні мук, ні тюрми, ані самої смерті. Злість мучителів твоїх розіб’ється об твою твердість. Будуть вони осміяні, а ти проживеш у пам’яті шляхетних душ во віки віків…» Ні, ні, після цієї книги ви не можете, не смієте бути такими, якими були перед нею!

На розі, недалеко від губернської канцелярії, де вешталося більше панства, сидів лірник, крутив свого нехитрого інст–румента і скиглив жартівливу жебранку на мотив «святої Варвари» — певно, уже встиг бідолаха десь запричаститися чаркою:

— Та як я був багат, то всяк був мені рад, а як став я харпак, то всяк каже: дурак; то прощай, увесь мир, я піду в монастир, кості зсушу, душу спасу, ой дайте–подайте, не мина–а–айте!

— Колись сліпці на бандурах грали та про славу, та про звитяги голосили, тепер же вони жебрають і блазнюють. Збіднів край… — Любимський підійшов до лірника, кинув йому полтиника.

— Пісня — дзеркало душі народу. Якщо душа буйна, то й пісня голосна. — Василь Васильович глянув на спотворене гіркотою обличчя Любимського. — Ви згодом зрозумієте все. Думаєте, після Радищева покотилися погроми на письменників? Ні. Навпаки, ніколи такої уваги їм не приділяли. Сталося щось зовсім несподіване і, на мою думку, найстрашніше. Я знаю, бо вхожий до оселі муз… Один популярний і, на перший погляд, вільнодумний письменник став біля літературного керма, і цариця орієнтується лише на нього…

— Карамзін, — усміхнувся Любимський.

— Ви звідки знаєте? — здивувався Капніст.

— Я зустрічався з ним у Франції, розмовляв…

— І що думаєте… Новиков, мовляв, хворіє, Фонвізін виписався, то журнали видає Карамзін; він у своєму домі відкрив салон, куди сходяться наші літературні світила, там він проповідує любов до меншого брата, висміює одописців, бідний Державін сам не радий, що підтримав його, бо молодий прогресист обізвав старого консерватором, а цариця запитує Гаврила Романовича: «Добре, а як на це дивиться Карамзін?» Спочатку думалося — леготом повіє, ба ні… Начебто й цензура не сваволить — самі письменники, боячись утратити доступ до салону, стали для себе цензорами, загнали бунтарський дух у пляшку, в літературному світі — тиша й злагода, якої ще не бувало, а до читача йде сентиментальна жуйка.

— Пишете щось? — запитав Любимський.

— Та пишу, хай йому біс. Комедію ліплю. Люту… Пишу і боюся. Боюся, що ніхто її не поставить. А ще більше — що поставлять. Лірники ми…

— А таки іншими будете, — мовив Павло. — Правда, правителі хитрують: геніальних усувають, а нездар перестали називати геніями. Створюють тепле болото, де зручно жити й квакати. Жаб’ячий хор — теж музика серед темної ночі, коли мовчать солов’ї. Але чим темніша ніч, тим світанки ясніші. Велике щастя, що в найчорніший час, коли, здається, все вже пропало, змізерніло, коли страх породжує ту найстрашнішу мовчазну зраду, для якої навіть можна знайти виправдання, з’являються мученики й кидають затурканій юрбі виклик своєю мужністю… Хай буде благословенний подвиг Радищева.

— Коли ж убивають пророків у зародку, — відказав Капніст, згадавши «Голготу» Сисоя Шалматова. — А в Україні…

— Будуть і в Україні. Народ, що дав світові Хмельницького, Сірка, Сковороду, не міг раптом аж так зубожіти, щоб плодив самих лише лірників.

З будинку губернаторської канцелярії вибіг Петро Васильович. Обличчя його пашіло, губи ще стискалися зі злості, але очі переможно сміялися.

— Приклав печать! Ходімо. Назвав мене першим у Новоросії якобінцем. А тепер веди, Василю, до Котляревського, ти ж обіцяв.

Йшли мовчки, поки не спинилися на Івановій горі, звідки видно було Ворсклу й Полтавське поле.

— Петро теж заспівав жебранку, — по губах Василя Васильовича сковзнула скептична посмішка і згасла. — Але, мабуть, і вона потрібна. Колись козаки визволяли невольників зі Скутарі й за те висіли на гаках у повний зріст. Нині їхні нащадки дають невольникам ялмужну, за що потрапляють до списків неблагонадійних. Усе змаліло. Що вдієш? А ось у цій хатині на горі живе вчитель поміщицьких дітей Іван Котляревський — молодий український лірник. Ходімо до нього.

Котляревський сполошився, коли несподівані гості стали на порозі. Він накрив книжкою рукописа, а юнак, що сидів навпроти нього за столом, сперся ліктями на папери, сторожко дивлячись на пришельців. Втім господар засміявся й кинувся обіймати Василя Васильовича.

— Спіймав? — Капніст потягнувся рукою до столу й, зауваживши збентеження на обличчі Котляревського, поквапився його заспокоїти. — Це мій брат зі своїм колегою. Будь спокійний. Скажи мені тільки, хто це в тебе в гостях, — кивнув на юнака, який все ще в напруженні сидів за столом, закривши долонями папери.

— Мій новий знайомий — із Турбаївської «республіки». Дещо мені приносить, щось у мене бере. Павло Василенко.

Любимський кивнув головою. Котляревський заметушився. Відчинив дверцята буфета, але звідти війнуло пусткою; сплеснув руками — мовляв, бідний я, немов церковна миша; сказав, червоніючи:

— Я за хвилинку…

— Сиди, не клопочися, — зупинив його Василь Васильович. — Ми ситі. Добрими ділами ситі. Мій брат Петро Кап–ніст, колишній власник п’ятисот душ, повернувся оце з Франції і, овіяний революційним вітром, наважився відпустити своїх кріпаків на волю.

— То правда? — Котляревський захоплено дивився на Петра Васильовича. — Невже… Це ж ви перший!

— Боюся, що й останній, — скрушно похитав головою молодший Капніст. — Не думаю, що за моїм прикладом підуть інші. Я лише для чистої совісті.

— Як добре сказано! — підхопив Василь Васильович. — Це ж зродилося нове поняття, утворилася нова моральна категорія, для якої я не знаходив новітньої словесної плоті, але відчував її! Та хай буде по–старому: чиста совість. Зате зміст інший — дійовий. Хто ми — шарманщики, сміхотворці і врешті–решт боягузи, але в нас заговорило сумління, і ми намагаємося заспокоїти його. Я пишу сатиричну комедію про державних злодіїв, пишу й боюся, але мушу це робити, щоб не дорікати собі потім: «Я міг, а не написав». Мій брат відпускає рабів на волю, Котляревський хоче узаконити в літературі мужицьку мову, а ви, юначе, — звернувся до Василенка, — носитесь з недозволеними манускриптами, і хоч боїтеся потрапити до лап поліції, усе–таки робите це, аби лише не шкребло вас сумління.

— То непогано, — сказав Любимський, — коли люди починають боятися самих себе більше, ніж поліцейських ярижок. — Він глянув на Котляревського й попросив: — Ви можете мені довіритися хоча б одним аркушем ваших творінь?

Котляревський зиркнув на Василя Васильовича й подав рукописа. Любимський заглибився у читання. Гортав сторінку за сторінкою, автор стояв, затамувавши подих, обличчя гостя було поважне й холодне, і в поета не витримали нерви.

— Я розумію, що бурлеск — то ще не серйозна література, шилом моря не нагрієш, — почав заздалегідь виправдовуватися, — але не знаходжу іншої форми… Я пішов за віяннями веймарського класицизму: хочу сьогоднішні проблеми втиснути у давні сюжети… Звичайно, Гете і Лессінг роблять це на рівні своїх талантів і тієї культури, що стоїть за ними. А ми лише починаємо… — Котляревський дедалі більше ніяковів під поглядом гостя, який, читаючи, раз у раз здивовано поглядав на автора й продовжував виправдовуватися: — І починати мусимо з низького штилю, щоб мати змогу торкнутися тих проблем рідною мовою… Старенький Панас Любисевич, колишній секретар Кирила Розумовського, сидить собі в Чернігові й переодягає Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки. Я ж хочу… Адже спопеліла наша Троя, шукають і досі долі троянські лицарі за Дунаєм та на Тамані…

Любимський відклав рукописа, його обличчя було суворе, та в очах іскрилася радість — є ж уже люди, що починають трясти народ опівночі, щоб той не отруївся чадом у міцному сні! — промовив:

— Та ви самі не знаєте, що робите! Самі не знаєте… Ні, пане Капніст, я бачу, що в Україні починає налаштовуватися не ліра — арфа і хтось колись на ній заграє революційного гімна! Неправда, що збіднів цей край, коли в нього забрали зброю — сила його визріває в думці. О Боже, я ж нічого не знаю… Павле, — Любимський простягнув руку до Василенка, — дайте мені поглянути на ту книжечку, яку ви й досі закриваєте долонями. Не бійтеся.

Це був товстий зошит, дрібно списаний дбайливим почерком, у ньому хтось записав історію України, скоромовкою переказуючи літописні відомості про найдавніші часи, а далі розповідь усе сповільнювалася, й важчала від роздумів над козацькою історією, і пропікала люттю за кривди, і волала до помсти за пролиту кров. Любимський читав, а крик цей був йому звідкись знайомий, наче він сам плакав колись цими самими словами.

«Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня за те єдине, що шукав він свободи й кращого життя на власній землі і мав при тому замисли, усьому людству властиві…»

Павло приклав руку до чола, і раптом йому у вуха вдарив вереск катерининського ката Шешковського: «Рівно, рівно руку!» Він закрив книжку й прошепотів:

— Хто це… Хто це написав?

На обкладинці кучерявився заголовок, виведений кириличними узористими буквицями, — «История Русов», а під ним хтось намалював іконостас, обплетений виноградом. Посередині зі самої землі виростав високий колос, над ним угорі проступали обриси людських облич, знизу до виноградних грон підповзали людиноголові дракони, вужі і ящери, цей малюнок був теж знайомий Любимському, він обвів поглядом присутніх і ще раз боязко перепитав:

— Хто це малював?

Капніст й Котляревський нерозуміюче переглянулися поміж собою, Василенко сказав:

— Ніхто не знає автора. Напевно, багата їх було.

— А художник, що прикрасив обкладинку, теж вам не відомий?

— Художника я знаю. Це Сисой Шалматов, що живе в Турбаях.

— Диви! — вигукнув Василь Васильович. — Та то ж я його туди… — він раптом замовк, побачивши, як сполотнів Любимський. — Що сталося? — спитав стривожено.

— Шалматов… — прошепотів Любимський. — Він… одружений?

— Ні, — відказав Василенко. — Але що з вами, ради Бога?

— Нічого, нічого… Я знав Шалматова.

Він довго мовчав, ні на кого не дивлячись, а в голові дзвеніло одне й боляче било у скроні: «Павле, якщо з тобою щось станеться, волос не впаде з голови твоєї Уляни…» Любимський нахилився до Василенка й запитав тремтливим голосом:

— Шалматов ніколи не згадував про Уляну… Чинбарівну?

— Про Уляну Чинбарівну? З Лубен?.. Таж вона… — Василенко замовк, побачивши, як безнадія влягається чорнотою у сиві очі гостя. — Її дочка, Христя Любимська, — моя жона…

Розділ дванадцятий

У розрідженому передсвітанковому сутінку, що понад самарською дібровою повільно й тихо, мов тінь лелечих крил, відступав на захід, почулося пугукання.

Архімандрит Тарловський схопився з лежанки. То міг був застогнати й сич, шукаючи захистку перед днем, але чуйне вухо старого вловило в цьому пугуканні щось інше, ніж пташиний стогін, добре знайоме й таке далеке–далеке, аж нереальне. Він припав до віконця: за чавунним пруттям воріт хтось стояв — високий, у сірому баєвому сурдуті, простоволосий. Отець Кирило пильно приглядався, мало не витискав чолом шибку, але впізнати не міг. Бачив лише, що пришелець досить старий: спершись на костура і тримаючи в руках солом’яного бриля, він терпеливо чекав, поки на запорізький поклик отворяться ворота обителі.

Почув це пугукання і Павло Любимський, якого давній друг — «дикий піп» прихистив ранньої весни в потаємній келії Самарського монастиря.

— Пугу–пугу, козак з Лугу, — прошепотів він і склепив повіки.

Не козакував, ніколи й не чув цього козацького кличу, проте впізнав його, як упізнають сини голос батька, якого не бачили, але достеменно знали його з розповідей матері. Було те все, та вже нема, й це пугукання хоч і защеміло рідним болем, прозвучало неприродно, ніби хтось задумав на досвітку відіграти інтермедію перед стінами монастиря.

Підвівся на лежанці, прислухався. Ще раз обізвався пугач за монастирською огорожею; Павло чекав, поки почується брязкіт замків, тупіт ніг: звуки ці завжди будили в ньому рештки надії зустрітися з ними — своїми, стертими з пам’яті й ще не баченими ніколи. Так наслуховував він щогодини, кожної миті, але минали дні і тижні, а з неіснуючих уже Турбаїв — з вигнання не повертався Павло Василенко.

…Тоді з Полтави подалися вони на Капністовій бричці до Самарського монастиря, щоб заховати там на якийсь час «французького маркіза»; Василенко по дорозі зійшов і поквапився до Турбаїв, він забере звідти Уляну й Христину — може, вдасться перебратися з ними на Тамань до козаків. На Кобеляцькому шляху зупинили бричку пікінери, та пропустили, бо вельми обурився на зухвальство ротмістра поміщик Петро Капніст, а Любимського пройняла тривога: куди ж то суне військо, чи не на Турбаї?

Павло ледве впізнав Тарловського: старий висох, мов скіпка, й мало чим нагадував колишнього «дикого попа» з Воскресенівки; архімандрит же, видно було, повірив хіба що на слово Капністові, а не у справдешню появу того самого Любимського, з яким колись складав листа до кошового отамана. Але прихисток давав він усякому втікачеві — це те одне, що міг іще робити доброго Тарловський по смерті Синельникова. З архімандритом уже не рахувався жоден можновладець, проте досі ще ніхто не насмілювався чинити обшуку в монастирі чи посилати до монастирського маєтку консистентів на постій.

Потім отець Кирило по–своєму допитав гостя.

— Був у мене слуга Савка, — маленькі зіниці бігали у прорізі примружених повік, стежачи за виразом обличчя незнайомого чоловіка, що назвав себе Любимським. — А ще звали його Панасом…

— Триниткою, — додав Павло, і розпогодилося чоло у старого.

— Так, це ти у власній подобі, — сказав Тарловський, — але впізнати тебе не можу. Буду звикати до нового.

Короткі ночі злітали в розмовах; вряди–годи старий схоплювався — тоді лише Любимський впізнавав у ньому «дикого попа», — глаголав:

— Не можна цього брати зі собою до могили! Записати все це треба…

— Може, колись, отче… Мені треба їх побачити. Без них мої думки і я — усе марне.

Василенко чомусь барився.

Проминув кінець квітня і перший тиждень травня у нестерпно–пекучому очікуванні. А коли почалися маївки, долетіла за Самару жахна звістка…

Одного ранку Тарловський боязко прочинив двері до потаємної келії й, зупинившись на порозі, мовив до Любимського, уникаючи його погляду:

— Кріпися, Павле… Ще ж бо, може, не все втрачено. Але немає… немає більше на світі Турбаїв…

До турбаївського отамана Тарасенка прибув посланець від секунд–майора Карпова, що проходив зі своїм батальйоном повз Турбаї на Гадяч. Так і так, його високоблагородіє секунд–майор просить дозволу розбити бівуака на околиці села: утомилися коні й люди. Отаман сам пішов поглянути, що то за гості, проте нічого підозрілого не зауважив: стомлені походом солдати розкульбачували коні на толоці, проганяти їх було б не по–людськи, та й чи зміг би; отаман розставив варту й повернувся до села.

Удосвіта з дніпровських плавнів вихопився вершник. Він пришпорював коня, мчав вихорем уверх понад Пслом: від Кременчука йшло військо, вслід за вершником пролунало кілька пострілів, але той уже був поза кулями.

Панас Тринитка припав до хребта коня, і згадалося тепер йому, як колись давно він так само мчав Хортицькою дорогою до Підпільненської Січі, щоб попередити Калнишевського. Чи встигне цього разу до Турбаїв?

Уже заблищала в далині турбаївська п’ятибанна церква, Панас зупинив коня і наслухав: у селі ґвалтовно лементували собаки. Він рвонув галопом з копита, звернув з путівця на шлях, минув дві перші хати й раптом оглух від пострілу. Кінь скажено заіржав, здибився і важко впав, придушуючи вершника своєю тушею.

На Панаса миттю накинулися солдати, зв’язали й повели до села.

На майдан до отаманської хати пікінери майора Карпова зганяли людей. Виводили з хат усіх — чоловіків, жінок, дітей і навіть калік. Вони виходили з клунками, торбами, поклажею. Кожному дозволено було взяти зі собою стільки, скільки міг нести.

Біля хати під вартою стояли зі зв’язаними назад руками отаман Тарасенко, суддя, писар. До них підвели й Панаса.

У натовпі зігнаних людей він побачив Шалматова, Уляну й Христину. Позаздрив Сисоєві, бо ж був він не лише лицарем, а й людиною. І так забажалося Тринитці побачити серед гурту обличчя Надійки Колпаківни. Не було її тут і не могло бути, її, зрештою, не було ніде. Жила в Кобеляках поміщиця Болюбашиха, що чорно прокляла Тринитку за смерть свого чоловіка.

Панас водив зором по натовпі, вдивлявся в обличчя людей, яким випало найдовше бути вільними на уярмленій землі. І зрозумів, що аж тепер закінчилася його козацька мандрівка — аж нині народ склав останню зброю перед переможцем. І він, Панас, тримав її гордо до самого кінця.

Шалматов обіймав думкою свою пройдену дорогу й теж не каявся. Він бачив жорстоку смерть панів Базилевських, бачив невгамовну лють кріпаків і увірував, що народ, з яким він зв’язав свою долю, такий же непокірний, як і його, — не зламає його неволя. Сисой помандрує з українськими ізгоями на Голготу, щоб записати на полотнах їхні страждання.

Уляна думала про Павла. Їй було байдуже, як складеться її доля. Вона витримає все, збереже свою красу і силу, бо ж вернеться колись–таки до неї її муж.

Христина тривожно розглядалася довкола, шукаючи очима свого Павла. Його не було, і їй ставало лячно йти самій у невідому дорогу.

Прибуло військо й звідусіль оточило Турбаї.

Два конвоїри вивели на майдан молодого хлопця. Зойкнула Христина, припавши до матері, конвоїри гукнули до людей:

— Хто знає його?

Народ мовчав.

— Він турбаївський?

— Не наш він! — гукнула Христина і повторили за нею глухо інші: — Не наш він…

— Тоді прошкуй, парубче, звідси!

В обід прибув з Градизька суд. Сімох чоловік, між ними й самозваного Пугачова–Тринитку, засуджено до страти. Всіх мешканців села, майже три тисячі душ, погнало військо на південь.

На другий день до вечора догоріли Турбаї, над Пслом стелився чорний дим.

Любимський не міг знати, що сталося з його рідними і Василенком по тому, як згоріли Турбаї, і в безнадійному очікуванні нудився в гостинній тюрмі Самарського монастиря. Так близько був до своїх і втратив їх знову. Де вони тепер і як він, французький маркіз, має розшукати їх? Відчував непотрібність свого існування дужче, ніж колись у соловецько–му казематі. Його емісарська роль закінчилася: в Україні спалах волі задушено в зародку. Не робив він собі ілюзій ще в Парижі, проте реальність була страшніша від усіх припущень.

А може, ще обізветься Василенко?

Дослухався. Брязнула клямка на брамі, почулися приглушені голоси. Любимський швидко одягнувся і з нетерпінням ждав.

Врешті відчинилися двері, до келії зайшов Тарловський. Вигляд у нього був святковий, наче на відправі, урочисто світилися очі, голос прозвучав піднесено.

— Ходімо, Павле, до моєї келії. До нас прийшов Сковорода.

Любимський впізнав філософа, хоч минуло багато років з тієї пори, як бачив його востаннє. Упізнав по очах, темних і проникливих, а обличчя старого було зжовкле, зів’яле, Сковорода важко дихав, і слова видобувалися з горла поволі, та пам’ять мав чисту, дзвінку. Вислухавши історію Павлових поневірянь, він мовив:

— Зрілим мужем став єси, і життя щедро тебе потолочило, то не впізнаю з виду, але добре пам’ятаю твої слова: «Не хочу бути тінню Сковороди». То чесно було мовлено. Але чи знайшов ти свою власну духовну сутність, власну мудрість, власний погляд на світ?

Любимський замислився. Гайнула думка петербурзькими, соловецькими і європейськими шляхами: у пекельному горні гартувалася його сутність, і визрівала мудрість, і кувався власний погляд на речі. Витримав, ні на мить не ламалася його мужність, переборов він ниций страх, виховав у собі страх перед власним сумлінням, свою книжну мудрість життям перевірив і зрозумів, що знання, відірване від життєвих потреб, є лише пустою цікавістю й нікому ніякої користі дати не може; він переконався, що світ його помислів та ідей не увійде до скарбниці всезагальної людської мудрості, якщо не належатиме одночасно тому людові, з якого вийшов; Любимський пересвідчився, що філософська думка посяде місце зброї, відібраної у народу, й тому повернувся до рідного краю. Та зв’язало йому руки чужинецьке ім’я, а до свого всім і вголос признатися не може, і зів’ялило його дух не зрівняне ні з чим особисте горе. І тому сумнів у потрібності свого власного існування гнув його тепер так, щоб зламати, і він сказав:

— Усе те я знайшов, Григорію Савичу, і є воно моїм, тисячократ перевіреним і випробуваним, та відчуваю я свою немічність, бо єсьм чужинцем і сіяти, як ви, зерна правди й розуму не маю змоги. Бачу свою зайвість на цьому світі. Шукати знову безпечного місця на чужині тоді, коди десь на вигнанні погибають мої рідні, було б блюзнірством, тож хочу я вийти на волю й загинути від ворожих чи своїх власних рук.

Задумався тепер Сковорода. Він шанував родинні пута, а тому не зв’язував себе ними, та знав, що не кожен може це зробити, і розумів Павла. Але бачив перед собою людину, що здатна на більше, ніж інші, і знає більше, ніж інші, то чи має право йти наосліп, родинною любов’ю ведена, й пропасти разом з тим, що є у ній?.. Нині Сковорода, почувши помах крил смерті за плечима, зважив усі свої діла і зрозумів, що дав початок великому, бо зерна його мислі зійдуть добрим урожаєм поміж людьми. Та хтось ті пагінці вирощувати й доглядати мусить, має плоди зібрати і знов посіяти. Йде старий на Харківщину до найближчих друзів Ковалівських, щоб у тихій Іванівці упокоїтися. Йде Україною і прощається з нею і з людьми, придивляючись, чи зродилися нові сівачі думки — того ядерного зерна, з якого колись знову зійдуть мечі.

— Клубок пущений, друже, — сказав по хвилі Сковорода, — він уже котиться й не зупиниться, якщо люди усуватимуть каміння з його дороги, домотуватимуть його своїм прядивом, щоб був більшим. Ти ж хочеш позбутися тягаря своєї печалі ціною навіть власного життя. Що ж, це людське право. Але чи подумав ти, що позбудешся тієї печалі ціною людського горя. Ти упокоїшся, а люди не знатимуть того, що знаєш ти, і будуть далі жити в безнадії і покорі, бо ти, дбаючи про свій спокій, не захотів їм дати тієї крихти надії й посіяти серед них бодай мале зерно бунтарської думки. Люди навіть не проклянуть тебе, бо й не відатимуть, що був такий на світі, але ж тоді прокляни себе сам, відходячи зі своїм скарбом у небуття.

— Що я можу зробити, мудрий старче?

— Ти відчуваєш непотрібність свою, будучи в’язнем у келії Самарського монастиря. Але в цій в’язниці маєш перо, каламаря і папір. І поки умреш чи знову закують тебе в кайдани, запиши те, що знаєш, бо ніхто не має права носити свого багатства в собі, наче той захланний скупар, що закопує у землю бочівку зі золотом. Ти не знаєш, що буде завтра, нині ж у тебе є мить часу. Запиши літопис свого життя і життя людей, яких знав, думки свої запиши, розкажи про сумніви, що вповзли тобі в душу, і так напиши, щоб вжахнулися ті, які в боязні й зневірі впускають гадюк підлості і зради до своїх сердець. Дар твій Богом тобі даний і не лише твій він.

— Я думав про це завжди і свідчення маю — ходить же між людей «Історія Русів», і є у тій книзі й частка мого розу–му… З думкою — написати всю правду, яку знаю тільки я, вернувся на Україну. Та не сподівався я, що призабуте, а нині поновлене горе може бути таким спустошливим. Думок немає, руки опустилися… Десь на вигнанні живе моя дитина, якої я не бачив ніколи! Чуєш, старче, десь є моя дочка, яку батожать канчуками, а я у цей час маю сидіти за папером, немов печерський безрідний мніх?! Тобі не зрозуміти цього…

— То горе твоє, і в тобі воно перебуде, ти ж давно посвятив себе вищій ідеї, тож не зрадь її. Вогонь угасне, ріка зупиниться, а думка свого руху припинити не може ні на одну мить. Мчати вона буде й без тебе, та коли з вини твоєї сповільнить свій лет хоча б на мить, то окупиться та секунда роками неволі. Хай розлючує, а не в’ялить тебе твоє горе. Поклади на терези свого сумління печаль твою і печаль твого народу. І служитимеш тому, що переважить.

Мовчки поснідали. Сковорода підвівся, обійняв Тарловського, потім підійшов до Любимського й промовив:

— Кволий я став тілом, і недовго вже ходити мені по світі. А хтось ходити мусить по мені. Отець Кирило теж чесно дотоптує свою стежку. А ти ще молодий. Зроби стільки, скільки можеш. Менша посудина менше вміщає, але хай і вона наповнюється вщерть. Твій духовний глек великий, ти ж не наповнив його ще й до половини, і коли не зробиш цього — меншим будеш від найменшого.

Просив не проводжати.

І подався в останню мандрівку той перший, що подав своєю думкою порятунок обеззброєному люду.

Довго мовчали Любимський і отець Кирило. А коли побачив «дикий піп», як розслаблене горем обличчя самарського в’язня береться мужністю, промовив, усміхнувшись:

— Самотній єси, то сотвори собі чесне товариство… Колись у цій запорізькій пущі жив пустельник. Так уже часом нудно було йому, що, хоч і посвятив себе Богові, готовий був і лукавого в гості запросити. Вчув ці думки лукавий і підсунув йому люльку. «Оце, — каже пустельник, — тепер ніби удвох». Зрадів лукавий зі слабкості своєї жертви й поставив на стіл чарку горілки. «Оце так, якби утрьох», — зрадів пустельник, випивши. А вслід за цим з’явилися на столі каламар з пером. «Тепер нас уже десять!» — вигукнув грішник, продав чортові душу й літописцем став. Йди, синашу, до келії, бери папір, перо й віддавай таємницю свого життя людям.

…Уночі при світлі свічки Павло Любимський схилився над папером з пером у руці.

Розділ тринадцятий

На Сенатській площі серед білого осіннього дня несподівано запалало вогнище.

Здалось це великою дивовижею, хоч петербурзька біднота цілий день очікувала ілюмінацій, що мали спалахнути біля палацу Безбородька на Поштамтській. Граф готувався дати бенкет з нагоди взяття Суворовим Варшави, чернь нетерпляче чекала на вечір: якась крихта, може, перепаде з панських столів. Але ж то увечері — що ж це за вогні в пообідній час?

І посунула босота до Сенатської площі з усіх вулиць, провулків і нір. Її уже важко було чим–небудь здивувати: були коронації і в’їзди воєначальників після перемог, карнавали з нагоди іменин цариці й алегоричні маскаради, але ось це…

Посеред площі, неподалік Мідного вершника, палав величезний штабель зі сухих полін, дрова лунко потріскували, поруч бовваніла гора книжок. Біля книжкового стосу стояв у червоному каптурі й масці кат. На підвищення, зроблене з грубих фоліантів, вийшов аудитор головної поліції й виголосив не чуваний ще в Росії вирок:

— Дякуючи всевидющості й прозорливості її величності, у самому серці Росії — Москві виявлено книгосховище, де зберігалися і з якого розповсюджувалися крамольні писанія хулителів Бога, царя, народу й імперії. Їхній видавець і хранитель масон–мартиніст Новиков, що протягом багатьох років намагався порушити державні підвалини, сіючи крамолу серед підданих, замкнутий до Шліссельбурзької фортеці, яко ворог імперії, книжки ж його засуджені до спалення на вогнищі!

Аудитор опустив руку з гербовим папером, кат нагнувся, узяв оберемок оправлених у шкіру книг і з вигуком «анафема!» жбурнув їх у вогонь. Тут узялися за роботу підручні кати, вогнище вмить пригасло, немов злякалося такого бузувірства, білий дим повис над площею, та незабаром виповзли червоні язики і, набравшись сили, бухнули вгору.

Аудитор склав папір і мовив до натовпу:

— Кожний, хто хоче виявити свою вірнопідданість, повинен кинути жмут оного сміття у полум’я, усвідомлюючи, що очищає наш край од скверни!

Кати випросталися, чекаючи на допомогу. Гора була велика, на вогонь приречено тисячі книг, але навіть найчорніша чернь, приголомшена блюзнірським вироком, не поворухнулася. Неписьменний люд, який, може, й чував, що є десь на світі вчені мужі, котрі пишуть книжки, був уражений такою незмірною їх кількістю: скільки ж то умів працювало над ними, скільки–то не відомої їм мудрості заховано в них, і оце все має раптом згоріти — навіщо? А коли згорить, то що дістанеться їхнім дітям і внукам, невже й вони повинні залишатися темними, осліплені нинішньою злочинною пожежею?

Кати чекали на допомогу, а юрба, що могла будь–якої хвилини розтерзати конокрада, старовіра або вбивцю, глухо мовчала, і жодна рука не підвелася на німі речі, в яких таїлася недосяжна їй мудрість.

Аудитор зійшов з підвищення, розлючені кати кидали книгу за книгою у вогонь, вогнище то пригасало, то знову спалахувало, а натовп мовчав і згодом почав розходитися.

Тільки один підпилий товстун з обвислими щоками й заплилими очима підкотився до книжкової гори і з реготом почав кидати в полум’я книжки, вибираючи найважчі фоліанти.

— Мудреців удавали, кирпи гнули, а нас за дурнів вважали! Маєте, маєте, маєте! Скінчилося ваше, скінчилося!

Однак товстун скоро втомився, сів на підвищення; утираючи піт, віддихувався, а відпочивши, загорланив, показуючи на змалілу гору книг:

— Тепер без цього сміття усі стануть однакові — звіздарі й дурні! Ха–ха! Всі до одного — падлюки! А то рила задирали: ми вчені, ми мудріші за королів і блазнів! Нате ось, викусіть, — він тицяв поперед себе дулю. — Тепер усі — падлюки!

Він замовк, п’яними очима водив по спорожнілій площі, а коли зір його зупинився на коричневій покрівлі Таврійського палацу, щось ураз згадав собі, підвівся й поквапився у бік Двірцевої набережної.

Платон Олександрович Зубов готувався до Безбородька на бал. Катерина звеліла відзначити в один день дві знаменні події: перемогу над Костюшком — бенкетом, гільйотинування Робесп’єра — спаленням книг просвітителів. Це дике аутодафе організував сам Зубов. Стоячи на балконі, він здалеку спостерігав, як збирався і розходився натовп, як горіли книжки — ексцесів ніяких не було, можна розпочинати й бенкет.

До Таврійського палацу, що дістався у спадок по Потьомкінові новому фаворитові, підігнано карету. Молодий управитель Московської імперії у супроводі камер–юнкерів вийшов на ґанок і почав спускатися сходами вниз. Втім із–за рогу викотився товстий бочкоподібний чоловічок, обличчя його звідкись було Зубову знайоме; товстун загородив фаворитові дорогу, схиляючись у пояс.

— Геть з очей! — прикрикнув Зубов, але чоловічок не вступався, підвів масні очі й промовив:

— Вислухайте мене, ваше сіятельство. Я, єдиний з усього того нікчемного натовпу, допомагав катам її величності шпурляти у вогонь крамольні книги.

— І ти прийшов просити за це в мене плати, інквізиторе?

— Ні, я хочу служити вам.

— Звідкись знаю тебе, — поморщився Зубов. — Як тебе звати?

— Сенька Трещокін.

— То як ти насмілився, потьомкінський блазню, підходити до мене?

— Не лайте, не знаючи моїх здібностей, ваше сіятельство…

— Що ж ти вмієш крім обжирання, огидо? — полагіднішав Зубов.

— Я можу зображати ваших ворогів такими, якими вони є насправді, — в їхній присутності, і ніхто не буде чіплятися.

— У чому полягає твій артистизм?

— Я — падлюка.

— Ха–ха! Та хіба ти один такий?

— У тому й річ, що ні. Всі падлюки. Та хто ж до цього признається? А я один серед усіх є таким підляком, який цим, коли вип’є, пишається… Від покійного князя Таврійського я навчився наслідувати чужі голоси. І уявіть собі: розмовляю голосом вашого ворога й при тому б’юся у груди, що я мерзотник. До сказу доведу його!

— А ти й справді цікавий оригінал.

— Ви не подумайте лише, що я лукавлю, я падлюка справжній. Якщо не вірите, можу привести вам свідків.

— Не треба, ні, я повірив… А що ти говориш про себе, коли тверезий? — примружився Зубов.

— Думаю те саме, — відказав Трещокін, — але мовчу. Взагалі ж, я переконаний у тому, що єсьм людина чесна, бо чи ж багато серед нас таких, що признаються до правди?

— Гаразд, будеш у мене блазнем, — махнув рукавичкою Зубов і подався до карети.

Трещокін підбіг за ним, схопив за полу сурдута.

— Ваше сіятельство, — зам’явся товстун, — звеліть лише вашим слугам, щоб не надто поштуркувалися мною. Якийсь час я був дворянином і, хоч із дворянських списків викреслений, залишаюся ним у душі. І за справу дворянську готовий на будь–яку жертву, відданіше, ніж деякий гербовий…

— А–а, так це ти той, якого кріпаки відшмагали!

— Не глузуйте з чужого нещастя. Кого ще не шмагали, того відшмагають.

— А ти тримай язик за зубами, бо я крутий… Що ж, ти й справді цікавий тип. Але я ще не чував про блазнів–дворян, як тут бути?

— Зате добре знаєте дворян–блазнів. Хіба вже аж така велика різниця між ними? Одну справу роблять: живуть, щоб бути опорою державі.

Зубов смикнув головою, звів ногу, щоб дати стусана в живіт товстунові, але очі в Сеньки світилися так невинно, він так свято вірив у те, що говорить, що вірою своєю ублажив фаворита, і той наказав слугам:

— Проведіть його до покоївок, хай помиється, і дайте йому жерти.

— Доземне спасибі, ваше сіятельство! — підскочив Трещокін і покотився до палацу попереду слуг.

У будинку Карамзіна в Москві по суботах збиралися служителі муз. Сюди могли приходити зовсім юні літератори за дипломами на письменницьке звання, тут постійними гостями були вчені, музики, придворні вельможі, великосвітські красуні й гусарські поручики.

У невеликій карамзінській вітальні вміщався великий світ: тут у повазі була московська мова, розмовляти французькою вважалося непристойністю, і ніхто, звісна річ, не грав у карти.

Цілковите взаєморозуміння і спокій панували на літературних вечорах у домі Миколи Михайловича. Було від цього легко, ніхто не витрачав моральних сил на суперечки; колишньої ворожнечі між письменниками, як це було за Радищева й Новикова, не стало, і часто літературний метр, підвівши гордо голову, виголошував тоста за злагоду в письменницькій громаді.

У салоні Карамзіна вміли поважати один одного. Сам Микола Михайлович, автор знаменитої «Бідної Лізи» й редактор альманаху «Аглая», біля якого згуртувалися найкращі літературні сили Московії, розмовляв з колись відкинутими на літературні загумінки Богдановичем і Козодавлєвим як з рівними і терпляче вислуховував здитинілого Хераскова. Наїжачений Василь Капніст, що співпрацював у карамзінському альманахові, ще вряди–годи під час найзлагодженішої розмови кидав дошкульні репліки, проте — аж дивно — ніхто на нього не ображався, і навіть найглузливіша епіграма Капніста сприймалася як добродушний жарт.

Ніхто не забороняв розмовляти про ув’язнених Радищева й Новикова: вони вже відійшли в історію, про них згадували в минулому часі, говорили про їхні помилки й заслуги, проте більше уваги віддавали насущним питанням. Карамзін висунув гасло: прославити благородство закріпаченого мужика — основу основ московської держави.

Альманах «Аглая» проголошував любов до меншого брата; по неділях москвичі ходили на прощу до потічка, в якому втопилася бідна Ліза; літературний метр упивався авторитетом, дякував провидінню, що допомогло йому вивести московську літературу з небезпечних джунглів, куди завели її республіканські словоблуди, і прямував тепер до європейських висот між Сціллою і Харібдою.

Та ось на одній суботній вечірці з вуст колючого Капніста пролунала фраза, що приголомшила всіх і котру треба було пропустити повз вуха, щоб не порушити тієї розумної рівноваги, якої так важко домагався Карамзін.

— Панове, у Петербурзі на Сенатській площі спалено вісімнадцять тисяч книг!

Присутні на вечорі літератори схопилися з місць і закам’яніли; повідомлення було неймовірне, неправдоподібне, супроти такого лиха всі інші біди здалися марними. Засуджений на довічне ув’язнення Радищев — нещастя, ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці Новиков — велика прикрість, висланий зі столиці Крилов — теж не втіха, але ж то — люди, вони встигли щось–таки зробити, і на їхнє місце стануть інші. А спалення книг — лихоліття, бо вони втрачені назавжди і ніхто ніколи не поверне їх людству. Навіть найшкідливіші книги — документ часу, і якщо цей документ пропадає — хто коли зуміє відтворити обірвану ланку в ланцюгу культурного процесу?

Це розуміли всі. Очі зустрілися з очима, очі никли перед очима, стояли всі мовчки, немов злочинці, спіймані на гарячому, хоч були й не винні у злочині. Кожен хотів запротестувати, обуритися, але ніхто не наважувався вимовити й слова, бо в літературному салоні Карамзіна міцно вселився боязкий спокій, і зрушити його можна було хіба що ціною самопожертви, для якої ці люди відваги не мали; кожен усвідомлював, що своєю мовчанкою підтримує злочин, та однаково ніхто й не писнув, бо таки жаль було збурювати благословенну тишу, що панувала серед письменницької громади, і служителі муз умить знайшли виправдання для себе: лиха однаково не направиш, книги згоріли, їх більше немає, що тепер поможе крик?

Карамзін промовив тремтячим голосом:

— Нам треба мужньо перенести це лихо в ім’я вищої мети. І хай воно буде нам наукою: не граймося з вогнем. Створюймо книги, які б не треба було спалювати.

— І з ними — сірими, пустопорожніми — до вищої мети? — заволав Капніст. — І ми ними заповнимо створену порожнечу?.. Панове, ми повинні тут же запротестувати проти самого факту спалення книг, щоб воно не могло повторитися. Бо що ми залишимо нашим спадкоємцям? Що може створити навіть геній, якщо він боїться вогнищ інквізицій і причіпок невігласів та святенників? Що, зрештою, зробили ви, Миколо Михайловичу?

— Як ви смієте? — кинувся Карамзін. — Ви тільки й знаєте фіглювати зубоскальними епіграмами, а я перший, так, перший у Росії облагородив покривджену кріпачку!

— Ви облагородили дворян — тих сентиментальних панянок, які щонеділі ходять до «Лізиного потоку» проливати сльози розчулення, — відказав Капніст. — Ви обдурили читача і ту ж саму кріпачку.

Карамзін насилу стримував себе: літературний метр повинен у найкритичніших випадках зберігати спокій. Він з ненавистю дивився на Капніста, а у вухах проти його волі зашелестіли слова хворого Новикова, якого він незадовго перед арештом провідав у Авдотьїні: «Ваша філософія, Миколо Михайловичу, холодна, як і ви самі. Визнання рівноправності почуттів бідних і багатих, зрівняння станів перед вівтарем почуттів не йде у вас у парі з любов’ю до знедолених, з бажанням допомогти їм. Ваша любов абстрактна, умоглядна і, зрештою, фальшива».

«Брешете ви всі, невдахи й заздрісники…» — заспокоював себе Карамзін і вперше відчув неприховане вдоволення від того, що Новикова немає, і що нема Радищева, і добре було б, якби не стало… Переборовши спалах люті, Микола Михайлович промовив, покусуючи губи:

— Василю Васильовичу, ви б’єтеся чолом об мур, а мур міцніший від вашої голови. Я не здивуюся, якщо станете сусідом Миколи Івановича…

— Сьогодні не ваші, а його й радищевські літературні салони роблять честь письменникові, — спокійно відказав Капніст. — Не кожен лише має мужність заходити до них. Але я не заходитиму й до вашого. Не вважайте мене більше співробітником «Аглаї».

Хворий Новиков, зломлений безнадійною депресією, проводив безмежно довгі дні у шліссельбурзькому казематі. Його забрали тоді, коли він на це зовсім не чекав. Колись усього сподівався, боявся і був готовий до найгіршого, потім утомився вічним очікуванням небезпеки й поклав собі назавжди відійти від журналістської діяльності. Він не знав, що царі нічого не забувають…

Тепер, серед тюремного безпросвіття, уся його колишня робота й боротьба здавалася нікому не потрібною й наче нереальною: Новиков нині не зміг би назвати навіть книжок, які видав і котрі згоріли. Вимовлені й написані слова канули, здавалось у порожнечу: ніхто їх не почув, не прочитав, нічийого серця вони не діткнулися і тиранів не спам’ятали, а слова Козельського, якими Микола Іванович підбадьорював себе в житті — «зміниться п’ятдесят королів, поки філософ діждеться такого, що скористається його працями», — звучали тепер пустопорожньою фразою.

Реальною була тюрма. Який він був наївний, коли думав, що поворухне нею! Зерна його розуму впали в мертвицю, яку місять раби і зводять із того місива палаци, казарми й тюрми. Жодне зерно не проросте в тій глевтусі ніколи.

Імперія така ж мертвлюща, як стіни цього каземату. Колись, двадцять років тому, Новиков оглядав його й жахався думки, що тут з дитинства до повноліття зміг прожити нещасний царевич Іван Антонович. Тепер йому самому доведеться жити в цій норі п’ятнадцять років.

Послав прохання до Карамзіна, щоб заступився за нього: несила хворому жити в цій ямі. Але відповіді не отримав. До Миколи Михайловича щодня надходили десятки скарг, подяк і віншувань. Між іншими він отримав від ярославського поміщика Опочиніна листа такого змісту:

«Доля хотіла, щоб я, власник п’ятисот душ, захопився у ранній юності французькою філософією. Не потрібно було цього мені, поміщикові. Вона допомогла мені зрозуміти, до якого абсурду дійшли ми, сповідуючи і в життя втілюючи офіційні настанови. Якщо й далі так житимемо, то темрява і глупота знівечать нас і нащадків наших. Чекав я просвітку, а його не видно. Відходжу з цього світу добровільно… Книги, мої любі книги! Не знаю, кому вас заповісти. Я упевнений, що вони нікому не потрібні, тому прошу вас віддати їх вогневі».

Прохань надходило надто багато. Не те, щоб допомагати, а навіть зреагувати на них усіх Микола Михайлович не мав просто фізичної спромоги.

Отож нарешті настали дні миру й благоденства.

— Ать–два, ать–два, лєвой, лєвой, молчать, молчать! — марширує у царициній приймальні товстун Трещокін, наслідуючи голос великого князя Павла, і, закінчуючи атракціон, б’є себе кулаком у груди: — Я падлюка!

Катерина до сліз регоче, захоплено поглядає на Зубова, вдячна йому за розвагу, — знає ж бо Платоша, кого цариця найбільш ненавидить, — і запитує у Сеньки:

— Звідки ти знаєш голоси незнайомих тобі людей?

— Я пройшов школу князя Потьомкіна, ваша величносте. Він умів наслідувати навіть вас.

— Правда, правда…

Катерина II розважалася з Платоном Зубовим у своїх апартаментах. Могла нарешті дозволити собі трохи побайдикувати. Польща впокорена, турки сидять тихо, революція у Франції придушена — там якобінці самі себе перегризли, надто ревно викриваючи ворогів революції, з крамольниками в країні скінчено, недолугий і злобний великий князь Павло муштрує свій полк у Гатчині, і йому, мабуть, цього для щастя вистачає, заповіт на ім’я Олександра Павловича написано — секретний пакет у Безбородька.

Турбує імператрицю тільки Швеція. Там до влади прийшов молодий король–красень Густав IV, що манерами намагається наслідувати Карла XII, і хоч до великого завойовника йому далеко, усе ж на Лівонію зможе посягнути.

Одружити б його з красунею Олександрою Павлівною. Чия вона насправді, цариця здогадатися не може, та й не намагається, знає лише, що не є вона дочкою того кретина, її сина Павла. Але носить батькове ім’я, тож має підстави стати дружиною шведського короля.

Цариця не посвячує у свої плани нікого, навіть Безбородька й Зубова. У Стокгольмі сплітає сіті навкого юного короля московський посол Будберг. І нарешті приходить лист: король згоден познайомитися з великою княжною.

Романтична Олександра до безтями закохується у Густава.

Гримить музика в палаці Безбородька, бал у розпалі, нині тут відбудеться церемонія заручин. Король чомусь затримується. Замріяна княжна чекає на нареченого, цариця сидить у кріслі й нервується. Гості починають перешіптуватися, музика бере форте, Зубов наказує Трещокінові імітувати Потьомкіна, щоб чимось зайняти гостей. Врешті до Катерини підходить стривожений Безбородько.

— Ваша величносте, король Густав покинув Петербург, звелівши переказати, що не може одружитися з великою княжною, оскільки вона у грецькому законі…

Олександра скрикує й падає на руки фрейлін, цариця схоплюється, зриває зі себе мантію, б’є тростиною по лиці Безбородька й просить вивести її зі зали.

— Я провчу того хлопчиська!

Це були її останні слова. Другого дня камердинер довго чекав, поки цариця вийде з туалетної кімнати. Не дочекавшись, зайшов сам. Катерина лежала на долівці й билася в передсмертних конвульсіях.

Звістка про смерть Катерини II сколихнула спочатку Гатчину, а потім уже решту світу.

Великий князь Павло, що довгі десятки років чекав на смерть матері, примчав до столиці зі своїм полком. Він увірвався до Зимового палацу, вбіг до тронної зали, де біля спорядженого гробу стояли розгублені достойники. Зубов тремтів, Безбородько нерішуче простяг пакета Павлові, на якому було написано: «Відкрити по моїй смерті на державній раді». У залі палав камін. Павло глянув на пакета, показав рукою на полум’я, і Безбородько кинув царициного заповіта у вогонь.

За три дні відбудеться похорон. Можна б і скоріше, але треба насамперед перевезти прах Петра III з Ропші, щоб поховати його поруч з дружиною. Поліція розшукує зниклого царевбивцю Олексія Орлова, що ітиме пішки за домовиною царя з Ропші до Петербурга.

Після похорону знайдуть у херсонському степу могилку Потьомкіна, привезуть його прах до столиці й викинуть у Мойку. З тюрем вийдуть усі, кого посадила Катерина, їхнє місце займуть ті, хто ходив у неї в шані.

Павло І обмірковував державні справи, а Сенька Трещокін кривлявся перед царем і, наслідуючи голос Зубова, називав себе падлюкою.

А вже гримотіло Студене море й викочувалося валами аж до стіни Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою і журавлиною літо втеплювалося у холодній мокві.

Архімандрит Герасим, що став на місце скоропостижно померлого Ієроніма, наказав вивести із казематів і келій усіх в’язнів, навіть великих грішників, і привести їх на жалобну відправу до Преображенського собору. Одного лише Авеля–віщуна не велено виводити з каземату, це ж бо він багато років тому напророкував сей скорбний день, і сповнилося його пророцтво як за Писанієм.

Преосвященний Герасим готувався у захристії до заупокійної відправи по імператриці всея Русі, по матері всіх народів безкрайньої імперії — заглиблювався у суть всенародного нещастя і викликав у собі терпкішу й розпачливішу, ніж вона була насправді, скорботу. Він схилився над оздобленою золотом і сріблом Євангелією, яку подарував монастиреві великий грішник Калнишевський; з цієї Євангелії нині вперше читатиметься заупокійна відправа. Священна книга зі зображенням святої Трійці, Преображення і Успення, з ликами преподобних Зосима й Савватія пестила око Герасима, та сум уперто нагнітався у душу й відтісняв утіху, викликану витворництвом московських золотників; сум, змішаний з тривожною непевністю, давким тягарем лягав на серце: яке ж то життя — його і всієї братії — почнеться за Павла?

Та головне нині — тяжко ридати. Соловецькі голосіння долинути мусять аж до стін Зимового палацу, щоб зворушили імператора трени соловецьких монахів, він же бо син покійної.

У соборі вже стоять ченці, заводять і в’язнів, чорноризці пильно стежать, чи не зблисне в якого в’язня на губах втішна посмішка. Нині головне — плакати, завтра — теж, і післязавтра — аж до нового указу. Бо важко передбачити, що буде далі, а за сльози по цариці таки ніхто не покарає.

Сьогодні вранці Калнишевський шукав очима заґратованого вікна, крізь яке видно Студене море, його безмежний простір — єдина воля для вічного в’язня. Але вікна не побачив і було дуже темно, а знав, що вже повинен настати ранок.

Сполоханий жахним передчуттям, він кинувся вперед, намацав ґрати, діткнувся пальцями до шибки — усе було на своєму місці, ніхто за ніч не замурував вікна. За фортечною стіною гриміло море, передчуваючи люту зиму й бунтуючи проти неї, десь там кричало гайвороння, а з–за кованих дверей долинали приглушені голоси вартових: усюди ж день, чому нічого не видно, чому довкруги така густа пітьма?

Старець схопився руками за голову, провів пальцями по очах, очі були сухі й не витеклі, вони рухалися, як і вчора, та зрозумів Калнишевський, що сталося, і застогнав:

— Я осліп… Осліп!

І відразу прийшла дивна полегша. Адже йому не вибратися довіку із в’язниці, а жити й бачити крізь вікно шматок волі — нестерпно важко. Сліпі ж і на волі — наче в темниці, то, може, відтепер йому буде здаватися, що й він на волі?..

Його повели до собору. «Чому так скоро виводять після Спаса?» — подумав, та почув, як ревно плаче народ. Прислухався: архімандрит читав заупокійну по її величності Катерині II. Усе зрозумів Калнишевський, а втіхи не було. Що зміниться за Павла? Чей від ворона не народиться сокіл…

За кілька тижнів по панахиді до Соловецького монастиря надійшла депеша з архангелогородської консисторії на ім’я архімандрита Герасима. У ній вказувалося, щоб Герасим віддав рипіду й саккос городничому Іоні, сам же хай одягне рясу простого монаха: на заупокійній відправі по цариці надто ревно плакала братія, забувши радіти з приводу того, що на престол ступив найрозумніший з усіх, що досі царствували. Віщуна ж Авеля велено негайно випустити із каземату і в нагороду за колишнє провіщання смерті узурпаторки сповнити всі його бажання.

Преосвященний Герасим, прочитавши депешу, помер.

До архімандрита Іони й поважних монастирських старців привели віщуна Авеля. Про нього знали всі, але не бачив його ніхто ніколи. Авелю сказали, що він вільний і може просити, чого тільки захоче.

Сивий, з бородою до пояса, з довгим волоссям, що спадало на плечі, стояв Авель, мов біблійний пророк; він звів угору голову, губи його ворушилися, ніби віщун з кимось невидимим радився, а потім — бо ж дано йому було від Бога провіщати майбутнє — сказав:

— І умре Павло через п’ять літ.

Віщунові вмить заткали кляпом рота, закували в кайдани й відвели назад до каземату.

Архімандрит Самарського монастиря Кирило Тарловський не мав уже сили відправляти заупокійну службу по Катерині. Худий, наче мощі печерських святих, він лежав у своїй келії, немов прикутий до постелі, й схожий був на мерця, зате в живих великих очах світився тихий спокій людини, яка за життя зробила на цьому світі все, що могла.

Монахи принесли йому вість про смерть цариці, він кволо усміхнувся, мовив:

— Відправте тиху Службу Божу, а я, коли вже зустрінуся з нею на тому світі, проспіваю їй там і тропарі, і кондаки… А тепер покличте до мене послушника Павла.

Тарловський насилу підвів з подушки голову, коли увійшов Любимський, кивнув йому, щоб присів на прічу. Запитав згодом:

— Закінчив писати, сину?

— Написав що знав, отче.

— Що думаєш тепер чинити?

— Я весь час очікував звістки, а бачу, що дарма. Немає вже, напевне, їх. То надумав пробратися до Львова. Я говорив вам про Львівський університет, друкарні… Та й Україна то — не чужина.

— Добре ти надумав. Їдь туди, і то вже нині. Тепер якраз вдячний момент — хвилина межицарствія. У такий час поліція завжди буває нерішуча, бо чекає на нового указа й передовсім тремтить за свою шкуру. Тільки гляди: не смієш знищити свого рукописа навіть перед явою найбільшої небезпеки. Ти загинеш, а рукопис залишиться — хай і в поліцейській архіві…

— Не знищу. В цій праці все моє життя. Іншого не маю…

Старий довго дивився на Любимського, мовчав, очі його засльозилися, й Павло зрозумів, що не все ще сказав йому священик.

— Кажіть, ваше преосвященство, — вклякнув на коліна перед ложем архімандрита. — Вони загинули?

— Прости мені, — схлипнув Тарловський. — Думав — краще буде, якщо не знатимеш… Від Василенка приходив посланець. Уляна й Христя живуть в Таврії…

— Отче!! — несамовито скрикнув Любимський, стиснувши кулаки. — Отче…

— Не проклинай мене, Павле, — тихо вимовив Тарловський. — Той шматок степу, де живуть колишні турбаївці, з усіх сторін оточений бекетами. Не можна тобі туди добиратися. Пропадеш…

Не чув цих слів Любимський. Зі стіни дивився на нього й хитро підморгував химородник Мамай, намальований мамаївський кінь повернув голову, кліпнув оком, ударив копитом; Павло схопився, скочив на нього, припавши всім тілом до хребта; сивий румак здибився на задні ноги, передніми копитами вивалив двері келії, з розгону перескочив через монастирську огорожу і знявся над пожовклою самарською дібровою. Унизу здивовано зорили степи озерами й ріками; мчав потім кінь неозорим степом, ховаючись у волотті високої тирси; кінь перепливав і вбрід долав Самару, Вовчу, Молочну, а позаду вершника сиділа, обхопивши його за стан, молода жінка. Вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по зжухлих травах, але вершник чув те слово, яке було йому тепер найдуж потрібне…

— Не маєш права, Павле… — прошепотів Тарловський.

— Не маю права? Чому?! — Любимський ударив чолом до прічі. — Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?

— Ти сам із доброї волі відібрав його в себе. Тож не ремствуй. Неси до кінця свого хреста.

Павло підвівся, довго стояв мовчки, і не знав Тарловський, що він ухвалить. Потім сягнув рукою до кишені, вийняв чорного залізного шворня і простяг його священикові.

— Я з допомогою цього бруска видобувся колись із тюрми. Вони, ті тюрми, не такі страшні, як виглядають. Перекажіть цю річ моєму зятеві Павлові, колись він таки зайде до вас. А пустився Василенко йти по тій самій дорозі, що і я…

— Якщо діждуся його побачити.

— Мусите діждатися. Мої рідні повинні знати, куди я подівся. Я дам про себе знати, якщо знову не потраплю у лабети…

Того дня Павло Любимський осідлав коня і з пашпортом на ім’я маркіза де Ваттеля рушив на захід.

Розділ чотирнадцятий

Лист від Любимського до Василя Капніста йшов зі Львова до Петербурга більше року — через Полтаву, Турбайці, Обухівку. Павло послав листа Котляревському, та його в той час у Полтаві вже не було, він перебував на службі у Сі–верському карабінерному полку; слуга передав пакета Петрові Капністові в Турбайці, а той — слідом за Василем Васильовичем — через Обухівку до Петербурга.

Капністові було не до кореспонденції: Петербургом лихоманило.

«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — лунала команда на Сенатській площі: з ранку до вечора муштрувалися тут полки, цар Павло І особисто подавав команди, цар не знав і знати не хотів кращого способу управління державою, ніж муштра; рота за ротою щоденно проходили повз нього, імператор пильно приглядався до облич солдатів і офіцерів, а коли на якомусь не прочитував ревної й безоглядної вірнопідданості, кивав пальцем фельд’єгерям, що стояли обіч біля чорних кибиток, і показував на когось там у військовій лаві. Наказ виконувався цієї ж миті: жертву хапали на очах у царя, запихали до кибитки, й зникала вона зі Сенатської площі назавжди.

«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — казилися цензори, викреслюючи все, що могло читатися двозначно, слова «громадянин» і «батьківщина» були заборонені, бо їх вживали французькі революціонери, підозрілі рукописи авторам не повертали, їх передавали до Таємної канцелярії, неблагонадійні автори — ать–два — марширували до Сибіру, а в друкарнях верстали здебільшого військові статути й циркуляри.

— Ать–два, ать–два! — викрикував Трещокін, маршируючи тронною залою вперед і назад перед царем і достойниками; імператор плескав у долоні до такту, плескали й вельможі, цар реготав, і вони сміялися теж; іноді Павло І показував пальцем на котрогось із сенаторів, і Сенька тут же починав наслідувати його голос. Ніколи Трещокін не був ще такий потрібний і сильний, його блазенське звання стало вищим від найвищого дворянського, тож заздрили йому графи й князі, бо настав золотий вік блазнів.

Ать–два, ать–два!..

З парадного входу Камінного театру вийшов Капніст. Він сторожко роздивився по боках: з того часу, як театр поставив його «Ябеду», Василеві Васильовичу всюди ввижалася фельд’єгерська кибитка, він картав себе: ставши нарешті вище за страх, до кінця здолати його не міг. Ті кибитки вдень і вночі шастали вулицями Петербурга, постійно нагадуючи людям про примарність їхнього вільного існування, бо горе тому, біля кого вона зупинялася; і Капніст не міг позбутися жахкої думки, що Радищева везли такою ж кибиткою до Сибіру.

Слуга здирав з дошки афішу — п’ятої вистави «Ябеди» не буде: сам імператор заборонив.

До цього Капніст був готовій. Він зі самого початку, як тільки зважився віддати до цензури п’єсу, не покладав великих надій на успіх. Проте таки зважився, бо ж усвідомив для себе, що тільки через театр можна найефективніше донести до людей просвітницьку ідею, збудити думку. І вдалося. Вірнопідданська присвята найсправедливішому монарху, що своїм скіпетром вражає злодійство, наклепи, хабарництво, зробила своє: цензор подав рукопис самому імператору, марнославний Павло І прочитав лише присвяту й дав дозвіл на постановку.

Народ сунув валом, квитків не вистачало, студіозуси на гальорці влаштовували овації. Поліція стривожилася, до царської канцелярії посипалися доноси: мовляв, Капніст висміяв не якихось там Кривосудових і Хватайків, а всю державну систему — радищевська крамола знову виповзла із тайників.

Перед початком четвертої, останньої вистави глядачі зауважили, що портьєри в царській ложі розсунуті — знак, що прийде дивитися виставу сам імператор.

Заходили навшпиньки, тихо всідалися та все поглядали на ложу. Цар не з’являвся, відлягало на душі і в автора, і в акторів, та ось перед самим підняттям завіси вкотився до ложі відомий царський блазень у порфірі й ковпаку. Передні ряди заворушилися: царя нема, але ж прийшов замість нього його двійник, невідступна царська тінь, уособлення імператора — треба ж якось зреагувати на його появу. Хтось нерішуче підвівся, хитнувся весь зал, одні вставали й зразу ж сідали, інші заклякали в напівзігнутих позах, а блазень стояв у ложі й вичікував, поки йому буде віддана належна честь, бо знав, у кого в цю мить перевтілився, а коли весь зал стояв на ногах, він сів. Тоді піднялася завіса.

Актори, спочатку скуті, щораз більше входили в ролі, у залі вже забули про те, що в царській ложі сидить імператорська тінь, народ плескав і реготав, та ось вийшов на сцену Хватайко й проголосив:

Трещокін заслонив розчепіреною п’ятірнею обличчя і проказав, лукаво усміхаючись:

— Хе–хе… Які ж падлюки!

У залі стихло, а він повторив те саме, його слова підбадьорили акторів: нехай то і блазень, але ж царський, і вистава йому подобається…

Вистава підходила до кінця, зал аплодував, заохочена успіхом акторка, що грала служницю Анну, у фінальній сцені вигукнула в зал з надривом:

Коли в залі стихло, Сенька Трещокін відвів від обличчя розчепірену п’ятірню і вже не лукаво, а злобно посміхаючись, покивав пальцем акторам, що кланялися публіці:

— Ну й падлюки ж ви… Крамо–о–ольнички!

На другий день до театру принесли указ царя про заборону вистави.

…Капніст ще раз оглянувся й звернув у бік Адміралтейства. Що тепер робити? Після найвищої заборони можна чекати всього. Павло І забажав подивитися виставу сам. Сьогодні актори гратимуть в ермітажі. Що буде завтра?

І цієї миті Василь Васильович відчув, як страх покинув його. Раптом. Наче й не було його ніколи. Адже сталося те, про що мріяв усе своє життя. Він викресав у собі мужність справжнього письменника і віднині, що б з ним не сталося, не буде більше заздрити геройству Радищева і Новикова, не дорікатиме більш собі самому за те, що сміливцем єсть тільки на словах. Капніст збагнув, що сам став у ряд тих, перших, і з того ряду ніхто його вже не викине, і гордий став за себе, і лячно тепер стало від думки, що міг отак усе життя тинятися по літературних загумінках і відійти зі світу безславно, не принісши жодної користі людям. А тепер хай діється господня воля. Він, Василь Капніст, у найчорнішу ніч зважився засвітити смолоскипа, і якщо цей спалах був навіть дуже короткий, все ж довів, що не всі сплять уночі.

Біля Адміралтейства Василь Васильович зустрів Карамзіна. Знав, що літературний метр перебуває у Петербурзі, бачив його на першій виставі «Ябеди», але Микола Михайлович не побажав зустрітися з автором. Може, через образу, а скоріше — надто галасливий успіх комедії примусив його триматися на обережній віддалі. Тепер не було куди подітися, Карамзін привітався.

— Чи знаєте ви, — спитав він, — що Радищеву дозволено вернутися до столиці?

Це питання, на думку Карамзіна, повинно було стати містком для порозуміння між ним і Капністом. Але Василь Васильович не бажав порозуміння.

Радищев повертається. Усе можна перетерпіти заради правди. Повернеться і Новиков, і їхні твори дадуть проріст і плід. Чи ж це не варте жертви?

Здивований байдужим виглядом Капніста, Карамзін повторив:

— Ви, мабуть, не почули: Радищеву дозволено…

— Хочете сказати, що звільнилося місце на засланні?

— З вами неможливо розмовляти, — промовив Карамзін і, не прощаючись, пішов своєю дорогою, гордо несучи голову.

Василь Васильович перейшов на Невський прошпект і звернув у завулок. Йому треба зайти на пораду до давнього друга Максима Парпури, директора друкарні медичної колегії. І аж тепер згадав про листа, якого більше ніж тиждень носив у внутрішній кишені сурдуту.

На другий день після свого приїзду до Львова Павло Любимський подався розшукувати професора Лодія: тільки він зможе хоч що–небудь допомогти йому в чужому місті.

Павло поволі впізнавав Львів. Він вийшов Краківською вулицею до краю Ринку, захаращеного торговими ятками, що тулилися одна до одної і від найвищих, які присунулися ледь не до самих кам’яниць, залишаючи тільки вузькі проходи для пішоходів, щораз маліли, спадаючи каскадами до квадратової буди магістрату з надщербленим остовом розваленої ратуші, й були наповнені відповідно до своєї висоти крамом — від соболиних шуб, парчі, єдвабів до іржавих підків та ухналів. Ринок кипів гамором — кожен крамар запопадливо запрошував до себе покупців, вражала вавилонська багатомовність львівського люду, і подумав Любимський, що зі своїм знанням мов він тут не пропаде і навіть потрібен буде. На Ринкову площу не виходив: університет мав бути десь тут, на Краківській… а ось і він — старий монастир тринітарів, нинішня львівська альма матер.

Професора Лодія зустрів у вузькому склепінчастому коридорі — він саме вийшов з аудиторії, відчитавши лекцію. Назустріч Любимському йшов молодий статечний чоловік у професорській мантії, про якого знав лише те, що він родом з Угорської Русі, вчився у львівській греко–католицькій семінарії, потім подався до Петербурга по знання і якийсь час перебивався там на службі інспектора торговельної школи, а 1787 року його — найздібнішого колишнього вихованця семінарії — прикликали до Львова і він зайняв кафедру теоретичної і практичної філософії у новоутвореному Studium Ruthenum.

Лодій впізнав Любимського відразу, ніби вчора з ним зустрічався.

— Ви тут і досі, пане Ваттелю? — запитав, привітавшись. — Не поїхали тоді до Московії? Та й добре, що не поїхали, нині можна вам уже вертатися додому… Чим же займаєтесь у Львові? Пам’ятаю, я вам пропонував стати до праці у друкарні Піллерів…

Професор погано розмовляв французькою, Любимський допоміг йому:

— Мені треба поговорити з вами відверто, професоре, — промовив українською. — Я не той, за кого мене приймаєте… І мені потрібна ваша допомога.

— Ну, коли так… — Лодій у подиві розвів руками. — Коли так, то краще — не тут. Ось що, я запрошую вас на обід до ресторації Жоржа Гофмана, там можна замовити окрему ложу. Приходьте сюди о п’ятій.

«Професор Лодій, — закінчував листа Любимський, — поставився до мене, як рідний брат. Тепер я, Василю Васильовичу, маю документа зі своїм справжнім прізвищем, займаю скромну посаду корепетитора русинської мови при Studium Ruthenum, тяжка це робота, бо дивна тут викладова рутенська мова, та маю надію, що вдасться мені влити хоч маленький струмінь живого нашого слова. Коректую свого рукописа, хочу податися з ним до друкарні Йозефа Піллера. Я згоден перекласти хоча б частину, найголовніше, польською чи німецькою мовами… Не запитую вас, бо звідки вам знати… та може чули що про моїх. Залишаюся з глибокою до вас повагою».

Капніст покидав Петербург — може, й назавше. Забрав зі собою свої папери, не забув і листа від Любимського: можливо, вдасться передати його рідним, де вони там, і рушив з Парпурою до України.

Узимку 1798 року до хутора Кибинці, що біля Кагарлика, в’їхали запряжені парою коней залубні. Коні звернули із шляху вбік і польовою доріжкою помчали до помістя Трощинського, що заховалося за дубами–нелинями на узвишші.

Колишній статс–секретар Катерини II Дмитро Прокопович Трощинський, попереджений листом, з дня на день чекав гостей.

На часте калатання дзвіночків і кінське форкання з господи вийшли хазяїн, його друг — імпресаріо домашнього театру Трощинського Василь Панасович Гоголь і Павло Василенко.

Зі саней з–під білої бараниці виплигнув верткий худорлявий чоловік і кинувся обіймати Трощинського. За ним виповз Капніст. Розпростовуючи руки й ноги, він сказав сміючись:

— Я від діда втік і від баби втік!

— Ну, слава Богу, слава Богу! — заметушився Трощинський. — Василю Панасовичу, Павле, знайомтеся. Це Максим Парпура, таємний меценат Котляревського, я вам про нього багато нарозповідався, а Капніста знаєте всі. Заходьте до господи, ласкаво прошу!

У світлиці було тепло й затишно. Капніст підійшов до печі відігрівати руки, Парпура зняв кожуха і, вийнявши з кишені сурдута невелику книжечку, промовив:

— Візьміть лишень її до рук, панове. Погляньте, зважте й усвідомте: початок зроблено!

— «Енеїда»! — вигукнув Павло Василенко. — Надрукована! А Іван Петрович, певне, ще й не знає…

— Ось повеземо йому до Кременчука. Прапорщик Сіверського карабінерного полку — автор першої книжки українською мовою! Чи не парадокс? Ать–два, ать–два, а йому пам’ятника за життя треба поставити!

Парпура сяяв від щастя і потирав долоні. Капніст зігрівся, підійшов до Василенка.

— Я отримав листа від Любимського, візьміть, там є його адреса.

— Хвала Господу! — Василенко взяв з руки Капніста пакета. — Я знав, що він подався до Львова… — Вийняв з кишені невеликого залізного предмета, якусь мить дивився на нього. — Я ще встиг закрити очі старому Тарловському й поховати його, а перед смертю він передав мені цього бруска від тестя… Тепер напишу до нього.

— А як родина — його і ваша?

— Мати й Христя щасливі, що батько живий. І чекають. Така їхня доля — чекати на нас.

— Ви звідси поїдете до них?

— Якби–то… Мене вже винюшкували. Дізнано, що був у Турбаях. Турбаївець, що вислизнув їм із рук, небезпечніший за того, якого погнали б разом з усіма у валці… Спробую влаштуватися на чорнові роботи в Києво–Печерській лаврі. Так буде найбезпечніше. І близько до академії.

Служниця застеляла стола скатертиною, ставила на стіл наїдки й напої. Парпура нетерпляче чекав на запросини до обіду й покректував:

— Отак, отак… Дві бомби — «Ябеда» і «Енеїда». Дві бомби вибухнуло в той час, коли вже всі впевнені були, що порохові склади знешкоджено. Два ляпаси порфіроносній пиці!

— І чекаємо ще на одного — від Любимського, — додав Василенко.

Трощинський запрошував до столу, а сам був невеселий.

— Якусь годину перебудете в мене, — промовив скрушно. — Якщо й тут вас не знайдуть… А радієте ви, здається мені, завчасно. Не прогнівайтесь, але, як на мене, то вся ця ваша діяльність виглядає такою–от собі забавою — на кшталт мого домашнього театру, різниця лише та, що ви ризикуєте, а я ні. Проте бавмося, бо так, чого доброго, і здуріти можна.

Запала тиша. У словах Трощинського гіркотою прозвучала безвихідь.

— Неправда! — підвівся запальний Василенко. — Неправда ваша, Дмитре Прокоповичу. Не смійте називати забавою діла, що важаться волею і самим життям. Ми не можемо вгадати сьогодні, що скаже історія, але напевно визнає за нами одне: у час найчорнішої темряви народ не спав, бо не давали йому спати будителі. Можливо, залишимося безіменними, та це марниця. Не слави хочемо, а волі. І за неї ми почали боротися.

— Випиймо, панове, — підняв келиха Василь Васильович. — І потішмо себе тим, що живемо хоча і в тяжкий, зате досить цікавий час.

Розділ п’ятнадцятий

Минали місяці й роки, а вісток з України не було: одного тільки листа від Василенка отримав Любимський три роки тому, в ньому лише кілька слів: «Не можу листуватися з вами, батьку, бо ніколи не перебуваю в одному й тому самому місці. Не знаю, коли побачу Христю й маму, але вірю, що побачу. І ви вірте, бо нічого іншого нам не залишається».

Вгадував Любимський долю зятя, а коли не отримав від нього більше жодного листа, зрозумів… І ниділа віра. А в уяві і снах зринала все та ж картина, яку сам придумав, та стала вона врешті мовби згадкою…

Виходить на поріг Сисой Шалматов — зодягнутий, з торбою за плечима, у руці тримає ікону молодої Богоматері, яку змалював колись з Уляни.

«Дозволь мені взяти її зі собою, Уляно».

«Йдеш, Сисою?»

«Йду… І ще раз прошу вас: ходімо на Тамань, там — воля».

«Немає волі на чужині. Будемо її тут виглядати і чекати на мужів наших. Бо ж прийдуть колись сюди, а не знайдуть нас. Не можна нам на Тамань».

«Зів’янете в роботизні».

«Діти виростуть».

«І їх — у неволю».

«Внуки будуть, правнуки, праправнуки. Тут будемо чекати, рости й визрівати. Не піде Україна з України».

Так дописувалася Павлова книжка.

А рукопис, привезений зі Самарського монастиря, лежав в університетській друкарні Йозефа Піллера. В Піллера були кириличні шрифти, зрештою, він видавав ілюстрованого часописа польською мовою «Zbior pism ciekawszych, sluzacych dla roznych narodow i krajow», в якому можна було б надрукувати хоча б найцінніші уривки з книжки, проте друкар не обіцяв нічого конкретного — «так, так, матеріал вельми цікавий, але на нинішній день не вигідний нам з політичних міркувань: тільки що перейшли через Львів розбиті костюшківські легіони, усе це дратує північного сусіда, Австрії не вигідно псувати стосунки з Московією, наша імперія послаблена після перемог Наполеона в Італії і таке інше, треба почекати, може, колись…»

До друкарні Ставропігійського інституту навіть не вдавався. Ще під час першої розмови в ресторації Жоржа професор Лодій розповів Любимському билицю, що більше на небилицю була схожа, проте вирішила долю друкування світських книг у Львові. 1788 року в друкарні Почаївської лаври вийшла «Книжиця для господарства» Івана Ленкевича з практичними порадами, та ось одна з цих порад під час волинських заворушень, що збіглися з вибухом Французької революції, дуже стривожила австрійських цензорів. Книжку почали виловлювати в селян, за неї карали тюрмою, бо припис консервування горіхів у гарнцях з піском цензура розшифрувала по–своєму: горіхи — ядра, пісок — порох, а гарнці — гармати… З великими труднощами вдалося Лодієві видати свій переклад «Моральної філософії» Християна Баумейстра у друкарні Ставропігійського інституту — книгу, необхідну для викладання філософії у Studium Ruthenum.

Летіли роки. Любимський вже й перестав навідуватися до Піллера, а книжка дописувалася з уяви: деякі вістки доходили з Московії, та подробиці можна було тільки домислювати.

А там…

Березневого вечора 1801 року військовий губернатор Петербурга фон дер Пален, віце–канцлер Панін і колишній фаворит Катерини II Зубов попросилися до зацькованого страхом Павла І, що заховався од світу в неприступному Михайлівському замку, на прийом.

— Ваша величносте, — промовив Пален, — нам стало відомо, що в полку, який вас охороняє, готується протицарська змова.

Квадратове обличчя імператора взялося синіми плямами, він пронизливо завищав своє «молчать, молчать!», але страх з кожною секундою добирався дедалі ближче до його свідомості, а коли пройняв усього, цар прошепотів безпорадно:

— Що робити… Що робити?

— Завтра заарештовані мною змовники стоятимуть перед вами. А нині звеліть зняти караул, я виставлю свій.

Павло І погодився і, заспокоївшись, міцно заснув. Посеред ночі до царської спальні увійшли два чоловіки в цивільному. Вони розбудили імператора і, коли той прийшов до тями, подали йому аркуша чистого гербового паперу.

— Пишіть зречення, ваша величносте, — сказали незнайомі.

Дикий вереск пролунав у царській спальні й раптом приглух, якийсь час було чутно хрипіння, а потім усе стихло.

У коридорі перед дверима спальні стояли змовники, між ними — юний Олександр. Почувши здушений крик, престолоспадкоємець зрозумів, що сталося, і його почала трусити лихоманка.

Барон фон дер Пален узяв Олександра рукою за плече, потряс, мов хлопчиська.

— Візьміть себе в руки, ваша величносте, йдіть до Зимового палацу й починайте царювати.

Зі сусідньої кімнати, почувши гамір, викотився Сенька Трещокін. Він скрикнув, побачивши біля дверей царської спальні знайомих вельмож; полум’я свічок, що їх тримали в руках змовники, освітлювало суворі обличчя, вигляд достойників був зловісний. Трещокін своїм блазенським чуттям вмить збагнув правду і, зареготавшись, почав перекривляти Павла І.

— Що накажете зробити з цією мерзотою, ваша величносте? — спитав Зубов у Олександра.

— Нехай живе собі, — відказав молодий імператор, який встиг уже заспокоїтися й відчути, що влада прийшла до його рук. — Блазні потрібні кожному кабінетові.

Цієї ночі не спав Зимовий палац. У тронній залі імператор Олександр писав свого першого ліберального маніфеста, а в коридорі біля ермітажу, видряпавшись на підвіконня, реготав у глупу ніч вічний блазень Сенька Трещокін.

А там…

На дзвіниці Преображенського собору вдарили разом тридцять п’ять дзвонів. Брязнув мідний шквал на тихі плеса озер, на розгойдане літніми вітрами Студене море і присмирив його; з хору дзвонів пробивався низький могутній звук Борисівського, він відганяв від себе дрібні й найдрібніші переливи менших сусідів, і вони розсипалися перлами довкіл, а дзвіниця, натхнена урочистим дзвоном, спиналася до неба й купала свого шпиля у блакитному серпанку.

З морської неозоріні до берега прямував білий вітрильник, на грот–щоглі лопотів прапор, і коли корабель підійшов на таку віддаль, що можна було на полотнищі розпізнати двоголового орла, ударили на вежах гармати.

На ніс судна вийшов у білій киреї й соболиній шапці імператор Олександр І. Соловецькі острови вітали його молодим маєвом лісів, плахтами соковитих галявин, ватрищами іван–чаю на узліссях і зеленкуватими очима озер.

Корабель пришвартувався. У супроводі архангелогородського губернатора Мезенцева й почту молодий цар зійшов на берег і попрямував до Святих воріт, біля яких у парчевих ризах і митрах стояли шанобливо схилені архімандрит і соборні старці.

Олександр поцілував розп’яття, яке підніс йому преосвященний, і тоді розчинилися навстіж ворота. У дворі стояла вишикувана у два ряди військова команда. Солдати привітали царя — взяли на караул, він пройшов крізь лаву, а дзвони били й нагнітали у фортечну кліть небесної синяви, і коли повітря так наситилося гомоном, що само стало лунким, як мідь, — стихло на дзвіниці, і цар подався до Преображенського собору на відправу.

Тоді з монастирських нір, казематів і келій повипускали — бо так наказав Олександр — усіх до одного в’язнів. Вони виходили — брудні, зарослі, страшні, та причепурювати їх не велено було: цар бажав навіч переконатися, чи справді така–то вже страхітна соловецька тюрма, що її протягом століть боялися всі: ті, які жили в землянках, і ті, що в палатах.

В’язні ще нічого не знали, їм наказали стояти біля паперті Успенського собору і чекати. Вони тривожно переглядалися поміж собою — що за дзвони серед будня і що задумали робити з ними? Спокійні були тільки двоє: сліпий Калнишевський і всезнаючий Авель–віщун.

Відправа давно закінчилася, а в’язні все ще стояли і чекали: он видніє лобне місце біля Рибних воріт, чи не задумали отак покінчити з ними одного дня?

Цар же по відправі в супроводі архімандрита Іони, губернатора Мезенцева й соборних старців обходив монастирські приміщення: трапезну, келарську, ризницю, куховарню, чоботарню, квасоварню — і, похваливши за порядок, мовив:

— Тепер покажіть каземати.

Поник архімандрит, бо аж сьогодні, коли випущено в’язнів на подвір’я, здалися йому ті ями надто страшними і, неповинний у їхньому існуванні, преосвященний Іона побоявся кари.

— Неподобне вашій величності зріти тьму кромішню і дихати смородом пекельним, — заблагав архімандрит.

— Веди, велено тобі, — нахмурився цар.

Він ходив із каземату до каземату, сопух запаморочив йому голову, купи нечистот, поряд з якими спали і їли люди, здавалися примарними, і, вражений витвором людської жорстокості, добросердий імператор розпорядився:

— Запечатати їх навіки. А тепер приведіть в’язнів.

Їх прийшло дванадцять — людей із підземелля, чорних, виснажених, у кайданах.

Олександр відступив на крок: люди ці здалися йому привидами; він переборов у собі огиду й промовив:

— Ви вільні. Я, цар Олександр І, дарую вам свободу. Розкувати їх!

Приречені вмирати у сморідних ямах, колодники не повірили спершу словам імператора й нерозуміюче перезиралися між собою, але солдати вже розковували на їх ногах і руках кайдани, а Олександр повторив слова помилування. Тоді вони впали на коліна і, плачучи, дякували своєму спасителеві.

Не вклякнули тільки два, і спитав цар:

— Волі не раді чи кривда ваша завелика?

Старець зі сивим волоссям, що спадало на плечі, й довгою білою бородою звів до неба очі, губи його беззвучно ворушилися, потім він глянув на царя і мовив зовсім недоречне:

— І згорить Москва за одинадцять років[47].

Здригнувся імператор, чекаючи ще й віщування своєї смерті: це ж бо перед ним той прославлений Авель–віщун, пророцтв якого боялися насамперед царі. Олександр поквапився наказати архімандритові:

— Негайно відправити його до Петербурга. Він божевільний, і його місце не в тюрмі, а в жовтому домі.

Імператор скоса глянув услід пророкові, якого солдати виводили з подвір’я, потім запитав архімандрита:

— Чи правда те, що й досі живе тут останній кошовий Запорізької Січі?

— Він перед вами, ваша величносте. Не осудіть його, що не вклякнув, сліпий він, тож не бачить, що чинять інші.

Цар підступив ближче до старого похилого діда, що дивився перед собою чистими невидющими очима; на його зарослому обличчі влігся спокій, на губах теплився тихий усміх людини, що збагнула врешті сенс буття; старець був древній як світ — важко було вгадати його вік, і цар, засумнівавшись, мовив:

— Це неймовірно… Калнишевський уже тоді, коли його забрали з Січі, був вельми старий. З тої пори минуло стільки літ!… Ти й справді останній кошовий? — глянув недовірливо на дідугана.

— Я — Калнишевський, — відказав старець. — Розсерджений моїми прокльонами, Бог хотів, видно, щоб я вийшов з ями на світ Божий, та не зміг уже побачити його.

— Скільки тобі нині років?

— Сто десять, царю… Лебединий мій вік. А цілих двадцять п’ять відрахували мені потьомкінські дзиґарі в сій обителі. — Він сягнув рукою до кишені зотлілого каптана, витягнув срібного годинника й приклав до вуха. — Зупинилися… Видно, їм суджено було лічити лише дні моєї неволі.

— Ти вільний, старче. Можеш їхати куди хочеш. Навіть до Малоросії.

Мовчав Калнишевський. Воля… Десятками років вимріяна воля! Дочекався–таки. Він може повернутися до свого народу…

«А який він, той народ, нині? Адже не бачив його чверть століття. Може, добре йому? Може, звик до неволі і не потрібна йому пам’ять про мене? А може, ярмо, яке я колись привітав хлібом–сіллю, промуляло до костей, і озлоблені невільні люди закидають мене камінням? А коли й ні, то чи подобає колишньому отаманові Війська Низового ходити, жебручи, поміж колишніми запоріжцями? Ні, не можна мені повертатися в Україну…»

Сказав:

— Ви віддаєте мені те, що для мене вже не існує. Темницею став для мене весь світ, відкурликав я своє журавлине і в цій обителі готуватися буду до майбутнього життя.

— Якої відплати жадаєш за кривду, тобі заподіяну?

— Неокупна моя кривда, царю. Окупитися вона може тільки свободою мого народу, який і я допоміг занапастити вольними і невольними гріхами своїми. Але ти її не повернеш. Тюрем не зруйнуєш, бо не обійдеться імперія без них. То прошу лише одного: звели побудувати на Соловках такий острог, щоб майбутні страждальці могли в ньому почуватися людьми, а не червами гнойовими…

— Правда твоя, — промовив імператор і звернувся до Мезенцева: — Давно ви вже повинні були це зробити… Встаньте, — кивнув колодникам, що заворожено дивилися на царя–визволителя. — Вільні єсьте.

А коли цар відійшов з почтом, Петро Калнишевський, намацуючи костуром дорогу, оповитий вічною темрявою, ви–йшов через Нікольські ворота на дорогу, що бігла у глибину острова і, вдихаючи запах молодого лісу, дивувався, що такою просторою стала враз його тюрма.

…На подвір’ї Соловецької фортеці кипіли будівельні роботи. Муляри зводили високі стіни, майстри перекривали поверхи, вкладали вікна й заґратовували їх, до малих комірок теслі заносили столики й лежаки; монахи помагали й знизували раменами, бо віри йняти не могли, що такою може бути тюрма.

Старий Соловецький монастир багато чого бачив, у бувальцях бував, а такого дива зріти ще не доводилося. Що це за час настає, що за дивний цар возсів на престол, коли за нього й колодники житимуть, як люди?

Чого тільки не зробили тут монахи своїми руками! П’ятдесят озер з’єднали каналами, воду пустили попід землю, і вона обертає млинове колесо біля Головленкової вежі, під Олександрівською горою плодоносять улітку яблуні, коріння яких огрівається теплом, що виходить з воскобійні; квас надходить по трубах просто до трапезної. Недавно монахи навіть кита спіймали і натопили з нього стільки жиру, що такої кількості ще не перепадало на душу монастирського люду; своїми силами відігнали від стін фортеці ворогів многих — є чим гордитися перед світом!

Чи ж то настав час пишатися тюрмою? Бо донині мало хто й знав у світі про міцні соловецькі каземати, про таємних колодників; а якщо й знали, то хто бачив? Невже це тепер буде виставлене напоказ?

А каземати позакривані, забиті навхрест дошками; як же бути монастиреві без них, коли ж то вони, а не що інше, виправдовували існування Соловецької обителі? Чи не загибіє вона, якщо колодники житимуть у палатах?

Сумнівалися монахи, а муляри зводили міцні стіни й замішували цупкий розчин, слюсарі кували замки з криці, а коли тюрма була готова — відлягло монахам від серця: інакша вона, проте надійна.

Вічний старець Кошовий — так його назвали богомольці — день–денно виходив зі своєї келії й кожного разу запитував у когось, показуючи києм у той бік, звідки долинав стукіт:

— Що там будується?

— Тюрма, старче.

— Ага, тюрма…

Він никав подвір’ям, постукуючи костуром по бруківці, наче шукав м’якого місця для своєї могили.

— А нових арештантів ще не привезли?

— Привезуть, старче, не турбуйся.

— Правда, правда, чей не стоятиме порожньою тюрма… Одного весняного дня Калнишевський почув, що слабне серце, достукуючи безмірно довгу лічбу його віку. Він вийшов на подвір’я, щоб востаннє надихатися на цьому світі.

Від Нікольських воріт долинали покрики, команди: когось там муштрували біля фортечної стіни.

Архімандрит Іона запитував прізвища прибулих, розпоряджався:

— До п’ятої камери, до шостої, до сьомої. Калнишевський зрозумів, кого привели, туск боляче стиснув слабе серце, він підійшов ближче до воріт. Його не проганяли.

— Звідки ви? — запитав.

— З усіх усюдів, — почулася відповідь. — Єсть тут і нерчинські рудокопи, й уральські ливарники — з найдальших закутий усея Русі святої суть тут!

— А чи є хто з України?

— Є, діду, — відказав молодий голос. — Адже не помер народ, то й має силу й відвагу постачати тюрмам в’язнів.

— Мовчати! — прикрикнув архімандрит.

— Звідки ти, нещасливцю? — спитав Калнишевський.

— Нещасливий той, хто боїться страждати за батьківщину, — почув старий той самий молодий голос. — Я з Полтавщини, пане кошовий отамане!

— Пам’ятають… Пам’ятають! — схлипнув Калнишевський, і костур випав з його рук.