Глибоко під водою

Було щось таке, що ти хотіла мені розповісти, правда? Що ж це було? У мене таке відчуття, немовби мене винесло з цієї розмови давним-давно. Я вже не могла зосередитися. Я думала про щось інше, намагалася з усім розібратися, не слухала, втрачала нитку бесіди. Що ж, тепер ось тобі вся моя увага. Тільки я не можу позбутися думки, що випустила з поля зору щось більш помітне.

Коли до мене прийшли й розповіли, я розсердилася. Спочатку відчула полегшення, бо коли двоє поліцейських з’являються на порозі саме тоді, коли ти шукаєш квиток на потяг і ось-ось побіжиш на роботу, то боїшся найгіршого. Я хвилювалася за важливих для мене людей — за друзів, колишнього, колег.

Але річ була не в них, сказали вони, а в тобі. То на мить мені стало легше, а потім мені сказали, що сталося, що тебе вже немає, сказали, що ти була у воді — і тут я розлютилася. Розлютилася й злякалася.

Я міркувала про те, що ж мені сказати, коли прийду, що я знала: ти це зробила мені на зло, щоб мене засмутити, злякати, зламати мені життя. Привернути мою увагу, витягти мене куди тобі заманулося. Ну ось, Нел, тобі це вдалося: ось я там, куди ніколи не хотіла потрапити знову, маю доглядати твою дочку, розгрібати твій срач, будь він проклятий.

Понеділок, 10 серпня

Щось мене розбудило. Я сів на ліжку і помітив, що кімната мами з татом була відчинена, а коли придивився, то побачив: мами в ліжку немає. Тато, як завжди, хропів. Годинник з радіо показував 4 : 08. Я подумав, що вона, напевно, внизу. У мами бувало безсоння. Тепер безсоння в них обох, але він п’є таблетки, такі сильні, що хоч стань і закричи в нього над вухом — не прокинеться.

Я пішов униз по-справжньому тихо, бо зазвичай у таких випадках вона вмикає телевізора й дивиться оті занудні реклами про апарати, які допомагають схуднути, або прибирати, або чистити овочі по-всякому, і тоді засинає. Але ні телевізор не працював, ні на дивані її не було, то я зрозумів, що мама десь вийшла.

Вона кілька разів так робила — принаймні наскільки мені відомо. Я не можу стежити за всіма одночасно. Першого разу вона сказала мені, що вийшла просто провітритися, але іншого ранку я прокинувся, а її вдома не було, а коли я визирнув у вікно, то її машина не стояла перед будинком, де вона зазвичай стоїть.

Гадаю, вона, можливо, їздить гуляти на річку або відвідує могилу Кейті. Я теж так інколи роблю, але ж не серед ночі.

Мені було б страшно ходити поночі, та й не по собі мені було б, адже саме це зробила Кейті: встала посеред ночі, пішла на річку й не повернулася. Але й розумію, чому мама так робить: так вона зараз може бути найближче до Кейті, крім, хіба що, коли сидить в її кімнаті, що вона, я знаю, теж інколи робить. Кімната Кейті поряд з моєю, і мені чути, як мама плаче.

Я сів на диван і став на неї чекати, але, напевно, заснув, бо коли почув, що відчиняються двері, надворі вже було світло, а коли глянув на годинник на каміні, була чверть на восьму. Я почув, як мама зачинила двері — і побігла просто по сходах.

Я помчав за мамою нагору. Стояв біля спальні й дивився в шпарину. Мама стояла на колінах біля ліжка, і обличчя в неї було червоне, як від бігу. Вона важко дихала й казала:

— Алеку, вставай. Вставай! — і трусила батька. — Нел Ебботт загинула! Її знайшли у воді. Вона стрибнула!

Не пам’ятаю, чи я щось сказав, але, напевно, чимось себе видав, бо мама подивилася на мене й зірвалася на ноги.

— Ой Джоше! — промовила вона, йдучи до мене. — Ой Джоше.

По її обличчю текли сльози, вона мене міцно пригорнула. Коли я звільнився з обіймів, вона й далі плакала, але і всміхалася.

— Мій хороший! — промовила вона.

Тато сів у ліжку. Він тер очі. Йому хтозна-скільки часу треба, щоб прокинутися як слід.

— Не розумію. Коли… вчора? Звідки ти знаєш?

— Я по молоко пішла, — сказала вона. — Усі про це говорили… у крамниці. Її зранку знайшли.

Вона сіла на ліжко і знову заплакала. Тато її пригорнув, але не дивився на мене, і вираз обличчя в нього був дивний.

— Куди ти ходила? — спитав я. — Де ти була?

— У крамниці, Джоше. Я ж кажу.

«Це неправда, — хотів сказати я. — Тебе вже кілька годин не було вдома, ти не просто по молоко ходила». Я хотів це сказати, але не зміг, бо батьки сиділи на ліжку, дивилися одне на одного і вигляд у них був щасливий.

Вівторок, 11 серпня

Пам’ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.

Я не просто пам’ятала, я відчувала це. Я відчувала ту саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?

(Ми з тобою не дуже й відрізняємося врешті-решт.)

Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам’ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам’ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п’ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною… Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам’ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, усі погляди спрямовані на мене; я часто кліпаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, у самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла на місце, і я незчулася, як уже повільно проїжджаю вузькими провулками, облямованими повноприводними машинами, і десь краєм мого поля зору проноситься рожевий камінь; у бік церкви, старого мосту, а тепер обережно. Я не зводила очей з дороги поперед себе і намагалася не дивитися на дерева, на річку. Намагалася не бачити, але нічого не могла вдіяти.

Я зупинилася на узбіччі й вимкнула двигун. Подивилася вгору. Дерева і кам’яні сходи, зелені від моху, підступні після дощу. Усім тілом побігли мурашки. Я згадала це: крижаний дощ б’є об асфальт, миготливі сині вогні змагаються з блискавкою, осяваючи річку і небо, біла пара з вуст нажаханих людей — і маленький хлопчик, білий, мов привид, — він тремтить, його веде сходинками до дороги поліціянтка. Вона стискає його руку, і її очі широко розкриті й дикі, а голова розвернута вбік так сильно, ніби вона когось кличе. Я й досі відчуваю те саме, що відчувала тієї ночі — жах і завороження. Мені досі чуються твої слова: Як би це було? Чи можеш ти уявити? Як це — бачити, як твоя мати померла?

Я відвела очі. Завела машину і знову виїхала на дорогу, потім через міст, де доріжка завертає. Я виглядала поворот — перший ліворуч? Ні, не цей, другий. Отам це було, там це старе громаддя з бурого каменю, Млин. Шкіру поколює, тут холодно і сиро, моє серце забилося небезпечно швидко, і я спрямувала машину крізь відчинені ворота на під’їзну доріжку.

Там стояв чоловік і дивився в телефон. Поліцейський у формі. Він красиво підійшов до машини, і я опустила вікно.

— Я Джулс, — сказала я. — Джулс Ебботт. Я… її сестра.

— А-а, — вигляд у нього став знічений. — Так. Зрозуміло. Звичайно. Дивіться, — він озирнувся на будинок, — там зараз нікого немає вдома. Дівчинка… ваша племінниця… вона вийшла. Я… не зовсім впевнений, куди… — він витяг рацію з-за пояса.

Я відчинила двері й вийшла.

— Нормально, якщо я зайду в дім? — запитала я. Я дивилася у відчинене вікно, де колись була твоя кімната. Мені ще бачилася там ти, як ти сидиш на підвіконні, звісивши ноги надвір. Аж голова паморочиться.

Поліцейському, вочевидь, було незручно. Він відвернувся від мене і сказав щось тихо в рацію, а потім розвернувся до мене:

— Так, це можна. Можете заходити.

Сходами я йшла, мов сліпа, але чула звук води й відчувала запах землі, землі в тіні будинку, під деревами, в місцях, яких не сягає сонячний промінь, різкий сморід прілого листя — і цей запах переніс мене в минуле.

Я штовхнула двері, уже майже очікуючи почути голос моєї матері, яка гукає мене з кухні. Не замислюючись, я знала, що треба штовхнути двері стегном з того місця, де вони заїдають. Я вийшла в коридор і зачинила за собою двері, мої очі щосили намагалися щось розгледіти в темряві, тілом бігли мурашки від раптового холоду.

На кухні, під вікном стоїть дубовий стіл. Чи той самий? На вигляд схожий, але цього не може бути: місце відтоді переходило з рук в руки занадто багато разів. Я б могла перевірити, якби пролізла під нього й пошукала знаки, які залишили там ми з тобою, але від самої цієї думки в мене прискорюється серцебиття.

Пам’ятаю, як сюди вранці заходило сонце, і якщо сісти з лівого боку, обличчям до плити «Aga» — то перед тобою опиняється ідеальний краєвид на старий міст. Як красиво, казали всі, хто сидів на цьому місці, тільки от вони не бачили по-справжньому. Вони ніколи не відчиняли вікна й не висовувалися, вони ніколи не дивилися вниз на колесо, яке гнило, стоячи на місці, вони ніколи не дивилися на сонячне світло, яке виграє на поверхні води, вони ніколи не бачили, якою насправді була вода: зеленувато-чорною і сповненою живих і вмирущих істот.

З кухні, у коридор, повз сходи, глибше в будинок. Я вийшла на це місце так раптово, що мене просто кинуло крізь величезні вікна, що виходять на річку — просто туди, у річку, здавалося, якщо їх відчинити, вода рине через широке дерев’яне підвіконня і далі, вниз.

Пам’ятаю. Кожного того літа ми з мамою сиділи на цьому підвіконні, спершись на подушки, підібгавши ноги, майже торкаючись п’ятами, з книжками на колінах. Десь стояла й тарілка з закусками, хоча вона ніколи навіть не торкалася їх.

Я не могла дивитися на це — побачивши це вікно знову отаким, відчула, як мене охоплює біль і розпач.

Тиньк зі стін було зчищено й оголено цегляну кладку, а обстановка — геть-чисто твоє відображення: східні килими на підлозі, важкі меблі чорного дерева, великі дивани й шкіряні крісла, аж надто багато свічок. І куди не глянь — свідчення твоєї одержимості: великі репродукції в рамах: «Офелія» Мілле, прекрасна і безтурботна, з відкритим ротом і розплющеними очима, із затиснутим у руці букетом. «Потрійна Геката» Блейка, «Відьомський шабаш» Гойї, його ж таки «Пес». Цю картину я ненавиджу найдужче: на ній бідолашна тварина, тонучи, щосили намагається тримати голову над припливною хвилею.

Мені почувся телефонний дзвінок — він долинав неначе звідкись з-під будинку. Я пішла на звук через вітальню, потім трохи вниз сходинками — гадаю, там раніше була повна всякого мотлоху комора. Одного року її залило, і все, що там було, вкрилося мулом, неначе будинок сам став частиною річкового русла.

Я увійшла в кімнату, яка стала твоїм кабінетом. Вона була заповнена фотообладнанням, екранами, прожекторами, засобами для пı´дсвітки, там стояв принтер, на підлозі валялися папери і книжки, попід стіною стояли шафи з картотекою. І фотографії, звичайно. Твої фотографії вкривали кожен дюйм тинькованої стіни. Незвичному оку могло б здатися, що ти обожнюєш мости: Золоті ворота, Нанкінський міст через Янцзи, Віадук Принца Едварда в Торонто. Але якщо придивитися… Річ не в мостах, це не якась любов до цих шедеврів архітектури й техніки. Подивіться ще раз — і побачите, що на стіні не тільки мости, а й скеля Бічі-Хед, Аокіґахара, Прейкестолен. Місця, куди зневірені люди йдуть, щоб покласти край стражданням, собори відчаю.

Навпроти входу — знімки Затону Утоплениць. Знову, знову й знову, з кожного можливого кута, з кожної точки: блідий і обледенілий взимку біля чорної і суворої скелі, чи то гра сонця на воді влітку — оаза в зеленому розмаї, чи то похмурий, сірий, мов кремінь, а вгорі — хмари над головою, і ще, ще, і ще. Зображення зливаються в одне — запаморочливий удар по зору. Я відчувала, ніби я — там, у тому місці, ніби стою на вершині скелі, дивлюся вниз у воду, відчуваю цей жаский трепет, спокусу забуття.

Деякі з них увійшли в воду з власної волі, деякі — ні, і якби ви спитали Нікі — тільки от навряд чи хтось збирався б це робити, бо ніхто ніколи не питав її — Нел Ебботт пішла не з власної волі. Але ніхто не збирався питати її, та й ніхто не збирався слухати її, так що насправді їй не було сенсу казати щось. Особливо поліцейським. Навіть якби вона не мала проблем із законом раніше, вона б не стала говорити з ними про це. Занадто великий ризик.

Нікі мала квартиру над продуктовим, власне, тільки одну кімнатчину з кухнею на кшталт камбуза та ванною кімнатою, малою настільки, що вона практично не виправдовувала такої назви. Немає про що й говорити, майже немає чого показати за все життя, зате Нікі мала зручне крісло біля вікна з краєвидом на місто, і отам вона сиділа та їла, і навіть іноді дрімала, бо їй останніми ночами майже не спалося, тож не було особливого сенсу лягати в ліжко.

Вона сиділа і спостерігала, як хтось приходить і відходить, а коли не бачила, то відчувала. Навіть до того, як отам на мосту починали блимати сині вогники, вона відчула щось. Вона не впізнала, що це Нел Ебботт, спочатку не впізнала. Люди думають, що ясновидці власне й бачать ясно, мов крізь кришталь, але це не настільки просто. Вона тоді тільки й зрозуміла, що хтось пішов знову купатися. Вона сиділа, не вмикаючи світла, і дивилася: чоловік із собаками побіг вгору по сходах, потім приїхала машина; не справжній поліцейський автомобіль, а простий, нормальний, синій. Детектив Шон Таунсенд, подумала вона, і це було так. Він разом з чоловіком із собаками спустився назад сходами, а потім примчала вся кавалерія, з блималками, але без сирени. Який уже сенс? Немає поспіху.

Коли вчора зійшло сонце, вона пішла по молоко й газету, і всі говорили, все казали: ще одна, другий за цей рік, але коли стало відомо, хто це, коли сказали, що це була Нел Ебботт, Нікі зрозуміла, що друга — не така, як перша.

Вона вагалася, чи не піти до Шона Таунсенда і не сказати йому все просто там і тоді. Але хоч який він був милий і люб’язний чоловік, усе ж таки він був копом і сином свого батька, і йому не можна було довіряти. Нікі б узагалі не спало на думку таке, якби їй не був симпатичний Шон. Він сам пройшов через трагедію, і Богу одному відомо, який він тепер, після цього… А ще він був добрий до неї — і тільки він був добрим до неї, коли її заарештували.

То, правду кажучи, був другий арешт. Це сталося вже давненько, шість чи сім років тому. Вона мало не відмовилася від свого бізнесу після першої судимості за шахрайство, і продовжувала лише з кількома постійними клієнтами і відьомською компанією — ті час від часу приходили віддати шану Ліббі, Мей і всім жінкам води. Вона трохи ворожила на таро, мала зо два сеанси цього літа; час від часу її просили встановити зв’язок з покійним родичем чи з котроюсь із купальниць. Але вона доволі довго, по суті, не вела справ.

Але потім їй удруге скоротили прибутки, так що Нікі опинилася наполовину на пенсії. З допомогою одного з хлопців, які волонтерили в бібліотеці, вона зробила собі веб-сайт, пропонуючи послугу ворожіння — 15 фунтів за півгодини. Порівняно хороша платня — адже Саллі Морґан по телевізору, котра такий екстрасенс, як срака Нікі, править 29,99 фунта за двадцять хвилин, і при цьому ви навіть говорите не з нею, а тільки з кимось із її «екстрасенсорної команди».

Потримала Нікі той сайт лише кілька тижнів, аж тут виявилося, що на неї доніс у поліцію відповідальний за стандарти торгівлі: мовляв, вона «не надала письмової відмови від відповідальності відповідно до закону про захист прав споживачів». Закон про захист прав споживачів! Нікі стверджувала, що не знала про необхідність надання такої відмови; у поліції їй сказали, що закон змінився. А звідки, спитала Нікі, я мала про це знати? У поліцейських це, звичайно, викликало бурю веселощів. А ми думали, ви знали, що так буде! Адже ви майбутнє передбачаєте, не минуле ж?

Тільки інспектор Таунсенд — на той час лише констебль — не сміявся. Він був добрий: пояснив, що це все пов’язано з новими законами ЄС. Закони ЄС! Захист прав споживачів! Був час, коли таких, як Нікі, переслідували відповідно до Закону про чаклунство і Закону про шахрайство медіумів. Тепер вони немилі європейським бюрократам. Низько ж вони впали.

Так що Нікі закрила сайт, спекалася техніки й стала працювати по-старому, тільки мало хто тепер до неї звертався.

Те, що в воді опинилася саме Нел, таки стало для неї потрясінням, мала визнати Нікі. Ворожка почувалася недобре. Не винною, як такою, бо все сталося не через Нікі. Проте, вона гадала, чи не сказала забагато, не виказала чогось, що не можна виказувати. Але її не можна звинуватити, що вона це почала. Нел Ебботт уже гралася з вогнем — вона була одержима річкою та її таємницями, а такі захоплення ніколи до добра не доводять. Ні, Ніккі ніколи не казала Нел шукати пригод на свою голову, вона тільки вказала їй напрямок. І воно й не виходило так, ніби вона не попереджала Нел, правда ж? Проблема полягала в тому, що ніхто не слухав. Нікі сказала їй, що в цьому місті завжди були люди, готові проклясти тебе, тільки-но побачать. Але ж люди заплющували очі на це, чи не так? Нікому не подобалося згадувати, що вода в цій річці отруєна кров’ю і жовчю жінок — переслідуваних, нещасних; люди просто пили ту воду щодня.

Ти так і не змінилася. Мені слід було знати це. Я ж бо й знала. Ти любила Млин і воду, ти була одержима тими жінками, тим, що вони зробили, і тими, кого вони залишили. І тепер ось це. От чесно, Нел. Чи ти дійсно збиралася заходити так далеко?

Нагорі я вагалася, стоячи перед хазяйською спальнею. Тримаючись за ручку дверей, я набрала повні груди повітря. Я знала, що вони сказали мені, але я також знала тебе і не могла їм повірити. Я була певна, що коли я відчиню двері, там будеш ти, висока і худа, зовсім не рада мене бачити.

У кімнаті було порожньо. У повітрі стояло відчуття щойно покинутого місця, ніби ти допіру вибігла вниз, на кухню запарити чашечку кави. Наче ти можеш повернутися будь-якої хвилини. Мені ще вчувався в кімнаті запах твоїх парфумів — щось густе, солодке і старомодне, як колись у нашої мами — «Opium» чи «Yvresse».

— Нел? — непевно, тихо промовила я твоє ім’я, немов викликала тебе, як викликають диявола. Тиша була мені відповіддю.

Далі по коридору була «моя кімната» — та, де я колись спала: найменша в будинку, як і годиться кімнаті наймолодшої дитини. Вона здалася мені ще меншою, ніж я пам’ятала, темнішою, печальнішою. Вона була порожня — тільки й стояло в ній одинарне незастелене ліжко, і пахло вогкістю, наче землею. Я ніколи не спала тут добре, мені завжди було тут не по собі. Що й не дуже дивно, з огляду на те, як ти любила мене лякати. Сидячи за стінкою, ти шкребла по тиньку нігтями, малювала якісь знаки на другому боці дверей криваво-червоним лаком для нігтів, писала імена загиблих жінок пальцем на запітнілому вікні. А ще — ці всі історії, які ти розповідала, про відьом, яких тягли до води, чи про жінок, які у розпачі кидалися зі скелі на каміння, про переляканого маленького хлопчика, який сховався в лісі і побачив, як його мати стрибнула назустріч своїй смерті.

Я не пам’ятаю цього. Звичайно ж, не пам’ятаю. Коли я аналізую свій спогад про маленького хлопчика, який побачив смерть матері, то він геть безладний, непослідовний, як сон. Це все ти шепочеш мені на вухо — воно не сталося на моїх очах якоїсь пронизливо-холодної ночі біля води. Ми ніколи не були тут узимку, у нас не було холодних ночей над водою. Я ніколи не бачила наляканої дитини на мості посеред ночі — що би я, сама тоді зовсім мала, робила там? Ні, це була історія, яку ти розповіла, про те, як хлопчик зіщулився поміж деревами, підняв голову і побачив її — з обличчям блідим, як нічна сорочка при місяці; як він підняв голову і побачив: вона кинулася вниз, розкинувши руки, мов крила, у мовчазному повітрі, як згас крик на її губах, коли вона впала в чорну воду.

Я навіть не знаю, чи насправді був той хлопчик, який бачив загибель своєї матері, чи ти сама це все вигадала.

Я вийшла зі своєї колишньої кімнати й повернулася до тієї, що колись була твоєю, а зараз, схоже, тут мешкає твоя дочка. Хаотичне нагромадження одягу і книжок, мокрий рушник на підлозі, брудні чашки на тумбочці, накурена задуха в повітрі, нудотно-солодкий запах лілії, яка в’яне і гниє у вазі біля вікна.

Не замислюючись, я почала наводити лад. Я розправила постіль, повісила рушник у ванній на гачок. Я стояла на колінах, витягуючи брудну тарілку з-під ліжка, коли почула твій голос, який кинджалом ударив мене в груди.

— Ви, блядь, думаєте, що робите?!

Я зіп’ялася на ноги, переможно всміхаючись: адже я знала, я знала, що вони помилялися, я знала, що насправді ти не загинула. І ось ти стояла у дверях, кажучи мені забратися НА ХУЙ з твоєї кімнати. Шістнадцяти-сімнадцятирічна рука зараз учепиться в моє зап’ястя, нафарбовані нігті увіп’ються в тіло. Я сказала, пішла звідси, Джуліє. Жирна корово!

Усмішка померла, тому що, звичайно, це була зовсім не ти, а твоя дочка, на вигляд майже точнісінько така, як ти в підлітковому віці. Вона стала в дверях, упершись рукою в бік.

— Що ви робите? — знову запитала вона.

— Я… вибач, будь ласка, — сказала я. — Я Джулс. Ми не зустрічалися, але я ваша тітка.

— Я не питала, хто ви, — сказала вона, дивлячись на мене, як на дурепу. — Я питала, що ви робите. Що ви шукаєте? — Її очі ковзнули геть від мого обличчя, і вона озирнулася на двері у ванну. Перш ніж я встигла відповісти, вона сказала: «Поліція внизу», і вона пішла геть коридором: довгі ноги, лінива хода, капці хляпають по плитці підлоги.

Я поспішила за нею.

— Ліно, — сказала я, поклавши руку їй на плече. Вона відсахнулася, як обпечена, вивернулася, люто зиркнувши на мене. — Я… співчуваю…

Вона опустила очі, розтираючи пальцями те місце, де я її торкнулася. На її нігтях залишалися сліди синього лаку, кінчики її пальців мали такий вигляд, мов у трупа. Вона кивнула, не зустрічаючись зі мною поглядом.

— З вами має поговорити поліція, — сказала вона.

Вона не така, як я очікувала. Напевно, мені уявлялася дитина, ошаліла, яка відчайдушно потребувала, щоб її втішили. Але вона не така, звичайно, вона не дитина, їй п’ятнадцять, майже доросла, а якщо її взагалі комусь треба втішати — то точно не мені. Вона твоя дочка врешті-решт.

Детективи чекали на кухні, стояли біля столу, дивились у бік мосту. Високий чоловік із сивуватою щетиною на обличчі, а біля нього жінка, приблизно на голову нижча.

Чоловік вийшов наперед, простягнув руку, блідо-сірі очі рішуче поглянули мені в лице.

— Детектив Шон Таунсенд, — сказав він.

Коли він простягнув руку, я помітила, що вона злегка затремтіла. Його шкіра була холодною й ніби паперовою на дотик, начебто рука належала комусь значно старшому.

— Я дуже співчуваю вашій втраті.

Так дивно було чути ці слова. Вони казали їх учора, коли прийшли розповісти мені, що сталося. Я їх сама ледь не сказала Ліні, але тепер вони відчувалися інакше. Вашій втраті. Я хотіла сказати їм, що вона не втрачена. Такого не може бути. Ви не знаєте Нел, ви не знаєте, яка вона.

Детектив Таунсенд роздивлявся моє обличчя, чекаючи, що я скажу. Він височів наді мною, стрункий, весь якийсь гострий — здавалося, якщо підійти до нього, то можна порізатися. Я й далі дивилася на нього, аж тут зрозуміла, що жінка дивиться на мене теж, і на її обличчі — етюд співчуття.

— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.

Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.

— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.

— Розслідування? — ледь чутно запитала я.

Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.

Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:

— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.

Вона подивилася на інспектора, потім перевела погляд знову на мене.

— Вона була повністю вдягнена, і її травми відповідають падінню зі скель над затоном.

— Ви вважаєте, що вона впала? — спитала я. Я дивилася то на поліцейських детективів, то на Ліну, яка прийшла за мною вниз і прихилилася до столу на іншому кінці кухні. Боса, чорні легінси, сіра майка, натягнута на гострі ключиці й крихітні пуп’янки грудей. Дівчинка не звертала на нас уваги — неначе це все було звичайною, банальною справою. Неначе щось подібне траплялося щодня. Вона стискала у правій руці телефон, гортаючи щось на екрані великим пальцем; лівою рукою обхоплюючи своє худеньке тіло: передпліччя в Ліни завширшки було приблизно з моє зап’ястя. Широкий, похмурий рот, темні брови, брудне біляве волосся спадає на обличчя.

Вона, мабуть, відчула, що я спостерігаю за нею, тому що на мить підвела погляд і глянула на мене такими великим очима, що я відвернулася. Вона промовила:

— Ви ж не думаєте, що вона впала, чи не так? — і закопилила губу. — Вам же розуму вистачає?

Вони всі просто вирячилися на мене, і мені захотілося накричати на них, щоб забралися з нашого будинку. З мого будинку. Це мій будинок, наш, він ніколи не буде належати їй. Тітка Джулія. Я знайшла її у своїй кімнаті, вона порпалася в моїх речах, ще навіть мене не зустрівши. Потім вона намагалася бути вихованою і сказала мені, що вона співчуває, наче я от повинна повірити, що їй не насрати.

Я не спала дві доби, і я не хочу говорити ні з нею, ні з будь-ким іншим. І я не хочу ні її допомоги, ні її, блядь, співчуттів, ні слухати придуркуваті теорії про те, що трапилося з моєю мамою, від людей, які навіть не знають її.

Я намагалася тримати язик за зубами, але коли вони сказали, що вона, ймовірно, впала зі скелі, я просто розлютилася, тому що, звичайно, все було не так. Вона не впала. Вони нічого не розуміють. Це не був якийсь нещасний випадок, вона це зробила сама. Я не маю на увазі, що це так уже важливо зараз, мабуть, що вже ні, але я відчуваю, що всі повинні принаймні визнати правду.

Я сказала їм:

— Вона не впала. Вона стрибнула.

Жінка-детектив тоді давай ставити дурні запитання: чому я так сказала, чи була вона в депресії, чи вона коли-небудь раніше чинила такі спроби, і цей весь час тітка Джулія просто дивилася на мене своїми сумними вицвілими карими очима, наче я якийсь виродок.

Я сказала їм:

— Розумієте, вона була одержима затоном, усім, що там відбувалось, усіма, хто там загинув. Ви це знаєте. Навіть вона знає, — я подивилася на Джулію.

Вона відкрила рота і знову закрила, як риба. Частина мене хотіла сказати їм все, хотіла все їм розтлумачити, але який сенс? Не думаю, що вони здатні зрозуміти.

Шон — детектив Таунсенд, як я повинна звертатися до нього офіційно — почав розпитувати Джулію: коли вона говорила з моєю матір’ю востаннє? Який у неї був тоді душевний стан? Чи щось її турбувало? А тітка Джулія сиділа і брехала.

— Я не розмовляла з нею кілька років, — сказала вона, і обличчя в неї стало яскраво-червоним. — Ми не були близькі.

Вона бачила, що я дивлюся, і розуміла, що я знаю: вона — брехло! І тітка собі далі червоніла й червоніла, а потім спробувала перевести стрілки на мене:

— Чому ти, Ліно, кажеш, що вона стрибнула?

Я довго дивилася на неї, а потім відповіла. Хай знає, що я бачу її наскрізь.

— Мені дивно чути від вас таке запитання, — сказала я. — Хіба не ви казали, що в неї було бажання смерті?

Вона захитала головою і каже:

— Ні-ні, я такого не казала, нічого подібного.

Брехло.

Інший детектив — жінка — почала говорити про те, як у них не було «на цей час жодних доказів, які вказували б на зумисну дію», і що вони не знайшли жодної записки.

Я просто не змогла не розсміятися:

— Ви думаєте, що вона б залишила записку? Моя мати жодної, блядь, записки б лишати не стала. Це було б, ну, так банально.

Джулія кивнула.

— Це… це правда. Я добре уявляю Нел, яка хоче, щоб усі ламали голову й гадали… Вона любила таємниці. І вона б охоче стала сама загадкою і таємницею.

У мене просто руки зачесалися дати їй по голові. Ах ти лошиця, хотіла я сказати, ти тут теж винна!

Жінка-детектив заметушилася, стала всім води наливати, намагалася тицьнути склянку й мені, і я просто не витримала. Я знала, що врешті заплачу, але не збиралася ревти перед ними.

Я натомість пішла до своєї кімнати, зачинилася і заплакала там.

Я загорнулась у шарф і плакала якомога тихіше. Намагалася не піддаватися, не дати собі розвалитися, бо відчувала, що коли вже почну, то не зможу зупинитися.

Я намагалася не пустити до себе ці слова, але вони все крутяться в моїй голові: пробач, пробач, це я винна. Я і далі дивилася на двері кімнати і все знову й знову переживала той момент у неділю ввечері, коли мама прийшла побажати мені на добраніч. Вона сказала: «Незалежно ні від чого, просто знай, як сильно я люблю тебе, Ліно, добре?» Я перевернулася на другий бік і вдягла навушники, але я знала, що вона стоїть там, я відчувала, що вона стоїть і дивиться на мене, це як я відчувала її смуток — і раділа, бо я відчувала, що вона на це заслужила. Я зараз що завгодно б зробила, аби тільки встати, обійняти її і сказати, що я теж її люблю, і що вона взагалі ні в чому не винна, я ніколи не повинна була її винуватити. Якщо вона була в чомусь винна, то і я так само.

Це був найжаркіший день, принаймні за цей рік, і оскільки на Затоні Утоплениць плавати було з очевидних причин заборонено, Марк пішов купатися вище за течією. Перед будинком Вордів був доволі довгий відтинок, де річка ширшала, вода бігла швидка і студена рудуватим каменистим бережком, а посередині було глибоко і так холодно, що перехоплювало дух і наче обпікало шкіру — від такого холоду людина пирхає і сміється.

От і він уголос розсміявся — вперше за останні кілька місяців. Так само й у воду він занурився також уперше за кілька місяців. Річка для нього із джерела задоволення перетворилася на жахливе місце, але сьогодні все стало, як і колись. Сьогодні вона приносила приємність. Він відчував це, відколи прокинувся — легшим, з яснішою головою, легшими руками й ногами, — що настав чудовий день для купання. Вчора Нел Ебботт знайшли мертвою у воді. А сьогодні був гарний день. Він не так відчував, що з плечей спав тягар, але начебто ті лещата, які стискали його скроні й загрожували його розуму, його життю — врешті розстислися.

До його дому прийшла жінка-поліцейський, дуже молода детектив-констебль із дуже милою, трохи дитячою зовнішністю, і від того йому захотілося сказати їй те, чого казати не слід. Келлі її звали, а прізвище забув. Він запросив її до себе і розповів їй правду. Сказав, що він бачив, як Нел Ебботт вийшла з пабу в неділю ввечері. Він не згадав, що пішов туди спеціально, аби випадково її зустріти, це було неважливо. Сказав, що вони розмовляли, але недовго, бо Нел кудись поспішала.

— Про що ж ви говорили? — спитала його констебль.

— Про її дочку, Ліну, вона моя учениця. У мене була морока з нею в останній чверті — дисципліна, то се, то те. Я у вересні знову їй читатиму англійську — це важливий рік, вона складатиме на атестат — так що я хотів подбати, аби далі не було жодних проблем.

Доволі правдиво.

— Вона сказала, що в неї немає часу, що в неї інші справи.

Теж правда, теж, хоча і не вся. Чи то пак, не нічого, крім правди.

— У неї не було часу, щоб обговорити проблеми своєї дочки в школі? — запитала детектив.

Марк знизав плечима і сумно всміхнувся.

— Одні батьки активніше займаються дітьми інші — менше, — сказав він.

— Коли вона вийшла з пабу, куди вона пішла? Чи своєю машиною вона поїхала?

Марк похитав головою.

— Ні, гадаю, вона рушила додому. Вона йшла в той бік.

Детектив кивнула.

— Ви не бачили її після того? — спитала вона, і Марк похитав головою.

Отже, дещо тут було правдою, дещо — брехнею, але, хай там як, детектива, здається, такі відповіді влаштували; дівчина-констебль залишила йому картку з номером, щоб він міг зв’язатися з нею, якщо пригадає ще що-небудь.

— Зателефоную, — пообіцяв він і переможно всміхнувся, а констебль здригнулася. Він замислився, чи не переграв.

Тепер він пірнув, поплив під водою вниз за течією річки, занурюючи пальці в м’яке, мулисте дно. Він туго згрупувався, а потім одним вибуховим рухом вилетів на поверхню, жадібно віддихуючись.

Він сумуватиме за річкою, але вже був готовий вирушати. Йому настав час почати шукати нову роботу, можливо, в Шотландії, а то й далі: у Франції чи Італії, де ніхто не знав, звідки він і що за події були в його житті. Він мріяв про чисту дошку, новий аркуш, незаплямовану історію.

Вибравшись на берег, він відчував, як лещата знову стискаються. Ще не вечір. Ще рано радіти. Ще залишалося дівчисько, воно ще може створити йому проблеми. Хоча, оскільки воно так довго мовчало, то не так уже ймовірно, що зараз розкриє рота. Що хочете кажіть про Ліну Ебботт, але вона надійна; слова дотримала. І, можливо, тепер, коли вона звільнилася від отруйного впливу матері, то з цієї дівки ще будуть люди.

Марк трохи посидів на березі, опустивши голову, наслухаючи пісню річки, відчуваючи сонце на плечах. Хвилювання з нього випарувалося разом з водою на спині, але залишилося натомість щось інше, хай не сподівання, але тихе передчуття, що надія принаймні можлива.

Він почув якийсь звук і подивився вгору. Хтось ішов до нього. Він упізнав її фігуру, болісно-повільну ходу, і його серце забилося швидше. Луїза.

На березі сидів якийсь чоловік. Їй спочатку здалося, що він голий, але коли він встав, то стало видно плавки, короткі, вузькі, обтислі. Вона відчула, що помітила його, помітила його плоть — і зашарілася. То був містер Гендерсон.

Коли вона дійшла до нього, він уже обгорнувся навколо пояса рушником і натягнув футболку через голову. Підійшов до неї, простягнув руку.

— Місіс Віттекер, як ваші справи?

— Луїза, — сказала вона. — Будь ласка.

Він нахилив голову, злегка всміхнувся.

— Луїзо, як ви? — Вона спробувала всміхнутися у відповідь:

— Ви знаєте.

Він не знав. Ніхто не знав.

— Вони кажуть — вони, послухайте мене! Психологи-консультанти кажуть: у вас будуть хороші дні й погані, і ви просто повинні мати з ними справу.

Марк кивнув, але дивився вже не їй у вічі, а вона помітила, як на його щоках з’являється рум’янець. Він був збентежений.

Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш, тягнеш тіло своєї мертвої дитини за собою.

— Як вода? — спитала вона, і ще дужче розчервонілася. Вода, вода, вода — ніде від неї не подінешся в цьому містечку. — Холодна, мабуть.

Він мотнув головою, як мокрий собака:

— Бррр! — і сором’язливо розсміявся.

Між ними неначе стояв слон, і вона відчувала, що повинна це відзначити.

— Ви чули про матір Ліни? — Наче він міг не чути. Неначе хтось міг би жити в цьому місті й не знати.

— Так. Це кошмар. Боже, це жахливо. Такий шок, — він замовк, а коли Луїза не відповіла, він продовжив говорити: — Е-е, я маю на увазі, я знаю, що ви і вона… — він не доказав, поглянув через плече на свій автомобіль. Він відчайдушно хотів позбутися її, бідолашний.

— Не були однодумцями, так? — підказала Луїза. Вона крутила ланцюжок на шиї, смикаючи за підвіску, синього птаха. — Так, не були. А проте…

Нічого кращого, ніж «а проте», їй на думку не спадало. «Не були однодумцями» — то теж сміховинне применшення, але не було жодної необхідності казати про це вголос. Містер Гендерсон знав про їхню давню ворожнечу, і не зійти їй з цього місця, якщо вона тут стоятиме на березі річки і вдаватиме, що незадоволена тим, що Нел Ебботт скінчила життя у ній. Луїза не могла, не хотіла кривити душею.

Тільки-но почувши, що кажуть психологи, вона зрозуміла, що це — повна дурня, і що ніколи-ніколи вже в її житті не буде гарного дня, а все ж за останні приблизно двадцять чотири години вже не раз виходило так, що їй важко було приховати переможний вираз обличчя.

— I, мабуть, «у жахливий спосіб»… — говорив містер Гендерсон. — Це дивно, але доречно звучить, чи не так? Те, як вона пішла з життя…

Луїза похмуро кивнула.

— А може, саме цього вона й хотіла. Може, якраз цього справді хотіла.

Марк насупив брови:

— Ви вважаєте, вона… що це вона сама?

Луїза похитала головою.

— Уявлення не маю.

— Ні. Ні. Ну звичайно, ні… — він замовк. — Принаймні… принаймні зараз те, що вона написала, не надрукують, чи як ви гадаєте? Книжка, над якою вона працювала, про затон — вона ж недописана, так? То її й не можна друкувати…

Луїза пронизливо глянула на нього.

— Ви так вважаєте? Я б радше сказала, що те, як вона загинула, якраз робить книжку цікавішою для видавців. Жінка пише книгу про людей, які загинули в Затоні Утоплениць, і сама теж топиться там? Я б сказала, що дехто захотів би опублікувати це.

На обличчі Марка з’явився жах.

— Але Ліна… Ліна, звичайно… вона не захоче…

Луїза знизала плечима.

— Хто знає? — мовила вона знову. — Гадаю, що роялті з книжки отримуватиме вона.

Вона зітхнула.

— Мені час вертатися, містере Гендерсоне.

Вона поплескала його по руці, і він накрив її руку своєю.

— Я дуже співчуваю вам, місіс Віттекер, — сказав він, і сльози в його очах зворушили її.

— Луїза, — сказала вона. — Називайте мене Луїза. І я розумію. Розумію, що ви співчуваєте.

Луїза вирушила додому. Кілька годин ішла вона понад річкою — навіть довше в таку спеку, — але вона не могла знайти більше жодного іншого заняття, щоб заповнити ці дні. Не те, щоб Луїза не мала справ. Треба було зв’язатися з агентами з нерухомості, наводити довідки щодо шкіл. Треба було прибрати постіль з ліжка, купу одягу з шафи. Виховувати дитину. Напевно, завтра. Завтра вона все це робитиме, але сьогодні вона йшла понад річкою, думаючи про свою дочку. Сьогодні вона робила те саме, що й щодня, вона шукала у своїй непотрібній нині пам’яті знаки, на які треба було раніше звернути увагу, червоні прапорці, що вона їх легковажно проминула. Шукала бодай крихти, бодай дрібної ознаки нещастя в радісному житті своєї дитини. Адже, якщо казати правду, вони ніколи не хвилювалася за Кейті. Кейті була розумною, здібною, врівноваженою, із залізною волею.

Вона лебедем запливла у підлітковий вік, ніби це просто дрібниця, легко йшла по життю: коли вже на те, то Луїза іноді засмучувалася, що Кейті, здавалося, взагалі батьки майже не потрібні. Ніщо її не бентежило — ні уроки, ні надокучлива увага нещасної найкращої подруги, ані навіть її вже доросла краса, яка розквітла навдивовижу швидко. Луїза могла навіть згадати оцей різкий, прикрий сором, який колись у підлітковому віці відчула, помітивши, що чоловіки дивляться на її тіло, а в Кейті не було нічого подібного. Інші часи, сказала собі Луїза, зараз дівчата геть інші.

Луїза та її чоловік Алек не переймалися Кейті, вони хвилювалися за Джоша. Він завжди був чутливий, завжди неспокійний, але щось іще в ньому змінилося цьогоріч, щось його турбує; він неначе з кожним днем став більш замкненим, більш інтровертним. Батьки хвилювалися, чи не ображають хлопця в школі, їх турбувало, що оцінки в Джоша погіршилися, а під очима вранці виднілися темні кола.

А правда — правда мала бути така: поки вони гляділи сина, підстеляючи, де тільки можна, соломку, натомість упала їхня дочка, і вони цього не помітили й не змогли її врятувати. Вина каменем стояла в горлі Луїзи, вона й далі думала, що цей камінь її врешті задушить, але ні, цього не має статися, вона повинна дихати далі. Дихати і пам’ятати.

У ніч напередодні Кейті була спокійна і тиха. Вечеряли вони лише втрьох, бо Джош пішов ночувати до свого друга Х’юґо. Зазвичай у будній день таке йому не дозволялося, але цього разу батьки зробили виняток, бо вони хвилювалися за нього. Вони скористалися можливістю, щоби поговорити про це з Кейті. Чи вона не помітила, запитували вони, який останнім часом тривожний ходить Джош?

— Мабуть, переживає, як йому буде у великій школі наступного року, — мовила вона, але не дивлячись на батьків: вона не підводила погляду з тарілки, а голос у неї ледь тремтів.

— Але в нього все буде гаразд, — казав Алек. — Там буде півкласу з ним. І ти теж.

Луїза згадала, як рука Кейті трохи міцніше стиснула склянку води, коли Алек промовив ці слова. Вона згадала, як важко сковтнула дочка, на мить заплющивши очі.

Вони разом помили посуд: Луїза мила, а Кейті витирала, тому що посудомийна машина була зламана. Луїза згадала, як казала, що все гаразд, що й сама може впоратися, якщо Кейті треба виконувати уроки, а Кейті відповіла: «Уже виконано». Луїза пам’ятала, як щоразу, коли Кейті брала з її рук тарілку, то торкалася материної руки на мить довше, ніж потрібно.

Тільки тепер Луїза вже не могла бути впевнена, чи пам’ятає вона взагалі оте все. Чи Кейті опустила очі й дивилася в тарілку? Чи справді вона стиснула склянку, чи справді по-особливому її торкалася? Тепер уже було неможливо сказати, усі її спогади здавалися відкритими для сумніву, для неправильного тлумачення. Може, річ у шоковій миті раптового розуміння, що все, в чому вона раніше була впевнена, стало геть непевним, чи її розум був у постійному тумані від таблеток, які вона ковтала днями і тижнями після смерті Кейті. Луїза лигала пігулку за пігулкою — кожна жменя давала кілька годин тупого полегшення — а потім, отямившись, жінка знову з головою занурювалася в жахіття. За деякий час до неї дійшло: жах раз у раз заново виявляти, що донечки немає, — не вартий годин забуття.

Але ось у чому, відчувала Луїза, сумніватися не випадало: коли Кейті побажала їй на добраніч, то всміхнулася й поцілувала матір так, як завжди. Вона пригорнула її — не міцніше й не довше ніж зазвичай, і сказала: «Гарних снів».

Але як вона могла так поводитися, збираючись вчинити таке?

Стежка перед очима Луїзи розпливалася, її сльози затуманювали зір, так що вона навіть не помітила натягнуту на місці події стрічку, доки не наткнулася на неї. «Поліція. Ходу немає». Вона була вже наполовину піднялася схилом і наближалася до вершини; тепер Луїзі доведеться різко завернути ліворуч і зробити гак, щоб не потурбувати останню землю, на яку ступала нога Нел Ебботт.

Вона перебралася через вершину пагорба й подалася схилом вниз, її ноги боліли, і волосся прилипало до спітнілої голови. Униз, до привітної тіні, де стежка пірнала в гущавину на краю затону. Приблизно за милю, чи трохи далі, вона підійшла до мосту, рушила сходами вгору до дороги. Групка дівчат ішла на неї з лівого боку, і Луїза за звичкою стала виглядати поміж них світло-каштанову голівку дочки, вслухаючись у їхній розкотистий сміх. Серце Луїзи знову заболіло.

Вона дивилася на дівчат: як вони йшли, обійнявшись за плечі, як трималися одна за одну, з’єднані в суцільну масу пухнасті тіла, а посередині, зрозуміла Луїза, була Ліна Ебботт. Ліна, така усамітнена останні кілька місяців, нині переживала момент слави. На неї теж спочатку повитріщаються, поспівчувають, а невдовзі — цуратимуться.

Луїза відвернулася від дівчат і пішла вгору схилом у бік дому. Вона зсутулилася, опустила голову і сподівалася, що зможе проскочити повз гурт непоміченою, тому що дивитися на Ліну Ебботт їй було страшно, вона будила жахливі образи в уяві Луїзи. Але дівчинка помітила її і гукнула:

— Луїзо! Місіс Віттекер! Зачекайте, будь ласка!

Луїза спробувала пришвидшити ходу, але її ноги були важкими, а серце неначе стара здута повітряна кулька, а Ліна була молода й міцна.

— Місіс Віттекер, я хочу поговорити з вами.

— Не зараз, Ліно. Я дуже співчуваю.

Ліна поклала долоню на руку Луїзі, але Луїза вирвалася, вона не могла дивитися на дівчинку. — Мені дуже шкода. Я не можу говорити з тобою зараз.

Луїза стала монстром, порожнистою істотою, не здатною заспокоїти осиротілу дитину, а ще — а це гірше, значно гірше, — не могла дивитися на цю дитину без думки: «Чому не ти? Чому не ти опинилась у воді, Ліно? Чому це була не ти? Чому моя Кейті? Добра, ніжна, щедра, працьовита, завзята — у всьому краща за тебе. Краще б вона ніколи сюди не ходила. Це мала бути ти».

Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

Але, вірте чи ні, все почалося не там.

Є люди, яких тягне до води, які зберігають певне первісне, атавістичне чуття, куди вона тече. Я вважаю себе однією з таких. Найживішою я почуваюся, перебуваючи біля води, біля оцієї води. Саме тут я навчилася плавати, саме тут навчилася жити в природі й у власному тілі в найрадісніший, найприємніший спосіб.

Відколи я переїхала до Бекфорда у 2008 році, я майже щодня купалася в річці — і взимку, і влітку, іноді з дочкою, іноді сама, і мене зачаровувала думка, що це місце, місце мого екстазу, для когось стало місцем жаху і страхіття.

Коли мені було сімнадцять, я врятувала тут сестру, але одержимість бекфордським затоном у мене почалася значно раніше. Мої батьки були гарні оповідачі, особливо мати; і саме від неї я вперше почула про трагічну долю Ліббі, про жахливе убивство в будинку Вордів, страшну історію про хлопчика, котрий бачив, як утопилася його мати. Я раз у раз просила її розповісти мені ці історії знову й знову, пам’ятаю, як турбувався батько («Такі оповідки ж не для дітей!») і материн опір («Звичайно, і для дітей теж! Це — історія»).

Вона посіяла в мені зерно цього захоплення, і задовго до того, як моя сестра опинилась у воді, задовго до того, як я взяла в руки фотоапарат, ручку чи папір, я годинами фантазувала та уявляла, як це відчувалося, як воно було, наскільки того дня була холодна вода.

Уже в дорослому віці мене, звичайно, захопила таємниця моєї власної родини. Вона б не мала бути таємницею, але нею є, попри всі мої намагання наводити мости, сестра багато років зі мною не розмовляла. У колодязі її мовчання намагаюся уявити, що повело її на річку глупої ночі — і навіть моя непересічна уява мені нічим не може допомогти. Адже сестра моя ніколи не була схильна до драм, ніколи не захоплювалася сміливими жестами. Вона могла бути хитрою, проникливою, мстивою, як сама вода — але тут нічого не можу зрозуміти. Цікаво, чи так і залишиться це таємницею назавжди.

Я вирішила, що, намагаючись зрозуміти себе, свою родину й ті історії, які ми розповідаємо одне одному, я спробую пошукати підґрунтя всіх загадкових пригод на бекфордському затоні, запишу всі останні миттєвості життя тих жінок, які пішли під воду бекфордського Затону Утоплениць так, як їх собі уявляю.

Ця назва не випадкова, а проте, що за нею стоїть? Простий річковий закрут. Вигин. На такий неважко натрапити, якщо йти понад річкою, над кожним її поворотом, над глибокими місцями і заливними землями. Річка дарує життя — і забирає його. Вона там тепліша, тут холодна, стояча, забруднена; вона зміїться лісом, врізається ножем у м’які пагорби Чевіот-Гіллс, і відтак, саме північніше від Бекфорда, сповільнює біг. Вона перепочиває на Затоні Утоплениць.

То — ідилічне місце: стежку затінюють дуби; схили, порослі буками й платанами, а на південному боці — похилий піщаний берег. Тут приємно купатися на мілині, приводити дітей, також сонячного дня сюди приємно приїхати на пікнік.

Але зовнішність оманлива, адже це лиховісне місце. Темне скло води приховує те, що в глибині — водорості, які обплутують ноги, тягнуть людину на дно, гостре каміння, яке ножем впивається в тіло. Угорі маячить сірий сланцевий бескид: виклик, провокація.

Це місце за століття забрало життя Ліббі Сітон, Мері Марш, Енн Ворд, Джинні Томас, Лорен Слейтер, Кейті Віттекер, і не тільки їх, а ще безлічі незнайомок. Я хотіла поставити запитання: чому, як і що їхнє життя і смерть може розповісти нам про нас самих. Є такі люди, які б не хотіли таких запитань, які краще б усе замовчали, зам’яли, приховали. Але я ніколи не була прибічницею мовчання.

Цю працю, мемуари мого життя і бекфордського затону, я б хотіла почати не під поверхнею, а на поверхні. Адже тут усе й починається: випливе чи потоне, відьма чи не відьма — випробування водою. Тут, на мій затон, у цей мирний, прекрасний куточок, який зараз хіба що за милю від мене, жінок приводили, зв’язували і кидали у воду: потоне чи випливе?

Дехто каже, що від цих жінок щось залишилось у воді, дехто — що там дещо з їхньої чарівної сили, бо відтоді ці береги ваблять нещасних, розчарованих, розгублених, охоплених відчаєм. Вони приходять сюди купатися зі своїми сестрами.

Ох цей Бекфорд і дивний, охрініти можна. Він красивий, місцями просто дух перехоплює, але дуже химерний. Відчуття таке, наче він якесь окреме місце, наче його відірвали від усього, що навколо. Звичайно, до нього звідусюди не одну милю їхати — до цивілізованого місця кілька годин за кермом. І то, якщо вважати Ньюкасл цивілізованим місцем, от я не дуже певна, що його можна так назвати. Бекфорд — дивне місце, повне чудернацького народу, а історія в нього взагалі божевільна. І через усе містечко проходить річка, а що в цьому найхимерніше — хоч куди підеш, хоч у який бік, тебе обов’язково винесе знову до річки.

Інспектор теж у чомусь не такий, як люди. Він сам місцевий, то що, власне, з нього взяти. Я про це подумала, щойно вперше його побачила вчора вранці, коли витягали з води тіло Нел Ебботт. А він стояв на березі, руки на стегнах, голову похилив. Він із кимось розмовляв — як виявилося, з медичним експертом — але з відстані здавалося, наче він молиться. Ось кого він мені тоді нагадав — священика. Високий, худий чоловік у темному одязі, на тлі чорної води і сланцевої скелі, а біля його ніг — жінка, бліда і спокійна.

Звичайно, не спокійна, а мертва. Але її обличчя не було перекривлене чи спотворене. Якщо не дивитися на решту її тіла — зламані кінцівки, неприродно вигнутий хребет, то можна було подумати, що вона просто потонула.

Я відрекомендувалася й одразу подумала: є щось у ньому дивне — очі сльозяться, руки злегка тремтять, і він це тремтіння старанно приховує, тре їх одну об одну, долонею по зап’ястю — мені згадався мій тато «після вчорашнього» — коли він був такий, то слід було говорити тихо, не підводити голови.

Не підводити голови принаймні видалося доречним і тут. Я пробула на півночі менш ніж три тижні після квапливого переведення з Лондона через необачний службовий роман. Чесно кажучи, я тільки й хотіла, що працювати над справами і не згадувати цю маячню. Я спочатку всією душею передчувала нудну роботу, тож дуже здивувалася, коли мене покликали розслідувати підозрілу смерть. Жінка, що її тіло помітив у річці чоловік, який гуляв із собакою. Вона була повністю одягнена, отже, не купалася. Головний інспектор сказав мені прямо:

— Ця майже напевно стрибнула, — сказав він мені. — Вона була в бекфордському Затоні Утоплениць.

Одне з перших запитань, які я поставила інспекторові Таунсенду:

— Ви вважаєте, вона стрибнула?

Він глянув на мене, придивився. Потім вказав на кручу.

— Ідіть туди, — сказав він, — знайдіть наукового співробітника і дізнайтеся, чи виявили що-небудь: ознаки боротьби, кров, зброю. Її телефон був би хорошим початком, бо в неї його при собі не було.

— Зараз.

Ідучи, я озирнулася на жінку і подумала, який печальний у неї вигляд: звичайний, неприкрашений.

— Її звали Даніелла Ебботт, — сказав Таунсенд, злегка підвищивши голос. — Вона місцева. Письменниця і фотограф, доволі успішна. У неї є дочка, п’ятнадцять років. Так що відповідь на ваше запитання буде: ні, мені не здається ймовірним, що вона стрибнула.

Ми разом підійшли до кручі. Стежкою від невеликого пляжу над затоном, потім вона завертає праворуч, крізь дерева, йде круто вгору до верху скелі. Шлях де-не-де був грязький: було видно, де черевики ковзали у раз у раз, стираючи давніші сліди. На вершині стежка різко повертала ліворуч і з ліска вела просто до краю скелі. Мій шлунок сіпнуло вниз.

— Господи!

Таунсенд озирнувся через плече. Моя реакція його майже повеселила.

— Боїтеся висоти?

— Абсолютно обґрунтований страх не так поставити ногу й розбитися на смерть, — сказала я. — Наче мали б тут поставити якесь поруччя чи що, правда? Тут не зовсім безпечно, так?

Інспектор не відповів, просто пішов далі, цілеспрямовано, небезпечно близько до краю. Я рушила за ним, тулячись до кущів дроку, щоб не дивитися з обриву на воду внизу.

Науковий співробітник — блідий і патлатий; вони, здається, всі такі — не мав особливо втішних новин.

— Ні крові, ні зброї, жодних очевидних ознак боротьби, — знизав плечима він. — Навіть сміття свіжого практично не трапилося. Але її камера пошкоджена. І без SD-карти.

— Її камера?

Патлатий розвернулася до мене.

— Уявляєте? Вона встановила тут камеру-відеопастку в рамках того проекту, над яким працювала.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Щоб знімати людей тут… щоб побачити, що вони робитимуть. Тут час від часу стовбичать усякі диваки, розумієте, так було всю історію цього місця. Або, може, вона хотіла зняти в процесі когось, хто…

Він скривився.

— Боже. І хтось пошкодив цю камеру? Ну, це… незручно.

Він кивнув.

Таунсенд зітхнув, склавши руки на грудях.

— Справді. Хоча це не конче що-небудь означає. Її обладнання псували й раніше. Її проект мав тут противників. Насправді, — він кроків на два підійшов до краю, і я відчула, що в мене паморочиться голова, — я навіть не впевнений, що вона замінила камеру після того, як її поламали в останній раз. — Він поглянув униз. — Там ще одна, чи не так? Причеплена десь нижче. Що скажете?

— Так, здається, ціла. Ми збиралися принести її, але…

— Вона нічого не покаже.

Патлатий знову знизав плечима.

— Може, покаже, як вона падає, але не скаже нам, що трапилося тут. Відтоді минуло понад двадцять чотири години, і ми, здається, не наблизилися до того, що тут насправді сталося. Телефон Нел Ебботт не з’явився, що нетипово, хоча, можливо, не надто дивно. Якщо вона стрибнула, то є шанс, що вона спочатку викинула його. Якщо вона впала, він, може, десь у воді: мабуть, провалився в мул чи його знесло течією. Якщо її хтось штовхнув, то, звичайно, він міг спочатку його відібрати, але з огляду на відсутність будь-яких ознак боротьби вгорі на скелі версія про силоміць відібраний телефон не видається ймовірною.

Я заблукала, повертаючись після того, як возила Джулс (ні, НЕ Джулію) на розпізнання тіла до лікарні. Я підкинула її до Млина, і мені здалося, ніби я повертаюся у відділок, аж виявилося, що ні: переїхавши міст, я завернула кудись за ріг і опинилася знову на річці. Як я вже казала, всі дороги ведуть туди. Хай там як, я вийняла телефон, намагаючись з’ясувати, куди їхати, коли побачила гурт дівчат, які йшли через міст. Ліна, на голову вища за інших, відбилася від компанії.

Я залишила машину й пішла за нею. Про дещо я хотіла запитати її: щось таке, про що казала її тітка, — але не встигла я наздогнати її, як вона почала сперечатися з кимось — з жінкою за сорок, можливо. Я побачила, як Ліна схопила її за руку, а жінка вирвалась і затулила обличчя руками, немов боячись удару. Потім вони раптово розійшлися — Ліна ліворуч, а жінка просто на гору. Я пішла за Ліною. Вона відмовилася пояснювати мені, що сталося. Наполягала на тому, що не сталося нічого поганого, і взагалі то була не суперечка, що це врешті не моя справа. Вийшла вистава-бравада, але обличчям дівчинки текли сльози. Я запропонувала провести її додому, але вона мене послала.

Ну я і відчепилася. Поїхала назад у відділок і відзвітувала Таунсендові про те, як Джулс Ебботт розпізнала тіло.

Як і все решта тут, розпізнання теж було якесь дивне.

— Вона не плакала, — сказала я шефові, і він кивнув, мовляв, «ну, це нормально». — Це ненормально, — не відступалася я. — Це не був нормальний шок. Це було справді дивно.

Він засовався в кріслі. Інспектор сидів за столом у крихітному офісі в глибині відділка, і здавалося, що він для цієї кімнатки завеликий — коли встане, то вдариться головою об стелю.

— Чим дивно?

— Важко пояснити, але вона наче беззвучно розмовляє. І це не такий собі безгучний плач. Це щось дуже химерне. Ворушить губами, наче щось каже… і не просто, а до когось. Наче в неї якась розмова.

— А ви нічого не змогли почути?

— Ні.

Він глянув на свій ноутбук, потім знову на мене.

— І це все? Вам вона нічого не казала? Нічого корисного?

— Питала про браслет. Схоже, Нел носила весь час якийсь браслет, який дістався їй від матері. Чи принаймні весь час його носила, коли Джулс востаннє з нею бачилася кілька років тому.

Таунсенд кивнув, почухав зап’ястя.

— У її речах нічого такого не було, я перевіряв. На ній була каблучка — і більше жодних прикрас.

Він мовчав так довго, що я подумала: може, розмову вже скінчено? Щойно я зібралася виходити, які він раптом сказав:

— Треба спитати про це Ліну.

— Я планувала, — сказала я. — Тільки вона не дуже зацікавлена говорити зі мною.

Я розповіла йому про зустріч біля мосту.

— Опишіть ту жінку, — сказав він.

Я описала: трохи за сорок, дещо повнувата, темне волосся, у довгому червоному кардигані, незважаючи на спеку.

Таунсенд довго на мене дивився.

— Як, ні про що не говорить? — спитала я.

— Чому ж, говорить, — сказав він, дивлячись на мене як на особливо недотепну дитину. — Це Луїза Віттекер.

— І вона?..

Він насупився:

— Ви що, жодної передісторії не читали?

— Чесно кажучи, ні, — сказала я.

Мені захотілося нагадати йому, що саме він, як місцевий, і мав би надати мені необхідну передісторію подій.

Він зітхнув і застукотів по клавішах свого комп’ютера.

— Ви повинні бути в курсі цього. Вам мали надати всю інформацію, — він особливо люто вдарив по «ентеру», наче перед ним була друкарська машинка, а не дорогий iBook. — І ще вам слід почитати рукопис Нел Ебботт, — він глянув на мене і скривився. — Отой проект, над яким вона працювала? Це, гадаю, має стати вашою, так би мовити, настільною книгою. Фото й історії про Бекфорд.

— Краєзнавство?

Він різко видихнув.

— Щось ніби. В інтерпретації Нел Ебботт. Її інтерпретація вибраних подій. Її… погляд на речі. Як я казав, щось недолюблюють тут такі історії. Хай там як, а копії того, що вона написала, маємо. Одна з наших констеблів вам дасть. Спитайте Келлі Бакен — там, ближче до входу. Річ у тому, що вона поміж іншого пише і про Кейті Віттекер, яка покінчила з життям у червні. Кейті була близькою подругою Ліни Ебботт, а Луїза, її мати — колись дружила з Нел. Вони посварилися, схоже, через книжку Нел, а коли Кейті загинула…

— Луїза її звинувачувала, — сказала я. — Вона вважає, що все через Нел.

Він кивнув:

— Так і є.

— То мені треба тоді поговорити з нею, з Луїзою.

— Ні, — відказав він, не зводячи очей з екрана. — Це зроблю я. Я її знаю. Я вів розслідування смерті її дочки.

Знову запала довга мовчанка. Він мене не відпускав, то я врешті заговорила:

— Чи були підозри, що до смерті Кейті ще хтось причетний?

Він похитав головою.

— Ні. Наче не було зрозумілої причини, але, як ви знаєте, її часто й нема. Принаймні такої, яка зрозуміла тим, хто зостався жити. Однак вона залишила записку, попрощалася, — він провів рукою по очах. — То була просто трагедія.

— Отже, цього року в річці загинули дві жінки? — сказала я. — Дві жінки, знайомі між собою, пов’язані… — інспектор нічого не сказав, навіть не дивився на мене, і я не була певна, чи він мене слухає. — А скільки ж їх там загинуло? Усього?

— Відколи? — знову похитав він головою. — Вам від якого часу цифра потрібна?

Як я і казала, охрініти можна.

Я завжди трохи боялася тебе. Ти знала це, ти насолоджувалася моїм страхом, насолоджувалася владою наді мною, яку він давав тобі. Тож, думаю, незважаючи на обставини, тебе цей день дуже потішив би.

Мене попросили розпізнати тіло — зголосилася Ліна, але вони їй відмовили, так що я змушена була погодитися. У палаті більше не було нікого. І хоча я не хотіла тебе бачити, я знала, що мушу, бо краще вже бачити тебе, ніж уявляти; жахи, що виникають у голові, завжди набагато страшніші, ніж те, що є. І мені потрібно було тебе побачити, бо ми обидві знаємо: доти я не повірю, не зможу повірити, що тебе не стало.

Ти лежала на каталці посеред холодної кімнати, і твоє тіло було накрите блідо-зеленим простирадлом. Там стояв молодий чоловік у халаті, він кивнув мені й жінці-детективу, а вона — йому. Коли він простягнув руку, щоб відгорнути простирадло, я затамувала подих. Не пригадаю більшого страху від самого дитинства.

Я очікувала, що ти стрибнеш на мене.

Ти не стрибнула. Ти була нерухома і прекрасна. На твоєму обличчі завжди було так багато — стільки виразності, радості чи отрути — і це все й досі було там, сліди цього; ти лишалася собою, досконалою, як раніше, а потім мене мов громом вразило: ти стрибнула.

Ти стрибнула?

Ти стрибнула?

Оце слово на моїх губах здавалося неправильним. Ти б не стрибала. Ти б ніколи не стрибнула, це не по-твоєму. Ти сама мені казала. Скеля недостатньо висока, казала ти. Це лише п’ятдесят п’ять метрів від верху до води — людина може пережити падіння. Отже, казала ти, якщо ти про це, якщо ти справді про це — то тут треба діяти надійно. Передусім: стрибати вниз головою. Якщо ти серйозно, то треба не стрибати, а пірнати.

А якщо цього не планувати, сказала ти, то навіщо це взагалі робити? Не будь туристкою. Ніхто не любить туристів.

Людина може пережити падіння, але це не означає, що обов’язково переживе. Ось ти, наприклад, не пірнула — стрибнула ногами вниз, і маєш: ноги переламані, спина зламана, все тіло розбите. Що це означає, Нел? Чи означає це, що в тебе здали нерви? (Узагалі на тебе не схоже.) Чи ти не наважилася стрибнути головою, зіпсувати гарне личко? (Ти завжди так собою пишалася.) Не думаю. Це не по-твоєму: сказати, що не будеш, а зробити.

(Ліна сказала, що немає тут жодної таємниці, але що вона розуміє?)

Я взяла тебе за руку, і вона здалася такою чужою, не тільки тому, що холодна, а й тому, що я не впізнала її форми, те, яка вона на дотик. Коли я останній раз тримала тебе за руку? Може, ти взяла мене за руку на маминому похороні? Пам’ятаю, як відверталася від тебе, дивилася на тата. Пам’ятаю вираз твого обличчя. (А чого ти чекала?) Моє серце задеревіло в грудях, його ритм сповільнився до скорботного барабанного стукоту.

Хтось сказав:

— Вибачте, але її не можна торкатися.

Лампа гула над головою, освітлюючи твою шкіру, блідо-сіру на тлі металу каталки. Я торкнулася великим пальцем твого лоба, провела по краю лиця.

— Будь ласка, не торкайтеся її, — за спиною в мене стояла сержант Морґан. Я чула її дихання, повільне й рівне, на тлі гудіння лампи.

— Де її речі? — спитала я. — Одяг, що був на ній, прикраси?

— Їх повернуть вам, — сказала сержант Морґан, — після того, як криміналісти їх оглянуть.

— Чи був на ній браслет? — спитала я.

Вона похитала головою.

— Не знаю, але все, що було на ній, вам повернуть.

— Там мав бути браслет, — тихо сказала я, дивлячись на Нел. — Срібний із застібкою з оніксу. Він належав нашій мамі, там були викарбувані її ініціали. С. Дж. Е. Сара Джейн. Вона завжди його носила. Спочатку мама. Потім — ти… — Детектив дивилася на мене. — Тобто, потім — вона. Нел.

Я перевела погляд на тебе, на твоє тонке зап’ястя, на те місце, де оніксова застібка лежала поверх блакитних судин. Я хотіла торкнутися тебе знову, відчути твою шкіру. Я була впевнена, що тебе розбуджу. Я прошепотіла твоє ім’я і чекала, що ти здригнешся, що твої очі розплющаться й пошукають мене в кімнаті. Я думала, що, може, мені треба поцілувати тебе, як Сплячу Красуню — і це допоможе… Від того я усміхнулася, бо тобі ця ідея була б огидна. Ти ніколи не була принцесою, ти ніколи не була пасивною красунею, яка чекає на принца — ти була кимось іншим. Ти встала на бік темряви разом зі злою мачухою, лихою феєю, відьмами.

Я відчувала на собі погляд детектива, і я стисла губи, стримуючи усмішку. Мої очі були сухими, а в горлі — порожньо, і коли я шептала до тебе, нічого не було чути.

— Що ти хотіла сказати мені?

Це мала бути я. Я її найближча родичка, рідня. Я любила її. Це мала бути я, але вони не пустили мене. Я залишилася сама, і не мала чого робити — тільки й зоставалося, що сидіти в порожній хаті й курити, доки скінчаться цигарки. Я пішла до сільської крамнички купити трохи — товстуха там іноді вимагає документи, але я знала, що сьогодні не її зміна. Я саме виходила, коли побачила: ідуть ці стервочки зі школи — Таня, Еллі й уся компанія — по дорозі просто до мене.

Я відчула: зараз проблююся. Я просто опустила голову, відвернулася й пішла геть якомога швидше, але вони побачили мене, стали гукати й побігли навздогін. Я не знала, чого вони хочуть. Насправді, коли вони наздогнали, то всі кинулися мене обіймати і говорити, як їм мене шкода, а Еллі — нахаба! — та взагалі, їбать, крокодилячу сльозу пустила. Я дозволила їм повішатися на мене, пообіймати й погладити мене по голові. Насправді ці обіймашки були доволі приємні.

Ми пішли через міст — вони говорили про те, що варто днями піти до будинку Вордів, наїстися круглих і скупатися.

— Це були б такі собі поминки, — сказала Таня. Дуринда. Вона що, направду вважає, що мені оце зараз охота їхніх коліс йобнути, заторчати й піти купатися в цій воді? Я намагалася придумати, що б на це сказати, аж тут побачила Луїзу — просто провидіння якесь: я змогла просто відійти від них, нічого не кажучи, і вони нічого не могли зробити. Спочатку я думала, що вона не чує мене, але коли наздогнала її, то побачила: вона плаче, не хоче бути поруч зі мною. Я схопила її за руку. Не знаю, чому, але я просто хотіла, щоб вона не йшла, не залишала мене саму з тими сучими сороками, які дивляться і вдають, ніби їм сумно, а самі насправді тащаться з того, яка в мене, їбать, драма. Вона намагалася вирватися, відчіпляючи мої пальці по одному, кажучи:

— Вибач, Ліно, я не можу говорити з тобою зараз. Не можу.

Я хотіла сказати їй щось таке: Ви втратили дочку, а я — матір. Хіба нам не однаково важко, хіба ми не квити? Тепер же ви можете мене просто пробачити?

Однак я не сказала, а потім прийшла ця туподоходяща поліціянтка і спробувала дізнатися, чого ми сперечаємося, тож я сказала їй, куди йти, і пішла додому сама.

Я думала, що Джулія буде вже вдома, коли я повернуся. Скільки справді там часу треба — піти в морг і подивитися, як вони скидають простирадло, сказати: так, це вона? Навряд чи Джулія хотіла б посидіти поруч з нею, потримати її за руку, щоб заспокоїти її, як зробила б я.

Це я мала піти, але мене не пустили.

Я лежала на ліжку в тиші. Я навіть не можу слухати музику, бо я відчуваю: все має якесь інше значення, що я його не помітила раніше, і це заїбись як боляче — мати таке на душі. Я не хочу плакати весь час, у мене від того в грудях і в горлі болить, а найгірше, що ніхто не прийде допомогти мені. Нікому мені допомагати. Тож я лежала й курила цигарку за цигаркою, доки почула, як відчиняються вхідні двері.

Вона не гукала мене, нічого подібного не робила. Я почула, що вона пішла на кухню, відчиняла там і зачиняла шафки, грюкала каструлями й сковорідками. Я чекала, коли ж вона прийде до мене, але врешті мені це набридло, і мене нудило від куріння, а ще справді таки захотілося їсти, тож я спустилася вниз.

Вона стояла біля плити, помішувала щось, і коли вона розвернулася й побачила мене, то аж підскочила. Але це було не так, як зазвичай хтось вас лякає, а потім ви смієтеся; страх не зійшов з її обличчя.

— Ліно, — сказала вона. — Ти як?

— Ви її бачили? — спитала я.

Вона кивнула і подивилася в підлогу.

— Вона була… на себе схожа.

— Це добре, — сказала я. — Рада чути. Мені не подобалося уявляти її…

— Ні-ні. Вона була не така. Не розбилася, — вона знову розвернулася до плити. — Ти любиш спагеті болоньєзе? — запитала вона. — Я їх готую… оце їх готую.

Я таке люблю, але мені не хотілося казати про це їй, так що я нічого не відповіла. Натомість я спитала її:

— Навіщо ви збрехали поліції?

Вона різко обернулася, ляпнувши червоним соусом з дерев’яної ложки на підлогу.

— Що ти маєш на увазі, Ліно? Я не брехала…

— Ні, брехали. Ви сказали їм, що ви ніколи не розмовляли з моєю матір’ю, що ви не мали з нею жодного контакту кілька років…

— Я й не мала, — її обличчя і шия стали яскраво-червоні, кутики рота її опустилися, як у клоуна, і я побачила цю її потворність, про яку казала мама.

— У мене не було жодного значущого контакту з Нел, відколи…

— Вона вам дзвонила весь час.

— Не весь час. Час від часу. І в будь-якому разі — ми не розмовляли.

— Так, вона казала мені, що ви відмовлялися говорити з нею, хоч як вона намагалася.

— Усе трохи складніше, Ліно.

— Як це «складніше»? — різко відказала я. — Як?

Вона відвела очі.

— Це ви винні, і ви це знаєте!

Вона поклала ложку і зробила кілька кроків до мене, впершись руками в боки, обличчя в неї було стурбоване, наче у вчительки, яка зараз почне розповідати, що, мовляв, розчарована твоєю поведінкою і ставленням до навчання.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона. — У чому моя вина?

— Вона намагалася зв’язатися з вами, вона хотіла поговорити з вами, їй ви були потрібні…

— Я не була їй потрібна. Нел ніколи не потребувала мене.

— Вона була нещасна! — сказала я. — Вам, що, зовсім насрати було?

Вона відступила назад. Витерла обличчя, ніби я плюнула на неї.

— Чому вона була нещасна? Я не… Вона ніколи не казала, що була нещасна. Ніколи не казала мені, що була нещасна.

— А якби сказала — що б ви зробили? Та ніфіга! Ви б не зробили нічого, як завжди. Так само, як, коли ваша мати померла, а ви жахливо поставилися до неї, або коли вона запросила вас сюди, коли ми переїхали, або коли вона тоді кликала вас на мій день народження, а ви навіть не відповіли! Ви просто не зважали на неї, ніби її не існує. Навіть хоч і знали, що в неї більше немає нікого, навіть хоч і…

— У неї була ти, — сказала Джулія. — І я ніколи не підозрювала, що вона була нещасна, я…

— Ну, а вона була нещасна. Навіть купатися перестала.

Джулія стояла нерухомо, повернувши голову до вікна, ніби прислухаючись до чогось.

— Що? — запитала вона, але не дивилася на мене. Наче вона дивилася на когось іншого або на своє відображення. — Що ти сказала?

— Вона перестала купатися. Усе життя я пам’ятаю, як вона збирається на затон чи на річку, щодня, це була її справа, вона була плавцем. Щодень, навіть узимку, коли все нахрін замерзало, так що ополонку треба було робити. А тут перестала. Ось так. Ось яка нещасна вона була.

Вона якийсь час нічого не говорила, просто стояла, дивилась у вікно, ніби виглядала когось.

— Чи ти знаєш… Ліно, ти не думаєш, що вона образила когось? Або що хтось її турбував, чи?..

Я похитала головою.

— Ні. Вона б мені сказала. Вона б мене попередила.

— Правда? — спитала Джулія. — Бо, знаєш, Нел… твоя мама… вона з характером була, чи не так? Я маю на увазі, вона знала, як залити людині за шкіру сала, як розлютити…

— Ні, вона такого не робила! — зірвалася я, хоча це правда, іноді вона таке робила, але тільки з поганими людьми, тільки з тими, хто не розумів її.

— Ви не знали її взагалі, ви не розуміли її. Ви просто ревнива сука — замолоду були, і зараз лишилися. Господи. Та який сенс узагалі говорити з вами?!

Я пішла з хати, хоча й була голодна. Краще здохнути з голоду, ніж сидіти з нею за столом, це була б якась зрада. Я і далі думала про маму: як вона сидить, розмовляє по телефону, а на другому кінці — тиша. Сука безсердечна. Мене вона ще тоді дратувала, я казала мамі: «Та хай вона гуляє! Може, ти б забула про неї? Вона ж, очевидно, не хоче мати нічого спільного з нами». А мама казала: «Вона моя сестра, вона моя єдина рідня». А я їй: «А я ж хто? Це я — рідня!» Вона розсміялася і сказала тоді: «Ти не рідня. Ти більше, ніж рідня. Ти — частинка мене».

Ось і немає частинки мене, а мені навіть наостанок на неї подивитися не дали! Мені не дали взяти її за руку, поцілувати її на прощання чи сказати: пробач, мамо.

Я за нею не пішла. Та насправді мені й не хотілося доганяти Ліну. Я не знаю, чого я хотіла. Так що я просто стояла там, на ґанку, терла долонями передпліччя, а мої очі поступово звикали до сутінків, які густішали.

Я знала, чого я не хочу: я не хотіла сперечатися з нею, не хотіла більше нічого чути. Моя провина? Як це може бути моя провина? Якщо тобі було недобре, ти ніколи мені не казала. Якби ти сказала це мені, я послухала б. У моїй голові ти сміялася. Добре, але якби ти сказала мені, що перестала купатися, Нел, то я знала б: щось негаразд. Плавання було важливе для твого душевного здоров’я, ти мені казала; без нього ти розпадаєшся на шматки. Ніщо не могло втримати тебе далеко від води, так само, як ніщо не могло затягти мене у воду.

Тільки от щось втримало. Певно, щось сталося.

Я раптом відчула хиже, потужне бажання насититися, так чи інакше. Я повернулася в дім і насипала собі тарілку болоньєзе, потім другу, третю. Я їла і їла, а потім, сама собі огидна, пішла нагору. Стала на коліна у ванній кімнаті, не вмикаючи світла. Звичка, яку я давно покинула, але така давня, що майже приємна; я схилилася в темряві, судини на моєму обличчі напружилися, так що ледь не лопалися, з очей потекли сльози — я очистила шлунок. Коли відчула, що більше нічого не залишилося, то встала і спустила воду, потім умилася, не дивлячись на себе у дзеркало — дивилася тільки на відображення ванни за спиною.

Я не сиділа у воді понад двадцять років. Кілька тижнів після того, як я майже потонула, мені було важко взагалі нормально митися. Коли я починала погано пахнути, мати силоміць заганяла мене під душ і тримала там.

Я заплющила очі й знову хлюпнула водою в обличчя. Я чула, як надворі пригальмовує автомобіль, і серце в мене забилося частіше, а потім знову стишилося, коли він поїхав.

— Ніхто не приходить, — сказала я вголос. — Нема чого боятися.

Ліна не повернулася, але я уявлення не мала, де її шукати в цьому містечку, водночас знайомому і чужому. Я лягла в ліжко, але не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, я бачила твоє обличчя, синє і бліде, бузкові губи, і в моїй уяві вони підіймалися над яснами і, навіть попри повний рот крові, ти усміхалася.

— Нел, перестань! — казала я вголос знову, як божевільна. — Просто перестань!

Я чекала твоєї відповіді, а чула тільки мовчання — тишу, яку порушував плюскіт води, шум будинку, який ворушився й рипів, коли повз нього бігла вода. У темряві я намацала телефон на тумбочці, зайшла в голосову пошту. «У вас немає нових повідомлень, — сказав мені електронний голос, — є сім збережених повідомлень».

Останнє прийшло минулого вівторка, менш ніж за тиждень до твоєї смерті о пів на другу ночі.

«Джуліє, це я. Я хочу, щоб ти мені передзвонила. Будь ласка, Джуліє. Це важливо. Мені потрібно, щоб ти зателефонувала мені, як тільки зможеш, добре? Я… е-е… це важливо. Добре. Бувай.»

I натискала «1», щоб повторити, знову й знову. Слухала твій голос, не саму лише хрипкуватість, слабкий, але прикрий середньоатлантичний акцент — я слухала тебе. Що ти намагалася сказати мені?

Ти залишила повідомлення посеред ночі, і я прийняла його під ранок, перевернулася в ліжку і побачила значущий білий спалах екрана телефону. Послухала перші три слова: Джуліє, це я, — і поклала трубку. Я втомилася, мені було погано, і я не хотіла чути твого голосу. Я послухала решту пізніше. Мені це не здалося дивним, і особливо цікавим теж. Ти так зазвичай і робиш: лишаєш загадкові повідомлення, щоб викликати в мене інтерес. Ти робила так упродовж багатьох років, а потім, коли телефонуєш знову, через місяць або два, я розумію, що не було ніякої кризи, ніякої таємниці, ніякої особливої події. Ти просто намагалася привернути мою увагу. Це була гра.

Чи не так?

Я прослухала повідомлення, ще і ще, і тепер, чуючи його по-справжньому, я не могла повірити, що раніше не помітила цих придихів, якийсь не по-твоєму тихий голос, нерішучість, затинання.

Тобі було страшно.

Чого ти боялася? Кого ти боялася? Людей у цьому містечку, тих, які зупиняються і дивляться, але не висловлюють співчуття, тих, які не приносять їжі, не надсилають квітів? Щось не здається, Нел, що за тобою тут журяться. Або, можливо, ти боялася своєї дивної, холодної, сердитої дочки, яка не плаче за тобою, яка стверджує, що ти вбила себе, без доказів, без причини.

Я встала й підкралася до сусідніх дверей. Я раптом відчула себе дитиною. Раніше я так робила — підкрадалася до сусідніх дверей — коли наші батьки спали тут, коли я боялася вночі, коли мені снилися страхіття після твоїх історій. Я штовхнула двері і тихо ввійшла.

У кімнаті було задушливо, тепло, і від вигляду твого незастеленого ліжка мені раптом захотілося плакати.

Я сіла скраєчку, взяла подушку — свіжа сланцево-сіра наволочка з криваво-червоним берегом — і пригорнула. Мені ясно згадалося, як ми вдвох прийшли сюди на мамин день народження. Ми приготували їй сніданок, вона була хвора, тож ми щосили намагалися не сваритися. Ці перемир’я ніколи не тривали довго: ти втомлювалася від моєї присутності, я весь час була в полі твоєї уваги. Я відходила до мами, а ти дивилася, примружившись, зневажливо і водночас ображено.

Я не розуміла тебе, але якщо ти була для мене дивною тоді, то зараз — цілком чужа. Тепер я сиджу тут у твоєму домі, посеред своїх речей, і цей будинок мені знайомий, а ти — ні. Я не знала тебе, відколи ми були підлітками, відколи тобі було сімнадцять, а мені тринадцять. Після тієї ночі, коли, як сокира, що одним махом розколює поліно, обставини роз’єднали нас, залишивши між нас борозну, широку і глибоку….

Але не минуло й шести років відтоді — і ти змахнула сокирою знову й розділила нас назавжди. Це було на поминках. Нашу маму щойно поховали, ми з тобою курили в саду пронизливо-холодної листопадової ночі. Я заніміла від горя, але ти займалася самолікуванням від самого сніданку і хотіла поговорити. Ти говорила про подорож, у яку хочеш поїхати — до Норвегії, на Прейкестолен, шестисотметрову скелю над фіордом. Я намагалася не слухати, бо я розуміла, що це за скеля, і я не хотіла чути про неї. Хтось — друг нашого батька — гукнув нам:

— Дівчатка, у вас усе нормально? — від випитого голос у нього вже трохи змінився. — Топимо свої печалі?

— Топимо, топимо… — повторила ти. Ти уже теж була п’яна. Дивилася на мене з-під напівопущених повік, і дивне світло було у твоїх очах. — Джу-улю, — сказала ти, розтягуючи моє ім’я, — ти про таке ніколи не думала?

Ти взяла мене за рукав, я відсмикнула руку.

— Про що не думала? — Я встала, мені не хотілося більше сидіти тут з тобою, я хотіла спокою.

— Про ту ніч… Ти… ні з ким про неї не говорила?

Я зробила крок від тебе, але ти схопила мене за руку й міцно стиснула її.

— Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хай на трохи це не сподобалося?

Після цього я перестала розмовляти з тобою. Це, на думку твоєї дочки, я жахливо поставилася до тебе. Ми по-різному розповідаємо свої історії — ти і я, чи не так?

Я перестала розмовляти з тобою, а ти все одно надзвонювала мені. Лишала дивні повідомлення, розповідала про свою роботу чи про дочку, про премію, про нагороду, які тобі дали. Ти ніколи не казала, де була, з ким, хоча іноді я чула якісь звуки навколо тебе: музику чи машини, інколи чоловічий голос. Іноді я видаляла повідомлення, іноді зберігала. Інколи я слухала їх знову й знову, стільки разів, що навіть роки по тому пам’ятаю їх слово у слово.

Іноді ти говорила загадками, іноді сердилася; знову згадувала колишні образи, витягала незгоди, які вже віддавна лежали на дні, лаялася на щось давноминуле. Бажання смерті! Одного разу, в запалі, коли я втомилися від твоїх хворобливих захоплень, я сказала, що в тебе бажання смерті, і як же ти потім довго й нудно це повторювала!

Іноді тебе кидало в сентименти, ти балакала про нашу матір, про наше дитинство, про щастя, яке було — і немає. Інші часи були ого-го які щасливі, супер. Приїзди на наш Млин! умовляла ти мене. Будь ласка, приїзди! Тобі сподобається. Будь ласка, Джуліє, час усе залишити позаду. Не будь вперта. Уже час. Я тоді так лютилася: уже час, бачте! З якої речі це ти визначаєш, коли нам миритися?!

Я тільки й хотіла, щоб мені дали спокій, забути Бекфорд, забути тебе. Я побудувала життя для себе — менше за твоє, звичайно, але як інакше? Зате моє власне! Хороші друзі, стосунки, крихітна квартира у прекрасному північному передмісті Лондона. Соціальна робота давала мені мету в житті; вона захоплювала мене і приносила задоволення, незважаючи на низьку зарплату і довгий робочий день.

Я хотіла спокою, але тебе це не влаштовувало. Іноді двічі на рік, іноді — на місяць ти телефонувала: підривала, нервувала, вибивала мене з рівноваги. Як і завжди — це в тебе була доросла версія всіх ігор, в які ти гралася зі мною. І весь цей час я чекала, чекала того єдиного дзвінка, на який я могла б насправді відповісти, в якому б ти пояснила, чому ти так поводилася зі мною в дитинстві, як ти могла мене так кривдити, не захищати мене, коли бачила, що мені робили боляче. Частина моєї душі хотіла поговорити з тобою, тільки після того, як ти попросиш пробачення. Але ти не вибачалася, а я — все чекала.

Я посунулася на край ліжка й висунула верхню шухляду тумбочки. Там лежали листівки, непідписані — фотографії місць, де ти, можливо, побувала — презервативи, лубрикант, старомодна срібна запальничка з вигравіруваними ініціалами «Л.С.» Л.С. Коханець? Я знову оглянула кімнату — і мене вразило: у цьому будинку не було жодних зображень чоловіків. Ні тут, угорі, ні внизу. Навіть на картинах майже всюди були жінки. А коли ти залишала свої повідомлення, ти говорила про роботу, дім, Ліну, але ніколи нічого не розповідала про чоловіків. Чоловіки, здавалося, ніколи не були тобі важливі.

Але ж був один, чи не так? Давно колись був хлопець, важливий для тебе. Коли ти була підлітком, ти тихцем вночі вислизала з дому крізь вікно пральні, стрибала на берег річки і скрадалася за будинок, по кісточки в грязюці. Ти лізла вгору бережком, тоді на доріжку, і він там на тебе чекав. Роббі.

Думати про Роббі, про тебе з Роббі, — це ніби швидко переїжджати горбатий міст — від цього паморочилося в голові. Роббі був високий, широкоплечий блондин, з його губ не сходила усмішка. Він так дивився на дівчат, що в них усе всередині переверталося. Роббі Кеннон. Альфа, вожак, завжди пахне парфумом «Lynx» і сексом, грубий, вульгарний. Ти любила його, казала ти, хоча ця любов була зовсім не така, як любов до мене. Ви з ним були або в усьому заодно, або закидали одне одного образами — третього не бувало. Ніколи не було миру, спокою. Я не пам’ятаю і особливого сміху. Але що мені пам’ятаю найчіткіше про вас обох — це як ви лежите на березі біля затону, сплівшись кінцівками, ногами у воді, він накочується на тебе, вдавлює тебе плечима в пісок.

Щось у цій картині мені різало око, змушувало відчувати щось таке, чого в мене давно не було. Сором. Брудний, потаємний сором вуаєриста, з домішкою ще чогось, чогось, що я не могла чітко окреслити — і не бажала. Я намагалася відвернутися від цього, але пам’ятала: я не єдиний раз спостерігала за тобою з ним.

Мені раптом стало ніяково, так що я встала з ліжка й заходила по кімнаті, дивлячись на фотографії. Фотографії були всюди. Звісно. У рамках на комоді — світлини тебе, засмаглої і усміхненої, в Токіо і Буенос-Айресі, на лижах і на пляжі, з донькою на руках. На стінах у рамках — копії обкладинок журналів із твоїми фото, матеріал на першій сторінці «New York Times», твої нагороди. Ось вони — всі докази твого успіху, докази того, що ти переплюнула мене в усьому. Робота, краса, діти, життя. А тепер ти знову мене обійшла. Навіть у цьому ти виграла.

Перед одним знімком я зупинилася. Це було фото з тобою і Ліною — вже не крихіткою, а дівчинкою років п’яти-шести, чи й старшою, я не вмію визначати вік дітей. Вона усміхається, показуючи крихітні білі зубки, і щось у цьому дивне, щось таке, від чого у мене волосся стає дибки; щось є від хижака в її очах, виразі обличчя…

Я відчула, як запульсувала жила в мене на шиї, з глибини здіймався давній страх. Я знову лягла в ліжко і спробувала не слухати воду, але навіть при зачинених вікнах, нагорі будинку, звук все одно не зникав. Я відчула, як вода штовхає в стіни, просочується в тріщини між цеглою, здіймається. Я відчувала її смак, каламутний і брудний, і сирість на шкірі.

Десь у будинку мені чувся чийсь сміх, точно як твій.

Серпень

Мама купила мені новий купальник, старомодний, в синьо-білу клітинку з «підтримкою». Він мав бути у стилі 1950-х років, щось таке, як носила Мерилін Монро. Товста і бліда, я зовсім не скидалася на Норму Джин, але я все одно вдягла його, бо мамі було непросто добути мені таку річ. Купальники на таку фігуру, як у мене, діставалися непросто.

Я вдягла сині трусики й білу футболку розміру XL на ліфчик. Коли Нел спустилася обідати у своїх обрізаних джинсах і бікіні з зав’язкою на шиї, вона глянула на мене і сказала:

— І ти що, так підеш на річку сьогодні? — таким тоном, з якого недвозначно випливало, що вона такого б не хотіла, а потім зустрілася поглядом з мамою і сказала:

— Я її сьогодні глядіти не буду, можна? Я хочу на річку з друзями.

Мама сказала:

— Будь чемною, Нел.

Мама була в стані ремісії, і її міг би збити з ніг навіть невеличкий вітер, її смаглява шкіра пожовтіла, як старі папери, тож нам з Нел батько суворо наказував ЖИТИ ДРУЖНО.

Частиною цього «жити дружно» було спільне ходіння на річку. Усі ходили на річку. Власне, більше там не було чого робити. Бекфорд не скидався на пляж, там не було ні атракціонів, ні ігрових автоматів, хіба що якийсь жалюгідний міні-гольф. Там була вода — і все.

Коли минуло вже кілька тижнів літа, життя усталилось, усі визначилися, з ким і проти кого дружать, приїжджі й місцеві познайомилися — і всі почали тусуватися понад річкою. Молодші діти зазвичай купалися південніше від Млина, де вода текла повільно й ловилася риба. Хулігани з хуліганками зависали в покинутому будинку Вордів, вживали наркотики, займалися сексом, приносили планшетки для спіритичних сеансів і намагалися викликати злих духів. (Нел казала мені, що, якщо придивилися, то можна досі помітити там на стінах сліди крові Роберта Ворда.) Але найбільший натовп збирався на Затоні Утоплениць. Хлопці стрибали зі скелі, дівчата засмагали, грала музика, смажилося барбекю. Хтось завжди приносив пиво.

Я воліла б залишитися вдома, в кімнаті, подалі від сонця. Мені дужче подобалося лежати й читати в ліжку чи грати в карти з мамою, але я не хотіла, щоб вона за мене турбувалася, бо в неї й без мене було чим перейматися. Я хотіла показати їй, що можу бути товариською, можу з кимось подружитися. Що можу гуляти з компанією.

Я знала, що Нел не хоче, щоб я йшла з нею. На її думку, чим більше часу я сиджу вдома, тим краще, і тим менша ймовірність того, що її друзі побачать мене — незручну, безформну Джулію, жирну, потворну і не круту. Вона щосили уникала мене, навіть перебуваючи поряд: завжди йшла на кілька кроків попереду, чи відставала на десять; те, як їй зі мною незручно, було абсолютно очевидно і всім помітно. Одного разу, коли ми удвох вийшли із сільської крамнички, я чула, як один із місцевих хлопчаків сказав: «Її, напевно, вдочерили. Не може бути, щоб ця товста жопа була рідною сестрою Нел Ебботт». Хлопці засміялися, а я поглянула на неї, шукаючи підтримки, а побачила тільки сором.

Того дня я пішла на річку сама. Я несла торбу з рушником, книжкою, бляшанку дієтичної кока-коли, а ще два «снікерси» на випадок, якщо зголоднію до вечері. Живіт і спина в мене боліли. Я хотіла повернути назад, до затишку моєї маленької, прохолодної, темної кімнати, де я могла би бути сама. Бути невидимою.

Друзі Нел вже були там. Вони колонізували пляж, маленький півмісяць піщаного берега понад затоном. Звідти був найкращий краєвид, зручно було лежати, так що ноги опинялись у воді. Там було три дівчини — дві місцеві й така собі Дженні, яка приїхала з Единбурга і мала чудову шкіру кольору слонової кістки й темне волосся, пострижене різким каре. Вона, хоч і з Шотландії, говорила такою красивою англійською, як королева, — і хлопці відчайдушно намагалися її закадрити, бо ходили чутки, що вона незаймана.

Усі хлопці, звичайно, крім Роббі, який не зводив очей з Нел. Вони зустрілися два роки тому, коли йому було сімнадцять, а їй п’ятнадцять, і в них був типовий канікулярний роман, незважаючи на те, що решту року вони бачилися з іншими людьми, адже було нереально очікувати, щоб він був їй вірним, коли вона не поряд. Роббі мав зріст шість футів один дюйм[3], він був гарний і популярний, багато грав у регбі, в його сім’ї водилися гроші.

Коли Нел була з Роббі, вона іноді поверталася із синцями на зап’ястях чи передпліччях. Коли я запитала її, як це сталося, вона розсміялася і сказала: «А ти як думаєш?» Від вигляду Роббі у мене виникало дивне відчуття в животі, і я не могла не дивитися на нього, коли він був поруч. Я стримувала себе, але й далі дивилася на нього. Тепер він це помітив, і почав дивитися на мене. Вони з Нел жартували з цього, а іноді він поглядав на мене, облизував губи і сміявся.

Коли я прийшла на затон, хлопці теж були там, але з другого боку, плавали, вилазили на високий берег, штовхали одне одного зі скель, сміялися, лаялись і обзивали один одного «голубий». Так, здавалося, завжди й буває: дівчатка сидять і чекають, а хлопці клеять дурня, доки їм набридне, а потім тягнуть у воду дівчат, а дівчата іноді й опираються, іноді ні. Усі дівчата, крім Нел, яка не боїться занурення в воду, не боїться мочити волосся, якій до смаку грубуваті ігри, яка може пройти по лезу бритви й бути водночас «своїм хлопчаком» і омріяним об’єктом бажання.

Я не сиділа з друзями Нел, звичайно. Я постелила рушник під деревами і сіла. Неподалік сиділа ще групка дівчат приблизно мого віку, серед них була моя знайома з минулого літа. Вона усміхнулася мені, а я їй. Я їй помахала, але вона відвернулася.

Було спекотно. Мені дуже хотілося — тоді — увійти в воду. Я могла собі уявити, як саме вона відчуватиметься на шкірі, гладенька, чиста, я могла собі уявити, як пальці ніг грузнуть у теплому мулі, уявляла тепле помаранчеве світло на повіках, коли я пливу на спині. Я зняла футболку, але крутішою від того не стала. Я помітила, що Дженні дивиться на мене, і вона наморщила ніс, а потім опустила очі, бо зрозуміла, що я помітила огиду на її обличчі.

Я відвернулася від них усіх, лягла на правий бік і розгорнула книжку. Я читала «Таємну історію». Я мріяла про таку групу друзів, міцну, близьку й чудову. Хотіла, щоб у мене був хтось, за ким можна йти, хто б мене захищав, хтось видатний розумом, а не довжиною ніг. Хоча я розуміла, що якщо такі люди є тут чи в моїй школі в Лондоні, то вони не хотіли б дружити зі мною. Я була не дурна, але зірок з неба не хапала.

А Нел була зіркою.

Вона спустилася до річки десь ближче до вечора. Я чула, як вона гукає своїх друзів, а хлопці відгукуються з вершини скелі, де сидять, звісивши ноги, і курять цигарки. Я подивилася через плече, спостерігаючи, як вона роздяглася й повільно зайшла у воду, хлюпаючи її на себе, насолоджуючись увагою.

Хлопці тепер спускалися з кручі через ліс. Я перевернулася на живіт, не підіймаючи голови, не зводячи очей зі сторінки, слова розпливалися. Краще б я не приходила, краще б непомітно вислизнула геть, але я нічого, буквально нічого, не могла зробити непомітно. Моя безформна біла маса занадто впадала в око.

У хлопців був футбольний м’яч, і вони почали його ганяти. Я чула, як вони кричать: «пасуй!», як м’яч хлюпає по воді, вереск і сміх дівчат, яких забризкало. Потім я відчула: різкий удар по стегну — м’яч. Усі сміялися. Роббі підняв руку й побіг до мене по той м’яч.

— Вибач, вибач, — казав він із широкою усмішкою на обличчі. — Вибач, Джуліє, не хотів тебе вдарити.

Він узяв м’яч, і я бачила, як він дивиться на мене, на червоний, брудний слід на моєму тілі, блідому і мармуровому, як холодне сало. Хтось сказав щось про велику ціль: так, ти не міг влучити у двері сараю, але по такій жопі не промахнешся!

Я повернулася до книжки. М’яч стукнувся в дерево лише за кілька футів від мене, а хтось крикнув: «Вибач!» Я не звернула уваги. Це сталося знову, потім знову. Я перевернулася; вони цілилися в мене. Тренували влучність. Дівчатка бралися за животи від сміху, і веселий вереск Нел був найголосніший.

Я сіла, намагаючись діяти нахабно:

— Ну добре. Дуже смішно. Можете закінчувати. Ну ж бо! Перестаньте! — крикнула я, але цілився вже інший. М’яч полетів на мене. Я підняла руку, щоб захистити обличчя і відчула удар м’яча в моє тіло — жорсткий, різкий. Мені на очі набігли сльози, я зірвалася на ноги. Решта дівчат, молодші, теж дивилися. Одна з них затулила рот рукою:

— Припиніть! — вигукнула вона. — Їй же боляче. У неї кров!

Я подивилася вниз. Кров текла по моїй нозі, внутрішнім боком стегна в бік коліна. Річ не в тому — я одразу зрозуміла — що вони в мене влучили. Біль у животі, в спині — і ще я весь тиждень почувалася більш нещасною, ніж зазвичай… Кров у мене текла правильно, рясно, не просто мазалася — мої труси геть просякли нею. І вони дивилися на мене, усі, не зводили очей. Дівчата вже не сміялися, вони перезиралися з відкритими ротами, між жахом і сміхом. Я зловила погляд Нел, і вона відвернулася, я майже відчула її досаду. Вона почувалася приниженою. Їй було соромно за мене. Я якомога швидше витягла футболку, обмоталася рушником і незграбно пошкандибала геть, назад стежкою. Я чула, як хлопці починають сміятися знову, коли я пішла.

Тієї ночі я ввійшла у воду. Це було пізніше — значно, значно пізніше — і я напилася, то був мій перший алкогольний досвід. Сталися й інші речі. Роббі прийшов, знайшов мене, він вибачився за те, як він і його друзі поводилися. Він розповів мені, що йому дуже соромно за свої вчинки, він обійняв мене за плечі, він сказав, що мені не потрібно соромитися.

Але я все одно пішла на Затон Утоплениць, і Нел витягла мене. Витягнула мене на берег і поставила на ноги. Вона дала мені сильного ляпаса:

— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!

Середа, 12 серпня

Будинок Вордів не належав Вордам майже сто років, і Патрікові теж — здається. Він уже був нічий. Патрік гадав, що, можливо, будинок належить місцевій раді, хоча ніхто ніколи не заявляв про свої права на будівлю. Втім, хай там як, а Патрік мав ключ, тож почувався трохи власником. Він оплачував мізерні рахунки за електрику й воду, сам кілька років тому повісив замок, коли якісь малолітки виламали двері. Тепер тільки він і його син Шон мали ключі, а Патрік дбав про порядок у будинку.

Лише іноді двері лишалися незамкненими, і, коли вже чесно, Патрік уже й не міг бути певним, що їх замкнув. Він почав відчувати, останній рік дедалі сильніше, як його сповнювало сум’яття — і такий холодний жах, що він просто не наважувався сприймати це всерйоз. Іноді він забував слова, імена, і довго не міг згадати. Спливали нагору давні спогади — несамовито яскраві, жахливо дзвінкі — порушували його спокій. Краєм його поля зору рухалися тіні.

Патрік щодня прямував вгору понад річкою: це було частиною його дня: зранку встати, пройти три милі до котеджу, іноді він годинку-дві рибалив. Цими днями робив менше. Річ була не в тому, що він втомився, чи що ноги в нього боліли, чи волі бракувало. Він не діставав задоволення від того, що любив робити колись. Однак він, як і раніше, любив усе перевіряти, і коли його ноги почувалися добре, то він ще міг пройтися туди і назад за кілька годин. Але коли цього ранку він прокинувся, його ліва литка розпухла і боліла, вени тупо пульсували, як годинник. Тому він вирішив поїхати машиною.

Він виліз із ліжка, прийняв душ, вдягнувся, а потім згадав, з уколом роздратування, що машина ще в гаражі: він забув її вивести вчора по обіді. Бурмочучи собі під ніс, він пошкутильгав через двір попросити автомобіль у невістки.

Дружина Шона, Гелен, була на кухні, мила підлогу. Якби в школі були заняття, її б уже не було вдома — вона працювала директором і мала за правило бути у своєму кабінеті вже о сьомій тридцять щоранку. Але навіть під час канікул вона була проти валяння в ліжку. Лінь була не в її натурі.

— Рання пташка! — сказав Патрік, увійшовши в кухню, і вона всміхнулася. Зі зморшками навколо очей очі і сивиною в короткому темному волоссі Гелен виглядала старшою за свої тридцять шість. Старша, подумав Патрік, і більш втомлена, ніж мала би бути.

— Не спалося, — сказала вона.

— Ой, як шкода, люба.

Вона знизала плечима.

— Що тут зробиш? — Вона поставила швабру в відро і прихилила до стіни. — Чи зробити вам каву, тату? — так вона тепер називала його. Спочатку йому було дивно, але тепер уже подобалося; йому було тепло від прихильності в її голосі, коли вона вимовляла це слово. Він сказав, що взяв би кави в термосі, пояснюючи, що хоче прогулятися над річкою.

— Ви ж не будете десь поруч із затоном, правда? Тільки я думаю…

Він похитав головою.

— Ні. Звичайно, ні, — він трохи помовчав. — Як там у Шона йде ця справа?

Вона знизала плечима.

— Ви ж знаєте.

Він нічого не каже.

Шон і Гелен жили в будинку, де колись Патрік мешкав зі своєю дружиною. Коли вона померла, то Патрік і Шон жили там удвох. Набагато пізніше, коли Шон одружився, вони перебудували старий сарай у сусідньому дворі, і Патрік переїхав. Шон був проти, казав, що це вони з Гелен мали переїхати, але Патрік і чути про це не хотів. Він хотів, щоб вони жили там, йому подобалося відчуття тяглості, відчуття, що вони троє — це така собі маленька громада, частина міста, хоч і окрема.

Доїхавши до котеджу, Патрік одразу побачив, що хтось там побував. Штори були запнуті, і вхідні двері — злегка прочинені. Всередині він знайшов незастелене ліжко. На підлозі стояли келихи зі слідами вина, а в унітазі плавав презерватив. Були недопалки в попільничці, від самокруток. Він взяв одну і понюхав, очікуючи запаху марихуани, але відчувався тільки холодний попіл. Були й інші речі теж — якийсь одяг та різний мотлох — непарна синя шкарпетка, разок намиста. Він покидав усе в поліетиленовий пакет. Зняв постіль з ліжка, помив посуд у раковині, кинув недопалки в смітник і ретельно замкнув за собою двері. Відніс усе до машини, кинув простирадла на заднє сидіння, сміття в багажник, а мотлох — у бардачок.

Він замкнув машину, підійшов до краю річки, закурив по дорозі. Нога боліла, у грудях млоїло, коли затягувався, коли гарячий дим бив у горло. Він закашлявся, уявляючи, що відчуває, як ядучий дим дере втомлені й почорнілі легені. Раптом йому стало дуже сумно. Цей настрій охоплював його час від часу, а зараз накрив його з такою силою, що чоловік зловив себе на бажанні скінчити все. Все це. Він подивився на воду і принюхався. Він ніколи не буде одним з тих, хто піддався жаданню зануритися, відійти від усього, — але він був досить чесний, аби визнати, що навіть сам іноді відчуває спокусу забуття.

Коли він повернувся додому, був уже пізній ранок, сонце стояло високо. Патрік помітив рябу приблудну кішку, яку годувала Гелен; кішка ліниво йшла двором, прямуючи до розмаринового куща на клумбі під вікном кухні. Патрік помітив, що спина тварини дещо прогинається, живіт роздувся. Вагітна. Щось із цим треба буде робити.

Вівторок, 13 серпня

Мої сусіди-ушльопки в тій паршивій квартирці, що я винаймаю в Ньюкаслі, влаштували термоядерну суперечку о четвертій ранку, тож я вирішила встати й пробігтися. Я уже повністю вдяглася, зібралася, аж тут подумала: а чого бігати тут, коли можна бігати там? Тож я поїхала до Бекфорда, поставила машину біля церкви й подалася на стежку над річкою.

Спочатку було важко йти. Після затону треба піднятися на той пагорб, а потім вниз по схилу на другий бік, а тоді місцевість стає набагато рівнішою, вже виходить не пробіжка, а просто мрія. Доки сонце не вийде, тут прохолодно, спокійно, красиво й немає велосипедистів, не те, що у мене в Лондоні понад Ріджентс-каналом, де тільки й робиш, що ухиляєшся від велосипедів і туристів.

Через кілька миль вгору над річкою долина розширюється, перед очима лагідно розгортається зелений схил пагорба по той бік, поцяткований вівцями. Я бігла рівною, всіяною галькою землею, майже голою — тільки де-не-де видніли плями шорсткої трави і всюдисущого дроку. Я бігла швидко, опустивши голову, аж тут десь за милю побачила маленький будиночок трохи на віддалі від річки, біля березового гайка.

Я сповільнилася, бігла легким підтюпцем, щоб віддихатися, прямуючи до будівлі: хотіла подивитися. То було відлюдне місце, здавалося б, і безлюдне, але не покинуте. Були штори, частково опущені на чистих вікнах. Я зазирнула всередину, побачила крихітну вітальню, де стояли два зелені крісла й між ними столик. Я спробувала відчинити двері, але вони були замкнені, тож я сіла на ґанку в тіні і ковтнула води з пляшки. Сіла, витягши ноги, розім’яла кісточки, почекала, доки віддихаюся і сповільниться пульс. На одвірку виднів напис: «Тут була божевільна Енні» — і поряд хтось намалював череп.

Ворони сварилися на деревах позад мене, але крім цього і вряди-годи овечого бекання в долині стояла непорушна тиша. Я сприймаю себе як всуціль міську, але це химерне місце вразило мене.

Інспектор Таунсенд призначив нараду одразу після дев’ятої. Нас було небагато — двоє у формі, які допомагали ходити по хатах, порівняно молода констебль Келлі, науковий співробітник (Волохатий) і я. Таунсенд побував у коронера на розтині — він дав нам повну інформацію, загалом очікувану. Нел померла через травми, отримані під час падіння. Води в легенях не було — вона не потонула, вона вже померла на той час, коли потрапила у воду. У неї не було жодних пошкоджень, які не можуть бути пояснені падінням — жодних несподіваних подряпин чи ударів, що могли б навести на думку, що до смерті причетний ще хтось. Жінка також мала чималу кількість алкоголю в крові — приблизно три-чотири склянки.

Келлі дала повний звіт з опитування свідків — не так, щоб особливо багатий. Ми знаємо, що Нел трохи побувала в пабі в неділю ввечері, і що вона вийшла звідти близько сьомої вечора. Знаємо, що вона була у Млині до принаймні десятої тридцяти — того часу, коли Ліна пішла спати. Ніхто не казав, що бачив її після цього. Ніхто не сповістив, що знає про будь-які її сварки останнім часом, хоча загалом визнають, що її недолюблювали. Місцевим жителям не подобалася її поведінка, не подобалося, що приїжджа оселилася в їхньому містечку й пнеться розповідати їхню історію. З якого це дива?

Волохатий перевірив електронну пошту Нел — вона створила обліковий запис, присвячений своєму проекту, і закликала людей надсилати їй історії. Здебільшого туди надходила тільки лайка.

— Хоча я не сказав би, що це набагато гірше, ніж те, що багато жінок отримують в інтернеті за звичайних обставин, — мовив він, винувато знизуючи плечима, немов вибачаючись за всіх дурних жінконенависників мережі. — Ми будемо стежити, звичайно, але…

Решта свідчень Волохатого були й правда дуже цікаві. Вони показали, по-перше, що Джулс Ебботт брехала: телефон Нел і далі був зниклий безвісти, але записи з нього свідчать, що, хоча вона не часто використовувала свій мобільний, але впродовж останніх трьох місяців одинадцять разів телефонувала сестрі. Чимало тих дзвінків тривало менше хвилини, іноді дві або три; жоден з них не був особливо довгий, але й трубку сестра не кидала.

Також йому вдалося встановити час смерті. Камера на скелях — та, яка не була пошкоджена — щось вловила. Нічого виразного чи особливо промовистого, просто раптовий розмитий рух у темряві, а потім бризки води. О другій тридцять одна ранку, свідчила камера, Нел упала в воду.

Але Волохатий приберіг найкраще наостанок.

— Ми отримали знімки з іншої камери, пошкодженої, — сказав він. — У наших файлах подібних людей немає, але ми могли б покликати місцевих жителів — хай би приходили і викреслювали себе зі списку підозрюваних?

Таунсенд повільно кивнув.

— Я знаю, що камеру пошкодили ще раніше, — продовжував Волохатий, знизавши плечима, — так що це не обов’язково дасть нам щось переконливе, але…

— Хай і так. Подивимося, що знайдеться. Я залишу це вам, — сказав Таунсенд, дивлячись на мене. — Я поговорю з Джулією Ебботт про дзвінки.

Він піднявся на ноги, склавши руки на грудях, опустивши підборіддя.

— Вам усім треба знати, — сказав він тихим голосом, майже вибачаючись, — я щойно вранці мав телефонну розмову з нашим відділком.

Він глибоко зітхнув, а решта з нас перезирнулися. Ми знали, що буде далі.

— З огляду на результати розтину й відсутність речових доказів будь-якого конфлікту на скелі, від нас вимагають не марнувати ресурси, — до останніх слів він додав маленькі лапки, намальовані у повітрі, — на самогубство чи смерть від нещасного випадку. Так. Я знаю, що ще багато належить зробити, але ми маємо працювати швидко й ефективно. На це нам не дадуть багато часу.

Це був не зовсім шок. Я подумала про розмову з інспектором того дня, коли я одержала завдання: «Ця майже напевно стрибнула». Кругом стрибки — і на скелі, і до висновків теж просто як стрибнути вимагається. Нічого дивного, з огляду на історію цього місця.

Але все ж. Мені це не сподобалося. Мені не сподобалося, що дві жінки потонули протягом лічених місяців, і що вони знали одна одну. Вони були пов’язані — місцем і людьми. Їх пов’язувала Ліна: найкраща подруга однієї, дочка другої. Остання людина, яка бачила матір живою, і перша, яка стверджує, що це — і тільки смерть її матері, і навіть таємниця навколо неї — було тим, чого хотіла покійниця. Химерно, коли дитина таке каже.

Це все я сказала інспекторові, коли ми виходили з відділка. Він сердито зиркнув на мене:

— Тільки Бог знає, що робиться в голові в цього дівчиська, — сказав він. — Вона буде намагатися зрозуміти це все. Вона… — Він замовк. Якась жінка йшла до нас, радше шкандибала, — і при тому бурмотіла щось до себе. Вона була одягнена в чорне пальто, незважаючи на спеку, мала сиве волосся з фіолетовими пасмами, а нігті були пофарбовані темним лаком. Вона скидалася на підстаркувату ґотесу.

— Добридень, Нікі, — сказав Шон.

Жінка подивилася на нього знизу вгору, а потім на мене, примруживши очі під навислими бровами.

— Гммм, — пробурмотіла вона, мабуть, вітаючись. — Дійшли до чогось?

— У чому дійшли, Нікі?

— З’ясували, хто це зробив? — бовкнула вона. — З’ясували, хто штовхнув її?

— Хто штовхнув її? — повторила я. — Ви маєте на увазі Даніеллу Ебботт? Чи є у вас інформація, яка може виявитися корисною для нас, місіс… е-е…

Вона сердито глянула на мене, потім на Шона.

— Як її звуть, коли вона вдома? — спитала вона, тицьнувши пальцем у мій бік.

— Це детектив-сержант Морґан, — спокійно сказав він. — А ви б не хотіли щось сказати нам, Нікі? Про ту ніч?

Вона знову хмикнула.

— Я нічого не бачила, — пробурчала вона, — І навіть коли б і бачила, то хіба хтось буде слухати?

Вона почовгала далі повз нас сонячною дорогою, бурмочучи на ходу.

— І що ж це було? — запитала я інспектора. — Вона є серед тих, з ким ми повинні говорити офіційно?

— Я б не сприймав Нікі Сейдж занадто серйозно, — відповів Шон, похитавши головою. — Вона не зовсім надійна.

— Правда?

— Вона говорить, що вона «екстрасенс», що розмовляє з мертвими. У нас були деякі проблеми з нею раніше, шахрайство і таке інше. Вона також стверджує, що походить від жінки, яку вбили тут мисливці на відьом, — додав він сухо. — Божевільна, як капелюшник.

Я була на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я визирнула у вікно і побачила детектива Таунсенда, він стояв на ґанку, зазирав у вікна. Ліна дісталася до дверей першою. Вона відчинила йому, сказала:

— Здрастуйте, Шоне.

Таунсенд увійшов у будинок, проскочивши повз її худе тіло й помітивши (не міг же він не помітити) її обрізані джинси, футболку з написом «Rolling Stones» із намальованим висунутим язиком. Він простягнув мені руку, і я її потисла. Його долоня була суха, але шкіра мала нездоровий полиск, а під очима лежали сіруваті кола. Ліна дивилася на нього з-під опущених повік. Вона гризла ніготь.

Я провела його на кухню, а Ліна пішла за мною. Детектив і я сіли за обідній стіл, а Ліна прихилилася до куховарського столу. Вона схрестила ноги, потім посунулася і схрестила їх по-іншому.

Таунсенд на неї не дивився. Він кашлянув, потер однією рукою другу.

— Посмертний розтин був зроблений, — сказав він тихо. Подивився на Ліну, на мене. — Нел розбилася. Немає жодних ознак причетності когось іншого. У неї в крові була певна кількість алкоголю, — він говорив ще тихше. — Достатня, щоб вплинути на прийняття рішень, для того, щоб вона нетвердо стояла на ногах.

Ліна видала звук: довго, судомно зітхнула. Детектив дивився на свої руки, які тепер склав перед собою на столі.

— Але… Нел легко лазила на ту скелю, як коза, — сказала я. — І вона могла б без проблем впорати не те, що кілька склянок, а й цілу пляшку…

Він кивнув.

— Може бути й так, — сказав він. — Але вночі там…

— Це не був нещасний випадок, — різко сказала Ліна.

— Вона не стрибала, — відказала і я.

Ліна скоса глянула на мене, закусивши губу.

— Та що ви розумієте? — сказала вона. Вона розвернулася до детектива. — А ви знаєте, що вона збрехала вам? Вона збрехала про те, що не контактувала з моєю матір’ю. Мама намагалася додзвонитися до неї навіть не знаю скільки разів. А вона ніколи не відповідала, вона ніколи не передзвонювала, вона ніколи…

Вона замовкла, подивилась на мене.

— Вона просто… та чого ви взагалі тут? Мені вас тут не треба!

Вона вийшла з кімнати, хряснувши дверми кухні. Кілька хвилин по тому грюкнули й двері її кімнати.

Ми з інспектором Таунсендом сиділи в тиші. Я чекала, що він запитає мене про телефонні дзвінки, але він нічого не сказав; його очі були заплющені, на обличчі жодної емоції.

— Чи вам не здається дивним, — сказала я нарешті, — те, яка вона переконана, що Нел зробила це з власної волі?

Він поглянув на мене, його голова злегка схилилася набік. Проте він нічого не сказав.

— Чи є у вас підозрювані в цьому розслідуванні? Я маю на увазі… просто мені не здається, що хтось тут переймається, що вона мертва.

— А ви? — спокійно спитав він.

— Що це за питання? — я відчула, що моє обличчя горить. Я знала, що буде далі.

— Міс Ебботт, — сказав він. — Джуліє!

— Джулс. Я Джулс, — Я тягнула час, намагаючись затримати неминуче.

— Джулс, — він відкашлявся, — як щойно сказала Ліна, хоча ви розповіли нам, що не спілкувалися з вашою сестрою кілька років, записи з мобільного телефону Нел показують, що за останні три місяці вона зробила одинадцять дзвінків на ваш телефон.

Моє обличчя зовсім горіло від сорому. Я відвернулася.

— Одинадцять викликів. Навіщо було казати нам неправду?

(Вона завжди бреше, похмуро пробурмотіла ти. Завжди бреше. Завжди вигадує.)

— Я не казала неправду, — сказала я. — Я сама не говорила з нею. Це було так, як казала Ліна: вона залишала повідомлення, а я не відповідала. Так що я не казала неправду, — повторила я. Голос мій звучав слабко, улесливо, навіть мені це було чути. — Послухайте, ви не можете вимагати, щоб я пояснила це вам, тому що стороння людина просто не зрозуміє. Ми з Нел мали проблеми, які накопичувалися багато років — але вони ніяк не пов’язані з цим.

— А звідки ви знаєте? — запитав Таунсенд. — Якщо ви не розмовляли з нею, звідки вам знати, з чим вони були пов’язані?

— Я просто… Ось, — сказала я, простягаючи інспекторові мій мобільний телефон. — Візьміть. Послухайте самі.

Мої руки тремтіли, і, коли він потягнувся за телефоном, його руки тремтіли теж. Він послухав твоє останнє повідомлення.

— Чому ви не зателефонували їй? — спитав він із чимось на кшталт розчарування на обличчі. — Голос у неї тут засмучений, чи не так?

— Ні, я… Не знаю. Вона говорила як завжди. Іноді Нел була щаслива, іноді сумна, іноді сердита, не раз була п’яна… це нічого не означало. Ви її не знаєте.

— А інші її дзвінки? — тепер уже суворо спитав він. — Ще маєте ті повідомлення?

У мене були не всі, але він послухав ті, які були, і його рука стискала мій телефон так міцно, що кісточки його пальців побіліли. Коли він закінчив, то передав телефон назад мені.

— Не видаляйте їх. Можливо, нам доведеться знову прослухати їх.

Він відсунув стілець і встав на ноги, і я пішла за ним у передпокій.

Біля дверей він розвернувся до мене обличчям.

— Маю сказати, — промовив він, — що мені вельми дивно, що ви не відповіли їй. Що ви не намагалися з’ясувати, чому їй потрібно поговорити з вами так терміново.

— Я думала, що вона просто хотіла уваги, — сказала я тихо, і він відвернувся.

Тільки після того, як він зачинив за собою двері, я згадала. Я вибігла слідом за ним.

— Детективе Таунсенде! — крикнула я, — у неї був браслет. Браслет моєї матері. Нел носила його. Ви знайшли його?

Він похитав головою, озирнувшись до мене.

— Ми не знайшли нічого, ні. Ліна розповіла сержанту Морґан, що Нел носила його часто, але не щодня. Однак, — продовжував він, опускаючи голову, — я вважаю, тут важко сказати.

Кинувши погляд на будинок, він заліз у машину й повільно задом виїхав на дорогу.

Отже, так чи інакше, а я вийшла винна. Ну ти даєш, Нел. Ти загинула, можливо, убита, а всі показують пальцем на мене. Мене тут навіть не було! Я дратувалася, немов повертаючись у підлітковий вік. Я хотіла накричати на них усіх. Як це я винна?!

Після того, як детектив пішов, я потупала назад у будинок, дорогою краєм ока побачила себе в дзеркалі у передпокої, і здивовано помітила, що ти озираєшся на мене (старша, не така гарна, але досі ти). Щось тенькнуло в моїх грудях. Я пішла на кухню і розплакалася. Якщо я тебе підвела, мені потрібно знати, як, чим. Я, може, не любила тебе, але я все одно не можу залишити тебе такою самотньою, покинутою. Я хочу знати, хто і чому зробив тобі боляче; я хочу, щоб він поплатився. Я хочу поховати це все, так що, може, ти перестань шепотіти мені на вухо, що не стрибала, не стрибала, не стрибала. Я вірю тобі, добре? І (пошепки) я хочу знати, що я в безпеці. Я хочу знати, що ніхто не прийде по мене. Я хочу знати, що дитина, яку я маю взяти під своє крило — невинна дитина — не є чимось іншим. Небезпечним…

Я й далі бачила, як Ліна дивиться на інспектора Таунсенда, чула тон її голосу, коли вона назвала його на ім’я (просто на ім’я?), як він дивився на неї. Цікаво, чи правду вона розповіла їм про браслет? Мені це здалося неправдою, бо ти настільки швидко забрала, присвоїла його. Можливо, я припускала, що ти так наполягала на тому лише через те, що знала, як я хотіла мати той браслет. Коли ти його знайшла серед маминих речей і начепила на зап’ястя, я поскаржилася татові (так, знову вигадую). Я спитала: «Чому вона повинна мати його?» — «А чому ні? — відповіла ти. — Я — найстарша». І коли він пішов, ти усміхнулася і стала милуватися ним на своєму зап’ясті. «Мені личить, — сказала ти. — Як ти гадаєш, мені личить?» Ущипнувши мене за руку, ти додала: «Сумніваюся, що він налізе на твою пухкеньку ручку».

Я витерла очі. Ти жалила так мене часто; жорстокість завжди була твоєю сильною стороною. Від деяких глузувань — щодо мого розміру, повільності, занудності — я відмахувалася. А інші — «Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — то вже були шипи, які заганялися глибоко в мою душу, і вирвати їх можна було хіба з м’ясом, ятрячи свіжі рани. Оці останні слова, які пролізли мені у вухо того дня, коли ми поховали нашу матір — о, я б з охоче задушила тебе голими руками за ці слова! І якщо ти заподіяла це мені, якщо ти були здатна довести мене до такого, то кого ти ще довела до думок про вбивство?

У надрах будинку, в кабінеті, я почала проглядати твої документи. Почала з буденних речей. З дерев’яних шаф біля стіни я дістала файли з медичними довідками — твоїми і Ліниними, знайшла свідоцтво про народження Ліни, без імені батька. Я знала, що так, звичайно, і буде; це була одна з твоїх таємниць, один з твоїх секретів, який ти пильно берегла. Але невже навіть Ліна не знає? (Я мала б спитати, не по-доброму: а ти сама хоч знаєш?)

Були папери зі школи, з денної школи Монтессорі в Парк-Слоуп, Бруклін, і з місцевої середньої тут, у Бекфорді. Документи на будинок, поліс страхування життя (бенефіціар — Ліна), виписки з банківських рахунків, інвестиційні рахунки. Звичайні уламки відносно добре впорядкованого життя, без будь-яких секретів, без прихованої правди, наче й розказувати немає чого.

У нижніх шухлядах лежали твої матеріали для «проекту»: коробки з грубими копіями картинок, сторінки з нотатками, деякі друковані, деякі написані від руки твоїм павучим почерком, синім і зеленим чорнилом, щось закреслено, накидано великими буквами, підкреслено, якась маячня конспіролога. Маячня божевільної. На відміну від інших документів, офіційних, у цих не було порядку, панував безлад, усе перемішалося. Неначе хтось тут рився, шукав щось. Моєю шкірою побігли мурашки, в роті пересохло. Поліцейські проглянули їх, звичайно. Вони взяли твій комп’ютер, але вони все одно хочуть бачити це. Можливо, вони шукали записку.

Я переглянула першу коробку з картинками. То були переважно фото затону, скелі, маленького піщаного пляжу. На деяких ти щось позначала по краях, я не могла розшифрувати тих позначок. Були й фотографії Бекфорда: вулиці і будинки, симпатичні кам’яні і потворніші нові. Один з них попадався знову й знову, простий едвардіанський двоквартирний з брудними фіранками, наполовину опущеними. Були фотографії центру міста, мосту, пабу, церкви, цвинтаря. Могила Ліббі Сітон.

Бідолашна Ліббі. Ти була одержима нею ще в дитинстві. Я ненавиділа цю історію, сумну і жорстоку, а ти хотіла слухати її знову й знову. Ти хотіла почути, як Ліббі, ще дитину, тягли до води, звинувачуючи в чаклунстві. Чому? — питала я, а наша мати казала: Тому що вона і її бабуся зналися на травах і рослинах. Вони знали, як робити ліки. Це здавалося дурною причиною, але дорослі історії були сповнені дурної жорстокості: дітей не пускали до школи, тому що шкіра в них була не такого кольору; людей б’ють чи вбивають за те, що вони моляться не тому богові. Пізніше ти сказала мені, що річ була не в ліках, а в тому, що Ліббі спокусила (ти пояснила, як це) старшого чоловіка і змусила його піти від дружини й дитини. Це не применшило її у твоїх очах; це було ознакою її сили.

Коли ти була маленька, років у шість-сім, ти наполягала на тому, щоб одягти одну зі старих маминих спідниць, ідучи на затон; вона волочилася по грязюці, хоча ти її підтягла ледь не до підборіддя. Ти піднялася на скелю, кинулася в воду, коли я гралася на бережку. Ти була Ліббі: Дивись, мамо! Дивись! Як ти думаєш, я потону чи випливу?

Я так і бачу, як ти це робиш, твоє збуджене обличчя. Я відчуваю м’яку руку моєї матері у своїй руці, теплий пісок між пальцями ніг, коли ми спостерігали за тобою. Цього не може бути: коли тобі було шість чи сім, мені було два чи три роки — не може того бути, щоб я могла це згадати.

Я запхнула руку в кишеню джинсів і витягла запальничку, яку знайшла у твоїй шухляді. Л.С. Чи це не Ліббі? Правда ж, Нел? Чи ти не була настільки одержима дівчиною, загиблою триста років тому, що вигравіювала її ініціали на своїй речі? Можливо, ні. Може, ти не була одержима. Можливо, тобі просто сподобалася ідея мати змогу тримати її в руці.

Я повернулася до паперів, шукаючи щось іще про Ліббі. Перебирала роздруківки й фотографії, копії старих газетних статей, вирізки з журналів, тут і там твої неделікатні карлючки виникають на краю сторінки, здебільшого нерозбірливі, рідше зрозумілі. Були імена, які я чула, були, яких не чула: Ліббі, Мері, Енн, Кейті, Джіні, Лорен… А у верхній частині сторінки про Лорен густим чорним чорнилом ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок».

Серпень

Я й забула. Перед футболом трапилося ще дещо. Я сиділа на рушнику, читаючи книжку, ще нікого навколо не було, а потім прийшли ви. Ти і Роббі. Ти не бачила мене під деревами, ти побігла за ним у воду, ви плавали, хлюпалися й цілувалися. Він узяв тебе за руку і потягнув до краю води, навалився на тебе, притис твої плечі до землі, вигнув спину і поглянув угору. І побачив, що я спостерігаю. І всміхнувся.

Пізніше того самого дня я повернулася додому сама.

Я зняла картатий купальник і джинсові шорти й замочила в холодній воді у раковині. Я набрала собі ванну, залізла в неї й подумала, що ніколи не позбудуся цього всього жахливого м’яса.

Велика дівчинка. Здоровенна. Ноги футбольні.

Занадто велика для простору, де я живу, мене завжди забагато. Я займаю дуже багато місця. Я занурилася у ванну, і вода піднялася. Еврика.

Повернувшись до своєї кімнати, я залізла під ковдру й лежала там, задихаючись від горя, жалю до себе й провини, адже моя мати лежала в ліжку в сусідній кімнаті. Вона помирає від раку молочної залози, а я тільки й думаю, як не хочу, щоб це тривало, не хочу жити.

Я заснула.

Мене розбудив батько. Він мав повезти матір до лікарні на нові обстеження, і вони збиралися ночувати в місті, бо коли все зроблять, буде пізня година, і вона втомиться. Вечеря в духовці, сказав він, розігрієш.

Нел була вдома, я знала: мені було чути її музику в сусідній кімнаті. За якийсь час музика затихла, а потім стало чути голоси, тихі, потім дедалі голосніші, та інші звуки: стогони, кректання, важке дихання. Я вилізла з ліжка, вдягнулася і вийшла в коридор. Горіло світло, двері в кімнату Нел були ледь прочинені. Там було темніше, але я чула її, вона говорила щось, вона вимовляла його ім’я.

Майже не дихаючи, підступила на крок. Крізь щілину в дверях я могла розгледіти їхні фігури, які рухалися в темряві. Я не могла змусити себе відвести погляд, я дивилася, доки почула, як він видає гучний, тваринний рев. Потім він засміявся, і я зрозуміла, що вони скінчили.

На першому поверсі всюди горіло світло. Я ходила й вимикала його, потім забрела на кухню й зазирнула в холодильник. Я дивилася на те, що в ньому, і краєм ока помітила пляшку горілки на столі, відкриту, почату. Я зробила так, як робила Нел: налила півсклянки апельсинового соку і долила горілки, а потім, готуючись до неприємного, гіркого алкогольного смаку, який я відчувала, куштуючи вино й пиво, надпила. І виявила, що напій солодкий, зовсім не гіркий.

Я випила склянку й налила ще одну. Я насолоджувалася фізичним відчуттям: тепло від мого живота поширюється в груди, моя кров нагрівається, все моє тіло розслаблене, усі нещастя того дня минаються.

Я ввійшла у вітальню і подивилася на річку, гладку чорну змію, яка бігла понад будинком. На диво, я раптово відчула те, чого не відчувала раніше — що моя проблема не є нездоланною. Мене раптово осяяло: я не повинна бути однаковою, я можу бути плинною. Як річка. Може, це й не так уже важко врешті-решт. Хіба не можна мало їсти, більше рухатися (таємно, коли ніхто не дивиться)? Обернутися з гусениці на метелика, стати іншою людиною, невпізнаваною, так що ту некрасиву дівчинку з кровотечею всі забудуть. Я стала б новою.

Я повернулася на кухню випити ще.

Я почула кроки по сходах, на майданчику, а потім ще вниз. Я прослизнула назад до вітальні, вимкнула лампу і всілася у темряві на вікні, підібгавши ноги.

Я бачила, як він заходить на кухню, почула, як він відкриває холодильник — ні, морозилку, я почула, як він торохтить льодом. Почула булькання рідини, а потім я побачила його, коли він проходив повз. І тут він зупинився. І відступив назад.

— Джуліє? Це ти?

Я нічого не сказала, не дихала. Я не хотіла нікого бачити — і, звичайно, не хотіла його бачити, — але він намацав вимикач, спалахнуло світло, і ось він стоїть біля мене, лише в трусах, темна засмага, широкі плечі, тіло звужується до міцної талії, пушок на животі, який спускається до трусів. Він усміхнувся мені.

— Ти як? — запитав він. Коли він підійшов ближче, я побачила, що його очі виглядали трохи склянисто, його вишкір був дурніший, ледачіший, ніж зазвичай. — Чому ти сидиш тут в темряві?

Він побачив мою склянку і всміхнувся ще ширше.

— То я й думаю, чого горілки мало стало…

Він підійшов і цокнувся зі мною, потім сів поряд, притулившись стегнами до моєї ноги. Я відсунулася, поставила ноги на підлогу і почала вставати, але він поклав руку мені на плече.

— Гей, почекай, — сказав він. — Не тікай. Я хочу з тобою поговорити. Я хотів би вибачитися за те, що було ввечері.

— Усе нормально, — сказала я. Я відчувала, що моє обличчя горить. Я не дивилася на нього.

— Ні, вибач, будь ласка. Ці хлопці поводилися, як мудаки. Мені дуже шкода, вибачаєш?

Я кивнула.

— Тут немає чого соромитися.

Я зіщулилася, все моє тіло горіло від сорому. Якась невелика, дурна частина мене сподівалася, що вони не бачили, не зрозуміли, що зі мною було.

Він стиснув мою руку, примруживши очі, подивився на мене.

— У тебе миле личко, Джуліє, знаєш? — він засміявся. — Серйозно, миле.

Він відпустив мою руку, обійняв мене за плечі.

— Де Нел? — запитала я.

— Спить, — сказав він. Він надпив зі своєї склянки й прицмокнув губами. — Думаю, я трохи її втомив.

Він підтягнув мене ближче до себе.

— Ти коли-небудь цілувалася з хлопцем, Джуліє? — запитав він мене. — Хочеш мене поцілувати?

Він повернув до себе моє обличчя і торкнувся губами до моїх, я відчула, як його язик, гарячий і слизький, проштовхується мені в рот. Я думала, чи не стиснути губи, але я дозволила йому зробити це, просто щоб відчути, як воно. Коли я відхилися, він мені всміхнувся.

— Подобається? — запитав він, гаряче дихаючи мені в лице алкоголем і тютюном. Він знову поцілував мене, і я поцілувала його у відповідь, намагаючись відчути те, що мала б відчувати. Його рука ковзнула за пояс моїх піжамних штанів. Я злякано виверталася, відчувши, що його пальці впираються в жир на моєму животі, лізуть у труси.

— Ні! — мені здалося, що я скрикнула, але це було більше схоже на шепіт.

— Усе нормально, — сказав він. — Не хвилюйся. Я крові не злякаюся.

Потім він розсердився на мене, тому що я не переставала плакати.

— Ой, та ну, не так уже це й боляче! Не плач. Ну Джуліє, перестань ти плакати. Хіба тобі не було приємно? Тобі було добре, як воно відчувалося, ну добре ж, правда? Ти там була достатньо мокра. Ну ж бо, Джуліє. Випий ще. Ось так. Ковтни. Та, Господи, перестань же ти плакати! Я ж, їбать, думав, ти будеш вдячна.