Горе Луїзи було мов річка — постійне й мінливе. Ним бігли легкі хвилі, воно виходило з берегів, утворювало закрути й плинуло, іноді — холодне, темне й глибоке, іноді — швидке й сліпуче. Її провина була теж плинною, вона просочувалася через тріщини, коли вона намагалася поставити загату на її шляху. У Луїзи бували гарні й погані дні.
Учора вона пішла до церкви подивитися, як Нел закопують у землю. Насправді — і їй слід було знати — цього не сталося. Однак вона подивилася, як Нел пересувається туди, де горітиме — так що, можна сказати, день був вдалий. Навіть вияв емоцій — вона мимоволі ридала протягом церемонії — став катарсисом.
Але сьогодні, схоже, на неї чекає повний абзац. Вона відчула це, коли прокинулася: не присутність, а відсутність. Той захват, який охопив її спочатку, та мстива задоволеність тепер слабшали. І ось тепер, коли Нел стала попелом, Луїза залишилася ні з чим. На жоден поріг не покладе вона свого болю і страждання, тому що Нел не стало. І вона турбувалася, що врешті-решт єдине місце, куди вона зможе принести своє страждання, — то нині її власний дім.
Дім її чоловіка і сина. Отже, сьогодні буде не день, а повний абзац, і йому треба буде подивитися в лице — і змусити відвести очі. Луїза вирішила: час рухатися далі. Треба їхати, доки ще не запізно.
Луїза та її чоловік, Алек, сперечалися щодо цього — то були такі слабенькі, спокійні суперечки — уже кілька тижнів. Алек відчував, що було б краще переїхати до нового навчального року. Вони повинні дати Джошеві почати той рік на абсолютно новому місці, стверджував він — там, де ніхто не знає, хто він. Там, де він не стикатиметься повсякчас із відсутністю сестри.
— То він буде змушений ніколи не говорити про неї? — запитала Луїза.
— Він говоритиме про неї з нами, — відказав Алек.
Вони стояли на кухні, говорили напруженими й приглушеними голосами.
— Нам треба продати цей будинок і почати все спочатку, — сказав Алек. — Я знаю, — сказав він, піднявши руки, коли Луїза стала протестувати. — Я знаю, що це її дім.
Тоді він замовк, поклавши свої великі руки в сонячних опіках на стіл. Він немов відчайдушно шукав виходу.
— Ми повинні почати якесь нове життя, Лу, заради Джоша. Якби були тільки ти і я…
Якби вони лишалися тільки удвох, подумала вона, вони б стрибнули за Кейті в воду й покінчили з цим. Правда ж? Вона не була впевнена, чи зробив би так Алек. Вона раніше думала, що тільки батьки можуть зрозуміти всеосяжну любов, але тепер вона гадає, що тільки матері з нею знайомі. Алек відчував горе, звичайно, але вона не була впевнена, що він відчував розпач. Чи ненависть.
Тож шлюб, який здавався їй непорушним, почав давати тріщини. Але, звичайно, раніше вона нічого не знала. Тепер було очевидно: жоден шлюб не може пережити цієї втрати. Вона завжди сидітиме між ними — і жоден з них не зможе зупинити її. Гірше, що жоден з них нічого не підозрював. Коли вони обоє лягли в ліжко й заснули, а потім зранку побачили її порожнє ліжко, то ні на мить не уявляли собі, що вона буде в річці.
Для неї, Луїзи, немає жодної надії, думала вона; для Алека — трохи, але Джош інший. Джош сумуватиме за сестрою щодня усе життя, але він може бути щасливий — і буде. Він понесе її із собою, але він також буде працювати, мандрувати, закохуватися, жити. І найкращий шанс для нього — поїхати звідси, із Бекфорда, від річки. Луїза знала, що її чоловік має рацію.
Десь усередині вона вже знала, вона просто не хотіла зізнатися собі в цьому. Але вчора, дивлячись на сина після похорону, вона була охоплена жахом. Його змучене, стривожене обличчя. Те, як він здригався від будь-якого шуму, зіщулювався, як переляканий собака, у натовпі. Те, як він постійно поглядав на неї, наче повернувся у раннє дитинство, перестав бути впевненим у собі дванадцятирічним хлопцем, перетворився на зляканого, нещасного малюка. Його необхідно забрати звідси.
А все ж саме тут Кейті робила перші кроки, говорила перші слова, гралася у хованки, ходила колесом по всьому саду, борюкалася із молодшим братом, потім заспокоювала його, сміялася, співала, плакала, ранилася до крові, обіймала маму щодня, повертаючись зі школи.
Проте Луїза вирішила. Як і її дочка, вона була рішуча, хоча це рішення далося їй непросто. Просто встати з-за столу на кухні, підійти до сходів, потім піднятися на них, взятися за дверну ручку, натиснути, щоб увійти в її кімнату востаннє. Тому що саме таке було в неї відчуття. Востаннє це буде її кімната. Відсьогодні це буде щось інше.
Серце Луїзи стало мов цурка; воно не билося, тільки боліло, дерло м’які тканини, розривало жили й м’язи, заливаючи її груди кров’ю.
Хороші дні й погані.
Вона не могла залишити кімнату такою самою. Хоч як важко було думати про те, щоби прибрати й сховати речі Кейті, відкласти її одяг, зняти її фотографії зі стін, провести її так, ховаючи з поля зору, — але ще гірше було думати про чужих у цій кімнаті. Ще гірше було уявляти собі, як вони будуть усе мацати, шукати розгадки, як вони дивуватимуться, наскільки все на вигляд нормальне, наскільки нормальний вигляд був у Кейті. Вона? Звичайно ж, ні? Звичайно, не може бути, щоб вона втопилася?
Отже, Луїза це зробить: вона прибере шкільні речі зі столу, візьме ручку, яку колись тримала в кулаці її дочка. Вона складе м’яку сіру футболку, у якій Кейті спала, вона збере постіль із ліжка. Вона візьме сині сережки, які люба тітонька Кейті подарувала їй на чотирнадцятий день народження, і покладе їх у шкатулку. Вона візьме велику чорну валізу, що лежить на шафі в коридорі, і складе туди її одяг.
Вона це зробить.
Луїза стояла посеред кімнати, думаючи про це все, коли почула якийсь звук позаду, озирнулася і побачила у дверях Джоша: він стояв і спостерігав за нею.
— Мамо! — Він був блідий, як привид, його голос застрягав у горлі. — Що ти робиш?
— Нічого, милий, я просто… — Вона зробила крок до нього, але він відступив.
— Ти… ти тепер збираєшся прибрати все з її кімнати?
Луїза кивнула.
— Хочу почати, — сказала вона.
— Що ти будеш робити з її речами? — майже скрикнув він. Голос у Джоша звучав здавлено. — Віддаси їх комусь?
— Ні, мій хороший. — Вона підійшла до нього й простягнула руку, щоб відкинути його м’яке волосся із чола. — Ми їх усі залишимо. Ми нічого не віддамо.
Він занепокоївся.
— Але хіба не треба почекати тата? Хіба він не повинен бути тут? Не можна тобі робити це самій.
Луїза всміхнулася йому.
— Я — просто збиралася почати, — сказала вона якомога бадьоріше. — Я насправді думала, що ти зранку пішов до Х’юґо, тому…
Х’юґо був другом Джоша, можливо, його єдиним справжнім другом. (Щодня Луїза дякувала Богові за існування Х’юґо та його сім’ї, що до них Джош міг ходити щоразу, коли йому потрібно було кудись втекти.)
— Я й пішов, тільки забув телефон і повернувся за ним. Ось.
Він показав їй його.
— Гаразд, — сказала вона. — Молодчина. Ти залишаєшся там на обід?
Він кивнув, спробував усміхнутися, а потім пішов. Вона почекала, доки почула, як грюкнули вхідні двері, а тоді сіла на ліжко й дала волю сльозам.
На тумбочці лежала стара резинка для волосся, розтягнута й зношена майже до нитки, на неї причепилися довгі пасма розкішного темного волосся Кейті. Луїза підняла його й покрутила в руках, намотуючи на пальці. Притулила до обличчя. Потім встала й підійшла до туалетного столика, відкрила бляшану шкатулку в формі серця і поклала туди резинку. Вона лежатиме там разом з її браслетами й сережками — нічого не буде викинуто, усе залишиться. Як не тут, то деінде: Луїза візьме все з собою. Жодної частинки Кейті вона не віддасть, ніщо з її речей не припадатиме пилом на полиці крамнички вживаних речей.
На шиї Луїзи висіло кольє, яке носила Кейті, коли загинула: срібний ланцюжок із маленькою синьою пташкою. Луїзу нервувало, що дівчинка обрала для себе саме цю прикрасу. Луїзі вона не здавалася найкращою. Адже в Кейті були сережки з білого золота, які подарували їй Луїза та Алек на тринадцятий день народження, що їх вона обожнювала, і плетений браслет дружби («браслет братерства»), який купив для неї Джош (на власні гроші!) під час їхніх останніх канікул у Греції. Луїза не могла зрозуміти, чому Кейті обрала оце — подарунок від Ліни, з якою вона вже не була особливо близькою: пташку з написом «з любов’ю» (зовсім не в стилі Ліни).
На ній тоді не було жодних інших прикрас. Джинси, куртка, занадто тепла для літнього вечора, повні кишені каміння. У рюкзаку — теж каміння. Коли її знайшли, вона була оточена квітами й стискала рукою маленький букет. Як Офелія. Як на тій картині на стіні в Нел Ебботт.
Люди казали, що в кращому разі банально, а в гіршому — безглуздо й жорстоко звалювати на Нел Ебботт провину за те, що трапилося із Кейті. Лише тому, що Нел писала про затон, говорила про затон, фотографувала його, брала інтерв’ю, публікувала статті в місцевій пресі, розповідала одного разу про це в радіопередачі BBC, лише тому, що вжила слова «місце самогубств», лише тому, що розповідала про своїх любих «купальниць» як про славних романтичних героїнь, про жінок, які мали силу зустріти вічний спокій в обраному ними прекрасному місці — її не можна закликати до відповідальності.
Але Кейті не повісилася на дверях спальні, не перерізала собі вени, не випила жменю таблеток. Вона обрала затон. Дійсно безглуздо було ігнорувати контекст, не зважати на те, якими навіюваними можуть бути деякі люди — вразливі, молоді. Підлітки — добрі, розумні, добрі діти — стають одержимі ідеями. Луїза не розуміла, чому Кейті зробила те, що вона зробила, вона ніколи не зрозуміє, але вона усвідомлювала, що цей вчинок стався не окремо від усього.
Психолог, з яким вона бачилася лише двічі, казав їй: не треба прагнути зрозуміти, чому так сталося. Що вона ніколи не зможе відповісти на це запитання, і ніхто не зможе; що в багатьох випадках, коли хтось вкорочує собі віку, існує не одна причина: життя не таке просте. Луїза в розпачі сказала, що в Кейті ніколи не було жодних депресій, її не ображали в школі (вона говорила з учителями й дітьми, перевірила її електронну пошту та Facebook, і не знайшла нічого, крім любові). Вона була красива, вона встигала в школі, вона була амбітна, завзята. Вона не була нещасною. Іноді з дикими очима, часто збудлива. Людина настрою. Їй же було п’ятнадцять. Перш за все вона не була потайною. Якби вона була в біді, то сказала б матері. Вона розповідала матері все, це завжди було так.
— Вона нічого не приховувала від мене! — казала Луїза психологу і бачила, як він відводить очі.
— Так думають усі батьки, — тихо сказав він. — І, боюся, усі батьки помиляються.
Луїза відтоді не ходила до психолога, але удару їй уже було завдано. Рана відкрилася, провина ринула в розрив, спочатку цівкою, потім широким потоком. Вона не знала своєї доньки. Ось чому та пташка так її турбувала: не так тому, що її подарувала Ліна, а тому, що вона стала символом усього, чого вона не знала про життя Кейті. Що більше вона думала про це, то більше картала себе: за те, що була занадто зайнята, занадто зосереджена на Джоші, за те, що абсолютно не змогла захистити своєї дитини.
Хвиля провини здіймалася і здіймалася, і був тільки один спосіб утримати голову над хвилями, не потонути: знайти причину, щоб указати на неї, сказати: Ось як. Ось чому це сталося. Її дочка зробила безглуздий вибір, — але ж ці кишені, заповнені камінням, і квіти в руках: цей вибір мав свій контекст. А контекст надала Нел Ебботт.
Луїза поставила чорну валізу на ліжко, відчинила шафу й стала стягувати одяг Кейті з вішаків: її яскраві футболки, її літні сукні, рожеву — кольору «вирви око» — куртку з капюшоном, яку Кейті носила всю минулу зиму. Перед очима в неї усе розпливалося від сліз, і вона намагалася думати про щось, аби зупинити їх, намагалася знайти якусь картинку, щоб уявно на неї дивитися, і вона подумала про розбите тіло Нел у воді, і від цього їй стало трохи легше.
Мене розбудив жіночий крик: відчайдушний, далекий голос. Я думав, що мені це наснилося, але я підскочив від стукоту, гучного, близького, наполегливого й реального. Хтось був біля дверей.
Я швидко вдягнувся і побіг униз сходами, дорогою глянувши на годинник на кухні. Щойно минула північ — я, напевно, проспав не більш ніж півгодини. Стук у двері не припинявся, і я почув, як якась жінка кличе мене на ім’я: голос начебто знайомий, але я не зразу згадав, чий саме. Я відчинив.
— Ви це бачили?! — кричала мені Луїза Віттекер, червона й люта. — Я ж казала вам, Шоне! Я ж казала вам, що воно триває! — «Це», про яке вона казала, було пластиковою пляшечкою помаранчевого кольору, в яких в аптеці продають ліки за рецептом, а на ній був приклеєний ярличок з ім’ям «Даніелла Ебботт».
— Я ж казала вам! — повторила вона й розридалася. Я провів її в дім — адже було дуже пізно. Перед тим, як зачинити двері кухні, я побачив, що в батьковій спальні нагорі ввімкнулося світло.
Зрозуміти, що Луїза хотіла мені сказати, вдалося не одразу. У неї була істерика, фрази налітали одна на одну й не трималися купи. Мені доводилося витягати інформацію з неї поступово — по одному задиханому, уривчастому, шаленому реченню за раз. Вони вирішили нарешті виставити будинок на продаж. Щоб люди могли приходити на оглядини, було необхідно очистити спальню Кейті. Їй зовсім не хотілося, щоб там лазили чужі люди, торкалися її речей. Отже, вона того дня почала прибирання. Складаючи одяг Кейті, вона виявила помаранчевий флакон. Луїза саме знімала з вішаків її куртку, зелену, одну з улюблених речей Кейті. Вона почула, як щось заторохтіло. Запхала руку в кишеню й намацала пляшечку з таблетками. Жінка була шокована, тим більше, коли побачила, що на пляшечці написане ім’я Нел. Вона ніколи раніше не чула про цей препарат — рімато — але вона подивилася в Інтернеті й дізналася, що це дієтичні таблетки. Вони заборонені у Великій Британії. Дослідження, проведені в США, пов’язують їх вживання із депресією і суїцидальними думками.
— Ви цього не помітили! — вигукнула вона. — Ви казали мені, що в неї нічого не було в крові. Казали, що Нел Ебботт не має нічого спільного з цим. А ось тут, — вона грюкнула кулаком по столу так, що флакон підскочив, — бачите! Вона давала моїй дочці оці таблетки, небезпечні таблетки. І їй усе зійшло з рук!
Дивно, але весь час, поки вона кидалася із цим на мене, мені ставало легше. Адже тепер є причина. Якщо Нел давала Кейті ті таблетки, то ми могли б вказати на це, і все пояснити: «Дивіться, ось чому це сталося. Ось чому успішна, щаслива молода дівчина втратила своє життя. Ось чому дві жінки загинули».
Це заспокоювало, але це теж була неправда. Я знав, що це неправда.
— Її аналізи крові були негативними, Луїзо, — сказав я. — Я не знаю, як довго це… це рімато?.. Я уявлення не маю, як довго воно залишається в системі, але… — Я звівся на ноги, дістав пластиковий пакет для бутербродів із шухляди й дав Луїзі. Вона взяла флакон зі столу і вкинула в пакет. Я запечатав його.
— Ми можемо перевірити.
— І тоді ми дізнаємося, — сказала вона, знову тяжко дихаючи.
Правду кажучи, ми не дізналися б. Навіть якщо були сліди препарату в її кровоносній системі, навіть коли щось ми пропустили, це нічого вирішального нам не дало б.
— Я знаю, що вже пізно, — сказала Луїза, — але я хочу, щоб про це стало відомо. Я хочу, щоб усі знали, що зробила Нел Ебботт. — Господи, вона могла дати таблетки іншим дівчатам… Вам потрібно поговорити з вашою дружиною про це — як директорка, вона повинна знати, хто продає цю гидоту в її школі. Вам потрібно перевірити шафи школярів, потрібно…
— Луїзо, — я сів поруч із нею, — трохи повільніше. Звичайно, ми будемо сприймати це серйозно — неодмінно — але ми ніяк не можемо точно сказати, як ця пляшечка потрапила в руки Кейті. Цілком можливо, що Нел Ебботт купила таблетки для себе…
— І що? Що ви хочете сказати? Що Кейті їх украла? Як ви смієте навіть припустити таке, Шоне! Ви знали її…
Двері кухні заторохтіли — вони заїдають, особливо після дощу — і відчинилися. Прийшла Гелен, розхристана, у спортивних штанах і футболці, із розпатланим волоссям.
— Що відбувається? Луїзо, що трапилося?
Луїза похитала головою, але нічого не відповіла. Вона закрила обличчя руками.
Я встав і сказав Гелен, не підвищуючи голосу:
— Будь ласка, лягай спати. Далі немає про що турбуватися.
— Але…
— Мені просто потрібно трохи поговорити з Луїзою. Усе гаразд. Іди нагору.
— Добре, — сказала вона обережно, дивлячись на жінку, яка тихо схлипувала за нашим кухонним столом. — Якщо ти певний…
— Цілком певний.
Гелен тихо вийшла з кухні, причинивши за собою двері. Луїза витерла очі. Вона якось дивно на мене глянула, мабуть, гадаючи, де була Гелен. Я міг би пояснити: вона погано спить, у мого батька теж іноді безсоння, іноді вони сидять разом, розгадують кросворди, слухають радіо. Я міг би це пояснити, але мені раптом це здалося обтяжливим, тому я натомість сказав:
— Я не думаю, що Кейті крала щось, Луїзо. Звичайно, ні. Але вона могла б… Не знаю, підняти цю пляшечку, замислившись. Може, з цікавості. Ви кажете, що це було в кишені куртки? Може, вона її підняла й забула.
— Моя дочка не бере нічого з чужих будинків, — кисло відповіла Луїза, і я кивнув. Немає сенсу сперечатися про це.
— Я завтра із самого ранку цим займуся. Відішлю у лабораторію, і ми знову перевіримо за аналізами крові Кейті. Якщо я пропустив щось, Луїзо…
Вона похитала головою.
— Я знаю, що нічого не зміниться. Я знаю, що не поверну її, — сказала вона тихо. — Це просто допомогло б мені. Допомогло б зрозуміти…
— Звичайно. Я розумію вас. Хочете, я відвезу вас додому? — запитав я її. — Вашу машину можу потім зранку пригнати.
Вона знову похитала головою і всміхнулася тремтячими губами.
— У мене все гаразд, — сказала вона. — Дякую.
Відлуння її «дякую» — необґрунтованого, незаслуженого — ще чулося мені в тиші, коли вона пішла. Я був геть розбитий, і зрадів, почувши кроки Гелен на сходах: тепер я буду не сам.
— Що відбувається? — спитала вона, увійшовши в кухню. Обличчя в неї було бліде й дуже втомлене, із темними, як синці, колами під очима. Вона сіла за стіл і взяла мене за руку.
— Що тут робить Луїза?
— Вона знайшла дещо, — сказав я. — Те, що, як вона думає, може мати якийсь стосунок до того, що трапилося з Кейті.
— О Боже! Шоне, що?
Я надув щоки.
— Я не повинен… мабуть, наразі ще не повинен обговорювати це детально. — Вона кивнула й стиснула мою руку. — Скажи, коли востаннє у вас у школі вилучали наркотики?
Вона насупила брови.
— Ну, оцей малий смердюк Ватсон — Ієн — у нього вилучили трохи марихуани в кінці чверті, а до цього… та давно не було. Давненько не було. Здається, у березні цього року було ще оте з Лаємом Маркемом.
— Таблетки, так?
— Так, екстазі. Або щось на кшталт екстазі та рогіпнол. Його виключили.
Я туманно пригадав той випадок, хоча зазвичай я в таке не заглиблююся.
— А після того не було нічого, так? З таблетками для схуднення у вас не стикалися, ні?
Вона підняла брову.
— Ні. Принаймні нічого протизаконного. Частина дівчат вживають оці сині — як там вони називаються? Аллі, я думаю. Вони продаються без рецепта, хоча я не думаю, що їх слід продавати неповнолітнім, — вона наморщила носа. — У них від того жахливі гази, але, мабуть, це прийнятна ціна за те, щоб ноги не сходилися.
— За що?
Гелен закотила очі.
— Щоб ноги не сходилися! Вони всі хочуть, щоб ноги в них були такі худі, щоб не торкалися одна одної вгорі. Чесно кажучи, Шоне, іноді я думаю, що ти живеш на іншій планеті, — вона знову стиснула мою руку. — Іноді мені хотілося б теж там із тобою жити.
Ми лягли в ліжко разом уперше за довгий час, але я не міг доторкнутися до неї. Після того, що я зробив — не міг.
Волохатий науковий співробітник приблизно за п’ять хвилин знайшов у папці для спаму електронної пошти Нел Ебботт квитанцію за таблетки для схуднення. Наскільки він міг сказати, вона купувала ті таблетки лише один раз, коли вона, звичайно, не робила цього з іншої скриньки, яку останнім часом не використовувала.
— Дивно, чи не так? — прокоментував один із людей у формі, зі старших, імен яких я не дізналася. — Вона була такою худенькою жінкою. Не думаю, що їй вони були потрібні. — От її сестра — вона була товста.
— Джулс? — здивувалася я. — Вона ж не товста!
— О, зараз — ні, але бачила б ти її колись! — Він розреготався. — Ото було коровисько.
Який, бля, приємний сюрприз!
Оскільки Шон розповів мені про таблетки, я стала шерстити інформацію про Кейті Віттекер. Усе було досить ясно, хоча запитання чому поставало в повний зріст — як це часто й буває. Її батьки уявлення не мали, як це сталося. Учителі говорили, що, можливо, вона була трохи розгубленішою, може, трохи стриманішою, ніж зазвичай, але не було жодних «дзвіночків». Аналіз крові чистий. У неї ніколи не було випадків самоушкодження.
Єдине — і то було не дуже серйозне — це буцімто сварка з найкращою подругою, Ліною Ебботт. Кілька шкільних друзів Кейті стверджували, що Ліна та Кейті з якогось приводу не порозумілися.
Луїза, мати Кейті, казала, що вони стали менше бачитися, але вона не думала, що в них була якась сварка. Якби була, сказала вона, Кейті розповіла б. Вони сварилися раніше — у дівчаток-підлітків таке буває — і Кейті завжди розповідала про це мамі. І в минулому вони завжди полюбовно мирилися. Після однієї сварки Ліні було так погано, що вона подарувала Кейті прикрасу.
Однак шкільні подруги — Таня якась і Еллі якась іще — сказали, що відбулося щось серйозне, хоча вони не могли сказати, що саме. Вони знали, що за місяць до смерті Кейті у неї з Ліною виникла «дика сварка», так що вчителеві довелося їх рознімати. Ліна палко заперечувала, стверджуючи, що Таня з Еллі мають на неї «зуб», що вони просто хотіли зробити їй «западло». Звичайно, Луїза ніколи не чула про цю суперечку, а вчитель, про якого йшлося, — Марк Гендерсон — стверджував, що то насправді була взагалі не сварка. Вони билися не насправжки, пустували, сказав він. Дуркували. Вони дуже галасували, і він сказав їм заспокоїтися. Ото й усе.
Коли я читала справу Кейті, я цей момент якось проскочила, але потім раз у раз до нього поверталася. Щось здавалося не таким, як має бути. Дівчатка-підлітки жартома билися? Здається, таке скоріше роблять хлопці-підлітки. Можливо, я більшою мірою сексистка, ніж готова визнати. Але якщо просто подивитися на фотографії цих дівчат — гарних, урівноважених, а Кейті взагалі дуже доглянута — то якось не складається враження, що вони могли би влаштувати жартівливу бійку.
Поставивши машину біля Млина, я почула якийсь звук і підняла голову. Ліна висовувалася із горішнього вікна з цигаркою у руці.
— Добридень, Ліно, — гукнула я. Вона нічого не сказала, але цілком свідомо прицілилася і кинула недопалок у мій бік. Потім вона сховалася, грюкнувши вікном. Щось мені зовсім у цю версію із жартівливою бійкою не вірилось: коли вже Ліна Ебботт б’ється, то вона б’ється серйозно.
Джулс впустила мене, нервово поглядаючи через плече.
— Усе гаразд? — спитала я її. Вона мала жахливий вигляд: виснажена, аж сіра, очі каламутні, голова немита.
— Я не можу спати, — сказала вона тихо. — Я просто, здається, не можу заснути.
Вона побрела на кухню, увімкнула електрочайник і впала за стіл. Вона нагадала мені мою сестру за три тижні після того, як вона народила близнюків — їй ледь вистачало сил, щоб підняти голову.
— Може, вам варто звернутися до лікаря, хай би виписав щось, — запропонувала я, але вона похитала головою.
— Я не хочуть спати занадто глибоко, — сказала вона, її очі розширилися, надаючи їй дещо маніакального вигляду. — Я повинна бути насторожі.
Я сказала б, що деякі коматозники більш насторожі, ніж вона зараз, але промовчала.
— Роббі Кеннон, про якого ви просили дізнатися, — сказала я. Вона здригнулася і стала гризти ніготь. — Ми трохи подивилися на нього. Ви маєте рацію щодо його схильності до жорстокості — його, зокрема, кілька разів судили за домашнє насильство. Але він не був причетний до смерті вашої сестри. Я їздила до Ґейтсхеда — він там живе — і трохи поговорила з ним. Він був у Манчестері в гостях у сина тієї ночі, коли загинула Нел. Він каже, що не бачив її багато років, але, коли прочитав про її смерть у місцевій газеті, то вирішив прийти засвідчити свою повагу. Його добряче приголомшило, що ми взагалі питали його про це.
— А він… — майже пошепки почала вона. — А він не згадував про мене? Чи Ліну?
— Ні. Не згадував. А чому ви запитуєте? Він тут був?
Я подумала про обережність, з якою вона відчиняла вхідні двері, на те, як вона озиралася через плече, ніби там хтось мав би з’явитися.
— Ні. Тобто, я не думаю. Не знаю.
Більше я від неї нічого суттєвого не домоглася. Було зрозуміло, що вона боїться його з певної причини, але не хоче казати, чому. Так не годилося робити, але поки що я не стала допитуватися, бо мала ще одну незручну тему розмови.
— Це трохи важко, — сказала я їй. — Але боюся, що нам потрібно знову обшукати будинок.
Вона подивилася на мене з жахом.
— Чому? Чи знайшли щось? Що трапилося?
Я розповіла про таблетки.
— О Боже! — Вона заплющила очі й опустила голову. Можливо, виснаження притупило її реакцію, але, здається, вона не була шокована.
— Вона купила їх у листопаді минулого року, вісімнадцятого числа, з американського сайту. Ми не можемо знайти дані про будь-які інші покупки, але нам потрібно перевірити…
— Добре, — сказала вона. — Звичайно.
Вона потерла очі кінчиками пальців.
— Двоє людей у формі зайдуть сьогодні вдень. Вам так зручно?
Вона знизала плечима.
— Ну, якщо треба… але я… а коли, ви сказали, вона купила їх?
— Вісімнадцятого листопада, — сказала я, подивившись у запис. — А в чому річ?
— Це просто… це роковини. Смерті нашої матері. Здається… ой, я не знаю… — Вона насупилася. — Просто це здається дивним, адже Нел зазвичай телефонувала мені вісімнадцятого, а торік був виняток: не дзвонила. Виявилося, що вона була в лікарні, апендицит, екстрена операція. Якось мені дивно, що вона витрачала час на те, щоб купувати таблетки для схуднення, лежачи в екстреній хірургії. Ви впевнені, що то було вісімнадцятого?
Повернувшись у відділок, я перепитала у Волохатого. Дата була та сама.
— Вона могла б купити їх з мобільного, — припустила Каллі. — У лікарні дуже нудно.
Але Волохатий похитав головою.
— Ні, я перевірив IP-адресу — той, хто зробив покупку, зробив це о шістнадцятій сімнадцять, до того ж із комп’ютера через роутер на Млині. Тому це мало бути десь поруч із будинком чи в ньому. Ви знаєте час, коли вона потрапила в лікарню?
Я не знала, але це було нескладно дізнатися. Нел Ебботт надійшла під ранок 18 листопада з гострим апендицитом, як сказала її сестра. Вона залишалася у лікарні весь день, і потім ще переночувала.
Нел не могла купити таблетки. Їх купив хтось інший, використовуючи її картку, з її дому.
— Ліна, — сказала я Шонові. — Це мала бути Ліна.
Він похмуро кивнув:
— Нам варто поговорити з нею.
— Ви хочете зробити це зараз? — запитала я, і він знову кивнув.
— Немає ліпше, як зараз, — сказав він. — Найкраще питати одразу після того, як дитина втратила матір. Господи, гидко ж як.
Але далі виявилося ще гидкіше й брудніше. Ми саме виходили з його кабінету, до нас підбігла збуджена Келлі.
— Відбитки! — задихано вигукнула вона. — Знайшли! Ну, не зовсім відповідні, бо не підходять ні до кого, хто в нас є, тільки…
— Тільки що? — нетерпляче буркнув інспектор.
— Тут одна світла голова вирішила поглянути на відбитки на пляшечці з таблетками й порівняти з тими, що на камері — ну, розумієте, на отій, пошкодженій…
— Так, ми пам’ятаємо про зіпсовану камеру, — мовив Шон.
— Так от — вони однакові. І передусім це не Нел Ебботт, і не Кейті Віттекер. Хтось тримав у руках обидва ці об’єкти.
— Луїза, — сказав Шон. — Це має бути Луїза Віттекер.
Марк застібав валізу, коли прибув детектив. Цього разу інший, ще одна жінка, трохи старша, і не така красива.
— Сержант Ерін Морґан, — сказала вона, тиснучи руку. — Чи можу я з вами трохи поговорити?
Він не запрошував її всередину. У будинку стояв розгардіяш, та й узагалі зараз Маркові не хотілося нікого туди впускати.
— Я тут у відпустку збираюся, — сказав він. — Їду в Единбург увечері, до нареченої. Ми разом вирушаємо на кілька днів в Іспанію.
— Я ненадовго, — сказала сержант Морґан, глянувши через його плече в будинок.
Він зачинив передні двері. Розмовляли на ґанку.
Він гадав, що мова знову буде про Нел Ебботт. Адже він урешті-решт один з останніх, хто бачив її живою. Він зустрів її біля пабу, вони трохи поговорили, а потім він бачив, як вона рушила в бік Млина. Він був готовий до цієї розмови. А от до такого — ні.
— Я знаю, ви вже говорили про це, але є кілька речей, які ми повинні уточнити, — сказала поліціянтка, — щодо подій, які призвели до смерті Кейті Віттекер.
У Марка загупало серце, рот наповнився слиною.
— Що, гм… із тим?
— Я розумію, що ви мали підстави втручатися у суперечку між Ліною Ебботт і Кейті приблизно за місяць до загибелі Кейті?
У горлі в Марка пересохло. Він щосили ковтнув.
— То була не суперечка, — сказав він. Він підняв руку, затуляючи очі від сонця. — Чому… вибачте, чому про це йдеться знову? Смерть Кейті була, я так думав, кваліфікована як самогубство…
— Так, — перебила сержант, — так це було, і це не змінилося. Однак ми прийшли розібратися, чи були якісь, можливо, гм, обставини смерті Кейті, невідомі нам раніше, що могли б потребувати подальшого розслідування.
Марк різко розвернувся, відчинивши двері з такою силою, що вони знову налетіли на нього, коли він вскочив у передпокій. Лещата зімкнулися на його черепі, серце калатало, він мав вийти з-під сонця.
— Містере Гендерсоне? Що з вами?
— Зі мною усе гаразд. — Його очі адаптовувалися до темряви коридору, він знову озирнувся на неї. — Усе добре. Тільки трохи голова заболіла, і все. Від яскравого сонця…
— Може, вип’єте склянку води? — з усмішкою спитала сержант Морґан.
— Ні, — відказав він, розуміючи навіть, коли говорив, який похмурий у нього голос. — Ні, усе гаразд.
Запала мовчанка.
— Суперечка, містере Гендерсоне? Між Ліною і Кейті?
Марк похитав головою.
— То була не суперечка… Я весь час так казав поліції. Мені не треба було їх рознімати. Ну… принаймні не так, як казали. Кейті й Ліна були дуже близькі, вони могли бути збуджені й галасливі, як багато дівчат цього віку — дітей цього віку.
Детектив і далі стояла на сонці на ґанку — тепер як безликий контур, тінь. Маркові так було краще.
— Деякі з учителів Кейті стверджують, що вона наче стала менш уважною, можливо, трохи стриманішою, ніж зазвичай, за кілька тижнів до смерті. Чи пригадуєте ви щось таке?
— Ні, — сказав Марк. Він повільно кліпнув. — Ні. Я так не думаю. Мені не здається, що вона змінилася. Я жодної зміни не помітив. Я не бачив, щоб щось таке настало. Ми — ніхто з нас — не бачили цього.
Його голос був тихим і напруженим, і детектив це зауважила.
— Мені шкода нагадувати про це вам знову, — сказала вона. — Я розумію, як жахливо…
— Мені здається, ви навіть не уявляєте. Я бачив цю дівчинку щодня. Вона була така юна й світла… Одна з моїх найкращих учениць. Ми всі дуже… любили її.
Він дещо затнувся на слові «любили».
— Я дуже вам співчуваю, правда. Але річ у тому, що деякі нові факти вийшли на світло, і нам треба придивитися до них.
Марк кивнув, щосили намагаючись почути її за стукотом крові в вухах. Усе його тіло було дуже холодне, ніби хтось облив його бензином.
— Містере Гендерсоне, ми зрозуміли, що Кейті, імовірно, уживала препарат, щось під назвою рімато. Чи чули ви про це?
Марк придивився до неї. Тепер він хотів бачити її очі, хотів прочитати вираз її обличчя.
— Ні… Я… Я думав, що тоді казали, що вона не вживала нічого? Так казала поліція у той час. Рімато? Що це? Це… наркотик?
Морган похитала головою.
— Це таблетки для схуднення, — сказала вона.
— Кейті не мала надмірної ваги, — сказав він, навіть у той момент розуміючи, як це по-дурному звучить. — Але вони говорять про це весь час, чи не так? Дівчатка-підлітки. Про вагу. І не тільки підлітки. Дорослі жінки також. Моя наречена весь час про це говорить.
Правда, хоча й не вся правда. Тому що його наречена — уже не його наречена, вона вже не бідкається йому про свою вагу і не чекає його, щоб він її взяв із собою до Малаги. У своєму останньому електронному листі, відправленому кілька місяців тому, вона бажала йому нещастя, казала, що ніколи не пробачить йому того, як він до неї поставився.
Але що ж він такого жахливого зробив? Якби він був справді жахливим чоловіком, холодним, жорстоким, бездушним, він би її дурив і вдавав, що не такий. Це було б у його інтересах урешті-решт. Але він не був поганою людиною. Річ була тільки в тому, що, коли він когось кохав, то кохав повністю — а що тут поганого?
Коли детектив пішла, він ходив по хаті, висував шухляди, гортав книжки, дивився. Шукав там щось, чого, він дуже добре знав, не знайде. У ніч після літнього сонцестояння, розлючений і переляканий, він розвів багаття у садку й укинув туди поштівки, листи, книжку. Інші подарунки. Якби він подивився у заднє вікно зараз, то ще міг би помітити її, оту пляму випаленої землі, де він знищив усі її сліди.
Коли він висунув шухляду в вітальні, він точно знав, що там побачить, бо робив це не вперше. Він шукав і шукав, чи не пропустив щось — іноді від страху, часто від горя. Але тієї першої ночі він узявся до справи ґрунтовно.
Ще були фотографії, він знав, у кабінеті директора в школі. Папка. Закрита зараз, але й досі зберігається. Він мав ключ від адміністративної частини, і він точно знав, де шукати. І він хотів дещо взяти, йому потрібно було взяти це з собою. Це не банальність, це необхідність, відчував він, адже майбутнє раптом стало дуже непевним. Він ніколи не думав про це досі, але він передчував, що коли він поверне ключ у задніх дверях, замкне будинок, то вже ніколи не зробить цього знову. Можливо, він не повернеться. Можливо, настав час йому зникнути, почати все з початку.
Він поїхав до школи, поставив машину на порожній стоянці. Іноді Гелен Таунсенд працювала там під час шкільних канікул, але сьогодні не було жодних ознак її машини. Він був сам. Він відімкнув будівлю й попрямував повз учительську до кабінету Гелен. Її двері були зачинені, але коли він смикнув ручку, то виявилося, що вони не замкнені.
Він штовхнув двері, вдихаючи неприємний хімічний дух засобу для чищення килимів. Пройшов через кабінет до шафи і висунув верхню шухляду. Вона була порожня, а нижча шухляда — замкнена. Він із гіркою досадою зрозумів, що хтось усе попереставляв і що насправді він тепер не знає точно, куди дивитися, тож, можливо, він даремно приїхав. Марк вискочив у коридор, щоб перевірити, чи він досі сам — так і було, його червоний «воксгол» залишався єдиним автомобілем на стоянці — і повернувся до директорської. Намагаючись не порушити що-небудь, він висував шухляди столу Гелен одну за одною, шукав ключі від шафи. Він їх не знайшов, але знайшов ще дещо: дрібничку, яку він не міг собі уявити на Гелен. Річ, яка видавалася йому наче знайомою. Браслет — срібний з оніксовою застібкою, на якій були вигравіювані ініціали «С. Дж. А.»
Він сидів і довго дивився на нього. Він геть не міг здогадатися, що означає цей браслет і його наявність тут. Він нічого не означав. Він нічого не міг означати. Марк поклав браслет назад у стіл, припинив свій пошук і повернувся до машини. Він лишив ключ у замку запалювання, і коли він завів двигуна — тут і згадав, де він бачив той браслет раніше. Він бачив його на Нел біля пабу. Вони перекинулися кількома словами. Він дивився, як вона йде в бік Млина. Але до цього, перш ніж вона пішла від нього, вона крутила щось на зап’ясті, коли вони говорили, і то був цей браслет. Він повернувся, пішов у кабінет Гелен, висунув шухляду, узяв браслет і поклав його в кишеню. Він розумів: якби хтось спитав його, навіщо він це робить, то він не зміг би пояснити.
Це було, подумав він, щось таке, ніби він на глибині хапається за щось, за будь-що, рятуючись. Здавалося, він потягнувся до рятувального круга, а натомість у руці опинилися водорості, але він все одно за них вхопився.
Хлопчик — Джош — стояв біля дому, коли ми приїхали, наче маленький солдатик на чатах, блідий і пильний. Він привітався із Шоном увічливо, більш підозріливо дивлячись на мене. Він тримав у руках складаний ножик, нервово відкриваючи й закриваючи лезо пальцями.
— Чи твоя мама вдома, Джоше? — запитав його Шон, і він кивнув.
— Чому ви хочете знову поговорити з нами? — запитав він, і його голос смикнувся, став різким писком. Він відкашлявся.
— Нам просто потрібно перевірити дещо, — сказав Шон. — Нічого страшного.
— Вона була в ліжку, — оголосив Джош, поглядаючи то на Шона, то на мене. — Тієї ночі. Мама спала. Ми всі спали.
— Якої ночі? — запитала я. — Ти про яку ніч, Джоше?
Він почервонів, утупився у свої руки і став знову смикати ніж. Маленький хлопчик, який ще не навчився брехати.
Луїза відчинила двері за його спиною. Вона подивилася на мене, потім на Шона, і зітхнула, розтираючи пальцями чоло над бровами. Її обличчя було кольору слабкого чаю, і коли вона розвернулася поговорити із сином, я помітила, що її спина згорблена, як у старої. Вона поманила його до себе, щось тихо сказала.
— Але якщо вони хочуть поговорити зі мною теж? — почула я його запитання.
Вона твердо поклала руки йому на плечі.
— Не захочуть, милий, — сказала вона. — Іди собі.
Джош склав ніж і сховав у кишеню джинсів, дивлячись при цьому мені в очі. Я всміхнулася, а він відвернувся, швидко пішов стежкою, озирнувся лише раз, а його мати зачинила двері за нами.
Я пішла за Луїзою і Шоном у велику світлу вітальню, яка переходила в одну з оцих квадратних, сучасних оранжерей, з якими здається, що будинок без попередження переходить у сад. Зовні я бачила дерев’яний курник на лужку і бентамок — красивих чорно-білих і золотистих курей, які порпалися навколо корму.
Луїза жестом запропонувала нам сісти на диван. Вона опустилася у крісло навпроти, повільно, обережно, як людина, що одужує після травми й боїться собі нашкодити.
— Отже, — сказала вона, злегка підіймаючи підборіддя, щоб подивитися на Шона. — Що ви мені скажете?
Шон пояснив, що нові аналізи крові дали ті самі результати, що й перші: у кровоносній системі Кейті не було слідів жодних препаратів.
Луїза слухала, похитуючи головою з очевидною недовірою.
— Але ж ви не знаєте, правда, як довго такий препарат залишається у системі? Або скільки часу потрібно, щоб той ефект, який виявляється, скінчився? Ви не можете відкинути цього, Шоне…
— Ми нічого не відкидаємо, Луїзо, — сказав він спокійно. — Я тільки розказую вам, що ми виявили.
— Звичайно… ну, звичайно, але ж постачати незаконні препарати комусь — дитині — це все одно порушення, правда ж? Я знаю… — Вона вкусила себе за нижню губу, — я знаю, уже запізно карати її, але це має стати відомо, чи не так? Те, що вона зробила?
Шон не відповів. Я прокашлялася і почала говорити, Луїза спопеляла мене очима.
— З того, що ми виявили, місіс Віттекер, щодо часу купівлі таблеток, Нел не могла їх придбати. Хоча використовувалася її кредитна картка, однак…
— Що ви хочете цим сказати? — сердито спитала вона. — Тепер ви хочете сказати, що Кейті вкрала її кредитну картку?
— Ні, — сказала я. — Ми нічого такого не кажемо…
Раптом її обличчя засяяло: вона щось зрозуміла.
— Ліна! — сказала вона, відкинувшись у своєму кріслі, на її обличчі була написана похмура згода. — Це зробила Ліна.
— Ми цього також точно не знаємо, — пояснив Шон. — Хоча ми, звичайно, допитаємо її про це. Власне, вона має прийти у відділок сьогодні після обіду.
Він запитав Луїзу, чи не знайшла вона ще чогось підозрілого серед речей Кейті. Луїза одразу відкинула це запитання.
— Та ось же воно, — сказала вона, нахилившись вперед. — Хіба ви не розумієте? Просто поєднайте таблетки й це місце, і той факт, що Кейті провела так багато часу в Ебботт серед усіх цих фотографій та історій, і…
Вона затихла. Навіть вона, схоже, не була зовсім упевнена в тому, що сказала. Адже навіть якщо вона має рацію, і навіть якщо ці таблетки спричинили депресію у її дочки, ніхто не скасовував того факту, що вона сама цього не помітила.
— Я цього не сказала, звичайно, бо в мене й так було непросте питання. — Луїза стала зводитися на ноги, гадаючи, що наша зустріч скінчилася, і очікуючи, що ми підемо. Я була змушена її зупинити.
— Нам потрібно запитати про ще дещо, — сказала я.
— Про що? — Вона залишилася стояти, схрестивши руки на грудях.
— Нас цікавить, чи будете ви готові здавати ваші відбитки пальців, — сказала я обережно.
Не встигла я це пояснити, як вона перебила мене:
— Для чого? Навіщо?
Шон нервово засовався у кріслі.
— Луїзо, ми побачили, що на пляшечці з таблетками, яку ви дали мені, і на одній із камер Нел Ебботт однакові відбитки, і нам потрібно встановити, чому. Це все.
Луїза сіла.
— Ну, вони, імовірно, належать Нел, — сказала вона. — Хіба ви про це не думали?
— Вони не належать Нел, — відповіла я. — Ми перевірили. І не вашій дочці.
Вона здригнулася.
— Звичайно, це не могла бути Кейті. Що Кейті робила б із камерою?
Вона стиснула губи, потяглася до ланцюжка на шиї, почала смикати синю пташку туди-сюди. Вона важко зітхнула.
— Ну, вони мої, звичайно, — сказала вона. — Вони мої.
Це сталося через три дні після того, як її дочка померла, розповіла вона.
— Я пішла до будинку Нел Ебботт. Я була… ну, я сумніваюся, що ви можете собі уявити мій стан, але можете спробувати. Стукаю щосили у вхідні двері, а вона не виходить. Я не здаюся, я просто лишаюся там, гачу в двері й кричу до неї, і врешті-решт… — сказала вона, прибираючи волосся з її обличчя, — мені відчинила Ліна. Вона плакала, ридала, була майже в істериці. Сцена була ще та, — вона намагалася усміхнутися, їй не вдалося. — Я їй сказала деякі речі — жорстокі речі, як я зараз вважаю, озираючись, але…
— Які речі? — запитала я.
— Я… Я не пам’ятаю подробиць, — самовладання починало її зраджувати, дихання почастішало, вона вчепилася у бильця свого крісла так, що смаглява шкіра на суглобах пальців стала жовтою. — Нел, напевно, почула. Вона вийшла на вулицю і сказала мені, щоб я дала їм спокій. Вона сказала, — Луїза верескливо засміялася, — вона сказала, що співчуває моїй втраті. Вона, бачте, співчуває моїй втраті, але ця втрата ніяк не пов’язана з нею, з її дочкою. Ліна лежала на землі. Пам’ятаю, що вона ревла, як… як тварина. Як поранений звір, — вона зробила паузу, щоб віддихатися, потім продовжила: — Ми з Нел стали сперечатися. Це було досить жорстко, — вона криво посміхнулася Шонові. — Ви здивовані? Ви не чули про це раніше? Я думала, Нел сказала вам про це — чи принаймні Ліна… ну, я не била її, але я кинулася на неї, а вона мене стримала. Я стала вимагати подивитися кадри з її камери. Я хотіла… Я не хотіла бачити це, але я хотіла, щоб у неї цього не було… Я не могла…
Луїза зірвалася.
Дивитися на людину, у муках такого горя — страшна річ; уже саме спостереження здається насильством, втручанням у чуже життя. Але нам доводиться, така в нас робота, потрібно просто навчитися впоратися із цим хоч як-небудь. Шон захищався від цього, схиливши голову й нерухомо завмерши; я спробувала відвернути свою увагу: дивилася на курей, які риються на травичці за вікном. Дивилася на книжкові полиці, ковзала корінцями якісних сучасних романів і книг із воєнної історії; на рамки з фотографіями над каміном. Весільне фото й сім’я з дитиною. Тільки з однією: маленький хлопчик у блакитному. Де фотографії Кейті? Я намагалася уявити собі, як це — зняти обрамлену фотографію своєї дитини з почесного місця й покласти в шухляду. Коли я озирнулася на Шона, то побачила, що він уже підняв голову й похмуро дивиться на мене. Я зрозуміла, у кімнаті чути якесь постукування, і що його видаю я: стукаю ручкою по блокноту. Я робила це несвідомо. Я вся тремтіла.
Після, як мені здалося, дуже довгої паузи, Луїза знову заговорила:
— Я не могла допустити, щоб Нел була останньою, хто бачив мою дитину. Вона сказала, що на камері нічого немає, що камера не працює, а якби й працювала, то вона на скелі, тож вона не могла… не зняла її. — Вона тяжко зітхнула, тремтячи всім тілом, від плечей до колін. — Я не повірила їй. Я не могла ризикувати. А раптом там щось є, на тій камері, і вона його використає? А раптом вона покаже мою дівчинку світові, самотню, перелякану і… — Вона зупинилася й глибоко вдихнула. — Я сказала їй… Ліна, напевно, вам це все розповіла? Я сказала їй, що не заспокоюся, доки не побачу, як вона поплатиться за те, що зробила. І пішла. Я дійшла до кручі й спробувала відкрити камеру, щоб вийняти з неї SD-карту, але не змогла. Я намагався відламати її від штатива, ось, ніготь зірвала. — Вона підняла ліву руку: ніготь вказівного пальця був короткий і пом’ятий. — Я вдарила по ній кілька разів, розбила її каменем. Потім пішла додому.
Джош сидів на хіднику навпроти будинку, коли ми вийшли з дому. Він спостерігав, як ми йдемо до машини, тоді перебіг дорогу швидко, щойно ми від’їхали приблизно на п’ятдесят ярдів — і зник у будинку. Інспектор, перебуваючи у своєму власному світі, здавалося, цього не помітив.
— Вона не заспокоїться, доки не побачить, як Нел поплатиться? — повторила я, коли ми підійшли до машини. — Хіба це не звучить, як загроза?
Шон подивився на мене зі своїм знайомим, порожнім виразом обличчя, оцим діставучим виглядом «не від світу цього». Він нічого не сказав.
— Я маю на увазі, вам не здається дивним, що Ліна жодного слова не казала нам про це? А Джош? Те, що вони всі спали? Це була така очевидна брехня…
Він швидко кивнув.
— Так. Здається. Але я б не надто покладався на слова дітей, які переживають втрату, — тихо сказав він. — Абсолютно неможливо уявити собі, що він собі думає чи відчуває, які в нього уявлення про те, що він повинен говорити. Він знає, що нам відомо: його мати зла на Нел Ебботт, і я думаю, він боїться, що її можуть звинуватити, що її в нього заберуть. Треба думати про те, скільки він уже втратив, — Шон помовчав. — Що стосується Ліни, то якщо вона була в такій істериці, як каже Луїза, то їй, може, навіть важко як слід пригадати той інцидент, вона взагалі мало що з нього пам’ятає, крім того, як їй було зле.
Мені ж здавалося, що опис Луїзи, де Ліна ревла, як поранений звір, погано поєднується із зазвичай стриманою й іноді отруйно-саркастичною дівчиною, з якою ми зіткнулися. Мені було дивно, що її реакція на смерть подруги була настільки екстремальною, нутряною, коли її реакція на смерть матері настільки стримана. Чи можливо, що на Ліну настільки вплинуло горе Луїзи, переконання Луїзи, що Нел винна у смерті Кейті — що Ліна й сама в це повірила? Моєю шкірою побігли мурашки. Це не здається ймовірним, але що, коли, як і Луїза, Ліна звинувачувала свою матір у смерті Кейті? А раптом вона вирішила зробити щось через це?
Ну чому дорослі завжди запитують не про те? Таблетки. Розносилися з тими таблетками тепер. Та ті тупорилі таблетки для схуднення — я вже й забула, що купувала їх, це було так давно. А тепер вони вирішили, що ПІГУЛКИ — ЦЕ ВІДПОВІДЬ НА ВСЕ, і тому я мала піти в поліцейський відділок — із Джулією, яка тепер мій відповідальний дорослий. Сміхота. Вона, я б сказала, найменш придатна з усіх можливих дорослих у цій конкретній ситуації.
Вони повели мене в кімнату в глибині поліцейського відділку, не схожу на ту, що показують по телевізору, то був просто собі офіс. Ми всі сиділи за столом і ця жінка — сержант Морґан — ставила запитання. Здебільшого вона. Шон теж запитував дещо, але переважно вона.
Я сказала правду, що купила таблетки з маминої картки, бо Кейті попросила мене, і ніхто з нас не мав жодного уявлення, що вони для нас шкідливі. Чи принаймні я не знала, а якщо Кейті знала — то вона нічого мені про це не казала.
— Щось ти не дуже переймаєшся, — сказала сержант Морґан, — що вони, можливо, вплинули на негативний стан свідомості Кейті в кінці її життя?
Я мало не прикусила язик.
— Ні, — сказала я їй. — Цим я не переймаюся. Кейті зробила те, що вона зробила, не через якісь там таблетки.
— То чому ж?
Я мала знати, що вона до цього прискіпається, так що говорила й далі.
— Та вона, напевно, так уже багато їх не пила. Трохи, — може, чотири чи п’ять. Порахуйте таблетки, — сказала я Шонові. — Я впевнена, що в замовленні було тридцять п’ять штук. Порахуйте їх.
— Порахуємо, — сказав він. І запитав: — Ти постачала таблетки кому-небудь ще?
Я похитала головою, але він не відступався:
— Це дуже важливо, Ліно.
— Я знаю, — сказала я йому. — Це я єдиний раз купила їх. Зробила послугу подрузі. І все. Чесно.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Добре, — сказав він. — Річ у тім, що мені важко зрозуміти, чому взагалі Кейті захотіла приймати такі таблетки, — він подивився на мене, потім на Джулію, ніби вона могла знати відповідь. — Я б не сказав, що вона страждала на надмірну масу тіла.
— Ну, вона не була худа, — сказала я, і Джулія видала дивний звук, щось середнє між пирханням і сміхом, і коли я подивився на неї, вона глянула на мене з ненавистю.
— Невже люди таке їй казали? — запитала сержант Морґан. — У школі? Щось їй говорили про її вагу?
— Господи! — Як же складно тут було зберегти самовладання. — Ні. Кейті не ображали. Знаєте, що? Вона називала мене шпалою весь час. Вона мала звичку сміятися з мене, бо, розумієте… — Мені стало незручно, бо Шон дивився просто на мене, але все-таки я повинна була закінчити, — тому що в мене немає цицьок. Так що вона, бувало, дражнила мене шпалою, а я іноді у відповідь обзивала її коровою, але ми обидві робили це жартома.
До них не дійшло. Ніколи до них не доходить. А проблема була в тому, що я не могла нормально це пояснити. Іноді я навіть сама не розумію, як це: хоча вона не була струнка, це насправді не турбувало її. Вона ніколи не говорила про це, як усі. У мене й приводу не було, а от Джен, Еллі й Джоанна тільки про це й говорили. То в них низьковуглеводна дієта, то чистка організму, то голодування-хуювання яке-небудь. Але Кейті це не обходило, їй подобалося мати цицьки. Їй подобалося своє тіло, чи принаймні раніше так завжди було. А потім — я чесно не знаю, що це було — якийсь дурний коментар в Інстаграмі чи тупе зауваження якогось з наших неандертальців у школі, і вона раптом стала якось дивно цим перейматися. Отоді вона попросила мене таблетки. Але коли я одержала їх, вона, здається, уже це проїхала — і сказала, що вони все одно не допомагають.
Я думала, що допит скінчено. Я думала, що я виклала свою точку зору, а тут сержант Морґан раптом перескочила на інше, стала питати мене про той день, коли Луїза прийшла до нас щойно після того, як Кейті померла. Я сказала, типу, так, звичайно, я пам’ятаю той день. Це був один із найгірших днів у моєму житті. Мені досі погано від самої згадки про нього.
— Я ніколи нічого подібного не бачила, — сказала я їм, — як те, у якому стані Луїза була того дня.
Вона кивнула, а потім запитала — серйозно так, стурбовано:
— Коли Луїза сказала твоїй матері, що вона не заспокоїться, доки не побачить, коли Нел поплатиться, як ви сприйняли це? Що, як ти думаєш, вона мала на увазі?
Отоді вже я не витримала.
— Та нічого вона, блядь, не мала на увазі — ви що, здуріли?!
— Ліно! — сердито подивися на мене Шон. — Добирай вирази, будь ласка.
— Ну, вибачте, будь ласка, але ради Бога! У Луїзи тоді щойно дочка померла, вона навіть сама не знала, що каже. Вона з глузду з’їхала.
Я вже збиралася йти, але Шон попросив мене залишитися.
— Але я не зобов’язана, так? Мене ж не заарештовано, ні?
— Ні, Ліно, звичайно, ні, — сказав він.
Я стала говорити з ним, бо він розумів.
— Стривайте, Луїза несерйозно це все казала. У неї була істерика. У неї поїхав дах. Ви ж пам’ятаєте, правда? Яка вона тоді була? Я маю на увазі, звичайно, вона всякого наговорила нам, і ми всі, мабуть, ми всі трохи побожеволіли після того, як Кейті померла. Але — заради Бога! — Луїза не завдавала мамі шкоди. Чесно кажучи, я думаю, що коли б вона мала тоді пістолет чи ніж, то вона, мабуть, на маму з цим кинулася б. Але такого не було.
Я хотіла сказати всю правду. Я справді хотіла. Не жінці-детективу, навіть не Джулії, насправді, а Шонові — хотіла. Але не змогла. Це було б зрадою, і після того, що я вже зробила, я не могла зрадити Кейті. Так що я сказала все, що могла:
— Луїза нічого не зробила моїй мамі, окей? Не було такого. Мама зробила свій вибір.
Я встала й зібралася іти, але сержант Морґан ще не скінчила. Вона подивилася на мене з таким дивним виразом обличчя, наче не повірила жодному моєму слову, а потім сказала:
— Знаєш, що мені здається дуже дивним, Ліно? Щось ти не надто цікавишся тим, чому Кейті зробила те, що вона зробила, і тим, чому твоя мати зробила те, що вона зробила. Коли хтось помирає у такий спосіб, у всіх виникає запитання: чому? Чому вони це зробили? Чому вони обірвали власне життя, коли в них є стільки всього, заради чого варто жити? Але от ти не цікавишся. І єдина причина — єдина причина, яка спадає мені на думку, це те, що ти вже знаєш.
Шон узяв мене за руку й вивів із кімнати, перш ніж я встигла щось сказати.
Джулія хотіла підвезти мене додому, але я сказала їй, що хотіла би пройтися. Це не було правдою, але а) я не хотіла сидіти з нею наодинці в машині, і б) я побачила Джоша на велосипеді по другий бік дороги, він катався по колу, і я розуміла, що він чекає на мене.
— Йо, Джоше? — сказала я, коли він проїхав повз. Коли йому було приблизно дев’ять чи десять років, він почав вітатися «Йо!» а не «привіт!», і ми з Кейті ніколи не давали йому забути про це. Зазвичай він сміється на таке вітання, але цього разу не став. Вигляд у нього був переляканий.
— Що сталося, Джоше? Що трапилося?
— Про що вони тебе запитували? — пошепки запитав він.
— Нічого, не хвилюйся. Вони знайшли якісь таблетки, які пила Кейті, і думають, що вони — таблетки, я маю на увазі — могли якось бути пов’язані з тим… з тим, що сталося. Це не так, звичайно. Не хвилюйся. — Я його трохи пригорнула, а він відсторонився — він ніколи так не робить. Зазвичай він, навпаки, радів будь-якому приводу пообійматися зі мною чи потримати мене за руку.
— А про мою маму питали?
— Ні. Ну тобто, взагалі, так. Трохи. А що таке?
— Я не знаю, — сказав він, але не дивився на мене.
— Що таке, Джоше?
— Я думаю, ми повинні розповісти, — сказав він.
Я відчула перші краплі теплого дощу на руках і подивилася на небо. Було страшенно темно, насувалася гроза.
— Ні, Джоше, — сказала я. — Ні. Не будемо розповідати.
— Ліно, ми повинні.
— Ні! — сказала я знову, і схопила його за руку сильніше, ніж хотіла, і він вискнув, як цуценя, якому наступили на хвіст.
— Ми обіцяли. Ти обіцяв.
Він похитав головою, і тому я впилася нігтями в його руку.
Він закричав:
— Але яка з цього користь тепер?!
Я відпустила його руку й поклала руки йому на плечі. Я змусила його дивитися мені в очі. — Обіцянка є обіцянка, Джоше. Я серйозно. Не кажи нікому.
Він мав рацію, на свій лад, тепер із цього не було жодної користі. Яка там користь… Але все-таки я не могла зрадити її. І якби вони знали про Кейті, вони б стали питати, що сталося потім, а я не хочу, щоб хто-небудь знав про те, що ми зробили — ми з мамою. І що ми зробили, і чого не зробили…
Я не хотіла залишати Джоша отак, і зовсім не хотіла йти додому, тому я лагідно пригорнула його, а потім взяла за руку.
— Ходімо, — сказала я йому. — Ходім зі мною. Я знаю, що ми можемо зробити, щоб нам стало краще.
Він почервонів, а я засміялася.
— Та не це, як тобі не соромно!
Він тоді теж засміявся і витер сльози з обличчя.
Ми мовчки йшли в південну частину міста, Джош вів велосипед за кермо поряд зі мною. Навколо нікого не було, дощ лив дедалі сильніше, і я відчувала, як Джош крадькома позирає на мене, тому що футболка в мене тепер стала повністю прозора, а ліфчиків я не ношу. Я схрестила руки на грудях, і він знову почервонів. Я усміхнулася, але нічого не сказала. Насправді ми взагалі нічого не говорили, доки дісталися вулиці, де живе Марк, і тоді Джош запитав:
— Що ми тут робимо?
Я тільки всміхнулася.
Коли ми опинилися біля дверей Марка, він знову запитав:
— Ліно, що ми робимо тут? — Вигляд у нього знову став переляканий, але й зацікавлений теж, і я відчувала, як у мені закипає адреналін, до запаморочення, до нудоти.
— Ось що! — сказала я.
Я взяла камінь з-під огорожі й жбурнула його щосили у велике вікно на фасаді будинку, і камінь так і пролетів туди, пробив невелику дірку.
— Ліно! — заволав Джош, із тривогою дивлячись навколо, чи ніхто не бачить. Нікого не було. Я усміхнулася і взяла ще один камінь — і знову запустила, цього разу камінь розфігачив усе вікно: від шибки тільки скалки залишилися.
— Давай! — сказала я йому й дала йому камінь, і разом ми так обійшли весь будинок. Від ненависті ми були наче під кайфом — сміялися і кричали, обзиваючи цього гівнюка на всі заставки.
Ідучи до річки, вона раз у раз зупинялася підняти камінь або шматок цегли, складаючи все в рюкзак. Було холодно, але ще не розвиднілося, хоча, якби вона озирнулася у бік моря, вона побачила б: над обрієм починало сіріти. Вона жодного разу не озирнулася.
Вона йшла спочатку швидко, додолу схилом у бік центру містечка, віддаляючись від дому. Вона не могла піти прямо до річки, вона хотіла востаннє пройти через ті місця, де виросла, повз початкову школу (але не наважувалася глянути на неї — а раптом спогади про дитинство зупинять її), повз сільську крамничку, ще зачинену на ніч, повз лужок, де її батько вчив її грати в крикет, але так і не навчив. Пройшла повз будинки своїх друзів.
Був ще один особливий будинок на Сьюард-роуд, до якого вона думала теж підійти, але не могла наважитися, так що натомість вона пішла іншою дорогою, і її хода сповільнювалася, бо ноша поважчала, коли дорога пішла вгору до старого міста, до вузьких вуличок між кам’яними будинками, прикрашеними кучерявими трояндами.
Вона продовжила свій шлях на північ повз церкву до різкого повороту праворуч. Перейшла річку, зупинившись на мить на горбатому містку. Подивилася вниз, у воду, жирну і гладку, яка швидко бігла по камінню. Вона бачила, або, можливо, тільки уявляла темний обрис старого млина, що його важке, прогниле колесо стояло й не оберталося ось уже півстоліття. Вона подумала про дівчинку, яка спить там, у тому млині, і поклала руки, посинілі від холоду, на поруччя мосту, щоб не тремтіли.
Вона спустилася крутими кам’яними східцями від дороги на берегову стежку. Нею вона могла б дійти до самої Шотландії, якби забажала. Вона колись так робила, півтора року тому, улітку. Ушістьох, із наметами й спальними мішками, вони дійшли туди за три дні. Ставали табором над водою на ніч, пили заборонене вино при місяці, розповідали історії про річку, про Ліббі, Енн та всіх інших. Вона навіть уявити не могла, що колись сама піде туди ж, куди й вони, що їхні долі переплетуться.
За півмилі від мосту до Затону Утоплениць вона пішла ще повільніше, із важким наплічником, який боляче впирався у спину. Трохи поплакала. Щосили постаралася втриматися від думки про свою матір, і це було найгірше, найважче.
Коли вона проходила під буками на березі річки, було так темно, що вона ледве бачила власні ноги, і в тому була певна розрада. Вона подумала, чи не присісти, знявши рюкзак, не відпочити, але розуміла, що цього робити не можна, бо якщо вона так зробить, почне сходити сонце, і вже буде пізно, і нічого не зміниться, тож вона буде змушена зробити те саме іншого дня: устати до світанку й вийти зі сплячого дому.
Нога за ногою. Нога за ногою — доки скінчилися дерева, нога за ногою — зі стежки, трохи спіткнулася, униз до берега, а потім нога за ногою — у воду.
Ти все вигадувала. Переписувала історію, переказувала на свій лад, придумувала власну версії істини.
(Гординя, Нел. Суча гординя.)
Ти не знаєш, що сталося з Ліббі Сітон, ти, звичайно, не знаєш, що робилося у голові Кейті, коли вона померла. Почитаєш — і це одразу видно:
Уночі, у переддень літнього сонцестояння, Кейті Віттекер пішла на Затон Утоплениць. Її сліди знайшли на березі біля південної частини затону. Вона була одягнена в зелену бавовняну сукню, мала на шиї простий ланцюжок із синьою пташкою, на якій було написано «з любов’ю». На спині в неї був малий рюкзак, повний цегли й каміння. Аналізи, проведені після її смерті, показали, що вона напередодні не вживала ні алкоголю, ні наркотиків.
У Кейті не було ні психічних захворювань, ні випадків самоушкодження. Вона була хорошою ученицею, красивою і популярною. Поліція не виявила жодних ознак поганого ставлення до неї у школі — ні в житті, ні в соціальних мережах.
Кейті походила з хорошого дому, із хорошої родини. Кейті любили.
Я сиділа по-турецьки на підлозі в кабінеті, гортаючи твої папери в надвечірніх сутінках, шукаючи відповіді. Шукаючи чогось. Серед записів, безладних, перевернутих, у ледь помітних каляках на берегах, де слова підкреслені червоним чи викреслені чорним — були й фотографії. У дешевій жовтуватій папці я знайшла знімок на дешевому фотопапері: Кейті з Ліною, двоє маленьких дівчаток усміхаються в камеру: вони не напружені, не позують, нагадуючи про якусь далеку, чисту еру до появи соцмереж. Квіти й дарунки на березі затону, плюшеві ведмедики, усілякі дрібнички. Сліди на піску на краю затону. Чи не її самої? Чи не справжні сліди Кейті? Ні, то, напевно, твоя версія, реконструкція. Ти пішла її слідами, чи не так? Ти пішла туди, куди й вона, не втрималася перевірити, як це.
У тебе завжди було таке. У дитинстві тебе зачаровувала сама ця дія, її кістки, нутро. Ти питала: а це боляче? А це довго? Що відчуваєш, коли падаєш і вдаряєшся у воду з висоти? Чи відчуваєш, як у тебе все ламається? Ти менше думала, здається мені, про все інше: що приводить когось на ту скелю, чи на краю затону, що веде туди. У глибині папки лежав конверт, на якому зазначено твоє ім’я. Усередині була записка на папері з зошита, написана тремтячою рукою:
Я говорила цілком серйозно, коли казала те, що сказала, побачивши тебе вчора. Я не хочу, щоб трагедія моєї дочки стала частиною твого моторошного «проекту». Річ не просто в тому, що мені огидно, що ти на цьому наживатимешся. Я сказала тобі, і повторюю знову й знову: те, що ти робиш, — це ГЛИБОКА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, і смерть Кейті — доказ того. Якщо ти маєш бодай грам співчуття, то зупиниш те, що робиш зараз, і погодишся: те, що ти пишеш, друкуєш, говориш і робиш — має наслідки. Я не очікую, що ти мене послухаєш — ти не демонструвала жодних ознак розуміння і раніше. Але якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, я не сумніваюся, що колись хтось змусить тебе прислухатися до моїх слів.
Послання не підписане, але було очевидно, що його написала матір Кейті. Вона попередила тебе — і то не раз. У поліцейському відділку я слухала, як детектив запитав Ліну про те, що було після смерті Кейті, про те, як вона погрожувала тобі й сказала, що змусить тебе поплатитися. Чи це ти хотіла мені сказати? Ти боялася її? Ти думала, що вона прийде до тебе?
Думка про цю жінку з дикими очима, що збожеволіла від горя, яка полює на тебе — це було жахливо, мені стало страшно. Я більше не хотіла бути тут, серед твоїх речей. Я звелася на ноги, і при цьому будинок, здавалося, теж поворухнувся, гойднувся, як човен. Я відчула, як річка штовхає колесо, намагаючись його повернути, як вода просочується у тріщини, розширені водоростями — співучасницями цієї справи.
Я сперлася рукою на шафу з картотекою і пішла вгору сходами до вітальні, і тиша задзижчала в моїх вухах. Я постояла трохи, доки очі адаптувалися до яскравішого світла, і на мить я була певна, що побачила когось отам, на вікні, де подушки, там, де колись сиділа я. Лише на мить — а потім видиво зникло, але серце колотилося у мої ребра, а волосся на голові заворушилося. Хтось тут є, чи щойно був. Чи скоро буде.
Дихала я швидко, неглибоко, майже бігом домчала до дверей, які були замкнені на засув, як я їх і лишила. Але в кухні стояв дивний запах — якийсь новий, солодкий, як парфуми — а кухонне вікно було повністю відчинене. Я не пам’ятаю, чи відчиняла його.
Я підійшла до холодильника й зробила те, чого майже ніколи не роблю — налила собі. Налила холодної в’язкої горілки. Налила — і швидко випила; мені обпекло все від горла до шлунка. Потім я налила собі ще.
У мене запаморочилося у голові, і я схопилася за стіл. Я була насторожі: стереглася, напевно, Ліни. Вона знову зникла, відмовившись, щоб я її підвезла додому. У чомусь я була й рада тому — мені не хотілося бути з нею в одному просторі. Я казала собі, що це через те, що сердилася на неї — за те, що вона дала таблетки для схуднення іншій дівчинці, яка дражнила її, — але насправді я боялася того, що сказала детектив. Ліна не цікавиться, отже Ліна вже знає. У мене перед очима стояло її обличчя з фото вгорі — з гострими зубами і хижою посмішкою. Що ж знає Ліна?
Я повернулася у кабінет і знову сіла на підлогу, зібрала записи, які витягла, і почала розкладати їх, намагаючись дати якийсь лад. Намагалася розібратись у твоїй розповіді. Коли я знову знайшла фото Кейті з Ліною, то зупинилася. Під самим підборіддям Ліни було розмазане чорнило. Я перевернула фотографію. З того боку було написано одне речення твоєю рукою. Я прочитала його вголос: Іноді небажані жінки самі себе позбувалися.
У кімнаті стало темно. Я підняла голову — і крик застряг у моєму горлі. Я не чула її, не чула її ні біля дверей, ні у вітальні, вона виникла там раптово, просто у дверях, затуливши світло, на те місце, де я сиділа, падала тінь — профіль Нел. Тоді тінь зробила крок, і я побачила Ліну, із брудом на обличчі, брудними руками, сплутаним, диким волоссям.
— З ким ви розмовляєте? — спитала вона. Вона підстрибувала з однієї ноги на другу, і вигляд мала збуджений, маніакальний.
— Я не розмовляю, я…
— Ні, ви розмовляли, — захихотіла вона. — Я чула. З ким… — і тут вона замовкла, і її усмішка зникла, щойно вона помітила фото.
— Що ви робите з цим?
— Я просто читала… Я хотіла…
Я не встигла й слова мовити, як вона вже підскочила, опинилася просто наді мною — і я зіщулилася. Вона кинулася до мене й вихопила фотографію з моїх рук.
— Що ви робите з цим?
Вона тремтіла, її зуби стискалися, обличчя червоніло від гніву. Я підвелася.
— Яке вам до цього діло!
Вона відвернулася від мене, поклала фотографію Кейті на стіл і розгладила її долонею.
— Яке ви маєте право це робити? — запитала вона, повертаючись до мене обличчям, голос її тремтів. — Як ви можете ритися в її речах, чіпати їх? Хто вам дозволяв?!
Вона зробила крок до мене, копнувши ногою чарку з горілкою на підлозі — та підскочила й розбилася об стіну. Ліна впала на коліна й почала збирати папери, які я перебирала.
— Ви не повинні торкатися цього! — Вона майже плювалася від люті. — Це вас геть не стосується!
— Ліно, — сказала я. — Не треба!
Вона різко смикнулася, важко видихнула від болю: стала рукою на шматок скла, потекла кров. Вона схопила жмут паперів і притисла до грудей.
— Іди сюди, — просила я її, намагаючись забрати папери. — У тебе кров.
— Відійдіть від мене!
Вона складала папери на стіл. Я не могла відвести очей від великої плями крові на верхньому аркуші й слів, надрукованих під нею: Пролог — жирним шрифтом, і нижче: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.
До горла мені підкотився істеричний сміх; я вибухнула ним так голосно, що Ліна здригнулася. Вона була здивована. Я сміялася дедалі сильніше, дивлячись на лютий вираз її красивого обличчя, на кров, що капала з її пальців на підлогу.
Я сміялася, аж доки з очей потекли сльози і розмили все, наче я занурилася під воду.
Роббі залишив мене на вікні. Я допила горілку. Я ще ніколи не була п’яна і не розуміла, як швидко настає оце падіння — від захвату до відчаю, згори вниз. Надія, здавалося, раптово зникла, світ спохмурнів. Я не могла ясно мислити, але відчувала, що мій хід думки має сенс. Річка — це вихід. Треба йти до річки.
Уявлення не маю, чого я хотіла, коли я попленталася від стежки, понад берегом, понад течією. Я ішла наосліп; ніч здавалася чорнішою, ніж будь-коли, безмісячною, мовчазною. Навіть річка була тиха, гладенька, ковзка, як рептилія, вона повзла поряд зі мною. Я не боялася. Що я відчувала? Приниження, сором. Провину. Я дивилася на нього, я спостерігала за ним, спостерігала за ним із тобою, і він побачив мене.
Від Млина до затону милі, мабуть, зо дві, тож я дійшла не одразу. Я й за кращих часів не відзначалася прудкістю, а в темряві, у такому стані, я була ще повільніша. Так що, мабуть, ти не йшла просто за мною. Але врешті-решт ти прийшла.
Я вже була у воді. Пам’ятаю холод навколо кісточок, потім навколо колін, потім тихе занурення у темряву. Холод зник, усе моє тіло тепер горіло до самої шиї, виходу не було, і ніхто мене не бачив. Я була схована, я зникала, не займаючи занадто багато місця, не займаючи жодного місця взагалі.
Жар гудів у моєму тілі, він розвіявся і холод повернувся, але не на шкірі, а всередині, у кістках — холод, важкий, як свинець. Я втомилася, до берега, здавалося, було дуже далеко, і я не була певна, що зможу дістатися назад. Я рухалася, била ногами, але не діставала до дна, тож я подумала, що, може, просто трохи мене понесе вода, безтурботну, невидиму.
І мене несло. Вода накривала моє лице, щось пробігало по мені, м’яке, як жіноче волосся. Мені стисло груди, я вдихнула, ковтаючи воду. Десь далеко я почула жіночий крик. Ліббі, казала ти, її можна іноді почути вночі, як вона благає… Я щосили боролася, але щось стискало мені ребра; я відчула її руку на моєму волоссі, раптово й різко, і вона потягла мене на глибину. Тільки відьми випливають.
І то була не Ліббі, звичайно, це була ти, ти мене гукала. І ти хапала мене за волосся, тягла вниз. Я пручалася. Ти тягла мене в воду чи з води? Ти вчепилася у мій одяг, у мою шкіру, подряпавши мені шию і руки — на додачу до тих подряпин, які Роббі залишив у мене на ногах.
Зрештою ми опинилися на березі, я стояла на колінах, задихалася, і ти — наді мною, ти кричиш.
— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!
Ти впала на коліна й пригорнула мене, і тут відчула запах алкоголю від мене і знову почала кричати:
— Тобі тринадцять, Джуліє! Тобі не можна пити, не можна… Що ж ти робиш?! — Твої кістляві пальці вп’ялися у мої руки, ти мене різко потрусила. — Чому ти це зробила? Нащо? На зло мені, чи що? Щоб мама з татом сердилися на мене? Господи, Джуліє, та що ж я тобі зробила?
Ти відвела мене додому, потягла мене нагору, набрала ванну. Я пручалася, але ти мене силоміць роздягла й засунула в гарячу воду. Незважаючи на спеку, мене всю тіпало. Я не лягала. Я сиділа, зіщулившись, і мій живіт згорнувся у тугий і незручний рулон, а ти набирала гарячу воду руками й поливала мене.
— Господи, Джуліє. Ти ж маленька дівчинка. Тобі не можна було… Не треба було…
У тебе, схоже, не було слів. Ти витерла мені обличчя рушником. Усміхнулася. Ти намагалася бути доброю.
— Усе гаразд. Усе нормально, Джуліє. Усе добре. Вибач, що я накричала на тебе. І — вибач, що він тебе образив. Але ж чого ти чекала, Джуліє? От чесно, чого ти очікувала?
Я дозволяю тобі купати мене, твої руки набагато лагідніші, ніж тоді на затоні. Цікаво, як ти можеш так спокійно сприймати це зараз, я думала, ти будеш злішою. Не тільки на мене, а й узагалі щодо мене. Я, мабуть, перебільшую, чи, може, ти просто не хочеш думати про це.
Ти взяла з мене обіцянку, що я нічого не розповім батькам про те, що сталося.
— Пообіцяй мені, Джуліє. Ти не скажеш їм, ти нікому не розповіси про це. Добре? Ніколи. Нам не можна говорити про це, добре? Тому що… Тому що тоді в нас усіх будуть неприємності. Добре? Тільки не кажи про це. Якщо ми не будемо говорити про це, то воно ніби й не сталося. Нічого не сталося, добре? Нічого не сталося. Пообіцяй мені. Обіцяй мені, Джуліє, що ти ніколи не розповідатимеш про це.
Я дотримала своєї обіцянки. А ти — ні.
Дорогою до супермаркету Гелен проїхала повз Джоша Віттекера на велосипеді. Він був весь мокрий і в брудному одязі; вона пригальмувала і відчинила вікно.
— У тебе все гаразд? — гукнула вона, і він махнув рукою і вишкірився на неї — невдала спроба всміхнутися, вирішила вона. Вона їхала повільно, спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду. Він їхав повільно, повертаючи кермо так і сяк, раз у раз озирався через плече, зводячись на педалях.
Він завжди був дивакуватим малюком, і недавня трагедія посилила це. Патрік разів зо два брав його на риболовлю кілька разів після того, як Кейті загинула — роблячи приємність Луїзі з Алеком, щоб у них був час на себе. Вони сиділи на річці кілька годин, і Патрік казав, що весь той час малий відмовчувався.
— Їм необхідно забрати його звідси, — сказав їй Патрік. — Вони повинні виїхати.
— Але ж ви не поїхали, — тихо відповіла вона, і він кивнув.
— Це інша річ, — сказав він. — Я мусив залишитися. У мене були справи.
Після того, як він пішов у відставку, він залишався заради них — заради неї і Шона. Навіть уже не заради них, а просто поруч з ними, тому що в нього тільки й було, що вони, будинок, річка. Але час минав. Ніхто не казав нічого, тому що такою вже вони були сім’єю, але Патрікові не було добре.
Гелен чула, як він усе кашляє вночі, вона бачила вранці, як йому боляче рухатися. Найгірше було те, що вона знала: це не тільки фізичне. У нього все життя була така ясна голова, а тепер він став забудькуватим, іноді геть усе плутав. Міг узяти її машину й забути, де він залишив її, або ж повернути її повною якогось мотлоху, як оце днями. Сміття, яке він прибрав? Дрібнички, які він підібрав? Трофеї? Вона не питала, чи й не хотіла знати. Вона боялася за нього.
Вона боялася і за себе теж, якщо вже бути абсолютно чесною. Вона останнім часом була геть розгублена, розосереджена, поводилася нерозумно. Іноді їй здавалося, що божеволіє. Втрачає контроль над ситуацією.
Вона сама не була на себе схожа. Гелен зазвичай була практична, раціональна, рішуча. Вона ретельно продумувала різні варіанти, потім діяла. Людина лівої півкулі, як казав про неї свекор. Але останнім часом вона була сама не своя. Події останнього року вибили її з сідла, збили з курсу. Тепер вона вже ставила під сумнів те у своєму житті, що раніше вважала беззаперечним: свій шлюб, своє сімейне життя, навіть свій професіоналізм.
Це почалося з Шона. Спочатку вона мала підозри, а потім — через Патріка — вони отримали жахливе підтвердження. Восени минулого року вона виявила, що її чоловік — її твердий, стійкий, стриманий і моральний чоловік — не зовсім такий, яким вона його вважала. Вона геть розгубилася. Її раціональність і рішучість зрадили її. Що ж їй робити? Піти? Відмовитися від її будинку й своїх обов’язків? Чи поставити ультиматум? Плакати, вмовляти? Чи має вона його покарати? І якщо так, то як? Прорізати дірки в його улюблених сорочках, поламати йому вудки, спалити його книжки у дворі?
Усе це здавалося непрактичним, авантюрою чи просто безглуздям, тому вона звернулася до Патріка за порадою. Він переконав її залишитися. Він запевнив її, що Шон усе відчув і зрозумів, що він глибоко пошкодував про свою зраду і що він постарається заслужити її пробачення. «А поки що, — сказав він, — він зрозуміє — ми обидва зрозуміємо — може, ти житимеш у вільній кімнаті тут? Тобі це буде добре: ти матимеш якийсь час для себе. А я впевнений, що це піде на користь йому: він трохи відчує, що саме він може втратити». Майже рік по тому вона все ще спала більшість ночей у будинку свекра.
Помилка Шона, як стало відомо, була тільки початком. Після того, як вона переїхала в будинок Патріка, Гелен виявила, що страждає на жахливе безсоння: виснажливе, тривожне, пекельне. Як вона виявила, у свекра було те саме. Він не міг заснути — так він жив уже багато років, за його словами. Отже, вони були разом у безсонні. Вони ночували разом — читали, розгадували кросворди, сиділи в тиші.
Іноді, коли Патрік випивав чарочку віскі, то любив поговорити. Про своє життя як детектива, про те, як у місті було раніше. Іноді він казав їй таке, від чого їй було ніяково. Історії з річки, старі чутки, огидні байки, що їх уже давно поховали, а тут відкопали — і вони ожили, і їх як істину поширює Нел Ебботт. Розповіді про свою сім’ю, образливі речі. Брехня, наклепницькі вигадки. Звичайно, Патрік сказав, що до наклепу не дійде, і до суду теж.
— Її брехня ніколи не побачить світ. Я подбаю про це, — сказав він їй.
Тільки це не було проблемою. Проблемою, казав Патрік, була та шкода, якої вона вже завдала — Шонові, його сім’ї.
— Ти дійсно вважаєш, що він би поводився так, як зараз, коли б не вона, яка забивала йому голову цими історіями, котрі змушують його сумніватися, хто він і звідки? Він змінився, правда, люба? І це все вона!
Гелен хвилювало те, що Патрік мав рацію, і що все ніколи не стане, як раніше, але він запевняв її, що стане. І він подбає про це теж. Патрік тиснув її руку, дякував за те, що слухала, цілував її в чоло й казав:
— Ти така хороша дівчинка.
Усе стало краще на деякий час. А потім стало гірше. Бо коли Гелен виявила, що може спати більше ніж дві години за ніч, коли вона ловила себе на тому, що всміхається до чоловіка, як і колись, коли вона відчула, що сім’я повертається до своєї давньої, зручної рівноваги — загинула Кейті Віттекер.
Кейті Віттекер, зірка школи, старанна й чемна учениця, безпроблемна дитина — це був шок, геть незрозумілий. І її провина. Вона не втримала Кейті Віттекер. Усі вони: її батьки, її учителі, уся громада. Вони не помітили, що щасливій Кейті потрібна допомога, що вона зовсім і не була щасливою. У той час як Гелен боролася зі своїми внутрішніми проблемами, страждала від безсоння і мучилася невпевненістю, вона не впоралася зі своєю відповідальністю.
Коли Гелен приїхала до супермаркету, дощ припинився. Сяяло сонце, над асфальтом здіймалася пара, а з нею запах землі. Гелен стала ритися у сумочці, шукаючи список: вона мала купити шматок яловичини на вечерю, овочі, боби. У господарстві була потрібна оливкова олії, кава і капсули для пральної машини.
Стоячи біля полиць із консервами, шукаючи такі нарізані помідори, які їй здавалися найароматнішими, вона помітила, як до неї йде жінка — і з жахом зрозуміла, що це Луїза. Луїза з порожніми очима поволі штовхала величезний, майже порожній, візок із покупками й ішла до неї. Гелен запанікувала і втекла, залишивши власний візок, вибігла до автостоянки й ховалася там у машині, доки не побачила, як повз неї виїхала на дорогу Луїза.
Вона почувалася по-дурному, їй було соромно — вона знала, що це не в її дусі. Рік тому вона б не поводилася так ганебно. Вона поговорила б із Луїзою, потиснула їй руку й спитала, як справи в її чоловіка і сина. Вона поводилася б гідно.
Гелен була сама не своя. Як іще вона могла би пояснити те, про що вона думала останнім часом, те, що робила? Усе це почуття провини, цей сумнів роз’їдали її. Це змінювало її, вивертало. Вона вже не така, як була. Вона немов вислизала, викручувалася, як змія, що міняє шкіру, і їй не подобалася вразливість тієї нової шкіри, її запах. Це змушувало її почуватися вразливою, боятися.
Кілька днів після того, як померла моя мати, я не говорив. Жодного слова. Принаймні так розповідає мій батько. Я не пам’ятаю про той час, хоча я пам’ятаю, як тато силоміць вивів мене з мовчання — тримаючи ліву руку над вогнем, доки я закричав. Це було жорстоко, але допомогло. Після того він дозволив мені зберегти ту запальничку. (Я багато років носив її всюди з собою. Нещодавно загубив її, не пам’ятаю, де.)
Печаль, шок — це впливає на людей дуже дивно. Я бачив, як люди реагують на погані новини зі сміхом, з удаваною байдужістю, гнівом, страхом. Поцілунок Джулс у машині після похорону був не від тілесного бажання: ішлося про горе, про охоту відчувати щось — що-небудь — окрім печалі. Моє оніміння в дитинстві, імовірно, стало наслідком шоку, травми. Втрата сестри — це не те саме, що втрата одного з батьків, але я розумію, що Джош Віттекер був близький до своєї сестри, тож мені зовсім не хотілося б занадто оцінювати його, занадто вдивлятися в те, що він говорить і робить, у те, як він поводиться.
Ерін подзвонила мені й повідомила: сталося правопорушення у будинку на південно-східній околиці міста — сусідка зателефонувала, сказавши, що приїхала додому й побачила розбиті вікна в будинку поряд і хлопчика на велосипеді, який їхав геть. Будинок належав одному з учителів місцевої школи, а хлопчик був чорнявий, у жовтій футболці й на червоному велосипеді. Я майже не сумнівався, що це Джош.
Знайти його було легко. Він сидів на поруччі мосту, прихиливши до нього велосипед, його одяг промок, а ноги були в патьоках бруду. Він не тікав, коли побачив мене. Він навіть, здавалося, відчув полегшення, коли зустрів мене, поводився ввічливо, як ніколи.
— Доброго дня, містере Таунсенде.
Я запитав його, чи все з ним добре.
— Ти застудишся, — сказав я, вказуючи на його мокрий одяг, і він злегка всміхнувся.
— Зі мною усе гаразд, — сказав він.
— Джоше, — промовив я, — ти часом не їздив на велосипеді на Сьюард-роуд сьогодні вдень?
Він кивнув.
— А не проїжджав часом повз будинок містера Гендерсона?
Він закусив нижню губу, м’які карі очі стали великі, як тарільчики.
— Не кажіть моїй мамі, містере Таунсенде. Будь ласка, не кажіть мамі. Їй і так досить усього.
У мене клубок став у горлі, і я проковтнув сльози. Він такий маленький хлопчик, такий вразливий на вигляд. Я схилився до нього.
— Джоше! Що ж ти там робив? Чи був ще хто-небудь з тобою? Може, якісь старші хлопці? — з надією запитав я.
Він похитав головою, але не дивився на мене.
— Там був тільки я.
— Справді? Ти певний?
Він відвів очі.
— Адже я бачив, як ти розмовляв з Ліною, коли вона вийшла з відділка, перед тим. Це до неї не стосується, чи не так?
— Ні! — крикнув він, і голос його зірвався на болісний, нещасний вереск. — Ні. Це був я. Тільки я. Я кинув камінь в його вікно. У вікно цього… покидька.
Того «покидька» він вимовив обережно, немов пробуючи слово вперше.
— Але навіщо, з чого б то було це робити?
Він зустрівся зі мною очима, його нижня губа тремтіла.
— Бо він заслужив, — сказав він. — Тому що я ненавиджу його.
Він розплакався.
— Ну ж бо, — сказав я, беручи його велосипед, — я відвезу тебе додому.
Але він учепився за кермо.
— Ні, — ридав він, — не треба! Я не хочу, щоб мама почула про це. Або тато. Їм не можна чути цього, їм не можна.
— Джоше, — я присів знову біля нього, поклавши свою руку на сідло його велосипеда, — нічого страшного. Це не так уже й погано. Ми розберемося. Чесно. Це — не кінець світу.
Від цього він зовсім завив.
— Ви не розумієте. Мама ніколи не пробачить мені…
— Та пробачить, звичайно! — Я стримав сміх. — Ну посердиться трохи, не сумніваюся, але ти нічого жахливого не зробив, не зробив нікому боляче…
Плечі в нього трусилися.
— Містере Таунсенде, ви не розумієте. Ви не розумієте, що я зробив!
Зрештою я взяв його у відділок. Я не міг придумати, що ще зробити, він би не дав мені відвезти його додому, а я не міг залишити його край дороги в такому стані. Я посадив його в кабінеті, в глибині, і заварив йому чаю, потім послав Каллі за печивом.
— Ви не можете говорити з ним, сер, — стривожено сказала Каллі. — Без супроводу дорослих не можна!
— Це не допит, — відповів я роздратовано. — Він злякався, і він ще не хоче йти додому.
Від цих слів на мене накотили спогади: «Він злякався, і він не хоче йти додому…» Я був молодший за Джоша, мені було всього шість років, і поліціянтка тримала мене за руку. Я так і не знаю, які з моїх спогадів реальні — я чув так багато історій про той час, з багатьох різних джерел, що важко відрізнити пам’ять від міфу. Але в цьому спогаді я тремтів від страху, і біля мене була поліціянтка, міцна й спокійна, вона пригортала мене до себе, немов захищаючи, а чоловіки говорили над моєю головою. «Він злякався, і він не хоче йти додому», — сказала вона. «Ви зможете взяти його до себе, Джинні? — запитав мій батько. — Зможете?» Точно. Джинні. Констебль Сейдж.
Дзвінок мого телефона повернув мене до тями.
— Сер!
Це була Ерін.
— Сусід з іншого боку побачив дівчинку, що біжить у протилежному напрямку. Підліток, довге волосся, джинсові шорти й біла футболка.
— Ліна. Звичайно.
— Дуже схоже. Ви хочете, щоб я пішла й забрала її?
— Поки що залиште її, — сказав я. — З неї уже досить усього. Вдалося вийти на власника — Гендерсона?
— Поки що ні. Я телефонувала, але одразу виводить на голосове повідомлення. Коли я говорила з ним раніше, він казав щось про наречену, але в мене немає її номера. Може, вони вже в літаку.
Я приніс Джошеві чашку чаю.
— Ось дивися, — сказав я йому, — нам треба зв’язатися з твоїми батьками. Мені просто потрібно дати їм знати, що ти тут, що в тебе все гаразд, добре? Я не маю казати їм жодних подробиць, принаймні зараз не буду, я просто скажу їм, що ти був засмучений, а я привів тебе сюди поговорити. Це тобі підходить?
Він кивнув.
— І тоді ти зможеш сказати мені, що тебе так засмутило, і ми звідти й почнемо.
Він знову кивнув.
— Але в якийсь момент ти все-таки поясниш мені цю історію з будинком.
Джош попивав чай, іноді гикаючи; він ще не зовсім оговтався від того сплеску емоцій. Він міцно тримав кухоль двома руками й ворушив губами, намагаючись дібрати слова. Зрештою він подивився на мене.
— Хай що я зроблю, — сказав він, — усе одно комусь від того буде погано, — потім він похитав головою. — Ні, насправді це не так. Якщо я зроблю правильно, погано буде всім, а якщо зроблю неправильно — то ні. Так же не повинно бути, правда?
— Ні, — сказав я, — не повинно. Тільки-от я не впевнений, що ти маєш рацію щодо цього. Я не можу навіть уявити собі ситуацію, в якій, якщо вчинити правильно, — усім буде погано. Одному-двом людям — це можливо, але, звичайно, якщо вчинок правильний, то дехто з нас уважатиме його правильним — і буде тобі вдячний?
Він знову закусив губу.
— Проблема, — сказав він, і його голос знову тремтів, — у тому, що шкоди вже завдано. Я спізнився. Уже пізно робити правильні вчинки…
Він знову заплакав, але не так, як раніше. Він не скімлив, не панікував: зараз він плакав, як людина, яка втратила все, втратила будь-яку надію. Він був у відчаї, і я не міг цього стерпіти.
— Джоше, я повинен покликати твоїх батьків сюди, я повинен… — сказав я, але він учепився в мою руку.
— Ну, будь ласка, містере Таунсенде! Будь ласка!
— Я хочу тобі допомогти, Джоше. Справді. Скажи, будь ласка, що тебе так тяжко засмучує. (Я згадав, як сиджу в теплій кухні, не вдома, їм тост із сиром. Джинні була там, вона сіла поруч. «Розкажеш мені, що сталося, зайчику? Будь ласка, скажи мені». Я не сказав нічого. Ані слова. Жодного слова.)
Але Джош, навпаки, був готовий говорити. Він витер очі й висякався. Кашлянув і випростався у своєму кріслі.
— Ідеться про містера Гендерсона, — сказав він. — Про містера Гендерсона та Кейті.
Усе почалося з приколу. Ця історія з містером Гендерсоном. Із гри. Ми вже цей номер проводили — із містером Фраєром, учителем біології, і з містером Макінтошем, тренером із плавання. Мета гри була — змусити його почервоніти. Ми пробували по черзі. Одна пробує щось відмочити, і якщо мети не досягнуто, то настає черга другої людини. Можна було робити все, що хочеш, коли хочеш, єдине правило полягало в тому, що при цьому має бути присутня ще одна людина — а то інакше факт не піддавався перевірці. Ми ніколи не залучали до цієї гри нікого більше, це була наша штука, моя і Кейті — я насправді й не пам’ятаю, хто з нас це придумав.
Із Фраєром я вийшла першою — і зробила його приблизно за тридцять секунд. Я підійшла до вчительського столу, усміхнулася йому й закусила губу, коли він пояснював щось про гомеостаз, а потім трохи нахилилася так, що в мене трохи відкрилася блузка — і готово! Над Макінтошем треба було попрацювати трохи більше, тому що він звик бачити нас у купальниках, так що навряд чи мав би збожеволіти, побачивши якийсь клаптик шкіри. Але Кейті врешті його добила: поговорила мило, сором’язливо і трішечки збентежено з ним про фільми з кунг-фу. Ми знали, що він їх любить.
А от із містером Гендерсоном вийшло зовсім по-іншому. Кейті пішла першою, бо виграла тур із містером Маком. Вона дочекалася закінчення уроків, і поки я дуже повільно збиралася, вона підійшла до його столу й сіла на край. Вона всміхнулася містерові Гендерсону, трохи нахилившись уперед, і почала говорити з ним, але він раптово відсунув стілець і встав на ноги, відійшов на крок. Вона продовжила, але уже не так старалася, а коли ми виходили, він глянув на нас так, наче розлютився. Коли я своєю чергою пробувала його засоромити, він позіхав. Що я тільки не робила: ставала близько до нього, усміхалася, торкалася волосся і шиї, кусала себе за нижню губу, а він демонстративно позіхав. Наче йому нудно на мене дивитися.
Мені просто в голову не вкладалося, як це дивитися на мене, як на порожнє місце, наче я йому геть не цікава. Мені перехотілося грати далі. З ним було неприкольно. Поводиться просто як хуйло якесь. Кейті сказала: «Ти так вважаєш?» — і я сказала, що вважаю. А вона: «Ну добре». І на тому все й скінчилося.
Я дізналася значно пізніше, через кілька місяців, що вона порушила правила. Я поняття про це не мала, тому коли Джош зайшов до мене на Валентина й розказав найсмішнішу історію, яку я в житті чула, я й написала Кейті есемеску: «Чула про твій лямур, — написала я. — КВ + МГ = ♥». Мені прийшла відповідь приблизно за п’ять секунд: «ВИТРИ ЦЕ. НЕ ЖАРТ. ВИТРИ». Я відписую: «WTF?» А вона — знову. «ВИТРИ БІГОМ. А ТО, ЇЙ-БОГУ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДУ З ТОБОЮ РОЗМОВЛЯТИ!» Боже мій, думаю. Охолонь!
Наступного ранку в школі вона на мене й не дивилася. Навіть не привіталася. Коли ми вийшли з класу, я схопила її за руку.
— Кейті! — кажу — Що ж це робиться?!
Вона мене мало в унітаз не штовхнула.
— Та що ж це за фігня? — сказала я. — Ти чого?
— Нічого! — засичала вона на мене. — Я просто вважаю, що той твій жарт — це лажа, ясно? — І вона на мене таким поглядом подивилася, який у неї ставав дедалі частіше: наче вона доросла, а я мала. — Нащо ти взагалі таке зробила?
Ми стояли в далекому кінці туалету, під вікном.
— Джош забігав у гості, — сказала я. — Каже, що бачив, як ти й містер Гендерсон стояли на автостоянці, тримаючись за руки… — І я засміялася.
Кейті не сміялась. Вона відвернулася від мене й стала біля раковини, дивлячись на своє відображення.
— І що? — Вона дістала із торби брасматик. — Що саме він сказав?
Її голос звучав дивно, не сердито, не стурбовано: вона ніби була налякана.
— Він сказав, що чекав тебе після школи і побачив вас із Гендерсоном, що ви трималися за руки… — Я знову розреготалася. — Боже ж мій, теж мені драма. Він просто вигадав байку, бо шукав приводу зайти до мене. Це ж День святого Валентина, тож…
Кейті заплющила очі.
— Господи! Ну ти, блін, і самозакохана! — сказала вона спокійно. — Ти що, серйозно думаєш, що все заради тебе робиться!
Відчуття було таке, ніби вона дала мені ляпаса.
— Що?..
Я навіть не знала, як на таке реагувати, це було зовсім на неї не схоже. Я все ще намагалася придумати, що ж сказати, і тут вона впустила свій брасматик у раковину, схопилася за неї й заплакала.
— Кейті… — Я поклала руку їй на плече, а вона заплакала ще сильніше. Я пригорнула її. — Господи, та що ж сталося? Що трапилося?
— Ти що, не помітила, — пирхнула вона, — що все стало по-іншому? Ти що, не помітила, Ліно?
Звичайно, я помітила. Вона якийсь час уже була іншою, ніби відстороненою. Увесь час була зайнята. То в неї домашка, так що ми не можемо потусуватися після школи, то вона з мамою по крамницях ходить і не йде зі мною в кіно, то вона сидить із Джошем і не прийде до мене ночувати. Вона і в інших речах змінилася. Стала тихіша в школі. Кинула курити. Сіла на дієту. Ставала якась ніби неуважна в розмовах зі мною, наче їй нудно, наче їй щось цікавіше на думці.
Звичайно, я помітила. Мені було прикро. Але я не збиралася нічого казати. Правда ж, нема гірше ніж показувати комусь свою образу? Я не хотіла здаватися слабкою, нещасною, показувати, що мені чогось треба і теде.
— Я думала… Та не знаю, Кей, я думала, що тобі просто нудно зі мною чи що, — вона ще дужче заплакала, а я обіймала її.
— Ні, ні! — сказала вона. — Мені не нудно з тобою. Але я не могла сказати тобі, не могла сказати нікому… — вона раптово перервалася і випручалася з моїх рук. Вона пішла на другий кінець туалету, впала на коліна й поповзла до мене, зупиняючись біля кожної кабінки.
— Кейті? Що ти робиш?
І тут до мене нарешті дійшло. Оце наскільки я нічого не розуміла!
— Боже ти мій, — сказала я, коли вона встала на ноги. — Ти… ти справді хочеш сказати, що… — Я перейшла на шепіт, — щось відбувається?
Вона нічого не сказала, тільки подивився мені просто в очі, і я зрозуміла: так.
— Блін! Блін, Кейті, ти ж не… Це божевілля якесь. Тобі не можна. Тобі не можна, Кейті. Ти повинна зупинити це… доки нічого не відбулося.
Вона подивилася на мене як на дурнувату, наче їй за мене незручно.
— Ліно, це вже відбулося, — вона сумно всміхнулася, витерши сльози з обличчя. — Це уже відбувається з листопада.
Я нічого про це не сказала поліції. Це не їхня справа.
Вони прийшли, коли ми з Джулією вечеряли на кухні. Точніше, я вечеряла. А вона просто возькала їжею по тарілці, як завжди. Мама казала мені, що вона не любить їсти при людях: це відтоді, коли вона була товстою. Ми обидві мовчали — ми нічого не сказали одна одній, бо я прийшла додому й застукала її з маминими речами — так що коли у двері подзвонили, то це було навіть полегшення.
Коли я побачила, що прийшли Шон і детектив Морґан — Ерін, як я тепер маю її називати після того, скільки часу ми провели разом — я подумала, що зараз буде розмова за розбиті вікна, хоча мені здалося, що приїжджати їм задля такого удвох — це якось занадто. Я одразу здалася.
— Я все відшкодую! — сказала я. — Тепер же я можу це собі дозволити, чи не так?
Джулія скривилася як середа на п’ятницю, показуючи, як я її розчарувала. Вона встала й почала прибирати зі столу, хоча так нічого й не з’їла.
Шон узяв її стілець, присунув до мене й сів поряд.
— Цим ми займемося пізніше, — сказав він із сумним і серйозним виразом обличчя. — Але спочатку ми маємо поговорити з тобою про Марка Гендерсона.
Мене кинуло в холод, у животі все скрутило, як тоді, коли відчуваєш: зараз буде біда. Вони дізналися. Мені водночас стало жахливо — і полегшало на душі, але я намагалася щосили втримати геть байдуже й наївне обличчя.
— Так, — сказала я. — Я знаю. Я побила йому вікна.
— А чому ти побила йому вікна? — спитала Ерін.
— Тому що мені було нудно. Тому що він — мудак. Тому що… Тому що…
— Годі, Ліно! — перервав мене Шон. — Припини клеїти дурня.
Вигляд у нього був помітно роздраконений.
— Ти ж знаєш, що ми говоримо не про це, чи не так?
Я не сказала ні слова, я просто дивилася у вікно.
— Ми говорили з Джошем Віттекером, — сказав він, у животі в мене знову перевернулося. Я ж і розуміла: Джош не зможе мовчати про це вічно, але сподівалася, що погром у Гендерсона його задовольнить, принаймні на деякий час.
— Ліно? Ти мене слухаєш? — Шон нахилився вперед на стільці. Я помітила, що його руки трохи затремтіли. — Джош зробив дуже серйозну заяву про Марка Гендерсона. Він сказав нам, що Марк Гендерсон перебував у стосунках — сексуальних — із Кейті Віттекер протягом кількох місяців, перед тим, як вона померла.
— Дурниці! — сказала я і спробувала розсміятися. — Це повна фігня.
Усі дивилися на мене, і я нестримно почала червоніти.
— Це фігня, — повторила я.
— А навіщо йому було таке вигадувати, Ліно? — запитав мене Шон. — Навіщо молодшому братові Кейті придумувати таку історію?
— Не знаю, — сказала я. — Не знаю. Але це не так.
Я дивилася на стіл і намагалася придумати причину, але моє обличчя усе горіло й горіло.
— Ліно, — промовила Ерін, — ти, очевидно, не кажеш правди. Тільки-от значно менш зрозуміло, навіщо про таке брехати. Чому ти намагаєшся захистити людину, яка використала твою подругу?
— Ах ти ж бля!
— Що? — запитала вона й присунулася просто до мого обличчя. — Що «бля»?
Щось у ній таке було — і в тому, як близько вона до мене, і у виразі обличчя, що мені аж захотілося врізати їй.
— Він не використав її. Вона не була дитиною!
Вигляд у неї став такий задоволений, що мені ще дужче захотілося дати їй у пику, а вона говорила далі.
— Якщо він її не використав, то чому ж ти так його ненавидиш його? Ревнуєш?
— Я думаю, що вже досить, — сказала Джулія, але ніхто не послухав її.
Ерін просто говорила далі, тисла й тисла на мене.
— Ти хотіла його собі, так? Ти розсердилася, тому що ти думала, що ти красивіша, що вся його увага має належати тобі?
Тут я зірвалася. Я знала: якщо вона не заткнеться, я її вдарю, так що я просто сказала:
— Я ненавиджу його, суко ви дурна! Я ненавиджу його, тому що він забрав у мене її!
Тут усі замовкли.
Тоді Шон спитав:
— Він забрав її у тебе? Як саме, Ліно?
Я уже нічого не могла вдіяти. Я просто заїбалася й не витримувала, та й було очевидно: вони все одно це з’ясують так чи інакше, коли вже Джош до них прийшов і хавало своє розкрив. Але головне — я просто дуже втомилася, у мене сил вже не було брехати. Так що там, сидячи в нас на кухні, я її зрадила.
Я обіцяла їй. Після того, як ми посперечалися, після того, як вона пообіцяла мені, що порве з ним і більше з ним не бачитиметься, вона змусила мене заприсягтися: хай там що, незалежно ні від чого, що ніколи нікому про це не розповім. Ми пішли разом на затон уперше за сто років. Ми сиділи під деревами, де ніхто нас не бачив, і вона плакала й тримала мене за руку.
— Я знаю, ти вважаєш, що це неправильно, — сказала вона, — що я не повинна була з ним. Я розумію. Але я кохала його, Ліно. Я досі його кохаю. Він для мене все. Я не можу його образити, просто не можу. Я не можу цього витримати. Будь ласка, не роби йому нічого поганого. Будь ласка, Ліно, збережи цю таємницю заради мене. Не заради нього: я знаю, що ти його ненавидиш. Зроби це заради мене.
І я спробувала. Я дійсно постаралася. Навіть коли моя мама прийшла до мене в кімнату і сказала мені, що її знайшли у воді, навіть коли Луїза прийшла до нас напівмертва від горя, навіть тоді, коли цей шматок лайна написав у місцевих газетах, яка вона була чудова учениця, як вся школа її любила й нею захоплювалася. Навіть коли він підійшов до мене на похороні матері й висловив свої співчуття, я, сука-блядь, просто язика прикусила.
Але я вже кілька місяців кусала себе за язик, і якби не припинила, то відкусила б його нафіг — і вдавилася ним.
Так що я сказала їм: так, у Кейті й Марка Гендерсона були стосунки. Це почалося восени. Скінчилося у березні чи квітні. Потім почалося знову, напевно, у кінці травня, але ненадовго. Вона розірвала стосунки. Ні, я не маю доказів.
— Вони були дуже обережні, — сказала я. — Ні листів, ні повідомлень, ні есемесок не зберігали, нічого електронного. У них було таке правило. Вони його чітко дотримувалися.
— Вони чи він? — запитала Ерін.
Я подивилася на неї.
— Ну я ж ніколи не обговорювала це з ним, чи не так? Це вона розповіла мені. Таке було в них правило.
— Коли ти дізналася про це, Ліно? — запитала Ерін. — Треба повернутися до початку.
— Ні, я вважаю, що не треба! — раптом сказала Джулія. Вона стояла у дверях. А я й забула, що вона взагалі була в кімнаті. — Я думаю, що Ліна дуже втомилася і їй треба зараз дати спокій. Ми можемо прийти й поговорити про це в поліцейському відділку завтра, або ви можете повернутися сюди, але на сьогодні — годі.
Мені просто обійняти її захотілося; оце вперше відколи її побачила, я відчула, що Джулія на моєму боці. Ерін хотіла заперечити, але Шон сказав: «Так, ви маєте рацію», — і встав, а тоді всі пішли з кухні в передпокій. Я пішла за ними. Біля дверей я їм сказала:
— Ви розумієте, що від цього буде з її мамою і татом — коли вони дізнаються?
Ерін розвернулася до мене.
— Ну вони бодай причину зрозуміють, — сказала вона.
— Ні, не зрозуміють, — сказала я. — Не було ж жодної причини їй робити те, що вона зробила. Подивіться, ви це доводите прямо зараз. Перебуваючи тут, ви доводите, що вона зробила це даремно!
— Що ти маєш на увазі, Ліно?
Вони всі стояли, вичікувально дивлячись на мене.
— Вона зробила це не тому, що він розбив її серце, не тому, що відчувала себе винуватою чи що. Вона зробила це, щоб захистити його. Їй здалося, що хтось дізнався. Вона думала, що про це напишуть у газетах. Вона думала, що буде суд, його визнають винним, і він сяде у в’язницю як сексуальний злочинець. Вона думала, що його там будуть бити чи ґвалтувати, чи що там з такими роблять. Тому вона вирішила позбутися доказів, — сказала я.
Я заплакала — і Джулія вийшла переді мною та обняла мене.
— Тихо, тихенько, Ліно, усе гаразд, ц-с-с-с.
Але де ж там — усе гаразд?
— Ось що вона зробила, — сказала я. — Невже ви не розумієте? Вона позбувалася доказів…
Будинок біля річки, який я бачила на пробіжці, тепер буде моєю новою хатою. Принаймні в короткостроковій перспективі. Поки ми дамо раду з тим Гендерсоном. Мені Шон запропонував. Він почув, як я казала констеблю Келлі, що так замахалася, що ледь з дороги не з’їхала, і сказав:
— Ні, так не годиться. Вам треба зараз жити тут. Можете оселитися у будинку Вордів. Він тут, над річкою, і стоїть порожній. Він не розкішний, але нічого вам не буде коштувати. Я дам вам увечері ключі.
Коли він пішов, Келлі мені всміхнулася.
— Що, будинок Вордів? Стережіться божевільної Енні!
— Перепрошую?
— Це місце біля річки, де Патрік Таунсенд ночує, коли ходить рибалити — його називають будинок Вордів. Енн Ворд знаєш? Вона одна з тих жінок. Подейкують, — сказала вона й перейшла на шепіт, — якщо придивитися, то там ще видно кров на стінах.
Мабуть, вигляд у мене став спантеличений, я й гадки не мала, про що вона говорить — тож вона всміхнулася й сказала:
— Це просто давня байка. Одна з цих старовинних легенд Бекфорда.
Я не надто цікавилася легендами Бекфорда — мені й нових історій вистачало з головою. Гендерсон не відповідав на дзвінки, й ми вирішили облишити його, доки повернеться. Якщо історія Кейті Віттекер — правда, і якщо він відчув, що ми знаємо про це, то він, може, взагалі повертатися не збирається.
Тим часом Шон попросив мене поговорити з його дружиною, яка, будучи директором школи, є начальницею Гендерсона.
— Я впевнений, що в неї ніколи не було ані найменшої підозри щодо Марка Гендерсона, — сказав він. — По-моєму, вона про нього доволі високої думки, але хтось має поговорити з нею, і очевидно, що не я.
Він сказав мені, що вона чекає на мене в школі.
Якщо Гелен Таунсенд на мене чекала, то по ній цього помітно не було. Я знайшла її в кабінеті. Вона стояла навкарачки, однією щокою притулившись до сірого килимового покриття, і зазирала під шафу. Я ввічливо кашлянула, і вона злякано підвела голову.
— Місіс Таунсенд? — мовила я. — Я сержант Морґан. Ерін.
— А, — сказала вона. — Так. — Вона почервоніла, поклавши руку на шию. — Загубила сережку, — сказала вона.
— Здається, обидві, — сказала я.
Вона видала дивний звук, ніби пирхнула, і жестом запросила мене сісти. Вона поправила блузку й сірі штани, потім сіла сама. Якби мене попросили уявити собі дружину інспектора, я уявила б її зовсім не такою. Уявила би привабливу, добре вдягнену, можливо, спортивну — марафонський біг, плавання. Гелен носила одяг, який більше личив жінці на двадцять років старшій за неї. Вона була бліда, із млявими руками й ногами, як людина, що рідко бачить сонце.
— Ви хотіли поговорити зі мною про Марка Гендерсона, — сказала вона і, злегка насупившись, глянула на купу паперів перед собою. Ні «як справи, як погода, хочете чайку?», жодного вступу — одразу бере бика за роги. Може, за це інспектор її й любить.
— Так, — сказала я. — Ви чули, що стверджують Джош Віттекер і Ліна Ебботт, я так розумію?
Вона кивнула, її тонкі губи просто зникли, коли вона їх стиснула.
— Мені чоловік учора сказав. Можу запевнити вас, я вперше чую про таке.
Я відкрила рота, щоб сказати щось, але вона вела далі.
— Я взяла Марка Гендерсона на роботу два роки тому. Він прийшов з відмінними рекомендаціями, його результати досі були успішні, — вона погортала папери перед собою. — У мене є детальніша інформація, якщо треба? — Я похитала головою, і вона знову заговорила, я не встигла поставити наступне запитання. — Кейті Віттекер була сумлінною і працьовитою. У мене тут її оцінки. Було, правда, деяке погіршення минулої весни, але ненадовго, вона знову виправилася до того часу… До того часу, коли… — вона провела рукою по очах — до літа…
Вона трохи відкинулася в кріслі.
— Отже, у вас не було жодних підозр, не було жодних чуток?..
Вона схилила голову набік.
— О, я про чутки не говорю. Детективе… е-е… Морґан. Від тих чуток, які ширяться по звичайній середній школі, у вас волосся сторч стане. Це точно, — сказала вона, і її губи смикнулися. — Якщо їх серйозно сприймати, то можете собі уявити, що вони говорять, пишуть і постять у Твіттері про мене й місіс Мітчелл, учительку фізкультури! — вона зробила паузу. — Ви бачили Марка Гендерсона?
— Бачила.
— То ви тоді все розумієте. Він молодий. Красивий. Дівчата — це завжди саме дівчата таке роблять — усяке про нього балакають. Що завгодно. Але вам слід навчитися не зважати на порожні балачки. І я впевнена, що я так умію. Поки що мені так видавалося, — я знов-таки спробувала вставити слово, і знову вона мені не дала. — Маю сказати вам, — гучніше промовила вона, — що я з глибокою підозрою ставлюся до цих тверджень. З глибокою підозрою, з огляду на джерело і час цих заяв.
— Я…
— Я розумію, що спочатку це сказав Джош Віттекер, але я дуже здивуюся, якщо за цим не стоїть Ліна Ебботт — Джош у неї по вуха закоханий. Якщо Ліна вирішила відвернути увагу від власного поганого вчинку — придбання нелегальних препаратів для подруги, наприклад — то я впевнена, що вона могла би переконати Джоша розповісти цю вигадку!
— Місіс Таунсенд…
— Інша річ, яку я маю згадати, — продовжила вона, не даючи себе перебити, — що дещо було й між Ліною Ебботт і Марком Гендерсоном.
— Дещо було?
— Кілька речей. По-перше, що її поведінка бувала недоречною.
— В якому розумінні?
— Вона фліртує. І не тільки з Марком. Здається, її навчили, що так найкраще отримати те, що хочеться. Багато дівчат таке роблять; з Ліною Марк, здавалося, відчував, що все зайшло занадто далеко. Вона робила якісь зауваження, торкалася його…
— Торкалася?
— Руки — нічого непристойного. Вона стояла надто близько, як співається у пісні, мені довелося з нею про це поговорити, — здавалося, від цього спогаду її пересмикнуло. — Вона отримала догану, хоча, звичайно, не сприйняла її серйозно. Вона мені якусь пісеньку популярну тут цитувала: «він хоче» щось там…
Я розсміялася, а вона насупилася.
— Це насправді не жарти, детективе! Ці речі можуть бути дуже шкідливими!
— Так, звичайно. Я знаю. Вибачте…
— Ну от, — вона знову стиснула губи, перетворившись на стовідсоткову шкільну мимру. — Її мати не сприйняла цього всерйоз теж. Що й не дивно! — виразний, сердитий рум’янець з’явився у неї на шиї, вона майже кричала. — Нічого дивного взагалі! Оце все кокетство, кліпання віями, відкидання волосся, постійний, набридливий, сексуально доступний вигляд — де, ви думаєте, Ліна цього нахапалася?!
Вона зробила глибокий вдих і видихнула, прибираючи волосся з очей.
— По-друге, — сказала вона вже спокійніше, стриманіше, — був інцидент навесні. Уже не флірт, а агресія. Марк мав виставити Ліну зі свого класу, бо вона була агресивна й поводилася непристойно: лаялася під час обговорення тексту, який вони вивчали.
Вона подивилася у свої записи:
— По-моєму, це була «Лоліта».
Вона підняла брову.
— Ну, це… цікаво, — сказала я.
— Дуже. Я навіть можу припустити, звідки вона взяла ідею для цих звинувачень, — сказала Гелен; такого мені зовсім на думку не спадало.
Увечері я поїхала до свого тимчасового житла. Будинок здавався значно самотнішим у ранніх сутінках, і світлі буки навколо стояли, мов примари, річка вже булькотіла не весело, а наче загрозливо. Береги річки й пагорб навпроти були порожні. Якщо гукнеш — ніхто не почує. Коли я пробігала повз це місце зранку, я бачила мирну ідилію. Тепер мені пригадувалася радше покинута хатина із сотень фільмів жахів.
Я відімкнула двері й швидко роззирнулася, щосили намагаючись не шукати кров на стінах. Але місце було акуратним, із терпким запахом якогось цитрусового засобу для прибирання, камін почищений, поряд — акуратна купка дрів. Там було не так уже багато всякого, це була скоріше хатина, ніж будинок: лише дві кімнати — вітальня із кухнею типу камбуза при ній і спальня з невеликим двоспальним ліжком, чисті простирадла й ковдри, стосом складені на матраці.
Я відчинила вікно й двері, щоб позбутися штучного лимонного запаху, відкрила одне пиво, яким запаслася у кооперативній крамничці дорогою з горба, і сіла на ґанку, дивлячись, як золотиться і бронзовіє папороть на пагорбі навпроти у призахідному сонці. Тіні видовжились, а моя самота стала великою самотністю, і я потяглася до телефона, не впевнена, кому ж зателефонувати. І тут я зрозуміла, — ну звичайно! — що зв’язку немає. Я встала й почала ходити туди-сюди, рухаючи мобілкою в повітрі — нічого, нічого, нічого, аж доки я вийшла на самий берег річки, де з’явилося дві поділки. Я трохи постояла там, вода майже торкалася пальців моїх ніг, подивилася, як чорна річка біжить повз мене, швидка й неглибока. Мені все вчувався якийсь сміх, але це була просто вода, що прудко мчала між камінням.
Засинала я страшенно довго, і коли прокинулася раптово, немов у гарячці, темрява стояла непроглядна, чорнильна, так що навіть руку перед обличчям не було видно. Щось розбудило мене, я була впевнена. Якийсь звук? Так, кашель.
Я потяглася за телефоном, і він упав з тумбочки — цей удар пролунав у тиші моторошно гучно. Я шукала його навпомацки, охоплена раптовим страхом, певна, що якщо ввімкну світло — то побачу когось у кімнаті. З дерев за хатою мені почувся погук сови, а потім знову хтось кашлянув. Моє серце забилося дуже швидко, я по-дурному боялася відсунути завісу над моїм ліжком: а раптом там, по той бік скла, на мене дивиться чиєсь обличчя?
Чиє обличчя це мало бути? Енн Ворд? Її чоловіка? Сміхота. Бурмочучи собі під ніс щось заспокійливе, я ввімкнула світло й відсунула штору. Нічого, нікого. Це очевидно. Я вилізла з ліжка, вдягла спортивні штани, легкий светр і пішла на кухню. Я вирішила заварити собі чаю, але передумала, коли знайшла в кухонній шафі почату пляшку віскі «Talisker». Я налила собі приблизно на два пальці й швидко випила. Я взула кросівки, сунула в кишеню телефон, схопила ліхтарик зі столу й відчинила передні двері.
Батарейки в ліхтарику, мабуть, уже сідали. Промінь був слабким, сягав не більше ніж шість-сім футів[4] переді мною. До того ж темрява була повна. Я опустила ліхтарика, щоб освітити землю перед собою, і вийшла в ніч.
На траві лежала важка роса. Через кілька кроків мої кросівки й штани промокли наскрізь. Я повільно обійшла навколо будинку, спостерігаючи, як промінь танцює, висвітлюючи сріблясту кору буків — когорту блідих привидів. Повітря було м’яке й прохолодне, у вітрі відчувався поцілунок дощу. Я знову почула сову, тихий клекіт річки, і ритмічне квакання ропухи. Обійшовши, я пішла до берега. Тут квакання раптово стихло, і я знову почула ніби кашель. Він лунав не зовсім поруч, а з пагорба, десь з-за річки, і тепер уже менше скидався на кашель. Радше на бекання. Вівця.
Відчувши себе теж трохи вівцею, я повернулася до хати, налила собі ще чарку віскі й витягла з торби рукопис Нел Ебботт. Умостилася в кріслі у вітальні й почала читати.
Воно вже сиділо в будинку. Воно було там. Зовні не було нічого страшного — небезпека була всередині. Вона чекала, і чекала там увесь час, відколи він прийшов додому.
Зрештою для Енн це був не страх, а провина. Це було знання, холодне й тверде, немов камінь зі струмка, знання про те, чого вона бажала, що дозволяла собі вночі уві сні, коли справжній кошмар її життя підступав занадто близько. Кошмаром був він, який лежав поруч із нею в ліжку чи сидів біля вогню, не роззуваючись, зі склянкою в руці. Кошмар, коли вона вловила його погляд на собі й побачила таку люту відразу на його обличчі, ніби вона сама була фізично потворна. Це стосувалося не тільки її, вона це знала. Так він ставився до всіх жінок, усіх дітей, усіх старих, до кожного, хто не долучився до боротьби. Проте було боляче бачити, відчувати — чимдалі сильніше й чіткіше за все, що вона будь-коли відчувала у житті — силу його ненависті.
Вона, щоправда, не могла сказати, що вона не заслужила на це, чи не так?
Кошмар був справжнім, він жив у її будинку, але причиною став саме сон, який переслідував її, сон, що вона дозволяла собі жадати його здійснення. Уві сні вона була сама в домі; це було влітку 1915 року, і він щойно пішов. Уві сні стояв вечір, світло щойно відходило за схили по той бік річки, у кутках будинку загусала темрява — і лунав стук у двері. Там чекає чоловік у формі, і він вручає їй телеграму, з якої вона дізнається, що її чоловік уже ніколи не повернеться. Коли вона мріяла про це, їй було однаково, як це сталося. Байдуже, чи він помер як герой, рятуючи товариша, чи як боягуз, тікаючи від ворога. Їй було однаково — головне, що він був мертвий.
Так було б для неї легше. Це була правда, чи не так? Так чому б йому її не ненавидіти? Якби він помер там, вона б оплакувала його, люди співчували б їй: її мати, її друзі, його брати (якщо ще лишилися). Вони допомогли б, згуртувалися навколо неї, і вона пройшла б крізь це горе. Вона сумувала б за ним тривалий час, але той час добіг би кінця. Їй було б дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один — і все життя було б у неї попереду.
Він справедливо ненавидів її. Три роки, майже три роки був він там, тонув у лайні й крові людей, яким прикурював цигарки, і тепер вона бажає, щоб він ніколи не повертався, вона прокляла той день, коли не прийшла телеграма.
Вона кохала його, коли їй було п’ятнадцять років, не пам’ятала, яким було життя до нього. Йому було вісімнадцять, коли почалася війна, і дев’ятнадцять, коли його забрали, і він повернувся значно старшим — не на кілька місяців, а на роки, десятиліття, століття.
Коли він повернувся вперше, він, однак, ще був самим собою. Він плакав уночі, тремтів, як у лихоманці. Він казав їй, що він не може повернутися, що йому дуже страшно. У ніч перед поверненням вона знайшла його біля річки й потягла додому. (Не слід їй було цього робити. Вона повинна була відпустити його тоді.) З її боку зупиняти його було егоїстично. Тепер поглянь, що вийшло.
Другий раз, коли він прийшов додому, уже не плакав. Він був мовчазний, замкнений, майже не дивився на неї, хіба що скоса, з-під опущених повік — і ніколи не дивився, коли вони були в ліжку. Він просто валив її і не зупинявся навіть тоді, коли вона благала, навіть коли в неї йшла кров. Він ненавидів її тоді, уже її ненавидів; вона спочатку цього не помічала, але коли вона розповіла йому, як їй шкода, що з тими дівчатами у в’язниці так погано поводяться, про тих, хто свідомо відмовився від служби й таке інше — ударив її по обличчю, плюнув на неї і назвав зрадницею і бляддю.
Третій раз, коли він прийшов додому, це взагалі був не він.
І вона знала, що він ніколи вже не повернеться. Від того, ким він був, нічого не лишилося. І вона не могла піти, не могла піти і закохатися в когось іще, бо нікого, крім нього, не знала — і тепер не стало і його… Не стало — а проте він все ще сидів біля вогню у чоботях і пив, і пив, і дивився на неї, як на ворога, і вона бажала йому смерті.
Хіба це життя?
Енн хотілося б, аби був якийсь інший спосіб. Вона хотіла б знати ті таємниці, що їх знали інші, але Ліббі Сітон давно загинула й забрала їх під воду. Енн знала про такі речі, звичайно ж, як більшість селянок. Знала, які гриби збирати, а які не брати, вони знала й про прекрасну даму — беладонну, яку ніколи-ніколи не можна чіпати. Енн знала, де ця рослина росте в лісі, але й знала, як вона діє, і не хотіла, щоб він відійшов так.
Він весь час боявся. Вона помічала це, бачила це з його виразу щоразу, коли вона крадькома зиркала вбік: поглядав він увесь час на двері, дивився у сутінки, намагаючись розгледіти щось за деревами. Він боявся, він чекав, що щось прийде. І весь час він дивився не туди, бо ворог був не там, він уже тут, у його домі. Він сидів біля вогню.
Вона не хотіла, щоб йому було страшно. Не хотіла, щоб він побачив тінь, яка падає на нього, тож дочекалася, поки він засне в кріслі, не роззувшись, і біля нього лежатиме порожня пляшка. Вона діяла тихо й швидко. Вона приставила вістря ножа до його потилиці й загнала його так глибоко, що він навіть не встиг прокинутися, як пішов назавжди.
Отак і краще.
Але все дуже сильно замастилося, просто жахливо, тож потім вона пішла до річки помити руки.
Патрік завжди бачив той самий сон про дружину. Була ніч, і вона була в воді. Він залишив Шона на березі й пірнув, він плив і плив, але весь час виходило так, що коли він уже наближався до неї на відстань руки, її зносило далі, і він мусив плисти за нею знову. Уві сні затон був ширший, ніж у реальному житті. То не був затон, а озеро, океан. Він, здавалося, плив вічно, і тільки тоді, коли вже був настільки виснажений і відчував, що зараз потоне сам, йому врешті-решт вдавалося схопити її й підтягнути до себе. І тоді її тіло повільно переверталося на поверхні, і він бачив її обличчя — і вона тоді своїм розбитим, закривавленим ротом сміялася. Завжди видиво було те саме, тільки вчора ввечері, коли тіло наблизилося до нього, то була Гелен.
Він прокинувся з жахливим переляком, серце калатало так, що, здавалося, от-от розірветься. Він сів у ліжку, приклавши долоню до грудей, не бажаючи визнати свого страху, чи те, що він змішаний із почуттям глибокого сорому. Він розсунув фіранки й почекав, доки стане сіріти, а тоді рушив до сусідніх дверей до кімнати Гелен. Він зайшов тихо, обережно взяв табуретку, що стояла біля туалетного столика, і приставив до ліжка. Він сів. Її обличчя було розвернуте в бік від нього, так само, як уві сні, і він боровся з бажанням покласти руку їй на плече, щоб розбудити її, щоби переконатися, що її рот не повний крові й вибитих зубів.
Коли вона нарешті поворухнулася, повільно перевернулася, то смикнулася, побачивши його, так що вдарилася об стіну позаду.
— Патрік! Що сталося? Це Шон?
Він похитав головою.
— Ні. Нічого не сталося.
— Тоді…
— Я… я не залишив деякі речі в машині? — спитав він. — Днями? Я прибрав сміття з будиночка і хотів його викинути, але потім ця кішка… Я задумався і, по-моєму, залишив його там. Так? — Вона сковтнула, кивнувши, її чорні зіниці зменшили райдужки до блідо-коричневих тонких кілець.
— Так, я… З будинку Вордів? Ви взяли ці речі звідти?
Вона насупилася, ніби намагалася зрозуміти щось.
— Так. Звідти. Що ти зробила з ними? Що ти зробила з кульком?
Вона сіла.
— Я викинула його, — сказала вона. — Це ж було сміття, чи не так? Воно мало вигляд сміття.
— Так. Просто сміття.
Її очі метнулися вбік, потім повернулися.
— Тату, як ви думаєте, він почав знову? — зітхнула вона. — Він і вона. Ви думаєте?..
Патрік нахилився вперед і прибрав волосся із чола.
— Ну я — не впевнений. Може. Я думаю, це могло бути. Але тепер усе скінчено, чи не так?
Він спробував встати на ноги, але виявив, що ноги ослабли, і він змушений спиратися однією рукою на тумбочку. Він відчував, що вона спостерігає за ним, і йому стало соромно.
— Хочеш чаю? — запитав він.
— Я заварю, — сказала вона, відсуваючи ковдру.
— Ні, ні. Лишайся тут. Я зроблю.
Біля дверей він озирнувся до неї.
— Ти позбулася його? Цього сміття? — спитав він знову. Гелен кивнула. Повільно, відчуваючи напругу в грудях і задерев’янілість ніг, пішов униз сходами на кухню. Наповнив чайник і сидів за столом, із важким серцем. Ніколи ще не було, щоб Гелен йому брехала, але він був абсолютно впевнений, що цього разу вона сказала неправду.
Можливо, він мав був розлютитися, але переважно він був злий на Шона, тому що це була його помилка — привести її туди. Гелен навіть не мала би бути в цьому будинку! Вона має бути вдома, у ліжку свого чоловіка. І він не мав опинятися в такій принизливій ролі — у ролі прибиральника за своїм сином. І в неделікатній ситуації — коли спав у сусідній кімнаті зі своєю невісткою. Шкіра на його руці засвербіла під пов’язкою, і він, забувшись, почухав її.
І все ж, якщо бути чесним, і він завжди намагався таким бути, то хто він такий, щоб критикувати свого сина? Він згадав, як воно — бути молодим, коли тобою крутить біологія. Він зробив для себе поганий вибір, і йому й досі було за це соромно. Вибрав красуню — слабку, егоїстичну красуню, жінку, якій не вистачало самоконтролю практично ні в чому. Ненаситну жінку. Вона пішла самовбивчим шляхом, і єдине, що дивувало його тепер, коли він над тим замислювався — це те, як довго він це терпів. Патрік розумів те, чого так і не усвідомила Лорен — скільки разів вона була небезпечно близька до загибелі.
Він почув тупіт на сходах і озирнувся. Гелен стояла у дверях, досі в піжамі, боса.
— Тату? З вами все гаразд?
Він звівся на ноги, готовий зробити чай, але вона поклала руку йому на плече.
— Сідайте. Я заварю.
Він вибрав погано один раз, але не другий. Адже Гелен обрав він. Дочка колеги, тиха, проста й працьовита: він одразу побачив, що ця буде стійка, любляча й вірна. Шона довелося умовляти. Він закохався у жінку, з якою познайомився, коли ходив у стажерах, але Патрік розумів, що це не триватиме довго, і коли все затяглося довше, ніж мало бути — він поклав цьому край. Тепер він дивився на Гелен і розумів: він зробив хороший вибір для свого сина: Гелен була прямолінійна, скромна, розумна — їй геть нецікаві подробиці життя зірок і плітки, якими, як видається, живиться більшість жінок. Вона не витрачає час на телевізор чи романи, вона працює і не скаржиться. З нею легко, вона швидко всміхається.
— Будь ласка. — Вона всміхнулася йому зараз, передаючи чай. — Ой! — Вона різко вдихнула крізь зуби. — Воно має поганий вигляд.
Вона дивилася на його руку, яку він почухав і відірвав пов’язку. Шкіра під пластирем почервоніла й набрякла, рана була темна. Гелен принесла теплу воду, мило, антисептик, свіжі бинти. Вона обробила рану й знову перев’язала йому руку, і, коли вона скінчила, він потягнувся до неї й поцілував її в губи.
— Тату! — сказала вона й лагідно його відсторонила.
— Вибач, — сказав він. — Вибач.
Сором повернувся, він тепер його просто переповнював — і гнів теж.
Жінки принижували його не раз. Спочатку Лорен, потім Джинні й так далі. Але не Гелен. Звичайно, не Гелен? А все ж вона збрехала йому сьогодні. Він бачив це на її обличчі, на її відкритому обличчі, що не звикло до обману, і він здригнувся. Він знову подумав про сон, про Лорен, яка переверталася у воді; історія повторюється, тільки жінки дедалі гіршають.
Джинні сказала: час уже щось із цим усім робити.
— Легко тобі казати, — відповіла Нікі. — Ось і ти іншої заспівала, чи не так? Раніше я, бачте, повинна була тримати язика за зубами заради мого ж таки захисту. Тепер ти кажеш мені, щоб я кидала застереження на вітер?
Джинні нічого на це не сказала.
— Ну, хай там як, а я намагалася. Ти ж знаєш, я пробувала. Я показувала в правильному напрямку. Я ж залишила сестрі повідомлення, правда? І то вже не моя вина, що ніхто мене не слухає. О, це занадто тонко, еге ж? Занадто тонко! Ти хочеш, щоб я тут ходила й на все горло про це кричала? Подивися, куди тебе завели розмови!
Вони вже сперечалися про це всю ніч.
— Це не моя вина! Ти не можеш сказати, що я винна. Я ніколи не хотіла, щоб у Нел Ебботт були неприємності. Я сказала їй, що я знала, та й усе. Ніби ти мені про це казала. Тебе взагалі не перебалакаєш. Навіть не знаю, чому я взагалі морочу собі голову з тобою!
Джинні починала діяти їй на нерви. Вона просто не замовкала. І найгірше, ну, не найгірше, найгірше — це те, що вона ні хріна не спить останнім часом — а на другому місці було те, що сестриця, можливо, має рацію. Нікі знала це з самого початку, з того першого ранку, коли, сидячи біля вікна, вона відчула: ось іще одна. Ще хтось купатися пішов. Вона подумала про це тоді; вона навіть думала, чи не поговорити з Шоном Таунсендом. Але слушно притримала язика: вона бачила, як він відреагував, коли вона згадав про його матір, як загарчав від гніву, як з нього впала машкара люб’язності. Він був сином свого батька врешті-решт.
— Так із ким же? Із ким, дівчисько? Із ким мені говорити? Не з поліціянткою. Навіть не пропонуй. Вони всі однакі! Вона піде прямо до свого шефа, а то ж як? Не з поліціянткою, то з ким же? Із сестрою Нел? Сестра в Нікі особливої впевненості не викликала. А от дівчинка — вона інакша. Вона ж лише дитина, мовила Джинні, але Нікі відказала: «Ну й що? У неї в одному мізинці більше рішучості й наполегливості, ніж у половини людей у цьому місті».
Так, вона буде говорити з дівчинкою. Тільки вона ще не знала, що ж їй сказати.
У Нікі ще були сторінки з книжки Нел. Ті, над якими вони працювали разом. Вона може показати їх дівчинці. Вони були надруковані, не написані від руки, — але, звичайно, Ліна впізнає слова її матері, її стиль? Звичайно, вони не все робили так, як вважала Нікі. Це було однією з причин, чому вони припинили спільну роботу. Мистецькі розбіжності. Нел пішла геть роздратована й сказала, що якщо Нікі не може сказати правди, то вони просто гають час, утім, що вона знає правду? Усі вони просто розповідають історії.
— Ти ще тут? — спитала Джінні. — Я думала, ти збираєшся поговорити з дівчинкою.
А Нікі відповіла:
— Добре. Притримай там свою перуку. Поговорю. Тільки пізніше. Я зроблю це, коли буду готова.
Іноді їй хотілося, щоб Джинні заткнула пельку, а іноді вона найдужче хотіла б, щоб сестра сиділа з нею тут, у кімнаті, дивилася з нею у вікно. Їм би постаріти разом, діючи як слід на нерви одна одній, а не сваритися в ефірі, як оце зараз.
Нікі була б рада уявляти Джинні не такою, якою вона її бачила, коли та востаннє прийшла до цієї квартири. Це було лише за кілька днів до того, як Джинні залишила Бекфорд назавжди, і вона була бліда від шоку й тремтіла від страху. Вона прийшла й сказала Нікі, що її викликав до себе Патрік Таунсенд. Він сказав Джинні, що якщо та й далі говоритиме те саме, що раніше, якщо й далі ставитиме ті самі запитання й намагатиметься зруйнувати його репутацію, то він подбає, аби вона постраждала. «Не від мене, — сказав він, — не буду я об тебе бруднитися. Я підряджу когось на брудну роботу. І не одного. Я організую, щоб їх було кілька — і по черзі. Ти ж розумієш, я знаю людей, чи не так, Джин? Ти ж не сумніваєшся, що я знаю людей, які б радо таке зробили, еге ж, дівчинко?»
Джинні стояла просто в цій кімнаті й узяла з Нікі обіцянку, клятву, що та нікому не розповість і нічого з цього приводу не робитиме.
— Ми нічого не можемо зробити зараз. Краще б я нічого тобі не казала…
— А як же… хлопець?.. — сказала Нікі. — А з ним що робитимеш?
Джинні витерла сльози з очей.
— Я знаю. Я розумію. Мені погано навіть від самої думки про це, але ми просто мусимо залишити його. Будь спокійна, нічого не кажи. Тому що те, чим Патрік погрожував мені, Нікі, він готовий зробити і з тобою. Він словами не розкидається.
Джинні поїхала через два дні. Вона не повернулася.
Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?
Я прокинулася із цим голосом у голові. Це було в середині дня. Я не можу спати вночі, цей будинок гойдається, як човен, і звук води оглушливий. Удень це чомусь не так важко.
Хай там як, а я, напевно, заснула, тому що прокинулася з голосом у голові, який питав: Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося? Чи, може, не «сподобалося», а «було приємно»? Чи «хотілося»? Не можу зараз згадати. Я тільки пам’ятаю, як висмикнула руку з твоєї руки й занесла для удару — і вираз твого спантеличеного обличчя.
Я попленталася коридором у ванну і ввімкнула душ. Я надто втомилася, щоб роздягатися, так що я просто сиділа там, тоді як ванна кімната наповнювалася парою. Потім я вимкнула воду, пішла до раковини й умилася. Коли я підняла голову, то побачила, як на запітнілому дзеркалі проступили дві літери: «Л» і «С». Я так злякалася, що скрикнула. Я почула, як відчинилися двері в Ліни, як вона постукала до ванної.
— Що там? Що у вас відбувається, Джуліє?
Я сердито відчинила двері.
— Що ти робиш?! — запитала я. — Що ти намагаєшся зробити зі мною?
Я показала на дзеркало.
— Що? — Вигляд у неї був роздратований. — Що таке?
— Ти дуже добре знаєш, Ліно. Я не знаю, що ти собі думаєш, що намагаєшся зробити, але…
Вона розвернулася до мене спиною й пішла, сказавши:
— Господи, ну ви й ненормальна!
Я стояла, дивлячись на ті літери. Я не вигадую, вони, безумовно, там були: «Л. С.». Такі штуки ти робила весь час: залишала мені написи від привидів на дзеркалі чи малювала маленькі пентаграми червоним лаком для нігтів на моїх дверях. Ти робила це, щоб налякати мене. Ти любила зводити мене з глузду, і, мабуть, розповідала їй про це. Певно, що розповідала — от і вона тепер це робить.
Чому «Л. С.»? Чому Ліббі Сітон? Чому зациклюватися на ній? Ліббі була безневинною юнкою, її потягли у воду чоловіки, які ненавиділи жінок, зваливши на неї провину за те, що самі зробили. Але ж Ліна вважає, ти пішла туди з власної волі, то чому ж Ліббі? Чому «Л. С.»?
Загорнувшись у рушник, я почалапала коридором до твоєї спальні. Там було наче так само, як раніше, тільки змінився запах у повітрі. Щось солодке — не твої парфуми, інше. Щось аж нудне, важке, схоже на відцвілі троянди. Шухляда біля ліжка була засунута, і коли я її переглянула — усе було, як і раніше, лише з одним винятком. Твоя запальничка з ініціалами Ліббі зникла. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її.
Я повернулася до ванни, знову вмилася, витерла літери на дзеркалі — і тут побачила, як ти стоїш позаду мене, з точно таким самим спантеличеним виразом обличчя. Я озирнулася — і Ліна підняла руки, наче захищаючись.
— Господи, Джуліє, охолоньте. Що з вами робиться?
Я похитала головою.
— Я просто… Я просто…
— Просто що? — Вона закотила очі.
— Мені потрібне повітря…
Але на першій сходинці я мало не скрикнула знову: біля хвіртки були жінки — дві, у чорному, зігнуті, якось наче переплетені. Одна з них подивилася на мене. Це була Луїза Віттекер, мати дівчинки, яка померла. Вона вирвалася від іншої, буркнувши:
— Облиш мене! Дай мені спокій! Не підходь до мене!
Інша махнула рукою їй — чи, може, мені? Потім вона розвернулася й повільно побрела провулком.
— Ах ти ж психована! — кинула їй услід Луїза, підходячи. — Вона небезпечна, ця Сейдж. Не спілкуйтеся з нею, я вам кажу. Не пускайте її на поріг! Вона брехунка й шахрайка, їй тільки й треба, що гроші, — віддихалася, похмуро зиркнула на мене. — Добре. Ви маєте настільки жахливий вигляд, як я себе почуваю.
Я відкрила рота й закрила його знову.
— Чи ваша племінниця вдома?
Я повела її в дім.
— Я її зараз приведу, — сказала я, але Луїза вже стояла під сходами й кликала Ліну.
Потім вона зайшла на кухню і сіла за стіл, чекаючи.
За деякий час з’явилася Ліна. Її постійний вираз обличчя, такий як у тебе, — поєднання зарозумілості й нудьги — зник. Вона зустріла Луїзу покірно, хоча я навіть не впевнена, що Луїза це помітила, бо дивилася не на Ліну — а на стіну перед собою, на дерев’яне сердечко на полиці.
Ліна сіла за стіл, підняла руки, щоб зібрати волосся у вузол на потилиці. Вона злегка звела підборіддя, ніби вже готувалася до чогось, до розпитувань. До допиту. Мене, мабуть, ніхто не помічав — вони практично не звертали на мене уваги, але я залишилася на кухні. Я стала біля куховарського столу, не розслабившись, а навшпиньки — готова за потреби втрутитися.
Луїза повільно кліпнула, і її погляд нарешті зупинився на Ліні, яка витримала його якусь секунду, а потім опустила очі.
— Мені шкода, місіс Віттекер. Мені дуже шкода.
Луїза нічого не сказала. Сльози текли зморшками на її обличчі, руслами, що їх розмило за багато місяців безутішне горе.
— Мені дуже шкода, — повторила Ліна. Вона тепер теж плакала, волосся у неї розпустилося знову, і вона мотала його на пальці, як маленька дівчинка.
— Цікаво, чи ти коли-небудь дізнаєшся, — сказала нарешті Луїза, — як це — зрозуміти, що не знаєш своєї дитини, — вона глибоко, судомно вдихнула. — У мене є всі її речі. Її одяг, її книжки, її музика. Фотографії, які вона берегла. Я знаю її друзів і людей, якими вона захоплювалася, я знала, що вона любить. Але це була не вона. Тому що я не знала, кого вона кохала. У неї було життя — ціле життя — якого я не знала. Найважливіша частина її — а я її не знала!
Ліна спробувала щось сказати, але Луїза вела далі.
— Річ у тому, Ліно, що ти могла б допомогти мені. Ти могла б сказати мені про це. Ти могла б сказати мені, щойно дізналася. Ти могли б прийти до мене й сказати мені: вашу дочку затягло у щось таке, над чим вона не владна, у те, що — ти знала, ти мала знати — що врешті стане шкідливим, небезпечним для неї.
— Але я не могла… Не могла… — знов-таки Ліна намагалася щось сказати, а Луїза знову їй цього не дала.
— Навіть якщо ти була досить сліпою, чи дурною, чи легковажною, щоб не зрозуміти, скільки проблем цим наживаєш, ти ще могла б допомогти мені. Могла б прийти до мене після того, як вона загинула, і сказати: це не ви щось не те зробили чи не зробили. Це не ваша вина, не вина вашого чоловіка. Ти могла б допомогти нам припинити зводити себе з розуму. Але ти цього не зробила. Ти вирішила цього не робити. За цей весь час ти нічого не сказала. Увесь цей час ти… І що ще гірше, навіть гірше, ніж це, ти дозволила, щоб йому… — її голос зірвався майже на вереск, а потім розвіявся у повітрі, як дим.
— Усе зійшло з рук? — закінчила Ліна. Вона вже не плакала, і хоча її голос тремтів, він був сильним, а не слабким. — Так. Я це зробила, і від того мені було жахливо. Я практично як хвора стала, але я зробила це для неї. Усе, що я зробила, я зробила для Кейті.
— Не здумай вимовляти її ім’я! — прошипіла Луїза. — Не смій!
— Кейті, Кейті, Кейті! — Ліна звелася, спираючись на стіл, схилилася майже до Луїзиного носа. — Місіс Віттекер! — вона впала назад на своє місце. — Я її любила. Ви знаєте, як я її любила. Я зробила те, чого вона хотіла від мене. Я зробила те, про що вона мене просила.
— Не тобі вирішувати, Ліно, чи приховувати щось таке важливе від мене, її матері…
— Ні, це вирішувала не я, це вирішила вона! Я знаю, ви вважаєте, що маєте право знати все, але це не так. Вона не була дитиною, вона не була маленькою дівчинкою.
— Вона була моєю маленькою дівчинкою! — стогнала, вила Луїза.
Я зауважила, що вчепилася за стіл, і теж ось-ось заплачу.
Ліна знову заговорила, у її голосі бриніло благання:
— Кейті зробила вибір. Вона прийняла рішення, і я поставилася до нього з повагою. — І тоді, ще м’якше, ніби розуміючи, що виходить на небезпечну територію: — І не тільки я. Джош так само.
Луїза розмахнулася і з усієї сили вдарила Ліну по обличчю. Від стін відбилася луна. Я кинулася до жінки й схопила її за руку.
— Ні! — крикнула я. — Досить! Досить! — Я спробувала поставити її на ноги. — Вам слід піти.
— Облиште її! — відрізала Ліна. Ліва щока в неї горіла, але вираз обличчя був спокійний. — Не займайте її, Джуліє. Хай б’є, якщо хоче. Хай очі видере, за волосся тягає. Хай робить зі мною, що хоче. Яка тепер уже різниця?
Рот Луїзи був відкритий, я відчувала, як звідти кисло пахло. Я відпустила її.
— Джош нічого не сказав через тебе, — сказала вона, витираючи слину з губ. — Це ти казала йому нічого не говорити.
— Ні, місіс Віттекер, — говорила Ліна абсолютно спокійно, хоча й приклала праву руку тильним боком до щоки, аби вгамувати біль. — Це не так. Джош тримав язика за зубами через Кейті. Тому що вона попросила його. А потім, пізніше, тому що він хотів захистити вас і свого тата. Він думав, що вам від цього буде дуже важко. Знати, що її… — Вона похитала головою. — Він малий, він думав…
— Не кажи мені, що думав мій син! — сказала Луїза. — І що він хотів зробити. Просто не кажи.
Вона підняла руку до шиї — рефлекс. Ні, не рефлекс: вона схопила двома пальцями синю пташку.
— Це, — просичала вона. — Це ж не від тебе, так? — Ліна на мить завмерла, потім похитала головою. — Це від нього. Чи не так? Це він їй подарував!
Луїза відсунула стілець, деручи плитку. Вона звелася на ноги, із силою зірвала ланцюжок з шиї, кинувши його об стіл перед Ліною.
— Він подарував їй оце, а ти дозволила мені носити його на шиї!
Ліна заплющила очі на мить, знову похитавши головою. Тиха дівчинка, яка вибачалася на цій кухні кілька хвилин тому, зникла — і замість неї сидів хтось інший, старший, не до порівняння з дитиною-Луїзою, охопленою розпачем та істерикою. І я одразу чітко згадала тебе трохи молодшою за Ліну тепер — один з небагатьох спогадів, де ти мене захищаєш. У моїй школі одна вчителька звинуватила мене, ніби я взяла щось чуже, і я згадала, як ти її переконувала. Ти говорила спокійно й проникливо, не підвищувала голосу, коли казала їй, як несправедливо вона висуває бездоказові звинувачення — і вона тебе злякалася. Я згадала, як пишалася тобою тоді, і тепер у мене виникло таке саме відчуття — стало так само тепло в грудях.
Луїза почала говорити знову, дуже тихо.
— Тоді поясни, — сказала вона, сідаючи, — коли вже ти знаєш так багато. Коли розумієш так багато. Якщо Кейті кохала цього чоловіка, а він кохав її, то чому? Чому вона зробила те, що вона зробила? Що він зробив з нею? Як довів до цього?
Ліна озирнулася на мене. Вона мала переляканий вигляд, чи, може, просто з усім змирилася — я не могла розпізнати її виразу. Вона дивилася на мене якусь мить, потім заплющила очі, змахнула з них сльози. Коли вона знову заговорила, її голос був різкіший, міцніший, ніж до того.
— Він не доводив її до цього. Він нічого такого не робив, — зітхнула вона. — Ми з Кейті сперечалися, — сказала вона. — Я хотіла, щоб вона припинила це, не бачилася з ним. Мабуть, це було неправильно. Я думала, вона так потрапить у біду. Я думала… — вона похитала головою. — Я просто не хотіла, щоб вона бачила його більше.
На обличчі Луїзи спалахнуло розуміння. І я теж зрозуміла все.
— Ти погрожувала їй, — сказала я, — що розповіси.
— Так, — ледь чутно промовила Ліна. — Погрожувала.
Луїза пішла, не сказавши ні слова. Ліна сиділа нерухомо, дивлячись на річку за вікном, не плакала й не казала нічого. Я теж не знала, що їй сказати, як до неї достукатися. Я розпізнала в ній щось знайоме — те, що, напевно, було і в мене, може, і в кожного в цьому віці, якусь посутню непізнаваність.
Я подумала, як дивно, що батьки вважають, ніби знають своїх дітей, розуміють своїх дітей. Хіба вони не пам’ятають, які були у вісімнадцять, п’ятнадцять чи дванадцять років? Можливо, наявність дітей змушує забути, як бути дитиною. Я пам’ятаю тебе в сімнадцять років і себе в тринадцять, і я абсолютно впевнена, що наші батьки не мали ані найменшого уявлення про те, які ми.
— Я збрехала їй, — голос Ліни зламав мій хід думок. Вона не рухалася, і далі дивилася на воду.
— Кому збрехала? Кейті?
Вона похитала головою.
— Луїзі? Про що?
— Немає сенсу казати їй правду, — сказала Ліна. — Зараз немає. Про мене, хай хоч мене звинувачує. Принаймні я близько. Їй потрібно на когось звалити всю свою ненависть.
— Що ти маєш на увазі, Ліно? Про що ти?
Ліна подивилася на мене своїми холодними зеленими очима, і вона мала старший вигляд, ніж раніше. Була така, як ти того ранку, коли витягла мене з води. Змінена, втомлена.
— Я не погрожувала нікому розказати. Я ніколи не зробила б їй такого. Я любила її. Ніхто з вас, здається, не розуміє, як це, ви наче взагалі не знаєте, що таке любов. Я б заради неї що завгодно зробила.
— Коли не ти погрожувала їй, то…
Здається, я зрозуміла відповідь до того, як вона її вимовила.
— Це була мама, — сказала вона.
У кухні стало холодніше; якби я вірила в духів, то сказала б, що ти приєдналася до нас.
— Ми справді сперечалися, як я казала. Я не хотіла, щоб вона бачилася з ним. Вона сказала, що їй байдуже, що я думаю, їй немає різниці. Сказала, що я ще не дозріла, щоб зрозуміти, як це — бути у реальних стосунках. Я обізвала її повією, а вона мене — целкою. Дійшло майже до бійки. Дурної, жахливої. Коли Кейті пішла, я зрозуміла, що мама була у своїй кімнаті, прямо за стінкою двері — я думала, її не було вдома. Вона почула все. Вона сказала мені, що має поговорити з Луїзою про це. Я вмовляла її такого не робити, я сказала, що це поламало б усе життя Кейті. То, сказала вона, може, краще поговорити з Гелен Таунсенд, адже врешті-решт саме Марк чинить погано, а Гелен його начальниця. Вона сказала: може, тоді його звільнили б, але не нашкодили репутації Кейті. Я сказала їй, що це нерозумно, і вона зрозуміла, що це так. Вони ж не зможуть просто його звільнити — має бути офіційна заява. Влізе поліція. Дійде до суду. Буде розголос. І навіть якщо імені Кейті не буде в газетах, її батьки дізнаються, і вся школа знатиме… Таке не може залишатися таємним.
Вона зробила глибокий вдих, повільно видихнула.
— Я мамі тоді казала: Кейті радше готова буде померти, ніж пройти через таке.
Ліна потяглася до вікна, відчинила його, потім порилася в кишені своєї капюшонки й витягла пачку цигарок. Закурила й випустила дим у повітря.
— Я благала її. Я серйозно — саме благала — і мама сказала мені, що має подумати про це. Сказала, що я маю переконати Кейті припинити бачитися з ним, що цей роман — це зловживання службовим становищем, і такого бути не повинно. Вона пообіцяла мені, що наразі вона нічого не робитиме, дасть мені час переконати Кейті. — Вона загасила ледь запалену цигарку об підвіконня й викинула у воду.
— Я повірила їй. Я довіряла їй, — вона подивилася на мене знову. — Але потім днів за два по тому я побачила маму на шкільній автостоянці: вона розмовляла з містером Гендерсоном. Я не знаю, про що вони говорили, але розмова була не дружня, і я розуміла, що, напевно, мені треба сказати про це Кейті, про всяк випадок, щоб вона знала й була готова… — її голос затремтів, вона сковтнула. — Вона загинула через три дні.
Ліна шморгнула й витерла ніс тильним боком долоні.
— Річ у тому, що коли ми говорили про це потім, мама клялася, що навіть не згадувала про Кейті з Марком Гендерсоном. Сказала, що вони сперечалися про мене, про ті проблеми, які в мене були в класі.
— Так… Ліно, стривай, я не розумію. То ти кажеш, що твоя мама не погрожувала їм розголосом?
— Я й сама так і не зрозуміла. Вона клялася, що нічого не сказала, але вона почувалася винною, я бачила. Я знала, що це моя вина, але поводилася так, наче це все вона винна. Вона перестала купатися в річці, і вона стала одержима тим, щоб говорити правду, вона весь час тільки й говорила, як неправильно боятися подивитися правді в очі, як погано не дати людям дізнатися правду, говорила й говорила про це…
(Я не була впевнена, чи це химерно, чи цілком правдиво й послідовно. Ти не казала правди, ти ніколи такого не робила — твої історії не були правдою, вони були твоєю правдою, були тобою продумані. Чи мені не знати. Я перебувала на брудному боці твоєї правди велику частина свого життя.)
— Але вона цього не зробила, ні? Вона ніколи нікому не говорила, не писала про Марка Гендерсона, у своїй… історії про Кейті, там немає жодної згадки про нього.
Ліна похитала головою.
— Ні, бо я б їй не дала. Ми сварилися і сварилися, і я все казала їй, що була б рада побачити цей шматок лайна за ґратами, але це розбило б серце Кейті. І це означало б, що вона зробила те, що вона зробила, марно, — вона сковтнула. — Я маю на увазі, я знаю. Я знаю, що Кейті зробила дурницю, блядь, абсолютно безглуздо вчинила, але ж вона померла, щоб захистити його. І якби ми пішли в поліцію, це означало б, що її смерть нічого не означає. Але мама просто продовжувала говорити про правду, про те, як це безвідповідально — просто лишити все як є. Вона була… Я не знаю.
Вона звела очі на мене, її погляд був такий самий холодний, як той, яким вона дивилася на Луїзу, і сказала:
— Ви дізналися б про це все, Джуліє, якби хоч раз поговорили з нею.
— Ліно, вибач, я дуже шкодую про це, але досі не розумію, чому…
— Знаєте, звідки мені видно, чи моя мати вбила себе? Знаєте, звідки я знаю точно? — я похитала головою. — Тому що в той день, коли вона померла, ми посварилися. Почалося через дрібниці, а закінчилося на Кейті — як і все. Я кричала на неї, називала її поганою матір’ю і казала, що якби вона була хорошою матір’ю, то вона могла б допомогти нам, допомогти Кейті, і тоді нічого такого не сталося б. І вона розповіла мені, що вона намагалася допомогти Кейті, що вона одного разу бачила, як вона верталася додому пізно, і зупинилася, запропонувала підвезти її. Сказала, що Кейті була дуже засмучена і не зізнавалася, чому, і мама сказала: «Ти не маєш проходити через це самостійно. Я можу тобі допомогти. І твої мама й тато можуть допомогти тобі». Коли я запитала її, чому вона ніколи не казала мені про це, вона не пояснила. Я запитала її, коли це сталося, і вона сказала, серед літа — двадцять першого червня. Кейті пішла на затон у ту ніч. Саме мама безглуздо підштовхнула її за межу, сама того не розуміючи. Ну а Кейті, виходить, штовхнула за межу маму…
Хвиля смутку накрила мене з такою силою, що мені здалося, ніби я впаду зі стільця. Це правда, Нел? Після всього цього ти дійсно стрибнула, і ти зробила це, бо почувалася винною, була у відчаї. Ти була у відчаї, тому що не мала до кого звернутися — не до розгніваної, засмученої дочки і, звичайно, не до мене, бо ти розуміла: якщо зателефонуєш — я не відповім. Ти була в розпачі, Нел? Ти стрибнула?
Я відчувала, як Ліна дивиться на мене, і розуміла, що вона бачить мій сором і те, що я врешті-решт усе зрозуміла — усвідомила й свою провину. Але в її обличчі не було ні переможності, ні задоволення, вона просто була дуже втомлена.
— Я не казала цього всього поліції, бо не хочу, щоб хтось про це знав. Я не хочу, щоб її звинувачували — на додачу до того, що вже є, не хочу. Вона робила це не з ненависті. І вона чимало страждала, чи не так? Вона страждала через те, через що страждати не повинна, адже це не її вина. Не її і не моя, — вона злегка сумно всміхнулася мені. — І не ваша. І не Луїзи, ні Джоша. Ми всі не винні.
Я спробувала обійняти її, але вона відштовхнула мене.
— Ні, — сказала вона. — Будь ласка, я просто… — Вона затихла. Підняла голову. — Мені треба побути самій. Просто трохи піду прогуляюся.
Я її відпустила.
Нікі зробила, як сказала їй Джинні, — пішла поговорити з Ліною Ебботт. Стало прохолодніше, повіяло ранньою осінню, так що вона закуталась у своє чорне пальто, всунула ті сторінки у внутрішню кишеню й пішла до Млина. Але, опинившись там, вона побачила біля будинку й інших людей, а в юрбі їй бути не хотілося. Особливо після того, що сказала ця Віттекер: мовляв, вона дбає тільки про гроші й наживається на чужому горі людей — і це було повною неправдою. Вона ніколи не шукала саме цього — коли б люди тільки слухали. Вона трохи постояла під будинком, подивилася, але ноги в неї боліли, а в голові гуло — тож вона розвернулася і пішла додому. Іноді вона почувалася на свій вік, інколи на вік своєї матері. Сил на цей день у неї не було, вона не була готова до боротьби. Повернувшись до своєї кімнати, вона задрімала у своєму кріслі, потім прокинулась і подумала: а чи не побачила вона, як Ліна прямує до затону — але, може, це був сон або передчуття. Пізніше, однак, набагато пізніше, у темряві, вона вже не сумнівалася, що бачила цю дівчинку, яка, мов привид, ішла через площу, як цілеспрямований привид, трохи погойдуючись на ходу. Нікі відчувала, де перед нею розступалося повітря, чула гудіння її енергії аж у своїй темній кімнатчині — і ця сила її підняла, скинула геть прожиті роки. У цієї дівчинки була місія. У її животі горів вогонь — то була небезпечна дівчина. До такої не підходь.
Ліна, нагадала Нікі себе саму давним-давно; їй захотілося встати і танцювати, хотілося вити на місяць. Ну, вона вже своє відтанцювала, але, болить чи не болить, та вона вирішила, що цієї ночі вирушить на річку. Вона хотіла відчути їх ближче — усіх цих небажаних жінок, цих небажаних дівчат, небезпечних і повних життєвої сили. Вона хотіла відчути їхній дух, скупатися у ньому.
Нікі випила чотири таблетки аспірину, дістала ціпок і повільно, обережно спустилася сходами, вийшла чорним ходом у провулок за крамницями. Прошкутильгала через площу до мосту.
Це, здавалося, тривало дуже довго; усе так довго тяглося тими днями. Ніхто не попереджає вас про це замолоду, ніхто не каже вам, якими повільними ви станете, і як вам докучатиме ваша повільність. Треба було це передбачити, подумала Нікі й розсміялася в темряві.
Нікі могла згадати себе прудконогою, мов хорт. Тоді, замолоду, вони із сестрою бігали наввипередки понад річкою, за течією. Вони мчали, попідтикавши спідниці, відчували кожен камінь, кожну щілину на твердій землі крізь благенькі підошви полотняних черевиків. Їх було не спинити. Пізніше, набагато пізніше, старші й трохи повільніші, вони зустрілися на тому самому місці, угору за течією, і йшли разом, іноді кілька миль, часто мовчки.
Саме на одній з тих прогулянок вони побачили Лорен, яка сиділа на сходинках будинку Енн Ворд — у руці цигарка, голова прихилена до одвірка. Джинні гукнула її, і коли Лорен підняла очі, вони побачили: її обличчя виграє всіма кольорами заходу сонця.
— Із чортякою живе! — сказала тоді Джинні.
Кажуть, чорта згадай — так зразу смаленим повіє. Нікі стояла там, згадуючи сестру, спершись ліктями на холодне каміння мосту, поклавши підборіддя на руки, дивилась у воду — і відчула його. Відчула його раніше, ніж побачила. Вона не назвала його імені, але, може, шепіт Джин уже накликав його, сатану маленького містечка. Нікі повернула голову — і онде вже був він, ішов до неї зі східного боку мосту — в одній руці ціпок, у другій цигарка. Нікі плюнула на землю, як завжди, і прошепотіла заклинання.
Зазвичай вона на тому й закінчувала, але цієї ночі — і хтозна й чому — може, вона відчувала дух Ліни, чи Ліббі, чи Енн, чи Джинні — вона крикнула:
— Уже недовго лишилося!
Патрік зупинився. Він ніби здивувався, побачивши її.
— Що? — прогарчав він. — Що ти сказала?
— Кажу: недовго вже!
Патрік зробив крок у її бік, і вона знову відчула цей дух — жаркий, злий, він здіймався від живота до грудей, до рота.
— Вони говорили зі мною недавно.
Патрік відмахнувся і буркнув щось нерозбірливе. Він пішов далі, а дух усе не стихав. Вона крикнула:
— З моєю сестрою! З твоєю жінкою! І з Нел Ебботт! Усі вони, вони всі говорили зі мною. І в неї був твій номер, чи не так? У Нел Ебботт?
— Заткнись, стара пришелепо! — сплюнув Патрік. Він удав, що йде на неї, і Нікі здригнулася. Він засміявся і пішов далі.
— Наступного разу, як будеш говорити, — крикнув він через плече, — сестрі вітаннячка від мене переказуй!
Я в кухні чекала на Ліну — я телефонувала їй, залишала голосові повідомлення. Я турбувалася безнадійно, і в моїй голові ти лаяла мене за те, що я не пішла за нею, як ти за мною. Ти і я — ми розповідаємо наші історії по-різному. Я знаю це, тому що прочитала твої слова: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула. Ти була героїнею, без контексту. Ти не писала, як я потрапила туди, про футбол, про кров, про Роббі.
Чи про затон. Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула, пишеш ти, але ж у тебе дуже вибіркова пам’ять, Нел! Я досі відчуваю твою руку на своїй потилиці, досі пам’ятаю боротьбу з тобою, жах легенів без повітря, холодну паніку, коли, навіть у тому дурному, безнадійному, п’яному ступорі я розуміла, що зараз потону. Ти потримала мене там, Нел.
Недовго. Ти передумала. Схопивши мене за шию, ти витягла мене на берег, але я завжди знала, що ти якусь хвилю хотіла залишити мене там.
Ти сказала мені ніколи не говорити про це, узяла з мене обіцянку, заради мами, і тому я тимчасово не згадувала про це. Напевно, я завжди думала, що колись настане день, у далекому майбутньому, коли ми будемо старими, ти змінишся — і тоді ти пошкодуєш про це, і ми повернемося до того. Поговоримо про те, що трапилося, про те, що я зробила, що ти зробила, про те, що ти сказала, і як дійшло до такого, що ми зненавиділи одна одну. Але ти ніколи не просила вибачення. І ти так і не пояснила мені, як ти могла отак ставитися до мене, молодшої сестри. Ти так і не змінилася, а просто пішла й померла — і в мене наче серце вирване з грудей.
Я хочу, так відчайдушно хочу побачити тебе знову.
Я чекала на Ліну, поки, геть виснажена, я врешті лягла спати. У мене було таке безсоння, відколи я повернулася до цього місця — і ось воно мене наздогнало. Я впала, занурюючись у сон і спливаючи на його поверхню, доки почула, що внизу відчинилися двері, потім — як Ліна підіймається сходами. Я чула, як вона заходить до кімнати, вмикає музику, настільки голосно, що я почула, як якась жінка співала:
That blue-eyed girl
She said “no more”
That blue-eyed girl
Became blue-eyed whore.
Я знову повільно занурювалася в сон. Коли я знову прокинулася, музика ще грала — ту саму пісню, уже голосніше. Я хотіла, щоб вона її вимкнула, страшенно хотіла, але я не могла, не мала сил встати з ліжка. Я гадала, чи насправді прокинулася зовсім, бо якщо я не сплю, то що так тисне мені на грудях, так давить на мене? Я не могла дихати, не могла рухатись, але я чула жіночий голос чітко й ясно, що досі співав:
Little fish, big fish, swimming in the water.
Come back here, man, gimme my daughter.
Раптом вага зникла — і я, розлючена, піднялася з ліжка. Я, спотикаючись, висунулася в коридор і крикнула Ліні, щоб прикрутила звук. Я кинулася до її дверей і смикнула ручку. Двері відчинилися. У кімнаті не було нікого. Горіло світло, вікна були відчинені, у попільничці лежали цигарки, біля порожнього ліжка — склянка. Музика, здавалося, лунала дедалі голосніше, у голові в мене гупало, щелепа боліла, а я продовжувала кричати, хоч навколо не було нікого. Я знайшла айпод — і вимкнула його, і нарешті мені стало чути тільки власне дихання і стукіт крові у вухах.
Я повернулася в свою кімнату і знову зателефонувала Ліні; відповіді не було, тож я спробувала зв’язатися із Шоном Таунсендом, але виклик пішов на голосову пошту. На першому поверсі вхідні двері були замкнені, усе світло ввімкнене. Я стала ходити з кімнати в кімнату, зазираючи почергово в кожну, хитаючись, мов п’яна, мов під наркотиками. Я лягла на підвіконня, де колись сиділа й читала книжки з матір’ю, на якому двадцять два роки тому твій хлопець зґвалтував мене — і знову заснула.
Мені снилося, що вода підіймається. Я нагорі, у спальні батьків. Я лежу в ліжку поруч із Роббі. Надворі шумить дощ, річка здіймається, і чомусь розумію, що внизу будинок затоплений. Спочатку повільно, тільки цівка води просочується під двері, а потім швидше — вона відчиняє двері й вікна, брудна вода ллється у будинок, накочується на сходи. Чомусь я бачу вітальню, занурену в каламутну зелень — річка заявляє свої права на будинок, вода сягає горла «Пса», який тоне, тільки тепер він уже не намальований, а справжній. Його очі білі й великі від паніки, і він бореться за своє життя. Я намагаюся встати, щоб спуститися вниз, щоб врятувати його, але Роббі не пускає мене, тягне мене за волосся.
Я прокинулася з того страхіття у паніці. Перевірила свій телефон, уже минула третя година ночі. Мені чулися якісь рухи по всьому будинку. Ліна була вдома. Дякувати Богові. Я чула, як вона спускається сходами, як ляскають її капці. Вона зупинилася, стала у дверях, і проти світла темнів її силует.
Вона пішла до мене. Вона говорила щось, але я не чула її, і я побачила, що на ній зовсім не капці, а туфлі на підборах, і та сама чорна сукня, що на похорон, — і з неї стікає вода. Її волосся липло до обличчя, її шкіра була сіра, губи сині. Вона була мертва.
Я прокинулася, задихаючись. Моє серце калатало, сидіння піді мною промокло від поту. Я сіла, збентежено подивилася на картини навпроти, мені здалося, що вони ворушаться, і я подумала: я ще сплю, я не можу прокинутися, не можу прокинутися. Я вщипнула себе з усієї сили, загнавши нігті в передпліччя — і побачила справжні сліди, відчула справжній біль. У будинку було темно й тихо, чувся лише тихий шепіт річки. Я покликала Ліну.
Побігла вгору сходами, по коридору. Двері Ліни були прочинені, світло ввімкнене. У кімнаті все було так само, як і кілька годин тому: склянка води, незастелене ліжко, попільничка. Ліни не було вдома. Вона не поверталася. Вона зникла.