Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!

Так постають світи Післямова до українського видання Абрахама Мерріта

Якщо уявити, що містичний детектив та горор — це певні землі, а межа між ними — це річка, то її повноводність відрізнятиметься у кожного конкретного майстра. Для Агати Кристі це буде стрімкий гірський потік, для Артура Конан Дойла — струмок, що деколи виходить з берегів, а деколи пересихає, для Алістера Кроулі або Роберта Льюїса Стівенсона — ледь помітний ручай, а для Абрахама Мерріта — підземна течія. Вона наче існує, і це загальновідомо, проте її не видно. Таємниця для Мерріта завжди страшна, а страх — завжди потаємний. І що менше його персонажі у це вірять, то гірше їм буде надалі.

Абрахам Ґрейс Мерріт першу половину свого життя провів як журналіст і редактор. Народившись у 1884 році, він видав свій перший художній твір у листопаді 1917 року, у віці 33 років[30]. До цього майбутній письменник встиг присвятити два роки навчанню в юридичному коледжі, зробити блискучу кар’єру у журналістиці (Мерріт був одним з найуспішніших репортерів і редакторів свого часу: на початку 1920-х він заробляв 25 тисяч доларів щороку, а на початку 1940-х ця сума сягнула 100 тисяч на рік) і взяти участь у численних подорожах та археологічних розкопках. Близькі знайомі Абрахама стверджували, що той пережив жахливе пограбування чи навіть напад ще на зорі журналістської кар’єри, проте деталей цього випадку він ніколи не розголошував. Значний статок дозволив Мерріту завести собі дивні хобі: він вирощував орхідеї та збирав рослини, яким приписувались магічні властивості або зв’язок з відьомством — аконіти, дурман, мескал і канабіс. Також письменник привозив зі своїх подорожей різноманітну зброю, ритуальні предмети, маски, шаманські знаряддя тощо. Кількість лише окультних книжок у його бібліотеці сягала п’яти тисяч.

Цілком слушно постає питання: звідки у звичайного, хоча й успішного журналіста настільки специфічні зацікавлення? Однозначну відповідь знайти важко. Хвиля чорного романтизму, здійнята Едґаром По й активно підтримана британськими магами з Ордену Золотої Зорі (з якими Мерріт, до речі, активно листувався), збагачена успіхом химерних творів Амброуза Бірса[31], сумного й таємничого «Короля у Жовтому» Роберта Чемберса[32] та містичних поезій Вільяма Єйтса створила ідеальні умови для виникнення нових течій темних жанрів. Крім того, під час подорожей світом Мерріт не раз стикався з речами, яким важко було знайти вичерпне пояснення. Додати до цього дивний інцидент з молодості — і картина стає більш-менш очевидною.

Дебютний твір Абрахама Мерріта під назвою «Крізь драконове скло» виявився настільки майстерним та цікавим, що критики не одразу повірили у реальність автора. Так, в одному з відгуків читач підозрював, що під псевдонімом «А. Мерріт» ховається якийсь поважний митець, що вирішив спробувати себе у новому жанрі. Новела включала у себе всі елементи, притаманні класичному горорові початку сторіччя: інший вимір, висока мета, переказ оповідачем начебто почутої ним історії... Щоправда, на відміну від схожих за стилем творів Говарда Лавкрафта[33], у Мерріта сюжет зав’язаний навколо жінки. Інтерес до новели був таким великим, що наступного року вийшло її продовження під назвою «Люди з безодні».

Тоді ж, 1918 року[34], друком виходить один з найвідоміших

романів Мерріта — «Місячна заплава». Роман, присвячений загубленому світові, куди потрапляє головний персонаж, отримав високі оцінки критиків та приніс авторові миттєву популярність серед читачів. Тоді ж уперше проявилася риса, яка стала характерною для творчості письменника: більшість творів пов’язані між собою основними або другорядними персонажами[35]. Доктор Ґудвін з «Місячної заплави» фігурує у наступному фантастичному творі Мерріта під назвою «Металевий монстр». Наприкінці 1910-х автор пише «Три рядки старофранцузькою» (де межа між уявним та дійсним майже стирається), а потім береться за роботу у великих жанрах.

Роман «Корабель Іштар» (1924) став одним із наймасштабніших творів Мерріта. Поєднавши шумерську міфологію зі скандинавськими віруваннями, він переніс головного персонажа, вченого на ймення Джон Кентон, на нібито іграшковий корабель, де зла й химерна магія ув’язнила двох закоханих тисячі років тому. Масштабна не тільки за обсягом (роман складається з шести частин), але й за задумом, книжка стала певним свідченням сформованості Мерріта як письменника. Якщо «Місячна заплава» з новели переросла у роман, то «Корабель Іштар» від початку задумувався як детальна, багатопланова історія. Відомий дослідник окультизму, маг Ордену Золотої Зорі Артур Вейт[36] високо оцінив цей роман як «правдиву літературну подорож до потойбіччя».

Іншим твором, що несе помітний відбиток езотеричних захоплень письменника, став роман «Обличчя у безодні» (1923). Там пошуки загублених скарбів інків приводять інженера Ніколаса Ґрейдона до лігва таємничої Ю-Атланчі, Змієматері, що протистоїть Німіру, Повелителю зла. Цей твір (разом з продовженням, романом «Змієматір[37]», 1930) робить важливий внесок у розвиток власної міфології Мерріта. Там він вперше створює власне божество, а також відсилає до раси змієлюдей, яка пізніше з’явиться у творчості інших відомих майстрів горору.

Цікавий досвід співпраці видатних майстрів химерної прози за участі Мерріта мав місце у 1935 році: тоді він об’єднав зусилля з Робертом Говардом, Говардом Лавкрафтом, Кетрін Мур і Френком Лонґом для створення повісті «Виклик з потойбіччя». Твір писався «ланцюжком», де кожний автор продовжував текст попередника. Сюжет описує таємничий куб, який переносить головного персонажа до небезпечної паралельної реальності.

Дослідник фольклору й палкий прихильник темної літератури, Мерріт провів неабияку підготовку до написання цієї дилогії. Вперше ідея ляльки-вбивці прийшла до нього під час подорожі на Ямайку (письменник володів там нерухомістю), де до нього дійшли розповіді місцевих про таємниче й заборонене мистецтво вуду. Якщо попередні роботи Мерріта деякі критики ще відносять до фентезі певного роду, то «Гори, відьмо, гори!» беззаперечно лежить на зламі містичного детективу і горору.

Цікаво, що ідею з живими ляльками Мерріт запозичив не тільки у африканських традицій, але й у корінного населення Америки. Індіанці вірили, що правильно зроблена лялька може всмоктати у себе тінь людини, а отже, позбавити її здорового глузду і свободи дії. За іншими свідченнями, через ляльку шаман міг фізично вбити свого ворога. Такі погляди були поширені серед населення Південної Америки (зокрема, корінних перуанців), де якраз і побував з першими експедиціями Абрахама Мерріта.

Відбилися у творі й попередні дослідження: скажімо, цитата з таблички Ашшур-назір-апала (не плутати з Ашшурбані-падом, що правив пізніше) містифікована Меррітом на основі матеріалу, який той отримав під час написання «Корабля Іштар», історія Рікорі про чоловіка-трансильванця частково перегукується з «Мешканцями міражу[39]», єгипетську міфологію Ловелл описує у дусі Телеми[40] Кроулі. Достоту не відомо, чи згадувався «відьомський вузол» у Салічному законі франків, проте точно мав місце у горезвісному «Молоті відьом». Навіть ілюзія привабливої зовнішності, накладена на себе мадам Менділіп, не просто вигадка: італійці вірили, що старі потворні відьми вміють перетворювати себе на гарненьких молодиць, аби звабити парубків та вкрасти їх молодість.

В останньому розділі роману Абрахам Мерріт ненадовго прочиняє скарбницю своїх темних знань, аби засліпити читача й посилити враження від історії. Коли здається, наче головне жахіття знищено й усе позаду, Мерріт збільшує масштаб і демонструє справжнє, невигубне зло, більше за будь-яку людину, більше за саме людство. Не дивно, що Ловелл через химерні події втримав позицію головного персонажа лише в одному романі, а у «Повзи, тінь, повзи!» згадується побічно. Баланс між реалізмом і містикою збережено, гра триває.

На думку літературознавця Зунанда Джоші, Роберт Чемберс приніс Бретань до американського горору, а Абрахам Мерріт остаточно закріпив її там. І пов’язує обох письменників загадкове, дивовижне місто Арморики, що загинуло у бурхливих водах. Так, мова йде про Іс.

Детально переказувати легенду Іса після того, як це майстерно зробив у своєму романі Абрахам Мерріт, — не тільки безглуздо, але й нахабно. Тому зупинимося на кількох конкретних моментах, що лише збагатять післясмак від «Повзи, тінь, повзи!». По-перше, за бретонською легендою батьком Дагут був король на ймення Ґрадлон Великий. Він правив Арморикою[41], отримавши трон від свого батька, Конана Мейріадока, та збудував Кер-Іс («кер» перекладається з бретонської як «місто»). Одного разу Ґрадлон закохався у морську відьму Малґвен, і народилась у них красуня-донька, яку назвали Дагут. Коли незнайомець відчинив брами Іса, Ґрадлон осідлав свого коня Морварка (той вмів скакати по воді так само, як по землі), схопив доньку та врятувався втечею. На цьому моменті легенди починають суперечити одне одній. За однією з версій, по дорозі до суші їм явився святий Ґвеноле, який наказав Ґрадлонові скинути доньку-відьму у воду, аби дістатися безпечних земель, врятувати себе і свій народ. Турботливий батько без вагань відправив Дагут на поживу хвилям, а сам повернувся до наземної частини Арморики. Інша, давніша легенда, свідчить про те, що Дагут сама вирішила потонути разом зі своїм містом і тепер править тінями нещасних загиблих жителів під водою. Ця версія перегукується з класичними кельтськими міфами про чаклунку Морріґан і, вірогідно, була взята Меррітом за основну під час написання роману. В обох варіаціях беззаперечною лишається втеча Ґрадлона, і ось чому: після падіння Icy він оселився у Кемпері, іншому бретонському місті, та звідти правив Арморикою до самої смерті. Правління Ґрадлона згадується в історичних документах, а отже, перетворює його з містичного персонажа давніх переказів на цілком реального короля.

Другий цікавий факт стосується реальності самого Іса. Існують свідчення й археологічні дані про давні римські дороги, що обриваються просто у морі. Попри високий рівень розвитку, Римська імперія не розбудовувала інфраструктури в усіх регіонах Галії, оскільки для часто мігруючих кельтів це не мало особливого сенсу. Дороги римлян на території сучасної Франції зазвичай поєднували великі торгівельні центри та важливі стратегічні пункти, а Іс як порт поєднував обидві ці характеристики. Крім того, бретонці мають вельми цікаву думку щодо нинішньої столиці Франції. Відомо, що раніше Париж носив назву Лютеція (лат. Lutetia), проте згодом був перейменований. За легендою, звістка про загибель величного міста настільки вразила мешканців Лютеції, що ті назвали своє місто «Par-Is», себто «Подобний до Іса». Звісно, це вірування не має наукових підстав (достотно відомо, що Париж отримав свою назву від кельтського племені, що проживало на тих територіях), але коли ж фольклору потрібні були будь-які підстави[42]?

У «Королі у Жовтому» Роберта Чемберса Іс згадується опосередковано: головний персонаж губиться серед боліт Бретані, і на допомогу йому приходить дивна дівчина, що називає себе леді д’Іс. Також Іс змальовано у серії романів «Король Іса» Пола і Карен Андерсон.

Мабуть, найважливіша складова зв’язку між романом «Повзи, тінь, повзи!» та легендою полягає у тому, як Абрахам Мерріт зобразив саму Дагут. Вона дивним чином поєднує у собі жертву шахрайства, могутню чаклунку, віддану доньку та правительку потонулого міста. Геть неоднозначна, потойбічна і дика, Дагут Мерріта уособлює Арморику, кельтський світогляд і сутінки, в яких вони зрештою розчинились.

«Гори, відьмо, гори!» і «Повзи, тінь, повзи!» — лише чверть письменницького доробку Абрахама Мерріта. Дослідник окультизму, невгамовний шукач, творець загублених світів, давніх богів і неймовірних пригод, він тоненькими нитками переплів свої дивні, химерні історії з не менш фантастичними прадавніми віруваннями. Хочеться сподіватися, що це українське видання стане лише першим у серії творів Мерріта. Бо йому ще є про що розповісти, і збіса багато.

Євген Лір