He відпускай мене

Розділ вісімнадцятий

Обов’язки опікуна назагал мені відповідали. Можна навіть сказати, вони підкреслювали те, що є в мені найкращого. Але деякі люди просто не створені для цієї роботи, вона перетворюється для них на безперервну боротьбу. Вони можуть розпочати цілком позитивно, але тоді надходять періоди, коли доводиться перебувати впритул із болем і тривогами. Рано чи пізно донор не виживає, навіть якщо, скажімо, він пройшов усього другу виїмку, і то без непередбачуваних ускладнень. Коли донор відходить отак, ні з того ні з сього, байдуже, що згодом казатимуть тобі медсестри, байдуже, що в листі тобі напишуть, мовляв, «немає жодних сумнівів» — ти зробила все, що від тебе залежить, продовжуй у тому ж ключі. На якийсь час ти все одно почуватимешся деморалізованою. Дехто з нас досить швидко вчиться, як давати з цим раду. Але інші — скажімо, Лора — не здатні взагалі.

А ще самотність. Ти виростаєш в оточенні стількох людей, інакше тобі не доводилось жити, і раптом — стаєш опікуном. Багато годин проводиш сама, їдучи за кермом в різні точки країни, з центру до центру, з лікарні до лікарні, десь зупиняєшся на одну ніч, немає з ким порозмовляти про свої негаразди, немає з ким посміятись. Час від часу зустрічаєшся з учнем, якого знала — з опікуном або донором, якого пам’ятаєш із минулих часів, — але часу завжди надто мало. Ти завжди або поспішаєш, або надто виснажена, щоб нормально поговорити. Невдовзі довгі самотні години, подорожі, збитий сон проникають у все твоє існування і стають частиною тебе, і всім це помітно — у твоїй поставі, у погляді, у тому, як ти рухаєшся і розмовляєш.

Я не стверджую, начебто виявилась непідвладною цим виявам, просто навчилася із ними жити. З деякими опікунами трапляється, що їхнє ставлення їх підводить. Можна побачити, що багато з них просто відбуває потрібні дії, чекаючи на той день, коли їм скажуть, що вони вже можуть зупинитись і стати донорами. Мене по-справжньому дістає і те, що вони аж зіщулюються перед тією миттю, коли доведеться ввійти до лікарні. Вони не знають, як говорити з людьми у білих халатах, не можуть виступити на захист своїх донорів. Не дивно, що врешті-решт вони почувають фрустрацію і звинувачують себе, коли ситуація обертається погано. Я намагаюся не набридати, але мені вдалось знайти спосіб доносити власні слова, коли це потрібно. І, звісно, я засмучуюсь, коли обставини складаються погано, але принаймні я знаю, що зробила все, від залежить від мене, і намагаюсь оцінювати все тверезо.

Та навіть самотність — зрештою, я навчилась її любити. Це не означає, що я не чекаю, як наприкінці року (коли складу свої повноваження) зможу провести деякий час у товаристві. Але мені справді подобається відчуття, коли я сідаю до своєї крихітної машини, знаючи, що кілька наступних годин товариство мені складатимуть лише дороги, просторе сіре небо і мої власні фантазії. І якщо я опиняюся в якомусь місті і маю перед собою дещицю вільного часу, я насолоджуюсь, блукаючи вулицями і зазираючи у вітрини. Я маю у себе в кімнаті чотири настільні лампи — кожна іншого кольору, але дизайн у них спільний: гофровані шиї, які можна згинати, як заманеться. Тож я блукаю, наприклад, шукаючи крамницю, де у вітрині стоятиме схожа лампа — не для того, щоб її купити, а просто щоб порівняти з тими, які я вже маю вдома.

Іноді я так занурююсь у себе, що коли несподівано зустрічаю когось знайомого, то переживаю злегка шоковий стан і потребую певного часу, щоб призвичаїтись. Так було того ранку, коли я йшла через незахищену від вітрів автостоянку і помітила Лору: вона сиділа за кермом однієї з запаркованих машин і з байдужістю дивилась на трасу. Між нами залишалась чимала відстань, і на якусь мить, незважаючи на те, що ми з нею востаннє бачилися ще в Котеджах сім років тому, я відчула спокусу проігнорувати її і піти собі геть. Знаю, це дивна реакція, зважаючи на те, що вона була однією з моїх найближчих подруг. Я вже сказала, що частково це може пояснюватись тим, що я не люблю, коли мене виривають із моїх думок. До того ж, побачивши, як Лора зсутулено сидить у машині, я відразу зрозуміла, що вона стала однією з тих опікунок, яких я описувала вище, і якась частина мене просто не хотіла ще більше про це довідуватись.

Але, звичайно ж, я до неї підійшла. Коли я наблизилась до її хетчбека, запаркованого на відстані від решти автомобілів, мене обдував холодний вітер. Лора була одягнута у безформний синій анорак, а волосся — набагато коротше, ніж раніше — прилипло до чола. Коли я постукала їй у вікно, вона не здригнулась і навіть не видавалась здивованою, що бачить мене. Так, ніби вона там сиділа і чекала якщо навіть не саме на мене, то на кого завгодно з давніх часів. І ось, коли я з’явилась, вона, здавалось, подумала: «Ну нарешті!». Тому що я помітила, як поворухнулись її плечі немов від зітхання, і без дальших церемоній вона простягнула руку і відчинила мені двері.

Ми розмовляли хвилин двадцять: я дотягнула до останнього. Більшість розмови стосувалась її — яка вона виснажена, яким складним виявився один з її донорів, як вона ненавиділа когось там із медсестер чи лікарів. Я сподівалась побачити бодай проблиск давньої Лори, її пустотливу усмішку, почути ущипливий дотеп, але цього не сталося. Вона розмовляла швидше, ніж колись, і хоча, здавалось, раділа з моєї присутності, у мене виникало враження, що якби це була не я, а хтось інший, їй було байдуже, тільки б виговоритись.

Можливо, ми обидві відчували, що у згадці про давні часи криється якась небезпека, тому що досить довго уникали їх навіть згадувати. Однак врешті ми заговорили про Рут, яку Лора кілька років тому зустріла в клініці, коли Рут ще була опікункою. Я почала розпитувати про Рут, але Лора виявилась непробивною. Врешті я сказала їй:

— Ну слухай, ви ж бодай про щось мусили говорити.

Лора протяжно зітхнула.

— Знаєш, як воно, — сказала вона. — Ми обидві поспішали.

А тоді додала:

— Зрештою, у Котеджах ми розійшлися не найкращими друзями. Тому, мабуть, нам не аж так приємно було знову зустрітися.

— Я не знала, що ви з нею також не порозумілися, — сказала я. Вона стенула плечима.

— Та це неважливо. Ти ж пам’ятаєш, яка вона була. А після твого від’їзду вона ставала дедалі гіршою. Ну знаєш — постійно всіх повчала. Тому я просто трималася від неї якнайдалі, ось і все. Ми не сварились, нічого такого. А ви з нею відтоді не бачились?

— Ні. Дивно, але ми з нею жодного разу не зустрічались.

— Так, це дивно. Здавалось, що ми набагато більше мали б одні з одними перетинатись. Я бачила Ханну кілька разів. І Майкла Г.

Тоді вона сказала:

— До мене доходили чутки, що перша виїмка Рут минула дуже складно. Точно не знаю, але чула про це кілька разів.

— І я таке чула, — мовила я.

— Бідна Рут.

Ми трохи помовчали. Тоді Лора запитала:

— Це правда, Кеті? Що опікунам тепер дозволяють вибирати донорів?

Вона робила це не з інтонацією звинувачення, як це часом роблять, тому я кивнула і відповіла:

— Не завжди. Але я добре себе зарекомендувала в роботі з кількома донорами і тому час від часу можу висловити власну думку.

— Якщо ти можеш обирати, — сказала Лора, — то чому не станеш опікункою Рут?

Я стенула плечима.

— Я про це думала. Але я не певна, що це така вже добра ідея.

Лора мала збентежений вигляд.

— Але ж ви з Рут були такі близькі.

— Так, гадаю, так. Але це так само, як у тебе, Лоро. Наприкінці ми вже так не дружили.

— Ох, але ж це було так давно. Вона пережила непрості часи. І я чула, вона мала проблеми з опікунами. Їй змінили багатьох опікунів.

— Це не дивно, — сказала я. — Можеш уявити? Як це — бути опікуном Рут?

Лора усміхнулась, і на якусь мить в її очах з’явився такий вираз, наче вона от-от видасть якийсь жартик. Але вогник швидко згас, і її знову огорнув втомлений вигляд.

Ми ще трохи поговорили про Лорині проблеми — зокрема, про конкретну медсестру, яка, здавалось, мала на неї зуб. А тоді я вже мусила йти геть, тож простягнула руку до дверей і сказала, що коли наступного разу зустрінемось, нам варто порозмовляти довше. Однак ми обидві були свідомі чогось, про що не поговорили, і, думаю, обидві відчули, що прощатись отак не варто. Я навіть впевнена, що в ту мить подумки ми рухались в одному напрямку. Тож Лора сказала:

— Як дивно. Знати, що його вже немає.

Я знову повернулась на своє місце і поглянула на неї.

— Так, це справді химерно, — погодилась я. — Я насправді не можу в це повірити.

— Це так дивно, — сказала Лора. — Мабуть, мені тепер мало б бути байдуже. Але чомусь не байдуже.

— Я тебе розумію.

Аж тепер ми нарешті згадали про те, що Гейлшем закрили, і це несподівано знову нас зблизило, і ми обнялися, зовсім спонтанно — не те щоб одна одну заспокоїти, а щоб засвідчити той факт, що Гейлшем досі був у наших спогадах. Після цього мені довелось поквапитися до моєї машини.

Перші чутки про те, що Гейлшем закривають, почали доходити до мене приблизно за рік до зустрічі з Лорою на паркувальному майданчику. Я розмовляла з донором чи опікуном, і вони мимохідь згадали це, немовби очікуючи, що мені все відомо.

— Ви ж із Гейлшема, так? То це правда? — якось так.

Тоді одного дня я поверталась із клініки в Саффолку і зустріла Роджера К., молодшого на рік, і він сказав мені з усією певністю, що це от-от станеться. Гейлшем із дня на день мали закрити, будівлю і навколишні території планували продати готельній мережі. Пам’ятаю свою першу реакцію, коли він мені це повідомив. Я сказала:

— Але що ж станеться з учнями?

Роджер, звісно, подумав, що я маю на увазі тих, які там якраз тоді навчалися — малюки, залежні від вихователів, тож він зробив схвильоване обличчя і почав розмірковувати, що їх, мабуть, переведуть до інших установ по всій країні, хоча вони, звичайно, страшенно відрізнятимуться від Гейлшема. Але я мала на увазі не це. Я думала про нас, про тих учнів, які виростали разом зі мною, які тепер були розсіяні по різних закутках, про опікунів і донорів, розрізнених, але все одно певним чином пов’язаних між собою місцем, з якого походили.

Тієї ж ночі, намагаючись заснути в мотелі, я думала про події, які відбулися зі мною кілька днів тому. Я опинилась у приморському містечку в Північному Вельсі. Весь ранок страшенно дощило, але після ланчу дощ припинився і навіть визирнуло сонце. Я поверталась до місця, де залишила машину — обіч однієї з довгих і прямих прибережних доріг. Навколо практично нікого не було, тож я бачила попереду цілісну смугу вологої бруківки. Але невдовзі, метрів за тридцять переді мною загальмував фургон, і звідти вийшов чоловік в одязі клоуна. Він відчинив багажник і витягнув з фургона з десяток повітряних кульок. Кілька хвилин він тримав кульки в одній руці, схилившись і порпаючись другою рукою в машині. Наблизившись, я розгледіла, що кульки мали обличчя і вуха і що вони скидались на маленьке плем’я, що витанцьовувало в повітрі над своїм власником, чекаючи на нього.

Тоді клоун випростався, зачинив фургон і рушив у тому ж напрямку, в якому рухалася я, на кілька кроків попереду, тримаючи в одній руці невелику валізку, а в другій — кульки. Перед нами пролягала довга і пряма набережна, і я, здавалося, цілу вічність рухалася слідом за клоуном. Час від часу мені ставало бентежно, і я уявляла, що клоун от-от може обернутись і щось до мене промовити. Але оскільки мені треба було йти цією дорогою, я не мала вибору. Тож ми йшли далі, клоун і я, цим безлюдним тротуаром, все ще мокрим від дощу, і весь той час наді мною розгойдувались, усміхаючись, кульки. Час від часу я помічала чоловіковий кулак, у якому зникали шнурочки від кульок, і бачила, що вони міцно перекручені між собою і забезпечені надійним стисканням його руки. Незважаючи на це, я постійно хвилювалась, що один зі шнурочків вислизне і самотня кулька попливе в захмарене небо.

Нездатна заснути тієї ночі після зустрічі з Роджером, я знову бачила в уяві ті кульки. Я думала про закриття Гейлшема і про те, що це схоже на кілька ножиць у чиїхось руках, що перетинають шнурочки якраз у тому місці, де вони переплітаються між собою над кулаком чоловіка. Щойно це станеться, більше не буде нічого, що могло б тримати кульки разом. Розповідаючи мені новини про Гейлшем, Роджер зауважив, що на таких, як ми, це жодним чином не вплине. І в якомусь сенсі він мав рацію. Однак мені діяло на нерви усвідомлення того, що там усе не буде так, як раніше. Що такі люди, як міс Джеральдін, скажімо, не ведуть групи малюків уздовж Північного спортивного поля.

Протягом кількох місяців після розмови з Роджером я і далі багато думала про закриття Гейлшема і про всі його наслідки. І до мене почало доходити, що моє уявлення, начебто я маю повно часу, щоб завершити певні речі, несправедливе, і тому мені слід діяти якомога швидше, інакше я можу не встигнути. Не те щоб я почала панікувати. Просто відчуття того, що Гейлшем зникає навіки, змінило все навколо нас. Ось чому Лорина порада стати опікункою Рут так на мене вплинула, хоча в ту мить я й відгородилася від цієї ідеї. Так, наче частина мене вже ухвалила рішення, а Лорині слова просто зняли завісу, яка його прикривала.

Вперше я приїхала до даверського реабілітаційного центру Рут — того сучасного, з білими кахляними стінами — за кілька тижнів після розмови з Лорою. Минуло близько двох місяців після першої виїмки Рут — яка, як і казала Лора, минула не надто добре. Коли я ввійшла до її кімнати, вона сиділа в нічній сорочці на краю ліжка і широко мені усміхалась. Вона підвелася, щоб обійняти мене, але тут же сіла знову. Сказала, що я виглядаю просто прекрасно і що довге волосся дуже мені пасує. Я їй теж сказала якісь приємні слова, і вже протягом наступної півгодини ми по-справжньому насолоджувались присутністю одна одної. Ми розмовляли на всі можливі теми: про Гейлшем, Котеджі, про те, що з нами відбувалось відтоді — і здавалось, що можемо розмовляти вічно. Іншими словами, початок виявився страшенно підбадьорливим — набагато кращим, ніж я очікувала.

Однак того першого разу ми не торкнулися теми нашого прощання. Можливо, якби ми зупинились на ній із самого початку, все склалося б якось інакше, хто знає? Ми просто оминули її. Але оскільки розмова наша не вщухала, вийшло, наче ми погодилися вдавати, що цього всього ніколи не трапилось.

Можливо, це було б нормально, якби справа обмежилась цією єдиною зустріччю. Але оскільки я офіційно стала її опікункою і почала регулярно з нею бачитись, відчуття неправильності між нами ставало дедалі сильнішим. Я завела традицію приходити до неї три або чотири рази на тиждень пізнього пообіддя, приносити мінеральну воду і пачку її улюбленого печива, і все було б чудово, але на початку нічого, крім цієї традиції, між нами не було. Ми починали про щось розмовляти, про щось цілковито невинне, і без будь-якої очевидної причини раптом замовкали. Або таки продовжували розмову, і чим довше говорили, тим неприроднішою і контрольованішою ця розмова ставала.

Одного дня я йшла коридором до Рут і почула, що хтось приймає душ у душовій навпроти її дверей. Я здогадалась, що це Рут, увійшла до її кімнати і стояла там, чекаючи на неї, дивлячись на вид із вікна — на дахи будинків. Минуло хвилин п’ять, і Рут прийшла, загорнута в рушник. Якщо чесно, то вона думала, що я прийду щойно за годину, а коли ми виходимо з душу, загорнуті тільки в рушник, то всі почуваємось досить вразливими. Але навіть зважаючи на це, тривожний вираз, який з’явився на її обличчі, мене ошелешив. Я мушу це трохи пояснити. Звичайно, я очікувала, що вона здивується. Але річ у тому, що коли вона ввійшла і побачила, що я стою посеред кімнати, якусь секунду чи навіть довше вона дивилась на мене якщо не зі страхом, то зі справжньою настороженістю. Так, наче вона постійно чекала, що я збираюся щось їй заподіяти, і ось цей час нарешті настав.

Цей вираз наступної ж миті минув, і ми продовжили, як звичайно, але цей випадок вразив нас обох. Я усвідомила, що Рут мені не довіряє, і, можливо, вона й сама цього не розуміла до тієї миті. У кожному разі, з того дня атмосфера стала ще гіршою. Так, ніби ми вивільнили якусь силу, яка не те що не очистила повітря, а змусила нас усвідомити все, що між нами з Рут відбувалося. Дійшло до того, що перш ніж вирушити до неї, мені доводилось кілька хвилин сидіти в машині і готувати себе до випробування. Після однієї конкретної зустрічі, коли ми в крижаній мовчанці зняли всі показники, а тоді просто сиділи і мовчали ще затятіше, я вже готова була подати звіт про те, що нічого не вийшло, що мені слід відмовитися від намагання опікуватись Рут. Але тоді все знову змінилось, і причиною став човен.

Бог його знає, як це працює. Іноді — це якийсь конкретний жарт, іноді — чутка. Її передають від центру до центру, вона перетинає країну за кілька днів, і раптом виявляється, що про це говорять всі донори. Цього разу справа стосувалася човна. Спочатку я почула про нього від кількох моїх донорів у Північному Вельсі. Тоді, за кілька днів, Рут також почала про це розповідати. Я відчула полегшення, що в нас нарешті з’явилась тема для бесіди, і підштовхнула її продовжувати.

— Той хлопець поверхом вище, — сказала вона. — Його опікун бачив човен насправді. Каже, він недалеко від дороги, тому хто завгодно може без зайвих проблем до нього дістатися. Човен просто собі лежить, загруз у болоті.

— Як він туди потрапив? — запитала я.

— А я звідки знаю? Може, власники хотіли його викинути. Або, можливо, коли було повноводдя, його понесло водою і прибило до берега. Хто знає? Це старий рибацький човен. З маленькою кабіною для кількох рибалок — щоб ховатись, якщо починається шторм.

Кілька наступних разів, коли я до неї приходила, вона завжди згадувала про човен. Тоді одного дня, коли вона почала розповідати мені, що кількох донорів із центру їхні опікуни возили до нього, я сказала:

— Слухай, він зовсім близько звідси. Якась година, ну, може, година з половиною їзди.

— Та я ні на що не натякала. Я знаю, що в тебе й інші донори є.

— Але ж ти хочеш його побачити. Тобі ж хочеться побачити човен, правда, Рут?

— Мабуть, так. Мабуть, хочеться. День за днем минають у цьому будинку. Ага, було б добре подивитися на щось інше.

— А як ти думаєш, — м’яко сказала я, без жодної ноти сарказму, — якщо ми туди поїдемо, чи не подумати нам про те, щоб запросити ще й Томмі? Знаєш, його центр неподалік від того місця, де має бути той човен.

Спершу на обличчі Рут не з’явилося жодної реакції.

— Ми можемо над цим подумати, — сказала вона. Тоді засміялась і додала:

— Чесно, Кеті, це не єдина причина, чому я говорила про човен. Я справді хочу його побачити. Стільки часу то в лікарні, то поза лікарнею. А тепер зовсім тут замурована. Такі пережиття тепер важать більше, ніж колись. Але так, я справді знала. Я знала, що Томмі лежить у кінґсфільдському центрі.

— Ти впевнена, що хочеш його побачити?

— Так, — не вагаючись, відповіла вона, дивлячись просто мені в очі. — Так, хочу.

А тоді тихо додала:

— Я не бачила цього хлопця дуже давно. Ще відколи ми були в Котеджах.

І тоді ми нарешті почали говорити про Томмі. Ми не вдавались у деталі, і я не довідалась багато з того, про що мені вже було відомо. Але, думаю, нам обом стало краще, що ми про нього заговорили. Рут розповіла, що на момент, коли вона покинула Котеджі восени, після мого від’їзду, вони з Томмі практично розійшлися.

— Оскільки ми й так роз’їжджались у різні місця на підготовку, — сказала вона, — не було сенсу в тому, щоб розходитись по-справжньому. Тому ми залишались разом, поки я не поїхала.

На цій стадії ми більше на цю тему не розмовляли.

Того першого разу я і не погодилась, і не відмовила Рут у тому, щоб вирушити до човна. Але Рут і далі поверталася до теми протягом кількох наступних тижнів, тож наші плани ставали дедалі чіткішими, аж доки врешті-решт я таки вислала через знайомого повідомлення до опікуна Томмі, що хоча ми знаємо, що Томмі просив цього не робити, ми все одно з’явимось у Кінґсфілді такого-то дня наступного тижня.

Розділ дев'ятнадцятий

Тоді я ще не бувала в Кінґсфілді, тож нам із Рут довелося безліч разів звертатись до мали, і все ж таки ми запізнились на кілька хвилин. Місцевий центр не такий доглянутий, як інші, і якби не ті асоціації, які тепер це місце для мене має, я б не надто прагнула сюди навідуватись. Це місце розташоване віддалік дороги, і добиратись туди незручно, але коли вже опинишся там, виявляється, що насправді там не відчуваєш ні спокою, ні вмиротвореності. Там завжди чутно транспортний рух із великих трас, і взагалі таке враження, що тут не дуже переймалися різними зручностями.

До багатьох кімнат донорів неможливо дістатись на інвалідному візку, а самі кімнати надто задушливі або в них гуляють протяги. В центрі недостатньо ванних кімнат, а в тих, що є, підтримується неналежна чистота, взимку там усе замерзає, і розташовані вони далеко від кімнат донорів. Іншими словами, Кінґсфілд далекий від таких місць, як центр Рут у Давері з його лискучими кахлями, подвійним склом у вікнах, що зачиняються звичайним поворотом клямки.

Згодом, коли Кінґсфілд перетворився для мене на знайоме і дороге місце, я потрапила до адміністративної будівлі і побачила там чорно-біле фото в рамі — центр ще до того, як його переробили, коли він ще був відпочинковим табором для звичайних родин. Фотографію зробили десь у кінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих, і на ній зображений великий прямокутний басейн, у якому плюскаються щасливі люди — діти, їхні батьки, — і видно, що все в них просто чудово. Все навколо басейну залито бетоном, але люди відпочивають на шезлонгах і лежаках, сховавшись у тіні парасольок. Коли я вперше побачила цей знімок, то не відразу зрозуміла, що дивлюся на так звану «Площу», як її називають донори — місце, куди приїжджаєш, щойно прибувши до центру. Звичайно, сьогодні басейн зацементували, але його обриси досі помітні, а ще з одного боку, як приклад тієї недовершеної атмосфери, залишили металеву раму для високого трампліна. Тільки коли я побачила фотографію, до мене дійшло, що то за рама там стовбичить і чому вона там, і сьогодні, щоразу, коли я її бачу, я не можу не уявляти, як плавець стрибає звідти вниз і розбивається об цемент.

Мені було б не просто впізнати на фото Площу, якби не білі двоповерхові будівлі, схожі на бункери, що видніються на тлі з трьох боків від території басейну. Мабуть, у цих будівлях були літні помешкання для родин відпочивальників, і хоча я підозрюю, що інтер’єри відтоді значно змінились, фасади виглядають незмінно. В певному сенсі Площа сьогодні не надто відрізняється від тодішнього басейну. Це соціальне осердя; сюди приходять зі своїх кімнат донори, щоб подихати свіжим повітрям і поговорити. Навколо Площі розташовано кілька дерев’яних лавок для пікніка, але — особливо коли надто спекотно або коли дощить — донори воліють збиратись під пласким навісом рекреаційного залу з віддаленого боку за старою рамою для трампліна.

Того дня, коли ми з Рут вирушили до Кінґсфілда, хмарилось і було прохолодно, і коли ми в’їхали на Площу, там виявилось порожньо, якщо не враховувати групу з шести чи семи понурих постатей під навісом. Коли я зупинила машину десь над старим басейном — про що я тоді ще, звісно, не здогадувалась, — одна постать відділилася від решти і рушила в нашому напрямку, і я зрозуміла, що це Томмі. Він був одягнений у вицвілий зелений спортивний светр, і помітно було, що за цей час він набрав ваги.

Рут, що сиділа поруч, була близька до паніки.

— Що нам робити? — казала вона. — Виходити з машини? Ні, ні, давай не будемо виходити. Не рухайся, не рухайся.

Не знаю, що я сама збиралась робити, але коли Рут це сказала, я чомусь, навіть про це не подумавши, просто вийшла з машини. Рут залишилась на своєму місці, і тому, коли Томмі до нас підійшов, його погляд спершу зупинився на мені, і мене він обійняв першу. Я відчувала від нього слабкий запах якихось медикаментів, яких не могла ідентифікувати. А тоді, хоча ще не встигли нічого сказати одне одному, ми обоє відчули, що на нас із машини дивиться Рут, і розняли обійми.

Від вітрового скла відбивалося небо, тому я не зовсім могла її розгледіти. Але в мене склалося враження, що в Рут був серйозний, застиглий погляд, так, ніби ми з Томмі — герої п’єси, яку вона дивиться. Щось в її погляді було дивне, і мені стало ніяково. Томмі проминув мене і підійшов до машини. Він відчинив задні двері, сів на заднє сидіння, і тоді настала моя черга за ними спостерігати, як вони перемовляються, як ввічливо цілують одне одного в щоки.

З протилежного боку Площі з-під навісу за нами спостерігали донори. І хоч я не почувала щодо них жодної ворожості, мені несподівано захотілося якнайшвидше звідти забратися. Але я змусила себе не відразу сісти до машини, щоб Томмі й Рут трохи побули наодинці.

Ми їхали вузькими і звивистими дорогами. Тоді опинились на відкритій і невиразній місцевості, крізь яку пролягала майже порожня траса. Про цю частину нашої подорожі до човна я запам’ятала, що за довгий час крізь навколишню сірість нарешті почало пробиватись сонце; і коли я дивилася на Рут поруч зі мною, то бачила, що вона тихо усміхається. Щодо розмов, то, як я пам’ятаю, ми поводились так, наче бачимось регулярно, і тому нема потреби розмовляти про будь-що інше, крім того, що бачимо зараз перед собою. Я запитала Томмі, чи він уже бачив човен, а він відповів, що не бачив, але що багато інших донорів із його центру бачило. У нього було кілька можливостей, але він не скористався.

— Не те щоб я не хотів поїхати, — сказав він, схиляючись уперед із заднього сидіння. — Мені просто не варто було. Одного разу я вже домовився про поїздку з кількома іншими і їхніми опікунами, але в мене почалась невелика кровотеча, тому я не зміг. Це було дуже давно. У мене більше не буває таких неприємностей.

Трохи згодом, коли ми продовжували їхати порожніми полями, Рут повернулась у своєму місці назад, обличчям до Томмі і просто на нього дивилась. Вона і далі усміхалась, але нічого не говорила, і я бачила у дзеркалі, що Томмі явно почувався некомфортно. Він то дивився у бічне вікно, то на неї, то знову у вікно. За якийсь час, не відриваючи від нього погляду, Рут почала розповідати якісь безладні історії про різних людей, про якусь донорку з її центру, про яку нам навіть чути не доводилось, і весь час дивилася на Томмі, а ніжна усмішка не сходила з її обличчя. Можливо, тому, що втомилась від її історій, можливо, тому, що хотіла допомогти Томмі, я перебила її за якийсь час словами:

— Ага, добре, ми не мусимо знати про неї всі найменші деталі.

Я промовила це без злості, і справді не мала нічого такого на увазі. Але ще навіть до того, як Рут замовкла, а я ще навіть не закінчила вимовляти ці слова, Томмі раптом реготнув — ніби вибухнув. Мені не доводилось ніколи чути від нього такого звуку. І сказав:

— Я саме це і збирався сказати. Я вже сто років тому втратив суть розповіді.

Я дивилась на дорогу, тому не певна була, звертався від до Рут чи до мене. У кожному разі Рут замовкла і повільно повернулась у своєму сидінні, аж доки знову не сіла рівно. Вона начебто не надто засмутилась, тільки усмішки більше не було, а погляд її був спрямований удалечінь, на небо попереду. Але я мушу бути чесною: на якусь мить я не думала про Рут. Моє серце застрибало, тому що в одну мить, коли почула його схвальний смішок, я подумала, що ми з Томмі після всіх цих років знову стали близькими.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як ми виїхали з Кінґсфілда, я знайшла потрібний нам поворот. Ми з’їхали вузькою в’юнкою стежкою, оточеною живоплотами, і запаркувались біля яворів. Я повела їх до початку лісу, але опинившись перед трьома стежками, що розбігались врізнобіч, мусила зупинитись, щоб звіритись із вказівками на аркуші, який взяла з собою. Поки я намагалась розшифрувати почерк знайомого, я раптом усвідомила, що позаду мене стоять Томмі й Рут. Вони не розмовляли і, як діти, чекали, що я скажу, якою дорогою йти.

Ми ввійшли до лісу, і хоча йти було легко, я зауважила, що Рут дихає дедалі натужніше. Томмі, на противагу їй, здавалось, не відчував жодних труднощів, хоча й накульгував злегка. Тоді ми підійшли до паркана з колючого дроту, похилого і заіржавілого, що безпомічно провисав на землю. Коли Рут його побачила, то різко зупинилась.

— О ні, — стривожено сказала вона. А тоді обернулась до мене:

— Ти нічого про це не казала. Ти не казала, що нам доведеться долати колючий дріт!

— Це буде нескладно, — відповіла я. — Ми можемо пролізти під ним. Просто треба буде притримати його одне для одного.

Але Рут по-справжньому засмутилась і не збиралася ворушитись. І отоді, коли вона так стояла, а її плечі здіймалися і опадали від подиху, Томмі, здавалося, вперше усвідомив, наскільки вона стала немічною. Можливо, він зауважив це й раніше, тільки не хотів приймати. Але тепер він упродовж кількох секунд не зводив із неї погляду. А тоді, як я думаю — тому що я не можу знати цього напевне — сталося так, що ми з Томмі одночасно пригадали те, що трапилося в машині, коли ми проти неї виступили. І ми інстинктивно кинулися до неї. Я взяла її за руку, Томмі підтримав за лікоть з іншого боку, і ми почали м’яко вести її до огорожі.

Я відпустила Рут тільки для того, щоб самій пролізти через огорожу. Тоді я підняла дріт так високо, як тільки змогла, і ми з Томмі допомогли їй перебратися. Насправді їй не було аж так складно: тут радше йшлося про впевненість, і маючи нас як підтримку, вона, здавалось, перестала боятися. Опинившись із протилежного боку, вона навіть спробувала допомогти притримати дріт для Томмі. Він перебрався без жодних труднощів, і Рут йому сказала:

— Тут просто треба нагнутися. Мені іноді не вдається.

Томмі мав якийсь притлумлений вигляд, і я думала, чи він так знітився через те, що сталося, чи знову пригадував, як ми напали на Рут у машині. Він кивнув у бік дерев попереду нас і сказав:

— Думаю, нам туди. Правильно, Кет?

Я поглянула на свій аркуш і знову почала прокладати шлях. Коли ми забрели в гущавину дерев, стало досить темно, а земля ставала дедалі болотистішою.

— Сподіваюсь, що ми не загубимось, — зі сміхом промовила до Томмі Рут, хоч зовсім неподалік уже виднівся просвіток. І тоді, коли вже минуло трохи часу, я усвідомила, чому саме так занепокоїлась через ситуацію в машині. Річ навіть не в тому, що ми виступили проти Рут, річ у тім, як вона це сприйняла. У давні часи немислимо було, щоб вона щось таке допустила, не давши відпору. Усвідомивши це, я зупинилась посеред стежки, зачекала на Рут і Томмі і обійняла Рут за плечі.

Це не здавалося чимось надто сентиментальним. Мій жест цілком відповідав поведінці опікунки, тому що тепер у ході Рут таки справді була непевність, і я засумнівалась у правильному оцінюванні її стану. Вона тяжко дихала, і поки ми йшли, час від часу на мене хилилась. Але ось ми проминули дерева і вийшли на просіку, звідки побачили човен.

Хоча насправді ми навіть не вийшли на просіку: просто закінчились негусті дерева, серед яких ми просувались, і тепер перед нами відкривалась болотиста нескінченна рівнина. Бліде небо здавалось безмежним, його відображення можна було побачити у клаптях води, розкиданих на рівнині. Ще недавно тут, мабуть, теж був ліс, тому що всюди з ґрунту стирчали мертві примарні стовбури, більшість з яких були зламані всього кілька метрів від землі. А за мертвими стовбурами, метрів за шістдесят, вимальовувався човен, що застряг у болоті під променями кволого сонця.

— Ох, точно такий, як розповідав мій друг, — сказала Рут. — Страшенно красивий.

Навколо панувала тиша, і коли ми почали рухатись у напрямку до човна, під ногами хлюпала волога. Невдовзі я зауважила, що моя нога тоне під пучками трави, і скомандувала:

— Гаразд, далі ми вже не йдемо.

Двоє позаду мене не протестували, і коли я зиркнула через плече, побачила, що Томмі знову тримає Рут за руку. Було видно, що він всього лише старається дати їй опору. Я зробила кілька широких кроків до найближчого мертвого стовбура, де поверхня землі була рівніша, і вчепилася в нього, щоб утримати баланс. Взявши з мене приклад, Томмі й Рут рушили до іншого стовбура ліворуч від мене — порожнистого й більш понищеного, ніж мій. Вони сперлись на нього з обох боків і завмерли. І ми просто дивилися на човен, посаджений на мілину. Я бачила, як потріскалася на ньому фарба, як розкришились дерев’яні рами кабіни. Колись вона була пофарбована в синій колір, але тепер навпроти неба здавалася майже білою.

— Цікаво, як він сюди потрапив, — сказала я. Я підвищила голос, щоб інші двоє мене почули, і очікувала відлуння. Але звук пролунав несподівано близько, мов у кімнаті з килимом.

Тоді я почула позаду голос Томмі:

— Можливо, таким сьогодні є Гейлшем. Як думаєте?

— Чому він має таким бути? — у голосі Рут вчувалось невдаване збентеження. — Він же не міг перетворитись на болото тільки тому, що його закрили.

— Таки справді. Я не подумав. Але тепер Гейлшем завжди уявляється мені саме таким. В цьому немає жодної логіки. Насправді це дуже нагадує картинку з моєї уяви. Тільки там, звісно, немає човна. Якщо там справді так, це ще не найгірше.

— Цікаво, — мовила Рут. — Мені недавно наснився сон. Снилося, що я у класі № 14. Я знала, що нашу установу закрили, але я сиділа у класі № 14 і визирала з вікна, а там, назовні, все тонуло у воді. Немов велетенське озеро. Я бачила, як повз моє вікно пропливає сміття, бачила порожні коробки від напоїв, геть усе. І при цьому я не відчувала паніки. Картинка заспокоювала мене, вмиротворювала — як і це місце. Я знала, що я в безпеці, просто нашу школу закрили.

— Знаєте, — сказав Томмі, — у нашому центрі якийсь час лежала Меґ Б. Недавно вона поїхала кудись на північ, на третю виїмку. Я не чув, як у неї справи. Ви не чули?

Я похитала головою, а коли не почула відповіді Рут, обернулась, щоб на неї поглянути. Спершу я думала, що вона дивиться на човен, а тоді зрозуміла — її погляд був зосереджений на білій смузі від літака вдалині, що повільно видирався догори.

Тоді вона сказала:

— Розповім, що я чула. Я чула про Кріссі. Чула, що вона вичерпалась під час другої виїмки.

— Я чув це також, — сказав Томмі. — Мабуть, це правда. Мені те саме казали. Як шкода. У неї теж була друга виїмка. Я радий, що зі мною такого не сталось.

— Думаю, таке трапляється частіше, ніж нам повідомляють, — сказала Рут. — Ось моя опікунка. Вона, мабуть, знає правду. Але не скаже.

— Тут не існує жодної змови, — сказала я, знову обертаючись до човна. — Іноді таке стається. Сумно було довідатись про Кріссі. Але так нечасто відбувається. Сьогодні все роблять дуже обережно.

— Закладаюсь, це трапляється набагато частіше, ніж нам розповідають, — знову повторила Рут. — Ось чому нас постійно переводять з місця на місце між виїмками.

— Якось я зустріла Родні, — сказала я. — Невдовзі після того, як Кріссі вичерпалась. Бачила його в цій клініці в Північному Вельсі. Він добре почувався.

— Закладаюсь, він усе одно страждав через Кріссі, — сказала Рут. Тоді повернулась до Томмі:

— Вони й половини нам не розповідають, бачиш?

— Насправді, — мовила я, — він не аж так страждав. Безперечно, він сумував. Але непогано давав собі раду. Вони й так уже кілька років не бачились. Він казав, що Кріссі не була б проти того, що трапилось. А він мав би це знати.

— Звідки йому таке знати? — запитала Рут. — Звідки він міг знати про почуття Кріссі? Про те, чого вона б хотіла? Це не він лежав на тому столі, хапаючись за життя. Звідки йому таке знати?

Спалах люті нагадав мені про давню Рут, і я знову до неї обернулась. Можливо, через відблиск в її очах мені здалося, що вона дивиться на мене з важким, жорстким виразом.

— Це недобре, — сказав Томмі. — Вичерпатись на другій виїмці. Це недобре.

— Не можу повірити, що Родні нормально це сприйняв, — сказала Рут. — Ти ж розмовляла з ним усього кілька хвилин. Як із цього можна робити висновки?

— Ну так, — мовив Томмі, — але ж Кеті каже, що вони давно розійшлися…

— Це неважливо, — відрізала Рут. — У деяких випадках це тільки все погіршує.

— Мені доводилось бачити чимало людей, які були на місці Родні, — сказала я. — Їм вдавалось змиритися.

— Звідки тобі знати? — запитала Рут. — Звідки ти можеш таке знати? Ти ж досі опікунка.

— У ролі опікунки мені доводиться багато всякого бачити. Неймовірно багато.

— Вона цього не знає, правда, Томмі? Не знає, як воно насправді.

Якусь мить ми обидві дивились на Томмі, але він не відривав погляду від човна. Тоді сказав:

— В моєму центрі був один хлопець. Він постійно хвилювався, що не переживе другої. Казав, що кістками відчуває. Але все склалося добре. Щойно третю пройшов, і з ним все чудово, — він приклав долоню дашком до чола. — Я не був надто дбайливим опікуном. Навіть водити не навчився. Мабуть, тому так рано прийшло повідомлення про мою першу. Знаю, що це начебто не так працює, але переконаний, що річ саме в цьому. Я й не заперечував. Донор я хороший, а от опікуном був незугарним.

Якийсь час ніхто не говорив. Тоді Рут промовила досить тихо:

— Я думаю, що була гідною опікункою. Але п’яти років мені вистачило. Я була, як ти, Томмі. Почувалась уже готовою, коли стала донором. Відчувала, що це правильно. Зрештою, хіба не це нам призначено?

Не знаю, чи сподівалась вона почути від мене відповідь. В її словах не було вимоги, і цілком можливо, що своє твердження вона промовила лише зі звички — донори постійно повторюють такі речі. Коли я знову до них обернулась, Томмі все ще прикривав очі долонею-дашком.

— Шкода, що ми не можемо підійти ближче до човна, — сказав він. — Може, приїдемо сюди, коли буде трохи сухіше.

— Я рада, що побачила його, — м’яко мовила Рут. — Він дуже гарний. Але, думаю, я хочу вже повертатись. Вітер такий холодний.

— Принаймні ми на нього подивились, — сказав Томмі.

Дорогою до машини ми розмовляли набагато вільніше, ніж доти. Рут і Томмі порівнювали свої центри — їжу, рушники, побутові речі, — і я теж брала участь у розмові, тому що вони розпитували мене про інші центри, питали, наскільки нормальні ті чи ті речі. Рут ішла тепер впевненіше, і коли ми дістались до огорожі і я підняла дріт, вона не вагалась.

Ми сіли в машину, Томмі знову зайняв заднє сидіння, і якийсь час між нами все було чудово. Можливо, тепер може здатись, що в атмосфері ніби вчувалося щось притамоване, але, можливо, це зараз мені спадає на думку через те, що трапилось далі.

Почалось усе як початок попередньої сцени. Ми їхали майже порожньою дорогою, і Рут щось сказала про постер, який ми проминали. Я навіть не пам’ятаю, що то був за постер, не із величезних рекламних зображень, які стовбичать на узбіччях. Вона промовила це сама до себе, навіть не маючи на увазі нічого особливого. Сказала щось типу:

— О боже, погляньте на це. Хоч би спробували вигадати щось нове.

Але Томмі із заднього сидіння заперечив:

— А мені подобається. Ця реклама трапляється в газетах. Мені здається, у ній щось є.

Можливо, я просто хотіла знову відчути близькість із Томмі. Тому що незважаючи на те, що прогулянка до човна була приємна сама по собі, я починала відчувати, що, крім наших обіймів і тієї попередньої миті в машині, ми з Томмі не надто взаємодіяли. У кожному разі я почула власні слова:

— І мені він теж подобається. Виготовлення цих постерів потребує більше зусиль, ніж тобі здається.

— Точно, — сказав Томмі. — Хтось мені розповідав, що ці картинки складають докупи впродовж цілих тижнів. Навіть місяців. Люди часом ночей не сплять, переробляють їх, аж доки не зроблять правильно.

— Легко критикувати, — докинула я, — коли ти просто проїздиш повз.

— Найлегше на світі, — погодився Томмі.

Рут не сказала нічого, просто дивилась на порожню дорогу перед нами. А я мовила:

— Оскільки ми заговорили про постери. Я зауважила один із протилежного боку, коли ми їхали. Він невдовзі повинен з’явитися. Цього разу з нашого боку. От-от його побачимо.

— А що на ньому? — запитав Томмі.

— Побачиш. Він невдовзі з’явиться.

Я зиркнула на Рут. В її очах не було злості, сама втома. І навіть сподівання, як мені здалось, що коли постер з’явиться, на ньому виявиться щось цілковито невинне — щось, що нагадуватиме нам Гейлшем, щось таке. Я бачила все це на її мінливому обличчі, вираз якого не вдавалося потрактувати однозначно. А погляд весь час був зосереджений десь попереду.

Я заповільнила машину і зупинила її, ввіткнувшись капотом у жорстку траву.

— Чому ти зупиняєшся, Кет? — запитав Томмі.

— Тому що звідси його краще видно. Якщо під’їхати ближче, доведеться надто вже задирати голови.

Я чула, як Томмі позаду совається, намагаючись віднайти якнайкращий вид. Рут не рухалась, і я не мала певності, що вона взагалі дивиться на постер.

— Ну добре, це не зовсім те саме, — сказала я за якусь мить. — Але він мені пригадав. Офіс відкритого планування, розумні усміхнені люди.

Рут мовчала, натомість озвався Томмі:

— Я зрозумів. Ти про те місце, до якого ми колись їздили.

— Не тільки це, — відповіла я. — Це схоже на ту рекламу. Яку ми знайшли на землі. Пам’ятаєш, Рут?

— Я не певна, — тихо сказала вона.

— Ох, припини. Пам’ятаєш. Ми знайшли на стежці журнал. Біля калюжі. Ти не могла відірвати погляду. Не вдавай, ніби не пам’ятаєш.

— Здається, пам’ятаю, — майже пошепки сказала Рут.

Наша машина задрижала, тому що повз нас проїхав фургон, на кілька секунд затуливши від нас рекламний щит. Рут кивнула головою, немов сподівалась, що фургон назавжди забере за собою зображення, але коли ми знову могли його чітко бачити, вона не підняла погляду.

— Так дивно, — сказала я, — все це тепер пригадувати. Пам’ятаєш, скільки ти про це говорила? Мовляв, одного дня працюватимеш у такому офісі.

— Точно, тому ми тоді й поїхали, — підхопив Томмі, немов пригадав це щойно тієї миті. — До Норфолка. Шукали твоє ймовірне я. Яка працювала в офісі.

— А ти не думаєш іноді, — сказала я до Рут, — що тобі варто було більше про це подумати? Гаразд, ти була б перша. Перша з нас усіх, кому вдалось би щось таке зробити. Але тобі, можливо, вдалося б. Чи не уявляєш ти іноді, що могло б статися, якби ти спробувала?

— Як я могла спробувати? — голос Рут звучав ледве чутно. — Я просто колись про це мріяла. Ось і все.

— Але якби ти бодай дослідила цю можливість. Звідки тобі знати? А раптом дозволили б.

— Точно, Рут, — сказав Томмі. — Можливо, тобі слід було спробувати. Ти ж стільки про це розводилась. Я думаю, Кет права.

— Я не розводилась про це, Томмі. Принаймні я не пригадую, щоб розводилась.

— Але Томмі правий. Ти принаймні повинна була спробувати. В такому разі, побачивши такий постер, ти пригадала б, чого хотіла колись, і знала б, що принаймні перевірила цю можливість…

— Як я могла її перевірити? — голос Рут уперше став жорсткішим, але вона тут же зітхнула й опустила погляд.

Томмі сказав:

— Ти постійно повторювала, що у твоєму випадку може бути особливе ставлення. Можливо, так воно й було. Слід було бодай запитати.

— Добре, — сказала Рут. — Кажеш, я повинна була довідатись. Як? Куди б я з цим пішла? Не було способу довідатись.

— Однак Томмі правий, — погодилась я. — Якщо ти вважала себе особливою, тобі слід було принаймні запитати. Треба було піти до Мадам і запитати.

Щойно я це сказала — щойно згадала Мадам, — як зрозуміла, що помилилась. Рут звела на мене погляд, і я побачила, як її обличчя освітилось тріумфальним спалахом. Часом таке показують у фільмах: коли одна особа спрямовує на другу особу пістолет, і та особа з пістолетом змушує іншу робити різні речі. А тоді стається якась помилка, метушня, і пістолет опиняється у другої особи. І друга особа дивиться на першу, сяючи, з виразом «не-вірю-власному-щастю» на обличчі, яке обіцяє всі можливі види помсти. Ось так подивилась на мене Рут, і хоча я нічого не сказала про відтермінування, я згадала Мадам, тож до мене дійшло, що ми опинилися на якійсь новій території.

Рут побачила, що я запанікувала, і обернулась на своєму сидінні обличчям до мене. Тож я готувалась до нападу, запевняючи себе, що хоч як би вона зараз викрутила ситуацію, тепер усе змінилося, і їй не вдасться поводитись так, як вона поводилась у минулому. Я переконувала себе і тому зовсім не була готова до того, що почула.

— Кеті, — сказала вона, — я не сподіваюсь, що ти коли-небудь мене пробачиш. Я навіть не бачу для цього жодних підстав. Але все одно попрошу пробачення.

Я була так цим приголомшена, що спромоглася лише на незугарне:

— За що тебе пробачити?

— За що мене пробачити? Ну, для початку, за те, що я завжди брехала тобі стосовно хотячок. Коли ти розповідала мені, що іноді тобі хочеться зробити це фактично будь з ким.

Томмі знову засовгався позаду, але Рут нахилялась тепер уперед, дивлячись просто на мене, наче тієї миті Томмі з нами в машині не було.

— Я знала, що тебе це страшенно турбує, — сказала вона. — Мені слід було тобі сказати. Мені слід було розповісти тобі, що зі мною теж так буває, точнісінько так само, як ти це описувала. Знаю, що тепер ти все це усвідомлюєш. Але ж тоді ти не знала, і мені слід було сказати. Я повинна була розповісти тобі, що хоча я з Томмі, я не могла іноді не робити цього з іншими людьми. Щонайменше з трьома іншими, коли ми були в Котеджах.

Вона сказала це, все ще не дивлячись у бік Томмі. Але не в тому річ, що вона його ігнорувала, вона просто так інтенсивно намагалася до мене достукатись, що все інше для неї розмилось.

— Я майже готова була тобі зізнатись кілька разів, — продовжувала вона. — Але не зробила цього. І навіть тоді, у той час, я знала, що одного дня ти все це зрозумієш і будеш мене звинувачувати. Але все одно так нічого й не розповіла. Немає причин, щоб ти мені це пробачала, але я хочу просити, бо…

Вона несподівано замовкла.

— Бо що? — запитала я.

Вона засміялась і сказала:

— Бо нічого. Я хотіла б, щоб ти мене пробачила, але не сподіваюсь на це. У кожному разі, це не половина всього і навіть не маленька частина. Найголовніше, що я не дозволяла вам зійтися з Томмі.

Її голос знову стишився і майже перейшов у шепіт.

— Це найгірше з усього, що я зробила.

Вона трохи повернулась, вперше поглянувши на Томмі. І потім знову дивилась уже на мене, але тепер складалося враження, що промовляє вона до нас обох.

— Це найгірше, що я зробила, — знову сказала вона. — Я навіть не прошу пробачити мене за це. Боже, я стільки разів повторювала це собі подумки, не можу повірити, що справді це роблю. Ви повинні були стати парою. Я не вдаю, що не знала цього завжди.

Звичайно, знала, скільки себе пам’ятаю. Але не дозволяла вам зійтися. Я не прошу мене за це пробачити. Тепер я не цього потребую. Я хочу, щоб ви все залагодили. Щоб залагодили те, де я нашкодила.

— Ти про що, Рут? — запитав Томмі. — Про що це ти — щоб ми залагодили?

Його голос звучав м’яко, сповнений дитинного зацікавлення, і, мабуть, саме тому я почала хлипати.

— Кеті, послухай, — сказала Рут. — Вам із Томмі слід спробувати здобути відтермінування. Ви отримаєте шанс. Справжній шанс.

Вона випростала руку і поклала її на моє плече, але я жорстко її струсила і поглянула на неї крізь сльози.

— Для цього вже надто пізно. Занадто пізно.

— Не пізно. Кеті, послухай, ще не запізно. Гаразд, Томмі пройшов уже дві виїмки. Хто казав, що це якось впливає?

— Тепер уже для цього всього занадто пізно, — я знову почала схлипувати. — Тупо про це навіть думати. Так само тупо, як прагнути працювати в цьому офісі. Ми вже занадто далекі від цього.

Рут хитала головою.

— Не запізно. Томмі, скажи їй.

Я лежала на кермі, тому взагалі не могла бачити Томмі. Він видав якесь збентежене мукання, але нічого не сказав.

— Послухай, — мовила Рут, — послухайте обоє. Я хотіла, щоб ми втрьох поїхали в цю подорож, тому що хотіла вам усе це сказати. Але ще я хотіла віддати вам дещо.

Вона покопирсалась у кишенях свого анорака і вийняла зім’ятий аркуш паперу.

— Томмі, тобі краще це взяти. Наглядай за цим. До того часу, коли Кеті змінить думку.

Томмі потягнувся у проміжок між сидіннями і взяв аркуш.

— Дякую, Рут, — сказав він, ніби отримав від неї плитку шоколаду. А тоді за кілька секунд сказав:

— Що це таке? Не розумію.

— Це адреса Мадам. Ви ж самі мені щойно казали. Вам слід принаймні спробувати.

— Як ти її знайшла? — запитав Томмі.

— Це було нелегко. І забрало багато часу, я наривалась на кілька неприємностей. Але врешті-решт таки роздобула її, і зробила це для вас двох. Тепер це ваша справа — знайти її і спробувати.

Я перестала схлипувати і завела двигун.

— Досить цього всього, — сказала я. — Нам треба повернути Томмі назад. А потім слід самим повертатись.

— Але ви над цим подумаєте, ви обоє, подумаєте?

— Зараз я просто хочу повернутись, — сказала я.

— Томмі, ти збережеш адресу? На випадок, якщо Кеті передумає.

— Збережу, — відповів Томмі. А тоді врочисто промовив:

— Дякую, Рут.

— Ми побачили човен, — сказала я, — але тепер нам слід повертатись. До Давера понад дві години їзди.

Я знову вивела машину на трасу, і, як я пам’ятаю, на зворотній дорозі до Кінґсфілда ми майже не розмовляли. Коли ми заїхали на Площу, під дашком все ще купчилась групка донорів. Я розвернула машину ще до того, як випустити Томмі. Жодна з нас його не обійняла і не поцілувала, але коли він прямував до своїх приятелів-донорів, то зупинився, широко нам усміхнувся і помахав.

Це може видатись дивним, але протягом їзди до центру з Рут ми не обговорювали те, що трапилося. Частково тому, що Рут почувалась виснаженою — наша остання розмова на узбіччі відібрала в неї всі сили. Але також, думаю, ми обоє відчували, що на один день з нас досить серйозних розмов, і якщо ми перейдемо межу, то все почне тільки ускладнюватись. Не знаю, які почуття мала Рут під час нашого повернення, але щодо мене, то, коли вляглись усі сильні емоції і на землю почала опускатись ніч, а вздовж дороги засвітились ліхтарі, я відчула всередині спокій. Так, ніби те, що страшенно довго нависало наді мною, раптом зникло. І хоча все й надалі залишалось анітрохи не впорядкованим, у мене виникло відчуття, ніби тепер принаймні відчинились двері до чогось кращого. Це не було піднесення. Між нами трьома панували кріхкість і напруження, але напруження не в поганому сенсі.

Ми навіть не обговорювали Томмі, зазначили тільки, що він має гарний вигляд, і прикинули, скільки ваги він набрав. Після цього ми здебільшого мовчали, вдивляючись у дорогу.

І вже за кілька днів, коли я знову прийшла до неї, стало очевидно, наскільки змінила все наша подорож. Уся настороженість, всі підозри між мною і Рут вивітрились, і ми, здавалось, пригадали, скільки важили одна для одної. І з цього почалася нова ера: надходило літо, і здоров’я Рут нарешті почало стабілізуватися, а я приходила до неї вечорами з печивом і мінеральною водою, і ми сиділи поруч біля вікна, милуючись, як над дахами опускається сонце, розмовляючи про Гейлшем, про Котеджі, про все, що спадало на думку. Коли я згадую про Рут тепер, я, звичайно, відчуваю смуток через те, що її вже немає; але водночас і вдячність за той останній період.

Однак існувала тема, яку ми не обговорювали повноцінно — йшлося про те, що вона сказала нам того дня на узбіччі. Рут постійно тяжіла до натяків на неї. Наприклад, вона казала:

— А ти не думала про те, щоб стати опікункою Томмі? Ти ж знаєш, що могла б це влаштувати, якби хотіла.

Невдовзі ця ідея — що я повинна стати опікункою Томмі — витіснила все інше. Я відповідала, що думаю про це, що навіть у моєму випадку не так просто все це залагодити. Після цього ми зазвичай залишали цю тему. Але я знала, що Рут ніколи повністю не переставала про неї думати, ось чому того останнього разу, коли я її бачила, знала точно, що саме вона прагне мені сказати, хоча Рут уже й не могла розмовляти.

Мені нарешті дозволили її побачити на світанку третього дня після її другої виїмки. Вона лежала сама в кімнаті, і, здавалось, для неї зробили все можливе. На той час з поведінки лікарів, координатора, медсестер стало видно, що ніхто не сподівається, ніби вона виживе. Вона лежала в лікарняному ліжку, і мені вистачило лише зиркнути на її обличчя в тьмяному світлі, щоб упізнати той вираз, який мені так часто доводилось бачити в інших донорів. Здавалось, вона намагалась зазирнути всередину себе, щоб засвідчувати й усвідомлювати краще всі розрізнені ділянки болю в тілі — так само тривожний опікун міг би розриватись між трьома або чотирма хворими донорами в різних частинах країни. Фактично вона перебувала при тямі, однак для мене, поки я стояла поруч з її металевим ліжком, вона була недосяжна. І все ж таки я підтягнула стільця і сіла, взявши її долоню у свої і стискаючи її, коли кожен наступний наплив болю викручував її тіло.

Я залишалась поруч стільки, скільки мені дозволили — три години чи, може, довше. І як я вже сказала, майже весь цей час вона перебувала десь глибоко в собі. І тільки єдиний раз, коли вона викручувалась у страхітливо неприродний спосіб і я вже збиралась покликати медсестер, щоб ті зробили їй знеболювання, вона раптом на кілька секунд зосередила на мені погляд, точно знаючи, хто я. То був один із крихітних острівців ясності, які часом трапляються в донорів у розпал їхньої жахливої боротьби, і саме тоді вона поглянула на мене так, що я без слів зрозуміла її думки. Тому я сказала:

— Все добре, я це зроблю, Рут. Як тільки зможу, я стану опікункою Томмі.

Я проказала це нечутно, тому що вважала, що вона й так не почує слів, навіть якщо я їх прокричу. Але я сподівалась на те, що впродовж цих кількох секунд, у які наші погляди зустрілись, вона прочитає мій вираз так само, як я прочитала її. Далі ця мить минула, і вона знову вислизнула від мене. Звичайно, я ніколи не знатиму точно, але думаю, що вона мене зрозуміла. І навіть якщо ні, то тепер мені видається, що Рут знала весь час, навіть раніше, ніж я зрозуміла це, що я таки стану опікункою Томмі і що ми «спробуємо», як вона і порадила нам того дня в машині.

Розділ двадцятий

Я стала опікункою Томмі майже за рік після нашої поїздки до човна. Це було невдовзі після третьої виїмки Томмі, і хоча він добре відновлювався, та йому все ще потрібен був час, аби набратися сил, і, як виявилось, це був не такий уже й поганий спосіб, щоб разом увійти в цю нову фазу. Невдовзі я почала звикати до Кінґсфілда, і мені там навіть уже подобалось.

Більшість донорів із Кінґсфілда після третьої виїмки переселяли до власної кімнати, тож Томмі отримав одну з найбільших одномісних кімнат у центрі. Дехто згодом думав, що це я для нього таке залагодила, але це було не так; йому просто пощастило, хоча кімната виявилась не такою вже й прекрасною. Думаю, у часи відпочинкового табору тут була ванна — судячи з матового скла, розташованого високо під самою стелею. Визирнути назовні можна було тільки якщо стати на стілець і відчинити вікно — тільки тоді відкривався вид на густий чагарник унизу. Кімната мала обриси літери Г, тобто крім звичного ліжка, стільця і шафи, туди встановили ще шкільну парту з піднятим віком — цей предмет виявився великою перевагою, як я згодом поясню.

Я не хотіла б створювати помилкового враження щодо того періоду в Кінґсфілді. Більшість його минула по-справжньому розслаблено, мало не ідилічно. Я зазвичай приїздила після ланчу, підходила до Томмі, випростаного на вузькому ліжку — завжди повністю одягнутого, тому що він не хотів «бути, як пацієнт». Я сідала на стілець і читала йому книжки, які приносила: «Одіссею» або «Тисячу і одну ніч». Або ми розмовляли — чи то про давні часи, чи про щось інше. Пізнього пообіддя він засинав, а я писала звіти за його партою. Дивовижно, як швидко розтанули роки розлуки, і ми знову так добре почувалися одне з одним.

Звичайно, не все було, як раніше. Наприклад, ми з Томмі нарешті почали займатись сексом. Не знаю, як довго Томмі думав про секс між нами, перш ніж це сталося. Зрештою, він усе ще як слід не одужав, тому, можливо, думав насамперед не про це. Я не хотіла йому нічого нав’язувати, але, з іншого боку, вирішила, що якщо ми надто довго відкладатимемо справу навіть тепер, коли ми знову разом, з часом буде тільки складніше зробити секс природною частиною наших стосунків. А ще я думала, що якщо ми збираємось послухатися Рут і попросити про відтермінування, той факт, що у нас не було сексу, може загальмувати рішення. Не те щоб я думала, що вони обов’язково нас про це запитуватимуть. Але я хвилювалась, що це може якось вийти на поверхню, як вияв недостатньої близькості.

Тож я вирішила спробувати одного дня в його кімнаті, щоб він міг прийняти мене або відмовити. Він лежав на ліжку, як зазвичай, і дивився на стелю, поки я йому читала. Закінчивши читати, я наблизилась, сіла на край ліжка і просунула долоню йому під футболку. Невдовзі моя рука вже торкалась його добра внизу, і хоча він не відразу став твердий, я точно знала, що Томмі щасливий. Того першого разу нам доводилося зважати на шви, до того ж так довго знаючи одне одного і жодного разу не займаючись сексом, ми потребували проміжної стадії, перш ніж дійдемо до повноцінного процесу. Тож я зробила йому приємне руками, а він просто лежав умиротворено, не роблячи жодних спроб до мене приставати, не видаючи жодних звуків.

Але навіть того першого разу, крім відчуття початку, спільного вступання у нове, відчувалося ще щось інше. Я довго не хотіла на це зважати, а згодом навіть переконувала себе, що це «щось» мине разом з нашими болями і турботами. Я кажу про скимний, себто терпкий, смуток, що пронизував Томмі від нашого найпершого разу. Здавалось, він промовляє: «Так, ми це робимо тепер, і я радий, що ми це робимо тепер. Але як шкода, що ми так довго відкладали».

І в наступні дні, коли ми займалися справжнім сексом і почувалися від цього по-справжньому щасливими, навіть тоді щимке відчуття нас не полишало. Я робила все, щоб його не допускати. Я намагалася зняти всі перепони, намагалась зробити так, щоб ми впадали в стан розмитості й марева, щоб більше не залишалося простору для чогось іншого. Якщо він був на мені, я якнайвище піднімала коліна. Хоч в якій би ми не були позі, я робила все і казала все, щоб принести йому більше задоволення, щоб розпалювати пристрасть — але те скимне відчуття повністю не розвіювалось.

Можливо, все пояснювалось особливостями кімнати — сонце проникало туди крізь матове скло, тому навіть на початку літа складалось враження, що кімнату наповнює осіннє світло. А може, випадковими звуками, що час від часу долинали до нас, коли ми лежали — кроками донорів, які займались навколо своїми справами, замість голосів учнів, що розташувались на траві посеред поля і сперечались про романи й поезію. Чи, можливо, це було пов’язано з тим, що іноді, навіть коли нам вдавалось зробити все по-справжньому чудово і ми лежали обійнявшись, і деякі кадри того, що відбулося, досі виринали в наших думках, Томмі міг сказати щось на зразок: «Раніше я міг легко робити це двічі поспіль. Але більше не можу». І тоді скимне відчуття наповнювало простір навколо нас, тож мені доводилось прикрити йому долонею рот, коли він щось подібне говорив, щоб ми просто могли полежати спокійно. Не сумніваюсь, що Томмі це також відчував, тому що в такі миті ми дуже міцно одне одного пригортали, наче намагалися таким чином відігнати нестерпне відчуття.

Протягом перших кількох тижнів ми майже не торкалися теми Мадам чи розмови з Рут у машині. Але сам той факт, що я стала його опікункою, служив нагадуванням: не слід відтягувати час. Таким же нагадуванням служили й намальовані тварини Томмі.

Я багато років думала про тварин Томмі. І навіть того дня, коли ми їздили дивитися на човен, мені хотілось його про них запитати. Чи продовжував він малювати? Чи зберіг ті, які малював у Котеджах? Але історія, яка була з цим пов’язана, заважала мені ставити ці запитання.

Тоді одного дня, можливо, за місяць після того, як я взялася до обов’язків, я ввійшла до його кімнати і виявила, що він сидить за партою, старанно малюючи і мало не торкаючись обличчям паперу. Зазвичай він запрошував мене ввійти, коли я стукала, але тепер навіть голови не підвів і не припинив свого заняття, лише його погляд повідомив мені, що він створює своїх вигаданих істот. Я завмерла на порозі, непевна, чи слід мені заходити, але він урешті підвів голову і згорнув блокнот — ідентичний із тими чорними книжечками, які Томмі колись отримував від Кефферса. Я ввійшла, і ми почали розмовляти про щось цілковито відсторонене, а за якийсь час він зовсім заховав блокнот, і ми зовсім його не торкнулися в розмові. Але після цього, коли я приходила, то часто бачила його на столі або під подушкою.

Одного дня ми сиділи у нього в кімнаті, за кілька хвилин нам слід було йти на аналізи, і я зауважила в його манері щось незвичне: сором’язливе і нарочите — тож я припустила, що він натякає на секс. Але Томмі сказав:

— Кет, я хотів би, щоб ти сказала свою думку. Тільки чесно.

Він вийняв зі столу чорний блокнот і показав три окремі ескізи короля жаб, який, проте, мав довгого хвоста, ніби частково залишився пуголовком. Принаймні таке складалось враження про зображення, якщо тримати його від себе на певній відстані. При наближенні ескіз виявлявся різноманіттям дрібних деталей, точнісінько як ті істоти, яких мені довелось побачити багато років тому.

— Оцих двох я уявляв зробленими з металу, — сказав він. — Бачиш, тут всюди лискучі поверхні. Але оцього я хотів зробити еластичним. Бачиш? Який безформний. Тепер хочу намалювати повноцінну версію, по-справжньому хорошу, тільки не можу вибрати. Кет, скажи чесно, що ти думаєш?

Не можу пригадати, що я відповіла. Пам’ятаю, що в ту мить мене охопили найрізноманітніші емоції. Я негайно зрозуміла, що в такий спосіб Томмі залишив позаду все, пов’язане з його малюнками, що відбулось у Котеджах, і відчула полегшення, вдячність, чисту радість. Але також я усвідомлювала, чому ці тварини виникли знову, всі можливі значення, що стояли за начебто буденним запитанням Томмі. Щонайменше, я розуміла: він демонструє, що не забув нічого, хоча ми не обговорювали нічого відкрито; він хотів сказати, що не розслабляється, що він постійно працює над своєю частиною підготовки.

Але це ще були не всі мої почуття, пов’язані того дня з конкретною намальованою жабою. Тому що той стан виринув знову, спершу слабкий, десь на задньому тлі, але дедалі потужніший, і згодом я не могла припинити про нього думати. Я не могла його позбутися, ця думка не покидала мене, поки я дивилась на аркуші. Я нічого не могла вдіяти, хоч як старалася відкласти її набік. Я бачила, що роботи Томмі втратили свіжість. Так, із багатьох оглядів вони були схожі на ті, які мені доводилось оглядати в Котеджах. Але чогось явно не вистачало, вони здавались вимученими, немов копії. Це відчуття з’явилося знову, хоч я намагалась його не допускати: що ми робимо все занадто пізно; що раніше можливість була, але ми її втратили, і в тому, як ми тепер плануємо все і як про це думаємо, начебто було щось сміхотворне і навіть гідне осуду.

Тепер, коли я знову прокручую це в голові, до мене доходить, що саме з цієї причини ми, можливо, так відтягували відкриту розмову про наші плани. До цього додавалося ще й те, що ніхто з інших донорів у Кінґсфілді ніколи не говорив про відтермінування чи на якісь такі теми, тож ми, мабуть, страшенно ніяковіли, немов приховували якусь непристойну таємницю. Можливо, нас навіть лякала ймовірність того, що про це довідаються інші.

Але кажу вам: я не хочу надавати тому періодові в Кінґсфілді надто понурого забарвлення. Тому що в основному, особливо після того дня, коли він запитав про тварин, від минулого, здавалось, не залишилося жодної тіні, і ми по-справжньому пристосувались до товариства одне одного. І хоча він більше ніколи не запитував моєї думки про свої роботи, він радісно працював над ними поруч зі мною, і ми часто проводили наші дні саме так: я на ліжку, часто читаючи вголос, а Томмі за столом, малюючи.

Можливо, ми були б щасливі, якби все залишалось так бодай трохи довше. Якби ми могли провести більше часу просто розмовляючи, займаючись сексом, читаючи вголос і малюючи. Але літо наближалось до завершення, Томмі міцнів, тож імовірність призначення його четвертої виїмки ставала дедалі ближчою — ми знали, що відкладати все на невизначений термін не можна.

Я мала надзвичайно завантажений період і майже цілий тиждень не з’являлась у Кінґсфілді. Того ранку, коли я приїхала, періщив дощ. У кімнаті Томмі панувала майже повна темрява, неподалік від його вікна в ринві хлюпотіла вода. Томмі повернувся з головного залу, де снідав зі своїми приятелями-донорами, і тепер сидів на ліжку, бездіяльний, нічим не зайнятий. Я прийшла геть виснажена — не спала нормально сто років — і звалилась на його вузьке ліжко, притиснувши його до стіни. Я лежала так деякий час, і легко могла б заснути, якби Томмі не штовхав мої коліна великим пальцем. Врешті я сіла поруч із ним і сказала:

— Я бачила вчора Мадам, Томмі. Не розмовляла з нею. Але я її бачила.

Він поглянув на мене, але й далі мовчав.

— Я бачила, як вона йшла вулицею і зайшла у свій будинок. Рут дістала правильну адресу. Правильна вулиця, саме ті двері, геть усе.

Тоді я описала, як попереднього дня, оскільки я все одно опинилась на південному узбережжі, я вирушила надвечір до Літлгемптона, і так само, як робила це у два попередні рази, пройшлась довгою набережною, повз ряди будинків із терасами, що мали назви на зразок «Гребінь хвилі» або «Морський вид», аж доки не дісталась лавки поруч із телефонною будкою. Я сіла і почала чекати — так само, як робила вже раніше, — зосередивши погляд на конкретному будинку.

— Це було схоже на детектив. У попередні рази я сиділа там по півгодини щоразу, і нічого, зовсім нічого. Але щось підказувало, що цього разу мені пощастить.

Я була така втомлена, що мало не закуняла просто там, на лавці. Але раптом підняла голову і побачила її — вона йшла вулицею в моєму напрямку.

— Це було моторошно, — мовила я, — тому що вона така сама на вигляд. Може, обличчя ледь-ледь старіше. Але значної різниці немає. Навіть одяг такий самий. Строгий сірий костюм.

— Це не міг бути той самий костюм.

— Не знаю. Виглядав так само.

— Але ти не звернулась до неї?

— Звичайно ні, дурнику. Все по черзі. Вона ніколи не поводилася з нами привітно.

Я описала, як вона пройшла повз мене з протилежного боку, навіть не поглянувши в мій бік; як на якусь мить мені здалося, що вона пройде повз двері, за якими я спостерігала, що Рут дала нам неправильну адресу. Але Мадам різко повернулась до воріт, зміряла коротку стежку двома чи трьома кроками і зникла всередині.

Коли я закінчила, Томмі деякий час мовчав. Тоді промовив:

— Ти впевнена, що не матимеш неприємностей? Вічно їздиш туди, куди тобі не можна?

— Думаєш, чому я так втомилася? Я доклала зусиль, щоб усе збігалось. Та зате ми її знайшли.

Назовні хлюпав дощ. Томмі повернувся набік і поклав голову мені на плече.

— Рут для нас постаралась, — м’яко сказав він. — Дістала правильну адресу.

— Так, вона постаралась. Але тепер усе залежить від нас.

— То який у нас план, Кет? У нас є план?

— Ми просто туди підемо. Просто підемо туди і запитаємо її. Наступного тижня, коли я повезу тебе на тести в лабораторію. Випишу тебе на цілий день. Тоді ми зможемо заїхати до Літлгемптона на зворотному шляху.

Томмі зітхнув і ще глибше вмостив голову на моєму плечі. Випадковий спостерігач міг вирішити, що він охоплений нехіттю, але я знала, що саме він відчуває. Ми так багато розмірковували про відтермінування, про Галерею, геть усе — і ось, несподівано підійшли впритул. Це було страшно.

— Якщо ми його отримаємо, — нарешті сказав він. — Уявімо, що отримаємо. Уявімо, вона дасть нам, наприклад, три роки — тільки для нас. Що саме ми будемо робити? Ти мене розумієш, Кет? Куди ми поїдемо? Ми ж не можемо залишитись тут, у цьому центрі.

— Не знаю, Томмі. Може, вона скаже, щоб ми повертались до Котеджів. Але я краще поїхала б деінде. До Білого Двору, можливо. Або, можливо, у них є якісь інші місця. Щось відокремлене для таких, як ми. Нам просто треба довідатись, що вона скаже.

Ми ще кілька хвилин тихо лежали на ліжку, дослухаючись до дощу. Я почала штовхати його ногою — так, як він робив мені раніше. Врешті він відплатив мені тим самим і зіштовхнув мої ноги з ліжка.

— Якщо ми їдемо, — сказав він, — треба вирішити про тварин. Виберемо найкращих, тих, яких ми візьмемо з собою. Шість або сім. Треба зробити це дуже уважно.

— Добре, — сказала я. Тоді підвелась і випростала вперед руки. — Може, навіть більше візьмемо. П’ятнадцять або й двадцять. Ага, поїдемо і зустрінемось із нею. Що вона нам зробить? Поїдемо і поговоримо з нею.

Розділ двадцять перший

Пригадуючи дні перед нашою поїздкою, я пам’ятаю, що уявляла, як ми з Томмі стоїмо перед тими дверима і не можемо наважитись подзвонити, а тоді чекаємо, поки наші серця скажено гупають. Однак насправді все склалось так, що нам пощастило і це конкретне випробування нас оминуло.

На той час ми вже заслуговували на везіння, тому що того дня все складалося не надто добре. Дорогою нас підвела машина, тож ми запізнились на аналізи Томмі на цілу годину. Через плутанину в лікарні Томмі довелось тричі перездавати аналізи. Через це він почувався дуже ослабленим, тож коли ми нарешті надвечір рушили до Літлгемптона, його почало нудити в машині, і нам доводилось зупинятися, щоб він міг пройтися.

На місце ми прибули о шостій. Запаркували машину позаду залу для гри в бінґо, витягнули з багажника спортивну сумку, в якій лежали блокноти Томмі, і вирушили в бік центру міста. Стояв приємний день, і хоча крамниці виявились зачиненими, перед барами, випиваючи й ведучи розмови, було чимало людей. Що довше ми йшли, то краще почувався Томмі, аж доки не пригадав, що через тести він пропустив ланч, і заявив, що перш ніж зустрітись із тим, що чекає на нас попереду, він мусить поїсти. Тож ми знайшли місце, де купили сандвіч, і раптом Томмі схопив мене за руку — так міцно, що я перелякалась, чи у нього не стався якийсь приступ. Але він тихо промовив мені на вухо:

— Ось вона, Кет. Дивись. Іде повз перукарню.

І справді — то була вона. Йшла протилежним тротуаром, одягнута у свій акуратний сірий костюм, такий самий, як завжди.

Ми рушили слідом за Мадам, зберігаючи помірковану відстань. Спершу — через пішохідну частину, потім — уздовж майже порожньої Гай-Стрит. Думаю, ми обоє пригадали той день, коли йшли слідом за «ймовірним я» Рут в іншому місті. Але цього разу все видавалось простішим, тому що невдовзі вона вивела нас на набережну.

Через те, що вулиця нікуди не завертала і призахідне сонце так добре освітлювало її до самого кінця, ми змогли дозволити Мадам значно вирватись наперед — аж вона перетворилася на цятку — і при цьому знали, що не втратимо її з виду. Насправді ми навіть постійно чули луну від її підборів, а ритмічне постукування сумки Томмі об ногу видавалось своєрідною відповіддю.

Так ми йшли досить довго, повз ряди ідентичних будинків. А тоді будинки вздовж протилежного тротуару закінчилися, замість них з’явились клапті пласких газонів, і за цими газонами можна було розгледіти дахи пляжних будиночків уздовж прибережної смуги. Води ми не бачили, але відчували, що вона там — судячи з великого неба і галасу чайок.

Але з нашого боку будинки не зникали, і за якийсь час я сказала до Томмі:

— Вже скоро. Бачиш оту лавку? Це та, на якій я сиділа. Будинок поруч.

Поки я цього не сказала, Томмі поводився спокійно. Але тепер на нього щось найшло, він пришвидшив ходу, ніби хотів її наздогнати. І коли між Мадам і нами нікого не було, а Томмі дедалі скорочував проміжок, мені довелось ухопити його за руку, щоб трохи сповільнити. Я боялась увесь час, що вона обернеться і побачить нас, але вона цього не зробила — і ось уже входила до своїх маленьких воріт. Вона завмерла перед дверима, шукаючи в торбинці ключі, а ми якраз підійшли і стояли перед воротами, дивлячись на неї. Вона все ще не оберталась, і мені спало на думку, що вона весь час знала про нашу присутність і навмисне нас ігнорувала. І ще я подумала, що Томмі зараз щось закричить, і це буде помилкою. Ось чому я сама звернулась до неї — швидко і не вагаючись.

Я сказала тільки ввічливе «Перепрошую!», але вона обернулась так різко, ніби я в неї чимось кинула. І коли вона на нас поглянула, моїм тілом пробігся холод — точнісінько так само, як багато років тому, коли ми підстерегли її перед головним корпусом. Її очі були такі ж крижані, а обличчя, можливо, навіть ще суворіше, ніж я пам’ятала. Не знаю, чи вона відразу мене впізнала. Але не було сумнівів, що вона негайно зрозуміла, що ми таке, тому що очевидно було, як вона заніміла — немовби до неї наближалась пара величезних павуків.

Тоді в її виразі щось змінилось. Не те щоб її погляд потеплішав, але відраза кудись зникла, і вона тепер пильно вивчала нас, мружачись від призахідного сонця.

— Мадам, — мовила я, перехиляючись через загорожу. — Ми не хочемо вас шокувати чи щось таке. Ми вчились у Гейлшемі. Я Кеті Г. — можливо, ви пам’ятаєте. А це — Томмі Д. Ми прийшли не для того, щоб завдати вам якихось неприємностей.

Вона зробила в нашому напрямку кілька кроків.

— Ви з Гейлшема, — сказала вона, і її обличчям навіть промайнула посмішка. — Яка несподіванка. Якщо ви не хочете завдавати мені неприємностей, то навіщо ви тут?

Томмі несподівано сказав:

— Ми мусимо з вами поговорити. Я дещо приніс, — він підніс догори сумку, — можливо, це знадобиться для вашої галереї. Нам треба з вами поговорити.

Мадам і далі стояла, майже не рухаючись у сяйві низького сонця. Вона кивала головою — ніби дослухалась до якихось звуків із набережної. Тоді посміхнулася знову, хоча її посмішка, здавалось, була адресована не нам, а собі самій.

— Що ж, добре. Заходьте досередини. Там побачимо, про що ви хочете зі мною поговорити.

Коли ми ввійшли, я зауважила, що вхідні двері були оздоблені кольоровими скляними панелями, а щойно Томмі зачинив їх позаду нас, як стало досить темно. Ми були в коридорі, такому вузькому, що здавалось, ніби виставивши лікті, можна одночасно торкнутись протилежних стін. Мадам завмерла попереду нас і стояла так, повернувшись спиною, знову наче до чогось прислухаючись. Глянувши повз неї, я побачила, що коридор, хоч і був такий вузький, виявився поділеним: ліворуч догори вели сходи; праворуч ще вужчий прохід вів углибину дому.

Слідом за Мадам я також прислухалась, але в будинку панувала тиша. Тоді десь ізгори почувся легкий удар. Цей тихий звук про щось повідомив Мадам, тому що тепер вона обернулась до нас і, вказуючи у темряву проходу, сказала:

— Ідіть туди і зачекайте на мене. Я зараз прийду.

Вона почала підніматись сходами, але помітивши, що ми вагаємось, перехилилася через перила і знову вказала кудись у темряву.

— Туди, — повторила Мадам і зникла нагорі.

Ми з Томмі рушили вперед і опинились у вітальні. Здавалося, що якась прислуга підготувала цю кімнату до вечора, а сама зникла: штори були затягнуті, а на столі світилась тьмяна лампа. Я відчувала запах старих меблів, імовірно, вікторіанської епохи. Камін виявився забитий дошкою, і там, де мав би горіти вогонь, висіла картина — ткана, немов гобелен, — на якій було зображено дивну пташку, схожу на сову, яка дивилась просто на вас. Томмі торкнувся моєї руки і вказав на картину в рамі, що висіла в кутку над маленьким круглим столиком.

— Це Гейлшем, — прошепотів він.

Ми наблизилися до картини, але я не мала певності. Я бачила, що перед нами дуже гарна акварель, але настільна лампа під нею відкидала викривлену тінь, помережену слідами павутини, і замість того, щоб освітлювати картину, вона кидала відблиск на понуре скло, тому складно було щось розгледіти..

— Це протилежний берег качиного ставка, — сказав Томмі.

— Ти про що? — зашепотіла я. — Тут немає ставка. Це просто сільська місцевість.

— Ні, ставок позаду тебе, — Томмі здавався страшенно роздратованим. — Ти повинна це пам’ятати. Якщо ставок залишиться позаду тебе, то ти дивитимешся на Північне спортивне поле…

Ми знову замовкли, тому що почули в глибині дому голоси. Схоже, що з другого поверху долинав чоловічий голос. Тоді ми почули голос Мадам, який долинав зі сходів. Вона казала:

— Так, ти маєш рацію. Маєш рацію!

Ми чекали, що Мадам зараз увійде, але її кроки прозвучали біля дверей і віддалились. Мені спало на думку, що вона збирається приготувати чай, взяти булочки і привезти це все на візку, але тут же зрозуміла, яка це маячня, і що вона швидше за все просто про нас забула, а тепер раптово пригадала, зараз увійде і скаже, щоб ми йшли собі геть. Грубий чоловічий голос гукнув щось згори — так нечітко, що здавалось, ніби він долинав двома поверхами вище. Кроки Мадам знову повернулись до коридору, і вона крикнула:

— Я ж сказала тобі, що робити. Просто зроби, як я тобі пояснила.

Ми з Томмі почекали ще кілька хвилин. Тоді стіна з протилежного кінця кімнати почала рухатись. Я тут же зрозуміла, що це насправді ніяка не стіна, а розсувні двері, якими можна розділяти на дві частини одну видовжену кімнату. Мадам частково відсунула двері, і тепер стояла і дивилась на нас. Я спробувала розгледіти, що за її спиною, але побачила там лише темряву. Я подумала, що вона, можливо, хотіла, щоб ми пояснили свою присутність, але врешті вона сказала:

— Ви сказали, що ви — Кеті Г. і Томмі Д. Я не помилилась? І що ви колись виховувались у Гейлшемі?

Я підтвердила, але сенсу запитувати, чи вона пам’ятає нас, не було. Вона стояла на порозі і не зводила з нас очей, немов не наважуючись ввійти. Тепер знову заговорив Томмі:

— Ми не хочемо вас затримувати. Ми просто хотіли з вами поговорити.

— Ви вже казали. Гаразд. Тоді вмощуйтесь зручно.

Вона простягнула вперед руки і поклала долоні на спинки двох однакових крісел перед собою. В її манері було щось дивне, ніби насправді вона не запрошувала нас сідати. Мені здавалось, що якщо ми зробимо те, що вона нам каже, і сядемо, вона так і залишиться стояти позаду, навіть не знявши зі спинок руки. Але коли ми рушили до неї, вона також наблизилась і — можливо, мені тільки здалося — проходячи повз нас, напружила плечі. Коли ми обернулись, щоб сісти, вона вже стояла біля вікон, перед важкими оксамитовими шторами, і дивилась на нас поглядом вчительки, яка розглядає учнів. Принаймні так здавалось мені в ту мить. Томмі потім сказав, що він подумав — Мадам зараз заспіває, а штори позаду розхиляться, і замість вулиці і пласкої площини перед набережною ми побачимо сцену, схожу на ту, що була в Гейлшемі, на якій стоятиме хор. Коли він згодом це розповідав, мені було смішно, і я знову її бачила — зі складеними руками, розведеними в боки ліктями, таки справді — ніби готувалася заспівати. Але я сумніваюсь, що Томмі насправді думав тоді про таке. Пам’ятаю, я зауважила, що він страшенно напружився, і хвилювалась, щоб він не бовкнув якоїсь дурниці. Ось чому, коли вона — цілком приязно — запитала, чого ми хочемо, я швидко заговорила.

Можливо, спершу я говорила плутано, але зовсім скоро, відчувши більше впевненості, що вона таки слухає, я заспокоїлась і заходилася пояснювати чіткіше. Впродовж тижнів я подумки прокручувала, що саме скажу їй. Я думала про це під час моїх тривалих поїздок автомобілем і сидячи за тихими столиками в кафе станцій техобслуговування. Тоді мені це видавалось таким складним, але я врешті-решт виробила план: слово за словом я запам’ятала кілька ключових рядків, а тоді намалювала подумки мапу, як переходитиму від одного пункту до другого. Але тепер, коли вона сиділа переді мною, більшість із того, що я заготувала, здавалась або непотрібною, або зовсім неправильною. Найдивнішим було те — і Томмі погодився зі мною, коли ми обговорювали це згодом, — що хоча в Гейлшемі вона сприймалась як ворожа незнайомка з зовнішнього світу, тепер, коли ми знову її зустріли, незважаючи на те, що вона не виявила щодо нас жодного тепла, Мадам видавалась кимось майже інтимним і набагато ближчим від усіх, із ким ми познайомилися протягом останніх років. Ось чому всі мої заготовки просто вивітрились, і я заговорила з нею чесно і просто — так, як могла багато років тому звернутись до вихователя. Я розповіла їй про те, що нам доводилось чути, про чутки, пов’язані з гейлшемськими студентами і відтермінуваннями; сказала, що ми усвідомлювали: ці чутки можуть виявитись неточними, і ми ні на що не розраховуємо.

— І навіть якщо це таки правда, — сказала я, — ми знаємо, що ви, мабуть, від усього цього втомились: від пар, які до вас приходять, і стверджують, наче вони закохані. Ми з Томмі ніколи б не наважились вас потурбувати, якби не мали певності.

— Певності? — нарешті заговорила вона, і ми обоє відсахнулись, здивовані. — Кажете, що ви впевнені? Впевнені у своїй любові? Звідки ви знаєте? Думаєте, любов така проста? Отож ви закохані. Глибоко закохані. Ви це хотіли мені сказати?

Її голос звучав майже саркастично, але тоді — поки вона дивилась то на мене, то на Томмі — я шоковано зауважила в її очах сльози.

— Ви в це вірите? Що ви глибоко закохані? І тому ви прийшли до мене, щоб просити про… відтермінування? Чому? Чому ви до мене прийшли?

Якби вона запитувала це з певною інтонацією — наче вся наша ідея була повним божевіллям, — не сумніваюсь, що я впала б у відчай. Але вона говорила не зовсім так. Вона запитувала це майже так, ніби задавала тестове запитання, на яке знала відповідь; наче вже не раз влаштовувала схоже опитування іншим парам. Ось чому я не втрачала надії. Але Томмі, здається, почав тривожитись, оскільки раптово вибухнув:

— Ми прийшли побачити вас з приводу вашої галереї. Здається, ми знаємо, навіщо вона потрібна.

— Моя галерея? — вона схилилась назад, у віконну нішу, і штори загойдались позаду неї. Мадам повільно видихнула.

— Моя галерея. Ви, мабуть, маєте на увазі мою колекцію. Всі картини, вірші, всі ваші роботи, які я збирала роками. Це була тяжка праця, але я в неї вірила, ми всі тоді в неї вірили. Тож вам здається, ніби ви знаєте, навіщо вона, чому саме ми цим займались. Що ж, мені буде дуже цікаво це почути. Тому що, мушу сказати: я сама постійно задаю собі це запитання.

Вона раптом перевела погляд із Томмі на мене.

— Я надто далеко зайшла? — запитала вона.

Я не знала, що відповісти, тому просто сказала:

— Ні, ні.

— Я надто далеко зайшла, — сказала вона. — Перепрошую. Я завжди надто далеко заходжу, коли про це говорю. Забудьте про те, що я сказала щойно. Молодий чоловіче, ви збирались розповісти мені про мою галерею. Прошу — дозвольте це почути.

— Вона допомагає вам визначити, — сказав Томмі. — Дає на що спиратись. Інакше звідки б ви знали, чи правду кажуть ті учні, які приходять і стверджують, що вони закохані?

Погляд Мадам знову змістився на мене, але мені здавалось, вона роздивляється щось на моїй руці. Я навіть опустила голову, щоб поглянути, чи у мене на рукаві немає пташиного посліду. Тоді я почула її голос:

— І це причина, з якої я зібрала ваші роботи, як ви вважаєте. Моя галерея — так ви її завжди називали. Коли я вперше почула це, то розсміялась. Але з часом і сама почала так про неї думати. Моя галерея. А тепер поясність мені, молодий чоловіче. Чому моя галерея мала б допомогти у визначенні того, чи справді ви закохані?

— Тому що вона допомагає побачити, які ми насправді, — сказав Томмі. — Тому що…

— Тому що, звісно, — раптово обірвала його Мадам, — творчість повинна проявити вашу внутрішню суть! Ось у чому річ, чи не так? Тому що творчість покаже ваші душі!

Вона несподівано повернулась до мене знову і запитала:

— Я зайшла занадто далеко?

Вона вже казала таке, і мені знову здалося, що вона дивиться на точку на моєму рукаві. Але цього разу дрібна підозра, що виникла, коли Мадам першого разу запитала «Я зайшла занадто далеко?», почала рости. Я пильно придивилась до неї, але вона ніби відчула мою прискіпливість і знову повернулась до Томмі.

— Добре, — сказала вона. — Продовжмо. Що ви мені казали?

— Проблема в тому, — сказав Томмі, — що в ті часи я почувався розгубленим.

— Ви щось казали про власну творчість. Що мистецтво оголює душу митця.

— Ну, я намагаюсь сказати, — наполягав Томмі, — що в ті часи я почувався таким розгубленим, що не здатен був на творчість. Я не міг нічого робити. Знаю, що повинен був, але почувався розгубленим. Тому у вашій Галереї немає моїх творів. Я знаю, що це моя провина, і знаю, що вже, мабуть, надто пізно, але я приніс із собою дещо, — він підняв сумку і почав її розстібати. — Деякі з цих робіт були створені недавно, інші — досить давно. А твори Кет у вас повинні бути. Її твори часто забирали до Галереї. Правда, Кет?

Якусь мить вони обоє дивились на мене. Тоді Мадам майже нечутно сказала:

— Бідні створіння. Що ми з вами зробили? Всіма нашими задумами й планами? — ці слова зависли в повітрі, а я знову помітила сльози в її очах. Вона обернулась до мене і запитала:

— Ми продовжимо цю розмову? Ви бажаєте продовжувати?

Коли вона це промовила, розмита підозра, що з’явилась у мене раніше, стала конкретнішою. «Я зайшла занадто далеко?» А тепер: «Ви бажаєте продовжувати?» Мене пронизав мороз, коли я усвідомила, що ці запитання вона задавала не мені і не Томмі, а комусь іншому — комусь, хто слухав позаду в темній частині кімнати.

Я поволі обернулась і почала вдивлятись у темряву. Мені не вдавалось нічого розгледіти, натомість я почула механічний звук з досить великої відстані — здавалось, будинок простягається набагато далі, ніж я уявляла. Потім я розгледіла якусь форму, що рухалася в нашому напрямку, і жіночий голос промовив:

— Так, Марі-Клод. Продовжмо.

Я все ще вдивлялась у темряву, коли почула, як Мадам чмихнула, пройшла повз нас і зникла в темряві. Долинули гучніші механічні брязкання, і Мадам знову з’явилась, везучи когось на інвалідному возику. Вони проминули нас, і якийсь час я не могла розгледіти особу у возику, оскільки Мадам її закривала собою. Але ось Мадам обернула возика, щоб ми могли побачити ту, що у ньому сиділа.

— Розмовляйте з ними. Це з вами вони прийшли говорити.

— Я теж так вважаю.

Особа в інвалідному возику мала хворобливий і покручений вигляд, і я змогла впізнати її майже винятково завдяки голосу.

— Міс Емілі, — неголосно промовив Томмі.

— Ви з ними розмовляйте, — сказала Мадам, наче вмивала від усього руки. Але так і залишилась стояти позаду возика, пропалюючи нас поглядом.

Розділ двадцять другий

— Марі-Клод має рацію, — сказала міс Емілі. — Розмовляти вам слід зі мною. Марі-Клод багато зробила для нашого проекту. І те, як усе завершилось, змусило її зневіритись. Щодо мене, хоч яким би глибоким було розчарування, я все ж не почуваюсь аж так погано. Думаю, те, чого ми досягнули, заслуговує певної поваги. Ось поглянути на вас. У вас все добре. Впевнена, що ви могли б розповісти мені чимало такого, чим я пишалась би. Як вас звати, нагадайте? Ні-ні, заждіть. Я пригадаю сама. Ти — хлопчик зі складним характером. Зі складним характером і великим серцем. Томмі. Я права? А ти, звісно, Кеті Г. Ти чудово проявляєш себе в ролі опікунки. Ми про тебе багато чули. Бачите, я все пам’ятаю. Я б навіть наважилась заявити, що пам’ятаю кожного.

— І яка їм від цього користь? — запитала Мадам, а тоді обійшла інвалідний візок, проминула нас і зникла в темряві. Там, як мені здалося, вона зайняла те місце, де недавно перебувала міс Емілі.

— Міс Емілі, — сказала я, — як приємно знову вас бачити.

— Дуже мило з твого боку так казати. Я впізнала тебе, але ти мене могла не впізнати. Насправді, Кеті Г., якось недавно я проходила повз тебе, коли ти сиділа там на лавці, і ти мене не впізнала. Ти поглянула на Джорджа, великого нігерійця, який мене віз. О так, ти на нього уважно поглянула, а він поглянув на тебе. Я і слова не промовила, і ти навіть не здогадалась, що то була я. Але сьогодні, у теперішньому контексті, ми одне одного впізнаємо. Ви, здається, шоковані моїм станом. Я останнім часом не в найкращому стані, але сподіваюсь, ця штукенція — не назавжди. На жаль, мої дорогі, я не зможу розважати вас так довго, як мені хотілося б, оскільки невдовзі приїдуть робітники, щоб забрати мою тумбочку. Це надзвичайний предмет. Джордж обгорнув її захисною прокладкою, але я наполягла, що все одно стежитиму за транспортуванням сама. З тими робітниками ніколи невідомо. Вони так грубо поводяться з речами, під час їзди меблі катуляються всередині вантажівки, а потім їхній працедавець стверджує, що пошкодження були від початку. Таке з нами вже траплялось, тож цього разу я наполягла, що їхатиму поруч. Річ прекрасна, вона була зі мною ще в Гейлшемі, тож я налаштована отримати за неї справедливу ціну. Отож, коли вони прийдуть, мені доведеться вас, на жаль, покинути. Але я бачу, мої дорогі, що ви прийшли за покликом сердець. Зізнаюсь, мені радісно вас бачити. І Марі-Клод також радісно, хоча цього і не скажеш з її вигляду. Правда, серденько? Ох, вона вдає, що це не так, але це так. Вона зворушена тим, що ви нас знайшли. Так, вона зовсім розкисла, не зважайте, учні, не зважайте на неї. А зараз я постараюсь відповісти на ваші запитання, як тільки зможу. Мені безліч разів доводилось стикатись із цими чутками. Коли ми ще були в Гейлшемі, до нас за рік приходило дві або й три пари, щоб поговорити про це. Нам навіть писали. Такий великий маєток нескладно знайти, якщо прагнеш порушити правила. Так що, як бачите, ця чутка існувала ще задовго до вас.

Вона якусь мить дивилась на нас, тоді глибоко вдихнула.

— У самому Гейлшемі, коли починались такі розмови, я докладала всіх зусиль, щоб їх викорінити. Але що я могла вдіяти з учнями, які вже від нас ішли? Врешті, я повірила — і Марі-Клод вірить у це також, правда, серденько? — що ця чутка — не просто окрема чутка. Я маю на увазі, що вона відроджується на рівному місці знову і знову. Коли вдається знайти джерело і перекрити його, ти не можеш завадити тому, щоб чутка зародилась деінде. Я дійшла до цього висновку і перестала хвилюватись. А Марі-Клод не хвилювалася через це ніколи. Вона дивилась на це так: «Якщо вони такі дурні, нехай собі вірять». О так, не треба робити оце своє пісне обличчя. Ти так сприймала це від самого початку. Минуло багато років, але я так і не дійшла такої ж думки. Але щораз починала думати: можливо, мені справді не слід хвилюватись. Зрештою, це не мій обов’язок. Після того, як кілька пар розчарується, решта перестане перевіряти. Нехай собі мріють, можна дозволити їм цю маленьку фантазію. Що в цьому поганого? Але вас двох, я бачу, це не стосується. Ви серйозно налаштовані. Ви все старанно продумали. Ви сподівались старанно. Таких учнів, як ви, мені справді шкода. Я не відчуваю навіть найменшого задоволення від того, що мушу вас розчарувати. Але іншого варіанта немає.

Мені не хотілось дивитися на Томмі. Я почувала несподіваний спокій, і незважаючи на те, що слова міс Емілі повинні були нас розчавити, в них крився певний сенс, який означав щось глибше, щось приховане, і свідчив, що ми не проникли до суті речей. Існувала навіть імовірність, що вона казала неправду. Тож я запитала:

— Тобто річ у тому, що відтермінувань не існує? Що ви нічого не можете вдіяти?

Вона повільно похитала головою з боку в бік:

— У цій чутці немає правди. Вибачте. Мені щиро жаль.

Раптом Томмі запитав:

— А раніше вона була правдива? До того, як закрили Гейлшем?

Міс Емілі продовжувала хитати головою:

— В ній ніколи не було правди. Навіть до морнінґдейлського скандалу, коли Гейлшем почали вважати орієнтиром, прикладом того, як можна проявляти гуманніше ставлення і по-людськи розв’язувати ці речі — навіть тоді це не було правдою. Краще нам чітко все з’ясувати. Видавання бажаного за дійсне. Все, чим була ця чутка. Ой Боже — це що, робітники прийшли по тумбочку?

Подзвонили у двері, і, судячи з кроків, хтось пішов їх відчиняти. З вузького коридору долинули чоловічі голоси, а з темряви позаду виринула Мадам, перетнула кімнату і вийшла геть. Міс Емілі нахилилась уперед в інвалідному візку, прискіпливо дослухаючись. Тоді сказала:

— Це не вони. Це знову ті неприємні люди з оздоблювальної фірми. Марі-Клод із цим розбереться. Отож, мої дорогі, у нас ще п’ять хвилин. Чи хотіли ви ще про щось зі мною поговорити? Звичайно, це йде всупереч усім правилам, і Марі-Клод ніколи не повинна була вас запрошувати. А я, звісно, мала б попросити вас піти, щойно довідалась про вашу появу. Але сьогодні Марі-Клод не надто зважає на їхні правила, і я також, мушу зізнатись. Тому, якщо хочете ще трохи побути, залишайтесь.

— Якщо ця чутка ніколи не мала правдивих підстав, — сказав Томмі, — то чому ви забирали наші творчі роботи? Галереї також не існувало?

— Галерея? Чутки про неї мали в собі зерно правди. Галерея була. Існує вона і після змін. Сьогодні вона тут, у цьому будинку. Мені довелось її трохи прорідити, і я тепер шкодую. Але тут не вистачало місця для геть усього. Навіщо ми забирали ваші роботи? Ви про це запитуєте?

— Не тільки про це, — тихо сказала я. — Навіщо ми взагалі займались творчістю? Навіщо ви нас навчали, заохочували, чому хотіли, щоб ми створювали ці роботи? Якщо ми потрібні лише для виїмок, а потім приречені помирати, то навіщо всі ці уроки? Навіщо всі ті книжки і розмови?

— Навіщо взагалі був потрібен Гейлшем? — долинув із коридору голос Мадам. Вона знову пройшла повз нас і зникла в темній частині кімнати. — Хороше запитання.

Міс Емілі простежила за нею поглядом і якийсь час дивилась у точку позад нас. Мені хотілось обернутися і простежити за цим обміном поглядами, але мене охопило відчуття, ніби ми в Гейлшемі і повинні дивитись лише перед собою, зосередивши всю свою увагу. Тоді міс Емілі сказала:

— Так, навіщо взагалі потрібен Гейлшем? Марі-Клод любить про це запитувати. Не так давно, до морнінґдейлського скандалу вона навіть не мріяла б про те, щоб ставити таке запитання. Це навіть до голови їй не прийшло б. Ти знаєш, що це правда, не дивись так на мене! Тільки одна особа в ті часи задавала такі запитання, і це була я. Я запитувала про це ще задовго до Морнінґдейла, із самого початку. І це полегшувало життя іншим, Марі-Клод, так, усім іншим — вони могли жити безтурботно. І ви всі, учні, також. Тому що я турбувалась, і я ставила запитання замість вас. І поки я була непохитна, у ваших думках не з’являлося жодних сумнівів, ні в кого. Але ти поставив своє запитання, любий хлопчику. Давай я відповім на найпростіше — і, можливо, це буде відповідь і на всі інші. Навіщо ми забирали ваші творчі роботи? Навіщо ми це робили? Ти сказав раніше цікаву річ, Томмі. Коли говорив про це з Марі-Клод. Ти сказав, що це для того, щоб проявити, якими ви є насправді. Якими ви є всередині. Ти так сказав, правда? Що ж, ти не надто помилявся. Ми відбирали ваші творчі роботи, тому що думали, що це проявить ваші душі. Або, якщо точніше — щоб довести, що ви взагалі маєте душі.

Вона замовкла, а ми з Томмі вперше перезирнулись. Тоді я запитала:

— Навіщо доводити таке, міс Емілі? Невже хтось думав, що у нас немає душ?

На її обличчі з’явилась тонка посмішка.

— Як зворушливо бачити, Кеті, що тебе це так ошелешило. Це засвідчує, що ми добре виконували свою роботу. Ти запитуєш, чи хтось сумнівався, що у вас є душі? Мені доведеться тобі сказати, серденько, що колись, коли ми тільки починали, таке бачення було розповсюджене. І хоча з того часу багато змінилось, навіть сьогодні це переконання побутує не всюди. Ви, учні Гейлшема, навіть опинившись у зовнішньому світі, і половини правди не знаєте. В різних куточках країни саме в цю мить інших учнів утримують в жалюгідних умовах — умовах, яких ви, студенти Гейлшема, й уявити собі не можете. А тепер, коли нас більше немає, ситуація тільки погіршується.

Вона знову замовкла і кілька секунд пильно дивилась на нас примруженими очима. Тоді продовжила:

— Хай там як, а ми принаймні докладали зусиль, щоб під нашою опікою ви виростали за чудових обставин. А ще ми дбали, щоб після того, як ви покидали заклад, вам усе ж не доводилось стикатись із найстрашнішими жахіттями. Це все, що ми могли для вас зробити. Але ця ваша мрія, мрія про те, щоб мати змогу відтермінувати. Такі речі завжди залишались за межами наших повноважень, навіть незважаючи на наші впливи. Вибачте, я розумію, що мої слова вас не потішать. Але вони не повинні вас пригнічувати. Сподіваюсь, ви здатні поцінувати те, скільки всього ми змогли для вас забезпечити. Погляньте-но на себе! У вас були хороші життя, ви освічені й інтелігентні. Пробачте, що ми не змогли забезпечити вам більшого, але ви повинні усвідомити, наскільки гірше все було колись. Коли ми з Марі-Клод лише починали, таких місць, як Гейлшем, не було взагалі. Ми і Ґленморґан-гаус стали першими. За кілька років з’явився Фонд Сондерс. Разом ми розпочали немасштабний, але гучний рух, і кинули виклик тому підходові, який застосовувався у програмі виїмок. Найважливіше, що ми продемонстрували світові: якщо учнів вирощувати в гуманному, культурному оточенні, вони виростають такими ж чутливими й розумними, як звичайні люди. Раніше всі клони — чи то пак, учні, як ми воліємо вас називати — існували тільки для того, щоб служити джерелом постачання для медичної науки. Спочатку, після війни, саме цим ви й були для більшості людей. Незрозумілі об’єкти в пробірках. Ти не погоджуєшся зі мною, Марі-Клод? Вона дуже тихо поводиться. Зазвичай її просто заткнути неможливо, коли доходить до цієї теми. Ваша присутність, дорогі мої, здається, зв’язала їй язик. Чудово. Отже, повернімося до твого запитання, Томмі. Ось навіщо ми збирали ваші творчі роботи. Ми відбирали найкращі і влаштовували спеціальні виставки. Наприкінці сімдесятих, коли наш вплив значно зріс, ми організували в різних куточках країни великі події. Туди приходили міністри, єпископи, відомі люди. Звучали промови, вливались значні кошти. «Ось, погляньте-но!» — могли сказати ми. — «Погляньте на це мистецтво! Як ви смієте стверджувати, що ці діти — нижчі від людей?» О так, наш рух тоді широко підтримували, більшість була на нашому боці.

Кілька наступних хвилин міс Емілі пригадувала різні події, що відбувались у ті часи, називала чимало імен, які для нас нічого не означали. Могло навіть здатись, що ми знову слухаємо її під час ранкових зборів, а вона відхиляється таким маршрутом, за якими ніхто з нас не здатен встежити. Сама вона, здавалось, отримувала насолоду — в кутиках очей проглядався натяк на посмішку. Тоді раптом вона вийшла з цього стану і промовила з іншою інтонацією:

— Але ж ми ніколи не втрачали контакту з реальністю, правда, Марі-Клод? На відміну від наших колег із Фонду Сондерс. Навіть у найкращі часи ми пам’ятали, яку нелегку боротьбу ведемо. А потім сталася ця морнінґдейлівська історія, потім — ще двоє чи троє випадків, і перш ніж ми встигли будь-що зрозуміти, наша напружена праця зійшла нанівець.

— Але я не розумію, — сказала я, — чому люди взагалі погано ставляться до учнів.

— З твоєї нинішньої перспективи, Кеті, таке нерозуміння цілком виправдане. Однак ти повинна постаратись подивитися на справу в історичному ключі. Після війни, на початку п’ятдесятих, коли так швидко почали відбуватись нові наукові прориви, не було часу для того, щоб критично оцінювати ситуацію, ставити тонкі запитання. Несподівано перед нами з’явилися всі ці нові можливості, нові способи лікувати стільки невиліковних раніше захворювань. Саме на цьому зосередилась загальнолюдська увага, цього всі найдужче прагнули. І протягом тривалого часу люди воліли вірити в те, що ці органи з’являються нізвідки, щонайбільше — виростають посеред якогось вакууму. Так, заперечення траплялись. Але на момент, коли люди почали думати про… про учнів, на той час, коли вони звернули увагу на те, як вас вирощували і чи взагалі вас слід було створювати — на той момент було вже занадто пізно. Повернути процес назад було неможливо. Як можна попросити людей, які побачили, що рак — виліковний, як можна попросити їх відмовитися від ліків і повернутись у темні часи? Дороги назад не було. Хоч як би незручно почувались люди через ваше існування, набагато важливішим виявилось усвідомлення, що їхні власні діти, їхні чоловіки і дружини, батьки, друзі не помруть від раку, від захворювання рухового нейрона, від серцевих хвороб. Тож тривалий час вас тримали в тіні, а люди з усіх сил намагались узагалі про вас не думати. А якщо й думали, то старались переконати себе, що ви не такі, як ми. Що ви — нижчі від людей, тому ваша доля неважлива. Так усе було, аж доки не виник наш невеликий рух. Але чи розумієте ви, проти чого ми виступили? Ми, фактично, намагались досягнути неможливого. Ми виступили проти цілого світу, який прагнув, щоб учні віддавали свої органи. Поки це було вирішальним, бар’єр, що заважав побачити вас повноцінними людьми, залишався непорушним. Що ж, ми багато років вели боротьбу, і таки вибороли для вас багато поліпшень, хоча, звісно, вас було небагато. Але тоді стався морнінґдейлівський скандал, потім — ще інші речі, і перш ніж ми встигли оговтатись, клімат змінився. Ніхто не хотів більше нас підтримувати, і наш маленький рух — Гейлшем, Ґленморґан, Фонд Сондерс — збили зі шляху.

— Що це за морнінґдейлівський скандал, про який ви постійно говорите, міс Емілі? — запитала я. — Розкажіть нам, будь ласка, тому що ми нічого про це не знаємо.

— Ну, ви й не можете про це знати. Цю історію не виносили на загальне обговорення. Вона стосувалась науковця на ім’я Джеймс Морнінґдейл, дуже талановитого на свій лад. Він працював у віддаленій частині Шотландії, щоб привертати якнайменше уваги. Він хотів запропонувати людям можливість народжувати дітей із посиленими характеристиками. Підвищеним рівнем інтелекту, спортивними талантами тощо. Звісно, траплялись уже люди зі схожими амбіціями, але цей Морнінґдейл зайшов зі своїми дослідами далі, ніж будь-хто доти, безсовісно порушив усі законні межі. Його викрили і поклали край дослідженням — та й, здавалось, по всьому. Тільки не для нас, звичайно. Ця тема не стала гучною. Однак вона спричинилась до певної атмосфери, розумієте. Нагадала людям про їхні вічні страхи. Одна річ — створювати таких, як ви, учнів, для програми виїмок. Але покоління створених дітей, які займуть місця звичайних людей? Дітей, об’єктивно досконаліших, ніж усі ми? О ні. Це лякало людей. Вони відхрестились від цього.

— Але, міс Емілі, — сказала я, — як це стосується нас? Навіщо через це закривати Гейлшем?

— Ми також не бачили зв’язку, Кеті. Спершу не бачили. І тепер я часто думаю, що в цьому полягала наша провина. Якби ми поводились настороженіше, якби менше були зайняті самі собою, якби доклали зусиль, коли новини про Морнінґдейла тільки з’явились — можливо, ми змогли б зарадити тому, що трапилось. Ох, Марі-Клод не погоджується зі мною. Вона вважає, що нічого неможливо було змінити, хоч що б ми робили — і, можливо, вона має рацію. Зрештою, річ же не тільки в Морнінґдейлі. Діялось у той час і інше. Наприклад, той жахливий телевізійний серіал. Все це тільки сприяло зміні течії. Але якщо звести все до суті — наш маленький рух завжди залишався надто крихким, надто залежним від примх тих, хто нас підтримував. Поки клімат сприяв нам, поки корпорація чи політик бачили користь із того, щоб нас підтримувати, ми здатні були триматися на плаву. Але боротьба не вщухала ніколи, а після Морнінґдейла, після зміни клімату, ми не мали шансів. Люди не хотіли, щоб їм нагадували, як насправді працює програма виїмок. Вони не хотіли думати про вас, учні, про ті умови, в яких ви з’являєтесь. Іншими словами, дорогі мої, вони хотіли, щоб ви знову сховались у тіні. В ту саму тінь, у якій ви існували до того, як з’явились люди на подобу Марі-Клод чи мене. Всі ті впливові люди, які раніше так прагнули нам допомагати — всі вони зникли. Ми втратили спонсорів, одного по одному, впродовж якогось там року. Ми продовжували триматись так довго, як тільки могли, ми існували на два роки довше, ніж Ґленморґан. Але врешті-решт, як вам відомо, ми змушені були зачинитись, і сьогодні від нашої роботи й сліду не залишилось. Тепер ніде в країні не знайдете нічого схожого на Гейлшем. Все, що можна знайти — урядові «домівки», і навіть якщо вони трохи кращі, ніж ті, що були колись, повірте, дорогі мої, що якби вам довелось побачити, що діється в деяких із тих місць, ви довго не могли б заснути. А щодо мене й Марі-Клод, то ми відійшли від справ, живемо в цьому будинку і зберігаємо нагорі цілу гору ваших робіт. Це все, що нагадує нам про наші колишні заняття. Як і гора боргів, про яку ми зовсім воліємо не згадувати. Як і спогади про всіх вас. І знання, що ми дали вам кращі життя, ніж ті, якими б ви жили.

— Тільки не проси їх тобі подякувати, — почувся з-за наших спин голос Мадам. — За що б вони мали бути вдячні? Вони прийшли сюди, прагнучи чогось набагато більшого. Що їм відомо про те, що ми зробили для них — про всі ті роки, про боротьбу, яку ми за них вели, що вони про це знають? Вони думають, це впало на них із неба. Поки не потрапили сюди, вони навіть нічогісінько не підозрювали. А тепер відчувають тільки розчарування, тому що ми не подбали, щоб усі можливості виявились для них відкритими.

Всі замовкли. Тоді знадвору почувся шум і знову пролунав дверний дзвінок. Мадам виступила з темряви і вийшла до коридору.

— Цього разу це точно робітники, — сказала міс Емілі. — Я повинна підготуватись. Але ви можете ще трохи залишитись. Робітники мусять знести тумбочку зі сходів. Марі-Клод простежить, щоб вони її не пошкодили.

Ми з Томмі не могли до кінця повірити, що це кінець. Жоден із нас не підвівся, і в кожному разі — не було нікого, хто б допоміг міс Емілі підвестись із її візка. Мені здалося, що вона зараз спробує встати сама, але вона не ворушилась, тільки нахилилася вперед, як уже робила раніше, й уважно дослухалась. Тоді Томмі мовив:

— Отже, нічого немає. Не буває відтермінувань, нічого.

— Томмі, — пробурмотіла я і зиркнула на нього. Але міс Емілі м’яко сказала:

— Ні, Томмі. Нічого такого немає. Твоє життя повинно рухатись за тим маршрутом, який йому призначено.

— То ви хочете сказати, міс, — сказав Томмі, — все, що ми робили — наше навчання, геть усе. Все це було для того, що ви пояснили? Більше ні для чого?

— Я розумію, — сказала міс Емілі, — може здаватись, що ви — просто пішаки у грі. Цілком може так здаватися. Але тільки подумайте. Ви були пішаками, яким пощастило. Існував певний клімат, тепер він змінився. Вам доведеться прийняти, що іноді у світі все відбувається саме так. Погляди людей, їхні почуття спочатку одні, потім — інші. Так сталося, що ви зростали у певний час цього процесу.

— Можливо, це тенденція, яка прийшла і пішла, — сказала я. — Але для нас — це наше життя.

— Так, це правда. Але поміркуйте. Вам пощастило більше, ніж багатьом до вас. І хтозна, з чим доведеться зіткнутись тим, хто прийде згодом. Перепрошую, учні, але мені доведеться вас покинути. Джордже! Джордже!

В коридорі стояв шум, і тому, можливо, Джордж не почув її — відповіді не було. Томмі раптово запитав:

— А міс Люсі тому пішла?

Я подумала, що міс Емілі, зосереджена на тому, що діялось у коридорі, його не почула. Вона відкинулась на спинку свого інвалідного візка і рухалась у напрямку до дверей. Навколо стояло так багато столиків і стільців, що проїхати видавалось неможливо. Я збиралася підвестись і розчистити їй шлях, але вона раптом зупинилась.

— Люсі Вейнрайт, — сказала вона. — О, так. Вона завдала нам проблем.

Міс Емілі замовкла, а тоді знову відкотила візок назад, щоб бачити Томмі.

— Так, вона завдала нам певних проблем. Непорозуміння. Але щодо твого запитання, Томмі. Те непорозуміння з Люсі Вейнрайт не мало нічого спільного з тим, що я вам розповіла. Не було пов’язано безпосередньо. Причина була радше внутрішня.

Я подумала, що на цьому вона й зупиниться, і тому запитала:

— Міс Емілі, якщо так, то ми хотіли б знати: що трапилося з міс Люсі?

Брови міс Емілі підстрибнули догори.

— Люсі Вейнрайт? Вона була для вас важливою? Пробачте, дорогі учні, я знову забуваю. Люсі пробула з нами недовго, і для нас залишилась другорядною постаттю в наших спогадах про Гейлшем. До того ж не найприємнішою. Але я розумію, адже ви виховувались якраз у ці роки…

Вона засміялась сама до себе, наче щось пригадала. У коридорі Мадам голосно вичитувала за щось робітників, але міс Емілі, здавалось, втратила зацікавлення. Вона з зосередженим виразом перебирала спогади. Врешті сказала:

— Вона була досить приємною дівчиною, Люсі Вейнрайт. Але пробувши з нами певний час, вона почала перейматись своїми уявленнями. Вона вважала, що ви, учні, повинні більше знати. Наче вам слід розуміти, що чекає на вас попереду, хто ви такі, навіщо. Вважала, що вам слід подавати якомога повнішу картину. Що говорити вам менше — те саме, що обманювати вас. Ми вислухали її думку і дійшли висновку, що вона помиляється.

— Чому? — запитав Томмі. — Чому ви дійшли такого висновку?

— Чому? Вона бажала добра, я не сумніваюсь. Бачу, ви нею захоплювались. Вона мала задатки чудової виховательки. Але те, чого вона хотіла, було надто теоретичним. Ми керували Гейлшемом багато років, ми відчували, що найкраще для наших учнів, що допоможе їм у перспективі, за межами Гейлшема. Люсі Вейнрайт була ідеалісткою, і в цьому немає нічого поганого. Але вона не зналась на практичних речах. Розумієте, ми були здатні щось вам дати, подарувати те, чого й сьогодні у вас ніхто не відбере, але ми могли це винятково тоді, коли оберігали вас. Гейлшем не був би Гейлшемом, якби ми цього не робили. Гаразд, іноді це означало, що ми від вас дещо приховували, брехали вам. Так, ми часто вас обманювали. Думаю, це можна й так назвати. Але ми оберігали вас усі ті роки і дали вам дитинство. Люсі бажала добра. Але якби ми дали їй волю, ваше щастя у Гейлшемі було б зруйноване. Погляньте-но тепер на себе! Я вами так пишаюсь. Ви збудували свої життя на підставі того, що ми вам подарували. Ви не стали б такими, якими є сьогодні, якби ми вас не захищали. Ви не розчинялись би у навчанні, не втрачали б себе у малюванні і письмі. Як би ви могли робити це, якби знали, що на вас чекає? Ви сказали б, що це не має сенсу, і хіба ми могли б із вами сперечатись? Тому їй довелось піти.

Ми чули, як Мадам кричить на робітників. Не те щоб вона розізлилась, але голос її звучав дуже суворо, а чоловічі голоси, які донедавна ще сперечались, тепер позамовкали.

— Може, й добре, що я тут із вами залишилась, — сказала міс Емілі. — Марі-Клод набагато ефективніше вирішує такі речі.

Не знаю, що підштовхнуло мене це промовити. Можливо, те, що я знала: наш візит от-от завершиться. А може, мені просто стало цікаво, що почувають одна до одної міс Емілі і Мадам. Отож, стишивши голос і кивнувши у бік дверей, я сказала:

— Мадам ніколи нас не любила. Вона нас завжди боялась. Так, як люди бояться, наприклад, павуків.

Мені цікаво було, чи розсердиться міс Емілі — і водночас я не надто вже хвилювалася через це. Звичайно, вона до мене різко обернулась, ніби я кинула в неї паперовою кулькою, а очі спалахнули, нагадавши про гейлшемські дні. Але голос залишався врівноваженим і м’яким:

— Марі-Клод віддала вам усе. Вона працювала, працювала і працювала. Не сумнівайся, дитино, Марі-Клод на вашому боці і завжди буде на вашому боці. Чи боїться вона вас? Ми всі вас боїмося. Самій мені у Гейлшемі щодня доводилось боротися зі своїм жахом перед вами. Траплялось, я дивилася на вас із вікна свого кабінету і почувала таку відразу…

Вона замовкла, тоді її очі спалахнули знову.

— Але я була налаштована не дозволити цим почуттям завадити мені робити те, що правильно. Я боролась із цими почуттями і перемогла. А тепер, будьте добрі, допоможіть мені звідси вийти. Джордж повинен чекати на мене з милицями.

Ми взяли її з обох боків під лікті, і вона повільно вийшла в коридор, де до неї стривожено кинувся великий чоловік в уніформі медбрата і швидко простягнув пару милиць.

Двері виявились прочиненими, і я зі здивуванням побачила, що надворі все ще світло. Звідтіля долинав голос Мадам, яка вже спокійніше розмовляла з робітниками. Нам із Томмі годилось уже звідти зникнути, але Джордж якраз допомагав міс Емілі одягати пальто, а вона стояла, підтримуючи себе милицями; ми ніяк не могли повз них пройти, тому просто чекали. Можливо, ми хотіли попрощатися з міс Емілі. А може, ми навіть хотіли їй подякувати, я точно не впевнена. Але тепер вона була повністю поглинута своєю тумбочкою: давала важливі вказівки робітникам назовні, а потім пішла з Джорджем, навіть на нас не поглянувши.

Ми з Томмі ще трішки постояли в коридорі, не знаючи, що робити. Коли ж ми нарешті вийшли назовні, я зауважила, що вздовж вулиці вже світились ліхтарі, хоча небо ще навіть не потемніло. Завівся двигун білого фургона. Позад нього стояло старе «вольво», на пасажирському сидінні якого сиділа міс Емілі. Мадам схилилась до вікна, киваючи у відповідь на слова міс Емілі, тим часом Джордж зачинив багажник і повернувся до дверцят водія. Білий фургон рушив, і машина міс Емілі поїхала слідом.

Мадам досить довго спостерігала за від’їздом машин. Тоді обернулась, щоб рушити до будинку, але побачивши нас на тротуарі, різко зупинилась, майже відсахнувшись.

— Ми вже йдемо, — сказала я. — Дякуємо, що поговорили з нами. Перекажіть від нас «до побачення» міс Емілі, будь ласка.

Я бачила, як вона розглядає мене у тьмяному світлі. Тоді почула її голос:

— Кеті Г. Я тебе пам’ятаю. Так, пам’ятаю.

Вона замовкла, не зводячи з мене погляду.

— Я, мабуть, знаю, про що ви думаєте, — сказала я в кінці. — Мабуть, здогадуюсь.

— Чудово, — її голос звучав сонливо, і погляд був ледь розфокусований. — Чудово. Ти вмієш читати думки. Розкажи.

— Одного разу ви побачили мене в гуртожитку. Там більше нікого не було, а я ввімкнула касету і слухала музику. Я ніби як танцювала, заплющивши очі, і ви мене побачили.

— Дуже добре. Читаєш думки. Тобі слід виступати на сцені. Я тебе щойно впізнала. Але так, я пам’ятаю той випадок. Я і досі іноді про нього думаю.

— Цікаво. Я також.

— Розумію.

Тут наша розмова могла б і завершитись. Ми могли попрощатись і піти собі. Але вона підійшла ближче, не припиняючи зазирати мені в обличчя.

— Ти була тоді набагато молодша, — сказала вона. — Але так, це ти.

— Можете не відповідати, якщо не хочете, — сказала я. — Але це завжди мене бентежило. Можна запитати?

— Ти читаєш мої думки. А я твоїх читати не вмію.

— Ви були… засмучені того дня. Ви на мене дивились, і коли я це усвідомила і розплющила очі, ви за мною спостерігали, і мені здалося, що плакали. Насправді я знаю: ви плакали. Ви на мене дивились і плакали. Чому?

Вираз обличчя Мадам не змінився, вона не зводила з мене погляду.

— Я ридала, — раптом сказала вона дуже тихо, немов боялась, що можуть підслухати сусіди, — тому що, ввійшовши, почула твою музику. Я подумала, що якась дурна учениця забула вимкнути. Але ввійшовши до твого гуртожитку, побачила тебе, саму, маленьку дівчинку. Ти танцювала. Заплющивши очі, десь далеко-далеко, з тужливим виразом на обличчі. Ти танцювала так співчутливо. А та музика, та пісня. Там ще було щось у словах. Сповнене смутку.

— Та пісня, — сказала я, — називалась «Не відпускай мене».

І я тихо, пошепки, заспівала кілька рядків: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…»

Вона кивнула, немов погодившись.

— Так, ця пісня. Мені доводилось її потім чути раз чи двічі. По радіо, по телевізору. І це знову повертало мене до маленької дівчинки, яка танцювала сама з собою.

— Ви кажете, що не вмієте читати думки, — сказала я. — Але, можливо, того дня вам це вдалося. Можливо, саме тому ви й почали плакати, коли мене побачили. Тому що, незважаючи на справжній сенс пісні, танцюючи, я по-своєму її розуміла. Розумієте, я уявляла, що ця пісня про жінку, якій сказали, що в неї не може бути дітей. Але потім у неї таки народилась дитина, і вона так зраділа, і тому пригортала дитину до грудей міцно-міцно, і страшенно боялась, що їх може щось розлучити, і співала: серденько, серденько моє, не відпускай мене. Пісня зовсім не про це, але я тоді так уявляла. Може, ви прочитали мої думки, і тому пісня здалася вам такою сумною. Тоді мені не здавалось, що це сумно, але тепер, пригадуючи, я з вами погоджуюсь.

Я говорила з Мадам, але відчувала Томмі поруч, відчувала текстуру його одягу, геть усе в ньому.

Мадам сказала:

— Страшенно цікаво. Але я й тоді не вміла читати думок. Я ридала зовсім з іншої причини. Того дня, коли я спостерігала, як ти танцюєш, я бачила дещо інше. Бачила, як надходить новий світ. Більш розвинений, продуктивний, так. У ньому було більше ліків від давніх захворювань. Це чудово. Але це жорстокий, немилосердний світ. І я бачила маленьку дівчинку, з міцно заплющеними очима, вона притискала до грудей світ минулого і знала в душі, що світ цей неможливо вберегти, вона пригортала його до себе і благала не відпускати її. Ось що я бачила. Я знаю, що ти робила не це. Але я бачила таке, і в мене стискалось серце. І я так і не змогла цього забути.

Вона наблизилась, зупинившись на відстані кроку чи двох від нас.

— Ваші сьогоднішні розповіді дуже мене зворушили.

Вона поглянула на Томмі, потім знову на мене.

— Бідолашні створіння. Як би я хотіла вам допомогти. Але тепер ви полишені на себе.

Вона випростала руку і, продовжуючи дивитись мені в обличчя, торкнулась моєї щоки. Я відчувала, що все її тіло тремтить, але вона не забирала руки, а з очей її знову котились сльози.

— Бідолашні створіння, — повторила вона майже пошепки. Тоді розвернулась і рушила до будинку.

На зворотній дорозі ми практично не обговорювали зустрічі з міс Емілі і Мадам. А якщо й говорили, то про якісь другорядні речі: наприклад, як вони обидві постарішали або про меблі в будинку.

Я вела машину найбільш неосвітленими дорогами, де тільки наші фари розсіювали темряву. Час від часу світло нашої машини зустрічалось із світлом зустрічних машин, і тоді я думала, що то опікуни, які повертаються самотою додому, або, можливо, з ними поруч, як зі мною, сидить їхній донор. Звичайно, я знала, що цими дорогами їздять і інші люди, але того вечора мені здавалось, що ці темні бічні траси країни існують тільки для таких, як ми, а широкі освітлені шосе з величезними знаками і чудесними кафе — для решти. Не знаю, чи Томмі думав про щось подібне. Можливо, думав, тому що раптом зауважив:

— Кет, ти знаєш такі дивні шляхи.

Сказавши це, він засміявся, але відразу поринув глибоко в думки. Потім, коли ми їхали дуже темною дорогою просто посеред невідомої пустки, він несподівано промовив:

— Думаю, міс Люсі права. Не міс Емілі.

Не пам’ятаю, чи я відповіла йому щось. Якщо й відповіла, то вже напевно щось не надто глибоке. Але цієї миті я зауважила вперше щось в його голосі чи в манері, від чого в мені ввімкнулись тривожні сигнали. Пам’ятаю, я відірвала погляд від звивистої дороги і зиркнула на нього, але він просто тихо сидів собі, дивлячись перед собою в ніч.

За кілька хвилин він запитав:

— Кет, ми можемо зупинитись? Вибач, мені треба вийти на хвилинку.

Подумавши, що його знову нудить, я негайно різко загальмувала перед самим живоплотом. Місцина була зовсім неосвітлена, і навіть із ввімкненими фарами я хвилювалась, що інша машина може проминути поворот і врізатися в нас. Ось чому, коли Томмі вийшов і зник у темряві, я не пішла слідом за ним. До того ж він рушив геть так цілеспрямовано, що мені стало зрозуміло: навіть якщо йому погано, він воліє давати собі раду сам. Тому я сиділа в машині і думала, чи не виїхати мені трохи вище на пагорб — коли почула перший крик.

Спершу я навіть не подумала, що це він. Мені здалося, це якийсь маніяк, що ховається в кущах. Коли долинули другий і третій крики, я вже вистрибнула з машини, і тоді вже зрозуміла, що це голос Томмі, хоча це й не змусило мене збавити темп. В ту мить я, мабуть, була близька до паніки, адже уявлення не мала, де він. Я нічого не бачила, а коли кинулася бігти на його крик, наткнулась на непроникну гущавину. Тоді знайшла прохід, переступила рівчак і дійшла до огорожі. Мені вдалося перелізти через неї і зістрибнути в м’яке болото.

Тепер я набагато краще бачила все, що навколо. Я стояла посеред поля, яке полого спускалося вниз, а внизу, в долині, можна було розгледіти вогні якогось села. Тут віяв по-справжньому сильний вітер, і мене так штовхнуло його поривом, що довелось вхопитися за стовпчик огорожі. Місяць був не повний, але світив яскраво — я розгледіла на відстані, де поле починало сходити вниз, постать Томмі. Він лютував, кричав, розмахував кулаками і копався.

Я кинулась до нього бігти, але мої ноги засмоктувало болото. Болото заважало йому також, і одного разу, копаючи ногами, він послизнувся і зник з мого поля зору в темряві. Однак злива проклять не припинялась, тож я змогла дістатись до нього якраз тоді, коли він звівся на ноги. Я розгледіла його обличчя у світлі місяця — замащене болотом, перекошене від люті, — а тоді вхопила за неспокійні руки і міцно стиснула. Він намагався мене струсити, але я і далі його тримала, аж доки він не перестав кричати, і я відчувала, що боротьба в ньому вщухає. Тоді я зрозуміла, що він обійняв мене. Так ми стояли разом, на початку поля, і це тривало, здавалось, цілі сторіччя. Ми нічого не говорили, просто обіймали одне одного, а вітер дмухав і дмухав на нас, тріпав нашим одягом, і могло навіть здатися, що ми тримались одне за одного тому, що це був єдиний спосіб, щоб нас не знесло кудись у глупу ніч.

Коли ми нарешті розімкнули обійми, він пробурмотів:

— Мені дуже шкода, Кет.

Тоді засміявся тремтячим голосом і додав:

— Добре, хоч корів на полі не було. Всіх би перелякав.

Я бачила, як він старається запевнити мене, що тепер все в порядку, але його груди досі здіймались, а ноги тремтіли. Ми повернулися разом до машини, намагаючись не послизнутись.

— Ти смердиш коров’ячим лайном, — нарешті мовила я.

— О Боже, Кет. Як мені це пояснити? Нам доведеться прослизнути через чорний вхід.

— Тобі все одно доведеться підписатись.

— О Боже, — сказав він і знову засміявся.

Я знайшла в машині якісь шмати, і ми абияк повитирали лайно. Але коли я шукала ганчір’я, то вийняла з багажника спортивну сумку з малюнками тварин, і коли ми рушили, я зауважила, що Томмі взяв її з собою досередини.

Ми їхали мовчки, а сумка лежала в нього на колінах. Я чекала, що він скаже щось про малюнки. Думала, що в ньому наростає новий припадок люті, що він зараз викине малюнки через вікно. Але він тримав сумку обома руками, немов оберігаючи, і дивився на темну дорогу, що розгорталась перед нами. Після тривалої мовчанки він сказав:

— Мені дуже прикро через те, що сталося, Кет. Чесно. Я справжній ідіот.

А тоді запитав:

— Про що ти думаєш, Кет?

Я відповіла:

— Я думала про давні часи в Гейлшемі, коли ти отак бісився, а ми не могли цього зрозуміти. Не могли зрозуміти, чому з тобою таке траплялось. І в мене з’явилася ідея, просто думка. Я подумала, що, може, з тобою це траплялось, тому що на якомусь рівні ти завжди знав.

Томмі подумав, а тоді похитав головою.

— Навряд чи, Кет. Ні, це просто я такий. Страшенний ідіот. У цьому вся справа.

А тоді він засміявся і сказав:

— Але це цікава ідея. Може, я і знав, десь глибоко в душі. Щось таке, чого ви всі не знали.

Розділ двадцять третій

Впродовж наступного тижня все начебто було так само. Одначе я не сподівалась, що все так і триватиме, і вже з початку жовтня справді почала помічати невеликі зміни. Наприклад, хоча Томмі продовжував малювати своїх тварин, він почав таїтися з ними в моїй присутності. Не те щоб ми знову повернулися до того часу, коли я тільки стала його опікуном і все пережите в Котеджах і далі над нами нависало. Просто здавалось, що він думав над цим і вирішив: що продовжуватиме малювати тварин, коли матиме на це настрій, але якщо прийду я, він перестане малювати і заховає малюнки. Мене це не те щоб образило. Насправді з багатьох кутів зору це стало навіть полегшенням: якби ті тварини дивились нам в обличчя, поки ми проводимо час разом, це тільки б дужче нас бентежило.

Однак інші зміни виявились для мене неприємнішими. Я не стверджую, що часом нам таки не вдавалось добре проводити час у нього в кімнаті. Час від часу ми навіть займались сексом. Однак я дедалі частіше помічала, що Томмі тяжіє до того, щоб ідентифікувати себе з іншими донорами центру. Якщо ми, наприклад, пригадували давніх гейлшемських знайомих, він рано чи пізно зводив розмову до своїх теперішніх друзів-донорів, які, можливо, робили або казали щось схоже до того, що ми з ним згадували. Зокрема, одного разу я приїхала до Кінґсфілда після довгої подорожі і вийшла з машини. Площа нагадала мені той день, коли ми з Рут приїхали до центру перед мандрівкою до човна. Стояв хмарний осінній вечір, і навколо не було нікого, крім групи донорів, які зібрались під навісом будинку відпочинку. Я бачила з ними Томмі — він стояв, спершись плечем на стовп, — і слухав донора, який сидів, скоцюрбившись на східцях перед входом. Я рушила в їхньому напрямку, тоді зупинилась і зачекала на відкритому місці, під сірим небом. Але Томмі, хоча й бачив мене, продовжував слухати свого друга, аж поки всі вони не вибухнули реготом. І навіть після цього він слухав і усміхався. Згодом він стверджував, що подавав мені знаки, аби я підійшла, але якщо це й правда, то знаки ці були не надто очевидні. Я зауважила тільки, як він неокреслено усміхнувся в моєму напрямку, а потім знову слухав розповідь свого друга. Гаразд, він просто чимось займався, і вже за хвилину чи дві таки підійшов, і ми вдвох піднялись до його кімнати. Але все це значно відрізнялося від того, як у нас із ним було раніше. І річ не тільки в тому, що він змусив мене чекати на нього на Площі. Проти цього я не мала б нічого. Я радше того дня вперше відчула з його боку щось близьке до образи на мене, і навіть коли ми піднялися до його кімнати, атмосфера між нами панувала не найкраща.

Якщо чесно, я могла докластися до такого становища не меншою мірою, ніж він. Тому що, спостерігаючи за тим, як донори сміються і розмовляють, я неочікувано відчула всередині поколювання. У тому, як вони стояли чітким напівколом, у їхніх позах, таких нарочито розслаблених, чи то сиділи вони, чи були випростані, у намаганні заявити всьому світові, як вони насолоджуються товариством одне одного, було щось, що пригадало мені, як наша маленька компанія проводила час у павільйоні. Як я сказала, це порівняння зачепило щось у моїй душі, тож, можливо, коли ми піднялися до кімнати, я так само почувалась ображеною, як і він.

Такий же приступ образи я переживала щоразу, коли він казав мені, що я чогось не розумію, адже поки що не стала донором. Але окрім одного конкретного випадку, про який я зараз розповім, все обмежувалось легким поколюванням. Зазвичай він говорив мені такі речі напівжартома, мало не ніжно. І навіть якщо іноді емоції ставали різкішими — наприклад, як тоді, коли він сказав, щоб я не носила його брудну білизну до пральні, тому що він сам може з цим впоратись — навряд чи це можна було назвати сваркою. Того разу я запитала:

— Яка різниця, хто з нас знесе донизу рушники? Я все одно туди йду.

Він просто похитав головою і сказав:

— Слухай, Кет, я сам буду вирішувати свої справи. Якби ти була донором, ти б зрозуміла.

Гаразд, це таки зачіпало, однак такі речі я могла досить легко відпустити. Проте одного разу, коли він вкотре закинув, що я ще не стала донором, це мене по-справжньому розлютило.

Це сталося приблизно за тиждень після того, як прийшло розпорядження щодо його четвертої виїмки. Ми вже на нього очікували і чимало про це говорили. Ба більше — з часу подорожі до Літлгемптона наші найінтимніші розмови стосувались саме четвертої виїмки. Мені відомо, що донори по-різному реагують на четверту виїмку. Деяким хочеться весь час про це говорити, нескінченно й безсенсовно. Інші тільки жартують на цю тему, тимчасом як ще інші взагалі навіть згадувати її не бажають. А ще є ця дивна тенденція серед донорів — ставитись до четвертої виїмки так, ніби це заслуговує на привітання. Донора «четвертої», навіть якщо дотепер він нікому особливо не подобався, трактують з особливою повагою. Цю традицію підтримують навіть лікарі й медсестри: коли донор «четвертої» приходить здавати аналізи, білі халати усміхаються, вітають його і тиснуть руку. Ну, ми з Томмі про це розмовляли — іноді жартівливо, іноді — серйозно й уважно. Обговорювали різні способи, які люди застосовували в таких випадках, обговорювали, які з них мали найбільше сенсу. Одного разу, коли ми лежали поруч на ліжку, а в кімнаті западала темрява, він сказав:

— Знаєш, Кет, чому всі так хвилюються через четверту? Тому що ніхто точно не знає, чи вичерпається. Якби ти мав певність, що вичерпаєшся, було б простіше. Але цього ніколи точно не кажуть.

Впродовж певного часу я вже думала, чи він порушить цю тему, і прикидала собі, як найкраще відповісти. Але коли це нарешті сталось, я виявила, що не можу підібрати слів. Тому сказала просто:

— Та це дурниці, Томмі. Просто розмови, дурні розмови. Тут немає про що навіть думати.

Проте Томмі знав, що я не маю чим підкріпити свої слова. Йому було відомо, що він порушує запитання, на які навіть лікарі не дають точних відповідей. Постійно доводиться чути ці балачки. Про те, що після четвертої виїмки, навіть якщо технічно ви вичерпуєтесь, у якомусь сенсі все ще зберігаєте свідомість; і виявляється, що на вас чекають наступні виїмки, і багато, тільки вони — по той бік межі; більше немає реабілітаційних центрів, опікунів, друзів; немає більше нічого, крім цих виїмок, аж доки тебе остаточно не вирублять. Ці теми схожі на фільми жахів, тому здебільшого ніхто не бажає про це навіть думати. Ні білі халати, ні опікуни — і донори зазвичай також. Але час від часу донори все ж порушують цю тему, як того вечора це зробив Томмі, і тепер я шкодую, що ми про це не поговорили. Але після того, як я назвала цю розмову «дурницею», ми обоє покинули цю територію. Однак я принаймні знала тепер, що думки про це непокоять Томмі, і раділа, що він хоча б частково мені їх звірив. Я намагаюсь пояснити, що загалом мала враження, наче ми дуже добре разом даємо собі раду з четвертою виїмкою, ось чому того дня, коли ми гуляли полем, мене так потужно вибив з рівноваги той його випад.

У Кінґсфілді не особливо є де погуляти. Площа — це очевидне місце для зібрань, а невеликі клапті позаду будівель більше скидаються на пустище. Найбільша ділянка, яку донори називають «полем» — чотирикутник, зарослий бур’янами і чортополохом, оточений парканом-сіткою. Цю територію давно вже хотіли перетворити на нормальний газон для донорів, але навіть дотепер цього так і не зробили. І навіть якби зробили, там не було б надто спокійно — неподалік проходить траса. А все ж таки, коли донорам неспокійно і їм хочеться піти пройтися, вони зазвичай ідуть саме туди, продираються крізь кропиву й ожину. Того конкретного ранку, про який я розповідаю, лежав туман, і я знала, що поле вологе, але Томмі наполягав на прогулянці. Не дивно, що ми виявились там одні — але це, мабуть, Томмі відповідало. Після кількахвилинного проламування крізь хащі він зупинився біля огорожі і втупився у непроглядний туман з протилежного боку. Тоді сказав:

— Кет, я не хочу, щоб ти зрозуміла це неправильно. Але я добре це обдумав. Кет, думаю, мені потрібен інший опікун.

Протягом кількох секунд після того, як він це сказав, я усвідомила, що анітрохи не здивована; що з нез’ясовних причин я навіть цього чекала. Але все одно розізлилась і нічого не відповіла.

— Це не тільки тому, що надходить четверта виїмка, — продовжив він. — Не тільки в цьому річ. Це також через події минулого тижня. Коли в мене загострились проблеми з нирками. Таке траплятиметься дедалі частіше.

— Ось чому я тебе знайшла, — сказала я. — Саме тому я приїхала сюди на допомогу. Через те, що тепер починається. І саме цього хотіла Рут.

— Рут хотіла для нас іншого, — сказав Томмі. — Вона не обов’язково прагнула, щоб ти до останньої миті була моєю опікункою.

— Томмі, — сказала я, вже добряче, мабуть, розлютившись, хоча й говорила тихо і контролювала свій голос, — я тут для того, щоб тобі допомагати. Ось чому я сюди приїхала і знову тебе знайшла.

— Рут хотіла для нас іншого, — повторив Томмі. — А це все — не те. Кет, я не хочу бути таким перед тобою.

Томмі втупився в землю, притиснувши долоню до сітки огорожі, і здавалось, наче він пильно прислухається до звуку дорожнього руху десь за туманом. І тоді він це промовив, злегка хитаючи головою:

— Рут би зрозуміла. Вона була донором, вона б мене зрозуміла. Я не кажу, що вона обов’язково й сама такого б прагнула. Якби могла, то, може, й захотіла б, щоб ти була її опікункою аж до самого кінця. Але вона зрозуміла б мене і моє бажання зробити це інакше. Кет, ти дечого просто не розумієш. Ти не розумієш цього, бо ти не донор.

Коли він сказав це, я розвернулась і пішла геть. Я вже згадувала, що була практично готова до цього випаду — мовляв, він більше не хоче, щоб я була його опікункою. Але що по-справжньому мене поранило, крім усього іншого (як той випадок, коли він не підійшов до мене відразу на Площі) — це те, як він знову відокремив мене не тільки від усіх донорів, але й від себе і від Рут.

Але це так і не переросло у велику сварку. Коли я пішла геть, то не могла вдіяти нічого іншого, як просто піднятися до його кімнати, куди він сам повернувся вже за кілька хвилин після мене. На той час ми обоє вже охолонули і змогли краще про все поговорити. Ми поводились дещо натягнуто, але все ж помирилися, і навіть торкнулись деяких практичних моментів щодо зміни опікунів. А тоді, коли ми сиділи поруч при тьмяному світлі на краю його ліжка, він сказав:

— Я більше не хочу, щоб ми сварились, Кет. Але я дуже давно хотів тебе запитати. Тебе не втомлює бути опікункою? Ми всі стали донорами так давно. А ти стільки років продовжуєш цим займатись. Тобі не хочеться іноді, Кет, щоб вони поквапились і надіслали тобі розпорядження?

Я стенула плечима.

— Я не проти. Хороші опікуни потрібні. А я хороша опікунка.

— Але хіба ж це аж так важливо? Добре, мати хорошого опікуна — приємно. Але хіба це насправді аж так важливо? Так чи інакші всі донори відбуватимуть виїмки, а потім вичерпаються.

— Звичайно, це важливо. Хороший опікун має великий вплив на те, яким є життя донора.

— Але ж усі ці твої метання. Твоє виснаження і самотність. Я спостерігав за тобою. Це тебе вичерпує. Кет, ти ж повинна іноді хотіти, щоб вони сказали тобі зупинитись. Не знаю, як ти з ними не переговориш і не запитаєш — чому так довго?

Я мовчала, а він продовжив:

— Я просто міркую, це все. Не сварімося більше.

Я схилила голову йому на плече і мовила:

— Ага, що ж. Може, це ще не так і довго потриває. Але тепер я повинна продовжувати. Навіть якщо тобі не хочеться, щоб я була поруч, мене потребують інші.

— Мабуть, ти права, Кет. Ти справді хороша опікунка. Така опікунка була б ідеальною для мене, якби це не була ти.

Він засміявся і обвив мене рукою, хоч ми сиділи поруч. Тоді знову заговорив:

— Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей у воді, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз’єднатися. Так я думаю про нас. Як шкода, Кет, адже ми любили одне одного все життя. Але ж ми не можемо назавжди залишитися разом.

Коли він усе це сказав, я пригадала, як трималась за нього тієї ночі на полі на зворотному шляху з Літлгемптона, коли дув пронизливий вітер. Не знаю, чи він також про це думав, чи продовжував уявляти свої ріки і швидкі течії. Але ми довго сиділи так поруч на ліжку, замислившись. Врешті я йому сказала:

— Вибач, що я на тебе зірвалась. Я з ними поговорю. Постараюсь, щоб тобі дістався хтось хороший.

— Як шкода, Кет, — знову повторив він. І того ранку ми більше, здається, про це не розмовляли.

Пам’ятаю, протягом кількох наступних тижнів — останніх кількох тижнів перед тим, як з’явився новий опікун — панував несподіваний спокій. Можливо, ми з Томмі докладали особливих зусиль, щоб усе було добре, і час минав мало не безтурботно. Можна подумати, що нас огорнуло відчуття нереалістичності, але насправді в той час нічого дивного не відчувалося. Я була зайнята кількома іншими донорами в Північному Вельсі і через це не могла бувати в Кінґсфілді так часто, як мені б хотілося, але все ж приїздила тричі або чотири рази на тиждень. Ставало дедалі холодніше, але погода залишалась сухою і часто сонячною, тож ми проводили час у його кімнаті, іноді займались сексом, та частіше просто розмовляли або Томмі слухав, як я читаю. Раз чи двічі Томмі навіть приніс свій блокнот і калякав щось, шукаючи нових ідей для тварин, поки я читала йому з ліжка.

Одного дня я приїхала, і то виявився наш останній раз. Я прибула після першого свіжого грудневого дня. Піднялася до його кімнати, вже очікуючи зміни — не знаю, якої саме. Може, думала, що він якось прикрасив кімнату чи щось таке. Але, звісно, все виявилось таким, як раніше, і я зітхнула з полегшенням. Томмі теж не змінився, але коли ми почали розмовляти, стало складно вдавати, начебто це просто звичайний мій візит. До того ж ми так багато розмовляли впродовж минулих тижнів, що не мали більше якихось особливих тем, які вкрай слід було обговорити. До того ж ми не надто хотіли торкатися нових тем, оскільки обов’язково пошкодували б, що нам не вдалось би як слід їх завершити. Ось чому того дня в наших розмовах панувала пустка.

Лише раз, безцільно поблукавши його кімнатою, я запитала:

— Томмі, ти радий, що Рут вичерпалась, перш ніж довідалася про все, що ми з тобою врешті почали робити?

Він лежав на ліжку і, перш ніж відповісти, довго дивився в стелю.

— Цікаво, кілька днів тому я думав про те саме. Коли йдеться про такі речі, слід пам’ятати, що Рут від нас відрізнялась. Ми з тобою від самого початку, навіть коли ще були зовсім малі, завжди намагались усе вивідати. Пам’ятаєш наші таємні розмови, Кет? Але Рут таке не цікавило. Вона завжди хотіла просто вірити. Такою була Рут. Тому — так, я думаю, все сталося якнайкраще.

Тоді він додав:

— Звичайно, те, що ми довідались — про міс Емілі й інше — нічого не змінює щодо Рут. В кінці вона бажала нам добра. Щиро бажала нам добра.

Тоді мені не хотілось розпочинати велику суперечку щодо Рут, тому я просто погодилась. Але тепер, коли я маю стільки часу, щоб все це обдумати, я вже не надто впевнена у своїх почуттях. Якась частина мене бажала б поділитися з Рут відкриттями. Гаразд, можливо, це її засмутило б; можливо, до неї дійшло б, що та шкода, яку вона колись нам заподіяла, вже не може бути так просто залагодженою, як вона сподівалась. І, можливо, якщо вже говорити цілком щиро, якась крихітна частина мене жалкувала, що Рут не довідалась про все, перш ніж вичерпалась. Однак я думаю, річ тут у чомусь іншому, в чомусь набагато більшому, ніж мої мстивість і дріб’язковість. Тому що, як сказав Томмі, наприкінці вона бажала нам добра, і хоча того дня в машині Рут казала, що я ніколи її не пробачу, це зовсім не так. Тепер у мені немає до неї злості. Коли я стверджую, що хотіла б, аби вона довідалася геть усе, це тому, що мене засмучує усвідомлення того, що вона відійшла без того знання, яке відкрилося нам із Томмі. Таке враження, ніби між нами з одного боку і Рут із другого проведена лінія, і коли все вже сказано й зроблено, я почуваю великий смуток і думаю, що вона почувала б його також, якби про це знала.

Того дня ми з Томмі попрощались без особливого надриву. Коли надійшов час від’їжджати, він зійшов разом зі мною сходами, чого зазвичай не робив, і ми перетнули Площу і підійшли до машини. З огляду на пору року сонце вже сідало за будівлі. Під дашком, як завжди, стовбичило кілька тінистих постатей, але Площа залишалась порожньою. Всю дорогу до машини Томмі мовчав. Тоді засміявся і сказав:

— Знаєш, Кет, коли я грав у футбол у Гейлшемі, у мене був один таємний прийом. Коли я забивав гол, то робив ось так, — він підніс догори обидві руки, немов тріумфуючи, — і біг назад до своїх друзів. Я ніколи не з’їжджав з котушок, не дурів від радощів — просто біг із піднесеними догори руками, ось так.

Він на якусь мить замовк, усе ще простягаючи догори випростані руки. Тоді нарешті опустив їх і усміхнувся.

— А сам завжди уявляв собі в той час, Кет, ніби біжу крізь воду. Неглибоку, щонайбільше — до кісточок. Бачив таке щоразу у своїй уяві. Хлюп, хлюп, хлюп.

Він знову звів руки догори.

— Це було по-справжньому приємно. Ти щойно забив гол, розвертаєшся, а тоді — хлюп, хлюп, хлюп.

Він поглянув на мене і засміявся:

— Ніколи не розповідав про це жодній живій душі.

Я теж засміялась і відповіла:

— Ти божевільний, Томмі.

Після цього ми поцілувались — обмінялися коротким поцілунком — і я сіла в машину. Томмі не сходив з місця, поки я розвертала машину. Коли я рушила до виїзду, він усміхнувся і помахав мені рукою. Я спостерігала за ним у дзеркальце заднього виду — він стояв там аж до останнього. Врешті я побачила, як він востаннє змахнув рукою і обернувся у бік навісу. А потім Площа зникла з мого дзеркала.

Кілька днів тому я розмовляла з одним зі своїх донорів, який скаржився, як швидко зникають спогади, навіть найцінніші. Я з цим не погоджуюсь. Ті спогади, які ціную найдужче, ніколи не тьмяніють. Я втратила Рут, потім втратила Томмі, але не втрачу власних спогадів про них.

Гейлшем я втратила, мабуть, також. Досі можна почути історії про колишніх випускників Гейлшема, які намагалися його розшукати — чи радше знайти місце, де він був розташований. Часом з’являються чутки, на що перетворили Гейлшем — на готель, школу чи на руїну. Сама я, хоч і їжджу страшенно багато, ніколи не намагалась його розшукати. Мені нецікаво його побачити, хоч яким би він сьогодні став.

Уявіть собі: хоч я ніколи не шукала Гейлшем, іноді, їдучи тією чи іншою місцевістю, мені раптом здавалось, що я помічаю щось на нього схоже. Бачу спортивний павільйон удалині — і не сумніваюсь, що він наш. Або ряд тополь на обрії, поруч із великим волохатим дубом — і впродовж короткої миті я цілковито певна, що наближаюсь із протилежного боку до Південного спортивного поля. Одного сірого ранку на певному відтинку траси в Ґлостерширі я проїздила повз поламану машину, що стояла на додатковій смузі, і не мала жодного сумніву, що дівчина поруч з автомобілем, яка порожнім поглядом вдивляється у потік зустрічного транспорту — це Сюзанна С., старша від нас на кілька років, одна з наглядачок Розпродажів. Такі випадки трапляються, коли я їх найменше очікую, коли їду, маючи на думці щось цілковито інше. Тож, можливо, на якомусь рівні я все-таки налаштована на Гейлшем.

І все ж не займаюсь його пошуками. І так чи інакше, але вже наприкінці цього року перестану їздити за кермом. Тож цілком імовірно, що я таки його не знайду, і, якщо добряче поміркувати, мене це тільки тішить. Це так само, як зі спогадами про Томмі й Рут. Щойно я провадитиму спокійніше життя у тому центрі, куди мене відішлють, я заберу туди з собою Гейлшем, схований у безпеці моєї пам’яті, і ніхто не зможе відібрати цього у мене.

Єдине потурання, яке я собі якось дозволила — це коли за кілька тижнів після того, як довідалась, що Томмі вичерпався, я вирушила до Норфолка, хоч мені туди й не треба було. Я не мала на думці нічого особливого і дісталась лише до узбережжя, не далі. Можливо, мені просто хотілось побачити порожні рівнини і величезні сірі небеса. В якусь мить я опинилася на невідомій мені дорозі, і близько тридцяти хвилин не мала уявлення, де я, але мені було байдуже. Я проминала пласкі безбарвні поля, такі одноманітні — хіба що випадкова зграйка пташок, почувши мій двигун, здіймалась у повітря з ріллі. Врешті я зауважила вдалині, неподалік від узбіччя, кілька дерев. Наблизилась до них, зупинила машину і вийшла назовні.

Я стояла перед гектарами зораної землі. Від поля мене відгороджував паркан із двома лініями колючого дроту, і я розуміла, що тільки цей паркан і групка з кількох дерев зупиняють вітер, який безперешкодно дме собі багато кілометрів. Уздовж паркана, особливо біля нижньої його частини, заплуталось і набилося повно різноманітного сміття. Немов непотріб, який можна знайти на березі моря: вітер котив його кілометрами, аж доки врешті не прибив до цих дерев і цих двох низок дроту. І навіть на гілках дерев лопотіли шматки пластикового покриття і клапті старих кульків. Лише тоді, єдиний раз, дивлячись на дивне сміття і відчуваючи, як над порожніми полями завиває вітер, я дозволила собі маленьку фантазію — адже це був Норфолк, і минуло всього лише кілька тижнів відтоді, як я його втратила. Я думала про непотріб, про лопотіння пластику між гілками, про смугу різного брухту, що застрягнув уздовж паркана — заплющила очі й уявила, що сюди прибило всі можливі речі, які я губила ще від самого дитинства, і ось тепер я стояла перед ними, і варто було зачекати мені трохи довше, на обрії з протилежного краю поля повинна була з’явитись крихітна постать, яка збільшувалась би, аж поки я не впізнала б Томмі — він помахав би мені, а може, навіть гукнув. Моя фантазія не зайшла далі — я їй не дозволила, — і хоча обличчям котились сльози, я не ридала і не втратила самовладання. Я просто трохи зачекала, а потім повернулась до машини і знову вирушила туди, куди мені слід було їхати.