Голодомор – 1933: міфи і реальність

«Український Голокост» чи терор голодом?

Завершуючи полеміку з тими, хто від імені України закликав держави ООН визнати Голодомор геноцидом, уже згадуваний В.П.Козлов писав: «Не знайдений жодний документ, який підтверджує концепцію «голодомор-геноцид» на Україні або хоча б натяк в документах на етнічні мотиви того, що трапилося, у тому числі в Україні… Не варто спрощувати історію голоду в СРСР, зводячи його тільки, хай навіть в окремому регіоні, до знищення якого-небудь народу».

Наведена цитата ілюструє не стільки бажання російської влади і підтримуючої її навіть дуже ліберальної інтелігенції звести український Голодомор до загальносоюзного голоду 1932–1933 рр., скільки той міф, який підтримується активними прибічниками правильного визначення Голодомору геноцидом. Мова йде про ототожнення Голодомору з Голокостом.

Уперше словосполучення «Український Голокост» з’явилося як назва книги Василя Гришка про голод 1932–1933 рр. в Україні, виданій в 1978 р. в Нью-Йорку і Торонто. Поширення цього терміну в діаспорі полегшувалося тим, що її представники відчували себе громадянами країн проживання, а з Україною їх пов’язувало лише почуття етнічної спорідненості. Значна частина громадян України теж мала загострені етнічні почуття, пов’язані з відсутністю в радянські часи громадянського суспільства (в соціальній системі координат) і його відповідника — політичної нації (в національній системі координат). Остаточно цей термін утвердився після опублікування десятитомної колекції цінних свідчень тих, хто вижив, під назвою «Український Голокост. 1932–1933» за редакцією проф. Юрія Мицика.

Голокост визнаний у світі як геноцид, і ті, хто бажає такого визнання для Голодомору, вважають, що образна назва «Український Голокост» сприятиме цьому. Однак ті, хто використовує її, повинні усвідомлювати дві речі. По-перше, ми не маємо морального права використовувати поняття «голокост» у його переносному значенні. Українським Голокостом є знищення 1,6 млн. євреїв на території України під час Другої світової війни. По-друге, ототожнення Голодомору з Голокостом рівнозначне твердженню про те, що українців у радянському Союзі переслідували так, як євреїв у нацистській Німеччині. Іншими словами, радянська влада їх знищувала або ув’язнювала там і тоді, як і коли вони з’являлися. Кожний, однак, розуміє абсурдність такого твердження. Каральну акцію Сталіна треба розглядати як терор голодом, а не як етнічну чистку території для заселення її іншим народом. Дж. Мейс першим з науковців заявив, що сталінський терор в Україні був спрямований не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави — тієї держави, яка народилася під час розпаду Російської імперії і пережила свою власну загибель, відродившись у вигляді радянської квазідержавності. Формулу про знищення голодом українців як політичного чинника і соціального організму (to destroy them as political factor and as a social organism) він сформулював на першій у світі науковій конференції по голоду 1932–1933 рр., влаштованій в Монреалі у 1983 р. Романом Сербиним і Богданом Кравченком.

Під іншим кутом зору, але так само без ототожнення Великого голоду в Україні з Голокостом підходив до проблеми автор тексту Конвенції ООН про геноцид Рафаель Лемкін. Виступаючи в Нью-Йорку під час відзначення 20-ої річниці голоду 1932–1933 рр., він підкреслив, що вожді більшовиків поглинали українську націю, заштовхуючи українців у багатоетнічну радянську націю (пізніше компартійні ідеологи придумали для «радянської нації» інше визначення — «радянський народ як нова історична спільність»). Відбувалося, підкреслював Лемкін, не тільки моральне, але й фізичне нищення: шляхом ліквідації інтелігенції — мозку нації, духовенства — душі нації і економічно незалежних від держави хліборобів — носіїв національного духу. У поверненні нації до стану первинного етносу, у знищенні, висловлюючись сучасною мовою, громадянського суспільства Р.Лемкін вбачав ознаки геноциду. Проте немало тих, хто висловлювався щодо Голодомору в Україні і діаспорі, проігнорували цілком ясно виражене в цій доповіді Р.Лемкіна попередження: український голод 1932–1933 рр. мав іншу природу, ніж єврейський Голокост. Очільниики Кремля намагалися увігнати українську націю в уніфіковане і пронумероване радянське населення різноманітними засобами, у тому числі терористичними, але не йшлося про цілковите фізичне винищення громадян української національності, тобто про етнічну чистку. Мета державного терору, яким є терор голодом, завжди одна: підпорядкувати ціле, знищуючи частин7у цілого. Натомість метою нацистів було фізичне винищення євреї як певної спільноти — національної, релігійної і етнічної.

Обґрунтуванням Голодомору як геноциду повинні займатися правники. Однак якісну, з виключенням міфів картину Голодомору правникам мусять надати історики. Показана в цій статті картина Голодомору переконує, що терор голодом був застосований проти українців як представників титульної нації і кубанців які бажали одержати такий статус. Тобто він був подією, викликаною обставинами місця і часу, а не процесом, як це уявлялося Р.Лемкіну та його однодумцям. Українців де-небудь в Москві або Ленінграді, очільники Кремля не розглядали як потенціальних ворогів. Існує побутовий вираз, який красномовно засвідчує різницю між українцями як титульною нацією і українцями як національною меншиною: «коли в Москві стрижуть нігті, у Харкові (Києві) відрубують пальці». В Кремлі добре відчували небезпеку конституційного статусу України як союзної національної держави: якби диктатура комуністичних вождів, яка не знаходила підтвердження в радянських конституціях, раптом захиталася, конституційний статус союзних республік з примарного перетворився б на реальний. Тоді в Україні з’явився б який-небудь Кравчук, який заходився б руйнувати радянську імперію, як це насправді сталося у 1989–1991 рр. Згадаємо славнозвісний лист Й.Сталіна Л.Кагановичу від 11 серпня 1932 р., який передував «сокрушительному удару»: «Якщо не візьмемося негайно за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити… В Українській компартії (500 тис. членів, хе-хе) перебуває не мало (так, не мало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і поза) партії, проти партії». Як тільки справи стануть гірше …

Як пов’язати подію з процесом? Було б добре, якби під чим кутом зору проблему Голодомору як геноциду осмислив відомий український правник Володимир Василенко, який опублікував в ДТ чудову статтю «Голодомор 1932–1933 років в Україні: правова оцінка» (2008, 4 — 10 і 18–24 жовтня). Мабуть, подію можна представити собі як геноцид (Голодомор як терор голодом цілком підпадає під визначення геноциду в Конвенції ООН), а процес — як етноцид. Етноцид є історичним терміном, а не категорією міжнародного права, але він допомагає визначити суть і хронологічні рамки події, кваліфікованої як геноцид.

Хронологічні рамки самого етноциду просто-таки безмежні. Його зазнали три з чотирьох слов’янських народностей, що формувалися на просторах Східної Європи. Населення Новгородської боярської республіки було знищене або асимільоване в добу Івана ІІІ та Івана ІV, навіть не встигнувши перетворитися на повноцінну народність. Білоруська народність опинилася в межах Московської держави пізніше, уже не в такі хижі часи, а тому змогла розвинутися в націю. Проте сучасна Білорусь не за власним бажанням надто тісно пов’язана з Росією, а тому перебуває в задушливих обіймах Кремля. Українська нація спромоглася визріти, незважаючи на державний кордон, який поділяв українські землі у складі Російської і австрійської імперій. Проте українці постійно відчувають на собі багатоплановий тиск північного сусіда, який тепер устами Владимира Путіна запевняє їх, що українці і росіяни — це один народ. Мабуть, все-таки добре, що цей тиск останнім часом набув характер «гібридної» війни, яка допомагає громадянам України консолідуватися і обрізати небезпечні зв’язки з народом, який не визнає їхнього існування.