He відпускай мене

Розділ перший

Мене звуть Кеті Г. Мені тридцять один рік, і цілих одинадцять із них я займаюсь опікунством. Знаю, видається, наче це вже страшенно довго, але насправді від мене очікують, що я працюватиму ще впродовж наступних восьми місяців, до кінця цього року. В сумі вийде рівно дванадцять років. Мені добре відомо, що таке тривале виконання обов’язків опікуна не конче свідчить про те, що мене вважають прекрасною працівницею. Бувають по-справжньому чудові опікуни, яких відкликають від обов’язків усього за два або три роки. І мені на думку спадає принаймні один опікун, який продовжував працювати цілих чотирнадцять років, незважаючи на те, що вся його діяльність зводилась до цілковитого марнування часу. Тож я не вихваляюсь. Але мені точно відомо, що моя праця викликала схвалення, та й сама я здебільшого була нею задоволена. Мої донори переважно почувались краще, ніж можна було сподіватись. Вони відновлювались дуже швидко, і навряд чи бодай когось із них можна було зарахувати до «стривожених» навіть напередодні четвертої виїмки. Гаразд, може, тепер я таки вихваляюсь. Але мені це важливо: старанно виконувати свою роботу, особливо дбаючи про забезпечення «спокою» донорів. Стосовно донорів у мене розвинулось чуття. Я знаю, коли мені слід бути поруч і їх заспокоювати, а коли — залишити на самоті; коли слід слухати їхні розповіді, а коли — тільки стенути плечима і гиркнути, щоб замовкли.

Так чи інак, сама я не маю претензій. Я знайома з не менш вправними від мене опікунами, які не отримують і половини того визнання, яке випало мені. Якщо ви — один із них, я цілком розумію ваше обурення: щодо моєї орендованої кімнати, машини, а понад усе — щодо можливості вибирати того, за ким доглядатиму. А ще я випускниця Гейлшема — і цього часом уже достатньо, щоб викликати чиюсь злість. Мовляв, Кеті Г. має право вибирати і завжди вибирає таких, як сама: людей із Гейлшема чи з інших привілейованих закладів. Не дивно, що в неї така добра характеристика. Мені доводилось чути таке досить часто, тож я не сумніваюсь, що і вам також доводилось, і, можливо, якась частина правди в цьому є. Але я не перша, кому дозволили вибирати, і сумніваюся, що остання. До того ж мені доводилось доглядати і за донорами, вихованими в інших установах. Пам’ятайте, що на той час, коли я завершу свою діяльність, я працюватиму цілих дванадцять років, а вибирати мені дозволили тільки впродовж останніх шести.

І чому б не повинні були дозволяти? Опікуни — не машини. Ти стараєшся, докладаєш усіх зусиль заради кожного донора, але врешті-решт почуваєшся виснаженим. Ти ж не володієш необмеженими запасами терпіння й енергії. Тому, отримавши шанс вибирати, ти, звісно, вибираєш когось близького. Це природно. Мені не вдалось би так довго протриматись при обов’язках, якби я щомиті не співпереживала разом зі своїми донорами. І в кожному разі — якби я не вибирала сама, то як би після стількох років мені вдалося знову зблизитися з Рут і Томмі?

Проте останнім часом, звісно, знайомих мені донорів залишається дедалі менше, тому на практиці вибираю я не так уже й часто. Як я вже сказала, працювати набагато складніше, коли не маєш глибшого зв’язку з підопічним, і хоча мені не вистачатиме моїх обов’язків опікунки, завершити діяльність наприкінці цього року — цілком виправдано.

Так випадково склалось, що Рут була всього лише третьою або четвертою доноркою, яку мені випало обирати. До неї вже прикріпили опікуна — пам’ятаю, це добряче витріпало мені нерви. Але врешті вдалося все залагодити, і щойно я знову побачила її, у реабілітаційному центрі Давера, всі наші розбіжності — які так і не розмилися повністю — не видавались уже такими важливими, як решта обставин: наприклад, той факт, що ми разом виростали в Гейлшемі, або що ми знали і пам’ятали речі, нікому іншому не відомі. Мабуть, відтоді я почала шукати серед донорів людей із минулого, а коли могла — відбирати випускників Гейлшема.

Протягом усіх цих років траплялись такі миті, коли я намагалась забути про Гейлшем, коли повторювала собі, що не слід так часто озиратись назад. Але зрештою настала мить, коли я просто перестала пручатись. Це було пов’язано з одним із моїх підопічних — на третьому році опікунства; точніше — з його реакцією на моє повідомлення, що я виховувалась у Гейлшемі. Він щойно пережив третю виїмку, не надто вдалу, тож відчував, що не впорається. Він ледве дихав, але раптом поглянув на мене і мовив:

— Гейлшем. Мабуть, то була прекрасна місцина.

Наступного ранку, коли я намагалась відволікати його розмовами і поцікавилась, де саме він виростав, донор назвав якийсь заклад у Дорсеті, а на його вкритому плямами обличчі з’явилась нова болісна міна. Тоді я і усвідомила, як йому прикро це пригадувати. Натомість він бажав почути про Гейлшем.

Тож протягом наступних п’яти чи шести днів я ділилась із ним усім, що могло його зацікавити. Він лежав, цілковито поглинутий розповіддю, і ніжно усміхався. Розпитував про речі важливі і неважливі. Про наших вихователів, про те, як кожен із нас тримав під ліжком скриньку з колекцією, про футбол, про стукачів, про стежку, яка оперізувала основну будівлю, всі потаємні закутки і щілини, про ставок із качками, про їжу, про те, який вид відкривався туманного ранку на поля з класу мистецтва. Іноді він просив розповідати те саме знову і знову. Так, ніби досі не чув, просив знову описувати те, що я вже описувала вчора. «А у вас був спортивний павільйон?» «А хто з вихователів був вашим улюбленцем?» Спершу я думала — це дія ліків, але потім усвідомила, що свідомість у нього достатньо ясна. Він хотів не просто слухати про Гейлшем, а запам’ятати Гейлшем — ніби то було його власне дитинство. Він знав, що його шлях от-от завершиться, і тому робив це — просив мене описувати різні речі, щоб вони могли ввібратись, щоб, може, протягом тих безсонних ночей, наповнених ліками, болем і виснаженням, розмивалась межа між моїми і його спогадами. Отоді я вперше і зрозуміла, по-справжньому зрозуміла, як нам пощастило — Томмі, Рут, мені і всім іншим.

Подорожуючи сільською місцевістю, я досі звертаю увагу на речі, що нагадують мені про Гейлшем. Можу проминати вкрите імлою поле чи, спускаючись схилом у долину, побачити вдалині частину великого будинку або ряд тополь на пагорбі, розташованих по-особливому — і думаю: «Мабуть, це тут! Я знайшла його! Це таки справді Гейлшем!» Далі до мене доходить, що це неможливо, і я продовжую їхати, а мої думки кудись відлітають. От, зокрема, коли трапляються павільйони. Я помічаю їх по всій країні, їх зводять на краю футбольних полів — невеликі збірні будівлі білого кольору з рядом вікон, розташованих неприродно високо, майже заправлених під карниз. Мені здається, їх багато будували у п’ятдесяті та шістдесяті — і наш звели десь тоді. Якщо мені доводиться проминати такий, я не відводжу від нього погляду, поки це можливо, і одного дня розіб’ю таки машину, але це мене не зупиняє. Недавно я проїздила порожньою місцевістю у Ворсетерширі і побачила павільйон біля крикетного поля — точнісінько як наш, у Гейлшемі, і я навіть розвернула машину і повернулась, щоб поглянути вдруге.

Ми любили наш спортивний павільйон — може, тому що він нагадував гарненькі котеджі: у часи нашої юності знімки цих споруд зберігали у фотоальбомах. Пам’ятаю, як у молодших класах ми благали вихователів, щоб наступний урок нам провели в павільйоні, а не у звичайному класі. У середній школі — нам виповнилося дванадцять і мало стукнути тринадцять — павільйон став місцем, де можна було никатись із найкращими друзями, коли з’являлась потреба заховатися від решти Гейлшема.

Павільйон був великий, достатній для одночасного перебування двох окремих компаній, які б одна одній не заважали. А влітку на веранді могла зависати ще й третя група. Однак в ідеалі всі хотіли, щоб це місце належало тільки їм, тож навколо нього часто відбувались суперечки і махінації. Вихователі завжди повчали нас, щоб ми поводились цивілізовано, але на практиці тільки наявність у компанії сильної особистості давала можливість відстояти користування павільйоном під час перерви чи після занять. Сама я не була тюхтійкою, але користуватись павільйоном нам вдавалось завдяки Рут.

Зазвичай ми просто розвалювались на стільцях і на лавках — нас було п’ятеро, а якщо приходила Дженні Б., тоді шестеро — і віддавались пліткам. Ці розмови могли вестися лише тоді, коли ми ховались у павільйоні. Ми обговорювали те, що нас турбувало, заливались реготом чи ревіли від люті. А зазвичай — просто розслаблялись там із найближчими друзями.

Того конкретного дня, який я зараз маю на думці, ми стояли на стільцях і лавках, прикипівши до високих вікон. Звідти нам відкривався широкий огляд на Північне спортивне поле, на якому десяток хлопців із нашого року та старшокласників збирались грати у футбол. Яскраво світило сонце, але перед тим, здається, ішов дощ, оскільки я пригадую, як промені мерехтіли в багнюці серед трави.

Хтось сказав, що нам не варто так відкрито спостерігати, але ми навіть не поворухнулись. Тоді Рут мовила:

— Та він навіть нічого не підозрює. Ви тільки погляньте. Він справді не підозрює нічогісінько.

Коли вона замовкла, я придивилась до неї, шукаючи якихось ознак несхвалення поведінки хлопців щодо Томмі. Але Рут засміялась і зронила:

— Ідіот!

Я зрозуміла, що, на думку Рут і решти дівчат, дії хлопців нас не стосувались. Що на них не впливали наше схвалення чи незгода. Ми зібрались біля вікон не заради насолоди спостерігати, як Томмі принижуватимуть, а просто тому, що почули про останню змову і страшенно хотіли побачити, як усе станеться. Не думаю, що в ті дні хлопці коїли щось геть страшне. Рут і решта сприймали їхні вчинки відсторонено. І я, можливо, сприймала так само.

А може, я погано пам’ятаю. Може, навіть тоді, дивлячись, як Томмі мчить полем, а на його обличчі сяє неприхована радість, бо його знову прийняли до товариства, тож він гратиме в гру, в якій досягає успіхів — може, я відчула болісне поколювання. Натомість чітко пам’ятаю, як зауважила світло-блакитну теніску Томмі, яку він купив на Розпродажу минулого місяця і якою так пишався. Пам’ятаю, я думала: «Який же він дурень, що збирається грати в ній у футбол. Їй настане гаплик — і як він тоді почуватиметься?». Вголос я мовила, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Томмі одягнув свою футболку. Свою улюблену теніску.

Не думаю, що мене бодай хтось почув, адже всі сміялися з Лори — вона була у нас клоуном. Одну за одною Лора відтворювала міни, що з’являлись на обличчі Томмі, поки він біг, махав руками, щось вигукував, докладав зусиль. Решта хлопців пересувалось полем у зумисне розслабленій манері, лише розігріваючись, натомість Томмі, охоплений збудженням, здавалось, гасав на повних обертах. Цього разу я промовила голосніше:

— У нього станеться приступ, якщо зіпсує теніску.

Тепер Рут почула мене, але, мабуть, подумала, що це такий жарт, тому що пирснула сміхом і саркастично щось зауважила.

Хлопці зупинились посеред болота, копаючи м’яча одне одному, а їхні груди м’яко здіймались і опадали в очікуванні відбору до команд. Капітани, що виступили наперед, були старшокласниками, хоча всі добре знали, що Томмі — кращий за будь-якого старшака. Вони кинули монетку, хто вибиратиме перший, і хлопець, який виграв, поглянув на решту.

— Дивіться на нього, — сказав хтось позаду мене. — Він цілковито переконаний, що його виберуть першим. Ви тільки на нього погляньте!

Тієї миті в Томмі таки справді було щось комічне. Думалось: що ж, коли він такий телепень, то заслуговує покарання. Інші хлопці вдавали, начебто повністю нехтують процес відбору, вдавали, що їм байдуже, коли настане їхня черга. Одні тихо перемовлялись між собою, інші перев’язували шнурівки, ще хтось просто дивився на ноги, бабраючись у болоті. А Томмі палко вдивлявся у капітана-старшокласника, наче той уже промовив його ім’я.

Лора продовжувала свій виступ протягом усього відбору, відтворюючи вирази, які проступали на обличчі Томмі: радісний запал на початку; розгубленість і неспокій, коли назвали перших чотирьох, а його так і не вибрали; образу і паніку — коли до нього почало доходити, що насправді відбувається. Хоча я на Лору не дивилась: я спостерігала за Томмі. Я знала, що вона робить, бо інші сміялись і під’юджували її. А тоді, коли Томмі залишився стояти на самоті, а хлопці почали пирскати сміхом, я почула, як Рут каже:

— Зараз буде. Чекайте! Сім секунд. Сім, шість, п’ять…

Вона так і не дорахувала. Томмі вибухнув громоподібним ревінням, і хлопці, вже неприховано регочучи, кинулись бігти в напрямку Південного спортивного поля. Томмі пробіг слідом за ними кілька кроків — складно сказати, чи це інстинкт штовхнув його переслідувати кривдників у гніві, чи він відчув паніку, що його покинули самого. У кожному разі невдовзі він зупинився і стояв із червоним обличчям, дивлячись їм услід. А тоді почав горлати і верещати, плести заплутану маячню із прокльонів і лайки.

Нам уже не раз доводилось спостерігати за вибухами гніву Томмі, тож ми зістрибнули зі стільців і розійшлися приміщенням. Намагались розпочати розмову про щось інше, але Томмі і далі кричав і не змовкав, і хоча спершу ми просто закочували очі і старались його ігнорувати, врешті-решт — приблизно за десять хвилин після того, як злізли додолу — ми знову видряпались до вікон.

Решти хлопців уже зовсім не було видно, тож Томмі більше не намагався адресувати свої слова комусь конкретному. Він просто лютував, розкидаючи кінцівками — до неба, до вітру, до найближчого стовпця огорожі. Лора сказала, що він, мабуть, «репетирує Шекспіра». Інша дівчинка звернула нашу увагу, як Томмі, викрикуючи щось нове, задирає в повітря ногу і відставляє її набік, «ніби пес пісяє». Насправді я й сама зауважила цей його жест, але дужче мене вразило, як щоразу, коли він тупав ногою, на литки йому летіли бризки грязюки. Я знову подумала про його дорогу теніску, але він був надто далеко, щоб розгледіти, наскільки вона забризкана.

— Як на мене, це трохи жорстоко, — сказала Рут, — що вони постійно його отак доводять. Але він сам винен. Якби навчився панувати над собою, йому б дали спокій.

— Вони все одно приставали б, — сказала Ханна. — У Ґрема К. теж поганий характер, але хлопці поводяться з ним дуже обережно. Вони чіпляються до Томмі, тому що Томмі — нероба.

І тоді раптом всі заговорили одночасно: про те, що Томмі ніколи навіть не намагався бути творчим, що він нічого не подавав на День весняного обміну. Мені здається, що на цю мить кожна з нас таємно сподівалась, що з будинку з’явиться вихователь і забере його геть. І хоч у цій останній змові, вигаданій для того, щоб засмутити Томмі, ми участі не брали, але таки зайняли місця глядачів навколо арени — і тепер почувалися винними. Однак ніхто з вихователів не з’являвся, тож ми перелічували причини, з яких Томмі заслуговував на все, що з ним відбувалося. Ніхто не сперечався, коли Рут поглянула на годинник і сказала, що хоч у нас є ще трохи часу, нам все ж варто повертатись до основного корпусу.

Коли ми вийшли з павільйону, Томмі і далі дурів. Корпус був розташований ліворуч, а оскільки Томмі стояв посеред поля навпроти нас, не було потреби його минати. У кожному разі, він дивився у протилежний бік і, здавалось, навіть нас не зауважив. А все ж таки, поки мої подруги йшли до краю поля, я почала рухатись у напрямку до Томмі. Я знала, що це спантеличить решту, але продовжувала йти — продовжувала, навіть почувши наполегливе шепотіння Рут, щоб я поверталась.

Гадаю, Томмі не звик, щоб його турбували під час нападів гніву, тому що коли я підійшла, він на мене витріщився, а тоді продовжив верещати, як раніше. Здавалось, що він декламує Шекспіра, а я посеред його виступу ввірвалась на сцену.

Навіть тоді, коли я промовила:

— Томмі, поглянь лише на свою чудову футболку. Ти її всю забруднив, — не було жодної ознаки, що він мене почув.

Тому я зробила крок уперед і поклала долоню на його руку. Згодом всі інші думали, що він зробив це зумисно, але я так не вважала. Він і далі молотив руками і не здогадувався, що я збираюсь до нього торкнутись. У кожному разі, він смикнув рукою, відбив мою долоню і вдарив мене по щоці. Боляче не було, але я скрикнула — так само, як і більшість дівчат, що стояли позаду.

Аж тоді, здається, Томмі нарешті усвідомив мою присутність і присутність інших, усвідомив себе самого і той факт, що він стоїть посеред поля, усвідомив, як поводиться, — і після цього витріщився на мене з дурнуватим виразом.

— Томмі, — досить суворо проказала я. — Твоя футболка вся в болоті.

— То й що? — пробелькотів він. Але промовляючи це, він опустив голову, зауважив коричневі бризки і ледве стримав себе, щоб вражено не закричати. А тоді я побачила, як на його обличчі відобразилось здивування — звідки я можу знати про його почуття до футболки.

— Немає через що хвилюватись, — сказала я, перш ніж наша мовчанка стала для нього принизливою. — Вона відпереться. Якщо сам не зможеш відіпрати, віднеси до міс Джоді.

Він продовжував роздивлятись футболку, а тоді сварливо сказав:

— Тебе це взагалі не стосується.

Схоже, він негайно пошкодував про це останнє зауваження і боязко на мене зиркнув, наче сподівався, що я скажу йому щось підбадьорливе. Але з мене було вже досить, особливо тому, що за нами спостерігали дівчата і, як я могла здогадатись, невідомо скільки людей із вікон головного корпусу. Тому я відвернулася, стенувши плечима, і приєдналась до подруг.

Коли ми рушили, Рут обвила мене рукою за плечі.

— Принаймні ти змусила його замовкнути, — сказала вона. — Ти в порядку? От скажений звір.

Розділ другий

Все це сталося так давно, що мої спогади можуть бути не зовсім достовірними. Але наскільки пригадую, у той період для мене були характерні такі вчинки, як той із Томмі, — я змушувала себе виконувати різні завдання. І коли за кілька днів Томмі зупинив мене, я вже практично про все забула.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі ми майже щотижня мусили проходити медогляд, що зазвичай відбувався нагорі, у класі № 18, під самим дахом, за участі суворої медсестри Тріші, яку ми називали Круколицею. Того сонячного ранку ми цілим натовпом підіймались на огляд центральними сходами, тимчасом як решта вихованців, яких медсестра оглянула, якраз спускалась додолу. Тож сходова клітка відлунювала галасом, а я пнулась сходами нагору, опустивши голову, ступаючи по п’ятах за кимось, коли почула поруч із собою: «Кет!».

Томмі, який спускався додолу разом із іншими, раптово завмер посеред сходів, усміхаючись відкрито й широко, чим одразу мене роздратував. Може, ще кілька років тому було нормально реагувати таким виразом обличчя на зустріч із кимось, кого тобі радісно бачити. Але на ту мить нам було по тринадцять, до того ж — зустріч відбувалась між дівчиною і хлопцем у публічній ситуації. Мені хотілось сказати:

— Томмі, чому б тобі не подорослішати?

Але я себе стримала і натомість сказала:

— Томмі, ти всіх затримуєш. І я також.

Він зиркнув нагору, щоб переконатись, що сходи над ним переповнені через затор. На якусь мить його, здавалось, охопила паніка, а тоді він втиснувся в стіну поруч зі мною, давши можливість людям проходити повз. Томмі промовив:

— Кет, я всюди тебе шукав. Я хотів попросити пробачення. Розумієш — мені дуже-дуже прикро. Я чесно не збирався тоді тебе вдарити. У мене й на думці не було бити дівчину, а навіть якби було, то я ніколи не наважився б ударити тебе. Мені дуже-дуже прикро.

— Все гаразд. Це просто випадковість, та й по всьому, — я кивнула і спробувала рушити далі. Але Томмі радісно продовжував:

— З футболкою вже все в порядку. Все випралось.

— Це добре.

— Тобі ж не боліло, правда? Коли я тебе вдарив?

— Боліло. Перелом черепа. Струс мозку, і сильний. Навіть Круколиця може помітити. Якщо я коли-небудь до неї дістанусь.

— Ну серйозно, Кет. Без образ? Мені страшенно шкода. Чесно.

Нарешті я до нього всміхнулась і без тіні іронії сказала:

— Слухай, Томмі, то була випадковість, і все на сто відсотків забуто. Я ні крапельки на тебе не ображена.

Він все ще мав невпевнений вигляд, але його почали штовхати в спину старші учні, наказуючи ворушитись. Він швидко мені усміхнувся, поплескав по плечу, ніби якогось хлопчака, і заходився проштовхуватись крізь людський потік. Знову рушивши нагору, я почула, як він кричить ізнизу:

— Побачимось, Кет!

Вся ця ситуація видалась мені дещо незручною, але вона не призвела до піддражнювань чи пліток. І, мушу визнати, якби не ця зустріч на сходах, я, можливо, так і не зацікавилась би проблемами Томмі так, як зацікавилась ними протягом наступних кількох тижнів.

Я сама стала свідком кількох випадків. Але переважно щодо проблем Томмі кружляли чутки — і коли це траплялось, я розпитувала людей, аж доки не отримувала більш-менш повну картинку. Зазвичай то були істерики — як, скажімо, той випадок, коли у класі № 14 Томмі начебто поставив одну парту на другу і випнувся на них, порозкидавши по підлозі все, що на них лежало, тим часом як решта класу висипала на коридор і забарикадувала двері, щоб він не вийшов. Іншого разу містерові Крістоферу довелося заламати йому руки за спину, щоб зупинити напади на Реджі Д. під час футбольного тренування. Кожен помітив і те, що коли старшокласники бігали на швидкість, тільки Томмі не мав партнера. Він був чудовим бігуном і швидко відривався на 10–15 метрів, думаючи, мабуть, що так удасться приховати той факт, що з ним ніхто не хоче бігти. Майже щодня з’являлись чутки про різні витівки, які з ним чинили. Багато цих витівок були звичні: різні дивні штуки в ліжку, черв’як у пластівцях, — але деякі видавались безглуздо мерзенними: наприклад, той раз, коли хтось вичистив його зубною щіткою унітаз, тож вона чекала на Томмі з лайном на щетинках. Його зріст і фізична сила — припускаю, як і його вдача — утримували інших від того, щоб знущатись над ним фізично, але, як пригадую, протягом кількох місяців саме Томмі і далі переслідували неприємності. Я думала, що рано чи пізно хтось почне казати, що все зайшло надто далеко, але переслідування тривали, і ніхто нічого так і не казав.

Сама я намагалась якось порушити цю тему — у спальні, після того як вимкнули світло. У старших класах нас було не більше шести на спальню, тож в оточенні власної компанії ми часто могли обговорювати найінтимніші речі, лежачи в темряві перед тим, як заснути. Можна було вести розмови на теми, про які в інших місцях навіть мріяти було неможливо, навіть у павільйоні. Тож одного вечора я заговорила про Томмі. Багато не казала. Всього лише підсумувала те, що з ним відбувалось, і сказала, що насправді це не дуже чесно. Коли я замовкла, у темряві зависла дивна тиша, і я усвідомила, що всі чекають на відповідь Рут — так траплялось у кожній незручній ситуації. Я також чекала, тоді почула зітхання з кутка, де лежала Рут, і її голос:

— Ти маєш рацію, Кеті. Це негарно. Але якщо він хоче, щоб усе припинилось, йому слід змінити власне ставлення до справи. Він нічогісінько не підготував до Дня весняного обміну. А на наступний місяць у нього бодай щось є? Впевнена, що немає.

Тут мені варто трохи пояснити про Дні обміну, які нам влаштовували в Гейлшемі. Чотири рази на рік — навесні, влітку, восени і взимку — проводили щось на зразок великої виставки-розпродажу всіх виробів, які ми створювали протягом трьох місяців з часу минулих Днів обміну. Картини, малюнки, кераміка; різні «скульптури», зроблені з чого завгодно з огляду на тодішню манію: із зім’ятих бляшанок, наприклад, чи кришечок від пляшок, устромлених у картонку. За кожну виставлену річ ти отримував обмінні жетони — вихователі вирішували, на яку саме кількість заслуговував твій конкретний шедевр. А тоді, у День обміну, ти приходив зі своїми жетонами і «купував» те, що тобі подобалось. Згідно з правилами, ти міг купувати тільки роботи, які виконали учні з твого року навчання, але незважаючи на цю умову, ми все одно мали багатий вибір, адже за тримісячний період нам вдавалось наплодити чимало всілякої всячини.

Озираючись сьогодні на ті часи, я розумію, чому Дні обміну стали для нас такими важливими. По-перше, це був єдиний спосіб, окрім Розпродажів (Розпродажі — це щось інше, я до них повернуся згодом), створити колекцію особистих речей. Якщо ви, скажімо, хотіли прикрасити стіни над ліжком чи завжди мати при собі в сумці якісь дрібниці, щоб виставляти їх на столи у різних класах, то їх можна було знайти на Днях обміну. Тепер мені зрозуміло й те, що Дні обміну справляли на нас особливий невловний вплив. Якщо прикинути, вони означали залежність одне від одного в створенні речей, що могли стати особистими скарбами — а це вже виявлялось рівнозначним зміцненню стосунків. Тож у випадку Томмі існувала закономірність. Здебільшого ставлення, любов і повага до тебе в Гейлшемі були пов’язані з тим, наскільки «творчим» тебе вважали.

Кілька років тому ми з Рут часто впадали у спогади, коли я опікувалась нею в реабілітаційному центрі Давера.

— Це одна з причин того, чому Гейлшем був таким особливим, — якось сказала вона. — Те, що нас настільки спонукали цінувати працю одне одного.

— Це правда, — погодилась я. — Але деякі речі видаються мені трохи дивними, коли я міркую про Дні обміну. Наприклад, поезія. Пам’ятаю, замість картин або малюнків нам дозволяли подавати туди вірші. А ми, на диво, вважали, що це нормально, що в цьому є сенс.

— Чому в цьому не мало бути сенсу? Поезія важлива.

— Але ж ми говоримо про рядки, які нашкрябували дев’ятирічні діти: смішні строфи, з помилками виведені в зошитах для вправ. Ми з більшою охотою витрачали наші цінні жетони на зошити, списані такими віршиками, замість того щоб купувати прикраси для стін над ліжком. Якщо вже нам так подобалась чиясь поезія, то чому було просто не позичити такий зошит і не переписати віршики самим якогось пізнього вечора? Але ж ти пам’ятаєш, як воно було. Надходили Дні обміну, і ми розривались між віршами Сюзі К. і жирафами Джекі.

— Жирафи Джекі, — засміялась Рут. — Які ж вони були гарні. У мене була одна.

Ми розмовляли приємного літнього вечора. Сиділи на балкончику її палати. Минуло кілька місяців з часу першої виїмки, і найгірше залишилось позаду. Свої вечірні візити я підлаштовувала так, щоб ми могли провести півгодини назовні, милуючись заходом сонця над дахами. На дахах стирчали антени і сателітарні тарілки, а іноді вдалині проступала лискуча смужка моря. Я приносила мінеральну воду і печиво, і ми сиділи собі, базікаючи про все, що спадало на думку. Центр, у якому того разу перебувала Рут, належав до моїх улюблених, тож я не заперечувала б, якби й сама могла у фіналі до нього потрапити. Палати там невеликі, зате добре обладнані й зручні. Геть усе — стіни, підлога — викладено лискучими білими кахлями, чистоту яких постійно підтримують, тому, коли потрапляєш туди вперше, наче опиняєшся у дзеркальному залі. Не те щоб ти бачив навкруги власне помножене безліч разів відображення — тобі радше здається, що бачиш. Коли піднімаєш руку або коли хтось сідає у ліжку, цей блідий, примарний рух відчувається навколо, на всій поверхні кахель. До того ж кімната Рут у центрі мала великі скляні розсувні панелі, крізь які можна було дивитись назовні, не підводячись із ліжка. Навіть лежачи головою на подушці, вона бачила обшир неба, а якщо було досить тепло, могла скільки завгодно дихати свіжим повітрям, вийшовши на балкон. Я любила її там навідувати, мені подобалось, як зміїлись наші розмови, коли ми сиділи разом на балконі — впродовж усього літа і до ранньої осені — розмовляючи про Гейлшем, про котеджі, про все, що приходило до голови.

— Я маю на увазі, — продовжувала я, — що коли ми були в тому віці, коли нам було по одинадцять, скажімо, ми ж насправді не цікавились поезією одне одного. Але пам’ятаєш, скажімо, Крісті? Крісті мала дивовижну репутацію завдяки поезії. Ми всі її поважали. Навіть ти, Рут, не наважувалась нею попихати. І все тому, що ми вважали її поетично обдарованою. Але ж ми нічогісінько про поезію не знали. Нам на неї було начхати. Це дивно.

Але Рут мене не зрозуміла — або, можливо, свідомо не хотіла зі мною погоджуватись. Може, вона прагнула запам’ятати нас розумнішими, ніж ми були насправді. Чи, можливо, відчувала, до чого я вела, і не хотіла, щоб ми рухались у тому напрямку. Вона протяжно зітхнула і сказала:

— Нам всім здавалось, що вірші Крісті такі гарні. Але цікаво, як би ми їх тепер сприйняли. От би мати їх тут — що б ми про них подумали?

Тоді засміялась і продовжила:

— У мене досі зберігаються деякі вірші Пітера Б. Але це вже з пізнішого часу, коли ми були у випускному. Я, мабуть, тоді в нього закохалась. Не можу придумати іншої причини, з якої б купувала його вірші. Вони вкрай ідіотські, аж до істерики. Він так серйозно себе сприймав. Але Крісті була чудова. Я пам’ятаю. Цікаво, що вона перестала писати вірші, коли почала малювати. Хоча в цьому й близько не досягла такого рівня, як у поезії.

Але повернусь до Томмі. Те, що Рут сказала того разу в спальні — коли вимкнули світло на ніч — мовляв, Томмі сам накликає на себе проблеми, мабуть, підсумовувало все, що думала більшість людей у Гейлшемі. Але саме після того, як вона це промовила, я, лежачи у своєму ліжку, усвідомила раптом: це переконання, начебто він зумисне не докладає зусиль, побутувало ще від молодших класів. І раптом до мене дійшло — і аж пронизало холодом — що Томмі проходить крізь такі випробування не впродовж останніх тижнів чи місяців, а впродовж довгих років.

Ми з Томмі не так давно розмовляли, і його власний погляд на те, як почалися ці неприємності, підтвердив думки, що прийшли мені тієї ночі. За його словами, все почалось одного дня на уроці мистецтва міс Джеральдін. Доти, сказав Томмі, він неабияк насолоджувався малюванням. Але того дня, на уроці міс Джеральдін, Томмі намалював цю конкретну акварель — слона серед високої трави, — і з цього все почалось. Як він стверджував, з його боку це був такий жарт. Я багато його про це розпитувала, і підозрюю, йшлося про поведінку дітей у цьому віці: у тебе немає чіткої причини, ти просто робиш те чи те. Робиш, бо тобі здається, це може насмішити інших, або для того, щоб викликати замішання. І коли згодом тебе просять усе пояснити, у твоїх словах немає жодного сенсу. Всі ми таке робили. Розповідь Томмі була не зовсім у цьому ключі, але я впевнена, що сталось усе саме так.

Отож він зробив свого слона — картинку, яку міг наквецяти малюк, роки на три молодший. Це забрало не більше двадцяти хвилин і, без сумніву, викликало сміх, хоча не зовсім такий, якого Томмі очікував. І все ж ця історія могла ні до чого не призвести — і в цьому, гадаю, велика іронія — якби міс Джеральдін не вела того дня урок.

У тому віці вихователька міс Джеральдін була загальною улюбленицею. Вона була м’яка, люб’язна, завжди заспокоювала, коли ти цього потребував — навіть якщо ти вчинив щось погане або коли тебе вичитував інший вихователь. Якщо їй самій доводилось тебе вичитати, протягом кількох наступних днів вона осипала тебе додатковими виявами уваги, ніби щось була тобі винна. Томмі не пощастило, що того дня урок мистецтва взяла на себе міс Джеральдін, а не, скажімо, містер Роберт або сама міс Емілі — головна вихователька, — хоч вони часто брали мистецтво на себе. Якби то був хтось із них, Томмі просто насварили б, а він тим часом усміхався б по-ідіотськи, і найгірше, що інші про все це могли подумати — наче він зіграв недоладний жарт… Дехто міг навіть вирішити, що він — природжений клоун. Але через те, що міс Джеральдін була такою, якою була, сталось інакше. Вона натомість доклала всіх зусиль, щоб роздивитись малюнок з усією доброзичливістю й розумінням. Можливо, вона думала, що Томмі в небезпеці, що решта учнів почне з нього насміхатись, і тому зайшла надто далеко, знайшовши навіть, за що його похвалити, і вказуючи на переваги малюнка цілому класові. Ось звідки пішло те неприйняття.

— Коли ми вийшли з класу, я вперше почув, як вони про мене говорять, — пригадав Томмі. — І їм було байдуже, чую я чи ні.

Припускаю, Томмі відчував, що відстає від решти, ще до того, як намалював слона — зокрема, що його малюнки більше нагадують малюнки першачків, — тож він з усіх сил намагався це прикривати, зумисне малюючи дитячі зображення. Але після слона його проблема вийшла назовні, тому тепер всі чекали, що він витворить далі. Схоже, спершу Томмі старався, але щойно він брався за щось, як навколо починались кпини і глузування. Ба більше — чим дужче він старався, тим сміхотворнішими виявлялись його зусилля. Невдовзі Томмі знову повернувся до свого початкового захисту, створюючи зумисне дитячі роботи, що свідчили, наскільки йому байдуже. З цього часу проблеми тільки поглиблювались.

Якийсь час він страждав тільки під час уроків мистецтва — хоча це траплялось доволі часто, оскільки в молодших класах ми багато займались творчістю. Але з часом проблема і далі розросталась. Його не приймали в ігри, хлопці не сідали поруч із ним під час обіду або вдавали, що нічого не чують, якщо він казав щось у спальні після того, як вимикали світло. Спершу ставлення видавалось не таким уже й безжальним. Місяці могли минати без жодного випадку, Томмі починав думати, що все позаду, а тоді якийсь із його вчинків — або вчинків його ворогів, наприклад, Артура Г. — запускав процес із новою силою.

Точно не знаю, коли почались його істерики. Як я пам’ятаю сама, Томмі завжди славився своїм непростим характером, навіть у яслах, але він мені заявив, що істерики почались тоді, коли його вже дуже дражнили. Так чи інак, саме істерики під’юджували людей, загострюючи ситуацію, і приблизно в той період, про який я розповідаю — влітку, після закінчення другого року старшої школи, коли нам було тринадцять — переслідування сягнули найвищої точки.

І раптом усе припинилось. Не однієї ночі, але досить різко. Я вже казала, що доволі пильно стежила за ситуацією, тож ознаки цього помітила раніше від решти. Все почалося із періоду — він тривав місяць або довше — коли переслідування тривали, але Томмі не втрачав рівноваги. Іноді я помічала, що він от-от зірветься, але якимось чином йому вдавалось себе контролювати; а іноді він просто тихо знизував плечима або поводився так, ніби нічого не зауважив. Спершу така його поведінка розчаровувала. Люди навіть ображались — наче він їх підвів. Зрештою всім почало це набридати і переслідування стали млявішими, аж доки певного дня я не усвідомила, що вже понад тиждень нічого не траплялось.

Сама по собі ця зміна не конче була б така важлива, якби не інші моменти. Крихітні епізоди — наприклад, як Александр Дж. і Пітер Н. ідуть полем разом із Томмі, і всі троє цілком природно собі базікають. Ледь помітна, але чітка відмінність в інтонаціях, коли називали його ім’я. А потім одного дня, майже перед самим закінченням обідньої перерви, ми сиділи на траві неподалік Південного спортивного поля, на якому хлопці, як завжди, грали у свій футбол. Я брала участь у бесіді, але поглядала на Томмі, який перебував у самому центрі гри. Раптом він отримав підніжку, підвівся і поставив м’яча на землю, щоб ударити штрафний. Хлопці завмерли тут і там в очікуванні, а я побачила за кілька метрів від Томмі Артура Г. — одного з найбільших його переслідувачів — який почав Томмі передражнювати: по-ідіотськи імітуючи те, як Томмі завмер над м’ячем, спершись руками об стегна. Я пильно дивилась, але ніхто не взяв з Артура приклад. Інші не могли цього не бачити, адже їхні очі були звернені до Томмі, хлопці чекали на удар, тим часом Артур стояв відразу позаду нього — і не викликав зацікавлення. Томмі послав м’яча через газон, гра продовжилась, і Артур Г. нових спроб не робив.

Така еволюція викликала в мені радість, проте водночас я почувалась спантеличеною. Томмі не докладав більших зусиль до своєї праці — його «творча» репутація була така ж низька, як завжди. Я розуміла, що відсутність істерик дала свій результат, але виявити, що стало ключовим фактором змін, не могла. Щось сталося з самим Томмі — змінилась його поведінка, те, як він дивився людям в обличчя, як розмовляв у своїй відкритій доброзичливій манері — все це відрізнялось від того, як було раніше, і це змінило ставлення до нього оточення. Але що до цих змін призвело — незрозуміло.

Я почувалась спантеличеною, тому вирішила прозондувати його наступного разу, коли вдасться порозмовляти з ним наодинці. Невдовзі випала й нагода: я стала в чергу за ланчем і помітила Томмі попереду.

Мабуть, це звучатиме дивно, але в Гейлшемі черга на сніданок справді була одним із найкращих місць для особистих розмов. Це було якось пов’язано з акустикою у Великій залі. Навколишній гомін і високі стелі створювали умови для того, щоб вас ніхто не підслухав — якщо ви тільки говорили неголосно, стояли близько і переконувались, що ваші сусіди захоплені власними теревенями. У кожному разі вибір ми мали невеликий. «Тихі» місця зазвичай виявлялись найгіршими, тому що хтось постійно нипав повз вас у радіусі чутності. Якщо ви зраджували своїм виглядом намір провести таємну розмову, про це, здавалось, упродовж кількох хвилин знали вже всі навколо, тому шансів ви не мали жодних.

Тому, коли я побачила Томмі попереду, я йому помахала — згідно з правилом, ти не міг потрапити в передню частину черги, натомість повернутись назад дозволялося. Томмі підійшов, радісно усміхаючись, і спочатку ми просто стояли мовчки — не тому, що було ніяково, а чекаючи, коли будь-яке зацікавлення пересуванням Томмі зійде нанівець. Тоді я промовила:

— Останніми днями ти видаєшся набагато щасливішим, Томмі. Здається, все почало складатись для тебе краще.

— Ти геть усе зауважуєш, правда, Кет? — він промовив це без тіні сарказму. — Так, усе добре. У мене все дуже добре.

— Що ж трапилось? Ти відшукав Бога чи що?

— Бога? — на якусь мить Томмі розгубився. Тоді розсміявся і сказав:

— А, розумію. Ти кажеш про те, що я більше… так не злюсь.

— Не тільки про це, Томмі. Ти змінив усе на краще. Я спостерігала. Ось чому я запитую.

Томмі стенув плечима.

— Мабуть, я трохи подорослішав. І всі інші, гадаю, також. Неможливо весь час стояти на одному місці. Стає нудно.

Я нічого не відповіла, але не зводила з нього погляду, аж доки він не засміявся і не сказав:

— Кет, ти така прониклива. Гаразд, мабуть, таки справді дещо є. Дещо трапилось. Якщо хочеш, я тобі розповім.

— Ну, давай.

— Я тобі розповім, Кет, але ти не повинна про це базікати, добре? Кілька місяців тому в мене була розмова з міс Люсі. І після цього я відчув себе набагато краще. Це складно пояснити. Але вона дещо сказала, і все почало налагоджуватись.

— Що ж вона сказала?

— Ну… Насправді це може прозвучати дивно. Спочатку мені так здалося. Вона сказала: якщо я не хочу бути творчим, якщо справді не відчуваю цього в собі, то це цілком нормально. Мовляв — нічого поганого в цьому немає.

— Вона тобі таке сказала?

Томмі кивнув, але я вже відверталась від нього.

— Яка маячня, Томмі. Хочеш грати в дурнуваті ігри — грай, мені байдуже.

Я страшенно розлютилась, оскільки вирішила, що він бреше мені, тимчасом як я заслуговую на його довіру. Зауваживши позаду в черзі знайому дівчинку, я підійшла до неї, покинувши Томмі. Я бачила — він збентежений і розчавлений, але після тих місяців, протягом яких я так за нього хвилювалась, я відчула себе зрадженою, і мені було байдуже, що в нього тепер на душі. Я базікала з подругою — здається, то була Матильда — так радісно, як могла, і решту часу практично не дивилась у його бік, поки ми стояли в черзі.

Але коли несла тарілку до столів, Томмі підійшов до мене ззаду і швидко проказав:

— Кет, я не обманював тебе, якщо тобі так здалося. Все саме так і було. Я розповім, якщо ти даси мені бодай половину шансу.

— Не говори дурниць, Томмі.

— Кет, я розповім. Чекатиму на тебе біля ставка після ланчу. Якщо прийдеш, я розповім.

Я поглянула на нього докірливо і відійшла, не відповівши, хоча й почала, мабуть, допускати, що він таки не вигадував історію про міс Люсі. І перш ніж мені вдалось сісти поруч із друзями, я вже розмірковувала, як можна буде згодом вислизнути до ставка, щоб не викликати загального зацікавлення.

Розділ третій

Ставок був розташований на південь від будівлі. Щоб до нього дістатись, доводилося виходити через чорний вхід, спускатися вузькою звивистою стежкою, пробиваючись крізь зарослі папороті, яка і далі загороджувала шлях, навіть на початку осені. Або, якщо поблизу не було вихователів, шлях скорочувався через грядку з ревенем. Біля ставка тебе зустрічав спокій: качки, очерет, рдесник. Однак це місце не надто пасувало для делікатної розмови — воно й близько не могло дорівнятись до черги на ланч. По-перше, тебе добре бачили з будинку. До того ж складно було передбачити, як поширюється над водою звук. Якщо хтось хотів підслухати, він міг підійти до зовнішньої стежки і сховатися в кущах із протилежного берега. Але оскільки саме я смикнула його в черзі на ланч, то гадала, що повинна тепер використати цю можливість осмислено. Вже панував жовтень, але того дня було сонячно, і я вирішила зробити вигляд, наче просто безцільно собі блукала і випадково наштовхнулась на Томмі.

Може, намагаючись зберегти це враження — хоча уявлення не мала, чи хтось справді за нами спостерігає, — я так і не сіла, коли нарешті знайшла його на великому пласкому камені недалеко від води. Була п’ятниця або вихідний, тому що я пам’ятаю, що на собі ми мали власний одяг. Точно не пам’ятаю, в чому був Томмі — можливо, в одній зі своїх подертих футболок, які носив навіть у прохолодну погоду, — але я точно одягнула темно-бордовий спортивний костюм, светр якого застібався на блискавку знизу вгору. Я знайшла його на Розпродажу на першому році старшої школи. Я обійшла Томмі навколо і стала спиною до води, обличчям до будинку, щоб бачити, якщо люди почнуть збиратися біля вікон. Тоді ми кілька хвилин просто базікали, наче в черзі на ланч нічого не трапилось. Не знаю точно, чи робила я це з огляду на Томмі, чи на ймовірних глядачів, але старалась вдавати, наче я от-от продовжу свою прогулянку. Якоїсь миті я ворухнулась і зауважила на обличчі Томмі тінь паніки, і тут же мені стало прикро, що я його дражню, хоч і не мала цього на думці. Отож начебто щойно пригадавши, я сказала:

— До речі, про що це ти мені розповідав сьогодні? Що тобі сказала міс Люсі?

— О… — Томмі окинув поглядом ставок, вдаючи, що й сам забув про цю розмову. — Ти про це… про міс Люсі.

Міс Люсі була найспортивнішою серед усіх вихователів у Гейлшемі, хоча з її зовнішнього вигляду цього ніхто б не сказав. Вона мала приземкувату фігуру і була схожа на бульдога, а коли її дивне чорне волосся довшало, то росло догори, і тому ніколи не прикривало вух і короткої товстої шиї. Але вона була по-справжньому сильна і вправна, і навіть коли ми стали старшими, більшість із нас — навіть хлопці — не могли подолати її під час перегонів. Вона просто дивовижно грала в хокей і навіть могла сама протистояти старшокласникам на футбольному полі. Пам’ятаю, одного разу я спостерігала, як Джеймс Б. спробував дати їй підніжку, коли вона вела повз нього м’яч, але натомість сам відлетів убік. Коли ми вчились у молодших класах, нікому й на думку не спало б звернутися до неї за потішанням, як зазвичай звертались до міс Джеральдін. Вона взагалі не надто часто з нами розмовляла, коли ми були молодші. Її бадьорий стиль ми почали цінувати щойно в старших класах.

— Ти дещо розповідав, — нагадала я Томмі. — Про міс Люсі, яка сказала тобі, що не бути творчим — нормально.

— Вона справді таке казала. Сказала, щоб я не хвилювався. Не зважав на те, що кажуть інші. Це сталося кілька місяців тому. Може, ще трохи раніше.

Я бачила, що кілька дітей із молодших класів зупинились біля одного з вікон на верхньому поверсі і спостерігали за нами. Але я вже присіла навпроти Томмі і нічого більше не вдавала.

— Але це дуже нетипово для неї, Томмі. Ти впевнений, що правильно все зрозумів?

— Звичайно, я зрозумів правильно, — він раптово понизив голос. — Вона це промовила не один раз. Ми були у неї в кімнаті, і вона цілу промову на цю тему виголосила.

За словами Томмі, коли вона вперше попросила його прийти до неї в кабінет після Оцінювання уроків мистецтва, він сподівався ще однієї лекції на тему того, що йому треба дужче старатись — йому доводилось не раз чути таке від багатьох вихователів, зокрема й від самої міс Емілі. Але вже коли вони йшли від основної будівлі у напрямку Оранжереї — де були розташовані помешкання вихователів, — Томмі почав підозрювати, що цього разу буде інакше. Далі, як він опинився у м’якому кріслі міс Люсі — сама вона залишилась стояти біля вікна, — вона попросила його про все розповісти, про те, як він сприймає свою ситуацію, усе, що з ним відбувається. Тож Томмі почав переповідати. Але перш ніж він зумів дійти до середини своїх поневірянь, вона раптом перебила його і заговорила сама. Вона сказала, що знає багатьох учнів, які тривалий час переживали труднощі з творчістю: малюванням, живописом, поезією, довгими роками ніщо з переліченого їм не вдавалось. А тоді одного дня щось змінювалось і вони розквітали. Цілком імовірно, що й Томмі був одним із них.

Томмі доводилось і раніше чути такі заспокоювання, але було щось таке у манері міс Люсі, що змушувало його до неї прислухатись.

— Я відчував, — пояснив він мені, — що вона до чогось провадить. До чогось іншого.

І справді, невдовзі вона сказала таке, що Томмі непросто було осягнути. Але вона повторювала доти, доки він нарешті не почав розуміти. Якщо Томмі щиро старався, казала вона, але йому все одно не вдавалось бути творчим, тоді все гаразд, не слід було хвилюватись. І з боку геть усіх — і учнів, і вихователів — було неправильно за це його карати або тиснути на нього в будь-який спосіб. Бо то не його провина. І коли Томмі запротестував — мовляв, міс Люсі каже чудові речі, але всі інші думають, що винен він сам, — вона зітхнула і поглянула у вікно. А тоді мовила:

— Можливо, це не надто тобі допоможе. Але ти просто запам’ятай. Тут, у Гейлшемі, є щонайменше одна особа, яка вважає інакше. Щонайменше одна особа, яка вважає тебе дуже хорошим студентом, не гіршим від усіх інших, незважаючи на те, наскільки ти творчий.

— Вона ж із тобою не жартувала? — запитала я Томмі. — Це не був такий хитромудрий спосіб тебе вичитати?

— Однозначно ні. У кожному разі…

Вперше за весь час Томмі непокоївся через імовірність бути підслуханим — обернувшись через плече, він поглянув на головний корпус. Учні молодших класів, які дивились у вікно, перестали нами цікавитись і зникли. Кілька дівчат із нашого року прямували до павільйону, але вони були від нас ще досить далеко. Томмі обернувся до мене і майже пошепки сказав:

— Так чи інакше, кажучи це все, вона тремтіла.

— Що ти маєш на увазі — тремтіла?

— Тремтіла. Від гніву. Я бачив. Вона була розлючена. Розлючена глибоко всередині.

— На кого?

— Я не знаю. Точно не на мене, це найважливіше! — він засміявся, а тоді знову посерйознішав. — Не знаю, на кого вона злилась. Але вона неабияк гнівалась.

Я знову підвелася, бо в мене розболілись литки.

— Як це дивно, Томмі.

— Цікаво, що ця розмова з нею допомогла. Дуже допомогла. Ти казала сьогодні про те, що в мене тепер все добре складається. Це завдяки тій розмові. Тому що потім, коли я думав над її словами, я усвідомив, що вона права, що це не моя провина. Звісно, я не докладав усіх зусиль. Але, по суті, то не була моя провина. Ось у чому різниця. І коли я почувалася невпевнено, я шукав поглядом її десь неподалік, а коли був на її уроці, вона не згадувала й слова з нашої бесіди — мені вистачало просто на неї дивитися, і вона іноді також звертала на мене увагу і легенько кивала. І це було все, що мені потрібно. Ти запитувала, чи щось трапилось. Оце й усе, що трапилось. Але, Кет, послухай — нікому про це ні слова, добре?

Я кивнула, але запитала:

— Це вона взяла з тебе обіцянку?

— Ні-ні, вона ні про що мене не просила. Але ти не кажи нікому жодного слова. Ти повинна по-справжньому пообіцяти.

— Добре.

Дівчата, які прямували до павільйону, помітили мене, і тепер махали руками і гукали. Я помахала їм у відповідь і сказала Томмі:

— Я краще піду. Поговоримо про це якось іще.

Але Томмі знехтував мої слова.

— Є ще дещо, — продовжив він. — Вона сказала мені таке, чого я не можу збагнути. Я збирався тебе про це запитати. Вона сказала, що нас навчають недостатньо — якось так.

— Навчають недостатньо? Тобто вона думає, що ми повинні вчитися ще старанніше?

— Ні, не думаю, що вона мала на увазі це. Розумієш, вона говорила про нас. Про те, що трапиться з нами котрогось дня. Виїмки і все таке.

— Але ж нас цього вчили, — сказала я. — Цікаво, що це вона мала на увазі. Невже вона думає, що від нас щось приховують?

Томмі на якусь мить замислився, тоді похитав головою.

— Не думаю, що йшлося про це. Вона просто вважає, що нам пояснювали недостатньо. Сказала, що й сама не дуже хотіла б нам про це розповідати.

— Про що саме?

— Сам не знаю. Може, я все неправильно зрозумів, Кет, не знаю. Мабуть, вона мала на увазі щось цілковито інше, щось про мою недостатню схильність до творчості. Я не зовсім усе це розумію.

Томмі дивився на мене так, ніби сподівався на мою відповідь.

Я на кілька секунд замислилась, а тоді мовила:

— Томмі, ну ж бо ще раз пригадай. Ти сказав, що вона розізлилась…

— Принаймні так мені здалося. Вона мовчала, але аж трусилась уся.

— Ну добре. Скажімо, вона була зла. А про всі ці речі вона почала говорити після того, як розізлилась? Про те, що нам недостатньо розповідають про виїмки і все інше?

— Здається, так…

— Ну ж бо, Томмі, думай. Чому вона про це заговорила? Вона говорить про тебе і про те, що ти не творчий. Тоді раптом починає закидати щось на іншу тему. Який зв’язок? Чому вона приплела виїмки? Як вони пов’язані з тим, що ти — не творчий?

— Не знаю. Гадаю, мусить бути якась причина. Може, одне нагадало їй про друге. Кет, ти тепер і сама через це розпалилась.

Я засміялась, тому що він був правий: я супилася, цілковито заплутавшись у думках. Насправді мій розум рухався в різних напрямках одночасно. Розповідь Томмі про розмову з міс Люсі дещо мені нагадала — можливо, навіть цілий ланцюжок обставин, дрібних випадків із минулого, пов’язаних із міс Люсі, які мене збентежили.

— Просто… — я замовкла і зітхнула. — Не можу все це як слід сформулювати, навіть для себе самої. Але те, що ти кажеш, перегукується з іншими бентежними обставинами. Я весь час про них думаю. Наприклад — навіщо Мадам приходить і забирає наші найкращі картини. Для чого саме вона це робить?

— Вона відбирає їх до Галереї.

— Але що це за галерея? Вона весь час приходить і відбирає наші найкращі роботи. На цю мить у неї вже, мабуть, цілі скирти цих робіт. Я запитала якось міс Джеральдін, як довго Мадам цим займається, і вона відповіла, що з часу існування Гейлшема. Що це за галерея? Навіщо їй потрібна галерея з нашими виробами?

— Може, вона їх продає. Там, назовні, продають геть усе.

Я похитала головою.

— Не може бути. Це якось пов’язано з тим, що тобі сказала міс Люсі. Про нас, про те, як одного дня нас почнуть піддавати виїмкам. Не знаю, чому, але з певного часу мене переслідує відчуття, що все це пов’язано між собою, хоча я й не розумію, яким чином. Мені вже час іти, Томмі. Давай поки що не будемо нікому розповідати про нашу розмову.

— Не будемо. І не кажи нікому про міс Люсі.

— Але ти розповіси мені, якщо вона тобі казатиме щось таке?

Томмі кивнув, тоді знову роззирнувся навколо.

— Краще тобі вже піти, Кет, ти права. Хтось може нас почути.

Ми виростали з думками про Галерею. Її згадували так, ніби вона існувала насправді, хоча ніхто з нас точно цього не знав. Не сумніваюся, що мій випадок був типовим: ніхто не міг би пригадати, коли вперше почув про Галерею. Звичайно, вихователі нам про неї не розповідали: вони ніколи не згадували її, оскільки існувало неписане правило, що цієї теми в їхній присутності торкатись не можна.

Тепер мені здається, що це знання передавали із покоління в покоління учні Гейлшема. Пам’ятаю день, коли я мала всього п’ять чи шість років і сиділа за низьким столиком поруч з Амандою К., а наші руки були липкі від глини для ліплення. Не пригадую, хто ще з дітей був із нами і хто з вихователів за нами наглядав. Все, що пам’ятаю — це як Аманда К. (старша від мене на рік) поглянула на те, що я виліпила, і вигукнула:

— Це дуже-дуже гарно, Кеті! Так гарно! Впевнена, це потрапить до Галереї!

На ту мить я вже мусила знати про Галерею, тому що пам’ятаю відчуття захоплення і гордості від її слів. А наступної миті я подумала: «Це сміховинно. Ніхто з нас ще не може потрапити до Галереї».

Стаючи старшими, ми і далі розмовляли про Галерею. Якщо хотілось похвалити чиюсь роботу, ти казав: «Це підійшло б для Галереї». А після того, як ми навчились іронії, щоразу натрапляючи на жалюгідний і невправно виконаний виріб, ми казали: «О так! Цю штуку треба негайно відправляти до Галереї!».

Але чи вірили ми в Галерею насправді? Сьогодні я вже не впевнена. Як я вже казала, ми ніколи не згадували про неї при вихователях, і тепер, озираючись назад, мені видається, що це правило ми встановили собі самі — так же суворо, як і все, чого вимагали вихователі. Ось як той випадок, який я пригадую, — нам було тоді років одинадцять. Сонячного зимового ранку ми були в класі № 7. Щойно закінчився урок містера Роджера, і дехто з нас залишився, щоб із ним побазікати. Ми сиділи на партах, і я точно не пам’ятаю, яка була тема розмови, але містер Роджер, як завжди, знову і знову змушував нас реготати. Тоді Керол Г., давлячись сміхом, мовила:

— Та це можна навіть до Галереї подати!

Вона тут же прикрила долонею рот, проказавши «ой-ой», і атмосфера залишилась невимушеною. Але всім було відомо — і містерові Роджеру зокрема, — що вона допустила помилку. Катастрофи не сталось: це було приблизно так само, якби хтось із нас вимовив погане слово або назвав при вихователеві його прізвисько. Містер Роджер усміхнувся поблажливо, наче кажучи: «Не страшно, ми вдамо, ніби ти цього не казала», — і ми продовжували як раніше.

Якщо Галерея залишалась для нас непевною цариною, то поява Мадам двічі, іноді — три або чотири рази на рік для відбору наших найкращих робіт була безсумнівним фактом. Ми називали її «Мадам», тому що вона була француженка чи бельгійка (щодо цього ми постійно сперечались), але й вихователі називали її саме так. Це була висока худа жінка з короткою стрижкою, імовірно, досі ще досить молода, хоча в той час ми про неї в такий спосіб не думали. Вона завжди мала на собі строгий сірий костюм і, на відміну від садівників або водіїв, які привозили провізію, на відміну від фактично будь-кого із зовнішнього світу, вона з нами не розмовляла і тримала від себе на відстані своїм крижаним поглядом. Багато років ми вважали її «зарозумілою», але якось, певного вечора, коли нам було по вісім, Рут висловила іншу теорію.

— Вона нас боїться, — заявила Рут.

Ми лежали в нашій спальні, у темряві. У молодших класах в одній спальні нас було п’ятнадцятеро, тому ми не провадили довгих інтимних бесід, як робили згодом, у старших класах. Але ліжка більшості дівчат, які становили нашу «групу», на ту мить вже були зсунуті докупи, і ми вже починали призвичаюватись до звички розмовляти до пізньої ночі.

— Що ти маєш на увазі: боїться? — запитала котрась із нас. — Як вона може нас боятись? Що ми могли б їй заподіяти?

— Не знаю, — мовила Рут. — Я не знаю, але впевнена, що вона боїться. Мені здавалося, вона зарозуміла, але річ у чомусь іншому, тепер я в цьому впевнена. Мадам нас боїться.

Протягом наступних кількох днів ми сперечались на цю тему знову і знову. Більшість із нас із Рут не погоджувались, але це тільки ще дужче додавало їй рішучості у бажанні довести свою правоту. Тож врешті-решт ми склали план, щоб наступного разу, коли Мадам приїде до Гейлшема, перевірити її теорію.

Хоча про візити Мадам ніколи не повідомлялось, завжди було очевидно, що її поява не за горами. Підготовка до її приїзду починалася за кілька тижнів: вихователі просіювали всі наші роботи — малюнки, ескізи, глиняні вироби, наші твори і вірші. Це тривало щонайменше два тижні, і врешті чотири або п’ять витворів з кожного року, від молодших і до старших класів, опинялись у кімнаті для більярду. Кімнату для більярду протягом цього періоду тримали замкненою, але якщо вилізти на нижчу стіну зовнішньої тераси, можна було розгледіти крізь вікна гору предметів, яка ставала дедалі більшою. Коли вихователі починали все акуратно розкладати на столах і мольбертах, перетворюючи приміщення на мініатюрну версію наших Днів обміну, було ясно, що Мадам приїде за день чи Два.

Тієї осені, про яку я зараз розповідаю, нам треба було знати не тільки день, але точний час, коли з’явиться Мадам, адже досить часто вона залишалася всього на одну-дві години. Отож щойно ми помітили, що витвори у більярдній кімнаті вже розкладено, ми вирішили по черзі стояти на варті.

Виконувати це завдання було просто завдяки розташуванню нашої школи. Гейлшем стояв посеред гладкої рівнини, з усіх боків простягались поля. Це означало, що з вікна практично будь-якого класу головного корпусу — і навіть з павільйону — відкривався чудовий вид на довгу вузьку дорогу, яка пролягала полями і провадила до головного в’їзду. Сам в’їзд був розташований ще на певній відстані, тож транспортний засіб мусив проїхати всипаною гравієм доріжкою, повз кущі і клумби, перш ніж нарешті дістатися двору перед головним корпусом. Іноді могли минати цілі дні, протягом яких ми не бачили на вузькій дорозі жодної машини, а якщо й бачили, то це були зазвичай вантажівки або фургони, що привозили провізію, садівників чи робітників. Автомобіль був рідкістю, і часом, коли котрийсь з’являвся вдалині, це спричиняло бедлам просто посеред уроку.

Того дня, коли десь далеко в полі помітили наближення машини Мадам, було вітряно й сонячно. На небі зібралось кілька штормових хмар. Ми були у класі № 9 — на першому поверсі з передньої частини корпусу — і коли поповзло перешіптування, бідний містер Френк, який намагався навчити нас правопису, ніяк не міг збагнути, чому це ми раптом так занепокоїлись.

План, який ми придумали, щоб перевірити теорію Рут, був дуже простий: ми (участь брало шестеро дівчат) заляжемо десь в очікуванні Мадам, а тоді несподівано її оточимо. Ми поводитимемось дуже цивілізовано, просто будемо йти поруч, але якщо правильно все розрахуємо і захопимо її не в супроводі вихователів, то побачимо — наполягала Рут, — що вона таки справді нас боїться.

Найбільше ми хвилювались, що просто не матимемо нагоди все це проробити, поки вона в Гейлшемі. Але коли урок містера Френка підійшов до завершення, ми побачили, як Мадам паркує свій автомобіль внизу, у самому дворі. Ми квапливо провели нараду на сходовому майданчику, а тоді рушили слідом за однокласниками додолу і загаялись на порозі головного входу. Ми бачили звідти залитий сонцем двір, посеред якого Мадам досі сиділа за кермом, порпаючись у своєму портфелі. Врешті-решт вона вийшла з машини і пішла в напрямку до нас, одягнута у звичний сірий костюм, щільно притискаючи до себе портфель обома руками. Рут подала сигнал, і ми поволі потяглися в її бік, поводячись, як сновиди. Щойно вона завмерла мов укопана, як кожна з нас пробурмотіла: «Вибачте, міс», — і ми розійшлися в різні боки.

Ніколи не забуду тієї дивної зміни, яка відбулася із нами наступної миті. До цього часу вся ця історія з Мадам була якщо не жартом, то просто особистою справою, яку ми хотіли між собою вирішити. Ми не надто думали над тим, як сама Мадам або будь-хто інший на це погляне. Я маю на увазі, що до тієї миті всю цю пригоду ми сприймали легковажно, з елементом виклику. І Мадам не зробила нічого такого, чого б ми від неї не очікували: вона завмерла і зачекала, щоб ми її оминули. Вона не заверещала і навіть не зойкнула. Але ми були надто чуйно налаштовані на те, щоб відчути її реакцію — і цим, мабуть, пояснюється ефект, який ми пережили. Коли вона зупинилась, я зиркнула на її обличчя — не сумніваюсь, що так зробили й інші. Тож я і досі бачу те пересмикування, яке вона намагалась притлумити, нажаханість перед нашими випадковими дотиками. І хоча ми йшли далі, але кожна з нас це відчула — так, ніби з яскравого сонця ми ввійшли у прохолодну тінь. Рут була права: Мадам справді нас боялась. Але боялася нас вона так само, як дехто боїться павуків. До цього ми готові не були. Нам ніколи не доводилось думати, як ми будемо почуватись, якщо хтось бачитиме нас у такий спосіб — як павуків.

На ту мить, коли ми перетнули двір і опинились біля газону, ми були вже зовсім інші, ніж ті дівчата, які схвильовано чекали, поки Мадам вийде з машини. Ханна, здавалось, от-от вибухне плачем. Навіть Рут видавалась приголомшеною. Тоді одна з нас — здається, Лора — сказала:

— Якщо ми їй не подобаємось, навіщо їй наші роботи? Чому вона просто не відчепиться? Хто просить її приїжджати?

Ніхто їй не відповів. Ми продовжували йти в напрямку до павільйону, більше не обговорюючи, що сталось.

Міркуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були в тому віці, коли про себе самих вже дещо знали — про те, хто ми такі, чим відрізняємось від вихователів, від людей із зовнішнього світу, — але не усвідомлювали поки, що це означає. Не сумніваюсь, що і ви в дитинстві пережили щось подібне. Щось схоже якщо не в деталях, то внутрішньо, у почуттях. Тому що насправді байдуже, як ретельно вихователі намагаються вас підготувати: всі ці розмови, відео, обговорення, застереження — ніщо не дає справжнього розуміння. Не тоді, коли вам вісім років, коли ви всі разом у такому місці, як Гейлшем; коли ви маєте таких вихователів, яких мали ми; коли садівники і постачальники жартують з вами, сміються і звертаються «сонечко».

І все ж фрагменти цього розуміння де-не-де проникають. Вони проникають, тому що коли настає така мить, яку я описала вище, якась частина тебе вже до неї готова. Можливо, ще років із п’яти чи шести тобі доводилось чути підшіптування десь у власній потилиці: «Одного дня, може, вже зовсім скоро, ти довідаєшся, як воно». Отож ти чекаєш, навіть якщо не усвідомлюєш цього напевне. Чекаєш миті, коли затямиш, що насправді ти в їхніх очах є кимось іншим, що там, назовні, живуть отакі люди, як ця Мадам. Вони тебе не ненавидять, не бажають тобі жодної кривди, але тим не менше їх пересмикує від самої думки про тебе — про те, звідки ти взявся у цьому світі і навіщо. Ідея того, що твоя рука може торкнутись їхньої руки, породжує в них відразу. Мить, коли ти вперше дивишся на себе очима таких осіб — вкрай пронизлива. Наче проминаючи дзеркало, повз яке ти проходив щодня протягом усього життя, раптом бачиш у ньому щось нове, щось дивне й тривожне.

Розділ четвертий

Наприкінці цього року я вже не буду опікункою, і хоча це так багато мені дає, мушу визнати, що радію з можливості відпочити — зробити паузу, щоб думати і пригадувати. Впевнена, що частково саме зі зміною життєвого темпу пов’язана потреба витягнути з себе ці старі спогади. Мабуть, найдужче я прагнула розкласти по поличках усе, що сталося між мною, Томмі й Рут після того, як ми виросли і покинули Гейлшем. Але тепер я усвідомлюю, наскільки все, що відбулося згодом, було зумовлене нашим перебуванням у Гейлшемі. Ось чому я так прагну спершу уважно пройтись найраннішими спогадами. Візьмімо, наприклад, цікавинку, пов’язану з Мадам. З одного боку, ми, діти, всього лише видурнювались. Але з другого, як ви зараз побачите, це стало початком процесу, який тривав із плином років, аж доки не захопив наші життя повністю.

Після цього дня згадки про Мадам стали серед нас якщо не повним табу, то вже точно великою рідкістю. Невдовзі ця звичка поширилась за межі нашої маленької компанії і стала спільною для всіх учнів нашого року. Я сказала б, що її особа ще дужче, ніж раніше, викликала нашу зацікавленість, але ми відчували, що намагання копати далі і довідуватись, що вона робить із нашими роботами, і чи Галерея існує насправді — може завести нас на територію, до якої ми поки що не були готові.

Тема Галереї, однак, і далі періодично виникала, отож коли через кілька років Томмі почав біля ставка розповідати мені про свою дивну розмову з міс Люсі, я відчула, як щось у моїй пам’яті відгукується на його слова. І тільки трохи згодом, коли я залишила його сидіти на камені, а сама поквапилась через поле, наздоганяючи подруг, до мене прийшло усвідомлення.

Це був спогад про те, що міс Люсі сказала нам якось на своєму уроці. Я запам’ятала цей випадок, тому що він і тоді мене збентежив, але також тому, що це був один із небагатьох разів, коли Галерею так невимушено згадали в присутності вихователя.

Тривав розпал так званої «проблеми жетонів». Кілька років тому ми з Томмі її обговорювали, і спершу ніяк не могли дійти згоди, коли ж вона постала вперше. Я стверджувала, що нам було тоді по десять. Він думав, це сталося пізніше, але врешті змінив думку і погодився зі мною. Я впевнена у своїй правоті: ми були в четвертому класі молодшої школи — вже минув якийсь час після випадку з Мадам, але до розмови біля озера залишалося три роки.

На мою думку, проблема жетонів пояснювалась тим, що чим старшими ми ставали, тим жадібніше прагнули володіти речами. Впродовж років — здається, я вже це казала — ми думали, що коли твою роботу вибирають у більярдну, вже не кажучи про випадки, коли її забирала Мадам — це великий тріумф. Але на той час, коли нам було по десять, ми вже дивились на це не так однозначно. Дні обміну і система жетонів у ролі грошей навчила нас точності в оцінюванні того, що ми виготовляли. Ми були поглинуті думками про футболки, про декорування стін навколо ліжок, про унікальну оздобу для парт. І, звісно, ми думали про свої «колекції».

Не знаю, чи ви мали колекції там у себе. Якщо вам доводилось зустрічати давніх випускників Гейлшема, ви завжди, раніше чи пізніше, починали впадати в ностальгію з приводу колекцій. У часи дитинства ми, звісно, сприймали це як належне. Кожен мав дерев’яну скриньку зі своїм іменем, яку тримав під ліжком і наповнював своїми здобутками: речами, придбаними під час Розпродажу або Днів обміну. Я можу пригадати одного чи двох учнів, які не надто переймались колекціями, але більшість із нас страшенно про них дбало, з усією старанністю ми виймали предмети, щоб їх продемонструвати, а інші предмети обережно ховали.

Річ у тому, що на той час, коли нам було по десять років, переконання, начебто те, що Мадам забирає твою роботу — велика честь, зіштовхнулося з відчуттям втрати найбільш ліквідних речей. Ці проблеми остаточно назріли, коли виникла «проблема жетонів».

Все почалося, коли дехто з учнів, переважно хлопці, почав бурчати, що ми повинні отримувати жетони як компенсацію, коли Мадам щось забирає. Чимало учнів із цим погодилось, але інших ця ідея обурила. Якийсь час ми обмінювались аргументами, а тоді одного дня Рой Д. — на рік старший від нас, автор чималої кількості виробів, які вибрала Мадам — вирішив піти і поговорити на цю тему з міс Емілі.

Міс Емілі, наша головна вихователька, була старша від решти. Не надто висока, вона мала у поставі — завжди дуже прямій, зі зведеною догори головою — щось таке, що створювало враження високого зросту. Вона збирала своє сиве волосся на потилиці, але окремі пасма завжди вільно звисали і літали навколо голови. Мене б таке довело до сказу, але міс Емілі ніколи на них не зважала, ніби це було б нижче її гідності. Надвечір вона виглядала страшенно дивно: пасма розтріпаного волосся звисали з усіх боків, а вона не напружувалась навіть, щоб прибрати їх з обличчя, коли розмовляла з вами своїм тихим, стриманим голосом. Всі ми неабияк її боялись і не думали про неї в той самий спосіб, що про решту вихователів. Але ми вважали її справедливою і поважали її рішення. І навіть у молодших класах ми, мабуть, визнали б, що саме її присутність, хоч як вона нас відлякувала, водночас дозволяла почуватись у Гейлшемі безпечно.

Щоб податись до неї без запрошення, слід було мати міцні нерви. А піти з такими вимогами, як у Роя, скидалось на самогубство. Але Рой уник того жахливого вичитування моралей, якого ми очікували, і протягом наступних днів ми довідувались, що вихователі теж розмовляють — і навіть сперечаються — про жетони. Врешті-решт нас повідомили, що ми таки будемо отримувати жетони, але небагато, бо якщо вашу роботу відібрала Мадам — це «виняткова честь». Це не вдовольнило жоден із таборів, тож знову розляглися суперечки.

Саме на цьому тлі того ранку Поллі Т. озвучила своє запитання міс Люсі. Ми сиділи в бібліотеці навколо великого дубового столу. Пам’ятаю, у каміні горіло поліно, а ми займались читанням п’єси. В якусь мить рядок п’єси наштовхнув Лору на якийсь дотеп на тему жетонів, і ми всі засміялись, зокрема й міс Люсі. Тоді міс Люсі сказала, що оскільки в Гейлшемі всі ні про що інше навіть не говорять, нам слід забути про читання п’єси і провести решту уроку, обмінюючись нашими поглядами щодо жетонів. Саме цим ми і займались, коли Поллі ні з того ні з сього запитала:

— Міс, а навіщо Мадам взагалі забирає наші речі?

Ми всі замовкли. Міс Люсі нечасто злилась, але коли вже злилася, то зміну настрою можна було визначити непомильно, і на якусь мить ми подумали, що Поллі зараз отримає прочухана. Але тоді стало очевидно: міс Люсі не злиться, вона просто глибоко замислилась. Пам’ятаю, як я гнівалась на Поллі, що вона так тупо зламала неписане правило, але водночас я нетямилась від збудження: що може відповісти міс Люсі? Я, безсумнівно, не була єдина, кого охопили ці суперечливі емоції: фактично кожен метнув у Поллі гострим поглядом, перш ніж нетерпляче обернутись до міс Люсі — і це було, вважаю, страшенно нечесно щодо Поллі. Після тривалої мовчанки міс Люсі мовила:

— Все, що я можу вам сьогодні сказати: вона забирає їх із поважної причини. Дуже важливої причини. Але якщо я спробую пояснити її вам зараз, навряд чи ви зрозумієте. Сподіваюсь, одного дня вам усе пояснять.

Ми на неї не тисли. Навколо столу запанувала атмосфера глибокого збентеження, і хоч як би ми нетямились від бажання почути більше, ще дужче прагнули, щоб ця розмова зійшла з непевної стежки. Вже наступної миті ми знову з полегшенням сперечались про жетони — може, дещо вдавано. Але слова міс Люсі мене стурбували, і я думала про них вряди-годи протягом наступних кількох днів. Ось чому того дня біля ставка, коли Томмі розповідав мені про розмову з міс Люсі, яка сказала, що нас «недостатньо навчають» певних речей, у мене в голові виринув спогад про той випадок у бібліотеці, а також про один чи два схожі епізоди.

Поки ми говоримо про жетони, я хочу розповісти трохи про Розпродажі, про які я вже кілька разів згадувала. Розпродажі були для нас дуже важливі, тому що завдяки їм ми могли отримувати речі ззовні. Наприклад, футболку Томмі було придбано на Розпродажу. Там само ми купували собі одяг, іграшки, особливі речі, не створені руками інших учнів.

Раз на місяць нашою довгою дорогою прибував білий фургон — і весь корпус разом із прилеглими територіями наповнювався збудженням. У мить, коли фургон починав заїздити у двір, там уже чекав цілий натовп — переважно учні молодших класів, тому що коли тобі вже минало дванадцять або тринадцять, ти не міг дозволити собі так відкрито демонструвати захват. Але насправді захоплені були геть усі.

Згадуючи про це сьогодні, стає дивно, що ми так хвилювалися, оскільки зазвичай Розпродажі були великим розчаруванням. На них не було нічого, що бодай віддалено можна вважати особливим, тож ми витрачали наші жетони, обмінюючи зношені чи поламані речі на приблизно такі самі. Але розгадка в тому, мабуть, що кожен із нас колись таки знаходив щось особливе на Розпродажу: куртку, годинник, кілька ремісничих ножиць, які ніколи так і не використовувались, натомість завжди гордо зберігалися біля ліжка. Кожному з нас доводилось одного разу щось таке знаходити, тож хай там як ми намагалися вдавати протилежне, нікому так і не вдавалось витрусити з себе давні відчуття надії і хвилювання.

Хоча був таки певний сенс у тому, щоб стирчати біля фургона, поки його розвантажували. Якщо ти вчився у молодших класах, то міг ходити хвостиком до комори за двома чоловіками в комбінезонах, які переносили великі картонні коробки, допитуючи їх, що там усередині. «Багато подаруночків, сонечко», — звучала звична відповідь. Далі, якщо ти продовжував запитувати: «Але там — щедрий урожай?» — вони усміхалися рано чи пізно і відповідали: «О, так і є, сонечко. Дуже щедрий урожай», — приносячи тими словами трепетну радість.

Коробки нерідко були відчинені, тож можна було угледіти в них різні речі, а іноді — хоч вони й не мали на це права — чоловіки дозволяли витягнути кілька предметів назовні, щоб краще їх роздивитись. Ось чому на безпосередню мить Розпродажу через тиждень чи більше школою ширились різноманітні чутки — наприклад, про винятковий спортивний костюм або музичну касету, і якщо починались якісь проблеми, то майже завжди їхньою причиною ставало те, що одночасно кілька учнів прикипіло серцями до тієї самої речі.

Розпродажі були цілковитим контрастом порівняно з приглушеною атмосферою Днів обміну. Їх проводили в Обідній залі, яка повнилась юрбами і галасом. Штовханина і крики були складниками загальних веселощів, тож більшість часу всі перебували в хорошому гуморі. За винятком моментів, коли, як я вже казала, то тут, то там траплялися збої і учні починали хапати і смикати речі, іноді — битися за них між собою. Тоді наглядачі погрожували все закрити, а всі ми опинялись перед імовірністю вичитування з боку міс Емілі на зборах наступного ранку.

Наш день у Гейлшемі завжди починався зі зборів, зазвичай досить коротких: кілька оголошень, декламування вірша від когось із учнів. Міс Емілі нечасто була багатослівна. Вона просто сиділа на сцені з випрямленою спиною, киваючи всьому, що говорилось, час від часу наводячи свій крижаний погляд у напрямку найменшого перешіптування в юрбі. Але наступного ранку після бурхливого Розпродажу все було інакше. Вона наказувала нам сісти на підлогу — зазвичай на зборах ми стояли — і того дня не було жодних оголошень чи виступів, тільки промова міс Емілі, що тривала двадцять або тридцять хвилин, іноді навіть довше. Вона рідко підвищувала голос, але в ньому чулися сталеві ноти, тож ніхто з нас, навіть учні найстарших класів, не сміли видати жодного звуку.

Нас охоплювало колективне відчуття того, що ми — погані, що ми підвели міс Емілі, однак хоч як ми не старались, але не могли повністю зрозуміти її лекцій. Частково вона розмовляла власною мовою. «Неварті привілеїв» та «зловживання можливостями» — ось дві повторювані фрази, які ми з Рут пригадали, впадаючи у спогади в її кімнаті в центрі Давера. Її основний мотив був доволі прозорий: всі ми були особливими, будучи учнями в Гейлшемі, тому тим більше розчарування наставало, коли ми погано поводились. Однак поза цим її промова тонула в тумані. Іноді вона інтенсивно нагнітала, а потім раптом зупинялась і повторювала щось на зразок: «Що це таке? Що це таке? Що може нам заважати?». Після цього вона просто стояла, заплющивши очі, насупившись так, ніби намагалась знайти відповідь. І хоча ми почувались збентеженими і спантеличеними, все ж сиділи там, бажаючи їй зробити те внутрішнє відкриття, якого вона так прагнула. Врешті вона зітхала — сигнал, що нас буде пробачено — або з такою ж легкістю вибухала словами: «Але мене неможливо стримати! О ні! Так само, як не стримати Гейлшем!».

Якось, коли ми згадували ці довгі промови, Рут зазначила, що їхня незбагненність — страшенно дивна річ, оскільки на уроках міс Емілі говорила з рафінованою чіткістю. Коли я сказала, що іноді помічала, як головна вихователька блукає Гейлшемом, мов сновида, і розмовляє сама з собою, Рут аж образилась і мовила:

— Вона ніколи такою не була! Як би Гейлшем міг бути таким, яким він був, якби відповідальна особа була пришелепкуватою? Міс Емілі мала такий розум, яким можна колоди різати.

Я не сперечалась. Звичайно, міс Емілі могла бути надзвичайно гострою. Якщо, скажімо, ви були там, де не слід бути на території головного корпусу або прилеглих територій, і чули, що наближається хтось із вихователів, ви часто могли десь заховатись. У Гейлшемі було повно схованок, зовні і всередині: шафи, закутки, кущі, живоплоти. Але коли наближалась міс Емілі, ваше серце падало в п’яти, тому що їй завжди було відомо, де ви ховаєтесь. Так, ніби вона мала якесь особливе чуття. Ви могли сховатись до шафи, щільно зачинити двері і навіть м’язом не поворухнути, але все одно знали, що кроки міс Емілі зупиняться поруч і зазвучить її голос:

— Так. Негайно вийдіть.

Саме це трапилось якось із Сільвією К. на сходовому майданчику другого поверху — міс Емілі тоді страшенно розгнівалась. Вона ніколи не кричала, як, наприклад, кричала міс Люсі, коли злилась, але лють міс Емілі була набагато страшніша. Її очі звужувались і вона люто шепотіла сама до себе, ніби обговорювала з невидимим колегою, на яке жахливе покарання ви заслуговуєте. Спосіб, у який вона це робила, змушував вас розділитись на дві частини: одна до смерті прагнула почути, що буде, друга понад усе не хотіла про це довідатись. Але зазвичай у випадку міс Емілі нічого жахливого не ставалось. Вона майже ніколи не залишала вас після уроків, не змушувала відробляти провину, не скасовувала привілеїв. І все одно, ви почувались жахливо, просто знаючи, що впали в її очах, і хотіли негайно зробити що-небудь, щоб виправдатись.

Але річ у тому, що з міс Емілі все було непередбачувано. Сільвія того разу могла отримати повноцінну порцію покарання, натомість коли впіймали Лору, яка перебігала грядку з ревенем, міс Емілі тільки гиркнула: «Тут бути заборонено, дівчино. Зійдіть звідти», — і пішла далі.

А далі настав такий час, коли я почувалася з нею, як в окропі. Я страшенно любила маленьку стежину, яка огинала корпус. Вона проходила крізь усі закутки, всі найвіддаленіші місцини. Тобі доводилось протискатися між кущами, проходити під двома арками, увитими плющем, і крізь заіржавілі ворота. І протягом усього маршруту ти міг зазирати до вікон — одного по одному. Мабуть, частково ця стежка так мені подобалась тому, що я точно не знала, чи дозволено нею прогулюватись. Звичайно, коли відбувались уроки, ти не мав права гуляти. Але чи можна було це робити у вихідні або ввечері — не цілком зрозуміло. Більшість учнів і так цього уникало, і, можливо, відчуття того, що ти втікаєш від решти, було іншою частиною цього потягу.

В кожному разі одного сонячного вечора я насолоджувалась своєю маленькою прогулянкою. Здається, я була тоді на третьому році старших класів. Як звичайно, я зазирала крізь вікна в порожні приміщення, проходячи повз них, і несподівано побачила в одному з класів міс Емілі. Вона була сама, крокувала собі поволі, щось безгучно говорила, жестикулюючи і креслячи знаки перед невидимими слухачами. Я вирішила, що вона репетирувала урок або одну зі своїх промов перед зборами, і я вже збиралась пришвидшити крок, щоб вона мене не зауважила, але саме в цю мить вона повернулась і поглянула просто на мене. Я завмерла, думаючи, що мені гаплик, але зрозуміла, що вона поводиться, як до того, тільки тепер її безгучні слова були адресовані мені. Далі вона найприроднішим чином повернулася в інший бік, щоб зосередити погляд на іншому уявному учневі в іншій частині класу. Я нишком забралася геть стежкою, а наступного дня з жахом уявляла собі, що б сказала міс Емілі, якби мене побачила. Але вона ніколи про це не згадала.

Хоча зараз я хочу розповісти зовсім не про це. Зараз я хочу написати кілька речей про Рут. Про те, як ми познайомились і подружились, про наше спільне дитинство. Тому що останнім часом — чи цілими днями їдучи повз нескінченні поля, чи п’ючи каву навпроти величезних вікон на станції техобслуговування автомобілів — я ловлю себе на тому, що знову про неї думаю.

Я не дружила з нею від самого початку. Пам’ятаю, коли нам було по п’ять чи шість років, я проводила час разом із Ханною і Лорою, але не з Рут. Із того раннього періоду в мене залишився про Рут всього один розмитий спогад.

Я граюсь у пісочниці. Зі мною в піску граються інші діти, нас надто багато, і ми одне одного дратуємо. Ми просто неба, нам тепло, бо світить сонце, тож це, мабуть, пісочниця на ігровій території ясель, але також можливо, що це пісок на майданчику для стрибків на краю Північного спортивного поля. Так чи інакше, мені спекотно, я спрагла і не надто вдоволена тим, що нас тут так багато. Рут стоїть поруч — не в піску разом з іншими, а на відстані кількох метрів. Вона страшенно злиться на двох дівчат, які граються позаду мене, злиться через те, що трапилось раніше. Рут стоїть і не зводить із них погляду. За моїми відчуттями, на цю мить Рут я майже не знаю. Але, мабуть, вона вже встигла справити на мене певне враження, тому що, поглинута з головою своїми справами в піску, я почувалась нажаханою від самої можливості того, що вона переведе погляд на мене. Я і слова не промовила, але відчайдушно прагнула, щоб вона зрозуміла, що я не маю нічого спільного з тими дівчатами і що я не брала жодної участі в тому, чим вони її розізлили.

І це все, що я пам’ятаю про Рут з раннього дитинства. Ми були того самого року народження, тому повинні були часто одна з одною стикатись, але, крім того випадку в пісочниці, не пам’ятаю нічого, пов’язаного з нею, аж до миті, коли за кілька років ми пішли до першого класу. Нам ішов восьмий рік.

Учні молодших класів в основному грались на Південному спортивному полі. І саме тут, у закутку, біля тополь, Рут підійшла до мене під час ланчу, зміряла поглядом з ніг до голови і запитала:

— Хочеш поїздити верхи на моєму коні?

Я якраз була у розпалі гри з двома чи трьома іншими дітьми, але було очевидно, що Рут звертається лише до мене. Це мене неймовірно втішило, але я вдала, наче оцінюю її, перш ніж відповісти.

— І як же звати твого коня?

Рут підійшла на крок ближче.

— Мого найкращого коня, — сказала вона, — звуть Грім. Але я не можу дозволити тобі скакати на ньому. Він надто небезпечний. Але ти можеш осідлати Ожинку, якщо не будеш бити його батогом. А можеш вибрати когось із решти, якщо бажаєш.

Після цього вона запитала:

— А в тебе є власні коні?

Я поглянула на неї і ретельно обдумала відповідь, перш ніж сказати:

— Ні. У мене немає коней.

— Навіть однісінького?

— Ні.

— Добре. Можеш осідлати Ожинку, і якщо він тобі сподобається, то залишай його собі. Але не треба його шмагати батогом. До того ж іти треба просто зараз.

У кожному разі мої друзі вже відвернулись і продовжували займатись своїми справами. Тож я стенула плечима і рушила слідом за Рут.

На полі гралось повно дітей, деякі з них були набагато більші від нас, але Рут цілеспрямовано йшла крізь юрбу, завжди на крок чи два попереду. Коли ми вже майже підійшли до сітки, за якою починався сад, вона обернулась і мовила:

— Гаразд, будемо їздити на них отут. Бери Ожинку.

Я прийняла невидимі віжки, які вона мені простягала, і ось ми вже скакали вздовж огорожі, іноді повільнішим, а іноді — швидшим галопом. Я не помилилась зі своїми рішенням сказати Рут, що в мене немає власних коней, тому що після того, як я покаталась на Ожинці, вона дозволила мені випробувати численних інших коней, вигукуючи різноманітні вказівки про те, як впоратись із примхами кожної з тварин.

— Я ж тобі казала! На Нарцисі ти повинна сильно відкинутись назад! Набагато сильніше! Він терпіти не може, якщо як слід не схилитись назад!

Я, мабуть, непогано давала собі раду, тому врешті-решт вона дозволила мені осідлати свого фаворита, Грома. Не знаю навіть, скільки часу ми того дня провели з її кіньми: це був істотний період, і гадаю, ми обидві цілковито розчинились у цій грі. І тоді раптом, без жодної видимої причини, Рут завершила гру, заявивши, що я умисне виснажила її коней і тому тепер повинна кожного з них повернути до стійла. Вона вказала мені на певний відтинок огорожі, і я почала вести туди коней, тимчасом як Рут тільки дедалі більше на мене гнівалась, кажучи, що я все роблю неправильно. Тоді вона запитала:

— Тобі подобається міс Джеральдін?

Можливо, то був перший раз, коли я по-справжньому замислилась про своє ставлення до виховательки. Врешті я відповіла:

— Звичайно, вона мені подобається.

— Вона подобається тобі насправді? Так, ніби вона особлива? Так, ніби вона твоя найулюбленіша?

— Так, насправді. Вона моя найулюбленіша.

Протягом досить тривалого часу Рут не зводила з мене пильного погляду. Тоді нарешті мовила:

— Добре. В такому разі я дозволю тобі бути однією з її таємних охоронців.

Ми рушили назад до головного корпусу, і я чекала, щоб вона пояснила значення своїх слів, але марно. Однак все з’ясувалося протягом наступних кількох днів.

Розділ п'ятий

Не пам’ятаю, як довго тривала справа «таємних охоронців». Коли ми з Рут обговорювали це питання, поки я дбала про неї в Давері, вона стверджувала, що то була справа двох чи трьох тижнів — але це з усією певністю неправда. Сама вона, мабуть, соромилась тієї історії, і тому ці спогади виявились зібганими десь у закамарках її пам’яті. Моя версія — що ця гра тривала приблизно дев’ять місяців, можливо, навіть рік, коли нам ішов восьмий рік.

Я ніколи не мала певності, що Рут сама винайшла таємних охоронців, але натомість я не мала сумнівів, що саме вона була лідеркою. Нас було від шести до десяти, кількість змінювалась щоразу, коли Рут дозволяла вступити новому членові або когось виганяла. Ми вважали міс Джеральдін найкращою вихователькою у Гейлшемі і робили для неї особливі подарунки — на думку спадає величезний аркуш із гербарію. Але основною причиною нашого існування був, звісно, її захист.

На мить, коли я долучилась до охоронців (до сторожі), Рут і решта вже сто років як знали про змову з викрадення міс Джеральдін. Ми так ніколи і не довідались, хто саме за нею стояв. Іноді ми підозрювали декого з хлопців-старшокласників, іноді — наших ровесників. Була одна вихователька, яка не надто нам подобалась — міс Ейлін. Вона, на нашу думку, могла виявитись мозковим центром змови. Ми не знали, коли має відбутись викрадення, але єдине, в чому були переконані — це буде якось пов’язано з лісом.

Ліс вкривав верхівку пагорба, що здіймався позаду головного корпусу Гейлшема. Ми могли розгледіти лише, темну облямівку, але я напевно була не єдиною дитиною мого віку, яка не забувала про цю смугу дерев ні вдень, ні вночі. Коли ставало нестерпно, здавалось, що вони відкидали тінь на весь Гейлшем. Варто було тільки повернути голову чи підійти до вікна, і вони вже були перед тобою, маячили на віддалі. Найбезпечніше було в передній частині головного корпусу, тому що звідти їх не було видно з жодного вікна. Але навіть так тобі ніколи не вдавалось від них заховатися.

Існувала сила-силенна різноманітних історій про ліс. Незадовго до того, як ми всі потрапили до Гейлшема, один хлопець посварився з друзями і втік за його межі. Його тіло знайшли через два дні у лісі прив’язаним до дерева з відрізаними долонями і ступнями. Згідно з іншою чуткою, поміж тих дерев блукав привид дівчини. Вона була ученицею в Гейлшемі до того дня, поки не перелізла через паркан, щоб побачити, як там назовні. Це діялось дуже давно, вихователі тоді були набагато суворіші, навіть жорстокіші, і коли вона захотіла повернутись, її не впустили. Вона ошивалась за парканом, благаючи дозволити їй увійти, але марно. Врешті-решт вона кудись подалася, з нею щось трапилось, і дівчина померла. Але її привид залишився блукати в лісі, вдивляючись у бік Гейлшема, жадаючи повернення.

Вихователі наполягали, що всі ці історії — маячня. А старші учні говорили, що те саме вихователі казали і їм, коли вони були молодші, але що невдовзі ми довідаємось моторошну правду, як це трапилося з ними.

Найдужче ліс впливав на нашу уяву, коли западала темрява і ми намагались заснути у своїх спальнях. Здавалося, що чутно, як вітер шурхотить у гілках, а якщо ми починали про це розмовляти, то ставало ще гірше. Пам’ятаю, як одного вечора, гніваючись на Мардж К. — протягом дня вона завдала нам якихось бентежних клопотів, — ми витягнули її з ліжка, притисли обличчям до шибки і наказали дивитись на ліс. Спочатку її очі були міцно заплющені, але ми викрутили їй руки і змусили розплющити повіки, щоб вона побачила віддалені обриси на тлі освітленого місяцем неба — і цього було достатньо, щоб вона, нажахана, схлипувала цілу ніч.

Я не стверджую, начебто ми в тому віці цілими днями безперервно перелякано думали про ліс. Я могла цілими тижнями про нього і не згадувати, а бували навіть дні, коли зухвалий сплеск хоробрості наштовхував мене на думку: «Як ми можемо вірити в такі дурниці?» Але вистачало маленької дрібниці — наприклад, хтось переповідав одну зі страшилок, моторошний уривок із книжки чи просто випадково нагадував про ліс — і знову починався період життя в його тіні. Тому зовсім не дивно, що ми вважали ліс центральним у змові щодо викрадення міс Джеральдін.

Одначе коли справа доходила до конкретики, не можу пригадати, щоб ми здійснювали якісь практичні кроки, аби захистити міс Джеральдін. Наша діяльність завжди оберталась навколо збору дедалі більшої кількості доказів, що стосувались змови. З якоїсь причини ми вважали, що це допоможе не допустити небезпеки.

Більшість наших «доказів» були наслідком спостерігання за діяльністю змовників. Наприклад, одного ранку ми дивилися з класу на другому поверсі, як міс Ейлін і містер Роджер розмовляли у дворі з міс Джеральдін. За якийсь час міс Джеральдін попрощалась і рушила в напрямку Оранжереї, але ми і далі спостерігали, і побачили, як міс Ейлін і містер Роджер наблизили одне до одного голови, щоб крадькома порадитись, а їхні погляди були зосереджені на постаті міс Джеральдін, яка віддалялась.

— Містер Роджер, — зітхнула з цього приводу Рут, хитаючи головою. — Хто міг подумати, що він також причетний?

Тож ми склали список змовників — вихователів і учнів, яких ми проголосили своїми заклятими ворогами. І все ж протягом усього часу ми, гадаю, відчували, якими сумнівними були підстави для нашої фантазії, тому що ми завжди уникали будь-якої конфронтації. Після насичених обговорень ми вирішували, що певний учень належав до змовників, але після цього ми завжди знаходили причину, щоб не кидати йому виклик — зачекати, аж доки «не зберемо всі докази». У той же спосіб ми завжди погоджувались, що сама міс Джеральдін не повинна і слова почути про те, що ми довідались, адже вона почне тривожитись, і це тільки нашкодить.

Було б надто просто стверджувати, що це Рут продовжувала справу таємних охоронців довго після того, як ми природним чином переросли забаву. Безперечно, охорона була для неї важливим явищем. Про змову їй було відомо задовго до того, як про це довідалися інші, і це давало їй небачену владу; натякаючи, що справжні докази походять з того періоду, коли такі люди, як я, ще не приєднались до групи — тобто що існують речі, яких вона досі не відкрила навіть нам, — вона могла виправдати майже будь-яке рішення, яке ухвалювала від імені групи. Якщо Рут вирішувала, наприклад, що когось треба вигнати, і передчувала опір, вона таємниче посилалась на знання, відоме їй «із ранішого часу». Немає сумнівів, що Рут прагнула продовжувати гру й далі. Але насправді кожен із нас — тих, хто ріс поруч із нею — відігравав свою роль у підтримуванні її фантазії, щоб вона тривала якнайдовше. Те, що трапилось після сварки через шахи, чудово ілюструє мої пояснення.

Я вирішила, що Рут була шаховим експертом і що вона могла навчити мене цієї гри. Це не було маячнею: ми проходили повз старших учнів, які сиділи над шаховими дошками на підвіконнях або порослих травою схилах, і Рут часто зупинялась, щоб поглянути на гру. І коли ми знову рушали далі, вона казала, що зауважила можливий хід, якого не розгледів ніхто з гравців.

— Неймовірно слабко, — бурмотіла вона, хитаючи головою. Все це тільки примножувало моє захоплення, і вже невдовзі я прагнула опанувати тими декоративними фігурами. Отож знайшовши на Розпродажу шаховий набір і вирішивши його купити — незважаючи на те, що він коштував дику кількість жетонів, — я розраховувала на допомогу Рут.

Однак протягом кількох наступних днів вона тяжко зітхала щоразу, коли я порушувала цю тему, або вдавала, ніби в неї є інше нагальне заняття. Коли я нарешті загнала її в куток одного дощового дня і ми сіли за дошку в більярдній залі, вона заходилась показувати мені гру, що була якимось невиразним варіантом шашок. Характерною рисою шахів, за її словами, було те, що кожна фігура рухалась літерою Г — мабуть, вона довідалась це, спостерігаючи за тим, як ходить кінь, — на відміну від жаб’ячих стрибків у шашках. Я їй не повірила і відчула розчарування, але нічого їй не сказала і деякий час продовжувала слухати. Кілька хвилин ми вибивали фігури одна одної з дошки, завжди ходячи літерою Г. Це продовжувалось, аж доки я не спробувала вибити її фігуру, на що вона сказала, що це не рахується, бо моя фігура наблизилась до моєї по занадто рівній лінії.

Після цього я підвелася, склала шахи і пішла геть. Вголос я так і не сказала, що вона не вміє грати — хоч наскільки розчарованою я почувалась, я знала, що це вже було б занадто, — але мій різкий відхід, гадаю, був для неї достатнім сигналом.

Приблизно за день я прийшла до класу № 20 на верхньому поверсі, де містер Джордж проводив уроки поезії. Не пам’ятаю, діялось це до чи після уроку і наскільки заповненим було приміщення. Пригадую, що я тримала в руках книжки, а коли рушила туди, де розмовляли Рут і решта, поверхні парт, на яких дівчата сиділи, були залиті яскравим сонцем.

З того, як вони наблизили докупи голови, я зрозуміла, що вони обговорюють питання таємної охорони, і хоча, як я сказала, сварка з Рут сталась тільки вчора, я чомусь наблизилась до них без задньої думки. Щойно підійшовши впритул — може, цієї миті вони обмінялись поглядами, — до мене несподівано дійшло, що зараз трапиться. Це було схоже на частку секунди перед тим, як вступити в калюжу — ти усвідомлюєш, що вона перед тобою, але вже нічого не можеш із цим зробити. Я відчула кривду ще до того, як вони замовкли і поглянули на мене, ще до того навіть, як Рут мовила:

— О, Кеті, як справи? Якщо ти не проти, нам треба дещо обговорити. Закінчимо за хвилину. Вибач.

Вона не встигла закінчити речення, як я обернулась і пішла геть, зла більше на себе за те, що напоролась на це, ніж на Рут та інших. Немає сумнівів, що я засмутилась, хоча не знаю, чи плакала. І протягом наступних кількох днів, щойно побачивши, як таємна охорона радиться десь в кутку або як вони перетинають поле, я відчувала, що мої щоки починають палати.

Минуло два дні після приниження у класі № 20. Я спускалась сходами головного корпусу, коли це раптом усвідомила, що позаду мене йде Мойра Б. Ми почали розмовляти — про якісь неважливі речі — і разом вийшли з будівлі. Була якраз, мабуть, перерва на ланч, тому що коли ми вийшли у двір, навколо валандалось близько двадцяти учнів, які теревенили, розбившись на невеликі групи. Мій погляд негайно зосередився на віддаленому закутку двору, де стояли Рут і троє таємних охоронців, обернуті до нас спинами, напружено вдивляючись у Південне спортивне поле. Я намагалась розгледіти, чим же вони так зацікавились, коли це усвідомила, що Мойра поруч теж за ними спостерігає. І тоді до мене дійшло, що всього місяць тому вона також була членом таємної охорони, а потім її вигнали. Протягом наступних кількох секунд я відчула гостре збентеження через те, що ми двоє стоїмо отак пліч-о-пліч, поєднані нещодавнім приниженням, вдивляючись просто в обличчя тому факту, що нас відторгнули. Можливо, Мойра переживала щось схоже. У кожному разі саме вона порушила тишу, сказавши:

— Це так тупо, вся ця гра в таємну охорону. Як вони досі можуть у щось таке вірити? Ніби досі ще з ясел не вийшли.

Навіть сьогодні я вражена несказанною силою емоції, яка мене охопила після цих Мойриних слів. Вкрай розлючена, я обернулась до неї:

— Та що ти про це знаєш? Ти не знаєш зовсім нічого, тому що ти вже сто років не в курсі справи! Якби ти знала все, що ми довідались, ти б не сміла казати такого ідіотизму!

— Не кажи дурниць, — Мойра ніколи не лізла за словом у кишеню. — Це лише одна з вигаданих Рут історій, от і все.

— Тоді як сталось, що я особисто чула, як вони це обговорювали? Казали, як вони заберуть міс Джеральдін у ліс на молоковозі? Яким чином я могла почути, як вони це планували — до чого тут Рут і всі інші?

Мойра поглянула на мене, тепер невпевнено.

— Ти сама чула? Як? Де?

— Я чула, як вони розмовляли, чітко, як не знати що. Чула кожне слово, вони не знали, що я там. Це було біля ставка — вони не знали, що я могла їх підслухати. Так що це свідчить про те, що ти нічого не знаєш!

Я проминула її, а потім, перетинаючи залюднений двір, озирнулась на постаті Рут і решти. Вони досі видивлялись на Південне спортивне поле, несвідомі того, що трапилось щойно між мною і Мойрою. І я зауважила, що більше на них не злюсь; що я страшенно роздратована на Мойру.

Навіть тепер, якщо їду довгою сірою дорогою і мої думки не мають конкретного напрямку, я можу виявити, що прокручую все це знову і знову. Чому я того дня поставилась до Мойри Б. так вороже, коли насправді вона була моїм природним союзником? Мабуть, це тому, що Мойра натякала, що ми з нею разом перетнули певну лінію, а я ще не була до цього готова. Думаю, я відчула, що за тією лінією було щось складніше, щось понуріше, чого мені не хотілось. Не хотіла ні для себе, ні для будь-кого з нас.

Але іноді я думаю, що це не так — йшлося тільки про мене і про Рут, про ту лояльність, яку вона в мені тоді викликала. І, може, саме тому, хоч кілька разів мені й хотілось цього по-справжньому, я ніколи так і не розповіла, що сталося того дня між мною і Мойрою — не розповіла за весь час, поки опікувалась Рут у центрі Давера.

Вся ця історія про міс Джеральдін нагадує мені про дещо, що трапилось через три роки, коли ідея таємної охорони давно залишилась позаду.

Ми були в класі № 5 на першому поверсі в задній частині будинку, чекали на початок уроку. Клас № 5 був найменший, тож такого зимового ранку, як той, про який я розповідаю, коли гріли великі батареї і пітніли вікна, в приміщенні ставало страшенно задушливо. Може, я перебільшую, але наскільки пригадую, для того щоб цілий клас вмістився у цьому приміщенні, учням буквально доводилось сидіти одне на одному.

Того ранку Рут сиділа на стільці за партою, а я сиділа на самій парті, тимчасом як двоє чи троє інших примостилось чи схилилося поруч. Здається, посуваючись трохи, щоб дати трохи простору комусь іще, я й побачила коробку з олівцями.

Я і тепер так чітко бачу її, ніби вона насправді лежить переді мною: лискуча, мов відполірований черевик; рудувато-брунатного кольору з червоними цятками, які складались у численні кола. Блискавка з верхнього краю мала пухнастий помпон, за який слід було тягнути. Я мало не сіла на коробку, але відсунулась, і Рут швидко її прибрала. Але я встигла коробку помітити, як Рут і хотіла, тому я сказала:

— О! Де ти це взяла? На Розпродажу?

В кімнаті стояв галас, але дівчата поблизу почули моє запитання, і невдовзі четверо чи п’ятеро з нас уже захоплено роздивлялось коробку з олівцями. Рут кілька секунд нічого не відповідала, уважно роздивляючись обличчя навколо. Врешті вона неквапливо промовила:

— Вважаймо так. Вважаймо, що я знайшла його на Розпродажу.

І вона багатозначно посміхнулась.

Ця відповідь може здатись невинною, але насправді це було так само, якби вона встала і вдарила мене, і протягом наступних кількох митей мене одночасно охопили жар і холод. Я точно знала, що вона має на увазі, промовляючи такі слова і так посміхаючись: вона натякала, що ця коробка з олівцями — подарунок від міс Джеральдін.

Тут не могло бути жодної помилки, оскільки вона готувалась до цього впродовж кількох тижнів. Рут використовувала цю особливу посмішку, особливу інтонацію — іноді збагачуючи її піднесеним до уст пальцем або рукою, яка прикривала сценічне шепотіння, — коли вона прагнула натякнути на невеличкий знак прихильності, виявлений щодо неї міс Джеральдін: міс Джеральдін дозволяла Рут слухати музичну касету в більярдній кімнаті ще до четвертої пополудні у вихідний; міс Джеральдін наказала всім бути тихо під час прогулянки полями, але коли біля неї опинилась Рут, вона сама почала з нею розмовляти, і тоді дозволила розмовляти решті групи. Це завжди були такі вияви, про які ніколи не повідомлялось однозначно, а лише натякалось цією особливою посмішкою і виразом «не говорімо більше нічого».

Звичайно, офіційно охоронці не мали права виявляти свої симпатії до окремих дітей, хоча невеликі вияви прихильності траплялися повсякчас у рамках певних параметрів; і більшість того, на що натякала Рут, легко вкладалось у ці параметри. Я просто-таки ненавиділа, коли Рут робила ці натяки. Я, звичайно, ніколи не могла мати певності, що вона каже правду, але оскільки насправді вона нічого не «казала», а тільки натякала, то неможливо було й заперечити. Отож щоразу, коли це траплялось, мені доводилось просто не зважати, кусаючи себе за губи і сподіваючись, що ця мить швидко мине.

Іноді з напрямку, який набувала розмова, я могла передбачити, що ця мить надходить, тож я опановувала себе. Але навіть тоді це вражало мене досить відчутно — протягом кількох хвилин я не могла сконцентруватися ні на чому, що відбувалось навколо. Але того зимового ранку в класі № 5 я абсолютно не очікувала, що це станеться. Навіть побачивши коробку з олівцями, я не могла цього передбачити, оскільки сама ідея того, що вихователь дарує такий подарунок, лежала поза межами добра і зла. Тому, коли Рут сказала те, що сказала, я не змогла, як зазвичай, перечекати, коли емоційний шквал просто вляжеться. Я дивилась на неї, не роблячи жодних спроб приховати свій гнів. Можливо, відчувши небезпеку, Рут театрально мені прошепотіла:

— Ані слова! — і знову всміхнулась.

Але я не могла усміхнутись у відповідь і продовжувала на неї витріщатись. На щастя, якраз з’явився вихователь і розпочався урок.

Я ніколи не належала до тих дітей, які годинами розмірковують над тим, що з ними відбулося. Я займаюсь цим тепер, але це частина моєї роботи — коли я їду порожніми полями впродовж багатьох годин тиші. Я не була такою, як, скажімо, Лора, яка, незважаючи на свої клоунади, могла цілими днями, навіть тижнями хвилюватись через якісь дрібнички, які їй хтось сказав. Але після того ранку в класі № 5 я почала провалюватись у своєрідний транс. Я відлітала кудись думками посеред розмови; цілі уроки минали, а я уявлення не мала, що на них відбувалося. Я не сумнівалась, що цього разу не можна дозволити, щоб Рут усе зійшло з рук, але впродовж довшого часу не вживала жодних конструктивних заходів. Натомість я програвала в голові фантастичні сцени, в яких я її розвінчувала і змушувала визнати, що вона все вигадує. У мене була навіть одна туманна фантазія, в якій сама міс Джеральдін довідується про натяки Рут і привселюдно виводить її на чисту воду.

Після кількох днів таких марень я почала мислити чіткіше. Якщо коробку з олівцями не подарували міс Джеральдін, то звідки вона взялася? Рут могла отримати її від іншого учня, але це було малоймовірно. Якщо вона належала спершу комусь іншому, навіть комусь, на кілька років старшому, така розкішна річ не могла бути непоміченою. Рут ніколи б не ризикнула розповісти таку історію, знаючи, що коробка з олівцями вже гуляє Гейлшемом. Майже напевне вона розкопала її на Розпродажу. Тут Рут також ризикувала, що хтось бачив коробку, перш ніж вона її купила. Але якщо — як траплялося іноді, хоча це й не було дозволено — вона почула про те, що коробка з олівцями буде на Розпродажу і зарезервувала її для себе з допомогою одного з наглядачів ще до його відкриття, тоді Рут цілком виправдано могла бути певною, що мало хто міг її побачити.

Однак, на біду для Рут, існували реєстри всіх речей, куплених під час Розпродажів, з іменами покупців. Хоча їх не було аж так легко отримати — після кожного Розпродажу наглядачі відносили їх до кабінету міс Емілі — вони не були також і цілковитою таємницею. Якщо під час наступного Розпродажу я буду ошиватись неподалік від наглядача, мені нескладно буде переглянути сторінки реєстру.

Отож у мене вимальовувались обриси плану, і я вдосконалювала його протягом кількох наступних днів, аж доки до мене дійшло, що насправді не було аж такої потреби дотримуватись усіх кроків. Якщо вважати, що я права і коробка з олівцями походить з Розпродажу, все, що мені слід робити — це блефувати.

Отак і дійшло до нашої з Рут розмови під дашком. Того дня був туман і мжичка. Ми йшли від гуртожитку до павільйону — здається, але точно не пам’ятаю. Так чи інакше, коли ми перетинали подвір’я, дощ припустив дужче, і оскільки ми не поспішали, то заховались під дашок головного корпусу, трохи поодаль від головного входу.

Якийсь час ми ховалися там, спостерігаючи, як час від часу з туману вибігав якийсь учень і зникав у дверях корпусу, але дощ не стихав. І що довше ми там стояли, то напруженішою я ставала, бо розуміла, що це саме та можливість, якої я чекала. Не сумніваюсь, що і Рут відчула: щось насувається. Врешті-решт я вирішила говорити прямо.

— На Розпродажу минулого вівторка, — почала я, — я переглядала журнал. Ну знаєш — цей реєстр.

— Навіщо ти переглядала реєстр? — швидко запитала Рут. — Навіщо ти це робила?

— Та просто так. Крістофер С. був одним із наглядачів, я стояла там, розмовляла з ним. Він таки справді найкращий серед старшокласників. І я просто гортала сторінки реєстру, просто щоб чимось себе зайняти.

Я бачила, як думки Рут забігали — тепер вона точно знала, про що йдеться. Але спокійно мовила:

— Що там могло бути цікавого.

— Ні, насправді це було досить цікаво. Можеш побачити, хто що купив.

Я сказала це, дивлячись на дощ. А тоді поглянула на Рут і відчула справжній шок. Не знаю, чого я очікувала. Адже всі мої фантазії минулого місяця не допомогли підготуватись до реальної ситуації, яка відбувалась цієї миті. Тепер я бачила, як Рут засмутилася. Як вона раптом утратила здатність говорити, готова от-от заплакати. І несподівано моя поведінка видалась мені страшенно бентежною. Всі ці зусилля, плани — лише для того, щоб засмутити найближчу подругу. Ну і що, коли вона збрехала трохи про коробку з олівцями? Хіба ми всі не мріємо час від часу, щоб хтось із вихователів порушив правила і зробив для нас щось особливе? Хіба не фантазуємо про спонтанні обійми, таємний лист, подарунок? Рут всього лиш пішла на крок далі у цих безневинних мріях. Вона ж навіть імені міс Джеральдін не називала.

Тепер я почувалась жахливо і була розгублена. Але стоячи отак поруч із нею, дивлячись на туман і дощ, я не могла вигадати нічого, щоб виправити заподіяну шкоду. Здається, я сказала щось жалюгідне, типу:

— Все гаразд, я нічого там такого не побачила, — і ці слова так тупо зависли в повітрі.

А тоді, після ще кількох хвилин тиші, Рут рушила в дощ.

Розділ шостий

Думаю, мені було б краще, якби Рут явно затаїла проти мене образу. Але це був єдиний раз, коли вона вирішила поступитись. Так, ніби їй було надто соромно, ніби вона була розчавлена всією ситуацією і навіть не могла злитись чи бажати відігратись. Протягом наших перших зустрічей після тієї розмови під дашком я була готова бодай на якусь крихту роздратування, але ні, вона поводилась цілком цивільно, хоча й трохи беземоційно. Я зрозуміла: вона боїться, що я її викрию — коробка з олівцями, як і слід було сподіватись, більше на очі не з’являлась, — і я хотіла сказати їй, що вона не має чого остерігатися з мого боку. Проблема полягала в тому, що оскільки жодна з нас не говорила про справу відкрито, я не могла знайти спосіб, щоб донести їй свою позицію.

Тим часом я з усіх сил старалась використати кожну нагоду, щоб натякнути, що Рут займала особливе місце в серці міс Джеральдін. Наприклад, був такий час, коли наша компанія страшенно прагнула повправлятись під час перерви в кругових ударах, тому що нам кинула виклик компанія старших на рік учнів. Дощило, і це було проблемою: малоймовірним здавалось, що нам дозволять вийти назовні. Однак я зауважила, що однією з чергових виховательок була міс Джеральдін, тому я сказала:

— Якщо Рут піде і попросить міс Джеральдін, то ми матимемо шанс.

Як я пам’ятаю, цю пропозицію не прийняли. Можливо, її майже ніхто не почув, тому що ми всі говорили одночасно. Але річ у тому, що я висловила її, стоячи позаду Рут, — і я бачила, що їй приємно.

Іншого разу ми разом із міс Джеральдін виходили з класу, і так склалося, що я могла вийти відразу після самої міс Джеральдін. Отож я страшенно сповільнила темп, дозволяючи тим самим Рут, яка йшла відразу після мене, пройти у двері поруч із міс Джеральдін. Я зробила це без жодної суєти, так, ніби це була найприродніша і найправильніша річ, те, що повинно було припасти міс Джеральдін до смаку — точнісінько так само, як я повелась би, якби випадково потрапила між двох найкращих друзів. Цього разу, наскільки можу пригадати, Рут перших кілька секунд виглядала розгубленою і здивованою, а тоді швидко мені кивнула і пройшла вперед.

Такі дрібниці цілком могли справляти Рут приємність, але вони жодним чином не впливали на те, що сталось між нами під дашком того туманного дня, і відчуття того, що я ніколи не зможу налагодити наші стосунки, тільки зростало. У мене є конкретний спогад, як одного вечора я сиджу на одній із лавок недалеко від павільйону і намагаюся знову і знову вигадати якийсь вихід, але важка суміш розкаяння і відчаю фактично доводить мене до сліз. Якби все залишалось саме так, я навіть не знаю, що могло б трапитись. Можливо, врешті-решт все забулося б; або, можливо, ми з Рут назавжди розійшлися б. І ні з того ні з сього мені випав шанс усе впорядкувати.

Тривав урок мистецтва, тільки от містерові Роджеру з якоїсь причини раптом довелося вийти. Тож ми кружляли поміж мольбертів, базікали і роздивлялись роботи одне одного. Якоїсь миті до Рут підійшла дівчина на ім’я Мідж А. і товариським тоном запитала:

— Де твоя коробка з олівцями? Вона така розкішна.

Рут напружилась і швидко оглянулась навколо, щоб побачити, хто поблизу. Поруч перебували всі дівчата з нашої звичної компанії і, можливо, кілька інших. Жодній живій душі я не розповіла про справу з реєстром Розпродажів, але, гадаю, Рут цього не знала. Коли вона нарешті відповіла Мідж, її голос звучав м’якше, як зазвичай:

— Я її не взяла. Вона лежить у моїй скрині з колекцією.

— Ця коробка просто розкішна. Де ти її взяла?

Мідж розпитувала її без задньої думки, це було очевидно. Але майже кожна з тих, що були присутні в класі № 5 того разу, коли Рут уперше принесла коробку з олівцями, нашорошено слухали, і я побачила, що Рут вагається. Лише згодом, коли я відтворювала все в пам’яті, мені стало зрозуміло, наскільки досконала можливість мені випала. У ту мить я навіть не думала. Я перехопила ініціативу до того, як Мідж або хтось інший встигли зауважити, що Рут у скрутному становищі.

— Ми не можемо сказати, звідки взялась коробка.

Рут, Мідж і решта поглянули на мене, трохи здивовані. Але я зберігала спокій і продовжувала, звертаючись лише до Мідж.

— Існують дуже поважні причини, з яких ми не можемо сказати, звідки вона взялася.

Мідж знизала плечима.

— Отже, це таємниця.

— Велика таємниця, — підтвердила я, усміхнувшись до неї, щоб показати, що я проти неї нічого не маю.

Інші дівчата закивали на знак підтримки, однак на обличчі Рут з’явився незрозумілий вираз — здавалось, вона тепер зайнята чимось цілковито іншим. Мідж знову стенула плечима — і, як я пам’ятаю, на тому все й закінчилося. Вона чи то відійшла, чи просто почала говорити про щось інше.

З тих самих причин, із яких я не могла відкрито говорити з Рут про неприємні відчуття, яких я завдала їй цією ситуацією з реєстром Розпродажів, вона, звичайно ж, не могла мені подякувати за моє втручання під час розпитувань Мідж. Але з того, як вона зі мною поводилась, було очевидно, як приємно я її вразила. І оскільки зовсім недавно я була в тій самій ситуації, мені було зрозуміло, що тепер вона шукає нагоди зробити щось хороше для мене, щось по-справжньому особливе. Це було страшенно приємно. Пам’ятаю, я навіть раз чи двічі думала, як було б чудово, якби вона довго-довго не знаходила можливості віддячити, щоб це тепло між нами і далі існувало. Але можливість з’явилась-таки за місяць після епізоду з Мідж, коли я загубила свою улюблену касету.

Я досі зберігаю копію цієї касети і донедавна час від часу слухала її, їдучи відкритою місцевістю під сіяння мжички. Але останнім часом касетник у моїй машині почав виходити з ладу, тож я не наважуюсь навіть вкладати її туди. А коли я повертаюсь до своєї кімнати, то мені ніколи не вистачає часу, щоб послухати касету. І, незважаючи на це, вона — одне з моїх найцінніших надбань. Можливо, ближче до кінця цього року, коли я вже більше не буду опікункою, я матиму змогу слухати її частіше.

Альбом називався «Пісні в темряві», виконувала їх Джуді Бріджвотер. Та касета, яка є в мене сьогодні — не та сама, що була в мене в Гейлшемі, яку я загубила. Цю ми з Томмі знайшли в Норфолку багато років по тому, але до цієї історії я повернуся згодом. Тепер я хочу розповісти про першу касету — ту, що зникла.

Перед тим, як перейти до суті, я мушу пояснити, звідки взялася наша тема, пов’язана з Норфолком. Вона продовжувалась роками, ставши чимось на зразок жарту для посвячених. А почалася з одного уроку, який ми мали ще в доволі юному віці.

Це був урок самої міс Емілі, яка пояснювала нам про різні графства Англії. Вона приколола на дошку велику мапу, а поруч встановила підставку. Розповідаючи, скажімо, про Оксфордшир, вона чіпляла до підставки великий календар з фотографіями графства. Вона мала чималу колекцію цих фотокалендарів, і так ми вивчили більшість графств. Вона тицяла указкою в різні ділянки мапи, поверталась до підставки і відкривала наступну картинку. Серед них були маленькі села, крізь які протікали річки, білі пам’ятники на схилах, старі церкви на краю полів. Якщо вона розповідала нам про узбережжя, то показувала пляжі, заповнені людьми, і скелі з чайками. Гадаю, вона намагалась створити в нас враження того, що оточувало нас у зовнішньому світі, і навіть сьогодні, незважаючи на ту кількість кілометрів, яку я подолала як опікунка, не можу надивуватися з того, наскільки моє уявлення про різні графства досі визначається картинками, які міс Емілі чіпляла на підставку. Скажімо, проїжджаючи крізь Дербішир і помічаючи певне село, що зеленіє фахверками пабів і військових меморіалів, — я раптом усвідомлюю, що це якраз той образ, який показувала нам міс Емілі того разу, коли я вперше почула про Дербішир.

Так чи інакше, річ у тому, що в колекції календарів міс Емілі існувала прогалина: у жодному з них не було навіть єдиного зображення Норфолка. Вона багаторазово повторювала нам ті самі лекції, і я завжди думала, чи цього разу вона знайде зображення Норфолка, але цього так і не сталося. Вона махала указкою над мапою і промовляла з інтонацією запізнілого пояснення:

— А тут у нас Норфолк. Там дуже гарно.

Але пригадую, як одного разу вона замовкла і поринула у свої думки — можливо, тому, що не запланувала, що ж робити замість демонстрування зображення. Врешті-решт вона вийшла з задуми і знову тицьнула на мапу.

— Бачите, через те, що Норфолк розташований на сході, на цьому горбику, що випинається в море, ним не можна нікуди дістатись. Люди їдуть на південь і на північ, — вона повела указкою догори і додолу, — і все одно проминають Норфолк. Тому це спокійний закуток Англії, радше приємний. Але водночас — дещо загублений закуток.

Загублений закуток. Саме так вона його окреслила, і з цього все й почалося. Тому що в Гейлшемі у нас був власний «загублений закуток» на третьому поверсі, де тримали загублені речі. Якщо ти щось губив або знаходив, то йшов саме туди. Хтось — не пам’ятаю, хто це був — сказав після уроку, що міс Емілі казала, начебто Норфолк — це «загублений закуток» Англії, де закінчується країна і де зберігається втрачене майно. Якимось чином ця ідея прижилася і невдовзі стала загальноприйнятим фактом, до якого зверталися впродовж усього року.

Не так давно, коли ми з Томмі все це пригадували, він сказав, що ніколи насправді не вірив у цю ідею, що від самого початку це був усього лише жарт. Але я не сумніваюсь у тому, що він помилявся. Безперечно, на час, коли нам було дванадцять чи тринадцять років, історія з Норфолком таки перетворилася на великий жарт. Але як я пам’ятаю — і Рут пам’ятала точнісінько так само — на початку ми вірили в Норфолк буквально. Вірили, що так само, як до Гейлшема приїздять фургони з їжею і речами для Розпродажів, схожа операція відбувається у ширшому масштабі: всією Англією пересуваються транспортні засоби, які звозять все, знайдене на полях і в потягах, до місця, що називається Норфолк. Той факт, що нам не довелося побачити фотографії цього місця, тільки додавав йому таємничості.

Це може звучати божевільно, але вам не слід забувати, що на тій стадії наших життів будь-яке місце поза Гейлшемом було для нас, немов чарівна країна. Про зовнішній світ і про те, що там можливо і що неможливо, ми мали уявлення дуже розмите. Крім того, ми ніколи не завдавали собі труднощів, щоб перевірити нашу теорію про Норфолк бодай у якихось подробицях. Як сказала одного вечора Рут, коли ми сиділи у викладеній кахлями кімнаті в Давері, милуючись заходом сонця, для нас найбільше важило те, що коли «ми втрачали щось цінне, шукали його і шукали і все одно не могли знайти, то могли не почуватись цілковито нещасними. Ми могли бодай якось заспокоїтись думкою про те, що одного дня, коли виростемо і зможемо подорожувати країною, ми поїдемо до Норфолка і відшукаємо там загублене».

Я впевнена, що Рут мала рацію. Норфолк став для нас справжнім джерелом заспокоєння, можливо, навіть більшим, ніж ми тоді визнавали, і саме тому, ставши набагато старшими, ми і далі про нього розмовляли, хоч і в стилі жарту. І саме тому, через багато-багато років, коли ми з Томмі знайшли копію моєї втраченої касети в містечку на узбережжі Норфолка, ми не просто сприйняли це як смішну ситуацію. Ми обоє відчули всередині якусь тугу, якесь давнє бажання знову повірити в те, що колись було дуже близьким для наших сердець.

Але я хотіла розповісти про мою касету, «Пісні в темряві» Джуді Бріджвотер. Гадаю, в оригіналі це була довгогральна платівка (дата запису — 1956 рік), однак я володіла касетою, обгортка якої була зменшеною версією конверта платівки. Джуді Бріджвотер одягнута у фіолетову оксамитову сукню, що спадає з плечей — такі були дуже популярні в ті часи, — і її видно від талії, тому що співачка сидить за барною стійкою. Думаю, дія відбувається у Південній Америці, оскільки позаду видно пальми і смаглявих офіціантів у білих метеликах. Ви дивитесь на Джуді з точки, з якої мав би дивитись на неї бармен, подаючи їй напої. Вона відповідає по-приятельськи, без надмірної сексуальності в погляді, ніби зовсім трохи фліртує, бо ви — хтось, кого вона знала колись давно. Ще одна деталь зображення — що Джуді сперлась ліктями на барну стійку і в її пальцях димиться сигарета. Саме через цю сигарету я й розвела навколо касети таку таємничість, щойно знайшла її на Розпродажу.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі вихователі ставились до куріння страшенно несхвально. Впевнена, що вони воліли б, щоб ми ніколи не довідались, що куріння існує; але оскільки це було неможливо, щоразу, коли виникали найменші згадки про сигарети, вони негайно читали нам лекції на цю тему. Навіть якщо нам демонстрували фотографію відомого письменника або світового лідера з сигаретою в руці, урок після цього припинявся. Ширилися чутки, що деяких класичних книжок — як про Шерлока Голмса, наприклад — у нашій бібліотеці не було, тому що їхні головні герої надто багато курили, а коли вам траплялась сторінка, вирвана з ілюстрованої книжки чи журналу, це тому, що на ній була зображена особа, яка курила. Крім цього, існували окремі уроки, на яких нам демонстрували жахливі зображення того, як куріння впливає на внутрішні органи. Ось чому таким шоком було, коли Мардж К. задала міс Люсі своє запитання.

Ми сиділи на газоні після змагання з боротьби, і міс Люсі виголошувала типову промову про шкоду куріння, коли Мардж несподівано запитала міс Люсі, чи вона сама коли-небудь курила. Міс Люсі на кілька секунд замовкла. Тоді сказала:

— Я хотіла б відповісти заперечно. Але, сказати по правді, я таки курила певний час. Близько двох років, коли була молодша.

Можете уявити, яким це було шоком. Перед тим, як міс Люсі відповіла, ми дивились на Мардж, по-справжньому розлючені, що вона задала таке грубе запитання — з таким успіхом вона могла запитати міс Люсі, чи тій коли-небудь доводилось нападати на когось із сокирою. І протягом багатьох наступних днів пам’ятаю, як ми перетворювали життя Мардж на тортуру. Той випадок, про який я згадувала раніше — вечір, коли ми притискали обличчя Мардж до вікна спальні, щоб змусити її дивитись на ліс, — був частиною переслідування, яке ми їй згодом влаштували. Але у мить, коли міс Люсі зізналась, ми були надто спантеличені, щоб думати про Мардж. Думаю, ми всі нажахано дивились на міс Люсі, чекаючи, що вона казатиме далі.

Заговоривши знову, міс Люсі, здавалось, уважно зважувала кожне слово.

— Те, що я курила — недобре. Це мені шкодило, і тому я припинила. Але ви повинні зрозуміти, що для вас, для всіх вас, куріння — набагато, набагато гірше, ніж воно було для мене.

Тоді вона зупинилась і замовкла. Хтось згодом стверджував, що вона замріялась, але я — як і Рут, зрештою — була впевнена, що вона напружено думала про те, що казати далі. Врешті таки промовила:

— Вам про це говорили. Ви учні. Ви… особливі. Тому дбайте про себе, зберігайте власне внутрішнє здоров’я, для кожного з вас це набагато важливіше, ніж для мене.

Вона знову замовкла і поглянула на нас якось по-дивному. Згодом, коли ми це обговорювали, хтось із нас запевняв, що вона просто нетямилась від бажання, щоб її запитали: «Чому? Чому це настільки гірше для нас?». Але ніхто цього не зробив. Я часто думала про той день, і сьогодні, у світлі того, що трапилося пізніше, не сумніваюсь, що нам всього лише варто було запитати, і міс Люсі все нам докладно пояснила б. Все, що було для цього потрібно — всього лише ще одне запитання про куріння.

То чому ж ми того дня промовчали? Думаю, тому, що навіть у тому віці — нам було дев’ять чи десять — нам відомо було якраз достатньо, щоб остерігатись усієї тієї території. Тепер складно пригадати, скільки саме ми знали. Ми точно знали — хоч і не в якомусь глибокому сенсі — що ми відрізняємось як від наших вихователів, так і від нормальних людей іззовні; можливо, ми знали навіть, що десь у далекому майбутньому на нас чекають виїмки. Але по-справжньому ми не знали, що це означає. Якщо ми й прагнули уникати певних тем, то, мабуть, тому, що це нас бентежило. Ми терпіти не могли, коли наші вихователі, на додаток до всього іншого, ставали такими дивними, коли доходили до цих тем. Нас дратувало, коли доводилось бачити, що вони так змінюються. Мабуть, тому ми так і не задали того наступного запитання, і тому так жорстоко покарали Мардж К. за те, що вона зачепила цю тему після змагань із боротьби.

Ось чому я робила зі своєї касети таку таємницю. Навіть перевернула обкладинку задом наперед, тож Джуді з сигаретою можна було побачити тільки якщо відкрити пластикову коробку. Але причина того, що касета так багато для мене означала, не мала нічого спільного з сигаретою і навіть не була пов’язана з тим, як Джуді Бріджвотер співала — то була всього лише співачка свого часу, виконавиця пісень у барі, і зовсім не відповідала тим смакам, які побутували в Гейлшемі. Касета стала особливою для мене завдяки одній пісні: композиції номер три, «Не відпускай мене».

Вона повільна, пізньовечірня й американська, і в ній є ритм, який постійно повторюється, коли Джуді,співає: «Не відпускай мене… Моє серденько… Не відпускай мене…». Мені було тоді одинадцять, я не надто часто слухала музику, але ця пісня мене по-справжньому зачепила. Я завжди намагалась перемотувати касету до цього місця, щоб слухати пісню, щойно матиму таку можливість.

Уявіть собі, що цих можливостей було не так уже й багато: це діялося за кілька років до того, як на Розпродажах почали з’являтись плеєри. В більярдній кімнаті стояв великий магнітофон, але я рідко слухала на ньому свою касету, тому що там вічно товклося повно народу. В класі мистецтва магнітофон теж був, але й вона була гамірною. Єдине місце, де я могла нормально її слухати — це наша спальня.

На той час ми жили вже в невеличких спальнях на шість ліжок, розташованих в окремих будиночках, і в нашій, на полиці над радіатором, стояв портативний касетний магнітофон. У дні, коли там нікого не було, я приходила туди, щоб знову і знову слухати свою пісню.

Що в цій пісні було такого особливого? Насправді я навіть до слів як слід не прислухалась. Я тільки слухала ту частину, де повторювалось: «Моє серденько, не відпускай мене…» І я уявляла собі жінку, яка ціле своє життя страшенно хотіла мати дітей, але їй сказали, що вона ніколи не зможе народити. Тоді стається якесь диво, і в жінки з’являється дитя, вона тримає його дуже близько, ходить туди-сюди і співає: «Моє серденько, тільки не відпускай мене…» — частково тому, що вона дуже щаслива, але також і тому, що боїться чогось поганого, боїться, що дитина захворіє або що її від жінки заберуть. Навіть тоді я розуміла, що це не може бути правдою, що ця інтерпретація не збігається з рештою тексту. Але для мене це не було проблемою. У пісні йшлося про те, що я розповіла, і я слухала її знову і знову, на самоті, коли тільки мені випадала така можливість.

Десь у той час трапився один дивний випадок, про який я повинна вам розповісти. Він мене по-справжньому занепокоїв, і хоча справжній його сенс я зрозуміла аж через багато років, але й тоді вже відчула його особливе значення.

Того дня було сонячно. Я пішла за чимось до нашої спальні. Пам’ятаю, як там було ясно: штори в нашій кімнаті виявились не до кінця розсунутими, тож сонце просвічувало крізь них широкими смугами, а в повітрі було видно всю пилюку. Я не збиралась слухати касету, але оскільки опинилася там сама, я відчула порив вийняти її зі своєї скрині з колекціями і вкласти до магнітофона.

Можливо, хтось переді мною надто голосно ввімкнув звук, я не знаю. Але музика звучала гучніше, ніж зазвичай, і, можливо, тому я не почула її раніше. А може, я просто надто розслабилась. У кожному разі, я стояла і повільно погойдувалась під ритм мелодії, притискаючи уявну дитину до грудей. Насправді — і від того все це ще більш бентежно — то був один із тих разів, коли я взяла подушку і тримала її, як дитину, і повільно танцювала з заплющеними очима, тихо підспівуючи щоразу, коли лунали ці рядки:

«Серденько, серденько моє, тільки не відпускай мене…»

Пісня майже закінчилась, коли я раптом усвідомила, що не сама. Я розплющила очі і виявила, що дивлюся просто на Мадам, яка стоїть на порозі.

Я завмерла, шокована. Тоді, за секунду чи дві, я почала відчувати неабияку тривожність — я ж розуміла, що в цій ситуації є щось дуже дивне. Двері були наполовину відчинені (згідно з правилами, ми не мали права повністю зачиняти двері спальні, коли не спали), але Мадам навіть до порога не підійшла. Вона нерухомо стояла посеред коридору, схиливши голову набік, щоб краще розгледіти, чим же я там займалась. І найхимерніше: вона плакала. Можливо, це один із її схлипів, які я почула крізь пісню, висмикнув мене із замріяності.

Коли я думаю про це тепер, мені здається, вона повинна була щось сказати чи зробити, нехай навіть добряче мене насварити — так, вона не була вихователькою, але ж була дорослою. Тоді я б знала, як поводитись. Натомість Мадам просто стояла, схлипуючи і схлипуючи, дивлячись на мене крізь отвір у дверях з тим самим виразом очей, із яким вона завжди на нас дивилась. Так, ніби бачила щось моторошне. Тільки цього разу в її погляді було щось іще, щось більше, чого я нездатна була осягнути.

Я не знала, що мені робити чи що казати, чого очікувати далі. Можливо, вона ввійде до кімнати, накричить на мене, може, навіть ударить — я уявлення не мала. Насправді ж вона просто розвернулась, і вже наступної миті я почула її кроки: вона виходила з будиночка. Я зрозуміла, що звучить уже наступна пісня, вимкнула магнітофон і сіла на найближче ліжко. І, зробивши це, побачила крізь вікно навпроти постать Мадам: вона поспішала в напрямку до головного корпусу. Вона не озиралась, але з її згорбленої спини я зрозуміла, що вона досі схлипує.

За кілька хвилин я повернулась до своїх друзів, але нікому й слова не сказала про те, що трапилося. Хтось зауважив, що зі мною не все гаразд, і прокоментував якось, але я лише стенула плечима і промовчала. Не те щоб мені було соромно — просто це було трохи як раніше, коли ми підстерігали Мадам у дворі, щойно вона виходила з машини. Найдужче тоді мені хотілось, щоб того випадку не траплялось узагалі, і я думала, що якщо не буду про нього згадувати, то зроблю послугу собі і всім іншим.

Однак через кілька років я обговорювала цю ситуацію з Томмі. Це було невдовзі після нашої розмови біля ставка, де він уперше довірився мені і розповів про міс Люсі; тоді, коли — принаймні як я це бачу — ми почали замислюватись і задавати запитання про себе самих, і це тривало згодом протягом багатьох років. Коли я розповіла Томмі про випадок з Мадам у спальні, він запропонував дуже просте пояснення. На цей час нам уже, звичайно, було відомо те, про що я не здогадувалась раніше: що ніхто з нас ніколи не зможе мати дітей. Можливо, я якимось чином вхопила це знання, коли була молодша, повністю його не усвідомивши, і тому, слухаючи пісню, давала їй таке пояснення. Одначе бути не може, щоб мені вже було відомо це в ту мить, коли це сталося. Як я сказала, на той час, коли ми з Томмі це обговорювали, нам уже все було чітко зрозуміло. Так сталося, що жоден із нас аж надто цим фактом не переймався; насправді дехто навіть радів, що можна займатись сексом і не хвилюватись — хоча на тій стадії повноцінний секс також був від нас досить далеко. У кожному разі, коли я розповіла Томмі про те, що трапилось, він сказав:

— Можливо, Мадам — не така вже й погана людина, хоч і моторошна. Тому, коли вона побачила, як ти танцюєш, ніби пригортаєш до грудей своє немовля, вона відчула, що це вкрай трагічно, бо ти ніколи не народиш дитину. Ось чому вона почала плакати.

— Але ж Томмі, — звернула увагу я, — але звідки вона могла знати, що ця пісня якось пов’язана з народжуванням дітей? Звідки вона могла знати, що подушка, яку я тримала — це дитина? Все це діялося тільки в моїй голові.

Томмі про це подумав, а тоді напівжартівливо сказав:

— Може, Мадам уміє читати думки. Вона дивна. Може, вона має здатність зазирати людям досередини. Мене б це не здивувало.

Від цього нам стало трохи моторошно, і хоча ми й гиготіли, але більше на цю тему не розмовляли.

Касета зникла за кілька місяців після випадку з Мадам. Я не пов’язувала між собою ці дві події тоді, не маю підстав робити це і тепер. Одного вечора, перед тим, як мали вже вимкнути світло на ніч, я переглядала свою колекцію в коробці — просто щоб згаяти час перед тим, як інші повернуться з ванни. Дивно, але коли до мене дійшло, що касети більше немає, перша думка, що пронизала мене — не можна ні перед ким видавати своєї паніки. Пам’ятаю, як старанно я щось собі намугикувала, продовжуючи шукати. Я багато про це думала і досі не знаю, як усе пояснити: у цій кімнаті зі мною жили мої найближчі подруги, але я не хотіла, щоб вони знали, як я засмутилась через зникнення своєї касети.

Гадаю, ця потаємність була пов’язана з тим, наскільки важливою була для мене ця касета. Можливо, у Гейлшемі кожен мав такі маленькі секрети — особисті закамарки, повітряні замки, в яких можна було сховатись зі своїми страхами і тугою. Але сам факт того, що в нас можуть бути такі потреби, видавався нам тоді чимось неправильним — наче ми таким чином когось підводили.

Так чи інакше, остаточно впевнившись, що касета зникла, я найбуденнішим тоном запитала кожну з сусідок по спальні, чи вони її не бачили. Я ще не повністю впала в безнадію, оскільки існував шанс, що я забула її в більярдній. Згідно з моїм іншим сподіванням, хтось позичив касету і збирався повернути її вранці.

Але наступного дня касета не знайшлася, і я досі не маю уявлення, що з нею трапилось. Насправді у Гейлшемі, на мою думку, відбувалося набагато більше крадіжок, ніж ми — чи вихователі — були готові визнати. Але зараз я розповідаю про цей випадок, щоб пояснити дещо про Рут і про те, як вона зреагувала. Вам слід пам’ятати, що я втратила касету менше ніж за місяць з часу, коли в класі мистецтва Мідж почала розпитувати Рут про коробку з олівцями і я прийшла їй на допомогу. Відтоді, як я вже казала, Рут шукала нагоди, щоб зробити щось гарне для мене у відповідь, і зникнення касети стало чудовою можливістю. Можна навіть сказати, що наші стосунки нормалізувались аж тоді, коли зникла касета — за весь час, починаючи від дощового ранку, коли під дашком головного корпусу я згадала при ній про реєстр Розпродажів.

Того вечора, коли я зауважила, що касета зникла, я розпитала про неї кожного, зокрема, звісно, й Рут. Пригадуючи про це тепер, я розумію, наскільки достеменно вона вловила, що означала для мене втрата тієї касети, і в той же час — як важливо було не піднімати навколо цього галасу. На моє запитання того вечора вона відповіла, спантеличено знизавши плечима, і продовжила займатись своїми справами. Але наступного ранку, повертаючись із ванни, я почула, як вона буденним тоном, яким говорять про неважливі речі, запитувала Ханну, чи та точно не бачила моєї касети.

Десь за два тижні, коли я вже примирилася із тим, що насправді втратила касету, вона знайшла мене під час ланчу. То був один із перших по-справжньому приємних весняних днів, я сиділа на траві і розмовляла з кількома старшими дівчатами. Коли Рут підійшла і запитала, чи не хотіла б я трохи пройтися, було очевидно, що вона має на думці щось особливе. Тож я залишила співрозмовниць і рушила слідом за нею до краю Північного спортивного поля. Далі ми піднялись на північний пагорб і зупинились перед дерев’яною огорожею, звідки поглянули додолу, на зелену площину, розцятковану групами учнів. На вершині пагорба дув сильний вітер, і, пам’ятаю, мене це неабияк здивувало, тому що сидячи на траві, я цього не помічала. Ми стояли, деякий час дивлячись додолу, а тоді Рут простягнула мені невелику торбинку. Коли я її взяла, то зрозуміла, що всередині — касета, і в мене пришвидшилось серцебиття. Але Рут негайно мовила:

— Кеті, це не твоя. Не та, яку ти загубила. Я намагалась її знайти, але вона справді зникла.

— Ага, — сказала я. — Потрапила до Норфолка.

Ми обидві засміялись. Тоді, розчарована, я вийняла касету з торбинки. Не впевнена, що розчарування не відобразилось на моєму обличчі, коли я розглядала її.

Я тримала в руках щось під назвою «Двадцять класичних танцювальних мелодій». Коли згодом я це послухала, то виявила, що це оркестрова музика для бальних танців. Звичайно, у мить, коли Рут дала мені цю касету, я не знала, що на ній записано, зате точно знала: це і близько не Джуді Бріджвотер. І тут же я усвідомила, що Рут на цих тонкощах не розумілась — для неї, що нічогісінько в музиці не тямила, ця касета цілком здатна була замінити ту, яку я втратила. І несподівано розчарування згасло, поступившись натомість відчуттю справжнього щастя. В Гейлшемі не заведено обіймати одне одного. Але, дякуючи, я стисла обома долонями руку Рут. Вона сказала:

— Я знайшла її на останньому Розпродажу. Подумала, тобі сподобається.

І я відповіла — мовляв, атож, мені дуже подобається.

Цю касету я й досі зберігаю в себе. Я нечасто її слухаю, тому що не в музиці тут справа. Це річ, як брошка або перстень, і особливо тепер, коли Рут більше немає, ця касета стала одним із моїх найцінніших надбань.

Розділ сьомий

Тепер я хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Я кажу про період від тринадцяти років і до шістнадцяти, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два окремі шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності — ті, про які я вам щойно розповідала — зливаються між собою, формуючи золоті часи, і коли я думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі — у мене повно спогадів, які я страшенно ціную, — але точно набагато серйозніші і понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів, але згідно з моїми враженнями, у старших класах все різко змінилось: так день переходить у ніч.

Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається мені своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після цієї зустрічі почало відбуватись щось визначне; але щонайменше для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я точно почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше я радше відступала, почувши про якісь непевні теми, тепер я почала задавати дедалі більше запитань — якщо не вголос, то принаймні всередині себе.

Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Я пильно спостерігала за нею, коли тільки мала таку можливість — не лише через зацікавлення, а ще й тому, що сприймала її за найімовірніше джерело важливих підказок. Тож протягом наступного року чи двох мені вдалося зауважити різноманітні химерні дрібнички, які вона сказала або зробила, на які ніхто з моїх друзів не звертав уваги.

Одного разу, наприклад, за кілька тижнів після розмови біля ставка, міс Люсі забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію, але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні, а тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам усім вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали і навперебій щось говорили, а тоді Лора — у типовий для себе спосіб — вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.

Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі, яка дивилась на те, що виробляли учні, і на якусь мить мені вдалося спостерегти на її обличчі моторошний вираз. Після цього — а я і далі пильно за нею спостерігала — вона зібралась, усміхнулась і мовила:

— Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.

Вона сказала це доволі тихо, і через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх досить чітко. «Часом трапляються жахливі випадки». Які випадки?

Де? Але ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.

Траплялися й інші схожі інциденти, тож невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів. Можливо навіть, що вже тоді я почала усвідомлювати природу її турбот і неспокою. Хоча це вже, мабуть, занадто; швидше за все тоді я зауважувала всі ті речі, поняття зеленого не маючи, що з ними робити. І якщо сьогодні ці інциденти видаються мені такими багатозначними частинами одного цілого, то це, мабуть, тому, що я дивлюся на них у світлі того, що трапилося згодом — зокрема, того, що сталося того дня в павільйоні, де ми ховались від зливи.

Нам було по п’ятнадцять — тривав наш останній рік у Гейлтемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії «насолоди» від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась якраз коли ми переодягались, тож невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче, тож коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились. Пам’ятаю, Лора демонструвала мені особливо відразливий спосіб видування носа, коли по-справжньому хочеш відшити хлопця.

Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила, вдивляючись у стіну дощу, ніби намагалась розгледіти щось з протилежного боку спортивного поля. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти, і навіть сміючись із Лори, крадькома кидала погляди на спину міс Люсі. Пам’ятаю, мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. Вона схилялась уперед так сильно, що зовсім поруч пролітали краплини, падаючи з навислої ринви, але їй, здавалось, було байдуже. Пам’ятаю, мені таки вдалося себе переконати, що в цьому всьому не було нічого незвичайного, що вона просто тривожиться, коли ж припиниться дощ, тож я знову прислухалась до слів Лори. За кілька хвилин, коли я цілковито забула про міс Люсі і аж валялась від реготу, я раптово усвідомила, що навколо нас панує тиша, тому що говорить міс Люсі.

Вона стояла там же, де й раніше, тільки тепер обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.

— Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, — казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. Її голос був не те щоб дивний — вона просто говорила якось надто голосно, у спосіб, в який вона зазвичай повідомляла щось усім присутнім, і саме тому ми й замовкли.

— Ні, Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.

Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула.

— Добре, послухайте, це адресовано вам усім. Настав час усе вам пояснити як слід.

Ми чекали, а вона і далі мовчки на нас дивилася. Згодом деякі з нас казали, що їм здалось, ніби вона зараз добряче нам вичитає; інші — що вона збирається оголосити нове правило гри в раундерс. Але ще до того, як вона промовила знову, я точно знала, що йдеться про важливіші речі.

— Хлопці, пробачте, що я вас підслухала. Але ви сиділи зовсім близько, тому я нічого не могла з цим зробити. Пітере, чому б тобі не розповісти всім іншим, про що ти щойно казав Ґордонові?

Пітер Дж. мав збентежений вигляд, і я бачила, що він збирається зобразити свою скривджену і невинну міну. Але міс Люсі повторила, і цього разу набагато м’якше:

— Ну ж бо, Пітере. Будь ласка, розкажи іншим, про що ти щойно казав.

Пітер знизав плечима.

— Ми розмовляли про те, що було б, якби ми стали акторами. Яким життям ми тоді жили б.

— Так, — мовила міс Люсі, — і ти казав Ґордонові, що поїхав би до Америки, щоб отримати найбільші шанси.

Пітер Дж. знову знизав плечима і тихо пробурмотів:

— Так, міс Люсі.

Але тепер міс Люсі водила поглядом по нас усіх.

— Я знаю, що ви не мали на думці нічого поганого. Але навколо ведеться надто багато таких розмов. Я чую їх на кожному кроці, і цьому дозволено продовжуватись, а це неправильно, — я помітила, що з ринви скрапує дедалі більше крапель, що падали просто їй на плече, але вона не зважала на це. — Якщо ніхто інший не хоче з вами про це говорити, — продовжила вона, — тоді говоритиму я. Проблема, як я її бачу, в тому, що вам розповідали, не розповідаючи. Вам розповідали, але ніхто з вас так і не зрозумів насправді, і я насмілюсь заявити, що дехто цілком добре почувається в цій ситуації. Але не я. Якщо ви бажаєте мати гідні життя, то вам слід знати і знати по-справжньому. Ніхто з вас не вирушить до Америки, ніхто з вас не стане кінозіркою. І ніхто з вас не працюватиме в супермаркеті — я чула, хтось планував таке кілька днів тому. Ваші життя вже визначені наперед. Ви подорослішаєте, а потім, перш ніж постарішаєте, ще навіть до того, як досягнете середнього віку, ви почнете віддавати свої внутрішні органи. Ось для чого кожного з вас створено. Ви не такі, як актори, яких ви бачите на відео, ви навіть не такі, як я. Ви з’явились у цей світ із конкретною метою, і майбутнє кожного з вас визначене. Тож краще не кажіть більше таких речей. Невдовзі ви покинете Гейлшем, а там настане й день, коли ви почнете готуватись до першої виїмки. Вам слід це пам’ятати. Якщо бажаєте мати гідні життя, то мусите знати, ким ви є і що на вас чекає в майбутньому, на кожного з вас.

Далі вона замовкла, але я мала враження, що вона і далі говорила подумки, тому що впродовж певного часу її погляд блукав нашими обличчями — так, ніби вона далі до нас зверталась. Коли вона відвернулась знову і поглянула на спортивне поле, всі ми відчули неабияке полегшення.

— Тепер уже не так і погано, — мовила вона, хоча дощ не послаблювався. — Вийдімо назовні. Може, й сонце визирне незабаром.

Мені здається, це було все, що вона сказала. Коли кілька років тому я обговорювала це з Рут у даверському центрі, вона стверджувала, начебто міс Люсі сказала нам набагато більше: мовляв, вона пояснила, що перед виїмками ми всі спершу деякий час будемо опікунами, пояснила звичний порядок виїмок, про центри відновлення і так далі — але я цілковито певна, що цього не було. Може, вона мала такий намір, коли почала говорити. Але я припускаю, що коли вона почала і побачила перед собою розгублені, стривожені обличчя, то усвідомила, що повністю виконати замислене неможливо.

Складно сказати, який саме вплив мав вибух міс Люсі у павільйоні. Чутки розповсюдились дуже швидко, однак говорили переважно про саму міс Люсі, а не про те, що саме вона намагалась нам пояснити. Одні учні думали, що вона на якусь мить втратила витримку; другі — що її попросили з нами поговорити міс Емілі та решта вихователів; траплялись навіть учні, які, незважаючи на особисту присутність під час інциденту, думали, що міс Люсі вичитувала нас за те, що ми надто бешкетуємо на веранді. Але, як я вже сказала, про сенс виступу майже не говорилось. Якщо ця тема виринала, то люди зазвичай реагували:

— Ну і що? Нам же було про це відомо.

Однак саме в цьому й полягала суть того, що сказала міс Люсі. Як вона подала це — нам «розповідали, не розповідаючи». Кілька років тому, коли ми з Томмі знову все це прокручували і я пригадала про ідею міс Люсі «розповідати, не розповідаючи», він придумав теорію.

На думку Томмі, цілком можливо, що протягом усього нашого перебування в Гейлшемі вихователі уважно й свідомо продумали кожну мить, коли вони повідомляли нам певні факти — отже, щоразу ми були недостатньо дорослі, щоб відповідним чином зрозуміти останню отриману інформацію. Але, звісно, на певному рівні ми її таки сприймали, тож невдовзі ми вже мали в головах повну картину, хоча й не аналізували її як слід.

Ця теорія трохи скидається на теорію змови — а я не думаю, що наші вихователі були такі вигадливі, — але щось у цьому є. Безперечно, за моїми відчуттями, я наче завжди мала неокреслене поняття про виїмки, навіть у віці шести чи семи років. І цікаво, що коли ми були вже старші і вихователі розповідали нам щось нове на цю тему, ніщо не ставало для нас цілковитим сюрпризом. Справді складалось враження, наче ми вже десь про це чули раніше.

Щойно я усвідомила, що коли вихователі вперше почали читати нам справжні лекції про секс, вони зазвичай поєднували їх із розповідями про виїмки. У цьому віці — знову-таки, я кажу про тринадцять років — ми всі були стурбовані і захоплені сексом, і природним чином відсували інші теми на задній план. Іншими словами, цілком можливо, що вихователям вдавалось непомітно проштовхнути нам у голови чимало базових фактів про наше майбутнє.

Заради справедливості варто сказати, що поєднувати ці дві теми таки було природно. Скажімо, якщо вони казали нам, як важливо уникати статевих хвороб, дивно було б не додати, наскільки важливіше було це для нас порівняно з нормальними людьми іззовні. І це, безперечно, знову приводило нас до теми виїмок.

Крім цього, окрема тема стосувалась нашої нездатності мати дітей. Міс Емілі сама часто читала нам лекції про секс. Пам’ятаю, одного разу вона принесла з класу біології скелет у натуральну величину, щоб продемонструвати, як же це робиться. Повністю приголомшені, ми дивились, як вона по-всякому цей скелет викривлювала, без найменшої ніяковості встромляючи в нього указку. Вона викладала ази того, як це робиться, що входить куди, про різні способи так, наче продовжувала викладати географію. І раптом, залишивши скелет на столі, зігнутим у непристойній позі, вона обернулась і почала розповідати, як нам слід пильнувати, з ким саме ми займаємось сексом. Не тільки через хвороби, але також, сказала вона, тому, що «секс впливає на емоції у спосіб, про який ви навіть не підозрюєте». Нам слід було з надзвичайною обачністю підходити до сексу в зовнішньому світі, особливо з людьми, які не були учнями, тому що там секс був несказанно важливим. Там люди навіть бились і вбивали одне одного через те, хто з ким займався сексом. І причина цієї ваги — бо секс там був набагато важливіший, ніж, скажімо, танці або настільний теніс — полягала в тому, що люди назовні відрізнялись від нас, учнів: вони могли мати від сексу дітей. Ось чому їм було так важливо, хто з ким займався цим. І незважаючи на те, що нам було відомо — жоден із нас не здатен до дітородження, ми повинні були поводитись схожим чином. Ми мусили поважати правила і ставитись до сексу як до чогось страшенно особливого.

Лекція міс Емілі того дня була типовим прикладом того, про що я розповідаю. Ми говорили про секс, але попри це звучали й інші теми. Мабуть, саме тому нам «розповідали, не розповідаючи».

Думаю, врешті-решт ми ввібрали таки багацько інформації, тому що я пам’ятаю, як у той період відбулась помітна зміна у способі, в який ми наближались до території, що оточувала тему виїмок. До того часу, як я вже сказала, ми робили що завгодно, щоб тільки уникнути цієї теми; ми задкували, щойно наблизившись, а на кожного ідіота, який поводився необережно — як, скажімо, Мардж того разу, — чекало суворе покарання. Але десь із досягненням тринадцяти років, як я вже казала, ми почали змінювати ставлення. Ми все ще не обговорювали виїмки і все, що їх стосувалось; всі ці теми і далі видавалися нам доволі незручними. Натомість ми почали з них жартувати, приблизно так само, як жартували про секс. Озираючись на той час сьогодні, я сказала б, що правило не обговорювати виїмки безпосереднім чином і далі діяло, і було непохитніше, ніж досі. Але тепер нормальним вважалося, майже обов’язковим, час від часу жартівливо натякати на те, що нас чекало попереду.

Це добре ілюструє той випадок, коли Томмі поранив лікоть. Мабуть, це сталося незадовго до нашої з ним розмови біля ставка, тобто в період, коли Томмі, на мою думку, все ще виходив з фази знущань і переслідувань.

Рана була не надто велика, і хоча його й послали до Круколицьої, щоб та її оглянула, він повернувся майже відразу з квадратною пов’язкою, приклеєною до ліктя. Ніхто про це не думав, аж доки, через кілька днів, Томмі зняв пов’язку і відкрив щось на стадії між загоюванням і все ще відкритою раною. Можна було побачити, як де-не-де почали утворюватись шматочки шкіри, а з-під них проглядали червоні місця. Ми якраз мали ланч, тож усі оточили Томмі, щоб прогудіти: «Уеее!» А тоді Крістофер Г., старший від нас на рік, із кам’яним виразом обличчя мовив:

— Шкода, що вона саме на цій частині ліктя. Якби була деінде, було б не страшно.

Томмі захвилювався — Крістофер належав до тих хлопців, з яких Томмі брав тоді приклад — і запитав, що він має на увазі. Крістофер продовжував їсти, а тоді промовив із байдужістю:

— Хіба ти не знаєш? Якщо рана саме там, на лікті, ти можеш розстібнутись. Для цього вистачає лише швидко зігнути руку.

Не лише цей клаптик, а цілий лікоть може розстібнутись, як сумка. Я думав, тобі про це відомо.

Я чула, як Томмі скаржиться, що Круколиця ні про що таке його не попереджала, але Крістофер стенув плечима і сказав:

— Звичайно, бо вона думала, що тобі про це відомо. Це всім відомо.

Народ схвально забурмотів.

— Ти мусиш постійно тримати руку випростаною, — сказав хтось інший. — Згинати її дуже небезпечно.

Наступного дня я бачила, що Томмі ходить, тримаючи руку страшенно нерухомо. Він мав дуже стурбований вигляд. Всі з нього сміялись, а я злилась, але, мушу визнати, в цьому був і смішний бік. Наприкінці дня, коли ми виходили з класу мистецтва, Томмі підійшов до мене на коридорі і сказав:

— Кет, можна тебе на кілька слів?

Це відбулося тижні за два після того випадку, коли я підійшла до нього на спортивному полі, щоб нагадати про сорочку поло, тому вважалося, що ми з ним якісь особливі приятелі. Однак те, що він отак підійшов до мене і попросив про розмову наодинці, було для мене страшенно бентежним і вибивало з рівноваги. Можливо, це частково пояснює, чому я не надто йому допомогла.

— Не те щоб я надто хвилювався чи щось таке, — почав він, відвівши мене набік. — Я просто хотів перестрахуватись, оце й усе. Ми ніколи не повинні покладатись на випадок зі своїм здоров’ям. Мені потрібна допомога, Кет.

Він пояснив, що його турбує його спосіб сну. Вночі він може легко зігнути лікоть.

— Мені постійно сниться, що я б’юсь із огромом римських солдатів.

Коли я його трохи порозпитувала, стало очевидно, що до нього підходили різноманітні люди — яких не було під час ланчу — і повторювали застереження Крістофера Г. Дехто з них, здавалось, повів жарт ще далі: Томмі розповіли історію про учня, який пішов спати з порізаним, як у нього, ліктем, а прокинувся з рукою, повністю оголеною до скелета, навколо кісток тріпотіли клапті шкіри — «наче ті довгі рукавиці у „Моїй прекрасній леді“».

Томмі просив мене допомогти йому прив’язати до руки планку, щоб утримувати її нерухомою впродовж усієї ночі.

— Іншим я не довіряю, — сказав він, тримаючи товсту лінійку, якою хотів скористатись. — Вони можуть зумисне зробити так, що вночі вона не триматиметься.

Він дивився на мене з таким невинним виглядом, що я зовсім не знала, що ж йому відповісти. Частина мене страшенно хотіла розповісти, що відбувається, і, гадаю, мені було зрозуміло, що будь-який інший вчинок буде зрадою тієї довіри, яку ми вибудували з миті, коли я пригадала йому про сорочку поло. І якби я прив’язала планку до його руки, це означало б, що я — одна з основних виконавиць жарту. Мені досі соромно, що я вже тоді йому про все не розповіла. Але вам слід пам’ятати, що я була дуже юна і мала всього лише кілька секунд, щоб ухвалити рішення. А коли хтось просить тебе про щось таким благальним тоном, все змушує до відмови.

Мабуть, найважливіше — що я не хотіла його засмучувати. Тому що я бачила, що, незважаючи на тривогу з приводу ліктя, Томмі почувався зворушеним тією небайдужістю, яку, на його переконання, виявляли щодо нього інші учні. Звичайно, я знала, що рано чи пізно, але він довідається правду, але в ту мить я не могла розповісти її. Все, на що я була здатна, це запитати:

— Круколиця сказала тобі, що ти повинен таке зробити?

— Ні. Але уяви, як вона розлютилася б, якби мій лікоть зіслизнув з руки.

Я досі почуваюся через це дуже погано, але я пообіцяла перев’язати йому руку — в кімнаті 14-й за півгодини до нічного дзвінка — і дивилась йому вслід, як він віддалявся, вдячний мені і збадьорений.

Все склалося так, що мені не довелось нічого робити, оскільки Томмі дізнався правду раніше. Приблизно о восьмій вечора я спускалась головними сходами і почула вибух сміху, що здіймався сходами з першого поверху. В мене аж серце завмерло, тому що я відразу здогадалась: сміх стосується Томмі. Я зупинилась на прольоті другого поверху і перехилилась через поруччя якраз тоді, коли Томмі виходив із більярдної, голосно тупаючи ногами. Пам’ятаю, я подумала: «Принаймні він не верещить». Він і не верещав — увесь час, поки прямував до роздягальні, брав свої речі і виходив із головного корпусу. І весь час із відчинених дверей більярдної долинав сміх, а голоси кричали, наприклад, таке:

— Якщо втратиш самовладання, то лікоть точно лусне!

Я хотіла вийти за ним у вечірню темряву і впіймати ще до того, як він дістанеться гуртожитського будиночка, але тоді пригадала, що пообіцяла прив’язати йому до руки планку на ніч, і тому не поворухнулась. Я лише продовжувала собі повторювати: «Принаймні у нього не сталось істерики. Принаймні він і далі панує над собою».

Але я трохи відійшла від теми. Чому я про все це розповідаю — тому що ця ідея про «розстібання», яка виникла під час історії з ліктем Томмі, стала серед нас постійним жартом, пов’язаним із виїмками. Полягала вона в тому, що, мовляв, коли настане час, ти зможеш просто розстібнути якусь частину свого тіла, нирка чи щось інше просто вислизне зсередини, і ти її віддаси. Не те щоб цей жарт сам по собі видавався нам дуже смішним; у такий спосіб ми радше псували одне одному апетит. Наприклад, розстібаєш ти печінку і кидаєш її на чиюсь тарілку — в такому стилі. Пам’ятаю, якось Ґарі Б, у якого був просто неможливий апетит, повертався з третьою порцією пудингу, і всі, хто сидів за столом, «порозстібали» свої органи, кидаючи їх у миску Ґарі, поки він продовжував цілеспрямовано напихатися.

Томмі ніколи надто не подобалось, коли знову виникали всі ці теми про розстібання, але на той час його вже ніхто давно не дражнив, тому й жарт із ним більше не пов’язували. Його використовували лише для сміху, для того, щоб відбити комусь апетит — і, гадаю, також як ознаменування того, що на нас чекало попереду. Ось це я і намагаюсь пояснити. На той час ми більше не сахалися від згадки про виїмки, як робили на рік чи два раніше; але також ми не думали про них із надмірною серйозністю, не обговорювали. Вся ця справа з «розстібуванням» була типовим прикладом того способу, в який нам на голови валилась тема виїмок, коли нам було по тринадцять років.

Тож я сказала б, що міс Люсі цілком правильно подала це, коли через кілька років говорила про те, що нам «розповідали, не розповідаючи». І, що більше, коли я думаю про це тепер, мені здається, що звернення міс Люсі того дня таки спричинило справжню зміну в нашому ставленні. Саме після того дня жарти на тему виїмок зникли і ми почали думати про справи відповідним чином. Щонайменше виїмки знову стали темою, якої уникали, але в жодному разі не таким чином, як тоді, коли ми були молодші. Цього разу її оминання не викликало зніяковіння й незручності. Це було актом тверезим і серйозним.

— Цікаво, — сказав мені Томмі, коли ми пригадували все це знову кілька років тому. — Ніхто з нас тоді навіть не подумав про те, як почувалась вона, сама міс Люсі. Нас не занепокоїло, що, можливо, вона вляпалась в неприємності через те, що сказала нам. Ми були тоді такі егоїстичні.

— Але ти не можеш нас звинувачувати, — заперечила я. — Нас навчали думати одне про одного, але не про вихователів. Нам ніколи не спадало на думку, що вихователі теж бувають різні.

— Але ж ми вже були достатньо дорослі, — мовив Томмі. — В тому віці це вже мусило бути для нас очевидним. Проте не було. Ми зовсім не думали про бідолашну міс Люсі. Навіть після того випадку, коли ти її побачила — пам’ятаєш?

Я відразу ж зрозуміла, що він має на увазі. Він говорив про ранок на початку нашого останнього літа в Гейлшемі, коли я наткнулась на неї у кімнаті 22. Думаючи про це тепер, я сказала б, що Томмі мав рацію. З того часу навіть нам мусило бути очевидно, якою стурбованою стала міс Люсі. Але, як він сказав, ми ніколи не намагались поглянути на ситуацію з її кута зору, і нам навіть до голови не приходило підтримати її словом чи вчинком.

Розділ восьмий

Багатьом із нас на той час уже виповнилося шістнадцять. Був осяйний сонячний ранок, і ми всі щойно вийшли на подвір’я після уроку в головному корпусі, коли я пригадала, що залишила щось у класі. Тож я повернулась на третій поверх, де й трапилась історія з міс Люсі.

У ті дні я мала одну таємну гру. Коли я опинялася сама, то завмирала і шукала певний вид — скажімо, з вікна або крізь дверний отвір на кімнату — будь-який вид, тільки б у ньому не було людей. Роблячи так, я могла хоча б на кілька секунд створити собі ілюзію місця, де не роїлося від учнів, натомість я уявляла, що Гейлшем — тихий, ідилічний дім, де я жила з п’ятьма чи шістьма друзями. Щоб це спрацювало, доводилось вводити себе у стан, схожий на сон, вимикати всі випадкові шуми і голоси. Зазвичай це вимагало досить багато терпіння: якщо, скажімо, дивлячись із вікна, ти зосереджувався на конкретному клапті спортивного поля, то міг чекати сто років, аж доки настане тих кілька секунд, коли в рамі нікого не буде. Отож саме цим я і займалась того ранку, забравши з класу те, що забула там, і знову вийшовши на сходову клітку третього поверху.

Я нерухомо стояла біля вікна, дивлячись на частину двору, де сама стояла всього кілька хвилин тому. Мої друзі кудись пішли, подвір’я невпинно порожніло, тож я чекала, щоб мій трюк спрацював, коли це почула позаду звуки, схожі на випускання газу або пари різкими ривками.

Шиплячі звуки тривали секунд із десять, тоді западала пауза, тоді шипіння було чутно знову. Не те щоб я сполошилась, але оскільки поблизу, здавалось, нікого не було, то я вирішила, що краще мені піти й дослідити ситуацію.

Я рушила через сходову клітку на звук, уздовж коридору, повз кімнату, в якій щойно була, і попрямувала до кімнати 22, другої з кінця. Двері виявились частково відчиненими, і щойно я до них підійшла, шипіння почулося знову — інтенсивне по-новому. Не знаю, що я сподівалась виявити, обережно відчиняючи двері, але, побачивши міс Люсі, я неабияк здивувалася.

Кімнату 22 рідко використовували для уроків через її малий розмір, і навіть у той сонячний день у ній майже не було світла. Вихователі часом сиділи там, перевіряючи наші роботи або читаючи. Цього ранку в кімнаті було темніше, ніж зазвичай, тому що штори були майже повністю опущені. За двома зсунутими докупи столами могла сидіти група людей, але міс Люсі була сама, в задній частині кімнати. Я бачила, що на столі перед нею розкидані кілька окремих аркушів темного, лискучого паперу. Сама вона зосереджено схилилася над ними, дуже низько опустивши чоло, розклавши руки на поверхні, черкаючи гнівні лінії олівцем. Під жирними чорними лініями я бачила акуратне письмо блакитним чорнилом. Поки я дивилась, вона продовжувала штрихувати олівцем по паперу, майже так само, як ми робили ретуш на уроках мистецтва, тільки її рухи були набагато зліші, ніби вона не проти була продряпати аркуш наскрізь. Тієї ж миті я усвідомила, що це й було джерелом того дивного шуму і що темні й лискучі аркуші на столі ще зовсім недавно були сторінками, вкритими акуратним почерком.

Вона була така поглинута своїм заняттям, що не відразу усвідомила мою присутність. Коли вона стрепенулась, її обличчя виявилося червоним, але слідів сліз не було. Вона поглянула на мене, тоді відклала олівець.

— Вітаю, юна леді, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — Що я можу для вас зробити?

Здається, я відвернулась, щоб не дивитися на неї чи на аркуші на її столі. Не пам’ятаю, як багато я говорила — чи пояснила їй про шум і про те, що я захвилювалася, чи не протікає газ. У кожному разі нормальної бесіди не відбулось: вона не хотіла, щоб я там залишалась, але і я не мала такого бажання. Гадаю, я вибачилась і вийшла, частково сподіваючись, що вона мене гукне. Але цього не сталось, і я пам’ятаю, що додолу сходами спускалася, вся палаючи від сорому і образи. Тієї миті я найдужче за все шкодувала, що побачила те, що побачила, хоча якби ви попросили мене окреслити, що ж мене так засмутило, я б навіть не спромоглася пояснити. Як я сказала, я відчувала сором, а ще — лють, хоча не зовсім на саму міс Люсі. Я страшенно розгубилась і, мабуть, тому тільки згодом розповіла про все друзям.

Після того ранку я була переконана, що от-от відкриється щось, пов’язане з міс Люсі — можливо, щось жахливе, — тому не збавляла пильності. Але минали дні, і до мене нічого не долинало. Чомусь мені в той час не було відомо, що дещо важливе таки справді трапилось, от тільки за кілька днів після того, як я побачила міс Люсі в кімнаті 22 — дещо між нею і Томмі, який відчув себе засмученим і збитим з пантелику. Ще зовсім недавно ми з Томмі негайно повідомляли б новини такого типу; але того літа діялося чимало речей, через які ми не могли спілкуватись так вільно.

Ось чому мені так довго нічого не було про це відомо. Згодом я мало не прибила себе за те, що не відгадала сама, що не знайшла Томмі і не витягнула з нього все. Але, як я вже згадувала, в той час відбувалось багато всього між Томмі і Рут — зовсім іншого ґатунку події, тому всі зміни, які я помічала тоді в Томмі, я приписувала їм.

Мабуть, сказати, що вся поведінка Томмі того літа розвалювалась на частини, було б перебільшенням, але часом я по-справжньому хвилювалась, що він знову перетворюється на ту ж недолугу й непостійну постать, якою був кілька років тому. Скажімо, одного разу кілька нас поверталося з павільйону до гуртожитських будиночків, і ми опинились позаду Томмі та інших хлопців. Вони йшли всього на кілька кроків попереду, і всі — включно з Томмі — здавалось, перебувають у чудовій формі, сміються і штовхаються. Мені здається, що Лора, яка йшла поруч зі мною, вирішила взяти приклад із того, як хлопці пустували. Річ у тому, що Томмі, мабуть, раніше сидів на землі, тому що до його футболки для гри в реґбі на талії причепився чималий шматок болота. Він явно про це не підозрював, і я не думаю, що його друзям також про це було відомо, інакше вони точно звернули б на це його увагу. В кожному разі, Лора — як то Лора — закричала щось типу:

— Томмі! У тебе какашка на спині! Чим ти займався?

Вона зробила це цілком по-дружньому, і навіть якщо решта з нас також зреагували на це якимись звуками, це зовсім нічим не відрізнялося від типових учнівських жартів. Тому ми й відчули себе шокованими, коли Томмі раптом завмер як укопаний, повернувся навколо своєї осі і витріщився на Лору з грізним обличчям. Ми всі також зупинились — хлопці виглядали не менш враженими, ніж ми, — і протягом кількох секунд я думала, що Томмі вибухне вперше за кілька років. Але він різко відійшов геть, а ми залишились, перезираючись і знизуючи плечима.

Майже настільки ж безнадійним був той раз, коли я показала йому календар Патріші С. Патріша була на два роки молодша від нас, але всі захоплювались її талантом до малювання, а за її творами полювали під час Днів мистецтва. Я дуже раділа через календар, який мені вдалося дістати під час останніх Днів, оскільки про нього ще за кілька тижнів до того тільки й було чутно. Він зовсім не скидався на, скажімо, висячий кольоровий календар з англійськими графствами. Календар Патріші був крихітний і пухкий, а кожному місяцеві в ньому відповідала дивовижна замальовка з життя в Гейлшемі. Хотіла б я мати його тепер, адже на деяких малюнках — наприклад, на червневому або вересневому — можна було впізнати обличчя конкретних учнів і вихователів. Я загубила його водночас з іншими речами, коли покидала Котеджі, коли думками була деінде, і тому не допильнувала, що саме забираю з собою — але про це я розповім у свій час. Тепер я хочу сказати, що календар Патріші був справжньою знахідкою, якою я пишалася, і саме тому хотіла показати його Томмі.

Я помітила його у світлі призахідного сонця. Він стояв біля великого явора на Південному спортивному полі, і оскільки календар лежав у мене в сумці — я показувала його під час уроку музики, — я вирушила просто до нього.

Він був захоплений футбольним матчем, в якому брало участь кілька молодших хлопців на полі неподалік, і його настрій видавався безхмарним, навіть ідилічним. Коли я наблизилась, він до мене всміхнувся, і якусь хвилину ми просто базікали на відсторонені теми. Тоді я мовила:

— Томмі, поглянь-но, що мені вдалось дістати.

Я навіть не намагалася приховати тріумф, що звучав у моєму голосі, можливо, ще й підсилила його яким-небудь «та-дам!», вийнявши календар назовні і простягаючи Томмі. Беручи його до рук, він і далі усміхався, але коли перегорнув — я побачила, як щось всередині в нього замкнулось.

— Ця Патріша, — почала я, але почула, як мій власний голос змінюється. — Вона така розумниця…

Але Томмі вже простягав календар мені назад. А тоді, не промовивши жодного слова, пройшов повз мене і рушив у напрямку головного корпусу.

Цей випадок повинен був мені на щось натякнути. Якби я ввімкнула хоча б половину мозку, то зрозуміла б, що недавні настрої Томмі якось пов’язані з міс Люсі і його давніми проблемами з «творчістю». Але оскільки в той же період відбувалось стільки всього іншого, я взагалі не подумала про це. Гадаю, я була переконана, що його давні проблеми залишились позаду в ранньому підлітковому віці і що ті великі справи, які розгортались попереду, були здатні поглинути кожного з нас.

То що ж відбувалось? Ну, для початку між Рут і Томмі відбулася серйозна сварка. На той час вони були парою вже місяців шість; принаймні стільки про це було відомо «публічно» — ходили всюди, обійнявшись, робили речі такого типу. Їх поважали як пару, бо вони не заносилися. Тому що деякі інші, наприклад, Сільвія Б. і Роджер Д. могли реально викликати ригачку, доводилось хором видавати звуки блювання, щоб хоч трохи повернути їх до притомності. Але Рут із Томмі ніколи не робили бридотних речей перед публікою, і навіть якщо іноді пригортались одне до одного, чи щось таке, відчувалось, що вони щиро роблять це одне для одного, а не для глядачів.

Згадуючи про це сьогодні, я розумію, що ми були страшенно збентежені тоді всім, що стосувалося сексу. Це не так уже й дивно, мабуть, якщо зважати, що нам було по шістнадцять. Але що робило нас ще розгубленішими — і мені щойно тепер це стає зрозуміло — це усвідомлення, що вихователі почуваються розгубленими й самі. З одного боку, скажімо, ми слухали, як міс Емілі розповідає, як важливо не соромитись власних тіл, «поважати власні фізичні потреби», що секс — це «прекрасний дар», якщо обоє людей справді цього хочуть. Але коли доходило до діла, то вихователі робили все, щоб унеможливити нам втілення цих потреб без того, щоб не порушувати правил. Ми не могли відвідувати гуртожитки хлопців після дев’ятої вечора, а вони не могли відвідувати наших. Класи ввечері були офіційно «недоступними», так само, як території позаду сараїв і за павільйоном. І ніхто не хотів займатись цим просто на полі, навіть коли було досить тепло, тому що згодом ти майже непевне виявляв, що за вами спостерігає публіка, передаючи з рук у руки біноклі. Іншими словами, попри всі розмови про те, що секс прекрасний, ми постійно мали враження, що якщо вихователі впіймають нас у процесі, на нас чекають неприємності.

Кажу це, тому що по-справжньому мені відомий лише один випадок такого типу: коли Дженні С. і Роба Д. перервали в кімнаті 14. Вони робили це після ланчу, просто на одній з парт, і містер Джек увійшов, щоб щось узяти. За словами Дженні, містер Джек почервонів і негайно вийшов, але вони вже перервались і мусили зупинитись. Їм вдалося більш-менш одягнутись, коли містер Джек повернувся, вдаючи, що це вперше і що він здивований та шокований.

— Мені відомо, чим ви тут займались, і це неприпустимо, — сказав він і скерував їх до міс Емілі. Але щойно вони зайшли до кабінету міс Емілі, як вона повідомила їм, що якраз іде на важливу зустріч і не має часу з ними розмовляти.

— Але вам відомо, що ви не повинні займатись тим, чим ви там займались, і я сподіваюся, що це більше не повториться, — сказала вона, перш ніж вискочила геть зі своїми папками.

Між іншим, гомосексуальний секс викликав у нас ще більшу розгубленість. З невідомих причин ми називали його «парасольковим сексом»; якщо тобі подобався хтось твоєї ж статі, то ти був «парасолькою». Не знаю, як із цим було у вас, але в Гейлшемі ми точно не були найдобріші у стосунку щодо будь-яких гомосексуальних замашок. Особливо хлопці — ці могли чинити страшенно жорстокі штуки. На думку Рут, це пояснювалось тим, що багато з них виробляло одне з одним всяке різне ще в молодшому віці, не усвідомлюючи, чим насправді займається. Тому тепер вони з цього приводу страшенно напружувались. Не знаю, чи мала вона рацію, але без жодного сумніву — кинуте комусь звинувачення на зразок «оце так парасолька» дуже легко тягнуло за собою бійку.

Обговорюючи все це — чим ми в ті часи займалися нескінченно, — ми не могли вирішити, хочуть вихователі чи ні, щоб ми займалися сексом. Дехто думав, що хочуть, просто ми постійно займаємось ним не в той час. У Ханни була своя теорія: начебто змусити нас займатись сексом — обов’язок вихователів, тому що інакше з нас згодом не вийде хороших донорів. За її словами, такі органи, як нирки або підшлункова, не працюватимуть правильно, якщо ти не займаєшся сексом. Хтось інший сказав, що не слід забувати: вихователі — «нормали». Ось чому вони так химерно до цього ставились. Адже у їхньому випадку сексом займались тоді, коли хотіли мати дітей, і хоч вони знали — на розумовому рівні — що ми дітей мати не можемо, все ж почувалися неспокійно, коли ми робили це, тому що всередині не до кінця вірили, що в нас діти не понароджуються.

Анетта Б. мала іншу теорію: що вихователі не могли спокійно сприймати ідею нашого сексу, тому що вони самі хотіли займатись сексом із нами. Зокрема, містер Кріс, казала вона, саме так поглядав на нас, на дівчат. Лора сказала, що насправді Анетта мала на увазі, що це вона хоче займатись сексом із містером Крісом.

Ми всі вибухнули реготом, тому що сама думка про секс з містером Крісом здавалась абсурдною і нудотною.

Найправдоподібнішою мені видається теорія, яку висунула Рут.

— Вони розповідають нам про секс, яким ми повинні займатись після того, як покинемо Гейлшем, — сказала вона. — Їм хочеться, щоб ми займались ним правильно з кимось, хто нам подобається, і щоб ми не підхопили ніяких хвороб. Але вони справді хочуть, щоб ми займались ним уже після того, як звідси виїдемо. Тут їм це непотрібно, надто багато метушні.

Мені однак здається, що насправді сексу навколо було не так багато — його більше вигадували. Може, багато всяких пестощів, обмацування; парочки лише натякали, що в них справжній секс. Але думаючи про це тепер, мені стає цікаво, скільки насправді сексу було навколо. Якби всі, що вдавали, начебто вони займаються сексом, насправді це робили, то прогулявшись територією Гейлшема, все, що можна було б розгледіти — це парочки ліворуч, парочки праворуч і парочки в центрі.

Пам’ятаю, що в нас була ввічлива домовленість не розпитувати одні одних надто багато про різні заяви. Якщо, скажімо, Ханна закочувала очі під час обговорення якоїсь дівчини і бурмотіла: «Незаймана!» — що означало: «Ми, звісно, не незаймані, а вона — так, чого ж від неї сподіватись?», то її з усією певністю не розпитували: «З ким ти це робила? Коли? Де?». Ні, ви просто з розумінням кивали. Таке враження, що весь той секс траплявся з нами в якомусь паралельному всесвіті, в якому ми час від часу зникали.

Я повинна була помічати, наскільки всі ті заяви, що звучали навколо мене, аж ніяк не сходяться докупи. І все ж з наближенням літа я почала почуватись дедалі більшою дивачкою. У певному сенсі секс став чимось схожим на «творчість» кількома роками раніше. Здавалось, якщо ти ще цього не робив, то мусиш надолужити, і то якнайшвидше. У моєму випадку все ставало тим складніше, що дві мої найближчі подруги робили це безсумнівно. Лора — з Робом Д, хоча вони не були справжньою парочкою. А Рут — із Томмі.

І все ж я постійно відкладала цю справу, повторюючи собі пораду міс Емілі: «Якщо не можете знайти когось, з ким по-справжньому бажаєте поділити цей досвід, не робіть цього!» Але десь навесні того року, про який я зараз розповідаю, я почала думати, що не проти була б зайнятись сексом із хлопцем. Не тільки для того, щоб довідатись, що ж воно таке, але також, що мені подумалось, що варто було б ознайомитися з сексом і добре було б спершу попрактикуватись із хлопцем, який не надто мене хвилював. А згодом, якщо доведеться займатися цим із кимось особливим, то я матиму більше шансів зробити все правильно. Маю на увазі, якщо міс Емілі була права і секс для людей справді був такий важливий, то мені не хотілось би робити це вперше якраз тоді, коли буде по-справжньому важливо, наскільки добре все мине.

Тож я поклала око на Гаррі С. Я вибрала його з огляду на кілька причин. По-перше, я точно знала, що він уже це робив із Шерон Д. Далі, він не аж так мені подобався, але точно не викликав огиди. До того ж він був тихий і гідний, тому навряд чи розпускав би плітки, якби все обернулося цілковитою катастрофою. І він кілька разів натякнув, що хотів би зайнятись зі мною, сексом. Гаразд, багато хлопців видавало в той час різні закличні звуки, але завжди було ясно, коли це справжня пропозиція, а коли звичайні хлопчачі штуки.

Тому я вибрала Гаррі і відклала справу на кілька місяців, тому що хотіла впевнитись, що зі мною буде все гаразд у фізичному плані. Міс Емілі розповідала, що якщо не стати достатньо вологою, могло бути боляче і страшенно неприємно — і я по-справжньому через це хвилювалась. Тоді там не відкриється, часто жартували ми, і це було таємним страхом багатьох дівчат. Я думала, що якщо мені вдасться стати достатньо вологою, проблем не буде, тому я багато працювала сама, щоб у цьому впевнитись.

Я усвідомлюю, що це може здатись нав’язливим станом, але пам’ятаю, що я також багато часу проводила, перечитуючи уривки з книжок, у яких люди займались сексом, знову і знову пробігала тими самими рядками, намагаючись вичавити підказки. Тільки проблема полягала в тому, що наші книжки в Гейлшемі не надто в цій справі допомагали. У нас було багато різних штук із дев’ятнадцятого сторіччя, які написав Томас Гарді і чуваки типу нього, і це жодним чином не ставало в пригоді. У деяких сучасних книжках — авторства, скажімо, Едни О’Браян чи Марґарет Драббл, траплялося трохи сексу, але ніколи не було достатньо зрозуміло, що там відбувається, тому що автори завжди вважали, що у вас уже було повно сексу раніше і тому немає жодної потреби вдаватись у деталі. Тож книжки мене тільки збивали з пантелику, та й із відео було не набагато краще. Кількома роками раніше нам поставили в більярдній відеоплеєр, і на ту весну в нас зібралась непогана колекція фільмів. У багатьох показували секс, але більшість сцен закінчувалось якраз коли секс щойно починався або можна було розгледіти тільки обличчя і спини. А якщо таки траплялась корисна сцена, то її вдавалось переглянути лише побіжно, тому що зазвичай фільм із вами дивилось ще двадцятеро інших учнів. Ми розвинули систему, за якої можна було просити програвати знову окремі сцени — наприклад, ту мить, коли американець перестрибує на мотоциклі через колючий дріт у «Великій втечі». Тоді всі починають просити: «Перемотайте! Перемотайте!», аж доки хтось не бере дистанційний пульт, і ми знову дивимось уривок, іноді — три або й чотири рази. Але навряд чи я могла сама почати просити про перемотування, щоб ще раз переглянути сцени з сексом.

Тож я відкладала тиждень за тижнем, продовжуючи підготовку, аж доки не настало літо і я вирішила, що готова, як ніколи.

На той час я вже навіть почувалась досить впевнено і почала подавати натяки Гаррі. Все було добре і йшло за планом, коли це раптом Рут і Томмі порвали стосунки, і все розладналось.

Розділ дев'ятий

Сталось так, що кілька днів після їхнього розриву ми з іншими дівчатами працювали над натюрмортами в класі мистецтва. Пам’ятаю, яка задуха стояла того дня, хоча за нами й торохтів вентилятор. Ми малювали вугіллям, і оскільки хтось реквізував усі мольберти, мусили працювати на дошках, що лежали на наших колінах. Я сиділа поруч із Синтією І., ми базікали собі, нарікаючи на спеку. Якимось чином ми перейшли на тему хлопців, і вона сказала, не піднімаючи погляду від своєї роботи:

— І Томмі. Я так і знала, що в них з Рут це ненадовго. Що ж, думаю, ти природна наступниця.

Вона промовила це начебто мимохідь. Але Синтія була проникливою особою, і той факт, що вона не належала до нашої групи, тільки додавав її зауваженню більшої ваги. Я хочу сказати, що не могла не думати, що вона озвучила погляд на цю тему, який поділяли всі, дивлячись на ситуацію з будь-якої відстані. Зрештою, ми з Томмі були друзями стільки років, аж доки не почали відбуватись всі ці штуки з паруванням. Цілком можливо було, що для когось іззовні я була «природною наступницею» Рут. Одначе я не зреагувала на ці слова, і Синтія, яка не намагалась надто на них наголошувати, більше нічого не сказала.

Десь за день чи два я поверталась разом із Ханною з павільйону, коли вона раптом штовхнула мене ліктем і кинула в напрямку групи хлопців на Північному спортивному полі.

— Дивись-но, — тихо мовила вона. — Томмі. Сидить сам.

Я знизала плечима, ніби кажучи: «І що з того?». Та й по всьому. Але потім я виявила, що багато про все це думаю. Може, все, що мала на увазі Ханна — звернути мою увагу на те, що з часу розриву з Рут Томмі виглядав надто загубленим. Але я не дуже в це вірила. Надто добре я знала Ханну. Те, як вона мене штовхнула і стишила голос, явно свідчило, що вона висловлювала якесь припущення, яке, ймовірно, кружляло серед людей, про те, що я — «природна наступниця».

Як я казала вже, це ввело мене в стан певної розгубленості, оскільки на ту мить я налаштувалась на план з Гаррі. Насправді, пригадуючи це тепер, я не сумніваюсь, що в нас із Гаррі секс таки відбувся б, якби не вся ця справа з «природною наступницею». У мене все було готово, підготовка минула добре. І я досі думаю, що Гаррі був хорошим вибором на тій стадії мого життя. Думаю, він був тактовним і м’яким і зрозумів, чого я від нього хочу.

Я бачила Гаррі мимохідь кілька років тому в центрі відновлення у Вілтширі. Його привезли туди після виїмки. Я перебувала не в найкращому гуморі, тому що мій власний донор відійшов минулої ночі. Ніхто мене за це не звинувачував — операція відбулася з особливою неохайністю, — але я все одно почувалась недобре. Я не спала майже всю ніч, залагоджувала різні справи в головній приймальні, і вже збиралась іти, коли побачила, як туди в’їжджає Гаррі. Він сидів на інвалідному візку — тому що, як я з’ясувала згодом, він був надто ослаблений, а не тому, що насправді не міг ходити, і я не певна, що він мене впізнав, коли я підійшла до нього і привіталась. Гадаю, не існує підстав, щоб я займала в його пам’яті якесь особливе місце. Ми ніколи одне з одним не мали нічого спільного, якщо не брати до уваги того єдиного разу. Для нього, якщо він взагалі мене пам’ятав, я була тією прибацаною дівчиною, що якось підійшла до нього, запитала, чи він хоче сексу, а тоді відступила. Він, мабуть, як на свій вік був уже досить дорослим, оскільки не роздратувався, не почав розповідати людям, що я динамо чи щось такого типу. Тому, коли того дня я побачила, що його привезли, я відчула вдячність і подумала, що хотіла б бути його опікункою. Я озирнулась, але його справжнього опікуна ніде не було видно. Санітари не могли дочекатись, щоб відправити його до палати, тому я довго з ним не розмовляла. Просто привіталась, тоді висловила сподівання, що йому невдовзі стане краще, а він у відповідь втомлено усміхнувся. Коли я згадала про Гейлшем, він показав великі пальці, але я так і не зрозуміла, чи він мене впізнав. Можливо, згодом, коли він уже не був таким втомленим або коли ліки не були настільки сильними, він спробував мене пригадати.

Так чи інакше, я розповідала про давні часи: про те, як після розриву Рут і Томмі всі мої плани розладнались. Пригадуючи про це сьогодні, я почуваю деяку провину перед Гаррі. Після всіх тих натяків, які я кидала попереднього тижня, я з’явилась раптом, щоб пошепки його відшити. Гадаю, я вважала, що він аж нетямиться від бажання зі мною піти, що мені доведеться докласти чимало зусиль, щоб його віднадити. Тому що кожного разу, коли я його бачила, я завжди щось швидко кидала і втікала, перш ніж він встигав відповісти. І тільки набагато пізніше, коли я про це подумала, мені стало очевидним, що йому взагалі, можливо, не йшлося про секс. Можливо навіть, він був би щасливий забути про це все, якби щоразу, коли бачив мене на коридорі чи десь на території, я не підходила до нього і не шепотіла пояснення, чому я не захотіла з ним сексу. Йому це повинно було видаватись повним ідіотизмом, і якби він не був настільки гідною особою, то я за лічені хвилини стала б предметом знущань. У кожному разі, ера відшивання Гаррі тривала приблизно кілька тижнів, аж доки не надійшов запит від Рут.

Того літа, якраз коли спека трохи спадала, ми винайшли дивний спосіб разом слухати музику в полях. Плеєри почали з’являтись у Гейлшемі ще з минулорічних Розпродажів, і того літа у нас в обігу було щонайменше шість. Модно було компанією сидіти на траві навколо єдиного плеєра, передаючи по колу навушники. Гаразд, це звучить як дурнуватий спосіб слухати музику, але відчуття були дуже приємні. Ти слухав секунд двадцять, знімав навушники і передавав далі. За якийсь час, зважаючи на те, що ту саму касету ви слухали знову і знову, дивовижно було усвідомлювати, що тобі вдалось прослухати її практично всю самому. Я сказала вже, що того літа це було дуже модно, тому під час перерви на ланч можна було побачити повсюди групки учнів, які лежали на траві з плеєрами. Вихователям це не надто подобалось, вони казали, що ми поширюємо вушні інфекції, але не втручались. Не можу пригадати того літа, не думаючи відразу про дні навколо плеєрів. Хтось підходив і запитував: «Що слухаєте?», і якщо відповідь подобалась, опускався на траву і чекав своєї черги. Навколо таких сесій завжди панувала хороша атмосфера, і я не пам’ятаю, щоб комусь відмовляли в тому, щоб ділитись навушниками.

У кожному разі саме цим я і займалась із кількома дівчатами, коли підійшла Рут і запитала, чи можемо ми поговорити. Я зрозуміла, що йдеться про щось важливе, тому покинула решту друзів і ми з нею відійшли геть, прямуючи до наших гуртожитських будиночків. Коли ми дістались до нашої кімнати, я сіла на ліжко Рут, недалеко від вікна — сонце прогріло ковдру, — а вона сіла на моє, біля стіни. В кімнаті гуділа м’ясна муха, і якусь хвилину ми, сміючись, грали в «мушиний теніс», махаючи руками і примушуючи знетямлену істоту шугати від мене до неї. Тоді муха нарешті вилетіла у вікно, і Рут сказала:

— Я хочу, щоб ми з Томмі знову зійшлися. Кеті, можеш допомогти?

А тоді запитала:

— Що таке?

— Нічого. Я просто здивувалась — після того, що трапилось. Звичайно, я допоможу.

— Я нікому не розповідала про те, що знову хочу зійтися з Томмі. Навіть Ханні. Ти єдина, кому я довіряю.

— Що мені зробити?

— Просто поговори з ним. Ви з ним завжди знаходили спільну мову. Він тебе послухає. І він точно знатиме, що це правда.

Кілька хвилин ми гойдали ногами під ліжком.

— Добре, що ти мені про це сказала, — врешті мовила я. — Мабуть, я таки справді найкраще для цього надаюсь. До того, щоб порозмовляти з Томмі, і так далі.

— Я хочу, щоб ми почали з ним від початку. Тепер ми квити, ми обоє робили дурниці, щоб одне одного скривдити, але вже досить. Марта чортова Г., скажи мені, будь ласка! Може, він зробив це, щоб мене насмішити. Ну то можеш сказати, що йому це вдалося, і тепер наші рахунки зрівнялись. Настав час вирости і почати все спочатку. Я знаю, що ти можеш із ним порозумітись, Кеті. Ти якнайкраще даси собі з цим раду. А якщо він не готовий піти назустріч, то я знатиму, що сенсу продовжувати з ним стосунки немає.

Я знизала плечима.

— Ти сама сказала, що ми з Томмі завжди знаходили спільну мову.

— Так, і він тебе справді поважає. Я знаю, бо він часто про це говорить. Що в тебе все добре з головою і що ти завжди робиш те, що запланувала. Якось він сказав, що якби він потрапив у бійку, то волів би мати за спиною тебе, а не когось із хлопців, — вона коротко засміялась. — Мусиш визнати, що це справжній комплімент. Тому, сама розумієш, ти повинна нас порятувати. Ми з Томмі створені одне для одного, і він тебе послухає. Ти ж зробиш це для нас, правда, Кеті?

Якийсь час я не відповідала. Тоді запитала:

— Рут, а ти серйозно ставишся до Томмі? Я маю на увазі — якщо я його переконаю і ви знову зійдетесь, ти його не скривдиш знову?

Рут нетерпляче зітхнула.

— Звичайно, серйозно. Ми ж тепер дорослі. Невдовзі ми покинемо Гейлшем. Це більше не гра.

— Добре. Я з ним поговорю. Ти сама сказала, що ми невдовзі поїдемо. Тому не можна витрачати часу.

Після цього ми сиділи на ліжках і ще певний час розмовляли. Рут хотіла знову і знову повторювати те саме: як по-дурному він поводився, що вони дуже одне одному пасували, наскільки наступного разу все буде інакше, як вони поводитимуться стриманіше і як займатимуться сексом у найкращий час і в найкращих місцях. Ми все це обговорили, і вона хотіла, щоб із кожного приводу я дала їй пораду. Потім, коли я визирала з вікна і дивилась на віддалені пагорби, я несподівано відчула, що позаду мене з’явилась Рут і стисла мої плечі.

— Кеті, я знала, що ми можемо на тебе покластись, — сказала вона. — Томмі правий. Ти якраз та особа, яку хочеться мати за спиною на випадок бійки.

Постійно відбувалось то одне то друге, тож я не мала змоги протягом наступних кількох днів поговорити з Томмі. Тоді під час ланчу я помітила його на Південному спортивному полі. Він тренувався з м’ячем. Щойно він копав м’яча з двома іншими хлопцями, але тепер був сам і жонглював м’ячем у повітрі. Я підійшла і сіла позад нього на траву, спершись спиною об стовпчик огорожі. Це було десь невдовзі після того, як я показала йому календар Патріші С. і він пішов геть, тому що я пам’ятаю, що ми з ним самі не знали, в яких ми зараз стосунках. Він продовжував жонглювати, насуплений від зосередження — коліно, ступня, голова, ступня, — а я пощипувала конюшину і дивилась на ліс, який колись так нас лякав. Нарешті я порушила тишу і сказала:

— Томмі, давай поговоримо. Я хочу поговорити з тобою про дещо.

Щойно я це промовила, як він відкотив м’яча і підійшов, щоб сісти поруч. Це було типово для Томмі: коли він зрозумів, що я хочу з ним поговорити, на його обличчі не залишилось і сліду дурощів, а тільки вдячна готовність, яка нагадувала мені про ті часи, коли ми були ще в молодших класах і ми знову ставали нормальними після того, як вихователь, який читав нам моралі, йшов геть. Він трохи задихався, і хоча я знала, що це від футболу, це додавало йому старанного вигляду. Іншими словами, ми ще навіть розмовляти не почали, а він уже мене роздратував. Тоді я сказала:

— Томмі, я бачу, останнім часом ти не надто щасливий.

Він запитав:

— Ти про що? Я дуже щасливий. Насправді.

І він радісно усміхнувся і щиро засміявся. Так він робив. Через багато років, коли я час від часу помічала натяки на це, я лише усміхалась. Але тоді мене це реально діставало. Якщо Томмі раптом казав вам: «Це мене дуже засмутило», він мусив зробити сумне, витягнуте обличчя, щоб підсилити значення своїх слів. Я не маю на увазі, що він робив це іронічно. Він справді думав, що так буде переконливіше. Тож тепер, щоб довести, що він по-справжньому щасливий, він намагався підкреслити це добродушністю. Я сказала, що згодом настали часи, коли це почало здаватись мені милим. Але того літа я бачила тільки, що це ще дужче афішувало, якою він був ще дитиною і як легко його можна було використати. Тоді мені небагато було відомо про світ, який чекав на нас за межами Гейлшема, але підозрювала, що там нам будуть потрібні всі наші звивини, і коли Томмі робив щось у своєму стилі, я почувала щось близьке до паніки. До того дня я завжди намагалась не звертати на це уваги — це завжди видавалось мені надто складним для пояснень, — але цього разу вибухнула і сказала:

— Томмі, ти маєш такий дурний вигляд, коли так смієшся! Якщо хочеш вдавати, начебто ти щасливий, то не роби це в такий спосіб! Просто послухай мене: не роби це в такий спосіб! Не роби ніколи! Слухай, тобі треба подорослішати. І ти повинен знову опанувати себе. Останнім часом ти зовсім вибитий із колії, і ми обоє знаємо, чому.

Томмі здавався розгубленим. Коли він упевнився, що я скінчила, то сказав:

— Ти маєш рацію. Я справді вибитий з колії. Але я не розумію, про що ти, Кет. Що ти маєш на думці, коли кажеш, що нам обом відомо? Не розумію, звідки тобі знати. Я ж нікому не казав.

— Звичайно, всіх деталей я не знаю. Але ж усім відомо про ваш розрив із Рут.

Томмі все ще видавався розгубленим. Врешті він знову засміявся, але цього разу по-справжньому.

— Розумію, про що ти, — пробелькотів він, тоді на мить завмер, щоб дещо обдумати. — Якщо чесно, Кет, — нарешті мовив він, — насправді мене турбує не це. Йдеться про абсолютно іншу річ. Я просто весь час про це думаю. Про міс Люсі.

Отак я й почула про те, що трапилось між Томмі і міс Люсі на початку того літа. Згодом, коли я мала час все осмислити, я припустила, що це повинно було статись за кілька днів після того ранку, коли я побачила міс Люсі у кімнаті 22, коли вона заштриховувала якусь писанину. І я вже сказала, що мало не прибила себе за те, що не витягнула це з нього раніше.

Це сталося десь під час «мертвої години» — коли уроки вже закінчувались, але до вечері ще залишався час. Томмі побачив, як міс Люсі виходить із головного корпусу, її руки завантажені цілими стосами конспектів і коробок з документами, і через те, що здавалось, наче вона будь-якої миті може все це випустити, він підбіг і запропонував їй допомогти.

— Ну, вона дала мені нести кілька речей і сказала, що ми йдемо з цим усім до її кабінету. Але навіть для нас двох цих стосів було забагато, тож я впустив кілька речей по дорозі. Коли ми наближались до Оранжереї, вона раптом зупинилась, і я подумав, що вона ще щось загубила. Але вона дивилась на мене отак, просто в обличчя, страшенно серйозна. А тоді вона каже, що нам треба поговорити, добре поговорити. Я кажу: добре, і ми заходимо до Оранжереї, в її кабінет, і кладемо речі. Вона пропонує мені сісти, і я опиняюсь точнісінько там, де був минулого разу, пам’ятаєш, кілька років тому. І я знаю, що вона також пам’ятає той раз, тому що починає говорити про це так, ніби це трапилось кілька днів тому. Без пояснень, без нічого, вона просто каже щось типу: «Томмі, я зробила помилку, коли сказала тобі те, що сказала. І мені слід було давно це спростувати». Тоді вона каже, що мені слід забути все, що вона раніше мені казала. Що вона зробила мені ведмежу послугу, порадивши не хвилюватись через те, що я не творчий. Що інші вихователі мали рацію і що немає жодних виправдань тому, що мої витвори — такий мотлох…

— Стривай, Томмі. Невже вона справді сказала «мотлох»?

— Якщо не «мотлох», то щось у цьому стилі. Що мої твори нікчемні. Може, вона сказала так. Або слабкі. Але могла й сказати, що це «мотлох». Сказала, що їй прикро через те, що стверджувала минулого разу, тому що якби не зробила цього, то я, мабуть, дав би вже собі раду.

— А ти що на це казав?

— Я не знав, що казати. Врешті вона запитала: «Томмі, що ти думаєш?». Тож я сказав, що не певен, але що їй у кожному разі не слід хвилюватись, тому що тепер у мене все в порядку. І вона сказала, ні, не в порядку. Мої твори — мотлох, і частково — це її провина, бо вона сказала мені те, що сказала. І тоді я мовив: але яка різниця? Зі мною тепер все добре, ніхто з мене більше не сміється. Але вона тільки хитала головою і казала: «Є різниця. Не слід було мені того казати». Тож до мене доходить, що вона говорить про майбутнє, про той час, коли ми звідси поїдемо. Тому я запитую: «Але зі мною все буде добре, міс. Я в хорошій формі, я вмію за собою доглядати. Коли настане час виїмок, я зможу зробити все добре». Коли я це промовив, вона починає хитати головою, дуже сильно — мені аж страшно стало, що їй запаморочиться в голові. Тоді вона каже: «Слухай, Томмі, твої твори важливі. І не тому, що це доказ. А для тебе ж самого. Ти багато що від них можеш отримати, просто для себе».

— Чекай. Про що це вона — «доказ»?

— Не знаю. Але вона точно так сказала. Сказала, що наше мистецтво важливе, і «не тільки тому, що це докази». Хто його знає, що вона мала на увазі. Я її перепитав, коли вона це промовила. Я сказав, що не розумію, що вона мені каже, і чи має це якийсь стосунок до Мадам і до її галереї? І вона тяжко зітхнула і сказала: «Галерея Мадам — так, це важливо. Набагато важливіше, ніж я думала раніше. Тепер я це розумію». Тоді вона сказала: «Послухай, є багато речей, яких ти не розумієш, Томмі, і я не можу тобі їх розповісти. Речі, що стосуються Гейлшема, твого місця в широкому світі, всіх цих речей. Але, можливо, одного дня тобі вдасться їх довідатись. Це не полегшить тобі існування, але якщо ти хочеш, насправді хочеш, то можеш їх довідатись». Після цього вона знову почала хитати головою, хоча вже не так сильно, як раніше, і тоді каже: «Але чому ти повинен бути якимось іншим? Учні, які звідси їдуть, так ніколи ні про що не довідуються. Чому б ти мав бути інакшим?». Я не знав, про що це вона говорить, тому знову сказав: «Зі мною буде все добре, міс». Якийсь час вона мовчала, а тоді раптово встала і ніби нагнулась наді мною, щоб обійняти. Не в сексуальний спосіб. Радше так, як вони це робили, коли ми були маленькі. Я намагався триматися нерухомо. Тоді вона випросталась і знову повторила, що їй прикро за ті слова, які вона казала мені раніше. І що зараз ще не пізно, що я повинен почати негайно надолужувати згаяний час. Здається, я нічого не сказав, а вона подивилась на мене так, ніби знову збирається обійняти. Але натомість сказала: «Зроби це заради мене, Томмі». Я сказав, що буду старатись, тому що на ту мить страшенно хотів звідти піти. Мабуть, я був весь червоний, через те обіймання і все інше. Це ж не те саме, що колись, ми тепер уже більші.

До цієї миті я почувалася настільки поглинутою відразою до розповіді Томмі, що зовсім забула про причину, з якої покликала його на розмову. Але на згадці про те, що ми «більші», я пригадала про свою початкову місію.

— Слухай, Томмі, — сказала я, — невдовзі все це ретельно обговоримо. Це дуже цікаво, і я розумію, чому ти відчув себе таким нещасним. Але в кожному разі тобі слід опанувати себе. Цього літа ми звідси їдемо. Тобі слід знову себе привести до ладу, і є одна річ, яку ти можеш виправити просто зараз. Рут сказала мені, що вона готова вважати вас квитами і хоче, щоб ти повернувся. Думаю, це для тебе хороший шанс. Не втрать його.

Він замовк на кілька секунд, а тоді сказав:

— Я не знаю, Кет. Треба обдумати стільки інших моментів.

— Томмі, послухай. Тобі дуже пощастило. З усіх, хто тут є, ти подобаєшся саме Рут. Після того, як ми звідси поїдемо, якщо ви будете разом, тобі не треба буде хвилюватись. Вона найкраща, з тобою все буде добре, поки ти з нею. Вона каже, що хоче почати з початку. Так що не змарнуй цього.

Я зачекала, але Томмі не відповідав, і я знову відчула щось схоже на напад паніки. Тоді я схилилась до нього і сказала:

— Слухай, дурню, ти матимеш не так багато нових шансів. Невже ти не розумієш, що ми більше не будемо тут разом так, як раніше?

На моє здивування відповідь Томмі, нарешті прозвучавши, була спокійна і поміркована — цей бік Томмі в наступні роки проявлявся дедалі більше.

— Я це усвідомлюю, Кет. Саме тому я й не поспішаю назад до Рут. Нам слід по-справжньому ретельно обміркувати наступний крок.

Тоді він зітхнув і поглянув просто на мене.

— Правильно ти сказала, Кет. Невдовзі ми звідси поїдемо. Це більше не гра. Нам треба всерйоз усе обміркувати.

Раптом я забула, що саме хотіла йому сказати, і просто сиділа, пощипуючи конюшину. Я відчувала, що він на мене дивиться, але не підводила погляду. Ми могли так сидіти ще й довше, тільки нас перервали. Можливо, повернулись ті хлопці, з якими він раніше грав у футбол, чи, може, прийшли інші учні і сіли поруч. У кожному разі наш маленький інтим підійшов до кінця і я відчувала, що не виконала запланованого — що я підвела Рут.

Я так і не могла оцінити, який саме вплив мала наша з Томмі розмова, тому що наступного дня прогриміли новини. Був пізній ранок, у нас якраз відбувався черговий «брифінг із культури». Це були заняття, на яких ми повинні були вдавати різноманітних людей, які будуть нам траплятися у зовнішньому світі — офіціантів у кафе, поліціянтів і т. д. Ці сесії завжди нас захоплювали і одночасно непокоїли, тож ми й так були досить неспокійні. Наприкінці уроку, коли ми виходили з класу, прибігла Шарлота Ф. і новина про те, що міс Люсі покидає Гейлшем, негайно серед нас розійшлася. Містер Кріс, який вів наш урок і якому, очевидно, все було відомо, винувато змився, перш ніж ми встигли його розпитати. Спершу ми думали, що Шарлота, можливо, переказує чутки, але чим більше вона розповідала, тим зрозуміліше було, що все насправді. Рано-вранці один зі старших класів чекав у класі № 12 на початок уроку «Оцінювання музики», який вела міс Люсі. Але натомість прийшла міс Емілі, яка повідомила, що міс Люсі якраз зараз прийти не змогла, тому урок проведе вона. Наступних хвилин двадцять все йшло начебто непогано. Тоді раптом — просто посеред речення — міс Емілі перестала розповідати про Бетховена і повідомила, що міс Люсі покинула Гейлшем і більше не повернеться. Цей урок закінчився кілька хвилин тому. Міс Емілі вибігла, заклопотано насупившись, а чутка почала поширюватись, щойно учні вийшли на перерву.

Я негайно вирушила на пошуки Томмі, тому що страшенно хотіла, щоб він почув це від мене. Але коли вийшла на подвір’я, то побачила, що вже занадто пізно. Томмі стояв у віддаленому кутку двору в колі інших хлопців, які кивали у відповідь на почуте. Інші хлопці виглядали пожвавленими, може, навіть збудженими, але очі Томмі видавались порожніми. Того ж вечора Томмі й Рут знову зійшлися. Пам’ятаю, що Рут знайшла мене через кілька днів і подякувала, що я «так добре все залагодила». Я сказала, що, мабуть, не надто допомогла, але вона не звернула на це уваги. Вона точно занесла мене в почесний список. І так приблизно все й залишалось протягом наших останніх днів у Гейлшемі.