Голова Мінотавра

Голова Мінотавра

Едвард Попельський сидів у «Морському гроті» й маленькими ковтками попивав другу сотку горілки. Відвідувачів у кнайпі було негусто, а присутні крадькома поглядали на комісара, чудово знаючи, про що він думає.

Від Рити вже півроку не було жодної звістки. Ціле місто пліткувало, чи дівчину було викрадено, чи замордовано й чи її зникнення якимось чином пов’язане з утечею Мінотавра. Висловлювати такі думки в присутності Попельського було небезпечно, у чому переконався якось Герман Кацнельсон. Усі поліцейські знали, що Попельський звинувачує себе в смерті Заремби. Бо прикувати тварюку до ліжка, яке легко можна було підняти, було кричущим недбальством. Одночасну втечу Потока й зникнення Рити Попельський пояснював собі просто: якщо він винен у втечі Мінотавра, то й у зникненні своєї доньки винен також. Довести, що це може бути звичайний збіг, спробував якось Кацнельсон.

Попельський сприйняв це як особисту образу. Він кинувся на колегу, як скажений бик, звалив того на землю й почав стусати ногами. Може, він і побив би його до непритомності, якби Кацнельсон не крикнув: «Ти й мене хочеш убити, як Зарембу?» Це миттєво заспокоїло Попельського, і він відразу сів на стільці. Десь із годину комісар мовчки сидів, закривши обличчя долонями. Наступного дня він привселюдно перепросив Кацнельсона, а той поставився до цього з розумінням, як, зрештою, й інспектор Маріан Зубик, котрий і не думав застосовувати до Попельського дисциплінарне покарання.

Від Вербної неділі, коли згорток з Ритиними речима опинився на його балконі, Едвард Попельський став зовсім іншою людиною. Зміни, що сталися з ним, удома виглядали зовсім по-іншому, аніж поза домом. Удома він був надзвичайно чулий і турботливий із Ганною й Леокадією, та так, що служниця в розмові з подружками вихваляла його до небес. Натомість кузина відчувала в ньому якусь фальш. Леокадія не могла повірити, що її кузен, який досі був майже виключно зосереджений на своїх думках, гіпотезах і розслідуваннях, раптом почав розпитувати її про щоденні справи, безугавно розмовляти з нею про бриджеві розіграші, прочитані книжки, став підкреслено чемним й охочим допомогти. Він ніколи не спалахував гнівом, що виглядало геть неприродно. Лише інколи небезпечно зблискували його очі, червоні від безсоння й алкоголю. Взагалі-то Леокадія багато разів чула, що страждання ушляхетнює людину, але штучна кузенова усмішка не була ознакою шляхетності, а маскою, під якою Едвард приховував свої справжні почуття.

Поза домом Попельський поводився геть по-іншому. Якщо досі він був різким і нестриманим, то зараз перетворився на роз’юшеного шершня, котрий жалив усіх довкола. Його лють і брутальність відчули на своїй шкурі батяри з передмість. Попельський був переконаний, що Мінотавр переховується десь серед них, найпевніше на Личакові, і лише чекає слушної нагоди, щоб непомітно покинути місто. Із його подобою, котра висіла на всіх стовпах, це було неабиякою проблемою. Але не потвора була головною причиною агресивного ставлення Попельського до львівських бандитів і злодюжок. Його переслідувала одна-єдина думка: зникнення Рити. Комісар був упевнений, що її викрали бандити задля викупу. Відсутність будь-яких вимог свідчила, на його думку, лише про бажання підбити ціну. Попельський уважав, що львівські бандити невдовзі зажадають за Риту чогось неможливого, наприклад, аби він пішов із поліції.

Тож комісар розпочав своє приватне і, що найгірше, самотнє змагання із львівським злочинним світом, і провадив його в притаманний йому спосіб. Вдирався до забігайлівок, явних чи таємних, із вивісками чи без них, замовляв горілку, закуску й глипав роз’ятреними від безсоння очима на батярів, котрі в цю хвилину найчастіше намагалися щезнути. Але декому не вдавалося, таких він зупиняв, садовив біля себе за столом. Частував горілкою й чемно розпитував про Риту й Мінотавра. Коли батяри відмовлялися від по-частунку, а на запитання про Риту лише безпорадно хитали головами, Попельський скаженів, заливав горілку їм у горлянки й принижував у всіх на очах.

Не дивно, що над його головою збиралися чорні хмари, чимраз густіші й зловісніші. Іще декілька місяців тому, відразу після зникнення Рити, до нього прийшла делегація, яку очолювали легендарні королі злочинного світу, Моше Кічалес і брати Желязні. Моше, вбраний у бездоганний світлий костюм, висловив йому щирі співчуття із приводу зникнення дочки й заприсягнувся, що жодне із львівських злочинних угруповань до цього непричетне. Ба більше, Кічалес навіть пообіцяв йому допомогу в пошуках викрадачів. Попельський звинуватив того в брехні й гепнув кулаком по столі так, що розхлюпав каву на костюм Моше. Кічалес і брати Желязні вийшли дуже розгнівані, але, незважаючи на це, наказали своїм людям якийсь час терпіти коники Попельського, доки вони не вирішать, що з ним робити. Та не всі послухалися королів, а комісарові вибрики стали для бандитів нестерпними. У кнайпах він отримував перестороги у вигляді свинячих вух, пробитих гвіздком, але лише глузував з них. Витягав їх і пхав усім під ніс із криком: «Ну що, сучий сину, це ти мені підклав цього подаруночка?»

Педантичний акуратист із іронічним почуттям гумору, завжди такий увічливий, вишукано одягнений, із доглянутими нігтями, Попельський більше не пахнув дорогим одеколоном і став вульгарним нехлюєм. Він забував приймати ліки від епілепсії й більше не ходив до Шанявського. Одного дня в якійсь кнайпі комісар упав на підлогу, почав битися в конвульсіях і обмочився. Вуличники з огидою викинули його на подвір’я, а один з них увіпхнув комісара обличчям у кінське лайно, гадаючи, що той задихнеться.

Траплялося, що він цілими тижнями не міняв сорочок, а його голомоза голова заростала жмутками ріденького волосся. Горілку хляв склянками, але його могутній організм опирався цьому, як міг. Комісар не міг сп’яніти, притлумити своїх думок, заснути мертвим сном. Повертався додому під ранок, похитуючись, штучно всміхався до Леокадії, розпитував сонну кузину про щоденні справи, гру в бриджа, повагом цілував їй руку, а тоді йшов до своєї кімнати, падав на постіль і не міг заснути до полудня. Тоді вставав, споліскував обличчя і, ґречно подякувавши за чудовий сніданок, якого він майже не торкався, ішов на роботу. Листи від Мокка громадилися стосиком на письмовому столі. Він не читав їх. До телефона Попельський прохав підходити Ганну, яка, не розуміючи німецької, клала слухавку.

Якби живий був Вільгельм Заремба, він знав би, як заопікуватися другом. Колись комісар уже був у такому стані. Це було після смерті дружини Стефанії, котра, породивши Риту, померла від внутрішньої кровотечі. На жаль, Заремба, як і Стефанія Ґорґович-Попельська, спочивав на Личаківському цвинтарі, а інші люди, котрих би Попельський міг допустити до себе, Леокадія й Ебергард Мокк, або не знали, як із ним розмовляти, або були занадто далеко.

Того сумного дощового жовтневого пополудня Попельський якраз займався тим, що в рапортах він називав «слідчими діями». Сидів у «Морському гроті» й чекав, невідомо на що. Цього разу він був дуже охайно вбраний. На ньому була нова смугаста сорочка із крамниці «Poland» на Городоцькій. Її подарувала йому Леокадія з нагоди іменин. Того ж таки дня, що мав закінчитися сумною святковою вечерею на дві особи, кузина змусила його викупатися й поголитися. Краватки він усе-таки не одяг, як і персня-печатки та запонок. Черевики також були нечищені. Він поволі пив другу сотку горілки й чекав. Коли хтось заходив, розглядав прибулого, але не зачіпав. Вони також дивилися на нього й кивали головою. Ті, хто не мав на сумлінні чогось тяжкого, сідали до столу, а хто мав — виходив, не бажаючи собі зустрічі з поліцейським.

Двоє чоловіків, котрі зайшли до кнайпи, коли Попельський вихилив уже чарку, повелися інакше. Жоден з них не сів і не вийшов. Гучно гупаючи черевиками по сходах і підлозі, вони підійшли до столика, за яким самотньо сидів комісар Попельський. Якусь хвилину приглядалися до нього з-за мотоциклетних окулярів. Тоді один із них сягнув за пазуху довгого шкіряного пальта, витяг якусь фотографію й поклав на столі. На ній був Попельський, молодший і усміхнений. Риті на світлині було років із десять. Вона також усміхалася, притулившись головою до батькового плеча. Це фото Рита завжди носила із собою.

— Ми знайшли це у твоєї дочки, — сказав один, вказуючи на світлину. — Якщо хочеш її побачити, ходи!

Не чекаючи відповіді, обоє рушили до виходу. Попельський глянув на їхні військові черевики, а тоді підвівся з-за столу.

Попельський гадки не мав, де знаходиться. Він відтворив події від моменту, коли випив другу сотку горілки й побачив мотоциклістів. Щойно він угледів фото, а таємничі чоловіки вийшли із кнайпи, комісар підірвався на рівні ноги. Хотів гукнути, що ці двоє — викрадачі Рити, яких треба схопити. Але не зробив цього. Його зупинили не стільки байдужі обличчя батярів, скільки голос розуму. Попельський зрозумів, що йому важливіше побачити доньку, аніж схопити її викрадачів. Вийшов на подвір’я, розгублений і блідий. Чоловіки на нього чекали. Сиділи один за одним на мотоциклі «Сокіл». Один з них кивнув комісарові на місце в колясці й подав окуляри. Попельський надягнув їх. Ізсередини вони були вистелені чорним оксамитом.

— Якщо намагатимешся підглядати, куди ми їдемо, — почув він, — ми тебе викинемо, зрозумів?

— Так, — відповів Попельський.

їхали доволі довго. Комісар налічив двадцять поворотів, а тоді заплутався й припинив рахувати. Через півгодини, як йому здалося, мотоцикл глухо загув у якомусь подвір’ї й зупинився. Попельський відчув, як його беруть попід руки й витягають з коляски. Увійшли до якогось приміщення, у якому смерділо хімікатами. Попельського посадили на стільці, котрий небезпечно затріщав під його вагою. Він відчував, як його руки заломлюють назад і сковують їх кайданками. Комісар не пручався. Він чекав.

Тоді окуляри зняли. Спершу йому здалося, наче він у театрі. Сидів у темряві, а перед ним була темно-вишнева завіса, на якій подекуди видніли плями світла. Озирнувся й побачив, що залу немає, а його стілець — один у приміщенні; завіса дуже невелика й висить на ширмі, розкладеній півколом. Навколо завіси стояли штативи з лампами, фотоапаратами й спалахами. Почувся шум, і завіса розсунулася.

У тьмяному світлі на стільці сидів молодик, котрий видався Попельському знайомим. Одягнений був у світло-сірий дорогий вовняний костюм, із яким сильно контрастували краватка винного кольору й червона троянда в кишеньці піджака. Високо задерта нога була взута в черевик для гри в гольф. Риси його довгастого, худорлявого обличчя були надзвичайно правильні, губи повні. Якби не коротке, зачесане набік волосся, чоловіча фігура й тінь щетини на лиці, він був би схожим на жінку. Гарну жінку.

— Ви хочете побачити Мінотавра, комісаре? — голос був грубим і чітким. — Він тут. Він живий і чекає на свого Тезея. А ви…

Попельський не пригадував, звідки знає цього чоловіка. Невже це ксьондз Керський, душпастир молоді, котрий своїм могутнім голосом розпалював вогонь у дівочих серцях? Це здавалося неймовірним, проте…

— Ви священик? Ксьондз Костянтин Керський? — комісар перебив незнайомця на півслові.

— Наскільки мені відомо, то ксьондзом я ніколи не був, — повагом відказав незнайомець. — Хоча колись дуже добре знав одного. У вас є ще якісь запитання, чи дозволите продовжити?

— Що це значить «Мінотавр тут»? Я прийшов сюди не через Мінотавра! Де моя дочка? — Попельський шарпнувся на стільці.

Молодик підвівся й підняв з підлоги якийсь довгастий предмет. Це була ключка для гри в гольф. Підійшов до Попельського, схилився над ним і на мить утупився у його вухо. Комісар не помітив руху, зате відчув біль, що пронизав йому голову, наче спис. Вухо запульсувало й швидко спухло. Череп розсаджував пронизливий писк. Чоловік обійшов його й, підійшовши з іншого боку, почав оглядати його вухо, наче отоларинголог. Розмахнувся. На голову Попельського впав другий удар. Комісар повільно гепнувся разом зі стільцем. Писк у голові посилювався. Був лише один спосіб заглушити його. Кричати самому. Попельський репетував від болю, немов поранений звір. Качався по підлозі, хвицав ногами. Замість вух у нього були два теплі, вологі, болючі шматки м’яса.

Війнуло ароматом одеколону. Попельський розплющив очі. Чоловік стояв перед ним навколішках із ключкою в руках. Попельський сподівався чергового удару. Перестав кричати. Перед наступним ударом треба було зберегти хоч трохи сил.

— Ви мене більше не перебиватимете, правда, пане комісаре? — тихо промовив молодик. — Те, що ви зараз почуєте — історія одного хлопчика, а потім юнака. Когерентна, як послідовність. Несхибна, наче екстремум параболи.

Молодик витяг з кишені піджака товстого зошита в слоновій шкірі й почав читати.

Хлопець народився 1910 року в заможній, аристократичній родині Воронецьких у маєтку Баранячі Перетоки в Сокольському повіті. Був пізньою дитиною. Його батько, граф Юліуш Воронецький, власник величезного маєтку, був випускником математичного факультету університету Яна Казимира у Львові. У ньому дрімала прихована громадська пристрасть, яку він утілював, навчаючи сільських дітей математики. Якщо в комусь із них убачав схильність до точних наук, починав ним опікуватися. Сплачував за навчання в гімназії, щоб талант не змарнувався. Двоє старших, дорослих уже братів хлопчика, теж були математиками. Обоє полягли на війні під Горлицями, і хлопець їх майже не пам’ятав. Змалечку його виховували як великого математика. Замість казок перед сном йому читали математичні задачі, замість солдатиків він розставляв на підлозі геометричні фігури, замість замків з піску будував прямокутники на сторонах трикутника, замість запуску повітряних зміїв — забавлявся квадратними рівняннями. Він був геніально обдарований. У шість років розв’язував системи рівнянь, а в десять — аналізував функції.

Усе це перестало бути для нього важливим, коли одна русинська сільська дівчина відкрила йому світ фізичних насолод, котрий поглинув хлопця. Його більше не цікавили хитромудрі сплетіння чисел, натомість цікавили сплетіння тіл, показова функція асоціювалася виключно з тим, як жінка показує груди, вийнявши їх із бюстгальтера. У Сокалі, де він учився в гімназії, хлопець разом з іншими підглядав, як директор кінотеатру «Світанок», пан Кароль Полішук, ночами притискає до стіни своєї контори місцевих повій. Якогось дня його спіймали за підгляданням. Директор кінотеатру анітрохи на нього не гнівався й запропонував йому спілку. Математика набридала хлопцеві чимраз більше, і під час занять він тільки те й робив, що бігав до шкільного туалету. Він двічі сидів по два роки в одному класі й раз навіть лікувався від гонореї. Батько аж нетямився від люті, але, трохи заспокоївшись, припускав, що це наслідки бунтівного віку дозрівання, яким він пояснював усе зло, і що це раніше чи пізніше минеться, і син повернеться в обійми королеви наук. Граф вирішив ізолювати сина від будь-яких поганих упливів і довірив опіку над ним своєму братові, колишньому офіцерові, графові Станіславові Воронецькому, котрий у сілезькому Скочеві володів великою фабрикою парасоль і тростин «Палюс». На жаль, дядько Станіслав мав двадцятилітнього сина Януша, розбещеного не менше, аніж його кузен. Хлопець, якому під ту пору було вже вісімнадцять, познайомився через Януша з розумною жінкою, котра добре знала життя. Колишня власниця борделю, Клементина Новоземська, тепер мала шлюбне агентство. Вона швиденько підказала йому, як можна скористатися своєю незвичайною вродою й добре заробляти, займаючись, на додачу, тим, що він любить найдужче.

Молодик дослухався порад мадам. Він щедро обдаровував своїми достоїнствами чоловіків та жінок, і всі йому за це добре платили. У дев’ятнадцять років він переїхав від дядька й замешкав у пані Новоземської. Нещасного батька охопив розпач, і він прокляв свого єдиного сина, припинивши з ним будь-які стосунки, що анітрохи того не засмутило. Хлопець без жалю забув про батька, котрий для нього уособлював математику, і про матір, яка за своїми мігренями світу не бачила. Жив так, як йому хотілося. Грошей не бракувало, бо завдяки контактам пані Новоземської він уприємнював подорожі багатих німецьких розпусників, котрі в розкішних вагонах-салонах їздили маршрутом Катовиці-Бреслау-Берлін. А найчастіше хлопець подорожував у товаристві бреславського барона фон Кріґерна, який утаємничував Воронецького у свої плани й наміри. Один з них надзвичайно сподобався молодикові. Барон фон Кріґерн збирався відкрити в Бреслау дім розпусти для багатіїв. Найбільшою проблемою, на думку барона, була плинність персоналу, оскільки повії часто змінюють борделі. Існував лише один дієвий спосіб запобігти цьому: нелегальне транспортування й утримування в підневільному стані. Оскільки польки й чешки були надзвичайно гарними жінками, а їхнє переправляння означало перетин лише одного кордону, вони, звісно, і стали найвідповіднішим товаром. У молодика аж очі загорілися, коли барон фон Кріґерн розповів йому про цю ідею. Вони швидко дійшли згоди: барон викладав гроші й надав своєму спільникові дворічну безвідсоткову позичку, натомість молодий Воронецький заінвестував свої безцінні контакти. За кілька днів у Бреслау було зареєстровано фірму «Воронецький унд фон Кріґерн».

Їхня діяльність не була складною. Клементина Новоземська разом з Ернестиною Неробіш розшукували молодих жінок. Увагу звертали, передусім, на сиріт і тих, хто займався проституцією. Тобто таких, чийого зникнення ніхто б не зауважив, а коли й помітив, то навряд чи цим перейнявся. Воронецький знайомився з ними, як кандидат на майбутнього чоловіка. Рідко яка з них не дозволила себе спокусити чарівному графові, рідко яка відмовлялася від спільної романтичної подорожі до Німеччини. А там на неї вже чекав підприємливий барон фон Кріґерн.

Фірма процвітала. Фон Кріґерн налагоджував міжнародні контакти, особливо зі своїми аргентинськими колегами, які переважно походили з його рідного міста. Та в цьому процвітаючому бізнесі виникла тріщина. Минуло два роки, і барон зажадав повернення позички. Прибутки Воронецького були такими, що коли б він відкладав лише незначну їх частину, міг би накопичити потрібну суму протягом півроку. Але він не знав слова «ощадливість». Грішми сипав на всі боки, а коли барон зажадав негайно повернути позичку, він саме програв усе, що мав, у катовицькому казино. Нетерплячий барон підганяв його. Воронецький намагався здобути кредит, але невідомо з яких причин, банкіри мали сумніви в платоспроможності експедиційної фірми, чиїм співвласником він був. Тоді фон Кріґерн потай домовився з Новоземською і поставив молодикові ультиматум: якщо той не поверне грошей протягом місяця, він ліквідує фірму й пошукає собі іншого спокусника. Далі було ще гірше, бо барон виразно продемонстрував свою рішучість. Котрогось дня до Воронецького прийшли двоє німців і зламали йому руку. Прибульці погрожували, що коли він не віддасть грошей, то зламають і другу. Окрім того, Новоземська перестала йому допомагати, і він знову був вимушений заробляти власним тілом, от тільки умови геть змінилися. Його виганяли з гарних місць, а клієнти й клієнтки в гірших уже не були такими щедрими. Рука зросталася погано й дуже боліла. Якогось дня Воронецький довідався від кузена Януша, що його батько помирає. Він удав каяття й поїхав до Баранячих Перетоків.

Старий граф, що справді доживав останні дні, привітав блудного сина зі сльозами й негайно виписав йому чек на суму, яку вимагав барон фон Кріґерн. Молодик зрадів не лише тому, що міг, нарешті, сплатити свій борг і звільнитися від гангстера, а передусім через те, що для нього закінчувалися розгульні часи й надходив період стабілізації. Батько помре, а він, як єдиний спадкоємець, управлятиме багатим маєтком, споважніє, ожениться й осяде в Баранячих Перетоках, і хіба що зрідка відвідуватиме якийсь таємний клуб у великому місті… Граф Юліуш Воронецький вочевидь передбачив синові плани й показав йому заповіт. У ньому було написано, що маєток стане власністю нащадка лише у випадку, коли той протягом двох років здобуде ступінь доктора філософії з математики або логіки. «Ти не можеш змарнувати свій талант», — такими були останні слова старого графа.

Воронецький без видимих зусиль повернув у вертикальне положення стільця, що впав разом із Попельським, і знову піднявся на імпровізовану сцену. Сів навспак на стільці навпроти, спираючись підборіддям на спинку й удивляючись у фіолетові комісарові вуха.

— Я був у розпачі, — сказав він, — але напевне, я недаремно чимось нагадую священика, як ви помітили, бо Господь мене захищав. На похорон мого батька приїхав його давній учень, сільський хлопець, що мав феноменальні математичні здібності. Це був такий собі діамант у кожусі, якого розшукав шляхетний граф і забезпечив йому навчання. Так… Саме тоді, на похороні батька, я й зустрів Мінотавра.

Воронецький підвівся й вийшов у двері, яких Попельський не бачив, бо їх затуляла ширма. За мить по дошках підлоги загупало. Граф знову з’явився на сцені. Але був не сам. Біля його ніг скулилася тварюка.

У лівій руці Воронецький тримав товстого ланцюга, другий кінець якого, наче зашморг, обхоплював шию Здзіслава Потока. Руки й ноги голого Мінотавра були зв’язані. У роті стирчав кляп. Кучму густого волосся вкривала якась мазь. На білястому, порослому волоссям, тілі виднілися червоні сліди потертостей, струпи й чиряки. Під шкірою напиналися могутні м’язи. Поток, схилившись, дивився спідлоба на Попельського. У його роті ворухнувся кляп. Мінотавр сміявся. На мить комісар забув про Риту. Відчув, як кров пульсує в скронях. Не витримав й оскаженіло кинувся вперед разом зі стільцем.

— Не нервуйте так, комісаре, — посміхнувся граф Воронецький. — Зараз я віддам вам потвору. Але спершу історія про хлопця, чиє життя є доказом Божої ласки. Отже, як я вам казав, я зустрів Потока на похороні свого батька. Він заінтригував мене власною потворністю, бо я маю слабкість до різних почвар. Я запросив його на поминки й ми довгенько розмовляли. Я дізнався про нього все. Він вивчав математику в Кракові, хотів присвятити себе логіці, а краківські вчені не оцінили його й висміювали його ідеї. А Поток мав наміри, услід за Лукасевичем, досліджувати тексти античних логіків, використовуючи математичні методи. Краківські вчені скеровували його до філологів, а ті, у свою чергу, не бажали з ним розмовляти, не маючи поняття про математику. Поток глибоко розчарувався, покинув навчання, виїхав із Кракова й став якимось гувернером у маєтку біля Бродів. Та повернімося до суті. Після похорону мого батька я проговорив із Потоком цілу ніч і запропонував йому написати за мене дисертацію. Я пообіцяв йому за це золоті гори, але він не хотів. Прагнув лише жінок. Подумки я з нього посміявся. Для мене це аж ніяк не становило проблеми. Але вже за мить перестав глузувати. Поток вимагав лише незайманих. Зажадав трьох цнотливиць: одну на початку роботи, одну після написання половини й одну на такий собі десерт, — Воронецький засміявся із власного дотепу, — після завершення роботи. Не пояснив мені, звідки такі забаганки, але я дуже поблажливий. У житті я набачився чимало дивацтв.

Воронецький замовк, сів у кріслі й закурив цигарку.

— Бачу, що ви щиро зацікавилися, комісаре, — посміхнувся до Попельського. — Що ж, слухайте. Це лише початок! Я винайняв Потокові квартиру на Жулінського, недалеко від моєї кавалерки, у якій я інколи мав інтимні зустрічі. Моя давня знайома, Клементина Новоземська, обіцяла мені допомогти, звісно, не задарма. Та зажадала такої винагороди, що я аж занімів. Торгуватися мені не випадало. За місяць вона знайшла найсправжнісіньку незайманку з Тарнова. Я зустрівся з нею декілька разів, і ніде правди діти, вона швиденько закохалася в мене. Запропонував їй спільну поїздку в Карпати, й ми поїхали туди моїм авто. Дорогою, під Мостиськами, я вдав, що машина зіпсувалася. Вечоріло. Я послав її до готелю. Ніби для того, щоб все виглядало пристойно, наказав назватися чужим прізвищем. Там вона повинна була на мене чекати. А дочекалася Мінотавра.

Воронецький змінився на виду. Зірвався на рівні ноги, схопив ключку й заходився нею лупцювати Потока. Той упав долілиць. Гули ребра, кінець кийка занурювався в його тіло, немов у тісто. На кляпі з’явилися плями крові й піни.

— А до неї прийшов канібал, потвора, людожер! — верещав Воронецький, гамселячи Потока по голові. — І погриз її, замість того, щоб лише трахнути, як обіцяв! Так, тварюко! Ти це зробив, ти, потворо, покручу!

Минуло добрих чверть години, перш ніж Воронецький угамувався. Поток лежав на боці й важко дихав у кляп. На його оголеному білястому тілі видніли червоні плями.

— У мене не було іншого виходу, — Воронецький важко зітхнув. — Звісно, я міг віддати його в руки поліції. Але хто б тоді написав за мене дисертацію? Навіть, якби я когось і знайшов, завжди існувала можливість, що цей хтось мене викаже… А ця тварюка ніколи мене б не зрадила, бо виказала б саму себе. Хай там як, але я залежав від нього, — граф утер піт із чола. — Невдовзі він приніс половину роботи й зажадав нової дівчини. У мене більше не було ілюзій. Мені було відомо, що на неї чекає… — він знову зітхнув. — Ну, ми й повторили все, хіба що дівчина була з Кельц, а Поток убив її… у Дрогобичі. Уся Польща гула, усі шукали Мінотавра. — Він якось дивно всміхнувся до Попельського. — Це ви, здається, вигадали, так? Влучно. Такий собі міф. Зрештою, сталося. Тим часом Мінотавр написав решту дисертації й зажадав останньої жертви. І раптом щось заїло в нашій гарно налагодженій системі. Новоземська не могла знайти незайманку. Тоді до неї прийшла Марія Шинок, котру туди прислала стара Неробіш. Новоземська, у минулому власниця борделю, знала, як удавати дівочість. Я зустрівся із цією Шинок… нічогенька була… Я б і сам не відмовився… Але що ж. Я приніс її в чергову, останню, як я тоді гадав, жертву. І тут виникла проблема. Поток здогадався, що вона не дівчина… Не міг нею заволодіти, бо це суперечило його принципам… — Воронецький грайливо розсміявся. — То він її лише пошматував зубами! — Ураз він споважнів, наче зміна настрою була для нього звичною. — Ми всі аж нетямилися від страху. Адже дівчина вижила, вона пам’ятала моє й Потокове обличчя! Треба було її позбутися. На наше щастя, вона збожеволіла. Ну, і що ви тут скажете! Хіба це не господня ласка?

Він глянув на Попельського, але той промовчав.

— Але звіряткові хотілося ще смачненького, — Воронецький зацмокав губами, наче посилаючи повітряні поцілунки. — Остання дівчинка, із Сілезії, справді була незайманою. Вихованка сиротинцю. Боязке, трохи заплакане дитя… Таке, щоб притулити, потішити…

Воронецький почав кружляти навколо Потока, щомиті стусаючи його носаком черевика й штрикаючи ключкою. Його це вочевидь розважало.

— Ніщо не могло завадити останньому жертвоприношенню, — сказав він. — Треба було все докладно передбачити. Це не могло відбутися в Польщі. Тут було надто небезпечно. Я зв’язався з бароном фон Кріґерном і пробачив йому мою зламану руку. Бачите, який я був великодушний! У салон-вагоні я приїхав до Бреслау з дівчиною, а через кілька купе був Поток. Під Бреслау я переодягся жінкою. Зрештою, мені ж це неважко вдавати. — Він кокетливим рухом поправив неіснуючі коси й почав пускати бісики до Попельського. — Я відвіз її до готелю, котрий мені порекомендував фон Кріґерн. При нагоді позбувся друкарської машинки, на якій Поток надрукував цю начебто мою дисертацію. Це так, про всяк випадок… Адже я друкував листи до Новоземської на тій-таки машинці, підписуючись неіснуючим графом фон Банахом. Передбачлива жінка порадила їх написати, щоб звести на манівці розслідування… — Раптом він змінив тему: — Але в Бреслау було дуже мило. Новий рік я зустрів у фон Кріґерна, а Поток — з останньою жертвою.

Воронецький покрутив головою й скорчив дитячу міну, наче поганий актор.

— Ах, яка ж вона була перелякана! — пищав він тонким голоском. — Усе питала мене, навіщо я переодягся в жіноче вбрання… А я їй: «Кохана, ми їдемо на новорічний бал-маскарад. Зачекай на мене в тому готелі. Невдовзі я приїду по тебе».

Попельський заплющив очі. Не міг дивитися на Воронецького, не міг слухати, як він говорить різними голосами, то басом, то фальцетом.

— І я захистив цю дисертацію в Лукасевича, — долинуло до нього наче здалеку. — Але повернімося до нашого читання!

Дисертантові треба було підготуватися до захисту. Перш ніж зустрітися з керівником, він змінив прізвище. Узяв перше-ліпше, яке йому спало на думку. Воно жодним чином не могло асоціюватися із графом Юліушем Воронецьким, якого в науковому середовищі всі знали й поважали, як засновника стипендій для незаможної молоді. Син не хотів, щоб його асоціювали з батьком. Це могло викликати певне пожвавлення, зацікавлення преси і т. д. А він лише хотів здобути ступінь тихо й без зайвого розголосу. Спершу треба було впевнитися, що його таємницю не розкриють. Удаваний докторант не міг дозволити собі дискутувати з керівником із приводу роботи. Ці консультації могли викрити його невігластво. На декількох нечисленних зустрічах із професором Лукасевичем у Варшаві Воронецький струшував головою, сміявся сам до себе, аплодував, словом, удавав ексцентричного дивака. Говорив він небагато, зате всі зауваження керівника записував дуже старанно. «Нехай за мене промовляє моя робота», — знай повторював. Оскільки в цьому середовищі не бракувало видатних учених, котрі поводилися ще химерніше, ніж докторант, Лукасевич і двоє рецензентів нічого не запідозрили, тим більше, що дисертація справді була новаторська й прекрасно написана.

І все закінчилося так, як він собі спланував. Воронецький став доктором філософії в галузі математичної логіки. Виконавець заповіту покійного графа, відомий львівський адвокат доктор Пшиґодський-Новак, не здивувався, що спадкоємець змінив прізвище, тим більше, що ця процедура відбувалася в його канцелярії. Блудний син став єдиним власником величезного маєтку, вирішив осісти в Баранячих Перетоках і почати нове життя. Напевне, він і вчинив би так, якби не страх, що давав про себе знати спершу легеньким поколюванням, а потім розрісся, наче ракова пухлина. Воронецький панічно боявся, що злочин колись буде розкрито. Велику загрозу для нього становили три особи, три найважливіші dramatis personae[57]: Новоземська, Неробіш і Поток. Спершу він устромив у голову Новоземській заховану в тростині смертоносну спицю. Те саме він збирався зробити й із Неробіш, але це було не так легко. До неї постійно приходили люди. Навіть хтось вдерся до неї, коли її не було вдома. І нарешті, коли вже Воронецький усе спланував, під будинок Неробіш на вулиці Жоґали приїхав поліційний фургон, і її заарештували. Усі Катовиці гули від пліток про бабелу, що робила підпільні аборти в якійсь дірі. Чимало жінок тремтіли від думки, що вона може розповісти на допитах. Тремтів і Воронецький. Але Неробіш нічого не розповіла про нього, за що він їй щедро віддячив, передавши кругленьку суму, завдяки якій вона цілком незле влаштувалася у в’язниці.

— Нещодавно я отримав телеграму від фон Кріґерна, — голос Вороненького залунав ближче. — Йому дошкуляє в Бреслау ваш друг, такий собі Ебергард Мокк. Та фон Кріґерн і не такі справи залагоджував, він його сам віднадить від розслідування. — Граф легковажно махнув рукою. — Отож загрозу становив лише спраглий аматор незайманих дівчат. Але Бог і тут змилосердився. Убивши поліцейського в себе вдома, під час затримання Поток мав лише один шлях до втечі: через дах до сусіднього будинку, а тоді — скік на балкон, до моєї таємної квартирки. Я саме був там, бо мав побачення з однією чарівною молодою дамою. Тож я прихистив Потока у своєму помешканні. Він сидів там два тижні, носа не вистромляв навіть до нужника. Срав у відро, а сцяв у раковину. Фу! Уявляєте, як смерділо? Німці кажуть: «Смерділо потворно!» Потвора смерділа потворно! — він знову розсміявся. — Через два тижні я вивів його вночі й привіз сюди. Тут Мінотавр жив півроку. А сьогодні я віддам його у ваші руки, комісаре. Кінець розповіді. Надійшов час Тезея.

Воронецький перевів подих після довгої промови і якийсь час мовчав. Потім підвівся, легко відсунув набік ширму й скерував світло прожектора на колоду для рубання дров, у якій стриміла велика сокира. Колода стояла на підлозі, вистеленій гумовими фартухами.

— Знаєш, Едзю, що я придумав? — граф почергово дивився то на одного в’язня, то на другого. — Я придумав, як вирішити проблему Потока й Неробіш одночасно. Врешті-решт, я ж доктор математики, умію мислити логічно й оригінально. Пригадуєш, як у міфі Тезей убив Мінотавра? Атож, пригадуєш. Відрубав йому голову, Едзю. А зараз ми розіграємо цей міф по-новому. Ти будеш новим Тезеєм, а я увічню страту на кіноплівці.

Він кружляв довкола й вмикав додаткові рефлектори. Був дуже збуджений, наче директор перед театральною прем’єрою. Встановив камеру й почав знімати. Об’єктив спрямовував то на Попельського, то на Потока.

— Ти це зробиш, Едзю, зробиш, — примовляв Воронецький наче до себе, — а я це все зніму. Матиму на стрічці прекрасного Тезея й чудового Мінотавра. А потім заховаю стрічку у своєму сейфі й віддаватиму тобі накази. А ти їх виконуватимеш. Якщо відмовишся, почуєш магічне закляття. Ось воно: «Я надішлю стрічку Маріанові Зубику». Ти будеш у моїх руках, Едзю… Виконуватимеш накази, ще й сам прохатимеш нових! Ось перший: ти витягнеш із в’язниці Неробіш і віддаси мені її в подарунок. Я більше не бажаю платити цій брудній, старій відьмі…

— Я нікого не вбиватиму, — прохрипів Попельський.

— Не вбиватимеш? — Воронецький легко витяг сокиру з колоди. — Що ж. Мої люди, мої вірні друзі з катовицьких часів вивезуть тебе до Брюховицького лісу. Викопають там яму, жбурнуть тебе в неї й засиплють нашим родючим чорноземом. А твоя кохана Рита не прийде до тебе на могилу… Не запалить свічечку таткові, до якого вона так гарно тулилася, як на цій фотографії…

Попельський дивився на Воронецького як закам’янілий.

— Не прийде… — граф провів пальцем по вістрю сокири. — Бо буде далеко звідси. Буде королевою краси. У борделі в Буенос-Айресі!

Він підійшов до Попельського, розмахнувся й устромив сокиру біля його ніг. На держално повісив гумовий фартух.

— А якщо вб’єш Мінотавра, — сказав, — побачиш Риту, котра зараз дуже близько. За ці півроку вона ще погарнішала. Так, так, вона тут… Вона так хотіла привітати тебе з іменинами! Якщо хочеш, можеш повернутися з нею додому. Та чи вона захоче? Зі мною вона стане актрисою, а ти хотів перетворити її на латиністку! Гадаєш, у мене мало друзів у кіно? Купа з них потай знімає непристойні фільми, у яких виступали мої дівчата. Але не бійся! Не Рита! Вона справжня актриса! Ну, то що? Одягай фартух! Сокира чекає.

Вигукнув: «Почали!» — і до приміщення увійшло двоє людей, які привезли Попельського. Один націлився на нього браунінгом, а другий звільнив від наручників. Попельський відчув повну порожнечу в голові, усі рухи виконував машинально. Надяг фартуха.

— Починаю зйомку! Мотор! — гаркнув Воронецький з-за камери.

Попельський схопив за ланцюг на шиї жертви й потяг тіло до колоди. Мінотавр почав шарпатися навсібіч, наче риба, котру викинули з води. Гумові фартухи зминалися й пронизливо пищали від доторку до його мокрої від поту шкіри.

— Спершу оглуши його! — крикнув граф. — Інакше не покладеш його довбешку на колоду!

Попельський підняв сокиру. На колоді пручалося тіло людини. Не тварини. Це не була звірюка, то була людина, яку не можна зарізати, наче кабана-годованця. Його мусять судити справедливим судом і повісити згідно із законом. А якщо якийсь красномовний спритник, якийсь адвокат із подвійним прізвищем його вигородить? Суд оголосить вирок: підсудного переводять на лікування до лікарні із суворим наглядом! А Попельський слухатиме все це, й перед очима матиме погризені дівочі обличчя, струпи на тілі Марії Шинок і криваві пухирці на вустах Заремби. Підніс сокиру й обухом гепнув Потока в скроню. Той смикнувся й зів’яв. Попельський притяг його до колоди, поклав голову на неї, але безвладне тіло впало. Комісар зі злістю стусонув колоду й підніс сокиру, яку тримав обіруч.

— Зачекай, зачекай! — заверещав Воронецький. — Заради Бога, не вилазь за кадр!

За мить Попельський нікого більше не чув і нічого не відчував, окрім крові потвори на власних ногах.

Рита Попельська сиділа у своїй фешенебельній квартирі в кам’яниці Рогатина на розі вулиць Костюшка й 3 Травня. Вона занепокоєно походжала по кімнаті, інтер’єр якої відомий архітектор і декоратор Діонізій Чичковський запроектував у пастельних, спокійних кремових відтінках. Вона металася між годинником і столом, між сучасним буфетом та класичним фотелем, який становив навмисну екстравагантну деталь у цій сучасній і аскетичній квартирі. Її серце замалим не вистрибнуло із грудей, коли у дверях почувся дзвоник, і служник увійшов до кімнати, збираючись сповістити про прихід гостя.

Він не встиг цього зробити. Поточився від сильного поштовху й сперся на стіну. До кімнати вдерся Едвард Попельський і негайно вигнав служника. Побачивши батька, Рита впала навколішки. Їй здавалося, наче земля втікає з-під її ніг. Худенька постать похитнулася, наче в трансі, і дівчина впала б на підлогу, якби її не підхопила дужа батьківська рука. Рита припала до неї вустами. Плакала тихо, не схлипуючи. По долоні Попельського стікали сльози. Він мовчки стояв над дочкою, гладячи її волосся біля вух. Це було місце, яке він найдужче любив цілувати, коли Рита була маленькою. Тоді він вдихав повітря й відчував у її косах аромат лісу в Сокільниках, де вони проводили канікули, або солоний запах моря й надбалтійського пляжу. Зараз він теж хотів її поцілувати туди, але не зробив цього. Відчував якийсь чужий запах, незнайомі йому різкі парфуми. «Буде королевою краси в борделі, у Буенос-Айресі!»

Попельський витер очі, засопів, легенько відсторонив дочку, підвівся й сів біля столу. Сплів пальці, немов бажаючи відсторонитися від почуттів, котрі його роздирали. Рита теж підвелася й сіла навпроти батька. Поклала на його руку свою вузьку долоню з коштовним діамантом на пальці.

— Благаю, татусю, вибач мені, — її очі сповнилися сльозами, дві впали на щоки. — Татусю, вибач мені, учора ж були твої іменини! Я так хочу почути сьогодні від тебе слова пробачення!

— Пробачаю, — прошепотів він, стиснув повіки, але не зміг утриматися від сліз, котрі текли між густими віями.

— Я була жахливою, дурною егоїсткою, — Рита витягла помережану хусточку й приклала її до очей. Уміла за одну мить опанувати себе, як і її мати. — Але не думай, татку, що я покинула рідний дім, бо вважала тебе нестерпним тираном! Ні, все було не так! Батьку, вислухай мене! Броніслав писав до мене й спокушав у листах. Ми листувалися, він причарував мене. Надіслав своє фото із присвятою… Тоді, у свято весни, я пішла на побачення з ним. Зі мною пішла Тичка. Я боялася йти сама. Це було на Жулінського. Ми збиралися зустрітися в більярдному клубі! Раптом я побачила тебе й розсердилася, бо думала, що ти за мною стежиш. А ти тоді переслідував Мінотавра. То була чиста випадковість, що я тебе побачила! Тичка від страху втекла, а я побігла до того клубу, який узагалі-то не був жодним клубом!

Вона підвелася й заслонила штори, щоб батька не разило призахідне сонце. Мовчки дивилася на нього. Він змінився, схуд, в одязі вже не було колишньої акуратності. Голова й щоки були недбало поголені. Риті стало прикро.

— Він закохався в мене з першого погляду, — вона сумно поглянула на змученого батька. — І через це почуття викрав мене. Він шляхтич, власник величезного маєтку, нащадок аристократичного роду. Твердив, що його предки теж часто вчиняли raptus puellae[58].

— Ти вживаєш латину, — Попельський здригнувся й злегка посміхнувся.

— Ні, я просто повторюю слова Броніслава. Він мене викрав і відвіз у свій маєток, заборонивши підтримувати з тобою контакт. Але не думай, татку, що він мене присилував… Оце вже ні! Він занадто шляхетний для цього! Дав мені два місяці, щоб я могла прийняти рішення, чи хочу я залишитися з ним і робити кар’єру актриси, бо він скрізь має знайомства й посприяє мені, чи повернутися додому, до цієї клятої гімназії… Щодня мене провідував, ми гуляли по його парках, лісах… Через два тижні слуги перестали мене стерегти. Це було зайве… Мені не хотілося втікати звідти… Я прагнула бути там, слухати його слова, дивитися йому в очі, — Рита здригнулася. — Ой, пробач, тату! Я розповідаю тобі все з такими подробицями, наче ти жінка!

— Чому ти мені не написала? — глухо спитав Попельський.

Рита швидко підійшла до батька, поцілувала його в голову, а тоді притулилася щокою до його лисини.

— Пробач, татусю, пробач… Я була сама не своя… Наче уві сні… Я ні про що не думала. Але я вже отямилася. Я знову впевнена в собі й розсудлива! Ми завжди будемо разом, тату, завжди… Більше не змушуватиму тебе непокоїтися… — У її очах знову з’явилися сльози й потекли на його лисину. — Батьку, я весь час носила із собою цю нашу давню фотографію… Я люблю тебе, тату!

Попельський підвівся й міцно обійняв дочку. Раптом відштовхнув її, схопив за худенькі плечі й відсунув від себе. На його шиї з’явилися червоні плями.

— Так, батьку, — сказала Рита рішуче. — Я вагітна. А Броніслав — батько моєї дитини.

Комісар сів біля столу й утупився в циферблат годинника. Лише зараз Рита помітила, що його вуха були неприродно великими й пурпуровими.

— Таточку, адже для тебе міщанські пересуди нічого не важать, — вона підбігла до батька й схопила його за руки. — Адже ви жили з мамою невінчані, ціле місто гуло від священного обурення! Чому ти засмутився? Найважливіше, що ми із Броніславом кохаємо одне одного! А ось запрошення на наше вінчання! Через три тижні в кафедральному соборі!

Комісар глянув на запрошення. «Рита Попельська і доктор Броніслав Кулик мають за честь запросити Вельмишановного Пана…» Далі не читав. Час наче повернувся назад. Пригадав засідання львівського відділення Польського математичного товариства. Професор Стефан Банах говорить: «Сьогодні маємо приємність вітати в нас доктора Броніслава Кулика із Кракова, котрий прочитає доповідь „Логіка назв та логіка речень“».

Рита бігала по кімнаті, як маленька дівчинка й плескала в долоні.

— Татусю, я впевнена, що у вас буде стільки спільних тем із Броніславом! Я відчуваю! Він математик, як і ти, і чудово грає в шахи! Зараз, коли я вже самостійна, я зрозуміла, як тебе люблю! Ми всі разом подорожуватимемо! Татко, тітонька, ваш онучок, я і Броніслав! Він обожнює Карпати!

За святковим столом сиділа вся родина Попельських: Едвард, Леокадія, Рита та її чоловік-граф, доктор Броніслав Воронецький-Кулик. Був іще один, наймолодший член сім’ї, котрому минуло заледве десять місяців, Єжик Воронецький-Кулик, якого служниця Ганна називала «серденько найсолодше». Дитя розвивалося добре, а апетит, мабуть, успадкувало від дідуся, бо поживою вважало все, що зустрічало на своєму шляху. А оскільки Єжик пересувався головним чином, рачкуючи, то їв усе, що діставав на висоті півметра від землі. Тож він нападав, наче цуценятко, на ніжки стільців і столів, мереживні скатертини, що звисали із шафок і столиків. Погано було, коли «графчук» (так називала його добра служниця, яка дуже любила малого), разом зі скатертиною стягав якийсь посуд. Півбіди, якщо це була тарілка з тістечками, що їх маля відразу з’їдало, гірше, коли з таким самим ентузіазмом хлопчик займався вмістом дідової попільнички.

Під час першої у своєму житті святої вечері дитина була дуже неспокійною. Напевне, атмосфера поспіху, напруження й біганини вибила хлопчика зі звичного денного ритму, бо малий не міг заснути по обіді й зараз вередував і плакав. Його не міг заспокоїти навіть дідусь, який завжди гарно впливав на дитя. Зрештою, не стільки дідусь, скільки його лисина. Єжик зазвичай торкався дідової голови з таким захопленням, наче відкривав невідомі землі. Звуки, що вилітали тоді з Едвардових вуст, спричинялися до того, що немовля радісно пищало й, сміючись, показувало свої ясна, спершу беззубі, а потім прикрашені двома гостренькими молочними зубками.

На жаль, у святвечір ані дідова голомоза голова, ані його бурчання, не заспокоювали Єжика. Хлопчик, убраний, наче дівчинка, у сукенку з мереживним комірцем, вигинався в нього на колінах, репетував, пхав до ротика пухкенькі рученята, хвицяв ніжками, доки не вдарив супницю з борщем. Із неї хлюпнув фонтан бризок, більшість яких опинилася на скатертині, а декілька — на білосніжній дідусевій сорочці. Попельський навіть уваги на те не звернув. Узяв онучка на руки й почав носити його по кімнаті, що зрештою, трохи заспокоїло дитину.

Присутні дивилися на цю ідилічну сімейну сцену, і думки кожного витали деінде. Рита посміхалася. У ній чимраз частіше зроджувалася надія на те, що нарешті стосунки батька з її чоловіком налагодяться. Після невеселого дня вінчання, на якому Попельського не було, після перших холодних місяців, коли той не помічав свого зятя на вулиці, після святвечора, який вони провели нарізно, усе раптом змінилося з народженням онука. Дідусь аж нетямився від щастя. Нарешті він запросив молоде подружжя на святвечір, чого Рита так довго чекала. Вона раділа як дитина, коли батько зателефонував до неї й запросив «під ялинку», як він завжди називав це свято. І навіть не підозрювала, що завдячує цим чоловікові, котрий пригрозив Попельському Маріаном Зубиком.

Леокадія аж очі протирала від подиву. Сама бездітна, вона не могла знайти в собі стільки любові до Єжика, котрий дратував її своєю плаксивістю й частими перепадами настрою. Тож стара панна ніколи не думала, що дитина настільки може змінити її кузена. Попельський, котрий, побачивши плямку від супу на краватці чи піджаку, завжди скаженів, уставав з-за столу, метушився в пошуках якоїсь ганчірки й тамував у собі бажання грубо вилаятися, зараз узагалі не звернув уваги на сплямлену сорочку й танцював з онучком на руках, а той, притулившись до дідуся, замастив йому ще й комір. Леокадія раділа, що Едвард так змінився. Зрештою, її тішило в кузені усе, окрім відчайдушних рейдів по кнайпах і штучної усмішки після безсонної ночі.

Броніслав Воронецький-Кулик, незважаючи на вдаваний спокій, у глибині душі був роздратованим. Він затято мовчав, опустивши голову на груди, злісно посміхався й знай глипав довкола розлюченим поглядом. Не міг пробачити Попельському його демонстративної зневаги. Не міг зрозуміти, чому той не радіє щастю своєї дочки, яка живе в розкошах і, що найважливіше, завдяки його знайомствам починає робити акторську кар’єру, виступаючи під псевдонімом «Рита Поп». Вона вже зіграла невелику роль у фільмі «Вогонь у серці» в самого Генрика Шаро.[59] А цей лисий сучий син і досі не подає йому руку під час зустрічі, і не обійняв його, вітаючи зі святами. Кивнув лише головою і щось там буркнув, от так, як бурчить зараз до цього бісового байстрюка, котрий весь час верещить! Дитина заспокоїлася, і Попельський сів до столу разом з онуком.

— А може, дістаньмо подарунки з-під ялинки, — Воронецький-Кулик вимушено усміхався. — Малий отримав би подарунок і заспокоївся, га? Можна йому вже дати?

— Броню, — Рита занепокоєно глянула на батька й погладила чоловіка по руці. — Це заспокоїть його хіба що на хвильку. Головна причина в тому, що він утомлений. Він не спав сьогодні вдень. Зараз я його вкладу, а Ганна заспіває йому колискову. Ще трошки побуде з нами, і тоді швидше засне.

Єжик перестав цікавитися дідусевою лисиною, виплюнув на підлогу дурника, примружив очка й почав верещати.

— Дайте йому той подарунок, — граф люто глипнув на Попельського, — або я сам це зроблю!

— Не знаєте ви, молодий чоловіче, звичаїв цього дому, — Попельський підкидав онучка на колінах. — У нас спершу вечеряють, а потім найстарший, тобто я, повторюю ще раз: я, роздає подарунки. І так буде завжди.

— Зараз, зараз… Звичаї звичаями… — Воронецький-Кулик стиснув ложку в руці так, що йому аж пальці збіліли.

— Татусю, дайте мені Єжика, — швиденько урвала його Рита. — Може, він у мене на руках трохи заспокоїться…

— Ви щось хотіли сказати, молодий чоловіче? — Попельський віддав онука дочці. — Щось про звичаї в моєму домі?

— Татусю, будь ласка, — прошепотіла Рита, забираючи сина з батькових рук.

Граф стиснув губи й розділив ложкою вушко, що плавало в борщі. Підніс до рота й повільно почав жувати. Але не проковтнув, натомість виплюнув на ложку. Леокадія дивилася на нього з огидою. Єжик знову пронизливо закричав, а коли мати притулила його до себе, почав бити її кулачками в обличчя.

— Ти даси йому той подарунок, чи ні? — прошипів Воронецький-Кулик до Попельського.

— Як ти смієш так звертатися до мого батька?! — вигукнула Рита. — І що ти робиш із цим вушком?

— Певне, зуби його болять, — Попельський криво посміхнувся. — Мусить їсти м’яке…

— Едзю, не нервуйся, — Леокадія дивилася на нього благально. — Тобі погіршає… У тебе такий високий тиск…

— Прошу тебе, не звертайся до мене «Едзю»! — Попельський зі скам’янілим обличчям перекрикував галас онучка. — Після смерті Вільгельма я не хочу, щоб хтось до мене так звертався…

Воронецький-Кулик нахилив ложку й виклав пережовану масу собі на долоню. Підвівся, підійшов до Попельського й підсунув йому це під носа. Єжик, побачивши батька, заспокоївся.

— Жери, лисий! — граф широко посміхався. — Хіба я не казав, що ти будеш мені руки лизати?

Усі заціпеніли. Цим скористався Єжик, який блискавично виліз на стіл з материних колін і сягнув по кришталевий дзбанок з узваром. Дзбанок повільно гепнув на скатертину, а його вміст хлюпнув на бежеву сукню Леокадії. Дитина, побачивши наслідки свого вчинку, вибухнула плачем. Хлопчик тер очі кулачками й пронизливо кричав. Такого галасу в помешканні Попельських ще не було. Навіть дідусь затулив руками здеформовані, як у боксера вуха.

Броніслав жбурнув пережоване вушко на килим, підскочив до столу й притис дитину до стільниці. Обхопив обіруч його голівку й почав удавлювати великі пальці в очі сина.

— Чого ти так треш ті очі, ти, байстрюче! — сичав він. — Я тобі ті баньки виколупаю…

Попельський кинувся на зятя. Коли здивований Воронецький-Кулик обернувся в бік тестя, той ударив його кулаком у скроню. Граф заточився, в очах потемніло. Тоді він отримав такий сильний удар у підборіддя, що впав на годинник, який стояв на підлозі у вітальні. Падаючи, почув, що годинник видзвонює якусь фальшиву мелодію. Його підборіддя, розоране перснем Попельського, пекло від болю, з нього дзюрила кров. Комісар схилився над ним.

Схопив графа за комір костюма й витяг того до передпокою. Не звертаючи уваги на Риту, котра плакала й чіплялася за його руки, розчахнув двері й викинув у них худорляве тіло свого зятя. Услід полетіло його пальто, капелюх і тростина.

Воронецький-Кулик сидів під поручнем і знущально посміхався до Попельського.

— Едзю, — загорлав він, — готуйся до в’язниці!

— Я й тебе туди потягну за собою! — крикнув Попельський.

На сходах лунав спів колядників.

Попельський зачинив двері, повернувся до розгромленої вітальні й важко сів у фотелі біля перекинутого годинника. Леокадія й Рита плакали. Плакала й Ганна, котра носила Єжика по кімнаті й співала йому колискової. Лише Попельський не плакав.

Рита прокинулася від того, що почула грюкіт дверей. Протягом року після народження Єжика її сон був чуйним, як у пташки. Вона пробудилася від зітхання дитини, завивання вітру за вікном, лайки перехожого п’яниці на вулиці. Рита знала, що це повернувся Броніслав. Заплющила очі. Не хотіла, аби чоловік помітив, що вона не спить. Не мала охоти виконувати подружній обов’язок, зате її чоловік мав бажання всюди й завжди. А найбільше, коли повертався пізно поночі з різних, як запевняв, ділових зустрічей. Дивився на неї уважним поглядом, роздягався догола й вимагав робити речі, котрих вона не любила. Тому віднедавна, аби уникнути цього, вона вдавала, наче спить, і навіть похропувала, що при її акторському таланті легко вводило в оману невдоволеного чоловіка.

Зараз вона теж чула, як він роздягається, розкидає свій одяг, де доведеться, і стає над нею. Рита відчувала на собі його погляд. Вона тихенько захропла. Броніслав відступив. Почула, як під ним злегка затріщав стілець. Потріскування стало регулярним. Вона розплющила повіки й застигла. Її чоловік сидів на стільці, сягав рукою між ноги й мастурбував. Але нажахало її не це. Маленький Єжик, якому виповнився лише рік, прокинувся й усміхався до батька.

— Чого так дивишся, — шепіт Броніслава ставав чимраз більш гарячковим. — Хочеш побачити, як корівка молочко дає?

— Що ти робиш! — закричала Рита, а Єжик почав плакати.

— Ну, то й що? — її чоловік встав і зробив невинне обличчя. — Це ж природно… Ти ж знаєш, що мені хочеться двічі на день. Треба було собі попустити… А ти спала… Але тепер уже не спиш.

Рита сиділа перед туалетним столиком і мастила кремом обличчя й шию. Вона була дуже щаслива, що вони нарешті покинуть Львів і після свят поїдуть на літо до Баранячих Перетоків. Зрозуміла, що для неї важлива не кар’єра актриси, а її син. Коли поверталася, смертельно втомлена, з різних репетицій, Єжик простягав до неї рученята й плакав, замість радіти. Наче жалівся, що вона залишає його на цілі дні під опікою мамки-українки, котра хоч усім серцем любила хлопчика, та все ж не могла замінити матері.

Львів погано впливав на Броніслава. Він ставав чимраз похмуріший, жорстокіший, якийсь потайний. Не міг витримати й хвилини з дитиною, аби не вдарити чи не нагримати на сина. За столом обливав брудом свого тестя й спостерігав, як дружина відреагує. Поруч із Броніславом Рита поступово втрачала свою різкість і незалежність. Знала, що її рішуча реакція нічого не змінить, бо вона зіштовхнулася зі стихією, яка була набагато різкіша й жахливіша, котра лякала її, і якої жінка не розуміла. Тож чоловікові напади намагалася пояснювати собі різним чином. Дивилася на нього люблячим поглядом, коли він кричав і лютував, пригадувала його дитячі спогади й подумки казала собі: «Який це нестерпний тягар, коли відмалку тебе виховують як генія! Це може згубно вплинути на все подальше життя дитини! Я так Єжика не виховуватиму! Таку помилку робив і мій батько, але не так послідовно. Він не вимагав від мене геніальності, лише хотів, щоб я закінчила гімназію. А мій покійний свекор прагнув, щоб Броньо був геніальним. Воно й не дивно, що мій чоловік такий нервовий! Як потепліє, поїдемо на село й усе владнається. Бронек відпочине на лоні природи, а Єжик дихатиме свіжим повітрям». Коли чоловік тиждень тому, під час великоднього сніданку, повідомив, що незабаром вони виїжджають на село, Рита мало не підстрибнула від радості.

Увечері, розчісуючи своє густе волосся, Рита замислилася, де найкраще було б зустрітися з батьком перед від’їздом. Вона пробачила йому напад на Броня, котрий у святвечір був надто роздратований. Бачилася з татом кілька разів, переважно заздалегідь домовившись про зустріч у Стрийському парку. Інколи приходила до нього на сніданок, тобто біля полудня, і пила каву з ним і тіткою Леокадією, а Єжик тим часом бавився з Ганною. Під час розмови про Броніслава ніколи не згадували. Риті довелося погодитися з тим, що вони ніколи разом не поїдуть у Карпати, а Попельський пристав на те, що мусить бачитися з дочкою лише в години, украдені в ненависного зятя.

Рита всміхнулася від думки, що завтра побачить зелені поля й безлисті цієї пори буки в Баранячих Перетоках.

У спальні відчинилися двері. «Чекай на мене роздягнена, — сказав їй чоловік, виходячи, — я теж прийду до спальні голий. Сьогодні відсвяткуємо наше свято весни!» Рита поправила волосся й скинула пеньюар. Вона ніколи не соромилася свого оголеного тіла, бо знала, що вродлива.

Увійшла до спальні, погойдуючи стегнами. І зойкнула. На ліжку лежав голий Броніслав, а поряд — теж голий, незнайомий їй молодик. Вона вибігла до будуару й одягла халат. Почула шурхіт. Обоє чоловіків стояли у дверях.

— Я не робитиму цього, — сказала тихо, але рішуче. — Геть із моєї спальні! — закричала вона на чоловіка. — Ти, збочена свиня!

Воронецький-Кулик рушив до неї. У руках тримав ключку для гри в гольф і ритмічно вдаряв нею по своїй долоні.

— Зробиш це з нами двома, — сказав, — або із цією ключкою.

Попельський вирішив улягтися раніше. Наступного дня в нього була важлива зустріч із директором Українського земельного іпотечного банку, паном Миколою Савчуком, котрий підозрював одного зі своїх працівників у розтраті. Комісар очікував довгої, нудної розмови про банківські операції, з якої він і так майже нічого не зрозуміє.

Зітхнув і відклав на полицю старе видання «Од» Горація. Сердився на себе. Купу латинських слів він уже забув, доводилося часто зазирати до словника. Закурив останню перед сном цигарку й вийшов до ванної, щоб намастити кремом своє все ще пружне обличчя. Щойно вийшов до передпокою, як пролунав дзвоник. Здивований Попельський підійшов до дверей, визирнув крізь вічко й жахнувся. Цигарка випала й покотилася підлогою. Відчинив. До помешкання увійшла Рита. В обіймах тримала сплячого, загорненого в коцик, Єжика. Сама була в нашвидку накиненому светрі з овечої вовни й пеньюарі. Йшла дуже поволі, ледве тягнучи ноги. За нею залишалася темна смуга крові.

Мокк сидів у фотелі й силкувався надягти черевики. Було дуже незручно, заважало черево, котре він напередодні увечері напхав у «Свидницькому льоху» смачними, але, на жаль, важкостравними віденськими шніцелями. Незважаючи на важкість у шлунку, він подякував Марті за добрі наміри, але заявив, що сам вийде на прогулянку зі своїм Арґосом. Важко сопучи, Мокк зашнуровував черевики. Краєм ока бачив, як його німецька вівчарка стоїть біля дверей, тримаючи повідок у зубах.

— Зараз, песику, зараз підемо гуляти, — Мокк усміхнувся, побачивши, що Арґос, почувши слово «гуляти», спинається на задні лапи й махає хвостом.

Він уже майже зашнурував черевика, аж тут задзеленчав телефон. Проклинаючи всі нагальні справи, котрі не можуть почекати принаймні до дев’ятої, покинув шнурівки й підніс слухавку.

— Міжнародна розмова, — повідомив приємний жіночий голос. — З’єдную!

— Дякую, — пробурмотів Мокк, притискаючи слухавку до вуха.

Кілька секунд у трубці шипіло й потріскувало, а тоді почувся голос. Чоловічий і не надто приємний.

— Усе ще можу покластися на тебе, Ебергарде?

— Звичайно, — зраділо відповів той, але відразу споважнів. Голос Попельського не віщував нічого доброго. — Що трапилося?

— Я мушу розповісти тобі всю правду, — помовчавши, сказав Попельський. — Але не по телефону… Якомога швидше! Де зустрінемося? І коли?

— Коли? Та хоч і завтра! — відказав Мокк.

— Де?

— Із цим уже гірше, — замислився Мокк і погладив Арґоса по голові. — Ага, вже знаю! Знаю! Є одне місце, де друзі зустрічаються за пляшкою охолодженої горілки й голяшкою. Пригадуєш ресторан «Ельдорадо» в Катовицях?

— Приїдь до Львова. Прошу тебе.

Третій перон Головного вокзалу був порожнім. Окрім сонного залізничника й продавця газет, котрий розкладав свій товар на ятці, тут стояв лише один чоловік: у чорному одязі, котелку на голові й білому шарфі на шиї. Іще одним світлим елементом одягу були замшеві рукавички. Він задумливо дивився на імлу, що клубочилася над рейками та під скляним дахом вокзалу. Півгодини тому, їдучи сюди, він проминув костел св. Ельжбети, що височів у темряві. Ця велична будівля, яка повторювала віденський кафедральний собор св. Стефана, на мить пробудила в ньому спогади про щасливі дні молодості, котрі він провів у метрополії на Дунаї. Зараз він був у місті, яке розташувалося над підземною річкою, а його останні спомини були мертвими й нереальними, як цей львівський Стікс. Попельський знову глянув на табло, де з’явилася інформація про те, що за п’ять хвилин на перон прибуде потяг з Берліна, через Бреслау, Оппельн, Катовиці, Жешув і Перемишль.

Потяг виринув з імли, оповитий парою, наче якась примара. Попельський аж здригнувся, коли паротяг свиснув і зупинився за два метри від нього. Стояв і чекав. За хвилину почали відчинятися двері вагонів. Люди виходили, тягнучи валізки й скрині. Якась пані шукала поглядом носія, нарікаючи на його відсутність. Не пероні височіла гора пакунків. Лише кремезний чоловік середнього зросту був без жодного багажу, окрім маленького саквояжа, що нагадував лікарський. Підійшов до Попельського, і вони сердечно привіталися. Узагалі-то вони бачилися тиждень тому в Катовицях, але зустрічі зраділи невимовно.

Попельський ще не встиг як слід привітати Мокка, коли вгледів за його спиною могутню постать. Відсторонив німецького колегу й придивився до ще одного чоловіка, невисокого, з вузьким лисячим обличчям.

— Дозвольте вас відрекомендувати, — Мокк звернувся до обох чоловіків. — Едуарде, це панове Корнеліус Вірт і Гайнріх Цупіца, мої люди для спеціальних доручень.

Попельський закінчив розповідати, засопів і підвівся з фотеля. Леокадія сиділа заціпеніла й боялася глянути на кузена. Іще ніколи він не викликав у неї такого страху. Не могла повірити, що, крім добре знайомого їй світу, бриджевих четвергів у подружжя Станьчаків, уранішнього читання, звичних домашніх ритуалів, побожних пісень, що їх співала Ганна, пряничків, які пекли на день Св. Юрія, і кондитерської Залевського, існує ще й інший: похмурі райони, де мешкають садисти, божевільні, моральні покручі й шаленці, котрі віддаються брудній хіті, потвор, що гризуть дівочі обличчя або онанізують над колискою власної дитини. Її кузен знав цей світ мінотаврів, трансвеститів і содомітів, ба, навіть намагався його виправити. Наче Тезей, заходив у лабіринт, але, на відміну від міфічного героя, не повертався зі славою на вітчизну, здобувши Аріадну. Він повертався до своєї холодної самоти, котру ділив зі старою панною-дивачкою.

Леокадія здригнулася.

Задзвонив телефон.

— Іще раз доброго дня, пане начальнику, — почувся Едвардів голос. — Я дуже перепрошую за мою поведінку, і те, що я дозволив собі кинути трубку.

— ….

— Так, мені відомо, це жахливо, що сталося із цим хлопчиком… Генем Питкою. Так, це жахливо і дуже небезпечно з точки зору політики…

— …

— Так, я знаю… На жаль, я не зміню свого рішення… Ні… Ні не передумаю… Я йду у відставку й на пенсію…

— …

— Я повинен допомогти дочці й зайнятися онуком після того, як тіло її чоловіка, мого зятя, доктора Воронецького-Кулика знайшли в підземному тунелі над Полтвою… Не нагадуйте мені про це. Я знаю, знаю… такий скандал у родині…

— …

— Ні, справді, це рішення остаточне! Завтра принесу письмову заяву про відставку. Прощавайте, пане начальнику. Adieu! — останні слова Попельський проказав майже жартома. Поклав слухавку й повернувся до вітальні. Присунув стільця й сів біля Леокадії. Поклав руку на її худеньке плече.

— От я вже й не поліцейський, моя люба, — поцілував кузину в скроню. — Я став суддею і катом. А не можна бути одночасно суддею, катом і поліцейським.

— То віднині ти будеш усім, крім останнього? — Леокадія глянула на нього зацікавленим поглядом.

— Не зовсім так, — він підвівся й, відчувши новий приплив енергії, почав ходити навколо столу. — Ні, відтепер я виконуватиму іншу роботу. Стану переслідувачем і мисливцем. Така людина зветься приватним детективом. Бо, крім латини, я знаюсь лише на цьому. Хіба ж на старість можна стати вчителем латини?

— А хто буде твоєю першою здобиччю? — Леокадія вдивлялася в кузена з непідробною цікавістю, наче грала з ним у бриджа й очікувала його відповіді на власне запитання щодо козирів.

— А як гадаєш?

— Убивця маленького Геня Питки?

— Це буде моя перша справа. Навіть, якщо ніхто мені за це не заплатить…

— І що ти зробиш з убивцею, коли спіймаєш? Те саме, що й зі своїм зятем?

Доктор Броніслав Воронецький-Кулик начувся чимало фантастичних оповідок про Полтву, невидиму львівську річку, котра, ув’язнена австрійцями в кам’яному руслі, тихо пливла попід містом. Розповідали, що це — таємний світ злочинців, колонія прокажених і повій, притулок убивць і содомітів. Дитиною він уявляв собі, що там над вогняними ріками сидять криваві фурії, а пекельні пси сповнюють підземелля своїм виттям. Дорослим він не раз хотів там побувати й познайомитися із проклятим місцем, котре, якщо вірити міським легендам, заслуговувало на опис Данте.

Коли він, нарешті, опинився там, то розчарувався. Це не був вхід до пекла, а звичайнісінька велика, смердюча клоака, з якої подекуди виринали й відразу втікали якісь нещасники, котрих Воронецький добре бачив у світлі ліхтаря. Йому цікаво було, чи справді тутешні мешканці перебувають, як усі гадали, на останній стадії сифілітичного розпаду. Але перевірити цього не міг. Не мав часу. Люди, котрі його супроводжували, помилково приймали пізнавальний інтерес Воронецького за намагання сповільнити ходу. Він не міг пояснити їм, як його цікавить підземелля. Говорити із кляпом у роті було важко.

Він анітрохи не боявся цих трьох людей, котрі вночі вдерлися до помешкання в кам’яниці Рогатина. Був переконаний, що це жарти одного приятеля, який полюбляв незвичайні дотепи й уже якось, залізши крізь вікно до нього у квартиру й перевбравшись на примару, розбудив його. Тож Воронецький-Кулик ішов спокійно і, незважаючи на кляп у роті й зв’язані руки, не чекав нічого поганого. Сподівався, що десь із мороку от-от вирине його товариш-жартівник. Йому б і на думку не спало, що хтось у цьому місті наважиться підняти руку на зятя комісара Едварда Попельського. Крім того, один з викрадачів прихопив із собою його тростину. Той, хто хоче зробити щось лихе, не подбає про такі дрібниці.

Зупинилися. Вони знаходилися за рогом якогось муру. Згасили ліхтарі. Стало зовсім темно. Воронецький-Кулик відчув на обличчі чийсь подих, що відгонив алкоголем і тютюном. Це був четвертий нападник. А тоді долинув запах одеколону. Він упізнав його. Таким одеколоном його товариш не користувався. І тоді він злякався. Ніхто у Львові не наважився б підняти руку на зятя комісара Едварда Попельського. Окрім самого Едварда Попельського.

Промінь світла впав на обличчя математика, але не засліпив його. Він добре бачив, як із темряви виринула рука в дорогій рукавичці. Двома пальцями тримала його тростину.

— Цим ти покалічив мою дочку? — почувся голос Попельського. — Таку палицю ти встромив у її лоно?

Воронецький-Кулик почав тремтіти. Його дивувало, що він узагалі не відчував страху. Його аналітичний розум працював бездоганно, без щонайменших емоцій. Але тіло не слухалося розуму. Дрижало від панічного жаху й обливалося потом. Йому здавалося, що весь сморід підземної клоаки виділяє він сам.

— Цю палицю ти встромив у лоно, яке породило на світ твого сина?

Чиясь інша рука виринула з темряви й витягла кляп з рота. Почув плюскіт води. Знав, що житиме так довго, доки не відповість ствердно на це запитання. Він зітхнув полегшено. Не відповість і житиме. Його логічний розум працював безпомильно.

І раптом відчув, що хтось здирає з нього плаща, а тоді й піжаму. Натягнутий шовк тріснув. Стало холодно. Хтось сильно натиснув на його потилицю, і він упав спершу на коліна, а тоді долілиць. Сморід каналізації здався ще дошкульнішим. Якийсь чоловік усівся йому на спині, а другий розсував його голі ноги.

— Страждатимеш, як вона, — долинув голос Попельського, — але твоє страждання буде страшнішим. Безнадійним і останнім.

Воронецький-Кулик почув стукіт тростини. Краєм ока вгледів світло ліхтаря на своїх ногах. Руки зв’язали міцніше. І тоді він зрозумів, що переоцінив свій математичний розум. Не передбачив, що Попельський знає відповідь на запитання, яке двічі йому поставив. А потім не думав більше ні про що. Перетворився на суцільний палючий біль.

Коли через чверть години його зі зв’язаними руками жбурнули до Полтви, і смердюча вода наповнила його легені, сприйняв це, як порятунок.