Голова Мінотавра

Лігво Мінотавра

Рита Попельська стрімко з’їжджала Оленячим спуском, який провадив від нещодавно збудованого кемпінгу до темної смуги буків. Її струнка фігура, біла, немов порцелянова шкіра, щоки, котрі від морозу й вітру стали схожими на рум’яні яблука, привертали загальну увагу. Під час обідів у кемпінгу літні пані придивлялися до Рити з ледь помітною зневагою, припускаючи, що кожна вродлива дівчина раніше чи пізніше стане повією або утриманкою. Молодші дивилися на неї із заздрістю, а старші чоловіки — із жаданням або безсилою байдужістю. Сама ж вона, навіть не здогадуючись, що викликає такі суперечливі почуття, так завзято ковзалася на лижах, наче кожен день був останнім днем зимових канікул. З тіткою Леокадією, яка без угаву грала в бриджа, вона зустрічалася лише в ресторані під час обіду. Та навіть тоді їй не доводилося терпіти тітчиних зауважень, бо за їхнім столиком іще з першого дня вибороли собі місця двоє братів Кшеміцьких. Молодший з них, Адам, був студентом Львівської політехніки, а старший, Зиґмунт — підхорунжим з полку Кресових стрільців у Станіславові. Рита радісно заводила кокетливі розмови з обома юнаками, особливо, коли тітка Леокадія, проковтнувши заледве кілька шматочків, бігла до заставленого пальмами фойє, звідки долітав запах сигар і шурхіт тасованих карт. Рита була несміливою дівчиною, нічим особливо не цікавилася. Часто вона з безжурною усмішкою уривала розмову із братами й бігла до своєї кімнати, аби там переодягтися в теплі панчохи, товсті рейтузи, вузькі лижні штани й два закопанські светри; шапки вона ніколи не носила, бо вовна кусала її й дряпала в голову. А тоді мчала з лижами на спуск і з’їжджала на шаленій швидкості вниз, із розвіяним чорним волоссям, залишаючи позаду й братів Кшеміцьких, і кількох інших гімназистів та студентів, що безнадійно намагалися зрівнятися із цією панночкою. Це було майже неможливо, наздогнати дівчину, яка їздила на лижах з п’яти років, і кожні зимові канікули проводила в Карпатах.

Але той, хто вважав, що Рита Попельська кидається у вир снігу й вітру лише через атавістичну молоду потребу позбутися зайвої енергії, помилявся. Ні, причина була зовсім інша. Рита зрозуміла: чим швидше мине день і більш змореною кинеться вона у свою холодну запашну постіль, тим скоріше проминуть ці два тижні у Ворохті й настане день повернення до Львова. А там дівчина хотіла опинитися будь-що. Бо в місті дехто на неї чекав. Таємничий чоловік, котрий з кондуктором передав їй у потязі листика, коли вночі, закутавшись у товстий стьобаний халат, Рита поверталася з туалету до купе, у якому голосно хропла її тітка. Кондуктор підняв тоді кашкета, вручив їй конверта, що пахнув чоловічим одеколоном, і пояснив, що на вокзалі у Львові один молодик у масці попросив його про цю послугу.

Тому Рита часто полишала товариство своїх шанувальників. Їй хотілося побути на самоті, стати між старими ялицями та буками й уже всоте перечитати цього листа, після якого в голові залишався легенький туман.

Протягом уже тривалого часу Попельський був постійним відвідувачем «Шкотської», кав’ярні на розі вулиць Лозинського й Фредра, і тамтешні офіціанти вже встигли звикнути до його дивацтв. Він ніколи не замовляв нічого, крім незліченних філіжанок міцного чаю без цукру, оскільки, як пояснив уже першого дня, саме перебуває на дієті, що повинна очистити його організм від усілякої зайвої отрути. Попельський не уточнював, що отрута була переважно алкогольного походження, та й навіщо було фамільярничати з офіціантами й офіціантками, котрі однаково не відзначалися тут зайвою ввічливістю до клієнтів. Із кожним днем голодування відчував, як зменшується його вага, зате зростає роздратування на весь світ: на Ганну, чиї побожні пісні чимраз частіше будили його, щойно він засинав, на колег з поліційно-слідчого відділу, які занадто повільно розшукували надзвичайно потворних людей, а також на математиків, завсідників «Шкотської», що ставилися до нього зверхньо й дещо іронічно.

Він устиг познайомитися майже з усіма й зорієнтуватися в питаннях, які цікавили вчених. Одначе його математичні знання, що їх він здобував колись у Відні в знаменитого Францішка Мертенса й похмурого Вільгельма Віртінґера, за цей час добряче-таки вивітрилися, отож радісні вигуки львівських математиків під час обговорення якоїсь проблеми, що інколи мала дивну, а то й поетичну назву, здавалися йому щенячим захопленням. Коли професор Стефан Банах піднімав догори руки (а часто в кожній із них диміло одночасно по цигарці), захоплюючись новою причинкою до «канапки Штайнгауза», «гри Мазура» або «Гільбертової триноги й Гільбертового куба», Попельському здавалося, що він опинився в часах, коли сам учився в гімназії. Тоді вони грали в шахи з кузиною Леокадією, і різні ходи називали іменами героїв щойно прочитаних книжок. У результаті цього народилися «мат Віннету» й «гамбіт Кміциця». Коли Станіслав Улам, спершись однією ногою на стілець, а другою стоячи на підлозі, розумував про «згущення особливостей» або «псевдогусті поля», Гуґо-Діонісій Штайнгауз і Стефан Качмар наливали каву, а часом і горілку, і кожен по-своєму критикував якусь найновішу французьку працю про ортогональні ряди, а Станіслав Мазур уражав лінійними методами додавання, комісар, може, від дошкульного голоду, чимраз більше почувався мізантропом і комплексував із приводу власних невикористаних математичних здібностей. Пригадував собі щасливі роки у Відні, улюблену тоді математику, яку він закинув через свою хворобу, зайнявшись натомість філологією (лекції й семінари на філософському факультеті Віденського університету зазвичай відбувались увечері, що давало можливість уникнути сонячного світла). Отож він не встиг пізнати складних проблем, які тут обговорювали. Приходив до «Шкотської» зазвичай обідньої пори, сидів і похмуро мовчав сам-один у першій залі, під завісою на дверях, що вели углиб кав’ярні, й уважно вдивлявся в прибулих клієнтів. Попельський чудово знав, що вбивця бачив його фото в газетах і чекав, коли на обличчі якогось відвідувача з’явиться страх. Таке трапилося лише раз, але обличчя людини, що увійшла, було, на жаль, але ніяк не потворне, та ще на додачу, жіноче. То була певна повія, котра поглузувала колись з його п’яного чоловічого безсилля. Отож Попельський страшенно нудьгував. Газет не читав, а шахів навіть не розставляв, боячись, що котрийсь із геніїв математики забажає з ним зіграти, і його спіткає негайна ганебна поразка.

Одна деталь, яку він помітив уже першого дня, заперечила поширений львівський міф (у який Попельський і сам раніше вірив) про те, що вчені писали на скатертинах. Насправді все було інакше: математики списували хімічними олівцями мармурові стільниці, або сторінки спеціального зошита, що завжди зберігався в гардеробника. Це спостереження дуже розчарувало Попельського, бо на ньому ґрунтувалася його версія про те, що людина з мавпячим обличчям, яка писала по скатертині в катовицькому ресторані «Ельдорадо», — львівський математик. Та він швидко заспокоївся й розпочав ретельно сплановане слідство.

Протягом перших чотирьох днів він спостерігав за математиками й щохвилини випитував офіціанта про їхні прізвища. Попельський урізноманітнював собі це заняття підсумуванням попереднього розслідування й уже вкотре аналізував обставини, за яких вони з Мокком знайшли замордовану Клементину Новоземську. Час потрохи збігав і за розмовами з однією повією, що на його прохання приходила до кав’ярні, аби «жіночим оком» оцінити імовірну потворність якогось із чоловіків.

Через тиждень він познайомився з усіма світилами й претендентами на математичний Олімп, і з жалем ствердив, що серед них не було надзвичайно потворної людини. Тоді Попельський почав шукати серед них того, хто відзначався б настільки багатою мовною фантазією, аби вигадати дуже вдале фіктивне ім’я «Гуґо-Діонізій фон Банах». Із цією метою він облишив своє incognito й провадив з відвідувачами довгі, нудні розмови, на підставі яких дізнавався про їхній лексичний запас та мовні асоціації. Іще через чотири дні комісар виявив головного підозрюваного, але так само швидко мусив викреслити його зі свого списку. Це був Гуґо-Діонізій Штайнгауз, людина, котра користувалася прекрасною польською мовою, багатою на незвичні й дуже влучні порівняння. Але, по-перше, він не був потворний, а по-друге, важко було припускати, щоб убивця взяв собі псевдо, що складалося б із двох власних його імен!

Коли Попельський уже повикреслював усіх завсідників «Шкотської» зі свого списку підозрюваних, він почав розпитувати кожного з них про їхніх «потворних» колег та студентів. Що тоді почалося!

— У якому розумінні «потворний»? — запитував Маєр Айдельгайт.

— Я знаю, пане комісаре, що об’єднує нарисну геометрію із прекрасним, мистецьким представленням простору в італійських майстрів, — замислювався Казімеж Бартель. — Звідси моє судження про красу. Якщо йдеться про потворність, мені довелося б мислити в зворотному напрямку.

Коли Попельський намагався звести ці розумування до порівняння з мавпою, співрозмовники втягали його у вир абстракції.

— А чи іменник «мавпа» визначається за допомогою скінченної кількості слів? — супився Марк Кац.

— Пане комісаре, — розсідався за столом Леон Хвістек, — потворність для мене означає виключно відсутність краси. Краса живе в мистецтві, яке позбулося жахливого баласту у вигляді наслідування природи. Отже, мавпа й Венера Мілоська однаково потворні, бо вони є елементами природи. А краси в природі не існує.

Через три тижні Попельський припинив дієту, вирішив полишити «Шкотську» й більше ніколи туди не повертатися. У знаменитій кав’ярні він нічого не довідався. Заплановане ним на наступні дні було ще менш привабливим. Він повинен був узяти участь у кількох найближчих засіданнях львівського відділу Польського математичного товариства, щоб там шукати Мінотавра. Цих засідань було небагато: одне в березні, одне у квітні, два в травні й одне в червні. І як далі шукати цю тварюку? Він уже уявляв, яку жахливу пустку відчує назавтра в голові, прийшовши до свого кабінету в поліційно-слідчому відділі. Відганяв якнайдалі думку про розгніваних співробітників, які ходять Львовом, розпитуючи людей про «потворних мавп», наражаючись на дурнуваті жартики. Не міг думати про Маріана Зубика, котрий завтра запитає його про успіхи в розслідуванні. Вирішив заглушити це все алкоголем. Кінець дієті, сказав собі подумки. Перехиливши кілька чарок, він розставив шахи й у припливі відваги, вирішив запросити до гри когось із математиків. Підійшов до їхнього столика, але вони навіть не глянули на нього. Учені саме обговорювали проблему існування автоматів, які могли б самостійно видавати про себе інформацію, за умови, що їм буде задано певну кількість випадкових чисел.

Попельський махнув рукою, сів сам із шаховими задачами із журналу «Deutsche Schachzeitung», який передплачували в «Шкотській», і замовив ще одну чарку горілки. Він засумував за Мокком. Радо зіграв би з ним. Та Ебергарда не було.

Після того, як вони з Попельським знайшли труп Клементини Новоземської, Ебергард Мокк залишився в Катовицях із трьох причин. По-перше, він не вірив у львівський слід, що його так обстоював Попельський, по-друге, з Катовиць було близько до Бреслау й Карен, туга за якою зросла прямо пропорційно до докорів сумління, котрі він відчував після еротичних пригод. Третя, і найважливіша причина стосувалася вбивства власниці бюро «Матримоніум», бо цей злочин вимагав пояснень, а його обставини вказували на Мінотавра, якого Мокк почав ненавидіти так само, як і Попельський. Взагалі-то, убита Новоземська не була незайманою дівчиною, але видерта з м’ясом щока була його розпізнавальним знаком. Окрім того, міг з’явитися який-небудь божевільний наслідувач убивці, або ж незайманість попередніх жертв була випадковою. Слідство заповідалося надзвичайно складним, оскільки зі шлюбного агентства зникли всі течки. Поліція мала на вибір два шляхи: обстежувати злочинне середовище в пошуках можливих контактів убитої або дошукуватися темних справ у її минулому. Жоден із цих шляхів не видавався серйозним, оскільки пані Клементина Новоземська була особою шанованою й мала бездоганну репутацію. Моккові не давала спокою одна думка, а саме впевненість Попельського, що директорка шлюбного агентства була колись власницею борделю. Пропрацювавши багато років у відділі моралі, бреславський поліцейський чудово знав світ прихованих повій, якими часто бували бідні жінки з низів. Вони потай надавали сексуальні послуги, маючи при цьому зовсім інші професії, тобто були, наприклад, робітницями або служницями. Прихована проституція була вигідним заняттям. З одного боку, жінки не ризикували зіткненням з поліцією моралі, їх не заносили до відповідних списків, що зіпсувало б їхню репутацію й викликало звільнення з роботи. А з іншого, їм удавалося накопичити чималі гроші на майбутній посаг. Не стоячи ніколи на вулиці, вони використовували різних посередників. Взагалі-то Моккові не доводилося чути, щоб шлюбні агентства виконували таку функцію, але порівняння Новоземської із власницею борделю не давало йому спокою й ця зачіпка здавалася йому дуже спокусливою. Він був майже переконаний, що «потворний граф» не є жодним львівським математиком. Мокк уважав його звичайнісіньким сілезьким промисловцем, котрий потай користувався посередництвом Новоземської, витрачаючи свої гроші на прихованих повій. І хоча це було таке собі інтуїтивне припущення, він вирішив його перевірити. Мокк ніколи не зневажав власної інтуїції.

Тож він мав купу роботи, а найважливіше було те, що він міг діяти сміливо. Від’їзд Попельського нічого не ускладнив, німецькою в Катовицях говорили всі, навіть прості люди. Окрім того, Попельський виробив йому відповідні повноваження, завдяки яким той міг самостійно діяти на території Сілезії як представник львівської комендатури поліції. Мокк неохоче попрощався з Попельським, зате жваво кинувся у вир життя сілезької столиці. Він чудово почувався в місті, яке нагадувало йому Бреслау.

Та вже із самого початку комісар Зигфрід Холева все йому зіпсував. Катовицький поліцейський, котрий виявився жахливим холериком і повністю відповідав уявному описові Попельського, популярно пояснив, що він у дупі має Моккові повноваження, і категорично заборонив йому розслідувати справу Марії Шинок. Він розумів, що німець не зможе прохати дозволу в польської поліційної влади, аби відновити це слідство. А щоб той не наважився вести його самостійно, дав йому помічника в особі аспіранта Францішека Вибранця, який повинен був негайно повідомляти свого начальника про будь-які прояви порушення Мокком субординації.

Підглядач Холеви, аспірант Вибранець, за будь-якими самостійними починаннями Мокка стежив вельми уважно. Зате не звертав найменшої уваги на їхні спільні дії, уважаючи, що Мокк не насмілиться при ньому вести приватне розслідування. Тож, коли якось увечері вони пили пиво, і німець повідомив, що завтра треба піти до такого собі Міхала Борецького, який був кур’єром у Новоземської, Вибранець погодився, навіть не запитуючи, звідки Моккові про цього Борецького відомо. А той, звісно, не сказав, що перед Холевиними обмеженнями, він устиг допитати Ґертруду Возіґнуй, у якої Шинок винаймала куток, і довідався від неї про Міхала Борецького, Маріїного нареченого. Звичайно, функція кур’єра була витвором Моккової фантазії.

Допит Борецького був останнім завданням, яке вони собі того дня запланували. Після відвідин ревізора бухгалтерських книг фірми «Матримоніум», пана Яна Славінського, котрий, зрештою, нічого цікавого їм не повідомив, вони стояли під комісаріатом на Млинській, звідки мали податися до району Богучиці. Ніде не було видно екіпажів, а всі службові «Шевроле» були зайняті. Тоді їх помітив Славінський, який саме проходив повз них, і запропонував позичити їм два велосипеди. Погода видалася морозяною й сухою, на тротуарах давно не було снігу, тож вони сміливо могли скористатися цим видом транспорту.

Поліцейські заїхали на бруковану вуличку. Кримінальний директор, людина огрядна, віддавна не їздив на велосипеді й був спочатку дуже обережним, намагаючись утримати рівновагу. Та невдовзі зрозумів, що велосипед «Ебоко» місцевого виробництва є дуже надійним, а шини «Данлоп» робили його взагалі безвідмовним. Він перестав звертати увагу на велосипед і роздивлявся все довкола.

Вони доїхали до вбогого шахтарського району, що, зрештою, виглядав зовсім по-іншому, аніж бідні львівські квартали, які Мокк уже встиг трохи роздивитися. Тут на вулицях упритул стояли три- або чотириповерхові будинки із червоної цегли, віконниці були пофарбовані зеленою фарбою й вікна знаходилися, переважно, у нішах. І тут, і там цілі родини, як правило, винаймали однокімнатні квартири зі спільними вигодами на подвір’ї, але в польській Сілезії квартири були значно більші, вулиці — бруковані й широкі, хоча, на відміну від Львова, дерев у Катовицях було небагато.

Проминули великий костел і лікарню, а тоді звернули у вузьку вуличку й зупинилися біля першого будинку, адресу якого Мокк виписав з рапорту про знайдення Марії Шинок. Вулиця св. Петра, номер 1. Головною алеєю йшли великі групи людей, котрі розмовляли між собою мовою, що її німці зневажливо називали Wasserpolnisch. Чоловіки були вбрані в довгі чорні пальта й капелюхи, а жінки — у широкі барвисті спідниці й мереживні чепчики. Вони кудись прямували цілими юрбами, із цікавістю озираючись на двох чоловіків на велосипедах. Вибранець швиденько щось полічив і ляснув себе по чолі.

— Попільна середа, — сказав він Моккові. — Сьогодні Попільна середа, можемо його не застати, хай йому біс!

— Ну, то почекаємо в якійсь кнайпі, доки повернеться, — відповів Мокк. — Не хочете трохи випити? Холодно нині!

— Не знаєте ви тутешніх звичаїв! — Вибранець був трохи роздратований. — У нас жодна кнайпа не працюватиме в Попільну середу.

Мокк недовірливо похитав головою й глянув на темні вікна. Справді, виглядало на те, що ані на першому, ані на другому поверсі нікого немає. Він увійшов до чисто вимитого під’їзду, у якому пахло пральним порошком. Підійшов до дверей із номером один і притулився вухом до них. Усміхнувся, вийшов на вулицю й кивнув головою Вибранцеві. Той увійшов до будинку й зупинився біля дверей помешкання поруч із Мокком. Дослухався, а тоді на його широкому обличчі теж з’явилася посмішка.

— Ця кобітка[44], котра там стогне, напевне вже сьогодні до церкви не встигне, — прошепотів Мокк.

— Ну, то як? Стукаємо й заходимо? — запитав Вибранець.

— Зачекай, хай скінчать, — Мокк знову припав вухом до дверей. — Чи тобі хто-небудь завадив у такий момент?

Міхал Борецький сидів у кухні, одягнений у штани на шлейках і майку. На кахляній кухонній печі, від якої йшов жар, стояла каструля. По підлозі були розкидані дитячі іграшки. На стіні висіло весільне фото, де Борецький мав пишні вуса. Зараз пишні вуса перетворилися на вусики, а їхній власник нагадував Моккові Гітлера. Незважаючи на цю неприємну схожість, Мокк широко усміхався до Борецького. Аспірант Вибранець щохвилини поглядав у вікно на велосипеди, які вони поставили на подвір’ї так, аби мати їх на оці.

— То як, незлецьки ти собі той-во, га, Борецький? — Мокк увіпхнув вказівного пальця однієї руки в кільце з пальців другої й кілька разів ворухнув ним. — Питання тільки, яку кобітку ти так порав? Я тут на кухні нікого не бачу. — І Мокк зазирнув під стіл.

— Я по-німецькому не розумію, — відповів польською Борецький.

Мокк підвівся й рушив до дверей, що провадили до кімнати. Та Борецький виявився прудкіший. Він заслонив двері своїм тілом. Був міцно збудований. Могутні м’язи рук напиналися під шкірою, оздобленою татуюванням. Мокк відійшов від нього, наблизився до вікна й придивився до рами. Вона була заклеєна пластирем й ущільнена повстю, як і в помешканні Попельського. Той, хто хотів би втекти крізь вікно на подвір’я, не міг би цього зробити, не здійнявши галасу. Мокк підійшов до кухонної плити. Підняв кришку каструлі й понюхав.

— О, щось смачне, часничком гарно пахне, — прицмокнув він. — А я такий голодний…

І на подив Борецького й Вибранця, Мокк насипав собі супу до металевої миски, поставив її на столі й почав їсти. З’ївши половину, подивився на Борецького.

— Якщо там у кімнаті твоя дружина, Борецький, — повільно сказав він, чекаючи, доки Вибранець перекладе, — то вона зараз одягнеться, вийде звідти й привітається з нами. А якщо там немає твоєї дружини, тоді ми собі на неї почекаємо, еге ж, Вибранцю? Почекаємо, доки вона повернеться з дітьми із церкви.

— Чого тобі треба? — спитав Борецький.

— Мені треба знати все про Марію Шинок.

— Але ж, пане кримінальний директоре, — запротестував Вибранець, не переклавши Моккового запитання. — Ви не маєте права вести розслідування в цій справі!

— Іди, приглянь за велосипедами! — роздратовано гаркнув на нього кримінальний директор. — Я твій начальник і наказую тобі!

— Ну й піду, — Вибранець зробив ображену міну. — А ви однаково нічого не довідаєтеся, бо він не говорить німецькою.

— Нічого, згадає собі! — Мокк сьорбнув запашної часникової юшки, у якій плавали шматки хліба. — Це ти так на нього впливаєш, що він забув про все на світі!

Вибранець вийшов червоний як індик.

Мокк з’їв суп, насипав собі ще.

На столі поклав два злотих.

— Не хочу об’їдати твоїх дітей, — пояснив він, продовжуючи енергійно сьорбати.

За стіною щось ворухнулося. Годинник вибив пів на сьому. Мокк витяг пачку польських цигарок «Єгипетських», які йому дуже подобалися, і посунув її в бік Борецького. За стіною почувся шурхіт, тоді легенько заскрипіли двері.

— Ласкаво просимо! — гукнув Мокк. — Запрошуємо до нас, пані Борецька!

— Чого вам треба? — запитав німецькою чоловік у майці.

— От бачиш! — Мокк зареготав. — Хіба я не казав, що цей дурень тебе налякав? Ти ж любесенько щебечеш по-німецькому!

— Чого треба? — буркнув Борецький.

— Я дізнався, що ти був нареченим Марії Шинок. Особливим нареченим, жонатим. Але, може, по-польськи «наречений» — це «коханець»?

Борецький мовчав, а Мокк, не діждавшись відповіді, продовжував:

— Байдуже, чи це ти був її нареченим, чи вона твоєю коханкою. Важливо, що ти її трахав, так?

— Так.

— Нарешті я щось від тебе почув! — Мокк ляснув у долоні. — Ну, а тепер скажи мені, як вона прагнула вийти заміж, як шукала чоловіка, чи була в якомусь шлюбному бюро, чи зустріла якогось мужчину, що хотів би з нею оженитися. Знаєш щось про це?

— Вона б не наважилася мені сказати, — Борецький усміхнувся до себе. — Знала, що я її за це відгамселю. Була моєю або нічиєю!

— Коли ти її мав уперше, вона була незайманою?

— Та де там! — Борецький вибухнув гучним похмурим сміхом, який відлунив у стінах кухні. — Вона вже дитину збувала кілька разів!

— У лікарні?

— Ні, не в лікарні. У Польщі за це до цюпи можна потрапити.

Мокк насторожився. Повернулася підозра про приховану проституцію, якою займалася Марія Шинок, про якесь посередництво в цій справі. Відчув, як серце його швидко закалатало. Досі він ніколи не чув, щоб поважні шлюбні бюро були посередниками на ринку сексуальних послуг. Про те, що ними були бабки, котрі виганяли плід, він чував частенько, і навіть декілька разів зіштовхувався із цим. Їм удавалося легко переконати заплаканих, переважно вбогих дівчат, що одна ніч із заможним паном — то нічого ганебного.

— Ну, то де вона збула плід? — Мокк помітив, що Борецький не зрозумів запитання, тому повторив його. — Де вона позбулася дитини? У кого?

— А я звідки знаю? Це було ще до мене!

Мокк зняв пальто й капелюха. Махнув рукою Вибранцеві, який стояв біля велосипедів, аби той зайшов до помешкання. Розіклав руки на знак того, що йому нічого не вдалося довідатись. Глянув на Борецького спокійним і холодним поглядом. Не посміхався.

— Скажи мені, як звуть бабу, котра робить у цьому місті, у цьому районі аборти. Я не кину її до цюпи. Мені лише треба з нею порозмовляти.

— Я не знаю! Не знаю прізвищ жодних бабів, котрі допомагають позбутися дитини!

— У нас багато часу. У нас дуже багато часу.

У «Віденській» на вулиці Гетьманській у неділю перед полуднем зазвичай було дуже людно. Зараз кав’ярню заповнювали заможні жиди, котрі, на відміну від своїх християнських співгромадян, не поспішали до костелу чи церкви, де відбувалася урочиста служба Божа. Завсідники кав’ярні насолоджувалися о цій порі шоколадом, тістечками й фруктами, які споживали в родинному колі. Загалом, усі вони належали до ліберальної інтелігенції. Побожних жидів тут було небагато, бо вони всіляко уникали контактів зі своїми вільнодумними побратимами. Не з’являлися тут і комерсанти, які недільні ранки проводили в «Ґранд-кафе» на вулиці Легіонів. Зате лікарів та адвокатів було у «Віденській» чимало.

Едвард Попельський не розшукував жодного із представників цих професій. Єдиний фах, котрий цікавив його впродовж трьох останніх тижнів, був фах математика. Він просиджував у цій кав’ярні тільки для того, аби побачити фізіономію адвоката Айзіґа Нуссбаума, що про нього один з інформаторів сказав: «пика чисто як у мавпи». Прізвище цього адвоката було останнім у списку, складеному аспірантом Кацнельсоном, і відрізнялося від решти тим, що його не було підкреслено. Список з’явився в результаті копіткої двотижневої співпраці Кацнельсона й Цигана. То був перелік людей обдарованих математично, які обрали інший фах. Для того, щоб отримати таку інформацію, Кацнельсон обійшов усі жидівські, а Циган — християнські й муніципальні школи. Спілкувалися не лише з директорами та вчителями математики й фізики. Вони розпитували бібліотекарів про колишніх учнів, які особливо цікавилися шарадами й логічними головоломками. У свою чергу, Ґрабський теж виконав титанічну роботу, здобуваючи відомості про різних приватних учителів, які давали уроки, а також гувернерів у заможних родинах. Цього разу всі поліцейські запитували про вигляд і вагу. Так з’явився чималенький список із п’ятдесяти двох прізвищ, які вони поділили порівну між собою, як у бриджевій роздачі. Тринадцятим прізвищем у списку Попельського саме й був адвокат Айзіґ Нуссбаум, якого він досі не бачив, бо до суботи той був у відрядженні в Тернополі. Інформатор Попельського, що порівняв Нуссбаума з мавпою, запевняв його, що хай там що, але адвокат неодмінно прийде до «Віденської» в неділю ополудні. Так і сталося. Щойно годинник вибив дванадцяту, до зали увійшов худий невисокий чоловік, а його неймовірна потворність виразно контрастувала із південною вродою його супутниці. Офіціант підморгнув Попельському, мовляв, ось прийшов адвокат, про якого ви щойно розпитували. За це комісар розщедрився для нього на цілих двадцять грошів. Поліцейський уже було підвівся, щоб підійти до Нуссбаума, але відразу ж відмовився від цієї думки. Важко зітхнув, побачивши, що замість лівої руки той мав протез, на жому була дорога замшева рукавичка.

Попельський подумки вилаявся. Він мав сказати своїм людям, щоб, укладаючи список, розпитували не лише про вагу, але й про все, що могло б вказати на те, що підозрюваний — не акробат, котрий стрибає по бреславських дахах. Він роздратовано глянув у вікно й несподівано заспокоївся. Умить забув про своє розслідування.

— Боже, яка ж вона гарна! — прошепотів.

Його дочка, яка повільно проходжувалася поряд і замріяно когось видивлялася, справді була неймовірно гарна. Ураз Попельський пригадав собі, що під годинником біля «Віденської» зустрічаються закохані. Він заховався за фіранкою й почав чекати, доки до неї хтось підійде. Через якийсь час Рита попрямувала в бік Великого театру, а Попельський вибіг із кав’ярні й поспішив за нею. Мусив довідатися про мету цієї прогулянки, хоча в душі був переконаний, що й так не почує від неї правди.

Справжня причина її прогулянки була відома авторові спокусницьких листів, котрий стояв під пам’ятником Собеському й дуже уважно дивився на батька й доньку крізь лорнет.

Служба Божа під час Великого посту в костелі св. Миколая завжди збирала купу гімназисток. Сюди вони приходили не лише через свою безсумнівну побожність. Їх приваблювала особа ксьондза Костянтина Керського, котрий виголошував драматичні проповіді. Окрім ораторського хисту, природа щедро наділила молодого ксьондза чоловічою красою. Коли він стояв на амвоні й гнівно стріпував головою, аж падали на шляхетне чоло чорні кучері, коли він плакав ревними сльозами, що спливали його просвітленим обличчям, більшість дівчат тріпотіла водночас від страху й захоплення. Тож не дивно, що гімназистки юрмилися на великопісних казаннях і, на радість шкільним катехитам, заповнювали свої конспекти з релігії образками, які можна отримати як доказ присутності на службі Божій.

Рита Попельська не поділяла погляду своїх подружок про душевну й тілесну красу священика. Колись навіть, не витримавши майже екстатичного захвату однієї з них, вона різко висловилася, що ксьондз Керський — це напевно «голубий». Незважаючи на таке негативне ставлення до особи проповідника, Рита інколи бувала в костелі св. Миколая задля своїх подружок, яких завжди приходило туди чимало, і дівчата могли потім довго проводжати одна одну додому.

Але того дня вона не збиралася повертатися додому з подружками. Стояла біля виходу, стискала в кишені образок, котрого здобула перед самим закінченням служби Божої завдяки своїй чарівній усмішці, і чекала на слушний момент, аби приспати пильність їхньої катехитки, сестри Боніфанти.

Коли пролунали слова польського відповідника «Stabat Mater», сестра Боніфанта підійшла до групки молодших гімназисток, щоб закликати до тиші тих, хто заголосно поводився. Тоді Рита, потиснувши на прощання руку своїй новій подружці, Беаті Захаркевич, яку всі називали «Тичкою», швидко вийшла з костелу, збігла вниз і звернула ліворуч. Тут уже сестра Боніфанта її не побачить.

На вулиці Мохнацького панувала темрява, яку подекуди протинали жовті смуги світла від газових ліхтарів. Під старим каштаном на розі стояв батяр у кашкеті, насунутому на очі, і курив цигарку. Їй стало лячно. Рита пішла догори досить стрімкою вулицею Мохнацького, ковзаючись на вкритому льодом тротуарі. Батяр відійшов від дерева й рушив за нею. На вулиці не було ані живої душі. Університетська бібліотека була вже зачинена. Попереду видніло дерево, яке погойдувалося від вітру. Під ним хтось стояв. Рита хотіла було повернутися до костелу, але на дорозі до нього стояв батяр. Дівчина заціпеніла, не наважуючись ворухнутися. Вона не знала, куди податися: вниз чи догори. Батяр теж постояв хвилинку, дивлячись на дівчину, а тоді зник у під’їзді. Рита полегшено зітхнула й ще швидше побігла вниз. Зараз вона зверне й за кілька хвилин опиниться на площі Академічній, під пам’ятником Фредро, серед приязного міського галасу, світла, вітрин і людей, що викликають довіру.

Рита озирнулася. Чоловік, котрий стояв нагорі під деревом, раптом рушив до неї. Дівчина відчула, як її горло стискає спазма. Вона мала дві можливості: бігти далі або повернутися під костел, де на неї міг чекати інший батяр, той, що зник у під’їзді. Рита обрала третій вихід. Звернула у вуличку Хмельовського. Тут ліхтарів було дуже мало. На тлі нечисленних освітлених вікон сікла мжичка. Позаду Рита помітила чоловіка з-під дерева. Він стояв і шукав її поглядом. Дівчина швидко подалася в бік Калічої Гори. Забігла в провулок, тоді в під’їзд, у якому смерділо котами. Опинилася в цілковитій темряві.

Коли вона була маленькою, то у хвилини переляку проказувала молитву. Зараз Рита вже не вірила в її помічну силу й мовчки стояла у темряві. У голові промайнула зухвала думка. Батько, напевне, не перейнявся б, якби її тут убили, для нього важливі оцінки з латини й німецької! Він би лише розлютився, побачивши фотографію, котру вона сховала до кишені пальтечка. На ній було написано:

На світлині був молодий чоловік, убраний у самі штани й майку. Був худий, але мускулястий. Під напнутою тканиною вимальовувалися горбочки м’язів живота. На голові був капелюх. Обличчя закривала біла хустка.

Чоловік дістався провулку й проминув під’їзд, у який сховалася Рита. Обійшов кам’яницю і за мить опинився на подвір’ї. Хвилину стояв непорушно під розлогим дубом. Із подвір’я зайшов до під’їзду, де сховалася Рита. Втягнув носом повітря. Котів він ненавидів. Натиснув на ручку дверей до льоху. Вони були відчинені. Пройшов повз них і тихо піднявся сходинками. Тепер він її бачив. Скупе світло падало з вічка в чиїхось дверях, освітлюючи її спину. Дівчина тремтіла. Рушив до неї. І тоді почув на вулиці важкі кроки.

— Рито, хіба можна так ризикувати й ходити темними вулицями! — пролунав гучний голос. — Що сказав би твій татко!

— Ви за мною стежили, пане Зарембо? — скрикнула Рита. — Я ненавиджу свого батька! Він ніколи не залишить мене в спокої, завжди за мною стежитиме!

За мить дівчини вже не було. На сходинці лежала її рукавичка. Незнайомець підняв її й довго нюхав.

Попельський вийшов зі «Шкотської», де, мабуть, уперше, побував як клієнт, і щойно випив там чайник гарячого чаю з малиновим варенням і склянку горілки. Він кепсько почувався, бо десь підхопив грип, який уже поклав до ліжка всю його родину разом із Ганною Півтораніс. Ото комісар і лікувався малиново-горілчаною мікстурою, котру вважав найдієвішим засобом проти будь-якої хвороби.

Прямував за групою математиків вулицею св. Миколая в бік старого університету і, щоб уникнути зустрічі з ними й необхідності підтримувати вимушену розмову, щомиті сповільнював ходу, яка з дитинства була в нього дуже швидкою й сягнистою. Зустріч і так була неминуча, бо комісар збирався туди само, куди й вони, але не хотів, щоб вона відбулася. Він ішов дуже повільно під дощем, по грязюці, роззираючись довкола, бажаючи видатися людиною, яка страшенно зацікавлена островом науки в самісінькому серці Львова. На жаль, жодної особливої атмосфери він не відчув. Будь-що асоціювалося в нього з якимись старими або, навпаки, зовсім свіжими кримінальними справами. Замість Університетської бібліотеки бачив покалічене тіло студента, котрий стрибнув з її даху, замість безлистих цієї пори дерев на Мохнацького — перелякане обличчя молодої медсестри, яку зґвалтували в одному з подвір’їв, а замість монастиря тринітаріїв — замерзлий трупик немовляти, який підкинули під його браму. Усе навколо було лихим. Навіть сутулі постаті, котрі прошкували перед ним, жваво жестикулюючи, здавалися йому не світилами світової математики, а збоченими диваками із хворими амбіціями.

Попельський увійшов з ними до будинку так званого «старого універу», що сусідив із костелом св. Миколая. Він, як і решта, віддав пальто й капелюха до гардеробу й піднявся на другий поверх, де в одній з аудиторій о шістнадцятій планувалося засідання Львівського відділення Польського математичного товариства. Окрім поточних справ, очікувалася доповідь доктора Броніслава Кулика «Логіка назв та логіка речень».

Попельський сів біля вікна, опершися спиною на підвіконня. Звідси йому було добре видно усіх, хто входив до зали. Математики дивилися на нього відсутніми поглядами й сідали за столи. Дехто із заздрістю поглядав на його вишуканий одяг: білосніжну сорочку, чорну в білий горошок краватку, куплену в крамниці «The Gentleman», та костюм, пошитий у Даєвського на Академічній. А він кліпав на них утомленими очима й знав, що станеться о цій похмурій порі дощового дня: зараз він заплющить повіки, і шелестіння страшних слів, таких як «стиснені оператори» й «дуальні поля», заколише його до сну. Раптом комісар здригнувся, побачивши низенького череватого чоловічка з носом, що нагадував поросячий писок. Цей недбало одягнений, неголений чоловічок увійшов до зали останнім і не зачинив за собою двері. Попельський відчув, як закалатало його серце.

Незнайомець роззирнувся, викликавши цим загальне зацікавлення, і затримав погляд на голомозій голові Попельського. Тоді тихо підійшов до нього і вручив листа в конверті.

— Я брат швейцара Юзефа Майди, — Попельський аж здригнувся від сильного часникового смороду, яким на нього війнуло, щойно цей свиноподібний чоловічок відкрив рота. — Мій брат захворів і просив передати вам ось це.

Гомін у залі вщух. Усі, включно із професором Стефаном Банахом, який головував на засіданні, дивилися на Попельського й любителя часнику.

— Можемо вже починати? — роздратовано промовив Банах, вочевидь звертаючись до Попельського.

— Дякую, — прошепотів Попельський, з відразою відсунувся від посланця й махнув рукою, наче відганяв муху.

— Щиро вітаю присутніх на березневому засіданні Львівського відділення Польського математичного товариства, — розпочав Банах. — Сьогодні наш гість, пан доктор Броніслав Кулик, котрого ми раді бачити, прочитає доповідь з формальної логіки, яка зветься «Логіка назв і логіка речень». Дозволю собі припустити, що йдеться про якусь цікаву методологічну пропозицію. Прошу вас, пане докторе.

Пролунали неголосні оплески й на кафедру піднявся худорлявий, елегантно вбраний уродливий чоловік років під тридцять. Доповідач одразу почав від запевнень, яка це для нього честь — виступати перед такими відомими вченими, і що він занотує всі зауваження, хоча й не впевнений, що відразу зможе дати на них відповідь. Двоє чоловіків, котрі сиділи за Попельським, почали перемовлятися.

— А він узагалі хто, цей Кулик? — Попельський почув за спиною шепіт. — Хтось із Ягеллонки? Від Леї?

— Ні, — заперечив його співрозмовник. — Ні, Лея не займається логікою. Це новоспечений доктор, писав у Лукасевича, здається, приват-доцент із Кракова, нещодавно захистився й тепер їздить скрізь із доповідями. Хоче втертися в середовище. Кажуть, що про його доповідь на сьогоднішньому засіданні домовлявся сам Лукасевич. Якийсь шахрай, як і всі ці логіки!

Попельський подумки усміхнувся, переконавшись, що плітки й заздрість так само проникають у світ абстракцій. Він непомітно озирнувся й побачив двох математиків, котрих ніколи не було в «Шкотській». В одного була течка, з якої сипалися зошити. Учителі з гімназії, подумав Попельський і витяг листа з конверта. Зрадів, як звичайно, угледівши каліграфічний, старанний почерк Мокка. Із поліцейським з далекого Бреслау в нього була налагоджена швидка лінія переписки. Мокк передавав листа кондукторові потяга Катовиці-Львів, той, приїхавши до Львова, посилав з листом вокзального кур’єра, котрий приносив листа на Лонцького. А вже там швейцар або передавав його Попельському особисто, або знав, де шукати комісара. Попельський почав читати, сподіваючись якихось нових звісток, і радіючи, що матиме заняття на нудному засіданні.

Попельський тричі перечитав листа й глянув на залу. Доповідач, здається, завершував виступ, а слухачі нетерпляче совалися на стільцях. Попельський, котрий досі не полишив свого захоплення латиною й часто бував на наукових засіданнях філологічного товариства, знав, що це означає. Доповідь зустрінуть захоплено, або, навпаки, нищівно розкритикують.

— Та що це він говорить?! — почувся за спиною голосний шепіт. — Адже це методологічна нісенітниця!

— Візьмете участь у дискусії, пане професоре? — запитав хтось.

— Навіть не збираюся себе цим ганьбити!

— Не перебільшуйте, пане професоре! Колись ви вже виступили із критикою після подібної доповіді…

— Не було такого! — розсердився професор. — Не було! Що ви таке кажете!

— А як же тоді, коли з доповіддю виступав той аматор? Хіба ви не дискутували з ним? Не розкритикували його?

— Який іще аматор?

— Не пригадую прізвища… Таке коротке… Ну той, страшний як дідько! Той чудний такий, виглядав, наче його з Кульпаркова[45] випустили. Той, що переплутав капелюхи з Ауербахом!

— Капелюхи? З Ауербахом?

— А ви не чули цієї історії? Дійсно кумедна!

— Панове, панове! — закликав до порядку Банах, суворо дивлячись на обох учителів і стукаючи олівцем по кафедрі. — Наш доповідач підсумує сказане. Дайте йому таку можливість!

Попельський знову відчув, як його серце шалено закалатало. Аматор, страшний як дідько, швидко промайнуло в його голові, не пригадує прізвища, капелюх Ауербаха, канапка Штайнгауза, тринога Гільберта, страшний як мавпа, як дідько. Схожий на психічно хворого. Наче з Кульпаркова втік. Від цих думок йому зробилося гаряче. У правому вусі щось наче посмикувалося. Капелюх Ауербаха. Він роззирнувся залою. Доповідач скінчив, а Герман Ауербах, котрий сидів у першому ряді, попросив слова. Попельський підвівся і з гуркотом відсунув стільця. Усі глянули на нього.

— Зачекайте своєї черги! — зупинив його здивований Банах. — Зараз слово має доцент Ауербах.

Посмикування у вусі перетворилося на гупання. Попельський підійшов до Ауербаха й схопив того за руку залізною хваткою.

— Зараз ви поставите запитання, — його голос пролунав в абсолютній тиші зали, — але я мушу дещо довідатися, причому негайно!

— Що це за неподобство! — вигукнув до Попельського Леон Хвістек. — Як ви смієте порушувати університетську автономію?! Як смієте стягати нас із кришталево-чистих вершин логіки в клоаку?!

— Ходімо! — наказав Попельський Ауербахові. — Це надзвичайно важливо!

— Як бачите, панове, — Ауербаха ця ситуація вочевидь розсмішила, — я vi coactus[46].

— Cloactus, — зітхнув Штайнгауз, глянувши на Попельського.

Попельський з Ауербахом вийшли. У коридорі терпець комісарові увірвався, він схопив математика за худі плечі й притис до стіни.

— Тут у вас колись виступав із доповіддю якийсь аматор, дуже потворний. Ви знаєте, про кого йдеться, бо він переплутав свого капелюха з вашим! Скажіть мені про нього все, що знаєте!

— Так, я знаю, про кого ви говорите, — спокійно відповів Ауербах. — Та спершу відпустіть мене. Це логік і математик, власне кажучи, самоук, який не закінчив університету, не знаю, звідкіля він і чи вчився взагалі, — продовжував Ауербах, коли Попельський трохи попустив свою хватку. — Його звуть Здзіслав Поток. Він приходив до «Шкотської» один-єдиний раз. Там тоді були лише ми зі Сташеком Уламом, який кілька днів тому поїхав до Америки. Поток трохи поговорив з нами, у нього навіть була якась цікава ідея, що стосувалася теореми Діріхле, а потім пішов. Переплутав капелюхи. Пройдисвіт узяв мого нового, а свого старого залишив. Більше він не приходив. Ну, я й носив його старий капелюх. Краще вже такий, ніж ніякий! Приблизно через рік він прийшов до мене, до університету, повернув капелюха, вибачився й запитав, чи може прочитати на Товаристві доповідь з логіки. У нас тоді якраз випала з розкладу лекція закордонного гостя, професора Анрі Лебеґа, і була така можливість. Я його докладно розпитав про зміст цієї доповіді. Мені вона видалася змістовною й цікавою. Я погодився. Він прочитав доповідь у майже порожній аудиторії. Пригадую, тоді були тільки Улам, я і ще кілька осіб. Мені потім перепало від шефа, що я дозволяю виголошувати аматорські доповіді, на які ніхто не приходить. От і все, що мені про нього відомо. Ага, ще знаю, де він живе, бо я відіслав туди його старий капелюх. Жулінського 10, квартира 12.

— А чи був він потворний?

— Мабуть, так, бо навіть перелякав одну студентку, що складала тоді в мене залік.

— Чому ви відіслали йому того капелюха, а не віддали відразу, коли він прийшов повернути ваш?

— Бо тоді саме було літо, і я не мав його при собі.

— І останнє запитання, — Попельський відчував, як у його організмі щось наче відривається, як він стає чимраз легшим, немов після виснажливої дієти. — Чому ви не розповіли мені про цього потворного чоловіка, коли я вас про це запитував у «Шкотській»?

— Бо ви запитували не про капелюх, а про якусь жахливу потвору, — посміхнувся Ауербах. — Слово «капелюх» має чітке визначення, а «жахлива потвора» — ні. До побачення, пане комісаре. Йду поставити своє запитання доповідачеві.

Він простягнув руку Попельському й попрямував до дверей. Коли вже їх відчиняв, відчув, як комісарова долоня лягла йому на плече.

— А тепер справді останнє питання, — обличчя Попельського випромінювало таку втіху, як обличчя Ауербахових студентів, коли тим удавалося скласти в нього важкий іспит. — Що це за анекдот про обмін капелюхами, героєм якого ви є?

— Ах, ось ви про що! — Ауербах опустив руку. — Цей старий Потоків капелюх я носив майже рік і взагалі його не чистив. Коли хтось із колег мене запитав, чому я його не чищу, я відповів: «А чого б то я чистив капелюх злодієві!»

Мокк побризкав свіжо поголені щоки одеколоном, налив кілька краплин на долоні й пригладив волосся. Тоді відтягнув шлейки на животі й ляснув ними. Тихо насвистуючи, вийшов з ванної. Незважаючи на ранню пору, він був виспаний і відпочилий. Одяг сорочку, запнув бурштинові запонки, зав’язав краватку перед дзеркалом. Сів у вітальні до столу й витяг записника. На його першій сторінці було виведено старанним жіночим почерком: «Ернестина Неробіш, вул. Жоґали 4, кв. 1». Мокк видер із записника наступну сторінку. Примруживши очі від цигаркового диму, написав на ній: «Я не будив тебе, бо ти так чарівно спала… Почувайся як удома. Довіра за довіру».

Підійшов до ліжка й поклав аркушика на подушці, де ще виднів слід від його голови. Білявка, з якою він познайомився учора, щось тихенько промурмотіла уві сні. Мокк хотів погладити її по ледь вологому чолі, але передумав, злякавшись, що дівчина прокинеться.

Згасив нічника, тихо зачинив двері, вийшов у коридор і натиснув кнопку ліфта. Ліфтер, знаючи про його щедрість, улесливо привітався з ним.

— Ось тобі два злотих, — Мокк вручив йому монету. — На злотого купиш червоних троянд, а злотого залиш собі за клопіт.

— А що мені зробити з тими квітами, шановний пане?

— Віднесеш до моєї кімнати й покладеш біля ліжка, — Мокк пригрозив йому пальцем. — Але так, щоб не розбудити пані, котра там спить!

Мокк поїхав за адресою, яку дала йому дівчина, з котрою він провів ніч. Вулиця Жоґали знаходилася в тому ж таки районі Богучиці, де мешкав Борецький. Двері відчинила нехлюйна, опасиста баба років шістдесяти. Одягнена була в рожевий халат, а її товстий живіт сповивав брудний оксамитовий жовтий пасок. Над лобом стирчало довге волосся. Виглядало це так, наче хтось ізгорнув волосся з потилиці й перекинув через голову на лоба. У зморшках навколо очей видніли сліди чорної туші.

— Чого треба? — буркнула вона.

Мокк витяг з кишені папірець у двісті злотих і показав його жінці.

— У мене до вас життєво важлива справа, — він помахав банкнотою перед її очима. — Я заможний промисловець. Приїхав з Німеччини й шукаю гарної дівчини на кілька днів!

— Ни рузумію! — гаркнула стара. — Ту вже ни Німечина! Пу-нашуму гувурити!

Захряснула двері йому перед носом. Мокк зітхнув і вийшов на ще темну вулицю. Рушив повільним кроком і враз крутнувся на п’ятці. У помешканні Ернестини Неробіш ворухнулася фіранка. Мокк повернувся на головну вулицю й зупинив екіпаж. Сів у нього й наказав візникові їхати на вулицю Жоґали, а потім завернути. Той зробив, як його попросили. Коли наблизилися до будинку, в якому мешкала Неробіш, Мокк звелів йому зупинитися й почекати. Візник, упевнившись, що клієнт знає, що за чекання треба платити, закуняв на козлах.

Мокк закурив цигарку й підняв комір пальта. Його гарний настрій де й подівся. Узагалі-то комісар сподівався такого прийому в підпільної акушерки, але вранці почувався таким щасливим, що не встиг продумати дієвої стратегії, вирішивши діяти ad hoc.[47] А зараз не знав, що робити. Його дратувала власна нерозважливість. Жодна баба, звідниця, котра робить підпільні аборти, не буде легковірною. Вона не дасть себе ошукати якоюсь сумнівною рекомендацією чи великими грішми. Занадто вже це ризиковано для неї. Мокк чудово усвідомлював ситуацію. Він також розумів, що через відсутність інших версій, мусить ходити по цих притонах, де збувають плід, розшукати потрібну йому бабелу, настрахати її й змусити виказати клієнта Марії Шинок. Думки про поразку Мокк відкидав. Без проблем потрапивши до першої звідниці, він утратив свій звичайний скептицизм. І лише тоді зрозумів, що в нього немає нічого, що примусило б її назвати прізвище клієнта Марії Шинок. У Катовицях Мокк не мав жодних лещат. Але що мені залишається, думав він з гіркотою, повернутися до Бреслау й там постати перед розгніваним обличчям начальства? Чи їхати до Львова, аби там вистежувати якогось математика? То вже краще сидіти в цьому екіпажі й пильнувати, чи та стара відьма кудись не подасться. А тоді обшукати її помешкання…

Візник захропів. На Жоґали ніхто не з’являвся. Це була мертва вранішня пора, коли чоловіки давно вже пішли на роботу до шахт, а їхні дружини ще не будили дітей до школи. Мокк відчув утому в м’язах, що свідчило про його неабияку фізичну активність уночі. Поправив комір. Навіть не помітив, як з рук випала цигарка, а важкі повіки заплющилися.

— Гей, пане! — візник термосив Мокка. — То ми їдемо чи ні? Тут не готель, тут не сплять!

— А вийшла із цього будинку бридка товста баба? — Мокк протер очі й відчув лють на самого себе.

— Та вийшла, вийшла! — візник здивовано дивився на нього. — Уже добрі десять хвилин минуло.

Мокк увіпхнув йому в долоню якусь монету й побіг брудним тротуаром. Зупинився біля дверей Неробіш і прислухався. Минали хвилини. На другому поверсі почулися сердиті жіночі крики й писклявий голосок дитини. Із внутрішньої кишені Мокк витяг відмичку й почав прокручувати її в замку під різними кутами. Бабела могла невдовзі повернутися, якщо, приміром подалася до крамниці. Незважаючи на холод, під Мокковим котелком зробилося волого. У будинку ставало чимраз гамірніше. Бряжчали тарілки, передражнювалися діти. Сталева петелька відмички об щось зачепилася. Мокк почув клацання замка. Десь нагорі розчинилися двері й діти голосно затупотіли по сходах.

Із коридору заходили відразу до кухні, так само, як і в помешканні Борецького. Мокк обережно пересувався між різними предметами, що лежали на підлозі. У квартирі панував розгардіяш і неймовірний сморід. На підлозі біля печі валялися цурпалки й вугілля. На плиті стояла каструля. Мокк зняв кришку й принюхався. Незважаючи на те, що він іще не снідав, нізащо не скуштував би цього супу. Він не лише відгонив розвареним часником, але й сама каструля мала вигляд, наче в ній були помиї. На лискучих засмальцьованих стінках застигли огидні патьоки якоїсь рідини. Сморід ганчірки, покинутої на плиті, нагадувала Моккові часи Першої світової війни, коли в окопах під Дюнабурґом він замість шкарпеток носив онучі. На підлозі стояла миска із брудною водою. Намагаючись обійти її, Мокк сперся на стіл і відчув, що його долоня прилипла до церати. Він розлютився.

— Коли вже мені так пощастило, що вдалося сюди потрапити, — зі злістю сказав він собі, — то… курва, що за печера! Усі люди Холеви разом взяті не здолали б обшукати її!

Сопучи від гніву, він поглядом шукав шафку, якогось сховку, сам не знаючи, що хотів би там знайти. Пройшов повз ліжко, на якому лежала червона перина без підодіяльника. Натиснув на ручку дверей, що провадили до кімнати.

У приміщенні, вікна якого виходили на цегляну стіну тісного подвір’я, Ернестина Неробіш, напевне, робила підпільні аборти. Посередині стояла вузенька кушетка, з-під якої виднів совок для сміття. Мокк витяг з кишені «Каттовіцер Цайтунґ», поклав її на сплямленому килимку з пасмами вати. Підняв край покривала на кушетці й побачив маленьку обтовчену миску у формі нирки. Її стінки були вкриті іржавими засохлими патьоками. Рвучко підвівся, затиснув носа й кілька хвилин прискорено дихав.

І враз йому здалося, наче він переживає deja vu. Перед ним, за скляними дверцятами буфета стояла течка. Чорна, з позолоченими металевими ріжками. Мокк підбіг до буфета й витяг її. Усередині знаходилися товсті картонні картки, на яких були приклеєні листівки з екзотичними пейзажами. На одній з них, на котрій виднів напис «Вітання з Бреслау», було зображено так добре знаний Моккові зоопарк. Він затремтів від збудження й глянув на корінець течки. Картка з описом умісту зникла, але на м’якому корінці відтиснувся напис, який і був на картці.

— Па-но-ве, — прочитав Мокк по складах.

Це польське слово було одним із декількох, котрі він знав. Воно видніло скрізь, де інформація про стать була істотною. Наприклад, над входом до чоловічих туалетів. Або на течках у шлюбному бюро замордованої Клементини Новоземської.

Попельський добре знав околиці вулиці Жулінського. Колись він частенько тут бував у кнайпі ветеранів на вулиці Охронек, де працювали повії, такі старі, що у Львові про них співали:

Комісар знав цю пісню і для нього, як і для кожного львів’янина, не було таємницею те, що Бабічек продавав конину й найгірші ковбаси, тож порівняння когось із виробами Бабічека було страшною образою. Пісня ще лунала в його голові, та коли він опинився на Личакові, то розмірковував уже тільки про свою акцію, що мала увінчати важке й тривале слідство.

Коротка вуличка Жулінського знаходилася на околицях Личакова й починалася на Личаківській, за сто метрів від костелу кларисок. У наріжних будинках обабіч були дві кнайпи, Айнштайна й Кребса, а вулиця закінчувалася на Пекарській. Вона була забудована три- й чотириповерховими будинками, дерев на ній не росло майже зовсім. Триповерхова кам’яниця з номерами 10 та 10а знаходилася на середині вулиці. Виглядала дуже занедбаною. Тиньк місцями повідпадав, а власник будинку, певне, заощаджував на двірникові, бо перед під’їздом нагромадилася купа сміття, яке викидали просто з вікон недбалі господині чи нечемні діти. Попельський гидливо розгорнув носаком черевика картопляні лушпайки і яблучні недогризки, й увійшов до під’їзду. За ним подалися Стефан Циган і Герман Кацнельсон. Германові Попельський указав на вхід на подвір’я, звідки чути було, як вибивають килими, а тоді, кивнувши Циганові, рушив сходами. Поліцейські минали двері, з-за яких долітали звуки й запахи суботньої метушні: брязкіт каструль, хлюпотіння води, що стікала з ганчірок у відра, різкий запах скипидарної мастики для підлоги. Інколи чувся дитячий плач або розлючений голос, підсилений горілкою.

Піднялися на третій поверх. Тут не було дверей із номером 12. Але Попельський не збентежився. Він вірив у те, що математик не помилився. Вхід до цього помешкання напевно був з боку подвір’я. Попельський визирнув крізь вікно. Кацнельсон, що стояв біля поперечки для вибивання килимів, помітив шефа й показав пальцем на піддашшя. За хвилину вони опинилися в місці, на яке показував Кацнельсон, на балконі четвертого поверху. Двері із номером 12 були здеформовані й у кількох місцях між ними й одвірком видніли великі шпарини. Попельський неголосно постукав. Тиша. Він постукав знову. Із помешкання не долинало жодного звуку. Попельський спробував відчинити двері. Вони були зачинені. Зазирнув крізь одну зі шпарин. За дверима панувала темрява.

— Йди, Стефцю, розпитай сусідів, — прошепотів він Циганові, до якого через молодий вік іноді звертався на «ти». — Може, у когось із них є ключі. Так часто буває, коли в будинку немає двірника. Назвися братом Потока. Він не повинен довідатися, що про нього питали з поліції.

— Слухаюсь, пане комісаре, — Циган розвернувся й рушив до сусідніх дверей.

Попельський піднявся півповерхом вище й звідти спостерігав за всією сценою. Він розумів, що Циган із зовнішністю кіноактора зовсім не схожий на брата Потока, про якого всі казали, що той викапана мавпа. Та ще менш вірогідним у цій ролі був би сам Попельський з виглядом справжнього денді, або Кацнельсон з його семітським обличчям.

Двері розчинилися. На порозі стояв низенький чоловік у куртці. Те, що йому бракувало кількох зубів, Попельському було видно навіть на відстані.

— Добрий день, — Циган підняв капелюха.

— Та добрий, добрий, — відказав той і недовірливо глянув на незнайомця.

— Дуже перепрошую, мене звуть Казімеж Поток, я брат Здзіха Патока, вашого сусіда. Його немає вдома, а я приїхав здалеку. Ви не знаєте, де він може бути?

— А він не казав, що має брата, — із-за сусідового плеча визирнула якась неохайно вбрана жінка.

— Та він взагалі небалакучий, — засміявся Циган.

— Шо рехт[48], то рехт, — відказав сусіда. — Він забардзо[49] ни байтлюї.[50] Ну, али нима го, він виїхав нинька, ни казав, де… Буде на тій ниділі.

— Я знав, що він нині повинен був поїхати, але не знав, о котрій… Ну, і не встиг, — засмутився Циган. — Та нічого… Наступної неділі, кажете… Погано… Я собі гадав, що посиджу в нього до від’їзду мого потяга на Перемишль. Бо мій потяг аж через дві години…

— Ну, то сідай пан у мене, — чоловік широко відчинив двері. — Багату ни маю, али для брата пана Здзіслава гербата[51] та й сумир[52] із цибульов завше сі знайде.

— Не хочу вам завдавати клопотів… Може, знаєте, хто має ключі від його помешкання… Я б у нього перечекав ті дві годинки…

— Та йой, я дурнуватий, — сусіда ляснув себе по лобі. — Та ж я маю ключі! Ходіть зі мнов, відкриїмо!

Сусіда повернувся із ключами й відчинив двері Потокової квартири. Увійшов туди разом із Циганом. Попельський чув, як гостинний сусіда, виконуючи роль господаря, пропонує Циганові зняти пальто й повісити капелюха, а тоді запрошує сісти до столу. За мить чоловік повернувся до себе. Коли закривав двері, дружина зауважила:

— Шось той пануньо загарний виглідаї, як на брата пана Здзіслава.

— Можи, зведений, — почув Попельський, і двері зачинилися.

Стало тихо. За хвилинку комісар опинився в Потоковій квартирі. Це було звичайне холостяцьке помешкання з темною кухнею, відокремленою від передпокою тонкою цератовою завісою, що висіла на мотузці. У кімнаті було залізне ліжко, стіл, два стільці й невелика шафа. Усі ці меблі були завалені недбало списаними аркушиками. Подекуди чорнило розпливалося на поганому папері, і записи ставали нерозбірливими. Та одне було очевидним: листки були вкриті записами математичних і логічних дій або формулами.

Якщо не брати до уваги цей науковий безлад, квартира справляла враження охайної й чистої. У кухні, окрім раковини, примуса, невеличкого стола біля стіни, шафки для посуду й продуктів та ще відра для сміття, не було нічого. Попельський перевірив шафку й знайшов у ній хлібні крихти та слоїк з рештками смальцю. Увійшов до кімнати й відчинив шафу для одягу. У ній було кілька брудних сорочок і відстібних комірців. Напевне, Поток мав лише один костюм і пальто, і саме в цьому одязі він і виїхав. На дні шафи лежала товста картонна течка. Попельський розв’язав її й витяг звідти стосик аркушів, заповнених машинописом. Це була праця з логіки, написана французькою. Попельський з подивом зауважив, що вона містить чимало давньогрецьких цитат. Гарячково міркував, на скроні пульсувала жилка. Працю написано французькою, так, французькою. Перегорнув кілька сторінок. Ані акцентуаційні знаки, ані жодні інші французькі діакритики не були дописані від руки.

— Колего, — комісар передав течку Циганові. — Вишліть це в Бреслау, нехай перевірять, чи ця робота надрукована на тій самій машинці, котру знайшли в кімнаті вбитої на Новий рік дівчини. Подзвоніть мені через годину, і я дам вам докладну адресу.

— Слухаюсь, — Циган розсіяно обшукував Потокову постіль. — Ой, як негарно, — усміхнувся молодий поліцейський, сягаючи рукою під подушку. — Ми тут, певне, тримаємо якісь дуже негарні штучки…

Циган витяг з-під подушки жмуток згорнутих фотографій. Але його припущення не справдилися. Це не були порнографічні знімки. Гра тіней і якісь аксесуари на зразок віяла, шпаги й сомбреро свідчили, що фото було зроблено в спеціальному ательє. На всіх видніло одне й те саме обличчя, у профіль і фас. Із вишкіреними зубами, із закритим і відкритим ротом.

— Пане комісаре, — Циган більше не сміявся. — Він і справді не красень.

Рита увійшла до під’їзду, опинившись на межі світла й темряви. Ця межа, надто чітка, неприродно різка, розтинала її обличчя вздовж лінії носа. Світло падало з невеликого отвору, вирізаного в дахові над стрімкою спіраллю сходів. Дівчина стояла, пряма й нерухома, між білим, яскравим сяєвом світанку й густим, вологим мороком. Раптом її обличчя подалося ледь уперед, м’язи розслабилися, голова впала на груди, а повіки почали заплющуватися. Здавалося, Рита засинає. З-під однієї повіки витікала й розливатися по щоці цівка крові, у якій плавали рештки очей. Тіло впало на підлогу, але голова залишилася на місці, лише погойднувшись. Висіла в повітрі, а чиясь рука тримала в стисненому п’ястуку Ритині коси.

Із грудей Попельського вирвався звук, що нагадував одночасно ридання, кашель і блювотні спазми. Комісар сів на ліжку й приклав долоню до грудей. Відчував, як під шкірою калатає серце. Глянув на власну спальню, наче бачив її вперше в житті. Минула хвилина, перш ніж він отямився й повернувся з під’їзду, де Риті відрубали голову, до власного помешкання біля Єзуїтського Саду. Незважаючи на заслонені важкі штори, у кімнаті не було темно. На вулиці, мабуть, сяяло сонце, що тішило всіх спраглих весни, а в нього подразнювало якісь епілептичні нейрони в мозку. Глянув на годинника. Була лише дев’ята.

— Чому я прокинувся? — запитав сам себе.

Його організм, протягом багатьох років привчений беззастережно дотримуватися встановлених годин відпочинку, майже ніколи не реагував безсонням чи раптовими пробудженнями. Завжди о п’ятій ранку Попельський засинав безпробудним сном, а опівдні підводив голову, яка тріщала зі сну й тютюнового сопуху в спальні. Деколи страждав від нічних, тобто вранішніх, кошмарів. Вони виникали в сонному мозкові комісара, не завдаючи якоїсь особливої шкоди, а перша цигарка рішуче їх проганяла. Та декілька разів у житті ставалося так, що він прокидався миттєво. І ці випадки різкого пробудження навчили Попельського сприймати нічні кошмари як застереження. Так було під час перебування в Росії, коли банда п’яних бородатих мужиків, котрі оскаженіли від випитої горілки, удерлася до заїзду, де він спав після цілонічної гри в карти, і поруділими від крові сокирами почала розколювати голови сплячим царським офіцерам. Так було у Відні, коли божевільний шахіст, програвши йому власну коханку, удерся до вбогої студентської кімнатки. У його високо піднесених руках, наче сокира, блищав шматок шибки. Так було й тоді, коли він десятирічним хлопчиком спокійно спав у домі своєї тітки. Тієї ночі з’явився посланець зі звісткою про його батька, якого татарські бандити забили під Києвом. А наступного дня мати повісилася на київському вокзалі.

Такі сни завжди були застереженнями або віщували прихід зла. Найчастіше в них з’являлися якісь тварюки, що вилазили з кутків кімнати й, ворушачи довгими писками, сідали йому на грудях. Цього разу йому вперше наснилася особа, яку він знав: у кошмарі з’явилася Рита. Позліплюване волосся, відтята від тулуба голова, видлубані очі.

Схопився з ліжка й почав убиратися. Навіть не глянув на одяг на вішаку, приготований ним, як завжди, звечора. Не звернув уваги на сорочку й піджак, до яких він підібрав відповідну краватку. Аби заощадити час, витрачений на зав’язування краватки й змагання із запонками, він просто на піжаму накинув військову сорочку від парадного мундира й запнув її під шиєю. Із черевиками в правій руці, пальтом на лівій, у темних окулярах, Попельський вислизнув із квартири. Забув лише капелюха.

За спиною він чув бідкання служниці й здивовані вигуки Леокадії. Швидко вскочив у «Шевроле», що стояв біля будинку. Рушив вулицею Крашевського, звернув праворуч, на Словацького. Рвонув повз будівлю Головної пошти, Оссолінеум, а тоді звернув на вулицю Хорунщизни. Люди, що набирали воду зі старої вуличної колонки на площі Домбровського, подивилися на автомобіль із таким подивом, наче то було якесь фантастичне створіння. На вулиці Сокола Попельський посигналив групі юнаків, що перегородили проїзд, прямуючи до гімнастичного залу. Ті розбіглися, голосно вигукуючи у відповідь щось малоприязне. Звернув ліворуч, на вулицю Зиморовича й побачив перед собою будинок Товарної біржі й пам’ятник Уєйському. Блискавкою перетнув Академічну, обігнавши фургон з вугіллям. Проминув пам’ятник Фредро й «Шкотську». За кілька хвилин зупинився на Зеленій 8, біля гімназії Королеви Ядвіґи.

Директорка жіночої гімназії Королеви Ядвіґи, пані Людмила Мадлер, недолюблювала комісара Едварда Попельського. Вони познайомилися під час кількох неприємних розмов, на які директорка викликала його через нестерпну доньку. Тоді комісар сидів перед нею з похмурим, замисленим і наче відсутнім виглядом, і вона відчувала, як у ньому закипає лють. Такі реакції вона не раз бачила протягом своєї довгої педагогічної кар’єри. Але в Попельського (вона це чудово відчувала), ця лють була спрямована аж ніяк не проти власної дочки й не була провісником справедливого покарання розбещеної панночки. Ні, це оскаженіння спрямовувалося проти неї, заслуженого педагога, учительки з багаторічним стажем, котра свої найкращі роки віддала навчанню дівчат і знала їхні проблеми й таємниці краще, аніж власні! Попельський вислуховував усе з удаваним спокоєм, а тоді швидко виходив з кабінету. Крізь вікно вона бачила його могутню постать, його котелок і сліпучо-білий шарф. Тоді він кружляв, наче дика тварина, невеликим сквериком біля затисненої між двома будинками протестантської церкви св. Урсули, доокруж якої росли дерева. Оточений хмарою диму, він викликав величезний інтерес у молодої вчительки малювання, панни Гелени Маєр, яку пані директорка колись спіймала на тому, як вона уважно спостерігала за поліцейським.

— Який же він сильний мужчина! — промовила тоді захоплена панна Маєр, гадаючи, що в неї за спиною стоїть її подруга, учителька гімнастики. — Напевно, замислився над якоюсь важливою кримінальною справою!

— Аж ніяк, шановна! — відповіла директорка, чим шокувала молодшу колегу. — Він думає, як би підкласти під нашу школу бомбу. Причому тоді, коли в ній буду я!

Попельський стояв перед директоркою, неголений, у темних окулярах, у пальті, застібнутому під шию, незважаючи на весняне тепло. Пані Мадлер пригадала собі неславу, якої він зажив, усі плітки про його брутальність і численні романи. Її ці плітки не цікавили. Дивлячись на його втомлене обличчя, окуляри, котрі закривали очі, директорка вбачала в ньому швидше ознаки життєвої безпорадності, самотності…

— Добре, що ви прийшли, пане комісаре, — твердо промовила вона. — Ваша дочка дозволила собі сьогодні прогуляти уроки! Її класний керівник, пан вчитель Пакліковський щойно сказав мені, що бачив її на вулиці Пілсудського! Із нею була…

Попельський відреагував не так, як завжди. Досі він вислуховував до кінця педагогічні тиради директорки. Досі, виходячи з кабінету, завжди казав «До побачення». І ніколи ще не грюкав так дверима.

Якби Риту Попельську запитали, що справляє їй таку саму радість, як ковзання на лижах, дівчина відповіла б, не вагаючись: «прогулювати уроки, щойно почнеться весна». Вона ще ніколи не почувалася так гарно, як тоді, коли їй удавалося вислизнути з-під чуйних поглядів учителів, швейцара й інших шкільних мучителів. Дівчина аж нетямилася від радості, коли вислизала з гімназії й за чверть години опинялася в Стрийському парку, щоб там спокійненько залізти в кущі й ділитися секретами з якоюсь товаришкою по злочину. Досі це була Ядзя Вайхендлер, але Рита охолола до неї, помітивши, що в суперечках з батьком, про які вона їй звірялася, Ядзя завжди обстоює «пана комісара». Віднедавна її спільницею й повірницею стала Беата Захаркевич, висока й не дуже гарна дівчина, яку зневажливо називали «Тичкою».

Перший весняний день деякі найвідважніші учні вшановували прогулюванням уроків. Цього року він припадав на неділю. Та Рита визнала, що має право відсвяткувати його на день раніше, й підбила на це свою нову подругу. Тичка спершу опиралася, але відразу погодилася, коли Рита пообіцяла їй відкрити найбільшу таємницю свого життя. Дівчата старанно підготувалися до прогулювання уроків.

Рита поцупила в батька чотири цигарки. Тичка відлила в невеликий слоїк трохи вина з бочки, що стояла в льоху їхнього будинку. Обидві взяли до школи більше харчів, аніж зазвичай. За кілька днів до того Рита надрукувала на машинці фальшиву записку, яка уповноважувала її до перебування того дня поза школою під приводом організації шкільної екскурсії. Документ дівчата підписали разом, підробивши підпис свого класного керівника, учителя Пакліковського. З усім цим спорядженням вони зустрілися біля восьмої ранку на Стрийському базарі.

Звідтіля швидко дійшли до парку. Щоб уникнули цікавських біля головного входу, дівчата піднялися нагору вулицею Стрийською й увійшли через західні ворота, біля будиночка садівника. Спустилися вниз і побігли повз пам’ятник Кілінському. Тоді піднялися вгору. За хвилину знайшли собі схованку в заростях. Хоча погода стояла чудова й по-справжньому весняна, серед паркових кущів та на вузеньких стежках нікого не було. Обидві панночки, ніким не помічені, сіли на стовбурі поваленого дерева, з’їли по булці із шинкою, викурили по цигарці й хильнули вина. Тичка надаремно ще зранку прохала відкрити їй таємницю. Рита була невблаганна. Вона рішуче заявила, що все розповість лише по дорозі до певного таємничого місця, куди має прийти сьогодні о десятій. У Тички аж очі округлилися із цікавості, і подружка вирішила бути терплячою.

Рита не могла поговорити з нею про це в трамваї номер три, котрим їхали в бік Личакова, бо в ньому було забагато пасажирів. Не могла звіритися й на Пекарській, бо їй заважали студенти Медичного факультету університету, що цього дня, певне, масово повтікали з лекцій, і зараз юрмилися на тротуарах, зачіпаючи панночок. Лише коли дівчата звернули на вулицю Жулінського, то залишилися самі. Сонце сховалося за хмарами й на вікнах та балконах лягали наче збляклі промені. Дівчата йшли швидко, тримаючись за руки, раз-у-раз роззираючись довкола в пошуках імовірних переслідувачів та обмінюючись шепотіннями й зітханнями.

— І я надіслала йому листи «до запитання», знаєш?

— І що? І що?

— То був досить холодний лист. Я написала: «Ви, певне, про себе дуже високої думки. Можете спокушати інших дівчат, але не мене».

— А він на те що?

— У наступному листі, що був тиждень тому, знову написав про свої чудові очі. Він дуже самовпевнений!

— Ну скажи, який чоловік надіслав би дівчині підписану фотографію, на якій зображено його торс…

— Що?

— Торс, Беатко, торс, що тебе так дивує? Не бачила чоловічого торсу?

— Та бачила, — Тичка надусалася. — Ну, та кажи далі, що він тобі написав.

— Написав, що пропонує мені зустрітися, звісно, у громадському місці, де я матиму змогу, ні, ти лише уяви! змогу захоплюватися.

— Чим, його очима? Чи торсом?

— Ну та вже ж не громадським місцем!

Дівчата на хвилину замовкли, бо біля них залунали вигуки вуличного гендляра, що, нав’ючений мішками, заходив до котрогось під’їзду й репетував: «Ганделе! Ганделе!»

— Ну, і де ж це громадське місце?

Рита зупинилася й глянула з усмішкою на подругу. Та аж палала від цікавості.

— Саме там, куди ми йдемо, дурненька.

— Що? Ми туди йдемо?

— Не хочеш? — Рита посерйознішала й показала на внутрішню кишеню пальтечка. — Ось тут адреса. Усі його листи я ношу при собі, щоб мій старий не знайшов. Це місце — то більярдний клуб… Я хочу, аби ти пішла зі мною… Звісно, не тому, що боюся сама, а просто ми потім зможемо обмінятися думками про ці його нібито незрівнянні очі…

— Дякую тобі, серденько! — Тичка поцілувала подругу в порожевілі щоки. — Величезне тобі спасибі за довіру!

— Тихо! — засичала Рита. — Краще довідаймося, котра година. Бо ми вже майже прийшли. Та спершу оглянемо цей будинок.

Вони пройшли повз під’їзд із номером 10, а тоді 10а й за мить опинилися на розі Личаківської. Зайшли до кнайпи Кребса. Вікна в ній були заслонені, і всередині панувала темрява. Подруги побачили лише якогось пияка й бармена, чиє обличчя було таким похмурим, що він нагадував уособлення головного чорного героя міських балад. П’яниця, котрий, напевно, переборщив, лікуючи похмілля, погойдувався над чаркою горілки й силкувався вкусити оселедця, що його двома пальцями тримав за хвіст.

— А чого ж такі панюнці собі в нас віншуют? — прогудів бармен гучним голосом.

— Ми хочемо запитати, котра буде година, — відповіла значно сміливіша Рита.

— А буде й північ, а є коло десєтої, — засміявся бармен.

— Спасибі, — Рита ґречно вклонилася.

Вулиця була порожньою. Дівчата вийшли із кнайпи, і Рита затягла подругу до найближчого під’їзду.

— Ну, дай-но ще вина, Беатко!

— Даю! — відказала Тичка.

Вони зробили по великому ковтку. Примружившись, визирнули з під’їзду й розглянулися вулицею. На ній і далі не було ані живої душі, лише за кілька метрів від них саме припарковувався чорний автомобіль.

— Який це будинок, Рито, який це будинок? — Беата аж зблідла від хвилювання. — Той, перед яким стоїть машина?

— Ні! — Рита теж зблідла. Схопила подругу за руку. — Треба повертатися. Негайно! Он туди, через двір!

— Як це — повертатися? Зараз? Ти мені більше не довіряєш? — Тичка зі сльозами на очах бігла за Ритою, котра сягнистим кроком прямувала через задні ворота на подвір’я.

Наздогнала її лише за кільканадцять метрів. Здивований їхнім виглядом гендляр перестав вигукувати своє «Ганделе!» і пильно дивився на них.

— Як ти могла? — плакала Беата. — Ти знаєш, як воно почуватися відкинутою, приниженою? Ти мені таку надію подала!

— За кермом машини був мій старий, зрозуміла?! — очі Рити були сповнені ненависті. — Не знаю, як він відкрив мою таємницю, але йому це завиграшки! — Вона вибухнула знущальним сміхом. — Цьому асові польської поліції…

— Послухай, Рито, — ураз Беата заспокоїлася. — А може, твій тато приїхав по того чоловіка? Адже він сам написав у листі, що його переслідує поліція багатьох країн. Може, твій тато його вистежує?

— О Боже, Боже, — Рита увіп’ялася своїми тонкими пальцями у волосся. — Це схоже на правду! Треба довідатися! Ходи, вертаймося до тієї кнайпи й будемо спостерігати крізь вікно!

— Але ж там якийсь пияк і той страшнючий бармен!

— Не бійся, у разі чого…

— Покличеш свого тата?

Рита дивилася на Беатку довго, наче хотіла поглядом випекти тій очі.

— Навіть не думай! — повільно проказала вона. — Я ніколи не попрошу допомоги в цього гада, котрий шпигує за мною на кожному кроці! Він перетворив моє життя на пекло! Знаєш, що через нього я не гратиму в «Медеї»? Каспшак забрав у мене роль і віддав Ядзі! А коли я спитала його, чому він так зробив, то сказав, щоб я поцікавилася про це у свого татунця! Зрозуміла? І ти думаєш, що я будь-коли щось у нього попрошу?

Заремба почув кроки на сходах. Визирнув крізь маленьку дірочку у фіранці, що висіла на дверях туалету. Сходами повільно піднімався чоловік у капелюху з рюкзаком за спиною. Одягнений був у поношену й завелику куртку. Пройшов повз туалет, уважно глянувши на картку з написом «ремонт» і втомлено поплентався на останній поверх. Він був молодий, але рухався, наче стариган. Був худий, але сопів, наче товстун. Був людиною, але виглядав, як тварина.

Переодягнений сантехніком Заремба сів на кришці унітаза й полою робочого халата витер піт з обличчя. Почув брязкіт ключа в замку й хряскання дверей. Сумнівів не залишалося. Це був Поток. Він щойно увійшов до свого помешкання.

Поліцейський намагався зосередитися. Облава на Потока мала відбутися завтра. Адже сусід сказав, що той повернеться в неділю. Тим часом Поток повернувся на день раніше. Заремба похолов від думки, що було б, якби він прийшов до себе півгодини тому, коли він знехтував обережністю й вибіг униз по цигарки.

Коли щось мало не спрацювати в майстерно розробленому поліцейськими плані, то лише через помилку. Отож було вжито всіляких засобів безпеки. У туалеті облаштували спостережний пункт, а галантерейна крамниця Вассерманна на розі Жулінського й Личаківської, у якій був телефонний апарат, стала пунктом зв’язку з комендатурою. Аби забезпечити швидку комунікацію, на телефонній станції між цією крамницею й комендатурою провели спеціальну лінію. Пастка, влаштована для Потока в його помешканні, повинна була спрацювати за будь-яких обставин. Щоб поліцейським не перешкоджав сморід, нужник зачинили начебто на ремонт. До неділі у квартирі Потока цілодобово мав перебувати один поліцейський, якому доручили перевіряти документи в кожного, хто прийшов би відвідати математика. На підставі цієї інформації вони хотіли довідатися про Потока щось таке, що дало б можливість схопити його у випадку, якби той якимось шостим чуттям відчув засідку й не повернувся додому. У неділю все скінчиться. О четвертій ранку на Жулінського мала прибути група поліцейських. Серед них будуть четверо працівників поліційно-слідчого відділу та дванадцятеро співробітників таємної поліції з IV комісаріату на вулиці Курковій. Шестеро поліцейських у цивільному одязі чергуватимуть на вокзалі. Тим часом Поток приїхав на день раніше!

Заремба поволі заспокоювався й розмірковував, що йому робити. Він не міг полишити свій спостережний пункт і зателефонувати із крамниці Вассерманна до комендатури, бо таким чином дуже ризикував. Поток міг за цей час піти до сусіда, довідатися, що до нього приходив брат (хтозна, чи той брат у нього взагалі був) і просто втекти. Залишалося чекати на Кацнельсона, котрий мав змінити його о пів на одинадцяту. Або самому заарештувати Мінотавра. Він прийняв друге рішення. Намацав під пахвою браунінг і почав скидати халат сантехніка.

Тоді на сходах почулися кроки. Догори піднімався Попельський. Він був неголений і одягнений якось дивно — у кітель від парадного мундира. На шиї видніла підозріла червона пляма. Заремба прочинив двері, і Попельський прослизнув до нужника.

— Едзю, якраз повернувся Міно… — гарячково зашепотів Заремба, забувши, що його товариш ненавидить, коли до нього звертаються «Едзьо».

— Почекай, — Попельський урвав його. — Кажи, де ти бачив Риту кілька днів тому, коли вона вийшла з костелу, швидко кажи, мені приснився сон, її немає в школі, я повинен її знайти…

— Припини балачки, — шепіт Заремби пролунав як наказ. — Поток у себе у квартирі.

— Ходімо, — Попельський негайно заспокоївся, але червона пляма на його шиї почала збільшуватися. — Ходімо по цю тварюку.

Вийшли з нужника. Заремба дорогою застібав халат. Обоє тихо стали під дверима, на яких видніла табличка із номером 12. Заремба постукав.

— Хто там? — із помешкання почувся напрочуд писклявий голос.

— Та сантехнік, — відповів Заремба. — Ту у виходку шос сі зіпсувалу, тра в пана рури[53] подивитисі.

Двері повільно відчинялися. У просвіті з’явилося око. Мале, кругле, наче втиснуте углиб черепа. Над очима нависали густі брови, які закручувалися над спухлими червоними повіками. Нижче, на щоці видніли грубі пасма неголеної щетини, шкіра між якими була вкрита чиряками. Око крутнулося в очній западині й угледіло Попельського із браунінгом.

Попельський наскочив збоку й гепнув у це око руків’ям зброї. Не поцілив, і гострий метал розорав шкіру на чолі. Поток обома руками схопився за рану. Між його пальцями струменіла кров. Зовсім так, як кров з Ритиного ока в сонному кошмарі. Попельський відіпхнув Зарембу й увірвався до помешкання. Поток намагався втекти від нього. Він кидався між вузьких стін передпокою, спливаючи кров’ю. Комісар послизнувся на відірваній заслоні, котра відділяла кухню від передпокою. Поток був уже на порозі. Обернувся й глянув на Попельського. Він посміхався. Кров стікала по його носі й щоках. Скапувала з губів на зуби. Попельський побачив закривавлені ясна й ікла. Поток клацав ними, наче щось демонструючи поліцейському. Немов відтворював скоєння злочину. Так я гриз жертву, отак прокушував шкіру, а так жував щоки.

Комісар зірвав цератову заслону. Металеві кільця розсипалися по кухні. Швидким рухом ноги він ударив тварюку в пах. Поток упав на коліна, схопившись за яйця. Тоді Попельський накинув йому на голову церату й почав душити.

— Едзю, облиш його! — закричав Заремба, хапаючи Попельського за плечі. — Уб’єш тварюку, а сидітимеш за вбивство людини! Облиш його, до холери!

Комісар побачив Потокову кров, змішану з якимось слизом, на рукаві свого парадного кітеля. Відчув огиду. Він бридливо відсунувся від скуленого тіла. Та потім переборов себе, схопив Потока за зап’ястки й прикував кайданками до ніжки ліжка. Голову тварюки все ще вкривала церата, яка ворушилася від його уриваного дихання.

Попельський сів на ліжку й закурив цигарку.

— Йди, Вілеку, до нашого пункту й подзвони, хай пришлють транспортний фургон, — сказав комісар, випускаючи хмару диму. — Бо він нам всю машину закривавить. А я його постережу.

— Краще вже йди ти, Едзю, — Заремба весело всміхнувся. — Якщо я залишу тебе з ним, то ти його, чого доброго, уб’єш! Ти що, конче хочеш переселитися до Бриґідок?[54]

Попельський витер простирадлом кров з рукава й підвівся. Червона пляма на шиї зникла. Комісар схопився за ліжко й кілька разів посунув ним. Сміявся як навіжений.

— Він наш! — гаркнув Попельський, а тоді проказав із посмішкою: — Я зараз повернуся, а ти гарненько його пильнуй! Ну як, гаразд, паночку? — він злегка стусонув Потока ногою й вибіг на сходи.

Поток ворухнув головою й скинув з неї церату. Глянув на свій зап’ясток. Кайданки були серйозною перешкодою, але ж ліжко не було пригвинчене до підлоги.

Рита сиділа в темній кнайпі біля самого вікна й спостерігала крізь шибку за тим, що діялося на Жулінського. Роздумувала, що робити далі. Вона навіть з Тичкою не могла порадитися, бо та втекла додому, перелякавшись страшного бармена й п’яного клієнта, котрий продовжував обсмоктувати чергового оселедця. Жоден із них не зачепив Рити. Бармен протирав кухлі й слухав, як по радіо передають пісню Ганки Ордонувни «А kogo nasza milosc obchodzi?». [55] П’яниця ж задрімав, сперши чоло на руки.

Раптом Рита стиснула в долоні склянку прохололого чаю, котра стояла перед нею. Помітила батька, який ішов у її бік. Їй стало недобре від однієї думки, що він зараз її побачить. Але батько звернув до галантерейної крамниці за двадцять метрів від кнайпи. Рита вийшла на вулицю, наблизилася до вікна крамниці й обережно зазирнула досередини. Побачила голомозу батькову голову. Він витирав потилицю носовичком із монограмою, що вона її сама для нього вигаптувала. Це було так давно, коли сидячи на колінах у татка, дівчинка звірялася йому зі своїх дитячих секретів. Згадавши це й побачивши розгубленого батька, Рита посмутнішала. Трусонула головою, відганяючи сентиментальні згадки, і швидко побігла вулицею. Вона повинна була перевірити, чи батько справді переслідує її незнайомця.

Опинившись у під’їзді, дівчина роззирнулася довкола. Ніде не було вивіски більярдного клубу. Її серце голосно стукало. Почала підніматися нагору. Її черевички цокотіли на східцях. Ось і останній поверх. Одні двері виявилися прочиненими. Рита штовхнула їх і вони тихенько заскрипіли. І раптом їй стало страшно. Захотілося вийти й утекти звідти. Але вона не могла. За її спиною хтось був.

Попельський витер потилицю й сховав носовика до кишені.

— Там зараз будуть двоє поліцейських з IV комісаріату й, окрім того, Кацнельсон, котрий має змінити Зарембу, — почув він у слухавці голос аспіранта Стефана Цигана.

— Добре, Стефек, то я йду до Вілека.

— Зачекайте, пане комісаре, — Циган був явно схвильований. — У мене для вас важлива інформація із Бреслау. Тамтешні техніки підтвердили, що наукову роботу надруковано на машинці, котру знайшли в речах убитої.

— Оце-то так! — Попельський аж занімів від здивування. — Що ж, ніякий адвокат йому вже не допоможе!

— І останнє: дзвонив Мокк. У нього сенсаційна інформація про цю катовицьку бабу… Вона причетна до торгівлі живим товаром…

— Стефцю, — Попельський засміявся, — навіщо ти мені зараз голову морочиш? Ми схопили Мінотавра, ти зрозумів, він наш!

— Але зараз телефонуватиме Мокк. Що йому сказати?

— Скажи йому, щоб приїжджав до Львова! Треба обмити наше слідство!

Циган хотів щось іще додати, але Попельський уже поклав слухавку. Весело підморгнув до заінтригованої продавчині й вийшов на вулицю. Неохоче глянув на яскраве сонячне світло й начепив чорні окуляри. До під’їзду будинку на Жулінського 10 увійшли двоє поліцейських і Кацнельсон. Ніхто з них не помітив Попельського.

Сходи дудніли під важкими кроками. Заскрипіли двері на останньому поверсі. Це поліцейські зайшли до Потокового помешкання. Попельський піднімався сходами, усміхаючись. Залишилося піднятися поверхом вище. На перилах висів якийсь брудний килимок. Торкнувся його й відразу витер долоню. Глянув на свої черевики, сперся ногою на сходинку й почав витирати з носака пляму від капусти, на яку щойно наступив. Глянув догори й відчув занепокоєння. Не чутно було ані привітання, ані розмов, жодних жартів між поліцейськими, котрим вдалося після двох років пошуків схопити потвору. Він швидко побіг догори.

Із помешкання вийшов Кацнельсон.

— Не заходьте туди, прошу вас! — Кацнельсон простягнув перед собою руки, наче бажаючи відіпхнути Попельського. — Вам краще цього не бачити!

Відсторонивши колегу, комісар забіг до помешкання. Ліжко стояло впоперек кімнати, а вікно було розчахнуте. Один з поліцейських, вихилившись назовні, довгенько дивився вгору й униз, а тоді похитав головою. Другий пройшов повз Попельського й рушив на бічну сходову клітку, а звідтіля на дах. За хвилину його важкі кроки загупали над їхніми головами й затихли. Кацнельсон схопив Попельського за рукав, наче хотів вивести його із квартири. Той вирвався. Дивився й дивився. Під ліжком хтось лежав. Церата, що вкривала тіло, сягала до шиї. Голова була відкрита. Це не була голова Мінотавра.

Голова Заремби лежала на колінах у Попельського, а той притримував друга за скроні. Боявся, що голова от-от відпаде від підрізаної шиї. Комісар плакав. Заремба силкувався посміхнутися. Розплющив і заплющив очі, навіть спробував легенько ворухнути головою, наче бажав прошепотіти: все гаразд, Едзю.

Раптом по його обличчю пробігли дрижаки. Розплющив очі, але більше їх не закрив. Це зробив за нього Попельський.

Ебергард Мокк вийшов із потяга на Головному вокзалі, поставив валізку й почав роззиратися пероном. Очима шукав високого Попельського, що завжди був у чорному одязі. Та даремно він видивлявся, бажаючи відшукати голомозу голову свого приятеля, його чорні окуляри або білий шарф. З диму й пари, що бухала з паровоза, виринали носії, газетярі й продавці лимонаду. Пара розвіювалася, а Попельського ніде не було. Мокк натяг рукавички, зубами видобув з пачки «Єгипетських» цигарку. До нього тут-таки підбіг послужливий носій, дав прикурити й узяв валізу.

Мокк прямував за ним замислений і занепокоєний. Він знав Попельського віднедавна, але був абсолютно переконаний, що поляк дотримується обіцянки не лише у важливих справах, але й у дрібницях. Його відсутність на вокзалі, незважаючи на те, що кілька днів тому він чітко обіцявся особисто зустріти Мокка, могла віщувати щось несподіване, щось лихе. Моккові думки кружляли навколо суботньої халепи Попельського. Він добре знав про все: про смерть Заремби і втечу Потока через вікно. Знав, що двоє поліцейських із Кацнельсоном кинулися за вбивцею, а Попельський, наче скам’янілий, сидів над тілом Заремби. Про все це розповів йому телефоном суботнім вечором сам Попельський. Уже тоді голос його лунав якось дивно. Він надовго замислювався, зупинявся, підшукував слова, наче щойно почав вивчати німецьку, а не володів нею, як справжній австрієць. Ці несподівані труднощі з висловлюванням Мокк списав на халепу із затриманням й стрес після смерті Заремби. Цим він також пояснював його відсутність на вокзалі. Але як довго, запитував себе Мокк, триватиме в нього стрес? Адже потвора й досі на волі! Скільки можна думати про невдачу, доки ця тварюка чаїться в якомусь завулку чи міському притоні?

Мокк сів до екіпажа, розрахувався з носієм, а візникові показав візитку з домашньою адресою Попельського. Екіпаж рушив. Мокк більше не захоплювався Головним вокзалом, гармонія й архітектурні оздоби якого робили його, як він уважав, кращим за помпезний вокзал у Бреслау. Дорогою не придивлявся ані до костелів, ані до фасадів гімназій і будинків. Єдине, на що він звернув увагу, був латинський напис на бібліотеці, який помітив, коли вони вже звертали з головної вулиці в бік парку, біля якого мешкав Попельський. «Ніс mortui vivunt et muti loquuntur». Тут мертві живуть, і німі промовляють. Якби мертві могли говорити, з гіркотою подумав Мокк, мені б не залишалося жодної роботи. Мокк сумно усміхнувся.

Пригадав собі недавні випадки в Катовицях, і ніяк не міг збагнути, яку роль відіграв у них Здзіслав Поток. Потому, як в Ернестини Неробіш знайшли течку з бюро замордованої Клементини Новоземської, слідство посувалося дуже швидко. Комісар Зигфрід Холева, відчувши, що ця справа може вплинути на його підвищення, негайно забув про заборону Моккові провадити розслідування. Він почав діяти улюбленими Мокковими методами. Не церемонився з Неробіш у камері для допитів, і через два дні отримав від побитої жінки всю потрібну йому інформацію. Підозри Мокка й Попельського справдилися. Баба, котра робила підпільні аборти, виявилася звідницею, як і Новоземська. Обидві тісно співпрацювали: Неробіш розшукувала дівчат, що опинилися в халепі, служниць, котрі дозволили господарям зайти задалеко, офіціанток і посудомийок, що їм власник робив пропозиції, від яких неможливо було відмовитися, врешті, звичайних повій, котрим вагітність заважала виконувати професійні обов’язки. Неробіш чудово розуміла, що для всіх цих жінок позбутися дитини означало повну руйнацію будь-яких принципів і цінностей. Вона акуратно занотовувала їхні дані й передавала Новоземській, яка через якийсь час з’являлася в цих дівчат у ролі богині подружнього щастя й обіцяла екзотичну подорож до Аргентини або менш екзотичну, до Німеччини, де на них чекатиме літній багатій, спраглий слов’янської вроди. Багатій, звісно, виявлявся власником борделю, а дівчата рано чи пізно погоджувалися зі своєю невільницькою долею. На диво, чимало з них раділи, що їхнє життя змінилося, і надсилали Неробіш вітальні листівки. Новоземська щедро платила бабелі за кожну дівчину й часто робила якісь додаткові подарунки, наприклад, комплект, щоправда, уживаний, дорогих течок. Сама вона таким чином неабияк збагачувалася, хоча й не всіх жінок удавалося ошукати й вислати до Німеччини чи Аргентини. Не вийшло цього й у випадку з Марією Шинок. У свою чергу, Неробіш нічого не відала про її долю. Не змогла вона також назвати прізвищ справжніх чи вигаданих наречених Марії. Про нещасну божевільну дівчину, котра збула плід, вона знала лише те, що Шинок була для Новоземської важливим шлюбним, а не бордельним товаром. Її, начебто, мали висватати за величезні гроші заможному клієнтові, якому вона дуже сподобалася.

Дізнавшись про це все, Мокк попрощався з Холевою, Вибранцем і Сілезією, яку він, зрештою, розчулено потім згадував, і купив квиток на найближчий потяг до Львова. Він був упевнений, що потрібен зараз Попельському. Удвох вони знайдуть тварюку й проведуть розслідування в справі банди, яка торгує живим товаром і повинна мати міжнародні зв’язки, оскільки дівчата опинялися в Аргентині й Німеччині. Із цим якимось чином був зв’язаний Поток, а це у свою чергу, через останню жертву, спрямовувало слідство до Бреслау, до барона фон Кріґерна. Адже красунчика, котрий привіз до Бреслау Анну Шмідт, так і не знайшли! Ця справа виглядала гігантською аферою загальноєвропейського, ба навіть світового масштабу. Протягом двох-трьох днів ми з Попельським усе це обміркуємо, розробимо чіткий план, а тоді я поїду на Великдень до Бреслау. А після свят почнемо все спочатку! Investigo ergo sum!

Мокк заплатив візникові й вийшов з екіпажа. У під’їзді кам’яниці його перепинив двірник й увічливо про щось запитав. Капітан показав йому візитку Попельського й побачив, як на обличчі того з’явився переляк. Занепокоєний він побіг на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка. Йому відчинила Леокадія Тхожницька. Її очі спухли від сліз. Вона залишила двері відчиненими й відступила назад, не кажучи й слова. Заходячи до помешкання, Мокк відчув себе так, наче опинився на місці злочину. Хіба що замість трупного смороду панував запах валер’янки. Із кухні почувся голосний крик, а тоді спазматичні ридання. Хтось давився, харчав і кашляв одночасно. Гість негайно пішов туди. Служниця сиділа біля столу, спираючись чолом на стільницю. Її тіло струшували судоми, сльози скапували на підлогу. Переляканий Мокк озирнувся довкола. Двері до кабінету Попельського, який правив йому одночасно за спальню, були відчинені. Він обережно підійшов до них і зазирнув досередини.

Едвард Попельський сидів у фотелі біля столика, на якому стояла масивна попільничка, повна недопалків. Його щоки вкривав кількаденний заріст. Комісар був у темно-синьому кітелі від поліцейського мундира, з-під якої видніла розхристана піжамна сорочка. Він навіть не глянув на Мокка, утупившись у свої долоні, які лежали на столику.

— У суботу Рита не повернулася додому, — промовив він німецькою. — А в неділю мені підкинули на балкон ось це!

І показав рукою на стіл. Там лежала старанно складена гімназійна форма Рити й білосніжний матроський комірець.

— Ганна так гарно випрасувала цей комірець, — Попельський підвів голову, і на його почервонілі від безсоння очі набігли сльози. — Випрасувала, наче на похорон.

Комісар скулився, щоб Мокк не побачив, як він плаче. Його голомоза голова зробилася пурпуровою, а тіло струшували ридання. Між пальцями, якими він затуляв очі, спливали сльози. Мокк сів біля нього на бильцях фотеля й обійняв широкі плечі свого друга. Сидів так довго, доки Попельський не затих. Потім підвівся й пішов до вітальні. Леокадія втупилася в циферблат годинника, що стояв перед нею. На столі диміла цигарка.

— Я поживу тут у вас кілька днів, — тихо сказав Мокк.

— Не поїдете до дружини на свята? — спитала Леокадія.

— Ні. Залишуся тут, з Едуардом.

— Ви собі навіть не уявляєте, що тут буде! Не знаєте, як виглядають напади його відчаю!

— Не знаю? Що ж, дізнаюся, — відповів Мокк і повернувся до кабінету.