Грає синє море

Розділ перший, у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу

Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:

— Диви!

Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, всіяного зорями неба.

— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету… На що схожа?

— На дівчину… Ух ти, мов дівчина-гяурка…

Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка, точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяйвом серпи на банях Айя-Софії, мечетей Баязида й Сулеймана, підіймали в небо гострі зубці громади фортеці-в’язниці Єді-куле, роззявляли кам’яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія.

Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина…

Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна.

Десь хлюпала вода, гавкали собаки і брязкало щось залізне.

— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.

— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке?

Лазізові ураз стало холодно. Татари, разом з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, ніби кілька літ тому пролітала над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа українки-полонянки накликала біду на місто.

— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали все військо під Хотином, а тепер треба йти аж на Мекку за султаном — хіба це не біда? — сказав Селім.

Знає Селім, гомонять у яничарських казармах, що султан Осман незадоволений яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[24]), а потім набере нове військо в Анатолії і яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, чи розформує їхні орти[25] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…

Наче у відповідь, почулося:

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль ілля…[26]

— …і Мухаммед його пророк, — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.

Повз них пройшов дервіш[27]. Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками.

Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:

— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий хоче знищити яничарів та їхній орден! Синьо-синьо стає на землі!

— Біда буде, Лазізе, — повторив Селім, як вони відійшли від дервіша. — Ти знаєш, про що зараз наші говорять? Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан[28], і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера-паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться…

— Тс-с, — приклав пальця до вуст Лазіз, — а то ще хтось почує…

— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі аллаха. Його першого спіткає біда…

— Я перший побачив ту дівчину, — сумно сказав Лазіз.

— Ми разом її побачили…

— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Ти ж бачив, як я воював під Хотином…

— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти собак…

Лазіз мовчав.

Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… В дитинстві його було вкрадено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…

Не витримав — озирнувся. Полонянка уже піднеслася високо-високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця…

Бути біді… Коли це настане — сьогодні, завтра?..

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

А над Стамбулом здіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму[29].

Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби[30], наїлися…

До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали Османові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера-пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»

Султан вигнав яничарських посланців.

Грало, мерехтіло, танцювало синє море…

Так грало воно й п’ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — хондкаром Османом Другим.

Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалась йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п’яницю й недоумка на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити ні Мухаммед Фатих, ні Селім Явуз, ні Сулейман Кануні та Селім Мест, те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб’є персів, він розгромить Австрію й Ляхистан… Ляхистан давно б улігся «од можа до можа» перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — набрід голодранців, що йменує себе козаками. Він розгромить цю дику ватагу — і ніщо вже не загрожуватиме його флангам та тилам…

Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити яничарів. Вони хоробрі тільки за гроші та пільги. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові.

…Делавер-паша вбіг до султанового покою. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.

— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!

Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом стислися, мов перед плювком, губи.

Він, Осман Другий, який при Хотині не раз дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами… Досить того, що відступив, а потім і побіг перед Ходкевичем та Сагайдачним!..

«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Давіть ім’я їхнє зникне!»

Делавер, про якого Осман забув, дивився на свого володаря переляканими очима.

— Щ-що р-робити, найясніший х-хондкаре?! — проскиглив він.

— Вони й досі вимагають твоєї голови?

Делавер заплакав, розмазуючи сльози.

Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули, мов іскри з-під кресала.

— Тобі давно треба знести голову, — просичав султан. — І, будь певен, тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути як кремінь.

Делавер догідливо закивав головою.

Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.

— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім’я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов не вагаючись на смерть… А ти, про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..

— Аллах, аллах, вря-а-туй нас…

— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б’ються оті козаки, яких ми називаємо набродом? Нагород від польського короля їм чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають? Чому нас було при Хотині двісті п’ятдесят тисяч, а козаків з поляками — вісімдесят, — і не ми їх, а вони нас погнали?.. Ну?..

Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежив за кожним його кроком.

— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.

Делавер мовчав.

А якщо їм дати Делавера й тих вісьмох — що тоді?

Ні! В історії Високої Брами ще не було випадку, щоб яничари скидали і вбивали султана. Султан — це святе! Але вони можуть просто сісти Османові на голову і змусити його робити те, що захочуть. А це означає — загибель імперії…

У яничарських кишлах[31] було неспокійно.

— Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Ляхистан! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Хай заплатять і за наших загиблих товаришів, які полягли під козацькими та польськими шаблями! Ми стомилися в поході, ми не дійдемо до Мекки!

В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який може повести її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав’язати тугіше пояси, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті балачки про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося!» — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман.

Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [32]. Лазіз сказав:

— Під Хотином нас спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах[33] є на султані. Може, той, що в нього жінка — уруска…[34]

— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його й прозвали Ешеком.

— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, то у нас взагалі самі мерзотники — від ода-баші[35] до самого візира… Та й султан такий же… Набачились їх уже кілька за останні роки…

— Тихше, онде Калин Дудакли[36] зайшов.

Ода-баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима і повільно підійшов до тих, що сперечалися.

— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?

— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?

— А те, що я тобі заткну твою богази! [37] — І Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носаком в обличчя. Той упав на спину, обличчя миттю скров’яніло. Він затулив його руками.

— Кьопек! Гяур! — лаявся ода-баші, б’ючи Лазіза ногами. — Ану, прибери руки з обличчя!

Лазіз несміливо виглянув з-під пальців. Щойно він це зробив, як Калин Дудакли ударив його в скроню… Тіло Лазіза конвульсійно здригнулося.

— Ти убив його! — почулося від дверей. То саме зайшов Селім.

— І тебе уб’ю, якщо посмієш щось сказати проти хондкара!

— Ти убив мого побратима, що тричі врятував мені життя при Хотині! І тобі, між іншим, — теж! Так будь же ти проклятий разом зі своїм хондкаром! Щоб ви разом з ним свинячого м’яса наїлися! Ну? А тепер спробуй убити мене, алчак![38] — і Селім жбурнув в обличчя ода-баші жменю піску.

Калин Дудакли вихопив ножа.

На землі нерухомо лежав Лазіз.

— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди слід.

Ода-баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, він зараз жбурне на землю й цього яничара й розтопче ногами.

Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калина Дудакли. І — відскочив убік.

Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода-баші не падав. Він ішов просто на Селіма. Той не відступав. Та щойно Калин підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стримів ніж.

Ноги у Калин Дудакли підігнулися — і він упав.

Селім переступив тіло мертвого ода-баші.

— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми не ходили воювати проти невірних?

— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?

— Ми навіть Проти своїх, правовірних, ходили. Так?

— Було й це.

— Хай то був бунтівник Каландар-огли, але він такий самий османли, як і ми. Так?

— Так.

— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали. Нам казали, що воюємо за аллахове діло. Двісті п’ятдесят тисяч воїнів ішло на Хотин — де вони?.. Лягли ні за що! Отак! А тепер султан і нас хоче завести в пустелі Аравії і знищити…

Яничари мовчали, напружено чекаючи, що ж далі скаже Селім.

— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду!

— І я не піду! — вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик[39], бо був високий і худий.

— І я не піду! — озвався Абдуррахман.

— І я!

За хвилину вся кишла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.

— Селіме, будь нашим ода-баші! — вигукнув Сирик.

— Гаразд, я буду вашим ода-баші. Але наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.

Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, здалеку схожа на родимку, потемніла.

Орда яничарів висипала з кишли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд з Селімом і вигукував навсібіч:

— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишаємося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат-майдан!

— До палацу! Веди нас, Селіме!

Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:

— Йдемо до палацу Делавера!

Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувалися групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…

— Куди йдете?

— До Ат-майдану, а потім до Делавера-паші!

— І ми з вами!

Ті, що приєднувалися, по дорозі озброювались кілками, ножами, а дехто уже мав і пістолі.

Коли загін був уже зовсім недалеко від Ат-майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів.

«Ого! Такий натовп не зможе заспокоїти й ціла армія яничарів! А як увесь оцей гнів та на нас виллється — що тоді?»

Уже не загін ішов уперед, а його несло людським морем. І йшло те море не на Ат-майдан, а простісінько до палацу Делавера. «Що ж це буде? — думав Селім. — Ось-ось нас винесе на двірцевий майдан…»

Озирнувся на ходу. Побачив сяюче обличчя Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню, не гурт у тебе розуму! Певне ж, тобі не лише за гучний регіт і дивовижну впертість дали віслюче прізвисько! Чи думаєш ти про те, що може статися за хвилину? Чи ти хоч коли-небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[40] — може, хоч там уперше в житті замислишся.

Селім ладен би зупинитися, та його вже несла юрба розгарячілих яничарів і голоти.

«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а нині маєш: іс’янчі[41], відступник, злочинець!»

З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.

Якийсь вояк у формі сипаха, піднявшись на кадуб, вигукував у натовп:

— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Султан повів нас на Хотин, щоб нас там побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті п’ятдесят тисяч! У нас було триста гармат і чотири слони. А що було в ілляхів та урусів?! Нас троє було проти одного — а що вийшло?

— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!

— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п’ють горілку і славлять свого Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай іде сам! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом! Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…

З палацу почувся постріл.

— Це — сарай-мухафизлар![42] — закричали в юрбі. — Вони ні за що вбивають наших людей!..

— Бий охоронців! — заволали навколо.

— Тихо, ви! Тихо! Посланці повертаються.

Майдан потроху стихав…

Яничар з нашивками юзбаші[43] прудко виліз на кадуб і закричав:

— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера-пашу, а нас не шанує!

Голодранець, який, напевне, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з кадуба і, відчайдушно махаючи руками, заволав:

— Ходімо громити Делавера-пашу!

— І справді! — підхопив Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися, то треба йти на штурм Делаверового палацу!

— На Делавера! Йша![44]

Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки дервіш кричав: «Машалла!»[45]

В палаці візира були міцні ворота й добра варта.

Тільки-но повстанці наблизилися, як їх зустрів нищівний вогонь. Та зупинитись було неможливо. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдиралися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали скрині й хапали все, що потрапляло під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця[46] — так слізниця.

Делавер-паша упав на коліна і став цілувати брудні ноги яничарів.

Його підвели і почали бити. Злетіла чалма, Делавер-паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.

Делавер-паша знову впав на коліна.

Згори долинув пронизливий крик, який одразу ж урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна…

Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя і били, били, били…

«О аллах милосердний…»

Потім Делавер-паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив’язували до ноги.

«Вони вважають, що я мертвий!» — подумалось йому з жахом.

Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. У нього заболіло в очах, але він дивився, бо вже не мав сил заплющити їх…

А над Стамбулом весело грало-вигравало сонце.

І голубі хвилі весело били в береги Босфору.

І здіймався чорний дим над палацом Делавера-паші…

— Айякланма вар олсун![47]

Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він. Біжить, сміється, по щоці кров тече, обличчя розчервонілося від збудження.

— Де султан?

І раптом почулася відповідь:

— Мустафа у нас султан! Той, що був п’ять літ тому… А Осман у палаці сховався!

— Мустафа? Отой недоумок? О аллах!

Чийсь хижий і уважний погляд блиснув поряд. Невже й тут, серед повсталої юрби, є нишпорки з таємної дефтерхани?[48]

Думка промайнула швидко, як отой хижий погляд, що його відчув на собі Селім… Та за мить, забувши про все, Селім побіг уперед. Він мусить бачити султана Османа і сказати йому, що його орта не хоче йти в Мекку, не хоче й Мустафи!..

Але кому сказати? Османові чи Мустафі? Мустафа знов султан! Не додумався Осман задушити його шовковим шнурком? Так супроти султана Мустафи Абдуррахман Ешек — все одно, що дев’яносто дев’ять багдадських мудреців супроти віслюка.

— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.

Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев…

А над Стамбулом весело грало-вигравало призахідне сонце!

Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлючена юрба ввірвалася у найсвященніше місце імперії.

На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені і вбиті, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини…

Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали оборонці султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар-аги[49].

Мухафизлар-ага, високий і дебелий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою у правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які весь час подавали ушаки[50]. Його обличчя було налите кров’ю, очі горіли ненавистю до збунтованої черні, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.

Він один на якусь мить зумів зупинити повстанців. Юрба затупцювала на місці.

А тим часом у палац вливалися і вливалися нові юрми…

І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців і вояків двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар-ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, аж доки не впав на підлогу, під нещадні багатотисячні ноги юрби…

Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, і вирвався назовні.

Посеред майдану, під глумливими поглядами юрби, сидів на мулі обірваний молодик. Одяг на ньому був подертий, як у дервіша, а шию обвивала зашморгом товста мотузка.

«Кого це збираються вішати?» — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.

Від несподіванки Селім зупинився так різко, що ледь не впав.

Це — султан? Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді…

А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот…

Османа схопили в палаці. Він не ховався під перини. Він сам розчинив двері перед юрбою, і юрба зупинилася, вражена його позірним спокоєм. Здавалося, ще слово, ще рух — і всі впадуть на коліна. І Осман мав уже заготовлену фразу, він розкрив рота, щоб спокійно й велично проголосити:

— Вам потрібен був Делавер, діти мої, я вам його віддав. А тепер ідіть по домівках, ваш султан думає за вас!

Але пересохло в горлянці, і він, розкривши рота, не зміг добути жодного звуку. І тоді він розгубився саме від того, що не може сказати жодного слова, і юрба кинулася на нього.

Його витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого володаря. Але на його обличчі були не радість і не обожнювання, а жах і здивування…

Мула смикнули за повід і повели вулицею. Що це тягнуть поперед нього? Ах, то тіло Делавера-паші…

Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»

О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх оцих зрадників та бунтівників! Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про велич хондкара та вічну ганьбу зрадників…

Було 19 травня 1622 року.

Султана з мотузкою на шиї возили вулицями столиці. І небо не падало на землю.

Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло йому в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.

Його возили й возили вибоїстими стамбульськими вулицями, де смерділо гнилими риб’ячими нутрощами й нечистотами.

Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це останній день його життя…

Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Один тільки лишився — Ях’я. Всі вважали, що він тридцять літ тому вмер від віспи у Трапезонті. Але зовсім недавно, місяць чи два тому, довідався Осман, що Ях’я живий, тільки носить інше ім’я. Він іще встиг відправити Кемаля-Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса[51] до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях’ї і знищив можливого претендента на престол.

Він, султан, припустився благодушності. П’ять літ тому було скинуто султана Мустафу, його дядька. Він був просто недоумок. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей бевзь не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, через якийсь там рік його замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!.. Треба було знищити і Ях’ю. Бо якщо Ях’я зможе заручитися підтримкою Риму, французів та запорожців, то він захопить престол — і тоді кінець священній війні проти християн! Польща зараз не піде на Туреччину, але козаки тягнуться до Москви, і ніхто з найрозумніших правителів ще не знає, якою страшною силою може стати Москва, якщо вона об’єднає всіх…

Попереду — Єді-куле. Це останнє, що він бачитиме у своєму житті. Бо того султана, якого везуть у Єді-куле, чекає тільки одне — смерть.

І раптом його кинуло в жар: відчув — сльози течуть по щоках.

«Невже в усьому — воля аллаха?»

Озирнувся. Побачив, наче крізь туман, похмурі обличчя натовпу.

Дервіш біжить услід і, тремтячи, мов у пропасниці, гукає:

— Ля ілляги іль алла…

Розділ другий, у якому йдеться про морську баталію, про отамана Недайборща та його козаків

Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.

Він стояв на самому носі чайки, біля невеликої гармати, і дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. Праворуч насувалася ніч. Попереду було море й море, безмежне й гостинне, а позаду… Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кишла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.

— Ну й поставили ж ми їм свічку, господи твоя воля, — оглянувшись назад, аж перехрестився козак Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тоненькі вусики затіпалися від тамованого сміху.

— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось як відірвемося од них, тоді й радітимеш!

— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. — А якщо й наздоженуть, то ми їм — з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта[52], як казав іще пан Ціцерон.

— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся. — Ціцерон…

За кількасот сажнів позаду чотири галери виляскували здоровенними веслами по спінених хвилях.

— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!

І справді, задимілося біля гармат, потім хлюпнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.

Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і хлюпнуло в хвилю.

— Сі бене авдімус, бене дісцімус![53] — як казали ще до Ціцерона, — знову озвався Клюсик.

Карпо тицьнув люльку до рота і затягся ядучим, як перець, димом.

— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!

Знову задимілося біля гармат, і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило.

Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.

А йшлося якраз до того.

Надвечір море завжди завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша і спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину пірнувши у блакитний обрій, розливає самого себе по воді.

Та сьогодні сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервоніли, а море потемніло, стало чорно-червоним, наче налилося кров’ю.

…Козаки налетіли на Стамбул несподівано. Було їх зовсім небагато, всього п’ятнадцять суден. Але нагнали такого переполоху, що турки, які залишилися живі, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам пощастило захопити корабель із золотом…

Та важливіше за будь-яке золото була новина, яку везли козаки на Україну. Тиміш Клюсик, переодягнутий у яничарське вбрання, висадився напередодні на пустельному березі. Йому належало дістатися до Стамбула, розвідати останні новини в імперії, а потім, уже під час битви, яка закипить у Босфорі, повернутися на отаманську чайку. Козацький агент, який жив багато літ у столиці Османської імперії і мав розгалужену мережу своїх вивідувачів, мав передати те, що йому вдалося зібрати за останні місяці. Про місцезнаходження цього агента знав тільки Клюсик…

І Клюсик привіз важливу новину: султана Османа Другого скинуто, на престолі сидить недоумок Мустафа. Крим знову заміряється вирватися з-під залежності Туреччини.

Недайборщ дав наказ припинити битву і відступати. Завдання, задля якого п’ятнадцять чайок вирушили до Стамбула, було виконане.

Але не так просто було припинити баталію.

Мабуть, сам султан дав наказ наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та пов’язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, що після його вступу на престол розбійницька козачня, порушивши договір Туреччини з Польщею, напала на передмістя столиці.

Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі. Недайборщ загаявся, чекаючи на Клюсика, який вплав добирався до його чайки з берега. Знялася шалена гарматна стрілянина, летіли ядра, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна стрілами пролітали між неповоротких галер, і важко було взяти їх на приціл.

Козаки гасали по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а довкола бурунили хвилі важелезні розпечені ядра. Та козаки були мов заворожені.

Огледілися — їхні п’ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний вихід — проскочити між галер з одчайдушного розгону, щоб турчин не встиг і оком змигнути.

Карпо Недайборщ гарикнув на пів-Босфору:

— Повертай назад, та якнайборше!

І п’ятнадцять чорних блискавок, мов пущені однією рукою стріли, дружно рушили на північ.

На носі біля Карпа пританцьовував мокрий як хлющ Клюсик, виспівуючи: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде».

І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт пісеньці, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші.

Не встигли отямитися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки промчали повз них і подалися в море.

По обидва боки Босфору загомоніли берегові батареї, захлюпали в море камінними ядрами, але козаки вже промчали і повз них.

Ну що ж, хай хлопці відпочивають, а Карпо з Тимошем та стерновим Базалюком ітимуть під вітром на північ — додому.

Вночі шторм розгулявся на повну силу. Величезні хвилі жбурляли невеличку козацьку флотилію на всі боки. Доки можна було, йшли під вітрилами, допомагаючи собі ще й веслами, — аби лиш одірватися від турків.

Хвилі легко перекочувалися через просмолені козацькі суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретяні опачини, та й це мало допомагало.

Не видко було ні місяця, ні зір. Довкола ревіло й гуло море, наче біг із гір величезний табун диких турів.

— Тримайтеся, хлопці, чайки, як вош кожуха! — ревів басищем Карпо, коли білогрива, мерехтка в темряві хвиля падала на вигнуті, мов натягнуті до пострілу сагайдаки, козацькі спини. Біля ніг отамана лежало кілька мішків із золотом та самоцвітами — здобич, що її віддадуть козаки скарбникові в Січі, якщо живі доберуться до берега.

Отаман не думав про золото. Особисто йому воно було не потрібне. Воно потрібне було Січі, щоб викуповувати з неволі бранців та діставати зброю, потрібне було Київській братській школі, щоб навчати молодь різних наук, друкувати книги, що допомогли б вистояти народові у боротьбі з покатоличенням. У самого отамана не було ні кола, ні двора. Ні жінки, ні дітей, ні рідної хати. Геть усе погинуло під час бусурманського наскоку. Жінку погнали в неволю разом з іншими мешканцями села. Село з веселою назвою Півники спалили. Немає Півників. Є згарище, поросле бур’янами…

«Гай-гай! — думалося йому зараз під завивання вітру, хлюпання хвиль. — Гай-гай, який би могутній та численний був люд на нашій землі, коли б не оці бусурманські розори. Та ще й поляки піддають… На спустошені татарами й турками землі приїздять польські пани, а з ними різний набрід, якому нічого вже робити в Польщі… Люди мруть від чуми й холери, гинуть від шабель турецьких і татарських, мучаться у неволі на галерах, і ще де хоч…»

Хвилею вдарило так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, та замість диму ковтнув гірко-солоної води.

— Тимоше! — раптом гукнув отаман, відчувши лихе. — Клюсику! — щосили ревнув він у темряву і не почув у відповідь нічого, крім гомону хвиль.

— Та ось же щойно сидів! — виправдуючись, прокричав один з веслярів.

— Передай: де Клюсик?

Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти чайки.

— Веслуй назад! — гукнув Карпо.

— Куди? До турка в зуби? — заперечив стерновий.

— А ти що, боїшся! — захлинаючись солоною хвилею та власною люттю, гарикнув Недайборщ. — Греби назад!

І повернула отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, щойно змитого хвилею.

— Клюсику! Клюсику! — дружно залунало над морем.

Але хіба перекричиш ревище хвиль? Хіба побачить Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви?

— Ти-мо-ше! Клю-си-ку!

Гуде все довкола, двигтить чайка, свище вітер, гукають, аж надриваються козаки, а Клюсика нема.

Але ж ні, одразу він не міг піти на дно. Він же плаває, мов дельфін! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, почім ківш лиха… Та й сьогодні пів-Босфору подолав уплав!

— Ти-мо-ше!!!

Не озивається…

Карпо дістав із скриньки просмолене ганчір’я, сухий трут, кресало і, прикрившись кобеняком, узявся викрешувати вогонь. Ударив кілька разів — заіскрилося, зажевріло, задиміло. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили у жмені, щоб воду вичавити, знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав із-за пазухи дрібку сухого з кисета, притоптав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти.

Заходився роздмухувати трут на смолоскип. Ось маленька, ледь помітна змійка з’явилася на труті, впала на березову стружку…

— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.

— Цить, Базалюче, бо в море вкину, — сипонули іскри з отаманової люльки. — Без Клюсика нам ліпше не повертатися.

Ревіло море, кидало чайку з боку в бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі, тримаючись за гармату. В його високо піднятій руці палав смолоскип, розсипаючи іскри.

Повернувся обличчям на північ. Почав вимахувати смолоскипом — передавати вогняну депешу:

— Змило одного… Шукаємо… Ідіть далі… Наздоженемо…

Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз обернувся до веслярів:

— Не веслуйте… Тихо! Слухане!

Карпові не хотілося думати про те, що турки от-от засиплють їх ядрами; на думці було одно: врятувати Клюсика — веселого, кучерявого спудея з Поділля.

Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро…

— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!

— Цить! — гримнув Недайборщ. — Приготувати шаблі й ножі!

— Добре, батьку! — озвалися веслярі.

— Сказився! На абордаж лізе! — знов просичав Базалюк.

Ще раз блиснуло — цього разу зовсім близько, бо одночасно із спалахом гримнуло з гармати. Ядро пролетіло високо і хлюпнуло десь у темряві. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і, хоч втримався на носі чайки, проте випустив смолоскип у воду.

Запала ревуча, пекельна пітьма.

Недайборщ відчув, що турки — поряд, але де саме, хіба ж побачиш у такій пітьмі?

— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.

— Тікати треба! — почулося Базалюкове сичання.

І саме в цю мить Карпо Недайборщ відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.

— Назад! — подав команду отаман, та зрозумів, що вже пізно…

Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав облавок, і Карпо відчув, що це вже кінець. Одчайдушно скрикнув Базалюк, але його вигук обірвався на півслові. Зойкнули останнім криком веслярі…

Хвиля підхопила Карпа і кинула назустріч галері…

Розділ третій, у якому розповідається про події, здавалося б, вельми далекі від щойно описаних

Мусій підвів голову від столу. Неквапливо, він усе робив неквапливо, потер кулаком очі. Витріщився на свічку, що от-от мала впасти у велике кружало розтопленого воску. Перша думка була: схопити свічку й поставити як слід, щоб не хилилася. Він уже простяг був руку, та потім зупинився.

Так що ж казав Архіт Тарентський?.. Ах, так… Я знаю, що він казав. Він казав: «Лев розшматує пса, якщо той пес наблизиться до нього!..»

І хіба це казав геніальний грек? Це слова з корану.

Але ж коли б грек Архіт раптом ожив і опинився в теперішньому Стамбулі, то й він би, певне, став мусульманином, як став ним недавній вихованець Київської братської школи Мусій Ціпурина.

…Сидів, усміхався сам до себе й підраховував, знаючи бодай приблизно, довжину й товщину свічки, кут її нахилу, питому вагу воску, — чи вона має зараз упасти…

Свічка не впаде. Математика говорить точно.

Згадалося обличчя старого Атанасія, мудрого київського математика і звіздаря, згадалися його сива борода і перетятий шаблюкою ніс. Тому Атанасій завше гугнявив. Звіздареві вуха стирчали, як у кажана, а очі здавалися хитрющими, бо сиділи косо, як у ногайця.

— Всьому начало є число, — казав Атанасій. — Пізнавши закони числа, ми пізнаємо закони світу.

— О-од б-бога вони, — відповідав Мусій, заїкаючись.

— Божа мудрість існує не для того, щоб ми на неї пальцем тицяли, а для того, щоб ми її пізнали і стали богорівними.

…Свічка, поставлена косо, палала на столі, освітлюючи великий аркуш пергаменту. Мусій Ціпурина розкреслив його на італійський манір — як робили великі мімари[54], плануючи ту чи іншу споруду.

Перед ним поставала в усій красі мечеть, яка мала прославити навіки-віків діяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османіє, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно стоїть у Стамбулі. Але мечеть Османа Другого має затьмарити красу і Османіє, й навіть Сулейманіє та Айя-Софії.

Щоправда, султана Османа вже немає, мечеть, певне, назвуть інакше, та не в назві суть! А в тому, що будує її він, зодчий Муса, який колись носив християнське ім’я Мусій Ціпурина.

Ні, ніхто не змушував Мусія зрікатися своєї віри та свого імені. Але він мусив збудувати сю мечеть. І, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всі закони й звичаї магометанства.

…Знов згадався Атанасій Слабошпицький. Заглиблений у свої математичні підрахунки, він якось підвів голову од паперів, косооко позирнув на Мусія й, зітхнувши, мовив:

— У тяжкі часи живемо, сину мій. Для кого працюємо? Для кого мріємо? Наші найкращі думи лишаються на папері мертвими, бо нема властителя на нашій землі, котрому вони були б потрібні.

Мусій спочатку не зрозумів, до чого веде Атанасій.

— А ти згадай блаженної пам’яті добу Ярослава Мудрого. Кревно зацікавлений був великий князь у розвої науки і красних мистецтв. Онде — Софія небовоздвижається. Щастя мав той зодчий, який зробив усі підрахунки, та ще більше щастя він мав, коли на здійснення тих підрахунків йому дали гроші, камінь і робітників… А хто дасть їх тобі зараз? Круль польський?

…Свічка горіла тривожно й неспокійно. І мімар Муса дивився на аркуш із планом мечеті Османа Другого, а в голові поставала йому Софія Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленим великим розумом Атанасія Слабошпицького.

Передзвін формул вчуває султанський зодчий Муса і в проекті могутньої мечеті, що виросте незабаром посеред Стамбула. Передзвін формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонію вертикалей і дуг, у розмаїття кольорів каменю, неба, моря й зелені.

Це буде ще одно диво світу. «Мусульманського світу», — підказує причіпливе й суворе сумління. «Світ єдиний», — відповідає Муса-Мусій сам собі словами Атанасія Слабошпицького.

Та не про те сказав оті слова Атанасій.

…Атанасій поклав руку на товстенну книгу й мовив:

— Осьде праця життя мого.

То була книга про числа та їх закони, про нескінченність чисел, про рух планет і зір… Цю книгу хотів Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:

— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається довкола Сонця.

— Чи я супроти бога? Я ж тільки його мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.

— Ми глибоко шануємо тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе…

— Чи здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.

І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були книгодрукарні прегарні, може, хоч там пощастить видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.

— Надто розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… І від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..

Забідкався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусієві:

— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється…

— Н-не єдиний, м-мій учителю…

— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім’я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі за мене…

Останні ці слова промовив старий Атанасій; ще стало йому сили заплющити очі… Заплющив і помер…

…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум’я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.

…Тільки-но поховав Мусій свого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти до Кракова, а там, може, пощастить і до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка Юрія Дрогобича пішов, пам’ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю.

І думалося тоді йому:

«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременю творчості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і спалахне од нього смолоскип науки…»

«Так, так, — підказував другий голос, — а чи справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»

«До к-кого ж податися, — сумнівався третій голос, — х-хто в-візьме на себе працю прочитати книгу Атанасія і сказати с-світові, що то — велемудрість, а не й-єресь, не марення божевільного? Де є той розум у світі, щоб так сказав і щоб йому всі повірили?»

І тоді сказав собі Мусій:

— Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т-ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т-то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиш.

Але ці слова сказав Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда турецький роз’їзд.

Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда, останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки швидко привезли Мусія до Стамбула й показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілософствували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли заговорили про числа та про їхні закони, Мусій побачив, що перед ним сидить людина, яка зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба-Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми міркуваннями про Айя-Софію та Софію Київську, навівши й написавши їх числові показники і вираження у формулах.

— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн-Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган дивиться на лошака арабської породи.

…Зодчий Муса дивився на полум’я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й одразу ж вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалося формулам…

Так, зодчий Муса не мав готової формули вогню й краси, але його чарівні числа допомагали йому віднайти найточніший варіант тих чи інших елементів споруди. Його вірою вір були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народів Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою.

…Тепер Муса дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, крім лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.

«Чи не таке ж світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато», — казав один голос.

«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна-де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.

«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.

«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.

«А Юрій Дрогобич? А тії українці, які розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони — зрадники?»

«Вони служили вірі христовій, а ти?»

«Я маю потребу будувати — мушу явити світові, на що здатен».

«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.

Відповісти самому собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг вулицею…

Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи поголена.

Зовсім недавно яничари задушили султана Османа Другого, тепер султаном Мустафа. Бездарний нащадок Сулеймана Кануні… Так і чекай, що не сьогодні-завтра замість нього хтось інший сяде на престол.

Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?

У вікно постукали: зодчий Муса здригнувся, хоч у глибині душі, підсвідомо, чекав на цей стук… Хто б то міг бути? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?

Підійшов до загратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.

— Кім о? [55] — запитав.

— Імдат![56] — почув замість відповіді.

Цього пізнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, які жили у Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу…

Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати…

Муса сидів навпроти грека, якого вправно перев’язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:

— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, його багато хто знає…

— Не знаю, — відповів по-грецьки Муса.

— О, я чую, що ефенді грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо перейшов на рідну мову Спиридон. — Хто ж він є насправді?

— Я з Києва.

Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.

— Чому ж ви, ясний пане, не християнин?

— Про це довго говорити, та й… Н-ну, і що ж далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, ніби лежить він під березою в лісі й дивиться у рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листом…

Як давно Мусій не був удома, в своїх рідних Лозовиках. Річка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатися. І справді — в лісі жили розбійники. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної варти розбійники були страшні.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко і донька Марійка. Яремкові зараз тринадцять літ, а Марійці вже вісімнадцять. А коли востаннє бачив їх Мусій — зовсім ще діти були. Але Яремко вже й тоді ріс буцматим, сердитим та розумним. Ішли повз графський палац — почав Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: «Тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався».

А Яремко: «Буду — і все. Графові на зло».

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха-ха-ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусія, який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли в тебе у голові аж гуде?

— А він заїкається! — знову Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Випнулись на Яремковому лобі дві гулі. Сипнуло солоними іскрами з очей просто в борщ.

— Я ось виросту, піду в козаки, то я вам, батьку, ще й голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися…

Отакий парубійко! Усе — насупроти!

Коли-то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька-матір, сестричку Марійку, землю рідну?

А Київ, Київ…

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей-голодранець з Поділля) ходили по городах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлялися, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя?

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов’яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого-го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде! Там — орли! А ти сиди тут, молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.[57]

…Стріпонув головою. То про що цей грек розказує?

А-а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювалася Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався батьківщини. Яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — у Києві чи в Стамбулі? Головне — він стоятиме. Для всього людства. І все людство знатиме, що той храм витворено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з-під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя-Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи правлять у нім християни, чи магометани, — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г-га? — Муса не постеріг, як уголос запитав самого себе.

Спиридон зрозумів це по-своєму і повторив сказане:

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. «Сину, — каже, — доки ти їздив на Кандію, Надир-бей забрав від тебе твою майбутню жону».

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане у центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім’я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу.

Спиридон — молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («Зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були в грязюці та крові.

— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров’ю Спиридон. — Він таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!

Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала вістку Спиридонові, щоб він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав слугам зробити засідку. І от Спиридон у неї якраз і втрапив…

— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не грек… А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що той, хто ходив спокушати його дружину на зраду, зараз лежить у мене поранений?.. Адже той же Надир-бей дає мені гроші на побудову мечеті…

— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли.

Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Убіг захеканий служник:

— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.

— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і козацькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.

— Я — мімар султана. Н-негайно йдіть звідси, бо завтра за наказом найяснішого хондкара Мустафи вам п-познімають голови!

— Але ми шукаємо злочинця!

— В будинку султанового мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Це вам давно слід затямити! Чекіл![58]

За дверима замовкли. Потім почулися кроки… Далі й далі…

Муса витер піт з чола. Слава тобі господи… Ледь не перехрестився — за давньою звичкою…

У його кімнаті було темно. Важко дихав Спиридон.

— А чому свічка загасла? З-згоріла вся, чи що? — запитав Муса.

— Чому згоріла? Упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав…

Розділ четвертий, у якому герої більше діють, ніж думають; зрештою, це не так уже й погано

Коли Недайборщ, підхоплений хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:

— Хлопці, хапайтеся за весла!..

Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але встиг-таки вхопитися за нього.

Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусі. Намагався вслухатися в навколишній рев, аби почути, чи немає поряд ще кого. Але що можна почути у цій веремії?

Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.

Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми.

І раптом наткнувся на людське тіло. Власне, то була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.

— Хто ти? — прошепотів Карпо.

— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.

— Де ти взявся? Ти ж, чортів сину, втопився!

— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.

— Як ти мене побачив?

— А я вночі бачу, як кіт, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.

— Чого ти?

— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…

— Всі?

— Не всі, кілька вчепилося за весла…

— Що робити будемо?

— Воювати, — просто відповів Клюсик.

Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті турків, не менше, а їх, козаків, поки що тільки двоє…

— Почекай, треба взнати, що тут і як, — прошепотів Карпо.

Він поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз-два, раз-два… Головне, щоб хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невільники, і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки…

На тлі чорно-сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, затемніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не скрикнув.

Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.

Турки, напевне, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.

Але ж дві сотні озброєних ворогів… А їх, козаків, якби навіть із чайки врятувалися всі, — п’ятдесят. Спробуй розшукати своїх, якщо їх лишилося з десяток!

Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі по сім невільників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани!

Ляда люка, що веде до невільників, — поряд… Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду… Що тоді? Скільки там, біля невільників, наглядачів? Небагато, але ж вони можуть зняти тривогу…

— Клюсику, — прохрипів Недайборщ. — Лізьмо до веслярів.

— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.

— Тьху на тебе… Підіймай ляду. Я сам спущусь.

— Гаразд.

Тільки-но відкрився люк, як отаман почув стукіт барабана і хрипіння двох сотень невільницьких горлянок. Ударило в ніс смородом і спекою…

Поволі спускався вниз. В одній руці пістоль, у другій — шаблюка. Довкола — цілковита темрява і невідомість.

Ось уже низ. Хтось ніби йде. Карпо притисся до стіни. Так і є. Пройшов наглядач. Пройшов…

Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг — тьху ти, нечиста сило… Мацнув далі — лава. Тільки тепер спостеріг, що над ним вигойдується держак весла. Важко дихало, як із міха. Карпо мацнув ще далі — наткнувся на людське тіло. Нога. І одразу:

— Пугу! Пугу! — вимовив стиха.

— Козак… з Лугу…

— У кого ключ від кайданів?

— Тс-с!.. У Абдалли!.. Щойно пройшов…

— Скільки тут їх іще?

— З десяток…

— Не чув — по веслах наші не лізли?

— Чув…

Карпо відліз до стіни, принишк, чекаючи. Було душно й темно: у морських баталіях з козаками турки боялися палити вогні на своїх галерах — то був би добрий орієнтир для гяурів, які одразу ж могли кинутись на абордаж.

Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував… Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс…

«Ну, ходи, ходи…»

Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дихає. Простяг руку й помацав… темінь…

І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком тріснув у щелепу.

Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидшо обмацав пояс, знайшов ключі й ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. По саму кабзу. Наглядач здригнувся й затих.

— Пугу!..

— Козак з Лугу…

— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.

Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.

Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувсь.

— Це я, — почувся знайомий шепіт «козака з Лугу». — Розкувалися… Веслуємо… Що далі?

— Всі розкувалися?

— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.

— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але зараз треба знищити наглядачів…

— Гаразд.

Невільник зник. Знову шумить море, важко дихають раби. Тільки десь ніби щось скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти… Ні — знову озвався!..

Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:

— Пливіть сюди… Галера наша!

З п’ятдесяти козаків уціліло лиш двадцять дев’ять.

Люто відплатили козаки яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не лишили на борту галери, всіх, навіть капудана-агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.

— А моїх хлопців хто поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!

Дрейфує, гловає [59] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.

Десь на півночі козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської. Пливуть додому.

Розділ п’ятий, який оповідає про події, що відбулися через два з половиною тижні

Літо тисяча шістсот двадцять другого року було сповнено громами з неба та землі. Ріки переповнилися, каламутні води впереміж із солоною людською кров’ю виходили з берегів, заливали шляхи, рвали греблі, підточували гори. І здавалося, що вони ось-ось із гуркотом впадуть у каламутну водяну пучину…

Проте гори стояли, хоч і стрясалися від громів та блискавок, від передсмертних ячань тих, хто гинув, і від радості тих, хто перемагав. Іноді біле сонце котилося по червоній воді, пірнаючи то під колоди хат, що, гойдаючись на хвилях, мчали кудись аж до Дунаю, то під розбухлі трупи коней, корів та людей, то зовсім зникаючи в тіні гори в перевернутим монастирем, з перекинутими донизу банями — і тоді здавалося, ніби то не з неба, а з червоної води долинає тривожний клич дзвону.

Розгромлені на Україні в Хотинській війні, турки намагалися відігратися на сербах, хорватах та чорногорцях… Уже давно Балкани були під п’ятою Османської імперії. Та тільки ж добре знали хондкари, візири, знала військова знать, ба навіть рядові яничари, що то ахіллесова п’ята. З півночі й заходу сунули на імперію нескоримі слов’яни, насувалися московити й поляки, запорозькі та донські козаки, вперто опиралися болгари й серби, хорвати й чорногорці. Наближалося тисячоліття Хіджри, а світ усе ще не був завойований мусульманами.

Тривожно, перекриваючи гомін вируючої води і ляскоти пострілів, гримів дзвін у фортеці-монастирі над рікою Крвавицею. Дзвін долинав із хмари, що застигла на верховині гори, і якби зараз ішов цими краями пілігрим до святих місць, він би перехрестився і, поглянувши на небо, подумав: «О господи! Сподобив ти мене бачити молоньї з хмар, бути причутлим до громів з небес, проте мідний дзвін з оболок уперше долинає до грішних вух моїх!»

Але пілігримів зараз тут не було. І до мідного дзвону з оболок прислухалися нині яничари, що рвалися на приступ фортеці, та ще зграї галок над скособоченим хрестом дзвіниці.

Старий дзвонар Добривоє не думав ні про що божественне. Йшлося про землю, бо по землі сунула хмара яничарів, які силкувалися оволодіти фортецею. Добривоє прожив життя у пристрастях та битвах, і лишень на схилі літ, коли ослабла рука і шабля вже втратила здатність одним ударом розсікти від потилиці до сідла османського сипаха, тільки тоді він подався у дзвонарі. Старий чернець і вояк, воєвода Душан, який знав Добривоє ще відтоді, коли вони разом виховувалися в яничарській школі за царювання Селіма Места, разом утекли — спершу до угрів, а далі — в Чорногорію, — так-от, оцей воєвода Душан повелів сьогодні Добривоє бити у дзвони щосили, бо сьогодні — неділя, і християни мусять відати, що Всевишній з ними…

Дзвонар обв’язав руку мотузкою і, кидаючись від одного отвору до другого, творив на дзвіниці тривожну й величну музику. Іноді у мідне тіло дзвона влучали яничарські стріли, тоді між двома могутніми ударами виникав слабкий, писклявий піддзвін.

Одна із стріл влучила старому дзвонареві у праве плече, і Добривоє порадів, що раніше обв’язав руку мотузкою. Він дзвонив усім своїм тілом, і його розірвана, скривавлена сорочка раз у раз миготіла то в одному, то в другому отворі дзвіниці.

Внизу, під хмарою диму, нуртувала битва. Високі, слизькі од моху, дощів та крові, мури фортеці-монастиря наче сміялися з турків, які силкувались видряпатися на них… Штурмові драбини яничарам не допомагали, — оборонці фортеці хапали їх баграми і стягували вбік — то вправоруч, то вліворуч. І довгі дерев’яні споруди, обвішані гронами людських тіл, ковзалися по камінню мурів і повільно падали вниз. А на тих людей у яничарському одязі, що попадали разом з драбинами, на чалми з дерев’яними ложками, на червоні шаровари, на зелені піджупанники падало чорне дике каміння.

І враз гримнув вибух. Там, де хвилину тому стояла порохова вежа, кривавою раною виник пролом, заповнений чорним димом… Чому вибухнула вежа? Та чи був час думати про це? Певне, вцілила розпечена стріла… Щоправда, вікон у вежі не було… Може, вцілила у тріщину…

Ніхто не знав про це, окрім людини в чорному чернецькому вбранні, яка сторожко виглянула з-за каменю. Це він, преподобний отець Іоанн, старанний слуга господа, а в дійсності не менш старанний турецький шпигун Енвер, умудрився вкинути підпалену мотузку в порохову вежу…

Яничари, які давно вже чекали на цей вибух, з торжествуючими криками кинулися до пролому. І хоч на їхні голови зверху падали каменюки й колоди, вони вдерлися-таки у пролом.

Важко битися з яничарами у відкритому бою. Ніхто не міг встояти в рукопашному герці зі спритними, мов гепарди, з нещадними, як лісові рисі, яничарами. Ятаган в одній руці й ніж чи ратище в другій, та ще неймовірна, шалена хоробрість і спритність — ось уся їхня зброя і весь їхній захист. Тільки чорногорцям та запорожцям щастило встояти в такому герці, а то й примусити яничарів відступити. Та й то не завжди, бо яничари не знали слова «назад», а якщо й чули його, то воно було для них страшніше за смерть.

Зараз яничари наступали, прорубуючи собі дорогу в лавах оборонців фортеці, для яких теж слово «назад» було страшніше за саму смерть. І не чути було войовничих криків: «Ялла!», «Лулу!» «Слава!» — тільки здіймався над димом баталії шалений рик та дзвін табель — наче хтось спішно клепав косу перед багатими жнивами.

І оборонці бачили, що несила спинити ворога, а тому кидалися під ятагани та ратища, якщо хоч не затримати напасника, то хоч принаймні не бачити на його обличчі радості перемоги…

А яничари, відчуваючи, що вони ось-ось проб’ються крізь ліс непіддатливих людських тіл, натискали завзятіше, їхні ятагани свистіли дедалі гучніше, а ратища були ще нещадніші.

І раптом, перекриваючи дзвін металу на землі і в небі, пролунав людський голос:

— Ану, розбігайся, хто куди! А то жарко буде!

Вражені криком, усі на мить завмерли — і ті, які наступали, і ті, які оборонялися. А ще за мить побачили, як, набираючи швидкості, летить на всіх двоколісна гарба з палаючими барилами смоли. Чому вона летить, хто її жене на людей, про це ніхто не встиг навіть подумати. Гарба летіла, змітаючи і своїх, і чужих. І тоді яничари відскочили назад, бо палаючої смоли бояться навіть гепарди й рисі; вони посипалися, мов мурашня, за виступ скелі, а за ними, виливаючись киплячою чорною смертю, перекидаючись і крутячи колесами, мов смертельно поранений огир, полетіла гарба…

І тільки тоді, обварені димною смолою, зсудомлені в лещатах смертельної агонії, побачили яничари ту людину, яка перекинула на них гарбу.

— Отако! — кричав Йован яничарам, показуючи пальцем. — Пішов по вовну, а повернувся сам стрижений! Ану, давай знову!

Від диму перехоплювало подих, повітря було насичене смородом і гарячою сирістю, з Йована лився піт, обличчя було в сажі й крові, він вертівся у проломі, мов дзига в руках самого люципера, від якої, хоч як прицілюйся, відлетять геть усі стріли, навіть отруєні, і геть усі кулі, навіть заговорені. І яничари, яким пощастило сховатися за камінням далі від купи тих, що конали, справді-таки стріляли в Йована, але всі стріли чомусь пролітали повз нього, а чорногорець лишався неушкодженим.

Може, Йован таки б докрутився, але в цю мить чиясь рука смикнула його за штани з-поза руїн муру.

— Чого тобі? — з досадою намагався відмахнутися Йован, але побачив особистого джуру самого воєводи Душана.

— До воєводи!

— О! — замість відповіді вигукнув Йован і схопив на льоту турецьку стрілу. — Ти диви, вертиться, мов бджола. Кусюча! Просто в тебе летіла!

Джура воєводи Душана, знаючи Йована вже не перший рік, і не подумав хоча б для ввічливості здивуватися зі спритності чорногорця.

— Воєвода Душан на тебе чекає…

Досі Йован не вважав себе поважною персоною. Три роки тому, щоправда, коли Йован був у козаках (відбили вони його разом з турецькою галерою, де він був веслярем), сам отаман Недайборщ присилав до чорногорця свого джуру. Але це було давно…

— Та зачекай ти зі своїм воєводою, — досадливо, мов від оси, відмахнувся Йован. — Онде знову лізуть, мов скажені.

Так, яничари знову полізли на приступ. Раптово, несподівано всі разом вискочили вони з-за каміння і з криками: «Ялла!» — кинулися до пролому.

Але час було вже втрачено. Оборонці фортеці вже встигли зайняти свої місця біля пролому, і на тих, що йшли на хюджум, посипалися кулі, стрілц, каміння.

Тим часом на відстані півмилі від місця бою дивився на Йована в зірну трубу невисокий сухорлявий чоловік у ширококрисому капелюсі та плащі — з вигляду явний фаранг[60].

Цей чоловік різко відрізнявся своїм виглядом і поведінкою серед яничарського начальства та слуг. Для необізнаних поява в лавах яничар людини з італійським прізвищем Гаспареоне могла взагалі видатися незрозумілою.

Сеньйор Гаспареоне не був італійцем. Тільки чиновники таємної дефтерхани Баба-Алі знали його справжнє ім’я та прізвище. Це був шпигун в особливо важливих справах Камаль Сус — людина-перевертень, вовкулак, який знав усі мови гяурів, усі їхні звичаї і таємниці.

Ватажок яничарської тисячі, яка штурмувала монастир над Крвавицею, нічого цього не знав і не відав. Він знав тільки те, що цьому чоловікові він, хоробрий і вельми заслужений Музафар-ага, повинен підкорятися беззаперечно. Музафара-агу це лютило, оскільки свого високого становища він досяг не при дворі, а в численних баталіях за мусульманську віру, за зелене знамено пророка, — а от про якісь там, бодай найменші, ратні подвиги сеньйора Гаспареоне він не чув…

Чоловік, який називав себе сеньйором Гаспареоне, не відривав зірної труби від свого правого ока. Він дивився на бій, не звертаючи жодної уваги на Музафара-агу, який стояв поруч. І лише тоді, коли побачив, як оборонці фортеці знову відігнали од пролому помітно поріділі яничарські орти, відірвав трубу від ока. Його міцне, щойно виголене і однак синювате підборіддя ледь здригнулося, і Музафар-ага почув:

— Погано б’ються твої воїни.

Гаспареоне простяг Музафарові свою трубу, але яничарський доводця мав добрий зір. Він тільки дужче примружився, хотів щось відповісти, але стримався.

— Великий аллах, — продовжив Гаспареоне, — але боюсь, що не буде безмежною його милість до тебе, Музафар-ага!

Під хмарним небом лунав тривожно урочистий мідний дзвін…

Незадоволений тим, що його зненацька відірвали од діла, Йован широкими кроками простував до воєводи Душана і все намагався випитати у джури, навіщо здався грізному войовникові й смиренному ченцеві він, простий воїн. Одначе джура чи то не чув запитань Йована, чи то просто не бажав відповідати. А може, він і справді нічого не відав — порядки в монастирі були суворі, як оці коридори, що вели від трапезної до келії, в якій перебував нині Душан. Йован смикав душанового джуру то однією рукою, то другою, але той ішов мовчки, не відповідаючи жодним словом. Брови у джури були мовби зсунуті в одну лінію, а вуста наче склеєні варом.

Йован не знав, що саме зараз у келії воєводи Душана відбувалася розмова, яка мала відношення й до нього.

У келії воєводи Душана сиділо двоє людей. Келія була темна, єдине віконечко закладено диким каменем, із щілини стриміло вістря турецької стріли. На столі з картою й чотками — свічка.

Воєвода Душан був уже немолодий, але міцний духом. Сива борода, яку належало носити духовній особі, була розкошлана, і не було в ній навіть натяку на монашеську благосність. На голові, під клобуком — закривавлена біла хустка. Вчора воєводу поранено в голову.

Біля темної стіни, мало не зливаючись з нею, сидів чоловік у плащі. Він слухав воєводу, а однією рукою весь час то застібав, то розстібав пряжку на плащі…

— Графе, — сказав воєвода Душан, пересуваючи свічку трохи вбік, щоб краще видно було карту. — Я послав по чоловіка, який поїде з вами до запорозьких козаків і до київського митрополита Йова Борецького…

— Це так несподівано, — нервово смикнулася щока у графа. — Я гадав, що мій від’їзд буде не таким…

— Я теж гадав… Але… Якимось чином вони довідалися, що ви тут. Ми не встигли гаразд домовитися про спільні дії з Римом та французами… Але доведеться вже вам про це подбати з Києва… Одне слово, у вас мої рекомендації-листи до Йова. Документи, з якими ви пройдете турецькі заслони за Дунаєм, теж… На цих грамотах — особисті печатки султана Османа Другого. Зразків печаток нового султана — Мустафи — ми, на жаль, дістати ще не встигли. Вам залишається дістатися до України, зустрітися з Йовом Борецьким, а він вам допоможе приступити до виконання вашої місії… Хай допоможе вам у цьому наш господь…

— Але ж Європа, — ліва щока графа сіпнулася, наче від болю, — ще не дала таких гарантій. А польський король Сигізмунд взагалі відмовився обговорювати це питання…

— Надто багато думає про себе після Хотинської битви… Але досить і того, що, зв’язаний договором про мир з турками, король вдасть, що він нічого не знає про дії запорожців.

Граф замислився, нервово перебирав пряжки на плащі. Зморшки зійшлися над переніссям. Сіпнулася щока.

— Треба вірити в свою місію, — суворо кинув оком на графа воєвода. — Треба вірити…

Душан знову переставив свічку, обережно торкнувся пальцями лоба.

— Ближче, сину мій! Дивись на карту. Боюсь, що повінню знесло міст на Дині. Тому доведеться йди в обхід. Ось тут, — пошукав указку, не знайшов, висмикнув із розщілини турецьку стрілу, показав на карті… — А далі покаже тобі дорогу на Вкраїні Йован, ну й твій досвід, розум і серце.

Страшний вибух стряс келію. Згори на стіл сипнуло піском.

— Бач, — воєвода кивнув головою в бік закладеного камінням вікна, — по тебе… Інакше — навіщо їм наша маленька фортеця?

Йован уже наближався до дверей келії, а джура так йому нічого й не сказав.

— Та ну тебе! — махнув, зрештою, рукою Йован. — Мовчить, як турецька могила.

Йован не помітив, що ззаду показався отець Іоанн і уважно подивився услід йому та джурі. Вони не помітили, як отець Іоанн нечутно ввійшов у напівпрочинені двері келії, що сусідувала з келією Душана, а коли озирнулися, то коридор був порожній, наче в ньому ніхто, крім Йована та джури, й не проходив.

Джура постукав у двері, і Йован, не чекаючи на запрошення, штовхнув їх і увійшов до келії воєводи Душана.

Він навіть не звернув уваги на людину, яка сиділа біля стіни, хоч не раз бачив її раніше. Поглянув на воєводу і коротко запитав:

— Нащо?

Джура одразу ж вийшов, причинивши двері.

— Чого без сорочки? — запитав трохи здивований Душан. У такому вигляді ще ніхто не заходив до цієї келії.

— Жарко… там… — відповів Йован. Побачивши свічку, вийняв ножа з-за пояса, підставив лезо під полум’я.

Тривожно-тривожно забамкав дзвін. Це турки, напевне, знову кинулися на приступ.

Йован розпеченим ножем приклався до правої руки і швидким рухом зробив десяток зарубок на шкірі. Задихнувся від болю, хапонув повітря. В келії засмерділо горілим м’ясом.

— А це навіщо? — запитав воєвода.

— А так… Десяток яничарів порішив сьогодні… Зарубку роблю… А то ще забуду…

— На Україну поїдеш… на Січ… Поїдеш з ним, — вів далі воєвода Душан. — Візьмеш іще когось чи й так доїдеш?

— Тут дорога кожна шабля… Я й сам би не їхав…

— Це — мій наказ, — суворо сказав Душан.

— Коли їхати? — діловито запитав Йован.

— Зараз. Негайно. Доки маємо час…

— Довкола — яничари…

— Хоч по повітрю… Ясно?

Воєвода, зрозумівши з виразу обличчя Йована, що той збагнув геть усе, підвівся і осінив обох широким хрестом.

А дзвонар Добривоє, побачивши, як турки знову прориваються у пролом, з останніх сил смикався пораненим тілом. Бій кипів уже всередині фортеці.

І раптом Добривоє побачив, як неподалік, по горах, помчало двоє вершників. Він усміхнувся, подумавши, що вершники, напевне, мчать по підмогу, і саме цієї хвилини просто в шию йому влучила стріла. Останнім зусиллям він смикнув мотузку, а далі позадкував, аж доки не вивалився крізь отвір назовні. Останнє, що встиг побачити Добривоє: вершники промчали по гребеню гори і зникли…

Сеньйор Гаспареоне, до болю стиснувши зуби, ніби спокійно, як дивитися збоку, тримав біля ока зірну трубу. Музафар-ага увесь подався вперед, — йому хотілося, як колись, теж кинутись у бій, здавалося, що зараз усе він робив би значно краще, ніж його яничари. «Не той яничар пішов, що раніше, — подумав Музафар-ага. — У давні часи ми мчали, мов сайгаки, і за нами здіймався священний байрак[61] пророка Хизра. А зараз вони лізуть, мов черепахи, рвуть один одному горлянки за гяурок, здіймають бучу, заколот, повстання проти великого хондкара, якщо він невчасно дасть їм на кашу…»

Він навіть притупцьовував од нетерпіння давно пораненою ногою, яка розболілася зараз через цю кляту чорногорську вологість… Ух, цей клятий Карадаг[62], о, ці кляті слов’яни-карадагли! Коли Музафар-ага візьме цю фортецю, то святкові столи, за якими бенкетуватимуть переможці-яничари, він прикрасить відрубаними головами цих шайтанів-карадагли, чи, як вони самі себе називають, — чорногорців. Він міг би їх попродавати на галери, але Музафар-ага вже старий, гроші йому не потрібні, однак дітям не дістануться, а підуть у казну. А от позбавляти себе насолоди на старості літ може тільки бовдур…

Музафар-ага раптом побачив, як із димуючого провалу в стіні фортеці стрімко вискочив вершник у чорній рясі ченця. Він щось тримав у руці, і тому яничари та сипахи не зачіпали його.

Важко було роздивитися обличчя людини в чорному вбранні — заважала відстань, а просити трубу у розцяцькованого павича-фаранга доводця не хотів. Та якби Музафар-ага й спромігся роздивитися обличчя вершника, він би все ’дно його не впізнав.

Цим вершником був чернець Іоанн. Збивши з коня одного з поранених сипахів, Іоанн-Енвер мчав крізь ряди яничарів, вигукуючи по-турецьки:

— Великий аллах і Мухаммед — пророк аллаха… Я від невірних! Де ваш ага? Несу йому важливі вісті!

Один з яничарів, з нашивками юзбаші, мовчки взяв коня за вуздечку, зупинив його мало чи не на льоту, а потім неквапом повів на пагорбок, на якому стояли в оточенні слуг Музафар-ага і сеньйор Гаспареоне.

— Обшукати! — кинув Музафар-ага.

— Не треба, — негайно втрутився сеньйор Гаспареоне.

Проте Музафарові ушаки вже встигли витягти з-за пояса ченця Іоанна ніж та пістоль і відкинути їх убік.

— Мені — сеньйора Гаспареоне! — вигукнув чернець по-турецьки.

— Ти хто? — замість відповіді жорстко запитав Гаспареоне.

Отець Іоанн мовчки подав йому свій олов’яний значок.

— Повернути йому зброю! І негайно! — гарикнув на Музафара-агу Гаспареоне, і слуги, не чекаючи повторення наказу, кинулися піднімати ніж та пістоль, що лежали на мокрій траві.

— Де він? — негайно запитав Гаспареоне.

— Годину тому, як поїхав, — знаючи, про кого йдеться, відповів Енвер-Іоанн. — На Запоріжжя. Разом з ним — чорногорець Йован…

— Якою дорогою?

— Окружною.

— Звідки знаєш?

— Усе чув сам… — ніби виправдуючись, сказав Іоанн. — У них — грамоти з печатками Османа Другого і короля Сигізмунда…

— Чому поїхали окружною дорогою?

— Повідь. Міст на Дині знесло…

— Той міст саме і вцілів, — задумливо мовив Гаспареоне і знову почав дивитися, як кипить бій у монастирі. Йому раптом стало однаково: чи переможуть яничари, чи відіб’ються чорногорці. Тут йому, Гаспареоне, вже робити нічого. Йому потрібні не монастир, не голова воєводи Душана і навіть не триста голів оборонців фортеці. Він не дурний Музафар, який поставить цю фортецю у список своїх перемог. Дому потрібна одна голова — голова Ях’ї, одного із вцілілих синів султана Амурата Третього. Якщо ця голова не покотиться з пліч, то Ях’я поведе на Стамбул козаків. Посадити в Баба-Алі свого ставленика— це означає: примусити Османську імперію надовго відмовитися від набігів на Росію, Україну, Польщу, примусити її відмовитися од солодкої мрії про світове панування. Якщо Ях’я сяде на престол, то тоді йому, Гаспареоне, доведеться зникнути, згинути, здохнути, як собаці.

— Якщо я їхатиму прямою дорогою, то де я з ним стрінуся? — після мовчанки запитав Гаспареоне.

— Найпевніше — біля Турли, — подумавши, відповів чернець. — На Дністрі. Ти зможеш їх навіть випередити на день чи й на два. А там тобі допоможе кримський мурза Риза. Він зараз на Дністрі зі своїми вершниками… А ще можеш застати Ях’ю в Яссах.

— Поїдеш зі мною! — кинувши погляд на згорбленого ченця, наказав Гаспареоне. Проте Іоанн-Енвер заперечливо покрутив головою.

— Мене поранено… Хтось із ваших бовдурів-сипахів пустив-таки в мене стрілу. Вона, здається мені, отруйна…

Мертвий Добривоє, який повис на дзвіниці, розкритими очима дивився на гори. Далеко-далеко знову показались дві цяточки. То мчали на північний схід Ях’я і Йован.

Якби Гаспареоне побачив зараз мертве обличчя Добривоє, він би заскреготів зубами — старий дзвонар усміхався. Мертвий Добривоє всміхатиметься й тоді, коли воїни Музафара-аги відрубають йому голову й поставлять її на стіл поряд з суворою головою воєводи Душана…

Гаспареоне цього не побачить — через дві години він з двадцятьма воїнами Музафара помчить навздогін за Ях’єю та Йованом…

І саме цього дня, нічого ще не знаючи про падіння монастиря-фортеці на Крвавиці, Тиміш Клюсик вирушить із Києва до Ясс. Він везтиме наказ Йова Борецького, який складатиметься тільки з двох слів: «Привезти графа». Цей наказ він повинен передати агентові Борецького в Яссах на прізвисько Авдитор. Передавши наказ, Клюсик має виконувати все, що йому накаже той Авдитор…

Дорогою до Ясс Клюсик мав розвідати, яким шляхом найбезпечніше буде привезти невідомого йому графа до Києва, і особливо подбати про те, щоб ні граф, ні Авдитор, ні він, Клюсик, не втрапили в пастку агентів таємної дефтерхани Високої Брами, чи, як казали тоді в Європі, Блискучої Порти, тобто Туреччини.

Розділ шостий, що розповідає, як у місто над Прутом з’їхалися майже всі герої цієї оповіді і що з того вийшло

Святий отець Іоанн, він же шпигун Енвер, не помилився. Граф Олександр таки вирішив добитися до Ясс. Знав: десь тут живе його давній приятель, молодший брат Усті Петро Скрипник. Що саме тут робив Петро, цього граф Олександр не знав. Але що Петро зможе його безпечно переправити на Україну, аж до Києва, в цьому граф був переконаний. Йому потрібні були гроші й надійні провожаті, одного Йована мало.

Отже, граф Олександр подався до Ясс.

І вийшло так, що того ж дня, як він заїхав у місто з півдня, на східній околиці з’явився одинокий вершник, вбрання якого було так само густо вкрите пилюкою далеких доріг. І цьому вершникові теж потрібен був один чоловік у тих же Яссах.

Тим вершником був Тиміш Клюсик.

Через півтори години після прибуття Клюсика і через три години після того, як заїхав до Ясс граф Олександр, у південні ворота в’їхав невеликий загін з двадцяти вершників, на чолі якого їхав сеньйор Гаспареоне.

Сеньйор Гаспареоне мав усі підстави бути хоч частково задоволеним собою. Йому не вдалося захопити Ях’ю у фортеці-монастирі над Крвавицею, але претендентові на султанський трон теж не пощастило заплутати свої сліди. Гаспареоне йшов, як то кажуть, по гарячому сліду.

Куди мав піти одразу ж після прибуття до Ясс Ях’я? Ясна річ, до заїжджого двору — треба поїсти, відпочити, погодувати коней, а може, й зовсім їх замінити. Останнє залежить від того, скільки грошей має Ях’я. Навряд чи міг він мати їх надто багато, адже тікав з-над Крвавиці поспішно, монастир був небагатий, отже, навряд чи можна сподіватися, що він дістане свіжих, прудконогих коней і таким чином відірветься од переслідувачів.

Наближаючись до заїжджого двору, побудованого за зразком турецьких караван-сараїв, Гаспареоне звернув увагу на обшарпаного, зовні байдужого до всього чоловіка, який сидів під стіною. Поглянув — і одразу насторожився. Напевне, ніхто не звертав уваги на цього чолов’ягу, лице якого було прикрите крислатим капелюхом з півнячим пером. Повз чолов’ягу проскакували вершники, йшли піші, гриміли колесами вози, а він сидів зовні байдужий-байдужісінький до всього. Проте Гаспареоне піймав його швидкий і чіпкий погляд з-під капелюха. Піймав — і насторожився…

Цього чоловіка звали Джузеппе. Він був трієстинцем, якого химерна доля закинула аж у ці краї. На своєму сорокарічному віку він устиг побачити багато чого. Знали його в Іспанії і Франції, і в Алжірі умудрився побувати, іноді казав, що бував і в Америці, та цьому мало хто йняв віри, бо Джузеппе, крім своєї найголовнішої прикмети — чвертьаршинного носа, мав ще одну, не менш видатну особливість: він любив прибрехати… Зовнішність Джузеппе, якби з нього зняти капелюха, була б ще виразнішою: легенький пушок на майже облізлому тім’ї, чорні широкі брови, що майже зійшлись посеред лоба гострим кутом, під носом примостилися тоненькі вусики, все підтримувала могутня нижня губа, що своїми розмірами підкреслювала недостатню розвиненість підборіддя, оздобленого невеличкою ріденькою борідкою. Булькаті очі сеньйора Джузеппе в основному були брунатного кольору, але в хвилини страшного гніву темніли, а в хвилини натхнення (а це бувало досить часто, коли за столом починалися розповіді про численні пригоди) голубіли. Можна ще згадати досить сумовиту обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсім не задовольняв його власника. Можна згадати й черево трієстинця, що все-таки було трохи непропорційне щодо його зросту. Та мав італієць рису, яка перекривала геть усі його тілесні й духовні вади, — він стріляв влучніше за легендарного перського шаха Бахрама-гура.

Гаспареоне зупинив свого коня, спішився. Його воїни, похмурі та слухняні сипахи, зробили те ж саме.

Ще раз зиркнувши на волоцюгу, що сидів під муром, Гаспареоне мовби ненароком відкрив гаман, різко махнув рукою — і кілька золотих монет сипнуло на землю. Одна з монет докотилася аж до волоцюги і впала біля його ніг. Волоцюга не ворухнувся…

Та коли воїн, що за наказом свого володаря почав збирати в пилюці монети, наблизився до чоловіка в капелюсі з півнячим пером і штовхнув його ногу, щоб підібрати останню монету, — він одразу ж відлетів убік, відкинутий різким ударом.

Тепер уже всі, хто був у загоні сеньйора Гаспареоне, схопилися за зброю. Та Джузеппе уже стояв на ногах, в його руках було два пістолі.

— Марш у корчму, — наказав своїм воїнам Гаспареоне, і це означало, що він забороняє вступати в бій. Турки, ховаючи зброю, неохоче підкорилися і поволі пішли. Залишився лише один — біля коней, та ще Гаспареоне — біля Джузеппе.

— Вони могли з тебе зробити решето, — сказав він волоцюзі.

— Або я з них, — почулося по-італійськи з-під капелюха.

— Я — твій земляк. Сеньйор Реньєро Гаспареоне.

— Не вірю, — неохоче відповів Джузеппе.

— Ти що тут робиш?

— А ти?

— Шукаю одного чоловіка, з яким треба б порахуватися.

— Може, двох?

— Мені з них потрібен один… — хутко відповів сеньйор Гаспареоне.

— Не бачив такого…

— Ходімо зі мною, — сказав Гаспареоне і кинув на землю, під ноги Джузеппе, невеликий мішечок з золотими монетами.

— Не люблю багато ходити…

— Я ще дам…

Джузеппе відштовхнув ногою мішечок:

— Вони тобі потрібніші… Іди, не заважай мені сидіти.

Джузеппе недаремно сидів під муром. Ось уже три місяці Петро Скрипник посилав його до міста зустрічати посланця з Києва. Зв’язок з людьми Нова Борецького та з Січчю обірвався ще навесні, а в Петра накопичилося багато важливого матеріалу, який необхідно було передати. Петрового зв’язкового в Яссах можна було знайти біля одного з заїжджих дворів. Треба було підійти до носатого волоцюги і запитати італійською мовою: «Сеньйоре, чи не потрібні вам майстри по виливанню дзвонів?» — і той чоловік має відповісти: «Я теж майстер! Давайте вдвох шукати замовника…»

Ось уже три місяці Джузеппе вештався по Яссах, чекаючи умовної фрази. Але так і не почув.

Але сьогодні — це Джузеппе відчув — мало щось відбутися…

По-перше, сьогодні Джузеппе довідався, що турки взяли фортецю над Крвавицею. Для Петра це буде дуже неприємна новина, бо він, — це Джузеппе постеріг, — не раз цікавився справами в цій фортеці.

По-друге, сьогодні прибули двоє людей — і за всіма ознаками з Крвавиці. Зараз вони відпочивають у заїжджому дворі…

По-третє, щойно прибув загін турків, і теж, певно, з-під Крвавиці, хоч їхній начальник і видає себе за італійця.

А що, як оцей Гаспареоне зі своїм загоном женеться за отими двома із Крвавиці? Треба б їх попередити. А втім… Його справа — не втручатися ні в які катавасії, а чекати.

— Гей, сеньйоре, чи не потрібні вам майстри по виливанню дзвонів? — почулося раптом над вухом.

Джузеппе, виявляється, й не спостеріг, як до нього збоку тихо підійшов якийсь молодик, явно не місцевий, закурений пилюкою далеких доріг, засмаглий. Був він довготелесий і худющий, мов лозиняка, під носом стримів сякий-такий вус, а очі дивилися, не мигаючи.

— Ну, я теж майстер, — ніби неохоче відповів Джузеппе, а в самого серце радісно стрепенулося. — Давай удвох шукати замовника…

І вони одразу ж пішли від заїжджого двору. За муром Клюсик свиснув на свого коника, і той покірно пішов за ними.

— Негайно веди мене до Авдитора, — наказав Клюсик.

…Вислухавши наказ Йова Борецького, переданий Клюсиком, а потім розповідь Джузеппе про двох чорногорців із Крвавиці та двадцятьох турків на чолі з якимось сеньйором Гаспареоне, Петро Скрипник рвучко підвівся з-за столу і коротко наказав:

— Негайно до заїжджого двору! Боюсь, що доведеться багато стріляти… Ти можеш? — запитав у Клюсика.

— Трохи… — скромно відповів Тиміш.

— А мені треба не трохи.

— Ну, муху на льоту не встрелю, а як сяде на стіну, то уб’ю.

«Отже, якщо Гаспареоне тут, то, виходить, граф Олександр іще не в його руках, — вирішив Петро. — Певно, один з тих двох, що прибули з Крвавиці, і є Олександр».

— Ліва щока в одного серба чи чорногорця сіпалася? — різко запитав Петро у Джузеппе.

— Ні… Один тільки раз… А що?

— Потім узнаєш. А зараз таке: цього чоловіка нам треба будь-що оборонити від твого Гаспареоне…

Вони зайшли в корчму саме в той момент, коли до Йована й Олександра підсів сеньйор Гаспареоне. Турки сиділи за столами й не спускали очей зі свого начальника та двох незнайомців. У руках у всіх були пістолі.

Джузеппе влетів у двері, мов ядро з гармати, і гукнув:

— Сеньйоре Гаспареоне, є новина! Я готовий до ваших послуг!

За ним ввійшли Клюсик і Петро.

Окинувши поглядом приміщення, Петро миттю зорієнтувався. Так, за столом був Олександр — Ях’я, якого він знав іще з дитинства. Навпроти Олександра сидів готовий до стрибка Гаспареоне, якого Петро бачив уперше, але це був явно Кемаль Сус, про якого Скрипник чув дуже багато. Чи знав про Скрипника Кемаль? Навряд… Авдитор працював тихо, без крові й пострілів.

— У мене фірман найяснішого хондкара Мустафи, — швидко сказав по-турецьки Петро. — Вас негайно треба доставити в Стамбул!

Ясна річ, Гаспареоне не повірив жодному Петровому слову. Але ж повірила, хоч на мить, охорона. Турки повернулися в бік Скрипника. В цю мить вони й побачили, що просто на них спрямовані пістолі Клюсика, Джузеппе і Петра. А з-за столу цілився в лоба Гаспареоне пістоль Йована.

— Покласти на стіл пістолі! — ласкавим голоском мовив Джузеппе. І турки одразу кинули зброю на столи.

— До нас, — кивнув Петро графові, і Олександр разом з Йованом вискочили з-за столу.

— Фірман? Де фірман? — вигукнув Гаспареоне.

— У мене в кишені, — всміхнувся Скрипник, побачивши, що граф з Йованом уже в нього за спиною. — Розплатитеся з господарем за себе й за моїх хлопців! І не ворушитися!

Коли ошелешений Гаспареоне вискочив на вулицю, він побачив, що один з його воїнів лежить убитий, коней забрали втікачі і вже мчать кривими, курними вулицями Ясс…

Дев’ятнадцять вершників кинулися вслід за втікачами. Власне, дев’ятнадцять їх було, коли вони від’їжджали від корчми. Тільки-но вони вскочили у провулок, їх одразу поменшало. Джузеппе вистрілив з двох пістолів, а потім ще з двох. Четверо сипахів, навіть не встигнувши ойкнути, впали в пилюку. Потім ще кілька злетіло з коней на другому і на третьому повороті. А коли Гаспареоне з охороною мчали містом, до кінця мосту доскакав тільки він; і тоді, побачивши, що на нього чекає те ж саме, що спіткало його загін, кинувся з коня у придорожні кущі.

Він знав, що супротивники не перевірятимуть зараз, чи живий він, сеньйор Гаспареоне, їм зараз не до нього. Вони поспішають на Україну і не збираються витрачати жодної хвилини.

Тепер сеньйор Гаспареоне мусив поспішати на Дністер, де ходить зі своєю ордою мурза Риза… Перестріляти б усю цю п’ятірку. За голову мертвого Ях’ї заплатять менше, ніж за живого султанчука, але однак заплатять добре. Крім того, не можна допустити, щоб хтось чув справжнє ім’я сеньйора Гаспареоне — шпигун не любить, щоб його ім’я було розкрите…

Розділ сьомий, в якому врятований називає свого доброчинця Іскаріотом

Коли мімарові Мусі ставало тяжко на душі, він сідав читати вірші одного хоросанського еміра. Той емір сам себе називав Співучим Алішером.

Одна з його книжок називається «Пташина мова». І в ній Муса знайшов притчу про шейха Санаана. Той шейх покохав християнку. Але красуня сказала: «Я прийму твоє кохання, якщо ти вип’єш вина і з’їси свинини, тобто зробиш те, що заборонено кораном і що роблять християни». І Санаан випив вина, з’їв шмат свинини і перехрестився… Поет не засуджує шейха. Він сказав: Санаан зробив те, що звеліло йому кохання. І в цьому — найвища правда.

— Так, у ц-цьому є в-висока п-правда, зодчий Мусо, — прошепотів колишній Мусій Ціпурина. Він думав про те, що поет, мабуть, зрозумів би його, Мусія Ціпурину, чому він став мімаром Мусою. Не підлість, не слабкодухість, а любов до зодчества привела його на цей шлях. Він мусить перевірити свої й Атанасієві математичні підрахунки, збудувавши небачену мечеть у Стамбулі. Якщо розрахунки правильні, то тоді люди дістануть з його рук новий спосіб проектування й побудови великих споруд.

Перед тим він, Мусій, ще не перейменований на Мусу, врятував для Туреччини одну велику фортецю, що будувалася на відвойованій у Персії території. Зодчий-італієць помилився в розрахунках. І от фортечні мури та бійниці, виведені майже наполовину, раптом почали загрозливо відхилятися од вертикалі. Всі мімари Баба-Алі ламали голови: що робити? Не ламав голови тільки італієць — Осман Другий власноручно її відрубав, мовивши при цьому, що такі гарні плечі достойні носити голову далеко розумнішу. Тоді ж то Мусій Ціпурина, зробивши цілу систему підрахунків, переконливо довів султанові та його радникам, що фортецю можна врятувати і що це обійдеться зовсім недорого… Після цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечеті Османіє.

Чомусь зовсім не до речі згадався менший братик — Яремко Ціпурина. Зовсім іще малий був, коли його востаннє бачив Мусій. Мусієві вдалося втекти від графа Лозовицького… А що ж Яремко?

І здалося раптом Мусієві, що Яремко ніби гукає його. От так, наче почув, як гукнув брат: «Допоможи мені! Погано мені!»

Вхопився за голову поголену, сидів, кусав короткий вус, водив рукою по обличчю, подзьобаному ще в дитинстві віспою.

Коли мімарові Мусі стає тяжко на душі, він читає вірші хоросанського еміра. Але зараз навіть співучі поезії не розважають.

…Знову опустив голову, почав роздивлятися план великої мечеті.

Делавер — покійний уже Делавер! — якось сказав:

— Ти дивись, гяуре, щоб не збудував посеред Стамбула християнського собору! Тоді полетить твоя голова в Босфор.

Дурний він був, цей Делавер! І загинув по-дурному. Не здатний він був зрозуміти, що християнський храм з хрестом на маківці вимагає зовсім іншого геометричного вирішення, аніж мечеть, яку завершує півмісяць… Він сказав тоді Делаверові:

— Чи знаєте ви, що Айя-Софія мусила б мати іншу геометрію бані, оскільки зараз на ній сяють півмісяці? Це просто всі звикли до неї такої — і вона не викликає ніяких заперечень неузгодженістю своїх форм. Але ж, мабуть, сам Султан Мехмет Другий, хоч і радів страшенно, побачивши замість хрестів півмісяці, відчув неузгодженість, неприродність завершення Айя-Софії…

…Так, хрест вимагає інших вигинів попередніх ліній. Баня собору — ну, хоча б Київської Софії — нагадує пуп^’янок нерозквітлої троянди. Якщо подати в розрізі, то дві лінії спочатку намагаються різко розійтися. Але стягувані могутнім взаємним тяжінням, вони повертають одна до одної. Проте розліт ліній дужий і природний, і головне — пружний. Мов міцна сталь, мов гарна лоза…

І от оці лінії нарешті починають сходитися. Але тут, в міру наближення, на них мовби починають діяти сили взаємовідштовхування, і лінії ніяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельності. І от нарешті й паралельність! Вони непомітно злилися в одну лінію. І ця, вже одна лінія, рветься увись, наче взяла силу від двох геометричних сил, які в малюнку бані лиш брали розгін для польоту по вертикалі… І чим пружніше вигнуті дві лінії, тим довшою, сильнішою в польоті має бути одна лінія… Шпиль рветься в нескінченне синє небо, лінія мовби тоне в нескінченній синяві. Але ця нескінченність невиразна. Тоді цю лінію й перетинає горизонталь хреста.

Все? Чи не все?

Мабуть, ще не все, бо геометричний образ стає образом логіки й поезії. Хрест, який вінчає всю конструкцію, перестає бути символом релігії, він перетворюється на абстрактне вираження двох основ землі — вертикалі й горизонталі. Треба й півмісяць зробити такою ж абстракцією…

Все? Ні, й це не все… Бо горизонтальна перетинка хреста у висі може несвідомо сприйматися і як умовний знак неба, пробитого вертикаллю, що рвонулася з землі. Символ людського духу, що пробиває своєю нескінченністю низькі стелі Всесвіту…

— Чом ти думаєш, мімаре Мусо, про чужий для тебе хрест?

— Я думаю про нього не як про символ віри, — відповідав другий голос. — Я думаю про нього як про геніальне завершення системи дуг, що переходять у пряму…

— Кинь, мімаре, викручуватися. Шейх-уль-іслам тобі скаже, що будь-яка геометрія чи поезія обов’язково пов’язані чи з кораном, чи з біблією…

Мечеть не може завершуватися хрестом. Але ж вона теж — політ увись, вона теж — людський дух, що рветься до вищої істини. Але ж як передати її, оцю ідею, коли ти мусиш вінчати мечеть не прямими лініями, а дугою?

Муса знову нахилився над своїм кресленням.

Перед ним стояла майбутня мечеть. Вона завершуватиметься не дугою. Дуга висітиме між небом і землею, логічно повторюючи, мов у ввігнутому дзеркалі, в мініатюрі — всю систему дуг-куполів мечеті. Але справжнє завершення мечеті — це уявна точка в небі, наче зірка над срібним півмісяцем. Під півмісяцем буде золота кулька, а над півмісяцем вона тільки, уявлятиметься, мов відображення у ввігнутому дзеркалі неба. Там, в уявній точці-кульці зійдуться всі лінії мінаретів та мурів мечеті. Все це буде споруджено під невеликим кутом, нахилом до центра споруди…

І тоді срібний чи золотий півмісяць ширятиме між небом і землею — на струні, яку око губитиме в своєму полі оглядання…

…Спиридон заворушився в кутку, скрикнув уві сні:

— О мерзотний Надир-бею!.. Я тебе…

Ось уже понад три тижні грек живе у мімара Муси. Біля будинку Спиридонового батька весь час тинялися нишпорки-капиджі — вони мають схопити коханця-невдаху, як тільки він прийде додому.

Муса й сам не знав, навіщо він тримає у своїх покоях цього пораненого грека. Адже Надир-бей розіслав своїх вивідувачів по всьому Стамбулу, і якщо вони довідаються, де переховується грек Спиридон, то Мусі, хоч він і султанів мімар, не минути неприємностей.

Здавалося б, нічим особливим той Спиридон не відзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вірно кохає свою Софію, чи то тому, що Спиридон ніяк не може зрозуміти, як це він, Муса, міг зректися своєї віри?

— Ти не спиш, Спиридоне? — запитав зненацька, бо відчув на собі погляд.

— Не сплю… Знову снився Надир-бей…

— Боїшся?

— Ненавиджу.

— А Софію? Адже вона сама пішла до цього турка?

— Її змусили… Вона батька рятувала…

— А мене ненавидиш?

— Ні, не ненавиджу… Ти просто слабкий чоловік…

— Ти фанатик.

— І ти. Тільки я відданий коханню й богові, а ти своєму мистецтву. А мистецтво — воно не завжди од бога.

— А якщо для того, щоб осягнути Правду, Істину, треба спізнатися і з нечистим, то чому б і не спізнатися?

— Ти — той же Іскаріот, тільки замість тридцяти срібняків ти береш Красу й Істину… Дивись — душу змарнуєш. А вона — одна.

— Ти фанатик, Спиридоне. Запеклий у своїй темноті. Спи ото.

Ще торік було викопано глибокі ями під підмурки й закладено фундамент. Щодня по двісті робітників працювало тут. Але справа посувалася поволі. То не було грошей, то не встигали вчасно підвезти камінь.

…Якось ішло двоє яничарів. П’яні були, причепилися до Муси-мімара, який саме розмовляв з майстрами:

— З яких країв ви родом, гяури? Що робите?

— Ми не гяури. Ми правовірні… Ми робимо для вас мечеть…

— З яких країв, питаємо?

І виявилося, що всі майстри — чужинці. Хто з Сербії, хто з Грузії, хто з Московії, хто з Ляхистану, хто з угорської землі, хто з німців…

— Заради вас же ж, — сказав мімар Муса.

— Ха-ха-ха! А ми заради кого зрікалися свого?

Розділ восьмий, що розповідає, як можна втрапити в пастку там, де на неї найменше чекаєш

Було тихе передосіння на Дністрі, коли ранками над річкою починають клубочитися теплі тумани, коли завше каламутна хвиля стає прозорою, мов скло, а гористий лівий берег здається ближчим, ніж звичайно. О такій порі чутно, як на півдесятка верстов від тебе гавкають собаки, як кукурікають півні, як дзенькає дужка відра.

Раннього ранку старий поромник Никодим сидів уже на березі, ніби чекав на людей з того берега. Коли б сьогодні був ярмарок, то це було б зрозуміло. Але сьогодні день — якнайбуденніший, ніхто нікуди не їхав, і однак Никодим сидів на своєму поромі, вслухаючись у рипіння старих сухих дощок, смалив люльку й неквапно виводив під ніс стару-престару пісню:

А тим часом із заростей на протилежному березі на Никодима невідривно дивилося двоє вузьких очей. Поромник співав неохоче, співав тихо, повторюючи одні й ті ж слова, але тиша була така, що татарин Риза чув геть усе…

— Співає, — задоволено прошепотів він сам собі.

Правий берег — такий гірський, як і лівий, — геть увесь поріс лісом. Вузький шлях спускався до? річки і впирався в пором, на дошках якого сидів і тихенько виспівував дід.

Мурза Риза обережним котячим рухом опустив гілку так, що вона навіть не шелеснула, потім нечутно прошмигнув між заростями до людини, яка лежала за корчем.

— Ну, що? — почувся по-татарськи шепіт із-за корча.

— Поки що нічого, — так само тихо відповів Риза.

Гаспареоне зняв капелюха з обличчя і розплющив очі. Страшенно втомили його останні дні, отож зараз треба було хоч трохи відпочити. Він звик чекати. В цьому була і своя принадність. І хоч на обличчі не відбилося нічого, проте той, хто міг би залізти йому в душу, прочитав би, як напружилися зараз усі нерви Кемаля Суса перед завершенням важливої операції в ім’я порятунку Османської імперії. До Дністра він прибув вчасно, встиг знайти мурзу Ризу, встиг підготувати прекрасну пастку для Ях’ї та його супутників, і от зараз усі вони любесенько припливуть на отому поромі в руки сеньйора Гаспареоне.

Проте в товаристві Ризи важко зосередитися на плані подальших дій. Бо вже зараз татарин починає пошепки запитувати:

— Риза хоче запитати… Вчора — чекав. Позавчора — спалив усі пороми на Турлі, крім он отого, людей поставив скрізь. Сьогодні — вже день, а нікого нема. Де ті люди, які везуть золото?

Побачивши, що Гаспареоне байдуже дивиться в небо, зовсім розпалився і, бризкаючи слиною, повів далі:

— Чи ти, гяуре, брехав мені, мурзі Ризі? Що мурза Риза скаже джигітам? Секим-башка?.. Як тільки Кадир сюди прийде, я збираю своїх — і їду додому.

Саме в цю мить Гаспареоне й схопив Ризу за барки. Так мангусти хапають гадюк.

— Якщо твої віслюки, — прошепотів Гаспареоне, перевалившись на Ризу, — пропустили повз себе цих п’ятьох, то я тобі відрубаю вуха й викину свиням! А тепер тихо!

Гаспареоне відпустив Ризу так само несподівано, як і схопив його. Татарин похмуро потер шию і, відсунувшись на безпечну відстань, одкашлювався.

— Тихо! — пошепки наказав Гаспареоне.

— Мій Кадир гляне — блоху в овечій вовні побачить, — усе ще віддихуючись, промовив Риза. — А ти хапаєш за горлянку.

Гаспареоне знав Ризу. Людина він підступна, як і всі кримські мурзи. А проте якщо розлютиться і щось пообіцяє, то можна бути певним: Риза виконає обіцянку. Зараз він розлютився, і ось-ось з його язика зірветься якесь необережне слово…

Проте Гаспареоне не був би Кемалем Сусом, якби він навіть у такій ситуації показав, що злякався Ризи. Не змінюючи ні пози, ні виразу обличчя, він сказав:

— Якщо ці п’ятеро пройдуть повз нас на Запоріжжя, до урусів чи касапчі[63] то ти ніколи не побачиш ні золота, ні навіть сонця… Один з цих гяурів — Ях’я, син султана Амурата Третього.

Риза здивовано оглянувся на Гаспареоне. От тобі й маєш! Учора й сьогодні торочив про якесь золото, тепер — про якогось Ях’ю, який буцімто є сином Амурата Третього…

— Ях’ю задушили ще тридцять літ тому в Трапезонті. Мене ще тоді й на світі не було. А ще ходили чутки, ніби він помер од віспи… Нема Ях’ї, є твої нікчемні вигадки!

— У людини є тільки одна смерть. А якщо ти знаєш аж про дві смерті, то, отже, жодної з них не було. Так ось. Ях’я хоче вилізти на престол Баба-Алі і підписати мир з усіма своїми сусідами…

— Ніколи він не вилізе на престол! П’ятьох гяурів він знайде, а хто ще з ним піде?

— Всі гяури Європи підтримають його…

— Ти їм скажеш про золото, як мені? — глузливо вищирився Риза.

— Візьми отой кизяк та затули ним свого поганого рота, — порадив Гаспареоне. — Збере запорожців з донцями та й піде на Стамбул!

— Навіть мій Кадир знає, скільки разів запорожці й без Ях’ї ходили на Стамбул.

— Ходили… Й поверталися назад. Бо нікому з гетьманів не спадало на думку сісти на престол Баба-Алі. А Ях’ї саме це в голові. І вони для нього це зроблять і посадять там свою людину. І ця людина буде гарна і для козаків, і для московитів, і для ілляхів, і для угрів…

— Чому не сказав одразу? Чому базікав про якесь там золото?

— Ніколи було, — насмішкувато відповів Гаспареоне. — А золото — ось воно, хапай!

Риза на льоту піймав мішечок із золотом, миттю розв’язав його, висипав на долоню кілька жовтих/кульок і, не зводячи з Гаспареоне лівого ока, обережно помацав їх. І справді, це було щире золото, круглими монетами…

— Якщо твої джигіти уб’ють цих п’ятьох і принесуть мені голову Ях’ї, — неквапом промовив Гаспареоне, — то матимеш стільки золота, скільки донесеш… Якщо не надірвешся.

— Риза сильний! Риза — богатир! — упевнено заявив татарин. Він поглянув навкруги, побачив великий камінь, підскочив до нього, висмикнув з мокрої землі й підняв над головою. — Стільки даси?

Гаспареоне єхидно посміхнувся. Риза улесливо підхихикнув.

— Тихо… — прошипів несподівано Гаспареоне, показуючи пальцем на пором. Пісні було не чути. Пролунав качиний крик — чи справжній, чи то був умовний знак…

Риза завмер з каменюкою в руках. А Гаспареоне тим часом дістав пістоль і націлився на мурзу:

— Ось так! Поклади каменюку і слухай, що я тобі скажу…

А на березі саме з’явився Тиміш Клюсик.

Незважаючи на ранній, прохолодний ранок, він був без сорочки, світив на весь берег своїм довгим, драбинястим тілом. Проте зброя була при ньому: і ніж, і шаблюка, й пістоль. Він спускався з гори до порома, загрібаючи ногами прибиту нічною росою куряву.

Йому захотілося кинутися в воду і кількома дужими помахами перескочити на той берег, а там упасти й цілувати рідну землю, прибережну траву, оті лози із вкритим росою листям. Коли б Клюсик не був такий схвильований, він, певне, помітив би, що на одному з кущів чомусь немає роси…

Клюсика послали в розвідку, отож недаремно він і йшов, наче п’яний, аби не викликати ні в кого ніякої підозри. Та сталося так, що він і справді ніби сп’янів. За річкою була його Україна, якої він не бачив цілий тиждень, десь там, за горбами, на відстані десяти фарсахів[64] розкинулось його рідне село, в яке він не встиг заїхати, бо лежало воно збоку від його шляху на Ясси.

Підозрілого ніби не було нічого. Коло берега стояв пором, а при самій воді, на дошках, вичовганих до блиску тисячами ніг, сидів дід, палив люльку і щось муркотів собі під ніс…

— Куме! — загорлав Клюсик, наче дід був не поряд, а десь на тому боці. — Ку-ме! Давай пором! Кататися будемо!

Дід тільки зиркнув на Клюсика і знову зосереджено зачадів люлькою. Було неправдоподібно тихо й мирно.

Клюсик не витримав, він підбіг до річки, зачерпнув пригорщами води і почав пити. Потім занурив у воду голову, вмився. Щось ніби блиснуло, коли дивився на кущі: роса?

— Ти чого ревеш, мов бугай? — озвався, нарешті, дід-поромник, витягши з рота згаслу люльку.

Клюсик поглянув на поромника і заволав так, що його стало чути на горбах по обидва боки річки:

— Куме! А я й не думав, що ти кум.

— Який я тобі в дідька кум? — неохоче озвався поромник, крешучи кресалом по кременю, щоб знову запалити люльку. — Моя кобила тобі кума!.. Іди, звідки прийшов! — сказав тихше.

— Так ти — басурман, якщо не признаєшся, що кум!

— Три чорти тобі в печінку! Іди звідси, псявіро!

— О! Християнські слова чую! Православні!.. То якщо ти не басурман, так ти кум! — І Клюсик, продовжуючи вдавати п’яного, заходився танцювати просто у воді, а танцюючи наближався до поромника.

— То де ж твій кінь? У Лейби пропив? — запитав дід, озираючись на шлях.

— Пропив! У Лейби! — радісно повідомив Клюсик, наближаючись до діда. Ось він уже підійшов зовсім. — Га? Звідки знаєш, бісова ти душа? А горілка у мене була? Дай-но я тебе поцілую, дід-ладо!..

Він обхопив міцними кістлявими руками діда і пошепки запитав:

— Той берег — порожній? Ну, швидко кажи, діду! Засідки нема?

— На таких, як ти, не роблять засідок.

— Перехрестись!

— Тьху на тебе!

Клюсик знову зареготав, сподобалася йому сердита дідова вдача, і він гепнув поромника по спині:

— Так де твоя кобила? Ну!

— Там, де твоя! А ти легше! Не нукай, не запріг!

Клюсикові стало дуже весело, і він, вискочивши на пором і кілька разів проткнувши для інтересу шаблюкою віз із сіном, який чомусь тут стояв, з полегшенням засміявся й пообіцяв:

— Ну, тоді я свисну на свого коника та й поїдемо!

Якби Клюсик не був такий веселий, то він обернувся б іще раз і глянув на український берег. А озирнувшись, він знову піймав би зайчика від зірної труби Гаспареоне… Але Клюсик не озирнувся. Довкола було так тихо й мирно, що ні про яку небезпеку й не думалося, не гадалося…

У Гаспареоне від напруження аж пальці побіліли: у зірну трубу він побачив, як з лісу виїхав спершу один, далі другий, а потім ще двоє вершників. Потім вибіг кінь без вершника.

— Котрий — Ях’я? — прошепотів Риза.

— Котрийсь із тих чотирьох… Усі однаково вбрані… Нічого, знімемо голови, розберемося, — процідив крізь зуби Гаспареоне.

— Я наказав воїнам: джигітів не вбивати, — поспішив повідомити Риза. — Одного береш собі, а чотирьох я продам… Гарний товар. Чотири бочки бузи дадуть у Кафі…

— Я дам тобі золота за кожну голову, а не бузи…

— Так, так… — неохоче погодився Риза. Потім, подумавши, заговорив знову: — Ях’ю треба вбити… Два султани — не можна. Два султани — це смерть вашої Османії…

— Не викручуй!.. Кажи, що надумав.

— Я думаю: ой, яка велика справа, і ой, як мало золота, — прошепотів Риза мовби самому собі, але оком, наче стрілою, націлився в Гаспареоне. — А що було б, якби я, скажімо, вбив не його, а тебе? Ті, з того берега, можуть дати золота більше…

— Якщо вони будуть мертві, — мовив Гаспареоне, — то я стану великим візирем у султана Мустафи. А ти, шакале, станеш ханом усього Криму…

Риза засміявся дрібно-дрібно, наче розсипав квасолю на таці.

— Такі, як ти, ніколи не стають великими візирами. А я і без того можу стати ханом. У мені кілька крапель крові самого Чінгісхана…

Риза побачив, що просто в груди йому націлені два пістолі. Він зневажливо всміхнувся — не вистрелить Гаспареоне зараз.

— Ти можеш упасти й від стріли, — вишкірився Гаспареоне. подивився кудись туди, за спину Ризи.

Риза озирнувся і теж побачив: стоять двоє його воїнів з націленими в нього, мурзу Ризу, луками з маленькими стрілами. Облич воїнів не видно — прикриті чорними сітками з кінського хвоста.

Махнув рукою Гаспареоне — воїни зникли.

— Якщо Риза не стане ханом, — сказав мурза, — то мій собака жертиме черево твого сина.

Гаспареоне не чекав такої обіцянки з боку притиснутого ним до стіни спільника-супротивника, але, подумавши, що до виконання обіцянки Риза навряд чи доживе, примирливо мовив:

— Та людина, яку ти знаєш під ім’ям Гаспареоне, ніколи не кидає своїх слів на вітер…

— Якщо вітру немає, — закінчив Риза.

— Великий аллах, але підступність його підданих ще більша, — погодився Гаспареоне.

— Скажи, — кивнувши головою назад, туди, де нещодавно стояли його воїни з луками, запитав Риза, — тільки оці двоє?

— Кожний п’ятий, — насмішкувато відповів Гаспареоне.

Поромник Никодим довго не гаявся. Як тільки коні п’ятьох вершників загриміли копитами по дошках настилу, він одразу взявся за свою роботу — почав тягти канат.

Пором повільно відчалив од берега.

Петро стояв біля поручня і уважно оглядав берег. Сонце вже трохи піднялося над Дністром, воно висушило росу на листі прибережних лоз, зник, піднявся ввись і розчинився в синяві легенький ранковий туман, і довкола розлилася така благодать, така прозорість, що Петрові хотілося заплакати від зворушення. Але Петро стримав свої пристрасті, він їх уже давно звик стримувати. Багаторічна служба за кордонами для таємної канцелярії гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного привчила його багато до чого. Та зараз, після смерті грізного гетьмана, який розгромив самого Османа Другого при Хотині, сорокап’ятирічний Петро Скрипник, невловимий і вдумливий розвідник Авдитор, відчув утому й непереборне бажання відпочити, віддатися своїм почуттям. Ось він привезе до Києва, а потім на Січ султана Ях’ю, а потім відпроситься у Йова Борецького на споминок. Йому потрібна родина, вишневий садок і спокій… Тільки де знайти зараз на Україні отой спокій?

Граф Олександр, заклавши руки за спину, дивився на швидку, трохи каламутну посередині річку. Ось уже скоро вони ступлять на землю України, хоробру воїни котрої підуть разом з Олександром на Стамбул, проти султана Мустафи.

Граф стояв неподалік від поромника, який тяг канат і чадів люлькою, наче кузня. Дим був ядучий, і граф, ковтнувши його, почав кашляти, що викликало негайну реакцію Клюсика:

— Ти диви — наш самосад дужчий за турецький! Сам султан Ях’я не витримав…

Скрипник незадоволено позирнув на Тимоша. Що за дитинячі вихватки? Інтуїція підказувала йому, що рано ще радіти, він не міг пояснити, але передчував, що далеко не все гаразд у цій тиші…

Олександр чудово зрозумів зміст репліки Клюсика, але відповідати не неї не захотів. Він і раніше не відзначався балакучістю, а зараз, переправляючись на Україну, взагалі не хотів говорити ні про що. Він знову подивився на берег, що поволі наближався, і хотів сказати Клюсикові, щоб він теж був обачний. Все може бути, навіть засідка. А опинитися в пастці посеред річки — справа вельми ризикована. Але граф нічого не сказав, його обличчя знову смикнулося, бо щось блиснуло на тому боці, ніби від сонця. Але ж сонце вище, а блиснуло нижче, з кущів. Граф згадав, як він роздивлявся в дитинстві креслення в одній книзі — відбиття сонячного проміння. Промінь відбився од хвилі, попав на скло чи на дзеркало і потрапив до нього, Ях’ї, в поле зору… Але звідки скло в тих кущах?

Олександр-Ях’я перезирнувся з Йованом і піймав його тривожний погляд. У цю ж мить спостеріг рух Скрипника, який схопився за пістоль.

— Пастка! Засідка! Он там! — вигукнув граф Олександр, збагнувши, нарешті, що промінь міг віддзеркалитися од скельця зірної труби.

Клюсик завмер. Він гриз соломинку, висмикнуту з воза з сіном, і тепер вона застигла в зубах.

Петро рвучко обернувся до поромника. Тільки цей дід з люлькою може знати геть усе. Старий Никодим, відчувши погляд Скрипника, втягнув голову в плечі і розгублено прохрипів:

— То, певне, мої діти… Граються…

Клюсик, виплюнувши соломинку, нахилився до діда:

— Е-ге-еге, дід-ладо!.. І дітей щось не видно, і в очі блискає! Ану, зупиняй свою бандуру! Давай, гукай, клич своїх дітей!

Никодим завозився біля каната, не знаючи, що діяти.

— Кричи! Кричи… — не вгавав Клюсик. — А то…

Висмикнув люльку з дідового рота, а пістоль підніс до носа:

— Ну? Раз, два…

— Яремко! Марійко! — загукав дід, повертаючи голову то туди, то сюди.

— Ну? — почав закипати Клюсик. — Де діти? Чому мовчать?

Дід жалібно подивився на Клюсика, потім опустив очі:

— Напевне, кудись побігли, чортові діти…

— Ага, побігли! — скреготнув зубами Клюсик і почав роззувати чоботи. — Петре, попильнуй за цим нехристом, щоб не втік і щоб не кричав, а я зараз піду пошукаю, та заодно і скупнуся… Холера! Заїло! — закричав він, смикаючи канат. — Яремку! Марійко! Ану, перевірте канат, бісові діти!..

Прокричавши це двічі й не почувши ніякої відповіді, Клюсик, високо піднявши пістоль, стрибнув у воду.

Хвиля була холоднувата, течія швидка, та не це тривожило Тимоша. Якщо на березі засідка, то треба негайно рубати канат і нехай пором іде за течією вниз, а там якось можна буде вибратися на берег. Усе-таки це краще, ніж стояти на місці й бути живою мішенню для ворога.

Клюсик, ухопившись за канат, плив до берега і гукав так, що відлуння відгукувалося поміж горами:

— А водичка ж! Мов оковита! Е-ех! Ой, дід-ладо!

А тим часом на поромі граф Олександр наказав дідові:

— Повертайся назад! І хутко! Куди ти нас завіз?

— Не треба! — озвався Петро. — Ану негайно всім за воза з сіном!

А Клюсик уже виліз на берег і йшов до кущів, обтрушуючись, мов щойно витягнутий з води кіт. Він знову гукнув невідомих йому Яремка й Марійку, та, як і перше, ніхто не відповів.

Клюсик стрибав по березі, полохаючи жаб та уважно роздивляючись кущі. Він був страшенно лютий на себе, що раніше не придивився, як слід, і до діда, і до того, що було довкола. Він ніби й обдивився геть усе, але ось зараз помітив щось нове, і це його насторожило. Що саме помітив, Клюсик не міг до ладу й сказати, але саме це його й занепокоїло. Кущі були як кущі, та відчувалося, що тут хтось ходив. І, крім того, Клюсик раптом відчув, що хтось на нього дивиться…

Він рвучко крутонувся, відскочив убік, але нічого не побачив. Підбіг до того місця, де кріпився канат, і почав смикати мотузку, вигукуючи на весь берег:

— Що ви тут накоїли, бісові діти, що пором заїло? Га?

І раптом біля куща побачив невелику турецьку монетку акче. Взяв її пальцями босої ноги, підкинув угору, піймав рукою.

— Ого-го! Цяцьок накидали…

Почувши Клюсиків крик, Гаспареоне зрозумів, що козак про все здогадався. Але козак, зрештою, був йому не потрібен. Йому потрібен був саме Ях’я — один з тих чотирьох, які зараз на поромі поховалися за возом із сіном. Троє з них були високі, четвертий — низький. Хтось із цих трьох і є Ях’я, обличчя якого Гаспареоне запам’ятав, але ж здаля впізнати важко. Ага, у Ях’ї ще смикається щока… У Селіма Места, султана, теж щока смикалася. Він був дідом Ях’ї. Кажуть, що мати Селіма Места, уруска Роксолана-Хуррем, ще в череві своїм струїла майбутнього султана вином, щоб усіх султаненят і всю Османську імперію засмикало…

Гаспареоне мимоволі спрямував цівку пістоля на оголеного до пояса козака, але потім збагнув, що з такої відстані він однак не вб’є гяура, а виказувати себе передчасно не варто.

Саме в цю мить Риза штовхнув Гаспареоне під руку і мовчки вказав на берег, від якого кілька хвилин тому від’їхали Ях’я та його супутники. Гаспареоне побачив: відчайдушно здіймаючи куряву, мчали вниз кіннотники Кадира.

Затулені кіньми з одного боку і возом з сіном з другого, Олександр, Петро та їхні супутники спостерігали за обома берегами. Петрові мимоволі хотілося гукнути поромникові, який застиг біля каната, щоб він негайно рушав уперед. Але Петро не гукнув. І навіть жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Він спостерігав за тим, що робить Клюсик на березі, і все намагався здогадатися, чого він бігає між кущами, раз у раз оглядаючись на річку. Нарешті, збагнув: Тиміш провокує тих, хто, може, сидить у кущах, на активні дії. Якщо хтось вистрілить із кущів, то буде цілком ясно: там — засідка.

Клюсик теж побачив вершників Кадира і зрозумів, що назад шляху не буде. Доведеться пробиватися через засідку… Але скільки їх, оцих ворогів, де вони сидять? Якби розпочався бій, то все було б зрозуміліше, і, зрештою, легше.

Він ще якусь мить повертів у руці срібне кружальце, сховав його до кишені, дістав велику золоту монету і, вибравши підходящу місцину, жбурнув її в кущі. І одразу ж кущі гойднулися, на мить, одну-єдину мить, наче тінь майнула в них…

Петро побачив іще, як Клюсик змахнув правою рукою, щось блиснуло в повітрі — і раптом, хитаючись, мов п’яний, вийшов з кущів ординець з ножем у шиї. Ступив кілька кроків і впав…

Навіть не озирнувшись, Клюсик відскочив убік, і в цю ж мить три стріли, пущені з кущів, просвистіли повз нього і вдарили в стіну хати.

Засідка нарешті себе розкрила!

Петро, вискочивши з-за воза, рубонув шаблею по канату. Пором одразу почав обертатися, мов велетенська дзига, і, набираючи швидкості, поплив униз по Дністру.

Зараз було не до поромника, але Петро почув, як старий Никодим, несподівано заплакавши, прошепотів:

— Прощавайте, діти, не врятував я вас!..

Смикнулася ліва щока в Ях’ї. Він вискочив з-за воза і, вигукуючи: «Собака! Христопродавець!», кинувся з шаблею на поромника. Навпереріз графові стрибнув Петро. Шабля плазом зачепила поромника по голові, Петро схопив графа, який люто відбивався, за ногу й потяг за віз.

І вчасно! Кілька стріл упало на те місце, де щойно стояв Олександр Чорногорський — султан Ях’я.

Гаспареоне був страшенно розлючений невдачею татарів, яким не вистачило витримки. Козака можна було б не чіпати, так ні ж: виманив він якогось необачного ординця стрибнути з кущів за монетою!

— Їх несе в очерети! — вигукнув Гаспареоне.

А Риза, наче не бачачи, як розлютився Гаспареоне, радісно загукав:

— Їх несе просто на Кадира!

…Так, Кадир зі своїми джигітами миттю оцінив обстановку. Побачивши, що пором пішов униз по річці, він негайно спрямував свого коня праворуч і поскакав понад берегом, навздогін за втікачами. Загін Кадира розділився на дві частини. Менша частина помчала понад берегом, а більша почала підніматися на гору — там, зверху, і видніше, і легше випередити пором…

Клюсик відскочив од хати до хліва. Зараз у нього нерви були напружені до краю, і тому ніщо не проходило повз його увагу.

Якимось дивом він уловив, як за дверима хліва гойднулася чиясь тінь. Не роздумуючи, Тиміш ударив вістрям шаблі в плетену з лози стіну. І добре влучив: вістря проскочило між сухих палиць, уп’ялося в щось м’яке й пружне, потім шаблю повело вбік, і Клюсик ледве встиг її висмикнути. А коли рвонув дверцята хліва, то побачив, як просто під ноги йому падає людина в одязі ординця.

Хлів був порожній. Тільки посередині, прив’язані до стовпа, стояли хлопець і дівчина. Обличчя в обох були червоні від натуги, роти заткнуті ганчірками.

— Марійко! Яремку! — здогадався Клюсик, підскочив до хлопця й дівчини і черконув шаблюкою по мотузках…

А пором, гнаний вирами Дністра, йшов униз по річці, переслідуваний вершниками Кадира. Пором підставляв під татарські стріли то один, то другий бік, і Петрові з Олександром та Джузеппе з Йованом доводилося щоразу змінювати позицію, бо стріли так і дзижчали довкола.

— Ховайся, старий! — гукав Петро поромникові Никодиму, але той ніби не чув, сидів, притулившись спиною до стовпця.

Нарешті, стріли перестали долітати. В цьому місці Дністер поширшав, а пором ішов посередині річки. Вершники Кадира почали грузнути в багнистому березі, швидкість кінноти помітно знизилася.

— Втекли! — з полегшенням мовив граф Олександр.

— Та ні, — заперечив Петро.

І справді, та частина вершників Кадира, яка вирішила гнатися за поромом по горі, уже мчала, намагаючись перейняти втікачів.

Петро озирнувся, простежив очима шлях, який уже подолав пором, потім глянув уперед. Ще раз кинув оком на гору, де мчали вершники, і промовив:

— Вони стрінуть нас там! Якби ще це місце проскочити! — І показав на мис, що за горою вганявся в річку.

— Добре ще, що з лівого боку не видно вершників, — процідив крізь зуби Петро. — Щось їх затримало… Чи не Клюсик?

І раптом Петро згадав про діда-поромника. Коли вони мчали річкою під стрілами, він якось забув про Никодима. Треба в цього діда запитати, що там, за мисом… Може, все-таки вдасться врятуватися?

Дід сидів, прибитий, наче цвяхами, трьома стрілами до стовпця. Обличчя його було бліде, люлька лежала під ногами.

— Гей, діду, — підскочив до старого Никодима Петро. — Ти що ж оце? Завів нас до турків у зуби, а тепер куди збираєшся?

Дід розплющив очі. В них була мука.

— Не можна від нас утікати, діду!

— Втечу, — захрипів дід. — Ти, синку, бери весло і прав ув очерети… За мисом… Тільки мис проскочити треба… А то — кінець… Простіть мені… Онуків пожалів… Зв’язали їх, смертю загрожували… Довелося стати зрадником на старості літ. Та тільки… Пропало все… Простіть, християни…

Він іще раз обернувся в бік вершників Кадира, які спускалися на мис, і захрипів…

Петро вже не дивився на діда, він знав, що Никодим помирає. Схопив весло і почав гребти щосили, спрямовуючи пором убік від мису, ближче до лівого берега. Перелякано хропіли коні, жалібно іржала кобила, у круп якої вп’ялася стріла, а далі вона впала і забила ногами по дощатому настилу.

— Та допомагайте ж, чорти! — гукнув він Йованові й Джузеппе.

Йован відламав поручень і, впираючись у дно, намагався ним відштовхуватися, Джузеппе мудрував над тим, як вирвати дошку з дна порома, а Петро працював довгим веслом.

Мис був зовсім близько, пором уже двічі черкнув об дно річки, але Петро, опустивши весло в скаламучену воду і діставши до твердого, щосили впирався ногами в дошки. Підскочив Джузеппе, допоміг. Пором понесло далі…

А вершники вже вискочили на мис. Петро встиг відштовхнутися веслом, — пором пішов далі, на широку воду. А за мисом знову починався низинний, багнистий берег — і там татарам буде непереливки!

Кілька гарячих ординців кинулося в річку. Даремно Кадир гукав своїм джигітам, вони не послухалися, азарт гонитви оволодів ними.

І даремно! Один попав у вир і його закружеляло разом з конем, а потім потягло на дно. Ще п’ятеро намагалися таки наздогнати пором. Їм удалося уникнути виру, але від куль Джузеппе не втік ніхто…

Тільки коні, високо позадиравши голови, намагалися перепливти на лівий берег і врятуватися. Але їх несло, як і пором, просто в очерети…

Коли Кадир побачив, що пором іде в очерети на лівому березі, він зрозумів: утікачів йому вже не дістати. Якщо їх і затримають татари, то хіба що сам мурза Риза. Але ні Ризи, ні його воїнів поки що не було видно.

На мить затримавши коня, що, захропівши, звівся ставма над берегом, Кадир обернувся до своїх воїнів:

— Вогню!

Течія за мисом була не така вже стрімка, як раніш, однак пором рухався вниз з великою швидкістю: троє втікачів працювали веслом і довгими тичками, то горнучи воду, то просто відштовхуючись від дна.

Стріли з запаленими віхтями клоччя не просвистіли, а пролопотіли над Кадировою головою. Але відстань була все-таки чимала, вони не долетіли. Кадир навіть з берега почув, як щкварчить у воді просмолене клоччя.

Кадир з досадою смикнув коротку борідку, знову здибив коня, гарикнув:

— Бити на смерть!

Бити на смерть — це бити отруєними стрілами. Вони легкі, летять далі, їх не стримує тліюче клоччя. Але тоді треба розпрощатися з солодкою мрією про те, що він, Кадир, приведе бранців живцем. Короткими стрілами користуються у виняткових випадках, коли треба знищити ворога.

Тільки-но запалає сіно на поромі, — кілька стріл таки влучило — вони кинуться його гасити. І тоді в кожного буде випущено стрілу. Після такої стріли поранений більше трьох днів не проживе.

А винуватцем затримки вершників на лівому боці Дністра був Клюсик. Звільнивши прив’язаних до стовпа Марійку та Яремка, він вискочив із хліва й побачив, що ординці, які раніше сиділи в засідці, біжать до коней, прив’язаних за копицею сіна.

— Ану, за мною! — гукнув він Марійці та Яремкові. Він збагнув, що це ті самі діти поромника, яких той кликав.

Хлопець вилетів з хліва, мов куля, а дівчина на хвилинку затрималася — вона підхопила в убитого ординця шаблю й пістоль.

«Хвацька дівка! — подумав Тиміш. — Якби ще вона стріляти вміла чи хоча б заряджати пістолі, ото було б добре! Ну, та якщо пощастить викрутитися з цієї халепи, то дізнаємось, що воно вміє, оце бистрооке дівча!..»

Випереджаючи хлопця, Клюсик біг до копиці. Він розумів, що зараз воює сам, отже, якщо стріла влучить у нього, то ніхто вже не виручить… Головне: не зупинятися ні на мить, діяти блискавично й ошелешувати ворога несподіваними рішеннями. От і зараз він помітив за копицею чиюсь тінь. Зірвав з голови крисатого бриля і жбурнув його праворуч від копиці, а сам метнувся ліворуч. Далі все відбулося блискавично: удар ножем у спину ординцеві, передсмертне хрипіння ворога… Клюсик упав за копицю, разом з ним покотилися Марійка та Яремко, а зверху просвистіли запізнілі стріли.

Клюсик не побачив, а швидше почув, як до копиці біжать татари. Вихопив пістоля у Марійки, кресонув кремінь, загорівся порох, Тиміш на мить виглянув з-за копиці, і в ту ж мить послав кулю в найближчого ординця. Ті, що бігли за ним, сипонули вбік.

Оглядівся, підскочив до вбитого, вирвав у нього пістоль і порохівницю, кинув зброю, що вже стрілила, Марійці, гукнувши: «Набивай!», а сам прилаштував до стрільби турецького пістоля.

— Яремку! — прошепотів Клюсик. — Бери негайно у татарина трут і кресало…

Яремко уже кресав, а потім почав роздмухувати трут.

— І мені теж! — попросила Марійка. Яремко одразу ж розкрутив мотузку, що диміла, й подав сестрі та Клюсикові по пасемцю…

Татари кинулися з того боку, де була дівчина. Та їх зупинив постріл. Пролунав постріл і з Клюсикового боку, і ще один ординець упав у пилюку.

Клюсик кинув пістоль Яремкові, щоб заряджав, а сам тим часом ляснув дівчину нижче спини:

— Молодець, дівко, дідько б їх забрав!

І цієї ж миті одержав гарячою цівкою пістоля по лобі.

— Аж іскри посипалися! — витріщив очі Тиміш і тут же вхопився за ножа. — Заряджай, холеро, та скоріше!

Махнув брилем з-за копиці, дві кулі одразу пробили його.

— Ага! — гарикнув Клюсик і, знаючи, що татари розрядили свої пістолі, вистрибнув назустріч ворогам. Рубонув одного шаблюкою, другого, далі метнувся за копицю, підскочив до коней, почав рубати поводи. Ударив шаблею — плазом — одного по крупу, зметнувся кінь на диби, помчав, не розбираючи дороги.

— Марійко! Яремку! До мене!

Підсадив хлопця на одного коня, дівчину — на другого, шпаронув лискучою крицею по кінських крупах. Помчали в степ недавні бранці татар. Тепер треба самому рятуватися…

Клюсик схопив пістолі в обидві руки, заховався за кіньми. А ще за мить він уже мчав на коні у степ. Він і не знав, що в цю мить Риза, вихопившись із-за хліва, гукнув своїм ординцям:

— Наздоганяй! Лови!..

А пором уже наближався до очеретів. Стріла таки влучила у віз із сіном, і все задимілося.

Петро вискочив з укриття, щоб загасити вогонь. Скинувши плащ, він кілька разів устиг ударити по вогню, вирвати кілька палаючих жмутів, — і в цю ж мить відчув, як щось ударило його в плече. Заповз за воза, схопив правою рукою за кінець короткої стріли, щоб вирвати її з тіла, але вона обламалася. Тоді він підвівся і, доки біль іще не пройняв усього, накинув на себе обгорілий плащ…

Пором врізався в очерети і ще йшов по сухих заростях, мов лісом, наче його тягла якась сила. Але Петро знав: ще хвилина — і пором зупиниться. Далі треба буде вибиратися на берег, де, здається, поки що нікого немає…

Налетів вітер — і запалало сіно, розкидаючи язики полум’я на людей, коней та очерети. Петро з графом перебігли на той бік порома, куди вогонь не діставав. Під вогнем опинилися коні та Йован з Джузеппе. Коні били ногами по дошках, рвалися, але італієць з чорногорцем устигли перерубати шаблями поводи і разом з озвірілими від жаху та вогню тваринами пострибати у воду…

— Тебе поранено? — запитав Олександр.

— Трохи… — неохоче відповів Петро. — Стрілою…

З диму, що стелився над водою («На негоду!» — подумав Петро), виринула кінська морда й перелякане обличчя Джузеппе. Йован уже сидів на коні, який діставав ногами дна, і тяг за собою ще двох — для графа і Петра.

Петро стрибнув у воду, од води трохи полегшало, прояснилося в голові. Озирнувся назад, побачив біля себе у воді Олександра, всміхнувся підбадьорливо: втечемо, мовляв…

Горіло сіно на поромі, тріщав палаючий очерет, дим ішов назустріч джигітам Кадира… Дід Никодим, прибитий стрілами до стовпця, сидів, не ворушився. Йому вже однаково.

Коні залишились тільки у Гаспареоне та Ризи, і то лише тому, що стояли в іншому місці, далі.

Риза скочив був на коня, щоб гнатися за Клюсиком, та Гаспареоне його зупинив. Навіщо їм отой нікчемний козак, коли вони полюють за Ях’єю?

Гаспареоне вихопився на коня і, показавши на очерети, де вже все горіло, де здіймався дим, пустився вчвал берегом.

Цей пором устиг відпливти далеченько, до нього треба було добиратися через кущі, об’їжджаючи болітця та переходячи вбрід аж три невеликі притоки.

Нарешті вони вискочили на рівну місцину і, нещадно женучи коней, помчали до палаючих очеретів. Гаспареоне відзначив про себе, що пором стоїть на місці, він горить і там видно чиїсь постаті. Чи, може, то одна постать?

— Ха-ха! Вони спеклися живцем! — вигукнув Риза. — Кінець твоєму Ях’ї! Ти ще не забув про золото, яке мені обіцяв?

— Ешек! — вигукнув Гаспареоне.

Він таки роздивився, що скоїлось на поромі. Війнув вітер у другий бік, і тепер чітко було видно, що на поромі сидить обгорілий чоловік і лежить мертва коняка. Цього було ще замало для того, щоб радіти.

Та й Риза перестав гукати.

— Під’їдемо ближче! — наказав Гаспареоне, і вони ще кілька хвилин скакали мовчки.

Тим часом вершники Кадира, яких віднесло далеко вбік, добиралися берегом назустріч Гаспареоне та Ризі. Кадир їхав попереду, і з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він злий.

— Коней не шкода! — знову почав Риза. — Я — мурза, у мене коней багато. А Ях’я спікся…

— Доки я не побачу голови Ях’ї, ти ніколи не будеш ханом!

І Гаспареоне закашляв — чи то від диму, чи від люті.

— Кадир! — заверещав Риза. І Кадир підлетів на мокрому коні, мов вистрілений з лука. — Обшукати все довкола! І доки не знайдете їх живими чи мертвими, щоб не показувалися мені на очі! Та швидко! А то голови всім познімаю! Я — мурза, у мене воїнів багато!

Розділ дев’ятий, в якому нічого не відбувається

Колись це була багата корчма, і побудовано її було з розмахом. Багато всякого люду ходило колись по цих краях, цими шляхами, що вели і на Могилів, і на Кам’янець, і на Хотин, і на Львів, на Богданію й Семиграддя, на Чорногорію й на Дубровник. Тут ішли шляхи на Ясси й на Київ, і далі — на Січ, ба й навіть на Дон. Ходили повз цю корчму на Стамбул та Адріанополь, на інші турецькі городи. Пили-гуляли в цій корчмі гонористо-пихаті шляхтичі й похмуро-неговіркі молдавани-богданці, ночували тут бистроокі кам’янецькі вірмени, поважні вірмени зі Львова і вічно чимось налякані вірмени із Стамбула; заскакували в якихось загадкових справах мадьяри і нахабні та злі турки. А найбільше бувало тут, звісно, українців: обшарпанців і голодранців, у яких, проте, іноді з дірок у кишенях сипались дукати, багачів, у яких і взимку снігу не випросиш, розумах і одвертих телепнів; були мовчазні, як воли, а були гостромислі та люті, мов дикі вепри. Усякого люду надивився старий Лейба, господар корчми, до всіх зміг якось пристосуватися.

Все минає, все йде, вже й корчма стала старою та занедбаною, а світ не змінюється. Єдине, що змінилося — це колір пейсів у Лейби: раніше були чорні, а зараз, як замацаний у руці грека-шахрая срібняк. Ну, і ще грошей у корчмаря поменшало, але гроші — то вода. Будуть люди — будуть і гроші. Знову різними шляхами ходитимуть багаті й щедрі люди, та хай навіть і не багаті й не щедрі, але ж, як казав один вірменин, навіть з каменюки можна витиснути краплю води…

Зараз корчма була брудна й неприбрана, столи й лави були старі, сходи, що вели на другий поверх у кімнату для особливо шанованих гостей, витерлись, потріскалися, на них налипло стільки бруду, що вже й не вгадати, з якого дерева вони витесані. Не готували в корчмі вже й тих вишуканих страв та напоїв, якими раніше торгував корчмар.

Зараз корчмар нудився без діла. Правда, сьогодні вранці прискакав з богданської сторони до нього знайомий, який розповів дещо цікаве, треба буде старшого сина послати на схід, ближче до Києва, щоб він передав важливу новину: десь тут має ось-ось з’явитися важлива особа — граф Алессандро комте ді Монтенегро[65] та ще один гой[66] з Богданії втік із зіндану, то ж турки його повсюди шукають. Ну, про це він дасть знати не сьогодні — завтра, графи швидко не їздять, а ті, що втікають із в’язниць, до корчом не заходять…

За столом у кутку сидів тільки один чоловік. А корчмареві з такого чоловіка не було аж ніякої користі. Він мав з нього одні лише неприємності. Цей здоровенний одоробло був не з місцевого люду, а з ляхів. Корчмар розумів, що з ним ліпше не сперечатися.

Пан Адамек, так звали поляка, був добряче п’яний, це спостеріг би кожний, не те, що корчмар. Він сидів за столом і щоразу розглядався по корчмі так, ніби її бачив уперше. Був він світлочубий, але волосся його давно вже було немите, кілька днів не знало гребінця. Пан Адамек, як здогадувався корчмар, походив з благородних шляхтичів, але, напевне, в Польщі або програвся в карти, або щось там таке накоїв, за що можна було опинитися у в’язниці. І от тепер він подався шукати собі щастя на східних кресах польської держави, а тії креси простягалися аж до Києва, де було повно незаселених чи спустошених татарами земель. Одне слово, пан Адамек шукав у цих краях «паніс бене мерентіс»[67], а також порятунку від неприємностей, які йому загрожували вдома, під Краковом. Коли-то він ще буде, отой «паніс бене марентіс», а поки що пан Адамек не мав за що дістати шматка хліба й чарки горілки. І корчмар, кленучи все на світі, годував і напував пана Адамка ось уже третій день.

Ніякої королівської грамоти на земельний наділ у пана Адамка не було. Він мав пістоль і шаблюку та неабияку силу в руці… А все інше буде! Ось знайде собі клапоть не зайнятої землі десь під Уманню чи Києвом, переманить до себе кількох гультяїв, щоб охороняли його володіння, а тоді…

Це були солодкі мрії пана Адамка, а поки що він сидів без грошей у корчмі Лейби, і йому було нудно без товариства. Серед випорожнених пляшок, якими можна було перебивати ніжки столів, лежав пістоль, а на боці висіла шабля. У дерев’яній таці лежало кілька шматків м’яса, що їх пан Адамек брав руками, і кілька коржів, якими він спочатку обтирав засмальцьовані руки, а потім їв.

Корчмар крадькома прошмигував повз пана Адамка, щоразу думаючи про те, хто ж розплачуватиметься за всю оту гору з’їденого й річку випитого цим шляхтичем. Кожен раз, коли пробігав повз пана, він щулився і ладен був перетворитися на таргана, аби лиш оцей відвідувач не вимагав нової пляшки.

Та корчмареві не вельми таланило. Чи він сидів десь у своїй кімнатці, чи він пробігав повз стіл, пан Адамек про нього не забував. Він гукав:

— Шинкарю! Горілки! І м’яса!

І корчмар мусив нести. Мусив, хоч серце обливалося кров’ю. Мусив, хоч, коли ніс панові Адамку замовлене, шепотів сам собі: «А щоб ти смоли напився, а щоб ти землю гриз!» Шепотів, але ніс…

Нарешті до корчмаря підбіг син і сказав йому кілька слів по-єврейському.

Пан Адамек присунув ближче до себе пістоля і запитав:

— Що то в-він тобі джеркоче?

— Ах, ясний пане Адамку, — замахав руками, мов витрушуючи невидиме простирадло, корчмар. — Що може сказати ця дитина? Каже, що тут неподалік з’явилися татари, і що вам зручніше було б їхати звідси… Вони ж такі басурмани, що можуть і вас зобидити.

— Мене? Басурмани? — здивувався пан Адамек. — А скільки їх дохлих валялося під Хотином, і всі від моєї руки!

— Хи-хи-хи, — дрібно засміявся корчмар. — Тільки навіщо пан програв позавчора отому донському отаманові свого коня?

— Неси горілки! За коня вип’ємо! І за отамана… як його? Петруніна… Гарно грає, сто дяблів його мамі!..

— Ой, як мудро вміє казати пан Адамек! Ой, який він хоробрий! Скільки жив, таких хоробрих не бачив. Такий хоробрий, як отой ротмістр Претвич, що без штанів ішов на Аккерман, а звідти зацним паном прибув, та ще й старостою Бару став…

— Я ще й гетьманом стану! Я — при штанях. Неси горілки!

Розділ десятий, який розповідає, що світ усе-таки тісний, а також про деякі інші речі…

А Петро з графом Олександром тим часом сиділи в зарослій кущами ярузі. Вимучені, мокрі, в грязюці, сажі та жабуринні, вони вибралися на берег і чимдуж погнали до заростей. Йована і Джузеппе послали праворуч — до лісу, що виднівся в далечині; треба було будь-що збити зі сліду татарів, які, побачивши, що сліди розійшлися, змушені будуть розділити свій загін на дві частини. До того ж необхідно було розвідати, де можна було б відпочити й підкріпитися. Про все це найкраще знав Клюсик, але де він зараз?

Домовилися, коли стемніє, зустрітися в ярузі. Щоб Петро й Олександр здогадалися, що йдуть свої, Йован двічі крякне качкою, а Петро відповість один раз по-солов’їному.

Петро, задихаючись від болю, ледве зліз з коня.

— Може, далі від’їдемо? — запитав Олександр.

— Більше не можу, — крізь зуби прошепотів Петро. — Плече…

— Дай подивитися, — попросив Олександр.

— Не треба, — відмовився Петро. — Стріла зламалась… Ніяк вихопити… Треба вже десь в іншому місці…

Вони посідали під кущем, коней пустили пастися поряд. Коні були вже добре привчені далеко від господарів не відходити. Клюсиків Сірий час від часу піднімав голову від трави і, роздуваючи ніздрі та нашорошуючи вуха, вслухався в те, що діється довкола.

Олександр, чавкаючи мокрими чобітьми, сторожко ходив між кущів, вдивляючись, куди б далі можна було зайти, щоб почуватися у цілковитій безпеці. Зрозуміло, що татари, перепливши Дністер, одразу ж кинуться їх шукати. Якщо підуть по їхньому сліду — кінець!

Граф, урешті, присів під кущем. Його трусило від пережитого: він недоспаної сьогодні ночі, від напруження перед переправою, від бою на поромі. Власне, який то був бій? Татари стріляли, а вони ховалися від стріл, а потім від вогню… Знову сіпнулася щока й отерпла ліва рука. Щось надто часто стало з ним таке коїтися останнім часом. Якщо до самого Києва доведеться, як отоді, біля Крвавиці, як зараз, на Дністрі, то він, султан Ях’я, трястиметься, як у лихоманці…

Султан Ях’я… Він був султанчуком Ях’єю, а султаном став Мухаммед. Султан Ях’я — це в майбутньому. Коли він добереться до Києва, коли Йов Борецький приведе його до козаків, коли він з тими козаками візьме Стамбул і сяде на престолі, отоді він стане султаном Ях’єю…

А може, ліпше жити отак, як Скрипник чи Клюсик? Без претензій на керування державою? Жити просто, як кожна звичайна людина. Це в дитинстві, під впливом матері він мріяв про те, як правитиме величезною державою… Але дитинство минуло. Йому вже наближається до сорока, мусить же мислити, як дорослий, а не як хлоп’як-султанчук…

Проте Олександр відчував, що існує сила, яка не залежить від його особистих уподобань чи небажань. І ця сила змушує його, сина султана Амурата, мріяти про престол, який йому особисто не так уже й потрібен. Ця сила — мільйони людей, які з року в рік протягом сторіч відбивають турецьку навалу, що суне й суне на Європу. Нескінченні війни замучили поляків і мадьярів, сербів та чорногорців, греків та болгарів… Ідея владарів Османської імперії про світове панування не несе нічого доброго ні тим, проти кого воюють османли, ні самим османли… Він, одна людина, повинен усе це припинити. Як? Чим? Наказом? Та його ж зметуть ті ж самі яничари, які щойно змели Османа Другого! Що зробить меч, якщо його примусити копати землю? Він вирветься з руки й відрубає голову своєму володареві. Він створений для того, щоб воювати, а не ритися в гною… Він, меч, знає: я в бою добуду більше, ніж сто плугів; так настобіса мені бабратися в землі?! Отак скажуть і яничари, і сипахи, й акинджі. Що робитиме Туреччина, якщо втратить свою сухопутну й морську могутність? Як вона встоїть проти тих держав і народів, яким протягом століть встигла залити сала за шкуру? Адже одразу ж піднімуться народи, яких Османська імперія поневолила, і почнуть боротися за свою свободу. А з цих же країв Туреччина бере свій харадж, свій податок, свої прибутки… Що їстимуть османли, в що вдягатимуться?..

Але й це не все. Не один рік думав над справами Османської імперії Олександр-Ях’я. Ставши на турецький престол, він візьме на себе все, чим протягом століть жила Османська імперія. І це розчавить його або ж змусить стати слухняною іграшкою в руках духівництва, армії, всієї системи політики й господарювання… Гаразд, нехай станеться чудо, він, султан Ях’я, переборе геть усе, зламає опір тих сил, які ведуть Османську імперію по шляху боротьби за світове панування… Припустімо, він переборе, переможе, переконає, повідрубує голови особливо запеклим… А далі? А далі почнеться найстрашніше… Він переконає Османію, але він не переконає Польщі, Франції, Іспанії, Риму, не переконає Москви… Бо треба переробляти весь світ. Припустімо, він, Ях’я, відмовиться од ідеї, щоб півмісяць і зелене знамено аллаха майоріло над усім світом. Але ж папа римський ніколи не відмовиться від ідеї, щоб над світом височів хрест! Он поляки притискують своїх єдинокровних братів-слов’ян українців лише за те, що вони не католики, а православні. То чи будуть вони церемонитися з турками?

Ось у чім річ. Він, Ях’я, недаремно жив при дворах європейських государів. Він там вчився не лише манер та іноземних мов, він і дивився. Знає історію минулу й сучасну не лише Османської імперії, але і Європи. Як Османська імперія рветься заволодіти Європою, Азією й Африкою, так само рветься в Новий Світ Іспанія. Так само рвуться Португалія і Франція. І разом з ними йдуть Рим і Англія… Московії треба вийти до Балтійського моря, інакше вона задихнеться. Московії треба вийти на Чорне море, це, зрештою, їхнє давнє, Руське, море. І вони проб’ються до свого моря, хай лиш об’єднаються з козаками, які вже мають це море в своїх руках, та тільки одірвані від Москви Польщею…

Що ж він робитиме, як стане султаном Ях’єю? Скаже: «Беріть!» А вся Османська імперія гляне йому в вічі і спитає: «А це твоєю кров’ю, гяурський годованцю, здобувалося протягом сторіч?» А греки й собі скажуть: «Ану, сельджуки, марш назад, до себе аж за Каспій, ви сидите у нашій Візантії! Ваш Стамбул — це наш Константинополь, і ваша Айя-Софія — це наша Свята Софія, ми будували, а не ви!..» А хіба християни, коли він, султан Ях’я, обеззброївши свою державу, впустить їх до себе, не пройдуть по Туреччині, не потопчуть своїми кіньми її жінок та дітей?.. То хто він? Не зрадник хіба?..

Єдине, що він може зробити, — це не воювати протягом свого царювання з поляками, українцями, московитами, сербами, чорногорцями, тобто не йти на північ і на захід. Але тоді доведеться йти на схід і на південь. А хіба сльози персів менш солоні, ніж сльози урусів?..

— Про що думаєш? — зненацька запитав Петро, заворушившись під кущем.

— Все про те ж… — похмуро відповів Олександр.

— Нічого, — хрипко мовив Петро. — Йов Борецький усе пояснить тобі краще, ніж я.

— Я теж маю голову на плечах, — обірвав Петра Олександр. І перевів розмову на інше: — Мабуть, треба їхати далі. Тривожно тут…

— Так хлопці ж… Ми домовились… І Клюсик десь нас шукає.

— Та його в живих уже давно нема, — з досадою мовив Олександр і прислухався до того, що робилося довкола.

Було тихо. Тихо паслися коні. Тихо цвірінчала якась птаха, тихо шелестіло листя. «Невже татари проскочили повз нас?» — подумав Олександр. Було б краще, коли б не проскочили, а отак зняли з нього голову — та й кінець усім думкам…

— А якщо він і живий, то як нас знайде? — висловив сумнів Олександр.

— Знайде, — упевнено мовив Петро. — Без Клюсика нам не можна йти… Так що наберись терпцю… — Він стріпнув головою, і плече заболіло знову, наче хтось всунув у нього розпечений залізний шворінь і тепер повертав його.

…Він раптом побачив себе перед Дністром. Таким йому бачився приїзд на Україну. Немов він збоку дивився на себе, на Олександра, на Клюсика, Йована й Джузеппе. І наче вони зіскакують біля берега з коней і підходять до річки…

— От ми вже й перед Турлою[68],— по-турецькому промовив, усміхаючись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, одягнутий чи не найвишуканіше і найголовніший у їхньому товаристві, — Олександр.

— Та ото ж якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду, — це він, Петро Скрипник.

— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки й перейти оцю річку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий чоловік.

Але Петро вже не слухав нічиїх слів. Він нахилився над річкою й дивився у воду. І брав воду в пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала у хвилю.

— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе…

«Боже мій, — думалося Петрові. — Та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер, і я пожену свого коня просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися… Боже мій, скільки миль проскакати… Аж не віриться, що все позаду…»

Він набрав у пригорщі води і почав пити.

І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, і Петро відчув: сльози котяться по зарослих сивуватою щетиною щоках.

Він знову набрав собі в пригорщі води і хлюпнув в обличчя. Потім ще і ще… А сльози текли й текли. І Петро горбився над водою, мов ведмідь, боячись озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.

Він дивився на лівий берег Дністра і всміхався сам до себе.

Було сумирне й ласкаве надвечір’я. Тінь від гори вже перегнула Дністер, і тільки український берег ще світився всяким жовтогарячим світлом…

На вершниках, які зіскочили з коней, були запорошені дорожні плащі, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами. Під плащами виразно відстовбурчувалися шаблюки та пістолі…

Протилежний берег був положистий, зарослий кущами, які далі переходили в ліс. Десь через милю рівнина, утворена в минулому намулом річки, круто переходила в гору. На горі теж темнів ліс. І праворуч, і ліворуч височіли такі ж гори…

— Будемо шукати броду чи поромника? — запитав по-турецьки Олександр.

— Га? — стенувся Петро. — Хто його знає? — теж по-турецькому сказав він, виходячи з води. — Тут же недавно така війна була, що спробуй знайти поромника.

— А брід?

— Забув… Не знаю… Хіба що… Біля самого Могилева є щось подібне. Але це тільки в найсухішу пору.

— А по воді? Як Ісус? — реготнув Джузеппе.

Олександр нетерпляче озирнувся до трієстинця: тихо!

— Та просто перепливемо, — обізвався Йован. — Нешироко ж…

Подорожні поскидали з себе одяг та зброю, прив’язали до сідел і, взявши коней за поводи, ступили у воду.

І тут раптом неподалік пролунав постріл.

…Петро смикнувся всім тілом, здивовано глянув на те, що робиться довкола. Де вода? Де Дністер? Хто стріляв? Довкола кущі, над кущами похмуре небо, а перед ним, Петром, стоїть Олександр і злякано дивиться на нього.

Привиділося? Геть усе привиділося… Не так він ступив на рідну землю, як мріялося, як виділося багато разів і оце зараз…

Щось говорить Олександр. Його обличчя перекосилося від люті:

— Слухай-но, Петре, я наказую тобі йти далі! Ти поранений, тобі треба лікуватися! Ти мариш… А за нами женеться сам Гаспареоне, найспритніший шпигун таємної дефтерхани Баба-Алі.

— Мовчи, — озвався Петро, — а то стрілятиму! — Та згадав, що пістоль намок у воді.

Він кинув пістоль на землю і благально подивився на Олександра:

— Якщо я зараз зомлію, присягнись, що ти нікуди не підеш аж до вечора… Без Клюсика і без хлопців пропадеш…

І він стомлено заплющив очі.

Татари не кинулися в яругу лише тому, що частина загону погналася за Йованом та Джузеппе, а друга частина, яка вже збиралася спускатися вниз, по слідах Олександра й Петра, несподівано побачила на обрії ще трьох вершників. Вони мчали по той бік яруги.

Гаспареоне побачив їх і вирішив: це той голопузий козак, а з ним ще двоє, що були на поромі. І він закричав:

— Навпереріз! Яруга скоро закінчиться!

І друга частина воїнів Кадира кинулася навздогін за трьома.

Ті троє були: Клюсик, Яремко та Марійка.

Вони їхали поряд, кінь у кінь, і розмовляли між собою.

— Я — Клюсик! Тиміш! Козак! — гукнув він.

— А ми — Марійка й Яремко, — відповіла дівчина. — Ціпуринами нас зовуть!..

Клюсик мало не зупинив коня, але вчасно оглянувся і побачив, що по той бік яруги за ними женеться добрий десяток ординців.

— Ціпурини? — перепитав він. — У мене був друзяка Мусій Ціпурина! Тільки він з-під Фастова.

— Так і ми з-під Фастова. Втекли від графа Лозовицького аж сюди, до діда Никодима, а воно он як вийшло…

Засміявся Клюсик від радості і ще від чогось.

— Ой, дівча яке! Хоч у гарем забирай! Ой ні, мабуть, доведеться породичатися з Мусієм!

— А оцього не хоч? — вихопила шаблюку Марійка.

— Так ти ж Мусієва сестра! Ось закохаєшся в козака, то…

— Іще раз по лобі матимеш…

Клюсик знову озирнувся назад. Татари не відставали, мчали по другому боці яруги…

— Звертай убік, — наказав Тиміш. — Хай через яр женуться! А як тільки вскочать у яругу, то ми щосили — в лісок! А там — шукай голку в сіні!

За півтори години похмурий Кадир доповідав Ризі й Гаспареоне:

— Все обшукав. Усі сліди обнюхав. Троє втекли у степ, а двоє — десь у лісі.

— Шукай далі! — гарикнув Риза, який втратив уже впевненість.

І знову затупотіли татарські коні, знову кинулися врозсип по степу Кадирові вершники.

— Якщо до ночі не знайдуть, то… — почав Гаспареоне.

— Не страшно… За п’ятнадцять фарсахів звідси зупинилися на спочинок донські козаки отамана Петруніна, — сказав Риза. — З посольством якимось їдуть додому. Ці гяури і оцей їхній Ях’я поспішать під захист касапчі… А ми їм і перетнемо шлях під самим носом у Петруніна.

Гаспареоне уважно подивився на Ризу. А що? Цей пришелепкуватий мурза, здається, щось тямить…

— П’ятнадцять фарсахів? — перепитав він. — День доброї їзди. Якщо до ночі нікого не знайдемо, тоді — туди…

— Воїни Кадира їх наздоженуть іще раніше, ніж вони доберуться до кассапчі… — вів далі Риза.

Гаспареоне вже не слухав. Знову мурзу повело, починає базікати більше, ніж треба.

Уже надходив вечір, а Олександр з Петром усе ще сиділи в ярузі. Не було ні Джузеппе, ні Йована… Про Клюсика Олександр уже й не думав. Зрештою, про що тут думати? Козак опинився серед цілої орди татарів, — звідти живим уже не вискочиш, навіть якщо тебе заговорено від тисячі стріл. Знайдеться тисяча перша…

І раптом граф відчув, що хтось на нього дивиться. Він скочив на рівні, тримаючи пістоль у руці, і почув сміх:

— Ага, так він тобі й стрельне!

Це був Клюсик. Живий і неушкоджений, якщо не брати до уваги великої синьої гулі на лобі.

Петро зробив зусилля підвестися. Це йому вдалося, але він аж упрів. Став-таки на обидві ноги і, хитаючись, пішов назустріч Тимошеві.

— Ти, Клюсику, сам? — запитав Петро і не впізнав свого голосу, він звучав якось дерев’яно.

— А коли це Клюсик приходив з порожніми руками? Хіба що з корчми, так тоді без штанів. А тебе що — зачепило-таки?

— Є трохи… — крізь зуби процідив Скрипник. — А хто з тобою?

— Чим зачепило? — діловито запитав Клюсик. — Стрілою? Малою?

— Ти чув, про що тебе запитують?

— А… То онуки поромника. Та коней троє. Та пістоль. Ось і вся здобич. Як на козака — то малувато… А не вродив мак, то перебудемо й так. А де хлопці?

Тиміш заклав два пальці в рота і засвистів. За хвилину двічі крякнула качка.

— А щоб тобі, — скрушно закивав головою Клюсик. — Їй-бо, у жаби краще виходить, ніж у твого Джузеппе. І де ото воно вчилося?

Ударив грім. Сипонув дощ.

…Уже було темно, коли невеликий загін із семи вершників виїхав з яруги і під дощем рушив на схід. У світлі блискавок Клюсик знайшов одну з порослих травою доріг.

Клюсик з Джузеппе їхали попереду, а за ними — Петро й Марійка, далі — Олександр з Яремком, а позаду, озираючись і вдивляючись у темряву, — Йован.

Чорногорець був цілковитою протилежністю трієстинцеві. Височенний та кістлявий, коротконосий, з великим підборіддям, брови сходилися кутом не вгору, як у Джузеппе, а вниз. Якщо у Джузеппе на голові росло мало, то у Йована була чуприна, мов галчине гніздо, очі сиділи глибоко під бровами, і їхній колір ніколи не можна було визначити. Але бачили вони однаково, що у темряві, що при світлі. Як у Клюсика.

Петрові було важко триматися в сідлі. Він про це нікому не казав, та й дощем його трохи освіжило. Отож Клюсик вирішив, що Скрипник здужає доїхати до корчми, а вже там вони його гуртом підлікують.

Марійка їхала за Клюсиком, і Тиміш усе озирався на неї, намагаючись завести розмову. Його аж розривало від цього бажання, аж очі в нього світилися, і якби Петро краще почувався, то він би неодмінно помітив це. Але зараз Петрові було недобре, він знову почав засинати від утоми, його аж гойдало в сідлі. І тоді Марійка, під’їхавши ближче, простягла до Петра руку, щоб його підтримати. Ненароком зачепила його плече, і Скрипник тихо зойкнув і скреготнув зубами.

— Вам недобре? — тихо запитала дівчина.

На ній і досі був ширококрисий капелюх, який дістався від Клюсика під час баталії на березі. Петро глянув на неї, спочатку не впізнав, і тільки за хвилину мовив:

— Так… нічого страшного… Трохи стомився…

— Ні, ви поранені, — тривожно сказала Марійка. — Від вас пахне кров’ю і якимось недобрим зіллям.

— Яке там зілля? Стрілою зачепило…. Трохи… Застряла, клята…

Марійка рішуче вхопила за повід Петрового коня:

— Тпру!.. Зупинимося… Треба стрілу витягти й перев’язати…

— Ми це зробимо в корчмі… Поїхали швидше!

Та Марійка була не з тих, хто міг піддатися умовлянням. Вона зіскочила зі свого коня і вхопила Петрового жеребця за вуздечку.

— Ось хмара проходить — місяць вигляне на кілька хвилин.

— Геть з дороги! — рішуче гарикнув Петро.

— Що там таке? — обернувся Клюсик і під’їхав упритул.

— А ти, козаче, знай своє! — Марійка вийняла шаблю і, тримаючи її за лезо, легенько штовхнула Клюсика в груди кабзою. — Згинь! Щезни! А то в мене від твоїх кошачих очей мурахи бігають по спині! І ти згинь!.. — наказала графові. — І ви всі! — це вже до решти. — Ми вас зараз наздоженемо.

— Ти од мене відчепишся? — сердито запитав Петро і хотів повернути коня вбік, щоб об’їхати дівчину,

Та вона метнулася під коня і швидким рухом розстебнула попругу. Петро разом з сідлом з’їхав униз, просто дівчині на руки. Він міг би зараз відштовхнути Марійку, покликати Клюсика чи Йована на допомогу, але відчув погляд її очей з темряви, — власне, не погляд, а якусь силу, йому невідому, — і зрозумів, що її слова то не прохання, а наказ, якому треба скоритися.

— Ну, давай, давай, тільки швидко… — пробурмотів він.

Марійка почала обережно знімати плащ. Зняла швидко, не завдавши ніякого болю. Далі так само обережно розірвала сорочку і оголила плече.

Дощ іще йшов, але косий, сліпий, бо саме зараз зійшов місяць, і в сріблистому сяйві, під перлистими струменями дівчина схилилася над його раною. Зняла капелюха, щоб не заважав, і Петро кинув оком на її обличчя. Обличчя було, як у всіх піснях, — брови, мов шнурочки, вуста, мов коралі, а очі, мов зорі. Тільки було щось в отих очах, що заворожувало. Петро спостеріг це тільки зараз. І заворожувало якось особливо. Скрипник, який бував у хтозна-яких бувальцях, знав, що є люди, які можуть одним поглядом нав’язати свою волю, — і він ніколи не піддавався таким людям. А от зараз піддався, бо був поранений…

— Ти обламав стрілу? — запитала Марійка.

— Хотів витягти… Та не вийшло…

Вона обережно помацала плече з того боку, з якого мала вийти стріла. Петро охнув і скреготнув зубами.

— Нічого, потерпиш, — лагідно мовила Марійка. — Зараз буде не боляче. Ти не одвертайся! Ану, поглянь мені в очі, поки ще місяць світить!

«Ото мені ще якісь дурниці!» — хотів відмахнутися Скрипник, але поглянув. Якого кольору були очі в Марійки, при місяці не можна було розгледіти, головне в іншому: ці очі були бездонно глибокі, такі глибокі, що в них можна було бачити зазір’я.

— Ну, що? — спитало із зазір’я. — Болить плече? Чи ні?

— Ні, не болить, — слухняно відповів Петро. І справді, плече не боліло, а тільки відчутно було, наскільки ввійшла в нього стріла.

— Назад тягти не можна, — промовила Марійка. — Наконечник лишиться… Ну, що ж, спробуємо з другого боку…

Вона хутко обійшла Петра, шелеснула її спідниця, зачепилася за плече, мов вітром війнуло. Потім він відчув: одна її рука, незвично чіпка й сильна, як для дівчини, — лягла з правого боку від того місця, де мала б вийти стріла, а друга лягла з лівого боку. Потім ззаду на рану натиснуло щось тверде («Коліном уперлася!» — вгадав Скрипник), було не боляче, але якось незвично моторошно. І Марійка з силою притисла коліно до плеча, а руками потягла плече на себе. Потемніло в очах…

— Місяць зайшов, — сказала дівчина. — Не боляче?..

— Ні, — прошепотів Петро. І він зрозумів, що стріла уже вийшла назовні. Він підняв праву руку і намацав твердий наконечник стріли на своєму лівому плечі…

— Гаразд, — почув голос Марійки. — Сиди на місці.

Вона знов обійшла його, стала перед ним на коліна, і Петро відчув її гарячий подих у себе на грудях… Дівчина взяла стрілу зубами, стисла її щосили, а потім уперлася руками в Петрове плече і почала тягти на себе шматок смертоносної очеретини з гострим наконечником… І от вони впали на землю: він навзнаки в один бік, а вона — в другий…

Він лежав, зціпивши зуби від болю, але відчував, що ота розпечена заноза вже вийшла з тіла. І ще чув, як з нього знову юшить кров і ніби приносить полегшення.

Марійка нахилилася над ним, погладила навколо рани пальцями, щось прошепотіла… Потім наказала:

— Заплющ очі!

Проте Скрипник очей не заплющив, він дивився на дівочу постать над собою. І хоч було темно, проте у пітьмі вгадував, як вона одірвала від своєї сорочки шмат полотна. Потім дівчина нахилилась над Петром, підвела його і почала зав’язувати рану щойно відірваною полотниною…

— Візьми стрілу з собою, — наказала вона Скрипникові. — Треба її роздивитися при світлі.

Хотіла ще сказати, що стріла тхне поганим, але вирішила даремно не турбувати козака.

І ще вона відчула оце зараз, коли Петро дивився їй у вічі і вона знімала йому біль, що доторкнулася до якоїсь великої і страшної таємниці, про яку їй, простій дівчині, знати не велено…

Марійка затягла під черевом Петрового коня попругу, потім перевірила, чи все гаразд у її коня.

Петро незграбно, боком, мов ведмідь, аж кінь стривожено захропів, підійшов до свого коня. Марійка допомогла йому сісти, і він не одмовився від її допомоги, бо ще й досі відчував себе у її владі. Потім дівчина легко скочила в сідло, і вони помчали вслід за Клюсиком, який чекав їх кроків за триста.

Знову виглянув місяць із-за хмари, але дощ не припинявся, він простягував до землі свої косі сріблисті нитки. Внизу, на землі, було зовсім тихо, але десь там, угорі, де хмари, мабуть, гуляв вітер.

Петро їхав за Клюсиком і думав про те, що в світі багато що відбувається непередбаченого. І ще думалося: такий він малий і тісний, цей світ, порівняно з тим зазір’ям, яке кілька хвилин тому глянуло в очі Скрипникові.

Про те, що світ тісний, думав і Клюсик. Він думав про те, що людські дороги дивно перетинаються. От і сьогодні він стрів брата й сестру Мусія Ціпурини, який, мабуть, давно вже загинув у турецькій неволі.

Розділ одинадцятий,у якому йдеться про химерії долі, що й далі зводить докупи багато різних людських доріг

Наздоганяючи своїх передніх товаришів, чиї силуети чітко вирізьблювалися на тлі обрію, Клюсик вирішив трохи скоротити дорогу й погнав коня повз кущі, що шелестіли праворуч. І тут його Сірий тривожно заіржав. А ще за мить Тиміш побачив, як у кущах метнулася сіра тінь.

— Ану, на дорогу, бо стрілятиму! — гукнув по-турецькому Клюсик.

Той, хто ховався в кущах, брязкаючи чимось залізним, викотився на порослу травою дорогу. В руці він тримав, — Клюсик роздивився своїми всевидющими очима, — пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений та переляканий. Ось він зупинився перед конем… На нозі теліпався і бряжчав ланцюг.

Клюсик почув, як ззаду до нього мовчки під’їхали Петро і Марійка. Тоді він об’їхав незнайомого — побачив у темряві розкошлані вуса й бороду, довге волосся…

Чоловік здригнувся й глухо запитав по-турецькому:

— Хто ви?

— А ти?

— Божа людина… Християнин… Але я поважаю аллаха…

— Перехрестися!

— Будьте ви прокляті! — заплакав чоловік, але перехрестився і кинув на землю пістоля.

— Ти диви! — аж розсердився Клюсик і вигукнув по-українському: — Ми до нього з ласкою, а він на нас із лайкою.

— Чому з лайкою? — почувши українську мову, відказав так само по-українському незнайомець. — Ви так по-турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив!

— Що то на нозі в тебе?

Незнайомий ворухнув ногою — і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.

— Ясно, не питаю, — коротко відповів Петро. — Як тебе звуть?

— Йон… Йон Кодряну…

— Ти Йон, а в нас є Йован, — втрутився Клюсик. — Нам би ще Йвана — і була б трійця. За що тебе закуто?

— Хотів утекти в Кодри…

Вони їхали степом під дрібним дощиком, а Йон швидко перебирав ногами, стараючись не відстати.

— Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дихається, — а щоб хлопці в Кодрах мене прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А турки й спіймали. Правда, я пістоля таки сховав. Спіймали, відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку… Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене врятувала. Тиждень тому гроза була. Громом у дерево вдарило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — і гайда. А ви не продасте мене туркам?

— Не продамо, — хрипло озвався Петро. Рана заболіла знову.

— Візьміть мене з собою на Січ… Козаки туркам недавно дали прочухана. Так вони тепер на Вкраїну не дуже сунуть носа. А в нас — не дай боже, що діється!..

— Скрізь діється таке, що не дай бог, — озвався Петро. — Треба менше туркам прислужувати, а єднатися з тими, хто їх б’є…

«А то що ж виходить? — уже сам до себе подумки мовив Скрипник. — Розгромили турків при Хотині — тут би полякам з козаками і йти аж на Стамбул. Так ні — круль Сигізмунд почав з ними миритися. Помирився та ще й поклявся приструнити козаків… А коли б разом ударити, як при Хотині, — і бити далі й далі?.. Ні, нічого не вийде з польським панством, не хоче воно об’єднати своїх і наших сил, хоч живемо в одній державі… Та навіть йому й вигідно, що татари і турки спустошують Україну. Доки до Польщі доберуться — на Вкраїні нажеруться. А крулеві радість: все більше й більше вільних земель залишається! Шле на ці вільні землі своїх магнатів. Є одна сила — велика сила, для якої боротьба з турками й татарами така ж кревна справа, як і для українців. Це — Москва. Їй конче треба пробитися до Чорного моря. І якби об’єднати сили Москви і Січі — то… Та не всі ми, брати православні, це розуміємо… Навіть Сагайдачний і той на якийсь час був глузд втратив: на Москву з поляками ходив… Е-ех, Йова Борецького слухатися треба, він істину рече: з Москвою захистимося і від Риму, і від Стамбула, і віру свою, і силу свою, і душу свою, і тіло своє…»

— Візьміть мене з собою на Січ, — знову почав просити Йон.

— Як же нам тебе брати? — запитав Клюсик. — У нас для тебе коня нема…

— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть…

— Треба було у турків украсти, — реготнув у темряві Клюсик.

— Ми не туди їдемо, — сказав Петро. — І взагалі — нам треба поспішати…

— Як не туди? — заблагав Йон. — Коли я точно бачу, що туди! Не залишайте мене тут! Тут татари весь час гасають. Вони ж мене в неволю заберуть!.. Що ж мені робити?!

— Петре, — обернувся до Скрипника Клюсик. — Давай підвеземо його хоч до корчми…

— Ну, хіба що…

— Сідай на коня за мною, — мовив Клюсик. — Та хутко, а то…

Йон скочив ззаду, тихенько засміявся і обняв Тимоша довгими кістлявими руками.

Над темним лісом світилася опромінена місяцем хмара, і здавалося Петрові, що цю хмару він уже бачив давно-давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Тільки тоді була не ніч, а серпнева днина, і хмара осяяна була сонцем, і днина була ласкава, сумирна, зовсім не тривожна, і повітря здавалося кришталевим і нестямно прозорим…

Вони сідали з дідом біля старого-престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось таке награвав. Петро дивився, як його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком, і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним: і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику…

І тоді зрозумів Петро, що дід уже дуже старий, і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.

А хмариночка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…

Де вона зараз, дідова могила? Ось їхатимуть вони завтра, то хай там що, а заскочить він у рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам’ятає…

Попереду свиснув Йован, а невдовзі почувся тупіт копит — примчав Джузеппе:

— Ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то для нас там нічого не лишиться!

Справді, неподалік щось темніло, схоже на караван-сарай…

Видно було, як розчинилася брама, а далі з дверей блиснуло світло. Це вийшов з корчми Лейба з каганцем у руці. Якимось, відомим тільки корчмарям, відчуттям він зрозумів, що до нього зараз мають приїхати гості.

Петро пустив свого коня вчвал, і, вже під’їжджаючи, почув, як Олександр сказав:

— Акшаминиз гайролсун![69]

— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![70] — заторохтів корчмар.

— Гостей у тебе багато? — діловито поцікавився Клюсик.

— Які можуть бути зараз гості? Тільки один пан сидить! Усього лиш один пан, а клопоту маю, — він стишив голос, — як за десять. Третій день їсть і п’є, а грошей не платить, бо ніц! Біда на мою сивину!

— Ну, то ваша з ним справа, — рішуче сказав Клюсик, відсторонив корчмаря та його доньку, яка прибігла ще з одним каганцем, і пішов до корчми…

А корчмар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав, мов горохом:

— І таку високу честь ви виявили бідному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, певне, їдете…

— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою? — промовив Петро, заходячи до корчми слідом за Клюсиком.

— Лейбою, паночку, Лейбою! По-вашому Лев, по-турецькому Алі, а по-перському Шер… Як хочете, так і звіть, паночку!..

Він побіг услід за Петром, зірвав на ходу з дерев’яного патика, вбитого в стіну, ганчірку, махнув нею по столу й лавах:

— Прошу панів до столу! Що хочете їсти й пити, ясновельможний графе?

Олександр зблід. Клюсик скочив на рівні й поклав одну руку на кинджал, другу — на шаблю. Джузеппе, який вкотився до корчми вслід за Петром, вихопив пістоль. Йован загородив собою двері й метнув оком по приміщенню.

— Що є — все давайте. На всіх, — наказав Олександр уривчасто. — Тільки їсти. — Обернувшись до Клюсика та Джузеппе, наказав: — Сховайте зброю!

Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива корчмарева донька, метнулася за занавіску, забряжчала тарілками та мисками.

Чоловік за столом, що стояв під самими сходами, сидів, поклавши голову в тарілку, й голосно хропів.

Дівка разом з корчмарем узялися швидко ставити на стіл наїдки. Ось уже задимів борщ, зашкварчала ковбаса…

— Зараз будете їсти, ясновельможний графе, — намагаючись упіймати погляд Олександра, повторював корчмар, розставляючи на столі страви. — Ми так давно на вас чекали!

— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.

— Як-то всіх?! — заметушився корчмар. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе та Йована… — І оцього, — показав на чоловіка, який спав за столом. — Хоч він і каже, що він пан Адамек, але він не граф! А оцей, — тицьнув на Йона, — так він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр…

Джузеппе, який не все ще розумів, нахилився до Петра й перепитав по-італійському:

— Що він каже?

Петро пояснив.

— О! — підвів брови Джузеппе, і його ясні очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.

Він вийняв пістоль.

Корчмареве обличчя видовжилося:

— Що ви хочете робити, сеньйоре? — гукнув він по-італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цій корчмі не стріляють. Ви розбудите пана Адамка! Я теж не люблю шуму. Мені від цього болить у вухах.

— А це буде тільки раз — і більше в тебе вже ніщо не болітиме, — відповів Джузеппе…

— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Скрипник посадив корчмаря навпроти себе на лаву за вільним столом, а іншим подав знак рукою, щоб одійшли на два-три кроки. — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?

— Ніхто, ясний пане, ніхто… Я просто спостережливий. Хіба не видно з обличчя, хто є граф, а хто втік із зіндану?

— От що, Джузеппе, — мовив Петро. — Бери свого пістоля і роби своє діло, а то чоловік ніяк не може одвикнути брехати.

— Не треба, — перш, ніж Джузеппе зрозумів, що йому було сказано, верескнув корчмар. — Що ви хочете?

— Ти знаєш, — похмуро відповів Петро.

— Ім’я якнайяснішого графа мені передали мої люди з Богданії.

— Хто передав?

— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчем? Заходили! Розмовляли по-турецьки й по-італійськи… Хтось із вас десь щось сказав, а корчмар здогадався… Отак потроху ми все і взнаємо… Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого Гершка до того корчмаря, що тримає корчму й заїжджий двір біля Ялтушкова, а той хай пошле служника далі — треба, щоб усі корчмарі знали: їде найясніший граф Олександр, їде, напевне, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут. Їде верхи з вірними людьми. Їде таємно… От і все.

— А для чого це тобі?

— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться війна, — от Лейба й думатиме, що воно та до чого…

— Так от, — сідаючи за борщ, промовив Петро, — твій посланець іще нікуди не їхав?

— Ні.

— Хай і не їде.

— А що про мене подумають? Слухайте, у вас свій гешефт, а в мене — свій. Якби мені не сказали, то ви б оце борщу не їли. І взагалі — що про мене Пінхус подумає?

— Хай думає, що хоче!

— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?

— А тобі що краще, — неохоче беручись до борщу, озвався Клюсик, — кулю в лоба і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?

— Потім поговоримо про це. Їсти хочеться, — сказав Олександр. — Петре, йди сюди, а то охолоне!

Саме цієї миті прокинувся той, що спав, уткнувшись обличчям у тарілку, — пан Адамек. Він витер рукавом свої світлі вусики й такого ж кольору бороду, що безладно лізла в усі боки, підвівся на весь свій зріст, — а зросту він був більш, ніж два аршини, — лупнув очима, труснув чуприною і гарикнув:

— Сто лят ясновельможному паньству! Єстем пан Адамек, із Квятковських, мав майонтек під Кракувом! Чи не розділять панове зі мною мою самотність?

Корчмар одразу ж скочив з місця, забігай перед паном Адамком, замахав на нього руками, ніби трусив невидиме простирадло, а то й два.

— Пане Адамку! Ну, ви ж бачите, панове просто з дороги, з дощу! Їм треба поїсти, просушитися…

— І промочити горлянку, — втрутився Клюсик. — Чорти б його забрали — ніяка страва в сухе горло не лізе…

— Б-бачу справжнього шляхтича, хоч він і мувіць хлопською мовою! — в захопленні вигукнув пан Адамек, абсолютно не реагуючи на обшарпані шаровари Клюсика, які не давали аніяких підстав для пишних титулів. Пан Адамек, похитуючись, попростував до товариства, на ходу гукаючи корчмареві: — Горілки на все товариство! Я плачу!

— Чим? — ледь не плачучи, запитав корчмар, і постеріг, як граф Олександр кинув у його бік золоту монету. Корчмар підставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і почав кланятися та примовляти: — Спасибі вам, добрий пане, що зглянулися на мою бідність.

— Ти неси, чортова душе, горілку! — гарикнув Клюсик.

— О, це справді по-шляхетському! — відреагував пан Адамек і повернувся до Олександра: — Пан Адамек із Квятковських не має честі знати ваше ім’я.

— Комте Алессандро ді Монтенегро, — назвав свій титул та ім’я Олександр. — Сідайте з нами. За вашим столом ми всі не вмістимося.

— О, граф! — пан Адамек радісно ударив кулаком по краю столу, ледве не перевернувши його з усіма наїдками, і сів на лаву, що теж загойдалася під ним. — З самої Чорногорії! Здорово, сто дяблув, турків б’єте! — І несподівано запропонував: — Може, зіграємо в карти? В тарок, наїб чи омбр? Після баталії розслаблює нерви. А що, — тут він, нарешті, звернув увагу на обшарпаний одяг компанії, — гарна була баталія?

— Як при Хотині. А що? — запитав Клюсик.

— О! — враз забувши про своє запитання і переходячи на недавню історію, вигукнув пан Адамек. — То була славетна битва! Вічна слава гетьману Ходкевичу і собача смерть султанові Осману, його слонам, його яничарам і взагалі всьому турецькому роду!

Тим часом на стіл принесли горілку, і Клюсик пообіцяв панові Адамкові:

— Пане, якщо ви так хочете зіграти в тарок, наїб чи омбр, то я можу. Тільки пізніше, як наїмся, бо зараз у мене в голові аж дзвенить!

— Холера ясна! Бачу справжнього шляхтича!

Підкріпившись з дороги, — цілий же день нічого не їли, — Олександр та його супутники пішли в окрему кімнату помитися та переодягтися. Для Йона корчмар підшукав у комірчині ключ — відімкнути ланцюг від ноги. Петра повів на другий поверх обдивитися рану.

Тільки Клюсик залишився внизу, з паном Адамком.

— Пан має що поставити? — підозріло оглядаючи голого до пояса Клюсика, запитав пан Адамек.

— Доки на мені штани, доти маю, — упевнено сказав Тиміш. — А якщо так уже треба, то будь ласка, — і він витяг з-за пояса інкрустований сріблом та перламутром пістоль.

— Добже! — задоволено мовив пан Адамек.

Він усівся за стіл, відсунув набік пляшки й таці з рештками їжі, витяг карти з рукава і заходився їх тасувати,

Клюсик сів на лаву, мов на коня, і уважно дивився, як поляк орудує з колодою.

Нарешті пан Адамек почав роздавати карти.

— А що ставить пан? — зненацька запитав Клюсик.

— Га?.. А навіщо мені ставити, як я все одно виграю?

— На все воля божа, — показав пальцем на сволок Тиміш. — Ще Ціцерон казав: «Кускве тандем, о Катіліна…»[71]

— Ну, як казав, то й хай, — великодушно погодився пан Адамек. — Ставлю шаблю!

— Але ж я не грав цілих три роки…

— Я теж, — підтримав Клюсика пан Адамек. — Цілих два дні не грав…

І почалася гра. Клюсик тільки шкодував, що з паном Адамком грає він, а не Йован — хвацько грав поляк.

Але пан Адамек надто багато випив за останні дні, отож, заглибившись у свої карти, не завбачив, що Клюсик кілька разів до нього підглянув. Якби грав Йован, той навіть і без підглядання, тільки побачивши колоду та перетасувавши її, знав би всі карти напам’ять. Клюсик ще не сягнув такої довершеності. Але однак: гра в нього йшла!

І от нарешті Тиміш задоволено поклав карти на стіл і відкрив їх панові Адамку:

— Ну? — здивувався пан Адамек. — Пан не хце догравати? Пан здається?

— Та ні! — спокійно відповів Тиміш. — Панові Адамку нема чого зі мною грати. Треба знову здавати карти.

— Пан має щенстє! Панові фортунить у картах, а мені — в коханні.

— Давай шаблю сюди. Була турецька, була польська, а тепер — козацька, — поставив вимогу Тиміш. Пан Адамек подав карти Клюсикові.

Тасуючи колоду так, що в пана Адамка розбігалися очі, Клюсик знічев’я поцікавився:

— Я ставлю пістоль і шаблю. А що пан Адамек?

— Пан Адамек ставить свого коня!

— А де ж він, той кінь? Щось я його не бачив, коли ставив свого.

— Пся крев! — бахнув себе кулаком по лобі пан Адамек. — Таж я програв його позавчора самому отаманові Петруніну з Дону. Але слово гонору…

— Ставмо на гонор! Програв — лізь під стіл і кукурікай!

— Добже! — радісно погодився пан Адамек, бо був переконаний, що коли він гратиме на гонор, то неодмінно виграє.

Сходами, які зацвірінчали в нього під ногами, мов зграя переляканих горобців, спускався граф Олександр у новому одязі. Все на нім аж очі вбирало, настрій у Олександра був чудовий, і лише думка про те, що десь тут неподалік гасають татари, шукаючи його, псувала настрій. Але подумавши про те, що татари ночами їздити у цих краях не люблять, а більше промишляють удень, він заспокоївся. І тільки лайка пана Адамка, яку він сипав на адресу турків (а пан Адамек завше лаяв турків, коли йому в чомусь не таланило), викликала у графа Олександра роздратування…

А нагорі, в окремій кімнатці, корчмар перев’язував Петра.

За тих суворих часів, коли людське життя взагалі мало що важило на терезах долі, кожен корчмар умів лікувати, при кожному заїжджому дворі чи й корчмі можна було знайти нехитрий хірургічний інструмент, що складався з пилки, ножа, ножиць, обценьок та голки, були також різні трави, мазі, припарки.

Зараз корчмар розглядав Петрову рану, обмацував її пальцями і цмокав язиком, що мало означати його найглибшу стурбованість; а втім, корчмар так цмокав завжди.

— Пан має не так багато здоров’я, щоб йому ще й стільки крові втрачати… Не в крові, звісно, суть, а в життєвій силі, яка наповнює і тіло, й душу…

Петро перебив:

— Мені треба, щоб рана швидше загоїлася і щоб вона менше турбувала.

— Цього всім хочеться. Кожна людина чогось хоче, але хіба суть у тім, чого людина хоче? Ось ви, ясний паночку, скільки ще днів збираєтеся бути в дорозі?

— А це — що? Дуже важливо? — обернувшись до корчмаря, запитав Петро. Та, зрозумівши з мовчанки корчмаря, що це таки важливо, відповів: — З тиждень… Чи днів із шість…

— Розумію, — озвався з-за спини корчмар. — Пан їде на Київ, хоч він мені й хоче сказати, що їде на Січ чи кудись далі. Ні-ні-ні, Лейба всьому цьому не надає жодного значення, бо йому це зовсім не потрібно. Лейбі не цікаво знати, куди пан поспішає… Але… — він зробив паузу, — нехай пан поспішає, бо має серйозну рану. Пан не лишив при собі отієї стріли?

— У плащі, в кишені, — коротко відповів Петро. І корчмар дістав з кишені стрілу, мовчки подивився, кинув біля клітки з пташками-канарками.

— Ми живемо в суворі часи, — мовив корчмар, помовчавши. — Я вважаю так: краще ви заберіть у мене цілий гульден, ніж скажете, що дасте сто — і нічого не дасте… Тому я кажу: самого гетьмана Сагайдачного неподалік від цих місць було поранено стрілою з таким наконечником і… — корчмар не договорив. Що він хотів сказати далі, Петро зрозумів.

— Нікому не кажи, — відчуваючи, як у нього раптом похололо все всередині, мовив Петро. Потім він дістав з кишені шароварів два французькі гульдени і поклав перед корчмарем, який заперечливо затрусив руками, наче мотав перед вітром простирадло:

— Не треба мені таких грошей!.. — аж верескнув, але за мить його голос набув трохи спокійнішого відтінку. — Але з іншого боку — в наші суворі часи кому вони не потрібні, ці гроші? — Він недбало змахнув монети собі в кишеню і вів далі: — Я вам дам ще цілющих трав і мастил. З цими ліками ви ще витримаєте три дні, нехай у мене відсохне язик, якщо я збрешу… А що буде далі — я не знаю. Але якщо панові треба робити щось дуже важливе, нехай він це робить якомога швидше… Пане, ви — воїн, і я мушу сказати вам правду, і хай це буде остання така правда в моєму житті.

Раптом корчмар рвучко обернувся. У відчинених дверях стояла Марійка.

— Або щось гарна панєнка має нам сказати? — поцікавився він.

— Може, я чимось вам допоможу? — запитала дівчина.

— У мене все добре, — рішуче відповів Петро.

— Та в нього звичайнісінька подряпинка. Фур-фур — і післязавтра загоїться, — розвів руками Лейба. — Ідіть, дівчинко, спати!

Марійка зміряла поглядом обох, потім рвучко одвернулась і, зачинивши двері, пішла. Та навіть за цю коротку хвилину їхньої розмови на світлі Петра вразили її очі. Колір їх був чорно-зелений. Вони були красиві і страшні… Може, це тому, що вона все чула?..

— Якби я не мав так багато літ, якби я не був єврей, якби я був гетьман Сагайдачний, то я би взяв цю дівчину собі в жони, і ми би з нею розбили всіх турок… А якби я був не єврей, а султан Сулейман, то вона б у мене була Роксоланою…

Корчмар підійшов до клітки з канарками, взяв стрілу і наконечником уколов лапку одній пташині.

— Ти навіщо це зробив?

— Я маю бажання де в чому переконатися.

Канарка стрибала, тривожно пищала, аж доки не забилася в дальній кут клітки.

— Якщо вона до ранку виживе, то вам, пане, боятися нічого.

— Ми поїдемо звідси перед ранком, — спокійно відповів Петро. — Дівчину і хлопця брати не будемо, бо дорога небезпечна. Я потім за ними заїду. Чи хтось із наших.

…А тим часом унизу Клюсик знову показав панові Адамкові свої карти. Пан Адамек подивився на них уважно, для чогось навіть помацав, потім знову почав роздивлятися.

— Ти що? — запитав Клюсик, нахабно свердлячи пана Адамка своїми кошачими очима. — Що — поліземо під стіл?

Пан Адамек безпомічно огледівся довкола, мовби шукаючи підтримки. Але граф Олександр сидів, заглибившись у свої думи, Йован і Йон, а з ними й Джузеппе хропли в своїй комірчині, бо за годину Йованові й Джузеппе доведеться вставати і вартувати на вулиці біля огорожі.

— Але ж то є бардзо жорстоко! Я…

Саме в цю мить заскрипіли сходинки — це вниз сходила Марійка. І щойно пан Адамек побачив дівчину, як одразу ж забув геть про все.

Він негайно підхопився з місця, зачепив стіл, який мало не перевернувся, і за звичкою схопився за те місце, до якого ще півгодини тому була причеплена шаблюка. Підвівся й Олександр, тільки Клюсик спокійнісінько тасував карти, не звертаючи уваги ані на що.

— Матка боска! — зачудовано проспівав пан Адамек. — А я й досі ще нежонатий!

Тільки тоді Клюсик підвів голову, кинув оком на Марійку, потер лоба з синьою гулею-моргулею, встав на рівні і плеснув пана Адамка по плечу:

— Гайда під стіл!

— То не є можливо!

— А слово гонору! — нагадав Клюсик.

— Але ж я не закладався лізти під стіл при панянці, — прошепотів пан Адамек. — Хай пан візьме отсей перстень, — і пан Адамек, знявши з пальця фамільний перстень з печаткою, простяг його Клюсикові, а сам знову вшнипився очима в Марійку.

— Ми грали не на персні, а на гонор, — не поступався Клюсик.

— Добже! Я перстень подарую панянці, а не драбові… Корчмарю, дай нам вина — і більше.

Корчмареві вже так остогид пан Адамек, що йому навіть набридло відгиркуватися. Він наповнив великий мідний кубок і з гидливою міною подав його панові Адамкові.

— Здоров’я панянки! Прошу панув!

Знову заскрипіли сходи — спускався вниз Петро. Та в цю мить почулося, мовби надворі заіржали коні.

Клюсик враз забув і про перстень, і про карти, і про Марійку. Він вилетів у сіни.

Тим часом пан Адамек, як вишуканий кавалер, ступив крок і опустився на коліно перед дівчиною.

— Прошу прийняти в знак великої уваги до краси вашої, о незрівнянна! — і простяг перстень.

Марійка кинула на пана Адамка байдужий погляд, одвела його руку і різко сказала:

— Він у вас фамільний, пане. А я вам не родичка.

— Панно Марійко, так ви ж можете стати членом шляхетського роду Квятковських! Вийдете за мене заміж — і…

— Я православна… Мені католиків не треба!

Невідомо, чим би це скінчилося, якби в цю мить не розчинилися двері і в корчму не ввалилося троє досить-таки товстуватих панів, явно польського походження. Вони гарикнули на всю корчму:

— Вина, і багато!

Корчмар забігав туди-сюди, граф Олександр потемнів на обличчі, ліва щока його смикнулася раз-другий. Петро стояв на сходах і дивився, що буде далі. А Марійка просто сіла навпроти Олександра і втупилася очима в дошку столу.

— Ха-ха-ха! — раптом зареготав пан, що був товщий. — Що я бачу! Пан Адамек — і на колінах? Це він мене так зустрічає?

Пан Адамек підхопився на рівні ноги, помітно хитнувся, ступив непевний крок у напрямку до товстого, розвів руки, наче йшов до нього цілуватись, і вигукнув радісно:

— Пане Сулятицький! Та чи це ви, Єзус Марія!

Пан Сулятицький підскочив до пана Адамка, вони обнялися й поцілувались. Щоправда, товстий пан цілувався без надто великого захоплення не лише тому, що його мало не збив з ніг сивушний запах, який ішов від пана Адамка, а й тому, що згадав, як заборгував йому добрячу суму у Кракові, та от якось забув віддати. І передчуття не обмануло пана Сулятицького. Пан Адамек нахилився до його вуха і прошепотів:

— Скажу вам, як шляхтич шляхтичеві — я проциндрив тут усі свої пеньонзи… Ото б якби…

— Пан Адамек уже проциндрив весь свій майонтек, — і я не можу вести розмови з драбом. Крім того, я їду на «паніс бене мерентіс», мені гроші потрібні.

І раптом пан Сулятицький відчув на своєму плечі руку й озирнувся. Перед ним був Клюсик.

Пан Сулятицький зміряв поглядом Тимоша з ніг до голови й різким рухом, несподіваним для його статури, скинув руку зі свого плеча.

— А тобі, гольтіпако, що треба?

— Оддай гроші Адамку! Слово гонору — ти знаєш, що то таке?

— Яке то бидло втручається в розмови, що його не стосуються?

— Бидлом є той, хто забуває про слово гонору!

— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив! — Товстий пан схопився за шаблюку. — Єстем пан Станіслав Сулятицький!

— А я не збираюся рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу запам’ятати! — відповів Клюсик.

— Г-і-і-і! — верескнув пан Сулятицький, і враз схопилися за зброю і його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна!

— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр, націлившись з пістоля на пана Сулятицького.

— Тихо! — озвався зі сходів і Петро. Він теж тримав пістоль.

— Ці люди, — продовжував Олександр, і тільки щока, яка сіпалася, виказувала його хвилювання, — дуже не люблять, якщо когось із них ображають. І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубас, — я не почув і не хочу чути його ймення, — попросив вибачення.

Круглопикий, із закрученими вгору вусиками пан не чекав такого. Але гонор є гонор.

— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня вибачення від нього.

Олександр усміхнувся:

— Щодо свиней — то ваша справа. Може, ви перед ними й не завинили. Але тут — люди. А перед людьми треба вибачатись. А якщо пан не вибачиться, то живим він звідси не вийде!

— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув пан Сулятицький, і червоні щоки його затіпалися від гніву й переляку.

— Я щойно мив руки і не хочу бруднити їх об такого пана. Ліпше хай об нього забрудниться куля з мого пістоля — їх у мене багато!

— Сто дяблів його мамі! — вигукнув цибатий приятель пана Сулятицького. — Я їхав сюди повечеряти й заночувати, а не хапати дюру собі в черепок. Славку, мирися з паном!

— Ах, злякався за своє життя? Що ж, тільки рятуючи вашу боягузливу шкуру, я йду на принижений… Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю свій жаль з приводу непорозуміння, яке щойно сталося між нами. І хай пробачать мене й оцей пан… Клюсик? І хай пробачить пан Адамек!

— А гроші для пана Адамка? — запитав Клюсик.

— Ах, я забув від хвилювання, що вони уже заготовлені, і я давно збирався їх оддати! — пробурмотів пан Сулятицький, вийняв з кишені гамана і подав Адамкові. — Полічіть, будь ласка!

— Все, розмову скінчено, — холодно відповів Олександр і одвернувся.

Уже всі поснули, тільки Йован з Джузеппе ходили десь попід корчмою та приїжджі пани тихо глушили горілку.

Петрові ніяк не спалося. Боліло плече тупо, безперервно. Він лежав на рипучому дерев’яному ліжку й дивився у вікно.

«Ось ти, Петре, й на Україні. Бач, яка стріча…»

Згадав, як у дитинстві лежав він на полу й дивився у вікно, де котився повний місяць, розливаючи синювате мерехтіння… А надворі щось видзвонювало… Якась птаха чи, може, і оці комахи… Ну, як їх?.. Чайир чекіргесі — по-турецьки… Як же це по-нашому? Ну, грає так, мов на скрипочці, задніми ніжками об крильця…

Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-під ніг, коли йдеш степом… Чи конем їдеш… Коники? Коники!

Розділ дванадцятий, який розкидає симпатичних та несимпатичних героїв по різних шляхах

Вони виїздили рано-вранці, коли довкола ще плавали тумани, коли корчма нагадувала корабель у безбережному сірому морі, коли здавалося, що довкола якась незрозуміла пора року: чи рання весна, чи пізня осінь.

Корчмар вертівся біля Петра й Клюсика, весь час намагаючись щось сказати, але забуваючи про головне через своє ж таки базікання. Петро мало слухав корчмаря, його слова мовби відлітали від Скрипника, голову обсіли інші думки. Треба було швидше доїхати до Києва, плече боліло й боліло, інколи ліву руку наче било якоюсь невидимою палицею. Треба було б глянути на вколену вчора корчмарем канарку, чи жива вона. Але Петрові не хотілося підніматися нагору. Всюдисущий корчмар міг би подумати, що Скрипник злякався його попередження, та й ліпше взагалі не знати, що може з тобою статися через три дні.

А ще перед очима стояла Марійка. Чорно-зелено дивилися на Петра її очі, і Скрипник відчував себе винним перед нею та її братом. Але як її, цю дівчину, брати з собою в дорогу, де щохвилини можна напоротися на смерть? Та й знав Скрипник давній козацький звичай: жінка в поході — чекай біди.

Корчмар відбіг від Петра і почав морочити голову Клюсикові. Слів у нього було багато, а чогось справді цікавого для Тимоша — мало; все було, як ось оцей туман з невідомими дорогами у невідомі сторони.

— До речі, Лейбо, — обірвав його торохтіння Петро. — Куди веде оця дорога?

— Прямісінько, куди вам треба, — на Київ…

— Ми без тебе добре знаємо, куди нам треба. А оця?

— Ця теж на Київ, тільки довше… Нею вже давно не їздять. Як їхати нею, то доберетеся до села Коноплі, а там треба повернути трохи південніше — на Ямки. А звідти — одна дорога на Січ, друга — на Київ. Але, як на мене, то я радив би вам їхати прямісінько. Треба швидше, так ви ото цією дорогою: прямо, і прямо, і прямо.

— Гаразд! Це ми самі вирішимо. Чи поїдемо прямо, чи через Ямки.

— Це ж які Ямки? Ті, що там водяний млин і вітряк?

— Вони! — з готовністю підтвердив корчмар. — Колись звідти до мене їздили, привозили добра багато. Гарне, кажуть, село було…

— Та не тарабань, як яничарський тулумбас, — сердито перебив його Клюсик. — Ямки… То ж моє село! Моя хата! Скільки туди їхати?

— Як на турецькі мірки, то з десяток фарсахів. День їзди, якщо возом.

— А як їхати на Сугаки? — раптом запитав Петро.

— Причім тут Сугаки? — здивувався корчмар. — Це ускладнить вам дорогу. Але якщо ви хочете їхати через Сугаки, то рушайте спочатку першою дорогою, далі через фарсах звертайте ліворуч і — там ще два, два з половиною фарсахи — ви будете в Сугаках…

— Лейбо, збігай-но та подивись, чи ми чогось там не лишили в твоїй корчмі? — раптом розпорядився Петро.

— Воно мені потрібне, щось ваше? Я вже перевірив. Усе забрали. Якби ви ще забрали пана Адамка, ото було б добре!

— Все одно перевір, — наполіг Петро. І корчмар побіг у корчму.

Клюсик очікувально подивився на Скрипника. Що він хотів сказати?

— Ти їдеш на Ямки, — несподівано сказав він. — А я — на Сугаки… А потім у Ямках сходимося і все вирішуємо…

Клюсик стояв біля коня. Потім сказав:

— На дідька ти мучиш і мою, і свою душу? Я в своїй хаті вже хтозна-скільки літ не бував. Лейба ж сказав, що то довший шлях. І я це добре знаю, сам же їхав до тебе в Ясси. Так поспішав, що в село і не заїхав. Думав, заскочу дорогою назад. А тепер бач, як воно виходить? Треба чимдуж відриватися од татарів та від твого друга Гаспареоне.

Петро незграбно, по-ведмежому ворухнув лівим плечем, смикнувся обличчям, як Олександр, але відповів спокійно:

— Так треба… — І за мить: — Якби ти був отим самим Гаспареоне, то де б ти виставив заслони?

Клюсикові очі засвітилися, мов у кота:

— Єзуїт! Навчився-таки в них, іродова душа!..

Звісно, якби Клюсик був на місці Гаспареоне, він би неодмінно кинувся за козаками тією дорогою, яка повинна привести до Києва якнайшвидше. Але й Гаспареоне не дурень. Він мусить розуміти, що втікачі мають і його розум на увазі.

— Знаєш що, — мовив Клюсик. — Ми розділяємося на три частини. Ти з Олександром і Йоном їдеш через Сугаки… Ні, вам ще потрібен Джузеппе. Він стріляє, як бог. Я їду на Ямки, і Йован зі мною… А хто ж тоді прямою дорогою?

— Так: прямою поїдемо четверо, — без тебе й Йована, — а там розділяємося, через фарсах Йон з Джузеппе їдуть прямо, а ми з Олександром — на Сугаки. А увечері сходимося в Ямках…

Клюсик витяг з-за халяви свого батога з олив’яною гиркою і різким рухом вимахнув у туманному повітрі. Пролунав звук, схожий на постріл. Кінь захропів і став рватися з прив’язі.

— Що ти робиш? — розсердився Петро. — Довкола татари, а ти здіймаєш стрілянину!

— Хай пошукають у тумані! Та ще й по трьох дорогах…

— От заберу в тебе нагая, будеш тоді тихим, — пообіцяв Петро. — Сказано: нишком, отже — нишком! — І на закінчення наказав: — Давай збирайся, через дві хвилини рушаємо… Через три, — поправив він сам себе, побачивши на порозі Марійку.

Клюсик, тільки зараз усвідомивши, що ось-ось таки треба їхати, оглянув себе і побачив ще одну шаблю, ту, що виграв у пана Адамка. Подумав про велетня-поляка, який лишився в корчмі без зброї, і чомусь йому стало і соромно, і жалісно на душі. Та й те подумати, хіба так важко обіграти в карти п’яного? Для Клюсика це було як лузати насіння. Знову зиркнув на шаблю пана Адамка, промовив сам собі: «Ця штука — для башибузука! А для козака — надто тонка!»

Він побіг у корчму, ледь не збивши з ніг Марійку. Поляк хропів, поклавши голову на стіл. Клюсик труснув пана Адамка за плече, але той і не думав прокидатися, Тоді Клюсик відчепив шаблю; загнав її у сволок над паном Адамком, знову смикнув поляка, який так і не прокинувся, з досади хильнув з пляшки решту горілки і аж тоді сказав:

— Лях без шаблюки — що татарин без лука, що янгол без крилець, що жеребець без хвоста. Лейбо! — гукнув Клюсик корчмаря (і той негайно виник, як джин у казці): — Як прокинеться пан Адамек, нагадай йому про мене. Онде його шаблюка. Та постав йому пляшку, а то ця ніби порожня. Ото п’є, бісів лях! А грати не вміє! Ти йому перекажи од мене, коли ще раз зв’яжеться зі мною, то так обмахляю, що без штанів гулятиме! Слово гонору!

За вікном свиснув Петро. Клюсик вилетів у сіни, потім на вулицю, знову зустрівся з Марійкою й зупинився.

— Ну, ясочко, прощавай!

Він схопив її в обійми, устиг чмокнути в щічку, а тим часом Марійка встигла висмикнути у нього з-за халяви батога і стукнути пужалном та олив’яною гиркою по лобі. Далі Клюсик стрибнув на Сірого і помчав у туман.

Затупотіли кінські копита, і всі рушили. Тільки Марійка з Яремком стояли на порозі та ще вертівся корчмар, мов дзига, і все примовляв:

— Ох, які пани, які хоробрі й щедрі пани… Хай вони мають більше щастя, ніж Лейба тривог…

А за годину Яремко скаже корчмареві, що в клітці здохла жовта пташка і лежить догори лапками. І Марійка похолоне з жаху й безсилля бодай чимось допомогти Петрові.

День розгорявся над світом такий гарний, такий свіжий і сонячний, що можна було б забути про все: і про вчорашню стрілянину на Дністрі, і про рану в плечі, і про сьогоднішню дорогу — спочатку прямо, а тоді вбік, на Сугаки, і про сварку з Джузеппе.

Коли треба було повертати, Джузеппе сказав:

— Я їду тільки з Олександром. Мало що може статися в тих Сугаках?

— А Йонові що — самому їхати? Заблукає, — розсердився Петро.

— Хай проїде з фарсах уперед то дорогою, то узбіччям, а далі хай заверне назад — уже не дорогою — й летить на Сугаки…

І от вони мовчки вже скачуть годину, а Сугаків ще не видно…

Нарешті Олександр осадив коня — нехай трохи відпочине — і пильно подивився на Скрипника:

— Чого засумував? Плече болить? Чи сердишся на Джузеппе?

— Га? — мовби прокинувшись від сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чого? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…

— Тридцять літ…

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, зоряну, співучу Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Україну: вимріював у Туреччині, мріяв про неї в Чорногорії, думав про неї, коли у Римі вчився в єзуїтській школі, бачив її, коли вчився в самому Парижі, а потім у Коїмбрі, чув її дзвін, коли сидів по нерідних європейських містах як агент Сагайдачного й Борецького на прізвисько Авдитор… Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні, на моїй Україні не такі!» Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!» Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!» Чув недолугі пісеньки й побрехеньки й думав: «А як співають і розповідають у нас!» Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой, у нас на Вкраїні, так там усюди сади цвітуть!» Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, — і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…

І от він приїхав додому… Першою стріла його отруєна стріла з татарського лука, і він тепер знає, що проживе три дні, а далі — хтозна. І тепер він їде в Сугаки, попри суворі приписи начальства гнати до Києва, не звертаючи з дороги, попри всі накази, бо не знає, чи побачить він через три дні своє село, чи ні…

І треба ж було ото статися, що б граф Олександр та його супутники в’їхали в село саме в ту годину, коли там ховали якусь бабу.

Двоє чорних волів з білими зірочками на лобах тягли сани, на яких стояла домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як лунь, дід із шаленими очима, за шворки йому було прив’язано циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив у бубон, реготав беззубим, як у немовляти, ротом.

Вершники спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.

Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами, — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч когось… І — не пізнавав. Ішли якісь чужі люди, які не знали його, Петра Скрипника. І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…

— Кім бу?[72] — запитав він пошепки в людей, забувши, що тут треба говорити по-українському.

Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дід.

Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, почав виводити:

Жінка замовкла, наче їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу-білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.

Ось уже пройшли й останні…

— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.

— Поїхали далі, — мовби не чувши його слів, сказав Олександр.

Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з-під кінських копит. Вулиці розкручувалися перед очима.

«Де ж це було наше дворище?» — шарив-видивлявся напруженими очима Петро.

Все довкола мовби поменшало й зміліло…

Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялися старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь-яка яблунька постаріє? Десь тут відрубали голову попові — як ще його звали? Жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім’я. Тут же й Никодима-бідолаху… І Тодорові руки відрубали…

У Петровій голові ожив гуркіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…

Чи не богомаз Тодор Трагіра гупає в бубон обрубками рук? Але чому в його очах — безумство? Чому він сміється, як недоумкуватий Дода, — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову?

Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З-під хліва озвався собака, задзвенів ланцюгом, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.

— Гей, хоч хто є? — вигукнув Петро.

І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з’явилося дівча років сімнадцяти.

— Добридень, дівчино! — закричав Петро.

— День добрий! — відповіла дівчина.

— Чи не дала б ти води напитися?

— Води? — на хвилинку вона мов замислилася. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?

— А що — кричу?

— Та трохи…

І — шаснула в сіни.

— Злазьте, хлопці, — звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду.

Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.

— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.

— Галя.

— А чия ж ти?

— Шлапакова.

— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але не міг.

— Ну… Шлапака Демида… Коваля…

Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце: довгі кучеряві коси, а в косах — квітки. І — малесенька родимка на лівій щічці.

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам чистої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це — найкраща…

— Та ну вас! — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала у воді, мов човник у морі. Сонце світило у прозору воду, і на дні червонясто від тієї пелюсточки виблискувало…

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного й старого, як на її погляд, дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула зубами-перлинами дівчина.

— А батько? Чому я не пам’ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А… З іншого села…

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий…

Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один… Живе он у тій хатині.

— А без рук чому?

— А хіба я знаю? Кажуть, що турки поодрубували за щось…

— Як то — за щось? Я сам бачив — за що! — аж розсердився Петро. — Звати цього чоловіка як?

— Тодором звуть… Але на селі його всі дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у селі. А може, Юхрима-дзвонаря. А Тодорові-богомазові тільки руки повідрубували!

— Хто його знає, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була…

— Слухай, Петре, — озвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти кухля триматимеш? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що — не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— А в нас Трагір взагалі в Сугаках нема… І чого то ви не по-нашому розмовляєте, як турки?

— Бо багато літ у турецькій неволі жили. Але я не про це. Як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки пообрубували, а ти про це нічого не знаєш?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому…

Похилив голову.

— Так, так. Я, мабуть, трохи дивний?

— Атож, — погодилася дівчина і поспішила його заспокоїти: — Я здогадуюся, хто ви такий…

— Хто?

— А ви тут, на цьому місці, колись жили. А тепер утекли з турецької неволі. Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло…

— А в нашому селі, — мов крізь туман чув Петро, — усе чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п’ятнадцять, і двадцять…

Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…

— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть. Царство їм небесне…

— Не всі, — зі стогоном видушив із себе Петро. — Не всі, дитино… Дай-но ще водички…

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і поволі заспокоювався.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Людина такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Україну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив’язали Никодима й голову одрубали… А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю, — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив і сюди наших людей убивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах ніг…

— На Січ їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко… Але я так би хотів ще раз навідатися додому…

— Будь ласка, раді будемо!

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…

— А що сказати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат. Слухай-но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?

— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.

— Яка ще казка?

— Ну, про його скрипку. Що буцім він заповів поховати її разом з ним, а сам дідькові продав душу, та як умер, то тіла одразу й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час носить на одне місце каміння. І каже, що на тую скрипку. Цілу гору наносив уже…

— Як же він носить?

— А так. Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — кажуть про те місце, але воно якесь чудне. Буває, що вночі там виє, мов скрипка грає-грає, аж плаче…

Петро скочив у сідло, аж кінь боком-боком пішов.

— Бувай, молода, не забувай! За воду спасибі!

— Не забу-у-уду! — махнула вона вслід рукою.

І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси. Скрипник провів рукою по вусах та щоках і намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку і побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він іще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…

Вони вискочили за село. Біля лісу стріли Йона. Кінь його був задиханий… Йон радісно всміхався: побачив, що не розминувся зі своїми новими товаришами.

— Нічого не бачив? — запитав Петро.

— Бачив, — відповів Йон. — Татари мчали шляхом по моєму сліду.

— А тебе бачили?

— Ні… Я поклав коня і сам ліг, а потім їм услід дивився, аж доки не зникли за обрієм…

«Таки не заспокоїлися! — подумав Петро. — До самого Києва не доганятимуть, але тут треба стерегтися…»

Далі вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.

Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібного риссю; Олександр і Петро сиділи наче влиті, а Йон та Джузеппе помітно підскакували, й це ні їм, ні коням явно не подобалося. А Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по-хлопчачому ліктями, і щось мугикав під ніс.

— Що ти, Йоне, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — попросив Петро.

Йон, немовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…

— Одверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.

— А ти мені розкажеш.

Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла подекуди мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.

— Ви знаєте, бадю[73] Петря, про що я співав?

Еге ж, бадя Петря не знає! Скільки літ сидів у Яссах і щоб не зрозуміти молдавської пісеньки! Але, щоб одразу не наганяти рум’янцю на Йонові щоки, сказав:

— Мабуть, про любов.

— Еге…

— Я тобі навіть можу розповісти, про що йдеться у твоїй пісні, — весело сказав Петро. — Хлопець каже дівчині: «У тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися». Хлопець дівчині каже: «У тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку». Хлопець каже: «У тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…»

Їхали далі мовчки. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий Трієст і донью в білому у вікні; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…

А Петрові привиджувалася родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою…

А потім бачив над пелюсткою зелено-чорний погляд. На нього докірливо дивилася Марійка.

Згадав — і знову защеміло, занило, заболіло плече.

Розділ тринадцятий, у якому читач докладніше познайомиться з паном Сулятицьким, а корчмар — з сеньйором Гаспареоне

Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що лунає ослячий крик, який благовістить на обід… Пан хотів підвестися, та раптом відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону знову впав на постіль.

— Матка боска, що то є?..

Ого, ця свиня питає, що то є? Буцімто вона не пам’ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…

«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він свиня? Ах, то, здається, був сон… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, з властивою йому хоробрістю вихопив шаблюку, та в цю мить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів.

— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий.

Та ще більше здивувало пана Сулятицького, коли козачок не з’явився.

— Грицю! — верескнув пан Сулятицький. Власне, він хотів гукнути якомога голосніше, а воно вийшло так тонко.

Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.

— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув: то не Гриць.

Повернув голову до дверей і побачив якусь пику.

— Я — Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане… Ви тут — я чув, — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба. Є ще в мене син, але він не Гриць, а Гершко… Є ще в мене доня Ривка, але ви її не могли кликати, хоч якби ви її побачили, то ви б її й уві сні кликали, але вона б до вас не прийшла…

Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.

— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така, ласка! — та й заночувати зволили.

— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але за хвилю впав назад: — Ой-ой-ой!

— Ясновельможний пане, — заспішив корчмар, — якщо ви дозволите, то я дам вам малесеньку пораду: випийте склянку горілки. Полегшає одразу…

— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу!

— Ось послухайте моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише склянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби корчмар, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, а я сам вам подам до рота.

Пан Сулятицький зі стогоном почав підводитись. Підвівся, хоч відчув, як земля загойдалася під ним, мов маятник. Тремтячою рукою взяв склянку й, розхлюпуючи гірку, холодну й смердючу рідину, почав пити…

Нічого… Наче пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане краще.

— А де мої товариші? — запитав корчмаря. Він ніяк не міг згадати, хто саме — його товариші, але такий стан, як зараз, у нього був завше після пиятик.

Корчмар одразу ж відчув благотворну зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливо:

— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як це й належить справжньому лицареві, найперший.

Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки перший і товариство не було свідком його недавніх мук… Треба познущатися з компаньйонів — але пробі! — вилетіло з голови геть усе! З ким же він усе-таки напився?..

— Лейбо!

— Слухаю ясновельможного пана…

— Не давай похмелятися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я вже похмелявся, — їм ані слова!

— Слухаю…

Залишившись один, пан Сулятицький умився, вдягнувся, зачесав свого чубчика і пішов будити своїх компаньйонів. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — чи то не насолода: милуватися муками двох п’яничок?

Пан Влодзімєж, прокинувшись, довго тер очі й позіхав. Потім придивився до обличчя пана Славка:

— Цо то є?

— Дзень добри, пане Влодзімєже! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.

— А може, вже вечір? — кволим голоском запитав той.

— Ха-ха-ха, може, й вечір, ви ж, панове, так понапивалися, що цілий день ладні проспати.

— Так-так, — роздумливо мовив пан Влодзімєж. — А нам же ще далека дорога аж до Києва.

Пан Влодзімєж підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:

— Перепилися ми вчора! Ох, і перепилися! А все — з горя!

— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.

— Я порубав би шаблюкою того бовдура, який придумав горілку, — рішуче озвався пан Влодзімєж.

Пан Євгеніуш криво всміхнувся:

— Еге ж, усі ви хоробрі, як пан Славек, котрий хтів учора порубати якогось хлопа, та слава Єзусу, вчасно злякався.

— Як-то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?

Тепер настала черга тріумфувати панові Влодзімєжу. Він нестримно зареготав:

— Ого, та вам, ясновельможний, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєте те, що є, і що сниться. Ви що, забули, як отой хлоп, а з ним ще якийсь зацний пан, примусили вас оддати якийсь борг панові Адамку Квятковському, — щоправда, ви якось забули його нам представити.

Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і притьмом захотілося вихилити чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!

Він убіг до своєї кімнати, схопив шаблюку, пістоля і твердими кроками пішов рипучими сходами униз, де корчмар уже напував та годував своїх гостей.

За столами не було нікого, крім якогось чоловіка з дивно знайомою чуприною, та ще стояв біля перегородки якийсь незнайомець у крисатому капелюсі і про щось тихо розмовляв з корчмарем.

— Пане Сулятицький! — вигукнув чоловік з дивно знайомою чуприною. Ба — та це ж пан Адамек! І пан Сулятицький геть усе згадав.

— Пане Сулятицький! — вів далі пан Адамек. — Я зараз при пеньонзах, дякуючи вам! Прошу до мого столу — я вас пригощаю!

— Бардзо дзенькуєм, пане Адамку, — відповів пан Славек. — З охотою. Тільки я хочу зараз поквитатися з отим драбом, котрий — ви вчора були свідком! — так тяжко образив мою гідність!

— А дідько його знає! — безтурботно відповів пан Адамек. — Запитайте в корчмаря, та тільки швидше, бо в мене в горлянці вже геть пересохло!

Пан Сулятицький хотів звернутися до корчмаря із запитанням, де зараз отой хам, — ні, він не скаже «отой хам», а ота «хамська свиня»! Та побачив, що корчмарів співрозмовник не простий мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони півголосом то по-турецьки, то по-польськи, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка… Може, італієць?

Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.

— То, кажете, не було? — перепитував у корчмаря незнайомий. — Ви згадайте, я вам добре віддячу. Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий — низький і товстий, подібний до вас, — італієць… Тільки ви тонші і ніс у вас тонший і коротший…

— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць, та ще міряти, в кого який ніс…

— Ну, згадайте, — наполягав незнайомий. — Є серед них ще один: бандит бандитом, та ще й голопузим ходити любить…

«Холера, я стрілятиму хлопові простісінько в його голого пупа! — закипаючи люттю, подумав пан Сулятицький. — Можна й у нахабні його очі, але краще в черево — від цього довго й тяжко помирають. Про що вони так довго базікають?.. Диво дивнеє, але ж я ніби бачив десь таку ж пику, як у корчмаря».

— Ще один супутник дебелий такий, як тур. І говорить завше спокійно… Особливо, як цілиться з пістоля. Ну? А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але слово добре сказати вміє… Темноокий… Гордий. Образ не вибачає… І щока сіпається, коли хвилюється.

Корчмар уже й очі заплющив, і руками розводить, наче хоче обняти незнайомця, та вчасно передумує. Ні, він не пам’ятає такого чоловіка. А в грудях пана Сулятицького щось аж сіпалося від передчуття.

— Я добре заплачу, — тихо повторює незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.

«Чекайте, чекайте, — напружує пам’ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, сіпається щока…»

— Чи ще довго чекатиму на горілку для мене й шановного товариства? — сердито гукнув з-за столу пан Адамек.

— Зараз, зараз! — заметушився корчмар і пробачливо розвів перед незнайомцем у крисатому капелюсі руками. Заметушився корчмар, а незнайомець стояв і уважно дивився йому вслід.

І раптом пан Сулятицький здригнувся: це ж ідеться про оту хамську свинюку з найбруднішого болота, яка націлила в нього, пана Славка, свій пістоль і щось там верзякала, що не бажає знати імені пана Сулятицького!

— Та сідайте до столу, пане Славеку! — гукає пан Адамек.

Можна було б одразу відгукнутися, але ні, не треба! Хай усі бачать, що пан Сулятицький надто заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічого й нікого не бачить і не чує.

Корчмар знову забіг за свою стойку, повернувся спиною до незнайомця, але одразу, мов ужалений осою, обернувся і, вибачливо розвівши руками, повторив:

— Не пам’ятаю таких людей… Ні вчора, ні позавчора.

«Але чому корчмар відбріхується? Мабуть, цей… ну, та свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа, — гм, зацний пан усе-таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якщо тут, то…»

— Я заплачу — і дуже добре, — знов наполягає незнайомий.

— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев’яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується корчмар. — Але, — тут його страждання сягають апогея, — я не пам’ятаю такого чоловіка.

«Так, так, скільки може дати цей проноза? Мабуть, багато. Може, той граф — велике цабе? Треба поспішати, бо корчмар здасться…»

— Холеро ясна, я замовляю не на чотирьох, а на добрий десяток! — розлючено гукнув до Лейби пан Адамек.

Корчмар миттю побіг до вередливого поляка щось пояснити йому пошепки…

А пан Славек рішучим кроком простує до перегородки і стає обік незнайомця. Той запитливо дивиться на нього.

Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:

— Пан має якийсь пильний інтерес? То чи не міг би мені докладніше розповісти? Я, здається, міг би дещо сказати…

В цю хвилину за стойкою знову з’явився корчмар, а згори почали поволі спускатися бліді, як привиди, пани Влодзімєж та Євгеніуш.

Але пан Славек устиг побачити, що його слова зацікавили незнайомця.

Лейба проголошує:

— Шановне товариство, пан Адамек просить усіх до столу!

— І вас просимо, — каже пан Славек незнайомцеві.

Весело товариство сіло за стіл. Незнайомець замовляє ще чверть відра горілки для товариства. Пан Адамек дивується, але незнайомець каже:

— Від мене належить! Я в цих краях уперше, а в нас, в Італії, такий звичай.

— Біжу! Несу! — вигукнув корчмар і побіг. А незнайомець подивився на пана Славка і назвався:

— Сеньйор Реньєро Гаспареоне… Чи не заважатиму я такому шановному товариству?

Товариство в один голос заявило, що такий симпатичний сеньйор їм ніколи не буде ні в чім заважати.

І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспареоне, що ну! Скільки він знав усіляких побрехеньок, смішних небилиць із життя французьких, іспанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли…

Після третьої чарки пан Сулятицький вийшов з корчми подихати свіжим повітрям. Виявилося, що і в сеньйора Гаспареоне таке ж бажання. Вони вийшли з корчми

— Господи, — мовив пан Славек, — ми, здається, так міцно засіли за столом, що непомітно й день промайнув. А нам же іще їхати й їхати.

— Ой, пробачте. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспареоне насмілився б набиватися їм у попутники.

— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо саме туди!

— Оце й усе, що пан мені мав сказати?

— А-а-а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями…

— Щодо?

— Щодо тих людей, що ними пан так пильно цікавився.

— Ви знаєте цих людей?

— З так званим графом і з голопупим я навіть мав добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим. Але я цього не подарую, слово гонору!

— І коли була ця зустріч і ця сварка?

Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного пана, як Гаспареоне. Але…

— Візьміть ось оце від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і так ловкенько подав до рук панові Сулятицькому гаманець, що він невідомо як одразу ж опинився у нього в кишені. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?

— Вчора увечері…

І пан Славек докладно розповів про сварку все, що йому запам’яталося.

— Ай-ай-ай! І оці негідники так вас образили, а ви, пане Сулятицький, не змогли їм віддячити?! Ні, це вище моїх сил… Дайте мені вашого пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!

— Якби він тут був, то я б і сам…

— А вони вже поїхали? Якою дорогою?

— У тім-то й річ, що я вже спав і не бачив. Але корчмар, певне ж, мусить знати… Та й… я й сам був трохи винен тоді…

— І ви ще називаєте цього пройду графом! Та ніякий він не граф!

— А хто ж — Дмитрій Самозванець?

— Не Дмитрій, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.

— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Сулятицький. — І я прохав у нього та його голопупої кумпанії пробачення!

— Атож! І за це його треба здорово провчити.

— О! Він ще не знає пана Сулятицького! Герць!

— Простіше, — поправив сеньйор Гаспареоне. — Кулю в спину.

— Як-то? Я — благородний пан.

— По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижча за тебе походженням. По-друге… послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті у трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно велику нагороду тому сміливому чоловікові, що вб’є цього мерзотника. Навіть турки — я чув — обіцяють величезні гроші за його голову.

— Він що — і їм нашкодив?

— Певно, що так.

— Е-е-е… — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?

— Як-то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспареоне. — Сам круль Сигізмунд доручив мені прибрати цього негідника. Я б давно вбив цього пройду, але ж він весь час од мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.

— О, що пройда, то це ви дуже точно сказали, ласкавий пане. Він навіть не захотів прийняти мого виклику на герць!

— Отож-то й хе-хе… Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину. А крім того, треба перебити його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.

«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:

— Так, то буде дуже нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу… Га?

— От-от… Ви — геніальний стратег.

Вуста пана Сулятицького мимоволі розтяглися в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспареоне те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх-усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які ж це були блискучі розгроми — до ноги, упень!

— Ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог круль Сигізмунд побачить, кого він недооцінив, — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Польщі!

— Ну, це до того, що не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть хлопи, — несподівано озвався з-за рогу пан Адамек.

— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась там покоївка! — заверещав пан Сулятицький.

— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов та й почув, що ви розмовляєте про якісь вояцькі справи. Я зразу дав знати, що ви не самі…

— А що роблять пан Влодзімєж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспареоне.

— Допивають другу сулію і співають пісень, мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Славек.

— То ви, пане Славеку, як у воду дивитесь, — весело потвердив пан Адамек.

На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з корчми долинає хвацька пісня про пана Твардовського та його люту жінку.

— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспареоне, — а справу нашу хтось та мусить робити. До Києва далеко, треба поспішати.

— Може, залишимося на ніч, — заперечив пан Сулятицький, — а вже завтра рано-ранесенько на свіжих кониках і гайнемо в погоню.

— За ким це в погоню? — зацікавився пан Адамек.

— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.

Сеньйор Гаспареоне зрозумів, що пан Сулятицький не хоче, аби пан Адамек щось знав.

— Ну, ходімо до корчми, — мовив сеньйор, — а то хлопці без нас усе повипивають.

Пан Адамек затримався надворі — отож було досить часу, щоб пошепки розповісти захмелілим приятелям пана Сулятицького про страшного злочинця та його компанію.

— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця! — урочисто мовив пан Влодзімєж.

— Так, безсумнівно, так, — підтакнув пан Євгеніуш. — Але я не доберу, які злочини вчинив той граф.

— Як? Ви ще не чули? — вигукнув італієць. — Таж уся Європа тільки й говорить про злочини цього псевдографа. Адже він обікрав, а потім убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!

— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?

— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив до Франції. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відчинило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника в’язниці.

— Матка боска! — зітхнувши мовив пан Влодзімєж. — Що то за страшного чоловіка ми стріли вчора!

— А мені все оте на фантазії скидається, — насмілився сказати пан Євгеніуш.

— Що ви! Таке враження було і в мене, коли я почув про це! Але… — І тут голос сеньйора Гаспареоне затремтів. — Але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був венеціанським послом при дворі іспанського короля… — сеньйор Гаспареоне заридав.

— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, мовив пан Влодзімєж. — Ось на цім місці присягаємося, що…

Вони вийшли з корчми, стали при дверях.

Пан Славек вийняв свою шаблюку і уткнув її в землю.

Пан Влодзімєж і пан Євгеніуш притьмом повиймали й свої добряче заіржавілі шаблі і повстромлювали їх у землю теж. Виголосили:

— Присягаємося!

— Присягаємося!

— Присягаємося!

Коли пан Адамек повертався до корчми, він побачив, що троє панів на чолі з Сулятицьким уже сиділи на конях і виїздили на шлях. Вони навіть не подумали про те, що треба б попрощатися з паном Адамком, і ця обставина засмутила знову захмелілого пожильця Лейбиної корчми, він сердито сплюнув і пішов усередину.

Коли він зайшов, то побачив дивну картину: корчмар стояв, тремтячи, мов осиковий лист, перед сеньйором Гаспареоне, який націлився в нього з пістоля, і белькотів:

— Їй-богу, клянуся всіма богами, я не знаю, якою вони дорогою поїхали…

Пан Адамек у два кроки опинився біля сеньйора Гаспареоне і схопив його за пістоля:

— Ну, це вже зовсім нечемно, сеньйоре! — прогримів він. — Ви що — перепилися?

Очі сеньйора Гаспареоне були такі люті, що пан Адамек не став довго роздумувати, а вирвав пістоля з руки італійця і сховав собі до кишені.

— Ходімо краще пити, бо мені самому нудно, — сказав він.

Але сеньйор Гаспареоне чомусь притьмом вискочив з корчми.

Пан Адамек знизав плечима, зміряв поглядом до смерті переляканого корчмаря і сів до столу.

А під вікном корчми застукотіли копита коня сеньйора Гаспареоне. Пан Адамек всміхнувся: ну й дурний же чоловік! Ще стільки всього на столі, а він подався світ за очі.

…За годину сеньйор повернувся, — і не сам, а з татарами.

Пан Адамек уже добряче захмелів, але коли побачив, що в корчму увірвалися татари, здивовано підвівся з-за столу:

— Пся крев! — вигукнув він. — Холера! Ізнов почалася Хотинська війна! Де моя шаблюка?

Він не бачив, що шаблюка, яку лишив йому Клюсик, так і стриміла у сволоку майже поряд.

— Графе Олександре! Клюсику! — заревів пан Адамек. — До зброї! Рятуймо сеньйора Гаспареоне! Сеньйоре! Ось ваш пістоль! — І він кинув італійцеві той пістоль, що відібрав у нього годину тому, а сам, схопивши одну з лав, почав вимахувати нею, вибиваючи татарів з корчми.

Але ні граф Олександр, ні Клюсик, ні їхні супутники чомусь не з’являлися, і тоді пан Адамек з жахом пригадав, що вранці корчмар пошепки йому сказав: граф і його товариство виїхали ще на світанку!

І він побачив, як двоє татар трясуть корчмаря, а ще двоє тягнуть з верхнього поверху Марійку й Яремка. А сеньйор Гаспареоне націлився в нього, пана Адамка, з пістоля.

— Сеньйоре! — здивовано гукнув пан Адамек.

— Сиди, гяуре! — гарикнув сеньйор Гаспареоне.

Тим часом Марійку вже майже дотягли до дверей, і тоді пан Адамек схопив зі столу порожню пляшку і жбурнув у татарина. Татарин впав, обливаючись кров’ю, а ще за мить гримнув постріл з пістоля сеньйора Гаспареоне. Сеньйор стріляв у пана Адамка і не влучив лише тому, що поляк устиг жбурнути в Гаспареоне лавку. Куля влучила в лавку, яка збила з ніг італійця. Скориставшись цим, пан Адамек підскочив до татарина, що тяг Яремка, і могутнім ударом кулака відкинув його в кут. Сам же випхав Марійку й Яремка в сіни, гукнувши: «Хапайте коней — і тікайте, а я…», зачинив двері і почав відбиватися від татарів, що насідали на нього.

Відскочивши од дверей, він схопив важкого стола, і попхав татарів разом з Гаспареоне просто на стойку, де тремтів корчмар.

На мить підвів очі й побачив свою шаблюку, що стирчала в сволоку. В герці на шаблях пан Адамек міг без страху битися з півдесятком ворогів. І засвистіла шаблюка, посипалися іскри з татарських клинків, і ось уже один, а далі й другий татарин покотилися в куток.

Та пан Адамек несподівано впав, бо наступив на пляшку, що валялася під ногами. Він боляче вдарився головою об ріг столу й на мить знепритомнів.

Коли ж він розплющив очі, то відчув, що не може ворухнути ні руками, ні ногами — його уже встигли зв’язати.

— Так якою дорогою поїхав граф Монтенегро? — допитувався сеньйор Гаспареоне у корчмаря, знову трясучи його.

— Я не знаю ніякого графа, — твердив корчмар.

— Ти хочеш, щоб мої воїни зараз поодрубували голови твоїм дітям? — зашипів сеньйор Гаспареоне і щось наказав по-татарськи. До корчмаря притягли його дітей.

— Лейбо, — озвався зв’язаний пан Адамек. — Кажіть їм усе… Я дозволяю, а гріх беру на себе. Я однак знаю більше, ніж ви, а мене вони не злякають…

Татари уже підняли шаблі над головами чотирьох дітей корчмаря, і тоді старий Лейба вигукнув:

— Пане вельми значний баші! Я вам усе скажу! Геть усе! Тільки хай твої воїни відійдуть од моїх дітей!

Татари відійшли. Корчмар почав розповідати. А пан Адамек лежав і слухав. «Так, так, — подумав він, — отже, граф зі своїми супутниками поїхав двома дорогами». Якою ж дорогою він, пан Адамек Квятковський, має їхати, щоб наздогнати їх якнайборше? Щоправда, щоб їхати, потрібно десь дістати коня. Ну і, крім коня, треба ще мати незв’язані руки й ноги.

— Ти казав корчмареві, що знаєш більше за нього, — повернувся до пана Адамка сеньйор Гаспареоне.

— Так ти турок, пся крев? — запитав пан Адамек.

— Тут питаю я, а відповідаєш ти.

— Лейбо, — повернув голову пан Адамек до корчмаря, якого вже відпустили татари, — покажи цьому вишкребкові дулю від мого імені, у тебе руки не зв’язані.

— Вей-вей-вей, пане Адамку, я за вас мушу платити, я за вас мушу відповідати… Мало що вам привиділося, мало що вам здалося — хіба я винен?

— Відповідай, гяуре, — витягуючи ножа, наказав панові Адамкові Гаспареоне.

— Не маю з ким говорити, — одвернувся від Гаспареоне пан Адамек. — Я пан Квятковський! Спитай у свого дохлого Османа, хто його бив при Хотині! Проч руки од шляхтича, пся крев!

Ще мить — і кілька ножів уп’ялися в тіло пана Адамка. Але татари зовсім не збиралися вбивати цього здоровенного поляка. Його можна було б здорово продати в Кафі, з таких здорованів виходять добрячі галерники. А зараз вони «лоскотали» його.

— Ну, так скажеш, якою дорогою поїхали граф та його люди? — допитувався Гаспареоне.

— То тільки мені знати, — видушив пан Адамек. — Знаю все, але тобі не скажу.

— А ми тобі руки-ноги переламаємо, доки ти не скажеш…

— Спробуй, сто дяблів! Мій круль Сигізмунд порве з вами договір і посадить на палю вашого Мустафу…

Він хотів ще додати деякі свої міркування щодо кари, якої зазнає й сеньйор Гаспареоне, але в цю мить дістав такого удару в щелепу, що знову зомлів — і надовго.

— Так ти все зрозумів, продажна душе, — повернувся всім тілом до корчмаря Гаспареоне. — За те, що через тебе втік від мене граф Олександр та його бандити, ти будеш тяжко покараний. І оцей п’яниця, — вказав на зомлілого пана Адамка, — тобі вже не допоможе.

— Змилуйтесь над дітьми, — забелькотів корчмар. — Я ж вам усе сказав!

— Але коли сказав? І що ти мені сказав? Про якісь дві дороги! Ти сказав не все! Я от зараз замкну тебе в корчмі і спалю разом з оцим дурним ілляхом. А твоїх щенят продам у Кафі чи Стамбулі на галери — там вони й виздихають…

— Пане Гаспареоне, пане баші! А якщо я вам ще щось скажу, дуже важливе, ви помилуєте моїх дітей?

— Кажи!..

— Стрілою поранено одного чоловіка… Стріла отруйна.

— Кого поранено? — кинувся Гаспареоне.

— За те, що скажу, — життя мені й дітям.

— Кого? Я зараз відрубаю тобі голову!

— Відрубаєте — нічого не взнаєте. Я тоді мовчатиму.

— Гаразд, — неохоче погодився Гаспареоне. — Ти житимеш. І діти теж… Кого поранено отруйною стрілою?

— Графа Олександра…

— Клянись, обманщику!

— Я клястися не буду, — відповів корчмар. — Хай ваші люди піднімуться нагору і біля клітки з канарками побачать ту стрілу.

Саме в цю мить отямився пан Адамек. Він почав качатися по підлозі, перевертаючи все підряд.

— Витягти його надвір і прив’язати до конов’язі! — наказав сеньйор Гаспареоне.

П’ятеро татар кинулися до поляка, почали з ним борюкатися, бо він страшний був для них навіть зв’язаний, нарешті якось подолали й потягли надвір.

Сеньйор Гаспареоне піднявся нагору, знайшов оту стрілу, побачив мертву канарку. Тепер він, радісний, спускався вниз…

Хоч би як там було, але граф Олександр, якщо йому навіть і вдасться сьогодні уникнути татарського аркана, від смерті не втече. Післязавтра він помре в страшних муках.

Сеньйор Гаспареоне не мав часу для роздумів. На подвір’я корчми в’їхав загін Кадира й півтора десятка вершників Ризи… Треба було негайно думати, кого й якою дорогою послати в погоню за втікачами. Кількох поранених татарів слід лишити на подвір’ї стерегти поляка, а заодно корчмаря з його щенятами. Коли сеньйор Гаспареоне повертатиметься назад з головою Ях’ї та бранцями, він прихопить з собою й усю родину корчмаря — татарам потрібен ясир. А якщо вдасться підчепити по дорозі й отих трьох польських панків, то можна буде й на них поживитися.

Так, справи йшли непогано. Смертельно поранений звір далеко не втече…

Розділ чотирнадцятий, у якому сеньйор Гаспареоне почує образливі слова од яничара…

Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії в розпорядження коменданта фортеці на Дністрі. Тут часто доводилося ходити невеликими загонами в ліси — воювати з погано озброєними повстанцями, які, проте, систематично нападали на села та міста, зайняті турками, і нещадно били чужинців, визволяли з в’язниць закутих у кайдани своїх одноплемінців, які або вливалися в загони повстанців чи, перейшовши Дністер, намагалися добратися на Січ. Були й такі сміливці з Богданії, котрі мріяли навіть дійти до Москви, що після недавнього розору, завданого їй поляками в 1612 році, знову почала набиратися сили і вселяла надії тим, хто мріяв позбутися османського ярма. І хоч Москва була далеко, проте її зростаюча сила надавала дедалі більшої впевненості і козакам на Січі, і гайдукам у Кодрах… Отож орті й наказано було зробити все, щоб богданські господарі й простий люд навіть боялися думати про боротьбу з Османською імперією і про те, що їм можуть хоч колись подати руку допомоги Запорозька Січ та Москва.

Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п’ятеро яничарів. І що ж? Чотирьох вірних слуг султана Мустафи знайшли мертвими неподалік од Дністра, а п’ятий зник невідомо де. Ясно було одно: це справа рук отих гайдуків, що ховаються в лісах і не збираються припиняти збройної боротьби за свою волю.

Цього стерпіти не можна було. Орта дістала наказ: негайно наздогнати втікача, якого буде прилюдно скарано найлютішою смертю.

Але де його шукати, цього Йона Кодряну? Задністрянщина велика… Крім того, тут здійснює владу Польща. Отож треба було і піймати Йона Кодряну і не наткнутися на польських вояків, чи не приведи господи на козаків, які теж іноді гасають у цих краях. Від цих гольтіпак, що рубаються на шаблях, стріляють і взагалі ведуть війну так майстерно, як і яничари, пощади чекати нічого. Армії європейських держав вели битви з турками за своїм старим звичаєм: ішли на ворога великими закутими в броню чотирикутниками чи лавами. Запорожці йшли всяк: і лавами, і колонами, і розсипним строєм, і тоді кулі та стріли не влучали в людей. Козаки розривали на частини турецьке військо, і коли вже сходилися впритул, врукопаш, то з цими колишніми галерниками битися було неймовірно важко.

Отож треба було знайти втікача і не наткнутися на козаків.

Селім був упертий, але й оглядливий. Не натикаючись ні на поляків, ні на козаків, він уже обскакав зі своєю ортою не один десяток фарсахів по Задністрянщині. Але Йон Кодряну мов крізь землю провалився.

Отож залишалося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки отой Кодряну, а жителів його забрати в неволю.

Ні Селім, ні його воїни не вбачали нічого в цьому поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим[74], прислужницями, виконавцями найбрудніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються у невірних і успіхи, але це швидше через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха, — і тоді аллах посилає як мсту поразку для хоробрих воїнів Магомета. Проте зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом[75], над Індією, над Серендіпом[76], над усією Африкою, ба навіть над тими землями, про які знав капудан-ага Пірі-реїс[77], а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб.

…Орта поверталася назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати — ловити по хуторах та невеликих селах гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як золото й самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом село Миндру, а з його жителями-богданцями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою з сотню гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати у тому ж Стамбулі?

І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Онде оті дівчата, яких яничари везуть у своїх возах, зараз кричать, плачуть, рвуться, кусаються, але незабаром вони збагнуть, що на них чекає. З такою красою стануть дружинами не одного баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, котрійсь із цих дівчат пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого…

Сьогодні орта навідалася в одне село — зовсім порожнє. Порожні хати, порожні обори. Скрізь порожньо. Аж Селімові стало моторошно, захотілося швидше дістатися до Богданії, до фортеці, щоб відпочити в тиші, затишку, у спокої. Годин зо три тому Селім побачив на обрії кількох вершників, які мчали на схід, але гнатися за ними не захотів.

А от зараз назустріч орті мчав загін з п’ятнадцяти — двадцяти кіннотників. І вже здалеку видно було, що це — татари. Тільки чомусь попереду їхав чоловік у одязі фаранга. На полоненого не схожий… Та й з якої це речі везти полоненого на схід?

Орта й татарський загін зупинилися один навпроти одного. Чоловік у одязі фаранга під’їхав до Селіма й вийняв з кишені олив’яний значок агента таємної дефтерхани Баба-Алі.

Селім подивився на значок і нічого не сказав.

— Ти не розумієш, що я тобі показую? — запитав чоловік в одязі фаранга. — Я Кемаль Сус.

— А я Селім, а за мною — моя орта! То й що?

— А те, що ми виконуємо важливе завдання дефтерхани! Завертай свою орту й поїдеш за нами.

— Я теж виконую важливе завдання, — похмуро відповів Селім, і синя цятка над його бровою піднялася трохи вище.

— Ти будеш тяжко каятися, — зашипів чоловік в одязі фаранга, — що не підкорився моєму наказові.

— Нехай накази довговухих служників таємної дефтерхани виконують віслюки чи ще хтось, хто має довгі вуха. Пріч з дороги, а то розтопчу кіньми! — гарикнув Селім і рушив просто на татарів. Услід йому застугоніла копитами його орта…

— Ти зустрічав гяурів на конях? — гукнув навздогін Гаспареоне.

Селім не вдостоїв його відповіддю. Орта промчала повз татар, прогуркотіли вози з ясиром, і знову стало тихо на шляху…

Розділ п’ятнадцятий, у якому розповідається про те, як зійшлися, нарешті, дороги Олександра Чорногорського і сеньйора Гаспареоне

А пан Адамек, прив’язаний до конов’язі, дивився на чотирьох ординців, які, сяк-так поперев’язувавши один одного, сиділи на порозі корчми, пили горілку і, забувши про свої рани, завдані їм поляком, про щось весело розповідали один одному й реготали. Шаблю, відібрану в пана Адамка, вони встромили над ганком, і тепер вона стирчала без діла, навіть боляче було на неї дивитися.

Татари пили горілку, а пан Адамек пропадав від спеки й спраги. Гаряче повітря — так здавалося панові Адамкові — обпалювало обличчя, з розбитих губів текла кров, від спеки тріскалась шкіра.

Татарам було весело. Їм було так весело, що пан Адамек аж скреготів зубами.

— А мої Ямки — то найкраще в світі село, — хвастав Клюсик, гарцюючи на коні. Петро, Олександр, Йон і Джузеппе уже наздогнали його з Йованом. Увесь невеличкий загін поспішав до вечора чи хоч до ночі добратися до Клюсикового села і там заночувати.

— А мої Ямки — найспівучіше село! — повідомляв далі Клюсик, підганяючи свого Сірого. — А дівчата у нас — як вишні в цвіту.

— Такі, як Марійка, — всміхнувся Петро, пересилюючи біль у плечі, яке знов розболілося від їзди. І Петрові стало досадно, що немає біля нього цієї загадкової дівчини, яка доторкнулася б до рани своїми пальчиками, глянула б на Петра зелено-чорними загадковими очима — і перестало б боліти…

— Я ж сказав: як вишні в цвіту. А Марійка — то колючий терен. У неї й очі, як у терна, а руки — то й не кажи. Дряпається аж занадто, — озвався Клюсик, але теж усміхнувся, гойднув головою.

Дорога заросла високою травою, давно тут не їздили люди, але Клюсик гнав коня і придивлявся до зарослих колій, наче силкувався роздивитися якісь знайомі сліди.

Довкола було тихо, мирно, наче в дитячому сні.

І тільки степовий шуліка, що піднявся на таку височінь, на якій його міг запримітити хіба що гостроокий Клюсик чи Джузеппе, бачив, як унизу, під ним, тією ж дорогою, але відставши на два-три фарсахи, мчали два десятки татарів на чолі з Кадиром. І ще шуліка бачив, як далеко, аж на краю обрію, їхав інший татарський загін на чолі з сеньйором Гаспареоне та мурзою Ризою.

Степові шуліки можуть бачити на багато верстов. Тільки шкода, не вміють сказати про те, що побачили. А Петрові так треба було знати, що діється довкола…

Степовий шуліка не бачив, як через лісок, навпрошки на Ямки, їхало ще двоє вершників — то були Марійка і Яремко. Марійка знала дорогу краще, ніж будь-хто з тих, хто поспішав до Клюсикового села, а в тому, що Олександр зі своїми супутниками їхав саме туди, — вона не сумнівалася, бо добре вміла читати людські думки.

— Слухай, Петре, — питав Клюсик, — де тобі найкраще спиться? Щоб отак — ліг і заснув на цілий день, а потім на ніч і день, а прокинувся дужим, як земля навесні? Га?

— У Києві, — іронічно відповів Петро. В Києві він не був ні разу в житті.

— Чудний ти чоловік! А мені — в Ямках. У материній хаті. Ромашки цвітуть за вікном, кропом пахне, сонце грається в саду, а ти — наче тобі всього лиш три роки…

Графові Олександру згадувався Трапезонт, якого він не бачив уже три десятиріччя, а Джузеппе — донья Б’янка, до якої він любив забігати увечері таємно від усіх.

А панові Адамку було зовсім нестерпно. Сонце вже спадало на захід, але йому було жарко й парко. А просити води в татарів він не хотів — не бажав принижуватися перед ворогами, які забрали в нього шаблю й карти, а самого прив’язали біля стовпа при конов’язі. Біля пана Адамка нудилося двоє коней, відганяючи хвостами кусючі осінні мухи, і тії мухи перелітали на пана Адамка. Голова в пана Адамка гула вже й так кілька днів, але сьогодні в ній бив гуркіт морського прибою. Він стояв, прив’язаний, скривавлений, і жадібними очима дивився то на ординців, то на свою шаблюку, яка стирчала над татарськими головами без діла.

Ех, зараз би панові Адамкові оцю шаблюку та коня, він показав би цим людоловам, чи можна отак безкарно в’язати чесного шляхтича, героя Хотинської війни, та ще й «лоскотать» ножами. Сорочка на панові Адамку була в кількох місцях червона од того «лоскоту», та зараз він болю не відчував, його палив сором за свою дурість, що не розкусив одразу того клятого Гаспареоне.

Татари сиділи, варнякаючи про щось своє, а пан Адамек не знав, як йому виборсатися з цих клятих мотузок. Спочатку він силкувався дістати пальцями до вузлів, але нічого не виходило. Залишалося чекати своєї долі, яка може бути не такою вже й веселою.

Від цієї думки пан Адамек рвонувся так, що навіть стовп конов’язі хитнувся, а коні з переляку зафоркали. Подумавши з хвилину, він щосили вперся ногами в землю. Стовп стояв, як влитий. Пан Адамек вагою всього тіла рвонувся вперед, а потім назад. Коні тривожно сахнулися конов’язі, що так раптово хитнулася, але їх тримали поводи. А поляк ізнову рвонув уперед. Стовп гойднувся дужче. Потім — іще.

Придивився до ординців. Сидять, сміються, навіть про щось там сперечаються. Хай! Тільки б не озиралися.

Адамек обережно розгойдував стовп і далі, потім спробував витягти його з землі. Він обвисав на ньому всім тілом, обдираючи руки до крові, а потім набирав повні груди повітря і починав тягти стовп угору. Йому було жарко й боляче, ноги вже тремтіли від перенапруження, але стовп поволі витягувався з землі, рухався…

І от, нахилившись уперед, пан Адамек щосили потяг стовп конов’язі вгору. Смикнув, вивернувши кілька пудів землі, — і витяг стовпа.

Обережно поглянув на ординців. П’ють, регочуться, про щось своє базікають. Хай! Почав присідати нижче й нижче, щоб мотузки дійшли до основи стовпа. А тут іще додалося нової мороки: стовп, втративши тверду опору, падав на землю, отож треба було і звільнятися від нього, і тримати його…

Нарешті, ногам стало вільніше: стовп висковзнув з мотузок, що обмотували пана Адамка нижче колін. Ослабли мотузки і в інших місцях. Тепер уже можна було спробувати поворушити затерплими руками…

Та коли мотузки ослабли зовсім, стовп конов’язі упав на землю, потягши за собою і перекладину, до якої були прив’язані коні. Коні перелякано заіржали, смикнули, потягли за собою стовп і пана Адамка…

В цю мить татари нарешті-таки побачили: біля конов’язі чиниться щось незрозуміле, вони посхоплювалися з місць і кинулися до пана Адамка.

Та коли п’яні вороги підбігли, пан Адамек уже лежав упоперек коняки і гнав просто до своєї шаблі. Вільною в кисті рукою він схопився за ефес, а другою рукою, ще заплутаною мотуззям, ударив коня — і помчав, мов вітер, у степ…

Та ординці зовсім не збиралися пускати на волю бранця, який вирвався невідомо як. Вони, хоч були й п’яні, швидко одв’язали другого коня — і ось уже один з татарів кинувся навздогін за поляком.

Пан Адамек, позираючи на татарина, який скакав за ним, і намагаючись утриматися на коні, що летів галопом і за кожним стрибком міг скинути їздця, різав шаблею мотузку.

Коли ординець, який кинувся навперейми, майже порівнявся з паном Адамком, той уже сидів на коні й підступитися до нього було нелегко. Побачивши, що інші троє ординців відстали, пан Адамек, круто розвернувши коня, помчав назустріч вершникові, що летів на нього. Поляк був лютий на весь світ, і ось тепер вирішив помститися за всі свої ганьби та кривди. Не встиг ординець ще збагнути, в чім річ, як пан Адамек зніс йому голову. Потім помчав наздоганяти трьох піших, які одразу кинулися в різні боки.

Пан Адамек вирішив зупинитися. Якщо він повбиває всіх ординців, залишених сеньйором Гаспареоне, той, повернувшись, помститься на корчмареві, звинуватить його в допомозі Адамкові. «Хай лишаються жити — розкажуть своєму доводці, що й як сталося», — подумав пан Адамек.

Під’їхав до корчми, викликав переляканого корчмаря, повідомив його про те, що сталося, наказав покласти в торбу харчі, вдягнув чийсь бешмет та й рушив у степ. Мав намір наздогнати Клюсика й віддати йому картярський борг.

— Так це і є мої Ямки?

Голос у Клюсика аж затремтів, і Петро навіть одвернувся від Тимоша, щоб не бачити, як у того заіскрилися на очах сльози.

Сонце вже сіло, повітря було прозоре, як це буває вечорами передосінньої пори. Під горою, в широкій долині однієї з приток Бугу, лежали Ямки. Вони й справді скидалися на величезну яму — може, вибиту хтозна-коли велетенським метеоритом, а зараз зарослу садами, в зелені яких збіліли хати. Посеред села, на вигоні, височіла стара церковця, ще далі ліворуч, біля річки, виднівся водяний млин.

— А онде й моя хата! — прошепотів Клюсик. — Он, бачиш, явір біля неї височенний! Підріс, коханий мій. І ще два явори виросли, доки мене тут не було. А були зовсім малі, звідси й не видно.

Клюсик дивився на Ямки, втираючи сльози, які весь час набігали на очі. А в Петра очі були сухі. Він, примружившись, дивився на село й поза село, намагаючись побачити щось підозріле. Якась думка крутилася в голові, але яка — він ніяк не міг упіймати. Щось тривожне, насторожливе було в цьому пейзажі, щось не таке, до чого він звик. Але що саме — Петро ніяк не міг збагнути.

Мовчки дивилися на Ямки Йован, Джузеппе і Йон…

Коні стояли, відпочиваючи після денного бігу. Вони мотали хвостами, але вуха їхні були нашорошені.

І тоді Джузеппе сказав, плутаючи італійські й сербські слова:

— Муерта! Смерть! Смерть у цьому селі!

Клюсик з перекошеним обличчям одірвав погляд від села і глянув на Джузеппе.

— Що ти сказав? Повтори!!!

Джузеппе мовчав. Більше він нічого не міг сказати. А Йован озвався. Це, здається, були його перші слова за сьогодні:

— Хата з дітьми — базар, хата без дітей — мазар…

«Мазар» — по-турецькому означає «кладовище»… І тільки після цієї фрази Петро збагнув, що його мучило й тривожило, коли він дивився на Ямки. Він не побачив тут жодної людини!

І раптом Клюсик зареготав, показуючи рукою на церкву. І всі засміялися теж. Власне, не всі. Бо Йован сидів, не розтуляючи рота.

Від церкви раптом долинув дзвін. Лунає дзвін — отже, в селі є люди. Треба ж комусь дзвонити, треба ж когось скликати.

— Вперед! — вигукнув Клюсик і перший рушив униз.

Але чим далі він спускався вниз, тим кінь його біг повільніше. Потім Тиміш обернув до Петра розгублене обличчя і сказав:

— Тю ти, чортяка! Я за ці роки, напевне, вже все позабував! Чи то в селі якесь свято, чи то ще щось, раз калатають у дзвін! Тільки на весілля так не дзвонять… Та й на похорон — уже пізно.

…Дзвін долинав ближче й ближче, а загін із шести вершників спускався вниз зарослою дорогою. Ось уже й крайні хати.

Клюсик осадив коня і вигукнув:

— Агей, люди! Здорові будьте!

Ніхто не відповів… Тільки дзвін гупав і гупав…

Не злазячи з коня, Клюсик уважно роздивлявся вулицю. Все знайоме і водночас дивовижно чуже. І раптом його ніби стрілило в груди — він побачив у стовпчику перелазу зламану стрілу. Під’їхав, вийняв, почав уважно роздивлятися.

Тривожно, тривожно задзеленькало на дзвіниці…

Тоді, не кажучи жодного слова своїм супутникам, Тиміш погнав коня вулицею — від хати до хати. Ось друга хата, тут, здається, жив Балабай зі своїм сімейством… Бур’ян, повибивані шибки, зірвані з петель двері…

Третя хата… Бур’ян… пустка…

Клюсик перелякано озирнувся назад. П’ятеро вершників повільно рухалися за ним. Спускалися сутінки. У повітрі одинокі, мов сироти, плавали звуки дзвону. Не чути було навіть стукоту копит Клюсикового коня, тільки поволі спадала курява, що її давно вже, напевне, не тривожили нічиї ноги…

Клюсикові, щоб доїхати до власної хати, треба було ще проскочити повз церкву, з дзвіниці якої безперервно долинав надтріснутий мідний гук.

Якби не було довкола такої пустки, він би, напевне, проскочив повз церкву, перехрестившись на ходу, та й усього… А зараз він їхати далі не міг. Клюсик зіскочив з коня і зайшов у церкву.

Він і тут побачив ту ж саму пустку, що й на селі. На підлозі валялись порубані ікони. Їх, напевне, рубали кривими шаблями, бо сліди від ударів по дереву були криві й страшні, мов рани на живому тілі.

Ці ікони малював Павло Балабай, повз хату якого щойно проскочив Тиміш Клюсик. Малював він не бозна-як, але Клюсик, коли був іще малий, весь час ходив разом з такими ж хлоп’яками, як і сам, за цим дивовижним чоловіком, вічно забрудненим фарбами, і дивився на його руки…

Руки в Балабая були, як і в усіх, — великі чорні руки сільського коваля, що звикли кувати рала й шаблі, гнути й випрямляти залізо. Але як можна було такими руками малювати богородиць з дітьми — цього Тиміш і досі не міг збагнути. Щоправда, уже пізніше, через багато літ, він зрозумів, що святі, мальовані Балабаєм, були красиві своєю грубою мужицькою вродою — дивно схожі на Балабаєвих односельців, вони були ніби з заліза. Власне, таким він бачив свій народ… Вулицями Ямок ходили люди, в яких можна було пізнати то Георгія Побєдоносця, то Миколая-угодника, то апостола Павла. Навіть і його, Тимоша, маляр зобразив на руках у матері Оришки… А от Юду, що продав Христа за тридцять срібняків, Балабай намалював по пам’яті з Омелька Вишкребка, який, потрапивши в турецький полон, зрадив і мову, й віру, та й став начальником яничарської орти.

Дзвін усе бамкав та бамкав, і Клюсик, по спині якого знову побігли мурахи, знайомими крутими дерев’яними сходами почав поволі підніматися на дзвіницю.

Тиміш піднявся і завмер, вражений. Перед ним був той самий чоловік, про якого він, Клюсик, щойно думав. Тільки був той чоловік страшний — сиве, давно не стрижене волосся безладно стирчало в усі боки, мов дріт, борода звалялася, очі були безумні й згаслі, а руки… Рук не було по лікті. «Як у того Тодора Трагіри з Сугак, про якого розказував Петро!» — холодіючи, подумав Клюсик… Культями, які ще не загоїлися і кривавились, — це Тиміш побачив навіть у півтемряві, — колишній коваль тримав мотузку від дзвону і в якомусь відчаї смикав її.

Він і на Клюсика спершу не звернув аніякісінької уваги, і Тиміш ходив довкола нього, намагаючись зазирнути у вічі, й ніяк не міг повірити, що цей страшний чоловік — це той самий Павло Балабай.

— Дядьку Балабаю! — гукнув Клюсик, намагаючись пересилити бамкання дзвону. — Дядьку Балабаю! Ковалю!

При останньому слові колишній коваль випустив мотузку. В його очах щось блиснуло.

— А де люди? — запитав Тиміш.

Балабай жував якусь траву і дивився на козака, наче силкуючись його впізнати. Нарешті, здається, пізнав, бо з зусиллям проковтнув пережовану траву, щось промимрив.

— Ісус… — прошепотів Балабай. — Ісус… А богородицю вбили…

— Де люди? — перепитав Клюсик, ще не розуміючи, що Балабай говорив про смерть не богородиці, а його матері, Оришки.

— Я поховав богородицю у дворі! — прокричав Балабай, ніби Клюсик оглух від бамкання так само, як і він, колишній коваль.

— Де люди? Чому нікого немає? — допитувався Клюсик, усе ще нічого не розуміючи.

— Турки!.. Татари! — кричав Балабай. — Убивали… Ясир гнали! Я поховав… Богородицю поховав… Миколая-угодника… Георгія Побєдоносця… Там, де повмирали, там і поховав…

І лише тепер Тиміш зрозумів. Коваль казав про його матір Оришку, про сусіду Миколу Горобця, про Грицька Каруцяка, про Охріма Нестріляя, про інших ямківчан. Балабай, напевне, позабував імена та прізвища своїх односельців, тепер уже просто кричав:

— І отого поховав… І он оту… І тих немовлят… І бабу… І діда…

Клюсик схопив за мотузку і, сам не знаючи чому, почав дзвонити разом з Балабаєм. Балабай відпустив мотузку, а звуки летіли, плакали, кричали, волали…

І Балабай, побачивши, як у півтемряві блиснули сльози в очах козака, якого він запам’ятав ще малим, поволі почав приходити до тями…

А потім настала тиша.

Клюсик повільно вів коня безлюдною вулицею села. П’ятеро вершників мовчки їхали за ним.

Позаду лишилася замовкла церква, лишалися хати — порожні, дикі, вони дивилися на подорожніх чорними вікнами. Та ще, мов покалічені руки, німо здіймалися над порослими травою могильними горбками хрести — два зв’язані патики, зв’язані то якоюсь мотузкою, то перевеслом уже висохлої трави. Певно, хтось ховав людей там, де їх і застала смерть. «Хтось». То був Балабай… Поховав усіх, кого міг, а тепер дзвонить за їх упокій.

Олександр їхав мовчки, і думав він тільки про одно: доки це все буде? Доки будуть оці безлюдні села, усі оці жахи на білому світі? Він на мить уявив собі свій Трапезонт, уявив Стамбул — без жодної душі на вулиці. Йому стало моторошно.

— Тихше, — півголосом наказав Клюсик, і аж тоді побачили, що він зупинив коня.

Клюсик стояв перед рідною хатою, і з кожним ударом дзвону, який у цю мить знову ожив у потемнілому небі, його погляд зупинявся на чомусь знайомому. Вибиті вікна, зірвані з петель двері, серп, що стирчить у стрісі.

— Моя хата, — прошепотів Клюсик і, мовби не бачачи нічого, переступив перелаз. Розводячи бур’яни руками, повільно йшов до хати. Перечепився об щось і мало не впав. Інстинктивно вихопив шаблю й рубонув, мов по гадюці. Рубонув — і більше не міг стримати ні руки, ні власного болю — рубав шаблею бур’яни направо й наліво, йдучи до могили, де лежав хтось із його роду, певне, мати.

Мовчки дивилися на Клюсика Йон та Джузеппе, Йован, Олександр і Петро. Олександр розумів: тут розігралася трагедія, одна з багатьох трагедій цього народу, до якого він зараз ішов. І цю трагедію принесли ті самі люди, над якими він, Ях’я, хоче царствувати. Не хоче він царствувати над катами, не хоче, щоб падали й на нього сльози Клюсика та його народу, сльози сербів і чорногорців, угрів та поляків, молдаван і болгарів, гай-гай, скільки народів може він назвати! Чи ж може бути янголом цар катів? Але хіба весь його народ, хіба всі османли — кати?

Свистіла Клюсикова шабля, рубаючи без розбору направо й наліво, і розумів Олександр, що якби зараз на шляху цієї шаблі стояли турецькі діти, турецькі жінки й діди — з усіх летіли б голови. І він, Олександр, що б він міг сказати Клюсикові в цю мить? Гримів дзвін, закликаючи до помсти. Кому мститися? Йому, Олександрові? Чи якимось турецьким немовлятам? За що? Адже не він це робив? Чому ж йому так боляче й так соромно?

Олександр спідлоба дивився на Клюсика, який стояв над могилою, і якесь вороже почуття до Тимоша кипіло в душі, наче не турки, а Клюсик був винен у всій цій трагедії. І знав же, що не так усе це, а…

Клюсик постояв над могилою, потім, утерши рукавом сльози, мовчки пішов у хату. Відсунув двері, що висіли на одній петлі, вони зарипіли…

Петро повільно зліз з коня, за ним те ж саме зробили усі і пішли в хату…

Клюсик поклав своїх товаришів спати в хаті, а сам цілу ніч ходив по селу. Він згадував батька й матір, згадував двох сестричок, яких не застав. На кладовищі за селом знайшов могилу батька. Цвяхом на хресті було випечено, коли батько помер, — два роки тому. Могил сестричок не було, отже, їх забрали в неволю.

Він не помітив, як стало сіріти надворі, а далі й розвиднятися. Вже коли стало сходити сонце, тоді ніби отямився. Знову озвався дзвін на церкві. Клюсик стояв на горі і добре чув, як скликає той дзвін усіх живих. Далеко по вранішньому степу лунають його звуки… Тиміш подумав: не треба дзвонити!

Щойно подумав, як побачив на обрії, на синьому заході, загін вершників. Вони не могли бачити Клюсика, бо він стояв між ними й сонцем, а Клюсик бачив усе і розумів: то татари. Можливо, ті, яких веде Гаспареоне…

Розділ шістнадцятий, який оповідає про надію, оте останнє, що гине в людині

Петро відчував, що сьогодні, мабуть, його останній день. У Клюсиковій хаті його зморив-таки сон, він тривав недовго, — всього дві чи три години за останні дві доби. Але перед світанням Петро прокинувся — щось шпигонуло в серце. Він зрозумів, що отруйна стріла продовжує свою дію, отрута входить все далі й далі в тіло. Голова була ясна, але тіло стало таким важким, що просто неможливо було піднятися. Плече горіло, наче облите окропом, уся ліва рука розпухла, опух перекинувся на груди й на спину, та навіть головою повернути було боляче й важко. Три дні — казав корчмар. Позавчора зранку Петра було поранено, сьогодні мине дві доби. Лишиться одна доба. Завтра Петро лежатиме, як колода, все тіло його розпухне, і не зможе він поворухнутися, — і тоді зупиниться й серце. А він так і не довіз Олександра хоча б до половини шляху від Дністра до Києва…

Світало… Хлопці спали, сопучи носами, за хатою паслися коні — Петро чув їхнє форкання.

Петрові не хотілося будити товаришів, але треба було негайно виїжджати. Дорога далека й важка, і треба якомога швидше відірватися від татар. Ще один день доброї їзди — і тоді можна вважати, що Олександр майже в безпеці: татари далеко від Дністра не підуть, хоч би як того Гаспареоне хотів…

— Вставайте, хлопці! — сказав голосно Петро. Чотири голови заворушилося. Спочатку підвівся Йован, за ним Джузеппе. Прокинулися Йон і Олександр…

— А Клюсик де?

«Ходить, напевне, по селу, — з досадою подумав Петро. — А треба ж їхати, і якомога швидше…»

Він розумів Клюсика: той вражений тим, що на місці рідних Ямок застав пустку. Але ж треба думати і про завдання Борецького.

Скрипник спробував устати, але не зміг. Усе тіло мов налилося свинцем. Він обережно спробував перевалитися на живіт, але зачепився плечем за стіну й охнув…

— Графе, — сказав він підкреслено спокійно, — підійди до мене, я маю щось сказати.

Олександр підійшов, на його обличчі був подив.

— Хлопці, вийдіть усі, у нас таємна розмова! — наказав Петро.

Джузеппе і Йован здивовано перезирнулись і мовчки вийшли. А Йон поглянув на посіріле обличчя Петра і сказав:

— Бадю Петря, вам погано? Так?

— Кому сказано вийти? — обернувся до хлопця Олександр. І коли молдаванин вийшов теж, запитав: — Що таке, Петре? Погано?

— Допоможи мені підвестися, — попросив Петро і засоромився свого безсилля. — Ти розумієш, от ніяк не можу… Тіло важке, і ніякої сили нема…

Олександр, намагаючись не показувати свого хвилювання, мовчки взяв Петра за поперек. Петро охнув, але наказав:

— Підіймай, підіймай!.. О, отак…

Руки й ноги були неслухняні. Руки безсило висіли, а ноги не хотіли стояти. Все тіло боліло, мов по ньому пробіг табун коней…

Напружуючись усім тілом, Петро обережно ступнув. Нога підігнулася, йому стало жарко від болю, що охопив геть усе тіло, але він устояв.

— Дай відпочити, — важко дихаючи, мовив Петро. І раптом: — А ти думав про те саме?

— Про те саме…

— Ну, і що?

— Нічого… Дещо придумав… Бити треба… Бити до ноги все їхнє військо, топити весь їхній флот, тільки так можна примусити їх відступити. Іншого шляху нема. І доки тяжко поранений звір зализуватиме рани, набиратися сили, щоб, як тільки полізе він ізнову, вдарити ще дужче…

— Ну, це ти від злості, від того, що побачив учора. А коли ти побачиш розгромлений Синоп чи Стамбул, то ти подумаєш навпаки?

— Потім будемо про це говорити… Ступни ще раз.

— Тримай мене, я ще ступну, — попросив Петро.

— Тримаю, тримаю…

Так вони дійшли від однієї стіни до другої. Потім Олександр зовсім відпустив Скрипника, і той, гнучись, мов поранений ведмідь, клишоного пішов по хаті.

— Ось так, — намагаючись усміхнутися, від чого сіпнулася ліва щока, мовив Олександр. — Походи трохи, розійдешся… А там і рукою поворуши, розжени кров. Тільки не поспішай, Авдиторе…

Петро зиркнув спідлоба на Олександра:

— Був Авдитор, та весь з’їздився… Наткнувся-таки на загибель свою…

— Ти наткнувся на мою загибель — стріла призначалася мені…

Петро промовчав, поволі ходячи по хаті. Він повинен розігнати кров, і тоді проживе ще добу. А там хто його знає? Може, й справді, знайдуть якусь ворожку чи шептуху, яка допоможе йому, Петрові, нарешті, доїхати до Києва.

Несподівано забамкав на церкві дзвін. Отже, прокинувся Балабай. Може, хоч цей дзвін примусить Клюсика згадати, що його чекає товариство…

— Клюсику! — загорлав Джузеппе за хатою. І знову: — Клюсику!

І здалеку почулося:

— Біжу!..

Він прибіг — засапаний, забрьоханий у вранішній росі й переляканий.

— Татари!

Всі переглянулися, не в силі сказати щось у відповідь.

— Скільки? — діловито запитав Скрипник. Він знову був тим Петром, до якого всі встигли звикнути в дорозі. Тільки рухи його були трохи повільніші, ніж звичайно, та ще по обличчю пішли червоні й білі плями. А голос той самий — твердий, рішучий і спокійний…

— Десятків зо два, — скоромовкою відповів Клюсик.

— Ясно… — Петро неквапливо пройшов по хаті. Потім повернувся до Йована: — Негайно заведи коней у повітку і будь при них, щоб вони не заіржали, як тут проїжджатимуть татари.

Йован кулею вилетів з хати.

Петро глянув на Джузеппе й графа:

— Ви перебіжіть у сусідську хату і тримайте під пістолями вулицю. Але першими не стріляти!.. Може, вони промчать по селу й нічого не помітять…

Подивився на Клюсика:

— Ми лишаємося з тобою тут. Набивай пістолі. Але, знову ж, щоб не бачили ні тебе, ні мене. Вони можуть спочатку вислати розвідників. Ми не повинні себе виказати…

Іще раз, уже швидше, пройшов по хаті. Глянув на Олександра і Джузеппе:

— Біжіть, та швидше! А ми тут з Клюсиком іще поговоримо…

Граф з італійцем вийшли. А хвилин за три Петро побачив, як на горі над селом з’явилося троє вершників. Вони якусь мить постояли, дивлячись униз, потім почали обережно спускатися в Ямки…

Тривожно зринав над селом у небо дзвін…

Балабай дзвонив собі й дзвонив, він не знав навіть, для чого все це робить. Отак звик з раннього рання до пізнього вечора бити молотом по ковадлу, тому й зараз приходив до церкви, як до кузні, щоб дзвоном металу розбудити село… Балабаєві здавалося, що коли він довго дзвонитиме, то повстають з могил його загиблі односельці, повернуться з неволі взяті в ясир ямчани і прийдуть до церкви, щоб, помолившись, починати нове життя.

Унизу почувся тупіт копит, але Павло Балабай навіть не звернув на те уваги. А потім згадав, що хтось тут уже їхав. Він підійшов до поручнів і звісив голову, щоб подивитися.

Внизу стояли коні. На одному з них сидів татарин. Він подивився на Балабая і кинув у нього арканом…

Балабай відхилився вбік, зашморг пролетів повз нього.

А сходами знизу, наближаючись, гримотіли чиїсь кроки…

Тривожно стало Клюсикові на серці. Дзвін ніби захлинувся й замовк. Ця тиша, що настала зненацька, гримнула у вухах, мов постріл.

Петро, завмерши біля вікна, напружено вдивлявся в вулицю. Він не бачив, як Клюсик по-кошачому нечутно вискочив надвір і принишк під тином…

— Сакраменто! — вилаявся в сусідській хаті Джузеппе, побачивши, що Клюсик з’явився надворі. — Що він надумав? — просичав італієць. — П’єтро ж казав, щоб…

— Тихо! — прошепотів Олександр і кивнув головою у бік церкви.

— Сакра… — і слово завмерло на губах Джузеппе.

Від церкви їхало троє татар, ведучи на аркані безрукого чоловіка. Аркан другим кінцем був прив’язаний до сідла середнього татарина, а ті татари, які по краях, їхали майже поряд з безруким чоловіком і по черзі шмагали його нагайками, підганяючи.

— Ти-хо, — прошепотів Олександр, цілячись в ординців з двох пістолів. Він не знав, що зробити, щоб виручити цього нещасного, такого ж, як і той, якого вони учора бачили в Сугаках… Що робити? Він, граф Олександр, претендент на турецький престол, майбутній вершитель доль мільйонів людей, не міг зараз допустити, щоб ось отут умирала людина… Але ж є наказ Петра: мовчати. Мовчати, хоч би там що було! Мовчати, бо тоді кінець усім.

Татари вже минали хату, в якій сиділи Олександр і Джузеппе, зараз вони пройдуть повз хату, де засіли Петро і Клюсик, і все буде тихо, і вони вб’ють цього нещасного, незнайомого йому, синові чужої землі, чоловіка… І вони всі мовчатимуть! П’ятеро мовчатимуть, бо берегтимуть життя шостого — Олександра. А шостий?

І Олександр вискочив у вікно. Ще мить — і він перестрибнув тин і вискочив на дорогу.

— Стійте! — вигукнув він.

Але ординці не оглянулися. Бо перед ними стояв Клюсик з двома пістолями в руках.

Татари зупинилися. Ні до якого бою вони не були готові, а цього безрукого потягли тільки для того, щоб прогнати його селом, зробити розвідку разом з розвагою, а тоді притягти його на аркані, звісно ж, уже мертвого, до ніг мурзи Ризи та отого баші в одязі фаранга…

— Ви чого оце, ненажери, каліку чіпаєте? — запитав Клюсик.

Вони не розуміли його мови, але втямили, про що він питав.

— Де моя мати? Де мої сестри? Де моя наречена? Де моє село? — закричав Тиміш. І гримнули два постріли.

Коні двох крайніх ординців піднялися ставма, скидаючи з себе уже неживих вершників. Той, що був з арканом, круто повернувши, кинувся назад. Олександр ледве встиг відскочити, щоб не втрапити під копита й шаблю татарина, його постріли пролунали запізно — ординець мчав уже вулицею, тягнучи за собою Балабая, який уже не схожий був на людину…

Пролунали ще два постріли. Спочатку впав ординець, а вслід за ним, перевернувшись через голову й жалібно заіржавши, впав кінь.

…Петро, понуро, по-ведмедячи міряючи кроками хату, мовчав. Мовчали всі. Тільки в кутку на чиємусь плащі хрипів, доходячи, Балабай. Аркан смикнув його надто сильно…

— Ну? — нарешті запитав Петро, люто зиркаючи в бік Олександра і Клюсика. — Ну? Врятували?

— Я не міг… — понуро відповів Олександр.

— А я, розумієш, міг! А я міг спокійно дивитися! — визвірився Скрипник.

— Петре, — діловим тоном перебив Йован. — Татари з’явилися з другого боку — ще на одній горі.

— Ось і захлопнулася пастка, — повільно промовив Петро. — Тепер нам залишається якнайдорожче продати голови… — Зітхнув, оглянув своїх товаришів. Потім підійшов до вікна, поглянув на гору. Сказав: — Кінець розмовам! Будемо битися! Все!

— Можна вийти біля водяного млина, — озвався Клюсик. — А я залишуся тут і битимусь, доки ви не вийдете з Ямок. Я їх затримаю на якийсь час…

— На який же ти час затримаєш? На дві хвилини? Чи на три?.. Красиво вмерти хочеш? Не вийде!

— Ніхто не хоче вмирати, — розсердився Клюсик. — І ти це краще за мене знаєш. Але я в своєму селі. Я знаю тут кожен завулок.

— Цить! — обірвав його Петро.

Проїхавши лісом, а потім болотом, пан Адамек значно скоротив собі шлях і наздогнав Марійку з Яремком неподалік від Ямок.

— Сто дяблув! — гукнув він замість привітання. — Я за вами женусь півдня й цілу ніч.

Марійка зиркнула на пана Адамка і всміхнулася тільки очима. Було добре, що поляк вирвався з халепи, він усе-таки і їм допоміг, але що робити з ним далі? Адже зараз, напевне, почне знову залицятися.

Але пан Адамек не залицявся, та й виглядав він далеко не хвацько. У крові, у саднах, неголений, волосся розкуйовджене, очі червоні…

— Куди їдете?

— На Ямки!

— А що — вони там?

— Гадаю, що там, — відповіла Марійка, поглянувши на Адамка.

— Це те безлюдне село?

— Воно…

— Тоді треба дивитися пильно, прошу панєнку. Татари не такі дурні, щоб не здогадатися, куди можуть заховатися втікачі.

З півгодини вони їхали степом, потім ускочили в невеликий байрак, а коли вже виїздили з нього, пан Адамек раптом різко зупинив коня:

— Далі не можна! Онде стоять.

Неподалік стояли вершники. То були татари…

— Але то не є всі, — мовив пан Адамек. — Я знаю. Вони розділилися на дві групи. Але то добже, що їх тут з півтора десятка. Ви будьте тут, у байраці, а я, прошем пробачення, зараз лечу на басурманів і рубаю їх.

— Чекайте! — схопила його за руку Марійка. — Треба подумати…

— Гиндик думав, та в помийниці втопився. Мені ще треба оддати борг Клюсикові. Я йому в карти програвся.

— Зачекайте, не говоріть так багато, — попросила Марійка.

— Я майже добу ні з ким не розмовляв. Знаєте, як то є тяжко? Відпустіть мою руку, вона хоче герцю!

— То буде не герць! Вони уб’ють вас. Вам потрібна підмога.

— Підмога? То б не завадило, але ж…

Пан Адамек ударив себе кулаком по лобі.

— Матка боска! То я є просто вар’ят! Таж тут неподалік — за години півтори доброї їзди — донські козаки на чолі з Петруніним. Я ж йому коня програв!

— Де він, той Петрунін? У якому селі?

— Або у Вербовому Яру, або в Комарівці…

— Яремку! — круто повернулася до свого меншого брата Марійка. — Треба скакати на Вербовий Яр… Якщо там не застанеш Петруніна, мчи на Комарівку! Скачи, тільки не попади в лабети татарам. І скажи козакам: хай негайно скачуть сюди, на допомогу нашим! Зрозумів?

— Скажи від імені самого пана Адамка Квятковського, що це його прохання й навіть наказ! — додав поляк.

— Сідай на мого коня, — мовила Марійка. — Він ніби не так притомився.

…Вона поцілувала брата, від чого хлопець почервонів, мов рак, потім, коли він повернув коня, щоб їхати, шмагонула по крупу коня поводом.

— А нам доведеться залишити коней тут і через оті кущі добиратися вниз пішки, — сказав пан Адамек.

— Як ви відгадали мою думку? — запитала Марійка, не спускаючи очей з Яремка, який мчав по видолинку.

— Намагаюсь вам сподобатися, — засміявся пан Адамек.

Спуск у Ямки — крутий. Пішки можна пройти в село з будь-якого боку. А от кінним татарам, які почуваються в своїй стихії тільки тоді, коли вони їдуть верхи, в Ямки можна вскочити лише дорогою, що переходила в головну й по суті єдину вулицю села.

Біля Балабаєвої хати стояла і його кузня. В кузні Клюсик знайшов невеличку гармату, а за кузнею — льох з двома діжками пороху. Певно, тоді, як татари нищили село, на льох вони не звернули уваги.

Тепер Клюсик подумав про те, що і гармата, і порох можуть їм дуже добре прислужитися. Після Скрипникового «Цить!» Тиміш мовив: «Не треба цитькати! Вислухай спочатку те, що я маю на думці!»

А думка у Клюсика була проста: він з Йоном, — якщо Йон згоден, — перебираються до Балабаєвої кузні, перетинають дорогу арканом, валять ординців на землю і б’ють по них з гармати. Тим часом Петро та інші його товариші добираються до водяного млина. У млині міцні камінні стіни, так що можна просидіти не один день.

— А далі? — запитав Петро.

— А далі вони знімуть облогу, — сказав Клюсик. — Сил у Гаспареоне не так багато… Ми перебили йому вже з добрий десяток вояків, та ще зараз трьох… А в нього було їх з п’ятдесят. Зараз у Гаспареоне вершників… ну, тридцять п’ять — тридцять сім. А нас шестеро. По шість на одного. Не так і багато.

…І от Клюсик та Йон чекають на татарський загін. У руці Тимоша димівся гніт, гармата націлена на дорогу — саме там вони поклали татарський аркан і присипали пилюкою. Клюсик розклав біля себе кілька заряджених пістолів, а Йона послав під дуба, куди виходив кінець аркана. Як тільки татари спустяться з гори і доскачуть до аркана, Йонові треба різко потягти цей волосяний мотуз на себе і втримати, хоч би там що. Ну, а все інше зробить Клюсик.

Татари щось зволікали, все ніяк не наважуючись напасти.

Нарешті Риза наказів спускатися, а сам з Гаспареоне та трьома вершниками лишився на горі і приготувався промчати за своїми вояками після того, як вони розправляться з гяурами.

Йон почув стукіт копит. Він виглянув з-за дуба й побачив, як, набираючи швидкості, з гори їдуть ординці. «Тільки б не зупинилися, тільки б летіли на повній швидкості!» — подумав він, дужче стиснувши в руках аркан.

Коли до нього лишилося якихось п’ять кроків, Йон схопився на ноги й потяг аркан на себе. Він навіть устиг забігти за дерево, і враз аркан різко здригнувся і смикнув молодого молдаванина.

Йон боляче ударився об стовбур, але аркана не випустив, почув перелякані крики людей, іржання коней, потім усе це перекрив постріл з гармати.

Аркан одразу ж ослаб, певне, його перебило гарматним пострілом. Йон схопився на ноги і побачив у пилюці місиво людських та кінських тіл.

Із хати вискочив чорний від кіптяви Клюсик і закричав:

— Нічого не видно! Я вгадав, чи ні?

— Майже, — відповів Йон і вихопився на дорогу.

Прямо на нього летів ординець. Зброї при хлопцеві не було, він кинувся вбік, шабля ординця просвистіла на волосинку від голови, і саме в цю мить гримнув постріл. Татарин промчав ще кілька кроків і звалився в пилюку. Це стріляв Клюсик.

За хвилину Тиміш та Йон були в кузні. Клюсик витер закривавлену шаблюку об шаровари і мовив:

— Ще десятьох недолічиться Гаспареоне! По чотири з половиною на кожного козака лишилося! Зовсім мало…

— Не зовсім, — відповів Йон.

— Слухай, хлопче, біжи зараз на вулицю та позабирай у вбитих зброю, яка є. А я тим часом знову наб’ю гармату.

— Бадя Петря сказали, щоб ми після бою бігли до млина.

— Почекає бадя Петря. Нічого з ним не станеться.

Кущами, наближаючись до млина, йшли Петро, Олександр, Джузеппе й Йован.

— О мадонна, — почувши гарматний постріл, прошепотів Джузеппе. — Може, я побіжу до них? Я ж умію стріляти.

Петро відповів:

— Клюсик обійдеться й без тебе… А от тут ти необхідний. Он бачиш?

До млина залишалося кроків з двісті. Туди ж спускалися з гори спішені татари. Треба було пробігти цю відстань якомога швидше, — щоб ординці не перестріляли Петра та його товаришів з луків.

— Джузеппе, швидше! — гукнув Петро і побіг перший.

Йому лише здавалося, що він біжить швидко. Насправді ж Петро, перевалюючись з боку на бік, ледве пересувався, аж стогнучи від болю. Біль іще можна якось пересклити, але чому ж такі неслухняні ноги?

— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, пробігаючи повз Петра.

Петро відчував, як у нього німіє лівий бік, як б’ється серце, як важко, нестерпно важко дихається. Хотілося впасти на землю — і хай буде, що буде.

Олександр зупинився. Потім побіг назад, до Петра, схопив його за праву руку і потягнув за собою.

— Пусти, — хрипів Петро. — Я доберуся сам.

Олександр не слухав. Петро різко смикнувся, і вони впали. Над головами просвистіло кілька стріл.

— От бач! — зашипів Петро. — Тікай тобі кажуть!

Попереду пролунали постріли. Це Йован та Джузеппе відганяли од млина татарів, які вже були за якихось сотню кроків.

Петро з допомогою Олександра підвівся і, хитаючись, побіг на постріли. Перед очима так миготіло, що він нічого не бачив.

І лиш через півгодини після того, як Петро й Олександр услід за Джузеппе й Йованом ускочили до млина й зачинили за собою важкі дерев’яні двері, Петрові стало трохи краще бачити. Він поволеньки ходив попід стінами, білими від борошна, яке тут колись мололи, відпочивав. Знав: якщо він зараз ляже, то більше не встане. Йован і Джузеппе діловито набивали пістолі, готували заряди, щоб, коли знову спалахне бій, можна було порівняно швидко перезаряджати зброю.

Джузеппе розповідав небилицю, як колись в Алжірі він воював з воїнами якогось бея.

— Їх було з півсотні. Вони мене застукали під дубом. Ні, під пальмою. А може, під кедром. Ні, таки під пальмою. І лізуть з усіх боків. А я відбиваюсь. Аж тут чую: муедзин на мінареті кричить, що пора молитися. Попадали воїни на землю, моляться. А я виліз на пальму. Аж нагору, до листя та горіхів. Сиджу, чекаю… Закінчилася молитва, бачу — лізуть. І всі — під дерево. Я клацнув пістолем і кинув його вниз. Поки він летів, порох догорів, пістоль унизу як бабахне! Ну, басурмани одразу ж на той постріл цілу хмару стріл. Ну, і…

— Що? Постріляли один одного? — не повірив Йован.

— Усі… Мені дуже важко було злазити з пальми, але я зліз. І от я тут…

— Досить брехати, — скривившись, мовив Петро. — Онде знову лізуть.

Гаспареоне, після того, як з’єднались обидва татарські загони, — загін Кадира й те, що лишилося від загону Ризи, наказав:

— Млин тримати під обстрілом, не спускати з нього очей. А тим, що з гарматою, зайти з тилу…

Шестеро ординців, обходячи хату за хатою, почали підбиратися до кузні Балабая з боку городів…

Клюсик, зайнятий набиванням гармати, постеріг небезпеку лише тоді, коли почув постріл Йона і його крик. Обернувся і побачив, що Йон стоїть біля вікна, а з його спини стирчать наконечники стріл. Іще побачив, як зачервонілася на молдаванинові пробита в цих місцях сорочка. У вікно намагалися влізти ординці, а Йон, втрачаючи останні сили, хрипів Клюсикові:

— Стріляй! У спину стріляй!

— Падай! — гукнув Клюсик.

Але Йон не падав назад, а перехилився вперед.

І тоді Клюсик підніс гнота до гармати, націленої просто в Йона та у вікно з трьома ординцями… Гримнуло.

Тиміш із шаблею вибіг на вулицю. З вікна валив дим. Двоє вцілілих татар, очманілі від вибуху, кинулися навтьоки.

Тиміш повернувся до кузні. Під вікном лежав Йон. Очі були розплющені, вуста всміхалися, ніби Йон казав: «Будеш, Клюсику, в моїй Миндрі, скажеш, що ми з тобою вбили удвох чотирнадцять басурманів. А ще скажеш, що Йон Кодряну недаремно жив на світі, і кращої смерті, ніж на трупах ворогів, він собі ніколи й не бажав».

Від водяного млина долинали постріли.

Постріли з млина були нечастими, бо Петро наказав берегти порох і кулі.

— Ну, потроху то й потроху! — згодився Джузеппе. — У нас мало пороху, а в басурманів людей. Побачимо, чий запас скінчиться раніше…

Щойно долинув другий вибух з того краю села, де лишилися Йон і Клюсик. Всі завмерли, чекаючи пострілів з пістолів — це б дало знати, що Клюсик та його товариші іще живі. Але пострілів не було.

— Що ж, будемо одбиватись у млині, — похмуро мовив Скрипник. — Тепер вони кинуться на нас усіма силами, що лишилися…

Глянув на Олександра стомленими очима і сказав:

— Бери два пістолі, графе… Я знову щось погано бачу.

— Слухай, Петре, — похмуро мовив Олександр. — Може, я вийду до цих вояків і скажу кілька слів? Скажу: я — султан Ях’я. Скажу, що зроблю так, аби їм ніколи не доводилося умирати. Скажу, що моє правління буде добою спокою! Скажу, що забороню війни.

— Якщо вони дослухають до кінця, — із зусиллям видушив Петро, — то уб’ють тебе… А голову привезуть у Стамбул…

— Але ж я пропоную мир! Що може бути краще, ніж мир?

— Для кого краще? — обернувся Йован. — Мій маленький край знав стільки воєн та напастей лише за те, що хотів миру… Ми, чорногорці, виявляється, комусь заважаємо вже тим, що ходимо в свою церкву, оремо землю, одружуємося, народжуємо дітей і виховуємо онуків… А ти кажеш про мир… Не потрібний їм мир. Вони живуть з війни. І коли ти їм скажеш про мир, вони закричать: «Божевільний!..» Вони живуть з полювання. Тільки не на звіря, а на людей… А ти їм — про мир!..

І Йован вистрілив у якогось із воїнів Кадира.

— Отак! — задоволено сказав він. — Щоб був мир, треба спочатку дуже сильно бити їх по руках та головах. І коли в них усе болітиме, до останньої кісточки, тоді вони почнуть думати. Тоді й вони додумаються, що потрібен мир, що потрібно переходити від полювання до того, щоб орати землю і трудитися в поті лиця свого…

А пан Адамек з Марійкою пробиралися серед кущів. Дівчина — з двома пістолями, пан Адамек — з пістолем, шаблею та торбою з харчами.

— Може, дочекалися б темряви? — запитав пан Адамек, коли вони прилягли за кущем, звідки добре видно було татарів, які підбиралися до млина.

— Йому зараз дуже погано… Я мушу бути біля нього.

— У мене серце обливається кров’ю, коли ви до речі й не до речі говорите про пана Петра.

— Його поранено отруйною стрілою. Йому погано! — скрикнула Марійка. — Він може не дожити до вечора!

— А, стріла — то кепсько. Пробачте мені. Я засліплений вами і тому думаю тільки про свій інтерес. Але коли так, то будемо поспішати… Тільки, холеро ясна, як?

Гаспареоне стояв на кручі неподалік греблі й спостерігав за боєм. Біля нього сидів на коні Кадир і, пощипуючи борідку, похмуро дивився на те, що відбувається навколо. Кадир думав…

З того боку, де нещодавно гримнуло вдруге з гармати, мчали два вершники. «Напевне, везуть, нарешті, добру новину, — подумав Гаспареоне. — Може, вони саме там, біля гармати, піймали Ях’ю?»

Та вершники принесли вість про те, що майже всі їхні воїни полягли під вогнем гармати, тільки двоє їх лишилося, і вони не знають, що робити далі. Здається, одного гяура вбито…

Гаспареоне вихопив шаблюку, щоб зняти голови цих боягузів, та Кадир, навіть не дивлячись у бік головного агента таємної дефтерхани, вибив зброю з руки баші в одязі фаранга.

— Я й так маю мало людей, — відрізав він.

— Так нехай вони йдуть на оті мури! — закипів Гаспареоне. — Мені не потрібні їхні голови! Мені потрібна голова самозванця Ях’ї!

— Там стріляють, — лаконічно повідомив Кадир.

— От нехай оці два боягузи й біжать через греблю! П’ятдесят кроків під кулями, а далі… А далі гяури їх не зможуть влучити, там не прострілюється.

Кадир підкликав до себе двох вершників і наказав мчати через греблю, а там лізти на дах млина і розбирати покрівлю, щоб зав’язати бій всередині.

Вершники підкорились. Ось їхні коні спустилися з кручі. У млині — тиша. Ось вони уже помчали греблею. Пролунало кілька пострілів. «Ну, а що я казав?» — подумав сеньйор Гаспареоне.

Ось уже вершники у мертвому просторі.

Кадир дав наказ приготуватися до атаки на млин. Татари висунулися з-за каміння, готові кинутися в бій. Ще якась хвилина — і почнеться!

Та саме в цю мить, коли обидва вершники, залишивши своїх коней, вилізли на покрівлю млина, пролунали один за одним три постріли. І ординці покотилися вниз.

— Тьфу! — розлютився Кадир. — Це хто сказав, що не прострілюється?

— Це стріляли не з млина, — збентежено відповів Гаспареоне.

— Вельмишановний баші! — гукнув Кадир, бризкаючи слиною. — То скільки ж їх тут, отих ваших гяурів? Четверо чи сорок? На Турлі — вони, біля церкви — вони, у млині — вони, в кущах — вони! Я втрачаю своїх людей, але поки що біля моїх ніг — жодної гяурської голови!

Кадир обернувся до своїх воїнів і довго протяжно вилаявся по-татарськи. А під кінець наказав:

— Атака скасовується!

— Ти що? — здивувався Гаспареоне.

— Нічого! Треба думати… Інакше тут усі поляжуть.

— Гей, ви, гяури! — почувся крик знадвору. — Припиніть стрілянину! Будемо розмовляти!

— Які ще можуть бути розмови? — сплюнув убік Йован.

— Гей, гяури! Хай вийде людина від вас і порозмовляє з нами! — знову почулося знадвору.

— Я з ними не говоритиму! — відрізав Йован. — Я з ними говоритиму тільки з пістоля.

— Я говоритиму! — мовив Петро і з зусиллям відірвався од стіни.

— Вони вб’ють тебе!

— Не вб’ють, — заперечливо мотнув головою Петро. — Тільки тримайте їх на прицілі. Якщо вони хочуть переговорів, значить, у них кепські справи. — І до Йована: — Гукни, щоб їхня людина вийшла до каменю, що кроків за п’ятдесят від млина — ми згодні поговорити!

За кілька хвилин біля каменю стояв сеньйор Гаспареоне.

— Тримайте його на прицілі з двох боків, — наказав Петро.

Йован і Джузеппе націлилися з пістолів, а Петро, з допомогою Олександра відчинивши двері, вийшов назовні.

Йти було важко — не тому, що страшно підставляти груди під стрілу, а тому, що боліло все тіло й хитало, мов п’яного.

Не доходячи кільканадцяти кроків, Скрипник зупинився і глухо спитав:

— Ну? Чого треба?

— Мені треба одного чоловіка з вашого загону, — відповів сеньйор Гаспареоне. — Він однак ось-ось умре… Дасте мені його живого — матимете життя і золото.

— Так кого ж вам треба?

— Султана Ях’ю.

— Не знаю такого.

— Ви все знаєте… Гаразд, хай буде інакше: мені потрібен граф Олександр Чорногорський, так по-вашому?

— Ще що треба?

— Більше нічого. Ви нам — Ях’ю, ми вам — життя!

— Багато просиш — мало даєш, Кемалю Сусе!

— Я не знаю ніякого Суса.

— Зате я знаю, — упевнено відповів Скрипник. — Я тобі пропоную інше: забирайся звідси, та швидше, тоді житимеш рік чи два, поки не потрапиш мені до рук!

— Він поранений отруєною стрілою, як Сагайдачний. Йому не жити! Ти що — хочеш привезти в Київ його труп? Навіщо?

— Ніхто в нас не поранений, усі цілі, а от у тебе дві третини вояків уже мертві.

— Мені корчмар Лейба сказав, що Ях’я поранений!

— І ти послухав?

— Через півгодини прийде підмога, і тоді інакше поговоримо!

— Не буде підмоги, — упевнено сказав Петро.

— Чому так думаєш?

— Лейба сказав…

І, повернувшись спиною до Гаспареоне, Петро повільно пішов до млина. Щось йому той шпигун іще кричав, але Петро не чув, думаючи тільки про одне: «Дійти, дійти…»

Він уже доходив до млина, коли відчув: падає… Його підхопили чиїсь руки. Це була Марійка, яка вискочила з-за млина.

— Ага! Це ти здихаєш від стріли! — зареготав сеньйор Гаспареоне. І враз замовк: просто на нього з двома пістолями йшов пан Адамек.

— Стріляйте! — несамовито вигукнув сеньйор Гаспареоне.

Засвистіли стріли, і пан Адамек упав, обливаючись кров’ю. Гаспареоне ще хотів підбігти до нього, щоб добити, та раптом почув крик Кадира:

— Касапчі!

Так, це були «касапчі» — росіяни! Це мчали на прудких конях донські козаки Єфтимія Петруніна, і поряд з отаманом скакав на коні Яремко Ціпурина.

Татари кинулися врозсип, вони дерлися на кручу — до своїх коней, та козаки були вже близько. Вже гула земля під копитами дончаків, і знали ординці, що врятуватися не вдасться.

Тоді просто з кручі стрибнув Кадир і підхопив на коня сеньйора Гаспареоне. Він полишив і своїх воїнів, і мурзу Ризу, якому через хвилину козаки знесуть голову, але кинувся рятувати сеньйора в одязі фаранга.

Його прудконогий кінь прогримів копитами по греблі, вихопився на круту гору і помчав у степ, несучи на собі двох вершників.

За півгодини коневі полегшає — на його спині їхатиме лише один вершник: сеньйор Гаспареоне, оговтавшись після першого переляку, тихцем вийме ножа і зажене Кадирові в спину. А сам рушить до Дністра, щоб шукати собі нових воїнів чи спільників — завдання таємної дефтерхани Баба-Алі треба виконувати. Інакше — голова з пліч.

Розділ перший, що оповідає про те, як один гяур хотів осквернити дім аллаха

…Чомусь ніяк не втікає з серця один спогад. Уже навіть здається, ніби все оте вигадалося, а проте мімарові Мусі воно видиться, мов наяву. От і сьогодні прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата і став з мулярами на риштовання.

Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере в неї цеглину, випалену за староруським способом, правою тримає черпачок у формі березового листу з розчином, намащує камінь і акуратно кладе…

Вже осінь, а сонце пригріває. Вже й спас давно минув, а все одно тепло. От же людська пам’ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а мимоволі згадуються і Великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята твоєї вітчизни.

Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — істина? І для всього світу — одна є істина. Невже ти не розумієш, що це треба ще й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче, прагне, благає дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари господньої, не захотіли видрукувати її? Тепер сія книга лежить за тридев’ять земель од України…

Якщо підвести голову й окинути оком увесь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Це диво постане, як виклик небесам. Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано запитав: «А не впаде?» — «Ч-числа к-кажуть, що н-ні», — одповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир-бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, якщо не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» Аллах Мусі нічого не підказував, усе, що треба, підказував йому розум. «Аллах зі мною числами й лініями говорить, а з тобою, о славний Надир-бею, як?» — Надир-бей не знайшов, що відповісти. Замовк на кілька хвилин. І лиш по тому, погладивши свою мовби відпрасовану бороду, відповів: «Оскільки числа вигадав аллах і наділив кожне число й лінію своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах та лініях? Що скажеш, мімаре Мусо?» — «Н-намагаюся. І дещо м-можу».

Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як завзято працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.

І враз Муса мов закляк. Став, випростався, камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.

Знову згадалося…

…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчина-вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та й дивиться у небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…

Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних мурах зведених ними ж будівель. І все ж він шукав це ймення. Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Поміж ліній, які ніби нічого не значили, раптом запліталася гілочка по-арабськи написаного слова. Муса обійшов тую мечеть не один раз, докладно вивчив кожен візерунок, але слів не побачив. Було кілька плиток, узор на яких незначно, але все ж різнився од усталених на інших плитках ліній. Він узявся перемальовувати візерунки на папір. І несподівано збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в’язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо — навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати.

Хто він був, отой зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть турецького його імені немає. Наче не було зодчого…

Кілька днів тому Муса у своїх справах знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.

— Гяур клятий хотів осквернити дім аллаха, — у відповідь прошипів вусатий ода-баші. — Та я прочитав його собаче ім’я.

— Що ж то за ім’я? — здригнувшись, запитав мімар Муса.

— Я одразу ж його забув… Ми розбили на друзки оті погані плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.

— Що ж там буде написано? Яке ім’я?

— Мімар Амурат з Адріанополя.

— А ч-чи мож-жна — отак? Адже н-ніяких імен н-не велено лишати на мечетях?

— Вам — не велено, а нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра — тюрка Амурата з Адріанополя.

— Але ж Д-димитрій з Переяслава д-думав про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничарові.

— Цить! — засичав ода-баші. — Звідки тобі відоме це ім’я? Ти що — теж урус?

— Як і ти, — спокійно одповів мімар Муса.

— Але чому ж ти, прочитавши раніше за мене, не розбив оте ім’я? Чому?

— Я сам мімар, і дбаю про своє ім’я, — відповів Муса. — Не х-хочу, щоб зникло воно в безвісті… А до того ж аллах сто літ терпів ім’я Димитрія з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…

…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси й покотився униз.

— Чия то псяча лапа камені жбурляє? — зарепетував хтось по-польськи.

— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.

— А мені все одно — чи комар чи мімар! — вилаявся поляк. — Як не може каменя втримати — чого лізе на будову?

— Майстре Болеславе, — отямившись від оціпеніння, озвався мімар Муса, — я прошу в тебе пробачення. Рука стомилася.

— Стомилася, стомилася! А якби вбив?

— Ну і вбив би, — несподівано розлютившись, відрізав мімар.

Майстер Болеслав замовк. Мімар Муса ніколи не бував ще такий лютий.

— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп’яка-подавальника з рудим пушком на верхній губі, промовив Муса. Подавальник набурмосений, опустивши очі, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та враз охолов. Що з тобою, Мусію-Мусо?

А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім’я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім’я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубійко з Москви?

Мімаре Мусо, а що з твого імені? Мімар Синан збудував мечеть Сулейманіє — це так… Ти, мімаре Мусо, знаєш і шануєш це славетне ім’я, що носив його грек… А що знають про Синана ось оті, що йдуть молитися у вибудувану ним мечеть? Нічого! А що вони про тебе знатимуть? Теж нічого!

І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода-баші. «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там слов’янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни.

Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув притихлих будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.

…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен зодчих. Хто воздвиг Софію Київську? Хто Лавру? Хто у Чернігові святому звів собори під небо? І ті здивовано й побожно глядять на люд із вись-висот, піднявши брови, мов боги, що на іконах візантійських?..

— Але то — батьківщина! То — для рідного краю! Хай навіть ім’я твоє загубиться навіки, але є край, є батьківщина, є Русь, яка вбирає в себе всі імена!

Зупинився. Чого б то? Від думок? Ніби почув знайомий голос. Спиридон?

Але ж Спиридон сидить у нього вдома, поранений. Йому треба одужати, а вже потім щось придумувати, що робити далі.

Мімар Муса труснув головою, озирнувся. Побачив руки свої — брудні, у розчині будівельному. Підійшов до калюжі, почав їх мити.

По другий бік калюжі стояв плямистий пес, що хлебтав червоним, мов яничарське знамено, язиком каламутну воду… Переїв якихось кендюхів десь на вулиці, тепер намагається втамувати спрагу.

У кожного своя справа, і в кожного — своя спрага. Хто хоче води з калюжі, хто спрагне Істини з великої літери…

Мімар Муса вимив руки, поправив свій забруднений халат, помацав чалму на голові — чи не збилася, провів вологими руками по обличчю.

Руки псятиною не пахли, хоч собака продовжував хлебтати з калюжі, наче йому хотілося випити всю воду…

Розділ другий, який розповідає про Лозовицький ліс та про те, що в ньому діялося

Цей ліс тягся уздовж, розпросторювався вшир, переступаючи через ріки та річечки, і соколам, що ширяли над ним, він видавався безкраїм морем з острівцями полів, з піщаними виспами нечисленних сіл та містечок… Дороги губилися між пишними деревами і визирали з хащів тільки тоді, коли ліс опадав. Але соколи цього не бачили, в цей час вони були в далеких, чужих краях, і десь під гарячим сонцем вони мріяли про свої краї, про своє зелене море, якому — ні кінця, ні краю.

Марійка любила свій ліс, любила за будь-якої пори, і коли вона ходила в ньому, їй весь час здавалося, ніби він дивиться на неї зусібіч своїми очима, невидними нікому, тільки їй. Дівчині здавалося: вона знає, про що думає оця сосна, за чим тужить береза, які казки згадує папороть… І це була не вигадка, їй справді здавалося, що вона знає. Знала вона, чого хворіє те чи інше дерево, відчувала навіть, коли воно помре. І їй тоді було так шкода дерева, що вона аж плакала…

А то, коли вже вона стала велика, підійшла до старої верби навесні й почула: хоче вмирати стара деревина, та сама, під якою вона стільки разів сиділа, слухала її шепотіння, що переходило в дивну, тільки їй зрозумілу музику, і так стало Марійці шкода це дерево, що вона почала обіймати стовбур, тулитися до пониклих гілляк, на яких ніяк не хотіли розпускатися бруньки. А колись же вибухали найраніше! Марійка і сама не знала, чому вона так просила стару деревину не вмирати. Здавалось їй: як умре верба, то й у ній, Марійці, щось умре дороге й світле. Дівчина довго сиділа під деревом, розповідала казки, півголосом співала пісні, а потім і задрімала… А коли прокинулася — побачила у вранішній півтемряві, як набубнявіли бруньки, як висипали сережки на старій деревині.

От і зараз Марійка не хоче, щоб умирали Петро і пан Адамек. Вони лежали, непритомні, у хатині посеред лісу, а дівчина припадала то до одного, то до другого, намагаючись викликати в їхніх тілах оту дивну силу, яка не дасть їм померти. Лікувати Марійка вміла — ще від прабаби навчилася, і якщо пан Адамек лежатиме спокійно та не позриває завоїв з ран, він виживе. З Петром гірше. Точить його татарська отрута, а чим проти неї діяти, поки що не знає ніхто ні в Києві, ні у Фастові, ні у Лозовиках…

Їх везли з Ямок цілий день. Загнали двох татарських коней, доки добралися в цей ліс, у Марійчину хатину. А далі три вершники поїхали, бо дуже спішно треба бути їм у Києві, пообіцявши за тиждень прибути сюди й привезти ліки, якщо їх можна буде хоч десь дістати.

Марійка ходила лісом, шукала зілля, щоб вилікувати Петра, а ліс мовчав. Він сказав би їй, якби знав, а то й ліс не знав. Дівчина варила відомі поки що їй трави і відчувала: ні, це не допоможе. І тоді вона сідала біля Петра і уявляла, як її саму точить хвороба, і напружувала всю свою волю, наче підказувала своєму серцю: стукай, стукай! І Петрове серце стукало, бо так наказувало Марійчине серце. Здавалося тоді дівчині, що якась частка її здоров’я по краплині переходить у його безсиле зараз серце.

Так минала ніч, він іще жив, і ота зміюча отрута ще гризла його життя, ще ніяк не могла дістатися до серця.

Якось під ранок вона раптом подумала: «А чого ж я змій-трави не спробувала?»

Вона схопилася від Петра і вискочила в ліс. Було ще темно, та вона не зважала, було їй холодно, та й холоду не відчувала. Марійка бігла до урочища, де росла змій-трава.

А коли повернулася, то побачила, що на неї дивиться пан Адамек. Вона глянула туди, куди вказував поглядом поляк, і захиталася від болю та страху: Петро лежав, вишкіривши зуби і, здавалося, не дихав! Вона кинулася до нього, розсипаючи по долівці змій-траву, упала біля нього і, ридаючи, почула, що він ще дихає. Вона чула, як важко, глухо, з зусиллям стукало його серце.

Пан Адамек подивився на Марійку та Петра, а далі заплющив очі, бо отямився він тільки на кілька митей, і то тоді, як почув, що в хаті стало страшно тихо — так тихо буває лише тоді, коли спиняється чийсь подих і замовкає серце… У пана Адамка заплющилися очі, і він знову почав марити…

Марійка вдалася у свою прабабу, яку на селі поважали й трохи побоювалися, бо здавалося людям, що знається вона з нечистою силою. Та коли траплялася біда, коли хтось так захворював, що вже, як кажуть, тільки попа клич, — тоді кликали не попа, а Марійчину прабабу. І так виходило, що вона тільки було дасть якогось зілля, і людина піднімається на ноги, і живе, і працює, і радіє світові.

Від прабаби Марійка перейняла те все. Нікому зла не робила. Бігла зціляти кожного, хто занедужає, бо зналася і на травах, і на зіллі, і на дивних, незрозумілих словах-казаннях. Тільки графа Лозовицького Болеслава лікувати не схотіла, коли в того після якогось переїдання заболів живіт. Болеслав Лозовицький залишився жити, хоч цілий тиждень верещав у своєму замкові, мов порося. Та коли одужав, почав переслідувати сім’ю Ціпурин; через те Марійка з Яремком торік і поїхали до діда Никодима аж на Дністер, та й там не зазнали щастя.

…Петро зараз бореться зі смертю, а смерть не відступає, чигає за плечима… І Йон загинув, і пан Адамек лежить, мов колода, та й Клюсикові руку прострелило. Але з Тимошем нічого не станеться, бо він, як та кицька: що не скоїться, все ’дно загоїться!

Петро пережив цю ніч, четверту ніч після поранення отруєною стрілою, і тепер Марійка варила йому напій із змій-трави, і було в неї переконання, що він таки житиме. Марійка ще з дитинства навчилася розрізняти, де трава добра, а де недобра, вона мовби чула шепіт кожної травинки: «Бери мене, я допоможу». Чи: «Не бери мене, я зла трава для тебе, зірви мене не зараз, а тоді, коли все зло в мені засне…» От і зараз їй і ліс, і сама змій-трава мовби прошепотіли: «Бери мене, я врятую твого судженого!»

Судженого! Та чи думала Марійка про те, що оцей ведмідькуватий чоловік не першої молодості може стати її судженим? Та й некрасивий він, цей бурлака, який у маренні все щось вигукував незрозумілою мовою — чи то по-турецьки, чи по-італійськи, чи ще по-якомусь. Тільки хіба на красу зважають, коли люблять?

Марійка варила напій із змій-трави, а сама все вслухалася навіть на відстані, як він дихає. Дихав він важко, певне, і серце билося тихо, тому Марійка не могла вискочити з хатини в село, щоб принести панові Адамку оковитої — той би, вихиливши дві-три пляшки, заснув знову, а рани ж уві сні гояться втричі швидше. Але вона боялася: якщо вискочить, у Петра спиниться серце, — і тоді вже ніщо не допоможе.

А Петрові на грані життя і смерті все виділася дальня дорога через степи й гори. Ця дорога вела з України в Туреччину, а з Туреччини в Чорногорію, а звідти в італійську землю, а далі — у Францію, де він учився, та не став ученим, бо не до того було, коли рідний край спливав у сльозах, а став Авдитором — таємним агентом козаків, який мусив узнавати всі таємниці ворога.

Зараз Петрові виділося, як він, ще юний, блукав по світах і приходив до думки, що треба віддати життя боротьбі з Османською імперією, яка хоче поневолити весь світ. Уперше така думка прийшла йому в голову, коли він навчався у яничарській школі. Він утік звідти й приєднався до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все золото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. «Гяур?» — запитав Каландар-оглу, поглянувши Петрові в очі, і той ствердно, по-гяурському, кивнув головою, а не зателіпав нею в різні боки, як це роблять і чорногорці, й болгари. «Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив тоді Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри». Зареготав дервіш Каландар-оглу, повстанський доводця: «Не братиму я з тебе харадж[78], я не султанський чауш! Іди до нас, гяуре; якщо ти серцем добрий, то ти наш, а якщо в серці твоєму погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за всіх гяурів!» Усю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро… А коли султанове військо придушило повстання Каландара-оглу, то Петро втік разом з дервішем до Персії, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з сестрою Устею, а потім і з Олександром-Ях’єю…

Привиділося Петрові, ніби минули віки, в Сугаках народилося багато-багато нового люду, і весь той люд зовсім забув про те, що коїлося на цій землі: і про ріки крові, що тут лилися, і про одрубані голови й руки, і про десятки тисяч загнаних у неволю, проданих на базарах людей. І про отого Никодима, якому відрубали голову під яблунею, і про іншого Никодима, що мусив стати зрадником, аби вирятувати своїх онуків, і про того Тодора Трагіру в Сугаках, і про Балабая, яким за їхні дивні руки була однакова плата… О ні, цього не забути, цього не можна забувати й через сторіччя!

Петро відчув, як якась сила піднімає його важенну голову, і вперше за півтори доби розплющив очі. Спершу нічого не побачив, а далі — тільки дві чорно-зелені цятки на сірому тлі. Він ніяк не міг зрозуміти, що це дивиться на нього Марійка.

І тільки чув, як йому до вуст прикладають шершавий корець з якимось запахущим зіллям, від якого наморочиться в голові. Петро спробував ковтнути цієї гіркущої теплої води, ковтати не хотілося, все тіло йому зсудомило, і він знову поринув у марення, та крізь хвилі цього марення бачив дві чорно-зелені цятки у всесвіті й голос: «Пий, Петре, пий, любий, пий гірке, бо треба жити…»

Розділ третій, у якому дивовижно перехрещуються людські долі

Мабуть, Петрові недаремно привиділися Сугаки і чорноока Галя… Бо саме того дня згадався і їй отой чудний дядько, який пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився… Напевне, глибоко нещаслива людина. Немовби рана якась пекла його серце й тіло. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінького рідного чи бодай знайомого не зустріти…

Галя йшла битим шляхом. Власне, колись тут був битий шлях, а зараз він густо поріс травою, бо давно вже ним ніхто не їздив, а тільки зрідка проходив який подорожній, чи проїздив вершник. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дрібний передосінній дощик. Прискорила крок — біля старого-престарого береста у степу чекає на неї менший братик Олелько, який разом з дідом пасе худобу.

У горщику бовтається борщ, смачно пахне.

Берест стоїть-бовваніє посеред степу. Скільки живуть сугачани, стільки й знають його. Старий як світ.

Берест стоїть-бовваніє, а кроків отак за тисячу од нього — кам’яна могила. Скрипчина могила — так кажуть на селі. Щодня туди безрукий каміння носить… Кажуть, що ото він за тридцять літ стільки наносив. А якийсь чоловік з сусіднього села їхав возом і побачив ту могилу. Взяв та й наклав повен віз того каміння — хату мурувати надумав, — аж тут налетіла гроза, громом ударило з неба, налякало коней, та й понесли вони його з возом і камінням по ярках-вибалках. Убило дядька тим камінням, тільки перелякані коні примчали вночі на дядькове дворище, та й попадали бездиханні; вискочила жінка та як закричить: повен віз людських черепів скалиться зубами на неї!.. Аж удень побачили люди, що то — біле каміння із Скрипчиної могили, а під тим камінням, лежить на возі вбитий отой чоловік, що надумав з нього мурувати нову хату…

Під берестом чомусь не видно нікого. Може, Олелько з дідом погнали худобу в балку?

На білій кам’яній могилі з’явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, підскакувала, мов у якомусь танку.

«Бідний, нещасний», — подумалося Галі, і знову згадався отой дивний дядько, який пив у неї воду. Він дивився на неї сумними очима і розповідав про чоловіка, котрий був чудовим богомазом, а став безруким дурником. О світку мій!

Той, що танцював на білій могилі, раптом зник. Але ні, він вигулькнув з-за кущика й біжить назустріч.

Злегенька подув вітерець — і Галя почула якусь дивну мелодію. Й одразу збагнула: то співає-виграває схована під білим камінням скрипка діда Савки.

— Г-г-и-и! — почулося здаля. Дівчина з досадою відмахнулася рукою на крик безрукого чоловіка, вслухаючись у незбагненно-чарівну музику, що долинала з білої могили.

— Г-г-и-и! — не вгавав безрукий.

І Галя мимоволі поглянула туди, куди показував своїми обрубками чоловік. З балки виїздили якісь вершники, йшли якісь люди пішаницею. Хто б то міг бути?

Її серце тривожно затіпалося.

— А-а-а-а! — волав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й біжучи назустріч Галі.

Галя не могла зрушити з місця, дивилася посірілими очима на степ, на чоловіка, який біг до неї й несамовито кричав, на вершників, що летіли просто на неї.

Безрукий богомаз повернувся до дівчини спиною й підняв над головою обрубки рук.

— А-а-а-а! — заволав він, махаючи своїми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, їхні коні затупцяли на місці, вибиваючи з-під копит сиву пилюку.

Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з місця, гейби хто зв’язав їй ноги. Передній вершник — молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою — скочив з коня й підбіг до Галі…

Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залізо, рук турка, але ніщо не допомагало.

Лежав на землі зомлілий від удару кабзою шаблі по голові Тодор Трагіра. На нього ніхто не дивився — дивилися на дівчину, яку ода-баші Селім, тримаючи на руках, ніс до свого коня.

Це була та сама яничарська орта, з якою стрівся позавчора сеньйор Гаспареоне. Орта не захотіла ганятися за якимись там козаками, навіщо їй вони? Інша річ — наловити полонянок, відібрати найкращих на продаж. І голови будуть цілі, і в калитках буде не порожньо. А джасус в одязі фаранга нехай вирішує свої справи, як хоче!

Тут ось у Селіма інший клопіт: як угамувати оцю красиву, але ж до біса й вередливу гяурку! Одбивається, дряпається, кусається, кричить, мов навіжена.

Дурна ж ти, дурна! З твоєю красою — і плакати. Та за кого б ти заміж вийшла в своєму селі? За недоумка, як отой безрукий, якого жалко було навіть рубати? А будеш в Османії, поталанити може — й султаншею станеш.

Галя відбивалася, плювалася в обличчя блакитноокому туркові, але він був дужий і невблаганний.

Йому на допомогу прибігло ще кілька яничарів. Вони зв’язали, оповили-перетягнули мотузками геть усе її тіло.

Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари піднімають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивий, якби не був турком. Він навіть чимось скидався на того чоловіка, про якого Галя згадала сьогодні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямкою над правою бровою.

Вона подивилася туркові просто в вічі й крикнула:

— Пусти мене, кьопек!

Турок не розсердився, а засміявся.

Вона ухитрилася навіть плюнути йому в оті безсоромні блакитні очі, в оті чужі, ворожі, турецькі очі, а він закрив їй рота важкою, шорсткою долонею.

Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної басурманської крові, а ще за мить рот їй було запхано якоюсь ганчіркою.

Вона почала задихатися. Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся зараз, я вмру, але вашою не буду, не буду, не буду!»

Турок вийняв кляп з її рота. Галю так занудило, що вона закашлялася, здригаючись всім тілом, з очей бризнули сльози, все обличчя горіло, мов обжалене кропивою. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З руки його текла кров.

Він перевернув її обличчям донизу. І знову дорога заскакала перед її очима.

Останнє, що вона побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу безрукий Тодор Трагіра, який через силу підвівся з землі і, хитаючись, зашпортуючись, падаючи й знову піднімаючись, побіг услід за кіньми, мов тягли його на аркані…

Біг, біг, аж доки знову не впав…

Розділ четвертий, у якому герої слухають правдиві історії Джузеппе, стріляють з пістолів і сваряться між собою

На шостий день мандрів од Дністра подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано-вранці виїхали до преславного города Києва.

Навіть коні, яких добре-таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось-ось кінець путі.

Їхали вони битим шляхом п’ятеро вряд, і коненята весело їх несли, і кожному вершникові хотілося співати.

А Джузеппе оповідав свою чергову побрехеньку.

— Одна вельми вродлива сеньйора — не будемо називати її ім’я, бо це зачіпає й мою фамільну гордість! — закохалася в одного красивого сеньйора, що вмів дуже добре стріляти, оповідати правдиві історії й був… ну, як вам про це сказати, добре-таки показним кавалером. І от трапилося так, що в одному запеклому бою цього кавалера було тяжко поранено басурманською кулею. Куля пробила славного кавалера наскрізь — слава богові, що не вирвала йому серця, бо тоді б не було про що розповідати!.. Славному сеньйорові було пробито груди! Майже ядром! І всі вже оплакували його безнадійну долю, бо він уже й не виявляв ознак життя… І от саме тоді з’явилася сеньйора… — не будемо торкатися її ім’я, бо це ім’я стосується моєї особистої біографії, шановні сеньйори! А в цієї сеньйори та був чоловік, який обсипав її діамантами, перлами й золотом. Ім’я цього вельми значного сеньйора я називати вам не буду, бо славне це ім’я не достойне того, щоби його носили на язиках…

Коні бігли по п’ятеро в ряд, і аж курилося за ними.

— Так про що ото я? — продовжував Джузеппе. — Ага! Про оту сеньйору! Так отож вона, довідавшись про страшне поранення славного кавалера, взяла його — власне, не його, а його понівечене тіло, без жодних ознак життя, — до свого палаццо… І поклала його на власне подружнє ліжко, і почала лікувати… І геть усі засоби лікування до нього вона застосувала, але ніщо не допомагало. І тоді вельми шановна сеньйора, перед красою якої схилялася вся Венеція, — та що Венеція — вся геть Італія! — вигнала зі свого палаццо сеньйора — не буду називати його прізвища, аби ви не подумали, що я марно хвастаюся, — і зробила таке лікування, перед мудрістю й майстерністю якого може схилитися весь-усенький світ…

Попереду показалася якась карета, запряжена четвіркою коней.

Джузеппе припинив свою «правдиву» розповідь, а Клюсик примружився і запитав:

— Цікаво, хто це може бути?

Назустріч швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах; торохтіли колеса, здіймаючи пилюку, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив’язані довгими мотузками до карети.

Трохи позаду скакали близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.

— Клюсику, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.

— Бачу!

— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.

Кучер і вухом не повів. Коні несли, мов ошаліли, карета гуркотіла, а позаду бігли прив’язані люди…

— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас зараз перестріляю!

Він вихопив пістоль і націлився.

Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов’язані люди попадали в пилюку.

Карета була схожа на якусь хитромудро оздоблену скриню з дорогого дерева й міді. Всі дерев’яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені брязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з справжнього скла.

Щойно карета зупинилася, як дверцята розчинились, і з них визирнула товста червона пика.

— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!

— Що він кричить? — запитав Джузеппе в Олександра.

— Що ти і я — собача кров.

— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Клюсику, скажи йому, щоб негайно вилазив зі своєї собачої буди, а як не хоче, то я його й там застрелю! А ще запитай, чому він людей мучить!?

— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? Заберіть з дороги цих збойників!

А варта якраз набігала. Вершники летіли на п’ятірку мандрівників.

Джузеппе вихопив ще одного пістоля.

Вихопили пістолі й Клюсик, і Йован.

— Графе, — не повертаючи голови, промовив Клюсик. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.

Олександр промовчав на випад Клюсика, але пістоль вийняв.

Вони зовсім не збиралися стріляти. Те, що за графовою каретою бігли знесилені люди, обурило Клюсика, але він пам’ятав основне Петрове правило: не ув’язуватися в різного роду сварки.

Але саме в цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, відскочив убік і впав на передні коліна. Та трієстинець, уже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і як страшенно загорлав пикатий у кареті.

Супротивники натягли поводи й стали.

— Зброю — на землю! — наказав Клюсик. — Ну?

За репетуванням хазяїна карети нічого не було чути. Клюсик гарикнув:

— Тихо, а то стрілятиму!

Це подіяло одразу. Пан замовк.

— Ач, який слухняненький став! — сказав Яремко Клюсикові. — А то тільки й знав, що люд мучив!

— Зброю — на землю! — повторив Тиміш і вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.

— Слухаємо пана, — неохоче сказав передній вояк, який упав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік.

За ним те ж зробили й інші.

— А тепер вийміть з карети свого пана і перев’яжіть йому рану, — наказав Клюсик. — Хто він, до речі, такий?

— То є славнозвісний граф Лозовицький, пан Болеслав.

Поблідлого пана Болеслава винесли з карети. Куля трієстинця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя.

— Хто вам дозволив, — звернувся Олександр до графа Болеслава, — отак поводитися з людьми?

— Круль Сигізмунд мені дозволив! — гордо відповів граф Лозовицький. — А оце бидло — то мої голдовники, то мої раби! Що схочу, те й зроблю! А всіляких збойників не питатиму!

— Шайтан! — аж заскреготів зубами Йован.

— Бестія! — вигукнув Джузеппе.

Рухом руки Олександр обірвав вигуки своїх товаришів. Пильно подивився на графа і сказав:

— Ваша поведінка не гідна християнина. Ви поводитеся гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…

— Я граф, а не мурза, а ви — збойницький ватажок!

— А я — граф Олександр Чорногорський! І мені дико бачити, що діється на цій нещасній землі під скіпетром короля Сигізмунда. Дивіться, коли б цей народ не викинув вас зі своєї землі!

— То не є народ! То є розбійники. Вони втікали на Запоріжжя!

— Розв’яжіть людей і підведіть їх сюди!

Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов’язаних і почали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…

— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.

Джузеппе підбіг до охоронців графа Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.

Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям розкривши рота нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки, і заплакав.

— Це — Трохимко Шимченко! — вигукнув Яремко. — За що це його?

Але Трохимко нічого не хотів бачити, він плакав, здригаючись усім тілом.

— Сеньйоре Олександре, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.

Клюсик відчув, що йому наморочиться в голові від страшенної люті. Щасливий зараз Петро, що лежить без пам’яті в лісовій хатині! Щасливий, що не бачить, якою стала Україна за три десятки літ його відсутності! Власне, вона й тридцять літ тому була такою ж — гнаною, гнобленою, нещасною. Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так ще й польські пани покатоличують її народ. Та він викине чужинців і об’єднається з Москвою!

— Ану, Йоване, відійди! — вигукнув Клюсик. — Я зараз йому в черево кулю зажену!

— Клюсику! — пролунав твердий голос графа Олександра. — Не чини самосуду.

— Та це ж звір, а не чоловік!

— Тимоше, я наказую!

— Мені Петро може наказувати! — огризнувся Клюсик.

— Петро сказав би те ж саме! — похмуро озвався Йован.

Олександр під’їхав на коні до мертвого, подивився, запитав:

— Як же це сталося? Він же біг…

— Не знаю, — відповів старший із бранців. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…

— Як звали його?

— Данило Клименко, — підказав Яремко. — Я його знаю, у нього жінка й троє дітей лишилися.

— Четверо, — підказав старший з уцілілих.

— За що ж вас так? — смикнувшись щокою, запитав Олександр.

— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя утікали… У нас багато хто тікає, бо несила. А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть.

— Так-так, — задумливо промовив Олександр, щось вирішуючи для себе. — Ваше село далеко?

— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають.

Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху.

Клюсик сказав кілька слів по-турецьки. Олександр гірко всміхнувся і згідно кивнув головою.

— От що, — мовив він. — Ви, графе, йдіть додому пішки. І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замордованого. І нехай кучер одвезе його в село. Ваші селяни поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми.

— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.

— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Клюсик. — Встати, коли з тобою говорить вільний козак!

Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.

— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! І щоб жодного слова супротиву! — крикнув Клюсик.

Товстий, переляканий польський граф біг, не озираючись.

Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Не хотілося дивитися на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Хіба не такі ж закони у будь-якій іншій європейській державі? Так чому ж я лізу переробляти ці закони? Ось буду султаном, тоді побачу, що воно таке: переробляти закони!»

Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, як Яремко Ціпурина, стрибнувши з коня, побіг услід за графом Лозовицьким.

— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Клюсик.

Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, почав щось гукати, захлинаючись од люті.

— Ану, назад! — гримнув граф Олександр.

— Та нічого страшного не станеться, — сказав по-італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька разів по литках. Дуже гарно впливає на характер. У нас у Трієсті аналогічний випадок був з одним вельми значним сеньйором — тільки він одержав по литках не за мордування селянина, а за те, що забажав кохання однієї прегарної доньї, отож місцеві хлопці й вирішили його провчити…

— А він, мабуть, досі ще жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йован, і цей несподіваний сміх неприємно вколов графа Олександра.

Тим часом Яремко наздогнав графа Болеслава Лозовицького і вдарив його палицею по литках:

— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила, оце — за Трохима Шимченка, оце — за Максима… А оце — за Марійку! А оце — за мене! А оце — за тата й маму!

— Досить уже, хлопче! — гукнув Клюсик.

— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину вбив, а ви кричите: досить! Я його вб’ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну! Або уб’ю з пістоля! Де мій пістоль? — згадав він і схопився за пояс.

Але Клюсик уже висмикнув пістоль з-за Яремкового пояса.

Джузеппе підбіг до малого, обняв, почав говорити:

— Молодець! Правильно! Треба убивати таких! Але це ти зробиш пізніше, як станеш козаком. А зараз нам треба їхати до Києва, — якщо влада довідається, що ми вбили польського графа, — то нам буде погано. Ти послухай мене! Ми з цим графом розправимося. Ще буде час, коли ми всі гуртом нагрянемо в село і посадимо графа на палю.

— І посадимо! — шморгнувши носом, відповів Яремко.

Очі Джузеппе й Клюсика були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати щось образливе і зле.

Джузеппе з Клюсиком перенесли мертвого Данила в панську карету. Кучер цьвохнув батогом, і карета повільно рушила до села.

Тоді Клюсик різко обернувся до графських охоронників.

— А що з вами робити?

— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.

— Що скажете ви? — запитав граф Олександр у Максима та Трохимка.

— Лихі люди вони, — озвався Максим, старший із тих, хто вцілів: — Служки графські такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.

— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Клюсик і, тримаючи на прицілі одразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто? Поляки?

— Ні, не поляки! — захлипали охоронці.

— Ви хто — католики?

— Ні, православні!

— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Клюсик. — Ану, підняти вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!

— Клюсику! — застережливо вигукнув Олександр.

— Я на своїй землі! — одрізав Клюсик і вистрілив з двох пістолів у підняті руки…

Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.

— Йоване, давай пістолі!

Чорногорець кинув два пістолі в руки Клюсикові. Знову пролунали два постріли.

— Як твоє прізвище? — показав Клюсик пістолем на крайнього.

— Биченко.

— Отак. А твоє? — показав на другого.

— Олексієнко.

— А твоє?

— Скрипник.

— Що? — ревнули всі в один голос. — Ану вийди наперед!

Вийшов один з групи — високий, похмурий.

— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Трохимко.

— Так де ж ти, паскудо, такий узявся? — запитав Клюсик. — Усі Скрипники честь роду свого берегли! Вмирали на палях, рубали їм голови, шкіру із них живих здирали, татарськими отруйними стрілами пробивали, а зрадників не було серед них!

— А ти що — із Скрипників, що так дбаєш про наше прізвище? — мов загнаний звір, зелено зблиснув очима Скрипник-другий. — Дбай про своє! — метнувся вбік, де лежала зброя, щоб вхопити шаблю.

Та Яремко встиг стрибнути, мов кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з-за пояса ножа, замахнувся.

Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коня. Ніж черкнув Яремка по плечі.

— Все! — мовив Олександр, витираючи піт з чола. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох… Доїдуть з нами до Києва, а тоді хай добираються на Січ чи ще куди.

За п’ять хвилин сім вершників мчали на Київ. Позаду лишився невеличкий п’ятачок шляху, на якому тільки-но було розіграно стільки трагедій.

Усе це здавалося поганим сном. Їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа… Потім — дика сцена калічення зрадників, що її затіяв Клюсик, а далі — Скрипник-другий, через якого мало не загинув Яремко.

Хто в цім усім винен? Усі винні! Бо над усіма нависла велика й страшна несправедливість. Як же він, ставши султаном Ях’єю, розрубає ці вузли всіх несправедливостей в Османській імперії? Ріки крові, гори голів — праведних і неправедних — мусять скотитися з пліч… А чи настане після того справедливість?

Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя, шукаючи тієї справедливості. Рвався туди богданець Йон Кодряну — ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той…

«Турки тутешні!» — це так хтось сказав про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім’я цілого народу стало символом розбою і звірства.

А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна-скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени… З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник…

Так проти кого ж ти, Олександре Чорногорський, воюєш? Проти турецького звірства? А чим воно гірше од звірства французького чи іспанського, чи ще якогось іншого?

Отже, виходить, ти проти всього світу?

Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його, малого Ях’ю, ішкенджеджі[79]. А він не сердився. Думав, що так і треба. І спокійно було на душі. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.

Коли він, Ях’я, вперше відчув себе людиною? Не просто живою істотою, яка приймає світ таким, який він є, а людиною з розумом і серцем?

Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеликим загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, — ні, тоді ще Ях’я, так не любив змалку за його тонкий голос і м’якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть. Для чого? Хіба лише для того, щоб урятувати хлоп’яка, який його ненавидів?..

Чи, може, зрозумів він, малий Ях’я, що таке людина, яка мусить переробити світ, у ту хвилину, коли воєвода та єпископ Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки-но сказали йому, як турки загатили гірську річечку трупами чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею?!

«Ну чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться і проклинають? Усі проклинають. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам? А чим кращі служителі Христа?»

Почув, як Йован — позаду — несміливо до Джузеппе:

— Ну, так що ж далі було з отією доньєю, яка взялася лікувати отого сеньйора?

— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було! І доньї не було! І сеньйора не було! І другого сеньйора не було! І мене немає! І дайте мені спокій!

Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.

Обличчя Максима було вкрите якимось темно-червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Клюсик звернув увагу одразу.

— Збив чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким помастити треба?

— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Налетіли ординці, як мене ще на світі не було. Батько замкнувся у клуні й відбивався до останку. Так вони її запалили, і він згорів… А моя мама якраз тоді мною тяжка була. Побачила ту пожежу, почула, як мій батько останнім криком кричить з вогню та й вхопилася обома руками за лице. А цього робити не можна жінкам, коли вони носять дитя… От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження… Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати…

— А, — видихнув Клюсик.

І знову — тиша.

Розділ п’ятий, у якому розповідається про Лейбу, його сон і про те, як він збувся

Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали у Лейбину корчму. Якби старий корчмар знав, скільки лиха принесуть йому оті відвідини, то він би ще звечора зібрав свої пожитки і втік би звідси світ за очі.

Після того, як пан Адамек утік, поранені татари, почекавши на сеньйора Гаспареоне та його союзників Ризу й Кадира і не дочекавшись їх, подалися в турецьку батуру[80] за кілька фарсахів звідси — там їм було безпечніше. Лейба, нарешті, вільно зітхнув і заходився знову наводити якийсь лад у своєму господарстві. Вчора так напрацювався, що ліг спати — і спав як убитий. Навіть гарний сон приснився.

Турки під’їхали до корчми галасливою веселою ватагою.

Корчмар виглянув з вікна і зрозумів, чому це вони такі веселі: взяли багато живого товару — дівчат.

— Ай-ай-ай! — скрушно похитав головою Лейба. — Бідні дівчата! Ай-ай-ай! Як це зараз їхнім матерям?

Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?

Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно відповіли:

— Ривка пішла до міста!

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову! Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть…

Тільки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками та кабзами шабель. Лейба вискочив, широко розчинив двері.

— Мерхаба![81] Мерхаба!

Корчмар забігав, ставлячи наїдки на столи.

— Горілку маєш? — запитав Селім.

— Маю, але ж коран…

— Не твоє діло, служителю Юди, говорити про це! Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє!.. Ну, швидше!

Корчмар дістав з десяток чотиригранних пляшок з прозоро-жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.

— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.

— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на корчмаря, запитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий іще, Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?

— Вей-вей-вей! Мої очі бачать тільки гроші! Та ще — мої клопоти. Тут багато різного народу буває, — ухилився од відповіді корчмар, а сам одразу згадав того, кого кілька днів тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?

— Слухай, невірний, я тобі дам добрі гроші, — витяг з кишені гаманця Селім. — Скажи тільки правду!

Лейбині очі спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, — але хутко згасли.

— Славний ода-баші, не мучте бідного корчмаря. Якби я хоч щось знав, то сказав би й без грошей.

В цю хвилину під вікном пролунав пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.

Корчмар пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Ще мить — і він уже стояв на колінах перед Селімом:

— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед наймудріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!

— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, запитав Селім.

— І-і-і! Погана, кривонога, бруднуля, нечупара, та ще й заїкається! — ридаючи, кричав корчмар.

— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив?

Лейба закліпав очима і відповів:

— Я ж казав, ясний лицарю, що нічогісінько не знаю. Я можу тільки висловити здогад. Як на мене, то він уже, мабуть, на Січі. Їхали якісь вершники, взяли з собою якогось обірванця. Ну, яке мені до того всього діло? За вершниками ганявся султанський джасус, за отим обірванцем — ви… Ну, поїхали вони три дні тому на схід. Але ж я тут ні при чім… Я йому навіть їсти не дав, — збрехав корчмар. — Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам. Я маю трішки, з кров’ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!

Селім підвівся.

— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… А ти біжи по гроші!

Селім вийшов надвір.

Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала. Було їй років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два ластівчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно-матові, як згасле вугілля, очі.

Селім гарикнув:

— Пустіть негайно! Це — не здобич!

Один з яничарів — це був Сирик — вигукнув:

— Це наша здобич!

— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до корчмаря, кивнув: — Он йому дай гроші!

Сирик неохоче відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.

— Біжи звідси швидше! — сказав корчмар Ривці. — Біжи в свою кімнату та добре замкнися!

Лейба ще раз із жалем поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата-полонянки.

Старому корчмареві було по-людськи шкода цих дівчат і їхніх батьків, але для того, щоб викупити всіх їх, йому б не вистачило й десяти корчом… Він хутенько повів Ривку далі від турків, і раптом його зупинив пронизливий, схожий на ослячий, крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.

— Зінджир![82] — вигукував Ешек. Він біг від хліва і ніс у руках ланцюг.

Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…

Розлючений Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув один тільки погляд на нього і підскочив до корчмаря:

— Так ти мене ще й обдурив?

Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його й бив, аж поки той не зомлів…

Корчмар отямився за кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер.

Корчмар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме… — простогнав він.

— Ми осьде, тату, — озвалися діти. — А Гершеле скочив на коня і втік.

— Чому він утік?

— Його хотіли забрати замість того Йона, щоб привезти в батуру, розпороти живіт і кинути нутрощі собакам…

— А як же вас не позабирали?

— Ривка сказала, щоб її забрали! Вискочила з хатини і сказала: «Беріть мене, тільки дітей пожалійте!»

— Так де ж Ривка? — в передчутті біди простогнав Лейба.

— За-а-абрали турки!

Лейба схопився на ноги і, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками.

Діти, ревучи, побігли за ним.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся батько. — Сидіть удома! Чуєте?

Діти зупинилися, а Лейбу ніщо не могло зупинити…

Розділ шостий, з якого читач довідається про вельми таємну і вельми важливу бесіду

— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі, оббиті залізом двері.

Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним тінню — Клюсик.

У невеликій келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.

— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно й поцілував простягнуту руку. Клюсик зробив те ж саме.

Йов Борецький уважно поглянув на Тимоша, потім на двері і запитав:

— Де Авдитор?

— Нема його з нами… — повільно відповів Клюсик. — Тяжко поранений у бою з ординцями. Отруєною стрілою.

— Треба, щоб він був у Києві, — опустивши голову, промовив Йов. — Може, київські лікарі допомогли б…

— Ми б не довезли його живим, — коротко відповів Клюсик.

— Тяжко було?

— Дуже… Ми втратили кількох людей. Петра й Адамка Квятковського тяжко поранено, Йона Кодряну вбито.

— Двох з названих тобою людей не знаю.

— Без них ми загинули б, — коротко одказав Клюсик. — А за Йона Кодряну треба відправити добру і славну панахиду. Ми з ним удвох знищили чотирнадцять ворогів нашої віри й нашого народу.

— Відправимо, — так само коротко відповів Йов Борецький. — Не можна забувати мучеників і героїв.

Він повернувся до Олександра і сухо сказав:

— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? Скажи мені…

Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав… Він безпомічно огледівся, де б сісти.

— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само сухо промовив Йов Борецький.

Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, який вславився далеко за межами своєї землі мудрістю, політичною проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано і вперто бореться проти унії[83], сіє освіту на Вкраїні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то є справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже, хоч сам же наказав Петрові негайно доставити його в Київ…

Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивиною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати залізо в кузні й рубатися в бою…

— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький і очі його потеплішали, — та хочеться мені послухати твою розповідь з твоїх же вуст. Ти теж можеш взяти участь у нашій розмові, — перевівши погляд на Клюсика, додав митрополит. — Можете, сину мій, — це вже знову до Олександра, — говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.

— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе для нашої розмови мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закучерявлено, і Клюсик навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.

— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.

— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народжені назвали мене Ях’єю. Я — син османського султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани-хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався у Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько помер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Моя мати пустила чутку, що я вмер од віспи. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.

Олександр витер піт з чола, притримав рукою щоку, що смикнулася.

— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.

— І от, діставшись до Болгарії, ми пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть.

Олександр зробив невелику паузу. Шукав слів, які були б найвиразнішими.

— Ну, там мене й охрестили, — нарешті сказав він, потім додав: — Назвали Олександром, з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон.

— Допомогло? — напівсерйозно, напівіронічно запитав Йов.

— Та ні, не допомогло. Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини, та ще й тоді, коли людина думає над тим, що діється у світі… Пам’ятаю, як прийшла звістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: «Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!» Тоді архієпископ Душан схопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець. Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-італійськи, по-французьки, по-грецьки… Від Усті я знаю українську мову. Навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — Юрій Дрогобич з Русі.

— Чимало чув про Дрогобича. Славний муж землі нашої, — озвався Йов. — Шкода, що не своїй землі світильник мудрості він ніс.

— Та й як же? Тоді Київ димів руїнами…

— Добре знаєш історію тієї землі, до якої прибув. Продовжуй, сину мій.

— Я ненавидів турків, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, щоб послав він на них мор страшний — щоби вимерли вони всі до одного й сліду не лишили на землі. А вві сні бачив Трапезонт, і снилась мені турецька мова, і з криком «ана!» я прокидався — кликав рідну матір по-турецьки… Я — чесна людина. Не раз доводилося мені брати участь у боях за того чи іншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвіду. В мене — славний титул. Та хоч як старався забути свою батьківщину і проклинати її — не міг її забути. Не міг її проклинати. Бо я — османли, святий отче, я син своєї землі, свого народу — і мені страшно стало за свій народ і свою землю. Та що я міг зробити, щоби мій народ перестав бути бичем і прокляттям інших народів? Я довго думав про це…

Олександр важко передихнув.

— Я прийшов до вас, як бачте, не сам. Разом зі мною йшов сюди мій український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить ідея, яку я хотів здійснити з божою і вашою поміччю.

Клюсик сидів, роздивляючись свої здоровенні долоні і вслухаючись у голос Олександра. Його насторожило те, що Олександр сказав про цю ідею в минулому часі.

— Я скажу про неї коротко. Зараз у Європі немає такої сили, яка могла б протистояти османській навалі. Якби Європа — маю на увазі Францію, Іспанію, німецькі держави, Англію, Португалію та інші країни — об’єдналась, то вона б могла щось вдіяти…

Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч він говорив давно вже обдумане, вивірене, зважене.

— Проте є сила, якої туркам не вдалося ще розбити жодного разу. Це — хоробре запорозьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятиріччя не спускає захоплених очей з цих лицарів, які уособлюють у собі все краще, на що здатний ваш мудрий і мужній народ. Саме вони, ці лицарі, якщо, звісно, вони погодяться, можуть зробити багато, щоб люди жили в мирі і спокої. Зрозуміло, коли б європейські держави допомогли, було б дуже добре. Та можливість такої допомоги, прямо скажу, примарна.

— А Москва? — запитав раптом Йов Борецький.

— Про Москву я раніше не думав, хоч про це не раз казав мені Скрипник. Про Москву я не думав тому, що вона в останні десятиріччя переживала страшні потрясіння. Федір Іоаннович, Годунов, Шуйський, два Лжедмитрії, захоплення поляками Москви, вигнання їх звідти… Але стрівся я в дорозі з донськими козаками, з хоробрими воїнами отамана Єфтимія Петруніна — і це викликало в мене думки, які дозволяють з більшою надією дивитися в майбутнє. Тим більше, що зараз обстановка вельми сприятлива.

— Для чого? — запитав Йов.

— Для того, щоб я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях’єю, й очолив похід на Османську імперію.

— Знаю про це твоє бажання, — мовив Йов. — Щоправда, раніше я знав, що ти просто хочеш стати султаном на престолі Баба-Алі. Зараз же ти висловлюєшся не так категорично. Які тому причини?

— Про це поговоримо трошки пізніше… А зараз — про Османську імперію. Там сталися великі зміни. Після поразки в Хотинській війні імперія зазнала потрясіння. Навесні цього року повсталі яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. Якби він не загинув, він багато чого міг би досягти і далеко повів би Османську імперію по шляху завоювань. Проте шлях завоювань — це шлях в нікуди, це шлях у прірву. Для будь-якої могутньої держави. Згадайте Олександра Македонського, згадайте Рим, згадайте Чінгісхана. Кожна войовнича держава нагадує мені молодого борця-пехлевана, який, здобувши перемогу над слабшим борцем, прагне підняти на себе більшу й більшу вагу. Але рано чи пізно пехлеван старіється — і те, що легко дівалось йому у двадцять років, те важче дається через тридцять літ чи сорок. Олександр Македонський колись намагався підняти на своїх юнацьких руках індійського слона. Він його підняв, але що було далі? А далі руки підломилися від тієї страшної ваги — і настав кінець. Те ж — і з державою Чінгісхана. Та й з Османом Другим. От і зараз Османська імперія, намагаючись підняти велетенську вагу, відчула, що підломлюються руки й ноги. Вона кинула цю вагу, щоб її не придушило, і лежить зараз, віддихується. От тепер саме й треба добити впень військову силу Османської імперії. На престолі нині — Мустафа, який ні на що не здатен. Знаю, що там знову збираються розпочати війну з Персією. Надто багато тигрів розвелося в нашому лісі, вони вже пожерли всіх газелей, їм треба жерти, але вже нема чого, і вони, оскаженілі з голоду, рвуться в інші землі, спустошуючи їх, як і свій ліс… Король Сигізмунд разом з Сагайдачним застрелив лише кількох тигрів, але зараз, коли їх треба перестріляти ще кількасот, — він надумав з ними миритися!

Олександр замовк, уважно подивився на Йова і Клюсика — і продовжив:

— Я раніше думав так: турецький трон, по суті, порожній, і його треба просто відібрати у Мустафи. Це мав би зробити справжній спадкоємець, тобто я, султан Ях’я. Я думав, що у разі здійснення нашого плану всі народи — і передусім народ український — матимуть те, про що вони стільки десятиріч марно мріють, — мир…

— Так, для нас це питання чи не першорядної ваги, — погодився Йов Борецький. — Я багато думав про це, що ти мені мовиш, як тільки довідався, що є на світі султанський син Ях’я. Ми не можемо не цікавитися, кому належатиме завтра султанський трон. Ми кревно зацікавлені, щоб правили Туреччиною люди розумні й доброзичливі. Але, — тут Йов Борецький розвів руками, — не все в силах наших… У Європі кажуть, сину мій, буцім українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти нас. Сорок літ турки буцімто не здійснювали походів на нашу землю. І, мовляв, саме тому так розквітла Османська держава тоді, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи світ.

— Не зовсім воно так було й за Сулеймана, але я розумію напрямок ваших думок. Османській імперії потрібні розумні володарі, які дбали б і про газелей, і про тигрів. Ліс мусить мати і те, й інше… Але, — тут Олександр раптом круто перевів розмову в інший бік, — чи погодилися б ви, архієпископе, стати папою римським, і що б ви зробили, на апостольськім престолі сидячи?

— Складне запитання ти поставив переді мною, сину мій…

— Становище, в якому я перебуваю, змушує мене ставити такі дивні запитання.

— Передусім, крім папи, є римська курія, є мільйони католиків, є десятки держав, які б не погодилися зі мною, — розважливо мовив Йов. — Не погодилися б — і знищили б мене.

— Тепер інше — чи зможу я керувати Османською імперією всупереч волі тигрів, всупереч психології тигрів, яка оволоділа навіть віслюками й газелями? Тут — два варіанти: або я перетворююсь на тигра — з вашою ж допомогою, або мене розривають ці тигри на шмаття, і ви нічим не зможете допомогти. Вік державця — роки й десятиріччя, а вік держави — сторіччя. Ну, припустімо, мені вдалося б утриматися на троні і навіть не воювати з Україною, Польщею, слов’янами на Балканах. Але ж одразу після моєї смерті, через якихось три десятиріччя Османська імперія — при моєму синові чи онукові — знову кинеться на вас. Що ж ми в принципі зможемо вирішити, садовлячи Ях’ю на престол? По суті, нічого. Отже, є інший варіант, і його треба й шукати.

— Є інший варіант, — озвався Йов, — але не настав іще час на його здійснення.

— Який?

— Ти проникливий політик і дивишся на багато років уперед, — сказав Йов. — І ти знаєш, про що я хочу сказати. Якщо Москва, возз’єднавшись з Україною, вийде до Чорного моря — тоді отим тиграм, про яких ішла в нас з тобою мова, доведеться туго. І тоді Туреччина стане тією державою, якою вона має бути: тоді в лісі турецькому знову будуть газелі, народ турецький оратиме землю й годуватиме сам себе.

— Але ж Польща не дасть возз’єднати українські землі з російськими!

— Польща зараз вважається могутньою державою, південні слов’яни на Балканах звертають сповнені надій догляди саме на неї, бо історією їй велено стояти муром на дорозі Османської імперії. І цей мур був би могутнім і незрушним, якби правителі Польщі зрозумій це. На жаль, вони цього не розуміють. Те, що українці щороку терплять від турецьких та кримських набігів, їх тільки радує, бо це послаблює народ, який не хоче полонізуватись і покатоличуватись. Отака, як бачиш, сину мій, підступна гра на два боки. А не розуміюсь вони того, що, послаблюючи свою південну частину, і послаблюють і всю державу — й самі ж ведуть її до розпаду. Адже саме через це — одразу після розгрому Османа — король Сигізмунд наказав обеззброїти козаків. Замість того, щоб гнатися за Османом аж до Стамбула і поставити Баба-Алі на коліна.

— Саме це я й мушу довершити! — похмуро мовив Олександр. — Король Сигізмунд, підписавши мирний договір з Османською імперією, ясна річ, не дозволить запорожцям, як своїм підданим, іти війною на Стамбул. Але цей похід необхідний! Я не підданий короля Польщі, я — султан Ях’я. І під приводом боротьби за владу, за трон, я поведу вільних козаків на Стамбул, щоб добити флот і армію Османської імперії. Ми повинні досягти успіху: хоч на десять — двадцять літ зупинити турецьку навалу. І я переконаний, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві цього задуму і довести Хотинську війну до кінця, до розгрому військової сили Османської імперії на Чорному морі. Бо, — Олександр зробив невеличку, але значущу паузу, — українській людності є за що боротися і всередині Польської держави. Якби не потреба щороку відбиватися від турецьких та ординських нападів, то козаки давно б уже разом з сіромою визволили Україну з-під влади польських королів і возз’єдналися з Росією!

— Я радий, сину мій, що твої думки збігаються з нашими, — повільно мовив Йов. — Ти не живеш на Україні, але ти знаєш, що тут відбувається, і я ціную твій розум і твою спостережливість. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого — щоб поляки не задушили. Скільки світлих умів наших погинуло в боях, не нашими стало… Зодчі й ремісники в Османській імперії — звідки вони? З України. Чи північніші брати наші — литвини. Медики, філософи, географи в Європі — хто вони? Українці. Запитай на будь-якому галеоні, що возять з Нового Світу іспанцям та португальцям злото, чи є там українці — й почуєш: є! Що таке нині Україна? Польське подвір’я. Ми не маємо права зватися людьми, ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися — і лише тоді нами будуть задоволені. Чим же це різниться від політики Османської імперії, від політики тих, хто несе по світу зелені знамено мусульманського пророка?!

— Знаю й це…

— Мало знати! — аж скрикнув Йов. — Зараз ми мусимо всі боротися проти найпідліших кайданів — унії. І папа Римський, знаючи наше становище, не допоможе нам бити турків, він їм, навпаки, допоможе, щоб ми ще дужче ослабли й піддалися під владу його і польських королів… Що їм сльози всієї Європи, якщо на цих сльозах, пролитих османами, вони будують свою політику? О, ця унія! Це — як павутиння душі. Під машкарою вічної унії, себто спілки, єднання, навіть любові, вони силкуються прищепити нашим людям ненависть до своєї віри, мови, слави. Католицтво впроваджується всіма засобами. Польські королі та ксьондзи мріють про той час, коли всі українці та наші брати з Білої Русі забудуть про те, хто вони. А здійснивши це з нами, візьмуться за росіян, спробують знову здійснити те, що не вдалося десять літ тому. Зараз вони думають, залагодивши справи з Османською імперією в такий спосіб, що турки не загрожують власне Польщі, а загрожують Україні, взятися за нас іще з більшою силою. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежність, одразу ж його затюкають філозопи з Варшави і Кракова, та вже розвелося чимало й доморощених, продажних, які, бач, ізвідкись узяли, що без корони Сигізмунда ми будемо негайно завойовані чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось…

Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивився до них, ніби вперше побачив, і його обличчя посвітлішало, сірі очі під крутим лобом налилися світлом.

— Бачиш, сину мій, оці книги?.. Поки що це — наймогутніша наша зброя. А про це мало хто знає. А в цих книгах — ідеї, що закликають до єдності Києва й Москви… Сила шаблі — то минуще. А сила розуму — вічна!

— Шаблі не буде — ніяка книга не врятує, отче, — глухо озвався Олександр. — І книги горять…

— Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! — Йов Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. — І все ж горить не книга, а тільки пергамент. А думки не горять… Скільки мала фортець-кам’яниць наша земля, а чи тільки від них її слава? А от у простих темних келіях світоч науки на землі нашій ми знов запалили, світоч, погашений навалою Чінгісхана та Батия… Братські школи наші — слава наша й майбутнє наше. Ось книги, вже випущені нами… Це — зброя!

Настала тиша. Усміхнувшись сам до себе, Йов знову погладив рукою стос книг. І одразу ж, без будь-якого переходу:

— Ти зараз дуже потрібен нам, Олександре Чорногорський. Ми все в деталях обдумали ще до твого прибуття.

— Спасибі, отче, — сказав Олександр, підвівшись. — Ваша прихильність і розуміння вами всіх обставин надасть мені сили…

— Я не воїн, ти це знаєш, — промовив Йов Борецький, — та хотів би почути від тебе, як ти практично плануєш свій похід.

— Думаю, що найліпше розповів би про це Авдитор. Але ж — ви знаєте, що з ним…

— Тоді дозвольте мені, — озвався Клюсик. — Петро ознайомив мене з своїм планом і передав карту.

Тиміш вийняв з кишені складену увосьмеро карту, розгорнув її й почав:

— Петро виходив з того, що нам необхідно мати п’ятнадцять тисяч воїнів, яких розмістимо на трьохстах чайках. Виходив він і з того, що якщо західні держави навесні наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську імперію з півдня, тоді може вийти ось що… — Клюсик дістав гусяче перо і почав показувати ним на карті: — Козацький флот іде від Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, громимо флот, визволяємо бранців…

Борецький схвально кивнув головою.

— Далі йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранців. Якщо вдасться захопити хоч кілька галер, — візьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. Петро вважає так: ми з тиждень дрейфуємо в морі, аби турки подумали, що на цьому весь наш похід закінчиться. І саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину свого флоту — п’ятдесят чайок. Турецький флот кидається в погоню… Ну, у відкритому морі ми його оточуємо з усіх боків, знищуємо… По тому — шлях на Стамбул вільний…

Клюсик закінчив коротке пояснення плану Петра Скрипника і дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарешті підвів голову, пильно подивився на Клюсика.

— Аудиторові, напевне, добре відомо, що кілька літ тому такий же захід здійснив Сагайдачний? Але ж Османська імперія стоїть!

— Османська імперія тоді мала величезну силу. Тепер сила не та. І султан Мустафа — це не султан Осман.

— Так-так-так, — мовив ніби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми… А тепер ще одне запитання, — повернувся до Ключика. — Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?

— Напевне, — кивнув головою Тиміш.

— А чи не думав Авдитор про можливість, щоб після Синопу одразу піти на Кафу? Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — то це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагіну-Гераю скинути хана Джанибека. А ми зараз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.

— Це добре, — сказав Клюсик, — але чи вистачить у нас сили?

— А чому ви не думаєте про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти. Вдалий спільний похід не тільки завдасть удару Османській імперії, він ще може стати й найкращим приводом до возз’єднання з Росією. Наша людність побачить на прикладі, яка велика сила — єдність двох народів.

— Я ще не знаю, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ось одужає Петро — дай йому, боже, здоров’я! — і тоді ми все це докладно обговоримо на Січі з Недайборщем.

— А що обіцяють європейські держави? — повернувся Йов до Олександра.

— Слів багато, — похмуро промовив Олександр, — але конкретного поки що нічого. На жаль, я без війська не така значна сила, щоб…

— Що ж, це погано і для них, і для нас… Я ще раз пошлю своїх людей до правителів християнських держав з ідеєю, що потрібно допомогти султанові Ях’ї сісти на престол… До речі, тільки так ми й трактуватимем цей похід — як похід Ях’ї з метою сісти на свій престол у Стамбулі. Тоді Сигізмунд матиме претензії до Ях’ї, а не до козаків…

Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:

— Шкода, шкода, що не Сагайдачний очолить цей похід. Тоді б ми завдали непоправного удару усім оцим тиграм… Ну, та будемо сподіватися на милість божу. План треба обдумати до кінця — разом з Авдитором, якщо виживе, і з Недайборщем. Але — щоб цілковита таємниця! Хай навіть козаки думають, що нам потрібен Стамбул для того, щоб султан Ях’я сів на престол, повернувся в лоно ісламу, щоб його визнало й турецьке військо, й мусульманське духовенство. Ви, сину мій, повинні подумати над оголошеннями для турецької людності, що коли ви візьмете владу, то дасте пільги простому народові, всім мусульманам і християнам, обмежуєте владу шейх-уль-ісламу та дервішських орденів, ліквідуєте яничарство, ліквідуєте ісламський фанатизм… Ви, сину мій, повинні підкреслити, що Османська імперія мусить вийти на шлях миру і справедливості… Ви не зможете здійснити це, тому й не сядете на престол, але зерно, посіяне вами, проросте. Нас із вами, сину мій, тоді вже не буде на світі, але буде Туреччина, буде об’єднана з Росією Україна, яка приборкає тигрів, — і тоді згадаються ваші слова, і нові правителі почнуть здійснювати те, до чого ви закликаєте зараз, на початку сімнадцятого сторіччя… Ви дуже рано народилися, але ліпше рано, ніж пізно!

Зупинився, мов коня поставив ставма. Потім запитав:

— Так що дорога була важка?

— Дуже нелегка, — відповів Клюсик. — Сам Кемаль Сус ганявся за нами.

— Ви з ним поквиталися?

— Не зовсім. Він живий утік…

— Це не з тих джасусів, що не виконують своїх завдань! Так що можуть бути у вас із ним ще зустрічі, і неприємні. Якщо хтось із турецьких та й польських вивідачів узнає, хто ви такі й чого тут, буде дуже погано. Вони здатні на все.

— Це ми знаємо, — відповів Олександр.

— Благословляю тебе, Олександре.

Граф Олександр опустився на коліна. Приклався вустами до сильної, жилавої руки митрополита.

Розділ сьомий, який ізнову сплутує та розплутує людські шляхи

Яремко Ціпурина, Джузеппе та Йован блукали осіннім Києвом. Опадало пожовкле листя з кленів, сторічні дуби довкола Софії сяяли темно-червоними кронами.

— Екуте, Джереміє[84], — казав Джузеппе своєю сумішшю з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?

— А що таке бона? — перепитав Яремко і одразу здогадався: — Гарна, так?

— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе і, молитовно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гарна!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку красиву поставив?

Яремко ніяково знизав плечима. Він не знав такого. Він сам уперше побачив Софію і Лавру лиш кілька днів тому, прибувши до Києва в товаристві графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже й польські ротмістри та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям далеко виходити за лаврські мури: «Київ — хоч мати городів руських, та нині ця мати стала рабою; поляки тут хазяями. Їхня влада світська, їхня влада й духовною стає… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести».

І Олександр і Клюсик намагалися без потреби не ходити по місту. Навіщо ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. У кілька європейських столиць пішли таємні листи Олександра. Їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подалися гінці, там уже чекали на Олександра Чорногорського, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.

— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?

Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми, велетенськими свічками піднімала під небеса своє викуване з металу полум’я.

Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Давно це було… Де він зараз? Як ото подався в далекі чи то німецькі, чи то семиградські краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, ніби турки в неволю забрали його. «Нічого, ось я підросту й порятую свого брата», — заприсягся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків, та довелося втікати разом з Марійкою до діда. А там — і дід загинув, і вони вдвох мало не пропали… Але ж є таки щастя: виручили Клюсик та його товариші, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морські походи, про напад на турків і про визволення брата.

— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину.

Йован, що досі мовчав, озвався:

— Не треба… Ти ж бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить.

— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен плакати перед цією красою… Так чому ж люди її занедбали? Пам’ятаю, які мечеті й палаци я бачив в Алжірі — мусульманські, ясна річ… Але ж краса! Ні, Джереміє, красу треба цінувати будь-яку — чи вона християнська, чи мусульманська, чи буддійська, чи навіть не знаю яка. Ой, сеньйори, в Алжірі я мав колись пригоду з одним мусульманином, який приревнував мене — і не без підстав — до своєї дружини! Ввах!..

— Перестань! — перебив Йован. — Ну, що в тебе за язик? Махаєш ним, як яничар ятаганом — і все не туди!

— А шаблею? — всміхнувся Джузеппе.

— Шаблею — як козак… На Січ тебе треба забрати!

— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо вони не вбережуть своєї віри і своєї краси, то на якого Люципера тоді їм потрібна буде ота Січ? Що вони оборонятимуть?

— Не знаю, — сказав Йован.

— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я з Петром іще поговорю, як він одужає. Але я говорив з Клюсиком про це, то Клюсик мало не заплакав, коли я про це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже[85] на своїй землі.

Яремко не брав участі в цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, щось незрозуміле джеркотячи йому по-латині. Та не тільки хвацьки джеркотів. Якось став рубатися — на жарт! — з п’ятьма чоловіками з надвірної охорони графа Лозовицького. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же він, отак хвацько вміючи рубатися, не вберігся од турків?

А ще він обіцяв Марійці привезти товстелезну книжку, по-арабському написану, де про всі трави й ліки в них говорилося. Казав: я тобі її перекладу нашою мовою, — і ти лікуватимеш усі Лозовики по-вченому.

Йован з Джузеппе говорили про щось своє, а Яремко не слухав і тільки роздивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, свідчило червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці.

— Агей, гей! — почувся голос. Якесь молоде дівча лозиною гнало трьох корів, і вони ліниво брели.

Яремко перевів погляд праворуч і побачив під кленом кількох чоловіків, які пильно дивилися на Йована та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться роздивитися Джузеппе, але він стояв за Йованом, повернувшись до незнайомців боком, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Десь бачив він цих трьох товстунів. А біля них ще якийсь чоловік.

— Йоване, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій від краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився!

Йован повільно повернув голову, зиркнув скоса. І Яремко постеріг: чоловіки швидко поодверталися.

— Йоване, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?

— Знає. І я знаю.

— Про що ви там шепочетеся? — поцікавився трієстинець.

— Та ось, — озвався Йован, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку були затіяли. Чого це вони тут?

— А-а-а! — зиркнув Джузеппе. — Знайомі пики. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Пам’ятаю, у Венеції отак до мене придивлялося кілька отаких жевжиків. Тільки затіяли бійку, аж тут прибігає четвертий з охоронцями порядку. Було мені тоді пригод! Якби не сеньйора Б’янка — пропав би…

— Про сеньйору Б’янку розкажеш мені в іншому місці і без Яремка, — перебив Йован. — А зараз треба зникати.

— Я? Маю зникати? Та я на них пальцем націлюся — попадають!

— У тебе такі пальці, що стріляють! — висловив упевненість Йован. — А нам стрілянина не потрібна. Наказ Олександра знаєш?

— Наказ — є наказ! Люблю я одержувати ордр д’атак[86], але тут можна нарватися на мандат д’аррет[87]. Ходімо! Не люблю, коли хтось на мене отак дивиться! Колись у Франції на мене отак дивився один тип, а потім ножа у спину загнав…

Вони перетнули зарослу бур’яном площу, швидко пішли вниз.

— Джереміє, — звернувся Джузеппе до Яремка, — о мій друже естрозо й естуозо[88], ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.

Яремко озирнувся. Нікого ніби не було.

— Уважніше, мій друже! Може, вони між деревами?

Справді, між деревами перебігали якісь тіні.

— Повернімо в завулочок, — запропонував Джузеппе, — а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції досить успішно тікав від одного ревнивого бовдура! О, л’амур![89] — мрійливо пробурмотів італієць.

Вони повернули в завулок і чимдуж побігли до великого будинку, обгородженого кам’яним муром. Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густих бузинових кущів. Джузеппе кинувся туди й потяг за собою своїх товаришів. Вийняв два пістолі, почав їх готувати до бою.

— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йованові, який у відповідь сунув йому під довжелезного носа дві цівки, готові до стрільби.

— Тьфу, який ти неввічливий! Колись у Новому Світі мені теж отак-о сунули двома пістолями під носа, я ледве навіки без вусів не лишився!

Почувся тупіт ніг — і троє задиханих переслідувачів зупинилися біля кам’яного муру. З другого боку зашаруділи кроки ще двох чи трьох чоловік.

— Стрілятимеш за моєю командою, — прошепотів Джузеппе Йованові.

Йован нічого не відповів — отже, погодився.

— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — почувся голос майже поряд. Говорили по-польськи.

— А мені здається, що прямо, — заперечив другий голос.

— Ну, що ви, пане Влодзімєжу, отаке верзете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.

— Тихо! — просичало з другого боку. — Крикуни й базіки!

— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й чимдуж кинулися тікати до Хрещатика. А там їх чекають наші…

— Та замовкніть же ви, базіко!

— То я є базіка!? На герць!

— Прошу вибачення. Треба діяти, а не говорити!

— Гаразд. Не будемо про це говорити.

— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут є…

Джузеппе і Йован перезирнулися й підняли свої пістолі.

Розділ восьмий, у якому Марійка думає про те, що не висловлюється вголос

А саме в цей час у лісовій хатинці при каганці, що його Марійка щойно засвітила, Петро розплющив очі…

Світло здавалося химерним, туманним, без кінця й початку — тільки щось невиразне плавало в ньому. І здавалося Петрові, що він ніяка не людина, ніякий не Петро Скрипник, ніякий не таємний агент Йова Борецького в Яссах чи ще десь, а манюсінька частинка світу, що плаває серед міріадів таких же частинок, манюсінький атом, як кажуть східні мудреці, називаючи цим грецьким словом найменшу часточку світу…

І аж потім — цей час здався Петрові вічністю, і він потім ще довго згадуватиме його — перед очима виникло дві крапки, мов два дивних сонця на небі, ніби дві щойно відкриті ним зорі. Ці сонця, ці дві зірки будуть не яскраво-золотими, не жовтогарячими, а чорно-зеленими. І він, ще не знаючи, що то воно таке, дасть цим сонце-зіркам назву: Марійка…

Вже аж потім, як зовсім отямиться, він збагне, що назву дав найточнішу. Справді, біля його постелі сиділа Марійка й дивилася на нього, і благала долю, щоб він жив, і не сміла сподіватися, що він гляне на неї й осміхнеться…

А він глянув на неї, а потім осміхнувся — самими очима, самими зіницями. І хоч був він ще страшенно кволий, хоч життя в нього ще висіло на волосинці, хоч, власне, й життя того лише жевріла іскрина, яка ось-ось могла згаснути, — Марійка подумала: «Житиме!»

Подумала і одразу злякалася, почала подумки відганяти всі вроки, які могли впасти на його долю та на його життя.

А все ж підказало їй серце: житиме! Не могла навіть вимовити це слово, воно зблисло своєю суттю десь у глибині свідомості і вже не хотіло згасати. Вона дивилася на Петра, боячись навіть усміхнутися, щоб не потривожити його.

Петро довго дивився в туман, у невідомо що — день чи ніч, в життя чи смерть, — і побачив у цьому тумані спершу дві зірки, а потім і її, Марійку. Він не думав, чому вона тут, біля нього, не думав про те, що лишив її в корчмі у Лейби. Він бачив її й радів. Наче вона все життя повинна була бути з ним, біля нього, при ньому. Відчув, як ниє ліве плече, і зрадів цьому болю-ниттю, бо згадав, як Марійка витягала зубами стрілу. Він хотів підняти праву руку, щоб помацати, чи й справді цієї стріли немає, але рука не слухалася, відчув, що вона дуже важка.

Він спробував щось сказати, але язик ще не слухався його. Марійка зрозуміла, що він хотів попросити, обережно взяла його обважнілу руку й поклала на поранене плече. Він відчув, що воно вже перев’язане ганчірками. Ні, то були не ганчірки, а чарівні завої, покладені її руками — і він з вдячністю всміхнувся дівчині…

— Дай во-о-ди! — прохрипів.

Не тому, що так страшенно хотілося пити — хоч у роті й справді пересохло, — а жадав, щоб вона зрозуміла його, почула його слова. І сам хотів почути свої слова…

Вона поволі-поволі, як у казці, як уві сні, підвелася, пішла в темряву, і він не міг простежити поглядом за тим, як ішла вона, бо ще не міг повернути голови. Її довго-довго не було, десь майже в нескінченності щось брязнуло, щось хлюпнуло, потім почулися кроки — і ось вона, Марійка, знову з’явилася перед ним. Корець з холодною водою запах свіжістю біля обличчя. Та він не міг не те що підвести голову, не міг навіть нею поворухнути, і тоді побачив: Марійка взяла корця, піднесла до своїх вуст, відпила води, а тоді нахилилася над ним. Відчув на своїх вустах її холодні вологі вуста — вода увійшла йому в рота просто з її вуст.

Поглядом він попросив: ще! І вона знову напоїла його.

Петро лежав, розкинувшись на постелі, здавалось, уся вага світу навалилася на нього, і навіть рука, що лежала на лівому плечі, давила… Та от випив два ковтки води і відчув, що йому стало легше.

Пан Адамек, пересилюючи біль у пробитому двома стрілами тілі, підвівся на однім плечі й здивовано дивився, як Марійка напуває водою Петра Скрипника.

І він позаздрив Петрові, захотілося і йому бути отак пораненим, як оцей козак. І не потрібен йому ніякий «паніс бене мерентіс», а потрібен один-однісінький ковток живої води, такий ковток, яким нагородила Петра Марійка…

Він упав на ліжко, одвернувся до стіни й застогнав.

— Пане Адамку! — почув здалеку голос дівчини. — Вам погано?

І, втрачаючи свідомість, плинучи на каламутних хвилях у липкий сон, він прошепотів:

— А дзісь мам хмурем на чоле…[90]

Марійка усе зрозуміла б, якби її думки зараз не були біля Петра. Вона дивилася на нього, каганець осявав його обличчя, на своїх вустах вона відчула крапельки води і облизала губи, їй хотілося, щоб ці крапельки розквітли в ній зеленим життям, рожевим квітом, блакитною мрією, на яку вона ще ніколи не насмілювалася, не наважувалася…

І ще вона зрозуміла: якщо раптом Петро помре, то й їй немає для чого жити на світі.

Розділ дев’ятий, у якому надто багато стрілянини

Джузеппе і Йован перезирнулися й підняли свої пістолі, готові до стрільби.

— Вони десь тут, — кип’ятився пан Сулятицький. — Може, в оцій бузині…

І він вистрелив у кущі.

— Сакраменто! — ревнув з кущів італієць і вистрелив просто в пана Сулятицького.

І сталося диво — Джузеппе, той самий Джузеппе, який, якщо вірити його правдивим оповідкам, переміг навіть сотню ворогів у Алжірі, не влучив.

Пролунав постріл з другого боку, де ховався той ворог, якого поляки називали сеньйором. Куля прохурчала під самісіньким носом Джузеппе, обсмаливши його вуса.

— Сферра![91] — лайнувся сам на себе Джузеппе, лютий за те, що допустив, аби йому обсмалювали вуса кулями. — Сордідецца![92]

— До стіни! — скрикнув той чоловік, якого пан Сулятицький та його компаньйони називали сеньйором. — До стіни, там вони нас не дістануть! — верескнув він і стрибнув до стіни. І вчасно, бо куля Джузеппе вирвала смужку із його штанів. Але то була тільки подряпина — трієстинець це одразу зрозумів.

Не спускаючи очей з ворогів, Джузеппе швиденько перезаряджав пістоль.

— Джереміє, — не обертаючись, прошепотів він до Яремка. — Джереміє, негайно біжи до Олександра. Скажи, що ми одбиваємося від розбійників, які, виконуючи волю Гаспареоне, полюють на Олександра і вистежують нас… Хай пришле підмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен… А зараз ми їх тримаємо біля себе і граємося в фейєрверк… Ясно? Ну, арріведерчі![93] І так, щоб одна нога була тут, а друга там! Головне — проскочити Хрещатий яр! Там сидять їхні люди! Перестрибнеш через мур, а там — швидко, як заєць. Ну, давай, а я тебе прибережу. Тільки хто висунеться, я йому в пику всаджу стільки свинцю, скільки він заслужив.

Яремко пригинці побіг поза кущем до цегляної стіни. Ой, як довго біжиться! І здається, що одразу десять пістолів ціляться в спину…

Нарешті стіна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й миттю видирається нагору… Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі — на однісіньку мить — і відчайдушно стрибає. І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд, з обох боків, ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.

Він біжить попід кам’яним муром. Ось мур кінчається, вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє в якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев’яним парканищем. Палі та дошки цієї огорожі вгорі загострені, мов ратища, — такий паркан не перелізеш! І дірки не видно…

І тут щось ухопило його за литку. Всі думки про дірку в огорожі одразу вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся.

Пес… І де він тут узявся?

Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.

Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок, що аж світилися в напівтемряві, з переляканого хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову.

— Іроде розпроклятий! — мало не заридав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю на цім місці! Знатимеш, як нападати на людей!

Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.

Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його почули, певне, аж на Подолі.

«Пропали хлопці! — подумав Яремко. — Пропали, якщо я не вирвуся звідси зараз».

Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Зовсім поряд знову пролунало два постріли. Собака сполохано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.

І тут Яремко на щось наступив. Не спускаючи очей з розлюченого пса, нахилився, вхопив. То була добряча палиця!

— І-і-іх! — вигукнув Яремко радісно і з палицею стрибнув назустріч собаці.

Та пес одчайдушно заскавчав і кинувся навтьоки, наче Яремко й справді встиг його огріти ломакою.

Яремко вискочив, переслідуючи пса, на вулицю, і побіг униз, до Хрещатого яру.

…Яремко не знав, що сеньйор Гаспареоне — а то був таки він, тільки в іншому вбранні! — побачив, як хлопець вискочив на вулицю. Він кинувся за Яремком навздогін, бо зрозумів: хлопця послано по допомогу. Устиг вистрілити вслід, коли той перелазив цегляний мур, і був упевнений, що влучив, аж невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йована і Джузеппе з-під обстрілу, а сам подався на гавкіт. Він прибіг, але Яремка вже не було.

Сеньйор Гаспареоне тупотів вулицею, а попереду біг Яремко Ціпурина.

Сеньйор Гаспареоне відчував, що починає задихатися. Та зупинитися бодай на хвилинку не можна. І він біг, обливаючись потом, хапаючи ротом повітря, гупаючи чобітьми, махаючи пістолем…

Ось хлопець уже близько. «Стрілятиму, — вирішує Гаспареоне, — бо от-от серце розірветься від такої скаженої гонитви».

— Стій! — вигукує сеньйор Гаспареоне, розраховуючи на те, що переляканий хлопець від несподіванки на мить зупиниться. А цього буде досить, щоб прицілитись і вистрелити.

Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.

Сеньйор Гаспареоне з розгону пробігає мимо, зупиняється, повертається назад. Якась брама, якась хвіртка…

Він вривається у двір, озирається. У дворі порожньо, тільки дві шовковиці стоять у кутку. Під шовковицями — нікого.

Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.

— Відчиняйте! — заволав по-польськи. — Влада!

— Яка там у дідька влада? — озвався з-за дверей сердитий голос. — Одчиняй сам, не замкнено!

Сеньйор Гаспареоне смикнув на себе двері і вскочив у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на непроханого гостя.

— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені й переплачені. Якої ще холери?

— Тут ховається втеклий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаспареоне…

— Онде під столом сидить! — глузливо тицьнув пальцем господар.

Надворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспареоне метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вискочив у двір.

Але Яремка тут уже не було — він біг вулицею далі. Тільки на шовковиці гойдалися гілляки.

Тепер головне для хлопця — проскочити Хрещатий яр. Побачив поперед себе тіні кількох людей, метнувся убік, потім перестрибнув рівчак, схопився за якісь кущі, подряпався на гору.

А сеньйор Гаспареоне не відставав. І коли Яремко озирнувся ще раз, то побачив, що той сеньйор уже не сам, з ним біжать іще якісь люди, а навпереріз вискочило ще кілька тіней.

Яремко заметався, мов у пастці.

Почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.

— Пугу! — почулося попереду. — Кого це нечиста сила носить?

— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.

— Тпру! — натяг вершник поводи.

— Дядьку! Рятуйте! Виручайте! За мною лихі люди женуться!

— А ти втікай та й усе!

— Дядьку, наших людей обступили ляхи і ще якісь…

Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки оковитої. Від нього пахло димом, морем і степом…

Він нахилився до Яремка.

— Давай до мене! Зараз помчимо виручати! А тих гадів примусимо фуга самотем петере![94]

Його руки легко підняли хлопця.

— Ого! Який ви дужий! — радісно вигукнув Яремко. — Та ще й латиною… Як Клюсик або мій брат Мусій Ціпурина.

— От чорт! Я саме Клюсика й шукаю. Веди мене до нього! Він там? — кивнув головою в бік пострілів.

— Ні, в Лаврі. Йому треба сказати, щоб виручав наших людей! Там на них напало п’ятеро чи шестеро!

— До Лаври далеко?

— Як пішки, то ще є…

— А як екво вегі?[95]

— Що?

— Ну, конем, верхи!

— Верхи — недалеко.

Козак повернув коня назад, і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври.

А сеньйор Гаспареоне, пробігши ще кількасот кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлоп’як од нього таки втік.

— Клятий гяур! — аж заскреготів зубами сеньйор Гаспареоне і гримнув на своїх поплічників: — А ви чого стоїте? Ану, всі назад!

…Уже зовсім стемніло, а Йован з Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Міська охорона під командуванням польського ротмістра не поспішала на виручку — надто часто в ту пору в Києві лунали постріли по темних завулках. Але опівночі ротмістри з вояками об’їздили головні вулиці й вигукували:

— Всі люди можуть спокійно спати! Влада береже спокій!

Майже скрізь через кожні дві години вигукували охоронці спокою:

— Уже така-то година по півночі! Добрі люди, відпочивайте без печалі та боязні! У Києві панує тиша, спокій і закон!

А вранці на цих же вулицях були людські трупи, пограбовані житла…

Так було й цього разу. Варта не поспішала.

Трієстинцеві й чорногорцеві було нелегко. Кілька куль пробило їхній одяг, у Джузеппе з руки текла кров, однак і ворогам дісталося.

— Здається, одного підстрелили, — прошепотів Йован і моргнув широкою бровою.

— Браво! — озвався Джузеппе.

Ще за кілька хвилин трієстинцеві вдалося дістати-таки одного з нападників, він вцілив у плече панові Влодзімежеві.

— Шкода цього панка, — пробурчав Джузеппе. — Він з-поміж них найбоягузливіший.

— Хай знає…

— Тримайся, Джованні, доки наші не прийдуть! — повторював Джузеппе, не підпускаючи пострілами ворогів. — Треба цих іродів половити й допитати… Бо це не просто якісь панки. За ними ховається сеньйор Гаспареоне.

Підмога прийшла раніше, ніж на неї сподівалися. Спочатку вулицею, стріляючи з пістолів, проскакало кілька вершників. Потім почулося тупотіння ніг за муром.

— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, виявивши, що вороги повтікали. — Та якби я знав, що вони повтікають, я б їх не тримав так довго біля себе.

— Я ж тобі казав, що треба перестріляти та й… — пробурчав незадоволений Йован.

За Якихось півгодини Йован та Джузеппе разом з козаками сиділи в одній з келій Лаври.

— Для нас ясно ось що, — мовив Клюсик. — На графа Олександра полюють. Хто? Ми здогадуємося.

— Не будемо гадати! — перебив Клюсика Олександр. — Поки Петро не видужає, не витикатися за лаврські мури!

— Чи ще видужає? — засумнівався Йован.

— Сакраменто! — вибухнув Джузеппе й грюкнув кулаком по столу. — Він неодмінно видужає! П’єтро — це камінь, як казали греки, сакраменто!.. У нас у Венеції сеньйора Клаудія вилікувала була одного незрівнянного сеньйора на ім’я П’єтро, якому груди пробило басурманським ядром. Вона врятувала його своїм коханням! Ви не дали мені розповісти про це тією своєю стріляниною з польським графом-бовдурем! Так я можу зараз розповісти, з подробицями, — він ворухнув вусом у бік Яремка: — Ой, який же ти, Джереміє, гарний хлопчик! Збігай-но на вулицю та подивись, чи є на небі зорі й місяць, а то як я почну розповідати, то Джованні почне на мене сердитися…

— Нікуди Яремко не піде, — сказав Олександр. — І Йован не буде сердитися, бо ти помовчиш хоч на цей раз! — Він перевів погляд на хлопця: — Ось кому треба сказати спасибі! Перший раз, Яремку, ти виручив нас у Ямках, привівши козаків Єфтимія Петруніна, а вдруге — зараз. Коли б не ти, то Джузеппе міг би вже ніколи не розповісти нам про сеньйору Клаудію.

— Це ж чому? — не зрозумів Джузеппе.

— Язика б кулею відбило!

— Сакраменто! — загримів обурено Джузеппе. — Коли б я був поляк, то за ції слова викликав би вас на герць!

— Так це не я виручив, — промовив Яремко. — Це отой кумедний дядько, що все латиною зі мною говорив!

— Диви, яке розумне! Митрополитом колись буде.

Яремко закрутив головою: не хочу.

— Я знаю, — нахилився над хлопцем Олександр. — Він хоче на Запоріжжя! Йому хочеться бути козаком, а не папою чи митрополитом.

— Хочу козаком!

— Тоді їж оцей шмат м’яса, бо козаки повинні бути дужими!

— А як з’їм, то… — у Яремка аж під серцем замлоїло.

— То візьмемо з собою на Січ!

Розділ десятий, що оповість про різні несерйозні речі, які чомусь привиджувалися козакові Тимошу Клюсику

— А мені, холера, весь час здається, ніби хтось цілиться мені в спину, — мабуть, уже втретє за сьогоднішній день мовив Клюсик.

— Відчепись із своїми розмовами, — сердито озвався Недайборщ, — продовжуючи смоктати свою незмінну люльку.

П’ятнадцять козаків, які супроводжували Карпа й Тимоша, мовчки їхали позаду і про щось розмовляли між собою. Степ був голий, тільки де-не-де на обрії виникали байраки.

Козаки їхали на Дон — до отамана Єфтимія Петруніна. Про мету цієї поїздки знав тільки Клюсик. Карпо вже давно звик до того, що Клюсик далеко не про все, що знає, оповідає іншим, у тім числі і йому, тому й не ображався за це, і ні про що не розпитував.

Тиміш не віз ніякого листа. Все, що треба сказати, скаже усно. Прохання полягало в тому, що навесні запорожці збираються в похід на турка, — отже, потрібна допомога, потрібно десять тисяч донських козаків для бойових дій проти турецького флоту. Йшлося про логічне завершення Хотинської війни, про остаточний розгром флоту Османської імперії на Чорному морі, про спільні дії при взятті Трапезонта, Синопа, Кафи і Стамбула. Похід готувався таємно, отже, про нього ніхто, крім п’яти чоловік: Олександра, Йова Борецького, Єфтимія Петруніна, Клюсика та Скрипника, не повинен знати. Навіть Недайборщ довідається про все тільки після того, як його оберуть керувати морським походом. Так вирішив Борецький, так вирішив і Петро Скрипник, який ще й досі лежав у темній хатині в Лозовицькому лісі, поволі одужував і з паном Адамком цілими днями різався в карти.

Перед самим від’їздом на Дон Клюсик побував у Лозовиках, побачився з Петром. Скрипник уже ходив, хоч і був ще вельми слабкий. Щоправда, в очах так само світилися розвага й мудрість, як і колись. Він сказав Клюсикові, що переговори з Петруніним повинні вестися сам на сам, ніяких паперів про це залишати не потрібно, ніхто, навіть з найближчого оточення, не повинен знати про суть розмов. Щоб задовольнити цікавих, — а такі будуть передусім серед найближчого оточення Петруніна, — треба сказати, що обговорювалися деталі можливого походу на Кавказ. Не домовилися про поділ здобичі, і тому переговори обірвалися, а чи відновляться вони пізніше — ніхто не знає.

…Степ стелився попереду, мов величезна долоня ратая. Тільки ніхто тут не проходив з плугом. Усе ходили з мечами та шаблями, і більше тут крові людської пролито, ніж дощів.

Передній козак повернув назад і чимдуж поскакав до групи, що супроводжувала Недайборща й Клюсика.

Клюсик не питав ні про що, всі знали, що головним у цьому загоні є Недайборщ, і тільки Карпові було відомо, що і він, і його невеличкий загін супроводжують Тимоша.

— Що там таке? — гукнув Карпо.

— Татарські сліди, — коротко відповів козак.

Карпо знову прикурив люльку і, поглянувши на Клюсика, пришпорив коня. З’явилися татари — то це недобре. Не так важливо, скільки слідів виявив зорець. Головне: вони тут є!

Невеличкий козацький загін швидко їхав осіннім степом. Віяв холодний північний вітер, продував козаків до кісток, та холоду вони зараз не відчували. Непокоїла думка, що от-от з-за обрію може вискочити сотня ординців — і тоді не врятують ні пістолі, ні швидкі коні, ні відвага…

До вечора один з козаків, від’їхавши убік, виявив ще кільканадцять слідів, але самих татарів не зустріли.

Уже починало темніти, вільніше дихнулося кожному з козаків: ще якась година їзди — і вони будуть у розташуванні війська Петруніна. І тут сталася затримка.

Напереріз козакам біг невідомий. Карпо дав наказ зупинитися.

Кілька козаків спішилися, підбігли до невідомого — худющого, вимученого, забрудненого грязюкою. Він щось кричав, але жодного слова не можна було зрозуміти.

— Якийсь німий чи божевільний, — сказав один з козаків, які підвели невідомого до Недайборща.

— Хто такий? — суворо запитав Карпо, вийнявши люльку з рота.

Невідомий щось забелькотав, але нічого не можна було зрозуміти. Він показував на мигах, але важко було розібрати, що він хоче сказати. Нарешті опустився на землю і пальцем написав великими літерами просто по примерзаючій грязюці біля калюжі: Азов.

— Утік з Азова! — зрозумів хтось із козаків і перепитав: — Гей, дядьку, ти що — втік з Азова?

Але чоловік не зрозумів запитання. Він знову показав пальцями, як він утікав, пальці його бігли то в один бік, то в другий. Він, певно, показував, що довго блукав по цьому степу, доки не заблукав… Потім невідомий почав показувати, що хоче їсти, і коли один з козаків вийняв сухаря, вихопив у нього сухаря з рук і вп’явся зубами в твердий, хрусткий окраєць…

— Швидко — на вільного коня! — скомандував Недайборщ. — Нічого затримуватися. У Петруніна про все розпитаємо.

І вони знову поїхали по степу, щохвилини поглядаючи на обрій, що червонів позаду, тривожно, недобре, на негоду…

Через два дні вони їхали назад, на Київ. Усі козаки, крім Тимоша, були злі на донців, які, виявляється, не погодилися по-чесному розділити здобич від майбутнього походу на Кавказ. Тому похід відкладався…

— Зрештою, — заспокоював хлопців Недайборщ, — як таке діло, то не дуже воно нам і треба йти на той Кавказ! Хай ідуть самі, як їм так хочеться! А ми побули в них у гостях, попили горілки на дурняк — і то добре!

На зворотньому шляху татари не зустрічалися. Жодного їхнього сліду не побачили зорці, що їх висилав Недайборщ уперед.

Разом з козаками Недайборща до Києва їхав і знайдений ними в степу бранець з Азова. Він, певно, онімів і оглух після побоїв у турків. Але це був письменний чоловік, він не тільки умів писати слово «Азов», він написав і «Київ», і навіть те, що сам він — з Києва, а звуть його Панас Коломайко. Зараз він трясся на коні, всміхався сам до себе, тільки сторожко озирався час від часу навсібіч.

Клюсик їхав неподалік і зрідка поглядав на Коломайка.

Його знову не полишало відчуття, що хтось за ним стежить. Це відчуття так набридло йому за останні дні, що Клюсик мріяв лише про одне: швидше дістатися до Києва, забратися в келію до Олександра і, нарешті, виспатися.

Навіть у Петруніна він не міг поспати як слід, усе відчував чиєсь пильне око. «Стомився!» — подумав Клюсик. І всміхнувся сам собі. Це ж справді доходить до дурниць!

Згадалося, як сиділи вони у Петруніна в світлиці й тихесенько розмовляли про справу, заради якої він, Клюсик, прибув сюди. З хати було вигнано геть усіх, можна було не шепотітися, а говорити голосно. Але Клюсик шепотів. Коли Єфтимій Петрунін, обдумавши всі деталі наступного походу, розіклав на столі карту і почав виміряти на ній, як вони добиратимуться до місця зустрічі в морі, щоб звідти йти просто на Трапезонт, Тиміш перед словом «Трапезонт» раптом затулив Єфтимієві рота, а сам, вихопивши пістоля, вистрілив у двері. Єфтимій страшенно здивувався, але Тиміш швидко підійшов до дверей і розчинив їх. Посеред хати на колінах стояв Коломайко і, звернувши очі до образа, молився. На постріл він зовсім не зважив, хоч куля, пробивши двері, пролетіла на вершок від його голови і вп’ялася в стіну. Не зважив він і на появу Клюсика, хоч двері відчинилися з гуркотом, та й Тиміш не дуже ввічливо наказав йому вийти з хати. Коломайко стояв на колінах і молився, шепочучи німим ротом щось незрозуміле.

Єфтимій вирвав пістоля з руки Клюсика. Коломайко й тоді не зреагував — він стояв і молився.

Отаман покликав козаків, які охороняли його курінь, полаяв їх за те, що погано охороняють. Німого вивели, а Клюсик і Петрунін, договоривши про все до кінця, вирішили: за годину розпочнуться переговори з Недайборщем, на яких треба заломити такі умови, щоб запорізький отаман, плюнувши, сказав: січовики в поході брати участі не зможуть. На ці переговори було запрошено кількох козаків з охорони Недайборща і кількох старшин Петруніна. При цих свідках Петрунін і розіграв такий спектакль. На цей раз ніякої охорони не було, Клюсик дуже хотів знову побачити тут Коломайка, але той більше не з’являвся.

І от вони їдуть назад, до Києва, і знову Клюсикові здається, ніби хтось цілиться йому в спину. Невже хтось із охорони Недайборща? Не може бути! Всі хлопці перевірені не в одному бою. Тоді хто ж? Коломайко? Але він їде попереду і навіть не озирається.

І однак Клюсик вирішив: як тільки приїдуть вони до Києва, він накаже Джузеппе й Йованові не спускати очей з цього чоловіка. Чи справді він з Києва? Де живе, на якій вулиці?

Коні бігли швидко й весело — відчували, що дорога веде додому, де чекає на них відпочинок, смачний овес та сіно. З білого неба почав сипати дрібний сніг. Він сипав і сипав. Ранній сніг… Довго не пролежить, іще розтане.

А проте — зима не за горами.

Розділ одинадцятий, у якому йдеться про розмову мімара Муси з державцем Надир-беєм

Високої честі сидіти й розмовляти із всеможним Надир-беєм, який входив до першої десятки найбільших державних мужів Османської імперії, вдостоювався далеко не кожен — може, два чоловіки з мільйона, а може, й один. І якщо сам Надир-бей приділив тобі цілу годину аудієнції, то, значить, твоя скромна персона несподівано стала потрібною йому. А коли йому, то й державі.

Мімар Муса розмовляв з Надир-беєм не раз, але всі попередні рази розмови велися так: Надир-бей сидів, Муса стояв, Надир-бей запитував чи наказував, Муса відповідав. Сьогодні ж схоже було на те, що високий державець не підкреслюватиме своєї зверхності над нікчемним мімаром, хай навіть він і султанський мімар.

Вони сиділи поряд на подушках, прекрасні гурії танцювали й співали перед ними, а вони поволеньки їли солодкі фрукти, запиваючи шербетом…

Надир-бей навіть запитав у мімара, чи не хотів би він скуштувати гяурської горілки. Мімар подумав кілька секунд і, вирішивши, що скромність та приниження справлять на державця не те враження, що потрібно, погодився скуштувати оковитої, але одразу ж попросив великого Надир-бея розділити з ним насолоду. Надир-бей погодився й на це!

Виходить, розмова буде дуже серйозна, і мімар Муса потрібен Надир-беєві, а отже і інтересам держави.

— Чи думали ви, о талановитий мімаре, — здалеку почав Надир-бей, відпивши другий келишок, від чого його дебелі червоні щоки немов покрились нальотом, — чом так погано спиться мені, недостойному слузі великого хондкара?

— Певно ж, думки про те, чи не з’явилася зрада в нашій богоспасенній країні, що було б вельми сумно як для вас, так і для найяснішого султана Мустафи, чиїми недостойними слугами є ми всі.

Надир-бей поглянув на Мусу уважніше, відпив ще один ковток оковитої і відповів:

— Ні, не зрада печалить мене. Не зрада, а зовнішні вороги нашої держави, які чомусь вирішили, що, оскільки за їхнім літочисленням цього року минає тисячоліття мусульманської ери[96], то саме зараз їй і має настати кінець. Нерозумні люди, бо числять роки за своєю дикунською системою, а за нашим літочисленням тисячоліття мусульманської ери минуло вже тридцять два роки тому[97].

«Не запросив же ти мене до себе випити гяурської горілки на честь тисячоліття мусульманства за гяурським літочисленням?» — подумав Муса й нічого не сказав.

— Але для того, щоб наша імперія, оплот мусульманської віри й справедливості, не мала ніяких неприємностей, — вів далі Надир-бей, — ми повинні дбати про її надійну оборону. Якщо ворог, повіривши у свої дурні вигадки щодо фатальності для нас числа 1000, раптом полізе на нас, то він матиме нищівну відсіч. Але щоб ця відсіч була ще нищівнішою, нам потрібні сильні фортеці!

«Тисячоліття вже відзначили тим, що яничари вбили свого султана Османа Другого, якого перед самим тисячоліттям було ущент розгромлено в Хотинській війні!» — подумав Муса, але відповів дещо інакше:

— Найсильнішою фортецею найяснішого аллаха і Мухаммеда — пророка його є наша безмежна віра в святе провидіння і мудрість корану, о наймудріший із моїх співбесідників. Усі гяури світу, навіть зібравшись докупи, не матимуть такої фортеці!

— О, так, — погодився Надир-бей, знову пильно поглянувши на Мусу і доливаючи йому ще горілки. Мімар простежив за плавним рухом карафки з рідиною і несміливо запропонував:

— О, наймудріший з державців, я був би безмежно щасливий, якби й ваш келих був такий повний, як і ваша мудрість та доброта!

Надир-бей долив і собі, мовчки випив, крекнув зовсім не по-державницьки, потім поставив келих, простежив, як випив Муса, і сказав:

— Ми повинні швидко, тобто до весни, збудувати на Босфорі, на північ від Стамбула, ще чотири фортеці й встановити в них гармати.

«Нарешті, — подумав Мусій, — але якого дідька мені морочитися ще з тими фортецями, коли я маю так багато справ з мечеттю?»

— От я й думаю, чи не взялись би ви, наш найшановніший і найталановитіший мімаре й математику, спочатку підрахувати кількість матеріалу, робітників та грошей для того, щоб чотири фортеці на північ від Стамбула були побудовані вчасно?

— Але ж це може здійснити будь-який чиновник з топхани[98], і зробить він це й швидше, і якісніше за мене, недостойного вашої присутності.

— Великому візиреві забажалося, щоб саме ви зробили всі необхідні підрахунки і щоб саме ви взялися керувати цими роботами!

— Але ж я працюю над спорудженням мечеті Османіє!

Надир-бей серйозно глянув на мімара. Горілки він уже не наливав, обличчя його нагадувало перезрілу сливу в срібному нальоті, але очі були розумні, погляд — гострий.

— Якби я не знав вас за людину талановиту й працьовиту, якби я не знав вас за людину, віддану нашій державі й великому аллахові, то міг би подумати, що ви просто не хочете брати на свої плечі зайвої роботи і…

— І?.. — мимоволі вихопилося з вуст мімара.

— …і що ви й досі співчуваєте своїм гяурам!

— Я щасливий, що ви, о найсердечніший, вірите в мою щирість, — почав Муса, водночас думаючи: «Отже, вони чекають нападу запорозьких козаків… Невже Січ після мирного договору Сигізмунда з Османом надумає здійснити великий похід проти Туреччини?» Він зробив на секунду паузу і закінчив: —…У щирість людини невисокого походження.

— Так, Січ має намір іти на нас.

— Але ж Сагайдачний…

— Сагайдачний — у могилі! Це так. І що? — Надир-бей простяг руку до карафки, щоб налити з неї для себе і для мімара. Налив, випив, подивився на Мусу і сказав найголовніше: — Козаки мріють поставити на трон Османської імперії самозванця Ях’ю!

Муса хотів сказати, що аллах скарає самозванця, який посміє зазіхати на священний трон великого хондкара, але, зустрівшись з поглядом налитих кров’ю очей Надир-бея, мовив:

— Це що — точно?

— Нам треба бути готовими до всього.

«Але ж я не яничар, який, народившись на Україні, підіймає ятагана на своїх земляків!» — подумав Мусій.

— Будівництво мечеті Османіє триватиме й далі, — сказав Надир-бей, не чекаючи відповіді мімара.

«Я знаю, як треба будувати фортеці і встановлювати в них гармати, щоб і муха повз них не пролетіла, — подумав Мусій Ціпурина, — але ж повз фортеці йтимуть не мухи, а чайки з козаками: може, з тим же Клюсиком чи з Недайборщем… Як же тоді мені бути? Я ж стану вбивцею своїх же земляків!»

— Ці фортеці можуть і не заговорити. Козаки, побачивши їх, повернуть назад, — сказав Надир-бей.

«Ага, це саме ті хлопці, які, рушивши в похід на Стамбул, повернуть назад!» — подумав Мусій.

— А може, козаки й не вирушать у похід, — вів Надир-бей. — Король, одержавши необхідні дані від нас, заборонить похід, розжене козаків, якщо вони зберуться напасти на нас.

— Ото, я гадаю, буде найкраще, — поспішив погодитися мімар. — Хай наші державці домовляться з польським королем. Навіщо витрачати так багато грошей на фортеці, які можуть і не придатися?

— Наша віра існує вже понад тисячу років, і ще існуватиме не одну тисячу літ. А за тисячу літ чимало несподіванок може статися. Крім того, гяури люблять повторювати латинські слова: хочеш миру — готуйся до війни! Ми хочемо миру, отже…

Надир-бей глянув на мімара Мусу, підвівся. Підвівся й мімар.

— Отже, за тиждень ви, наш найталановитіший мімаре й математику, подасте мені всі розрахунки щодо коштів, кількості робітників, наглядачів та будівельних матеріалів. А чиновники з топхани подадуть дані щодо гармат, пороху, ядер… За тиждень!

Мімар Муса зрозумів: це — наказ. Надир-бей трохи погрався в добренького, а тепер йому вже не до гри і не до красивих слів…

Розділ дванадцятий, який оповідає про безпричинну бійку між Петром Скрипником та паном Адамком Квятковським

Завтра вранці вони з Петром вирушать з Лозовицького лісу до Києва, а сьогодні пан Адамек, одужавши та зміцнівши на Марійчиних чудодійних травах, ізнову пішов на полювання. Кілька разів він примічав неподалік од хатини сліди диких кабанів. І от, узявши ратище, два пістолі й ножа, пан Адамек вирушив на лови.

Скрипник з ним не пішов, сказавши, що не любить полювати, не навчений. Що ж, може, й так. Пан Адамек за два з гаком місяці, проведені в лісовій хатині під наглядом чарівної чаклунки Марійки, потроху почав здогадуватися, на яку звірину вмів полювати Скрипник. Петро, перебуваючи в забутті, розмовляв різними мовами, віддавав якісь накази, говорив то про графа, то про султана Ях’ю, а то звертався зі словами до французького короля Луї Тринадцятого, то про щось бесідував з султаном Мустафою… За всім цим крилася якась таємниця. І тепер пан Адамек зрозумів, чому з таким завзяттям ганявся за Скрипником та графом Олександром сеньйор Гаспареоне… У Києві затівається щось не вельми приємне для Стамбула, і Скрипник має до всього цього найпряміше відношення…

Пан Адамек неквапом йшов лісом, іноді грузнучи по коліну в снігу. Вепрам ходити по такому снігу не дуже зручно, тим краще: легше буде панові Адамкові полювати.

Щойно він про це подумав, як побачив неподалік кілька вепрів, що рилися в снігу під дубами, шукаючи жолудів та засохлих грибів. Вітерець повівав від звірів і вони не чули людини. Пан Адамек зумів наблизитися до вепрів кроків на тридцять. Прихилив ратище до стовбура, витяг один з пістолів, підсипав пороху, прицілився в найближчого вепра-трилітка і м’яко натиснув на спуск. Блиснула іскра від кременя, спалахнув порох, і саме в цю мить крайній вепр сторожко підняв голову й рвучко повернув її в бік незнайомого звуку. Куля влучила вепрові просто в вузького щетинистого лоба, проорала в ньому борозну і відлетіла у сніг. Налякані пострілом, дикі свині, тривожно зарохкавши, метнулися в гущавину і тільки підстрелений кабан залишився на місці. Пан Адамек вийняв другого пістоля, налаштував його до пострілу, але стріляти не довелося, — розлючений вепр, мов ядро з турецької гармати, кинувся просто на нього.

Пан Адамек, схопивши ратище, зустрів ним вепра. Здоровий кабан з розгону грудьми нахромився на ратище, пан Адамек відлетів убік, а далі підскочив, мов пружина, і вхопився за гілляку. «Добре, що я її примітив раніше!» — устиг подумати. Під ним топтався поранений вепр. Він підстрибував, рохкав і люто розкидав у різні боки жовто-червону піну, намагаючись дістати свого ворога. Переламане ратище стирчало в нього з-під лівої передньої ноги.

Пан Адамек обережно підтягся на гілляці, яка гнулася і загрозливо тріщала. Сила в руках була не та, що колись, він відчув, як йому стало жарко, як затремтіли пальці. Потемніло в очах, і пан Адамек подумав: «Якщо зараз упаду — кінець!» Але саме ця думка й не дозволила йому впасти. Він сяк-так переліз у розвилку дуба і всівся, мов у сідло, віддихуючись і приходячи до тями. У прострелених грудях шпигало, дихати було важко, і головне — кволість.

Внизу бісився поранений кабан. Ратище дійшло майже до серця, але він іще жив, іще стрибав, іще рвався на ненависний запах людини, тільки дістати ніяк не міг! Ось вепр з розгону кинувся до дуба, прошмигнув повз нього, але ратище зачепилося за коріння і ще дужче увігналося в звіра.

Нарешті вепр упав. Пан Адамек, який уже відійшов од першого потрясіння, скочив з дерева. Вепр спробував підвестися, але не зміг — ноги підігнулися, він упав у сніг мордою і став хапати його гострими іклами.

Пан Адамек вирішив, що треба хапати пістоля і ціляти звіреві просто у вухо… Він стрибнув униз і побачив, як вепр, хитаючись, суне на нього. Він уже не мав у своєму тілі тієї сили, що була ще кілька хвилин тому, він уже нічого не бачив, бо ослаб від втрати крові. Пан Адамек відскочив убік, всунув цівку пістоля у вухо звіреві і вистрелив…

…За кілька годин, вимучений до краю, пан Адамек дотяг-таки вепра до лісової хатинки Марійки. Залишивши вбитого звіря, якого він тягнув на поясі, прив’язавши за ногу, пан Адамек, хитаючись від утоми та п’янкої радості від вдалого полювання, підійшов до дверей.

За дверима чулися голоси…

В лісі було тихо-тихо, а в хатинці говорили голосно й щасливо, — і пан Адамек завмер…

— Коханий мій, — чувся голос Марійки, — я полюбила тебе ще з того вечора, коли, пам’ятаєш, — витягала стрілу.

— А я не хотів тебе любити, — бубонів голос Петра. — Я довго не хотів тебе любити, і тільки після того, як ти мене напоїла водою, я полюбив тебе.

— І ти пам’ятаєш це? — щасливо засміялася Марійка.

— Я нічого не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, як ти напоїла мене водою з своїх вуст… Е, ні, я ще пам’ятаю твої зелено-чорні очі, вони були, мов небачені досі зорі в небі. Коли ж я вперше побачив ті зорі? Ага, ще тоді, коли ти з мене тягла стрілу.

— А я тебе вже тоді полюбила. Так полюбила, що захотіла народити тобі сина…

— Марійко моя, — глухо озвався Петро. — Та я ж не знаю, де буду взавтра! Чи в Києві, чи в Стамбулі, чи в Яссах, чи в Парижі.

— Ну й що? Ти завжди будеш зі мною. Зі мною буде твій син, а значить ти…

Пан Адамек грюкнув ногою в двері і закричав:

— Сто дяблув! Хто тут зачинився?

Він знав, хто там, але йому було вже несила слухати слова, які долинали з хатини, і він подав голос.

Мова в хатині враз обірвалася, почулися чиїсь кроки, і на дорозі з’явилася Марійка. Очі світилися щасливо.

— Марійко! — гукнув пан Адамек.

Але Марійка дивилася на нього, нічого не бачачи й не чуючи.

Пан Адамек забув і про своє вдале полювання, і про все на світі, йому заболіло між ребрами так, наче в нього влетіло не дві, а тридцять дві стріли.

— Марійко! — знову гукнув він, а що казати далі, не знав. Йому хотілося кричати, плакати, розметати весь ліс, як отому кабанові, якого він кілька годин тому вполював. Та зараз він забув про все, йому хотілося битися на смерть!

Марійка нічого не розуміла, нічого не бачила й не чула. Тоді пан Адамек схопив її і виніс надвір. Вона стояла боса на снігу, чужа, далека, така далека, що ні на якому коні тепер уже до неї не доскачеш…

Пан Адамек ускочив у хатину й зіткнувся з Петром. Не пам’ятаючи себе зі злості, жбурнув його вбік так, що той упав на лавку. Пан Адамек схопив зі стіни шаблю й закричав:

— Сто дяблув! Холера! На герць!

Петро здивовано дивився на нього. Він теж нічого не бачив і не чув, як Марійка.

— На герць, пся крев! — заревів пан Адамек і хотів уже рубонути Петра, та в очах того було щось таке, що поляк зрозумів: він зараз уб’є козака, а той навіть не прокинеться од свого щастя. О, ні, треба його розбудити, а потім уже й убивати.

Пан Адамек зірвав зі стіни ще одну шаблю, кинув її Петрові кабзою вперед. Той, нічого ще не розуміючи, механічно піймав її, і лиш відчувши шаблю в руці, поволі став отямлюватися.

— Герць, пся крев! — ревнув пан Адамек. — Герць! Пан Адамек Квятковський не оддасть тобі Марійки!

— А… герць? Герць? — І щось блиснуло в очах Петра. — Не треба, Адамку!

— Боягуз! Мерзотний фаризеуш!

— Герць! — гарикнув зі свого боку Петро і скочив на рівні.

Вони вискочили з хатини, пробігли повз Марійку, яка ще стояла боса на снігу, і кинулися за дерева. І задзвеніло! І забряжчало! І заскреготіли зуби, і залунали такі прокльони, що аж дивно було, як це ще не падають дерева, не розверзається небо, не провалюється земля.

І аж потім долинули до Марійчиного слуху брязкіт шабель, важке дихання тих, що билися, їхні крики й прокльони. Вона схаменулася і тоді почула Петрів голос, його хрипкі вигуки, почула, як дзвенять за деревами шаблі, і зрозуміла: сталося страшне!

— Стійте! Зупиніться! — гукнула вона.

Але вони не чули, билися, мов поранені вепри, билися на смерть, і лютіших облич Марійка ще не бачила в житті.

Здалося, навіть обличчя тих ординців, які в’язали її з Яремком до стовпа в хліві біля Дністра, навіть обличчя сеньйора Гаспареоне, який міг її застрелити через хвилину, навіть ті обличчя не були такими страшними.

Не тямлячи себе від страху за обох, яких вона поставила на ноги і полюбила — одного як свого судженого, а другого як брата, — вона кинулася під їхні шаблі й закричала:

— Та стійте ж!

Блискавками злетіли шаблюки над її головою. Злетіли — і завмерли. А потім стало над головою чисте небо.

— Киньте шаблі на землю! — вигукнула вона.

— Уродзоний шляхтич не кидав своєї шаблі перед турком, татарином, німцем і навіть козаком! — похмуро відповів пан Адамек.

— Козак шаблі не кидає перед ворогом — у ній усі його права! — відповів так само Петро.

Та упали шаблі в сніг, пробили його аж до мерзлої землі та й застряли в ній. І тільки кабзи хиталися, мов гілля після бурі.

— За що побилися? — вигукнула вона люто, заглядаючи в очі то одному, то другому.

І Петро, і пан Адамек мовчали.

— Я питаю, що посварило вас?

Тільки відлуння озвалося з-поміж дерев.

— Ну? Я чекаю!

Пан Адамек неохоче відповів:

— Не було причини.

І, мов відлуння, озвався Петро:

— Не було.

— Неправда! — кинула чорно-зеленими іскрами з очей Марійка. — Я знаю, за що ви побилися!

— Ми ні за що не билися!

— То, значить, за кого! За мене побилися! Як вепри! Як вовки!

Поопускали голови обидва. Марійка докірливо подивилася на них, мовчки підійшла до однієї шаблі, висмикнула її з землі, потім до другої. Так само мовчки пройшла між двома лютими чоловіками й подалася в хатину.

— Марійко! — озвався пан Адамек. — У тебе в руках дві шаблі! Одрубай одному з нас голову, інакше ми станемо ворогами на все життя, а я цього не хочу!

Марійка взяла по шаблі в руки і підійшла до обох. Стала між ними, коротко наказала:

— На коліна!

Упали обидва на коліна й похилили голови.

— Та ну вас! — раптом мовила. — У мене вже ноги померзли. Ану, марш до хати.

Забитий паном Адамком вепр так і лежав під хатиною…

Уранці, ще тільки сіріло, пан Адамек і Петро вирушали в дорогу на Київ. Мовчазні, намагаючись не дивитись один на одного, стояли вони перед Марійкою. За ніч переговорили про все, але до згоди так і не дійшли.

І от тепер вони вирушали з хатини, яка стала їм рідною, від людини, яку вони обидва полюбили…

Марійка стояла біля них у кожушанці й чоботях, сумно сяяла на обох загадковими очима.

А потім сказала:

— Адамку, підійди до мене.

— Ну? — підійшов пан Адамек.

— Я знаю, ти ніколи не зраджував своїх присяг. Будь моїм братом. Будеш?

— Ну й що? Буду братом, якщо ти цього хочеш.

— Присягайсь, що не зробиш лиха своїй сестрі.

— Присягаюсь… сестричко… — відповів пан Адамек, і люта сльоза блиснула в нього на очах.

— Спасибі, братику… Дай я тебе поцілую.

Пан Адамек підняв її на руки, і вона припала до його вуст та щік. Він відчув, як обпекли його обличчя її гарячі сльози.

— Добре, сестричко, — похмуро сказав він, поставивши її на землю. — Я ніколи не підніму руки з шаблею, ножем чи пістолем на Петра! Я заприсягнувся… заради тебе…

Він скочив на коня і з місця помчав ще темним лісом.

— Жди мене! — мовив Петро.

— Ти завжди зі мною, біля мене, — відповіла вона. — Коли зможеш — тоді й приїдеш…

За півгодини Петро наздожене пана Адамка, і вони мовчки їхатимуть засніженим шляхом, і кожен думатиме про свою дальшу дорогу.

А Марійка усе ще стоятиме біля хатини, і поволі танутиме передранкова імла. І гаснутимуть зорі на небі… Тільки дві зорі світитимуть — чорно-зелені зорі її очей.

Розділ тринадцятий, у якому підтверджується Клюсиків вислів: «Не все, що тобі примариться, є дурницею!»

Хоч як справно виконували наказ Клюсика Йован та Джузеппе, все ж німий їх перехитрив… Джузеппе мало не ридав з досади. Стоячи перед Тимошем, він пояснював:

— Мамма міа! Зараз у моїй душі таке діссдогно[99] до себе, що я собі місця не можу знайти! Отак мене дискредитаре[100] перед тобою й перед Олександром міг тільки найбільший у світі ментіторе![101]

— Розказуй — і коротко! — наказав Клюсик.

— Ну, що розказувати? Йшли ми за ним, він жодного разу не озирнувся… Йшов повільно, натикався на людей, мов п’яний, навіть когось хотів обняти. Я кажу Йованові: «Бідолаха! Скільки літ не був чоловік удома!» Доходимо до базару. Цей чортів ментіторе ходить по базару, щось там роздивляється, а ми дивимося на нього, пильнуємо, чи не підійде хто до нього. І раптом Йован штовхає мене: «Де, — питає, — Коломайко?» — «Та ось де, — кажу, — тобі що, засліпило?» — «Засліпило, — каже, — я його не бачу!» Я — глип! Немає Коломайка! Я щойно дивився на нього, а його немає! Кинулися ми шукати його по базару — зник. Тоді Йован і каже: «Застрелитися треба від ганьби!» А я й кажу: «Застрелимося потім, а зараз розкажемо Клюсикові, як сталося…»

— Він не ментіторе, він — шпигун сеньйора Гаспареоне! І він зовсім не глухонімий! — сказав Клюсик.

— Та що ти? — жахнувся Джузеппе. — Примарилося!

— Джузеппе! Не все, що тобі примариться, дурниця! — стомлено, але все ще терпляче пояснив Клюсик. — Біжи до Йована і скажи, щоб не стрілявся. Стрілятиметесь пізніше, коли я сам вам накажу! А зараз — кулі витрачати лише на ворогів! Ясно?

— Ой, ясно, сеньйоре Клюсику!

У тісній кімнатці сиділи двоє: сеньйор Гаспареоне й Коломайко. Останній, нарешті, набув здатності говорити й тепер розповідав:

— Мене переправили до Кафи на кораблі, а звідти вже я з групою татарських кіннотників перейшов по Арабатській стрілці в Надазов’я. Ну, звісно, я наказав щодня бити себе і доставити ближче до війська донського. Якщо все буде так, як передбачила таємна дефтерхана, то посланці від запорозьких козаків та Йова Борецького повинні були мене побачити й підібрати… Ми пленталися степом десь зо два тижні. Я намагався не їсти, тому в той день, коли козаки мене знайшли, я мав вигляд вкрай замученої й зголоднілої людини. Нарешті, знайшли… І повезли мене до отамана Єфтимія Петруніна…

— Про що вони домовилися з Петруніним? — нетерпляче запитав Гаспареоне.

— У мене таке враження, що ні про що, — відповів Коломайко, дивлячись в очі сеньйора Гаспареоне. — Ніби йшлося про якийсь похід на Кавказ, але вони не змогли домовитися про розподіл майбутньої здобичі…

— Похід мав бути піший чи морський?

— Піший, — неохоче відповів Коломайко. — Я не був на тій нараді, коли говорилося про цей похід.

— Не буде цього походу, — упевнено підсумував сеньйор Гаспареоне. — Вони й не збиралися йти в цей похід. Розмови про нього були для нас та нашої дефтерхани. А перед тим чи після того Клюсик не відлучався для таємних розмов сам на сам з Петруніним?

— Відлучався! І трохи не застрелив мене! Але розмова була дуже тиха, майже нічого не вдалося почути.

Очі сеньйора Гаспареоне засвітилися. Він ближче присунувся до Коломайка і запитав:

— Чув ти чи не чув — не так важливо. Виходить, були в них причини, щоб таїтися… Сиди і згадуй! Найменші деталі тієї розмови, навіть півслова, якщо ти почув!

— Деталей ніяких… Ну, чув, як вони розгортали якийсь папір, я подумав тоді, що карту… Ще було таке: Петрунін сказав, що ось у цьому місці ми стрінемося з вами, а далі підемо разом на…

— Куди? — насторожився Гаспареоне.

— В тім-то й річ, що я не почув. Далі Петрунін ніби вдавився, наче йому отой Клюсик рота заткнув…

— Це схоже на Клюсика! — погодився Гаспареоне. — Він не хотів називати місце, куди повинні йти донські й запорозькі козаки.

— Далі він вистрілив з пістоля… Куля пробила двері й пролетіла наді мною.

— Все? А в дорозі на Київ ти нічого не почув?

— Чув… Але тільки про похід на Кавказ.

— То були розмови для тебе і для мене!

Гаспареоне дістав карту Чорного моря і земель, що прилягають до нього, розгорнув на столі. Подивився на Коломайка, далі мовив:

— Дивись уважно на карту й думай. Думай про те, де могли б зустрітися донці з запорожцями.

— Це важко сказати, — знітився Коломайко. — Але, певно, десь на півдорозі між Доном і Дніпром…

— Навіщо? Що — запорожці не знають дороги на Дон і без провожатих? — Гаспареоне замовк, помовчав і сказав: — Так що ж хотів сказати Петрунін?

— Не знаю… Я взнавав те, що мені було наказано, а думати — хай думають інші, мудріші!

— От ми й думаємо!..

Гаспареоне підійшов до карти, одним пальцем накреслив лінію від гирла Дніпра по морю до точки навпроти Кафи; другий палець пішов від Азовського моря, через протоку, до цієї ж точки.

— Бачиш?

— Ну, бачу. Але це все — фантазії…

— Про фантазії потім! Яке місто хотів назвати Петрунін?

— Може, Кафу? — висловив здогад Коломайко. І одразу заперечив: — Так як же вони пішим ходом ітимуть по морю?

— Може бути морський похід… На Кафу? Об’єднаними силами? А чи не забагато буде для нікчемної Кафи? Торік вони розгромили нашу армію, то чи не думають зараз ударити по нашому флоту?

«Хоча, якщо Ях’я мріє стати на престол, — подумав Гаспареоне, — йому ж самому весь отой флот придасться! Не збирається ж він, маючи намір стати султаном, доводити Хотинську війну до кінця і ставити Османську імперію на коліна? Тоді його скинуть з престолу і французи, й Рим, і Іспанія — кожна держава зокрема!»

Коломайко сидів і дивився на Гаспареоне, який чомусь замовк. Але Гаспареоне за хвилину обірвав свої мовчазні роздуми і повернувся до карти.

— Отже, вони можуть і справді піти на Кафу… Але можуть піти й на Трапезонт, на Синоп, на Стамбул, нарешті… Якусь із цих назв не чув? Подумай!..

— Ні… Хоча він міг сказати й про Трапезонт…

— Чому?

— Слово «на» він сказав з притиском. А при словах «на Кафу», «на Синоп», «на Стамбул» слово «на» говориться з меншим притиском. Коли ж після «на» говорять слово довге, та ще й з наголосом на останньому складі, то тоді це слово «на» вимовляється з більшим притиском і з чеканням якогось розгону.

А що? Хоч він і нікчема, цей Коломайко, а проте його спостереження не позбавлені сенсу. Треба буде якось його винагородити. Але це вже після перемоги над Ях’єю. Без свого янгола-хранителя Петра Скрипника він довго не протягне, цей самозванець. Рано чи пізно нарветься або на кулю, або на отруту агентів таємної дефтерхани Баба-Алі…

Ех, шкода, не попав він на Дністрі під татарську стрілу! Та щоб ота стріла влучила не у плече, а в самісіньке серце. Тоді не довелось би думати зараз про майбутній козацький похід на Османську імперію і гадати: підуть козаки на Стамбул чи на Трапезонт…

Не дурень він, Коломайко, не дурень… І Ях’я не дурень…

— Може бути й так, а може бути й інак… — промовив Гаспареоне, подумки промовляючи слова «на Трапезонт», «на Кафу»… — Одне слово, треба, щоб серед донців була наша людина. Хоч би як там було, а вони мусять зустрітися з запорожцями чи в морі, чи на суші…

Залишившись наодинці, Гаспареоне знову прикинув подумки всі можливі варіанти, які могли виникати з подорожі Недайборща і Клюсика до отамана Петруніна. Похід на Кавказ, то вигадка для таємної дефтерхани. Похід на Кафу — припущення, яке не має особливої ваги. Найімовірніше, це похід на Стамбул, а по дорозі — на Трапезонт і Синоп, де згуртувалися сили турецького флоту.

Можна прилаштувати кількох людей Гаспареоне серед запорожців. Це необхідно. Треба тримати свою агентуру в Києві. Це — безсумнівно. Треба, щоб хтось був на Дону — по-перше, вивідати все про наступний похід, по-друге, вирушити з донцями на з’єднання з запорожцями. А після цього організувати вбивство Ях’ї.

Йому, Гаспареоне, на Січі показуватися не можна. Його впізнають і Клюсик, і сам Олександр, і його люди, навіть отой хлоп’як. На Дону його, Гаспареоне, ніхто не знає. Добре ще, що Скрипника нема вже на світі. Для Гаспареоне то найнебезпечніший супротивник.

Кінчався 1622 рік, той самий рік, що ознаменував, за християнським літочисленням, тисячоліття ісламу. Тисячоліття — то дата велика і тривожна водночас. Християни, ці кляті європейці-фаранги, вірять у магічність числа 1000, і вважають, що ось-ось має настати крах Османської імперії, головної військової сили ісламу.

Надходив 1001-й рік ісламської ери. Тисяча перший… Чи знають гяури, що тисяча й одно — це теж магічне число? Шехерезада розповідала свої казки тисячу й одну ніч. Іслам завойовує світ ось уже тисяча перший.

Що він принесе, цей тисяча перший рік? Чим він закінчиться? Новою перемогою? Чи поразкою, після якої Османська імперія впаде й розсиплеться в прах, мов стара іржа на чарівній лампі Аладдіна?

Ніхто нічого не знає…