Грає синє море

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу…

Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя—Софії:

— Диви!

Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно—блакитного, поцяткованого зорями неба.

— Що там таке? — знизав плечима.

— Хмарку бачиш? Он випливає з—за мінарету… На що схожа?

— На дівчину… Ух ти, і справді — мов дівчина—гяурка…

— Ото ж то воно й є…

Справді, з—за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя—Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці—тюрми Єді—куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру…

Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина… Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі… І раптом сам створив отаке зображення на темно—блакитному небі.

Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса…[33]

Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно—блакитного неба.

Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.

— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.

— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?

Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою[34] отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.

«Бути біді над Стамбулом», — лячно вдарило в серце Лазіза.

А Селім наче почув думку приятеля.

— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?

Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[35]), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти[36] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…

— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя—Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.

— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе…

— Усе в руках аллахових…

Наче у відповідь знедалеку почулося:

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля…[37] ]

— …і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.

Повз них пройшов дервіш.[38] Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками, що були причеплені до посоха.

Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:

— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо—синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..

— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка… Ти знаєш, про що зараз наші говорять?

— Трохи…

— Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат — майдан[39]і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера — паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться… Кажуть, що має повернутися на трон султан Мустафа. Той недоумок, що був раніше…

— Тс—с, — приклав пальці до губ Лазіз, — а то ще хтось почує…

— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся потерплими вустами Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі божій. Його першого спіткає біда…

— Я перший побачив ту дівчину, — осілим голосом сказав Лазіз.

— Ми разом її побачили…

— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Та ти ж бачив, як я воював під Хотином…

— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти коней та собак… Я бачив, як один турок їв свиняче м'ясо… Аллах од нас відвернувся, бо правди з нами не було…

Лазіз мовчав.

Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… Потім його було украдено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…

Чому зараз згадалися гори далекі. Чорні гори? Чи не Селімові бентежні слова навіяли Лазізові таку згадку? Чи, може, оці провалля темних вулиць чимось нагадали прямовисні бескиди Чорногорії?

Не витримав — озирнувся. Полонянка вже піднеслася високо—високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця… А повний місяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро — простісінько на Стамбул.

Бути біді… Коли це настане — сьогодні, взавтра, післязавтра?..

Грало, мерехтіло, танцювало синє море… Вічно юне, вічно молоде…

А над Стамбулом підіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму.[40]

Орта за ортою сходилися на Ат—майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби.[41]

До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали султанові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але йди без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера—пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»

Султан вигнав яничарських посланців і сказав, що повідрубує голови всім яничарам, якщо вони не розійдуться по своїх казармах…

Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все, що попадало під руки.

Вдруге пішли до султана посланці.

І вдруге їх було вигнано…

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

Так грало воно й п'ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — султаном Османом Другим.

То були славні дні. То був блаженний час.

Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих,[42] Селім Явуз,[43] Сулейман Кануні та Селім Мест,[44] те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи — стан… Ляхистан давно б улігся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — збрід голодранців, що іменує себе козаками. Він розгромить цю дику орду — і ніщо не загрожуватиме його флангам та його тилам…

Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити корпус яничарів. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові. А йому, Османові, потрібна армія, яка корилася б тільки йому, виконувала б тільки його накази, будь—які накази…

…Делавер—паша вбіг у султанів покій. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.

— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!

Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом, мов перед плювком, стислися губи.

«О аллах! Я ще маю відповідати бунтівникам! І цей переляканий мішок з гусячим кізяком крутиться під ногами!..»

Хай тікає через бічний хід чи ховається під перинами в гаремі… А він, Осман Другий, який не раз при Хотині дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами. Навіть оцього мішка з кізяком не видасть їм…

«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Навіть ім'я їхнє зникне!»

Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарські орти, промайоріли їхні прапори кольору свіжої крові.

Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду—племені, а тому їм не дорога імперія. Вони знають: поки живий, урви собі найбільше. Вони живуть одним днем. А імперія мусить жити сторіччя сторіч.

Галас за вікнами все дужчав.

На душі в Османа не було страху. Був тільки гнів.

«Я, — думав султан, — стоятиму до кінця, що б там не було. Навіть — якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене дорогою ціною загибелі моєї держави…»

Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими очима.

— Щ—що р—робити, найясніший, х—хондкаре? — проскиглив він.

Султан зволив подивитися на великого візира і навіть усміхнутися:

— Вони й досі вимагають твоєї голови? Делавер мовчки заплакав, розмазуючи сльози. Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,

мов іскри з—під кресала.

— Тобі давно голову треба знести, — просичав султан. — І будь певен — тільки — но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути, як кремінь. Інакше — гине вся держава. Ти хоч це розумієш?

Делавер догідливе закивав головою.

Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.

— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім'я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов на смерть не вагаючись… А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..

— Аллах, аллах, вря—туй нас…

— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б'ються оті козаки, яких ми називаємо збродом? їм нагород од польського короля чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають?..

— Дикуни, — трохи заспокоївшись, відповів Делавер.

— Не дикуни, — твердо відповів султан. — Аллах дав мені розум, щоб це зрозуміти. Але аллах не дає мені часу, сили й мудрості — так, і мудрості, Делавере, — щоб зрозуміти більше…

Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежмв за кожним його кроком.

— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.

Делавер мовчав.

Отже, ні на яке. Тільки двірцева охорона. Ці умруть, але за ними умре й султан…

А якщо дати їм Делавера і тих вісьмох — що тоді?

Тоді яничари сядуть на голову і змусять султана робити те, що захочуть. А це значить — загибель імперії…

— То чому ж вони й досі не йдуть на приступ? — похмуро запитав Осман.

Якщо кінець — то хай хоч швидше…

— Ще не всі орти приєдналися, — відповів сам собі. Делавер дивився переляканими очима і плакав.

У яничарських кішлах[45] було неспокійно.

«Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Польщу! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Тільки з походу прийшли — і йди в Мекку?»

В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який поведе її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав'язати пояси тугіше, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті розмови про те, що от—от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося», — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман. «Та хто нас буде ліквідовувати? — сердився Урхан. — Хоробрим воякам завше буде робота».

Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком.[46] Лазіз сказав:

— Нас під Хотином спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах[47]є на султані. Може, той, що в нього жінка українка…

— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його і прозвали Ешеком.

— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, у нас взагалі кругом самі мерзотники — від ода—баші[48] до самого султана.

— Тихше, онде Калин Дудакли[49] зайшов!

Ода—баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима, підійшов до тих, що сперечалися.

— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?

— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?

— А те, що я тобі заткну твою богази![50] — і Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носком чобота в лице. Той упав на спину, його обличчя миттю скров'яніло. Він затулив обличчя руками.

— Кьопек! Гяур! — лаявся ода—баші, б'ючи Лазіза ногами. Усі яничари стояли по кутках не дихаючи. Будь—який вчинок начальства вважався священним.

А Калин Дудакли гамселив яничара під боки, в живіт, у груди.

— Ану, прибери руки з обличчя! — загорлав він.

Лазіз мовчав.

— Прибери руки, тобі кажуть!

Лазіз несміливо виглянув з—під пальців. Тільки він це зробив, як Калин Дудакли садонув його в скроню… Лазіз повалився навзнак. Тіло його конвульсійне здригалося. З розкритого рота стриміли уламки зубів і текла кров.

— Ти убив його! — почулося від дверей. То якраз зайшов Селім.

— І тебе уб'ю, якщо ти посмієш щось сказати проти хондкара!

— Я теж не збираюся замолювати хондкарових гріхів. Ну? Чув?! А тепер спробуй убити мене, алчак![51] — і Селім жбурнув в обличчя ода—баші жменю піску.

Калин Дудакли вихопив ножа.

На землі непорушне лежав Лазіз.

— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди треба.

Ода—баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, що він зараз жбурне на землю й цього яничара і розтопче ногами.

Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калин Дудакли. І — відскочив убік.

Не говорячи ані слова, Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода—баші не падав. Він мовчки йшов просто на Селіма. Той не відступав. Але тільки—но Калин Дудакли підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стриміла кабза ханчера.[52]

Ноги Калин Дудакли підігнулися — і він упав.

Селім спокійно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з його грудей ножа, гидливо тріпнув ним, змахуючи краплі крові, й повернувся до своїх товаришів.

Яничари стояли застигло.

— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми ходили воювати проти невірних?

— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?

— Ми навіть проти своїх, правовірних ходили. Так?

— Було й це.

— Хай то був бунтівник Каландар—оглу, але він такий же османли, як і ми. Так?

— Не так.

— А як?

— Його біда змусила воювати, — озвалися з кутка.

— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам казали, що воюємо за боже діло. Так? А тепер султан Осман хоче їхати в Мекку, бо зрозумів, що помилявся. Так? Так! За що ж тоді загинули тисячі наших товаришів? Нізащо? Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелі Аравії і знищити… Нас хіба мало загинуло з голоду під Хотином?

Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далі скаже Селім.

— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду.

— І я не піду! — з кутка в куток вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик,[53] бо був високий і худий.

— І я не піду! — озвався Абдуррахман.

— І я!

— І я!

— Хай він сам іде в Мекку!

Через хвилину вся кішла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.

— Селіме, будь нашим ода—баші! — вигукнув Сирик.

— Добре, я буду вашим ода—баші. Тільки наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.

Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа здаля на родимку, потемніла.

Орта яничарів висипала з кішли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд із Селімом і вигукував:

— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишимося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат—майдан! На Ат—майданІ

Яничари повсталої орти йшли, розмахуючи зброєю, вигукуючи грізні слова.

— До палацу! Ходімо до самого візира! — крикнув хтось з натовпу.

— Аллах з нами! — дружно підтримала вся орта. Селім переглянувся з Урханом. Йти? Чи не йти?

— До палацу! Веди нас, Селіме!

Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:

— Йдемо до палацу Делавера!

Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувались групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…

— Куди йдете?

— До Ат—майдану, а потім до Делавера—паші! — відповідав Мустафа Сирик.

— І ми з вами!

— Ходімо.

По дорозі ті, що приєднувалися, озброювалися кілками, ножами, дехто уже мав і пістолі.

Коли орта була вже зовсім недалеко від Ат—майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів, загрозливо здіймалися кулаки, палки, пістолі, каменюки.

«Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти ціла армія яничарів! А як весь їхній гнів на нас виллється — що тоді? Шмаття полетить!»

— Чого зупинилися? — кричали ззаду. — Вперед, до візира!

— Вперед!

Що ж це буде? Ось—ось їхній загін вийде на двірцевий майдан. Селімові стало моторошно. Те, що він убив ода—баші, — зрозуміло: ода—баші убив Лазіза. Те, що він. Селім, став на чолі повсталої орти, — це теж пояснити можна: хвилювання після тривалого поєдинку. Але чим він пояснить появу свого загону отут, на двірцевому майдані?

Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.

Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.

Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли—небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[54] — може, хоч там уперше замислишся.

Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти…

«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи,[55] відступник, злочинець!»

З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.

Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.

«Еге, та ми тут не перші!» — на душі в Селіма трохи полегшало.

— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха,[56] піднявшись на барило, вигукував у натовп:

— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше… А що вийшло?..

— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!

— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!

— Ніхто не винен!

— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!

— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:

— Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…

З палацу почувся постріл.

— Це — сарай—мухафизлар![57] — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..

— Бий охоронців! — заволали навколо.

— Тихо, ви! Тихо! — загукали з іншого боку. — Посланці повертаються.

Майдан потроху стихав…

— Що сказав найясніший султан? Що? Він видасть нам Делавера—пашу?

Яничар з нашивками юзбаші[58] прудко виліз на барило і закричав:

— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера—пашу, а нас не шанує.

— А—а–а—а! — заревів натовп. — Ми самі витягнемо Делавера з палацу! Ми його віддамо на корм собакам!

Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з барила і, відчайдушне махаючи руками, заволав:

— Ходімо громити Делавера—пашу!

— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат—майдані, то треба йти на хюджум[59] Делаверового палацу.

— На Делавера—пашу!!!

Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли

до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.

— На Делавера! Йаша![60]

Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: «Машалла».[61]

В палаці візира були міцні ворота й добра варта. Тільки—но повстанці наблизились, як їх зустрів убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдерлися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що попадало під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця[62] — так слізниця.

Делавер—паша упав на коліна й став цілувати брудні ноги яничарів.

Його підвели й почали бити по обличчю. Злетіла чалма, Делавер—паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.

Деяавер—паша знов упав на коліна.

Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна…

Його знову підняли й ударили спиною об стіну.

«Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони мені одіб'ють геть усе…»

Його ударили ще раз — і він скрикнув од пекучого болю.

Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя й били, били, били…

«Боляче ж, ой як боляче… Це ж нелюдяне, це ж звірство, аллах милосердний…»

Ще один удар — із рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма, коли уздріла це, стала бити його об стіну з новим веселим азартом і натхненням…

Потім Делавер—паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив'язували до ноги.

«Вони думають, що я мертвий», — з жахом майнуло в голові.

Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. Йому заболіло в очах, але він дивився, дивився, бо вже не мав сил заплющитися… А над Стамбулом весело грало—вигравало сонце. І голубі хвилі весело били в береги Босфору. І підіймався чорний дим над палацом Делавера—паші.

— Вар олсун айякланма![63]

Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він! Біжить, сміється, по щоці кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонілося від збудження.

— Де султан?

І справді — де султан? Вони ж ішли до нього. Ішли сказати йому: ми не хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!

— Де султан? Де султан?

Відлуння:

— Де султан? Де султан?

І відповідь:

— Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять літ тому… А Осман у палаці сховався!

— Мустафа? Отой кретин? О аллах!

Селім, забувши про все, побіг уперед. Він мусить бачити султана зараз. Він мусить сказати йому, що він і його орта не хочуть іти в Мекку, він мусить сказати, що яничарам осточортіло…

Але — кому сказати? Османові чи Мустафі? Ай—ай—ай, що буде? Мустафа — знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек — все одно, що дев'яносто дев'ять багдадських мудреців супроти віслюка. О аллах! Ми робили, а хтось їсть!

— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.

Усі кинулися до палацу. Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев…

А над Стамбулом весело грало—вигравало призахідне сонце!

І голубі хвилі весело били об береги Істанбул—богааи! І грізно шуміли, мов штормове море, вулиці столиці. Селім незчувся, як вихопив з піхов свою шаблюку й подався за всіма до двірцевої брами. Поряд бігли Урхан і Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: «Бий охоронців!»

Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлютована юрба увірвалася в найсвященніше місце імперії.

На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини, розкидаючи книги й папери…

Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали захисники султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар—аги.[64]

Мухафизлар—ага, високий і товстий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою в правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які йому весь час подавали ушаки.[65] Його обличчя було налите кров'ю, очі горіли ненавистю, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.

Юрба повстанців затупцювала на місці.

Ще трохи — і передні, ряди яких катастрофічне ріділи, одхлинуть назад.

Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.

І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців та ряди бійців двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар—ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, він був проколений списами, пробитий кулями, але все рубав і рубав, доки під натиском живих і мертвих тіл не впав на землю, під нещадні багатотисячні ноги юрби…

Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, зачепив ліктем по носі якогось обшарпанця, і той став тут же сякатися на всіх кров'ю і кричати:

— Яничари людей калічать!

— Ану, цить! — гарикнув на нього Селім і вирвався назовні.

Посеред майдану сидів на мулі обірваний молодий чоловік. Він презирливо дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловікові був подертий, як на дервіші, а шию обвила зашморгом товста мотузка.

«Кого це збираються вішати? — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.

Селім від несподіванки зупинився так різко, що ледь не впав.

Це — султан?

Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді…

А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот…

Османа схопили в палаці, витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого владику. Але на його обличчі не радість і не обожнювання — жах і здивування… Султан скреготнув зубами.

Мула смикнули за повід і повели вулицею. Попереду бігла дітлашня, свистіла, кидала камінням у нього, вже не султана, і він нічого не міг зробити.

Його везуть, як спійманого злодія, його, що стільки хотів зробити — і зробив! — для величі Туреччини!

Що це тягнуть попереду? Ах, то тіло Делавера—паші…

Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, змилуйтеся, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»

О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх цих зрадників та падлюк. Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про вічну ганьбу зрадників…

Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.

Було 19 травня 1622 року.

— Вар олсун айякланма!

Султана з мотузкою на шиї возили по столиці імперії. І небо не падало на землю. І Босфор не вихлюпувався на вулиці.

Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло його в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.

Його возили й возили, возили по вибоїстих вузьких вулицях, де смерділо гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, і йому вже здавалося, що весь Стамбул перетворився на айякйолу…[66]

Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це, мабуть, останній день його життя… І жалкував, що так мало знищив своїх ворогів…

Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Одий тільки лишився — дядько Ях'я. Передали, що він тридцять літ тому помер від віспи. А зовсім недавно, місяць тому, довідався Осман, що Ях'я живий, тільки носить інше ім'я. Він ще встиг відправити Кемаля—Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса,[67] до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях'ї.

Він, султан, припустився благодушності. П'ять років тому було скинуто ним, Османом, султана Мустафу. Той Мустафа був його дядьком—недоумком. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей кретин не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, цього йолопа через якийсь там рік замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!..

Не встиг… Не встиг…

Попереду — Єді—куле. Це останнє, що він бачитиме в своєму житті. Бо того султана, якого везуть отак у Єді—куле, чекає тільки одно — смерть…

— Змилуйтеся! Змилуйтеся!

Хто це там репетує? Він, Осмая Другий, не принизиться прохати в цих плебеїв життя.

«Прощай, дурна моя країно, — гірко подумав. — Ти ще не знаєш, як тяжко поплатишся за свою дурість…»

І раптом його кинуло в жар: відчув, що сльози течуть по щоках:

«Невже в усьому цьому — воля аллаха?» Озирнувся. Побачив — наче крізь туман — вишкірені зуби натовпу.

Божевільний дервіш біжить слідом і, тремтячи мов у пропасниці, гукає:

— Ля ілляги іль Алла…[68]

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, у якому йдеться про химерії долі, що зводить докупи різні людські дороги…

Того ж таки 1622 року наприкінці тихого й прозорого, мов напоєного відстояним вином серпня група вершників під'їхала до дністрового берега.

Було сумирне й ласкаве надвечір'я. Тінь від гори вже перетнула Дністер, і тільки український берег ще світився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.

На вершниках були запорошені дорожні плащі з мідними застібками, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами, — видно, подорожні були з далеких країв. Під плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пістолі. Часи були непевні, і покладатися тільки на щасливу долю навряд чи було можна.

Вершники зіскочили з коней і підійшли до самого берега.

— От ми вже й перед Турлою,[69] — по—турецькому промовив, усміхнувшись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, що був одягнутий чи не найвишуканіше і, мабуть, був найголовніший у цьому товаристві.

— Та отож якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду.

— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки і перейти цю ріку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий.

Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нічиїх слів.

Він нахилився над рікою й дивився у воду. І брав воду у пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала в хвилю…

— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе…

Цей чоловік, мабуть, не любив високих і пишних слів, бо навіть ці слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними, і він крадькома озирнувся: чи не чув хто, бува.

«Боже мій, — думав Петро, — та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер — і я пожену свого сірого просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися… Боже мій, скільки миль проскакати… Аж не віриться, що все — позаду…»

Він набрав у пригорщу води і став її пити.

І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, — і Петро відчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною щоках.

«От господи, чого це? — зніяковів цей літній чоловік. — Вода як вода… Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю…»

Він знову набрав пригорщу води і хлюпнув собі в обличчя. Потім ще і ще… А сльози текли й текли. І чоловік горбився над водою, мов ведмідь, і боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.

«Отаке, прости господи. Ну, кому це потрібно? Соромно перед людьми. Старіюся, чи що?»

Він дивився на лівий берег Дністра і усміхався сам до себе.

Його супутники делікатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег.

Ніхто з них ще не бував на Україні.

Трієстинець Джузеппе бачив на своєму сорокарічному віку багато чого. Знали його в Іспанії та Франції, навіть в Алжірі ухистився побувати, казав, що був і в Америці, та цьому мало хто вірив, бо Джузеппе, крім своєї найголовнішої прикмети — чвертьаршинного носа, — мав ще одну, не менш видатну особливість — він любив прибрехати… Але на Україні він таки не бував… Зовнішність Джузеппе була виразна — легенький пушок на майже облізлому тім'ї, чорні широкі брови, що намагалися зійтися десь посеред лоба гострим кутом, та не вистачило їм снаги й волосся; під носом примостилися тоненькі вусики, дуже схожі на брови, хіба що більш вишукані; все підтримувала могутня нижня губа, що своїми розмірами тільки підкреслювала недостатню розвиненість підборіддя, оздобленого невеличкою ріденькою борідкою. Булькаті очі сеньйора Джузеппе в основному мали брунатний колір, але в хвилини страшного гніву чорніли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли починалися розповіді про численні пригоди) голубіли. При цьому можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсім не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трієстинця, яке було трохи непропорційне до його зросту. Та була в італійця риса, яка перекривала всі його тілесні й духовні вади, — він стріляв влучніше за легендарного перського шаха Бахрама—гура і шпагою та шаблюкою орудував не гірше…

Чорногорець Йован був повною протилежністю тріестин—цеві. Височенний і кістлявий, ніс у нього малий, а підборіддя велике, брови дивилися кутом не вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на голові росло мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі глибоко сиділи під бровами, і їхній колір визначити було важко. Йован був мовчазний, бо пригод ніяких у його житті не було, а брехати він не любив. Але стріляв і рубався на шаблюках він майже так, як і Джузеппе.

Високого чорнявого чоловіка, одягнутого в дорогий, хоч і дуже запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським. Було йому, мабуть, стільки ж літ, як і Джузеппе та Йованові. Тонкий грецький профіль, задумливі чорні очі, сильне, трохи випнуте вперед підборіддя, високий лоб, пещені руки, які, проте, добре вміли тримати пістоля й шаблю…

Отже, ніхто з подорожніх, крім Петра, не бував на Україні, і тепер усі вони з цікавістю розглядали краєвид, що розлягався за річкою.

Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому наносами ріки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч стояли такі ж гори…

— Будемо шукати броду чи поронника? — запитав по—турецьки Олександр.

— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає, — теж по—турецьки казав він, вилазячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поронника…

— А брід?

— Не знаю. Забув… Хіба що… Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору…

— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе. Олександр нетерпляче озирнувся на тріестинця: тихо!

— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж.

Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сідел і, взявши коней за поводи, пішли в воду.

— У—ух! Холодна! — задрижав Джузеппе.

— З гір тече, — сказав Петро. — 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у річку, її течія нагадала йому швидкі й холоднющі ріки його батьківщини.

І тут неподалік пролунав постріл, потім другий… Не змовляючись, подорожні вхопили з сідел пістолі, а Джузеппе ще й рушницю видобув та прилаштував на спині своєї кобили.

— Що то має бути? — неспокійно крутонув головою до Петра Олександр.

— Не знаю. Але, мабуть, не за нами.

Нараз з невисокого, але густого ліска—чагарника, яким кілька хвилин тому їхали Олександр та його супутники, вискочив якийсь чоловік. Він пробіг, накульгуючи, не більш як з півсотні кроків по відкритій місцевості, коли з ліска вигулькнуло кілька турків з рушницями. Чоловік озирнувся навсібіч і подавсь до води.

Та погоня наздоганяла. Чоловік закричав що було сили.

— Що він кричить? — запитав Олександр.

— Кричить: рятуйте, — переклав італієць. — Схоже на нашу мову…

Чоловік уже вскочив у воду, а турки були поруч нього. І тут гримнув постріл. Петро здригнувся, оглянувся й побачив, що Джузеппе задоволене всміхається в свої вуса, а Йован шкірить зуби. Передній турок, мов спіткнувшись, упав на землю.

— Заряджай, Йоване, вдруге рушницю, тільки скоріше, — аж застрибав Джузеппе.

Турків було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала Джузеппова куля, того вже можна було сміливо вважати небіжчиком.

Але й четверо проти чотирьох теж нелегко…

Розпалені погонею, турки, напевне, забули про обережність і бігли просто на Олександра та його супутників.

— Стійте! — вигукнув по—турецьки Олександр. — Зупиніться, а то будемо стріляти!

У відповідь — постріл з пістоля. Олександр схопився за руку.

Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.

Упав ще один турок. Слідом за ним звалився на землю третій — це втікач, скориставшись тим, що переслідувачі на якусь мить забули про нього, вискочив з води, підбіг до вбитого турка, вихопив його пістоль і тут же послав кулю в спину найближчому з ворогів.

Двоє турків, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лісу, з якого вони так необачно вискочили.

— Тікай, тікай — куля все одно прудкіша, — промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що біг ліворуч. Ось він уже вскочив у ліс, зник, потім за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув постріл з рушниці, і до неба здійнявся короткий крик.

— Туди тобі й дорога, — задоволене мовив трієстинець.

— Не треба так багато стріляти, — озвався Олександр. — Бережи порох, кулі. Вони нам ще згодяться. Ти диви — й мене дряпнуло… Вцілив таки чортів яничар…

Джузеппе та Йован підскочили до Олександра. Він підняв долоню, якою затискав свою ліву руку біля плеча, і вони побачили кров, що юшила з рани.

— Моменте, — сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою і невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом.

Він взяв у рота з пляшки трохи настоянки і пирснув нею на поранене місце. Потім намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна і зав'язав великою полотняною шматиною.

— Через день—два й забудеться, — запевнив.

Втікач, якого подорожні вирятували з біди, поволі йшов берегом до них. У руці він тримав пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений і блідий. Розкошлані борода і вуса, довге волосся… На одній нозі щось теліпалося…

Втікач зупинився кроків за десять і мовчки дивився на голих людей, що тільки—но вели бій з п'ятьма турками.

— Підійди ближче, — по—турецьки сказав Олександр. Чоловік здригнувся й глухо спитав — теж по—турецьки:

— Хто ви?

— Божі люди… Християни. А що?

— Перехрестіться.

— Ти диви, — розсердився Петро і вигукнув по—українськи: — Ми до нього з ласкою, а він до нас з лайкою.

— Чому ж з лайкою? — почувши українську мову, сказав по—українському втікач. — Тепер іду. Ви так по—турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив.

Незнайомий підступив майже впритул, і подорожні побачили на його руках шрами від кайданів.

— А на нозі що то? — поцікавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.

— Ясно, не питаю…

— Знайома штука, — додав Петро. — На той берег попливеш?

— А я туди якраз і біг, — сказав незнайомий.

— Бачили… Ну, то що — вперед?

Незнайомий мовчки кивнув, і подорожні пішли у воду. Швидка течія штовхала вбік, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, коні тривожно стригли вухами й голосно форкали…

— Ти чого не роздягнувся? — запитав Петро у втікача.

— А… не хочеться…

— Тримайся за мого Сірого. Він витягне. Тебе як звуть?

— Йон… Йон Кодряну…

— Ти — Йон, а в нас — Йован. Ще б Івана — і була б трійця… За що тебе було закуто?

— Хотів утекти в Кодри — в мене ж і прізвище лісове.[70]

— Ну да, Лісовенко по—нашому…

— От—от… Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дишеться, — а щоб хлопці мене туди прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А вони й спіймали. Відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку. Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — й драла. А вони таки напали на слід… Ух, аж не ві—риться, що на волі…

— А чому на Вкраїну тікав?

— А куди ж іще? Козаки туркам недавно дали — ого—го! Так на Вкраїну турки зараз не дуже—то сміливо сунуть носа. А в нас — не дай боже що тільки твориться!

— Давно я не був на Вкраїні.

— Рік? Два?

— Тридцять.

— Тридцять? Ого! Як же це?

— Колись розкажу. А зараз — горни руками дужче… Під берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те місце, з якого їхній малесенький загін починав свій шлях через річку.

— Несе, ох, і несе!

— Берег близько.

Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну і виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, гріб…

Коли Петро нарешті став ногою на суху землю, він знову відчув, як усе в ньому затрусилося і йому захотілося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву—рожеву від західнього сонця, й плакати. Він цього не зробив — він просто ліг на березі і став дивитися в небо.

— А тепер куди?

«От нетерпеливиться графові Олександру», — подумав Петро.

— На Могилів, — відповів. І — до Йона:

— Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?

— Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.

— Він помовчав, а потім подивився благаючими очима на Петра:

— Ви, мабуть, на Запоріжжя? Візьміть і мене.

— Ти що? Як же ми тебе візьмемо? В нас чотири коні, а ти п'ятий…

— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть мене!..

— Ми не туди їдемо, — озвався Олександр.

— Як же не туди? — ударився в поли Йон. — Коли я точно бачу, що туди?!

— Ми—таки справді не на Запоріжжя їдемо, — сказав Петро.

— Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а там побачимо… Я ж вам ще спасибі не сказав за те, що виручили з неволі. Спасибі вам, молцумеск![71] Скільки житиму — пам'ятатиму…

— Сідай на коня за мною, — сказав Петро, одягшись і скочивши в сідло. — Довезем до корчми.

— Поїхали…

Йон сидів ззаду Петра, тихенько сміявся і обіймав його своїми довгими кістлявими руками.

— Ти гляди, вошима мене не наділи, — пробурчав Петро. — А то — не мала баба клопоту…

— Немає їх у мене. У нашому зіндані весь час палили сірку, щоб дохли всі вони, бо турки боялися, аби на них лекелі—гумма[72] не напала.

Петро не підганяв коня, дивився на зарожевілу хмару над лісом, і здавалося йому, що цю хмару він уже бачив — давно—давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини — ласкавої, сумирної, коли повітря здається кришталевим і нестямно прозорим.

Вони сідали з дідом біля старого—престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось награвав. Петро дивився, як Його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком — і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику… І на небі лебеділа рожево—біла хмариночка — хмариночка—храми—ночка…

Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув…

І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.

А хмариночка—храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…

Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає…

…Йон свиснув, а Джузеппе загукав по—турецьки:

— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то…

Петро шарпнув Сірого.

— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.

— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.

Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.

— Акшаминиз гайролсун![73] — привітав його Олександр.

— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![74] — тут же озвався шинкар.

— Ти, шинкарю, бачу, і по—турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.

— А я по—всякому, хи—хи—хи… Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по—турецьки стріну, платитимеш курушами — по—християнськи.

Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:

— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете… Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе…

— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.

— Лейбою, паночку, Лейбою.

Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:

— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?

Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.

— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.

Тим часом з—за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.

Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса…

— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.

«Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми…»

— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.

Піймав схвальний погляд Олександра.

— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр… Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.

Джузеппе нахилився до Петра й спитав по—турецькому:

— Що то він каже? Петро відповів:

— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро.[75]

— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.

Він вийняв пістоля й поклав на стіл.

Лейбине обличчя видовжилося:

— Що ви хочете робити? — гукнув він по—італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.

— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по—італійськи Джузеппе.

— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?

— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?

— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.

— А… а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все…

— Все?

— Все, — розвів руками Лейба.

— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по—турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.

— Не треба! — верескнув шинкар. — Що ви хочете?

— Ти знаєш, — відповів Олександр.

— Ваше ім'я, найясніший графе, мені передали звідти, з Богданії.[76]

— Хто?

— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойїгіе — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут, їде верхи з трьома вірними людьми, їде таємно… От і все.

— А для чого це вам?

— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого…

— Так от, — беручись за борщ, промовив Олександр, — твій служник до Гершка ще не поїхав?

— Ні.

— Хай і не їде.

— А що про мене Гершко подумає?

— Хай думає, що хоче.

— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?

— Що тобі краще — кулю в лоб і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?

— І так погано, і так погано… Я бідний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться інші шинкарі? Тоді мені треба буде сказати своїй доньці Ривці: а гіте нахт,[77] а самому почепити на шию каменюку і стрибати в Дністер… Ай—вай—вай, що я наробив?!

Олександр вийняв із кишені гаман із золотими, спостерігаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету і кинув йому. Шинкар відставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і тут же почав кланятися й примовляти:

— Спасибі вам, добрий дане, що зглянулися на мою бідність. Бідний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб він послав вам велику фортуну.

— А Гершкові скажи, що граф Олександр поплив по Дністру вниз, до моря. Чув?

— Чув, найясніший паночку.

— А коли щось буде не так — ось цей чоловік, — показав на Джузеппе, — повернеться назад і уб'є тебе. Втямив?

— Ой, що ви? Що ви?!

За вікном почувся кінський тупіт і людські голоси. Лейба тут же метнувся в двері. Через якусь хвилину нові гості зайшли всередину. Це був польський панок з кількома своїми дружками. Вони тут же замовили собі вина та закуски й сіли бенкетувати.

Олександр прикликав до себе Лейбу.

— Отже, так, — сказав він йому. — Зараз ти нас покладеш спати… В тебе є одяг на одного чоловіка? — метнув очима на Йона.

— Знайдеться, паночку.

— Так—так… А щоб розбити… — Олександр нервово перебирав пальцями, — ну, як його, зінджир,[78] у тебе знайдеться інструмент?

— А обов'язково розбивати? Можна ключ підібрати і відімкнути. У Лейби таких ключів багато.

— Треба ще помити, поголити й підстригти цього чоловіка… І ще — дістати йому коня… До ранку.

— Ой, це так тяжко, так тяжко…

— Заплачу.

— Подумаю.

— Нічого думати. Дай того коня, що ним твій служник до Гершка їздить.

— Пхе, та то ж мужицький кінь.

— Іншого й не треба.

В цей час польський панок підвів голову й задиристо спитав:

— Яке то бидло хце їздити на мужицькому коні? Олександр тут же відповів по—польськи:

— А те бидло, яке втручається в розмови, які його не стосуються!

— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, — панок підвівся і, схопившись за шаблюку, вигукнув: — Єстем пан Станіслав Сулятицький!..

— А я не збираюсь рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу пана, — спокійно відповів Олександр, не встаючи з місця.

— Г—і–і—і! — верескнув пан Сулятицький, і тут же скочили його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна! Джузеппе, Йован і Петро вийняли пістолі.

— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр. — Ці люди не люблять, коли когось із них ображають.

І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубіян, — я не дочув його ймення, — попросив пробачення.

Круглопикий, із закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подій. Він зрозумів, що втрапив у халепу. Але гонор є гонор.

— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня пробачення від нього.

Граф Олександр посміхнувся:

— Ну, якщо пан до того мав справу тільки із свиньми, то він робив помилку. А зараз він мусить пробачитися перед людиною. І якщо не пробачиться, то мої люди застрелять пана…

— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув панок, і червоні, як буряк, щоки його затіпалися від гніву й переляку.

— Я не хочу бруднити свої руки об такого пана. Ліпше ми цього пана застрелимо, а з ним і тих, хто посміє чинити опір.

Настала тиша. Компанія тверезіла на очах.

— Сто дяблів його мамі!! — вигукнув цибатий бурмило. — Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном!

— Ах, боїтеся за своє життя? Що ж, тільки рятуючи ваші боягузливі шкури, піду на приниження… Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю вам свій жаль з приводу непорозуміння, яке тільки—но сталося між нами.

— Мені так само шкода, що між нами сталося непорозуміння, — холодно відповів граф і помітив біля себе переляканого Лейбу. — Що таке?

— Ми ж говорили…

— Ах, я мало не забув…

Він глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного.

— Ти поїдеш з нами. Щоб до ранку був готовий…

…Вже всі поснули, тільки десь у хатині Лейба приводив до ладу Йона.

Петрові ніяк не спалося.

Він лежав на рипучому дерев'яному ліжку й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння.

«От ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча…» Чув — надворі щось видзвонює, видзвонює… якась птаха чи, може, оці комахи… ну, як їх… Чайир чекіргесі?..[79] Як же це по—нашому?

Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця…

Як же це зветься? Скачуть ще так весело з—під ніг, коли йдеш степом…

Коники? Коники!..

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, у якому розповідається про події, здавалось би, дуже далекі від подій, щойно описаних…

Мусій підвів голову від столу. Неквапливо (він усе робив неквапливо) потер кулаком очі. Витріщився на свічку, що от—от мала впасти у велике кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свічку й поставити як слід, щоб не хилилася. Він уже простяг було руку, та потім зупинився.

«Так що ж казав Архіт Тарентський?.. Ах так… Я знаю, що він казав. «Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!..»

О нещастя! До чого тут Архіт з його математикою та астрономією і лев з його шолудивим псом?

І хіба це казав геніальний грек? Це — слова з корана, з найсвятішої книги книг, а грек був гяуром.

Але ж якби грек Архіт раптом ожив і опинився в теперішньому Стамбулі, то й він би, певно, став мусульманином, як став ним недавній вихованець Київської братської школи Мусій Ціпурина.

…Сидів, усміхався сам до себе й підраховував, знаючи — бодай приблизно — довжину й товщину свічки, кут її нахилу, питому вагу воску, — чи має вона зараз упасти…

Свічка не впаде. Математика говорить точно. Свічка — тобто оцей нахилений циліндр — мала впасти раніше, коли була довшою. Але не впала й тоді. А зараз — зараз їй ніщо не загрожує. Стоїть і стоятиме.

Згадалося обличчя старого Атанасія, мудрого київського математика і звіздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою ніс. Тому Атанасій завжди гугнявив. Звіздареві вуха стирчали в усі боки, як у кажана, а очі здавалися хитрющими, бо сиділи косо, як у ногайця.

Згадалися безконечні математичні диспути з Атанасієм, мудрування про закони чисел, про їхню нескінченність.

— Всьому начало є число, — казав Атанасій. — Пізнавши його закони, ми пізнаємо закони світу.

— О—од б—бога вони, — відповідав Мусій, заїкаючись.

— Божа мудрість існує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а для того, щоб ми її пізнали і богорівними стали.

— Чи ж г—годиться ч—чоловікові мріяти про т—те, щ—щоб з б—богом рівнятися, навчителю? За це к—кара буде в—велика.

— Людство зазнало більше божих кар від тяжкої темноти своєї…

…Свічка, наставлена косо, палала на столі, освітлюючи великий аркуш пергаменту. Мусій Ціпурина розкреслив його на італійський манір — як робили великі мімари,[80] плануючи ту чи іншу споруду.

Перед ним уставала в усій красі мечеть, яка мала прославити навіки—віків діяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османіе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть у Стамбулі. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу і Османіє. й навіть Айя—Софії та Сулейманіє.

Правда, султана Османа вже немає, мечеть, певно, назвуть інакше, та не в назві суть. А в тому, що будує її він, зодчий Муса, що колись носив християнське ім'я Мусій Ціпурина, був вихованцем славетної Київської братської школи.

Ні, ніхто не змушував Мусія зрікатися своєї віри та свого імені. Але він мусив збудувати сю мечеть. І, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всі закони й звичаї магометанства.

…Знову згадався Атанасій Слабошпицький. Занурений у свої математичні підрахунки, він якось підвів голову од паперів, косооко позирнув на Мусія й, зітхнувши, мовив:

— У тяжкі часи живемо, сину мій. Для кого працюємо? Для кого мріємо? Наші найкращі думи лишаються на папері — мертвими, бо нема властителя на нашій землі, котрому вони були б потрібні. А папір не вічний.

Мусій спочатку не зрозумів, куди він веде.

— А ти згадай блаженної пам'яті добу Ярослава Мудрого. Кревно зацікавлений був великий князь у розвої науки і красних мистецтв. Онде — Софія небоздвижається. Щастя мав той зодчий, що зробив усі підрахунки, та ще більше щастя він мав, коли на здійснення тих підрахунків йому дали гроші, камінь і робітників… А хто дасть їх тобі зараз? Круль польський?

І він одвернувся від Мусія й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлюєну Софію, що виднілася в ґратчастому віконечку. Й подумалося тоді Мусієві: отії грати, крізь які він бачить нині Софію, мають значення символу, бо ж за ґратами ниньки й українська дума, й українське слово, і Душа.

…Свіча горіла тривожно й неспокійно. І мімар Муса дивився на аркуш із планом мечеті Османа Другого, а в голові вставала йому Софія Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасія Слабошпицького..

Передзвін формул вчуває султанський зодчий Муса і в проекті могутньої мечеті, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвін формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонію вертикалей і дуг, у розмаїття кольорів каменю, неба, моря й зелені..

Це буде ще одне диво світу. «Мусульманського світу», — підказує причіпливе й суворе сумління. «Світ єдиний», — відповідає Муса—Мусій сам собі словами Атанасія Слабошпицького.

Та не про те сказав оті слова Атанасій. …Атанасій поклав руку на товстезну книгу й мовив:

— Осьде праця життя мого. Мусій Ціпурина кивнув ствердно.

— Т—так.

То була книга про числа та їхні закони, про нескінченність чисел, про рух планет і зір… Цю книгу хотів Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:

— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — довкола ще чогось у Всесвіті… Не треба гнівити бога, чоловіче!

— Чи ж я супроти бога? Я ж тільки його превелику мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.

Очі його ще повужчали.

— Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе—хе…

Ще й рукою так ласкавенько — по плечу звіздаря: всі, мовляв, грішні, чого там…

— Чи ж здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.

І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були кни—годрукарі прегарні — може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.

— Вельми розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… Ї від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..

Забідкувався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусіеві:

— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється…

— Н—не єдиний, м—мій учителю…

— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім'я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі від мене… Тільки ж чи матимеш ти у своїй землі щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств! як про Спасителя сказано було?..

Останні ці слова прогугнявив старий Атанасій, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носі; ще стало йому сили заплющити свої очі… Заплющив і помер…

…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.

Глибоко зітхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свічки, наче серце затріпотіло…

…Біда сама не ходить, біда за собою другу водить.

Тільки—но поховав Мусій свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти навтьоки, та не до Києва, а далі на захід, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка—українця Юрія Дрогобича пішов Мусій, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. І думалось тоді йому:

«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременя мудрості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і возпалає від нього смолоскип науки…»

«Так, так, — підказував другий голос, — а чи ж справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»

«До к—кого ж податися, — говорив третій голос, — х—хто в—візьме на себе п—працю п—прочитати книгу Атанасія і с—с–сказати світові, що то — в—велемудрість, а не й—єресь, н—не марення божевільного? Хто скаже? Де є той розум у світі, щоби так сказав і щоби йому всі повірили?»

І тоді сказав собі Мусій:

— Н—не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т—ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т—то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиці.

І аж страшно стало перед самим собою.

Але ці слова сказав собі Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда, в сербській землі, турецький роз'їзд.

І тоді, коли його схопили турки, знову згадалися Мусієві слова про пророка й отечество. І тоді, якось непомітно, але все—таки виразно випрозорилася одна думка…

Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки тут же стали ввічливими. Швидко привезли Мусія до Стамбула і показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілозофували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхні закони — Мусій побачив, що перед ним сидить той, хто зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба—Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми думками про Айя—Софію та Сулейманіє, навівши і написавши їхні числові показники і вираження їх у формулах.

Очі турка покруглішали. Мусій побачив у тих очах щось подібне до захвату й переляку.

— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн—Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган—конокрад дивиться на лошака арабської породи.

…Зодчий Муса дивився на полум'я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалось формулам ні Атанасія, ні Мусія Ціпурини, як не могли навіть найскладніші формули відповісти, чому скорбні очі богородиц! в Софії вражають і підносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди…

Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарівні числа допомагали йому знайти найточніший варіант тих чи інших частин споруди. І оце — найточніше, найдоцільніше — жило десь по сусідству з прекрасним, з красою. І зодчий Муса це відчував.

Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.

Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.

«Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато» — казав один голос.

«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна—де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.

«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.

«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.

«А Юрій Дрогобич? А тії українці, що розписували костьоли полякам ще хтозна—коли? Вони — зрадники?»

«Вони служили вірі христовій, а ти?»

«Я маю потребу будувати — я мушу явити світові, на що я здатен».

«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.

Відповісти сам собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг по вулиці…

Хто б це міг стріляти? І хто б то тікав?

Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по—мусульманськи виголена, — як у запорожців та рабів—галерників, тільки що без оселедця…

А власне, нащо задавати собі запитання в такий тривожний час?

Зовсім недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця… Так і чекай, що не сьогодні—взавтра замість нього хтось знову сяде на престол. А втім, Мустафі не вперше летіти з трону. Він султанував ще до Ос—мана Другого, потім його «зсадили», а теперечки знову чекає, хто його зсадить…

Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?

У вікно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?

Та ні, вони прийшли б тихо, без шуму та стрілянини.

Свічка світила на столі рівно, спокійно.

Підійшов до заґратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.

— Кім о?[81] — запитав.

— Імдат![82] — почув замість відповіді…

Цього пізнього гостя—незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу. Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати.

Свічка палала—палахкотіла високим урочистим полум'ям. Розплавлений віск лився з одного боку прозорим струмінцем, — і той струмінець застигав унизу химерними сталактитами.

Муса сидів навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:

— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, хто його не знає?

— Не з—знаю, — відповів по—грецьки Муса.

— О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо мовив по—грецьки Спиридон. — Хто ж він є насправді?

— Я з К—києва.

Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.

— Чому ж ви, ясний пане…

Муса зрозумів, про що хотів запитати грек. Чому він, родом з Києва, не є християнином?

— П—про ц—це д—довго г—говорити, т—та й… Н—ну, і щ—що ж—ж д—далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, що лежить він під березою в лісі й дивиться в рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листям.

Ах, як давно Мусій не був удома, у своїх рідних Лозівцях. Ріка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатись. І справді, в лісі жили розбишаки. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної охорони розбишаки були страшні.

Тяжко приневолював граф та його підслужники лозовецьких селян. І Мусіїв батько Богдан Ціпурина гнув свою спину на зайд—ляхів.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко. Яремкові зараз тринадцять літ. А коли востаннє бачив його Мусій — зовсім ще дитинча було. А проте — вперте, буцмате, сердите й розумне. Ішли повз графський палац — став Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався.

А Яремко: буду — і все. Графові на зло.

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха—ха—ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха—ха—ха! Он дивись на Мусія: який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли у тебе в голові аж гуде?

— А він заїкається! — знов же Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Мати:

— Та хіба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!

Випнулись на лобі Яремковому дві гулі—моргулі, як роги стирчать. Сипнуло іскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:

— Я ось піду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися… Отакий парубійко. Усе — навпроти!

Коли то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька—матір, землю рідну?

Не Мусій він уже — Муса, а от тягне до тих беріз у лісі, до рідного борщу, до річки Унави, до Лозовець рідних, наймиліших…

А Київ, Київ!

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей — голодранець з—під Фастова) ходили по горах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлявся, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя? — всміхнувся Мусій.

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов'яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого—го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде більше, ніж тут. Тут учиш—учиш, як треба любити рідний край, а люди назавтра вже й забули й по—польському цвенькати починають. А там — орли! А ти сиди тут — молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.[83]

Махнув лозинякою по бур'янині, мов шаблюкою з турка голову змахнув…

…Стріпонув головою. То про що цей косоносий грек розказує? Про якусь Софію?

А—а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювались та Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався рідної землі, але в його серці зараз двоє сердець — земля українська й земля турецька. Він служить Туреччині, але не її збройній силі, він намагається створити на цій землі величний храм божий. І яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — на Україні чи в Туреччині? Головне — він стоятиме для всього людства. І все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з—під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя—Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи він християнський, чи він магометанський — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г—га? — Муса не помітив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумів це по—своєму і повторив сказане.

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. Сину, каже, доки ти їздив у далекий край, Надир—бей забрав від тебе твою майбутню жону, а від нас майбутню невістку…

Грек аж заскреготав зубами.

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане в центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир—бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім'я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу. Спиридонова розповідь раз у раз перебивалася плачем, він намагався схопитися на ноги, але тут же зі стогоном падав на землю і знову плакав.

Це був молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з—під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були вимазані грязюкою й кров'ю.

— Мерзотний Надир—бей, — сплюнув кров'ю Спиридон, — він—таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!

Софія, вийшовши заміж за Надир—бея, передала записку Спиридонові, щоби він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир—бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав своїм слугам зробити засідку. І от Спиридон на неї якраз і наскочив…

— Н—навіщо т—ти м—мені в—все це р—розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н—не християнин і не г—грек. А що, як я узавтра п—піду до Надир—бея і скажу, що т—той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п—поранений?.. Адже той же Надир—бей д—дає мені гроші на побудову мечеті…

— Ви не скажете Надир—беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли. Він притис волохаті руки до грудей. — Ніякий хазяїн, що прийняв до себе на ніч гостя, хоч і непроханого, не дозволить собі зробити йому лихо наступного ранку.

— Ц—це єдине, що тебе рятує, — пробурчав Муса, чухаючи потилицю. — Але чи надовго? Якщо Н—надир—бей узяв т—тебе на к—кінчик стріли, то, будь певен, він зажене її в тебе аж по пір'їну…

Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Вбіг захеканий служник:

— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.

— Н—ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і запорізькою шаблюкою, й, пригнувшись по—ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.

— Х—хто там? — владним голосом запитав зодчий Муса.

— Воїни султана. Відчиніть! І знову затарабанили.

— А я — з—зодчий султана. Н—негайно ідіть з—звідси, б—бо взавтра з—з н—наказу н—найяснішого х—хондкара М—мустафи з—з вас п—познімають голови!

— Але ми шукаємо злочинця!

— В будинку султанового м—мімара н—не може б—бути місця для злочинців. Ц—це вам д—давно слід затямити! Чекіл![84]

За дверима після паузи почали віддалятися кроки. Пішли…

Муса витер піт з лоба. Слава тобі, господи… Ледь не перехрестився…

У його кімнаті було темно. Важко сопів носом Спиридон.

— А ч—чого с—свічка з—загасла? 3–згоріла вся, ч—чи що? — запитав Муса.

— Чому згоріла — упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, у якому читач докладніше познайомиться з вельмишановним паном Сулптицьким, а також сеньйором Гаспероні та його таємницею

Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген—ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от—от залунає ослячий крик, який зблаговістить на обід… Пан хтів підвестися, та відчув, як у голові щось швидко—швидко перевернулося, і він з розгону впав знову на постіль.

— Матка бозка, цо то є?..

Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцімто вона не пам'ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…

«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він є свиня? Ах, то, здається, був сон… Хоч навряд чи добре почути навіть уві сні, що ти — свиня… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. І буцім той пан сказав, що… Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів. І саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакції…

Ой, горе ти моє, іцо тільки не присниться після перепою…

— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий. Козачок не з'являвся.

— Грицю! — вероскнув пан Славек. Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.

— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув, що то не Гриць.

Повернув голову до дверей і побачив якусь мерзотну пику.

— Єзус Марія, хто тут є? — запитав він і аж тепер постеріг, що він спить не з себе удома, а чортзна—де.

— Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут — я чув; — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!

Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.

— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така ласка! — та й заночувати зводили. А Гриць — то, напевне, якийсь панів служник?

— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але через хвилю впав назад.

— Ой—ой—ой!

— Ясновельможний пане, — заспішив Лейба, — якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горілки — одразу полегшає…

— Ой—ой—ой! Я на неї й дивитися не хочу! — заволав пан Олавек, йому від самого нагаду про горілку стало мерзотно.

— Ось послухайте—ио моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби Лейба, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, я сам вам подам до рота.

Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити…

Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці…

Але нічого… Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.

— А де мої товариші? — спитав Лейбу.

О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.

Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:

— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.

Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все—таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук… Добра все—таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.

— Лейбо!

— Слухаю ясновельможного пана…

— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.

— Слухаю…

Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?

Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.

— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.

— А може, вже вечір? — поцікавився пан Адамек.

— Ха—ха—ха, може, й вечір, — ви ж так понапивалися, що цілий день ладні проспати.

— Так—так, — роздумливо мовив пан Адамек. — А нам же ще далека дорога до Києва.

— Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, мені мандрувати до Києва довше, ніж Фернандішеві Магальяесові[85] об'їхати навколо землі… Ну, підводьтеся—но! Борше!

Пан Адамек підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:

— Перепилися ми вчора! Ух, і перепилися!

— Так—так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.

— Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горілку, — озвався пан Влодзімеж. Пан Адамек криво всміхнувся:

— Досить того, що пан Славек вчора хтів порубати одного вельми зацного пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.

— Як то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?

Тепер настала черга тріумфувати панові Адамку. Він розреготався до непристойності:

— Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, і в тому, що сниться!

— Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! — зриваючи голос, почервонівши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регіт усієї компанії.

— Прошу пробачення, пане Славеку, — трохи зблідши, сказав Адамек. — Я не думав, що це може вас так боляче поранити.

Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і йому схотілося випити ще чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!

Він влетів у свою кімнату, схопив шаблюку, пістоля й твердими кроками вийшов до приміщення, в якому Лейба напував та годував своїх гостей.

За столами не було нікого. Тільки біля перегородки стояв якийсь чоловік і про щось тихо розмовляв з корчмарем.

Пан Сулятицький хотів звернутися до Лейби із запитанням, де є отой хам, — ні, він скаже не «отой хам», а «ота хамська свиня». Та побачив, що Лейбин співрозмовник не простий собі мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони неголосно то по—турецьки, то по—польськи, а коли й по—єврейському, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка, ні на єврея… Чи, може, італієць?

Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.

— То, кажете, не було? — перепитував у Лейби незнайомий чоловік.

— Слухайте, а який мені зиск з брехні? — відмовлявся корчмар. — Може, хто й був, я просто не пам'ятаю…

— Ви згадайте, я вам добре віддячу, — наполягав по—турецьки незнайомий чоловік. — Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький і товстий, подібний до вас, — італієць…

— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць. Бідний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не має часу, звідки йому знати, хто до нього подібний, а хто ні…

«Я стрілятиму йому в серце, — палаючи гнівом, думав пан Сулятицький. — Можна і в черево, від цього довго й тяжко помирають, але я великодушний… Про що там вони так довго базікають?.. Диво—дивнеє, але я теж ніби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тільки ніс ще довший…»

— Ще супутник — українець. Дебелий такий, як тур…

Ну?

— Ай, ну що ви мене розпитуєте про таке? — нервував Лейба. — Я й про вас через півгодини забуду. «І дебелого ніби бачив. Тільки де?»

— А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але добре слово сказати може… Чорноокий…

Гордий… Образ не спускає…

Лейба й очі заплющив, і руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо від передчуття…

— Я добре заплачу, — тихо говорить незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.

— Не говоріть про гроші, — із стогоном відмахується Лейба, — навіщо ранити серце й душу бідному корчмареві?

«Чекайте, чекайте, — напружує пам'ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, чорноокий…»

І раптом здригається: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднішого болота. Й оцей турок називає цю свинюку благородним паном, графом…

— Пане Славеку, — озивається з—за перегородки Лейба.

Можна було б зразу відгукнутися, але ні, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічогісінько не бачить і не чує. Він ходить туди—сюди, сюди—туди, щохвилини хапаючись за шаблюку…

— Не пам'ятаю таких людей, — знов розводить руками Лейба. — Ні вчора, ні позавчора.

«Але чому Лейба відбріхується? Мабуть, цей… ну, ця свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа — гм, зацний пан усе—таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якби тут, то цей надто цікавий пан не розпитував би…»

— Я заплачу — і дуже добре, — наполягає незнайомий.

— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев'яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується Лейба. — Але, — тут його страждання сягають апогею, — я не пам'ятаю такого чоловіка… Може, він до мене не заїжджав?..

«Так, так, скільки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може, той граф — велике абищо? Треба поспішати, бо от—от Лейба здасться…»

Пан Славек рішучими кроками простує до перегородки.

Лейба і незнайомий чоловік дивляться на нього запитливо. І в того і в того — досада на обличчі: цікаву розмову обірвано так нагло…

— Лейбо! — повільно говорить пан Сулятицький, — я хтів би ще горілки — на нас усіх — і доброго сніданку.

— Краще сказати: обіду, — всміхається Лейба. Шинкар радіє, що таку тяжку розмову обірвано в такий спосіб. Лейба виходить щось сказати Ривці.

Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек — на незнайомця.

Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:

— Пан має якийсь інтерес? То чи не міг би мені докладно розповісти? Я, здається, щось міг би сказати…

В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку — пан Адамек з Влодзімежем та Євгеніушем.

Але пан Славек бачить, що його слова зацікавили незнайомого чоловіка.

Пан Адамек на дві голови вищий від пана Сулятицького, підходить до свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що він так образив дорогого пана Славека. Він щось хоче сказати, та тут Лейба проголошує:

— Шановне панство, пан Славек просить вас усіх до столу.

Все товариство радісно сідає за стіл.

Незнайомий чоловік замовляє собі чверть відра горілки й курку.

— Зараз принесу, — метушиться Лейба.

А чоловік дивиться на пана Славека й називається:

— Сеньйор Реньєро Гаспероні… Чи не заважатиму я такому шановному панству?

Пан Сулятицький та його товариші тут же відрекомендувалися сеньйорові Гаспероні й в один голос запросили його до свого столу.

І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспероні, що ну! Скільки він знав усяких побрехеньок, смішних небилиць з життя французьких, гішпанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли.

Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й ішли далі в своїх справах.

А розмова за столом не припинялася.

Година… Друга… Третя…

Нарешті панові Сулятицькому стало на потребі вийти з корчми в одній нагальній справі. Сеньйо'р Гаспероні теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було біля заходу, десь далеко за Молдавією злотився Дністер.

— Господи, — мовив пан Славек, — отак непомітно промайнув день. А мені ж іще їхати й їхати.

— Куди, прошу ясного пана? — простуючи разом з паном Славеком за хлів, запитав сеньйор Гаспероні.

— От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.

— Ой, прошу пробачення. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспероні насмілився б набиватися їм у попутники.

— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо якраз туди!

— Оце й усе, що пан Сулятицький мав мені сказати? — трохи звузивши свої очі й вишкіривши зуби, запитав сеньйор Гаспероні.

— А—а–а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями…

— Щодо?

— Щодо тих людей, якими пан так пильно цікавиться.

— Ви знаєте цих людей?

— З головним — з графом — я мав навіть добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим.

— І коли була ця зустріч і ця сварка?

Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного сеньйора Гаспероні. Але, з другого боку, за ці ж відомості сам сеньйор обіцяв гроші якомусь Лейбі…

— Візьміть ось це від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і подав до рук пана Сулятицького гаманець. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?

«Не обдурює? Ой, як незручно відкривати гаман і перевіряти… Ах, та чорт із ним! Такий славний сеньйор. Не міг же він мене обманути…»

— Вчора увечері…

І пан Славек розповів про тую сварку все, що йому запам'яталося.

— Ай—ай—ай! І оцей негідник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому віддячити?! Ні, це вище моїх душевних сил… Дайте мені пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!

— Та що ви, та що ви?! Мені здається, що я теж винен перед графом.

— І це говорить людина, — підняв угору руки сеньйор Гаспероні, — шляхетність якої гідна того, щоб бути оспіваною Данте чи Петраркою!

— Мені соромно якось слухати… — почав було ошелешений таким виявом дружніх почуттів пан Сулятицький.

— Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що він — аніякий не граф?

— А хто ж — Дмитрій Самозванець?

— Не Димитрій, ні, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.

— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Славек. — І я прохав у нього пробачення!!!

— Отож бо й є! Ну, ходімо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться.

— Яке нахабство! Нечувано! — жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек.

— Атож. І за це його треба здорово провчити.

— Герць? — аж загорівся пан Славек.

— Простіше. Кулю в спину.

— Як то?! Я — благородний пан.

— По—перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По—друге… послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті в трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно величезну нагороду тому сміливому чоловікові, що вб'є цього мерзотника.

— Е—е–е… — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?

— Як то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспероні. — Я давно вбив би цього пройду, але ж він весь час від мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.

— О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Він не захтів прийняти мого виклику на герць!..

— Отож то й хе—хе… Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину… А крім того, треба перебити і його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.

«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:

— Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу… Га?

— От—от… Ви — геніальний стратег.

Вуста пана Славека розтяглися мимоволі в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспероні те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх—усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які це були блискучі розгроми — до ноги, упень!

— Ви надто переоцінюєте мої сили та можливості, — скромно озвався пан Сулятицький.

— Таж ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого він недооцінив — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Жечі Посполитої.

— Хай! — мимоволі зірвалося з вуст пана Славка, але він тут же скромно потупився і сказав: — Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна—де, а він, пробачте, уже з довбнею.

— То якась дуже мудра приказка…

— Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, — несподівано озвався з—за рогу пан Адамек.

— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась покоївка!

— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов у тій потребі, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якісь вояцькі справи, а потім про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самі…

— А що роблять пан Влодзімеж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспероні.

— Допивають другу сулію і співають сороміцьких пісень. Мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Сулятицький.

— То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, — потвердив пан Адамек.

На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з юорчми долинає хвацька пісенька про пана Твардовського та його вельми люту жінку.

— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспероні, — а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Києва, нам треба поспішати.

— На ніч їхати не варто, — заперечив пан Сулятицький. — Залишимося тут до ранку, а завтра рано—ранесенько на свіжих кониках гайнемо в догоню.

— За ким то в догоню? — зацікавився пан Адамек.

— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.

Сеньйор Гаспероні уважно подивився на пана Адамка:

— Якщо пан Сулятицький не заперечує, то я міг би розповісти вам, дорогий друже, тему нашої розмови.

— Чого ж, я не проти, — з кислою міною згодився пан Сулятицький.

І сеньйор Гаспероні розповів Адамкові те, що вже стало відомо панові Славекові, промовчавши, правда, про те, що аж три королівства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.

— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця, — урочисто мовив сеньйор Гаспероні.

— Так, безумовно, так, — підтакнув пан Адамек. — Але я не знаю, які то злочини вчинив той псевдограф.

— Як? Ви не чули? — вигукнув італієць. — Та ж уся Європа тільки й говорить про злочин цього псевдографа… Адже він обікрав, а потів убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!

— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?

— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив у Францію. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відкрило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника цієї знаменитої тюрми…

— Матка бозка! — судорожно зітхнувши, мовив пан Сла—век, — що то за страшного чоловіка ми вчора стріли!

— А мені все оте на фантазії скидається, — сказав пан Адамек.

— Що ви! Точно таке враження було і в мене, коли я почув про це! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — Я готовий був сміятися в обличчя кожному, хто посмів би назвати це правдою, а не вигадкою… — Але, — тут голос пана Гаспероні затремтів, — але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був тоді венеціанським послом при дворі іспанського короля… — сеньйор Гаспероні заридав.

— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. — Ось на цім місці присягаємося, що…

— Давайте відійдемо, бо це місце не годиться для високих присяг, — порадив сеньйор Гаспероні.

Вони підійшли до дверей корчми і там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек:

— Присягаймося нашими життями, що ми відплатимо мерзотникові й пройді, вбивці й грабіжникові псевдографу

Олександру за все, що він накоїв. Присягаємося!

Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек і сеньйор Гаспероні притьмом повиймали й свої шаблюки і встромили їх у землю. І потім, тримаючись кожен за ефес своєї шаблі, виголосили:

— Присягаємося!

— Присягаємося!

— Присягаємося!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, у якому йдеться про морську баталію, про отамана Недайборща, про його козаків та ще про деякі справи

Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.

Над морем пролунало:

— Підіймай вітрила! Підійма—ай!

— Ну, нарешті… Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто немає сил.

Карпо стояв на самому носі, біля невеликої гармати, й дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. З правого боку насувалася ніч. Попереду було море й море, порожнє й гостинне, а позаду… Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кішла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.

— Ну й поставили ж ми свічку, господи твоя воля, — поглянувши назад, аж перехрестився Карпів джура Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тонесенькі вусики затіпалися від ледве тамованого сміху.

— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось ми відірвемося од них, тоді радіти будемо!

— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то ми їм — у зуби з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта[86] — як казав ще пан Ціцерон.

— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся, — Ціцерон. За кілька сот сажнів позаду чотири турецькі галери виляскували здоровенними веслами на спінених хвилях.

— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!

І справді — задимілося біля гармат, потім плюнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.

Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Він бачив — одне з них летить просто на його чайку, воно збільшується, збільшується, летить, аж висвистує… Та він і оком не зморгнув. Тільки люльку з рота вийняв.

Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і ляснуло в хвилю.

— Сі бене авдімус, бене дісцімус,[87] — як казали ще до Ціцерона, — знов озвався Клюсик.

Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом.

— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!

Знову задимілося біля гармат — і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило. Ну, то дурниця — полатають!

Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли почнеться шура—бура, коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.

А йшлося якраз до того.

Надвечір море завше завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша й спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний обрій, розливає самого себе на воді.

Та сьогодні сонце було тривожно—червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервонішали, а море потемнішало, стало чорно—червоним, наче налилося кров'ю.

«Ну, доведеться добре—таки помотатися на хвилях!» — подумав Карпо.

Вдарив іще раз залп. Ядра впали позаду.

«Відстають басурмани! Хоч би скоріше ніч, а там…»

Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та привезти пов'язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, щоб після його вступу на трон розбійницька козачня нападала на передмістя столиці, палила яничарські казарми та склади з добром, а потім ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрілюючи славний Стамбул із своїх невеликих, але диявольськи влучних гармат… Добре, що хоч невільників не встигли відбити…

Козаки, як завжди, налетіли несподівано. Було їх зовсім небагато — всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, які лишилися живими, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам вдалося захопити корабель із золотом та самоцвітами. І хоч не за цим вони йшли до Стамбула, проте й золото — теж згодиться. Скільки могли — стільки й узяли. Решту ж — запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель із золотом та самоцвітами не пішов на дно.

От тоді й розгорілася битва!

Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі, почалася шалена гарматна стрілянина, ядра летіли туди й сюди, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна пролітали стрілами між неповороткими галерами, і ніяка гармата не здатна була взяти їх на приціл. Не одному баші снитимуться ці чорні плаваючі блискавки на розжареному тлі Істамбул—богази, і в холодному поті він прокидатиметься й лупатиме в темряві очманілими очима.

Козаки скажено ганяли по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а навколо бурунили хвилі важелезні розпечені ядра, та ніщо не брало козацьких одчайдушних голів, мов нечиста сила їх заворожила.

Огледілися — їх п'ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний лицарський вихід — проскочити між галерами на шаленому ходу, зі скаженого розгону, щоб ворог і оком змигнути не встиг.

Карпо Недайборщ гарикнув на пів—Босфору: — Повертай назад, та якнайборше! — і п'ятнадцять чорних блискавок, мов пущені одною рукою стріли, дружно рвонули на північ.

На носі біля Карпа витанцьовував Клюсик, виспівуючи швидко—швидко:

«І шумить, і гуде, дрібен дощик іде, а хто ж мене, молодую, та й додому проведе?»

І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт оцій пісні, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші, справляючи той же танець серед ревища гармат, серед водограїв, піднятих ядрами, серед смерті й солоної води.

Не встигли прокліпатися чи, як казав Клюсик, очапатися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки з веселим ревом промчали повз них — і подалися в море.

По обидва боки Босфору загомоніли берегові батареї, заплювали в море кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це.

І от вони нарешті у відкритому морі. А в морі починається шторм. І женуться за ними турецькі галери.

Ну що ж, хай хлопці відпочивають, а Карпо з джурою та стерновим будуть іти під вітром на північ і на північ — додому. От тільки б не розгубити в темряві одне одного.

Вночі шторм розгулявся на повну силу. Величезні хвилі жбурляли невеличку козацьку флотилію на всі боки. Доки можна було, йшли під вітрилами, допомагаючи собі ще й веслами — аби лиш подалі відірватися від турків.

Хвилі скажено перекочувалися через просмолені козацькі суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретяні опачини — та й це мало допомагало. Всі промокли, як хлющі, тільки отаманова люлька ще іскрила, та й то лише тому, що зверху на ній була мідна кришечка, яка закривала тютюн од води.

— Живемо! — гукали весело козаки. — Раз отаманова люлька горить, значить усе йде, як треба.

Не видно було ні місяця, ні зір. Усе навколо ревіло й гуло, наче біг із гір величезний табун диких турів.

— Тримайтеся, хлопці, тримайтеся! — ревів своїм басищем Карпо, коли білогрива, мерехтка в темряві хвиля падала на зігнуті козацькі спини. Біля ніг отамана лежало кілька мішків із золотом та самоцвітами — здобич, що її козаки віддадуть скарбникові в Січі, якщо живими добудуться до берега. По стільки ж турецького добра захопили з собою й інші чайки.

Отаман не думав про злото. Воно йому особисто було непотрібне. Воно потрібне було Січі, щоб викуповувати бранців та діставати зброю, потрібне було Київській братській школі, щоб навчити молодь наукам, друкувати розумні книги. В самого отамана не було ані кола, ані двора. Ні жінки, ні дітей, ні рідної хати. Геть усе погинуло ще років двадцять тому під час басурманського нападу. Жінку, казали, забрали в неволю разом з іншими мешканцями села. Кого не забрали — порубали на місці. Село спалили. Село з веселою назвою Півники. Немає Півників. Є згарище, заросле бур'янами.

Мабуть, один тільки Карпо й лишився з тих Півників. Аж почорнів з вічних походів. Неговіркий, метиться ворогам за кров свого роду, за муки свого понищеного села. І визволяє з неволі земляків своїх… От тільки цього разу не поталанило…

«Гай, гай! — думалося йому зараз у ревиську вітру, у громі хвиль. — Гай—гай, який би був люд на нашій землі могутній та численний, якби не оці басурманські розори. Та ще й поляки піддають… Люду більше пропадає, ніж народжується. Мруть від чуми й холери, гинуть від щабель турецьких і татарських, пропадають у неволі на галерах, по гаремах і ще де хоч. Потурчуються, потатарюються, спольщуються… Та й ті, що тікають на Слобожанщину, теж змінюються невпізнанне. Бояться свого царя, та боярів, та князів, та їхніх прислужників, та ще чортзна—кого…»

Хвилею бабахнуло так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, а замість диму смоктонув води солоної.

«Тьху ти чорт, таки справді розгулялося — не дай боже! — подумав і криво всміхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночі, та ще й на морі, та ще й у шторм.

— Тимоше! — раптом гукнув отаман, відчувши лихе. — Клюсику! — щосили гукнув він свого джуру — і не почув у відповідь нічого, крім реву хвиль.

— Тпру! — скажено ревнув Карпо. — Стійте! Де Клюсик?

— Та ось же тільки—но сидів! — промовив найближчий з гребців.

— Передай: де Клюсик?

— Де Клюсик? — загуло в морі.

— Не озивається.

Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти.

— Горни назад! — гукнув Карпо.

— Куди? До турка в зуби? — спитав стерновий.

— А ти що, не хоч? — захлинаючись солоною хвилею й власною люттю, ревнув Недайборщ. — Горни назад!

І пішла отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, тільки—но змитого хвилею.

— Клюсику! Клю—си—ку! — залунало дружно над морем. Але хіба перекриєш ревище хвиль? Хіба побачить молодий козак Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви? Ох, ця темрява.

— Ти—мо—ше! Клюсику!

Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вітер, кричать козаки, аж надриваються — нема Клюсика.

Але ні ж, одразу він не міг піти на дно! Він же добре вміє плавати! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив через Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, де раки зимують…

— Ти—мо—ше!

Ох, ця іродова темрява, єгипетський морок! Хоч би смолоскип запалити! Але ж тоді побачать турки!

— Клю—си—ку!

Не озивається…

Карпо витягає із скриньки просмолене ганчір'я, сухий трут, дістає кресало і, прикрившись кобеняком, починає викрешувати вогонь. Ударив кілька раз — заіскрилося, зажевріло, задимілося. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили в жмені — щоб воду вичавити — знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав з—за пазухи дрібку сухого — з кисета — приклав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти! Ну, та це для Карпа — не первина!

Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помітна окові змійка з'явилася на труті, впала на березову стружку, а з неї полум'я перебігло на просмолену ганчірку — і загорівся смолоскип!

— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.

— Цить, Базалюче, бо в море вкину! — сипонули іскри з отаманової люльки.

Ревіло море, кидало чайку з боку на бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі, тримаючись за гармату. В його високо піднятій руці палав смолоскип, розсипаючи шалені іскри.

Повернувся лицем на північ. Заходився махати смолоскипом, як ото голландці й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу:

— Змило одного… Шукаємо… Ідіть далі… Наздоженемо… Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз повернувся до веслярів.

— Не горніть! Сидіть тихо! Слухайте!

— Хлопці! Не тре…

Ні, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить і припливе. Він плаває добре.

Карпо не думав про те, що турки от—от засиплють їх ядрами; було тільки одне: врятувати Клюсика — веселого кучерявого спудея з—під Фастова.

Вітер рвав шматини полум'я і кидав їх у море.

Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро.

— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!

— Цить! — з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. — Приготувати рушниці! — скомандував. Та збагнувши, що рушниці зараз нездатні до стрільби, дав нову команду: — Покладіть рушниці назад. Беріться за шаблі та ножі!

— Добре, батьку! — озвалися на чайці.

Ще раз блиснуло — на цей раз зовсім близько, бо одночасно із зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетіло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і хоч втримався—таки на носі, проте випустив смолоскип у воду.

Запала ревуча, пекельна тьма.

Пролунало кілька рушничних пострілів з галери.

Недайборщ відчував, що турки поряд, але де вони — хіба ж побачиш у такій непроглядній тьмі?

— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.

— Добре, батьку! — озвалася чайка. І в цю ж мить він і відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.

— Назад! — ревнув отаман, та було вже пізно. Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав борт — і Карпо відчув, що це вже кінець… Його підхопила хвиля й кидонула назустріч галері…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, у якому герой більше думає, ніж діє; а втім, це не так уже й погано…

Граф Олександр осадив коня і пильно подивився на Петра.

— Чого засумував? — запитав він. — Ось уже третій день сумуєш…

— Га? — мовби прокинувшись від глибокого сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чому? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…

— Тридцять літ… — У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, — тьмяно й важко, мов розплавлене олово. — Додому рвався… А що таке: додому? І де воно оте: додому?

Граф Олександр спохмурнів. Звузились чорні очі.

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, співучу, зоряну Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її собі, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Вкраїну.

Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні; на моїй Україні не такі!»

Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!»

Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!»

Чув недолугі пісеньки й побрехеньки і думав: «Еге, а як співають і розповідають у нас!»

Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой у нас, на Вкраїні, так там усюди сади квітують!»

Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…

І от він приїхав додому. Першим стрів його шинкар Лейба, якому нема ніякого діла до того, що ти вимріяв у муках тридцятирічної недолі. А потім — кілька зарозумілих польських панків. І аж потім — Сугаки.

Він заскочив туди на якусь лише годинку — збрехав графові Олександру, що сюдою — найкраща дорога до Києва…

Треба ж було ото статися, що граф Олександр і його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.

Двоє чорних волів з білими зірочками на лобі тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як місяць, дід з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив—вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався — і сльози, мов іскрини, бігли по його щоках.

Вершники зупинили коней, спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.

Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч кого—небудь… І — не пізнавав. Ішли якісь чужії люди, що не знали його, Петра Скрипника… І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…

— Кім бу?[88] — запитав він пошепки в людей, забувши, що це — рідний край й що тут треба говорити по—рідному.

Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий—престарий дід.

Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, став виводити:

— Ой же господи мій милосердни—и–ий…

Та й сестричко моя рідне—е–е—сень—ка…

Та й чого ж то ти закрила свої очень—ки—и…

Та й вони ж тепер не бачать ні ясно—о–го дня…

Та ще й темно—ої ні—і–іченьки…

Жінка замовкла, мов їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу—білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.

— Хто це? — прошепотів він.

Люди німували, наче змовилися не казати чужому чоловікові жодного слова.

Ось уже пройшли останні…

— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.

— Поїхали далі, — мовби не почувши Йованових слів, сказав Олександр.

Вони посідали на коней і помчали в село. Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з—під кінських копит. Вулиці розкручувалися й розкручувалися перед очима.

«Де ж це було наше дворище?» — шарив—видивлявся напруженими очима Петро.

Все навколо мовби поменшало, змаліло й зміліло… Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялись тут старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь—яка яблунька постаріє… Десь тут відрубали голову попові — як це його звали? Боже ж ти мій, жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім'я… Тут же й Никодима—бідолаху… І Тодорові руки відрубали…

У Петровій голові ожив бумкіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…

Чи не богомаз Тодор Трагіра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах — безум? Чому він сміється, як дурний Дода — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову, мов галку?

Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З—під хліва озвався собака, задзвенів ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.

— Кім бурада?[89] — вигукнув Петро і відчув, як йому сухо стало в роті. Стільки літ був у Туреччині й тепер завжди, тільки—но розхвилюється, переходить на турецьку мову.

— Гей, хоч хто є? — знову вигукнув Петро. І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з'явилося дівча років сімнадцяти.

— Добридень, дівчино! — закричав Петро.

— День добрий! — відповіла дівчина.

— Чи не дала б ти води напитися?

— Води? — на хвилину вона мов замислилась. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?

— А що — кричу?

— Та трохи…

І — шаснула в сіни.

— Злазьте, хлопці, — по—турецьки звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду. Джузеппе, Йован, Олександр зіскочили з коней. Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.

— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.

— Галя.

— А чия ж ти?

— Шлапакова.

— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але згадати не міг.

— Ну… Шлапака Демида… коваля…

— То він, Шлапак Демид, тут живе?

— А то хто ж? — здивувалась дівчина.

— А…

Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце; довгі кучеряві «оси, а в косах — квітки. І — малесеньке родименятко на лівій щічці.

— То, кажеш, Галя Шлапаківна? — усміхнувся Петро.

— Та не Вівдя ж…

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам свіжої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це найкраща.

— Та ну вас, — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала в корці, мов манюній човник у морі. Сонце світило в прозору воду і на дні червонясте від тієї пелюсточки відблискувало…

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного вусатого дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула перловими зубами дівчина.

— А батько? Чому я не пам'ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А… З іншого села.

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…

— Як то — заборонила? За яким правом?

— А хто теє право питає? Помовчали.

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий… Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один… Він у нас живе, он у тій хатині.

— А без рук чому?

— Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось…

— Як то — за щось? — аж розсердився Петро. — Ім'я в цього чоловіка яке?

— Тодором звуть… Але на селі всі його дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодорові—богомазові тільки руки повідрубували!

— Не знаю, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була…

— Слухай, Петре, — обізвався по—турецьки Джузеппе, — доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— Не знаю, — похитала головою дівчина.

— Та як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки повідрубували, а ти про це нічого не знаєш!.. Та ти бачила його ікони?

— А де?

— Ну в церкві?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом—дзвонарем ще тридцять літ тому… Нова церква стояла праворуч на горбі…

Похилив голову.

— Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?

— Та нічого, нічого, дядьку, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я здогадуюся, хто ви такий…

— Хто?

— А ви з турецької неволі втекли… Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, кліщами стисло йому горло, а перед очима потуманіло—попливло…

— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять…

Туманіло—пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…

— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть… Царство їм небесне…

— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино… Дай—но ще водички…

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон—Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Вкраїну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю… — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах…

— А ви ж як? Маєте жінку, дітей?

Всміхнувся гірко Петро. Та відповів за давнім козацьким звичаєм: витяг наполовину з піхов шаблю і промовив:

— Оце моя жінка…

— На Запоріжжя їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навідатися додому…

— Будь ласка, раді будемо.

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…

— А що казати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат… Ну, бувай! — і він скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сідла.

— Слухай—но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?

— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.

— Яка ще казка?

— Про його скрипку. Що він заповів поховати її разом з дим, а сам дідькові продав душу, та як умер, то його тіла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Розтоптану…

— Ну і…

— Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час туди носить, на тую скрипку, каміння. Цілу гору каміня за тридцять літ наносив.

— Як же він носить?

— А так… Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — так кажуть про те місце, але воно якесь чудне… Буває, що вночі там виє, мов скрипка плаче—грає… Чи нечиста, прости господи, сила?

Петро знову скочив у сідло, аж кінь боком—боком пішов.

— Бувай, молода, не забувай!

— Не забу—у–ду! — махнула вона рукою.

І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси, що впала була у відерце. Скрипник провів рукою по вусах та щоках й намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він ще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…

«Тридцять літ по світах вештався, але знав: є на світі Сугаки — моя батьківщина. Думав: умирати буду — сюди приїду, бо то — моя земля. І от — приїхав. І нічого, нічого немає того, що в'язало мене з нею…

А все одно — п'єш рідну воду і плакати хочеться!»

Вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.

Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібною риссю. Олександр і Петро сиділи наче влиті, Йован і Джузеппе помітно підскакували, й це діло ні їм, ні коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по—хлопчачи ліктями.

Петро якось озирнувся на молдаванина і мимоволі засміявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дриґав ногами і щось наспівував собі під ніс.

— Що ти, Ионе, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — сказав Петро.

Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…

— Та заспівай, я ваших пісень не знаю. Ион трохи подумав, а потім, ще дужче почервонівши, попросив:

— Відверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.

— А ти мені розкажеш.

Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.

— Ви знаєте, дядьку Петро, про що я співав?

— Мабуть, про любов.

— Еге…

— Я тобі можу навіть розповісти, що діється в твоїй пісні. Хлопець каже дівчині: у тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися. Хлопець дівчині каже: в тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…

Йон засміявся:

— Не так…

— Я тобі дам не так! — визвірився Петро. — Все так. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді[90] Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий ним Трієст і донью в білому у вікні; Йованові згадалися дівчата—чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькій кам'янистій стежині; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…

А Петрові привиджується родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ, у якому герої більше діють, між думають; зрештою це теж не так уже й погано…

Коли Недайборщ, підхоплений оскаженілою хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:

— Хлопці, хапайтеся за весла!..

Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але вхопився за нього. Ще раз гукнув:

— На галеру, хлопці!

Сам же, підтягшись на брусові, розгойдався і перекинув ноги вгору.

Весла в галери довгі. На кожне з них вирубували по добрячому дубові.

Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусові. Намагався вслухатися в навколишній рев, щоб почути, чи немає поряд ще когось. Але що ти почуєш у цій веремії?

Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.

Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми. Чого його тягло туди, Карпо не думав, він просто ліз, бо треба було щось робити.

І раптом наткнувся рукою на людське тіло. То була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.

— Хто ти? — прошепотів Карпо.

— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.

— Де ти взявся? Ти ж у морі!

— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.

— Як ти мене побачив?

— А я, як кіт, уночі бачу, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.

— Чого ти?

— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…

— Всі?

— Не всі, кілька почепилося на весла… Та, може, хто з другого борту… Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто.

— Що робити будемо?

— Воювати, — відповів Клюсик.

Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті озброєних турків, не менше, а їх, козаків, поки що лише двоє…

— Почекай, треба узнати, що тут і як, — промовив Карпо.

— Та тихше — почують!

— У цьому ревиську щось почуєш!

Карпо поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз—два, раз—два… Головне, щоби хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невольники і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки.

Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблі з піхов і тримаючи їх у руках.

На тлі чорно—сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не крикнув.

Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.

Турки, напевно, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.

Але ж біля двохсот озброєних ворогів… А їх, козаків, якби навіть з чайки врятувалися всі, — п'ятдесят.

Найстрашніше, що в такій темряві не розбереш, де хто є, де — свій, де — чужий…

Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі — по сім невольників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани. Але як туди дістатися?

Ляда люка, що веде до невольників, — поряд… Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду… Що тоді? Скільки там, біля невольників є наглядачів? Небагато, але ж вони можуть підняти тривогу…

— Клюсику, — прохрипів Недайборщ.

— Ну?

— Лізьмо до веслярів.

— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.

— Тьху на тебе!.. Підіймай ляду. Я сам спущусь. Почуєш шум — лети виручати.

— Добре.

— Та не хлипай.

— Холодно.

Ревло море, шалено стрибали хвилі, перекочуючись через галеру. Хлюпали весла по воді — турки йшли на північ.

Тільки—но відкрився люк, як отаман почув стукіт барабана й хрипіння двох сотень невольничих горлянок. Потім ударило в ніс смородом і спекою.

Поволі спускався вниз. В одній руці пістоль, в другій — шаблюка. Навколо — цілковита темрява. І — невідомість.

Ось уже низ. Хтось ніби йде. Притисся до стінки. Так і є. Пройшов наглядач. Пройшов…

Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг — тьху ти, нечиста сило… Мацнув далі — лава. Тільки тепер спостеріг, що над ним вигойдується туди—сюди держак весла. Тяжко дихало, як із міха. Карпо мацнув ще далі — наткнувся на людське тіло. Нога. І — тут же:

— Пугу! Пугу! — вимовив стиха.

Гуркіт моря, тяжке сопіння сотень людей — і відповідь:

— Козак… з лугу…

Свій!

— У кого ключ від кайданів?

— Тс—с!.. У Абдали!.. Тільки—но пройшов…

— Де саме?

— На поясі!

— Скільки тут їх іще?

— З десяток…

— Зброя?

— Камча… Ніж. І все.

— Не чув — по веслах інші не лізли?

— Чув…

— Ну, бувай! Щасти тобі!

— Й тобі…

Карпо відліз до стінки, принишк, став чекати. Було душно й темно: в морських баталіях з козаками турки боялися палити вогні на своїх галерах — то був би славний орієнтир для гяурів, які тут же могли кинутися на абордаж.

Наглядач—турок наближався. Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував… Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс.

«Ну, ходи, ходи!..»

Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дише. Простягнув руку й помацав… темінь…

І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком правиці бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в щелепу.

Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидко обмацав пояс, знайшов ключі і ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. Наглядач здригнувся й затих.

Поліз назад.

— Пугу!

— Козак… з Лугу…

— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.

А сам — далі. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз—два!

Раз—два!

Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.

Шуміло море, скрипіли борти галери.

Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувся.

— Це я! — почувся знайомий голос «козака з Лугу». — Розкувалися. Веслуємо. Що далі?

— Всі розкувалися?

— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.

— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але треба зараз знищити наглядачів.

— Добре.

Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тільки десь щось ніби скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти. Ні — знову озвався…

Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:

— Пливіть сюди… Галера наша! З п'ятдесяти козаків уціліло всього лиш двадцять дев'ять. Люто відплатили запорожці яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не залишили на борту галери, всіх, навіть капудана—агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.

— А моїх хлопців хто мені поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!

Ляпнув об хвилю — та й усе.

— Хлопці, вилазьте на щогли та видивляйтеся — може, кого з наших побачите! Гуде, реве море.

Дрейфує, гловає[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.

Десь на півночі — козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської… Пливуть додому…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, у якому дивовижно перехрещуються людські долі…

Мабуть, Петрові Скрипнику недаремне привиділася чорноока Галя… Бо саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився… Напевно, глибоко нещасливий чоловік. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінько рідного чи бодай знайомого не зустріти…

Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь—ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрібний — передосінній — дощик.

Пришвидшила крок — біля старого—престарого береста в степу на неї чекає братик Олелько, що разом з дідом пасе худобу.

У горщику братається борщик, смачко—смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братові та дідові.

Берест стоїть—бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ. Буває, що починає всихати — от—от його схопить за горло смерть берестяна. Аж ні — після сніговитої та віхолистої зими, як розгуляється весна—рясна, як роздзеленчаться срібні шибеники—струмки, як розпашіє від весняної хіті земля, то ніяка ні божа, ні чортяча сила не встоїть; от і берест — торік повистромлювались голі гілки—караки, а зараз — диви! — геть увесь забуяв, загойдався під юним весняним вітром, і устало зелене степове диво небаченим вітрилом, і вже здається, що весь степ поплив під оцим божевільне блакитним небом…

Берест стоїть—бовваніє, а ступнів отак за тисячу від нього — кам'яна могила непорушна. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить… Кажуть, що якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило в того дядька з неба; та й убило тут же, тільки перелякані коні з повним возом білого, як людські черепи, каміння примчали до дядькового дворища…

Під берестом чомусь не видно нікого. Може, погнали худобу в балку?

На білій кам'яній могилі з'явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.

«Бідний, нещасний», — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, що пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником. Господи! Та невже в цього нещасного чоловіка нічого в душі не лишилося? Невже страшна біда так скаламутила й затемнила йому розум? Он — танцює на могилі… Чому? Навіщо? Що це означає?

Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з—за кущика й біжить назустріч.

Тут злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну музику. Й одразу збагнула: співає—виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.

— Г—г–и—и! — почулося здаля. Галя з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно—чарівну музику, що долинала з білої могили.

— Г—г–и—и! — почулося ближче, і Галя подивилася на безрукого. Чого то він справді хоче?..

Її душі хотілося тиші й спокою. Щоб тихо—тихо дощик шелестів, щоб здаля долинав спів захованої в кам'яній могилі скрипки і щоб думалося про щастя…

— Г—г–и—и! — невгавав безрукий чоловік.

Мимоволі поглянула туди, куди показував обрубок Додиної руки. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?

Її серце затіпалось.

— А—а–а—а! — кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжачи назустріч Галі.

А обрубком руки показував на балку: тікай, мовляв!

А Галя не могла рушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, що біг до неї та кричав, на вершників, які летіли просто на неї.

Безрукий богомаз повернувся до Галі спиною й підняв над головою обрубки рук.

— А—а–а—а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з—під копит сиву пилюку.

Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв'язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі…

Упав на землю вузлик, де був свіжий борщ у горщикові, покотилися шмат хліба, цибулина.

Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.

Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода—баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.

Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії. Яничари зразу не хотіли йти, але колишній бунтарський запал уже вичерпався, й вони підкорилися.

Місяць ходу — і вони вже на березі Дністра.

Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в ліси — воювати з повстанцями, які часто налітали на села та міста, зайняті турками, і немилосердно били чужинців, визволяли з тюрем закутих у кайдани своїх товаришів, які вливалися в їхні загони, чи ж, перейшовши Дністер, ішли на Україну — на Січ.

Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п'ятеро озброєних до зубів яничарів. І що ж? Чотири вірні слуги султана Мустафи залишилися лежати на березі з простреленими головами, а молдаванин щез за Дністром.

Цього стерпіти не можна було. Орта одержала наказ — негайно наздогнати втікача й скарати найлютішою смертю.

Але де його шукати? Задністрянщина велика… Та яничари були вперті. Вони вже обскакали не одну сотню миль по Задністрянщині. А Йона Кодряну не знайшли.

Отже, залишилося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки той Кодряну, а жителів його забрати в неволю.

Ні Селім, ні його воїни не вбачали в цьому нічого поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем—агаси, харем—ханим,[92] прислужницями, виконавцями найбруд—ніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються і в них військові успіхи, але це через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха — і аллах посилає як мсту поразку для воїнів Магомета. Але зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом,[93] над Індією, над Серендіпом,[94] над усією Африкою, навіть над тими землями, про які знав капудан—ага Пірі—реїс,[95] а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб. Чому мало бути саме так, а не якось інакше — Селім не думав. Він звик так мислити ще в дитинстві, в яничарській школі, він мислить так і зараз.

…Турецький загін повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як і золото та самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом богданське сільце Миндру, а з його жителями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два—три десятки гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати в тому ж таки Стамбулі?

І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Адже оце дівча, яке отак шалено рветься, кричить, кусається, не знає, що на неї чекає. З такою красою вона стане дружиною якогось баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дівчаті пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого… Ні, просто великого султана Мустафу…

Галя відбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику блакитноокого турка, — але він був сильний і невблаганний.

На поміч йому підбігло кілька яничарів. Вони зв'язали — ні, не зв'язали, а оповили мотузками все її тіло.

Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари підіймають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Він чимось навіть скидався на отого чоловіка, про якого Галя згадувала оці дні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямою над правою бровою.

Вона подивилася туркові простісінько у вічі й крикнула:

— Пусти мене!

Турок мовби не чув.

Галя заплакала від безсилої люті.

— Пусти мене, кьопек!

Турок не розсердився, а засміявся.

Вона ухитрилася навіть плюнути йому в ті безсоромні очі, чужі, ворожі, турецькі очі, а він тут же закрив їй рот важкою, шорсткою долонею.

Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної турецької крові, а через мить її рот було запхано якоюсь ганчіркою.

Вона почала задихатися… Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся, але вашою не буду!»

Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очі й відчула, що вся вона вкрилася гарячим потом, її тіло здригалося в конвульсіях…

І тут турок вийняв кляп з її рота. Галя закашлялася, з очей бризнули сльози, все лице горіло. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З його руки текла кров.

Він перевернув її обличчям донизу. Кінь побіг дорогою Останнє, що Галя побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу — безрукий Тодор Трагіра, який підвівся із землі и побіг за кіньми… Біг, біг, аж поки знову не впав…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ, у якому герої слухають правдиві історії Джузеппе, стріляють з пістолів і сваряться між собою…

На сьомий день подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано—вранці виїхали до преславного города Киева.

Хто з піших чи кінних не стрічався, в усіх Петро перепитував:

— До Києва скоро?

Й усі всміхалися й відповідали:

— Скоро, скоро! До вечора будете!

Навіть коні, яких добре—таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось—ось кінець путі.

Вони їхали битим шляхом п'ятеро в ряд, і коненята весело їх несли, і кожному хотілося співати.

А Джузеппе розповідав свою чергову побрехеньку.

Попереду показався якийсь екіпаж, запряжений четвіркою коней.

— Цікаво, хто це? — примружився Петро.

Вершники спинилися. Назустріч їм швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах, торохтіли колеса, здіймалася пилюка, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив'язані довгими мотузками до карети.

Трохи позаду — ступнів за сто чи сто п'ятдесят — скакало щось близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.

— Петре, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.

— Бачу!

— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.

Стангрит[96]і вухом не повів. Коні мчали, мов показилися, карета гуркотіла, а ззаду бігли прив'язані люди…

— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас перестріляю!

Він вихопив пістоль і націлився.

— Джузеппе! — вигукнув Олександр.

Але італієць, люто витріщившись на карету, удав, що нічого не чує.

Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов'язані люди попадали в пилюку.

Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого дерева й міді. Всі дерев'яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені прибрязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з скла.

Тільки—но карета спинилася, як її дверцята розчинилися і з них виглянула товста червона пика.

— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!

— Що він кричить? — запитав Джузеппе у Петра.

— Що ти — собача кров, — відповів Петро по—турецьки.

— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Скажи йому, щоб негайно вилазив із своєї буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому він людей мучить?

— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? А варта якраз набігала. Вершники летіли на п'ятірку мандрівників.

Джузеппе вихопив ще одного пістоля. Вихопили зброю і його товариші, крім Олександра.

— Графе! — не повертаючи голови, промовив по—сербськи Йован. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.

Олександр промовчав, але пістоль вийняв.

В цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, стрибнув убік і впаз на передні коліна. Та італієць, вже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і почули, як страшенно закричав пикатий у кареті.

Джузеппе вихопив шаблюку і загорлав:

— Зупиніться!

Супротивники тут же натягли поводи й стали.

— Зброю — на землю! — наказав Петро. — Ну? За криком хазяїна карети нічого не було чути. Петро гарикнув:

— Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подіяло одразу. Пан замовк. Тепер чувся тільки стогін, та й то слабкий.

— Зброю — на землю! — повторив Петро й вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.

— Слухаємо пана, — відповів передній вояк, що впав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік. За ним те ж зробили інші.

— А тепер вийміть з карети свого пана і перев'яжіть йому рану, — наказав Петро. — Хто він, до речі, такий?

— То є славнозвісний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблідлого пана Болеслава вивели з карети. Куля італійця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя. З графового рукава текла кров.

— Хто вам дозволив, — українською мовою звернувся Олександр до Болеслава, — отак поводитися з людьми?

— Не розумєм, — відповів, кривлячись од болю, Болеслав.

— Ось я тобі запечу ще кулю в дупу, тоді ти все зрозумієш, — скипів Петро.

— Ну? — нетерпляче повторив Олександр. — Хто вам дозволив отак мучити людей?

— То мої голдовники, то мої раби, — відповів граф Лозовицький. — Що схочу, те й зроблю!

— Шайтан! — аж заскреготів зубами Петро.

— Ваша поведінка не гідна християнина, — гнівно сказав Олександр. — Ви поводитесь гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…

— Вони розбійники. Вони втікали на Запоріжжя…

— І це все?

— Цього вже багато.

— Ага… — Олександр на хвильку замислився. — А що скажуть ваші люди? Розв'яжіть і підведіть їх.

Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов'язаних і стали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…

— Ви відплатите за це самоуправство! — просичав пан Болеслав.

— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.

Джузеппе підбіг до охоронців пана Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.

Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям відкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки й заплакав.

— Сеньйоре Олександр, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.

Олександр мовчки зняв капелюх.

Петро відчув, що йому наморочиться в голові від шаленої люті. Господи, боже мій, оце тобі й Україна! Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так от маєш — ще й польські пани!

— Ану, Йоване, відійди! Я зараз йому в черево кулю зажену! — вигукнув він.

— Петре! — пролунав твердий голос Олександра. — Не чини самосуду.

— Та ж це звір, а не чоловік!

— Петре, я наказую!

Олександр під'їхав, подивився на мертвого селянина.

— Як же це сталося? Він же біг…

— Не знаю, — відповів старший бранець. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…

— Як звали його?

— Данило Клименко… В нього жінка й троє дітей лишились…

— За що ж то вас так?

— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя тікали… В нас багато хто тікає, бо несила… А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть…

— А вас же як звуть?

— Мене — Максимом Балабаєм, а його — Яремком Ціпуриною. Хлоп'як іще, а і його не пожаліли…

— Так, так… Ваше село далеко?

— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають… Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху…

Петро сказав півголосом кілька слів по—турецьки. Олександр гірко всміхнувся.

— Ви, графе, йдіть додому пішки, — сказав він. — І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. І нехай стангрит його відвезе. Ваші два селянини поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Ціною вашого негідного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все.

— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.

— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.

— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.

Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.

— Борше, борше! — гукнув услід Петро.

Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.

Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче…» А другий голос підказував, що Петро має рацію…

Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.

— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.

— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.

— Та нічого страшного не станеться, — сказав по—італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер…

— А він, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йон, і це неприємно вкололо графа Олександра.

Тим часом Яремко наздогнав графа і вдарив його палицею по литках, як і передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткіше, але Яремко не відставав і бив, по чому трапляв.

— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила… І ще раз за нього… І за Максима… І ще раз — за Максима… І за мене… І за всіх… І ще раз за всіх… І ще раз!

Зашпортнувся за грудку на дорозі, впав, але зразу підхопився, рвонув слідом за графом. Та тут його наздогнав Петро.

— Досить уже, хлопче!

— Не досить! Пусти! — закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетів канаву й покотився по траві.

— Ану, щоб слухався мені! — вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халяві.

— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину убив, а ви кажете «досись». Я його вб'ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну!..

— Молодець! Правильно! — вигукнув Джузеппе. — Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всі гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо.

— І посадимо, — шморгнувши носом, відповів Яремко.

— А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.

Очі Джузеппе були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати чогось образливого й злого.

Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом — і карета повільно рушила до села.

— А що з цими робити? — Олександр показав на графських охоронників.

— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.

— Що скажете ви? — запитав Олександр у селян.

— Лихі вони люди, — озвався Максим Балабай. — Служки такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.

— Змилуйтеся!

— У нас, у Чорногорії, — озвався Йован, — катам відрубують руку, щоб знали…

— Змилуйтеся! — заволали графські слуги.

— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Петро і, тримаючи на прицілі зразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто — поляки?

— Ні, не поляки, — захлипали охоронці.

— Ви хто — католики?

— Ні, православні!

— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Петро. І, розшалівши од люті, закричав:

— Ану, підвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!

— Петре! — застережливо крикнув Олександр.

— Я на своїй землі! — вигукнув Петро і тут же вистрелив з двох пістолів у підняті руки…

Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.

— Йоне, давай пістолі!

Молдаванин кинув два пістолі в руки Петрові. Знов пролунали два постріли.

— Як твоє прізвище? — показав Петро пістолем на крайнього.

— Биченко.

— Отак. А твоє? — показав на другого.

— Олексієнко.

— А твоє?

— Скрипник.

— Скрипник? — закричав Петро. — Ану вийди наперед! Вийшов один з групи — високий, похмурий.

— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Яремко.

— Я тобі ніс і вуха повідрізаю, мерзото, за те, що ганьбиш рід Скрипників. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипників, не було ще зрадників!

— Тоді краще рубай голову, — люто блиснувши зеленими вогниками з—під широких брів, озвався Скрипник.

— Ні, я тобі очі повиколюю! — і Петро вихопив шаблю з піхов.

Скрипник—другий метнувся вбік, де лежала кинута зброя, щоб вхопити шаблю.

Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з—за пояса ніж, кинувся на Петра.

Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коневі.

— Все! — сказав Олександр, витираючи піт з лоба. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох…

Через п'ять хвилин сімка вершників мчала до Києва. Позаду лишився невеликий п'ятачок шляху, на якому тільки—но було розіграно стільки трагедій.

Усе це здавалося поганим сном. їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа… Потім — дика сцена калічення, що її затіяв Петро… Та й він, Олександр, не кращий — бахнув з пістоля, от і немає людини…

Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той..

«Турки тутешні!» — це так сказав хтось про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім'я цілого народу стало символом розбою й звірства.

А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна—скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени та євреї. З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник…

Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його ішкенджеджі. А він не сердився. Думав, що так і треба. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.

Коли він, Олександр, уперше відчув себе людиною? Не просто живою істотою, а людиною з розумом і серцем?

Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеличким загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, так не любив змалку за його тонкий голос і м'якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть, аби врятувати того, хто його ненавидів…

Чи, може, зрозумів він, що таке людина, в ту хвилину, коли архіепіскоп Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки—но сказали йому, що турки загатили гірську річечку трупиками чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею…

«Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всі? Усі проклинають турків. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам?

А чим кращі служителі Христа? Віра Христова істинна, це так, але ж скільки підлого й чорного цією вірою прикривається? Що, отой поляк — хіба він не християнин?»

Позаду Йован — несміливо до Джузеппе:

— Ну, так що ж далі було з отією, доньею, до якої ти таємно прийшов уночі?

— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було. І доньї не було. І дайте мені спокій.

Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.

Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно—червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу.

— Збив, чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким—небудь помастити?

— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за лице — пожежа якраз сталася… От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження… Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати…

— А, — видихнув Петро. І — знову тиша.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, у якому розповідається про Лейбу, його сон і про те, як він збувся…

Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скільки лиха принесуть йому ті відвідини, він ще вчора звечора зібрав би свої лахи і втік би звідси світ за очі, а корчму спалив би і забув про це прокляте місце. Якби то Лейба знав!.. А то ж ніщо не віщувало біди. Навіть сон приснився — воші. Сняться воші — будуть гроші… А бодай їх зовсім не було!

Турки під'їхали до корчми гомінливою веселою ватагою. Лейба виглянув з вікна і зрозумів, чого це вони такі веселі — взяли багато живого товару — дівчат. Нещасні, розпатлані, заплакані, вони виглядали з кількох критих возів, які під'їхали разом з вершниками.

— Ай—ай—ай! — скрушно похитав головою Лейба. — Бідні дівчата. Ай—ай—ай! Як це зараз їхнім матерям…

Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим мідним дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?

Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно задзидзикали:

— Ривка пішла до міста!

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть… Ну, бігом! Через двір!

Тільки—но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив двері.

— Мерхаба! Мерхаба![97]

— Мерхаба! — відповів за всіх Селім, ступаючи в приміщення. — Усього — на всіх!

— Зараз буде! — зігнувся в поклоні Лейба.

— Негайно!

— Зараз буде!

Лейба забігав як навіжений, ставлячи наїдки на столи.

— Горілку маєш? — запитав Селім.

— Маю, але ж Коран…

— Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє… Ну, швидше!

Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.

— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.

— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на Лейбу, спитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий ще. Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?

— Тут багато народу буває, — ухилився од відповіді Лейба, а сам одразу згадав того, кого ще днів кілька тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?

— А він був не сам! Його виручило кілька вершників, які їхали з Богданії, а може, просто через Богданію.

— Я там знаю?.. Тут буває багато всякого люду.

— Слухай, невірний, я тобі гроші дам — скажи тільки правду, — витяг з кишені гаманця Селім.

Очі Лейбині спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, але хутко згасли.

— Славний лицарю, не мучте бідного єврея. Якби він хоч щось знав, він би сказав і без грошей…

В цю хвилину за вікном почувся пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.

Лейба пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Через мить він уже стояв на колінах перед Селімом:

— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед найму дріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!

— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, промовив Селім.

— І—і–і погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й заїкається, — ридаючи кричав Лейба.

— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба закліпав очима і тут же відповів:

— Я ж казав, ясний лицарю, що нічого не знаю. Та й куди вже вам упіймати його? Він уже, мабуть, на Січі… Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам… Я маю трішки, з кров'ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!

Селім підвівся.

— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… Та йди ти зі своїми грішми!

— Спасибі, ясний лицарю, спасибі! — заспішив Лейба.

Вони вийшли надвір.

Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала, їй було років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два галчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно—матові, як згасле вугілля, очі.

Селім гарикнув:

— Пустіть негайно!

Один з яничарів — це був Урхан Сирик — вигукнув:

— Це наша здобич!

— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до Лей—би: — Он йому дай гроші!

Урхан почув про гроші. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало.

— Ось нате вам, лицарю, гроші, — підбіг до нього Лейба і тицьнув гаманець із золотом.

Сирик відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.

— Біжи звідси скоріше! — сказав він Ривці. — Біжи в свою кімнату та замкнися!

Лейба ще раз поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата—полонянки.

Він повів доньку за корчму, і тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.

— Зінджир![98] — вигукував Ешек. Він біг від хліва й ніс у руках ланцюг.

Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…

Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тільки один погляд на нього і підскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залізним ланцюгом.

Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його і бив, аж поки він не зомлів…

…Шинкар отямився через кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер. Стояли порожні вози — яничари позабирали дівчат на коней. У розгромленій корчмі з повибиваними вікнами та повідриваними дверима літало пір'я з подушок та перин. Валялися розбиті пляшки. Гостро смерділо порозливаною горілкою. Калюжа вина темніла біля розбитого барила.

Шинкар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме, — простогнав він.

— Ми осьде, тату, — озвалися діти.

— Де Ривка? — простогнав Лейба. У відповідь залунало дружне ревіння.

— Де Ривка? — несамовито зарепетував Лейба.

— 3–за—а–забрали турки!

Лейба тут же схопився на ноги І, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками. Діти, ревучи, побігли за ним.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся Лейба. — Сидіть удома. Чуєте?

Діти зупинились, а Лейбу ніщо не могло зупинити…

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, з якого читач довідується про вельми таємну і вельми важливу бесіду

— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі залізні двері.

Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним — Петро.

У невеликій темній келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.

— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно і поцілував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме.

— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? — мовив сивий чоловік Олександрові. — Скажи мені…

Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав…

Він підвівся з коліна.

— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само рівно сказав Йов Борецький.

Сідаючи, Петро обдивився келію. Стіни темні, похмурі, як і в Цетинському монастирі, темна ікона в кутку, лампадочка, що ледь—ледь освітлює святий лик. Та ще — книги. Ціла стіна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою.

Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, що прославився далеко за межами своєї землі мудрістю, проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано бореться проти унії,[99] сіє освіту на Україні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то е справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже…

Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати в кузні й рубатися в бою.

— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький, — та хочеться мені послухати з твоїх вуст твою розповідь. І тебе послухаємо, — перевівши погляд на Петра, додав митрополит. — Можете говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по—турецьки чи по—польськи, по—французьки чи по—сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.

— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закручено, і Петро навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.

— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.

— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженні звали мене Ях'єю. Я — син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани—хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався в Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько вмер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всіх своїх можливих суперників. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати — гречанка Єлена — разом з євнухом Махмудом та нянькою—рабинею Устею вирішили мене врятувати. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.

Олександр витер піт з чола — йому згадалися ті страшні дні й ночі, свист вітру, тріск дощок та бабахкання вітрил…

— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.

— І от, діставшись до Болгарії, ми всі пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть… Я був тоді малий, і все це пам'ятаю погано… Пам'ятаю ще — ми в Цетинському монастирі. Там я виховувався серед ченців і воїнів. Це були суворі й сердечні люди, які боронили свій край від яничарів.

Олександр зробив невелику паузу. Він шукав слів, які були б найвиразнішими.

— Ну, там мене й охрестили — назвали Олександром; з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Я зненавидів турків, отче! Тяжко було мені думати, що й я — турок. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон. Та ні! Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини… Пам'ятаю, як прийшла вістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: «Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!» Тоді архієпіскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець… Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по—італійськи, по—грецьки, по—українськи. Я навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — українець Юрій Дрогобич…

— Чимало чув про Дрогобича… Славний муж землі нашої, — озвався Йов. — Шкода, що не своїй землі світильник мудрості він ніс…

— Та й як же? Тоді Київ димів руїнами…

— Продовжуй, сину мій… Те, що ти говориш, дуже цікаво…

— Я ненавидів турків, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, аби послав він на них мор страшний — щоби вимерли вони до одного й сліду не лишили на землі. А вві сні бачив Трапезонт, і снилась мені турецька мова, і з криком «ана!» я прокидався — кликав свою матір по—турецьки… Я вивчився, я був при дворах багатьох європейських королів. Я мав — і маю — багато друзів, я розумівся — й розуміюся — на придворних інтригах і на всесвітній політиці. Я маю й ворогів, які називають мене самозванцем—авантурником. Але я — чесна людина. Не раз доводилося мені брати участь у боях за того чи іншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвіду. В мене — славний титул. Та хоч як старався забути свою батьківщину і проклинати її — не міг її забути. Не міг її проклинати. Бо я — османли, панотче, я син своєї землі, свого народу… Але що зробити, щоби мій народ перестав бути бичем і прокляттям інших народів? Я довго думав про це…

Олександр важко передихнув.

— Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зі мною прийшов сюди мій український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить ідея, яку я хочу здійснити з божою і вашою, отче, поміччю.

Петро сидів, роздивляючись свої здоровенні долоні, наче мовилось не про нього, а про когось третього.

— Я скажу цю ідею в кількох словах… Зараз у Європі немає такої сили, яка могла б протистояти османській навалі. Якби Європа — маю на увазі Іспанію, Францію, німецькі держави, Англію, Португалію та інші країни — об'єдналася, вона б щось могла вдіяти… Щоправда, турки били й об'єднані сили…

Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч він говорив давно вже обдумане, вивірене, зважене.

— Але є сила, якої туркам не поталанило розбити ще жодного разу. Це — хоробре запорізьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятиріччя не спускає своїх захоплених очей з цих лицарів, які уособлюють у собі все краще, на що здатний ваш мудрий і мужній народ. Саме вони, ці лицарі, — якщо, звісно, вони погодяться, — можуть зробити свій вирішальний внесок у справу миру й спокою… Зрозуміла річ, європейські держави допоможуть, але головна сила — запорожці… Тим більше, що зараз обстановка вельми сприятлива.

— Для чого? — спитав Йов.

— Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'єю.

— Знаю про це твоє бажання й вітаю його, — мовив Йов.

— Як вам добре відомо, зараз у Туреччині сталися великі зміни. Після поразки в Хотинській війні Османська імперія зазнала великого внутрішнього потрясіння. Перед тим, за яких десять літ, Туреччина кипіла в повстанні Каландара—огли, Петро Скрипник, до речі, був з Каландаром… То було повстання, як у Московії повстання Болотникова чи й страшніше…

— Ти добре знаєш сьогочасні події…

— Навесні цього року повсталі яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. На престолі нині мій племінник — дурноверхий Мустафа, який веде Туреччину до катастрофи. Він і раніше — до Османа — правив Туреччиною, і ви знаєте, що то було за правління. Знаю я, що там знову готуються розпочати війну з Персією. Наче мало тих втрат, яких зазнали в Хотинській війні… Турецький трон, по суті, порожній, його треба просто відібрати в Мустафи… І мусить це зробити справжній спадкоємець… Ви чудово розумієте, що в разі здійснення нашого плану всі сусідні народи — і передусім народ український — матимуть те, про що вони стільки десятиріч марно мріють, — мир…

Олександр замовк.

— Так, для нас це питання чи не першорядної ваги, — погодився Йов Борецький. — Я багато думав про це, як тільки довідався, що є на світі султанський син Ях'я. Ми не можемо не цікавитися, кому належатиме узавтра султанський трон. Ми кревно зацікавлені, щоб правили Туреччиною люди розумні й доброзичливі. Але, — Йов Борецький розвів руками, — не все в силах наших… Хоча, ти ж, певне, добре знаєш, сину мій, як українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти України. Сорок літ турки не йшли проти нашого народу. І, певне, саме тому так розквітла ваша держава, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи світ…

— Саме так я й думаю, — мовив Олександр. — Саме тому я приїхав на Україну — просити допомоги в козаків. Річ не тільки в тому, що козаки — найдужча, наймогутніша сила, а в тому, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві нашого задуму. Бо, — тут Олександр зробив невеличку паузу, — українській людності є за що боротися і всередині своєї держави. Якби не потреба щороку відбивати турецькі й татарські напади, козаки давно б уже визволили Україну з—під влади польських королів… Якщо мені вдасться посісти належний мені трон, така можливість буде забезпечена…

— Так, сину мій, — задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов. — І про це ми думали. І бачу — твої думки збігаються з нашими… Ти не живеш на Україні, але ти знаєш, що робиться тут. Над нашим народом нависла загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку — щоб поляки не задушили. Між двома страшними силами вже не одне сторіччя стоїмо. І поки що тримає нас господь на світі. Спасибі йому, що дав нам мужність і мудрість! Скільки світлих умів наших погинуло в боях… Скільки світлих умів наших не нашими стали… Зодчі й ремісники в Туреччині — звідки вони? З України. Медики, філософи, географи в Європі — хто вони? Українці. Запитай на будь—якому галеоні, що возять з Нового Світу злото іспанцям та португальцям, чи є там українці — і почуєш: є! Запитай У будь—якого короля Європи, яких воїнів він би хотів мати. І почуєш: козаків… Чому ж на рідній землі слово українець лайкою стало? Чому на рідній землі все, що має талант, мусить або загинути, або сполыцитися? Що таке нині Україна? Польське подвір'я. Ми не маємо права зватися людьми. Ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися — і лише тоді нами будуть задоволені. Наші думи і мрії топчуть, нашу людність гнітять, а на наші святині плюють, мов на поганські капища та ідолища…

— Знаю й це…

— Мало знати, — аж скрикнув Йов. — Ми мусимо всі боротися проти найпідліших кайданів — унії. Це — як павутиння душі. Під машкарою вічної унії, себто спілки, єднання, навіть любові, нашим людям прищеплюють ненависть до своєї віри, мови, слави. Це робиться нахабно й підло. Це здійснюється силою й хитрістю. Католицтво впроваджується всіма засобами. Польські королі та ксьондзи мріють про той час, коли всі українці забудуть, хто вони такі. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежність, тут же його затюкають філозопи з Варшави, та є доморощені, продажні, які, бач, звідкись узяли, що без Польщі ми будемо негайно завойовані чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось… Якби ми мали таку зажерливість, то, напевне, зараз, користуючись слабкістю сусідів, ми б завоювали багато кого… Ні ж, не думаємо про це — собі на лихо!

Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, ніби вперше їх побачив, і його обличчя посвітлішало, сірі очі під крутим лобом налилися світлом.

— Бачиш, сину мій, оці книги?.. Оце — наймогутніша зброя наша. Цього ще ніхто не знає. Всі думають про хліб насущний та гостру шаблю. Але то — минуще. А оце — вічне.

— Шаблі не буде — ніяка книга не порятує, отче, — глухо озвався Олександр.

— Влада шаблі — вона тимчасова. І шаблі іржавіють.

— А книги горять, преподобний отче.

— Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! І народ стоїть, сміється: хай горить в ім'я Христа. І народ стоїть, сміється: хай горить єретик Гус чи єретик Бруно. Бо ж Земля не обертається, як казав богопротивний Коперник і як на те йому натякав ще Юрій Дрогобич. А Земля стоїть… — Йон Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. — І все ж горить не книга, а тільки пергамент. А думки не горять… Скільки мала фортець, кам'яниць наша Земля, а чи тільки від них її слава? А от у простих темних келіях світоч науки на Землі нашій ми знов запалили, світоч, пригашений навалою Чінгіса та Батия… Братські школи наші — слава наша, майбутнє наше. Ось книжки, вже випущені нами… Це — наша зброя.

Настала тиша. Йов, всміхаючись сам до себе, знову погладив рукою стос книг. І тут же, без будь—якого переходу:

— Ми спробуємо тобі допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми обдумали все це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго. Й раді, що не помилилися…

— Спасибі, отче, — сказав Олександр, підвівшись. — Ваша прихильність надасть мені сили…

— Я не воїн, ти це знаєш, — промовив Йов Борецький, та хотів би почути від тебе, як ти практично плануєш свій похід… Може б, і якась моя порада тобі пригодилася.

— Думаю, що найліпше про це розповість Петро. Петро вийняв з кишені складену увосьмеро велику географічну карту італійської роботи, розгорнув її, відкашлявся й почав:

— Якщо ми матимемо п'ятнадцять тисяч воїнів, яких розмістимо на трьохстах чайках, та якщо західні держави навесні наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську імперію з півдня, то ми можемо зробити от що, — Петро дістав гусяче перо і став показувати ним по карті: — Козацький флот іде від Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, визволяємо бранців…

Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петрові впевненості.

— Далі йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранців. Якщо вдасться захопити хоч кілька галер, — візьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. А що ж у Стамбулі?.. Ми з тиждень дрейфуємо в морі, щоб турки подумали, що на цьому наш похід закінчився. І от саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину козацького флоту — чайок п'ятдесят. Турецький флот кидається в догоню… Ну, і в морі ми його оточуємо з усіх боків, знищуємо… По тому — шлях на Стамбул вільний…

Петро закінчив своє коротке пояснення і дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарешті підвів голову, пильно подивився на Петра.

— Тобі відомо, що кілька літ тому такий похід здійснив Сагайдачний? Але ж Туреччина стоїть!

— Султан Осман мав тоді величезну силу. А, крім того, то був Осман, полководець розумний і дійовий. А Мустафа — то не Осман.

— Добре. Припустімо, ми беремо Царгород. Що далі? Царгород — то ще не вся Туреччина, — Йов Борецький підвівся, взяв з полиці сувій, розгорнув його. — Підійдіть ближче, ця карта точніша. Наші київські майстри креслили… Так от. Подивіться уважніше. Величезна держава. І вона не потерпить султана—християнина…

— Отче, дозвольте ще кілька слів, — втрутився Олександр. — Я довго думав над цим. І дійшов єдиного можливого висновку. Тільки—но ми беремо Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно ісламу. Тоді мене визнає і військо, і мусульманське духовенство, і зрештою весь народ. А я даю пільги і християнам, обмежую владу шейхуль—ісламу та дервішських орденів, знищую яничарство, знищую отой ісламський фанатизм, при якому проповідується, що зелений прапор пророка мусить майоріти над усім світом. І от тоді Туреччина стане державою миролюбною і справедливою….

— Так—так—так, — мовив мовби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми… А тепер третє запитання — до Петра. Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?

— Так, — кивнув головою Петро.

— А чи не подумали б ви ось про яку можливість — після Синопу та піти на Кафу. Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду—Гераю та Шагіну—Гераю скинути Джанибека. А ми якраз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.

— Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? — сказав Петро.

— А ви не думали про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти.

— Ми думали, але не знаємо, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ви вважаєте, що вони можуть погодитись?

— Думаю, що так.

— Як нам з ними стрітися?

— Я допоможу… А що обіцяють європейські держави?

— Багато слів, але конкретного поки що нічого, — похмуро сказав Олександр. — Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб…

— Це гірше. Треба мені послати своїх людей до правителів християнських держав, їхня допомога конче необхідна. Але навіть без їхньої допомоги ми мусимо здійснити цей похід. Така можливість випадає нечасто. Туреччина й справді нині на грані катастрофи. Військо розбите, султана, по суті, немає, народ ремствує. Треба поспішати…

Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:

— Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тоді було б більше впевненості, що вдасться наш похід… Ну, та будемо сподіватись на милість божу.

Зупинився. Запитав.

— Ви не помічали — за вами ніхто не слідкує?

— Здається, ні, — невпевнено сказав Петро.

— Якщо хтось із турецьких чи польських вивідувачів узнає, хто ви такі, буде дуже погано. Вони здатні на все…

— Це ми знаємо, — відповів Олександр. — Але хай нам допоможе господь бог.

— Дай боже! А я даю тобі, Олександре, благословення своє.

Граф Олександр опустився на коліна. Приклався губами до сильної жилавої руки митрополита. Відчув запах чебрецю й землі…

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, який сплутує та розплутує людські шляхи…

Яремко Ціпурина, Джузеппе і Йон блукали осіннім Києвом. Опадало жовте листя з кленів, сторічні дуби коло Софії сяяли темно—червоними кронами.

— Екуте, Джереміє, — казав Джузеппе на своїй суміші з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?

— А що таке бона? — перепитав Яремко і тут же здогадався: — Гарна, так?

— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе. і, моди—товно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гар—на!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку високу й красиву поставив?

Яремко ніяково здвигнув плечима. Він не знав того. Він сам уперше побачив Софію й Лавру лиш кілька днів тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже, польські солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям виходити за лаврські мури; «Київ — хоч мати городів руських, та нині цяя мати є рабою. Поляки тут хазяями, їхня влада світська, їхня влада й духовною став… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести. На наші ікони тичуть пальцями і регочуть: примітив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвіщенна, ще й одбрикуєтеся. Ні, на вас, крім католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходіть за лаврські мури, бо там повно доглядачів і дослухачів польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, має своїх людців, які нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стільки ганьби зацному панові. І вони, будьте певні, знайдуть спосіб «віддячити»…

Ні Олександр, ні Петро, ні Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надіщо даремно ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всі столиці Європи пішли листи Олександра, їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.

— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?

Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми велетенськими свічами підняла під небеса своє викуване з металу полум'я.

Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Де то він зараз? Як подався в далекі німецькі краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, буцім турки його в неволю забрали. «Нічого, ось я підросту і порятую свого брата», — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув… Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..

— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:

— Не треба… Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?

— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати… плакати перед оцією красою… А чому ж люди так її занедбали?

— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.

— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?

— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.

— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже,[100] як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії…

Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по—латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького «рубатися» на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же це він од турків не вберігся?

Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.

— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.

Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.

— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.

Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.

— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?

— Знає. І я знаю.

— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.

— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?

— А—а–а! — зиркнув Джузеппе. — Знайома пика. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатів, якщо ця кумпанія не захоче зараз почати бійку.

Але хто то з ними?

— Уперше бачу, — сказав Йон.

— Вони тебе не пізнали. Ну, бо ти ж зараз — парубок, а тоді був барбудо — дід з бородою.

— Але хто ще?

— Якийсь їхній приятель.

— Ходімте потихеньку звідси, — сказав Джузеппе. — їх п'ятеро, нас усього двоє…

— А я? — образився Яремко.

— Ну — троє… Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Іспанії на мене отак дивився один тип, а потім ножа в спину загнав…

Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пішли вниз.

— Джереміе, — звернувся Джузеппе до Яремка. — Джереміє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.

— Добре.

— Тільки так — як я скажу, тоді й озирайся. Ну, от зараз.

Яремко озирнувся. Нікого не було.

— А ти уважніше. Може, між деревами…

Справді, між деревами перебігали якісь тіні.

Джузеппе сказав:

— Повернімо в завулочок, а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції втікав від одного ревнивого чоловіка. О, л'амур,[101] — мрійливо пробурмотів італієць.

— Ну, й що? — поцікавився Йон.

— А, нічого.

Вони повернули в завулок і чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущі й дерева.

Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густенних бузинових кущів.

Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришів. Вийняв два пістолі.

— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йонові.

Йон мовчки помахав під самим носом Джузеппе своїми пістолями.

— Стрілятимеш за моєю командою, — сказав Джузеппе. Почувся тупіт ніг — і п'ятеро задиханих переслідувачів зупинилися біля кам'яного муру.

— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — сказав один голос.

— Пан Сулятицький, — прошепотів Джузеппе.

— А мені думається, що прямо, — заперечив довготелесий.

— Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.

— Тихо, — озвався незнайомий. — А може, вони десь тут причаїлися?

— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й кинулися тікати, аби чимдуж попередити свого Олександра про…

— Та замовкніть ви, базіко! — визвірився той, кого назвали сеньйором.

— То я є базіка? — верескнув пан Сулятицький.

— Прошу в найяснішого пана пробачення.

— Гаразд, — похмуро озвався пан Сулятицький. — Не будемо про це говорити.

— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е… А там — побачимо…

Джузеппе і Йон перезирнулися й підняли свої пістолі.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, у якому врятований називав свого рятівника Ісмаріотом

Коли мімарові Мусі ставало тяжко на душі, він сідав читати вірші одного хоросанського еміра. Той емір, дарма що посідав високий державний пост і мав, певно, до дідька турбот, умів ще й гарні вірші складати. Недаремно ж він сам себе називав Співучим.[102]

Його книжка називається «Пташина мова». І тут Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але християнка сказала: «Я прийму твоє кохання, якщо ти вип'єш вина і з'їси свинини, тобто зробиш те, що кораном заборонено і що роблять християни». І Санаан випив вина, з'їв свинини і перехрестився… Поет не засуджує шейха. Він говорить, що Санаан зробив те, що звеліло йому кохання. І в цьому — найвища правда.

— Так, у ц—цьому є в—висока п—правда, зодчий Мусо, — прошепотів колишній Мусій Ціпурина. Він задумливо гортав книгу, помережану пунктиром арабської в'язі. А сам думав про те, що великий поет, мабуть, зрозумів би його, Мусія Ціпурину, коли він став мімаром Мусою. Любов до зодчества привела його на цей шлях. Він мусить перевірити свої та Атанасієві математичні підрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулі. Якщо розрахунки правильні, то тоді всі люди, весь світ, і не тільки турки, а й зрештою рідні земляки одержать з його рук новий спосіб проектування, розрахунку й побудови великих споруд.

Перед тим він, Мусій, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на відвойованій у Персії території. Зодчий—італієць помилився в розрахунках. І от фортечні мури та бійниці, виведені майже наполовину, стали загрозливо відхилятися од вертикалі. Всі мімари Баба—Алі ламали голови, що робити. Не ламав голови тільки італієць — султан Осман Другий власноручно її йому одрубав, мовивши при цьому, що такі плечі достойні носити голову далеко розумнішу… Тоді ж то Мусій Ціпурина, зробивши цілу систему підрахунків, переконливо довів султанові та всім його радникам, що фортецю можна врятувати — і це обійдеться зовсім недорого… Після цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечеті Османіє.

— Чи п—правильно я р—роблю, споруджуючи м—мечеть, яка зараз навіть назвиська свого н—не має? Чи не знак т—то аллахів? — проговорив Муса вголос сам до себе. І озирнувся.

Тихо. Нікого немає… Тільки спить у кутку поранений грек.

Знову опустив голову, став роздивлятися план великої мечеті, яка споруджується, аби прославити велику імперію Османів…

Делавер — покійний Делавер! — якось сказав: — Ти дивись, щоб не збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тоді полетить твоя голова в Босфор.

Дурний він був, цей Делавер. І загинув по—дурному. Не здатен він був зрозуміти, що християнський храм з хрестом на маківці зовсім іншого геометричного вирішення вимагає, аніж мечеть, яку завершує півмісяць…

…Так, хрест вимагає інших вигинів попередніх ліній. Баня собору — ну, хоча б Київської Софії — нагадує пуп'янок нерозквітлої троянди. Якщо подати в розрізі, то дві лінії спочатку намагаються різко розійтися. Але стягувані могутнім взаємним тяжінням, вони повертають одна до однієї. Але розліт ліній дужий і природний і головне — пружний…

— Мов дві сталеві пластинки з шолома, — пригадалося «ненаукове» визначення Атанасія Слабошпицького.

І от оці сталеві пластинки нарешті починають сходитися. Але тут, в міру наближення, на них мовби починають діяти сили взаємовідштовхування, і лінії ніяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельності. І от вона — паралельність. Вони непомітно злилися в одну лінію, що рветься увись, наче взяла силу від двох геометричних сил які в малюнку бані лиш брали розгін для польоту по вертикалі… Шпиль рветься в нескінченне синє небо, лінія мовби тоне в синяві. Але ця нескінченність невиразна. Тоді цю лінію й перетинає горизонталь хреста.

…Спиридон заворушився в кутку, заскреготів уві сні зубами й скрикнув:

— О мерзотний Надир—бею! Я тебе…

Ось уже скоро два тижні, як грек живе у мімара Муси. Надир—бей добився в султановій канцелярії, щоби Спиридона було знайдено за будь—яку ціну й віддано до суду. Біля будинку Спиридонового батька весь час тиняються капиджі — вони мають заарештувати коханця—невдаху, як тільки він прийде додому.

Муса й сам не знав, чому він тримає у себе вдома цього пораненого грека. Адже Надир—бей розіслав своїх джасусів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, усе ж не минути неприємностей.

— О М—Мусію, — мовив сам до себе. — Що т—таке Надир—бей? Що він т—тобі з—зрештою з—зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ—щасного грека.

Здавалось би, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?

— Т—ти не спиш, Спиридоне? — запитав, бо відчув на собі погляд.

— Не сплю. Знову снився Надир—бей.

— Б—боїшся?

— Ні, ненавиджу.

— А Софію? Адже в—вона с—сама пішла до цього т—турка?

— Її змусили. Вона батька рятувала.

— А м—мене н—ненавидиш?

— Ні, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловік. Духом слабий. Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину. А забув, що віра — то вище за все.

— Т—ти фанатик. С—спи ото. Я д—думаю над мечеттю. Ще торік було викопано глибокі ями й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але діло рухалось поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь. А недавні події — повстання, вбивство Делавера й султана Османа — призвели до того, що половина майстрів розбіглася, а робітники працювали сяк—так.

Якось ішло двоє яничарів. П'яні були, причепилися до Муси—мімара, що розмовляв із майстрами.

— Що ви робите, гяури?

— М—ми н—не г—гяури. Ми п—правовірні. М—ми р—робимо д—для вас м—мечеть.

— З яких ви країв, га?

І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців. І всі зреклися віри своєї й мови.

— 3–заради в—вас же ж, — сказав мімар Муса, заїкаючись більш ніж завше.

— Ха—ха—ха! А ми заради кого зрікались свого?.. І пішли далі, п'яно верзякаючи… Нікчеми…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, у якому надто багато стрілянини

Джузеппе і Йон перезирнулися і підняли свої пістолі.

— Вони десь тут, — закип'ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині…

І вій вистрелив в кущі.

Тої ж миті озвався Йонів пістоль. Та куля в пана Сулятицького не влучила.

— Сакраменто! — ревнув італієць і вистрелив.

Але поляку і на цей раз пощастило. Якраз у момент пострілу пан Славек наступив на свіжий коров'ячий кизяк, підсковзнувся й гепнув на землю.

— До стіни! — скрикнув той чоловік, що його пан Сулятицький та його друзі називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть!

Джузеппе швиденько перезарядив свого пістоля.

— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми зараз відбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю якогось лихого чоловіка, полюють на Олександра… Хай пришле нідмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен… Ясно? Ну, арріведерчі…[103] І так: щоб одна нога тут, а друга там!

— Добре, — прошепотів Яремко. Але як? Вони стріляють…

— Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць… Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться — я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив…

Яремко пригінця побіг поза кущем до цегельної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину…

Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й видирається нагору… Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі й відчайдушне стрибає… І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.

Яремко хутко зводиться, охкаючи, озирається навкруги, намагаючись збагнути, куди йому зараз бігти. Ага, треба обігнути оцю садибу і чимдуж летіти до Лаври — ой, як це далеко!

Він мчить попід кам'яною стіною. Ось вона кінчається. Вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє у якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев'яним парканищем. Палі та дошки цього паркану вгорі загострені, мов ратище, — такий паркан не перелізеш. І дірки не видко… Яремко швидко мацає дошку за дошкою — може, яка з них погано прибита, якщо відсунути таку дошку вбік, то в щілину можна буде пролізти…

І тут щось схопило його за литку. Всі думки про дірку в паркані тут же вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Від нього з гарчанням одлетіло щось темне й кудлате.

Пес… І де він тут узявся, триклятий?

Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.

Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок з хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от—от кинеться знову…

— Іроде розпроклятий! — мало не—заплакав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей!

У відповідь почулося гарчання.

Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.

Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його собачий лемент почули, певно, аж на Подолі.

«Пропав! — подумав Яремко. — Пропав, якщо не вирвуся звідси зараз».

Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Поряд пролунало два постріли. Собака перелякано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.

Подумав: «Наші відбиваються. Бідний Джузеппе! Бідний Йон!» А собака насідав ізнову…

І тут Яремко наступив на щось. Нахилився, вхопив. То була добряча палюга.

— І—і–іх! — вигукнув Яремко радісно і з палюгою накинувся на собаку. — Я тобі зараз покажу, на чім свиня хвіст носить!

Та пес не став чекати, доки хлопець виконає свою погрозу. Він шалено заскавчав, наче Яремко вже встиг його огріти ломакою, і, не оглядаючись, дав драла.

Яремко вибіг за ним на вулицю і помчав униз, до Хрещатика.

…Яремко не знав, що той чоловік, якого називали сеньйором, побачив, що хлопець кинувся бігти. Він зрозумів — хлопця послано по допомогу. Устиг вистрелити йому навздогін, і був уже впевнений, що влучив, коли невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йона та Джузеппе з—під обстрілу, а сам подався слідом за хлопцем.

Сеньйор Гаспероні тупотів по вулиці, а попереду мелькав п'ятами Яремко Ціпурина.

«Швидко бігає, прокляте цуценя», — з люттю подумав сеньйор Гаспероні. — Але я тебе все одно впіймаю… А, власне, навіщо його ловити? Просто підстрелити — та й усе… Ні, краще підслідити, куди воно прибіжить…»

Сеньйор Гаспероні відчував, що задихається. Та зупинитись бодай на хвилину не можна. І він біг, обливаючись потом, гупаючи чобітьми, махаючи на ходу пістолем…

Ось хлопець уже близько. «Буду стріляти, — вирішує Гаспероні, — бо от—от моє серце розірветься від такої скаженої гонитви.»

— Стій! — вигукує сеньйор Гаспероні, розраховуючи, що хлопець від несподіванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб прицілитись і вистрелити.

Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.

Сеньйор Гаспероні з розгону пробігає мимо, зупиняється, вертається назад. Якась брама, якась хвіртка…

Він вривається у двір, оглядається. У дворі порожньо.

Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.

— Відчиняйте! — заволав по—польськи. — Влада!

— Яка там ще влада? — озвався з—за дверей сердитий голос. — Одчиняйте самі.

Сеньйор Гаспероні влетів у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на прибульця.

— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені. Що ще?

— Тут ховається збіглий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаопероні… — Цей селянин належить графові Лозовицькому. Показуйте, куди ви заховали цього розбійника…

— Якого ще в бога розбійника?

На дворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспероні метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вилетів У двір…

Яремко летів, як на крилах. Коли його переслідувач пробіг повз хвіртку, хлопець догадався, що він тут же повернеться, і кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз.

Уже вилітаючи за хвіртку, побачив, як у хаті заметушилися. Перебіг Хрещатик — і на гору. Біг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловік.

Київ — місто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто від тебе втікає. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на півдорозі до Лаври, побачив переслідувача…

Яремко крутнув у бічну вуличку. Біг та й біг між будинками, парканами, деревами, а кінця їй ніяк не було…

Попереду почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.

Може, козак із Запоріжжя?

— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.

— Стій! — натяг вершник поводи.

— Дядьку! Виручіть! Порятуйте! За мною лихий чоловік женеться!

— А ти втікай та й усе!

— Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такі…

Пролунали постріли…

— Чуєте, це вони відбиваються… Йшли на Запоріжжя, а в Києві погибати доводиться…

Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки. Од нього пахло ще димом, морем і степом…

Він нахилився до Яремка.

— Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадів примусимо фуга самотем петере![104] Його руки легко підняли хлопця.

— Там їх багато, — задихаючись сказав Яремко. — А тут поблизу є наші люди, їм треба сказати…

— Далеко?

— Як пішки, то ще є…

— А я'к екво вегі?[105]

— Що?

— Ну, конем, верхи?

— Та ні! Тільки треба швидко—швидко… А чого ви так чудно говорите? Все латиною…

— Бо такий розумний.

Козак тут же повернув коня назад — і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовваніла своїми банями перед їхніми очима.

А сеньйор Гаспероні, пробігши ще кілька срт кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлопець од нього втік.

«Проклятий гяур! — аж заскрипів зубами сеньйор Гаспероні. — Але чого я стою? Цей поганець зараз прибіжить до своїх, розповість їм про все — і тоді буде біда. Треба назад…»

…Уже зовсім стемніло, а Йон і Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Коли сеньйор Гаспероні побіг за Яремком, цього ніхто не побачив, але за кілька хвилин перестрілки Джузеппе зрозумів, що число нападників зменшилося.

— Здається, одного підстрелили, — прошепотів він.

— Фарте біне![106] — озвався Йон Кодряну. Невдовзі Джузеппе вцілив у плече панові Адамку, яке той необачно висунув з—за муру…

— Шкода цього довготелесого, — пробурчав Джузеппе. — Він з—поміж цієї польської компанії найбільше мені подобається.

— Хай знає…

Стрілянина то вщухала, то знову спалахувала.

— Будемо триматися, поки наші не прийдуть, — сказав Джузеппе. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь там панки, а щось більше… Особливо той, хто з ними… Я ніяк не міг роздивитися ні його обличчя, ні навіть який він на зріст. Темно…

Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Кілька вершників проскакали вулицею, стріляючи з пістолів.

За муром почулося тупотіння ніг.

Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пізно — вороги втекли…

За якихось півгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври і розповідали Олександру та Петрові про пригоду.

— Ясно для нас ось що, — мовив Петро. — За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досі не знаємо. Хто стоїть за тими поляками?

— Не будемо гадати! — перебив Петра Олександр. — Майбутнє покаже, хто то й що… А зараз ми мусимо бути в усьому обережні й обачні. — Він подивився на Яремка, всміхнувся тепло: — Ось кому треба сказати спасибі. Якби не він, то було б нам дуже туго. Може б, і не сиділи ми всі отут.

— Це ось хто, — Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною.

— Диви, яке розумне! — вигукнув Клюсик (а це був він). — Митрополитом колись буде.

Яремко закрутив головою: не хочу.

Олександр нахилився над Яремком:

— Хочеш на Запоріжжя?

Яремко аж підплигнув від радості.