Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

Розділ II

У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці - вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.

Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.

«Ой-йо-йой», - подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кушах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.

«Ух ти!» - вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.

- 3-з-д-д-ра-а-с-т… - пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

- Здрастуй, здрастуй, серденько, - ласкаво озвався звір. - Як живеш?

- Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… - відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка - в деяких випадках трошки заїкатися.

- Чудово! Це справді чудово! - вигукнув жовтий звір. - Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! - Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», - міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

- Яка халепа?

- Бачиш… До речі, як тебе звати?

- Люська! - сказало зайча. - Я вже скоро піду до школи.

- Яке гарне ім’я, - розчулився звір. - І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

- Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

- То ви, значить, аж із Африки! - здивувалася Люська.

- Еге ж, прямісінько з неї.

- А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

- Ще б пак! - погодився жовтий звір і злегка рикнув.

- Ой! - відскочило зайча. - Чого це ви?

- Згадав своїх друзів, - відповів той. - У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

- Хто смачненький? - насторожилася Люська.

- Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! - поправився жовтий звір. - Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.

- Значить, і нашим будете захисником? - спитало довірливо зайча.

- А від кого вас захищати?

- Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

- Отож, ви тут усі нелякані? - зрадів жовтий звір.

- Ні.

- Неполохані?

- Ні-і.

- Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

- Чому? - поцікавилась Люська.

- Та на радощах. «От, - кажуть, - іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

- Хочу! - пискнула Люська.

- Ну от! А звуть мене Толябун.

- Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

- Толик? Х-хе. Хай так.

- І від кого ж ви їх захищаєте? - мовило по хвильці зайча.

- Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, - потрусив головою Толябун.

- Як це - з двома пащами? - роззявила рота Люська.

- А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, - брехав далі Толябун.

- Вони ж, ма-буть, страшні, - знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

- Ще й які! - ствердив лев. - Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

- Як же ви повернетесь. Толику? - співчутливо запитала Люська. - Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

- Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.

- Чого ж це я стою! - спохопилося зайча. - Бідний Толик. - І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. - А про яку здобич ви говорите: про їжу?

- Еге, про їжу.

- А що ви любите їсти?

- А ти? - ухиливсь од відповіді Толябун.

- Моркву!

- І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

- На дерево? Хіба морква росте не в землі? - сплеснула лапками Люська.

- Ти розв’язуй, розв’язуй, - поквапив лев. - Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, - викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

- А капуста теж на деревах? - розпитувала Люська.

- Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, - додав поквапливо. - Ех, зараз би капусточки пожувати…

- А я вас пригощу. У нас є, - пообіцяла щиросерда Люська. - Ну от і готово! - мовила, розв’язавши останній вузол.

- Але понад усе я люблю знаєш що? - спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

- Що? - перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

- Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! - заревів лев і кинувся на неї.

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

- Стій! Кому кажу! - кричав він. - Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

- Гей, ти! - крикнула вона. - Ось на тобі! - й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.

Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, - справжній природознавець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі - сліди чиїхось лапок. «Ну от, - подумав він. - Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», - здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:

- Ти хто?

- Я Бурмосик. А ти?

- А я Люська.

- Так ти дівчисько! - розчаровано вигукнув Бурмосик.

- Не дівчисько, а дівчинка, - виправило його зайча. - Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?

- Таки в лісі, - ствердив песик.

- Ой, ну шо це я питаю! - засміялася Люська. - Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

- То я, по-твосму, не дуже вихований? - засмутився Бурмосик.

- Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, - відповіла Люська. - А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, - насторожилась вона, - а ти тут поблизу нікого не стрічав? - і глянула довкола.

- А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

- А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

- Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

- Аби ти знав, - закінчило зайча, - як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, - повторила Люська і заплакала.

- Ну, не треба, - розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. - Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

- Лю-ю-ба-ба…

- Яка баба? - спитав Бурмосик.

- Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, - проривалися крізь плач Люсьчині слова. - Д-де-де ти-ти те-те-пер?

- Та де ж, як не в вашому лісі, - запевнив її Бурмосик. - Чекає на свою донечку.

- А до-до-донечка д-де-де? - схлипнула Люська.

- Та де ж, як не в нашому лісі, - одказав Бурмосик.

- А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

- Та й справді! - вигукнув спантеличено Бурмосик.

- А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

- Та й то правда! - ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. - От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, - одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

- Знаєш що, - мовив Бурмосик. - Я саме збирався на косовицю до Буцика - помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. - І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.