Глибоко під водою

Понеділок, 24 серпня

Додому він дістався пізно, уже після другої години ночі. Його рейс із Малаги перенесли, а потім він, загубивши квитанцію з парковки, провів обурливі сорок п’ять хвилин у пошуках своєї машини.

Тепер він уже був би радий, коли б затримався: краще б він не знайшов машини взагалі й ночував у готелі. Він міг би не бачити цього хоча б на одну ніч довше. Адже коли він зрозумів у темряві, що всі вікна його будинку розбиті, то Марк уже знав: він не спатиме — і тієї ночі, і взагалі вночі. Відпочинку кінець, душевному спокою теж. Його зрадили.

Також він думав про те, що треба було йому бути холоднішим, твердішим, було б йому якось потягнути час, утримати свою наречену. Згодом, коли б вони прийшли до нього, він міг би сказати:

— Я?! Я щойно повернувся з Іспанії. Провів п’ять днів у Андалузії з моєю нареченою. Із красунею і фахівцем, моєю двадцятидев’ятирічною подругою.

Але ж це не допомогло б, чи не так? Не буде важити, що він сказав, що він зробив, як прожив життя: його все одно розіпнуть. Це нічого не означатиме для газет, поліції, школи, громади — що він не який-небудь збоченець, котрий давно ганяється за удвічі молодшими дівчатами. Ні для кого не важитиме, що він закохався, і вона його теж кохала. На взаємність їхнього почуття ніхто не зважить: зрілість Кейті, її серйозність, її розум, її вибір — жодна з цих речей не матиме значення. Усі тільки й бачитимуть його вік — двадцять дев’ять років, і її вік — п’ятнадцять років, і зламають йому життя.

Він стояв на газоні, дивлячись на побиті вікна, і плакав. Якби десь іще залишилася ціла шибка, він би тоді її сам розбив. Він стояв на газоні й проклинав її, проклинав той день, коли вперше побачив її, набагато прекраснішу за її дурних, самовпевнених приятельок. Він проклинав той день, коли вона повільно підійшла до його столу, погойдуючи повними стегнами, з усмішкою на губах, і запитала: «Містере Гендерсоне? Чи можу я попросити вас про допомогу?» Вона нахилилася до нього так близько, що він відчував запах її чистої, без парфумів, шкіри. Він спочатку був уражений і розсердився, він подумав, що вона жартує з ним. Дражнить його. Хіба ж не вона сама це почала? То чому ж він повинен сам-один страждати від наслідків? Він стояв на газоні зі сльозами на очах, і паніка наростала у нього в горлі, і він ненавидів Кейті, і він ненавидів себе, і він ненавидів цю безглузду пригоду, в яку сам же і вляпався, і з якої тепер йому порятунку немає.

Що робити? Іти в будинок, збирати свої речі та їхати? Утікати? У голові туман: куди втікати, як? Може, за ним уже стежать? Напевно. Якщо він зніме свої гроші з рахунку, вони дізнаються? Якщо він знову спробує покинути країну, чи вони перехоплять його? Він уявив собі сцену: митник на паспортному контролі дивиться на його фотографію, бере телефон, чоловік у формі висмикує його з черги відпочивальників, ті з інтересом його роздивляються. Чи зрозуміють вони, що він зробив, поглянувши на нього? Не наркодилер, не терорист — ні: він, напевно, хтось інакший. Гірший. Він дивився на вікна будинку, порожні й забиті дошками, уявив собі, що ті, хто їх бив, потрапили всередину: вони чекали на нього там, вони вже передивилися його речі, книжки й папери, вони вже перевернули будинок догори дриґом у пошуках доказів того, що він зробив.

І вони нічого не знайшли б. У нього зажевріла квола надія. Там немає чого знаходити. Ні любовних листів, ні фотографій на ноутбуці, ні доказів того, що вона коли-небудь була в його будинку (тієї постелі вже давно немає, увесь будинок почищено, продезінфіковано, і змито кожен її слід до останнього). Які докази у них будуть, за винятком фантазії мстивої дівчинки-підлітка? Дівчинки-підлітка, яка намагалася завоювати його увагу й отримала відкоша. Ніхто не знав, ніхто достеменно не знав, що сталося між ним і Кейті, і ніхто не має знати. Нел Ебботт стала порохом, а слово її дочки коштує приблизно стільки ж.

Він зціпив зуби і витяг ключі з кишені, потім обійшов навколо будинку й відімкнув задні двері.

Вона кинулася на нього, не встиг він увімкнути світла — і була не так тілом, як темною пащею зубів і пазурами. Він відбився, але вона кинулася знову. Який вибір він мав? Який вибір вона залишила йому?

А тепер була кров на підлозі, і він не мав часу, щоби прибрати її. Світало. Йому треба було йти.

До мене це дійшло абсолютно несподівано. Мов осяяння. В одну мить я була нажахана, у паніці — а наступної миті вже ні, тому що я зрозуміла. Зрозуміла — не де Ліна, а хто вона. І тепер я могла починати пошуки.

Я сиділа на кухні, очманіла, п’яна як чіп. Поліція пішла, повернулася назад на річку продовжувати пошуки. Вони сказали мені напровсяк залишатися на місці. Раптом вона повернеться додому. Дзвоніть, казали вони, не вимикайте телефона. Добре, Джуліє? Не вимикайте телефона. Вони говорили зі мною, як з дитиною.

Я не могла звинуватити їх, напевно. Адже вони сиділи тут і ставили мені запитання, на які я не могла відповісти. Я знала, коли я востаннє бачила Ліну, але не могла сказати, коли вона востаннє була в домі. Не знала, в якому одязі я бачила її востаннє. Я не могла відрізнити сон від реальності: чи була музика реальною, чи мені вона вчувалася? Хто замкнув двері, хто ввімкнув світло? Детективи дивилися на мене з підозрою і розчаруванням: чому я відпустила її, якщо вона була настільки засмучена після зустрічі з Луїзою Віттекер? Як я могла не побігти за нею, щоб спробувати заспокоїти її? Я бачила, як вони перезиралися, мовляв, який з цієї жінки опікун?

Ти теж у моїй голові сварила мене: «Чому ти не пішла за нею, як я пішла за тобою? Чому ти не врятувала її, як я врятувала тебе? Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула». Коли тобі були сімнадцять, Нел, ти сунула мене головою в воду і потримала так. (Знову стара суперечка. — Ти одне, я інше, ти одне, я інше, у мене сил більше немає, годі.)

І тут — оце. У гудінні виснаження, за нудотною пеленою страху я щось побачила. Немовби якийсь рух, тінь на межі мого поля зору. «Чи справді я, питала ти, погнала тебе до води?» Чи була це ти, чи Роббі? Чи якесь поєднання?

Підлога неначе нахилилася, і я схопилася за стіл, щоб утриматися на ногах. Якесь поєднання. Мені перехопило подих, у грудях стисло, наче перед нападом паніки. Я чекала, що перед очима побіліє, але цього не було. Я і далі стояла й дихала. Якесь поєднання. Я побігла до сходів, заскочила до твоєї кімнати, і там… Ця фотографія, де ти й Ліна, і вона хижо посміхається — це не твоє. Це не твоя посмішка. Це його. Посмішка Роббі Кеннона. Я розумію це зараз, згадала її, коли він лежить на тобі та втискає твої плечі в пісок. Ось хто вона, ось хто Ліна. Вона — поєднання! Ліна і твоя, і його. Ліна — дочка Роббі Кеннона.

Я сіла на ліжко з фотографією у руці. Ти і вона всміхалися мені, так що мені на очі набігли гарячі сльози — і нарешті я плакала за тобою, як мала плакати на твоєму похороні. Я думала про нього в той день, про те, як він дивився на Ліну — я геть неправильно зрозуміла цей погляд. Не хижий, а власницький. Він дивився на неї не як на дівчину, яку хоче спокусити, щоб нею володіти. Вона вже належала йому. То, може, він прийшов до неї, аби забрати те, що належить йому за правом?

Роббі неважко знайти. Його батько колись мав низку люксових автосалонів по всьому північному сході. Компанія називалася «Кеннон карс». Її вже немає, вона збанкрутувала багато років тому, але існувала менша, дешевша, жалюгідніша її версія у Ґейтсхеді. Я знайшла сяк-так зліплений веб-сайт із зображенням його на головній сторінці, на фотографіях, судячи з усього, не нових. Тоді черевце в нього було менше, у рисах обличчя ще лишався натяк на красивого жорстокого хлопчика.

Я не дзвонила в поліцію, тому що була впевнена, що вони не стануть слухати мене. Я просто взяла ключі від машини й пішла. Я була майже задоволена собою, коли виїхала з Бекфорда — я здогадалася, я взяла ситуацію під контроль. І чим далі я від’їздила від села, тим сильніше відчувала, як розвіюється туман утоми, як розпружуються мої кінцівки. Я відчула голод, звірячий голод, і насолоджувалася ним; я вкусила себе за щоку й відчула смак заліза. Нагору спливла якась колишня частина мене, несамовита, безстрашна, древня; я уявляла, як кидаюся на нього, деру його пазурами. Я уявляла себе амазонкою, яка рубає його на шматки.

Автосалон був у напівзруйнованій частині міста, під залізничним мостом. Зловісне місце. На той час, коли я приїхала, я вже не була така хоробра. Мої руки тремтіли, коли я тяглася перемкнути передачу або натиснути перемикач індикатора, у роті вже стояв смак жовчі, а не крові. Я намагалася зосередитися на тому, що я маю зробити — знайти Ліну, зробити, щоб Ліна була в безпеці — але вся моя енергія йшла на те, щоби прогнати геть спогади, які я півжиття не випускала на поверхню, спогади, які тепер підіймалися, немов тріски у воді.

Я припаркувалася через дорогу від салону. На вулиці стояв чоловік, курив цигарку — молодший, не Кеннон. Я вийшла з машини і на неслухняних ногах перейшла дорогу, щоб поговорити з ним.

— Я сподівалася поговорити з Робертом Кенноном? — сказала я.

— А, про движок, так? — сказав він, показуючи на машину позаду мене. — Можете просто принести його…

— Ні, не про це. Мені потрібно поговорити… Чи він тут?

— Це не про двигун? Ну, то він у кабінеті, — сказав він, хитнувши головою назад. — Заходьте, якщо хочете.

Я заглянула в печерну темряву, і в мене стиснуло шлунок.

— Ні, — сказала я так твердо, як могла. — Я б воліла поговорити з ним тут.

Він цикнув зубом і викинув недопалок на вулицю.

— Ну то як собі хочете, — сказав він, і неквапом зайшов досередини.

Я засунула руку в кишеню і зрозуміла, що телефон у мене в сумці, а та досі на пасажирському сидінні. Я зібралася йти назад, знаючи, що якщо я це зроблю, то вже не повернуся, якщо опинюся у безпеці на водійському сидінні — то втрачу всі рештки мужності, увімкну двигун і поїду.

— Чим я можу вам допомогти? — тут я застигла на місці. — Хочете чогось, кралечко?

Я озирнулася — і там був він, ще потворніший, ніж у день похорону. Його обличчя стало важким, якимось винуватим, ніс — багряним із синіми прожилками, які розходилися на щоки, як русла річок. Його хода була знайома, корабельна — він перевальцем підійшов до мене.

— Я, напевно, вас знаю?

— Ви Роберт Кеннон? — запитала я.

— Так, — сказав він. — Я Роббі.

На якусь хвилю мені стало його шкода. Він досі використовує зменшувальне ім’я. Роббі — це ім’я дитини, ім’я маленького хлопчика, який бігає в саду і лазить по деревах. Так не можуть звати товстого невдаху, банкрута із зачуханого автосалону на гівняному районі. Він зробив ще крок у мій бік, і я відчула його запах — запах тіла і випивки, і весь жаль розвіявся, коли моє тіло згадало відчуття його, як він навалився не мене, не даючи дихати.

— Послухайте, любонько, я дуже зайнятий, — сказав він. Мої руки стиснулися в кулаки.

— Вона тут? — запитала я.

— Яка «вона»? — Він насупився, потім закотив очі й поліз у кишеню джинсів за цигарками. — Ах ти ж бля, ви часом не подруга Шеллі, ні? Бо я її старому казав, що не бачив тут цю шляйку вже кілька тижнів, тож якщо ви про неї, то можете піти погуляти, ага?

— Ліна Ебботт! — сказала я, скорше навіть просичала. — Вона тут?

Він закурив цигарку. У його тьмяних карих очах щось зблиснуло.

— Ви шукаєте… кого тепер? Дівчинку Нел Ебботт? А ви хто? — він роззирнувся. — А чому ви думаєте, що дівчинка Нел тут?

Він не прикидався. Він був занадто дурним, щоб брехати, це було очевидно. Він не знав, де Ліна. Він не знав, хто вона. Я зібралася йти. Що довше я стоятиму тут, то цікавіше йому буде. То більше я викажу.

— Тримайтеся, — сказав він, поклавши руку мені на плече, і я розвернувся, відштовхнувши його подалі.

— Гей, помаленьку! — сказав він, піднявши руки, роззираючись на всі боки, ніби шукаючи підтримки. — Що таке? Та ти… — Він примружився. — Я бачив — ти була на похороні.

І до нього нарешті дійшло.

— Джулія? — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Джуліє! Ах ти ж чорт. Я тебе й не впізнав… — він окинув мене поглядом з голови до п’ят. — Джулія. Ти б хоч сказала!

Він запросив мене на чай. Я розреготалася, не могла зупинитися, я сміялася, аж сльози потекли по обличчю, і він стояв, спочатку трохи підсміюючись зі мною, а потім його непевні веселощі вичерпалися, і він стояв похмурий, нічого не розумів і просто дивився на мене.

— Та що ж таке? — роздратовано запитав він.

Я витерла очі тильним боком долоні.

— Ліна втекла, — сказала я. — Я шукала її всюди, я подумала, може…

— Ну, вона не тут. Чого б їй тут бути? Я навіть не знаю цю дитину: оце вперше її на похороні побачив. Якщо чесно, аж у жар мене кинула. Викапана Нел, — він, як міг, зробив занепокоєну міну. — Мені було шкода чути про те, що сталося. Дійсно шкода, Джуліє.

Він спробував торкнутися мене знову, але я ухилилася. Він підійшов ближче до мене.

— Я просто… Я не можу повірити, що ти Джулія! Ти так змінилася. — Його лице розпливлося в потворній посмішці. — Не знаю, як я міг забути, — сказав він тихим і низьким голосом. — Я ж тобі целку пробив, еге ж, дівчинко? — Він засміявся. — Давно колись. Хлоп — і збив вишеньку!

Хлоп! Радісний звук повітряних кульок і днів народження. І вишні, солодкі на губах, смачні, липкі — це все у мільйон разів приємніше від його слизького язика у мене в роті та його брудних пальців, які розкривали мене. Я думала, що мене знудить.

— Ні, Роббі, — сказала я, і сама здивувалася, як чітко прозвучав мій голос, як спокійно. — Ти мені не «збив вишеньку». Ти мене зґвалтував.

Посмішка сповзла з його підтоптаного обличчя. Він кинув погляд через плече, а тоді знову підступив до мене. Тепер мені в голову вдарив адреналін, дихання пришвидшилося, я стисла кулаки й не відступалася.

— Я що? — просичав він. — Що, блядь, я зробив? Та я ніколи… Я не ґвалтував тебе.

Він оце «ґвалтував» прошепотів так, ніби боявся, що хтось може почути нас.

— Мені було тринадцять років, — сказала я. — Я казала тобі, щоб ти зупинився, очі нафіг усі виплакала, я… — мені довелося зупинитися, тому що я відчула, як сльози стали в горлі, заглушаючи мій голос, а плакати зараз перед цим покидьком я не хотіла.

— Ти плакала, тому що це в тебе був перший раз, — сказав він тихо, вкрадливо, — тому що це боляче. Ти мені не казала, що не хочеш. Ти не сказала «ні», — тоді, голосніше, рішучіше: — Ти брехлива сука, ти мені не казала, що не хочеш! — тепер він почав сміятися. — Я міг би мати всіх, кого хотів, хіба ти не пам’ятаєш? За мною половина дівчат у Бекфорді бігала з мокрими трусами. Я мав твою сестру, найгарячішу з усіх тамтешніх дівок. Ти серйозно думаєш, що мені було потрібно ґвалтувати таку жирну корову, як ти?

Він так справді вважав. Я бачила: він вірив у кожне своє слово, і не мала, що йому на це сказати. Увесь цей час він жодного разу не відчував себе винним. Він ніколи, ні на мить, не відчував каяття, бо в його уявленні те, що він зробив, не було зґвалтуванням. Увесь цей час і донині він вважав, що зробив товстій дівчині послугу.

Я відійшла від нього. За спиною я чула, як він іде позаду, лаючись собі під ніс: «Ти завжди була психічною, суко, чи не так? Завжди ж була! Повірити не можу: ти приходиш і отаке лайно мені кажеш, що…»

Я раптом зупинилася за кілька футів від автомобіля. «Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» Щось у моїй голові зрушило з місця. Якщо Роббі не вважав, що зґвалтував мене, то це тоді? Про що ти говорила, Нел? Про що мене питала? Що саме хоч на трохи могло сподобатися? Я озирнулася. Роббі стояв у мене за спиною з відкритим ротом, його руки, як шматки м’яса, висіли уздовж його боків.

— А вона знає? — спитала я його.

— Що?

— Нел знає? — крикнула я йому.

Він випнув губу.

— Що Нел знає? Що я трахнув тебе? Жартуєш, чи що? Уяви собі, що б вона сказала, якби я сказав їй, що виграв її сестричку одразу після неї? — Він засміявся. — Я їй розказав першу половину: як ти напилася, вішалася на мене, дивилася своїм нещасним товстим обличчям і просила: «ну будь ласка!» Ти, як собачка, завжди крутилася поблизу, весь час дивилася на нас, коли я був з нею, шпигувала за нами, навіть коли ми були в ліжку — що, подобалося дивитися? Думала, ми не бачимо? — Він засміявся. — А ми бачили. Ми тоді, бувало, жартували про це: як ти, маленька збоченка, товстуха нещасна, яку ніхто ніколи не мацав, не цілував, любиш дивитися, як розважається твоя класна сестра… — Він похитав головою. — Зґвалтування? Не сміши мої капці. Ти ж хотіла й собі того, що мала Нел, ти, бля, чітко це давала зрозуміти!

Я уявила себе — як я сиджу під деревами, стою під дверима спальні, спостерігаю. Він мав рацію, я дивилася на них, але не з пожадливістю, не із заздрістю, а якось жахливо зачарована. Я дивилася, як дитина, тому що й була дитиною. Я була маленькою дівчинкою, яка не хотіла бачити, що робиться з її сестрою (бо коли дивишся, завжди виникає таке відчуття, ніби це робиться з тобою), але не могла відвести очей.

— Я сказав їй, що ти намагалася спробувати зі мною, а потім ти розплакалася і втекла, коли я тебе відштовхнув, і вона побігла за тобою.

І тут у мене в голові раптово все перевернулося: твої слова, жар твого гніву, тиск руки, яка потримала мене у воді, а потім схопила за волосся й потягла на берег.

«Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!»

Чи, може: Ах ти дурна суко, що ти робила?

А потім: Я знаю, що він тебе образив. Але ж чого ти чекала?

Я дійшла до машини, тремтячою рукою намацуючи ключі. Роббі ще був позаду мене й далі щось балакав:

— Ага, котись ковбаскою, ти, брехлива шльондро. Ти ж ніколи й не думала, що дівчинка буде тут, правда? Це була відмазка, еге ж? Ти прийшла до мене. Хочеш, бля, ще разок? — Я чула, як він сміється, ідучи, і робить контрольний постріл через вулицю. — Жодних шансів, цяцю, усе, поїзд пішов. Ти, може, трохи й схудла, але й досі крокодил крокодилом!

Я завела машину, рушила, машина поїхала й стала. Лаючись, я завела двигун знову і рвонула по дорозі, утопивши педаль, якомога швидше збільшуючи відстань між ним, мною, і тим, що тільки-но відбулося. Я розуміла, що маю зараз турбуватися про Ліну, але не могла думати про те, бо в моїй голові крутилося одне: Ти не знала.

Ти не знала, що він мене зґвалтував. Коли ти сказала: «вибач, що він тебе образив», то мала на увазі, що тобі було шкода, що я засмутилася, отримавши відмову. Коли ти сказала «чого ж ти чекала?» — ти мала на увазі, що його відмова — це природно, адже я була лише дитиною. І коли ти мене запитала: «Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — ти мала на увазі не секс, ти говорила про воду.

Полуда впала з моїх очей. Яка ж сліпа я була! Ти не знала.

Я зупинила машину на узбіччі й розридалася, усе моє тіло викручувало жахливе, кошмарне усвідомлення: ти не знала! Усі ці роки, Нел. Усі ці роки я приписувала тобі найогиднішу жорстокість, а хіба ти на це заслужила? Що ти зробила мені? Усі ці роки я не слухала, не бажала слухати тебе. А тепер здавалося просто неможливим, як я цього не розгледіла, не зрозуміла, що коли ти мене запитала, чи мені хоч трохи щось не сподобалося — то йшлося про перебування у темній нічній річці. Ти хотіла зрозуміти, як це так, що я відмовила собі у воді.

Я припинила плакати. У моїй голові ти буркнула: «У тебе зараз немає на це часу, Джуліє!» — і я всміхнулася: «Я знаю». І вголос сказала: «Я знаю. Мені тепер усе одно, що думає Роббі, мене не хвилює, що він прожив усе життя, вважаючи, що не зробив нічого поганого — так ото й живуть подібні чоловіки. Та й яка різниця, що він собі думає? Він для мене ніхто. Мені була важлива ти, знала ти чи не знала — і те, що я карала тебе все життя ні за що ні про що. А тепер я навіть не маю змоги вибачитися перед тобою».

Повернувшись до Бекфорда, я зупинила машину на мості, спустилася вниз по вкритих мохом сходинках і пішла над річкою. Був ранок, у повітрі стояла прохолода, здіймався легкий вітерець. Не ідеальний день для купання, але я чекала так довго, і я хотіла бути там, з тобою. То був тепер єдиний спосіб мені наблизитися до тебе, єдине, що мені залишилося.

Я роззулася й постояла на березі в джинсах і футболці. Пішла вперед, нога за ногою. Я заплющила очі, тихо ахнула, коли мої ноги занурилися у прохолодний мул, але я не зупинилася. Я йшла далі, і коли вода зімкнулася над моєю головою, я з жахом зрозуміла, що це приємно. Справді.

Кров проступала крізь пов’язку на руці Марка. Він не надто постарався зупинити кров і, хоч як не стримував себе, все одно щосили стискав кермо. Щелепа у нього нила, і виразний, сліпучий біль пульсував за очима. Лещата повернулися і знову здавили скроні; Марк відчував, як кров проштовхується судинами в голові, майже чув потріскування черепа. Двічі йому доводилося зупиняти машину на узбіччі, бо його нудило.

Він уявлення не мав, куди тікати. Спочатку їхав на північ, знову до Единбурга, але на півдорозі передумав. Чи не чекатимуть, що він саме так і їхатиме? Може, на в’їзді в місто будуть блокпости, прожектори в обличчя, грубі руки, що тягтимуть його з машини, тихі голоси, які шепочуть: «далі буде ще гірше»? Набагато гірше. Він розвернувся на інший шлях. Він не міг думати, коли в нього так розколювалася голова. Він мав зупинитися, віддихатися, усе обміркувати. Він звернув із шосе і поїхав у бік моря.

Усе, чого він боявся, ставало дійсністю. Він бачив, як майбутнє розгортається перед ним, він прокручував у свідомості його знову й знову: поліція біля дверей, журналісти, які вигукують запитання до нього, коли його тягнуть до машини з накритою ковдрою головою. Вікна вставлено нові — і їх знову поб’ють. Написи на стінах, екскременти, вкинуті у поштову скриньку. Суд. О Боже, суд. Обличчя його батьків, коли Ліна виголошує свої звинувачення, запитання суду: коли, де, скільки разів? Ганьба. Вирок. Тюрма. Усе, про що він попереджав Кейті, усе, що, як він тоді сказав їй, чекає там на нього. Він не переживе цього. Він сам сказав їй, що він цього не переживе.

Тієї п’ятниці ввечері у червні він на неї не чекав. Вона мала йти кудись на день народження, що від нього ніяк не могла відкрутитися. Він згадав, як відчинив двері, відчуваючи приплив задоволення, яке він завжди діставав, дивлячись на неї. А потім побачив її обличчя. Тривожне, підозріле. Його бачили ввечері на шкільній автостоянці за розмовою з Нел Ебботт. Про що вони говорили? Чому він говорив з Нел узагалі?

— Мене бачили? Хто? — здивувався він: думав, що вона ревнує.

Кейті відвернулася, потираючи рукою потилицю, як вона робила, коли нервувала чи соромилася.

— Kей? У чому річ?

— Вона знає, — тихо сказала Кейті, не дивлячись на нього, і земля під його ногами розступилася, кидаючи його в порожнечу. Він схопив її за руку, розвертаючи обличчям до себе.

— Я думаю, що Нел Ебботт знає.

І тут усе й посипалося — те, про що вона брехала йому, приховувала від нього. Ліна ось уже кілька місяців знала, брат Кейті теж.

— Господи! Господи, Кейті, як ти могла мені цього не сказати? Як ти могла… Господи!

Він ніколи раніше не кричав на неї, він бачив, яка вона перелякана, нажахана й засмучена, і все ж не міг стриматися.

— Ти розумієш, що вони зроблять зі мною? Ти, бля, розумієш, як це — сідати до в’язниці як сексуальний злочинець?

— Ти не злочинець! — плакала вона.

Він знову схопив її (і відчув приплив бажання, навіть зараз, одночасно із соромом за це).

— Але я — злочинець! Саме такий. Ти мене таким зробила!

Він сказав Кейті, щоб ішла геть, але вона відмовилася. Вона просила, благала. Вона поклялася йому, що Ліна ніколи не розповість. Ліна ніколи нікому нічого про це не скаже. «Ліна любить мене, вона ніколи б не завдала мені болю.» Вона переконала Джоша, що все уже скінчено, що нічого такого й не було, що нема про що хвилюватися, а якщо він розповість, то розіб’є серце батькам. А Нел?

— Я навіть не впевнена, чи вона знає, — промовила Кейті. — Ліна казала, що вона могла щось випадково почути… — вона затихла, і він по очах бачив: то була неправда. Він не міг повірити їй, не міг повірити жодному її слову. Цій красуні, яка причарувала, зачаклувала його, не можна довіряти.

Усе скінчено, сказав він їй і, побачивши, як вона перемінюється на лиці, випручався з її обіймів, відштовхнув, спочатку легенько, потім сильніше.

— Ні! Послухай, послухай мене! Мені не можна бачити тебе більше, отак не можна. Не взагалі не можна, розумієш? Це кінець. Цього ніколи не було. Нічого між нами немає — і ніколи не було!

— Будь ласка, Марку, не кажи такого, будь ласка! — Вона ридала так сильно, що ледве дихала, і його серце розривалося. — Будь ласка, не кажи такого. Я кохаю тебе…

Він відчув, що втрачає силу, він дозволив їй себе пригорнути, поцілувати, він відчув, що рішучість залишає його. Вона притулилася до нього, і він раптово, чітко відчув на собі інший дотик: чоловічі тіла навалюються на його розбите, покалічене, зґвалтоване тіло; він побачив цей образ і намагався прогнати його від себе.

— Ні! Ні! Ти хоч трохи собі уявляєш, що ти наробила? Ти зламала моє життя, розумієш? Коли це випливе нагору — коли ця сука донесе в поліцію — а вона донесе — моє життя скінчиться. Ти знаєш, що роблять з такими, як я, у в’язниці? Ти знаєш, чи не так? Як ти думаєш, я це переживу? Ні. Моє життя буде скінчене! — він побачив страх і біль на її обличчі й додав: — І це станеться через тебе.

Коли її тіло виловили із затону, Марк карав себе. Кілька днів він насилу міг встати з ліжка, і все одно мав іти в люди, до школи, і бачити там її порожній стілець, горе на обличчях її друзів і батьків, а при цьому не виказувати власного. Він, той, хто найбільше любив її, не міг сумувати за нею так, як вона на те заслуговувала. Йому не можна було сумувати так, як він на те заслуговував, тому що, хоча він карався за сказане їй у гніві, але він знав, що насправді не винен у тому. Він ні в чому не винен — як це може бути? Хіба людина вільна в тому, кого кохати?

Марк почув глухий удар і підскочив, виїхав на середину дороги, потім вирівнявся і з’їхав до узбіччя, посипаного гравієм. Подивися у дзеркало заднього огляду. Він думав, що налетів на щось, але там нічого не було, тільки порожній асфальт. Він глибоко зітхнув і знову стиснув кермо, скривившись від болю в руці. Він увімкнув радіо, виставив звук на максимум.

Він досі не уявляв, що робити з Ліною. Його першою думкою було поїхати на північ в Единбург, лишити автомобіль на стоянці, а потім — поромом на континент. Вони знайдуть її доволі скоро. Ну знайдуть колись урешті-решт. Може, йому від того й жахливо, але він повинен був постійно нагадувати собі: це не його вина. Вона накинулася на нього, а не навпаки. І коли він відбивався, захищався, вона просто знову й знову накидалася на нього, кричала, дряпала, запускала в нього пазурі. Він упав, розпластався на підлозі в кухні, торба відлетіла в інший куток. І з неї випав, немов за велінням божества, із хворобливим почуттям гумору, той браслет. Браслет, який він витяг зі столу Гелен Таунсенд, оця річ, наділена силою, якою він іще до ладу не зрозумів, як скористатися, ковзнула по підлозі між ними.

Ліна подивилася на нього, як на прибульця. Обличчя в неї було таке, неначе той браслет засвітився зеленим криптонітом[5]. А потім розгубленість минула, і вона знову насіла на нього, тільки тепер уже з кухонними ножицями в руці, і вона розмахувала цією зброєю перед його лицем, шиєю, зовсім не жартуючи. Він підняв руки, захищаючись — і вона різонула його по руці. Тепер ця рана потужно, швидко запульсувала в ритмі його серця.

Бум, бум, бум. Він знову перевірив задній огляд — нікого позаду — і натиснув на гальма. Почувся огидний, приємний глухий звук биття її тіла об метал, і знову стало тихо.

Він знову відвів машину на узбіччя, уже не для того, щоб блювати, а щоб поплакати. Над собою, над своїм розбитим життям. Він ридав, здригався від досади й відчаю, він знову й знову бив правою рукою по керму, доки вона заболіла так само, як і ліва.

Кейті було п’ятнадцять років і два місяці, коли вони вперше переспали. Ще десять місяців — і це було б законно. Їхнє особисте життя тоді було б недоторканне — принаймні з точку зору закону. Могло б бути, що в нього б дорогою з роботи кидалися камінням, що хтось обзивав би його поганими словами, але він міг би жити з цим. Вони могли б жити з цим. Сука-блядь, лише десять місяців! Вони повинні були почекати. Він мав би наполягти на тому, щоб чекати. Це Кейті не терпілося, це Кейті не могла втриматися, саме Кейті наполягала на цьому, хотіла віддатися йому, немає сумніву. А тепер її немає, а він має за це заплатити.

Ця несправедливість його дратувала, роз’їдала, як кислота, а лещата все стискалися міцніше й міцніше, і він від усієї душі бажав, щоб вони розчавили його, проломили йому голову, щоб для нього, як для неї, для Кейті, теж усе скінчилося.

Коли я отямилася, мені стало страшно: я не знала, де я. Нічого не було видно. Хоч в око стрель. Але я зрозуміла — із шуму, руху, запаху бензину — що я в машині. Голова в мене боліла будь здоров, у роті теж боліло, було жарко й задушливо, а ще щось врізалося мені в спину, тверде, як металевий болт. Я помацала за спиною, спробувала прибрати його, але він був прикріплений.

От же ж зараза — а мені саме була потрібна якась зброя.

Мені було страшно, але я розуміла, що не можна дозволити страхові взяти гору. Я мала міркувати чітко. Чітко — і швидко, тому що рано чи пізно машина зупиниться, і тоді вже або я — або мене, і в жодному разі не можна, щоб він зробив зі мною те саме, що з Кейті й мамою. Їбать, у жодному разі! Я маю вірити, маю повторювати собі знову й знову: врешті-решт я буду жива, а він — мертвий.

Ті кілька місяців, відколи Кейті загинула, я обдумувала різні способи зробити так, щоб Марк Гендерсон отримав по заслузі, але я ніколи не розглядала вбивство як варіант. Я думала про інше: розмалювати йому стіни, розбити вікно (уже сходили, зробили), зателефонувати його дівчині й переповісти їй усе, що Кейті розказала мені: скільки разів, коли, де. Як він любив називати її «учительська улюбленичка». Я думала підмовити старших хлопців влаштувати йому темну. Я думала про те, що відріжу йому член і згодую йому ж. Але вбивати не думала, ні. До сьогодні.

Як я сюди потрапила? Не можу повірити, що я була така дурна й дала йому взяти гору. Не треба було ходити до нього без чіткого плану, не знаючи точно, що робитиму.

Я навіть не міркувала над цим, мені просто це на думку по дорозі спало. Я знала, що він повертається з відпустки — я чула, як Шон з Ерін говорили про це. А потім, після того, як я все сказала Луїзі, і після розмови з Джулією про те, що це не моя вина, і не мамина, я просто подумала: знаєш, що? Настав час. Я просто хотіла опинитися перед ним і змусити його взяти на себе трохи провини. Я хотіла, щоб він визнав це, визнав, що він учинив погано. Так що я просто пішла туди, а що я вже розбила вікно біля задніх дверей, то влізти в хату було досить легко.

У будинку пахло погано, брудно: він не виніс сміття перед від’їздом чи що. Якийсь час я просто стояла в кухні й світила собі телефоном, але потім вирішила ввімкнути світло: його ж усе одно не видно з дороги, а навіть якщо сусіди побачать, то просто подумають, що він повернувся.

Там пахло брудно, бо там і було брудно. Справді гидко: посуду навалено в раковині, пакети з-під готової їжі, до яких десь іще та їжа налипла, усе в якомусь жиру. І дофігіща пляшок з-під червоного вина у смітнику. Я зовсім не такого очікувала. Подивившись на нього в школі — завжди дуже акуратно одягнений, нігті чисті, пострижені — я думала, що він такий собі педант.

Я пройшла до вітальні й посвітила навколо телефоном — тут уже я не вмикала світло, бо ці вікна видно з дороги. Усе було таке звичайне. Дешеві меблі, купа книг і компакт-дисків, картинок на стінах нема. Усе звичайне, брудне, жалюгідне.

Нагорі було ще гірше. У спальні тхнуло. Ліжко незастелене, шафи відчинені, і знову ж таки погано пахло — не так, як унизу, а кисло, потом, наче хворою твариною. Я відчинила вікно, запнула штори й увімкнула лампу. Тут було навіть кошмарніше, ніж унизу: здавалося, тут живе хтось старий: ці потворні жовті стіни, коричневі штори, одяг і папери на підлозі. Я висунула шухляду — і там були затички для вух і кусачки для нігтів. У нижній шухляді — презервативи, змазка й пухнасті наручники.

Мені стало погано. Я сіла на ліжко, а потім помітила, що простирадло трохи з’їхало з матраца на іншому боці — а на ньому коричнева пляма. Я відчула, що зараз справді блюватиму. Це було боляче, фізично боляче, щоб думати про Кейті тут із ним, у цій жахливій кімнаті, у цьому огидному будинку. Я вже зібралася піти. Це взагалі була дурна ідея — піти туди без плану. Я вимкнула світло, спустилася, і вже майже була біля дверей, коли почула шум надворі, кроки на доріжці. А потім двері відчинилися — і він був там. Він мав кепський вигляд, обличчя та очі червоні, рот відкритий. Я просто кинулася на нього. Я хотіла видряпати йому очі з цієї потворної пики, я хотіла почути його крик.

Не знаю, що тоді сталося. Він, здається, упав, а я стояла на колінах, і тут щось ковзнуло по підлозі до мене. Щось металеве, як ключ. Я потяглася до тої речі й виявила, що воно не колюче, а гладеньке. Кругле. Срібне коло з чорним оніксом-застібкою. Я покрутила його в руці. Я чула дико голосне цокання годинника на кухні й дихання Марка.

— Ліно! — сказав він, і я підняла очі й зустрілася з ним поглядом: він боявся. Я звелася на ноги. — Ліно! — сказав він знову і зробив крок у мій бік. Я відчула, що усміхаюся, бо краєм ока помітила ще одну сріблясту річ, гостру, і я точно знала, що зроблю далі. Я вдихну, зберуся з духом, і почекаю, коли він знову вимовить моє ім’я — а тоді візьму оці ножиці зі столу, і вжену йому в шияку!

— Ліно, — сказав він і потягнувся до мене, а тоді все сталося дуже швидко. Я схопила ножиці, кинулася на нього, але він, сука, вищий за мене, ще й руки виставив, то я, мабуть, промахнулася, так? Тому що він не здох, він за кермом, а я валяюся тут з ґулею на голові.

Я почала кричати — це тупо, бо, серйозно, хто мене почує? Машина, схоже, летіла на всю, але я все одно закричала: «Випусти мене, випусти мене, ти, тупий виродку!» Я била кулаками по металевому капоті над собою, кричала на все горло, а потім раптом — бах! Машина зупинилася, я налетіла на стінку багажника, і потім дозволила собі поплакати.

Це був не просто біль. Я чомусь усе думала про ті вікна, що ми з Джошем розгатили, і про те, як це засмутило б Кейті. Вона не стерпіла би цього всього: і що її брат розказав правду після кількох місяців брехні, і того, що мені так боляче, але найбільше її розлютять оці розбиті вікна, тому що саме цього вона боялася. Розбиті вікна, напис «педофіл» на стінах, лайно в поштовій скриньці, журналісти під школою, плювки й удари людей…

Я плакала від болю, і я плакала, тому що мені було шкода Кейті, тому що це розбило б її серце. Але знаєш що, Кей? — я зловила себе на тому, що шепочу щось до Кейті, як божевільна, як Джулія сама до себе в темряві. Пробач, він на це не заслуговує! Я тепер можу сказати — оце зараз, коли тебе нема, а я лежу в багажнику його автомобіля, і з рота в мене йде кров, і голова розбита, так я тобі скажу категорично: Марк Гендерсон не заслуговує на те, щоб його цькували чи били. Він заслуговує на гірше. Я знаю, що ти кохала його, але він не тільки зруйнував твоє життя, він зруйнував і моє теж. Він убив мою матір.

Я була в глибині відділку, у кабінеті Шона, коли прийшов виклик. Бліда дівчина з перекошеним від жаху обличчям сунула голову в двері.

— Ще одна, сер. Її побачили з пагорба. Там у воді хтось, молода жінка.

У Шона стало таке обличчя, наче його зараз знудить.

— Не може бути! — сказала я. — Тут же поліція кругом, звідки ж іще одна?!

Коли ми прибули, на мосту вже зібралася юрба, і люди у формі старалися нікого звідти не пускати далі. Шон побіг, я за ним, ми мчали попід деревами. Я хотіла сповільнитися, хотіла зупинитися. Куди ще мені зараз дивитися, як цю дівчинку витягають з води…

Але була не вона, це була Джулс. Вона вже лежала на березі, коли ми добігли. Чувся дивний звук, наче сорока скрекоче. До мене не одразу дійшло, що його видає вона, Джулс. Цокотить зубами. Вона трусилася усім тілом, промоклий одяг обліпив її нещасне, худеньке тіло, що скоцюрбилося, як поламаний шезлонг. Я покликала її, і вона глянула в мій бік, її почервонілі очі дивилися просто крізь мене, ніби вона не могла зосередитися, ніби не розуміла, хто я. Шон зняв куртку і накинув їй на плечі.

Вона щось пробурмотіла, наче в трансі. Вона не сказала нам ні слова, вона, здавалося, майже не бачила нас. Вона просто сиділа, тремтіла, дивилася спідлоба на чорну воду, її губи ворушилися так, як тоді, коли вона побачила свою сестру на каталці, беззвучно, але не безглуздо: наче вона сперечалася з якимось невидимим супротивником.

Але полегшення тривало лише кілька хвилин — і тут вдарила наступна криза. Поліцейські, які пішли привітати Марка Гендерсона з поверненням, виявили, що його будинок порожній. І, хай йому чорт, не просто порожній: на кухні — свіжі ознаки боротьби, кров по всій підлозі й на дверних ручках, і автомобіля Гендерсона немає ніде.

— О Боже, — сказав Шон. — Ліна!

— Ні, — крикнула я, намагаючись переконати себе й Шона. Я думала про розмову з Гендерсоном за день до того, як він поїхав відпочивати. Щось у ньому таке було: якась слабкість чи що. Наче якась душевна рана. А немає нічого небезпечнішого за таку людину.

— Ні. Там же поліція стояла біля будинку, вони його чекали, він не міг…

Але Шон похитав головою. Ні, не було поліції. Не було. Було погане ДТП на трасі A68 минулої ночі, і всіх свистали нагору. Вирішили перерозподілити ресурси. Нікого не було біля будинку Гендерсона до самого ранку.

— Блядь. Блядь!

— Годі.

— Він повернувся, побачив побиті вікна й дійшов слушного висновку: що Ліна Ебботт сказала нам дещо.

— А що потім — він пішов до неї додому, забрав її і привів до себе?

— Та звідки, нахрін, мені знати? — гаркнув Шон. — Це ми винні. Ми мали стежити за будинком, за нею… Через нас вона зникла.

Поліцейський — не той, якого я зустріла раніше — хотів зайти в дім зі мною. Він був молодий, може, років двадцяти п’яти, а з таким гладеньким ангельським обличчям здавався зовсім хлопчиком. Хоч який він був добрий, я наполягла, щоб він пішов. Я не хочу бути наодинці з чоловіком у будинку, незалежно від того, наскільки в нього безневинний вигляд.

Я пішла нагору й набрала собі ванну. Вода, вода, кругом вода. У мене не було великого бажання знову занурюватись у воду, але я не знала кращого способу відігрітися. Я сіла на край ванни, закусивши губу, щоб не цокотіти зубами, із телефоном у руці. Я набирала Ліну знову й знову, і далі чула її веселий голос, такий легкий, яким вона ніколи не говорила зі мною: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»

Коли ванна наповнилася наполовину, я влізла туди, стиснувши зуби від паніки, серце в мене калатало. Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Ти так казала. Тієї ночі, коли ми були тут разом, коли ти поливала мене гарячою водою, заспокоювала мене. Усе гаразд, ти казала. Усе гаразд, Джуліє. Усе добре. Це було, звичайно, не так, але ж ти не знала. Ти думала, що в мене просто був жахливий день: мене висміювали, принижували, мені відмовив хлопчисько, у якого я закохана. І врешті-решт у мелодраматичному акті я пішла на Затон Утоплениць топитися.

Ти розсердилася, бо думала, що я зробила це, аби заподіяти тобі шкоду, щоб ти потрапила в халепу. Щоб мама мене більше любила, навіть більше, ніж раніше. Щоб змусити її відмовитися від тебе. Адже це ж ти була б винна, чи не так? Ти ображала мене, і ти повинна була стежити за мною, а це сталося при тобі, коли ти за мене відповідала.

Я повернула кран ногою і вся занурилась у воду; плечі, шия, голова. Я слухала звуки будинку, спотворені, приглушені, очуднені водою. Раптовий стукіт змусив мене вискочити на холодне повітря. Я прислухалася. Нічого. Мені здалося.

Але коли я знову лягла, то вже була впевнена, що почула рипіння сходів, кроки, повільні й рівні, у коридорі. Я сіла, випросталася, учепившись за край ванни. Знову рипіння. Дверна ручка повертається.

— Ліна? — гукнула я, і голос мій прозвучав по-дитячому, пронизливо, тонко. — Ліно, це ти?

У відповідь — тиша задзвеніла у вухах, і в ній мені почулися голоси.

Твій голос. Як по телефону, як той перший дзвінок. Після нашої сварки на поминках, коли ти поставила оте страшне запитання. Невдовзі після того — може, за тиждень-два — ти зателефонувала пізно вночі й залишила мені повідомлення. Ти була заплакана, твої слова невиразні, голос був ледь чутний. Ти сказала, що хочеш повернутися до Бекфорда, що збираєшся зустріти давнього друга. Ти мала поговорити з кимось, а я тобі нічим не допомогла. Я не думала про це тоді, мені було байдуже.

Тільки тепер я зрозуміла — і здригнулася, незважаючи на теплу воду. Увесь цей час я звинувачувала тебе, а все мало бути навпаки. Ти повернулася побачитися з давнім другом. Ти шукала розради, бо я відцуралася тебе, не хотіла говорити з тобою. І ти пішла до нього. Я підвела тебе, і підводила далі. Я сіла, міцно обхопивши руками коліна, і хвилі горя просто накочувалися на мене: я підвела тебе, я зробила тобі боляче, — а зовсім мене вбиває те, що ти так і не дізналася, чому. Ти все життя намагалася зрозуміти, чому я так ненавиділа тебе, а я тільки й мала, що розказати тобі, що сталося. Тільки й мала, що відповісти на твій дзвінок. А тепер уже пізно.

Почувся інший звук, голосніший — рипіння, шурхіт — і це вже була не фантазія. Хтось ходив будинком. Я вилізла з ванни, вдягнулася якомога тихіше. Це Ліна, казала я собі. Це вона. Це Ліна. Я прокралася верхніми кімнатами, але там не було нікого, у кожному дзеркалі моє перелякане обличчя перекривляє мене. Це не Ліна. Не Ліна.

Та це ж мала бути вона, але де ж? Мабуть, у кухні, напевно, голодна — я піду вниз, знайду її там, коли вона запхне голову в холодильник. Я навшпиньки спустилася сходами, пройшлася коридором, повз двері вітальні. І там краєм ока я побачила оте. Тінь. Фігуру. Хтось сидів на вікні.

Можливо все. Коли ви чуєте цокіт копит, то виглядаєте коня, але не можна скидати з рахунку й зебру. Ні, не можна. Саме тому, коли Шон узяв Келлі оглянути місце події в будинку Гендерсона, мене послали поговорити з Луїзою Віттекер про те «протистояння», яке в неї було з Ліною щойно перед зникненням дівчинки.

Коли я прийшла до Віттекерів, відчинив Джош — напевно, він так завжди робить. І теж, здається, як завжди, він стривожився, коли побачив мене.

— Що сталося? — запитав він. — Ліну знайшли?

Я похитала головою.

— Ще ні. Але не хвилюйся…

Він відвернувся від мене, його плечі опустилися. Я пішла за ним у будинок. Під сходами він повернув до мене обличчя.

— Це вона через маму втекла? — запитав він, почервонівши.

— Чому ти про це питаєш, Джоше?

— Через мою маму їй погано, — відповів він похмуро. — Тепер, коли Ліниної мами не стало, вона звинувачує Ліну в усьому. Це нерозумно. Це така ж моя вина, як і її, але вона звинувачує її в усьому. І тепер Ліна пішла, — сказав він, підвищивши голос. — Вона пішла!

— З ким ти розмовляєш, Джоше? — гукнула згори Луїза. Син на це нічого не сказав, так що відповіла я.

— Це я, місіс Віттекер. Сержант Морґан. Можна, я підійду до вас?

Луїза була вдягнена в сірий спортивний костюм, який бачив кращі дні. Її волосся було зібране ззаду, обличчя потемніле.

— Він злий на мене, — сказала вона замість привітання. — Він звинувачує мене в тому, що Ліна втекла. Він вважає, що це я винна.

Я піднялася до неї сходами.

— Він звинувачує мене, я звинувачую Нел, я звинувачую Ліну, і отак по колу й ходимо.

Я зупинилася у дверях спальні. У кімнаті не було нічого, крім порожнього, без постелі, ліжка, порожньої шафи. На бузкових стінах лишалися сліди квапливо відліпленої липкої стрічки. Луїза втомлено всміхнулася.

— Заходьте, я майже закінчила.

Вона опустилася на коліна, повертаючись до тої справи, яку я, напевно, перервала: вона складала книжки в картонні коробки. Я присіла поруч із нею, щоб допомогти, але не встигла я взяти першу книжку, як вона твердо зупинила мене.

— Ні, дякую. Я воліла б зробити це сама.

Я встала.

— Я не хочу бути неввічливою, — сказала вона. — Я просто не хочу, щоб інші люди торкалися її речей. Це нерозумно, чи не так? — сказала вона, дивлячись на мене блискучими очима. — Але я хочу, щоб їх не займав ніхто, крім неї. Я хочу, аби щось лишилося від неї на обкладинках, на постелі, на гребінці… — вона зупинилася і зробила глибокий вдих. — Я, здається, не дуже рухаюся вперед. Ні йду вперед, ні залишаю щось позаду…

— Я не вважаю, що хтось буде очікувати цього від вас, — сказала я тихо. — Не…

— Не зараз? Отже, в якийсь момент я почуватимуся не так, як зараз. Але люди, здається, не розуміють, що я не хочу почуватися по-іншому. Як я можу не почуватися так? Моя печаль — це правильно. Вона… не заважка, вона не руйнує мене. Мій гнів чистий, він зміцнює мене. Ну… — вона зітхнула. — Тільки тепер мій син думає, що я відповідальна за зникнення Ліни. Іноді я гадаю, чи він не думає, що я штовхнула Нел Ебботт із тієї скелі, — вона схлипнула. — Хай там як, а він вважає, що я винна, що Ліна залишилася отак. Без матері. Самотньою.

Я стояла посеред кімнати, акуратно склавши руки, щоб нічого не чіпати. Наче я на місці злочину й не хочу нічого порушувати.

— Вона без матері, — сказала я, — але чи без батька? Ви правда вважаєте, що Ліна не знає, хто її батько? Ви не знаєте, вони з Кейті ніколи не говорили про це?

Луїза похитала головою:

— Я впевнена, що вона не знає. Так завжди говорила Нел. На мою думку, це дивно. Як багато батьківських рішень Нел, це не тільки дивно, а й безвідповідально: я маю на увазі, а раптом якась генетична проблема, хвороба чи що? І це несправедливо стосовно Ліни в будь-якому разі — не дати дитині навіть можливості дізнатися, хто її батько. Коли я тиснула на неї — а я тиснула на неї ще тоді, коли ми були у кращих стосунках — вона казала, що то була пригода на одну ніч, коли вона вперше приїхала до Нью-Йорка. Вона стверджувала, що не знає його прізвища. Коли я потім подумала про це, то зрозуміла, що це, напевно, брехня, тому що я бачила фотографію Нел, коли вона щойно в’їхала у свою першу квартиру в Брукліні: а там футболка в неї вже на животі напинається…

Луїза перестала складати книжки. Вона похитала головою.

— Так що в цьому сенсі Джош має рацію. Вона сирота. Немає рідні, крім тітки. Чи я більше нікого не знаю. А коханці… — Вона пригнічено посміхнулася. — Нел одного разу сказала мені, що вона спить лише з одруженими чоловіками, тому що вони скромні й невибагливі, вони дають їй жити своїм життям. Її романи були таємними. Я ніколи не сумнівалася, що чоловіки в неї були, але вона ніколи не розповідала подробиць, нічого не демонструвала. Її бачили лише саму. Зовсім одну чи з дочкою, — вона злегка зітхнула. — Єдина людина, думаю, до якої Ліна виявляє хоч трохи симпатії — це Шон. — Вона злегка зашарілася, коли вимовила його ім’я, навіть трохи відвернулася від мене, ніби сказала щось зайве.

— Шон Таунсенд? Справді?

Вона не відповіла.

— Луїзо! — Вона встала й пішла по черговий стос книжок із полиці.

— Луїзо, про що ви говорите? Що було щось… непристойне між Шоном і Ліною?

— Боже мій, та ні ж бо! — Вона слабко розсміялася. — Не з Ліною.

— Не з Ліною? То… з Нел? Ви хочете сказати, що щось було між ним і Нел Ебботт? — Луїза стисла губи й відвернулася від мене так, що я не могла бачити її лиця.

— Тому що, розумієте, це було б украй недоречно. Розслідувати підозрілу смерть когось, з ким він мав стосунки, це було б…

А як було б? Непрофесійно, неетично, підставою для звільнення? Ні, цього не буде. Він ніяк не міг це від мене приховати. Я бачила б щось, зауважила б щось, чи не так? І тоді я подумала про те, який він був тоді, коли я побачила його вперше: він стояв на березі затону, Нел Ебботт лежала біля його ніг, а він схилив голову, наче молився за неї. Його очі сльозилися, його руки тремтіли, ця розгубленість, цей смуток… Але це ж він матір згадав, чи не так?

Луїза й далі мовчки складала книжки в коробки.

— Послухайте, — сказала я гучно, щоб привернути її увагу. — Якщо вам відомо, що є якийсь зв’язок між Шоном і Нел, то…

— Я такого не казала, — мовила вона, дивлячись мені просто у вічі. — Я нічого подібного не казала. Шон Таунсенд хороший чоловік. — Вона звелася на ноги.

— А тепер у мене багато справ, детективе. Я думаю, що вам, напевно, треба йти.

Задні двері лишилися відчинені, сказав офіцер на місці злочину. Не просто незамкнені, а відчинені. Коли я увійшов, то відчув запах заліза. Келлі Бакен уже була на місці, розмовляла зі спеціалістами з речових доказів; вона спитала мене про щось, але я не слухав, бо чув дещо інше: тваринне скавчання.

— Тихо, — сказав я. — Слухайте.

— Будинок обшукали, сер, — сказала Келлі. — Тут нікого немає.

— Чи є в нього собака? — спитав я в неї.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Чи є собака, тварина в будинку? Є якісь ознаки?

— Ні, геть нічого, сер. А чому ви питаєте?

Я знову прислухався, але звук зник, а я залишився з відчуттям дежавю: я бачив це раніше, робив це все раніше — чув собаче скавчання, ходив закривавленою кухнею в дощ.

Тільки немає ні дощу, ні собаки.

Келлі дивилася на мене.

— Сер? Отам щось є, — показала вона на предмет на підлозі, кухонні ножиці в калюжі крові. — Це не просто хтось порізався, правда? Може, це не артеріальне, але вигляд дуже підозрілий.

— У лікарні телефонували?

— Нічого, не було там ні його, ні її.

У неї задзвонив телефон, і вона вийшла на вулицю прийняти виклик.

Я ще стояв на кухні, а двоє спеціалістів зі збору доказів тихо працювали навколо мене. Я дивився, як один із них підбирає пінцетом довге біляве пасмо, яке висіло на краю столу. На мене раптом накотила нудота, рот наповнився слиною. Я не міг зрозуміти, чого так: я бачив і гірші місця злочину, ніж це — і то значно гірші, — і лишався спокійним. Правда ж? Хіба я не бував у кривавіших кухнях, ніж оця?

Я доторкнувся рукою зап’ястя і зрозумів, що Келлі знову звертається до мене: її голова з’явилася у дверях.

— Можна до вас звернутися, сер?

Я пішов за нею надвір, і поки я знімав бахіли, вона виклала мені новини.

— Дорожники зловили автомобіль Гендерсона, — сказала вона. — Я маю на увазі, не зовсім узяли, але червоний «воксголл» у них з’являвся у камері двічі, — вона подивилася у свій блокнот. — Річ у тому, що там трохи плутано виходить: перший раз, щойно після третьої ночі — це A68, машина їде на північ на Единбург, а потім години зо дві по тому, о п’ятій п’ятнадцять — він їде на південь по A1 біля Аймаута. Тож, може, він… щось викинув? — позбувся чогось, хоче сказати вона. Чогось чи когось. — А може, він намагається заплутати нас?

— Або ж він передумав, куди тікати, — сказав я. — Чи він панікує.

Вона кивнула:

— Мотається, як півень без голови.

Мені ця думка не сподобалася, я не хочу, щоб він — чи хтось інший — був без голови. Я б хотів, щоб він поводився спокійно.

— Чи можна було побачити, чи є хтось у машині, на пасажирському сидінні? — спитав я в неї.

Вона похитала головою, стиснула губи.

— Ні. Звичайно… — Вона затихла. — Звичайно, це не означає, що іншої людини в машині нема. Це просто означає, що інша людина не сидить.

Знов-таки, це химерне відчуття, наче я побував тут раніше, уривок пам’яті, наче й не зовсім моєї. Як спогад може бути ще чиїмось? Це має бути частиною історії, сказав мені хтось — не пам’ятаю, хто. Жінка, яка лежала на сидінні автомобіля, що її нудило, скручувало судомою, текла слина… Не дуже це й історія — я не міг згадати решту, тільки знав, що від думки про це в мене в животі все перевертається. Я спробував прогнати цю думку геть.

— Ньюкасл, здавалося б, очевидне місце, — сказала Келлі. — Я маю на увазі, якщо він тікає. Літаки, поїзди, пороми — і світ біля його ніг. Але дивна річ у тому, що від п’ятої години нема нічого: він чи то зупинився, чи з’їхав із головної траси. Він може їхати дрібнішими дорогами, над морем навіть…

— Хіба в нього немає дівчини? — спитав я, перериваючи її висловлювання. — Жінка в Единбурзі?

— Та сама наречена, — мовила Келлі, піднявши брови. — Ну що ж, тут він нас випередив. Вона Трейсі МакБрайд, так її звати. Їй телефонували сьогодні вранці. Наші кличуть її до Бекфорда на розмову. Але, маю попередити вас, наша Трейсі стверджує, що вона не бачила Марка Гендерсона давненько. Майже рік, насправді.

— Що? Я думав, що вони тільки-но їздили на відпочинок разом?

— Так сказав Гендерсон, коли він говорив із сержантом Морґан, але, за словами Трейсі, від нього не було ні слуху ні духу доволі давно: він розірвав стосунки минулої осені. Вона каже, що він кинув її ні з того ні з сього, сказавши, що по вуха закохався в іншу.

Трейсі не знала, ні що це за жінка, ні чим вона займається. «І знати не хочу», — різко сказала вона. Вона сиділа в кабінеті у глибині поліцейського відділку годину по тому, попиваючи чай. — Я… Мені насправді дуже важко було це пережити. Ось я вибираю весільну сукню — а за хвилину він каже мені, що не може… Тому що він зустрів кохання свого життя, — вона сумно всміхнулася мені, занурюючи пальці в темне стрижене волосся. — Після цього я просто обірвала зв’язок з ним. Видалила його номер, розфрендила його, з кінцями. Чи не могли б ви сказати мені, що з ним сталося? Ніхто не каже мені, що тут, у біса, відбувається!

Я похитав головою.

— Мені дуже шкода, але я небагато можу вам зараз розповісти. Ми, однак, не вважаємо, що він постраждав. Нам просто потрібно знайти його, нам потрібно поговорити з ним про дещо. Ви не знаєте, куди він міг би піти, чи не так? Якщо йому потрібно сховатися? Батьки, друзі в цьому районі?..

Вона насупилася.

— Це не про ту мертву жінку йдеться? Я читала в газетах — тиждень чи два тому. Я маю на увазі… він не був… це не та жінка, з якою він зустрічався, ні?

— Ні, не вона. Це не має нічого спільного з ним.

— О, добре, — з полегшенням сказала вона. — Я маю на увазі, вона була б трохи застара для нього, чи не так?

— Чому ви так говорите? Йому подобалися молодші?

Трейсі зніяковіла.

— Ні, я маю на увазі… що значить, молодші? Тій жінці ж за сорок було, так? Маркові немає ще тридцяти, так що…

— Добре.

— Ви дійсно не можете сказати мені, що відбувається? — знову спитала вона.

— Марк ніколи не поводився по-насильницьки з вами, він ніколи не втрачав самовладання, щось таке?

— Що? Боже мій, ні. Ніколи. — Вона відкинулася на спинку крісла, насупилася. — Хтось його в чомусь звинувачував? Він же не такий. Він егоїст, без сумніву, але він не погана людина, не настільки погана.

Я провів її до машини, де чекали люди у формі, щоб відвезти її додому, гадаючи, у чому ж Марк Гендерсон був поганий, і про те, чи зумів він переконати себе, що кохання його в усьому виправдовує.

— Ви питали про те, куди б він міг піти, — сказала мені Трейсі, коли ми дісталися до машини. — Важко сказати, не знаючи контексту, але одне місце спадає мені на думку. Ми — ну, мій тато — маємо хату на узбережжі. Ми з Марком трохи їздили туди на вихідні. Воно абсолютно відлюдне, нікого навколо. Марк завжди казав, що це ідеальне місце для втечі.

— Воно не зайняте, це місце?

— Воно не дуже використовується. Ми зазвичай ховали ключ під горщиком із квітами, але на початку цього року ми виявили, що хтось використовував його без дозволу — там якісь чашки стояли не наші, сміття не було винесене тощо — то ми тоді ключ забрали.

— Коли це сталося в останній раз? Коли хтось востаннє використовував його, не спитавши? — Вона насупилася.

— О Боже. Та зовсім недавно. Може, у квітні? Так, у квітні. На Великдень.

— А де саме це місце?

— Гоуїк, — сказала вона. — Крихітне село, нічого особливого там немає. Просто понад узбережжям за Крестером.

Він вибачився, коли випустив мене з багажника.

— Вибач, Ліно, але що я міг зробити?

Я почала реготати, але він сказав мені заткнутися, стиснув кулак, і я подумала, що він збирається врізати мені знову, так що заткнулася.

Ми були біля будинку на березі моря — просто один-єдиний будинок, сам собою, просто на скелі, із садом, муром і таким, як ото в пабах буває, столиком надворі. Будинок, схоже, під замком, навколо не було нікого. Звідти, де я стояла, було видно ще одну будівлю неподалік, а стояли вони при простій ґрунтівці. Я не чула нічого: ні машин, нічого подібного, тільки чайки й хвиля б’є об скелю.

— Немає сенсу кричати, — сказав він, неначе прочитав мої думки. Потім узяв мене за руку, повів мене до столу і дав серветку, щоб витерти рот.

— У тебе все будете гаразд, — сказав він.

— Та ну? — відказала я, але він просто відвернувся. Ми довго просто сиділи там, пліч-о-пліч, і він поступово відпускав мою руку, його дихання сповільнювалося. Я не виривалася. Ще немає сенсу боротися. Ще рано. Я була налякана, мої ноги тремтіли, як не знаю що, під столом, і я не могла їх зупинити. Але я насправді відчувала, що це добре, що це корисно. Я відчувала себе сильною, як тоді, коли він зустрів мене в будинку і ми билися. Так, добре, він виграв, але тільки тому, що я не пішла на вбивство одразу, тільки тому, що я не була впевнена, з ким маю справу. Це тільки перший раунд. Якщо він думає, що мене переміг, то на нього чекає сюрприз.

Якби він знав, що я відчувала, що я пережила, не думаю, що він тримав би мене за руку. Думаю, що він утік би нафіг, світ за очі!

Я закусила губу. Відчула свіжу кров на язику, і мені сподобалося, від того було добре. Мені сподобався металевий смак, сподобалося відчуття крові в роті, є чим плюнути на нього. Коли настане час. У мене було стільки запитань до нього, але я не знала, з чого почати, так що я просто сказала:

— Чому ви тримаєте мене? — Було справді важко володіти голосом, щоб не тремтів, не ламався, не показувати йому свого страху. Він нічого не сказав, то я й запитала знову:

— А чому ви залишили собі цей браслет? Чому не викинули? Чи не залишили в неї на зап’ясті? Навіщо це?

Він відпустив мою руку. Він не дивився на мене, просто дивився на море.

— Не знаю, — сказав він втомлено. — Чесно кажучи, я поняття не маю, чому я взяв його. Для страховки, мабуть. Схопився за соломинку. Для того, щоб мати силу над кимось іще… — Він раптово замовк і заплющив очі. Я не зрозуміла, про що він говорить, але у мене було таке відчуття, ніби я відкрила щось, якусь можливість. Я злегка відсунулася від нього. Потім трохи більше. Він знову розплющив очі, але нічого не зробив, просто дивився на воду, його обличчя нічого не виражало. Він мав спустошений вигляд. Розбитий. Вигляд людини, у якої нічого не залишилося. Я відсунулася по лавці далі. Я могла бігти. Я дуже швидко вмію, коли треба. Я озирнулася на трасу за будинком. Маю хороший шанс піти від нього, якщо побіжу прямо по трасі, над муром і полями. Якби я зробила так, він не міг би доганяти мене на машині, і в мене є шанс.

Я не робила цього. І хоча я знала, що це, може, мій останній шанс, лишилася на місці. Коли вже на те, подумала я, то краще померти, знаючи, що трапилося з моєю матір’ю, ніж жити, гадати, і ніколи не дізнатися. Навряд чи я таке витримала б.

Я звелася на ноги. Він не рухався, просто дивився на мене, як я обійшла стіл і сіла навпроти нього, так, щоб він дивився на мене.

— Ви знаєте, що я думала, коли вона залишила мене? Мама. Коли її знайшли, прийшли до мене й сказали про це — я думала, що це був її вибір. Я думала, що вона вирішила померти, бо відчувала себе винною у тому, що трапилося з Кейті, або тому, що їй було соромно за це, або… Не знаю. Просто тому, що до води її тягло сильніше, ніж до мене…

Він нічого не сказав.

— Я була переконана! — крикнула я так голосно, як тільки могла, і він підскочив. — Я вважала, що вона покинула мене! Ви розумієте, як воно — таке відчувати? А тепер виявляється, що це не вона зробила. Вона нічого не вибирала. Це ви забрали її. Забрали її в мене, так само, як забрали й Кейті!

Він усміхнувся мені. Я згадала, як ми колись вважали його красивим, і в мене аж шлунок перевернувся.

— Я не забрав Кейті в тебе, — сказав він. — Кейті не твоя, Ліно. Вона була моєю.

Я хотіла кричати на нього, подряпати йому обличчя. Вона була не твоя! Не твоя! Не твоя! Я щосили втиснула нігті в руки, я закусила губу, знову відчула смак крові, і стала слухати його виправдання.

— Я ніколи не думав, що я такий чоловік, який закохається в дівчинку. Ніколи. Я думав, що такі люди — просто безглузді. Нещасні старі невдахи, які не змогли отримати жінку свого ж віку.

Я засміялася.

— Так і є, — сказала я. — Ви правильно думали.

— Ні. — Він похитав головою. — Це неправда. Це не так. Подивись на мене. Я ніколи не мав жодних проблем із жінками. Вони приходили до мене весь час. Ось ти хитаєш головою зараз, але ж сама бачила. Боже, та ти й сама хотіла.

— Та, блядь, ні!

— Ліно…

— Ви дійсно думаєте, що я хотіла вас? Ви помиляєтеся. То була гра, вона полягала у… — я замовкла. Ну як просто пояснити щось такій людині, як він? Як тут поясниш, що зовсім не пов’язане з ним, а тільки з тобою? Це — для мене принаймні — стосується мене, Кейті й того, що ми робили разом. А люди, з якими ми це робили, абсолютно взаємозамінні. Вони нічого не значили.

— Ви знаєте, як воно — дивитися так, як я? — спитала я. — Я маю на увазі, я знаю, що ви думаєте, що ви крутий чи щось таке, але ви ж уявлення не маєте, як це — бути такою, як я. Ви знаєте, як легко для мене змусити людей робити те, що я хочу, зробити, щоб їм було незручно? Я тільки й маю зробити, що подивитися на них у певний спосіб, чи стати поруч з ними, чи сунути палець у рот і посмоктати — і я бачу, що вони червоніють, чи напружуються, чи ще щось. Це я робила не заради вас, ідіоте. Я вас задрочувала. Я вас не хотіла.

Він пирхнув, але якось непереконливо.

— Ну, добре-добре, — сказав він. — Якщо ти так говориш, Ліно… Так чого ж ти хотіла? Коли погрожувала виказати нас, коли ти розкричалася так, що твоя мати могла почути — чого ж ти хотіла?

— Я хотіла?.. Я хотіла…

Не могла ж я сказати йому, що хотіла, щоб усе стало, як було. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми з Кейті завжди були разом, коли ми проводили кожну годину, кожен день разом, коли ми купалися у річці, і ніхто не дивився на нас, і наші тіла належали лише нам. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми придумали цю гру, до того, як ми зрозуміли, що ми можемо зробити. І цього не тільки я хотіла. Кейті теж. Кейті любила, коли на неї дивилися. Для неї ця гра була не просто гра, це було щось більше. Від самого початку, коли я дізналася, і ми сперечалися про це, вона сказала мені: «Ти не розумієш, як це, Ліно. Чи можеш ти уявити собі, як це — мати того, що хоче тебе так сильно, що заради тебе ризикуватиме всім — от, власне, усім. Роботою, стосунками, свободою. Ти не розумієш, як це!»

Я відчувала, що Гендерсон за мною стежить, чекає, що я скажу. Я хотіла б знайти спосіб сказати це, змусити його побачити, що вона тішилася не тільки ним, а й владою над ним. Я хотіла б мати можливість сказати йому оце, щоб стерти цей погляд з його обличчя: от, мовляв, я знав її, а ти не знала, по-справжньому не знала! Але я не могла знайти слів у той момент, та й у будь-якому випадку це було б не все, бо ніхто не міг заперечувати, що вона кохала його.

У мене защемило за очима — такий різкий біль — і стало зрозуміло, що я зараз знову заплачу, і я подивилася на землю, бо не хотіла, щоб він бачив сльози в моїх очах — і тут побачила, що на землі, прямо між моїми черевиками, лежить цвях. Довгий такий, три-чотири дюйми[6], не менше. Я поворухнула ногою, щоб зачепити головку, і натиснула на неї, щоб піднявся другий кінець.

— Ти просто ревнувала, Ліно, — сказав Гендерсон. — Це правда, чи не так? Ти завжди ревнувала. Я думаю, що ти ревнувала нас обох, чи не так? Мене, тому що вона вибрала мене, а її, тому що я вибрав її. А ти не була нікому з нас потрібна. Отже, ти хотіла, щоб ми поплатилися. Ти і твоя мати, ви…

Я дозволила йому поговорити, не спиняла його словесний пронос, і навіть не переймалася тим, що він був геть неправий, бо я тільки й могла зосередитися, що на тому цвяхові, який я підіймала ногою. Я сунула руку під стіл. Марк замовк.

— Вам не можна було бути з нею взагалі, — сказала я. Я дивилася за його спину, через плече, намагаючись відвернути його увагу. — Ви це знаєте. Ви повинні знати, що…

— Вона кохала мене, а я кохав її без тями.

— Ви — дорослий! — сказала я, і далі дивлячись йому за спину, і це допомогло — на мить він озирнувся через плече, і я швидко спустила руку до землі, витягнувши пальці. Із холодним металом у руках я випросталася, приготувалася.

— Невже ви думаєте, це важливо, що саме ви відчували до неї? Ви були її учителем. Ви, блядь, старші за неї удвічі. Саме ви мали вчинити як слід!

— Вона кохала мене, — сказав він знову, принижено. Жалюгідно.

— Вона була занадто юна для вас, — сказала я, стискаючи цвях у кулаці. — Вона була занадто гарна для вас.

Я кинулася на нього, але я діяла недостатньо швидко. Коли я скочила на ноги, у мене рука на мить зачепилася за стіл. Марк кинувся на мене, схопив мене за ліву руку, смикнув її щосили, як він міг, потягнувши мене мало не через весь стіл.

— Що ти робиш? — Він схопився на ноги, усе ще тримаючи мене, і потягнув мене вбік, викручуючи мені руку назад. Я скрикнула від болю.

— Що ти робиш? — крикнув він, вивертаючи її вгору, розтискаючи пальці. Він витяг цвях у мене з руки і штовхнув мене на стіл, запустив руки мені у волосся, навалився на мене всім тілом. Я відчула металевий гостряк проти мого горла, вагу тіла на мені — це, мабуть, Кейті таке відчувала з ним. Блювота підступила до мого горла, я виплюнула її і сказала:

— Вона була занадто гарна для вас! Вона була занадто гарна для вас!

Я повторювала й повторювала це, доки він видавив з мене дихання.

Якесь клацання. Клацне й зашипить, клацне й зашипить — а потім:

— А, ось ти де. Я сама зайшла. Сподіваюся, ти не заперечуєш.

Стара — ота, із фіолетовим волоссям і очима, підведеними чорним, яка стверджує, що вона екстрасенс, бродить містом, попльовує і лається, що її я бачила допіру вчора, вона сперечалася з Луїзою перед будинком — це вона сиділа на вікні, дриґаючи розпухлими ногами.

— Ні, я заперечую! — сказала я голосно, намагаючись не показати їй, що мені страшно, що я досі — нерозумно, смішно — боюся її. — Чорт забирай, я заперечую. Що ви тут робите?

Знову клац-пшшш, клац-пшшш. Запальничка — срібна запальничка з ініціалами Ліббі — вона була в її руці.

— Це… Звідки ви це взяли? Це запальничка Нел!

Вона похитала головою.

— Це її! Як ви взяли її? Ви лазили в цьому будинку, щось брали? Ви…

Вона махнула мені товстою рукою в яскравих перснях.

— О, заспокойся, добре? — Вона обдарувала мене брудною коричневою посмішкою. — Сідай. Сядь, Джуліє, — вона вказала на крісло перед собою. — Присядь.

Я була настільки приголомшена, що послухалася. Я перетнула кімнату й сіла перед нею, а вона покрутилася на вікні.

— Не дуже зручно, чи не так? Могли б трохи м’якше зробити. Хоча дехто може сказати, що в мене своєї набивки доволі! — вона пирхнула з власного жарту.

— Що вам треба? — запитала я. — Чому у вас запальничка Нел?

— Не Нел, це не її, правильно? Ось дивися, — вказала вона на гравіювання. — Бачите? «Л. С.»

— Так, я знаю. «Л. С.», Ліббі Сітон. Але ж насправді воно не належить Ліббі, правильно? Я не думаю, що такі запальнички виробляли в сімнадцятому столітті.

Нікі захихикала:

— Це не Ліббі! Ви думали, що «Л. С.» — це Ліббі? Ні-ні-ні! Ця запальничка належала Лорен. Лорен Таунсенд. Лорен, яка колись була Слейтер.

— Лорен Слейтер?

— Точно! Лорен Слейтер, вона ж Лорен Таунсенд. Стара вашого детективного інспектора.

— Мати Шона? — Я подумала про хлопчика, який іде вгору сходами, хлопчика на мості. — Лорен у тій оповідці — мати Шона Таунсенда?

— Це правда. Господи Ісусе! Щось ти не дуже здогадлива, ні? І це не оповідка, чи не так? Це не просто оповідка. Лорен Слейтер одружилася з Патріком Таунсендом. Вона народила сина, у якому просто душечки не чула. Усе було чотко. Тільки от вийшло так, що копи змусили нас повірити, ніби вона пішла й утопилася!

Вона нахилилася вперед і усміхнулася мені.

— Щось не дуже ймовірно, га? Я й тоді казала, звичайно, тільки ніхто мене не слухає.

Чи Шон дійсно був тим хлопчиком? Тим, на сходах, тим, який бачив, як його матір падала, чи то не бачив, залежно від того, що ви собі думаєте? Чи було це правда, а не тільки твоя вигадка, Нел? Лорен зраджувала чоловіка, пила, була розбещена, погана матір. Хіба це не її історія? Це саме на сторінці з Лорен ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок». Чи саме це ти намагалася сказати мені?

Нікі продовжувала говорити.

— Бач? — сказала вона, тицяючи в мене пальцем. — Бач? Оце я й маю на увазі. Ніхто мене не слухає. Ось ти сидиш там, просто переді мною, і навіть не слухаєш!

— Я слухаю. Я просто… Я не розумію.

Вона гмикнула.

— Ну послухаєш — то зрозумієш. Ця запальничка, — клац-пшшш, — належала Лорен, так? Ти повинна запитати себе, чому твоя сестра отримала її, чому вона в її речах?

— Там? Отже, ви були в будинку! Ви взяли, ви… це ви? Ви були в ванній кімнаті? Ви писали щось на дзеркалі?

— Послухай мене! — вона стала на ноги. — Не турбуйся про те, що це не важливо.

Вона зробила крок до мене, нахилившись, і знову клацнула запальничкою, між нами замерехтів вогник. Від неї пахло підгорілою кавою і зів’ялими трояндами. Я відкинулася назад, подалі від цього старечого духу.

— Ти знаєш, для чого він її використав? — сказала вона.

— Хто використав? Шон?

— Та ні ж бо, дурна твоя голова! — Вона закотила очі й важко сіла назад на вікно; сидіння болісно рипнуло. — Патрік! Старий. Він використовував її не для того, щоб підкурювати. Коли його дружина померла, він взяв усі її речі — одяг, фотографії і все, що їй належало — склав на купу й спалив. Усе спалив. І оцим, — вона клацнула легше, востаннє, — він ту купу й підпалив.

— Добре, — сказала я. Мій терпець уривався. — Але я досі не розумію. Чому вона в Нел? І чому ви берете це в неї?

— Запитання, запитання, — сказала Нікі, усміхнувшись. — Добре. Щодо того, чому я взяла це: мені ж потрібна якась її річ — щоб говорити з нею як слід, чи не так? Щоб я могла поговорити з нею належно. Я звикла чути голоси красиво та ясно, але… ти знаєш. Іноді голоси приглушуються, чи не так?

— Я не маю про це ані найменшого уявлення, — сказала я сухо.

— Отаке! Ти мені не віриш? Ти, мабуть, ніколи не говорила з мертвими? — вона засміялася з виглядом знавця, і в мене заворушилося волосся на голові. — Мені потрібно було декого викликати. Ось! — Вона простягнула запальничку мені. — Можеш забрати назад. Я могла б і продати її, еге ж? Я б могла набрати тут всього та й загнати — у твоєї сестри були й дорогі речі, правда, коштовності там? Але ж я цього не зробила.

— Дуже мило з вашого боку.

Вона всміхнулася.

— Перейдемо до наступного запитання: чому ваша сестра має цю запальничку? Ну, я не можу сказати напевно.

Досада взяла гору наді мною:

— Дійсно? — вишкірилася я. — Я думала, ви могли поговорити з духами? Я думала, це ваша справа? — я оглянула кімнату. — Вона зараз тут? Чому просто не запитати її?

— Це не так просто, еге ж? — ображено сказала вона. — Я намагався викликати її, але вона замовкла, — можливо, вона мене обманювала. — Нема чого пирхати. Я лише намагаюся допомогти, роблю усе, що можу. Я тільки намагаюся сказати…

— Та кажіть уже! — гаркнула я. — Давайте!

— Притримайте ваші перуки! — сказала вона, випнувши нижню губу, похитуючи головою. — Я говорила тобі — якби ж іще ти слухала! Запальничка належить Лорен. Після неї ця річ була в Патріка. І ось що важливо. Я не знаю, чому вона в Нел, але це не просто так, розумієш? Вона взяла її в нього, а може, він дав їй її. У будь-якому випадку, це важливо. Лорен важлива. Усе це — що сталося з Нел — це пов’язано не з бідолашною Кейті Віттекер чи тим дурнем-учителем, не з мамою Кейті й отим усім. Річ у Лорен і Патрікові.

Я закусила губу.

— Як це — у них?

— Ну… — Вона посовалася на місці. — Вона писала свої історії про них, чи не так? І вона отримала свою історію від Шона Таунсенда, тому що врешті-решт він мав бути свідком, чи не так? Отже, вона думала, що він говорить правду, чому ж ні?

— А чому ні? Я маю на увазі, ви кажете, що Шон сказав неправду про те, що трапилося з його матір’ю?

Вона стисла губи.

— Ти того діда бачила? Він — диявол, як є, і в гіршому сенсі слова.

— Отже, Шон збрехав про те, як його мати померла, тому що він боїться свого батька?

Нікі знизала плечима.

— Тут точно не скажу. Але ось що я знаю: історія, яку Нел почула, — перша версія, де Лорен тікає у ніч, а її чоловік і син вирушають за нею — це було не так. Я їй розповіла. Тому що, розумієш, моя Джинні — це моя сестра — вона була тоді в тому місці. Вона була там. Тієї ночі… — вона раптово сунула руку в пальто й почала нишпорити під ним. — Річ у тому, — сказала вона, — що я переповіла Нел історію від Джинні, і Нел її записала.

Вона витягла пачку паперів. Я потягнулася до них, але Нікі відсмикнула їх.

— Хвилиночку, — сказала вона. — Ти маєш розуміти, що це. — Вона помахала паперами переді мною. — Це не вся історія. Тому що навіть якби я розповіла їй всю історію, вона б її не записала. Уперта жінка твоя сестра. Зокрема тому я її так любила. Оце на тому ми й не порозумілися. — Вона відкинулася на спинку сидіння, сильніше задриґала ногами. — Я розповіла їй про Джинні, яка була поліцейською тоді, коли Лорен померла. — Вона гучно кашлянула. — Джинні була переконана, що Лорен підштовхнули, бо там ще багато всякого відбувалося, розумієш. Вона знала, що старий Лорен був чортякою, що він її бив, розповідав, нібито вона з якимось красенем-мужчиною зустрічалася у домі Енн Ворд, навіть при тому, що тут ніхто й ніколи не бачив і близько такої людини. Це мало бути причиною, розумієш? Вона з кимось сплуталася, він утік і залишив її, вона засмутилася через це, то й стрибнула. — Нікі махнула рукою. — Нісенітниці. При шестирічному синові? Дурниці.

— Ну, насправді, — сказала я, — я думаю, ви зрозумієте, що депресія — це складна річ…

— Пхе! — Вона махнула на мене: мовляв, мовчи вже. — Не було ніякого красеня-мужчини. Ніхто такого там у житті не бачив. Ти могла б запитати мою Джинні про те, тільки що вона померла. А ти ж розумієш, хто оте зробив з нею, чи не так?

Коли вона нарешті перестала говорити, я почула шепіт води в тиші.

— Ви говорите, що Патрік убив свою дружину, а Нел знала про це? Ви кажете, що вона це записала?

— Тьху ти! — аж сплюнула Нікі. — Та ні ж бо! Ось що я кажу: вона записувала дещо, але не все, без того, на чому ми не порозумілися, тому що їй за щастя було записати те, що Джинні розказала мені, коли була жива, а не те, що Джинні сказала мені, коли померла. Це просто якесь безглуздя!

— Ну…

— Повне безглуздя! Але тобі треба слухати. І якщо ти не будеш слухати мене, — сказала вона, простягаючи мені папери, — тоді слухай свою сестру. Бо він оце влаштував. На один копил. Патрік Таунсенд зробив це з Лорен, і з нашою Джинні, і якщо я не помиляюся, то він зробив це і з Нел.

Затон Утоплениць

Вівторок, 25 серпня

Я вийшла з будинку рано-вранці, побігла понад річкою. Я хотіла вибігти за Бекфорд, щоб очистити голову, але, хоча повітря було промите дощем, а небо було чудового блакитного кольору, туман у моїй голові темнішав і похмурішав. Абсолютно нічого з цим місцем не зрозуміло.

Коли ми з Шоном залишили Джулс і Ліну в Млині вчора, я вже геть дійшла до ручки й була така зла, що зірвалася на нього просто в машині:

— Що відбувалося між вами й Нел Ебботт?

Він натис на гальмо так сильно, що я мало не вилетіла крізь лобове скло. Ми зупинилися посеред дороги, але Шона, схоже, це не обходило.

— Що ви сказали?

— Ви не хочете з’їхати на узбіччя? — запитала я, визираючи в дзеркало заднього огляду, але він не став цього робити. Я почувалася ідіоткою, що отак це бовкнула, не перевіривши, не підготувавши співрозмовника.

— Ви сумніваєтеся в моїй чесності? — На його обличчі був погляд, якого я не бачила раніше, твердість, з якою я ще не стикалася. — Ну? Так?

— Мене дещо на це навело, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, — дещо натякнуло…

— Натякнуло? — У його голосі прозвучала недовіра. Машина позаду нас сигналила, і Шон знову натиснув на газ.

— Хтось натякнув, так? І ви подумали, що було б доцільно мене допитати про це?

— Шоне, я…

Ми доїхали до стоянки біля церкви. Він зупинився, перехилився через мене й відчинив пасажирські двері.

— Ви бачили мій послужний список, Ерін? — запитав він. — Тому що ваш я бачив.

— Сер, я не хотіла вас образити, але…

— Виходьте з машини.

Я не встигла зачинити двері, як він уже рвонув із місця.

Я геть задихалася, коли вибігла на пагорб на північ від будинку; я зупинилася на вершині відпочити. Ще було дуже рано — заледве минула сьома — і вся долина була до моїх послуг. Прекрасно, мирно, зручно. Я потягнулася і приготувалася до спуску. Я відчувала, що мені потрібно мчати, летіти, щоб вичерпати всі сили. Хіба це не спосіб досягти чіткості мислення?

Шон прореагував як винний. Чи як скривджений. Як людина, котру бездоказово звинувачують у нечесності. Я прискорилася. Коли він шкірився, говорячи про наші характеристики, він мав рацію. У нього вона бездоганна; а мене мало не звільнили за те, що спала з колегою, ще й молодшого віку. Тепер я мчала щодуху, я мчала на всю по схилу, не зводячи очей із дороги, із дроку на узбіччі. У Шона поважне досьє, його дуже шанують колеги. Він, як каже Луїза, хороший чоловік. Я перечепилася через камінь на дорозі й упала. Я лежала в пилюці, судомно віддихуючись. Шон Таунсенд — хороший чоловік.

Про таких багато чого можна сказати. Мій батько був хороший чоловік. Він був шанованим офіцером. Це не заважало йому спересердя колошматити мене й моїх братів, але коли моя мати поскаржилася одному з його колег, що він зламав ніс моєму молодшому братові, то колега сказав:

— Є така тонка синя лінія, сонце, і я… і я боюся, що ви просто не з того її боку.

Я встала, обтрусилася. Я нічого не могла сказати напевне. Я могла б залишитися на правильному боці тієї тонкої синьої лінії, я могла ігнорувати натяки Луїзи, не зважати на ймовірний особистий зв’язок Шона з Нел Ебботт. Але якщо я зроблю так, то не звертатиму уваги на те, що там, де є секс, є мотив. У нього був мотив позбутися Нел, і в його дружини теж. Я думала про її обличчя того дня, коли я розмовляла з нею у школі, про те, як вона говорила про Нел, про Ліну. Вона її зневажала? Її «постійний, набридливий, сексуально доступний вигляд»?

Я дісталася до підніжжя схилу й оббігла якісь зарості дроку; котедж був усього за кілька сотень ярдів, і я могла бачити: хтось стоїть біля нього. Фігура, огрядна, згорблена, у темному пальті. Не Патрік, не Шон. Наблизившись, я зрозуміла: це була стара готка, екстрасенс, божевільна, як капелюшник, Нікі Сейдж.

Вона притулилася до стіни котеджу, її обличчя було червоне, аж коричнювате. Здавалося, з нею ось-ось станеться серцевий напад.

— Місіс Сейдж! — гукнула я. — Ви як?

Вона подивилася на мене, важко дихаючи, і зсунула кривобокий оксамитовий капелюх на чоло.

— Добре, — сказала вона. — Хоча й довгенько я сюди йшла, — вона окинула мене поглядом з голови до ніг. — Вигляд у вас такий, наче ви погралися у лайні!

— А, оце, — мовила я, роблячи неефективну спробу обчистити із себе рештки бруду. — Упала трохи.

Вона кивнула. Коли вона випросталася, я почула її хрипке дихання.

— Чи не хочете зайти й сісти?

— Туди? — Вона кивком указала на котедж. — Навряд чи.

Вона зробила кілька кроків убік від передніх дверей.

— Ви знаєте, що там сталося? Ви знаєте, що зробила Енн Ворд?

— Убила свого чоловіка, — відповіла я. — І тоді втопилася он там у річці.

Нікі знизала плечима, побрела до води. Я пішла за нею.

— Якщо мене спитати — то був радше екзорцизм, ніж убивство. Вона виганяла злого духа, який опосів її чоловіка. Він покинув його, але не саме це місце, чи не так? Вам там добре спалося?

— Ну, я…

— Не здивуюся. Це мене зовсім не дивує. Я могла б сказати вам — якби ви слухали. Це місце повне зла. Чому, по-вашому, Таунсенд дбає про нього, як про власний дім, доглядає його, як своє особливе місце?

— Уявлення не маю, — сказала я. — Я думала, він тут ночує, коли ходить на риболовлю.

— Риболовля! — вигукнула вона, ніби нічого настільки безглуздого в житті не чула. — Риболовля!

— Ну, я насправді бачила, як він тут рибалить, так…

Нікі пирхнула й відмахнулася. Ми стояли на березі. Нікі насилу роззула опухлі рябі ноги. Вона торкнулася води пальцем ноги й задоволено хихикнула.

— Холодна тут водичка, правда? Чиста.

Стоячи по кісточки в річці, вона запитала:

— Ви бачили його? Таунсенда? Питали його про дружину?

— Ви маєте на увазі Гелен?

Вона повернулася, щоб подивитися на мене й зробила зневажливу міну.

— Дружину Шона? Оцю Гелен, у якої обличчя як відшльопаний зад? До чого тут вона взагалі? Вона настільки ж цікава, як фарба, що сохне у дощовий день. Ні, вас цікавить дружина Патріка — Лорен.

— Лорен? Лорен, яка померла тридцять років тому?

— Так, Лорен, яка померла тридцять років тому! Ви думаєте, що мертві не мають значення? Ви думаєте, що мертві не говорять? Ви повинні почути те, що вони мають сказати. — Вона забрела трохи далі в річку, нахилилася, намочила руки. — Сюди Енні прийшла помити руки, ось так, тільки вона потім пішла далі…

Я втрачала інтерес.

— Але мені треба йти, Нікі, мені потрібно прийняти душ, дещо зробити. Приємно було поговорити, — сказала я, розвернулася й пішла. Я була вже на півдорозі до будинку, коли почула, що вона кличе мене.

— Ви думаєте, мертві не говорять? Вам варто послухати, можете дещо дізнатися. Ви насправді шукаєте Лорен, саме з неї все почалося!

Я залишила її на річці. Мій план полягав у тому, щоб дістатися до Шона рано; я подумала, що якщо я зранку прийду до нього й підвезу до відділка, то він буде у мене в полоні щонайменше п’ятнадцять хвилин. Він не зможе піти від мене чи висадити мене з машини. Це було краще, ніж сперечатися з ним у відділку, де є інші люди.

Від будинку Вордів до будинку Таунсендів було доволі близько. Уздовж річки, може, милі зо три, але туди немає прямої дороги, доводиться їхати шляхом на місто, а потім завертати, тож я дісталася туди вже після восьмої. Я спізнилася. У дворі не було жодної машини — усі вже поїхали. Я усвідомлювала, що розумно було б розвернутися і поїхати до відділка, але в мене в голові звучав голос Нікі, і Луїзи теж, і я думала, що я просто погляну: а раптом десь тут поблизу є Гелен.

Її не було. Я постукала кілька разів у двері — ні звуку. Я пішла назад до своєї машини, аж тут подумала, що я могла б також перевірити двері Патріка Таунсенда. Там теж ніхто не відповів. Я зазирнула у переднє вікно, але там майже нічого не було видно: лише темну і, здавалося б, порожню кімнату. Я повернулася до передніх дверей і постукала знову. Нічого. Але коли я посмикала ручку, то двері відчинилися, це здавалося майже еквівалентом запрошення.

— Агов! — гукнула я. — Містере Таунсенде? Агов!

Відповіді не було. Я увійшла до вітальні — спартанського простору з темною дерев’яною підлогою і голими стінами; єдиним декоративним елементом, не надто охоче сюди допущеним, було кілька фотографій у рамках на каміні. Патрік Таунсенд у формі — спочатку армія, потім поліція — і кілька фотографій Шона: малого, потім підлітка, який натягнуто усміхається в об’єктив, та сама поза і вираз на обох знімках. Була й фотографія Шона і Гелен у день їхнього весілля — перед церквою в Бекфорді. Шон мав юний вигляд, красивий і нещасний. Гелен — така ж, як і зараз, може, хіба трохи худіша. У неї вигляд був щасливіший, вона сором’язливо всміхалася в камеру, незважаючи на потворну сукню.

Угорі на дерев’яному буфеті перед вікном стояв інший набір рамок: грамоти, похвали, сертифікати: монумент досягнень батька й сина. Наскільки я могла бачити, ніде не було фотографій матері Шона.

Я вийшла з вітальні й знову погукала: «Містере Таунсенде!» Мій голос розкотився луною в коридорі. Будинок здавався покинутим, але при тому бездоганно чистим: ані порошинки на плінтусах чи бильцях. Я пішла сходами на другий поверх. Там були дві спальні, одна біля одної, обставлені так само скромно, як і вітальня внизу, але, судячи з усього, обжиті. У головній спальні, велике вікно якої виходило вниз на долину річки, були речі Патріка: начищені чорні туфлі біля стіни, його костюми в шафі. У сусідній кімнаті, поруч з акуратно застеленим ліжком, стояв стілець, на якому висів жакет від костюма, я впізнала цю річ — його носила Гелен, коли я говорила з нею в школі. А в шафі був іще її одяг: чорний, сірий, темно-синій і безформний.

Мій телефон запищав, оглушливо голосно у гробовій тиші цього будинку. У мене була голосова пошта, пропущений виклик. Джулс.

— Сержант Морґан, — серйозно казала вона. — Мені потрібно поговорити з вами. Це дуже важливо. Я їду до вас. Я… е… Мені потрібно поговорити з вами наодинці. Побачимось у відділку.

Я поклала телефон у кишеню. Повернулася в кімнату Патріка й ще раз швидко роззирнулася: подивилася на книжки на полицях, у шухляду біля ліжка. Там були ще фотографії: теж старі, Шона з Гелен разом; риболовля на річці поблизу будинку Вордів; Гелен і Шон гордо спираються на новий автомобіль; Гелен на тлі школи — горда й водночас трохи знічена; Гелен у дворі з кішкою на руках. Гелен, Гелен, Гелен…

Я почула якийсь шум, клацання, звук засува, потім рипіння. Я квапливо склала назад фотографії і засунула шухляду, а потім якомога тихше вийшла з кімнати. І тут я завмерла. Гелен стояла біля підніжжя сходинок, дивлячись на мене. Вона тримала в руці ніж для чищення овочів — і стискала його лезо так міцно, що на підлогу скапувала кров.

Гелен геть не розуміла, чому Ерін Морґан бродила по дому Патріка, наче у себе вдома, але зараз її більше хвилювала кров на підлозі. Патрік любить чистоту. Вона принесла ганчірку з кухні й почала витирати, але з глибокого порізу на долоні натекло ще.

— Я різала цибулю, — пояснила вона детективу. — Ви мене налякали.

Це було не зовсім так, тому що вона перестала поратися з цибулею, коли побачила, що до будинку під’їздить машина. Із ножем у руці вона стояла нерухомо, коли Ерін стукала, а потім спостерігала, як вона бродить домом Патріка. Вона знала, що його немає вдома, тому гадала, що детектив просто піде. Але потім вона згадала, що, виходячи зранку, не замкнула вхідних дверей. Так, усе ще з ножем у руках, вона пішла через двір перевірити, що діється.

— Дуже глибоко, — сказала Ерін. — Треба промити рану й перев’язати як слід.

Ерін спустилася і стояла над Гелен, дивлячись, як та витирає підлогу. Стояла в будинку Патріка, наче мала повне право в ньому перебувати.

— Він розлютиться, якщо це побачить, — сказала Гелен. — Він любить чистоту. Завжди любив.

— І ви… доглядаєте його будинок?

Гелен гостро зиркнула на Ерін.

— Я допомагаю. Він робить більшість речей сам, але уже в літах. А він любить, щоб усе було так, а не інакше. Його покійна дружина, — сказала вона, дивлячись на Ерін, — була нечупара. Він так казав. Таким старомодним словом. А «шльондра» зараз уже не кажуть, ні? Це політично некоректно.

Вона встала перед Ерін, тримаючи закривавлену ганчірку перед собою. Біль у руці був гарячий і різкий, майже як опік. Вона вже не знала, кого боятися, чи за що почуватися винною, але вона відчувала, що має потримати Ерін тут, щоб з’ясувати, чого та хоче. Затримати її на певний час, доки Патрік не повернеться, на що вона сподівалася, позаяк Гелен була впевнена, що він хотів би поговорити з детективом.

Гелен витерла ручку ножа ганчіркою.

— Чи не хочете чаю, детективе? — спитала вона.

— Залюбки, — відповіла Ерін, і її бадьора усмішка зникла, коли вона побачила, як Гелен замикає передні двері й ховає ключа в кишеню, перш ніж іти на кухню.

— Місіс Таунсенд… — почала Ерін.

— Вам із цукром? — перебила Гелен.

З такими ситуаціями, як ця, можна впоратися, викинувши іншу людину з гри. Гелен дізналася це за роки роботи в державному секторі. Не треба робити того, що люди очікують від вас: так ви їх одразу переграєте, і це, як мінімум, дає вам додатковий час. Так, замість того, щоб злитися, обурюватися тим, що ця жінка прийшла в їхній будинок без дозволу, Гелен була ввічлива.

— Ви його знайшли? — спитала вона Ерін, подавши їй велику чашку чаю. — Марка Гендерсона? Він уже з’явився?

— Ні, — відповіла Ерін, — ще ні.

— Машина, залишена на скелі, відсутність… — Вона зітхнула. — Самогубство може бути визнанням провини, чи не так? Це, безумовно, дуже на це скидається. Що робиться!

Ерін кивнула. Вона нервувала, Гелен це було помітно: Ерін поглядала на двері, щось намацувала в кишені.

— Це буде жахливо для школи, для нашої репутації. Репутація всього містечка буде знову заплямована…

— Ось чому ви аж так не любили Нел Ебботт? — запитала Ерін. — За те, що вона заплямувала репутацію Бекфорда своєю роботою?

Гелен насупилася.

— Ну, це одна з причин. Вона була поганою матір’ю, як я вам сказала, вона не поважала мене, традицій і правил школи.

— Вона була шльондрою? — запитала Ерін. Гелен розсміялася від несподіванки.

— Перепрошую?

— Мені було просто цікаво, якщо використовувати неполіткоректний термін, ви вважали, що Нел Ебботт була шльондрою? Я чув, що в неї були романи з деякими людьми в місті…

— Я нічого не знаю про це, — сказала Гелен, але її обличчя горіло, і вона відчула, що втратила перевагу. Вона звелася на ноги, підійшла до столу й узяла ножа. Стоячи біля раковини, вона змила кров з його леза.

— Я не стверджую, що нічого не знала про особисте життя Нел Ебботт, — сказала вона тихо. Вона відчувала: детектив пильно дивиться на неї, спостерігає за її обличчям, руками. Вона відчувала, що гаряча хвиля затоплює її шию, груди, що тіло зраджує її. Вона намагалася говорити невимушено. — Хоча я навряд чи здивуюся, якщо вона була неперебірливою. Вона була з тих, хто шукає уваги.

Вона хотіла скінчити цю розмову. Вона хотіла, щоб детектив пішла з цього будинку, вона хотіла, щоб повернулися Шон і Патрік. Вона мала бажання викласти всі карти на стіл, зізнатися у власних гріхах і вимагати від них зізнання в їхніх. Помилки були зроблені, цього не можна не визнати, але Таунсенди були гарною родиною. Вони були хорошими людьми. Їм немає чого боятися. Вона повернулася до детектива, піднявши голову, із таким гордовитим виразом, на який була спроможна, але її руки тремтіли так сильно, що вона хвилювалася, що впустить ніж. Звичайно, їй немає чого боятися?

Зранку я залишила Ліну в материному ліжку — вона й далі міцно спала. Я написала їй записку, кажучи, що зустрінуся з нею об одинадцятій у відділку, щоб вона дала свідчення. Але дещо я мала зробити до того: такі бесіди краще нехай відбуваються між дорослими. Я тепер мала міркувати, як один із батьків, як мати. Я мала захистити її, щоб їй не було завдано жодної подальшої шкоди.

Я поїхала у відділок, на півдорозі зупинилася, щоб зателефонувати Ерін, аби попередити її про свій приїзд. Я хотіла переконатися, що говоритиму саме з Ерін, і повинна була зробити так, щоб розмова відбувалася наодинці.

«Чому не його, блін, штовхають з тієї скелі?» — минулої ночі Ліна говорила про Шона Таунсенда. Очевидно, стало відомо, що Шон закохався у Нел і — як вважала Ліна — Нел трохи закохалася у Шона. Це закінчилося деякий час тому — Нел сказала, що все йшло «своєю чергою», хоча Ліна не зовсім повірила їй. У будь-якому разі, Гелен, мабуть, виявила це; вона, напевно, помстилася. Тоді настала моя черга обурюватися: чому Ліна нічого не казала про це раніше? Шон був відповідальним за розслідування смерті Нел, це було абсолютно недоречно.

— Він любив її, — сказала Ліна. — Хіба це не робить його саме тією людиною, яка постарається з’ясувати, що з нею сталося?

— Але, Ліно, хіба ти не бачиш…

— Він хороша людина, Джуліє. Як я могла щось сказати? У нього були б неприємності, а він на них не заслуговує. Він хороший.

Ерін не відповідала на телефон, тому я залишила повідомлення і поїхала у відділок. Я припаркувалася зовні й зателефонувала ще раз, але відповіді так і не було. Тож я вирішила почекати її. Минуло півгодини, і я постановила все-таки зайти. Якщо Шон там, то я би вдала, ніби подумала, що свідчення Ліни призначено на дев’яту, а не одинадцяту. Я щось придумаю.

Як виявилося, його там не було. І її теж. На вході мені сказали, що інспектор Таунсенд поїхав до Ньюкасла на день, і що точно не знають, де сержант Морґан, але не сумніваються, що вона може приїхати в будь-яку хвилину.

Я повернулася до своєї машини. Узяла браслет із кишені — він у мене був у поліетиленовому пакеті, я хотіла захистити його. Захистити те, що лишалося на ньому. Імовірно, на ньому будуть відбитки пальців чи рештки ДНК між ланками — невеликий шанс, але все ж. Уже якийсь шанс. Нікі сказала, що ти загинула, бо дізналася щось про Патріка Таунсенда; Ліна сказала, що ти загинула, позаяк закохалася у Шона, а він — у тебе — і Гелен Таунсенд, ревнива, мстива Гелен, цього не стерпіла. Незалежно від того, як воно було, я бачила Таунсендів.

Образно кажучи — бачила їх. Буквально ж я побачила Нікі Сейдж, котра маячила у дзеркалі заднього огляду. Вона, у своєму великому й пом’ятому капелюсі, човгала автостоянкою, до болю повільно, уся розчервоніла. Вона дійшла до задньої частини моєї машини й притулилася до неї, я чула її важке дихання крізь відчинене вікно.

— Нікі. — Я вийшла з машини. — Ви як?

Вона не відповіла.

— Нікі! — зблизька було видно, що вона була геть виснажена.

— Підвезеш? — видихнула вона. — Кілька годин на ногах.

Я допомогла їй сісти в машину. Її одяг був вологим від поту.

— Де ж ви були, Нікі? Що ви робили?

— Ходила, — прохрипів вона. — Біля будинку Вордів. Слухала річку.

— Ви розумієте, що річка проходить просто під вашими дверми, чи не так?

Вона похитала головою.

— То не та сама річка. Ви думаєте, що вона всюди одна, але вона змінюється. Там інший дух. Іноді потрібно прийти й послухати її голос.

Я повернула ліворуч перед мостом у бік площі.

— Сюди, так? — Вона кивнула, усе ще ковтаючи повітря. — Може, вам варто попросити когось підвезти вас наступного разу, коли захочете помандрувати.

Вона відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

— Погодишся? Я не очікувала, що ти будеш десь поблизу.

Ми трохи посиділи, доїхавши до її квартири. Мені не вистачило духу одразу сказати їй вийти й піднятися нагору, так що натомість я слухала, як вона розповідає мені, чому я маю зостатися у Бекфорді, чим було б добре для Ліни залишитися біля води, чому я ніколи не почую голос моєї сестри, якщо поїду.

— Я в оце все не вірю, Нікі, — сказала я.

— Звичайно, віриш! — різко сказала вона.

— Ну нехай, — я не збиралася сперечатися. — Отже, ви були біля будинку Вордів? Це місце, де зараз мешкає Ерін Морґан, так? Ви часом не бачили її там?

— Бачила. Вона там поряд пробігала. Потім десь іще побігла, можливо, по хибному сліду. Вона все зосередилася на Гелен Таунсенд, а я ж їй казала, що їй не Гелен треба голову морочити. Ніхто не слухає мене. Лорен, сказала я, не Гелен. Але ніхто ніколи не слухає…

Вона дала мені адресу Таунсендів. Адресу та попередження: коли старий чоловік вирішить, що ви щось знаєте, він завдасть вам шкоди. Треба діяти розумно. Я не говорила їй про браслет, і про те, що це вона, а не Ерін, узяла хибний слід.

Гелен усе озиралася на вікно, ніби на когось чекала.

— Ви чекаєте Шона додому? — запитала я.

Вона похитала головою.

— Ні. Чого б йому зараз вертатися? Він у Ньюкаслі, розмовляє з начальством про історію з Гендерсоном. Ви, звичайно, знали про це?

— Він мені не сказав, — відповіла я. — Забув, мабуть.

Вона недовірливо підняла брови.

— Він може бути неуважним, чи не так? — продовжила я говорити. Її брови підскочили ще вище. — Я маю на увазі не те, що це впливає на його роботу чи щось, але іноді…

— Будь ласка, припиніть говорити, — відрізала вона.

З нею було геть незрозуміло: то ввічлива, то роздратована, нервово-агресивна; у цю мить сердита, у наступну — налякана. Вона мене дуже нервувала. Ця маленька боязка жінка, ця сіра миша, яка сиділа навпроти, лякала мене, бо я уявлення не мала, що вона зробить далі — запропонує мені ще чаю чи кинеться на мене з ножем.

Вона несподівано відсунула стілець, рипнувши його ніжками по плитці, піднялася і пішла до вікна.

— Його давно не було, — сказала вона спокійно.

— Кого? Патріка?

Вона не звернула уваги на це запитання.

— Він виходить вранці, але зазвичай ненадовго. Він уже не дуже… Я…

— Ви хочете піти й пошукати його? — запитала я. — Я могла б піти за вами, якщо хочете.

— Він ходить до того будинку майже щодня, — сказала так, наче мене немає поряд, ніби вона не чує мене. — Я не знаю, чому. Ось туди Шон водив її. Ось де вони… О, я не знаю. Я не знаю, що робили. Я вже навіть не впевнена, де правда.

Вона стиснула праву руку в кулак, і на її чистій білій пов’язці виступило червоне.

— Я була така щаслива, коли Нел Ебботт померла, — сказала вона. — Ми всі були раді. Це було таке полегшення. Але недовге. Недовговічне. Тому що тепер я не можу не думати, чи це не викликало у нас ще більше проблем.

Вона озирнулася, нарешті подивилася на мене.

— Чому ви тут? І, будь ласка, не брешіть, бо я не в гуморі, — вона підняла руку до обличчя і, коли витерла рота, яскрава кров розмазалася по її губах. Я полізла в кишеню по телефон і витягла його.

— Гадаю, мені вже час іти, — сказала я, поволі встаючи. — Я прийшла сюди поговорити з Шоном, але якщо він не тут…

— Він не забудькуватий, ви знаєте, — сказала вона, роблячи крок ліворуч і стаючи в мене на шляху до дверей. — У нього бувають провали, але це зовсім інша справа. Ні, якщо він не сказав вам, що збирається у Ньюкасл, то він не довіряє вам, і якщо він вам не довіряє, я не впевнена, що я маю довіряти вам теж. Я тільки збираюся запитати ще раз, — сказала вона, — чому ви тут?

Я кивнула, свідомим зусиллям опускаючи плечі, щоб залишатися спокійною.

— Як я сказала, я хотіла поговорити з Шоном.

— Про?..

— Про підозри в негідній поведінці, — сказала я. — Про його стосунки з Нел Ебботт.

Гелен зробила крок у мій бік, і я відчула нудотно різкий удар адреналіну в животі.

— Будуть наслідки, чи не так? — сказала вона, сумно усміхаючись. — Як ми могли собі уявити, що їх не буде?

— Гелен — сказала я, — мені просто потрібно знати…

Я почула, як грюкнули передні двері, і швидко відступила, збільшивши простір між нами, і в кімнату ввійшов Патрік.

Якусь мить усі мовчали. Він дивився на мене, мені в очі, ворушив щелепою, а тоді зняв куртку й повісив на спинку крісла. Потім він звернув увагу на Гелен. Він помітив її закривавлену руку й одразу пожвавився:

— Що сталося? Вона щось із тобою зробила? Люба…

Гелен почервоніла, і в мене у шлунку закрутило.

— Нічого, — швидко сказала вона. — Нічого. Це не вона. Я промахнулася, коли різала цибулю…

Патрік дивився на її другу руку, на ніж, який вона все ще тримала. Він обережно забрав його в неї.

— Що вона тут робить? — запитав він, не дивлячись на мене. Гелен схилила голову набік, переводячи погляд зі свекра на мене й назад.

— Вона ставила запитання, — сказала вона, — про Нел Ебботт, — вона сковтнула. — Про Шона. Про його професійну діяльність.

— Мені просто потрібно дещо уточнити, це формальність, яка стосується роботи з розслідуванням.

Патрікові, схоже, це не було цікаво. Він сів за стіл, не дивлячись на мене.

— Ти знаєш, — сказав він Гелен, — чому її привезли сюди? Я спитав декого — я досі знаю людей, звичайно ж, і я говорив з одним з моїх колишніх колег у Лондоні, і він сказав мені, що ця чудова детективша була знята з посади в столиці, бо спокусила молодого колегу. І не просто колегу — жінку! Чи можете ви собі таке уявити? — Його сухий сміх перейшов у різкий кашель курця. — Ось вона ганяється за вашим містером Гендерсоном, а сама винна точно в тому самому. Зловживання службовим становищем заради власного сексуального задоволення. І вона досі на роботі. — Він закурив. — І тут вона приходить сюди й каже, що хоче говорити про професійну поведінку мого сина! — нарешті він подивився на мене. — Вас узагалі треба було викинути з поліції — але тому, що ви жінка, тому що ви кобелиха, вам це зійшло з рук. Оце вони називають рівністю, — він пирхнув. — Чи можете ви собі уявити, що сталося б, якби це був чоловік? Якби Шона спіймали на тому, що він спить з ким-небудь з молодших, його б утришия витурили!

Я стиснула кулаки, щоб не тремтіли руки.

— А що, якби Шон спав із жінкою, котра врешті загинула? — запитала я. — Як ви думаєте, що з ним тоді було б?

Він швидко рухається як для старого. Він підскочив, відкинувши стілець, здавалося, менш ніж за секунду його рука обхопила моє горло.

— Притримай язика, ти, брудна сучко, — прошепотів він, дихаючи на мене кислим димом. Я міцно, жорстко штурхнула його в груди, і він відпустив мене.

Він відступив назад, виструнчився, стиснув кулаки.

— Мій син не зробив нічого поганого, — тихо сказав він. — Тож якщо ти влаштуєш неприємності для нього, дівчинко, то я влаштую неприємності тобі. Чи ти розумієш? З відсотками матимеш!

— Тату, — сказала Гелен. — Годі. Ви її лякаєте.

Він розвернувся до своєї невістки й усміхнувся.

— Я знаю, люба. Саме цього я й хочу.

Він подивився на мене і знову усміхнувся.

— Дехто з них по-іншому й не розуміє.

Я залишила машину біля дороги, що вела до Таунсендів. Необхідності такої не було, автівку було де поставити, але в мене виникло відчуття, що краще зробити так. Це здавалося чимось на кшталт таємної місії: я наче мала захопити їх зненацька. Рудиментарна сміливість, яка з’явилася в мене, коли я говорила з моїм ґвалтівником, повернулася. Із браслетом у кишені я ввійшла в цей сонячний двір із прямою спиною і сповнена рішучості. Я прийшла від імені моєї сестри, щоб зробити все для неї. Я все для себе вирішила. Я не боялася.

Я не боялася, доки Патрік Таунсенд не відчинив мені двері з гнівно-червоним лицем і ножем у руці.

— Чого вам? — запитав він. Я на крок відступила.

— Я…

Він зібрався зачинити двері переді мною, і я була занадто налякана, щоб сказати, що мені потрібно. Він зробив це зі своєю дружиною, розповіла мені Нікі, і з твоєю сестрою теж.

— Я…

— Джулс? — почула я. — Це ви?

Сцена була ще та. Гелен із кров’ю на руках і обличчі, Ерін, яка безуспішно вдає, що контролює ситуацію. Вона зустріла мене радісною усмішкою.

— Що привело вас сюди? Ми мали зустрітись у відділку.

— Так, я знаю, я…

— Та давай уже! — буркнув Патрік. Мене кинуло в жар, я задихалася. — Ви, Ебботти! Господи, ото ще сімейка! — Крикнув він і вдарив ножем по столу. — А я вас пам’ятаю, знаєте? Ви така жирна були замолоду? — розвернувся до Гелен. — Огидна, жирна — отака вона була. А батьки! Просто жалюгідні.

Мої руки тремтіли, коли він повернувся і подивився на мене.

— Я вважаю, що матері ще можна пробачити, бо вона вмирала, але хтось же повинен був взяти їх у руки. Ви з сестричкою здичавіли обидві, еге? І подивіться, як ви добре влаштувалися! Вона психічна, а ви… ну. Що — ви? Проста?

— Цього цілком достатньо, містере Таунсенде, — сказала Ерін. — Вона взяла мене за руку. — Ходімо, їдьмо у відділок. Нам необхідно отримати свідчення Ліни.

— А, цієї дівчинки. Оця виросте точно така, як її мати, у неї є той самий брудний погляд і чорний рот, така пика, що вдарити хочеться…

— Ви проводите багато часу, думаючи про те, що робить моя юна племінниця, чи не так? — голосно сказала я. — Як ви думаєте, це доречно?

Мій гнів повернувся, і Патрік не був готовий до цього.

— Ну? Правда? Огидний стариганю!

Я розвернулася до Ерін.

— Я насправді ще не зовсім готова йти, — сказала я. — Але я рада, що ви тут, Ерін, я думаю, що це необхідно, тому я прийшла сюди говорити не з ним, — я кивнула на Патріка, — а з нею. З вами, місіс Таунсенд.

Тремтячою рукою я виловила пластиковий пакетик із кишені й поклала на стіл, поруч з ножем.

— Я б хотіла запитати вас, коли ви зняли цей браслет із зап’ястя моєї сестри?

Очі Гелен розширилися, і я зрозуміла, що вона винна.

— Звідки взявся цей браслет, Джулс? — спитала Ерін.

— Від Ліни. А вона отримала його від Марка Гендерсона. А той узяв його в Гелен. Яка, судячи з її винуватого, як сам гріх, обличчя, узяла його в моєї сестри, перш ніж убити її.

Патрік розреготався — гучно, фальшиво, наче загавкав.

— Вона взяла його в Ліни, яка взяла його в Марка, який взяв його в Гелен, якій його, їбать, фея під ялинку поклала! Вибач, любонько, — звернувся він до Гелен, — пробач на слові, але ж це повна дурня.

— Це було у вашому кабінеті, Гелен? — я подивилася на Ерін. — На ньому будуть відбитки, ДНК?

Патрік знову загигикав, але Гелен була вражена.

— Ні, я… — сказала вона нарешті, її очі бігали між мною, Ерін і свекром. — Це було… Ні, — вона зробила глибокий вдих. — Я знайшла його, — сказала вона. — Але я не знала… Я не знала, що це була її річ. Я просто… Я тримала його в себе. Збиралася повернути господарю.

— Де ви знайшли його, Гелен? — запитала Ерін. — Ви знайшли його в школі?

Гелен глянула на Патріка, потім назад на детектива, немов прикидаючи, чи спрацює брехня.

— Я думаю, що я… так. Я, е-е, я не знала, чий він, тож…

— Моя сестра носила цей браслет весь час, — сказала я. — На ньому ініціали моєї матері. Мені дещо важко повірити, що ви не зрозуміли, чиє це було, і що це було важливо.

— Я не розуміла, — сказала Гелен, але її голос став тонким і обличчя почервоніло.

— Звичайно, вона не знала! — закричав раптом Патрік. — Звичайно, вона не знала, чий він був чи звідки взявся.

Він швидко наблизився до неї, поклав руку їй на плече.

— Гелен взяла браслет, тому що я залишив його в машині. Необачно. Я збирався викинути його, хотів, але… Я став доволі забудькуватий. Я став забудькуватий, чи не так, люба?

Гелен нічого не сказав, вона не рухалася.

— Я залишив його в машині, — сказав він знову.

— Гаразд, — сказала Ерін. — А де ви його взяли?

Він прямо подивився на мене, коли відповідав їй.

— А де, ти думаєш, я взяв його, дурепо? Я зірвав його із зап’ястя цієї шльондри, перш ніж зіштовхнув її.

Він любив її давно, найсильніше — у той момент, коли вона кинулася його захищати.

— Ні, не це сталося! — Гелен скочила на ноги. — Це не так… Не треба! Не беріть на себе відповідальності за це, тату, це не те, що насправді сталося. Ви не робили… Ви навіть не… — Патрік усміхнувся їй, простягаючи руку. Вона взяла його за руку, і він притягнув її ближче. Вона була м’якою, але не слабкою, її скромність, її безсоромна простота зовнішності були бентежливішими, ніж будь-яка врода. Вона зворушила його зараз — він відчув, як підіймається його кров, як швидше працює насос ослабленого старечого серця.

Усі мовчали. Сестра плакала мовчки, беззвучно вимовляючи якісь слова. Детектив спостерігала за ним, за Гелен, і в її обличчі було якесь розуміння.

— Ви… — Вона похитала головою, не знайшовши слів. — Містере Таунсенде, я…

— Ну то давай! — він раптом відчув себе дратівливим, йому страшенно хотілося, щоб ця нервова баба відчепилася від нього. — Заради Бога, ти офіцер поліції, то й роби те, що маєш!

Ерін набрала повні груди повітря і підступила до нього.

— Патріку Таунсенде, я заарештовую вас за підозрою у вбивстві Даніелли Ебботт. Ви не зобов’язані говорити…

— Так, так, так, правильно, — втомлено сказав він. — Я знаю, я це все знаю. Боже. Такі жінки, як ти, ви ніколи не знаєте, коли треба замовкнути.

Потім він розвернувся до Гелен.

— Але ти, любонько, ти. Ти знаєш, коли говорити, а коли мовчати. Ти говориш правду, моя дівчинко.

Вона почала плакати, і він найдужче хотів опинитися біля неї, у кімнаті нагорі, востаннє, до того, як його в неї заберуть. Він поцілував її в чоло, та, виходячи за детективом, попрощався з нею.

Патрік ніколи не був схильний до містицизму, до інстинктивного відчуття чи передчуття, але якщо вже чесно, то він відчував, що насувається розплата. Кінець гри. Він відчував це задовго до того, як витягли холодний труп Нел Ебботт із води, тільки він списав це відчуття на вік. Його розум останнім часом виробляв різні фокуси, посилюючи колір і звук в його старих спогадах, розмиваючи краї нових. Він знав, що це початок, довге прощання, що його буде з’їдено зсередини, від ядра до шкаралупи. Він міг радіти, принаймні, що все ж іще був час, коли він у думках зв’язував кінці з кінцями, тримав контроль. Це був, як він зрозумів зараз, єдиний спосіб врятувати щось із того життя, яке вони побудували, хоча він знав, що не всіх можна врятувати.

Коли його посадили в кімнаті для допитів у відділку Бекфорда, він спочатку подумав, що не знесе такого приниження, але витримав. Легше стало, як він виявив, від дивовижного відчуття полегшення. Він хотів розповісти свою історію. Якщо вже вона мала випливти на поверхню, то саме він має розказати її, доки ще має час і розум. Це було більше ніж просто полегшення — гордість. Усе своє життя він по-своєму хотів розповісти, що сталося вночі, коли померла Лорен, але не міг. Він стримувався, з любові до свого сина.

Він говорив короткими, простими реченнями. Говорив дуже зрозуміло. Він висловив намір зробити повне зізнання у вбивствах Лорен Слейтер у 1983 році й Даніелли Ебботт у 2015 році. З Лорен було простіше, звичайно. То була прямолінійна історія. Вони посварилися вдома. Вона кинулася на нього, а він захищався, і внаслідок того захисту вона була серйозно поранена, занадто тяжко, щоб врятувати. Так, щоб урятувати сина від тяжкої правди, і — зізнався він, — позбавити себе тюремного ув’язнення, він відвіз її до річки, заніс її тіло на вершину скелі й уже мертвою кинув у воду.

Сержант Морґан слухала ввічливо, але враз зупинила його.

— Чи був ваш син із вами в цей час, містере Таунсенде? — спитала вона.

— Він не бачив нічого, — відповів Патрік. — Він був занадто малий, і дуже наляканий, аби зрозуміти, що відбувається. Він не бачив, що його мати дістала травму, і він не бачив її падіння.

— Він не дивився, як ви кидаєте її зі скелі?

Йому довелося зібрати всю свою силу, щоб не перескочити через стіл і не вдарити її.

— Він нічого не бачив. Я мав посадити його в машину, тому що я не міг залишити шестирічну дитину саму вдома під час грози. Якби у вас були діти, ви зрозуміли б. Він нічого не бачив. Він був збентежений, і я сказав йому… ту версію правди, яка була зрозуміла б йому. Те, що він би зрозумів.

— Версію правди?

— Я розказав йому історію — як ви розповідаєте дітям, коли йдеться про те, чого вони не можуть зрозуміти. Я розповів йому історію, з якою він міг би жити, яка зробила б його життя стерпним. Хіба ви не розумієте?

Хоч як він стримувався, але говорив дедалі голосніше.

— Я не збирався залишити його, правильно? Його мати загинула, і якби я сів у в’язницю, що з ним сталося б потім? Яке життя у нього було б? Його здали б у притулок. Я бачив, що відбувається з дітьми, які ростуть у притулку, звідти чимало виходять з пошкодженою і збоченською психікою. Я захищав його, — сказав Патрік, і гордість розпирала йому груди, — усе життя.

Історію Нел Ебботт було, звичайно, важче переказати. Коли він виявив, що вона говорить із Нікі Сейдж і, сприймаючи її твердження про Лорен серйозно, він занепокоївся. Звичайно, до поліції вона не піде, ні. Вона не була зацікавлена у справедливості чи в чомусь такому, вона була зацікавлена тільки в тому, щоб зробити сенсацію зі своїх нікому не потрібних писульок. Але він хвилювався, що це може засмутити Шона. Хай там як, він захищав свого сина.

— Так чинять батьки, — зазначив він. — Хоча ви можете не знати про це. Мені казали, твій батько був алкашем, — він посміхнувся до Ерін Морґан, спостерігаючи, як вона здригнулася від такого удару. — Характер, мені казали, у нього був ще той.

Він сказав, що домовився зустрітися з Нел Ебботт пізно ввечері, щоб говорити про ті звинувачення.

— І вона пішла зустріти вас на скелі? — спитала сержант Морґан недовірливо.

Патрік посміхнувся:

— Ви ніколи її не бачили. Ви не маєте ні найменшого уявлення про ступінь її марнославства, її зарозумілості. Усе, що я повинен був зробити — це запропонувати їй, що я геть чисто розповім їй, що сталося між мною і Лорен. Я сказав, що покажу їй, як розгорталися страшні події тієї ночі, прямо там, на місці. Я сказав їй, що то історія, яка ніколи не розповідалася раніше, що вона буде першою, хто її почує. Потім, коли я зустрів її там, усе було легко. Вона випила, тож не дуже міцно трималася на ногах.

— А браслет?

Патрік засовався у своєму кріслі й змусив себе дивитися сержанту Морґан просто в очі.

— Було трохи боротьби, і я схопив її за руку, коли вона намагалася вирватися від мене. Її браслет упав з її зап’ястя.

— Ви зірвали його — це те, що ви сказали мені раніше, чи не так? — Вона подивилася у свої записи. — Ви «зірвали його з зап’ястя цієї шльондри?»

Патрік кивнув.

— Так. Я був злий, визнаю. Я був злий на те, що вона робить з моїм сином, загрожуючи його шлюбу. Вона спокусила його. Навіть найсильніші й високоморальні люді можуть незчутися, як захопляться жінкою, котра пропонує себе в такий спосіб…

— В який саме спосіб?

Патрік стиснув зуби.

— Пропонуючи таку сексуальну вседозволеність, якої він не може знайти у себе вдома. Це сумно, я знаю. Це буває. Я був злий через це. Шлюб мого сина є дуже міцним, — Патрік побачив, як брови сержанта Морґан заходили вгору-вниз, і знову був змушений пересилити себе. — Я був злий через це. Я зірвав браслет з її зап’ястя. Я штовхнув її.