Грає синє море

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику

Великий візир Ібрагім—паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.

Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди—сюди, то треба його кимось замінити.

О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили ударив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютувався ще дужче.

У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.

— Забери вартового од вікна. Відправ його в гарем.

На обличчі Джемаловому, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Він не сміє ні дивуватися, ні обговорювати накази свого пана й вершителя…

Закутався в халат. Морозило. Чого б це?

Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали в себе будь—який звук, навіть тишу вбирали вони. А великому візирові хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув'язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженілий сипах, рубав би геть усе: і оці килими, й оці леопардові та левині шкури, й оце ганчір'я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.

Отой спис нагадав йому, як сидів він довгі роки в зіндані на Кандії,[107] куди його було посаджено з наказу султана Османа. І щоразу виглядаючи в заґратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи!.. Він уже й вірити перестав у те, що буде на волі — надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тільки двоє кримських ханів — Мухаммед—Герай та Шагін—Герай усе ще сподівались на милість божу. І от — відкриваються двері темниці, і він, Ібрагім, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став візиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О ні, тепер він свою волю і свій пост візира дешево не віддасть… Тільки з життям!

Він метався від вікна до вікна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче він наковтався криги.

— Сиди! — махнув рукою на чоловіка, що підвівся в кутку. Перед ним стояло кільканадцять підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…

— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб, сидіти в присутності такого сонцесяйного пана?

— Сиди! — гримнув Ібрагім—паша і люто підчепив ногою череп'яну піалу з духмяним напоєм.

Чоловік у кутку тут же сів на подушку. Запала тиша.

— Розповідай далі! — наказав візир. Чоловік у кутку відкашлявся.

— Ях'я готується до нападу. У Києві він зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях'ю…

— У кого це була така надія? — різко обернувся великий візир.

— У Суса, в мене…

— Ваша справа не думати, а виконувати накази… Далі!

— Борецький підтримав Ях'ю, хоч і вніс у його плани зміни…

— Які?

— Ми ще не знаємо.

— А коли дізнаєтеся?

— Коли дозволить милостивий аллах…

— Чому я дізнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї?

Великий візир, який до того метався по кімнаті й старався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп'явся у благальні хитрі і водночас холодні сірі очі підглядача й підслухача.

— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.

— Де ж він?

— Я думав, що про це краще знає ваша найясніша милість. Я ж не знаю нічого. Але якщо гінець не дійшов, то значить він загинув. Ми так це й зрозуміли. Потім послали в Кафу чотирьох гінців. Та, мабуть, і з ними щось сталося…

Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з невірними, й вони його пустили під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші… Якесь нікчемне життя — і доля імперії! Жах…

— Далі!

— Взимку Ях'я подався на Запоріжжя. Ми хотіли по дорозі його вбити. Але в Ях'ї чудова охорона. Всі прекрасно стріляють і рубаються на шаблях. Ми вирішили підсунути Ях'ї свого чоловіка. Це нам вдалося. Недалеко від Січі одного з наших людей роздягли й відшмагали — аби подумали, що його пограбували якісь розбійники. Ях'я повірив і взяв цього чоловіка з собою.

— Хто цей чоловік?

— Гяур… На жаль…

— Я не про те. Чи — зможе цей чоловік зробити те, що потрібно?

— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.

— А може, не ненароком? У козаків теж є своя служба безпеки.

— Є в них така служба…

— Далі!

— Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це тисяч п'ятнадцять козаків.

— І це все?

— Ні. Послали гінців на Дон… Звідти навесні має вийти в море на своїх суднах щось близько десяти тисяч війська.

Так—так… Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. А турків — уп'ятеро більше. І що ж? Ех, якби ж то можна було зібрати військо вдесятеро більше та зустріти козаків на місці їхньої висадки…

Великий візир нервово мотався по кімнаті. Джасус мовчав, не перебиваючи йому думок.

А думки справді були невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Мало йому тих втрат, які приніс імперії Осман Другий! Отож, де ти набереш стільки війська, щоб здолати козаків?.. Але що ж зробити, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях'ї?

Треба не пропустити його в море. Треба негайно відправити до Ячакова[108] ескадру Шакір—реїса, щоб замкнув вихід з лиману. І хай там ескадра навіть уся погине, але козаків пропускати в море не можна… Далі, дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоці між Азовським та Чорним морями.

— Коли козаки мають вийти в похід?

— Як тільки зберуться, тут же посилають своїх гінців на Дін, а самі рушають. Тижнів за три—чотири.

— Чому так?

— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запоріжцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як плистимуть запорожці, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.

— А коли приблизно можуть вони піти по Дніпру?

— Мабуть, на початку квітня, не раніше.

— Чому так?

— Чекатимуть, поки зійде крига. Навіщо ризикувати?

— А разом з кригою чи слідом за нею вони не можуть піти?

— Навряд. Раніше такого ніколи не було… «Раніше не було…» Великий візир скривився. Раніше й справді багато чого не було. Раніше не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали—своїх султанів та візирів. Раніше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим… Дожилися!..

Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.

— Ти приніс мені недобрі вісті.

Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови.

— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!

— Ти приніс недобрі вісті, — голос великого візира загримів металом. — І тебе треба за це скарати…

— Ай—ай—ай! — заверещав джасус. — В ім'я найяснішого аллаха, не робіть цього!

— Я зроблю це, але не зараз!

— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших, хай аллах дарує вам щасливі літа!

— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурів, то я тебе нагороджу!

— О спасибі вашій найяснішій милості! Я врятований і нагороджений, бо наше славне військо обов'язково розгромить гяурів!

Хай поки що живе, він робить свою роботу, йому за це гроші платять. Він ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів, їсть там свинину, п'є вино, губить свою душу — хоч яка вона в нього нікчемна, а все ж таки душа — і все це в ім'я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницького зграїща, яке називає себе Запоріжжям.

Це — вічний ніж у спину, це, як казали оті нечестиві греки, Дамоклів меч, що на волосинці висить над Османською імперією, готовий кожної хвилини завдати їй смертельного Удару.

— …смертельного удару, — уголос повторив Ібрагім—паша і здригнувся, почувши свій голос. Шпигун лежав на землі і мовчав.

— Сядь! — наказав, гидливо кривлячись, великий візир.

— Я не смію! Але — сів.

Ібрагім—паша ударив у долоні.

Знову з'явився Джемал. Стоїть, дивиться відданими очима розумного собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу.

— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип'є. А я подивлюся.

Джемал зник. Через мить він з'явився, ніби він був не Джемал, а джінн. На руці в Джемала була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.

— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся.

Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім—паша, великий візир Баба—Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир. Так само й великий султан вважає. О аллах, навіщо ти забрав розум у султана Мустафи?

Він, великий візир Ібрагім—паша, віддає себе всього державі. Всі оці паші, капудани—аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір—реїс… Таж про нього ото говорено:

«Дурний, як корок, а нахабний, як два!» І він, великий візир, мусить відповідати за все…

Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього суб'єкта, що допався до вина.

О, павіани!..

Зупинив погляд на джасусові.

Помовчав, наче не наважувався запитати. А потім:

— Ти бачив Ях'ю на власні очі?

— Так, найясніший з най…

— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?

Джасус завагався. Забігав очима. Повалився на підлогу:

— Змилуйтеся…

— Сядь! Відповідай! Ну?

— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, він зрадив батьківщину — чи ж може він навіть думати про те, що він — султанський син?! Він здрайця!

— Що це — здрайця?

— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима всього Стамбула.

«Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й плювали на нього», — подумалося тут же великому візирові, але вголос він нічого не сказав.

— Він добре розмовляє по—їхньому. Навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Козаки її розуміють. Розмовляє й по—польському та по—італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які він перед ними виголошував…

— Що він говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького?

— Казав, що він не зрадник. Казав, що він мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!..

— Далі!..

— Казав, що коли він займе престол, то Туреччина замириться з усім світом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччині переслідувати не будуть. Казав, що велика наша імперія живе не по кишені, казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не візьметься за розум і не стане мирною країною. Колись, казав він, Рим загинув, не витримавши власної ваги. Так само було й з державою Чінгіса. Так само з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…

— Він багато знає, твій Ях'я! — прошипів Ібрагім—паша. — Але він не знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя — ми дбаємо про найлравдивішу, найістиннішу віру — про іслам. Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом. І це буде щастя для всього світу. І тая воно й буде. Такий закон історії, така воля аллаха.

Ібрагім говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь на глибині, зловтішався в скепсисі малий шайтан… І це лютило.

— Я з захопленням вбираю у себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.

«Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка», — подумав Ібрагім—паша.

— Що він ще казав, цей нечестивець?

— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Туреччини, він вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи. Що відмінить рабство. Що османи мусять здобувати собі хліб власними руками, інакше вони виродяться. Що бог велів здобувати хліб у поті чола свого, а не розбоєм…

— То їхній собачий бог так велить. А що ж козаки?

— «Істину глаголиці!» — от що козаки. «Веди нас на турка!» — кричать. «Визволимо з неволі наших братів і сестер!» Наш чоловік підпоїв кількох козаків, а вони візьми та й вигукни після того: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» їх там ледь не розірвали на частини. Кричать: «І до ляхів доберемося, католиків проклятих!»

— Хто кого більше слухається — Ях'я козаків чи козаки Ях'ю? — запитав візир.

— Здається мені, що він їх. Він усе—таки чужинець, боїться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть…

«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… На Кафу вони не підуть. Та й інших міст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так—так—так, — вирішив Ібрагім—паша. — Тільки треба негайно розробити план їхнього розгрому».

З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося вимазаним у дьоготь.

Сиротою стирчав далекий мінарет.

Уже пахло весною.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ, у якому гинуть та воскресають людські душі

За кількадесят верст від Могилева — на південь по Дністру — стояла на богданському березі стара турецька батура.[109] Одно з віконець її на самому верху дивилося на Україну. Бліде лице виднілося крізь грати.

…Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно—сиза, не затулила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по—літньому — цього Галя не пам'ятає.

Ой, як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному стрічному весело гукала:

— Христос воскрес!

І у відповідь чула таке ж веселе:

— Воістину воскрес!

Мінялися крашанками, цілувалися, співали, танцювали…

Ой, як давно це було!

І сьогодні — Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат—полонянок. Потурчилися вже. За якихось півроку басурманками поставали. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче кидати своєї віри. Та ще — Ривка, донька Лейби—шинкаря. Ця не зраджує юдейської віри.

Ода—баші Селім казав:

— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже її ім'я на свій склад і лад переінакшив)… Ставай туркенею — матимеш щастя.

— Не кину своєї віри! — люто огризалася Галя.

— Ось подивися, скільки кинуло свою віру дівчат і жінок. І що?

— А я не кину.

Пішов ода—баші. Нахмурений.

Здалеку докотилися удари дзвону.

Галя приклала холодні руки до розпашілих щік; їй хотілося плакати.

Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика—велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:

Ой був ґазда Андрієчко да мав доньку Марієчку,

за сім тисяч продав її…

Десь за якусь сотню верстов батько рідний побивається за нею, за Галею. Та де ж він дістане сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, якщо навіть Лейба—шинкар не в силі визволити свою Ривку. Коли він, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селім здивовано вигукнув:

— Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?

Лейба впав на коліна і заридав:

— Пане преславний, пане хоробрий, хай ніколи не затупиться шабля ваша, віддайте мені мою Ривку!

— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо! Гроші великі матимеш!

— Не треба мені тих грошей, — залементував Лейба і став рвати на собі волосся. — Паночку, ріднесенький, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.

— Відійди!

— Я дам п'ятсот золотих червінців!.. Я бідний шинкар, але я піду просити грошей у всіх євреїв — вони мені їх дадуть.

— Мені султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.

— Ва—вай! — упав на землю Лейба. — Продай мене на додачу, тільки відпусти Ривку.

— За тебе в Кафі дадуть хіба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярів на галери не буде.

— Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну, що втік з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькій землі загрожує страшна небезпека — що тоді? Відпустиш мою Ривку?..

— Йди звідси! — вже розсердився яничар—ага.

— Навіщо султанові погана єврейка?

— Султан Сулейман одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?

— Я розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!!!

— Не хочу слухати. То все брехня.

— Присягаюся своєю сивою головою, паночку!

— Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну… А те, що найяснішого султана хоче хтось убити — так на те є мухафизлар… Отак. Іди звідси, доки самого в ясир не забрали.

— Паночку, ну, якщо я буду тут, біля вас, буду робити всяку роботу, щоб тільки Ривку свою бачити… Селім пожував свої вуса й кинув:

— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі твою Ривку віддамо.

Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер Лейба, допомагає по господарству; відкрив щось на зразок корчми, намагається грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволі виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві.

А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпустили. І молили, і благали, і ридали, і ноги туркам цілували…

Знову захотілося плакати. Знову згадалася тая пісня про продану доньку.

— Здійміть, тату, головочку! Що то в полі за димове?

Чи воларі огонь кладуть, чи вівчарі вівці женуть,

Чи то турки людей беруть?

— Не вівчарі вівці женуть, не воларі огонь кладуть,

Ані турки людей беруть —

Марійчині боярове,

Поганий цар з весіллячком та до тебе, Марієчко.

— Ай! — почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.

Галя витерла сльози.

— Чого ти. Ривко?

— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!

— Кинь ці розмови!

— А я не можу, не можу…

— То гріх великий, непростимий, — сумно сказала Галя. Їй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покінчивши життя самогубством, можна обірвати всі муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надія. — Не роби цього, — сказала Галя Ривці. — Ще невідомо, як воно все обернеться.

— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. — Як то невідомо? Відвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольниці до якогось аги… Не хочу, не хочу!!!

— І я не хочу… Але ж треба вірити в краще.

— Що може бути кращого на турецькій стороні? Яка мені різниця — чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.

— Я не про те, — вже спокійніше промовила Галя. — Козаки можуть врятувати… Можуть викупити наші… Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають… Та мало що може бути?

Ривка безнадійно махнула рукою.

— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, хтось заважає їм вивезти нас…

І справді, сталося те, що часто траплялося на окраїнах турецької держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його васалові — ханові кримському. Навіть у часи найдружніших стосунків і найглибшої покори татари не любили коритися султанським наказам. Навіть тоді вони могли відібрати в турків ясир і перепродати потім у Кафі як свій, могли відбити караван із збіжжям, могли пограбувати купців, що мали охоронні грамоти од самого султана. Бахчисарайський державець — і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар. То вийдуть з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном… Цього разу збунтувалася орда Буджацька й «зачинила» дністровське гирло. Саме через те барка з невольницями—українками затрималася в невеличкій фортеці на Дністрі.

На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін без особливих труднощів відбивав кожен такий напад…

— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Галю Ривка.

— Не знаю, — дівчина виглянула у вікно.

У дворі кільканадцять теслярів встановлювали якісь стовпи з перекладками.

— Що то таке буде?

— Гаків хіба не бачиш?

— Гаків? Яких гаків? Навіщо? — розгублено запитала Галя.

— Богданців будуть вішати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем туркам удалося захопити в полон…

Галя дивилася вниз, у двір. Перебіг Лейба, полохливо озираючись на стовпи з перекладками. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, смішно дриґаючи ногами.

З—за ріки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мій, невже це станеться? Невже ти допустиш?

— Ведуть уже, — Ривка прилипла обличчям до грат. — Ведуть, ведуть…

Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам—бам…

Ось уже з'явилися й приречені. Шість чоловіків. З ними йде невеличкий хлоп'як. Років йому дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті, скривавлені. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать, їх підштовхують — швидше, мовляв!

Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них каді.[110] Вони мовчать.

Галя відчуває — в неї наморочиться голова.

— Що він каже? — побілілими вустами питає в Ривки.

— Каже, щоб ставали мусульманами, тоді помилують, — мовить Ривка, теж бліда, як стіна.

— А вони?

— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.

Галя бачила, як каді підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді каді подає знак рукою, і троє катів хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, знімають з нього штаненята і підіймаються, тримаючи його, по драбині. Ось оголений живіт хлоп'яти — над гостряком гака. Каді знизу щось питає. Хлопець відчайдушне крутить головою.

Галя у відчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об них головою і кричить, кричить, кричить…

Вона не бачить, що кати внизу підвели голови й дослухаються, як волає у вежі красуня українка.

Її підтримує вся батура. Всі кричать, благають помилувати хлопця.

Каді знову питає. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанців — найстарший — стає на коліна, простягає руки вперед і про щось благає турків. Його б'ють у груди, і він падає, качається по забрудненому майдану,

Галя трясе грати, б'ється об них, несамовито волає:

— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю!

Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро…

Галя кидається до дверей. Двері замкнені. Вона б'є у них ногами.

Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках.

— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш? Галя мов не чує.

— Ода—баші! Селіме!

Селім рвучко підводить голову.

— Ода—баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду мусульманкою…

Вона не бачить, як ззаду рве на собі волосся і б'ється головою об стіну Ривка. Вона бачить, як Селім щось швидко говорить судді. Каді уважно слухає, махає рукою. Кати відпускають повстанця.

Галя притислася чолом до залізних ґрат. Нестерпно блиснуло перед очима — і тут же бабахнув грім. Задимилося височезне дерево, що виглядало з—за вежі. Сипонув дощ.

Він мив Галі обличчя, і вона ковтала холодну воду. І вона їй здавалася теплою й солоною.

За спиною ридала Ривка.

А грім бив і бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотіли доскочити до Галі.

— Громе дужий! Блискавко палюча! — благала Галя, притиснувшись до ґрат. — Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте мені серце! Бо я вчинила найбільший гріх! Я зреклася віри свого народу!.. Я душу свою загубила навіки. Але ж я врятувала цих сімох… Я врятувала, врятувала… Боже мій! Я вже не твоя…

Ривка ридала.

Бив грім. Блискавки стьобали землю — люто, мов кат у Стамбулі лупив присудженого до тисячі бичів святотатця…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, у якому мімар Муса благає грому на голову Надир—Бея

Мімар Муса прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата й став з мулярами на риштовання. Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бере розчин, приготований за порадами київських майстрів, намащує камінь і акуратно кладе…

Працюється радісно, працюється весело, наче у себе вдома, в Києві, на батьківщині. Міцна мечеть буде — тисячоліття стоятиме, бо знає мімар Муса науку будівничих свого краю…

По—весняному сонце пригріває. А що ж — Великдень минув… Отже — людська пам'ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а згадуються, мимоволі згадуються і великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята вітчизни.

Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — Істина. І для всього світу одна Істина. Невже ти не розумієш, мімаре Мусо, що це треба й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари божої, не видрукували її? Тепер сія книга лежить за тридев'ять земель од України…

Камінь за каменем влягається в стіну. Якщо підвести голову й окинути оком весь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Вона встане як виклик небесам… Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир—бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано спитав: «А не впаде?» — «Ч—числа к—кажуть, що н—ні» — відповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир—бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, як що не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» — «Аллах—х з—зі мною числами говорить, а з т—тобою, о с—славний Надир—бею, як?..» Надир—бей не знайшов, що відповісти. Погладив свою мовби відпрасовану бороду і по паузі мовив: «Оскільки числа вигадав аллах і надшив кожне число своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах, мімаре Мусо?» — «Намагаюся. І д—дещо м—можу». Тоді Надир—бей замовк зовсім… Але не заспокоївся.

Кілька раз був він у Баба—Алі, радився з чиновниками, навіть з великим візиром…

Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як скажено працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.

І враз Муса мов закляк. Камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.

Згадалося…

…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчинка—вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та дивиться в небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…

Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних стінах зведених ними будівель. І все ж він шукав це ймення, бо знав, що не було ще такого зодчого, який не захотів би своє ім'я лишити десь на стіні чи колоні… Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Муса обійшов тую мечеть не один раз, обдивився кожен візерунок, та заплетених у візерунки арабських слів не побачив. Тоді він узявся перемальовувати візерунки на папір. І, виводячи лінію за лінією, раптом усе збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в'язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати таке: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». П'ять плиток, на кожній по одному чи по два слова. Всміхнувся тоді Муса, подивувавшись кмітливості майстра. Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати. Тільки земляки, та й то…

Хто він був, зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть його турецького імені немає. Наче не було зодчого…

Кілька днів тому Муса знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.

— Гяур проклятий хотів осквернити дім аллаха, — прошипів вусатий ода—баші. — Та я прочитав його собаче ім'я.

— Щ—що ж—ж т—то з—за ім'я? — запитав мімар Муса.

— Я тут же його забув… Ми розбили вдрузки оті плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.

— Щ—що ж—ж т—там—б–буде н—написано? Як—ке ім'я?

— Мімар Амурат з Адріанополя.

— А ч—чи ж—ж можна — отак? Адже н—ніяких імен н—не в—велено лишати на мечетях?

— Вам — не велено. Нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра тюрка Амурата з Адріанополя. І світ скаже: коли вони ще хтозна—коли таке вміли робити, то хай вони і світом правлять.

— Але ж Д—димитрій д—думав п—про аллаха, а н—не про т—те, що х—хочеться якомусь яничарові.

— Цить, — засичав ода—баші. — Звідки тобі відоме це ім'я? Ти що — теж урус?

— Як і ти, — спокійно сказав мімар Муса. — Але ж—ж і ти, і я — за—р–раз і до кінця життя — османли.

— Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне ім'я? Чому?

— Т—тому щ—що я сам м—мімар і дбаю про своє ім'я. Н—не хочу, щоб зникло воно в безвість… А до того ж а—аллах с—сто літ терпів ім'я Д—димитрія з—з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…

…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси і загримів униз.

— Чия то псяча лапа камені швиргає?! — зарепетував хтось по—польськи.

— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.

— А мені все'дно — чи комар, чи мімар!

— Майстре Б—болеславе, — озвався мімар Муса, — я п—прошу в—в тебе пробачення. Рука втомилася.

— Втомилася, втомилася! А якби вбив?

— Н—нічого б страшного н—не сталося, — раптом розізлившись, гарикнув Муса. — Поставили б на це місце іншого — в—в ім'я аллаха.

Майстер Болеслав замовк. Замовкли і всі навколо. Мімар Муса простяг руку за каменем, але камінь не ліг на його долоню.

— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп'яка — подавальника з рудим пушком на верхній губі — мовив Муса.

Подавальник, набурмосений, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та вмить охолов. Що з тобою, Мусію—Мусо? Чом ти раптом так розлютився?

А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім'я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім'я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубок з Москви?..

І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода—баші… «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там задрипаний слов'янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни вниз. Аж паморочно стало…

Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.

…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому здіймав собори під небо?

— Але т—то — б—батьківщина. То — для рідного краю…

— Мусо, нема для Істини рідного краю.

— Нема? А м—може. Істина не в б—безмежжі, а в…

— А в чому?

— Не з—знаю, н—не знаю, не знаю… Зупинився — почув знайомий голос. Спиридон? Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, розчином будівельним вимазані. Підійшов до калюжі, став їх мити. Вимив, поправив свій халат, помацав чалму на голові, провів вологими руками по обличчю.

Знову почувся голос Спиридона. Муса повернувся на голос. Спиридон ішов не сам. Його вели під руки кілька озброєних вояків. Грек намагався вирватись, але даремно.

— Мімаре! Мусо! — закричав Спиридон. — Рятуй мене! Плутаючись у полах халата, мімар Муса побіг назустріч грекові.

— Ану, стій! — чотири чи п'ять ратищ уперлися в мімарові груди. — Ми ведемо цього злочинця до Надир—бея. Геть з дороги!

Муса окинув оком вулицю. Що робити? Зупинився очима на Спиридонові та вояках. Дванадцять їх…

— С—слухайте, — отерплими вустами говорить мімар Муса. — Я вам—м д—дам б—багато г—грошей, т—тільки відпустіть ц—цього нещасного.

— Не відпустимо, — за всіх відповів здоровенний бурмило. — Сам Надир—бей нас найняв, щоб ми його спіймали. Він годував і поїв нас ось уже рік. Він щодня дарував нам злото і коштовні камені. І це — тільки для того, щоб ми піймали оцього паршивого грека, коли він кохається з дружиною Надир—бея. Тепер нам буде видано заразом по стільки, скільки ми мали за рік. Ну?.. Ти маєш такі гроші?

— В—відпустіть його! Я подарую вам б—більше — я п—пода—рую в—вам м—мечеть, що затьмить к—красою м—мечеть Сулейманіє! Я — мімар Муса.

— Мімар Муса — не знаємо такого, — відповів бурмило. — А мечеть ми собі в кишеню не покладемо.

— Т—тоді х—ходімо д—до м—мене д—додому — беріть усе, що п—побачите.

— Ми — не грабіжники. Нам більше — і законно — дасть Надир—бей. — І, трохи стишивши голос: — Ідіть геть! А то ми вас уб'ємо!

— Прощай, Мусо! — заридав Спиридон, і його потягли вулицею до будинку Надир—бея.

— Так, я п—переховував його у с—себе і не збираюся к—кая—тись у тім, — відповів Муса Надир—беєві.

— То твоя справа, мімаре Мусо, — сказав Надир—бей. — Не це для мене головне. Ти — мімар, отже, будуй. А кого ти в себе переховуєш — мене не обходить.

— Відпустіть його н—на в—волю.

— Я не збираюся порушувати законів. Якщо мусульманка знається з гяуром — вони мусять умерти обоє…

— Ви н—не дозволите, щоб умерла в—ваша дружина. Ви ж—ж кохаєте її. Вона ж—ж така м—молода…

— І така підла. Підлість мусить умерти разом з тим, хто носить її в своїй душі.

— Але я прошу в—вас, Надир—бею, — мімар Муса ледь не плаче, — я б—благаю в—вас… Якщо в—ви вчините т—так ж—жор—стоко, чи ж буду я здатний споруджувати м—мечеть? Чи н—не замутиться з—з розпуки м—мій розум?

— Не замутиться. Я втрачаю улюблену дружину — і мій розум не замутився.

— Вашого р—розуму н—ніщо н—не з—замутить, — тремтячим голосом мовив Муса і встав. — Але я в—вам цього не пробачу.

Мімар Муса вибіг з будинку Надир—бея весь червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Лице палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить щось зробити, аби врятувати Спиридона.

Уже згорталося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир—бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Мімар Муса знайшов, як можна врятувати грека та його кохану од неминучої смерті.

«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тоді його Софію і його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який говорив Надир—бей. Тоді просто Надир—бей розлучиться з невірною дружиною і віддасть її Спиридонов!.. І — все. І Спиридон житиме, і Софія житиме…»

Так думав мімар Муса, простуючи до будинку Надир—бея. Його не спиняло те, що Надир—бей нещодавно вигнав його, великого султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він, Муса, зайвий раз попросить пробачення, але він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як треба врятуватися.

Він підійшов до дверей і постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ — більше не впускати мімара Мусу до будинку Надир—бея… Це погано, але, як би там не було, він, Муса, мусить врятувати Спиридона.

Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить двері, та, перш ніж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:

— Ти, к—котяче л—лайно, т—ти ще смієш з—зачиняти п—пе—реді мною двері?! Т—та я т—тебе!..

Служник щось забурмотів по—сербськи, та Муса його не слухав — він помчав у дім.

— М—мені п—потрібен Н—надир—б–бей, — намагаючись угамувати своє хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кількох охоронців покою хазяїна цього дому.

— Ти хто такий? — вибивши з рук у Муси шаблюку і вхопивши його за барки, заревів вирлоокий негр.

— Я м—мімар Муса, ч—чи ж ви не знаєте?!

— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг.

— Скажіть хазяїнові, щ—що мімар Муса п—падае до його ясних ніг—г — п—прохає п—пробачення з—за все, — і Муса невміло став тицяти до негрових рук гаманця з грошима.

Той гаманець узяв і тут же відпустив Мусу.

— Передайте х—хазяїнові, що я п—падаю до його ніг і прошу, а—аби в—він зволив в—вислухати мене.

Негр мовчки кивнув головою й зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки віддав гаманець Мусі і тут же, вхопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив на землю, а потім з такою силою вдарив дверима, що будинок Надир—бея аж захитався — ніби в нього тільки—но бабахнуло громом.

— А щ—щоб г—грім ударив у т—твою г—голову, щ—щоби б—блискавиці т—твою б—бороду с—спалили, — застогнав Муса і, заскреготівши зубами, бігцем кинувся додому…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, що оповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину та про його незвичайні пригоди

Виступати мали на світанні.

Ще звечора поклали в судна всі потрібні припаси: їжу, одяг, набої, порох. Тільки зброя була при козаках.

Отже на світанні загримлять бубни, оживе Січ. Кільканадцять тисяч козаків займуть свої місця у трьохстах чайках — і вдарять міцні дубові весла по тільки—но скреслому Дніпру.

Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:

— Візьміть мене з собою! У відповідь чув одне:

— Сиди тут. Малий ще.

Яремкові хотілося плакати. Але він стримувався. Він благав:

— Ну, візьміть мене! Я вам буду там потрібен. Робитиму все, що накажете. Я сильний. Візьміть мене…

— Не візьмемо… Йди до Олександра. Як він візьме, тоді…

Добився Яремко й до Олександра. А той вислухав, подивився втомленими очима на хлопця й мовив:

— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.

— А чого то мене треба берегти?

— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так страшно. Я прожив уже сорок літ. А ти? Ти й п'ятнадцяти не маєш. У тебе все ще попереду. Ще навоюєшся.

— Візьміть мене зараз.

— Не візьму. Оце й усе.

Сльози кипіли в душі, руки самі стискалися в кулаки.

— Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві? Реке Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт.[111]

Підвів голову — Клюсик іде. Мабуть, учора десь добряче випив, бо сьогодні аж зелений.

— Та… — махнув рукою Яремко. — Іди ти з своєю латиною під три…

— А все—таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі — горребіле дікту,[112] а мені — мізерабіле візу?[113]

— У похід не беруть.

— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під кирпою. І тут же — урочисто: — Віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа.[114]

— Та йдіть ви! — і Яремко рушив далі. Та тут же гепнув на землю. То чортів Клюсик ногу підставив.

— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.

— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали тоненькі вусики. — Як тебе скажений собака вкусив — узвару з дрику напийся — допомагає. Ой, та почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене…

— Не хочу!..

— Ти хочеш іти в похід?

— Ага! — Яремкові кулаки опустилися.

— Так от. Дістань мені сулію горілки — і я тебе візьму в похід. Поїдеш турка бити, туркеню красиву впіймаєш — жінкою тобі стане. Тільки охрести її спочатку. Знаєш, як це робиться?

— Ні!

— Ну, так дістань мені сулію горілки — і тоді все знатимеш.

— Як же я тобі її дістану?

Клюсик глузливо подивився на Яремка. В очах колючі бісики забігали.

— Як же ти будеш діставати Синоп чи Трапезонт, коли ти сулії горілки не годен дістати?

Після такої насмішки підеш на все.

Яремко не довго думав, тут же подався до корчми, скинув із себе майже нову (в Києві Олександр справив) свиту й одержав од шинкаря Іцика відерну сулію з горілкою.

— Слухай, хлопче, а ти не змерзнеш? Чи ти думаєш горілкою грітися? — захихикав Іцик.

— Бережи мою свиту, восени злото привезу. Викуплю.

— О, то славний пан козак теж іде до походу? — підскочили кудлаті брови Іцика.

— Тихо мені тут! Туум — дісцере! — гарикнув латиною Яремко.

— Вах—вах—вах! — ударив рукою об руку, Іцик. — Ах, який розумний козак!

…Клюсик, побачивши горілку, розцвів од радощів, аж кулаком по чоботу вдарив:

— Оце козак! Віртус імітаціоне дігна ест… Штани проп'є, а своє докаже! Ходімо до наших хлопців — разом вип'ємо й умовимо їх узяти тебе в чайку.

— Я уже в Недайборща питав, не дозволяє.

— Подумаєш, велике цабе твій Недайборщ! Він і не знатиме нічого. Та він з нами й не пливе. Він з Олександром Чорногорцем в одній чайці.

З десяток хлопців—козаків, Клюсикових друзяк, видудлили оту сулію за якусь годину.

Пригощали Яремка, але він не хотів: «Уп'юся, а ви мене тут кинете!»

Закивали головами: диви, яке хитре.

— От що, хлопче, будемо робити. Перед світом ти залазиш у нашу чайку — вона стоїть двадцять третьою від каменя. На кормі є такий тайничок — туди ми здобич складаємо різну… Ну, а зараз іще ми здобичі не маємо. Залазь туди. Тільки щоб ніхто з старшини не побачив. Бо тоді нічого не вийде…

— Мене варта до чайки не допустить, — похнюпився Яремко.

— І справді, — почухав свою кучму Клюсик. — Що ж його робити? Нараз ударив себе кулаком по лобі й засміявся: — Є така думка. Ми тебе зараз проведемо туди. Ти залягаєш у тайник, а ми собі йдемо додому. Вранці приходимо — й рушаємо в похід… Доки будемо по Дніпру плисти — не виглядай, а вже як вийдемо в море — тоді боятися нічого. В море ж тебе не вкинемо… Ти ж у нас — оптімус омніум.[115] Ну, то як? — підвів Клюсик свої очі на Яремка. — Що сказав би Архімед? Не знаєш? А я знаю. Він побіг би до Іцика ще раз, вискочив би звідти голяка і закричав би: «Еврика!»

Яремко, скулившись, лежав у якійсь скрині, вкутався у дрантя, що дали йому козаки, й намагався не заснути. Тихенько гойдалося козацьке суденце, іноді вітер пробігав по в'язці очерету — і тоді чув Яремко тихий шурхіт; хлюпалися хвилі — хлюп та хлюп, хлюп та хлюп.

«Тільки б не заснути, — думав Яремко. — А то ще захроплю, як хропуть Йован та Джузеппе, то мене тут же почують…»

Він насторожено вслухався в тишу. Іноді чув кроки вартового.

«Боже, — думав Яремко, — допоможи мені! Не викажи мене ні Олександрові Чорногорцю, ані Карпові Недайборщу, ані Петрові Скрипнику… Ось як вирушимо в похід, то тоді можеш їм сказати, але тільки в морі…»

Бог мовчав, тихенько хлюпала вода, було холодно…

«Свиту продав за горілку, тепер доведеться померзнути, — подумав Яремко. — Ну, та нічого. Ось прийду з походу — то я її назад викуплю. А кому тая свита влітку потрібна? Адже ж улітку жарко…»

Ніби щось недалеко хрюкнуло чи кашлянуло. Ніби завовтузилося — і знову тихо. Це, мабуть, вартові ходять. Плеснуло водою. Риба скинулась, чи що? Кажуть, що в Дніпрі водяться такі рибини, як Яремко завдовжки.

Почулися кроки. Мабуть, вартовий… Яремко завмер, аж дихати перестав. Тихо—тихо… Невже вартовий бачив, скільки козаків ішло до чайок, а скільки верталося назад?.. Шерех. Це шелеснув очерет, прив'язаний до борту. Потім чайку гойднуло. Хтось уже тут, на суденці… Яремко завмер, дихати перестав…

Хтось невідомий ніби щось шукав — обережненько так, обережненько… Яремко чув навіть сопіння невідомого чоловіка.

Закляк… Тільки б не виказати себе… Тільки б не виказати… Тільки б не поліз він до тайника… А може, то Клюсик?.. Ні, Клюсик сказав би, що то він.

Яремко почув, як захлюпала вода за бортом, задзюркотіла, забулькотіла — мовби хтось набирав її в посудину… Тиша. Тільки тихенько сопе невідомий чоловік. Знову ллється вода — вже на чайці. Ллється тихо, шелестить, мов ллють її в сухий, сухий пісок…

І знову мовби хтось біля борту набирає в щось води.

Навіщо це? Яремко напружено думав, але не міг нічого придумати…

Хлопцеві стало жарко, аж піт лився по обличчю, неприємно лоскочучи ніс і щоки, але Яремко боявся навіть подумки ворухнути рукою. Адже ж може почути все те невідомий чоловік, підніме ґвалт, і тоді — прощай, мріє, про козацький похід!..

Та ні, той чоловік ґвалту не підніматиме. Він, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночі… Але тоді він, Яремко, має підняти шум… Тільки ж… Вартовий спитає: «А ти що тут робив?..»

Краще взавтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці перевірять на чайці та й побачать, що той чоловік тут робив…

Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по піску, легенько прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а мовби змія проповзла…

Тихо—тихо…

Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике—велике, синє—синє, солоне—солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер надимає білі вітрила чайок. І він, Яремко Ціпурина, стоїть біля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бігають, кричать: хала—бала, хала—бала…

— Якиме! — почувся чоловічий голос неподалеку. — Якиме, де ти подівся?

Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.

— Якиме, де ти там? Ніхто не відгукується.

— Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.

— Якиме! Ти спиш, чи що? — вже нервує той, хто кликав. Ніякої відповіді. Почувся інший голос:

— Мабуть, пішов спати чи лигати горілку.

— От завтра скажу кошовому… Служба є служба… Поставили, то стережи, а не пий…

— Та годі вже, — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі, ніхто їх не вкрав…

Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потім рушили берегом.

Яремко вкутався в ганчір'я — доки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похід. Бачив себе знову на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце…

Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що а ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.

— Тодосю, подай—но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик!

Одразу все стало на свої місця. Як це він примудрився заснути?

— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.

— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!

Яремко лежав і відчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водяні бризки, що шерхалися об смолисті дошки: шерх! шерх!

Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вітерець!

Цікаво, чи довго він проспав у цій схованці? Може, вже обід, а чи й вечір? Тоді скоро — море.

Може, вилізти на світ та розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі по чайці?

Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то він, певно, сам загляне до схованки.

Хлюп, хлюп… Шерх, шерх…

Яремко потихеньку перевернувся на другий бік і заснув знову.

— А ти що тут робиш? — почулося раптом над самісіньким вухом.

Яремко прожогом розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла.

— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. Він хотів відсунутися далі в куток, але сильна кощава рука міцно тримала, та й сунутись далі було вже нікуди.

— Ану, вилазь зараз же! — гримнув чоловік.

— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?

— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.

На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:

— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!

— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!

— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє[116] — правда ж, сеньйоре Гаспероні?

Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.

Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.

Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ… Рудий, вицвілий… А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.

— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?

— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.

— Так що ж робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!

— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.

— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?

Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.

— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.

— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс,[117] чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?

Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.

— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?

— Ще звечора…

В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.

— Мабуть, цілу ніч не спав?

Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати… Тю на нього… Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що… Якось так дивиться… Зирне — і тут же очі вбік…

— Тільки—но прийшов — одразу заснув.

Іскринки блиснули й згасли…

Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця—краю їм не видно.

Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:

— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили…

Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.

— Не змерз… Тепло було… — І тут же, без будь—якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.

— Що? — аж кинувся Клюсик.

— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.

— Давай.

Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.

— Клюсику, ти вночі тут був?

— Де «тут»?

— Ну, на чайці.

— Ні, а що?

— Ну, так слухай.

І Яремко розповів про все, як лунали легкі кроки, і як воду хтось брав і ту воду кудись лив у чайці…

— А ти… того… Море майорум…[118] не бре—бре?

— Кажу, що сам чув.

— А може, приснилося?

— Ні. Я ж чув потім, як вартового Якима кликали вартові. А він, виявляється, десь пиячив, чи що…

Клюсикове обличчя спохмурніло.

— У тім—то й штука, що Яким ніде не пиячив, — сказав він. — Його просто не було… Ми й у похід вийшли без нього… — Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкріб кучму. Знову подивився на Яремка.

— Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?

— Так.

— Гм… А перед тим, як хтось заліз у чайку, ти нічогісінько не чув?

— Нічого.

— Нічого—нічого? Може, десь хтось крикнув чи захрипів, чи водою хлюпнуло?..

— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Тільки то, мабуть, якась велика риба… А перед тим… перед тим щось ніби хрюкнуло…

Обличчя Клюсика стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і, заїкаючись, аж просичав:

— Якась іродова душа була на чайці… Боюся думати… але, мабуть, бідного Якима на світі нема. Яремкові стало моторошно.

— Клюсику, ну що ти таке кажеш? — вигукнув він.

— Ша! — блиснув Клюсик своїм оком на Яремка.

— Мовчатиму!

Вітер був попутний, добрий, свіжий, аж баранці зривалися із хвиль. Він пах весною, неораною землею і торішнім згарищем.

Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.

Козацькі чайки прямували на південь…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, з якого допитливий читач може довідатися про дальші плани сеньйора Гаспероні, графа Олександра й донського отамана Єфтимія Петруніна

Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.

Над Караденгізом летіла весна. Йшов рік 1033 за Гіджрою.[119] Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою—свіжісінькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покірно лягало під груди чайок козацьких, і чайки з туго напнутими білісінькими вітрилами були веселими та святковими.

Вітер летів веселий, гінкий, міцні щогли аж рипіли, аж гнулися під його натиском, чайки мчали, наче кіннота.

— Ех, отамане, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув.

— Чого?

— Відпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру і вас наздоженемо при Тралезонті… Чи в Синопі…

— Не можна зараз… Не будемо ризикувати…

Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому отієї галери, яку торік захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Добра галера. Міцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такій би галері самому крулю плавати — і то не встид. Бранці, яким Недайборщ допоміг визволитися із неволі, вільними козаками поставали. І плавала тая галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед один по імені Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму — на одному з пустельних берегів біля Кара—Дагу. Татарин Амет — знаменитий розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, — сказав Недайборщу на прощання:

— Козаче, якщо трапиться біда, не забувай, що є в тебе приятель Амет Киримли.[120] Ти мене визволив з неволі — і я тобі допоможу. Шукатимеш мене на Кара—Дагу. Пастухи та рибалки тобі скажуть, де знайти Амета, сина Різи. Не забувай!..

— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися і лоцілува лись, як побратими.

І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот. Кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво — і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами таки вирвалися назад у море.

Потім думали пробитись додому через Босфор Таврійський.[121] І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати. Добра галера, славні майстри її робили, і цього разу виручила… Та ще ніч—мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вітер з далекого рідного Гуляй—поля прилетів на поміч — дмухнув, гойднув Чорнеє море!..

Що ж робити, куди далі? Піти, може, на захід, та через Буджацькі степи на конях пробиватися на Запоріжжя? Так там же дика орда гуляє, об людоловстві тільки й думає… Велике Чорне море, як світ, та вийти з нього ніяк — скрізь вороги на козацьку душу чигають.

Оттоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півосторва, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Кара—Дагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не заникав, мабуть, ще від сотворіння світу, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.

— Згадали—таки, — всміхнувся Амет у свої ріденькі вусики. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.

Сотня хоробрих татарських юнаків була в Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, на мурз—запроданців, забирали гроші, роздавали біднякам…

— Через Ор—Капу[122] не пройти. Через Арабат — теж не можна. Можна лише через Сиваш. Є там кілька бродів.

За кілька днів великий загін вершників, одягнутих в татарське вбрання, помчав від Кара—Дагу на північний захід. У скелях залишилася галера — чекати на кращі часи, коли Недайборщ із Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вів цей незвичайний загін. Він довів хлопців майже до Січі…

Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бій — ух, як би здорово було! А з усіх боків — чайки. Триста штук. Як стріли з лука. Хмара стріл. Ану, враже, спробуй з нами битися!

— Не можна! — каже Олександр знову.

Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь під вечір вони мають зустрітися з донцями. Дві сотні донських човнів іде на допомогу козакам—запорожцям.

Весело хлюпотіло море, вітер надимав вітрила — і вся козацька флотилія в кількадесят рядів мовби летіла над водою. Отаманська чайка іппла першою, наче журавель у клині, а за нею всі інші.

Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті — щоб з передової чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь—який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім справа.

«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав сам до себе сеньйор Гаспероні, сидячи у крайній з лівої руки чайці. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні домчить до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».

Шкода лише, що він так пізно довідався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт і Синоп. А вже після того — рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулі не знали, що мета походу — трон імперії, а отже, і столиця, то після розгрому Трапезонта (а цей розгром — неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике військо й флот;

Олександр же, розгромивши Синоп (що теж є дуже можливою річчю) й накликавши на себе додаткові сили яничарів, сипахів та флоту, піде просто на Стамбул. І тоді… Тоді кінець… Тоді летить з трону недоумок Мустафа, малолітнього Амурата, що претендує на трон, та його братів буде тут же задушено — і законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу в свої нечестиві, зрадницькі, гяурські руки.

Він замиряється з християнами, він перестає завойовувати світ — і тоді, зганьблене, впаде на землю, гяурам під ноги, зелене знамено пророка…

Він, Ях'я—перекинчик, зрадив рідний край, зрадив велику справу перетворення світу — і він мусить загинути. В ім'я слави й могутності Великої Брами.

Він, Кемаль—Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотів його брати — ніби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: «Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стріляти?» — «А то як же? — зрадів сеньйор Гаспероні. — Ще й як!» Він вихопив пістоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палі) і, підкинувши вгору дублон, вистрілив. Дублон на землю не впав — його кудись відкинуло кулею. Олександр знизав плечима — непогано, мовляв, та зрештою у нас всі так уміють. Ніби підтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, підкинув його вгору і стрілив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гаспероні. І від того Сусові було найтривожніше. Італієць не визнає його за італійця — це було жахливо… «Ви повинні мене взяти з собою, — гаряче казав сеньйор Гаспероні. — Мій брат у турецькій неволі. Я повинен визволити його і відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, то я все одно знайду спосіб дістатися до Туреччини…» Олександр і Петро переглянулися. «Візьмімо!» — мовив Петро. Олександр мовчав. Невідомо, що він сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. «Візьмімо!» — гаркнув він весело і так вдарив сеньйора Гаспероні по плечу, що той аж пригнувся й гикнув від болю. «Добре!» — озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока.

Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.

Кемаль—Сус поглянув на захід — біло—біло—біло.

А на сході — синява морська й голубінь небесна.

Йде козацький флот на Туреччину.

Хтось із державних діячів сказав: «Доки існуватимуть ці розбійники, Караденгіз нестиме нам лихо». Але, напевне, легше вихлюпати Караденгіз, ніж приборкати цих розбійників.

В чім їхня сила? Кемаль—Сус, він же сеньйор Гаспероні, добре знає цей народ, але й досі не знає, в чім його сила. Так, турецьке військо зовсім недавно було найсильніше в світі. Це були не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знав: битимусь героїчно — буду агою, пашею, візиром. Раб міг стати візиром! Європа до цього не додумалася. Колись, може, додумається… І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, німця й угорця. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.

Кемаль—Сус здригнувся — а раптом Олександр уміє по очах читати думки? Бач, як дивиться — мовби в саму душу зазирає… Хутко опустив очі. І тут же згадав, що слово «добре!» вже вимовлено, й він може вклонитися й піти собі. Він так і зробив…

Чайки скакали на хвилях, сонце видерлося в зеніт, було вже зовсім тепло, хоч минуло всього лиш кілька день від великодня. Козаки сиділи в чайках, поскидавши з себе білі сорочки, підставляли під промені сонця спини та груди. Вони весело перемовлялися між собою, але півголосом, мовби пильнували, щоб їх не почули на анатолійському березі. Сказано ж бо: як козацтво чхне, то на Босфорі — буря.

…Сеньйор Гаспероні, прикорінившись у козацькому таборі, старався якнайменше потрапляти на очі Олександрові. Поки що. А взагалі так довго тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця. Він, Кемаль—Сус, мав убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищі, він відчув страх, тваринний страх за свою шкуру. «Знімуть, здеруть з живого. А за що? В ім'я Мустафи?»

Було йому страшно весь час, а надто тоді, коли запитливим своїм оком позирав на нього Яремко, який ще не здогадувався, що то він, сеньйор Гаспероні, ганявся за ним осінньої ночі в Києві, а також і тоді, коли Джузеппе, що вже зовсім освоївся в козацькому товаристві, починав з хлопцями філозофувати про турків, про італійців, про ангелянські звичаї, про іспанських сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, звідки треба їхати цілий рік через пустелі, гори, далі знов пустелі, потім знову гори, а далі через море, щоби привезти царські чашки, які дорожчі за золото.

Сеньйор Гаспероні влаштував своїх поплічників на одному з хутірців за кілька волоських миль од Січі. Панові Сулятицькому він дав спеціальний ярлик, підписаний ще ханом Джанибеком—Гераєм, аби татари, якщо вони налетять на хутір, знали, що мають справу з потрібними Кримові й Туреччині людьми.

Того дня, коли козаки вирішили, що підуть вони на Туреччину у вівторок після великодня, Кемаль—Сус зник із Січі. Його відсутність тут же помітив Джузеппе і сказав про це Олександрові та Петрові. Олександр не надавав цій події ніякого значення, а Петро стривожився, як і Джузеппе. Хотіли послати за сеньйором Гаспероні догоню, але в якому напрямі він подався?.. Коли увечері дивляться, аж італієць уже в таборі. І не сидить у своєму курені, а мчить прямо до отамана. «Що таке?» — перепинив його біля дверей Джузеппе. «Скажу самому отаману!» Петро, Йован і Джузеппе тут же забрали в нього пістолі й шаблю і, взявши його під руки, як ото турецькі паші беруть чужоземних послів, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра. Сеньйор Гаспероні відбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилиці. Сеньйор Гаспероні підняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. І тоді, всі, хто був близько, почули:

«Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо п'ять, не менше!..» Руки охоронців тут же ослабли. Сеньйор Гаспероні вирвався, дав у вухо Йованові, вигукнувши: «Нехристю чортів!» Олександр спитав: «Які татари? Де ти їх бачив?» — «У степу! Ганялися за мною. Якби не мій кінь — упіймали б…» — «А чого ти ганяв по степу?» — сердито перебив його Олександр. «Сьогодні вночі мені сон приснився: буцімто в степу, на десятій милі відси, є кам'яна баба а біля неї — горнятко з грішми закопане… Ну, я й поїхав!» — «І не знайшов?» — «Знайшов! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — На коні в мене лишилося. Можу показати…» Всі побігли до коня — і справді: побачили мішок, а в ньому важке горнятко, в якому щось переверталось. «Пане отамане! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — А чи не дозволиш ти мені віддати всі оці гроші товариству славному на горілку?» — «Тільки після того, як відіб'ємо татар… Якщо вони, звичайно, тобі не привиділися…»

Але татари наступного дня таки з'явилися. На Січ вони не нападали, але великими ватагами пробігали неподалік і зникали в степу.

Гаспероні торжествував. Усе виходило так, як він задумав. Він розповів панові Сулятицькому про те, коли починається дохід, пан Сулятицький тут же разом із своїми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям було передано наказ Кемаля—Суса: негайно влаштувати біля Січі демонстрацію своєї сили — і татари з'явилися тут наступного ж дня. Було їх, щоправда менше, ніж п'ять тисяч, але їхня поява спочатку відвернула увагу козаків від дивної поведінки сеньйора Гаспероні, а потім ще й підняла авторитет хитрого «італійця», який «першим» помітив ворогів…

Через кілька днів щедрий сеньйор Гаспероні напував козаків горілкою. Пили всі, тільки Джузеппе та Йован не брали участі в цій учті.

І от нарешті козацький флот рушив у похід. Швидко спустилися до гирла Дніпра, вночі підірвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки ріку, — і без пригод вирвалися в лиман.

Турецького флоту при Ячакові не було. Це стривожило Кемаля—Суса. Невже пан Сулятицький ще не дійшов до Кафи, а звідти до Стамбула?..

Сонце вже поринало в море, коли нарешті із задньої чайки, в якій був і сеньйор Гаспероні, помітили смугасте вітрило. Козак—спостережник приклав долоні до рота і загукав:

— На сході вітрило! Передай далі!

Залунало над чайками:

— На сході — вітрило. На сході — вітрило!..

З передньої чайки передали:

— Спускай вітрила!

І пішло назад і в боки:

— Гей! Гей! Спускай вітрила!..

Спочатку виднівся один човен. Потім — одразу — весь обрій зарябів вітрилами. Та відстань далека, а надворі швидко темніє…

— Підіймай смолоскипи!

І запалало все море від козацьких вогнів. Ущух вітер, тільки хвилі поволеньки котилися…

— Аге—ге—гей!!! — загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж на смолоскипах полум'я затремтіло.

— Ге—ге—ге! — тоненько вигукнув Клюсик і почав по—латині рахувати донські човни: — Прімус, секундус, терціус, квартус, квінтус, секстус, сентімус, октавус, нонус, децімус, ундецімус, дводецімус, терціус, децімус…

Загриміло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок:

— Аге—ге—гей!!!

Аж мурашки пробігли по спині Гаспероні. Ух, яка це страшна сила — і він, Кемаль—Сус — серед неї… Що зробити, аби виконати важке завдання і самому вціліти?

А зі сходу, від уже недалеких смолоскипів донців, донеслося рідне, братерське:

— Пу—гу! Пу—гу!

І п'ятнадцять тисяч горлянок так гарикнули, що, напевне, в самому Стамбулі заблимали свічки в сералі недоумка Мустафи:

— Ко—зак з Лу—гу! Лу—гу! Козак з Лугу!

А від донців лунало:

— Пу—гу! Пу—гу!

Хвилі кидалися вогнем, бризкали іскрами, в небі блідли зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.

Козак, що першим побачив на обрії вітрило донців, раптом стрибнув у нічну воду.

— Куди ти? Втопишся! Холодно!

— Подай смолоскип!

Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.

Побачили хлопці з передньої лодії, що пливе до них запорожець, вдарили веслами по воді, аж збурили море — давай, друзяко, до нас скоріше, горілки дамо, а то заклякнеш — вода ще холодна…

Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип — підхопив його донецький ватаг Єфтимій Петрунін над головою, замахав шалено тим вогнем.

І от уже перша лодія з Петруніним та старшиною дончаків проходить вздовж лівого крила козацької флотилії. Хтось пальнув з пістоля — і знялося над морем: бабах, бабах!

А решта човнів приєднується до козацького похідного строю, входить між ряди чайок.

— Здрастуйте, хлопці—запорожці!

— Добрий вечір!

— Ха—ха—ха!

— Чого так пізно?!

— Пригоду мали.

— Яку? Де?

— У протоці.

Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натруджені веслами руки, розповідав:

— Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо…

— Як це — попередив?! — сердито озвалися з чайки.

— У них, — дончак кивнув головою в південний бік, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Ото ж нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери… Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушниці тримаємо напоготові. Тільки—но ми підійшли до галер на гарматний постріл, як шарахнуть вони по нас! І з берега! З обох боків! Ми у відповідь з рушниць. Та де там! Дивимося — від Єфтимія знак подають: усім на весла і щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами, грішними, і не відстають…

— А далі що?

— А що далі? Кинулись під берег — там для нас зручніше. А галерою спробуй—но пройди попід берегом — дірку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а у турків судна добрі. Гребемо, з нас десять потів ллються, руки подерев'яніли, а він усе гукає: гребіть… Вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — піймали облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід козацьким берегом. От і затрималися. Майже на день…

— Гм, діла… — покрутив головою запорожець.

— Атож, атож…

Десь поряд на чайці затягнули козаки сумну—сумну пісню.

Коли турки боювали, білу челядь забирали,

А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.

Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.

Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.

Третю взяли на конічка до білого шугаїчка…

Хтось тяжко—тяжко зітхнув… І ще хтось… І от понеслося аж до зір.

Турки, турки — татарини, пустіть ви нас до родини.

До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.

Мовчить бородатий дончак, мовчать і його товариші. Вони знають теж, що таке неволя…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ, який розповість про невеселі пригоди чотирьох хоробрих, панів, посланців сеньйора Гаспероні

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі відбулася в кримському степу, недалеко від підніжжя Кара—Дагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.

Пан Славек Сулятицький разом із довготелесим паном Адамком, кривоногим Євгеніушем Беднарським та пришелепуватим Влодзімежем Рубанчиком в оточенні двох десятків едичкульців мчали вечірнім степом до Кафи.

Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити років зо п'ять, не думаючи ні про яке майбутнє.

Пан Адамек думав не зовсім так. Йому імпонувало, що він бере участь у такій важливій справі, але він не вельми розумів, чому це треба їхати аж до Кафи, коли було б значно простіше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць і проткнути його шаблюкою чи застрелити з пістоля. І зовсім не розумів, навіщо рятувати турків од біди? Зрештою панові Адамкові дуже навіть подобається, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони і здрайці, і православні, а проте ж ідуть бити турків, а він, пан Адамек, що вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ні в кого ніколи не викликала сумніву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства…

Беднарський та Рубанчик не думали ні про що. Вони затямили, що мають отримати великі гроші. І затямили ще — все, що стоїть на заваді до здійснення цієї мети, є аморальне, навіть єретичне.

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих од верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари—єдичкульці їхали, мов поприбивані до кінських спин. Подорожні могли б прибути до Кафи ще опівдні, та від такої їзди у всіх чотирьох вельможних польських вершників розболілися животи, і тому через кожну верству то один, то другий злітав з коня і прожогом біг до найближчих кущів.

Далеко попереду темніли зелені громади Кара—Дагу. До Кафи лишалося шість—сім волоських миль. Це ще година—півтори — і пан Славек буде власноручно вручати найвельмож—нішому з усіх кафинських турків звістку сеньйора Реньеро Гаспероні. А за те матиме гроші. Єдине, що якось смутить чесного польського дворянина — так це те, що тії гроші дасть йому прихильник богопротивно'! віри, лютий ворог Польщі. Ну, та це дрібниці. А врятувати світ від великого мерзотника — хіба це не честь, хіба це не радість, хіба це не щастя?

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, перезирнувшись, зупинились.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було щось близько сотні.

— Ешкийя![123] — закричав раптом один з єдичкульців. І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.

— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко. Вони ганебно тікали назад, лишивши напризволяще своїх підопічних. А до Кафи було ж зовсім близько!

Пан Славек довго не мудрував. Він вигукнув до своїх супутників: «Уперед!» — і вони, забувши про свої розтрушені животи, помчали до Кафи.

Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек озирнувся назад, він побачив, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, і відстань між двома різновеликими групами — розбійниками й поляками — катастрофічне скорочується.

Розбійники летіли великим півколом, намагаючись оточити пана Сулятицького та його товаришів.

— Ну, біжи скоріше, — молив коня пан Сулятицький, — біжи скоріше, якнайскоріше біжи!

І кінь біг, і, здавалося, була ще можливість вирятуватися. І раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімеж Рубанчик. Як не тяжко втрачати в біді друга, але така ситуація була навіть на користь: кілька передніх татар, які вже сідали на п'яти нещасливій четвірці поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімежа, витратити час на його зв'язування і таке інше, а тим часом пани Славек, Адамек, Євгеніуш встигнуть утекти.

Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і почав повертати його назад.

— Що то ви робите, пане Адамку? — на ходу закричав пан Славек, але відповіді не почув.

Пан Адамек, знехтувавши, що він один, а татарів сотня, кинувся виручати свого компаньйона.

Що ж, і це непогано! Пан Адамек, можливо, затримає на якусь хвилину цю орду, а тим часом пан Славек встигне відірватися від ворога.

Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до коневої шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його за плечі (слава богу, що не за шию) і здер з коня.

Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і упав на коліна, закричавши:

— Помилуйте! Не вбивайте!

Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.

Татарин опустив ратище і знаком показав панові Славеку, аби він піднявся на ноги і заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же, намагався усміхатися тремтячими устами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця, він кивав головою, казав, заїкуючись:

— Мер—х–х—аба! Са—а–лям алейк—к–кум! Мерх—хаба! Са—а–лям алейк—к–кум!

Татарин мовчав. У нього були світлі, якісь водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.

Він мовчки об'їхав свого бранця з усіх боків, а той, задкуючи і догідливе всміхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його тільки—но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб'ють…

Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. «Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це йому має таланити? Невже він одержить гроші від турецького аги? Це буде найбільша несправедливість. Він же йолоп із йолопів».

«Чого вони не стріляють? — подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — підганяв він татар. — А то втече».

Та й панові Євгеніушеві не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз з зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.

«От і все! Тепер будемо пропадати всі разом», — зітхнув полегшено Сулятицький і став готуватися до найгіршого. «Тільки б не на палю, бо це буде ганебно й жахливо боляче».

— Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь?

— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене зрозумілою йому мовою московитів.

— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а оце зараз їду з важливим дорученням до Кафського бейлер—бея… Відпустіть мене!

— Ану, ша! — гарикнув татарин, і пан Сулятицький знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.

Зв'язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім він просто перестав їх відчувати. Так само, як і він, пов'язані сиділи на конях пан Адамек, пан Євгеніуш та пан Влодзімеж. Пан Влодзімеж весь час хилився впасти. Тіло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а на обличчі не було відбито нічого, крім тваринного жаху. Пан Євгеніуш мав роздряпану пику й добряче обчухрану шию, його рот весь час кривився в дивному позіханні… Лише пан Адамек їхав, мов нічого не сталося. Сидів рівно, наче настромлений на ратище, зціпив зуби, ні на кого з друзів не дивився, лише інколи люто зиркав на татар.

Вони їхали спочатку гірським дубняком. Гілляки боляче били по обличчю, а тут ще якийсь кліщ причепився до носа пана Сулятицького і завдає йому невимовних страждань. Той кліщ (пан Сулятицький навіть бачив його на кінчику носа) робив свою підлу справу й нічого не боявся. Вже ж пан Сулятицький вертів головою — думав, може, той кліщ відпаде, чи що, — але борше відірвалась би голова, ніж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький хтів дістати носом до плеча, але не міг, у нього боліли в'язи від усіх цих спроб, але кліщ вмостився на його носі, як татарин на коні, й ні на що не зважав.

Той рудобородий татарин, який полонив і зв'язав пана Сулятицького, тепер їхав десь попереду, панові Славкові нічого не залишалося, як мовчати, бо він уже кілька раз звертався до свого конвоїра, просив, молив, щоб зняли кліща з носа, але конвоїр його не розумів, довго слухав, підозріло придивлявся, а потім огрів нагайкою свого бранця по плечах… Пан Славек заплакав слізьми безсилля, сорому й розбитих надій.

Сльози котилися по щоках, залишаючи брудні патьоки.

Пан Сулятицький не міг їх стримати, він здригався від ридань і, навіть піймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспокоївся.

Вибралися з лісу й потрапили на край прірви. Пан Славек заплющив свої заплакані очі, щоб не бачити, як кінь обережно йде по тонюсінькій стежинці… «Єзус Марія, пронеси, Єзуо Марія, пронеси!» — повторював він.

Навіть татари — і ті примовкли, їдучи цією стежиною. Та щойно вони минули це страшне місце і виїхали на велику галявину, що примостилася під гребінчастою верхівкою гори, як татари знову зашуміли, почали сміятися й навіть співати.

Галявина була простора. Висока торішня трава діставала до колін. Хитали чорними стовбурами торішні будяки, мальви та інша рослинність, якій пан Славек не знав назв. Внизу, при землі, вже пробивалася зелень, хоч подекуди ще сіріли снігові латки.

Темніло.

Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели своїх коней на ступу і в'їхали в ліс. Знову гілляки одна за одною стали стьобати пана Славека по щоках, але цей біль він ладен був терпіти, якби не триклятий кліщ, який, напевне, вирішив зовсім оселитися на чужому носі…

Стало ще темніше. Ліс погустішав, дерева побільшали. Потім пан Славек помітив, що вони їдуть біля високої скелі, що, мов кам'яний мур, прямовисне здіймалася вгору. Попереду почулися чиїсь голоси, весела розмова… Загін, що був розтягся по дорозі, збився в купу. Передні зупинилися. Зафоркали коні.

«Приїхали, — зітхнув полегшено пан Сулятицький. — Хай би скоріше розв'язали». Він зараз ладен був віддати своє життя тільки за те, щоб йому дали зняти з носа осоружну тварюку і власноручно скарати її.

Татари підійшли до бранців, розв'язали їм ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти.

Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзімежа тягли під руки, бо він нездатний був до ходьби і просився до устемпу,[124] але татари його не розуміли, а бородатий десь зник. Пан Адамек ішов, не згинаючи колін, а пан Євгеніуш дріботів, зігнувшись у три погибелі — він, очевидно, добре—таки забився.

Їх привели в якусь печеру, освітлену смолоскипами. Вони йшли, пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камінь. Трохи далі печера розходилась, утворюючи велике підземне приміщення. Вгорі була дірка, внизу, під цією діркою, палахкотіло велике вогнище, навколо якого сиділи на каменях, на пеньках, на кошмах якісь люди.

Біля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з ріденькими вусиками. Він дивився на бранців спокійно і, сказати б, навіть велично. Поряд з ним сидів бородатий, глипав своїм більмом на пана Сулятицького.

Отаман почекав, поки всі повсідалися, де хто міг, і тільки після цього почав розмову. Затягшись димом з люльки, він сказав кілька слів по—татарськи.

Рудобородий вислухав і сказав поганою польською мовою:

— Нас цікавить, хто ви є, куди ви їдете і навіщо? Пан Сулятицький відповів:

— Я є уродзоний шляхтич пан Станіслав Сулятицький. Я маю важливе завдання до пана бейлер—бея в Кафі. Пан бейлер—бей зі своїми хоробрими яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали.

— Ми не підкоряємося ні бейлер—беєві, ні бьолюк—баші, — відповів рідковусий, вислухавши переклад слів пана Сулятицького.

— Ми не знаємо, хто ви такі, — втрутився в розмову пан Адамек. — Те, що ви дієте, в освічених державах іменується розбоєм.

— Пане Адамку! — задрижав від страху пан Славек, — не кажіть такого, не сердіть їх, прошу вас.

— Замовчіть, пане Сулятицький, — сказав пан Адамек. — Я не хочу од них благати нічого. Розбій є розбій.

Рідковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слів і засміявся.

— Так, ми і є розбійники. Я — Амет Киримли. Мене і моїх хлопців знає весь Ада.[125]

— Я не знав ні тебе, ні твоїх хлопців, — сердито кинув пан Адамек. — І знати не хочу.

— Пане Адамку! — істерично гукнув пан Сулятицький і повернувся до рудобородого: — Пане товмачу, скажіть панові Амету Киримли, що пан Сулятицький багато про нього чув і дуже сильно його шанує, а якщо пан Амет Киримли захоче когось скарати, то нехай карає цього грубіяна пана Адамка. Та й хіба він пан, цей Адамек, він — бидло!

Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув своїм більмом і щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й звернувся до набурмосеного пана Адамка.

— Що за доручення маєте до бейлер—бея?

— Ми про це маємо сказати не тобі, а бейлер—беєві, — відрізав Адамек.

— Пане Амете! — заволав пан Сулятицький. — Я скажу, що то за доручення, тільки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити… Змилуйтеся! Я все скажу!

— Що то за доручення? — знов переклав тлумач слова свого ватажка. На цей раз мав відповідати пан Сулятицький.

— Прошу пана… Справа така. Запорожці й донці мають вирушити в похід на Туреччину. Похід почнеться ось—ось. У козаків — п'ятнадцять тисяч і в донців десять тисяч війська…

— Ну й що? — без будь—якого інтересу перепитав Амет Киримли.

— Як то: ну й що? Цей похід буде не звичайний. Його очолює не запорожець, не урус, — догідливе закинув татарське слівце пан Сулятицький, — а один самозванець, про якого докладно написано в листі, що його ми веземо панові бейлер—бею. Він хоче дуже багато.

— Ну, а що вам до того? — запитав Амет Киримли. — Ви ж поляки, хіба вам буде погано, якщо хтось там поб'є турецького султана?

— Так він же ж — хі—хі—хі, — натужно засміявся пан Сулятицький, — він же звичайний собі мужлан, самозванець… Він зовсім не граф…

— А як у вас був самозванець Дмитрій — так ви не хіхікали, — переклав відповідь Киримли рудобородий. — Мабуть, навіть сам ходив під його орудою на Москву, га?

— Ходив, — закивав головою пан Сулятицький. — Москва погана, її бити треба, хі—хі…

Амет вислухав слова тлумача, різко вдарив долонею по коліну і щось сказав сердито.

— То ти не поляк, а зрадник, — переклав рудобородий. — Як ти можеш зраджувати інтереси своєї держави? Адже козаки підвладні Польщі, отже, те, що вони роблять, мусить піти на користь Польщі. Ти гяур не тільки для мусульман, ти гяур і для християн!

Пан Славек відчув, як ноги його зігнулися в колінах, як у животі щось обірвалося — і він упав на брудну підлогу печери. Амет щось сказав, і кілька рук підвело пана Сулятицького.

— Що то за лист? Покажи! — коротко наказав бородатий. — Та не трясись ти так! Ніхто тебе поки що на палю не збирається садовити.

Варта розв'язала панові Сулятицькому та його друзям руки. Пан Славек поліз у потайну кишеню, дістав неслухняними пальцями папірець.

— Давай.

Амет Киримли розкрутив папір і став читати. Пан Славек стежив за виразом його обличчя. Ватажок розбійників повільно проходив очима рядок за рядком. І з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчі.

Потім він одірвав очі від листа і щось запитав. Тлумач переклав.

— Чи знаєте ви, що написано в листі?

— Знаємо, — з гордістю відповів пан Славек.

— А ви можете читати арабське письмо?

— Ні, але сеньйор Гаспероні докладно розповів зміст цього листа.

— Хто це — сеньйор Гаспероні?

— Наш друг, італієць.

Амет Киримли уважно послухав переклад. Потім знову став читати лист…

— Запорожці — то розбійники, — сказав пан Славек.

— Мені й багатьом моїм друзям волю дали запорожці, а не ви, хоч ви вважаєте себе людиною порядною й достойною. І я не хочу, щоб про моїх друзів тут говорили погано.

— Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, — затремтів голос пана Сулятицького. Він був страшенно вражений почутим. Він просто не уявляв, як йому тепер треба ставитися до всіх подій, які оберталися навколо нього. — Ми нічого не знаємо.

— А чи знаєте ви справжнє ім'я сеньйора Гаспероні, як ви його називаєте?

Починались нові загадки. В пана Сулятицького голова пішла обертом. Він не міг навіть уявити, що ж зараз почує. І тут озвався пан Адамек:

— Якщо ви хочете сказати щось достойне про нашого друга, то ми послухаємо, хоч і не віриться, що в розбійницькому кодлі будуть говорити достойні речі про достойних людей. Але ми люди шляхетні…

Він не закінчив, бо в цю мить тоскно, по—поросячому заверещав пан Влодзімеж Рубанчик:

— Ай—ай—ай! Де тут у вас устемп? Відпустіть мене до устемпу!

Амет Киримли сердито глянув на пана Рубанчика — і тут же один з охоронців оперезав сердешного поляка нагайкою, та так хвацько, що тому забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзімежа. Амет усміхнувся й наказав поляка вивести.

— Ну, продовжуй далі, — сердито глянув розбійницький отаман на пана Адамка.

Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзімеж своїм недоречним криком зіпсував таку прекрасну фразу… Ніби він не міг почекати принаймні ще півхвилини. Адже не так часто пан Адамек збирається на тривалі промови. Отож лиш мовив:

— А, нема що казати…

— Отож—то й воно — переклав тлумач відповідь Амета Киримли. — Справжнє ім'я вашого сеньйора Гаспероні — Кемаль, а кличка Сус. А сам він турок, шпигун. І якщо довідається ваш король, що ви допомагали турецькому шпигунові, то він вас посадить на палю. А козаки — я їх знаю теж! — з вас живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще!

— Ми не хочемо! — знову затремтів голос пана Сулятицького.

— Ну, то на галери підете. Це вже точно. Кафський бейлер—бей сам відправить вас чотирьох на галери. Ось так.

— О ні, — бейлер—бей дуже порядна людина. Так сказав сеньйор Гаспероні.

— Сеньйор Гаспероні? Асане Касапчі[126] переклади їм, про що пишеться наприкінці листа до бейлер—бея.

Він став повільно читати, а рудобородий — перекладати:

— «Ваша милосте! Уклінно прошу передати до Стамбула що вбивство Олександра відкладається через те, що він має надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться через…» — Амет Киримли зробив паузу, взяв перо і щось позначив у листі, — «…місяць. Триста чайок та ще має бути двісті донських човнів. Олександр пливе в найбільшій чайці попереду. Я постарався забезпечити все для його вбивства. Мої люди подбають про те, щоб порох на кожній чайці був мокрий… Ваша милосте! Ці гяури зробили потрібну всім нам справу. Мені здається, що вони були поганими підданцями короля польського. Вважаю, що не краще б вони служили б і нашому найяснішому султанові. Я обіцяв їм за послуги велику суму грошей, але її в мене зараз немає, та вони й не заробили таких великих грошей. Чи не могли б ви надати їм можливість попрацювати на галерах і заробити ту суму, яку вони назвуть, власними м'язами? Припадаю до ваших ясних ніг, цілую порох на дорозі, де йдете Ви. Ваш вірний раб Кемаль, названий Сусом».

— Отак! — сказав Амет і засміявся. — Я не заздрю вашій долі. Куди не підете — скрізь біда. Щоправда, родичаєшся з собакою, то не жди дружби од людей… То що ви на це скажете?

Пан Славек мовчав, мов йому заціпило.

Пан Адамек сів на землю і вхопив голову в руки. Пан Євгеніуш дивився скляними очима на вогонь, і в нього по щоках лилися сльози.

І в цей час нагадав про себе осоружний кліщ, що оселився на носі пана Славека. Стало так свербно, аж потемніло в очах. Пан Сулятицький схопив себе нігтями за краєчок носа, скинув проклятущу тварюку, яка завдала йому стільки прикростей, з насолодою роздавив пальцями…

Хтось чалапав по печері. То повертався, впоравшись під наглядом охоронця із своїми нагальними справами, пан Влодзімеж… Він був найщасливіший серед четвірки, бо позбувся свого клопоту і нічого не знав про написане в листі…

Наступного дня Амет Киримли наказав покликати до себе чотирьох бранців.

— От що, вельможне панство! Мені не треба ні ваших голів, ні ваших грошей. Ми вас упіймали для того, щоб ви передали розпроклятому туркові — бейлер—бею кафському Мухаммеду—баші та його бьолюк—баші Чаїру Чайлаги нашого листа. В цьому листі пишеться, що я, Амет Киримли, розбійник, оголошую смертну війну всім тим, хто поневолює наш край. У цьому листі я також пишу, що коли з голови мого посланця — а посланцем будете ви, пане Сулятицький, — упаде хоч одна волосина, то тоді ми будемо нищити всіх турків — правих і винуватих. А татари вміють такі речі робити… Так от, пане Сулятицький, ось вам лист від вашого сеньйора Гаспероні й кінь. Сідайте й відвозьте наш лист. Вас проведе наш товмач Асан Касапчі.

— Але, але… я не хочу — на галери… — заплакав пан Славек.

— А ми це місце в листі відрізали, — заспокоїв Амет. Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось чекаючи, а далі запитав:

— А чому пан Сулятицький не цікавиться долею своїх товаришів?

Ах, так, пан Славек зовсім не подумав, що в нього ж є товариші, які їхали разом з ним, страждали разом з ним. І розчарувалися в ділі… Вийшло нешляхетне.

Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству…

— Тому, що пан Сулятицький не уявляє своєї долі без долі своїх товаришів, — відповів, задерши голову.

Ці достойні слова, однак, не справили на розбійницького ватажка належного враження.

— Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, — сказав він. — Коли я спостерігав його поведінку в бою, в мене склалося інше враження.

Пан Сулятицький рвучко схопився за свій пояс з лівого боку — там мала бути його шаблюка. Але її не було. І пан Славек про це знав. Проте він мав зробити такий жест — інакше б його честь зазнала страшних моральних збитків.

Амет Киримли погладив великим пальцем свій ріденький вус і, ніби не помічаючи гніву пана Сулятицького, вів далі:

— Ваші товариші залишаються в мене. Отже, ви маєте прекрасну можливість довести істинність ваших слів про дружбу й товариство. Я переконаний, що ви це доведете.

— Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обіцянки, — запитав пан Євгеніуш.

— Продам на галери. А якщо він приведе сюди яничарів — позрубую вам голови. От і все.

Він подумав, подивився на пана Адамка і сказав:

— Ви з ним теж поїдете. Двоє — в Кафу, двоє — тут. Пан Влодзімеж і пан Євгеніуш опустили голови. Пан Адамек стояв рівно і з ненавистю дивився на розбійницького ватажка.

— А тепер рушайте, — сказав Амет Киримли. — Хай подорожує з вами щастя. Іншаллах![127]

Амет не сказав, що його писар виправив у листі дату початку козацького походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!

…Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.

Пан Сулятицький тримався за повід, в його голові мішалися думки. Хотілося напитись горілки, щоб забути про вчорашній кошмар. Та де ти візьмеш горілку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда, в Кафі має бути все.

Поліз до потайної кишені. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці бандити явно не за грішми полювали, їм треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би передав їхнього листа бейлер—беєві та яничар—баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, чи з ним просто не захотів би говорити бейлер—бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо і його візьмуть на тортури?.. Та ні: він усе—все розповість. Він скаже, що його товариші — вірні друзі Туреччини (воно, звісно, не так, але в інтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лігві Амета Киримли. Бейлер—бей і яничар—баші мусять повірити одразу.

Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями. Ось він вивіз свого вершника на гребінь гори — і пан Сулятицький побачив синє—синє море внизу, помережане сірими розводами…

— Море… Руське море, — сказав по—російськи рудобородий.

Пан Сулятицький повернувся до товмача. І спитав теж по—російськи:

— А звідки ви знаєте мову московитів?

— А ви звідки? — в свою чергу запитав татарин.

— Я? Ого? Я ж був у Московії. Разом з Дмитрієм—царевичем. Били ми тоді московитів — ще й як!

— А проте московити вигнали—таки вас із своєї землі.

Пан Сулятицький не знайшов що відповісти, а тому знов повторив своє запитання:

— Так звідки ж усе—таки вам відома московитська мова?

Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спід лоба.

— Бо я сам московит. Був московит… Тепер я Асан. Та ще хлопці називають мене Касапчі.

І Асан Косапчі став розповідати історію свого життя:

— Яз нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ… І чую — говорить Козьма Захарович Мінін—Сухорук: хто, мовляв, що має, — віддавай на оборону, на боротьбу з ворогами—поляками. Прийшов я додому, перелічив свої гроші, залишив дещо для дружини Авдотії, а решту віддав на святеє діло. Та й сам в ополчення пішов. Бився добре. Немало вашого брата на той світ одправив… А потім і самому не поталанило. Прибив мене під Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по голові ломакою — я й зомлів. А коли отямився — дивлюся: зв'язаний, у неволі… Знущалися, а потім повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли в лядську землю. Потім — в угорську. От там мене й продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати на галері. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лаві, тримаємося за одне весло, горнемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні кола. Шкіра на тілі від поту горить, як у смаленого вепра.

Асан Касапчі зітхнув.

— Пропадаю я на галерах, а надії на те, що викуплять з цієї неволі агарянської, немає. Ото греби, поки здохнеш. Погріб я отак з рік — із мене тільки шкіра та кості лишилися. Другий рік іде… Ще гірше… Якось наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не пускає. Мене страшенно відлупили та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене на це, значить, діло, прощаюся я з життям, аж тут думка одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай—но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай мене після того вішають. Хоч на одного басурмана менше стане… То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях… І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан.

Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю водили по вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рік, другий, третій. Займаюся своїми справами ремісницькими. Маю добрі прибутки. Та от якось лягаю спати, а мені моя Волга сниться. І передзвін церков нижегородських. І рідна мова, і рідні люди… І так же погано мені стало, що далі нікуди. Став я помаленьку пити горілку. А коран це забороняє. Так, мабуть, аллах мене за це й покарав. Була якось бійка на вулиці, я в неї встряв, от хтось мене по оку і врізав… Я до лікарів бігав, гроші великі платив. Око вони мені врятували, та на нім більмо наросло. От як хоч, так і живи!.. А в мене ж робота така, що там око — найперше діло… Стали мої справи гірше йти, став я біднішати… Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про своє нещастя, що замість молитися, плюнув спересердя на підлогу. А це — гріх страшний. Що знялося в мечеті! Кинулись усі до мене. А я згадав наші кулачні бої на Волзі — та як заходився усіх — у мечеті! — молотити. Схопили мене та й відправили на галери знову. Отам я й познайомився з Аметом Киримли. А потім під час бою наша галера вийшла в море — в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, затопила її, але кілька козаків встигло вчепитися за щось там таке і пробратися на галеру. А діло було вночі, під час бурі. Козаки залізли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Ми тут же визволилися. І потім кинулися на ворога. Забрали галеру в свої руки, а козака Недайборща своїм капудан—агою поставили…

Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався в повітрі…

— Ну, а коли ж додому, в Московію повернетесь? — спитав пан Сулятицький.

Асан Касапчі відповів не одразу. Він зітхнув, відкашлявся.

— Не знаю. Тут таке діло. Перед богом християнським я немало нагрішив. І призвичаївся вже до віри Мухаммеда…

— А Волга ж як?

— Сниться… Мабуть—таки втечу додому, але не сьогодні й не взавтра. Та й Амету Киримли потрібна моя допомога. Вони їхали вже дві години, а Кафи ще не було видно.

Пан Адамек мовчав, скільки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову.

Нарешті вершники вибрались на гору й побачили внизу велике місто з фортечними мурами і вежами, з брамами, ровами, бійницями. Покручені вулички були подібні до коридорів у легендарному Лабіринті, червоні черепичні дахи виблискували на сонці, то тут, то там сіріли дерева, ще не вкриті зеленню. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними…

І море — синє—синє…

— Кефе, — промовив по—турецьки Асан Касапчі. Вітер з моря віяв йому в лице, дим з люльки летів кудись назад, до Кара—Дагу.

— Тепер так, — сказав він. — Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами. Говорите, хто ви і що ви. Вас пропускають. Ну, а далі дієте, як належить… Потім, якщо буде відповідь, ви їдете назад. Якщо не буде відповіді — теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришів. Я вас чекатиму за оцією горою. Добре?

— Добре, — сказав пан Сулятицький.

— Гаразд, — пробурчав пан Адамек.

Через три дні пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.

Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер—беєм та яничар—баші. Він віддав листа Гаспероні, докладно розповів туркам про те, як готувалися козаки до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів сеньйора Гаспероні. Бейлер—бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра—Ях'ї, про його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, відповів, що така можливість, очевидно, виключена, бо самозванця передусім цікавить стамбульський трон, отже, він з усіма силами має піти саме туди, користуючись тим, що в столиці не все гаразд із владою та військом. Бейлер—бей був приємно здивований такою глибокою поінформованістю пана Сулятицького, він сказав кілька добрих слів і на адресу полководницьких талантів шановного пана з Ляхистану. Він сказав навіть таке: «Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар'єра полководця». Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Правда, першою тією особою був сеньйор Гаспероні. Але, зрештою, турки зовсім непогані люди. І тому пан Славек вирішив не залишатися в боргу. Він заявив: «Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державного діяча, як бейлер—бей Мухаммед—баша, воно розквітло по—справжньому. Та що там місто! Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю… Навіть розбійники, чий нахабний лист я мав приємну нагоду передати вам, навіть вони мимоволі беруть приклад з освіченості й мудрості бейлер—бея та яничар—баші». Бейлер—бей всміхнувся й поцікавився: а чи не заблукають зацні пани по дорозі назад. «А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, що добре знає турецьку, московітську та нашу мову. Він же нас і назад одведе». Бейлер—бей ізнов посміхнувся у вуса і махнув рукою: «Він на вас, мабуть, уже не чекає. Скільки мої воїни не дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає…» — «А він за другою горою», — сказав пан Славек і раптом відчув на собі пекучий погляд пана Адамка.

Пан Славек думав про те, як щедро бейлер—бей нагородив його за послуги в ім'я імперії. Три тисячі червоних флоринів було видано йому. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімежа. Пану Адамку давали півтори тисячі червоних флоринів, але не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці гроші собі — з тим, що пізніше він умовить пана Адамка взяти їх…

Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його гроші, що мало не загинули через його дурну амбітність.

— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.

Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгівцями він не розмовляє. Тільки—но вони прибудуть до Києва, він повідомить представників королівської влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання. Та ні, він не піде доносити на негідника Сулятицького. Він просто дасть йому прилюдно по пиці, але це буде не тут, а в Києві, і викличе його на герць!

Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що їм назустріч мчить невеликий загін акинджів.[128] Акинджі—ага поштиво дав дорогу панові Славеку. На одному із списів стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі—ага показав на цей спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, як пан Славек зрозумів, було «Рахмат».[129] За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи того, хто міг би перекласти промову акинджі—аги. Але товмача Асана Касапчі тут не було…

Вірніше, він тут був. Адже то його голова стирчала на списі. Руда борода метлялась під вітром, а в незабільмованім оці застиг вираз подиву й докору.

І пан Сулятицький не зміг дивитися в це око.

Акинджі промчали вниз, здіймаючи першу, ледь помітну, пахучу весняну пилюку.

Пан Адамек довго дивився їм услід якимись скляними очима, а потім, під'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.

— Брудни пєс![130] — тонким голосом вигукнув він. — Фари—зеуш![131] Кров цієї нещасної людини — на вас. Ви його виказали бейлер—беєві. Вам турки дякують за підлість!!!

— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький. — Мав би я зброю, я б вас…

— Ах, так?! — заревів пан Адамек. — Маш оплату![132]І він став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, під боки, по спині.

— Кажи: виказав? Кажи: виказав?!

— Ну так що? — розпачливо стогнав пан Сулятицький. — Але ж то невірний. Він розбійник… Ойо, ойо, ой!

— Зараз ми поїдемо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришів.

— Але ж той розбійник позрубує наші голови!

— Вашої голови мені не жаль. Шкода, що зняли з пліч голову того московита, а не вашу, собачу!

Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю і думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панові Влодзімежу та панові Євгеніушеві вони не потрібні.

Їх чекають смерть чи галери. Розбійник не подарує загибелі свого товмача. Але ж хіба в тім винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять… Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По—перше, так битися не можна. По—друге, грошей він не побачить. По—третє, пан Сулятицький з ним до розбійників не поїде.

— Не їдьте до розбійників. Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності, — сказав пан Сулятицький.

— А я кажу, що і ви поїдете. Ми присягалися життям і честю своїх товаришів, що приїдемо.

— Розбійник не дотримуватиме присяг, коли довідається про загибель свого товмача. Він знищить нас усіх. То ліпше буде, якщо…

— Що — ліпше? — заревів пан Адамек і знову кинувся на пана Сулятицького.

Але на цей раз його колишній друг не захотів підставляти своє обличчя під удар кулака. Він стьобнув коня, круто розвернув його назад і помчав до Кафи.

— Стій, негіднику! — несамовито кричав услід йому пан Адамек. Він погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливішим — його кінь мчав, як птиця, а кінь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зі своїм вершником полетів на землю.

…Пізно вночі дістався пан Адамек до Кара—Дагу. Немилосердно боліло розбите коліно. Він добирався пішки, залишивши коня, який зламав ногу.

— Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! — гукав пан Адамек, видираючись на гору.

Гори мовчали. В небі сльозинами блимали рясні зорі…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ — про військову раду в морі, про стамбульські дива, про дворян Видича й Ніколича, османського султана Мустафу, трієстинця Джузеппе та нечисту силу…

Олександрові снився сон.

Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман уві сні вигукував якісь слова й скреготів зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотів потрясти його за плече, але Петро сказав: «Не буди, він так перевтомився, хай спочине».

А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері—гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з безмежним морем.

Снилася йому Устя—невольниця, що доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях'я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград—ягода, а чорне — це листя. Але ж листя має бути зеленим, а воно чомусь в Усті чорне.

— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — найкращий колір.

— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя на моєму винограді чорне. А ягоди червоні, бо то кров мого серця.

— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?

— Бо сліз багато в ньому… Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози їхні в море капали, очі виплакувалися — та й потемніло море, прогіркло наївіки, і Чорним відтоді люди назвали його.

— Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало ціле море сліз…

А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитним, а виноградні крона перетворилися на бойові строї запорізьких чайок. І от уже бачить він, як ідуть ці чайки на Трапезонт, а над ними — чорні—чорні хмари. І так же низько вони нависли, такий же грім з них гримить, такі ж б'ють блискавиці!..

І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла й—люті, що він одразу втямлює: то очі ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються хмари, а крізь усе це — страшний погляд чорних, десь бачених очей…

Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе тор—снув отамана за плече, і він прокинувся. Сів, покрутив головою.

— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому…

— Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.

— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.

— А чорногорці кажуть навпаки. Правда, Йоване? — всміхнувся Олександр.

Йован щось промугикав у темряві.

— За добу, якщо нічого не станеться, прибудемо до Трапезонта, — сказав Петро.

— Недайборща до мене покличте.

— Карпа — до отамана кличуть!

— Карпа — до отамана!

Через хвилину надутий, як сич (його тільки—но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра.

Завісилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свічку. Карпо розгорнув на колінах мальовану венеційцями карту берегів Чорного моря.

— Оце Трапезонтська бухта, — показував він мундштуком люльки на карті. — Я тут бував не раз. І Клюсик. Власне, місто — ось де, — він швиденько обвів чубком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, трохи збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кішлах, отже…

— Якщо те військо ніхто ще не попередив, — докинув слівце Петро.

Олександр здригнувся — саме така думка промайнула і в нього.

— Не вигадуй дурниць, — різко відповів Недайборщ. — Ще такого не було, аби думки перелітали за вітром… Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто. Отже, на Трапезонт ми нападаємо зненацька. Тихо висаджуємося на березі й добираємося двома загонами до порохових складів та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всі торгові судна, підпалюємо їх. Беремо тільки бойові. Третина донців висаджується теж разом з нами, але йде на топ—хану.[133] Друга третина йде на подіях просто в порт. Решта, обійшовши з півдня місто, перетинає всі дороги. Це по—перше, а по—друге: запалює кілька будинків і робить страшенний шум…

Олександр замислено погриз нігтя й сказав:

— Невольників—чоловіків беремо з собою, невільниць—жінок — теж. Хто захоче, звісно. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправимо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок…

— Ясно, — озвався Недайборщ.

— Якщо когось застану на грабунку чи звірстві — віддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камінь на шию — і в воду. Ясно?

— Ясно, — неохоче відповів Недайборщ.

— Полонених силахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери. Хай працюють. А потім обміняємо: за одного турка — одного християнина. Ясно?

— Та чого ж не ясно? — пробурчав Недайборщ. — Тільки я б з декого шкури все—таки поздирав. На чоботи. Колись — років десь із двадцять тому — попав нам до рук один Назим Тек—гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару літ у чоботах з його шкіри красувався…

Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердішало.

— Знав я Назима. І Петро знав… Але — наказ то є наказ.

— Ясно!

— Усі скарби, які здобудемо, — поділимо порівну…

— Скажи, хай бідних людей не грабують, — підказав Петро. — Ми не розбійники, ми воюємо не за це.

— А ми ніколи так і не робимо, — ображено огризнувся Недайборщ.

— Так, так, — озвався Олександр. — Грішно для воїна кривдити бідних людей… Що ще? Все?

— Та ніби… Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.

…Море було спокійне; дув невеликий попутний вітерець. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю. На кожній чайці готувалися до наступного бою.

— Треба добре сьогодні поспати, — мовив Петро. — Завтра буде в нас тяжка ніч… Це буде тяжче, ніж шість літ тому…

Шість літ тому… Олександр шість літ тому був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярію.

З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, крім самого посла, не знав, хто ховається під двома сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.

Вони довго їхали від Відня через Сербію, Угорщину, а потім Болгарію. І от нарешті Стамбул!

Величезне різноплемінне місто на сімох горбах, як це й належить бути святим містам, постало перед ними.

Ті горби — наче сімка велетенських коней ішла вряд, та так і застигла навіки, вгрузнувши в землю й скам'янівши.

Перша гора — не дуже велика, при самому морі. На цій горі — султанський сераль. Остання, сьома, гора — на півночі, дивиться на Адріанополь. Між цією горою та іншими — акведук—водогін на стовпах кам'яних, збудований ще за часів імператора Костянтина Великого.

Олександрові згадалося, як він блукав брудними вулицями цього міста, як милувався красою Айя—Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона[134] подвійних талерів. Але ж і красива мечеть Сулейманіє, краща, мабуть, за саму Айя—Софію. Дивовижні мармурові стовпи—колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан—байрам чи курбан—байрам,[135] од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, у які вставляються аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні…

Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циган. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було стільки ж, як і православних церков; бігали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; і коли він дав тую руку одній циганці, та розгубилася, бо щось на ній дивне для себе побачила. І втекла, затиснувши в руці дарований їй акче.[136]

Чув у Галаті історію про дівочу вежу — Киз—кулезі. Одному турецькому султанові привиділося уві сні, що його донька умре од змії. Зажурився можновладець. Не їсть, не спить… Покликав до себе тисячу ворожбитів. Так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й казати. Коли один підіймається й каже: від божої волі не втечеш. Якщо такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти врятуєш свою доньку? Ще більш спохмурнів султан. Другий каже: не вір снам, ти, султане, чоловік, а не жінка. Розвів руками султан. Тут третій просить слова: збудуй, каже, Киз—Кулезі — дівочу вежу, і хай твоя донька там живе… Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз—кулезі. Й стала там жити його донька. А щоб їй було не сумно, поселив з нею султан веселих дівчат. Так і росла султанівна. Сторожа цілими днями й ночами пильнувала, щоб жодна змія не пролізла до Киз—кулезі… От виросла султанівна, до повноліття свого дійшла. Часто бачили її на верху вежі, коли вона гралася там зі своїми подругами чи співала пісень увечері, коли морські хвилі мов завмирають, а вітер навіть не дихне… Якось отакої пори стояла султанська донька на вежі, аж дивиться — внизу пливе на човні якийсь юнак, везе він велику корзину винограду. Побачила киз[137] той виноград, і дуже їй схотілося скуштувати солодкої ягоди. Перехилилася над краєм Киз—кулезі та й гукає: «Гей, юначе, передай мені хоч гроно!» А він каже: «А як же я це зроблю?» А вона:

«Я тобі спущу мотузку, а ти за неї гроно прив'яжи». Так і зробили. Прив'язав той юнак кілька грон на мотузку, та й підняла султанівна цей дарунок до себе на вежу. Тільки—но хотіла зірвати одну ягідку, а з грона раптом вискочила невелика гадюка і вкусила дівчину в руку. Скрикнула від смертельного болю юна султанівна, кинулися до неї подруги, покликали лікаря, та поки той лікар прибіг, дівчина була вже мертва…

Олександр стояв на березі, милувався вежею й думав про те, що подібні казки чув він у Сербії та Угорщині, в Богданії та на Україні.

Був на Безістані, дивився, як продають і купують невільників. Бачив гіркі людські сльози, чув невтішні їхні крики, і серце стискалося — як багато на світі страждань. І думалося ще: чому цих страждань зараз найбільше завдає народ турецький? Господи, та при чім тут турецький, отой розпронещасний райя![138] Чи ж має він хоч копійку з цих усіх баришів, що їх собі наживають з торгівлі рабами людолови? Цього бідного селянина чи тюрка—кочівника примусово посилають будувати мури в Адріанополі, насипати вали в Ячакові, у Криму… І мруть вони за тридев'ять земель од рідного краю.

А молодих і здорових чоловіків забирають у військо, і кладуть вони свої голови за аллаха і султана…

Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж то тільки казочка.

Ні, ні, ні, не можна втрачати віри в здійснення замисленого. Спочатку треба дати головне — мир. Щоб Османська імперія не воювала, а на полі праці здобувала свою славу. Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його царювання було здійснено стільки розумного й вічного: вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його правування піднялися в Стамбулі й Адріанополі пречудові мечеті, писали нові книги, мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про наші військові перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя—Софії, Сулейманіє?..

Скільки ми нищимо, руйнуємо, боже мій! Турки палять міста й села, беруть ясир,[139] а коли вже брати нікуди — убивають, ріжуть, нівечать, аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються — і чинять те саме. Навіщо? В ім'я Христа? В ім'я Мухаммеда?

Скільки страшних історій про Туреччину розходяться по всьому християнському світові! А хіба лише вони зажили такої слави? Що чинять зараз християни в щойно відкритому Новому Світі? Так нищити корінне населення, як нищать іспанці та португальці в Америці, і турки не вміють. Хай турки — фанатики в своїй вірі, але ж хіба більш терпимі до інших релігій християни? Скільки вогнищ у Європі відпадало, скільки вогнищ іще палає!

Олександр стояв посеред Безістану, роздивлявся на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам. Як худобу… Бачив, як сиділа мати—українка, обнявшись із донькою, й благальне дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навіки. Олександр спитав ціну в людо—продавця, сумно поглянув на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить у мене грошей…

Якби то він міг закупити весь цей базар і випустити всіх людей на волю!

Біля мечеті побачив: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. В найстаршого хлопчика ручки по лікті пообрубувані, в другого ніжки вивернуті назад. Ще в одного руки й ноги вигнуті так неприродно, що здається: по дорозі йде не людина, а павучок. У четвертого — найменшого — оченят немає. Ідуть, милостиню благають.

Жахнувся Олександр, підійшов, дав грошей. Запитав:

«Чоловіче, чого то твої діти такі?» — «Ми їх калічимо, щоб нам милостиню давали. Інакше — жити не можемо». Закричав: «Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!» Кинув райя гроші в лице Олександрові: «Вони й так криваві, мої акче, так ще й ти сліз туди додаєш, чужинцю!»

На базарі безногий сидів, вимахуючи якимись дивними палицями. Підійшов ближче — сахнувся: нещасний чоловік вимахував своїми колись відрізаними й висушеними ногами і гукав: «Дивіться, правовірні, ось мої ноги, я ними колись ходив!»

Олександр довго блукав по місту, заходив у найбідніші квартали — і вискакував звідти, мов із пекла. Так, багато він бачив бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, але такого жаху, як у Стамбулі, він не міг собі навіть уявити в найкошмарнішому сні.

А майже поряд — небачений блиск і небачена розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає з голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й холери.

Розповідали: забіг скажений пес у мечеть султана Аму—рата. Вигнати собаку з мечеті — гріх. Тікати з мечеті під час молитви — гріх. Перекусав той собака половину віруючих.

Чи не є такою мечеттю й Оттоманська імперія, в якій нерозумний імам, що читає молитву й забороняє вигнати скаженого пса, є султан? Чи не є отією собакою яничарство і вся військова машина імперії? Оскаженів вірний страж, став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всіх, на кого нападе…

Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений і лютий. Петро добре знав цей край. Він, утікши з яничарської школи, приєднався ще юнаком до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все злото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. «Гяур?» — запитав Каландар—оглу в Петра, і той ствердно кивнув головою. «Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри». Зареготався дервіш Каландар—оглу: «Не буду з тебе брати харадж,[140] я не султанський чауш. Іди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти — наш, а якщо в серці твоєму — погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за гяура». Всю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро… А коли султанське військо придушило—таки Каландарове повстання, то втік Петро разом з шаленим дервішем у Персію, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з Устею, а потім і з Олександром.

Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра:

«Що зробив би ти, ставши султаном?» Петро насупився й довго мовчав. «Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном». «А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?» — відповів запитанням Петро. «Я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном. Варто. Необхідно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?» Петро згадав дервіша Каландара—оглу й відповів:

«Я б, як Каландар—оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми». — «Як це — порівну? Колись Оттоманська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося. І що маємо? Все одно були багачі і були бідні». Петро безнадійно махнув рукою: «Клятий світ! Його, мабуть, не переробиш! Але яничарів та акинджів я б знищив». — «Чого раптом?» — «Тому що доки будуть яничари та акинджі, доти Туреччина кидатиметься на всіх з війною — навіть тоді, коли їй це не потрібно. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу».

Щось на другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі[141] посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра, чи то пак австрійських дворян із сербськими прізвищами Ніколич та Видич.

Кавалькада із сорока вершників під'їхала до муру, яким огороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних до зубів капиджів.[142] Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч знали, що має бути посольство: їх попередили з двірцевої дефтерхани.[143]

Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другрї брами дійшли пішки в супроводі двох двірцевих сановників. Знов зупинили їх калиджі і знов треба було показувати охоронцям султанський ярлик.

Минули й третю браму. Капиджі відійшли вбік. Посольство увійшло в третій двір. Якраз напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув, як шалено закалатало його серце… Відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, спокійно, графе Олександр, султане Ях'я, ти всього—на—всього дворянин на прізвище Ніколич…

Посольство зупинилося. Олександр поволі повертав голову, роздивляючись навколо. Згадалися розповіді матері. Праворуч стоїть терем з євнухами, по ліву руку — будинок, де живуть султанові дружини.

Тиша. Наче вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. По праву руку — три тисячі яничарів. При повній зброї — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках—бирках, білий грубошерстий шлик спускається вниз, а попереду, де б європеєць почепив пір'їну, — проста дерев'яна ложка. Шлик — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають. Позаду прапор яничарський — червоний, як кров, із срібним півмісяцем та мечем Османа.

Стоять, мов намальовані …

Тиша. Моторошна тиша—По ліву руку — три тисячі спішених сипахів. Теж при повній зброї, але одягнуті багатше — із сріблом та злотом на мундирах.

Два турецькі баші, що супроводжують посольство, вклонилися спочатку яничарам, а потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють свої голови посол, його секретар, начальники відділів. Ось і до них з Петром черга дійшла. Схилив голову спочатку вправо, потім вліво. Відчув, що треба йти. Пішов за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари та сипахи, схиляються низько, майже до колін, аж рукави—шлики землю метуть. І не розгинаються, аж поки не пройде посольство.

Тиша. Тільки чути шурхіт ніг.

Ось уже й самі покої. Зупиняються паші, зупиняється посол. Зупиняються всі.

У дверях з'являються троє: капиага,[144] харем—агаси та муха—физлар—ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.

Тиша, тиша, тиша—Велика палата завішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем—агаси пищить:

— Зброя!

— Зброї при нас немає, — каже радник посольства.

— Обшукати!

Коли спритні руки одного з капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при ньому — це так.

Але він ще прийде сюди із зброєю. І хай тоді дрижить Стамбул.

Двоє високопоставлених турків узяли віденського посла попід руки і повели в іншу кімнату — вже до самого султана Мустафи. Відкинули пишні килими, що прикривали двері, — і Олександр побачив свого родича, який сидів на невеликому підвищенні, обкладений з усіх боків гаптованими злотом подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли до нього, — і Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й одверту порожняву, що йому стало страшно, «І оце володар Туреччини? Який жах!» Пообіч підвищення стояли яничари. Тут же поряд — яничарчага — худющий вусань у пишному одязі, який вінчав фіолетового кольору плащ з рогатими, обшитими золотом плечима, та білий рукав на шапці, що звішувався мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятагані, ліва була закладена за спину.

Двоє пашів підвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол має падати на коліна, бо ж перед султаном мають падати на коліна геть усі. Але оскільки падіння посла на коліна могло б принизити державу, від якої він прибув, треба зробити, щоб посол і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а паші намагаються втримати його, взявши попід руки. Ось і зараз віденський посол просто—таки повис у турків на руках. Харем—агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб'язність.

Непомітно з'являється драгоман.[145] Посол починає говорити.

Олександр—Ях'я не спускав очей з султанського обличчя. Він намагався прочитати на обличчі Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа сидить, роздуває щоки, двадцятилітній дурень, якому, напевне, доведеться й умерти дитиною.

Потім усі проходять повз султана, цілуючи його рукав. Цілують з поклоном рукав султана з Високої Брами й двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич…

Потім вони сидять у султанськім покої й обідають. У головному покої їсть сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство мало щастя лицезріти султанів обід. Султанові принесли щось на зразок велетенського обертового столика—таці. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, подали султанові сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, затим почав крутити пальцем столик—тацю. В очах харем—агаси — втома і терпіння. Султан поводиться як дитина, але на все те — воля божа.

«Прабабо моя Роксолано—Хуррем, — подумав тоді Олександр. — Моя мати казала, що ти, вагітною будучи, вино й горілку пила, аби отруїти ще в утробі майбутніх султанів… Ти досягла свого. Твій син, султан Селім Другий, став називатися ще й Местом—п'яницею. Твої онуки були розпусники й дурні. А ось цей Мустафа — то він просто ідіот… Твоя отрута не передалась мені, Роксолано—Хуррем. Але ж я й не султан!»

— Ги—ги—ги! — почулося з султанського покою. Це великий Мустафа розкрутив столик—тацю так, що з нього стали падати тарілки зі стравами…

Козацька армада йшла на Туреччину. Спокійно спав Трапезонт. Не чекав біди Синоп… Попутний північний вітер невтомно гнав крізь ніч випнуті вітрила козацьких чайок.

Олександр труснув головою, намагаючись відігнати від себе нав'язливі думки. Пішов на ніс, звідки чулися приглушені голоси. Йшов, намагаючись не зачіпати козаків, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим парусом, хто повстяною накидкою.

Ще на відстані упізнав голос Джузеппе.

— Ну ясно, це Джузеппе тут просторікує, — вийшовши на ніс, сказав Олександр по—італійськи. На що Джузеппе негайно відповів:

— Вправляюся в місцевій мові.

— Вправляйся, вправляйся, — пробурчав Олександр і став позад нього, зіпершись на борт.

Біля Джузеппе сиділи Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай.

— Так отож мені й кажуть: як підеш на кладовище, до того пам'ятника, — Джузеппе поглянув на Олександра й по—італійськи пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам'ятник у Трієсті на кладовищі доньї Аннетті ді Піццоло… — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: — …То побачиш опівночі, що той пам'ятник до тебе верне обличчя…

Йон голосно кашлянув і озирнувся.

— Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся. Кажуть: іди! Настає вечір. Ми з хлопцями сіли, випили. Було нас четверо. Випили відро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пішов я… Місяць світить — білий такий, мов у саван вбрався. Мені на душі — не сказав би, що весело! Але йду. І от дивлюся — стоїть! Вона! Точно—точнісінько! Стоїть, не ворушиться. Я дивлюся — не дишу. Коли бачу — це точно, хлопці! — бачу: повертається до мене! Тут у мене серце — дриг—дриг—дриг — і в п'яти.

Джузеппе замовк. Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць над морем — такий же, як і в розповіді Джузеппе: білий, наче в савані.

— Холодно щось стало… — пересмикнув плечима Джузеппе. — Чи нема в кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ відстебнув баклажку, подав.

— На, пий, тільки не все.

Джузеппе надпив, голосно крякнув і повів розповідь далі:

— Повертається, значить, а душа моя — в п'яти. Пропав, думаю. Коли дивлюся — іде! Іде!!! І просто до мене… Хочу тікати — ноги не несуть… А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука — холоднюща. А вона тягне мене — та так сильно, що мої скам'янілі ноги відриваються од землі й починають іти! Я йду, озираюсь і — о жах! — бачу: кладовища нема. Порожній степ і дрібні кущики… Заплющив очі й іду. А вона веде й веде… На смерть. Ні, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся! Поліз за пояс, вийняв пістоля, приклав до серця. І так жаль стало себе! Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як? За ліву руку мене веде нечиста сила, в правій руці — пістоль. Почав пістолем хрестити ту нечисту силу. Не пускає. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то для нечистої сили ніщо. В голову? А що їй від того? Ах, думаю, куди бог звелить, й бабахну!.. І бабахнув. Чую — нечиста сила випускає мою руку й падає. А я — на неї. І тут в очах завертілося все, як у пеклі — і я заснув. А вранці нас з нечистою силою знайшли на вулиці Трієста. Нечистою силою виявився мій приятель Вінченцо. Каже, що я пішов нібито не на кладовище, а в інший бік. Так він мене наздогнав, повів на кладовище. А я сп'яну бабахнув його пістолем по голові…

Олександр, посміявшись, вернувся назад, на корму.

Не спалося, не лежалося.

Все ближче й ближче Туреччина…

— Як—то вона його стріне?

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, у якому Селім—ага здивує і своїх підлеглих, і своїх бранців, і себе самого…

Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода—баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість божу. Зрештою він має хоробрих воїнів, має добру зброю…

Однієї ночі барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.

Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в каюті (Ривка спала поруч) й плакала.

Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невольниці в трюмі. Закуті в кайдани, спали полонені повстанці—богданці.

Хтось постукав. Галя знала — це ода—баші Селім. Поправила хустку на голові. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.

Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя відвернулася.

— А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.

— Я не туркеня, — різко відповіла Галя.

— Ти сказала, що зрікаєшся своєї віри…

— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж би занапастили свою душу, — глухо відповідала дівчина.

— Ні, не занапастив би…

— Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви — яничар, зрадник свого народу.

— Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мій народ?

— Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селімове обличчя посуворішало.

— Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу віру в усі кінці світу. Чінгісхан сказав: «Найщасливіпіою людиною на землі є та, що жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».

— Так може говорити тільки розбійник…

— Коран теж говорить: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».

— То вбийте мене — можете сто літ не ноститися й не молитися.

Селім насмішкувато подивився на Галю.

— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Віддамо тебе за якогось агу чи візира…

— Продасте, а не віддасте, — в очах у Галі блиснули сльози.

Заворушилася Ривка, підвела голову й тут же заховалася під ковдру.

Ода—баші покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:

— Ходімо на палубу.

Галя накинула на плечі кожушанку й вийшла услід за Селімом. Вона переступала через якісь клумаки, через сонні тіла…

На палубі було темно. Вітер був сирий і пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якість. Вітер пахнув землею й зеленню…

Галя стала біля облавка й задивилася в блискучу од зір воду. Знову захотілося плакати… Ну, чого він від неї хоче, цей яничар?

Селім стояв тут же.

— Ех, Галія, Галія, — зітхнув він.

— Я не Галія… Я — Галя.

— Галія… Все—таки Галія… Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли будеш значною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.

— Я щодня його згадуватиму. Щоночі проклинатиму. За те, що він забрав у мене волю й щастя…

— Аллах так велить…

— Велить чинити лихо?.. Живе на світі, десь аж у Чорногорії, нещасна жінка з нашого села — з Сугаків… Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари…

— Так треба, — камінним голосом відповів Селім. І повторив: — Так треба!

— Кому? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки — і про тих знають, якого вони роду—племені, тільки яничари — безіменні, як стріли…

— Чому ж — безіменні? — озвався Селім. — Мене Селімом звуть.

— Селімом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на світі немає… А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою…

— Чинським чорнилом? — стрепенувся Селім.

— А що вам з того?..

— Нічого… Ніч така темна… Як чинське чорнило… Він повернувся до Галі — і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько біля себе.

— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.

— Проклинатиму, — так же глухо сказала Галя. — Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий гріх на душу.

— Віра Мухаммедова — то не гріх. То — щастя. Ти — дурна…

— Хай воно згорить, те ваше щастя!

Селім нічого не відповів.

Судно здригалося на хвилях, тремтіли зорі в небі…

— Так де, ти кажеш, живе ота жінка, що її Устею звуть? — тихо спитав Селім.

— Десь у Чорногорії… її брат торік тут був, казав мені.

— А брат де?..

— Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити… — Спохопилась. — А тобі що? Хочеш і їх піймати?

Галя зітхнула і витерла сльозу.

— Ти його любиш, так? — запитав Селім.

— Люблю… Я побачила його очі — блакитні—блакитні, як чисте небо… Я побачила його добре лице. Я побачила, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло та й помчав… Казав, що приїде… Йому вже багато літ… А ти — навіщо ти живеш на світі? — вона забула, що до ода—баші треба звертатися на «ви». — Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму богові, як умреш?

— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумію, чому такі у вас козаки.

— Які?

— Запеклі…

— А вони нічого не мають: ні злота, ні привілеїв. Тільки своєю запеклістю й тримаються… А інакше — вся Україна під турком була б… А хіба можна жити без України?..

— А то вам краще — під поляком? Ну? Чого мовчиш?

— Все одно — проклинаю. Ти забрав у мене батьківщину…

Селім мовчав. Він щось думав. Потім обернувся на палубу, гукнув:

— Урхане! До мене!

— Що там ще? — незадоволено пробурчав у темряві Урхан, але підійшов і виструнчився перед ода—баші.

Селім щось тихо сказав йому по—турецьки. Урхан здивовано витріщився на ода—баші. Селім розсердився, майже вигукнув:

— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий мій наказ. Даю тобі сотню червінців.

Урханова пика витягнулась.

— Ти не розумієш? Одвези цю дівчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тільки судно піде в море. Все. Ясно?

Урхан мовчав.

— Виконуй! Ну? — із загрозою в голосі сказав Селім.

Галя нічого не розуміла.

Судно пристало до берега. Через кілька хвилин десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Селім підійшов до дівчини.

— Прощай, Галія! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. Він теж людина.

Він ухопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини подих забило, й поцілував. Галя мало не зомліла — так усе це було несподівано. Потім він поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:

— Рушай!

Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях… Матроси відштовхнули баграми судно від берега і, підхоплене Дністром, воно швидко зникло в темряві.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ, у якому автор спробує розповісти про морську та сухопутну баталії при Трапезонті

…І знову навколо ніч. Козацька армада, не зупиняючись, пливла на південь, на південь…

Ще при заході сонця побачили вдалині сині гори. Вони сторожко виглядали з—за обрію, мовби видивляючись, що то робиться на морі.

Недайборщ показав батогом (він завжди стирчав у нього з—за халяви) на гори й мовив:

— Оце, отамане, як бог нам поможе вітром, то десь після півночі прибудемо до Трапезонта…

На чайках мовчали. Всі вдивлялися в сині гори, що хмарою повисли на обрії.

Ніч упала швидко. І вітер, що досі гнав чайки вперед, ущух.

— За весла! — пролунало над морем. Козацький флот не зупинявся й на хвилину… Клюсик, як тільки стемніло, підкликав до себе Яремка і дав йому в руки якусь річ.

— Оце, хлопче, бурдюк з—під вина чи кумису. Дуже гарна штука. Прив'яжи до себе й нічого не бійся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його, зав'язуй, тримайся — і все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся… Ось глянь, як це робиться — і Клюсик став надувати шкіряний мішок. Бачиш?

— Бачу, — кивнув Яремко. — А зброю ви мені дасте?

— Зараз — ні, — сказав Клюсик. — Зброя потрібна дорослим. Ти ж і стріляти не вмієш… І взагалі — сиди в схованці…

Козаки дружно налягали на весла, і чайка продовжувала свій політ по хвилях, вона мчала легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка.

На кормі біля керма сидів козак Тодось і вигукував:

— А ще — раз! А ще — два! А ще — раз! А ще — два! І весла, слухаючись його наказу, опускалися та підіймалися, підіймалися та опускалися, з силою б'ючи по воді, спінюючи її — і вона фосфоричне світилася…

Сеньйор Гаспероні гріб разом з усіма козаками, його сильні, кощаві руки міцно тримали весло. Він гріб і думав про свої справи. Все поки що йде як слід. Уже недалеко Трапезонт. Чорт із ним, із цим Трапезонтом! Подумаєш — ще раз його розграбують козаки! А може, й ні. Він, Кемаль—Сус, таки умудрився намочити порох майже у всіх козацьких чайках. Це викличе паніку, під час якої він має застрелити Олександра, якщо той якимось чином заціліє після гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тільки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що весь порох мокрий, він накаже козакам гребти назад, до Олександра. І тоді він, Кемаль—Сус, вистрелить майже впритул. Для більшої певності він стрелить з обох пістолетів одразу й тут же кинеться в море. Два бурдюки, що їх сховав він собі за пазуху, коли їх надути, допоможуть триматися на воді. Треба ще перед самим боєм намазати тіло смальцем. Та добре прив'язати до пояса баклажку з оковитою. Хоч це й гяурське зілля, та в холодній воді незамінне. Адже до берега далеченько плисти…

І тут нараз згадався йому Яремко. «Чому це гяуреня не спускає з мене очей?.. Певно, він, ховаючись тої ночі на чайці, чув, як я, підкравшись ззаду до вартового Якима, схопив його за шию й задавив, а тіло вкинув у воду. Може, чув і те, як я наливав воду в барило з порохом… Невже він підозріває мене?.. Але чому ж тоді мовчить? А як оце зараз піде й скаже Олександру?..»

Сеньйор Гаспероні відчув, як по його змокрілій від веслування спині побігли холодні мурашки.

Щоб відігнати страх, почав думати про інше.

Цікаво, якщо він уб'є Олександра—Ях'ю, скільки одержить за це від великого візира? Папа римський Олександр Борджіа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатів. То було ще тоді, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем. Він теж претендував на престол. Його треба було вбити. А Дзем цього «не захотів». Він підняв повстання. Його розгромили, але він утік у Європу, довго там тинявся і нарешті потрапив до лап папи римського Олександра Борджіа. Папа тут же повідомив новому султанові, що Дзем у його руках. Довго торгувалися, нарешті зупинилися на трьохстах тисячах. І все. Дзема було отруєно. Зрозуміло, сеньйор Гаспероні — не папа римський, але ж хоч сто тисяч дукатів віл має заробити…

Було вже зовсім темно, ось—ось мав зійти місяць. Якби не вітрило, то чайку вже й за півмилі не можна було б розгледіти у воді.

— Замінити біля весел! — почувся наказ.

І козаки, що були вільні, тут же стали по черзі міняти своїх товаришів. Соньйор Гаспероні з насолодою розтис закляклі долоні й побачив, що за його весло взявся Яремко.

— Ти куди, малий? — криво всміхнувшись, сказав він. Та в цей час почувся голос Клюсика:

— Правильно, хай привчається! Ут дезінт вірес, тамен ест лявданда волюнтас.[146]

Яремко сидів на лаві, впершись ногами в брус, прибитий до днища чайки.

Приємно разом із гуртом робити якусь роботу. М'язи мовби об'єднались і силою діляться…

— Раз—два! Раз—два… — Руки увійшли в ритм, працюють самі собою. А голова чомусь думає про сеньйора Гаспероні, який щойно сидів за оцим веслом. Десь він його таки бачив, ще до Запоріжжя. І голос його чув… Знайомий—знайомий голос…

На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін. Петро Скрипник перевіряв за допомогою квадранта місцезнаходження флотилії. Відхилив заслону, світло від свічок упало на море.

— Як там у тебе справи? — пі'двівши голову від карти, сказав Олександр.

— Ідемо точно—точнісінько. За годину будемо біля берега. Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:

— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми…

— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Отже, з богом! Бажаю успіху на березі. З тобою йдуть п'ять чайок з лівого крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з твоїми. А ми — просто на порт…

Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до півдня. Десь там має бути Трапезонт.

На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.

— Гармати в порядку? — запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов з шатра.

— А що з ними станеться?

До борту чайки підпливла лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом й поліз в своє судно. І вже за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження…

З темряви виплив Трапезонт. Запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки, пошепки лічить:

— Уна, діє, тріа…[147] Знову галери… Це вже п'ять, шість…

А то що за диво таке?

Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острів, а на острові — палац. Але ні, то була велетенська галера.

— Йдемо на цю галеру, — сказав Клюсик. — Гармати набиті? Так? Щоб жодного звуку… Усі мовчки робили своє діло. Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба. Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.

«Сплять, чи що? — подумав Клюсик. — Еге, видно, міцно сплять».

Але щось не подобався йому такий спокій.

Ближче, ближче… Молодці хлопці, тихо горнуть і швидко. За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька. Тихо—тихо… Цікаво, хто першим зробить постріл?

Ось галера вже закрила собою півнеба…

— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають козаки один одному:

— Якщо сплять, то — на абордаж… І тут Клюсик раптом помічає якісь дивні кілки на галері. і ті кілки повертають за чайкою.

Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — тут же здогадався він. — «Щоб тебе чорти із'їли!»

Що ж робити?.. Як то — що робити? Стріляти з гармат в упор. І — з мушкетів та карабінів… І маневр…

— Хлопці, хутко горни назад! — півголосом встигає наказати Клюсик.

Занімілу тишу роздирає хряскіт мушкетного залпу. Град свинцю сипле перед самим носом чайки. Встигли—таки пригальмувати! Молодці!

— Бий з гармат! — гукає Клюсик. Ось уже біжать вогники по ґнотах… Гримнуло… Все пойнялося димом…

— Перезаряджай!

Вовтузяться козаки біля гармат…

— Стріляй! — нетерпеливиться Клюсикові.

Щось димиться, куриться, нарешті одна гармата незграбно випльовує ядро в воду.

— Що там таке сталося? — скажено гукає Клюсик. — Чому не стріляєте?

— Порох…

— Що з порохом?

— Мокрий, чорти б його забрали! Зрада!

— Зрада! Зрада! — залунало й на інших чайках. — Мокрий порох!

— Хлопці, назад! — одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настигає другий залп з галери. Хтось з козаків зойкає.

— Горни назад! — волає Клюсик.

Чайка відходить назад. Навздогін їй летять кулі, вони падають у море, не завдаючи козакам шкоди.

Потім на галері лунає розкотистий грім. Це б'ють турецькі гармати. Ядра пролетіли десь ізбоку.

— Відходь, хлопці, відходь! — мало не плачучи, кричить Клюсик. — Отже ж біда яка!..

Вся бухта мов чекала перших пострілів. Ожили гармати на галерах, заворушилося на березі, шум і гам знявся у місті. Козаки й донці, що мали висадитися на берег з лівого боку, зустріли сильний опір турків. Та їх ніщо не могло спинити. Вони стрибали з човнів просто в хвилі й бігли на берег, рубаючи шаблюками направо й наліво.

Ціла орта яничарів була вибита десь за півгодини. Ніхто з них не відступив — усі лягли під ноги козакам.

— Вперед! До кишел! — гукнув Єфтимій Петрунін. — Усе, що по дорозі, — пали! Хай буде переполох!

І от уже запалали яничарські казарми. Загорілися будинки, піднялося полум'я над Трапезонтом.

і з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донці. Галас з усіх боків, крики розпачу… Прийшла біда в Трапезонт. І привів її не якийсь заброда—чужинець, а син султана й трапезонтської гречанки Єлени — Ях'я—Олександр.

В палаці трапезонтського бейлер—бея чекали на козаків. Більше тисячі найкращих лучників стало на мури. У дворі палали вогнища, на яких булькали у казанах смола й кип'яток…

А ті кілька чайок, що помчали за Клюсиковою чайкою до велетенської галери, і не думали відступати. Їхні гармати не стріляли, але від влучних пострілів козацьких рушниць турки мусили ховатись за прибудовами на верхній палубі велетенської галери.

Передня чайка нарешті підійшла впритул до галери.

— Пу—гу! Пу—гу! — закричали всі гуртом. Чекали. Може, звідти, де сидять гребці, хтось озоветься.

Та звідти посипалися стріли. Упав один козак, другий…

— Ну, чекай же, вражий турку!

Козаки вийняли затичку з порохового барила, підняли його на ратищах угору. Ще одним ратищем підняли запалену ганчірку, сунули в порох — і кинули крізь отвір для весел всередину галери.

Задимілося, а вже потім таки бабахнуло, ледь козакам голів не поодривало.

— Давай ще одну галушку!

І ще одне барильце з порохом полетіло до турків. І знову — дим, а потім скажений вибух…

— Давай ще!

Підняли барило, та не встигли підпалити — дали турки залп по ньому. Плюнуло барило вогнем на турків і на козаків, зірвало голови з чотирьох одчаюг…

— На абордаж!

Вчепилися за весла, за гаки, за бруси і полізли на галеру. Навколо дим, турки очманіли, а вже козаки з шаблюками порядкують…

Ще кілька барилець з порохом кинули козаки на палубу і всередину. Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з пекла, стали вистрибувати в море…

— Хлопці! — закричав Клюсик. — Ану, знову до галери! Ми їм зараз покажемо!

З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно—червоний дим підіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців.

— Ах ти іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш?! Так ми зараз такий смолоскип із тебе зробимо, що ну! Швидше горніть, хлопці! Весь наш порох повикидаємо їм в огонь. Там він таки загориться!

Чайка мчала назустріч галері. Кілька ядер збурило воду біля неї.

Ніхто не помічав Яремка. А він горнув веслами разом з усіма, задихаючись від утоми, не чуючи до крові натертих рук.

— Швидше, хлопці! І шумить, і гуде, дрібний дощик іде!.. — завів Клюсик пісню.

І затанцювали весла, мов скажені. Ось уже зовсім близько галера. Ось уже дим від неї їсть очі…

Ударило ядро в корму. Там, де тільки—но сидів Тодось, не залишилось нічого. Відбило корму. Вода тече в чайку. Нічого! Не потонемо. Очерет підтримає.

Закрив півнеба борт галери.

— Кидай, хлопці, порох туркам!

Барила летять у дим і вогонь. Одно, друге, третє. Загоготіло, язики полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання.

Якийсь турок, палаючи, стрибає у воду. Тільки випірнув, схопив обпеченим ротом повітря та й пішов на дно… А козаки стоять по пояс у воді, і не холодно їм, розпалилися боєм…

— Ану, хлопці, назад погорнемо! — закричав Клюсик, коли викидали весь порох. — Треба подивитися, що воно вийшло.

Напівзатоплена чайка якось відійшла від борту галери на кількадесят сажнів.

— Горить! Горить! — зареготався Клюсик. — Бач, як бігають, іродові душі! Ото буде фарос,[148] га?

Галера й справді стала маяком. Від її полум'я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.

— Де ж отаман Олександр? — почув Карпо голос сеньйора Гаспероні. — Треба б до нього підійти…

— А треба, — озвався хтось попереду. — На нашій чайці багато не навоюзш…

— Чекай, — відмахнувся Клюсик. — Я ще хочу довідатися, що є в каюті капудана—баші. Зараз я туди збігаю… У турків — переполох, вони не помітять.

І знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис над водою, підтягся — і спритно подерся нагору. Крізь дим, вогонь…

Сеньйор Гаспероні піймав себе на думці, що зараз зручно бабахнути з пістоля Клюсикові в спину — так би й злетів…

Не можна… Та й чим стріляти? По пояс у воді, пістолі давно промокли…

Тисяча чортів! А він же мусить будь—що вбити Ях'ю—самозванця. Що ж робити? Ножем? Навряд чи вийде…

Що робити? Що робити?.. Ага! Є ще одна річ. Він бачив у схованці арбалет,[149] стріли.

Сеньйор Гаспероні поліз у схованку, де раніше лежав Яремко, став мацати у воді. Ага, є. Арбалет у нього в руках.

Стріли з сагайдаком — теж.

Зарядив арбалет стрілою. Треба спробувати, як стріляє. Побачив крізь дим — стоїть якийсь турок біля гармати. А, все одно пропаде… Прицілився. Пустив стрілу. Турок вигнувся від болю, зірвався з борту і полетів у море…

— Де ж Клюсик?

Та онде й він. Перехилився через облавок галери, кричить:

— Ловіть, хлопці! Золото!

Падав в чайку важенний мішок із золотом, ледь не пробиває днища. А слідом за ним падає щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається — а в очах його — здивування: що сталося?

Він ще не збагнув, що його тіло лишилося на галері, а голова у хлопців у руках, і він цього вже не збагне ніколи, у його голові лишилася остання думка: здорово все—таки вийшло — цілий мішок золота дістав для хлопців…

— Клюсику! — страшним голосом заволав Яремко. — Клюсику!..

— Назад горніть! — похмуро говорить сеньйор Гаспероні. — Треба йти до отамана. Галера згорить і без нас…

А зопорожці та донці, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох боків по суші й узяти його у вогняне кільце. Юрби переляканого народу бігли до палацу бейлер—бея. А з палацу лунали постріли, летіли стріли — бейлер—бей не хотів, щоб різна там голота рятувалася на його подвір'ї.

Запорожці та донці з'явилися перед огорожею палацу. Йон і Максим Балабай — той парубок, у якого обличчя було, мов суцільний струп, бігли разом.

Вони бачили, як юрба турків та греків рвалася до бейлер—беєвого палацу, а звідти їх зустрічали пострілами. Вже кілька десятків трупів лежало на землі.

Юрба помітила козаків, захвилювалася, залементувала розпачливо…

Почулися постріли і від козаків… Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бік, потім в другий, страшно закричала і побігла назустріч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.

І раптом його хтось так штовхнув у спину, аж він упав.

Схопився, відстрибнув, як кіт. Перед ним стояв Йон.

— Фіул дракулуй![150] Ти що робиш? То ж дитина й жінка!

— То й що? — закричав Максим. — Турки ж!

— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став?

Максим брязнув шаблею об землю. Аж іскри сипонули.

— Жінки й діти, старі й малі! Відійдіть від мурів! Ми вас не будемо чіпати! — гукнув Йон по—турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню.

— Ну, йди! Йди! Не бійся!

Туркеня пішла. Спочатку тихенько, а потім побігла й зникла у тьмі.

— Ну! Бігом за нею, додому, доки ваші хати не погоріли!

Юрба заворушилася. Одна жінка, друга рушила, а потім нараз усі бурхнули повз козаків у темряву.

Два десятки донців, роздобувши десь велику колоду, розігналися й вдарили нею в залізну браму.

З муру гримнули постріли, полетіли стріли.

Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу проти трьох галер. Осяяні вогнем від палаючої громадини—галери, турецькі судна, неповороткі й великі, були прекрасною мішенню для козаків.

Джузеппе і Йован лежали біля борту і стріляли з мушкетів. Власне, в кожного був навіть не мушкет, а щось середнє між мушкетом і аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, і важкі кулі пробивали будь—які лати.

Збоку сиділо кілька козаків і набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями.

— Иоване! — гукнув Джузеппе. — Бий по п'ятій від правого боку гарматі!

Йован мовчки робив своє діло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливість покласти мушкет і добре прицілитись. Один за одним падали турецькі гармаші.

Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку.

А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала.

— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля. — Я, здається, побачив капудана—пашу.

Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав іще один турок, потім повернув обличчя до Йована.

— Де капудан?

— Бачиш шатро на кормі?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.

— Бачу, бачу! Але чи то він?

— Побачимо! Б'ю!

Йован узяв мушкет, добре прицілився і вистрілив. За якусь хвилину всі побачили, як заметушилися на галері.

І тут ударили по хвилях міцні козацькі весла. Мов випущені з гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали «пу—гу!», рубали шаблюками направо й наліво… На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.

Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла…

Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.

— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.

Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.

— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!

Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.

Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.

— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.

— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.

— Ну! Давай—давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.

Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!

— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили

колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.

Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали…

Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.

— Ура! — закричали донці.

— Пугу! — озвалися запорожці.

Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли…

А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани. Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан…

Уже закурілося над бейлер—беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.

Кілька донців тягли попід руки бейлер—бея.

— До казана його! — гукнув хтось.

Бейлер—бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.

Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей—лер—бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.

З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.

— A—a–а! — закричав він. — То це ти, Алі—паша?

— Товмача треба! Товмача! — загули донці.

— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.

Бейлер—бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.

— Пізнав?! — зловтішно запитав отаман донців. — Пізнав колишнього побратима Єфтимку?! Бейлер—бей мовчав.

— І я тебе пізнав, колишній мій побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою по землі.

— А ти не тупай, — понуро озвався Алі—паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я — Алі—паша.

— Недовго вже ти ним будеш, — недобре подивився на бейлер—бея Петрунін.

— Нічого, зате я довго був ним. А ти — ні.

— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.

— Нема тих хлопців. Я продав їх усіх на галери. Там вони й поздихали.

— А ти?

— А я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер—бей, — і мені не страшне вже ніщо!

— Почекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Я двадцять літ шукав тебе після того, як ти зрадив нас і втік до турка. — І я тебе знайшов. І я таки примушу тебе налякатися, собако!

Петрунін несамовито блиснув очима і показав рукою на казан із смолою

— Сюди його!

Бейлер—бей рвонувся щосили, але даремно. Його підняли на руках і стали розгойдувати.

— Зараз ти в мене заспіваєш! — сплюнув Єфтимій. Тіло бейлер—бея хлюпнуло в казан зі смолою. В ту ж мить з пронизливим криком він — чорний, палаючий! — на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг, чорний, страшний і верещав від несамовитого болю, що охопив усе його тіло.

— Добити? — залитав хтось із донців у Петруніна.

— Не треба. Хай помучиться… Він заслужив на таку смерть, — зціпивши зуби, відповів отаман.

Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла — і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл.

— Швидше, швидше горніть, хлопці! — заволав сеньйор Гаспероні.

— А ти нам не наказуй. Теж мені старшина знайшлася на нашу голову, — похмуро озвався козак, що сидів за веслом найближче до сеньйора. — Як хочеш — то сам і горни.

— Давай! — сеньйор Гаспероні сів на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Він горнув і думав, що це навіть добре, що він зараз горне, а не чекає напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра.

Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, мабуть, ще сильніше, але вже світлішало надворі, вже небо поблідло на сході. Виднілися густі дими, що підіймалися з усіх кінців Трапезонта. Козацькі чайки гасали біля причалів. Палали амбари, гамазеї, майстерні, кішла, густий дим здіймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвін.

— Гей, на чайці! Зачекайте! — гукає козак, що замість нього сів за весло сеньйор Гаспероні. — Маємо щось повідомити. Сеньйор Гаспероні мимохіть озирається. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Ціпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсім близько. Треба лише добре прицілитись… Але це бісове весло…

— Сідай назад, — каже сеньйор Гаспероні козакові. — Я вже втомився.

— Горни! Горни! Нічого з тобою не станеться. Грітися треба, а то промокли в крижаній воді…

Сеньйор Гаспероні крізь зуби вилаявся. Обернувся назад.

— Яремку! Ти вже зовсім замерз. Зелений весь. Сідай ось за моє весло.

Яремко підводить голову. Обличчя справді зелене, брудне, заплакане.

— Яремку! Ну, сідай, а то заклякнеш! Хлопець не знає, куди покласти Клюсикову голову.

— Дай мені, — козак забирає голову.

Яремко, хилитаючись, іде до сеньйора Гаспероні й сідає на його місце.

Уже зовсім розсвіло. Це — добре. Можна прицілитися як слід. Але тяжко буде рятуватися, як побачать, що це він, Гаспероні, вистрілив. І в грудях аж тісно од страху…

А навколо все ще кипів бій. Захоплена козаками галера підійшла до іншої галери і в упор розстрілювала її. Козаки, хапаючись за снасті, за що прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й наліво. Сеньйор Гаспероні прицілився з арбалета і випустив стрілу на турецьку галеру. І тут же схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову:

— Ловко!

І справді, стрілою прибило до щогли якогось товстого турка в синіх шароварах, і він, одчайдушне борсаючись, несамовито волав.

— Сеньйор Гаспероні, випустивши стрілу, накручував тятиву. Треба це зробити добре, щоб постріл був сильний.

Отаманська чайка зовсім поряд. Ось уже весла об весла черкнулися.

— Що там у вас? — спитав Джузеппе.

— Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У воді по пояс сидимо, — похмуро відповідає козак, що тримає Клюсикову голову. — Та ось Клюсик не встерігся. Мішок із золотом для товариства дістав, а себе… Тільки голову й маємо.

Сеньйор Гаспероні стоїть, притиснувшись до борту. В руках у нього арбалет. Тільки—но вигляне з шатра Олександр, як гостра стріла прониже його тіло. Але Олександр не виглядає.

— А де отаман? — питає тим часом козак.

— Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом — на галері.

На лобі сеньйора Гаспероні висипав рясний піт.

Бій кипів не лише в морі, але і в місті. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено півтори тисячі невільників, які сиділи, замкнені, в одному із складів. Невільники хапали з рук убитих турків зброю й кидалися в атаку на ворога разом з козаками.

— Ну, тепер почнеться грабунок, — сказав сам до себе сеньйор Гаспероні.

Та тут у порту почувся грім тулумбасів. Олександр наказував усім козакам прибути в порт.

Тулумбаси били й били… Козацькі чайки, донські лодьї з'їжджалися до галери, на якій перебував отаман. Ті, що були на суші, поспішали, ведучи за собою полонених, несучи здобич.

Нарешті всі зійшлися.

Недайборщ махнув бунчуком і вигукнув:

— Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всі обирали на отаманство і присягали якому, що будете слухати його наказів…

— Слухаємо! — загуло з усіх боків.

Олександр ступив крок уперед. Він був у тому ж похідному вбранні, що й раніше. Високий, стрункий, суворий, він оглянув своє воїнство і сказав:

— Товариство! Козаки! Лицарі! І ви, браття донці! І ви, браття, з неволі визволені! Оскільки ми не розбійники, але воїни—християни, то, здійснивши цю переможну баталію, полишимо місто Трапезонт і підемо далі, взявши із собою тільки необхідне. До цього необхідного належить: порох, зброя, свинець, харчі. Потрібне нам також золото. Все інше ми мусимо кинути. Бо нас ще чекають великі справи. Така моя воля. Такий мій наказ… Невольникам, які були возволеш сьогодні, віддаємо три галери. Нехай вони ідуть на них до рідних берегів. Найліпший зараз шлях — іти попід берегом через Керченську протоку. А там від донців можна добиратись і на Україну, і в Польщу, і в Московію, і в Богданію — кому куди треба. Коли доберетеся до Дону, галери спаліть, аби вони ворогам не дісталися. Ще така моя воля: хто з невольників хоче приєднатися до нашого війська, той має звернутися до Недайборща. Але ми візьмемо лише найдужчих. І небагатьох… А тепер, відправивши панахиду за тими нашими братами, які загинули в сьогоднішній баталії, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?!

— Хай буде так! Слава! — загукали козаки. В повітря полетіли шапки, кисети.

Яремко сидів і дивився на сеньйора Гаспероні. Сеньйор кричав разом з усіма, а очима мовби прицілювався в Олександра…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, що оповість про дальші героїчні, комічні, а також трагічні пригоди Яремка, Джузеппе та сеньйора Гаспероні

Недайборщ сказав:

— Коли ми сім літ тому брали Кафу, то Сагайдачний сам їздив у розвідку аж у порт.

— Ти добре знав Сагайдачного? — запитав Олександр, не спускаючи очей з гір та міста, що розкинулось перед ними як на долоні.

— Його ніхто добре не знав… Навіть дружина. Все — загадка. Все — таємниця… Навіть друга не мав близького… Суворий і захований якийсь… Але хоробрий і мудрий.

— Нас не помітять? — стурбовано запитав Джузеппе.

— Не помітять, — озвався Недайборщ. — Низько над водою сидить чайка — це раз. А друге — сонце за нашими спинами — їм в очі. Ти все—таки даремно, отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонті. Незадоволений дехто з них…

— Незадоволених з каменюкою на шиї в море викидатиму. Ясно? Як Сагайдачний…

— Сагайдачний… А ти думаєш, його дуже любили за це?.. Шанували. Цінували. Боялись. От і все.

— Козак — не жінка, мені його любові не треба, — відрізав Олександр і знову став дивитися на місто, що приліпилося над берегом, на корбалі, що підняли вгору цілий ліс щогл, обмірковуючи план майбутньої битви.

На Синопському рейді стояло кілька десятків великих суден — торгові та військові галери. Олександрові одразу впали в око дві трищоглові мальтійські галери — судна, на яких самого екіпажу більш як по півтисячі душ. Глянув далі й побачив при самому березі три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екіпажу ще більше — по тисячу триста душ…

— Нелегко буде, — кашлянув Недайборщ. — Вони ніби весь флот свій зібрали в Синоп. І які ж кораблі!

— Нічого, щось придумаємо…

— Он які страхіття—гелеони. На кожному по сім палуб… Але не злякали нас… Ми їх просто поперекидаємо.

— А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двісті гармат.

— Братимемо на абордаж, — не задумуючись, відповів Недайборщ. — Нам такі судна потрібні…

— Я теж так гадаю, — підтакнув Олександр. А потім додав: — Роботи буде хтозна—скільки. Тяжкої роботи… Навіть подумати про це — і то…

— Нічого… Допоможе бог — поталанить. Не допоможе — то так воно і судилося…

Тихо, як ніч, підкралися козаки до міста Синопа. Тихо висадилися на суші донці, підібралися до міських стін. Вдалося тихо, без бою захопити одну браму. Без жодного звуку донці пробралися в місто.

Нараз у бухті залунали постріли. Запалали галеони. Козаки вирішили не перекидати цих великих незграбних суден. Вони їх підпалили, щоб було видніше і щоб у порту почалася паніка.

Сеньйору Гаспероні знову не поталанило. Його чайці було наказано разом з іншими козацькими суднами підкрастись до шарант і взяти їх. Після цього шаранти мали врізатись у гущу турецьких кораблів і відкрити гарматний вогонь з обох бортів.

Наказ — то закон, отже, його треба виконувати, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні.

Мов невидимки, прослизнули козацькі чайки повз галеони… Безгучно пройшли в тіні галер. Весла, пообмотувані ганчір'ям, не рипіли в уключинах, козаки затамували подих…

На шаранті було тихо. Тисячний екіпаж уклався спати. Тільки вартові походжали туди — назад.

Тихо—тихо… Спочатку вартові перегукувалися між собою, а там перестали — набридло…

В такі хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу… Кого вони бояться, ті капудани? Ве—неційців чи португальців? Іспанців чи алжірських піратів? Ніхто з них сюди й носа не покаже. Ілляхів? Так це просто сміх! У них нема на чім плавати. Чи запорожців? Так вони нападають пізніше…

Хтось наче пройшов поруч.

— Це ти, Азізе? — запитав вартовий. Відповіді не почув.

Азіз все—таки нечема.

Пройшовся по палубі. Азіза не видно. Та онде він, став під облавком, звісився головою в море. Що він там побачив?

Вартовий зирнув за борт. Нічого. Нікого. Тільки хвиля хлюпнула. І в цю мить відчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутонув головою — нікого… Вихопив ножа. Тихо…

Що за мана?

— Азізе! — покликав ще раз. — Що ти там бачиш? Азіз мовчить. Підступив до нього. І, як ужалений, відскочив назад. У спині Азіза стирчав ніж. Перелякано подивився за борт — і тут побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з—за галери. Це було останнє, що він побачив… Страшний удар в спину кинув його об борт.

Тим часом козаки вже скрізь хазяйнували на шаранті. Вони проскакували, як тіні, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава.

Враз щось задзюркотіло. Наче струмок. Яремко тихо поліз на звук. При місяці побачив — щось ллється. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, підніс до обличчя.

Відчув, що волосся на голові підіймається дибки. Кров?!

На сусідній шаранті вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лізли вже й на те судно. Вартовий їх ще не бачив, але, мабуть, передчуває біду.

Вартовий гукнув ще раз. І тут побачив Яремко, як темна тінь, мов кішка, стрибнула на турка. Пронизливий крик… Щось зблиснуло на шаранті, почувся крик з другого боку, а через кілька секунд усе судно мовби вибухнуло від несамовитого ґелґоту…

Ще через хвилину залунав одчайдушний крик з десятка тисяч горлянок, запалало, застугоніло, затріщало навколо, і темне нічне море засвітилося дикими вогнями…

Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря і, розпустивши вітрила, пішла в саму гущу турецьких кораблів. Важкі чавунні та мармурові ядра засвистіли над хвилями, трощачи все, що попадалося їм на шляху…

— Де отаман? — закричав сеньйор Гаспероні, побачивши біля себе Недайборща. — Він з нами?

— Ні, він залишився на чайці. Йому тут не можна… Бачиш, що коїться?

Козаки, ковзаючись у калюжах крові, носили порох, підкочували ядра, заряджали гармати, цілилися і, як тільки чулася команда Недайборща, стріляли з обох бортів одразу.

Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його відганяли.

У відсвітах пожеж, у зблиску гарматних залпів він раптом побачив, що один з турків заворушився, мацнув рукою навколо, налапав ножа і поповз до Недайборща. Ось він підвівся і йде, похитуючись. Ніхто не звертає на нього уваги — тут усі свої…

Яремко вихопив свого ножа й кинувся за турком. Що робитиме, він ще не знав…

Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту — та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом і Яремко — і вони покотилися між снастями й трупами. Поряд з грюкотом промчало ядро.

Потім судно вирівнялося, і хлопець підвівся на ноги. І тут же здригнувся. За якихось три кроки від нього стояв турок…

Що робити?

А турок, вишкіривши зуби, дивився на нього. Яремко задерев'янів. Ось турок ворухнувся, подавсь уперед. Яремкові стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь встиг підняти ногу. Турок налетів на ногу, Яремка відкинуло вбік, ніж черконув по його рукаву…

Ударив залп. Шаранта хитнулася в другий бік. Яремко знову покотився по палубі, і знову за ним загуркотіло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, і воно ударило турка в коліно. Той завив од болю, але якось—таки підвівся і, сильно кульгаючи, пішов на хлопця.

І тут пролунав постріл. Яремків ворог впав на палубу. Хлопець озирнувся. То Недайборщ вистрілив з пістоля.

Хитаючись, підійшов до Недайборща.

— Треба було гукнути нас! — він смикнув Яремка за вухо. — Біжи забери в турка зброю — хай тобі буде!..

…То була страшна ніч. Палали турецькі судна, налітали одне на одне, розбивалися, переверталися. Палаючі люди летіли в море, вибухали барила з порохом… Коли вогонь доходив до крюйткамер,[151] тоді судна вибухали фейерверком, розкидаючи навколо палаючі балки, залізо, людей…

Все ж доброму десяткові турецьких кораблів удалося втекти, прорвавши козацьке кільце. Та за ними ніхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилися при Синопі.

Уже збиралося на світання. Бій кипів на морі й на суші, та вже ясно було, що турків розбито…

— Отаманова чайка пливе! Правуй на неї! — гукнув Недайборщ.

— Де чайка? — вихопився Гаспероні.

Недайборщ мовчки показав.

З шаранти просигналили вогнем: ідемо до тебе, отамане!

На чайці вогнем відповіли: добре.

Яремко помітив, що сеньйор Гаспероні раптом зник. Він озирався навколо, але італійця ніде не було.

Де ж він, цей італієць? Кинувся на пошуки…

Він побачив сеньйора Гаспероні біля вбитого вартового, що, приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Біля сеньйора лежало кілька мушкетів. Один він тримав у руках і цілився в море…

Яремко зиркнув у море й побачив, що отаманова чайка підходить до шаранти. І тут же побачив, як мушкет у руках сеньйора Гаспероні опускається нижче й нижче, цілячись на когось у чайці…

Хлопець тихо підбирається до сеньйора. Він не хоче, не може ще повірити, що сеньйор Гаспероні задумав щось жахливе…

Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе і Йован. Лунає постріл — і в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кидається на Олександра і штовхає його в воду… На чайці шум. Частина козаків біжить до борту, частина — до Джузеппе. Він лежить із заплющеними очима, з його пробитих грудей цебенить кров…

Олександр випірнає, хапається за борт чайки. Сеньйор Гаспероні знову прицілюється в нього з мушкета. Яремко плигає на італійця — і, коли лунає постріл, підбиває ложе мушкета.

Сеньйор Гаспероні озирається, висмикує з—за пояса ніж.

— Рятуйте! — кричить Яремко, біжить до борту, перечіпається об моток канатів і падає кудись у порожнечу…

Він гепнув у холодну воду, ковтнув її, але все—таки випірнув і вхопив повітря… Озирнувся. Шаранту швидко відносило вбік.

І тут солона хвиля знову накрила його. Коли випірнув, побачив знову шаранту. Хтось, вирвавшись із гурту біля облавка, стрибнув у воду. Услід залунали постріли.

«Мабуть, сеньйор Гаспероні!» — подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхні! Згадав про бичачі міхури, що дав Клюсик, але дістати їх не зміг.

— Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога ві… — закричав у відчаї.

Хто почує в такому пеклі?

Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Він палав уже довго, та, певно, тільки зараз вогонь дістався до крюйткамери. Яремко побачив — просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що… Злякано пірнув.

Коли випірнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився руками — гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нічого, тепер не пропадемо. Треба тільки міцно триматися…

Олександр сидів і плакав біля Джузеппе. Трієстинець лежав як живий. Здавалося, що зараз він підведеться й почне розповідати якусь кумедну історію.

Йован теж плакав. Плакав і Петро.

— Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, — казав Петро. — Ех, як же мені від того на душі тяжко…

Чайка за чайкою підпливали до отаманського суденця, щоб віддати останню шану тому, хто ціною власного життя врятував Олександра.

Пропливали мовчки. Тільки біля самої чайки козаки підіймали вгору пістолі й стріляли.

Останнім підплив на тій чайці, де раніше був Клюсик, Недайборщ.

Похмуро став біля мертвого. Глипнув на Олександра, розвів руками: не впіймали клятого Гаспероні, втік чи втонув.

Похилив оселедця над Джузеппе.

— А ти ж, друже мій славний, не хотів того Гаспероні, щоб йому всі печінки погоріли, брати в похід. Відчувала твоя голова, серце віщувало… Ех, — витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. — Скільки хлопців втратили… І Клюсика, і Тодося, і Яремка малого, і тебе, і ще, ще скількох!.. Вічна тобі…

І тут Йон—богданець закричав:

— Тихо, хлопці! Що то?

Джузеппе розплющив очі!

Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку і ледь не ковтнув її.

— Він живий! — закричали спочатку тридцять горлянок, потім триста, а потім одразу десять тисяч…

— Живий! Живий!

Вранці козаки плавали по всій бухті, гукали, шукали Яремка.

Шукали цілий день. Не знайшли. Вирішили — потонув.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, що повідає про останній день Софії та Спиридона

Гомін, що народився десь у центрі цього скупчення мечетей, базарів, будинків, брудних хиж та пишних палаців, — той гомін дужчав та гучнішав, насуваючись на будівельний майданчик, що на нім росли вічні мури майбутньої Османіє. Гомін спочатку не різнився від звичайного міського гамору, та от він став наближатися, в ньому почулося щось одностайне — і в мімара Муси тривожно забилося серце.

Мімар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власні думи, зупинився і повернув голову в той бік, звідки наростаючою хвилею котився гомін. Він стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволі згадалося недавнє: Осман Другий на мулові, вбивство Делавера. Ні, той гомін був інший — торжествуючий, зловтішний…

Поглянув униз, а потім огледівся навколо. Всі стояли, як і він, намагаючись вловити в тисячовустому гомоні бодай одну ноту, яка дала б зрозуміти, що ж там відбувається.

З—за рогу вибіг хлоп'як. Він біг наввипередки із собакою.

— Що там таке? — гукнув поляк Владислав.

Хлоп'як на мить зупинився і щось викрикнув — радісно, аж захлинаючись.

— Когось ведуть! На страту! — передав знизу поляк. Промчало ще кілька хлоп'яків, теж галасуючи й показуючи назад пальцями.

— Ведуть! Ведуть!

І раптом мімарові Мусі защеміло в серці, наче хтось загнав туди скабку.

Перечіпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побіг униз. Біг по хистких дошках, які витиналися під його важким опасистим тілом. Краєм ока побачив, що майстри та робітники кинули свою роботу й теж поспішають за ним. Хотів спинитися (чому ти, Мусо, біжиш, вперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось—ось виллється з—за повороту…

Так, це були вони — Спиридон і Софія. Він упізнав Софію одразу, хоч і не бачив ніколи. Вона була точнісінько така, як про неї розповідав Спиридон.

Софія їхала на мулі, її руки заклякли на гриві. Вона була у червоному—червоному, як яничарське знамено, платті, її чорне, з каштановим відтінком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину. Покривала на її обличчі не було, його зідрали — і тепер десятки тисяч турків дивилися на її обличчя. А вона дивилася вперед і, мабуть, нічого не бачила. Очі нерухомі, обличчя бліде. Мов кригою взялося.

А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтріпаним чубом. Він озирався навколо і плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече.

Муса відчув, як натовп підхопив його і поніс услід за приреченими до страти. Він ледве встигав перебирати ногами.

А натовп ніс його і ніс, а гомін не вщухав, а ще дужче здіймався.

— До Піщаних воріт…

— Там уже й гак новий почеплено — для нього…

— Їй легше…

— Що — л—легше? — обернувся на останній голос Муса.

— Його за ребро на гак чіплятимуть… А її утоплять… Кат зв'яже її рушниками, покладе у човен, відпливе від берега на кілька сажнів…

Муса заплющив очі і зціпив зуби.

— …а потім зачепить довгою палицею та й у воду… Потримає під водою…

— А вона — хоч би що… Сидить собі на мулові — й нічого…

— А що ж робити?

— Та хоч би плакала…

— …Потримає під водою, — спокійно—весело вів той самий голос, поки дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають… А оцей грек довго мучитиметься. Днів зо три висітиме живий на гаку. Хіба що хто пожаліє та пристрелить. Так варта не дозволить…

Натовп ніс і ніс Мусу вперед. Він відчув, що бреде по коліна в якомусь багні — це натовп переходив калюжу. Мула із Софією та Спиридона провели по камінчиках, а натовп пішов упрост по смердючій воді та баговинню.

— Надир—бею! Надир—бею! — почав хтось гукати попереду, і от уся юрба закричала хором: — Надир—бею! Надир—бею!

«О аллах! — жахнувся мімар Муса. — Навіщо це все? Невже Надир—бею буде цікаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього серця немає?.. А немає — віддав же Софію до суду…»

І от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов сам Надир—бей. Усі враз замовкли. Надир—бей подивився вниз, пожував губами і не сказав нічого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир—бей мовчав теж.

— Змилуйся, Надир—бею! Вони молоді! — вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповідав, як будуть карати Софію та Спиридона.

Юрба, наче лавина, загуркотіла:

— Змилуйся, Надир—бею!

І знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба:

— Змилуйся!

Надир—бей мовчав.

Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир—бей мовчав.

Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування.

— Що таке?

— Упала з мула Софія. Зомліла…

Натовп знов заворушився, люди стали лізти один на одного, аби зиркнути наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти.

— Дали водички… Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить між головами побачив мімар Муса обличчя Софії. Тепер на ньому був жах і відчай.

— Ст—т–ань м—мусульманином, С—спиридоне! — немов підштовхнутий кимось, закричав Муса і здивувався, що він так уміє гучно кричати. — Тоді т—тебе п—помилують.

І натовп заходився скандувати, забувши про Надир—бея.

— Стань му—суль—ма—нином! Стань му—сульма—ни—ном! І тут Надир—бей підняв руку вгору. Натовп, що розкипів—ся, знову поволі вщух.

— Що він говорить?

— Цс—с! Нічого не говорить! Надир—бей нарешті сказав:

— Не я судив.

Було так тихо, що якби Надир—бей говорив пошепки, й тоді б уся величезна вулиця чула, що він каже.

— Не я її і його судив. Судив суд. Їх присуджено правдиво. Гяур не може кохати дружини мусульманина. За це — обом смерть.

— Він — не гяур! Він буде мусульманином! — гукнув попереду знайомий голос.

— Якщо він погодиться стати мусульманином, тоді я проситиму суд помилувати їх, — у моторошній, але враз потеплілій тиші залунали слова Надир—бея.

Тиша. Тиша. Тиша.

— Ну?! — мов вибухнув натовп.

І знов — тиша. І в тій тиші почулося крізь ридання:

— Ні! Ніколи!

І знов загуло, завирувало, зашуміло, заколобродило натовписько народу. Мімар Муса щосили відбивався від тіл, що валились на нього, вже давно тремтіли коліна й кололо в животі. Нарешті його притисли до стіни. Тепер було трохи легше стояти. Він трохи постояв біля стіни, а потім щось відірвало його — і він, уже нічого не бачачи й не чуючи, а тільки обливаючись потом, сунув разом з усіма.

Юрбу наче хтось перемішував величезними кулаками — вона шуміла, булькала, лилася, повзла, мчала… Муса відчув, що його ноги відірвалися від землі, що його несуть, самі того не помічаючи, люди ззаду й спереду, і він уже не міг розібрати, скільки часу перебуває в цьому ревищі, куди й навіщо несе його якась сила…

Він очутився аж біля Піщаних воріт, коли натовп його раптом викинув із себе біля підніжжя шибениці.

І знову натовп став кричати:

— Стань мусульманином! Стань мусульманином!

— І — тиша. Ну? Ну? Говори ж!

— Ні! — закрутив Спиридон головою.

І юрба знову почала кричати—благати:

— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!

Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І почув Муса, як Софія сказала тихо, по—грецькому:

— Заради мене. Я хочу жити.

Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта:

— Ні! Ні! Ні!!!

Тоді кат підійшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв'язавши руки, став здирати сорочку.

— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софія не кричала, а шепотіла, приклавши кулачки до скронь. І чорне волосся закрило їй обличчя, мов саван.

— Будь проклятий! Будь проклятий!

Кат узяв Спиридона за руку й за ногу і, мов дитину, поніс на ешафот.

Юрба мовчала. Тоді Муса гукнув, сам тремтячи всім тілом:

— С—спиридоне! В—врятуй її й с—себе! С—стань м—мусульманином!

Кат підняв Спиридона вгору.

— Іс—с–скаріот! — прошипів Спиридон. І тут же:

— А—а–а!

Кат уже опустив руки, Спиридон висів на гаку, і червона кров, немов хто сипонув коралів, закапала на дощаний настил ешафоту.

Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софію…

— А—а–а—а!

«Іскаріот… Іскаріот… Іскаріот… Ні, ні, я нікого не продав…»

— А—а–а—а!

О, хоч би не чути цього крику… Хоч би не чути… хоч би не чути…

І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ про те, як несподівано здійснюються деякі мрії

Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафі, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона ніби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижні заморські країни.

Якраз тоді сонце ховалося за берегові горби. Воно кидало потужні пасма стигло—рожевих променів на море, на небо, на місто. Шпилясті башти Кафи, бані мечетей з серпами, мінарети, мов жерла гармат, націлених у замт,[152] — усе це видовженими аж до обрію тінями лягало на зарожевіле од призахідного сонця лагідне море. І панові Адамкові здавалося, що він у казці.

А по морю пливла — о ні, не пливла! — летіла, ледь торкаючись білопінних хвиль, велика струнка галера.

Усе на ній було рожеве — і мережаний візерунками корпус, і щогли, і обвислі без вітру вітрила, і тонюні, мов соломинки, весельця, які пінили іскристу воду… О, ці весельця — вони так злагоджено, мов керовані божою силою, опускалися у воду й підіймалися з неї, на мить виблискуючи червоно—сліпуче, — що панові Адамкові аж хотілося щось проспівати в такт цим легеньким, просто—таки ефірним рухам…

Йому закортіло якимось дивом опинитися на галері, захоплено відчути під ногами її хитливу палубу і пливти—пливти по цьому живо—рожевому морю до незнаних світів, які відкрив колись Христофор Колумб…

Єзус Марія, чи ж думав пан Адамек, що його мрія незабаром здійсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собі очі руками, щоб не дивитися на море, а панові Станіславу Сулятицькому загнав би кулю в самісіньке серце, і того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо він за всі свої підлості заслужив смерть на палі або ж на гаку…

Страшний біль пронизав усе тіло, і думки розлетілися, мов наполохані птахи. Забрязкало залізо…

І пан Адамек знову повернувся до гіркої, безнадійної реальності…

Як жорстоко посміялася з нього доля! Він потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станіславом Сулятицьким над зарожевілим морем. Але як і ким потрапив?..

Тоді, в ту ніч, як пан Сулятицький утік від нього із бей—лер—беєвими грішми, він довго блукав по Кара—Дагу й гукав Амета Киримли. В нього боліло коліно, він немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось іще крок — і він полетить у прірву, де й кісток своїх не збере…

«Але ні, — виринала думка. — Я мушу дістатися до Амета. Бо інакше панові Влодзімежеві та панові Євгеніушу буде дуже кепсько. Якщо довідається Амет про смерть свого товариша—товмача й помічника, — він од люті зробить що хоч…»

І пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що сльози, то є невміння тримати себе в руках. Він у всьому звинувачував себе — так, так, це він винен у всьому. Треба було ще отам, біля корчми, не повірити сеньйорові Гаспероні. Треба було не погоджуватися на роль шпигунів — він відчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора Гаспероні… Але ні, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рішучості… А потім? Слід було при бейлер—беєві заткнути пельку Сулятицькому, коли він розпатякував про провідника від Амета Киримли, який заховався не за першою, а за другою горою! Невже він, пан Адамек, такий дурний, що не міг здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?!

Він ішов над прірвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду почувся чийсь голос. Наче по—татарськи…

Пан Адамек нічого не зрозумів, але радісно загукав:

— Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього підбігло кілька чоловік. У передранковій сірій імлі він пізнав, що це Аметові товариші з розбійницької ватаги.

Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при вході побачив дві гладенько обстругані палі. Мурашки поповзли йому по спині.

У печері, як і раніше, палало вогнище. Горіли смолоскипи. Розбійники сиділи і стояли по кутках.

Амет блиснув очима на пана Адамка і щось запитав. Пан Адамек розібрав тільки два слова — «Асан Касапчі». Певно, питає про його долю.

Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять, шукаючи слова, які були б хоч трохи зрозумілі Аметові, пан Адамек заговорив:

— Бейлер—бей… Акинджі… Асану Касапчі, — тут пан Адамек рубонув себе по шиї ребром долоні, — секім—башка.

Амет та його товариші зрозуміли. Це відчув пан Адамек з того гнівного «в—в–вах—х–х», яке пролунало в печері.

І — тиша, тиша, тиша…

Лише тріщав хмиз у вогнищі. Та тіні од смолоскипів металися по печері…

Амет несподівано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прізвище.

— Пан Сулятицький, — гаряче мовив пан Адамек, — падлюка.

Татари здвигнули плечима.

Тоді пан Адамек підвів перед своє обличчя дві руки. На одну руку показав: «пан Сулятицький», на другу — «бейлер—бей». Після цього права рука — «пан Сулятицький» — наблизилася до лівої — «бейлер—бея», і пан Адамек, імітуючи нашіптування на вухо, промовив:

— Асан Касапчі — там, — і повів правою рукою в повітрі, показуючи, що Асан Касапчі був за горбом. Потім обома руками показав, як акинджі (пан Адамек кілька разів повторив це слово) побігли за той горб, показав, звівши докупи руки з розчепіреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчі, після цього рубонув ребром долоні себе по шиї і, мовби знявши лівою рукою свою голову, різким коротким рухом настромив її на вказівний палець правої руки…

— Пан Сулятицький, — пан Адамек, опустивши пальці правої руки донизу, став швидко перебирати ними, — побіг до бейлер—бея…Пан Сулятицький — здрайця, яничар, падлюка, лайно…

З усіх цих слів татари второпали, напевне, тільки одне: «яничар», — але їм було досить і цього.

Пан Адамек за допомогою жестів розповів і про те, що вони передали листа від Амета Киримли кафському бейлер—беєві і що той бейлер—бей дуже розгнівався…

Знов настала тиша.

І тут розбійницький ватажок підвівся зі свого каменя й попростував до пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очі стали люті, аж безтямні. У руці він тримав ножа…

«Це — смерть», — похолов пан Адамек і беззвучно зашепотів «Те деум…»[153]

Амет вхопив пана Адамка за барки, і довготелесий поляк, на дві голови вищий від татарина, з мимовільним подивом відчув, як багато сили в м'язах розбійницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся.

Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, і поляк зрозумів, що від нього вимагається, аби він став на коліна.

Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Він волів прийняти смерть стоячи.

Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан — полетіли ґудзики…

І тут з кутка почувся дружний плач… Це ридали пан Влодзімеж та пан Євгеніуш. І панові Адамку враз пригадалися побачені ним при вході до печери дві обстругані палі. Ось для кого вони…

Несподівано для себе пан Адамек відштовхнув Амета Киримли й крикнув до тих, що ридали:

— Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умріть по—шляхетськи, шляк би вас трафив!

Поляки, мовби нічого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали.

Амет Киримли знову підскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав її і проревів:

— Ріж, розбійнику!

Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволі заховав за пояс свій ніж.

І тоді заговорили, заґелґотіли татари. Вони щось гаряче доводили Аметові, а він тільки слухав, нічого не відповідаючи. Пан Адамек втямив — табір розбійників розколовся на дві частини: одні вимагали смерті для поляків, інші, очевидно, просили про помилування, принаймні для пана Адамка.

Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним з розпанаханою сорочкою, поволі пішов у куток, сів на свій камінь.

Вогонь стрибав, кидав блищики на всі боки, грав в очах та на зубах Амета Киримли, дим ліз панові Адамку в очі, і йому від того хотілося плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози…

Розбійники гучно галасували, за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзімежа та пана Євгеніуша.

Амет Киримли підвів праву руку. Галас поволі стих, і тоді пан Адамек почув схлипування своїх земляків. Вони схлипували і прохали про помилування, забувши, що їхніх слів ніхто не перекладе ватажкові розбійників…

Амет промовив у тиші кілька слів. Більшість татар схвально закивала галовами. Потім Амет повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звідси на всі чотири сторони. Показав на пана Влодзімежа й на пана Євгеніуша, підвів угору вказівний палець правої руки і настромився на цей палець місцем між двома розставленими пальцями лівої руки.

— На палю? — жахнувся пан Адамек. I закричав: — Амете! Амете!

І рубонув себе ребром долоні по шиї. Далі показав на Боднарського й Рубанчика — і теж двічі рубонув себе по шиї.

Амет Киримли мусить зрозуміти, що для пана Адамка ліпше вмерти, ніж зрадити своїх товаришів, які б вони не були… А, крім того, смерть від сокири легша, ніж смерть на палі…

Амет заперечно крутнув головою. Тоді пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до ніг татарина.

Панові Адамку було страшенно соромно за те, що він робить, йому пекло в серці, що він ганьбить ім'я польського дворянина, але його земляки були в небезпеці — і він мусив зробити все, щоби бодай вирятувати їх од мученицької смерті, якщо не вдасться виблагати для них помилування…

Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби — і поляк відчув, як йому в роті миттю засолоніло.

Тоді він підвівся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але тут на нього стрибонуло з десяток татар і повалило на землю.

Почувся крик Амета — і пана Адамка відпустили…

Амет став говорити. Він говорив довго й гаряче. Потім витяг і показав пану Адамку папірець. То був шматок листа сеньйора Гаспероні до кафського бейлер—бея… Пан Адамек почув кілька слів: «галера, галера», «каторга» — і все зрозумів урешті: Амет міг би їх усіх стратити як мимовільних винуватців загибелі Асана Касапчі, але, здаючись на уклінне прохання пана Адамка, який не побоявся прийти сюди, — вирішив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати свої гріхи працею на галерах…

Спочатку все це було сприйнято радісно — все ж таки життя, а не смерть. І лиш потім усе виразніше й виразніше поставала перед трьома польськими шляхтичами перспектива їхнього подальшого жахливого існування…

Того ж таки дня їх було доправлено до Кафи й таємно передано перепродувачеві живого товару, татаринові Зії. Зія був високий, кощавий татарин, з—під його горбатого носа їжачилися колючі вуса, а очі дивилися в різні боки. Татари про щось говорили між собою, сміялися, хитали головами, потім Зія видобув з кишені кілька монет і віддав розбійникам. Після цього вони, точнісінько як християни на базарах, ударили по руках і розійшлися.

Пан Влодзімеж та пан Євгеніуш байдуже сиділи на землі. Вони вже були мовби на тому світі. Тільки пан Адамек тримався на ногах, хоч у нього й боліли коліна — і не лише від того, що забився, падаючи з коня, а ще більш від того, що він польський дворянин, мусив стояти на колінах перед розбійницьким отаманом і благати про життя… Власне, коли б ішлося про його, Адамкове, життя, він би ніколи не став на коліна.

А про кого йшлося? Про оцих нікчем, не здатних навіть достойно померти, як велить неписаний кодекс честі польських дворян? Бездарно жили — тільки їли, пили, горлали сороміцьких пісень та ходили в нужник — і він, пан Адамек, мусив досмертно принижувати себе, благаючи, щоби їм, його землякам, продовжили їхнє тваринне життя…

А власне кажучи, хто такий він, пан Адамек? Чи не такий же нездара й нікчема, як і оці двоє? Що він зробив достойне у своїм житті? Анічогісінько.

Коли була Хотинська війна, пан Адамек туливсь в обозі гетьмана Ходкевича і тільки чув про те, як хоробро воювали прості польські вояки та запорожці, що ними керував спочатку Бородавка, а потім славний Сагайдачний. Різні справи тоді так і не пустили його на поле бою, честі і слави. І тепер він признався собі, що то не різні справи, а просто його нерішучість, його нелицарство. Сорок літ прожив пан Адамек на білому світі, а й досі, крім гонору, не має нічого — ні дружини, ні дитини, ні славних справ за плечима… І це називається — польський шляхтич!

Татари вирішили правильно — і пан Адамек, і його земляки більш нічого в житті не заслужили, крім смерті на галерах… Може, хоч там спокутують частину своїх гріхів…

Але, прошу пана, які такі гріхи?

А безцільне існування — то не є гріх? В добу, коли у Польщі та інших країнах вершаться справи славні й великі, тільки їсти, пити і спати — чи не занадто мало для порядної людини?

А мимовільне — та й чи таке вже мимовільне? — слугування ворогам Польщі, а ще точніше — шпигунство на користь Туреччини, лютого ворога всього християнського світу — чи не є то злочин і перед державою, і перед церквою, і перед совістю? Та якими б здрайцями не називали запорізьких козаків і їхніх гетьманів польські шляхтичі, — все ж оці здрайці захищають ниньки і Польщу, і весь християнський світ од турків і татар!

Далі думки урвались, бо підійшов Зія і, щось бубонячи собі під ніс, став розштовхувати ногою пана Влодзімежа й пана Євгеніуша, щоби вставали.

Зія трохи знав по—польськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скільки їх продадуть.

— Ти, — показав Зія на пана Адамка, — то велике барило буза. А ти і ти, — носком чобота тицьнув на панів Влодзімежа та Євгеніуша, — то маленькі барила буза.

— Продайте нас одному хазяїнові, — щоб ми були разом, — попросив пан Адамек. — Може, нам удасться ще якось визволитись… Може, викуплять нас…

— Багато грошей за викуп треба, — меланхолійно сказав Зія. — У вас таких грошей — нема…

— Ми напишемо листа до пана Сулятицького, — втрутився пан Євгеніуш. — Він не кине нас у біді…

— Я ладен вікувати на галерах, — різко промовив пан Адамек, аніж просити про щось цього падлюку Сулятицького… І вам не тільки не раджу, а й забороняю згадувати прізвище цього мерзотника й фаризеуша…

— Нам не має про що з вами говорити, — прошипів пан Євгеніуш. — Ми не принижували себе цілуванням нечестивих чобіт…

Пана Адамка мов обсипало жаром…

О, примха долі! Їх продали на ту галеру, що її бачив з гори пан Адамек!

Уже коли вели по трапу, пан Адамек відчув тяжкий дух людського немитого тіла, солоного поту… Здавалося неймовірним — така краса, величність судна — і оцей нестерпний сморід…

Їх привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли кайдани і поприковували ці кайдани до спільного для цілого ряду ланцюга. Тут же підвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всім трьом, залишивши по оселедцю…

І почалися дні і ночі пекельних мук.

Весло було величезне — зроблене з цілого дуба. На ньому сиділо семеро — троє поляків—новачків, два козаки з Січі, грек і московит. До цієї справдешньої колоди було прибито сім залізних скаб. За кожну з цих скаб держались невільники і під команду—дріб барабана щосили тягли весло на себе, далі штовхали його вниз і від себе, а потім підіймали круто вгору… І так без кінця—краю.

Уже за перші сто гребків пан Адамек відчув, що його сорочка стала мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в голові — і він завис на веслі…

Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча підгінчого Анвара.

Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслі, як поряд забряжчали кайдани: то пан Євгеніуш упав під ноги підгінчому. Анвар за довгі роки своєї собачої служби так призвичаївся лупити невільників, що йому не заважали ні весло, ні різні надбудови вгорі та збоку. Він лупив хвацьки — пан Адамек краєм ока спостеріг, як сорочка пана Євгеніуша почервоніла од крові. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля, але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!..

За кілька днів та ночей пана Адамка, пана Євгеніуша та пана Влодзімежа вже було не впізнати — худі, почорнілі, оброслі щетиною, без сорочок, із саднами та струпами на плечах і спинах, вони нагадували якісь привиди. Як тільки переставав бити барабан, вони повисали на веслах і тут же засинали, незважаючи на голод, на болі, на тяжкі безрадісні думи.

Сусіда зліворуч — козак Панас — такий же худющий, як і пан Адамек, такий же мовчазний і замкнутий, одного разу, під час стоянки галери біля якогось прибережного кримського села, за кілька акче купив цілий мішок варених баранячих голів — підгінчий Анвар іноді дозволяв місцевим жителям під час стоянок заглядати й на нижній ярус галери.

Ті голови були у вовні, пан Адамек не уявляв, як це їх можна їсти. І тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив:

— Їж, пане ляше! Їж, а то умреш!

Пан Адамек, переборюючи огиду, одірвав од вареної голови вухо і обережно надкусив. Вухо було напівсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз півголови.

І раптом подумав: а мої товариші? Зирнув убік — побачив голодні очі пана Євгеніуша. А далі — безтямний погляд пана Влодзімежа.

Якусь мить вагався — давати їм чи не давати. І віддав панові Євгеніушеві, який ловив очима кожен його жест.

Стало шкода, що віддав, але пан Адамек уперше в житті бачив такі тваринно голодні очі в людини…

Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кістки з того, що буквально кілька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрілися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очі — не посмів просити для себе ще одну голову.

Пан Євгеніуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши ні крихти панові Влодзімежу.

Тоді пан Адамек насмілився попросити:

— Козаче, і для того мого земляка дай!

— Іншим разом, — одповів Панас.

«Інший раз» настав аж через півдоби. Тепер пан Євгеніуш не одержав нічого, зате ж пан Влодзімеж хоч трохи втамував свій голод.

— Чого ти панькаєшся з ними? — запитав якось Панас. У Панаса були колючі чорні очі, і коли він ними дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не міг знести погляду. Навіть підгінчий Анвар менше замахувався камчею на козака Панаса…

«А ти часом не знаєшся з нечистою силою?» — хотів запитати в Панаса пан Адамек, але не насмілився.

— Так чого ото ти панькаєшся з ними? — перепитав козак Панас.

— Земляки!

— Ну то й що? Я по їхніх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти, напевно, духом вищий за них…

— Не будемо про це говорити, козаче, — похмуро відповів пан Адамек. — Земляків, як і родичів, не обирають… А бог дає…

Козак нічого не відповів, а тільки блиснув своїми темними, як ніч, очима, і панові Адамку стало це по собі. Щось отой козак, певне, замишляв, але що — поки що панові Адамку не казав…

З панами Влодзімежем та Євгеніушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кілька днів. З паном Євгеніушем за те, що він посмів образити його, шляхтича, а з паном Влодзімежем — за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. «Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними ані слова», — поклав сам собі пан Адамек.

Так вони проплавали днів із десять, їхня галера ішла уздовж східних берегів Криму, кілька разів лунали з палуби гарматні постріли, але чого б то — невільники не знали.

Якось уночі барабан забив скоріше, підгінчі забігали моторніше, гарапники та камчі засвистіли пронизливіше. З палуби залунали постріли, потім стали бухати гармати. Галера летіла, мов на крилах, а барабан бив усе дрібніше й дрібніше. Уже впав під весло пан Євгеніуш, і підгінчий навіть не встиг відшмагати його як слід, бо й на інших лавах попадало кілька невільників. Весло поважчало ще більше — то пан Влодзімеж завис на ньому. Пан Адамек, двоє козаків та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кілька тактів збилися — і тут по їхніх спинах загуляли гарапник та камча — Анвар лупив обома руками одразу…

Цієї ночі на галері померло одинадцять невільників — не витримали шаленої гонки та нагаїв підгінчих.

Десь аж за тиждень по тому козак Панас довідався, за ким то гналася галера.

— Донські козаки пройшли повз Крим, — сказав він панові Адамку і вперше за всі дні всміхнувся.

— І що з того? — запитав пан Адамек.

— Та нічого. Може, з другого боку козаки запорізькі надійдуть…

— Надійдуть, надійдуть, — радісно вигукнув пан Адамек. — Я точно знаю, що надійдуть. Вже надійшли!

Козак Панас недовірливо подивився на пана Адамка — звідки йому відомі козацькі таємниці?!

— Я добре знаю, що мусять надійти, — прошепотів пан Адамек. І став розповідати козакові Панасу історію всіх своїх останніх пригод.

— Падлюки ж ви! — поволі промовив Панас і відсунувся від пана Адамка. — Стрілись би ви мені в чистім полі, я б вам швиденько поодчісував би голови…

— Але ж зрозумій… — почав було пан Адамек.

Козак Панас відсунувся ще далі.

Хлюпотіло море за бортом, сонячні блищики стрибали по стінах та стелі, боліли руки й ноги, боліли кості й душа…

— Ти знаєш, скільки козаків буде цього року в поході? — не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас.

— Знаю. Тисяч з п'ятнадцять.

Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потім повернув обличчя до пана Адамка і, дивлячись йому в вічі своїми до божевілля чорними характерницькими очима, прошипів:

— Здрайці чортові… I тебе б — на палю, хоч ти здрайця! Я б вас — на палі, на палі… — і кращий серед них… А все одно

Ні пан Адамек, ні козак Панас не знали про те, що в донесенні сеньйора Гаспероні дату козацького походу подано неправильно — розбійницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри і слова так, що турки чекатимуть козаків аж через місяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морі!

Сидів на лаві, відпочивав після тяжкої, виснажливої роботи підгінчий Анвар.

Зиркнув у його бік козак Панас, пронизав своїми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди — хто б то мав за ним слідкувати?!

— Ну, зачекай, — тихо—тихо прошепотів козак Панас. — Сидітимеш ти ще в мене на палі…

Спав рудий московит, руді вуса лізли в його пощерблений рот, хропів грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались уві сні пал Євгеніуш та пан Влодзімеж.

На палубі лунали чиїсь веселі крики, світило сонце, і хтось бамкав залізом по залізу.

І ніхто не знав на галері, що десь там, на півдні, вже відпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячі бранців пливуть на відбитих у турків галерах — таких, як оця, — додому, на волю, з неволі агарянської…

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, у якому йдеться про долю та її химерії, що знову зводять та розводять людські дороги

Десь під ранок Яремко прив'язався—таки до щогли і, вибившись із сил, зомлів…

Очумався аж увечері, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотілося пити, їсти. Він весь задубів від холоду й відчував, що ось—ось помре.

Щось хлюпнуло. Відкрив рота, прохрипів:

— Рятуйте!

Відчув — чиїсь руки мацають його плечі, голову, відв'язують його від щогли й затягують у човен — на щось слизьке й м'яке.

Із зусиллям відкрив рота й прохрипів:

— Я — козак… козак… козак…

У відповідь пролунав зойк жаху…

Потім Яремкові снилося: він у лісі з хлопцями сидить на дереві, а внизу те дерево рубають графські робітники, — і от тріщить—тріщить, падає високий дуб, — і він, Яремко, падає, падає, падає…

«Мамо! Мамо!» — кричав він щосили, і тоді чиясь рука клала йому на розпашілого лоба щось холодно—мокре, і тоді трохи легшало.

Він хотів ту руку помацати, та не міг і пальцем ворухнути, він хотів відкрити очі, та повіки були такі важезні, що його кидало у гарячий піт при спробі їх розплющити, а голова йшла обертом — і він провалювався в безвість…

Іноді, мов уві сні, долинали якісь голоси. Ніби говорили чоловік і дівчина. Чув навіть дихання цієї дівчини і дотик її пальчиків, але ніяк не міг зрозуміти, про що вона говорить з чоловіком. Відчував, як вузенька ніжна долонька підводила йому голову. Потім відчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напоєм, він одкривав рота й пив, що йому давали, і йому легшало… І він спав, спав, спав…

І от настав ранок, коли Яремкові вже не захотілося спати. Він прокинувся й розплющив очі. Довго думав і не міг додуматися, де це він. Бачив над собою грубообтесані дошки, крізь шпаровиння виглядає якась трава, ганчір'я якесь…

«Де ж це я?» — він пильно—пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, від чого йому все стане ясне й зрозуміле…

І раптом збоку пролунав сміх — той самий дівчачий голосок, що снився йому, марився, чувся…

Він повернув голову і, дивуючись своєму голосові, запитав:

— Хто тут є?

Сміх тут же урвався. Потім щось швиденько задріботіло по землі — і над Яремком схилилося чорнобриве дівчаче обличчячко. Звісилось кілька тонюніх кісок.

— Мерхаба! — сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумію.

Обличчя дівчинки спохмурніло.

— Іллях? — раптом спитала вона. Знову закрутив головою.

— Урус?

«Урус, урус… Десь він уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповідав, що турки й татари звуть українців та московитів урусами…»

Яремко, ледь усміхнувшись, відповів:

— Урус… Козак.

Дівчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозуміле.

…Але де ж це він? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонті загинув. А при Синопі загинув Джузеппе… Загинув, відштовхуючи Олександра від кулі мерзотника Гаспероні. Чи знають козаки, що Гаспероні хотів убити Олександра? Треба сказати… Але де козаки?

Дівчина наполовину відкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка.

— Де я? — запитав він.

Дівчина знову закрила обличчя.

Але де ж це він?..

Він напружено пригадує. Був бій у морі, палали турецькі кораблі. Сеньйор Гаспероні стріляв в Олександра. Потім… Потім він, Яремко, летить у море… Холодна вода… Солона… Потім — обвуглена щогла… Підвів руку — на ній ще й досі чорні сліди від вугля. Хтось підплив на човні, відв'язав його… Що далі? Куди вони приїхали? Що це за дівчина?

Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Він у турків! І ця дівчина — туркеня. І отой чоловік, що він чув його голос — турок теж.

Дівчинка знову дивилася на Яремка.

— Ти — туркеня? Ви — турки? — прошепотів. Дівчинка дивилася запитливо, не кліпаючи очима. Показав на себе:

— Урус. Козак. Урус. Козак. Потім тицьнув пальцем на дівчинку:

— А ти?

— Бібігуль, — блиснувши оком, відповіла дівчинка. Бібігуль… Що ж це за люди такі — бібігулі? Повернув голову в той бік, звідки завжди чув голос чоловіка і, показавши туди рукою, запитав:

— Бібігуль?

Дівчинка закрутила головою: ні.

— Мен… мен… Бібігуль, — ткнула пальцем собі в груди. Потім повела рукою в той бік, що й Яремко:

— Ота… ота… Абдулла…

Ясно. Абдулла — то турецьке ім'я. А дівчину звуть, мабуть, Бібігуль… Смішне ім'я. Перепитав:

— Бібігуль?

Вона радісно засміялась і закивала головою: так, мовляв, так…

Рипнули двері. Дівчинку мов вітром здуло від його постелі… Яремко побачив — зайшов чоловік. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима…

Дівчинка про щось швидко—швидко почала з ним говорити. Чоловік слухав її, кивав головою і всміхався. Дівчинка кілька раз повторювала слова «урус», «гяур», а чоловік кивав головою і всміхався. І Яремко зрозумів, що той чоловік давно знає, кого він урятував. «Мабуть, по хрестику здогадався», — подумав Яремко. Він забув, що сам сказав у морі, що він козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Він, мабуть, загубився в морі…

«Де ж це козаки? — подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. — Де ж козаки? Треба їх швидше шукати… Може, вони ще в Синопі?»

Він запитав:

— Козаки в Синопі?

Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою:

— Йок![154]

— А де ж вони?

Турок нічого не зрозумів.

Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе він?

Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумітися з ним.

Яремко підвівся з постелі. Тіло було важким і неслухняним. Спробував піти назустріч туркові, та завертілося все перед очима. Якби не туркова рука — упав би…

Турок вивів його надвір.

Яремко жадібно вдихав морське повітря. Було зовсім тепло. Сонце підбилося під обід. Турок притримував хлопця за плечі.

— Де Синоп? — запитав Яремко. Турок показав на схід.

— А козаки? Чайки?

Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков…

— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!

— Йок! — заперечно закрутив головою турок.

— Та ні, на Стамбул, я точно знаю, — мовив Яремко, показавши рукою на захід. І знову турок закрутив головою. А далі:

— Кефе! Ячаков! Гезльов!

Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Три дні побенкетувавши в Синопі, — Олександр на цей раз дозволив таку розкіш, — козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невільників їхали на батьківщину.

Радісна пісня лунала над Чорним морем…

Вирішено було так: після взяття Кафи частина донців та запорожців проведе ці галери й шаранти майже до Азова, а іам, висадившись на пустельному березі, доведе невільників до Новочеркаська. Звідти легше буде добиратися і на Московщину, і на Україну, і в Богданію. А потім запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і всі разом ідуть на Стамбул…

— От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати і свою галеру, — сказав Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути біля Кафи.

— Та заберу вже, — пахнув люлькою Карпо. — Жаль — Клюсика немас…

— Треба було за злотом не гнатися…

— Не собі ж старався. Для братства. Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото потрібне… Тобі, отамане, воно, мабуть, не пече… Ти візьмеш трон султанський — ото й уся твоя турбота… А не візьмеш — знову в Європу подасися… А нам тут жити. І нашим нащадкам жити тут. Отак…

— Ти знаєш — не дуже воно мені байдуже, — сказав Олександр, подумавши. — Як ішов сюди, думав про козаків як про військову силу, потрібну для одного походу… А зараз думаю не так…

Помовчали.

— Як там Джузеппе, бідолаха? — зітхнув Карпо. — Ох же ж і шпурнув він тебе у море!

— Славний чоловік, — сказав Олександр. — Ходімо до нього.

Вони підійшли до постелі, на якій лежав Джузеппе. Він був ще дуже слабий, але говорити міг. Біля нього день і ніч сиділи Петро і Йован. Коли поранений побачив біля себе Олександра і Недайборща, він аж заусміхався.

— Сеньйоре отамане! — прохрипів Джузеппе. — Я прошу в товариства горілки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морі пити — гріх…

— Бо таки гріх, — сказав Карпо Недайборщ. — Хто п'є в морі, той не православний чоловік, а гірший за католика…

— От—от, — зрадів Джузеппе, — я ж якраз і є католик… Дай горілочки, а то ж уся душа зсохлася… Всі лікарі Європи радять. У нас у Трієсті так був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь йолоп проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого… А тут якраз я нагодився… Збрехав, що я лікар. Почав лікувати герцога горілкою…

— Ясно, — сказав Олександр, — герцог ожив і живе й досі.

— От бачиш, сам отаман Чорногорець підтверджує мої слова… Дай горілки, а то умру, а у вас тут і пастора немає.

— Дам, дам, — пообіцяв Недайборщ…

— Я ще з сеньйора отамана дертиму горілку барилами… А як стане султаном, то…

— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це говорити…

— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею…

— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборща Джузеппе і втомлено заплющив очі.

Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним шляхом, що вів на Стамбул, мчав вершник.

Він був в одязі простого сипаха, його обличчя почорніло від сонця й пилюки, на щоках відросла густа щетина…

Вершник поспішав, хоч знав: Стамбул жорстоко карає тих, що приносять лихі вісті. Та все одно поспішав, сподіваючись: його мусять помилувати…

Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів Туреччини. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому було вбито чимало високоповажних ворогів Туреччини, але на цей раз усе зірвалося.

«Ні, ні, ні, Кемалю, — говорив сам до себе, підганяючи коня. — Ти зазнався, ти налякався, тому в тебе нічого не вийшло з Ях'єю. Ти мусив врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козаків — вони бережуть його. Тобі могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив цього — зрозуміло чому… Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти його не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою й товстуном…»

Він люто поганяв коня, якого ще вранці добув, роззброївши й пограбувавши одного сипаха. Хай дякує долі, що лишився живий… А кінь і його одяг потрібні людині, що виконує завдання державної ваги.

«Що я скажу великому візирові? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Олександра. А я цього не знаю… Правда, є один план. Ризикований, але… Але якщо цей план удасться — Олександра не буде…»

Недавній сеньйор Гаспероні підганяв коня. Він знав, Стамбул буде незадоволений, але навіть оті дані про Ях'ю, які подасть Кемаль, стануть у пригоді в боротьбі проти запеклого ворога імперії. Думки його нараз перескочили на Яремка.

«Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути… Якби не він, Олександр був би за другим пострілом мертвий… Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й під землею знайшов… Я б тобі вигадав таку кару!..»

Ода—баші Селім наказав вивести свою яничарську орту в двір батури.

Коли всі вишикувалися. Селім сказав:

— Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу вас цілою чашею золотих дукатів… Розділіть порівну… Тепер ще одне. Зараз я і десять найкращих воїнів, яких я сам виберу, мусимо негайно виїхати до Стамбула — для важливої справи. Замість мене буде вам ода—башею Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Я думаю, що через місяць—два ми всі повернемося назад…

Яничари мовчки слухали промову свого ода—баші. Вони заздрили йому. Щасливий — незабаром побачить Стамбул!

Вони не знали, що шлях ода—баші лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорію. Сам ода—баші не міг би пояснити, яка сила тягне його шукати невідому жінку, що колись народила його. Але та сила була могутня… Він знав про ту жінку тільки, що звуть її Устя і що живе вона десь у Цетинському монастирі. Навіщо він їхав до неї? Що він мав їй сказати?

Ода—баші наказав яничарам розійтися. Вибрані ним супутники вже чекали. Селімові підвели коня. Він скочив у сідло й помчав до брами…

Загуркотіли ворота… Потім копита протупотіли по дошках мосту…

Бездомні пси бігали ночами біля Піщаних воріт. Вартові їх не відганяли — все ж із ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з ніччю, місяцем, білим, як примара, і слухати стогін почепленого на гак Спиридона…

Софію було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не міг померти.

Він висів і хрипів:

— Убийте!.. Убийте!..

І кров капала з рани на поміст, і собаки з наїжаченою шерстю злизували її.

— Убийте!.. Убийте!..

Місяць котився по небу, чорні тіні різали землю. Походжали мовчки вартові, вили собаки, хрипів Спиридон.

З—за дерева висунулась якась тінь. Спиридон розплющив очі й побачив її. Прохрипів з благанням і надією:

— Убийте!..

Широко відкритими очима він бачив, як тінь навела на нього пістоль. Нарешті, нарешті кінець його мукам…

Він хотів шепотіти якусь молитву, але тільки прохрипів:

— Спасибі…

І в цю мить гримнув постріл…

Вартові довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак злочинцеві й тим самим урятував його від заслужених мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося.

…Мімар Муса витер піт з чола. Руки його тремтіли. Не було чим дихати. Він сів за стіл і обхопив голову руками. Потім забрав руки й при світлі свічки подивився на них. Йому здавалося, що на них — Спиридонова кров…

Погляд упав на креслення. Нова мечеть виділася йому крізь тонкі лінії, рвалася в небеса.

— А х—х–хто м—ме—н–н—не п—п–позб—бав—вить од мук? — запитав сам себе.

Десь далеко вили собаки. Погасив свічку й довго дивився в небо, по якому котився місяць.

Було моторошно. Розпачливо стукотіло серце.

І чувся Спиридонів хрип:

— Убийте… Убийте…

Галя стояла на колінах біля матері, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та після цієї зими стала схожа на бабу. Зовсім побілів і батько.

— Мамочко! — бліда й розгублена благала Галя. — Мамочко, я піду до монастиря! Я велика грішниця! Я мушу замолити свій гріх!

— Господи! — ридала мати. — Навіщо ж ти так караєш нашу родину? За що?

— Я без хреста прийшла додому, мамо!

— Тебе силою, донько, силою змусили!

— Все одно: гріх! Все одно: гріх!

— Тебе — силою…

— Не силою, мамо! Я — сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу!

— Ти врятувала інших, — кашлянув батько суворо. — Ти зробила, як свята…

— Не свята я, тату! Я — грішниця! Пустіть мене в монастир — я відмолю всі свої гріхи! Я черницею стану…

— А ми, доню, так хотіли онуків своїх бавити… Навіщо ж ти наш рід отак зневажаєш? Що бог скаже?

— Пустіть мене! — закричала Галя й вибігла з хати…

…Розтріпана, заплакана, вона бігла через Сугаки на гору, до старезного береста. Він ще не розбрунькувався, але якась, ще не помітна окові, тільки відчутна зеленість з'явилася в повітрі навколо нього…

Коли вийшла на гору, відчула, як усю її обвіяло вітром — таким чистим і юним, аж серце зайшлося. І пахло мокрою землею, і зелом пахло, і синім—синім небом.

А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пішла до неї. Вона йшла і плакала, а назустріч їй біг безрукий чоловік і щось гукав, вимахуючи своїми обрубками…

ЕПІЛОГ, який, власне, е не епілогом, а початком розповіді про те, що має відбутися далі…

Дві приголомшливі перемоги об'єднаного флоту запорозьких та донських козаків — перемоги, здобуті при Трапезонті й Синопі, — стрясли Османську імперію. Мов страшна луна, котилася по імперії моторошна звістка про знищення великих гарнізонів у цих містах, про визволення тисяч бранців, про потоплення багатьох десятків кораблів. У Стамбулі поширилась чутка, що козаки висадились у Синопі й тепер, визволяючи та озброюючи бранців, простують сушею на столицю. Це викликало неймовірну паніку. Турки й досі пам'ятали, як сторіччя тому козаки, здійснюючи свій похід навколо Чорного моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по північній Анатолії, по східній Болгарії — і ніяка сила їх не могла тоді спинити.

А що може спинити їх зараз, коли гяури стали такими дужими?

Та чутка не підтвердилась. Розгромивши турків при Трапезонті й Синопі, козаки пішли у відкрите море і зникли з турецький очей.

Турецька ескадра кілька днів та ночей плавала на північ від Босфору — стерегла, пильнувала, чекала козаків перед Стамбулом.

Та минав день за днем, минала тривожна ніч за ніччю, а козаки не з'являлися.

Мовби вийшли в море — і там геть усіх поглинули хвилі.

Ось уже й тиждень минув.

Пригрівало весняне сонце, повівав ласкавий вітерець.

В цей день повз турецьку ескадру пройшло на Стамбул два поштових суденця — одне з Кафи, друге — з Ячакова. Повідомили — у Кафі повний спокій, про козаків нічого не чути, але гарнізон, звичайно, пильнує, і, якщо гяури спробують напасти, то їм же буде зле. В Ячакові — тихо теж. Шакір—реїс, проґавивши козаків, коли вони виходили з Дніпра у море, тепер у всеозброєнні чекає їхнього повернення.

Тепер їм не проскочити!..

Козаків — ні слуху, ні духу.

А в Стамбулі було тривожно. Спішно ремонтували укріплення вздовж обох берегів Босфору, пристрілювали гармати, поповнювали запаси пороху та ядер. Знову натягували велетенський ланцюг через протоку — він колись не зупинив чайок Сагайдачного, але, може, зупинить Ях'ю…

А козаків не було й не було.

Проте щоденно у мечетях лунали молитви до аллаха, молитви слізні, благальні: врятуй, аллах, нас, зглянься, пошли бурю, мор, смерть гяурам!

Бурі не було. Повівав з північного сходу веселий легіт.

…А козаки тим часом дрейфували біля кавказьких берегів.

Був ранок. Сонце тільки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на носі байдака й дивився на захід. Десь там причаїлася Кафа.

Він вирішив остаточно — спочатку на Кафу. Хай козаки відпочинуть, одіспляться, залікують трохи рани, а турки втомляться чекати, — отоді й упасти на них, як сніг на голову.

Взяти Кафу, зруйнувати порт, спалити кораблі, повизволяти бранців, поповнити ними свої поріділі ряди — і вже затим рушити на Стамбул.

Приголомшені страшними звістками, які надходитимуть з різних кінців, турки розгубляться, вони не зможуть чинити великого опору. І Стамбул упаде під йоги Олександрові Чорногорському — султанові Ях'ї.

Біла чайка, осяяна сонцем, летіла над хвилями. Вона була червоною од ранкового сонця. І здавалося Олександрові, що то летить якась дивовижна гаряча іскра. Вона летить на південь, на Стамбул…

Летіла над ранковим тривожним морем.

Очі Олександра—Ях'ї летіли за нею…

Кінець першої книги