Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

Розділ IV

Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.

- Добридень, Буцику, - наче до давнього знайомого, привіталася Люська. - Я ваша нова подружка.

- Я знайшов її на Суничній галяві, - пояснив Бурмосик.

- І як же ти опинилася в наших краях? - спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.

- Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, - закінчила вона і схлипнула.

- Стривай-но, - мовив Буцик. - А як світило сонце, коли ти бігла од лева?

- Яскраво.

- Я не про те. Звідки воно світило?

- Спочатку в ліве очко, потім у праве, - чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам’ятаю. А навіщо це тобі?

- Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, - вказав Буцик рукою. - А якщо в ліве, - то он звідки. Зрозуміло?

- От бачиш! - скрикнув Бурмосик. - Я знав, що Буцик обов’язково щось придумає.

- Авжеж, - озвалася Люська. - Але я не пам’ятаю: я була дуже налякана.

- Так-так, - замислився Буцик. - Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?

- Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.

- От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, - глянув він на скошену траву. - Ходімо!

Довго шукати не довелось.

- Ось, здасться! - крикнув Бурмосик.

- Ой-ой-ой, - наблизившись, похитав головою Буцик. - Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.

- Хіба, - здивувалась Люська, - а мені здається, із заходу.

- А по-моєму, вона прибігла з півдня, - докинув Бурмосик. Друзі перезирнулись.

- То звідки ж я прибігла? - сумно запитаю зайча.

- Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, - сказав Буцик, - та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, - мовив він по хвильці, - яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…

- Може, монпансьє? - облизнулась Люська.

- Або «Золотий ключик», - і собі підхопив Бурмосик.

- Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.

- А де ж ми його візьмемо? - посмутнішало зайча.

- Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.

- А ми дуже попросимо, - сказала Люська.

- А цур тобі! - почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. - Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…

- Ой, як смішно він висить! - зареготала Люська. - Дивіться - догори ногами!

- Цить, - зашепотів до неї Буцик. - Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе - нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…

- Доброго дня, дядечку! - дружно гукнули всі троє.

- Га? - озвавсь Кажан. - Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?

- Це Люська! - мовив Буцик.

- Здрастуйте, дядечку, - ще раз поздоровкалась Люська. - Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!

- Еге ж, - одразу полагіднішав старий. - Звісно, не одній тобі - всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?

- Розумієте, дядечку. - пояснив Буцик. - Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?

- Е-е, - схитнув головою Кажан. - Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте - а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!

Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.

- Це інша справа, - мовив дядечко. - Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…

- Кому це? - поцікавилася Люська.

- Та кому ж, як не отій почварі, - одказав Кажан.

- Почварі? - перезирнулися друзі. - А на що вона схожа?

- Та таке щось жовте, з хвостом, і реве - не приведи Господь…

- Толябун! - скрикнуло зайченя.

- Лев? - вихопилось у Бурмосика.

- Еге ж, лев, а-ах, - позіхнув Кажан.

- Зараз засне, - прошепотів Буцик і закричав: - Дядьку Кажане!

- Що? - розплюшив той уже було склеплені повіки.

- Та ви ж обіцяли про лева розповісти.

- Про якого лева?

- Про того, шо недавно тут пробігав.

- А-а-а, - згадав старий. - Щоб йому живіт до спини присох!

- От-от! Що ж він зробив?

- Значить, діло було так, - почав Кажан. - Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, - вів далі дядько. - Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся - стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає - аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, - крикнув я, - ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами - аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові - той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три - й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, - позіхнув Кажан і заснув.

- І зовсім цей лев не дурний. - мовив Буцик, коли йшли назад. - Таке придумати - обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.

- Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, - схлипнула Люська.

- І Вовк до нього пристав, - нагадав Бурмосик. - Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.

- Ти не побивайся дуже, - звернувся до Люськи Буцик. - Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.

- І безпечніше, - додало зайча. - І мені можна буде цілий день рвати квіточки?

- Гм… - розгубився Буцик. - Ну, якщо…

- Дуже добре, - зраділа Люська. - А як ви думаєте, мені у вас сподобається?

- Сподіваємося, - почулось у відповідь.

Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.

- Ой, яка троянда! - скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. - Вона майже така сама гарна, як і я, - і полізла в кишеньку по дзеркальце. - Так, якби їй ще мої вушка.

- Так троянд же з вушками не буває, - здивувався Бурмосик.

- Значить, я єдина така гарна на весь ліс, - одказала Люська. - Що ж, непогано, - мовила, роздивившись у хаті.

- А що ви читаєте? - поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.

- «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?

- Хочу, - підсунуло ослінчик ближче до столу.

- Де ми зупинились учора? - спитав Бурмосик.

- Там, де про королеву і дорогоцінності.

- А.. Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте. І Бурмосик почав читати.

Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.

Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.

- Бідне дівча, - шепнув Буцик Бурмосикові, - думає, певно, про свою домівку, - і гукнув:

- Люсю, час уже спати.

- А, так, це я замислилась. - Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: - А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?

- Брильянти, - поправив її Буцик, - або ж діаманти.

- Хай так, - відповіла Люська. - Я думаю, личили б. - Потім глянула у вікно й спитала: - А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?

- Є, - одказав Бурмосик. - На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.

- Я примощу її отут, - сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, - шоб світло падало в обидві кімнати.

- Не став, - застеріг Буцик. - Лава хистка - лампа може впасти і станеться пожежа.

Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:

- О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!

Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.

Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.

Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:

- От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.