He відпускай мене

Розділ десятий

Іноді я їду довгою звивистою дорогою через болотисту місцевість або повз зорані поля, над якими нависає глибоке і сіре, кілометрами незмінне небо, і виявляю, що я думаю про мій есей — той, який мені слід було тоді написати, коли ми жили в Котеджах. Вихователі постійно розмовляли з нами про ці есеї все минуле літо, намагаючись допомогти кожному підібрати тему, яка б відповідним чином захопила нас приблизно роки на два. Але чомусь — можливо, ми зчитували це з поведінки вихователів — ніхто не вірив насправді, що есеї аж так важливі, і ми майже не обговорювали цю тему поміж собою. Пам’ятаю, коли я сказала міс Емілі, що обираю тему про вікторіанський роман, я насправді обрала її, не надто думаючи, і я бачила, що міс Емілі це розуміє. Та вона лише поглянула на мене прискіпливо і нічого не сказала.

Але щойно ми дістались до Котеджів, есеї набрали нового значення. У перші дні — а для декого і набагато довше — кожен із нас просто-таки припадав до свого есея, цього останнього завдання з Гейлшема, наче це був прощальний подарунок від вихователів. З часом вони вивітрились із наших думок, але протягом певного часу ці есеї допомагали триматись на плаву в нових обставинах.

Коли я сьогодні думаю про свій есей, то осмислюю певні моменти: наприклад, обмірковую цілковито новий підхід, який могла б застосувати, чи інших письменників і книжки, на яких могла зосередитись. Часом я п’ю каву на станції техобслуговування, дивлячись на шосе крізь великі вікна, і раптом, без жодної на те причини, есей виринає у мене в голові. І тоді мені стає досить приємно сидіти там, знову і знову його проглядаючи. Згодом я навіть гралась з ідеєю повернутись до нього і допрацювати, коли я вже не буду опікуном і матиму повно часу. Але насправді я думаю про це не всерйоз. Це лише вияв ностальгії, щоб згаяти час. Я згадую про есей так само, як згадую про матч з раундерс у Гейлшемі, в якому я дуже добре себе показала, або про якусь дискусію з давніх часів і про всі розумні речі, які я повинна була сказати. Все це речі одного походження — звичайні фантазії. Але, як я вже казала, на початку, коли ми тільки прибули до Котеджів, усе було не так.

Восьмеро з нас, покинувши того літа Гейлшем, опинились у Котеджах. Інші поїхали до Білого Двору на пагорбах у Велші чи до Тополевої Ферми в Дорсеті. Нам не було відомо, що ці місця вже не надто пов’язані з Гейлшемом. До Котеджів ми прибули, сподіваючись побачити щось схоже на Гейлшем для старших учнів, і, мабуть, приблизно так ми певний час їх і сприймали. Ми не надто замислювались над тим, які будуть наші життя за Котеджами, як і над тим, хто ними керував, або як вони були пов’язані з зовнішнім світом. Ніхто з нас тоді не думав про такі речі.

Котеджі раніше були фермою, яку багато років тому перестали використовувати за її безпосереднім призначенням. Це була стара будівля ферми, навколо якої розташовувались стайні, флігелі, конюшні, перебудовані для нас на житлові приміщення. Були й інші будівлі, в більшості віддалені, що вже фактично розпадались і які ми не могли використовувати, але за які відчували якусь незрозумілу відповідальність — в основному з огляду на Кефферса. Це був понурий дід, який двічі або тричі на тиждень з’являвся у своєму брудному фургоні, щоб все оглянути. Він не надто любив із нами розмовляти і оглядав територію, зітхаючи і з огидою хитаючи головою, що породжувало відчуття, наче ми страшенно погано доглядаємо за цим місцем. Та зрозуміти, чого ще він від нас хоче, було неможливо. Коли ми тільки приїхали, він показав нам список щоденних обов’язків, а учні, які вже там жили — «ветерани», як їх назвала Ханна, — давно вже випрацювали розклад чергувань, якого ми сумлінно дотримувались. Насправді ми могли зробити там не так уже й багато, хіба що повідомити, коли протікали труби, або вичерпати воду після потопів.

На старій фермі — осерді Котеджів — було кілька камінів, у яких ми могли палити дрова, складені в сараях назовні. Інакше доводилось обходитися великими квадратними обігрівачами. Їхньою проблемою було те, що вони працювали на газових балонах, а їх Кефферс не привозив нам достатньо, якщо не було по-справжньому холодно. Ми постійно просили його залишити нам більше балонів, але він тільки похмуро хитав головою, наче ми збирались легковажно їх використовувати або якимось чином спричинити вибух. Тож мені пригадується багато моментів — не літньої пори, звісно, — коли було холодно. Доводилось ходити у двох або й трьох светрах, у холодних і затверділих джинсах. Іноді ми цілими днями не роззували Гумових чобіт, залишаючи в усіх кімнатах болотяні і вологі сліди. Дивлячись на це, Кефферс знову хитав головою, але коли ми запитували, що ж іще ми могли зробити, якщо підлоги в такому стані, він не відповідав.

Моя розповідь звучить справді жахливо, але ніхто з нас анітрохи не заперечував проти незручностей — вони були частиною хвилюючого перебування в Котеджах. Однак якби ми були чесні, то більшість із нас визнали б, що — особливо на початку — скучали за вихователями. Дехто навіть намагався думати про Кефферса як про вихователя, але подібності не було й на краплю. Коли він приїздив у своєму фургоні, ти виходив із ним привітатись, а він дивився на тебе, як на прибацаного. Але саме про це нам і говорили тисячі разів: після Гейлшема вихователів більше не буде, тому доведеться дбати одним про одних. І загалом я можу сказати, що Гейлшем непогано нас до цього підготував.

Більшість учнів, з якими я близько спілкувалась у Гейлшемі, того літа також опинились у Котеджах. Синтія І., проти якої я нічого б не мала — дівчина, яка тоді в класі мистецтва сказала, що я «природна наступниця» Рут — вирушила зі своєю компанією до Дорсета. А Гаррі — той хлопець, з яким я мало не зайнялась сексом, — як я чула, поїхав до Вельса. Але решта нашої групи залишилась разом. І якщо нам і доводилось сумувати за іншими, ми могли себе переконувати, що нам ніщо не заважає їх відвідати. Незважаючи на всі уроки з мапами, які проводила міс Емілі, ми не мали уявлення про відстані і про те, наскільки просто чи складно дістатись до конкретного пункту. Ми розмовляли про те, що нас можуть підвезти ветерани, коли вирушатимуть у свої подорожі, або що коли ми навчимось водити самі, то зможемо бачити інших, коли тільки нам заманеться.

Звичайно, на практиці, особливо протягом перших місяців, ми рідко виходили за межі території Котеджів. Ми навіть не прогулювались навколишньою місцевістю, не ходили в село неподалік. Не думаю, що ми боялись. Ми знали, що ніхто нас не зупинить, якщо ми кудись вирушимо, якщо повернемось у той день і час, який записали до журналу Кефферса. Того літа, коли ми прибули, ми постійно бачили, як ветерани пакують сумки і рюкзаки і вирушають кудись на два чи три дні поспіль, що видавалось нам страхітливим недбальством. Ми вражено спостерігали за ними, думаючи, чи наступного літа робитимемо те саме. Звичайно, так воно і сталось, але на самому початку це здавалось просто неможливим. Вам не слід забувати, що до того часу ми ніколи не покидали меж Гейлшема, тому почували страшенне збентеження. Якби ви сказали мені, що ще протягом цього року я не тільки наживу звичку вирушати в тривалі самотні прогулянки, але що навіть навчусь водити машину, я подумала б, що ви з’їхали з глузду.

Навіть Рут видавалась приголомшеною того сонячного дня, коли міні-бус скинув нас навпроти будівлі ферми, об’їхав невеликий ставок і зник за схилом. Ми бачили вдалині пагорби, що нагадували далекі пагорби, які було видно з Гейлшема, але ці видавались такими химерно викривленими — наче малюєш портрет друга і він виходить майже схожим, але не зовсім, і від обличчя на аркуші стає моторошно. Але тоді принаймні було літо, і все навколо ще не було таким, яким стане за кілька місяців: із замерзлими калюжами і промерзлою намертво нерівною землею. Місце видавалось затишним і красивим, всюди росла непідстрижена трава — щось новеньке для нас. Ми увісьмох стояли купкою і дивились, як Кефферс виходить з ферми і заходить досередини, чекаючи, що він до нас от-от звернеться. Але він цього не зробив, і все, що ми змогли розчути — це роздратоване бурчання про учнів, які вже там жили. Одного разу він пішов до фургона і щось взяв звідти, а тоді зиркнув на нас понуро, повернувся до ферми і зачинив за собою двері.

Невдовзі однак з’явилися ветерани. Вони розважались, спостерігаючи, які ми жалюгідні — вже наступного літа ми займались таким самі, — але нарешті-таки нами зайнялись. Насправді тепер я розумію, що вони чимало зусиль доклали, щоб допомогти нам оселитись. Навіть незважаючи на це, ті перші тижні були дивні, і ми раділи, що маємо одне одного. Ми постійно всюди ходили разом і, здавалось, більшу частину дня проводили, стоячи на подвір’ї ферми і не знаючи, що робити.

Дивно пригадувати тепер, як це було на початку, тому що коли я думаю про ті два роки в Котеджах, той страшний, бентежний початок зовсім не поєднується з рештою нашого перебування там. Якщо хтось сьогодні згадує про Котеджі, я думаю про легке проминання днів, коли ми блукали кімнатами одне одного, про млосне перетікання дня у вечір, а потім — у ніч. Думаю про стос своїх книжок із м’якими обкладинками, про їхні хвилясті сторінки, ніби з морського дна. Згадую, як я читала їх, лежачи на животі на траві теплими пообіддями, а волосся, яке я тоді відрощувала, постійно падало мені на очі. Думаю про те, як прокидалася вранці у своїй кімнаті на горішньому поверсі Чорної Стодоли від голосів учнів на полі, які сперечались про поезію чи філософію; або про довгі зими, про сніданки на кухнях серед пари, нескінченні розмови за столом про Кафку або Пікассо. За сніданком постійно таке відбувалось; ніколи не говорили про те, з ким хто переспав минулої ночі або чому Ларрі і Гелен більше одне з одним не розмовляють.

Але коли я про все це думаю, то відчуваю, що той кадр із першого дня, коли ми стояли перед фермою, збившись докупи, не такий вже невідповідний. Тому що, можливо, певним чином ми так і не відокремились від того стану так рішуче, як самі думали. Тому що десь під сподом ми залишались саме такими: охоплені страхом перед навколишнім світом, і — хоч як би самі себе за це зневажали — неспроможні одне одного відпустити.

Ветерани, яким, звісно, нічого не було відомо про історію стосунків Томмі й Рут, сприйняли їх за давно утворену пару, і здавалось, що Рут отримує від цього безмежне задоволення. Тому що в перші тижні, коли ми тільки прибули, вона з усіх сил це підкреслювала, обіймаючи Томмі, іноді цілуючись із ним в кутку кімнати, поки навколо ще було повно людей. Такі штуки, можливо, й нормально сприймались у Гейлшемі, але для Котеджів це було вже не по-дорослому. Ветеранські парочки ніколи не пиндючилися на публіці, поводячись цілком розсудливо, як могли б поводитись матір і батько в нормальній родині.

Я випадково зауважила в Котеджах дещо, пов’язане з ветеранськими парочками — Рут, хоч як пильно намагалася їх вивчити, цього не помітила: як багато їхніх манер було скопійовано з телебачення. Це дійшло до мене спочатку, коли я дивилася на Сьюзі й Ґреґа — мабуть, найстарших учнів у Котеджах, які начебто були тут головні. Коли Ґреґ починав виголошувати одну зі своїх промов про Пруста чи щось таке, вона вдавалась до конкретного жесту: всміхалась до решти присутніх, закочувала очі і дуже багатозначно, але й доволі голосно, казала: «Бошше, поможи». Телебачення в Гейлшемі було заборонене, у Котеджах, зрештою, також — хоча ніщо не могло нас зупинити від цілоденного витріщання, але до цього ставились несхвально. Проте в будівлі ферми і в Чорній Стодолі були старі ящики, в які я час від часу поглядала. Ось яким чином я й зрозуміла, що це «Бошше, поможи» походить з американського серіалу — такого, де публіка сміється з усього сказаного чи зробленого. Там була героїня — велика жінка, яка жила по сусідству з головним персонажем, — яка робила те самісіньке, що й Сьюзі, тому, коли її чоловік починав просторікувати, публіка чекала, що вона закотить очі і скаже: «Бошше, поможи», — і всі тоді вибухнуть реготом. Після того, як я це зауважила, я почала помічати й інші моменти, які ветеранські парочки запозичили з телевізійних програм: як вони жестикулювали, сиділи разом на диванах, навіть як вони сперечались і вилітали з кімнат.

Отож зовсім швидко після того, як Рут зрозуміла, що вони з Томмі поводяться дуже неправильно як для Котеджів, вона постановила змінити їхні звички на публіці. З’явився цей особливий жест, якого Рут набралася від ветеранів. У Гейлшемі, коли пара розлучалась, навіть на кілька хвилин, це було приводом для палких обіймів і пестощів. Однак у Котеджах, коли пари прощались одне з одним, вони майже не перемовлялись між собою, вже не кажучи про обійми чи поцілунки. Натомість ви постукували руку свого партнера недалеко від ліктя, зовсім легенько, суглобами пальців — наче збирались привернути чиюсь увагу. Зазвичай дівчина робила так хлопцеві перед тим, як вони розходились. Ця традиція зникла ще до зими, але коли ми прибули, її ще використовували, тож невдовзі Рут почала робити таке Томмі. Не сумнівайтесь, що Томмі спершу уявлення не мав, що відбувається. Він різко повертався до Рут і запитував: «Що?», тож вона люто на нього зиркала, наче вони брали участь у п’єсі і він забув свої слова. Думаю, врешті-решт вона з ним поговорила, тому що десь за тиждень вони вже все робили правильно, більш-менш так само, як ветеранські парочки.

Такого постукування по ліктю я на телебаченні не бачила, але я була впевнена, що ідея ця походить звідти, і так само знала, що Рут цього не усвідомлює. Ось чому того дня, коли я читала на траві «Даніеля Деронду», а Рут мене дратувала, я вирішила, що настав час привернути до цього її увагу.

Вже практично настала осінь і починало ставати доволі холодно. Ветерани проводили більшість часу всередині дому і в більшості повертались до справ, якими були зайняті до настання літа. Але ті з нас, що приїхали з Гейлшема, сиділи назовні, на непідстриженій траві, намагаючись продовжити такий стан якомога довше, оскільки це було єдиним заняттям, до якого ми звикли. Навіть незважаючи на це, того конкретного дня на полі було всього троє чи четверо людей, якщо не брати до уваги мене з книжкою, і оскільки я відійшла від решти досить далеко, щоб усамітнитись, я повністю впевнена: того, що трапилося між мною і Рут, ніхто не підслухав.

Я лежала на шматку старого брезенту, читаючи «Деніела Деронду», як я вже сказала, коли до мене підійшла Рут і сіла поруч. Вона поглянула на обкладинку моєї книжки і кивнула сама до себе. За якусь хвилину, як я і здогадувалась, вона почала описувати мені сюжет «Деніела Деронди». До цієї миті я була в погідному настрої, і мені приємно було бачити Рут, але тепер я почувала роздратування. Вона вже кілька разів таке мені робила, і я знала, що робила також і з іншими. З одного боку, все полягало в цій її манері: нечутливій, але щирій, наче вона сподівалась насправді отримати вдячність у відповідь на своє втручання. Гаразд, навіть тоді я вже приблизно розуміла, що за цим стоїть. У ті перші місяці серед нас побутувало уявлення, що те, як вдало ти приживешся у Котеджах — як добре ти з цим упораєшся — якось пов’язане з тим, як багато книжок ти прочитав. Це звучить дивно, але так воно й було, таке ставлення розвинулось серед нас — тих, хто прибув із Гейлшема. Саме це віяння свідомо зберігалось розмитим — насправді це дуже нагадувало той спосіб, у який ми в Гейлшемі обходилися з сексом. Ти міг усіляко показувати, що прочитав усе можливе, з розумінням киваючи, коли хтось згадував, скажімо, «Війну і мир», і розуміючи, що ніхто надто раціонально не досліджуватиме твоє твердження. Ви ж пам’ятаєте, що оскільки ми постійно перебували в товаристві одне одного, відколи прибули до Котеджів, ніхто з нас не мав можливості прочитати «Війну і мир» так, щоб цього не помітили інші. Але так само, як із сексом у Гейлшемі, існувала невисловлена домовленість про таємничий вимір, у якому ми зникали і читали всі книжки.

Як я казала вже, то була маленька гра, якій кожен із нас потурав. Але навіть якщо так, то тільки Рут віддавалась їй дужче від решти. Вона завжди вдавала, що прочитала геть усе, що починали читати інші; і вона була єдиною серед усіх, хто вважав, що продемонструвати свою дивовижну начитаність можна, переповідаючи людям сюжети романів, які вони якраз читають. Ось чому, коли вона взялася за «Деніела Деронду», я — хоча мені було це не надто приємно — згорнула книжку, сіла і сказала їй із невимушеним виглядом:

— Рут, я хотіла тебе запитати. Чому ти завжди отак стукаєш Томмі по руці, коли прощаєшся з ним? Ну ти зрозуміла.

Ще кілька місяців тому я просто на цьому й зупинилась би — або, можливо, взагалі не порушувала цієї теми. Але того дня я продовжувала тиснути, пояснюючи їй, що цей жест — із телевізійних серіалів.

— Не варто це копіювати, — сказала я їй. — Насправді там, у нормальному житті, люди так не поводяться, якщо ти так собі уявляєш.

Я бачила, що Рут злиться, але не знає, як захищатись. Вона відвернулась і ще раз стенула плечима.

— Ну і що? — сказала вона. — Що тут такого? Багато хто так робить.

— Ти хочеш сказати, що так роблять Кріссі та Родні.

Щойно це промовивши, я усвідомила, що допустила помилку. Що поки я не згадала про цих двох, Рут була загнана в кут, але тепер усе змінилося. Так, ніби пересуваєш шахову фігуру і, щойно знявши з неї руку, усвідомлюєш свою помилку, і тоді тебе охоплює паніка, тому що ти ще не розумієш масштабу тієї катастрофи, якій піддаєш себе. Безсумнівно, я тут же побачила, як заблистіли очі Рут, а коли вона заговорила, то голос її звучав, цілковито інакше.

— То он воно що, ось що засмутило бідолашну крихітку Кеті. Рут не звертає на неї достатньо уваги. В Рут з’явились нові дорослі друзі, тож вона вже так часто не грається з крихітною сестричкою…

— Припини це. Все одно у справжніх сім’ях це працює не так. Тобі нічого про це невідомо.

— Ох, Кеті, великий експерте з реальних сімей. Мені так шкода. Але ж справа саме в цьому, хіба не так? Ти досі тримаєшся за цю ідею. Нас, гейлшемців, багато, ми повинні триматися купи, тісною групкою, не слід заводити нових друзів.

— Такого я не казала. Я кажу лише про Кріссі й Родні. Це так по-ідіотськи виглядає, коли ти копіюєш усе, що вони роблять.

— Але ж я маю рацію, правда? — продовжувала Рут. — Ти засмучена, тому що я спромоглась рухатися далі, завести нових друзів.

Дехто з ветеранів навіть імені твого не знає, і як їх можна звинувачувати? Ти ж ні з ким не розмовляєш, тільки з гейлшемцями. Але ж ти не думаєш, що я вічно триматиму тебе за руку. Ми вже тут майже два місяці.

Я не впіймалась на гачок, але натомість сказала:

— Не зважай на мене, не зважай на Гейлшем. Але ж ти постійно нехтуєш Томмі. Я за тобою спостерігала, ти вже робила це кілька разів цього тижня. Ти залишаєш його на мілині, він має покинутий вигляд. Це нечесно. Ви з Томмі повинні бути парою. Це означає, що ти повинна про нього дбати.

— Точно, Кеті, ми пара, як ти й кажеш. І якщо вже тобі так потрібно втручатись, то я тобі скажу. Ми з ним це обговорили і дійшли згоди. Якщо часом він не хоче нічого робити разом із Кріссі й Родні, то це його вибір. Я не змушуватиму його робити те, до чого він ще не готовий. Але ми домовились, що мене він стримувати не повинен. Однак дуже приємно, що ти непокоїшся.

Далі вона додала зовсім іншим тоном:

— Якщо про це подумати, гадаю, що ти не повинна так повільно заводити дружбу бодай із кимось з ветеранів.

Вона пильно на мене поглянула, а тоді засміялась, ніби кажучи: «Ми ж далі друзі, правда?». Але я не бачила нічого смішного в її останньому зауваженні. Я просто взяла свою книжку і пішла геть, не промовивши жодного слова.

Розділ одинадцятий

Я повинна пояснити, чому мене так зачепило те, що сказала Рут. Ці перші місяці в Котеджах були дивними місяцями в нашій дружбі. Ми сварились через усі можливі дрібниці, але водночас довіряли одна одній дужче, ніж будь-коли раніше. Зокрема, ми з нею розмовляли на самоті — зазвичай у моїй кімнаті перед сном, на піддашші Чорної Стодоли. Вони були наче відголоском тих розмов у гуртожитській спальні, коли вимикали світло. Так чи інакше, річ у тому, що хоч скільки б сварилися вдень, перед сном ми з Рут завжди сиділи поруч на моєму матраці, сьорбаючи гарячі напої, обмінюючись найглибшими почуттями щодо нового життя, наче нічого й не було.

Ця щирість — навіть можна сказати, вся наша дружба — була можлива завдяки розумінню, що сказане протягом цих митей буде сприйнято з обережністю й повагою: що ми поважаємо конфіденційність, і хай як би сварились, не використаємо одна проти одної того, про що розмовляли перед сном. Гаразд, це ніколи не було поміж нами проговорено, але ми обидві мали це на увазі, і аж до історії з «Деніелом Дерондою» жодна з нас і приблизно не намагалась її порушити. Ось чому я не просто розсердилася, коли Рут сказала про те, що не з усіма друзями я заводжу дружбу повільно. Для мене це була зрада. Тому що не було жодного сумніву, що вона мала на увазі; вона посилалась на таємницю про мене і секс, яку я їй довірила.

Як ви й підозрюєте, секс у Котеджах відрізнявся від гейлшемського. Тут він був безпосереднішим, «дорослішим». Ніхто не пліткував і не гиготів на предмет того, хто із ким ним займався. Якщо ставало відомо, що у двох учнів був секс, ніхто не починав негайно обговорювати, чи стали вони справжньою парою. І якщо нова пара таки справді одного дня утворювалась, тут не починали базікати про це як про велику подію. Це просто приймали тихо, і з того часу, якщо вже говорили про когось одного, то з ним згадували відразу й другого — як, наприклад, у випадку з «Кріссі й Родні» або «Рут і Томмі». Якщо хтось хотів зайнятись із вами сексом, це теж відбувалось більш прямолінійно. Хлопець підходив і запитував, чи не хотіла б ти провести ніч у його кімнаті «для різноманітності», щось у такому дусі, невелика справа. Іноді це робилось тому, що хтось був зацікавлений поєднатися з тобою в пару; іноді — просто заради однієї ночі.

Як я сказала, атмосфера була більш зріла. Але згадуючи про це тепер, секс у Котеджах видається мені радше технічним. Можливо, якраз тому, що більше не було пліток і таємничості. А може, через холод.

Пригадуючи секс у Котеджах, я згадую, що це відбувалося в холодних кімнатах, у цілковитій темряві, зазвичай — під тонною ковдр. І ці ковдри не були навіть ковдрами, а дивним набором — старими шторами, навіть шматками килима. Іноді було так холодно, що доводилось накидати згори цілі скирти речей, тож займаючись сексом під ними, здавалося, на тебе тисне гора, тож ти до кінця не мала певності, чи робиш це з хлопцем, чи з усіма цими речами.

У кожному разі, сталося так, що невдовзі після того, як я потрапила до Котеджів, я провела кілька окремих ночей із різними хлопцями. Я цього не планувала. Я збиралась не поспішати, можливо, створити пару з кимось, кого я уважно виберу. Раніше я ні з ким не була в парі і, спостерігаючи певний час за Рут і Томмі, відчувала, що мені було б цікаво спробувати й самій. Таким був мій план, але коли секс на одну ніч повторився кілька разів, я почала трохи непокоїтись. Ось чому я вирішила того вечора розповісти про це Рут.

То були звичні вечірні посиденьки. Ми принесли собі чашки з чаєм до моєї кімнати і сиділи пліч-о-пліч на моєму матраці, трохи схиливши голови, щоб не впиратись у крокви. Ми розмовляли про різних хлопців у Котеджах, про те, чи хтось із них міг мені підійти. Рут поводилась у своєму найкращому стилі: підбадьорювала, жартувала, поводилась мудро й тактовно. Ось чому я вирішила розповісти їй про одноразові стосунки. Розповіла, що це зазвичай відбувалось, хоч я не надто вже й хотіла; і що незважаючи на те, що я не могла мати від цього дітей, секс якось дивно впливав на мої почуття — саме так, як застерігала міс Емілі. Тоді я сказала:

— Рут, я хотіла тебе запитати. У тебе буває так, ніби ти просто неодмінно мусиш це зробити? Мало не з ким завгодно?

Рут стенула плечима, тоді мовила:

— У мене є пара. Тому, коли мені цього хочеться, я просто роблю це з Томмі.

— Звичайно. Можливо, це тільки зі мною так. Можливо, зі мною щось не в порядку в цих справах. Тому що іноді я відчуваю дуже-дуже сильну потребу.

— Це дивно, Кеті.

Вона зміряла мене стурбованим поглядом, і я ще більше занепокоїлась.

— Отож у тебе такого не буває ніколи.

Вона знову стенула плечима.

— Не настільки, щоб я могла зробити це з будь-ким. Те, що ти розповідаєш, справді якось дивно звучить, Кеті. Але, може, за якийсь час це вляжеться.

— Іноді це не трапляється дуже довго. Тоді раптом як накриє. Так було першого разу. Він почав до мене приставати, і я хотіла, щоб він відчепився. І раптом — як навалилось, ні з того ні з сього. Я просто мусила це зробити.

Рут похитала головою.

— Це справді дивно звучить. Але, мабуть, це мине. Можливо, це якось пов’язано з тим, що ми тут їмо іншу їжу.

Вона не надто мені допомогла, але принаймні поспівчувала, тож мені стало трохи краще. Ось чому таким ударом стало те, що Рут несподівано порушила цю тему посеред сварки, яка сталась того дня на полі. Гаразд, нас, мабуть, ніхто не підслухав, та все ж у тому, що вона зробила, було щось некрасиве. Протягом тих перших місяців у Котеджах наша дружба залишалась непорушною — принаймні з мого боку, — тому що я знала про існування двох різних Рут. Одна Рут завжди намагалась вразити ветеранів, яка, не сумніваючись, ігнорувала мене, Томмі, будь-кого з решти, якщо вважала, що ми псуємо її стиль. Ця Рут не надто мені подобалась, вона кривлялась і вдавала, ця Рут робила жест «постукування по ліктю». Але та Рут, яка сиділа поруч у моїй маленькій кімнатці на піддашші, випроставши ноги через край мого матраца, тримаючи паруючу чашку обома долонями, — це була Рут із Гейлшема, і хоч що б трапилося протягом дня, я могла просто почати з нею з того місця, на якому ми зупинились минулого разу, коли отак сиділи разом. І до того дня на полі я мала чітке розуміння того, що ці дві Рут не об’єднаються в одну; що я можу цілковито довіряти тій, якій звіряла свої таємниці перед сном. Ось чому, коли вона сказала про те, що «принаймні з деким із ветеранів я швидко заводжу дружбу», я так засмутилась. Ось чому я просто взяла книжку і відійшла.

Але коли я думаю про це тепер, мені вдається поглянути на речі з кута зору Рут. Наприклад, я розумію, чому їй могло здатись, що це саме я перша порушила наше взаєморозуміння і що її маленький стусан був просто ударом у відповідь. Тоді я цього не бачила, але тепер усвідомлюю цю ймовірність, це пояснює все, що сталось. Зрештою, перед тим, як вона зробила своє зауваження, я говорила про той жест із постукуванням по руці. Тепер це не зовсім просто пояснити, але між нами насправді існувало порозуміння щодо поведінки Рут у присутності ветеранів. Гаразд, вона часто блефувала і вдавала те, чого не було насправді. Іноді, як я вже казала, вона говорила щось, щоб вразити ветеранів за наш кошт. Але мені видається, що Рут вірила, що певним чином робить усе це заради нас. І моя роль — як найближчої подруги — полягала в тому, щоб мовчки її підтримати, наче я сиджу в першому ряду серед публіки, поки вона виступає на сцені. Вона намагалась стати кимось іншим і, можливо, почувала більший тиск, ніж решта з нас, тому що, як я вже сказала, вона чомусь брала на себе відповідальність за нас усіх. У такому разі спосіб, у який я говорила про постукування по ліктю, вона могла сприйняти як зраду, і вона могла виправдовувати себе тим, що відповіла взаємністю. Це пояснення прийшло мені тільки недавно. У той час я не дивилась на всю ситуацію ширшим поглядом, не дивилась на свою участь у ній. Мабуть, я взагалі не оцінювала у той час того зусилля, яке робила Рут, щоб рухатися далі, щоб вирости і залишити Гейлшем позаду. Думаючи про це тепер, я пригадую те, що вона сказала мені якось, коли я опікувалась нею в центрі Давера. Ми сиділи в її кімнаті, милуючись заходом сонця, як ми часто робили, смакуючи бісквітами й мінеральною водою, які я принесла з собою, і я розповідала, що моя давня гейлшемська скринька з колекцією надійно схована у мене в кімнаті, в сосновому комоді. Тоді — не намагаючись ні до чого привести або щось ствердити — я просто запитала:

— У тебе ж після Гейлшема колекція не збереглася, правда?

Рут, яка сиділа на ліжку, досить довго мовчала. Сонячне світло падало на кахляну піч позаду неї. Тоді вона відповіла:

— Пам’ятаєш, як вихователі постійно нагадували нам перед від’їздом, що ми можемо взяти з собою колекції. Тож я вийняла все зі своєї скриньки і склала до сумки. Я збиралась знайти гарну дерев’яну скриньку для колекції в Котеджах. Але коли ми туди дістались, я побачила, що ніхто з ветеранів колекції не мав. Мали тільки ми, і це було ненормально. Здається, ми всі це зрозуміли, я була не єдина, але ми ж про це не говорили, правда? Тому я не шукала нової скриньки. Всі мої речі місяцями лежали в сумці, а тоді я їх викинула.

Я витріщилась на неї.

— Ти викинула свою колекцію разом зі сміттям?

Рут похитала головою, і наступних кілька митей, здавалось, перебирала в голові різні предмети зі своєї колекції. Нарешті вона сказала:

— Я склала їх у мішок для сміття, але потім не змогла примиритися із думкою, що вони будуть серед непотребу. Тому якось попросила старого Кефферса, коли він зібрався від нас їхати, чи не міг би він відвезти цей мішок у крамницю. Я знала, що бувають благодійні крамниці, я все про них довідалась. Кефферс трохи покопирсався в сумці, він не знав, яку цінність мали ті речі — та й звідки мав би знати? — тоді засміявся і сказав, що жодна крамниця не захоче цього прийняти. А я сказала: але ж це хороші речі, це дуже хороші речі. І він побачив, що я занадто емоційно сприймаю це, і тоді змінив тон. І сказав щось типу: «Ну добре, дівчино, я заберу це до Оксфама, віддам людям». Тоді він зробив величезне зусилля і додав: «Я придивився краще, і точно — ти права, це справді дуже хороші речі!». Він був, однак, не надто переконливий. Мабуть, він просто забрав мішок і викинув десь. Але я принаймні цього не знала.

Вона усміхнулась і сказала:

— Ти поводилась інакше. Я пам’ятаю. Ти ніколи не соромилась своєї колекції і зберігала її. Тепер я шкодую, що не зробила так само.

Я розповідаю це, щоб було зрозуміло: ми всі намагалися пристосуватись до нашого нового життя, і, гадаю, ми всі тоді робили щось таке, про що згодом шкодували. Тоді фраза Рут страшенно мене засмутила, але сьогодні немає сенсу судити її чи будь-кого іншого за поведінку в ті перші часи у Котеджах.

Коли надійшла осінь і я більше призвичаїлась до оточення, почала помічати те, чого не зауважувала раніше. Скажімо, існувало певне химерне ставлення до тих учнів, які недавно покинули Котеджі. Ветерани ніколи не лінувались розповідати смішні історії про персонажів, яких зустрічали в подорожах до Білого Двору чи Тополевої Ферми; натомість вони майже не згадували учнів, які ще зовсім незадовго до нашого прибуття були їхніми близькими друзями.

Інший момент, який я зауважила — і побачила зв’язок між цими речами, — це мовчанка, якою оточували деяких ветеранів, які їхали на «курси», про які нам відомо було, що це пов’язано з опікунством. Вони могли бути відсутні впродовж чотирьох чи п’яти днів, але протягом цього часу їх майже не згадували; і коли вони повертались, ніхто ні про що їх не розпитував. Можливо, вони розмовляли про це зі своїми найближчими друзями наодинці. Проте однозначно існувало розуміння того, що на ці теми вголос не говорять. Пам’ятаю, як одного ранку спостерігала крізь запітніле вікно нашої кухні, як двоє ветеранів вирушало на курси, і мені подумалось: цікаво, чи наступної весни або літа, коли вони поїдуть назовсім, ми перестанемо про них говорити?

Можливо, це й перебільшення, що згадування про учнів, які поїхали, було справжнім табу. Якщо треба було про них згадати, їх згадували. Зазвичай можна було почути, як про них говорилося непрямо, у зв’язку з якимось предметом чи рутиною. Наприклад, якщо починала протікати водостічна труба, точилось чимало суперечок про те, «як її лагодив Майк». А неподалік від Чорної Стодоли був пень, який усі називали «пеньком Дейва», тому що впродовж трьох років і аж до миті за кілька тижнів до нашого прибуття він сидів там, читаючи й пишучи, іноді навіть тоді, коли було холодно й падав дощ. Найпам’ятнішим був Стів. Нікому з нас не вдалось нічого вивідати про те, якою людиною був Стів — крім того, що він дуже любив порножурнали.

Час від часу в Котеджах можна було натрапити на порножурнал, закинутий за диван або загублений серед купи старих газет. Це були журнали з «м’якою порнографією», хоча в ті часи нам не було відомо про відмінності. Раніше нам ніколи не доводилось бачити чогось подібного, тож ми не знали, що про це думати. Ветерани зазвичай реготали, коли такий журнал десь з’являвся, проглядали його без живого зацікавлення, перш ніж відкинути набік — тож ми робили так само. Коли ми з Рут пригадували це кілька років тому, вона сказала, що таких журналів у Котеджах циркулювало кілька десятків.

— Ніхто не зізнавався, що журнали подобаються, — сказала вона. — Але ж ти пам’ятаєш, як це було. Якщо журнал з’являвся у кімнаті, всі вдавали смертельну нудьгу. А як зайдеш до кімнати за півгодини — журналу вже й близько там не буде.

У кожному разі, я розповідаю про те, що коли один із цих журналів десь виринав, то це називали залишком від «колекції Стіва». Іншими словами, Стів був відповідальний за всі порножурнали, які будь-коли з’являлися. Як я вже сказала, ми так нічого іншого про Стіва не довідались. Одначе навіть тоді розуміли, що в цьому є певний жарт, і коли хтось тицяв пальцем і казав: «О, дивіться — один із журналів Стіва», то вчували тут певну іронію.

Між іншим, ці журнали доводили до сказу Кефферса. Подейкували, що він був віруючим і що не визнавав не тільки порнографії, але й сексу взагалі. Іноді він доводив себе до ручки — обличчя під сірими бакенбардами вкривалося плямами люті, поки він гримів у всіх приміщеннях, зарулюючи без стуку до кімнат, поклавши собі зібрати всі до одного «журнали Стіва». Ми з усіх сил намагались вдавати, що він у такі миті дуже кумедний, але насправді в таких станах він по-справжньому лякав. Наприклад, несподівано припинялось його звичне бурчання, і тиша, що його супроводжувала, створювала тривожну атмосферу.

Пам’ятаю один випадок, коли Кефферс зібрав шість чи сім «журналів Стіва» і погнав до свого фургона. Ми з Лорою дивились на нього згори, з моєї кімнати, і я сміялася із чогось, що мовила Лора. Тоді я побачила, як Кефферс відчиняє двері фургона, і — можливо, тому що йому були потрібні обидві руки, щоб посунути якісь речі в машині — він поклав журнали на кілька цеглин, складених поруч із бойлерною (хтось із ветеранів кілька місяців тому намагався збудувати місце для барбекю), Кефферс стояв, нахилившись уперед, його голова і плечі були сховані у фургоні. Він копирсався там так довго, аж я почала підозрювати, що, незважаючи на всю свою недавню лють, тепер він повністю забув про журнали. Без сумніву, за кілька хвилин він випростався, сів за кермо, затраснув двері і поїхав.

Коли я вказала Лорі на те, що Кефферс забув журнали, вона мовила:

— Вони там довго не пролежать. Тільки коли наступного разу він затіє чистку, йому доведеться знову повсюди їх визбирувати.

Але через півгодини, проходячи повз бойлерну, я звернула увагу, що журнали так і лежать там, неторкані. Спочатку я подумала про те, щоб узяти їх із собою, але відразу зрозуміла, що якщо їх там знайдуть, мене дражнитимуть вічно. Ніхто не зрозуміє, навіщо я таке зробила. Ось чому я взяла журнали і ввійшла з ними до бойлерної.

Бойлерна була ще одним сараєм, прибудованим до ферми. В ній зберігались старі косарки і вила — Кефферс розраховував, що ці речі не згорять надто швидко, якщо одного дня вибухне бойлер. Тут же Кефферс тримав свій верстак, тож я поклала на нього журнали, відкинула набік якесь лахміття і сіла на стільницю. Освітлення не вистачало, але позаду мене було брудне віконце, тож, розгорнувши перший журнал, я побачила, що можу розгледіти достатньо.

Всередині було багато фотографій дівчат із розведеними ногами і виставленими задами. Визнаю, були часи, коли я дивилась на такі фотографії і збуджувалась, хоча ніколи не хотіла робити цього з дівчатами. Але не за тим я шукала. Я швидко перебігала сторінками, не бажаючи, щоб мене відволікало сексуальне випромінювання зі сторінок. Насправді я взагалі майже не бачила вигнутих тіл, оскільки дивилася на обличчя. Навіть на рекламах відео чи будь-чого іншого, винесених набік, я перевіряла обличчя кожної моделі, перш ніж продовжити.

Вже майже наближаючись до кінця стосу, я зрозуміла, що хтось стоїть за порогом сараю. Я залишила двері відчиненими, тому що такими вони були зазвичай, але й для того, щоб впустити більше світла. Я вже двічі підводила очі, бо мені здавалось, що я почула якийсь шум. Але на порозі нікого не було, тож я продовжувала справу. І ось нарешті я перестала сумніватись у присутності когось, тож, опустивши журнал, я тяжко зітхнула, постаравшись, щоб мене було добре чутно.

Я чекала на сміх або на те, що двоє-троє студентів увірвуться до сараю, намагаючись найкращим чином використати те, що впіймали мене зі стосом порножурналів. Але нічого не трапилось. Тож я промовила, надавши своєму голосові втомленої інтонації:

— Мені страшенно приємно, що ви до мене приєднались. Навіщо соромитись?

Почувся смішок, а тоді на порозі з’явився Томмі.

— Привіт, Кет, — сором’язливо сказав він.

— Заходь, Томмі. Приєднуйся до веселощів.

Він обережно підійшов до мене, а тоді зупинився на відстані кількох кроків. Тоді перевів погляд на бойлер і сказав:

— Я не знав, що ти любиш такі штуки.

— Хіба дівчатам не можна?

Я гортала сторінки, а він на кілька хвилин замовк. Тоді промовив:

— Я не намагався за тобою стежити. Просто побачив зі своєї кімнати. Помітив, що ти підійшла сюди і взяла журнали, які забув Кефферс.

— Ласкаво тебе до них запрошую, коли закінчу.

Він зніяковіло засміявся.

— Це всього лише журнали про секс. Думаю, я вже всі їх бачив.

Він ще раз засміявся, але потім, коли я звела очі, то побачила, що Томмі дивиться на мене з серйозним виглядом. Тоді він запитав:

— Ти щось шукаєш, Кет?

— Що ти маєш на увазі? Шукаю брудних картинок.

— Щоб завестись?

— Можна й так сказати.

Я відклала один журнал і взялась за інший.

Тоді я почула кроки Томмі — він наближався, аж доки не зупинився поруч. Коли я знову звела погляд, його руки поривчасто застигли в повітрі, наче я виконувала руками якусь складну роботу, а він прагнув допомогти.

— Кет, ти ж не… Ну, якщо це щоб завестись, то це ж роблять не так. Ти мусиш набагато уважніше дивитись на фотографії. Якщо швидко гортати, то це не спрацює.

— Звідки тобі знати, що працює для дівчат? Напевно, ти дивився ці журнали з Рут. Вибач, я не подумала.

— Кет, чого ти шукаєш?

Я знехтувала його запитання. Я перебрала вже майже весь стос і хотіла закінчити. Тоді він сказав:

— Я бачив, як ти таке вже робила.

Цього разу я зупинилась і поглянула на нього.

— Що тут відбувається, Томмі? Невже Кефферс найняв тебе у свій порнопатруль?

— Я не намагався за тобою стежити. Але я тебе бачив — минулого тижня, після того, як ми всі зібрались у кімнаті Чарлі. Там був один із цих журналів, а ти думала, що ми всі розійшлися. Але я повернувся по светр, а двері кімнати Клер були відчинені, тому я бачив кімнату Чарлі. І я тебе там потім — ти гортала журнал.

— Ну, і що з того? Нам же всім треба якось заводитись.

— Ти не заради збудження це робила. Я бачив, так само, як бачу тепер. У тебе таке обличчя, Кет. Того разу в кімнаті Чарлі у тебе було дивне обличчя. Ніби ти сумна чи щось таке. Ніби трохи налякана.

Я зістрибнула з верстака, зібрала журнали і вручила стос йому в руки.

— Тримай. Віддаси Рут. Подивишся, чи вони якось на неї вплинуть.

Я пройшла повз нього і вийшла з сараю. Я знала, що розчарувала його, нічого не розповівши, але в ту мить ще недостатньо добре все сама продумала, тому не готова була нікому нічого розповідати. Але я не проти була, що він прийшов слідом за мною до бойлерної. Анітрохи не проти. Мене це заспокоїло, я відчула себе захищеною. Врешті-решт я йому таки розповіла, але аж за кілька місяців, коли ми вирушили в подорож до Норфолка.

Розділ дванадцятий

Я хочу розповісти про подорож до Норфолка, про все, що трапилося того дня, але спершу я повинна повернутись трохи назад, щоб описати обставини і пояснити, чому ми туди поїхали.

Наша перша зима в Котеджах уже майже закінчилась, і ми почувались достатньо обжитими. Незважаючи на всі наші камені спотикання, ми з Рут підтримували звичку зустрічатись увечері у мене в кімнаті, говорити над гарячими напоями. І от під час однієї з таких зустрічей, у розпал якихось жартів вона раптом сказала:

— Ти, мабуть, чула, що казали Кріссі й Родні.

Я відповіла заперечно, а вона засміялась і продовжила:

— Вони, мабуть, просто мене надурили. У них такі жарти. Забудь, що я про це згадувала.

Але я бачила, що я з неї це витягну, тож продовжувала випитувати, аж доки вона не мовила стишеним голосом:

— Пам’ятаєш, минулого тижня Кріссі й Родні не було? Вони їздили до містечка Кромера, на півночі узбережжя Норфолка.

— Що вони там робили?

— О, мені здається, вони там мали друзів, хтось колись там жив. Не в цьому річ. Річ у тому, що вони стверджують, наче бачили там цю… особу. Вона працює в офісі з відкритим плануванням. І, ну, ти розумієш. Вони вважають, що ця особа — «ймовірне я».

Хоча більшість із нас стикалися із поняттям «імовірних я» ще в Гейлшемі, ми відчували, що не повинні цього обговорювати, тому й мовчали — хоча, звісно, це нас водночас інтригувало й непокоїло. І навіть у Котеджах цю тему так просто не порушували. Навколо будь-якої розмови про «імовірних я» ніяковості було набагато більше, ніж, скажімо, навколо сексу. Водночас ця тема захоплювала — у деяких випадках викликала одержимість, — тож вона виринала час від часу, переважно в найсерйозніших розмовах, нескінченно далеких від, наприклад, суперечок про Джеймса Джойса.

Підставова ідея, що стояла за теорією «ймовірних я», була проста і не викликала суперечок. Її можна переказати приблизно так. Оскільки кожного з нас було в якусь мить скопійовано зі звичайної людини, у всіх нас мусить бути десь модель, яка проживає власне життя. Це означало — принаймні теоретично, — що ви могли розшукати особу, за подобою якої вас було створено. Ось чому, коли ви самі виходили в зовнішній світ — бували в містах, торговельних центрах, придорожніх кафе — ви виглядали «імовірних я», тобто людей, які могли бути моделями для вас чи ваших друзів.

Однак щодо всього іншого, крім цих найважливіших підстав, згоди ми не доходили. По-перше, ми ніяк не могли погодитись щодо того, на що слід звертати увагу, розглядаючись за «ймовірними я». Дехто з учнів вважав, що дивитись треба на людей, старших від нас років на двадцять-тридцять — тобто приблизно у віці, в якому ми могли б мати батьків. Інші стверджували, що це надто сентиментально. Чому нас і наших моделей мусить відділяти ціле «природне» покоління? Для створення нас могли використовувати немовлят, старих людей — яку це робило різницю? На це відповідали, що за моделей використовували людей, які перебували на піку свого здоров’я, і саме тому це збігалося з віком «звичайних батьків». Але десь на цьому моменті ми відчували, що підходимо до території, на яку не хочемо ступати, тож суперечка закінчувалась нічим.

Поставали також запитання, навіщо нам узагалі вистежувати наших моделей. Одна з імовірних відповідей — мовляв, якщо тобі вдасться це зробити, ти побачиш своє майбутнє. Я не маю на увазі, начебто ми вірили, що якщо твоя модель виявилась би, скажімо, працівником залізничної станції, то ти й сам врешті-решт почнеш там працювати. Ми усвідомлювали, що це не так просто. Однак всі ми, тільки різною мірою, вірили, що якщо тобі вдасться побачити особу, з якої тебе скопійовано, ти отримаєш певне розуміння того, ким ти є глибоко в основі, і, можливо, якесь уявлення, що зберігається в коморах твого життя.

Дехто вважав, що думати про «ймовірних я» взагалі тупо. Наші моделі були до нас безвідносні, просто технічною потребою, яка дала можливість привести нас на цей світ, і не більше. Тільки від нас залежало, що саме ми зробимо зі своїми життями. До цього табору завжди належала Рут, і я, швидше за все, також. І все одно, щойно почувши, начебто хтось бачив «імовірного я» — хоч чиїм би він був, — ми не могли впоратись із зацікавленням.

Як я пригадую, коли хтось бачив «імовірного я», це викликало ланцюгову реакцію. Могли минати тижні, протягом яких ніхто про них і не згадував, а тоді одне повідомлення спричиняло цілий наплив інших. Більшість із них цілком очевидно не були варті пошуків: хтось бачив когось у машині, що проїздила повз — речі такого типу. Але час від часу траплялись випадки конкретніші — як, наприклад, той, про який мені того вечора розповіла Рут.

За словами Рут, Кріссі й Родні були зайняті дослідженням прибережного міста, до якого вирушили. Досліджуючи, вони на деякий час розділились, а коли зустрілися знову, Родні був страшенно схвильований і розповів Кріссі, як він блукав бічними вуличками від Гай-Стрит і як проминув офіс з великим скляним фасадом. Всередині Родні побачив повно людей, деякі сиділи за столами, інші — ходили і розмовляли. І серед них Родні побачив «імовірне я» Рут.

— Кріссі прийшла до мене, щойно вони повернулись. Вона змусила Родні все переповісти, і він щосили старався, але це було неможливо. Тепер вони постійно кажуть, що відвезуть мене туди, але я навіть не знаю. Не знаю, наскільки мені це потрібно.

Я точно не пригадую, що саме я тоді їй відповіла, але в ту мить налаштована я була дуже скептично. Насправді, якщо бути щирою, я думала, що Кріссі й Родні просто все вигадали. Я не хочу ствердити, начебто Кріссі й Родні були поганими людьми — це було б нечесно. Вони подобались мені з багатьох причин. Але річ у тому, що до новоприбулих — а Рут насамперед — вони ставились анітрохи не прямолінійно.

Кріссі була висока, і якщо випростовувалась на весь свій зріст, її можна було назвати красивою, але вона, здавалось, цього не усвідомлювала і майже постійно сутулилась, щоб видаватись такою, як інші. Тому найчастіше вона більше скидалась на Бабу Ягу, ніж на кінозірку, і це враження було підсилене її неприємною манерою тицяти в тебе пальцем, перш ніж звернутись. Переважно вона одягала не джинси, а довгі спідниці, і маленькі окуляри, надто високо втиснуті в її обличчя. Вона належала до тих ветеранів, які тепло прийняли нас того літа, коли ми щойно прибули, і спочатку я була нею захоплена і зверталась до неї за підтримкою. Але з плином часу в мене почали з’являтись перестороги. Дивно, як вона постійно посилалась на той факт, що ми походимо з Гейлшема, наче це пояснювало про нас усе. Вона постійно розпитувала нас про Гейлшем, про найдрібніші деталі, як тепер роблять мої донори, і, хоча й намагалась робити це буденно, я бачила, що її зацікавлення має підтексти. Ще одна річ, яку я в ній зауважила — її намагання постійно нас розлучати: вона постійно відводила когось із нас набік, поки решта спільно чимось займались, або двох запрошувала до чогось приєднатись, а інших двох ігнорувала — такі штуки.

Кріссі рідко можна було побачити без її хлопця, Родні. Він зав’язував волосся в тугий кінський хвіст, як рок-музикант сімдесятих років, і багато говорив про такі речі, як, скажімо, реінкарнація. Він мені навіть подобався, якби не те, що настільки перебував під впливом Кріссі. В будь-якій розмові від без варіантів підтримував погляд Кріссі, а якщо Кріссі казала щось бодай трохи кумедне, він чмихав і хитав головою, ніби просто-таки повірити не міг у таку сміхоту.

Гаразд, я, можливо, надмірно сувора до цієї парочки. Коли ми з Томмі не так давно пригадували їх, він казав, що, на його думку, вони обоє — достойні люди. Але зараз я розповідаю вам це, щоб пояснити, чому я так скептично поставилась до їхнього повідомлення про «ймовірне я» Рут. Як я вже сказала, моєю першою реакцією стала недовіра: я припустила, що Кріссі щось замислила.

Інший момент, який викликав у мене сумніви, стосувався безпосереднього опису: Кріссі й Родні малювали картинку, на якій ця жінка працювала в гарному офісі зі скляним фасадом. У той час мені це видавалось занадто близьким до «майбутнього мрії» Рут, як ми його уявляли.

Мабуть, це ми, новоприбулі, здебільшого розмовляли тієї зими про «майбутнє мрії», хоча і дехто з ветеранів нас підтримував. Дехто зі старшаків — особливо ті, в яких уже розпочалась підготовка — просто тихо зітхав і виходив з кімнати, коли такі розмови починались, але впродовж тривалого часу ми цього навіть не помічали. Не знаю, що там відбувалось у наших головах під час цих розмов. Можливо, ми знали, що вони несерйозні, але знову-таки — фантазіями ми їх також не вважали. Можливо, відколи Гейлшем залишився позаду, це був шанс бодай цих півроку — ще до розмов про опікунство, до уроків водіння, до всіх тих речей — іноді забувати, ким ми насправді були; забувати слова наших вихователів; забути про вибух міс Люсі того дощового дня в павільйоні, так само як про інші теорії, які ми розвинули протягом усіх цих років. Звичайно, це не могло тривати довго, але, як я вже казала, бодай цих кілька місяців нам вдалося прожити в затишному підвішеному стані, обмірковуючи наші життя без звичних обмежень. Пригадуючи це тепер, мені здається, що ми сторіччя провели на задушливій кухні, після сніданку, або позгортавшись калачиками навколо напівзгаслого вогнища у передсвітанковий час, поглинуті бесідами про плани на майбутнє.

Уявіть собі, ніхто в цих розмовах не заходив надто далеко. Не пам’ятаю, щоб хтось стверджував, що стане кінозіркою чи кимось таким. Переважно всі казали, що стануть поштарями або працюватимуть на фермі. Багато учнів хотіло стати водіями одного чи другого типу, і часто, коли розмова повертала сюди, дехто з ветеранів починав порівнювати конкретні живописні шляхи, якими вони подорожували, улюблені придорожні кафе, складні роз’їзди тощо. Сьогодні, звісно, багатьох із них я переговорила б на ці теми. Але тоді я переважно слухала, не вимовляючи і слова, впиваючись їхньою розмовою. Іноді, якщо було пізно, я заплющувала очі, спершись об бильце дивана — або об хлопця, якщо це діялось під час однієї з коротких фаз, коли я офіційно була «з кимось»; я виринала й западала в дрімоту, дозволяючи образам доріг пропливати в моїй уяві.

У кожному разі, повертаючись до основної думки, коли заходили такі розмови, саме Рут найчастіше заходила далі, ніж будь-хто інший, особливо коли поблизу були ветерани. Про офіси вона говорила ще з самого початку зими, але по-справжньому ця ідея набрала життєздатності, перетворившись на її «майбутнє мрії», того ранку, коли ми з нею пішли до села.

Це діялось під час нестерпно холодного періоду, коли наші квадратні газові обігрівачі створювали проблеми. Ми довго й нудно намагались їх розпалити, марно клацали вимикачами і дедалі дужче западали в зневіру, змушені покидати кімнати, які так і не вдавалося обігріти. Кефферс відмовлявся мати з цим справу, стверджував, що це не належить до його обов’язків, хоча врешті, коли стало по-справжньому холодно, він простягнув нам конверт із грошима і назву якогось пального, яке нам слід було купити. Тож ми з Рут зголосились піти до села, щоб його роздобути, і тому того морозяного ранку опинились на стежці. Ми дійшли до місця, де з обох боків здіймались високі живоплоти, а земля була вкрита замерзлим коров’ячим лайном, коли це Рут несподівано зупинилась кілька кроків позаду мене.

Я не відразу зрозуміла це, але врешті повернулась до неї. Вона хукала собі на пальці і дивилась додолу, захоплена чимось, що лежало біля її ніг. Я подумала, що це, можливо, якесь бідолашне створіння, яке загинуло від морозу, але наблизившись, побачила кольоровий журнал — не такий, як «журнали Стіва», а яскраве і веселе видання, які безкоштовно додають до газет. Він лежав, розкритий на розвороті з рекламою, і хоч папір намок, а в кутику застигло болото, ти міг усе нормально розгледіти. Реклама зображала прекрасний сучасний офіс відкритого планування, в якому працювало троє або четверо людей — вони начебто жартували одне з одним. Саме місце було осяйне, і люди в ньому теж були осяйні. Рут дивилась на зображення, а коли зауважила мене поруч, сказала:

— Оце було б відповідне місце для праці.

Тоді вона спохопилася — може, навіть розізлилась, що я її на такому впіймала — і рушила далі в набагато швидшому темпі, ніж доти.

Але вже за кілька вечорів, коли кілька з нас сиділо навколо каміна на фермі, Рут почала розповідати про ідеальний офіс, де вона хотіла б працювати, і я негайно його впізнала. Вона описала всі деталі — рослини, лискуче устаткування, крісла з механізмами обертання й коліщатками — і це було так яскраво, що вона говорила так і говорила, і ніхто її не перебивав. Я пильно придивлялася до неї, але їй, здавалось, не спадало на думку, що я можу здогадатись — можливо, вона й сама забула, звідкіля походив той образ. Вона почала навіть розповідати, що працівники її офісу будуть «людьми динамічного, енергійного типу», а я чітко пам’ятала, що ці слова були написані великими літерами згори над зображенням: «Ви — людина динамічного, енергійного типу?» — щось у цьому стилі. Звичайно, я нічого не сказала. Насправді, слухаючи її, я навіть почала думати, що, може, все це було здійсненне: може, одного дня ми змогли б переїхати до такого місця і далі бути всі разом.

Кріссі й Родні теж були того вечора, звісно, присутні — слухали, вбираючи кожне слово. А тоді, багато днів поспіль, Кріссі намагалась підштовхнути Рут, щоб та знову щось розповіла на цю тему. Вони сиділи в кутку кімнати, а я проходила повз і чула, як Кріссі запитувала:

— Ти впевнена, що ви не остогиднете одне одному, якщо будете працювати всі разом у такому місці? — вона страшенно хотіла, щоб Рут знову завела свою розповідь.

Особливість Кріссі була в тому (і це стосувалося багатьох ветеранів), що, незважаючи на її ледь покровительську манеру щодо нас з миті нашого приїзду, вона трепетала з приводу Гейлшема. Я далеко не відразу це зрозуміла. Візьмімо ситуацію з офісом Рут: сама Кріссі ніколи б не говорила про те, щоб працювати в будь-якому офісі, вже не кажучи про такий офіс. Але оскільки Рут походила з Гейлшема, ця ідея якимось чином могла начебто втілитись у реальність. Ось як Кріссі це бачила, і, гадаю, Рут час від часу докидала кілька слів, щоб підтримати уявлення, мовляв — авжеж, у певний таємничий спосіб щодо нас, учнів Гейлшема, застосовувались окремі правила. Мені ніколи не доводилось чути, щоб Рут брехала ветеранам. Вона радше не заперечувала певних речей, натякаючи на інші. Траплялись випадки, коли я могла конкретно її підставити. Але незважаючи на те, що іноді Рут видавалась зніченою, коли посеред котроїсь зі своїх історій перехоплювала мій погляд, вона все ж мала певність, що я її не видам. І, звісно, я цього не зробила.

Такі були обставини, в яких Кріссі й Родні повідомили, начебто бачили «ймовірне я» Рут, і тепер вам, сподіваюсь, зрозуміло, чому я намагалась зберігати обачність. Мені не дуже хотілось, щоб Рут їхала з ними до Норфолка, хоча я й не могла пояснити, чому саме. І щойно не залишилось сумнівів у тому, що вона поїде, я сказала, що приєднаюся до них. Спершу вона начебто не дуже зраділа, і натякнула навіть, що й Томмі не дозволить поїхати. Але врешті ми поїхали всі разом, уп’ятьох: Кріссі, Родні, Рут, Томмі і я.

Розділ тринадцятий

Родні, який мав водійські права, домовився, що позичить на день машину в робітників ферми з Мічлі, кілька кілометрів униз дорогою від нас. Він постійно робив так раніше, але цього разу домовленість увірвалась за день до нашого планованого від’їзду. Хоча все владналось доволі просто — Родні пішов на ферму і домовився про іншу машину, — цікаво було спостерігати, як Рут поводилась протягом цих кількох годин, поки здавалось, що мандрівка може зірватись.

До тієї миті вона вдавала, ніби все це такий жарт, що вона їде тільки для того, щоб зробити приємне Кріссі. І вона постійно базікала, що ми надто мало випробовуємо власну свободу, відколи покинули Гейлшем; що вона все одно завжди хотіла вирушити до Норфолка, щоб «відшукати всі наші загублені речі». Іншими словами, вона просто-таки з ніг збивалась, намагаючись продемонструвати, що не ставиться всерйоз до перспективи побачити своє «імовірне я».

Того дня перед нашим виїздом, як я пам’ятаю, ми з Рут ходили на прогулянку, а коли повернулись, на кухні ферми Фіона з кількома ветеранами готувала величезне рагу. І саме Фіона, не відриваючись від своєї справи, повідомила, що з ферми приходив хлопець з повідомленням. Рут стояла просто переді мною, тому я не бачила її обличчя, але вся її постать ніби закам’яніла. Не промовивши й слова, вона повернулась, проминула мене і вийшла з котеджу. Я мигцем побачила її обличчя і усвідомила, як вона засмутилася. Фіона почала говорити щось на зразок: «Ох, я не знала…». Але я швидко відповіла:

— Рут не тому засмутилась. Причина в іншому, дещо сталося ще раніше.

Ці слова не були найкращим виходом, але нічого розумнішого в ту мить я не придумала.

Врешті, як я вже казала, транспортна криза розв’язалась, і раннього ранку наступного дня в повній темряві ми вп’ятьох влізли до побитого, але цілком достойного автомобіля «Rover». Кріссі сиділа спереду, поруч із Родні, а ми втрьох — на задньому сидінні. Це видавалось чимось природним, і ми розташувались так, навіть не думаючи. Але вже за кілька хвилин, щойно Родні вивіз нас із темних звивистих стежок на справжню дорогу, Рут, яка сиділа посередині, схилилась уперед, поклала руки на передні сидіння і почала розмовляти з ветеранами. Вона робила це так, що ми з Томмі, з обох боків від неї, не могли розчути жодного слова з їхньої розмови, а через те, що вона сиділа між нами, ми не могли розмовляти між собою чи навіть бачити одне одного. Іноді, дуже рідко, вона відхилялась назад, я намагалась завести якусь бесіду між нами трьома, але Рут її не підхоплювала, і невдовзі вже знову тягнулася вперед і встромляла обличчя між двома передніми сидіннями.

Приблизно за годину, коли починало світати, ми зупинились, щоб розім’яти ноги і дати Родні можливість попісяти. Ми зупинились біля великого порожнього поля, перестрибнули рівчак і кілька хвилин розтирали руки і дивились на пару, що здіймалась від наших подихів. Якоїсь миті я зауважила, що Рут відійшла від нас і дивиться через усе поле на схід сонця. Тож я підійшла до неї і запропонувала помінятись зі мною місцями, якщо вона зацікавлена розмовляти лише з ветеранами. Так вона зможе розмовляти з Кріссі, і ми з Томмі теж зможемо поговорити, поки в дорозі. Я ще навіть не договорила, як почула шепотіння Рут:

— Чому ти так хочеш ускладнювати? І робити це саме зараз! Не розумію. Чому ти так хочеш створювати проблеми?

Вона повернула мене так, щоб ми обидві були обернуті до решти спинами, тож ніхто не побачив би, якби ми почали сперечатись. Не так її слова, як саме цей жест дав мені зрозуміти, як вона бачила ситуацію. Я розуміла, що Рут докладає зусиль, щоб правильно подати не тільки себе, але нас усіх, перед Кріссі й Родні; а тут я, намагаюсь до неї підкопатись і влаштувати незручну сцену. Я це все побачила, торкнула її за плече і повернулась до решти. І коли ми повернулись до машини, я простежила, щоб ми втрьох сіли точнісінько так, як раніше. Але тепер, поки ми їхали, Рут сиділа мовчки, відкинувшись на спинку свого місця, і навіть коли Кріссі й Родні кричали до нас із передніх сидінь, вона давала понурі односкладові відповіді.

Однак ситуація значно поліпшилась, коли ми прибули до нашого приморського містечка. Ми дісталися туди приблизно в час ланчу і залишили машину на автостоянці, поруч із курсами з мінігольфу, над якими тріпотіли прапори. День стояв сухий, сонячний, і я пам’ятаю, що першу годину ми відчували таке піднесення, що виїхали назовні, що майже не думали про причину, яка нас туди привела. Родні навіть щось вигукував, розмахуючи руками і ведучи нас дорогою нагору, повз ряди будинків і крамниць, і вже навіть величезне небо над нами промовляло, що ми рухаємось у напрямку моря.

Коли ми нарешті до нього дістались, виявилось, що дорога провадить по краю скелі. Спочатку здавалось, що скеля круто обривається, але, перехилившись через перила, можна було побачити звивисті стежки, які вели скелястим спуском аж до моря.

Ми вже помирали з голоду, тому подалися до маленького кафе, розташованого на скелі якраз там, звідки розходились стежки. Коли ми ввійшли досередини, побачили там лише двох кругловидих жінок у фартухах, які там працювали. Вони курили сигарети за одним зі столів, але швидко піднялись і зникли на кухні, і ми залишились у приміщенні самі.

Ми зайняли віддалений столик — це означало, що він стояв найближче до краю скелі — і коли розсілись, я відчула, що ми фактично зависли над морем. У той час я не мала з чим порівнювати, але тепер розумію, що кафе було крихітне, всього на три або чотири столики. Жінки залишили відчиненим вікно — можливо, щоб приміщення не наповнювалось запахами смаженої їжі, — тож час від часу досередини вривався вітер, і тоді всі реклами на стінах починали тріпотіти. Над стійкою висіла картка, списана кольоровими фломастерами, згори якої було написано слово «око», і з кожного «о» на вас дивилась зіниця. Сьогодні я бачу такі речі так часто, що вже навіть не звертаю на них уваги, але тоді таке було вперше. Тож я захоплено розглядала картку, а потім перехопила погляд Рут і усвідомила, що вона також дивиться вражено, і ми обидві вибухнули сміхом. Ця затишна мить, здавалось, поклала край неприємним почуттям, які почали рости між нами в машині. Але виявилось, що насправді то була остання така приємна мить між мною і Рут упродовж усієї нашої вилазки.

Про «ймовірне я» ми не згадували, відколи прибули до міста, і коли ми розсілись у кафе, я вирішила, що тепер ми відповідно все обговоримо. Але щойно ми взялися за сандвічі, Родні почав розповідати про свого давнього друга, Мартіна, який виїхав із Котеджів рік тому і тепер жив десь у місті. Кріссі охоче підхопила тему, і ось уже обоє ветеранів розповідали смішні історії про те, що витворяв Мартін. Ми не зовсім здатні були це зацінити, але Кріссі й Родні насолоджувались самі собою. Вони переглядались і сміялись, і хоча й вдавали, що розповідають для нас, видно було, що пригадують історії одне для одного. Коли я думаю про це тепер, мені відкривається, що оскільки розповідати про тих, хто виїхав, у Котеджах вважалось майже табуйованим, мешканці могли припинити розмовляти про них навіть одне з одним, тож щойно поїхавши кудись, вони могли так себе потішити.

Коли вони сміялись, я також сміялась із ввічливості. Томмі, здавалось, розумів ще менше, тож видавав лише нерішучі смішки, що відставали від решти. Одначе Рут реготала і реготала, і далі кивала на все, що розповідали про Мартіна, ніби й сама добре пригадувала всі історії. А одного разу, коли Кріссі сказала щось незрозуміле — типу: «Ах, так, тоді, коли він одягнув джинси!» — Рут аж вибухнула реготом і вказала в нашому напрямку, наче кажучи Кріссі: «Поясни це також і їм, щоб вони теж могли насолодитись». Я приймала це все, але коли Кріссі з Родні почали обговорювати, чи не завітати нам до квартири Мартіна, я не витримала і промовила — може, дещо занадто холодним тоном:

— Чим саме він тут займається? Чому він має квартиру?

Запала тиша, тоді я почула перебільшене зітхання Рут. Кріссі схилилась у мій бік через стіл і тихо мовила, немов пояснювала дитині:

— Він опікун. Що, на твою думку, він мав би робити тут? Тепер він справжній опікун.

Всі засовались, а я сказала:

— Я ж про це і кажу. Ми не можемо просто до нього прийти. Кріссі зітхнула.

— Ну, так. Нам не дозволено відвідувати опікунів. Якщо говорити суворо. Нас до цього точно не заохочують.

Родні вишкірився і додав:

— Зовсім не заохочують. Тільки нечемні дітки можуть піти і відвідати його.

— Дуже нечемні, — зацокала язиком Кріссі.

До них приєдналася Рут зі словами:

— Кеті ненавидить бути нечемною. Тому краще нам до нього не ходити.

Томмі дивився на Рут, явно не розуміючи, на чий бік вона стала. Та і я не зовсім це розуміла. Я подумала, що вона не хотіла, щоб наша експедиція збочила з маршруту, і тому неохоче зі мною погодилась, тож я усміхнулась до неї, але вона не відповіла мені взаємністю. Тоді Томмі раптом запитав:

— Де саме ти бачив «імовірне я» Рут, Родні?

— Ох… — тепер, коли ми приїхали до міста, Родні не здавався вже таким зацікавленим у «ймовірному я», тож я побачила, як обличчям Рут пробігла тінь стривоженості. Врешті Родні сказав:

— На бічній вулиці від Гай-Стрит, десь ближче до її закінчення. Звичайно, сьогодні в неї може бути вихідний.

Коли ж ніхто нічого більше не сказав, він додав:

— У них справді бувають вихідні, ви ж знаєте. Вони не завжди на роботі.

Коли він це озвучив, я відчула укол страху, що ми неправильно оцінили обставини. Що не зважаючи на те, що нам відомо, ветерани говорили про «ймовірних я» тільки для того, щоб і далі їздити в подорожі, а насправді не хотіли заходити далі в цій темі. Рут цілком можна думати так само, тому що тепер вона по-справжньому схвильована, але врешті вона таки засміялась — наче зрозуміла, що Родні жартує.

Тоді Кріссі якимось новим тоном сказала:

— Рут, можливо, за кілька років ми будемо приїздити сюди, щоб відвідати тебе. Ти працюватимеш в гарному офісі. Не розумію, як хто-небудь може не дозволити нам тебе провідувати.

— Точно, — швидко проказала Рут. — Ви, всі можете приїздити, щоб зі мною побачитись.

— Гадаю, — сказав Родні, — щодо відвідування людей, які працюють в офісі, правил немає.

Він раптом засміявся:

— Ми не знаємо. З нами такого ще не ставалося.

— Все буде добре, — сказала Рут. — Вам дозволять. Ви всі зможете приїздити і мене провідувати. Крім Томмі, звичайно.

Томмі був, здавалось, шокований.

— Чому мені не можна приїздити?

— Тому що ти вже зі мною, дурнику, — відповіла Рут. — Я тебе залишаю собі.

Ми всі засміялися, Томмі знову трохи пізніше від решти.

— Я чула про дівчину з Вельса, — сказала Кріссі. — Вона вчилась у Гейлшемі, на кілька років старша від вас. Вона працює тепер у крамниці одягу. Дуже розумна.

Ми схвально замуркотіли і якийсь час замріяно дивились на хмари.

— Ось що значить Гейлшем, — врешті сказав Родні і похитав головою, начебто зі здивуванням.

— А була ще інша особа, — повернулася до Рут Кріссі, — той хлопчик, про якого ти розповідала якось. Теж старший на кілька років від тебе. Той, що тепер став доглядачем парку.

Рут глибокодумно кивала. Я подумала, що варто було б кинути на Томмі попереджувальний погляд, але поки я до нього розверталась, він уже почав говорити.

— Хто це був? — запитав він вражено.

— Та ти прекрасно знаєш, Томмі, — швидко відповіла я. Надто ризиковано було його копати чи навіть натякати самою інтонацією: Кріссі миттєво мене б підловила. Тому я промовила це дуже однозначно, з ноткою втоми — мовляв, усі вже просто сил не мають через цього забудькуватого Томмі. Натомість Томмі досі так і не міг нічого второпати.

— Ми його знали?

— Томмі, не повертаймося знову до того самого, — сказала я. — Тобі треба перевірити мозок.

Нарешті монетка потрапила в отвір — Томмі заткнувся.

Кріссі сказала:

— Я знаю, як мені пощастило, що я потрапила до Котеджів. Але от кому по-справжньому пощастило — то це вам, братії з Гейлшема.

Знаєте… — вона стишила голос і знову схилилась уперед. — Я хотіла поговорити з вами на одну тему. Просто там, у Котеджах, це неможливо. Всі вічно підслуховують.

Вона окинула нас усіх поглядом, а тоді зупинила його на Рут. Родні раптом напружився і також схилився вперед. І цієї миті я відчула, що ось ми й підійшли до основної мети цієї подорожі, як її бачили Кріссі й Родні.

— Того ж разу, коли ми з Родні були у Вельсі, де й почули про дівчину з крамниці одягу, — сказала вона, — нам розповіли і про дещо інше, про учнів Гейлшема. Нам сказали, що в минулому декому з гейлшемців за особливих обставин вдавалось отримати відтермінування. Таку можливість мали тільки учні Гейлшема. Тоді можна попросити, щоб виїмки відклали на три, навіть на чотири роки. Це не те, що можна втілити завиграшки, але іноді воно спрацьовувало. Якщо вдавалось їх переконати. Переконати, що ти компетентний.

Кріссі замовкла і поглянула на кожного з нас — можливо, заради драматичного ефекту, можливо, щоб перевірити, чи ми щось знаємо. Ми з Томмі, мабуть, мали збентежений вигляд, натомість Рут мала непроникне обличчя, з якого неможливо було нічого зрозуміти.

— Казали, — продовжила Кріссі, — що коли ви хлопець і дівчина і любите одне одного, коли ви по-справжньому, правильно закохані і якщо можете це показати, тоді люди, які керують у Гейлшемі, все для вас влаштують. Зроблять так, щоб ви могли побути разом кілька років до того, як почнуться ваші виїмки.

Тепер за столом панувала дивна атмосфера — немов ледь чутне бриніння.

— Коли ми були у Вельсі, ми бачилися з учнями з Білого Двору, — продовжувала Кріссі. — Вони казали, що чули про пару з Гейлшема, хлопець уже за кілька тижнів повинен був стати опікуном. Тож вони з кимось зустрілись, і справу відклали на три роки. Їм дозволили жити разом у Білому Дворі, цілих три роки, їм не доводилось їздити на підготовку весь цей час. Три роки лише для себе самих, тому що їм вдалося довести, що вони по-справжньому закохані.

У цю мить я помітила, що Рут киває зі знанням справи. Кріссі й Родні також це зауважили і кілька секунд дивились на неї, мов загіпнотизовані. А в мене сталося видіння, як Кріссі й Родні — там, у Котеджах — упродовж кількох місяців до нашої подорожі зондують і прокручують цю тему між собою. Я уявляла, як вони починають про це говорити — спершу дуже обачно, знизуючи плечима, відкладаючи, потім знову повертаючись до неї, так і не здатні назовсім про неї забути. Уявляла, як вони граються з ідеєю про те, щоб поговорити про це з нами, як удосконалюють підхід, вирішують, що саме варто сказати. Я знову поглянула на Кріссі й Родні, що сиділи навпроти, не зводячи поглядів із Рут, і спробувала розгадати вирази їхніх облич. Кріссі мала водночас наляканий і сповнений надії вигляд. Родні був на межі — ніби сам собі не довіряв, що не бовкне чогось такого, чого говорити не можна.

Мені не вперше доводилось стикатися з чутками про відтермінування. Протягом кількох минулих тижнів я дедалі частіше вловлювала уривки цих розмов у Котеджах. Про це між собою розмовляли ветерани, а коли з’являвся хтось із нас, вони ніяковіли й замовкали. Але я почула достатньо, щоб вловити суть. І знала, що ці розмови стосуються конкретно нас, учнів Гейлшема. І, незважаючи на це, тільки того дня, в кафе біля моря, мені стало по-справжньому зрозуміло, наскільки вся ця ідея стала важливою для декого з ветеранів.

— Думаю, — продовжила Кріссі ледь тремтливим голосом, — вам мало б бути про це відомо. Які правила, що там потрібно.

Вони з Родні зміряли кожного з нас поглядом, тоді знову зосередились на Рут.

Рут зітхнула і мовила:

— Ну, нам, звичайно, розповіли кілька моментів. Але, — і вона стенула плечима, — нам не так уже й багато про це відомо. Насправді ми навіть про це ніколи не розмовляли. Але невдовзі доведеться до них з’явитися.

— До кого треба буде тобі з’явитись? — несподівано запитав Родні. — До кого треба йти, якщо ти хочеш… ну, це… податися?

Рут знову стенула плечима.

— Ну, я ж казала. Ми не так багато розмовляли про це.

Майже інстинктивно вона поглянула на нас із Томмі, шукаючи підтримки, що було, мабуть, помилкою, оскільки Томмі сказав:

— Якщо чесно, я взагалі не знаю, про що ви говорите. Які ще правила?

Рут мало не спопелила його поглядом, а я швидко втрутилась:

— Та ти знаєш, Томмі. Про всі ці розмови, які постійно точились у Гейлшемі.

Томмі похитав головою.

— Не пам’ятаю, — категорично мовив він. І цього разу я бачила — і Рут бачила також, — що він не гальмує. — Не пам’ятаю таких розмов у Гейлшемі.

Рут відвернулась.

— Ви повинні розуміти, — сказала вона Кріссі, — що хоча Томмі і був у Гейлшемі, він не справжній гейлшедоєць. Його завжди витісняли, з нього постійно сміялись. Тому немає сенсу запитувати його про такі речі. А тепер я хочу піти і знайти ту особу, яку бачив Родні.

Мені аж подих перехопило, коли я побачила вираз очей Томмі. Я не бачила його вже дуже довгий час. Цей вираз належав тому Томмі, якого доводилось барикадувати в класі, поки він трощив парти. Його погляд згас, він відвернувся, поглянув на небо і тяжко видихнув.

Ветерани нічого не зауважили, тому що Рут тієї самої миті підвелася і почала копирсатись у своєму пальті. Тоді запанувало замішання, коли всі решта одночасно відсунули стільці від столика. Мене призначили відповідальною за гроші, тож я відійшла заплатити. Інші тим часом вийшли назовні, і поки я чекала на решту, спостерігала за ними крізь великі запітнілі вікна — як вони валандаються в сонячному світлі, не розмовляючи, як дивляться вниз, на море.

Розділ чотирнадцятий

Коли я вийшла назовні, стало очевидно, що перше збудження, яке іскрилось, коли ми тільки прибули, тепер повністю випарувалось. Ми мовчки йшли слідом за Родні вузькими провулками, в які майже не пробивалось сонячне світло, а тротуари були такі вузькі, що доводилося йти вервечкою. Ми з полегшенням вийшли на Гай-Стрит, шум якої трохи приховав наш зіпсований настрій. Коли ми перейшли на світлофорі на сонячний бік, я помітила, що Родні й Кріссі про щось радяться, і подумала: цікаво, як ця неприємна атмосфера пов’язана з їхнім переконанням, що ми приховуємо від них якусь велику гейлшемську таємницю, а як — з випадом Рут проти Томмі.

Коли ми перетнули Гай-Стрит, Кріссі повідомила, що вони з Родні хочуть купити вітальних листівок. Рут остовпіла, але Кріссі продовжувала:

— Ми їх купуємо відразу багато. Так завжди виходить дешевше. І завжди є листівка під рукою на випадок чийогось дня народження, — і вона вказала на вхід до крамниці «Вулворт». — Там можна дешево купити гарні листівки.

Родні кивав, і мені здалося, що в кутиках його усмішки зачаїлась дещиця знущання.

— Звичайно, — докинув він, — може виявитись, що в тебе врешті-решт повно однакових листівок, але ти можеш щось на них домалювати. Типу — зробити особистими.

Ветерани стояли тепер посеред тротуару і спостерігали, як ми сприймемо виклик, поки їх проминали люди з візочками. Я бачила, що Рут лютує, але без допомоги Родні вона не могла зробити те, що хотіла.

Тож ми пішли до «Вулворта», і я негайно відчула себе краще. Навіть тепер я люблю такі місця: величезні крамниці з багатьма стелажами, на яких лежать яскраві пластикові іграшки, вітальні листівки, купи косметики, де є, можливо, навіть фотобудка. Сьогодні, якщо я потрапляю до міста і повинна якось змарнувати час, я йду в таку крамницю — там можна тинятися і насолоджуватись, нічого не купуючи, і асистенти нічого не мають проти.

Отож ми ввійшли туди і за довгий час розійшлися різними рядами. Родні залишився біля входу, поруч зі стелажем із листівками, а трохи далі, під великим постером якоїсь поп-групи, я помітила Томмі, який перебирав аудіокасети. Хвилин за десять, коли я дійшла майже до протилежного кінця приміщення, мені здалося, наче я почула голос Рут, тож я рушила в тому напрямку. Я вже повернула в ряд — з м’якими іграшками і великими головоломками в коробках — і аж тоді усвідомила, що в його кінці стоять Рут і Кріссі, про щось розмовляючи. Я не знала, як учинити: не хотілось втручатись, але настав час іти геть, тож я не хотіла знову розвертатись і йти собі. І я просто зупинилась, вдаючи, що роздивляюсь головоломки, і чекаючи, поки вони мене зауважать.

І ось тоді я зрозуміла, що вони знову розмовляють про ті чутки. Стишивши голос, Кріссі казала:

— Але я вражена, як за весь час, що ти там провела, ти не думала, як це можна зробити. Типу — до кого з цим іти, все таке.

— Ти не розумієш, — відповідала Рут. — Якби ти була з Гейлшема, ти б це вловлювала. Нам це ніколи не видавалось чимось цікавим. Мабуть, це тому, що ми завжди знали: якщо захочемо довідатись, то просто треба повідомити до Гейлшема…

Рут помітила мене і замовкла. Коли я поклала головоломку і повернулась до них, обидві дивилися на мене розлючено. Водночас я мала відчуття, ніби впіймала їх на чомусь забороненому, тож вони присоромлено відступили одна від одної.

— Нам уже час іти, — сказала я, вдаючи, ніби нічого не чула.

Але Рут не обдуриш. Коли вони проходили повз мене, вона зиркнула на мене просто-таки вбивчо.

Тож коли ми знову вирушили слідом за Родні в пошуках офісу, де минулого місяця він бачив «імовірне я» Рут, атмосфера між нами була ще гірша, ніж доти. Не допомагало й те, що Родні постійно вів нас неправильними вулицями. Щонайменше чотири рази він впевнено вів нас убік від Гай-Стрит, і дуже швидко будь-які крамниці й офіси геть зникали, тож ми були змушені повертатись. Невдовзі Родні прийняв захисну позу і, здавалось, готовий був скласти руки. Але якраз тоді ми його знайшли.

Ми знову розвернулись і рухались у напрямку Гай-Стрит, коли Родні несподівано зупинився. Він мовчки вказав на офіс із протилежного боку вулиці.

З усією певністю, то був таки він. Не зовсім такий, як реклама в журналі, який ми знайшли на землі того дня, але й не повністю інакший. Фасад на рівні вулиці виявився повністю скляним, тож кожен міг бачити, що діється всередині: там був відкритий простір з десятком столів, розташованих у формі неправильної літери Г. Були там і пальми у вазонах, і лискучі автомати, і рухомі настільні лампи. Між столами рухалися люди, дехто з них перехилявся через перегородку, жартуючи і базікаючи, інші — з’їхавшись докупи на кріслах із коліщатками, пили каву і їли сандвічі.

— Погляньте, — сказав Томмі. — У них тепер перерва на ланч, а вони нікуди не йдуть. І я їх не звинувачую.

Ми продовжували спостерігати за цим розкішним, затишним, самодостатнім світом. Я зиркнула на Рут і зауважила, що її очі тривожно бігають по обличчях за склом.

— Ну, Роде, — мовила Кріссі. — То хто з них «імовірне я»?

Вона промовила це мало не з сарказмом, ніби не сумнівалась, що вся ця історія — помилка Родні. Але Родні тихо відповів, а голос його тремтів від захоплення:

— Отам. У тому кутку. В синьому одязі. Оця, розмовляє з великою жінкою в червоному.

Це не було чимось очевидним, однак що довше ми дивились, то більше ми визнавали: щось у цьому було. Жінка мала приблизно п’ятдесят років, вона досі мала непогану фігуру. В неї було темніше, ніж у Рут, волосся — хоча, можливо, вона його фарбувала, — зав’язане в простий кінський хвіст, як зазвичай робила Рут. Вона сміялася з чогось, що казала жінка в червоному одязі, і її обличчя — особливо коли вона припинила сміятись і струснула головою — мало невловну спільність з Рут.

Ми всі дивились на неї, не кажучи й слова. А тоді усвідомили, що не помічали іншої частини офісу — кілька працівниць звідти звернули на нас увагу. Одна підняла руку і змахнула нею якось непевно. Це порушило чари, і ми кинулись навтьоки, панічно захлинаючись сміхом.

Ми зупинилися в кінці вулиці, збуджено говорячи в один голос. Всі, за винятком Рут, яка мовчала. Складно було зрозуміти вираз її обличчя: вона точно не була розчарована, але й радісною її не можна було назвати. Вона злегка усміхалась — так, як могла б усміхатись мама у звичайній сім’ї, розмірковуючи, поки діти стрибають навколо неї і верещать, і просять сказати: так, їм можна те, чого вони хочуть. Отож кожен із нас вивалював свою думку, і я раділа, що чесно могла сказати, в один голос із рештою, що жінка, яку ми бачили, цілком може бути саме тією. Насправді кожен із нас відчував полегшення: не усвідомлюючи цього повністю, ми готувалися до розчарування. Але тепер ми могли повернутись до Котеджів, Рут могла збадьоритись завдяки побаченому, а ми її щиро підтримали б. Офісне життя тієї жінки видавалося дуже близьким до того, яке часто описувала Рут. Незалежно від того, що відбувалось між нами того дня, ніхто з нас в душі не хотів, щоб Рут поверталась додому засмученою, тож тієї миті ми думали, що нам ніщо не загрожує. І так воно й сталося б, і я в цьому не маю жодного сумніву, якби на цьому етапі ми поклали цій справі кінець.

Але Рут мовила:

— Давайте посидимо там, на тій стіні. Всього кілька хвилин. Коли вони про нас забудуть, ми зможемо повернутись і подивитися ще раз.

Ми погодились, але йдучи до низької стіни, що оточувала невелику стоянку, куди показала Рут, Кріссі мовила (можливо, з надмірною готовністю):

— Але навіть якщо ми не побачимо її знову, ми ж усі погодимося на тому, що це «ймовірне я». І офіс такий чудовий. Справді.

— Давайте просто кілька хвилин почекаємо, — сказала Рут. — А тоді повернемось.

Я не сіла на стіну, тому що вона осипалась і була вогка, і ще я боялась — от-от прийде хтось і почне кричати на нас, що ми там сидимо. Але Рут сіла, звісивши коліна з обох боків, ніби їхала верхи на коні. Навіть сьогодні я так чітко пам’ятаю картинку, як ми чекали там десять чи цілих п’ятнадцять хвилин. Ніхто більше не говорить про «ймовірне я». Ми вдаємо, ніби просто вбиваємо час — отут, у мальовничій місцині, під час безтурботної подорожі. Родні здійснює танцювальні рухи, зображаючи, як добре почувається.

Він вилазить на стіну, балансує на ній, тоді навмисно падає. Томмі жартує з перехожих, і хоча йому не дуже вдається, ми всі сміємось. І тільки Рут, посередині, верхи на стіні, продовжує мовчати. На її обличчі завмерла усмішка, але вона зовсім не рухається. Її волоссям грається вітер, а яскраве зимове сонце змушує мружитись, тож немає певності, чи вона усміхається на наші пустощі, чи лише морщиться від світла. Такі образи збереглися в моїй пам’яті про ті миті, поки ми чекали на стоянці. Мабуть, ми чекали, коли Рут вирішить, чи можна вже йти і дивитися вдруге. Але цього рішення їй робити не довелось через те, що сталося далі.

Томмі, який походжав на стіні разом із Родні, несподівано зіскочив додолу і завмер. А тоді мовив:

— Це вона. Та сама.

Ми всі застигли і поглянули на постать, яка рухалася з боку офісу. Тепер жінка була одягнута в пальто кремового кольору. Йдучи, вона намагалась застібнути свій портфель. Щось негаразд було з пряжкою, тож жінка постійно збавляла темп і застібала знову. Ми продовжували дивитись, охоплені якимось трансом, а вона, йдучи з протилежного боку вулиці, проминула нас. Тоді, коли жінка завернула на Гай-Стрит, Рут зістрибнула додолу і мовила:

— Подивімося, куди вона йде.

Ми вийшли з трансу і рушили за нею. Кріссі сказала, щоб ми збавили темп, тому що хтось міг подумати, наче ми банда хуліганів, які переслідують жінку. Ми рухалися слідом уздовж Гай-Стрит на поміркованій відстані, гиготіли, оминали людей, розділялись і знову сходились. Була приблизно друга година дня — тротуари забиті покупцями. Часом ми мало не втрачали жінку з виду, але продовжували йти, зависали перед вітринами, коли вона заходила до крамниць, протискались повз візки і старих людей, коли вона знову звідти виринала.

Жінка звернула з Гай-Стрит на вузьку стежку недалеко від Набережної. Кріссі хвилювалась, що вона нас помітила серед юрби, але Рут продовжувала йти, а ми йшли слідом.

Врешті ми дістались до вузького провулка, забудованого звичайними будинками, якщо не брати до уваги однієї крамниці. Нам знову довелось рухатися вервечкою, а коли назустріч проїхав фургон, ми змушені були втиснутись у стіну, щоб дати йому дорогу. Невдовзі на вуличці залишились тільки ми і та жінка, і якби вона обернулась, то просто не могла б нас не помітити. Але вона і далі йшла, десяток кроків попереду, а тоді ввійшла у двері — до «Портвей Студіо».

Відтоді мені частенько доводилось бувати в «Портвей Студіо». Кілька років тому там змінились власники, тепер вони продають різні мистецькі речі: глечики, тарілки, глиняних звірят. А тоді то були дві великі білі кімнати з картинами — красиво розвішеними на чималій дистанції одна від одної. Дерев’яна вивіска залишилась тією ж. Отож ми вирішили ввійти, коли Родні ствердив, що ми маємо страшенно підозрілий вигляд, стоячи посеред тихої крихітної вулички. В крамниці ми могли принаймні вдавати, наче роздивляємось картини.

Ми ввійшли і побачили, що жінка, слідом за якою ми йшли, розмовляє з набагато старшою від себе жінкою із сивим волоссям, яка, здавалось, тут керує. Вони сиділи за столиком неподалік від дверей, і крім них у галереї більше нікого не було. Жодна з жінок не звернула на нас уваги, ми проминули їх, розсередилися і намагались вдавати захоплення картинами.

Насправді, хоч наскільки б я почувалася перейнятою «ймовірним я» Рут, я почала насолоджуватись картинами і вмиротвореністю цього місця. Мені здавалося, що ми віддалились від Гай-Стрит на сотню кілометрів. Стіни і стеля приміщення були пофарбовані в колір м’яти, тут і там стирчали клапті риболовних сіток, а вгорі, біля карнизів, можна було розгледіти уламки кораблів. І на картинах — переважно олійних, виконаних у блакитних і зелених тонах — втілені були морські теми. Можливо, на нас раптово навалилась втома — зрештою, ми подорожували від самого світанку, — але не тільки я провалилась у щось схоже на сон. Ми розбрелися по різних кутках, розглядали одну картину за одною, тільки час від часу обмінюючись приглушеними зауваженнями: «Іди-но сюди, поглянь!». І весь час ми чули, як розмовляють між собою «ймовірне я» Рут і сива жінка. Розмовляли вони неголосно, але в цьому приміщенні здавалось, що їхні голоси заповнюють весь простір. Вони обговорювали якогось чоловіка, спільного знайомого — мовляв, той поняття не має, як поводитись із власними дітьми. І поки ми до них дослухались, крадькома зиркаючи на них, щось почало потрохи змінюватись. Я відчувала це в собі і бачила, що те саме відбувається з рештою. Якби ми залишили все на тому етапі, коли побачили жінку крізь скло офісу, навіть якби ми пішли за нею слідом через все місто, але потім десь загубили, ми все ще могли повернутись до Котеджів захоплені, сповнені тріумфу. Але тепер, у цій галереї, жінка сиділа від нас надто близько, набагато ближче, ніж нам би цього хотілося. І чим більше ми чули її голос, чим більше на неї дивились, тим менше вона здавалася нам схожою на Рут. Це відчуття розросталось між нас і ставало майже відчутним на дотик, і я знала, що Рут, вдивлена в картину на віддаленій стіні кімнати, відчувала це не менше, ніж інші. Ось чому ми, мабуть, продовжували ошиватися галереєю так довго. Ми відкладали мить, коли нам доведеться радитись.

Жінка несподівано пішла, а ми залишились у приміщенні, уникаючи погляду одне одного. Ніхто з нас навіть не подумав піти слідом, і з плином секунд з’являлось відчуття, ніби ми без жодних слів домовилися про те, якою слід бачити цю ситуацію.

Врешті сива жінка вийшла з-за столу і мовила до Томмі, який стояв до неї найближче:

— Оце дуже гарна робота. Одна з моїх улюблених.

Томмі обернувся до неї і засміявся. Я поквапилась йому на допомогу, а пані запитала:

— Вивчаєте мистецтво?

— Не зовсім, — мовила я, перш ніж Томмі встиг відповісти. — Ми просто… ну… любимо його.

Сива пані засяяла, а тоді почала розповідати, як художник, на чию роботу ми якраз дивилися, був із нею споріднений, і переповідати кар’єру митця. Це подіяло, звільнивши нас від трансового заціпеніння, і ми зібрались навколо неї, слухаючи, — так, як робили в Гейлшемі, коли починав говорити вихователь. Така увага завела сиву пані, тож ми кивали, зойкали, а вона розповідала про те, де були створені ці картини, в яку пору дня любить працювати художник і що деякі з робіт були створені навіть без ескізів. Врешті її лекція добігла природного завершення, ми всі зітхнули, подякували їй і вийшли.

Вулиця була така вузька, що ми досить довго не могли йти нею всі разом і, думаю, відчували вдячність. Поки ми йшли вервечкою від галереї, я бачила, як Родні попереду театрально простягав уперед руки, ніби його знову охопило збудження, як тоді, коли ми щойно приїхали до міста. Але вдавалось це йому непереконливо, і щойно ми опинились на ширшій вулиці, ми почали плестися, аж доки не зупинились.

Тепер ми знову опинились біля скелястого урвища. Як і попереднього разу, згори, якщо перехилитись через перила, можна було побачити стежки, що звивались додолу, до берега, тільки цього разу внизу виднілась доріжка з рядами кіосків, забитих дошками.

Деякий час ми просто дивились на все це, дозволяючи вітрові нас шмагати. Родні намагався вдавати веселощі, наче постановив, що не допустить, щоб таку чудову вилазку було зіпсовано. Він вказував Кріссі на щось у морі, аж на самому обрії. Але Кріссі відвернулась від нього і сказала:

— Ну, думаю, ми всі однієї думки, правда? То не Рут.

Вона засміялась і поклала руку на плече Рут.

— Вибач. Нам усім прикро. Але не можна звинувачувати Родні. Спроба не була аж такою дикістю. Мусиш визнати, коли ми побачили її крізь вікна, справді здавалось…

Вона затнулась, тоді знову торкнула Рут за плече.

Рут нічого не відповіла, тільки знизала плечима, ніби пересмикнулась від доторку. Вона мружилась і дивилася вдалечінь, радше на небо, ніж на воду. Я бачила, що вона засмучена, але хтось, хто не надто добре її знав, міг би подумати, що вона просто замислилась.

— Прикро, Рут, — сказав Родні і також поплескав її по спині. Але на його обличчі грала усмішка, наче він і сумніву не мав: його взагалі немає за що звинувачувати. Він вибачався так, як роблять люди, які намагались допомогти, але спроба зазнала поразки.

Коли я дивилася в цю мить на Кріссі й Родні, пам’ятаю, я думала: так, вони непогані. Вони були навіть добрі у свій спосіб, намагались Рут підбадьорити. Однак водночас пам’ятаю відчуття — навіть незважаючи на те, що саме вони розмовляли, а ми з Томмі мовчали, — що я наче ображалась на них за Рут. Тому що хоч яке б вони виявляли співчуття, я бачила, що насправді обоє відчувають полегшення. Полегшення, що все обернулось саме так; що вони заспокоюють Рут замість того, щоб залишитись далеко позаду, віднесеними запаморочливим підтвердженням її сподівань. Вони відчували полегшення, що їм не доведеться зіткнутись зі ще більшою невблаганністю, ніж доти — з ідеєю, яка їх так захоплювала, гризла і лякала: уявленням про те, начебто для нас, учнів Гейлшема, відкриті всі ті можливості, які закриті для них. Пам’ятаю, я думала, наскільки вони, Кріссі й Родні, насправді відрізнялися від нас трьох.

Тоді Томмі сказав:

— Не розумію, яка різниця. Ми сьогодні трохи повеселились.

— Ти, може, й повеселився, Томмі, — холодним тоном мовила Рут, все ще дивлячись просто поперед себе. — Ти б не думав так, якби ми шукали сьогодні твоє «ймовірне я».

— Мабуть, думав би, — сказав Томмі. — Не розумію, чому це так важливо. Навіть якщо знайти «ймовірне я», справжню модель, за зразком якої тебе зробили. Навіть тоді я не розумію, що в цьому такого важливого.

— Дякую за твій визначний внесок, Томмі, — сказала Рут.

— Але я думаю, що Томмі правий, — мовила я. — Нерозумно припускати, що ти матимеш таке саме життя, як твоя модель. Я погоджуюсь із Томмі. Нам було весело. Ми не повинні так серйозно до цього ставитись.

Я також простягнула руку і торкнулась плеча Рут. Я хотіла, щоб вона відчула контраст із дотиками Кріссі й Родні, і я свідомо вибрала те саме місце. Я сподівалась на якусь відповідь, на сигнал, що вона прийняла розуміння від мене і Томмі, не прийнявши від ветеранів. Але вона ніяк не відреагувала, навіть плечима не стенула, як після дотику Кріссі.

Десь позаду я чула кроки Родні. Він видавав звуки, які мали свідчити про те, що йому стало холодно на пронизливому вітрі.

— Може, навідаємось до Мартіна? — запитав він. — Його квартира отам, за тими будинками.

Рут несподівано зітхнула і обернулась до нас.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я знала, що все це дурна затія.

— Ага, — палко підхопив Томмі. — Це була просто розвага.

Рут поглянула на нього роздратовано.

— Томмі, будь ласка, затнийся вже зі своїми «розвагами». Ніхто тебе не слухає.

Тоді вона повернулася до Кріссі й Родні і продовжила:

— Я не хотіла говорити, коли ви мені розповіли. Але слухайте, це від початку не могло бути правдою. Вони ніколи, ніколи не використовують таких людей, як та жінка. Подумайте про це. Навіщо вони б це робили? Ми ж усі знаємо, то чому не визнаємо? Нас не відтворюють із людей такого типу…

— Рут, — твердо втрутилась я. — Рут, не треба.

Але вона продовжувала:

— Ми всі це знаємо. Нас роблять зі сміття. Наркомани, проститутки, алкаші, волоцюги. Злочинці, можливо, якщо вони не психи. Ось звідки ми беремося. Нам усім це відомо, то чому ми про це не говоримо? Така жінка? Та припиніть. Ага, точно, Томмі. Розважились. Вдаваймо, що ми розважились. Та інша жінка, її подруга, літня пані в галереї. Думала, що ми студенти, що ми вивчаємо мистецтво. Думаєте, вона б розмовляла з нами так, якби знала, хто ми насправді такі? Що, на вашу думку, вона відповіла б, якби ми її запитали? «Вибачте, ви не знаєте, чи ваша подруга була моделлю клона?» Вона б викинула нас геть. Ми це добре знаємо і можемо сказати. Якщо хочете шукати «ймовірних я», якщо хочете робити це правильно, шукайте в каналізації. Шукайте у сміттєвих баках. Шукайте в унітазах, ось звідки ми всі походимо.

— Рут, — голос Родні звучав рівно, в ньому чулося застереження, — забудьмо про все і відвідаймо Мартіна. Він сьогодні вільний. Він тобі сподобається, він дуже смішний.

Кріссі обвила Рут рукою.

— Ну ж бо, Рут. Послухаймо Родні.

Рут звелася, і Родні почав іти.

— Ну, ви можете йти, — тихо сказала я. — Я не піду.

Рут обернулась і уважно на мене поглянула.

— Ну, а з тобою що? А ти чого розкисла?

— Я не розкисла. Просто іноді ти говориш маячню, Рут.

— Ви тільки погляньте, вона засмутилась. Бідна Кеті. Їй не подобається, коли говорять прямо.

— Це тут ні до чого. Я не хочу йти до опікуна. Нам не можна, і я не знайома з цим хлопцем.

Рут стенула плечима і обмінялась поглядами з Кріссі.

— Ну, — сказала вона, — нам не обов’язково всюди ходити разом. Якщо маленька міс не хоче до нас приєднатись, то й не мусить. Нехай побуде собі сама.

Тоді вона схилилася до Кріссі і театрально прошепотіла:

— Це найкращий спосіб, коли Кеті не в настрої. Треба дати їй спокій, і вона відійде.

— Будь біля машини о четвертій, — сказав мені Родні. — Інакше тобі доведеться їхати автостопом.

Він засміявся.

— Припини, Кеті, не дуйся. Іди з нами.

— Ні. Ви собі йдіть. Мені не хочеться.

Родні стенув плечима і знову рушив уперед. Рут і Кріссі пішли за ним слідом, але Томмі не поворухнувся. Тільки коли Рут поглянула на нього, він сказав:

— Я залишуся з Кет. Якщо ми розділяємось, то я залишуся із Кет.

Рут зміряла його розлюченим поглядом, тоді відвернулась і пішла. Кріссі й Родні зніяковіло зиркнули на Томмі, а тоді також рушили геть.

Розділ п'ятнадцятий

Ми з Томмі перехилились через перила і дивилися на вид, аж доки решта друзів не зникли з нашого поля зору.

— Це просто так кажуть, — нарешті мовив він. А тоді, за якусь мить:

— Так кажуть, коли хочуть себе пожаліти. Це просто слова. Вихователі ніколи такого нам не говорили.

Я почала йти — у протилежному напрямку від того, куди пішли інші, — а Томмі йшов поруч.

— Не варто через це засмучуватись, — продовжував говорити він. — Рут тепер постійно щось таке робить. Їй просто треба було випустити пару. В кожному разі, ми ж сказали їй: навіть якщо це правда, навіть якщо це правда бодай на краплю, не розумію, що це змінює. Наші моделі, те, якими вони є — все це не має нічого спільного з нами. Воно не варте того, щоб засмучуватись.

— Добре, — сказала я і легенько штовхнула його плечем. — Добре, добре.

Я мала враження, що ми йдемо до центру міста, хоча певності не було. Я намагалась придумати, як змінити тему, коли Томмі зробив це перший:

— Знаєш, коли ми були у «Вулворті»… Коли ти там блукала в кінці крамниці з іншими… Я намагався дещо розшукати. Знайти дещо для тебе.

— Подарунок? — я поглянула на нього здивовано. — Не впевнена, що Рут це схвалить. Хіба що для неї у тебе є подарунок більшого розміру.

— Типу подарунок. Але мені не вдалося нічого знайти. Я не хотів тобі казати, але тепер у мене з’явилася ще одна можливість. Тільки тобі доведеться допомогти мені. Я не дуже вмію ходити по крамницях.

— Томмі, про що це ти? Ти хочеш зробити мені подарунок, але треба, щоб я допомогла тобі його вибрати…

— Ні, я знаю, що саме це має бути. Тільки… — він засміявся і знизав плечима. — Ну, я можу тобі розповісти. У тій крамниці, де ми були, на полицях лежить повно касет і платівок. І я шукав таку саму касету, яку ти загубила колись. Пам’ятаєш, Кет? Тільки я не можу пригадати, що саме це було.

— Мою касету? Я не знала, що тобі взагалі про неї відомо, Томмі.

— Так. Рут залучила людей до пошуків. Казала, що ти дуже засмутилась через втрату. І я намагався її знайти. Тоді я не розповідав тобі, але я справді дуже старався. Думав, можуть бути такі місця, в яких я можу пошукати, а ти не можеш. Наприклад, у будиночках хлопців. Пам’ятаю, шукав сто років, але так і не знайшов.

Я поглянула на нього і відчула, як мій зіпсований настрій змінюється.

— Я не знала цього, Томмі. Це страшенно гарно.

— Ну, це не надто мені допомогло. Але я справді дуже хотів її знайти. І коли врешті почало ставати зрозуміло, що я навряд чи знайду її, я просто пообіцяв собі: колись я поїду до Норфолка і знайду там касету для Кет.

— Загублений куточок Англії, — мовила я, роззираючись. — І ось ми тут!

Томмі також роззирнувся, і ми зупинились. Ми стояли посеред бічної вулички, хоча й не такої вузької, як та, на якій була розташована галерея. Якусь мить ми театрально роззирались навкруги, а тоді загиготіли.

— То це була не така вже й тупа ідея, — сказав Томмі. — У «Вулворті» було повно касет, тож я подумав, що вони мусять мати і твою. Але, здається, не мають.

— Тобі здається? Ох, Томмі, ти хочеш сказати, що навіть не шукав як слід!

— Шукав, Кет. Просто я… ну, це дуже бісить, але я не міг пригадати її назви. Поки ми були в Гейлшемі, я мав справу переважно з колекціями хлопців, тому тепер і не можу згадати. Якась Джулі Бриджес чи якось так…

— Джуді Бріджвотер. «Пісні в темряві».

Томмі урочисто похитав головою.

— У них цього точно немає.

Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:

— Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!

— Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…

— Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна ідея. Зрештою, це ж Норфолк.

Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:

— Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.

— Томмі, про що це ти?

Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.

— Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.

— Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?

— Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?

— Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.

Він безпорадно розвів руками.

— Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.

— Треба шукати в крамницях із вживаними речами, — сказала я, трохи подумавши. — Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.

— Добре. Але де ж ці крамниці?

Коли я згадую тепер цю мить — як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, — я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.

Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга — на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка — чи навіть дві — з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.

А тоді, звісно, я її знайшла. Переглядала ряди касетних коробок, думала про щось зовсім інше і раптом побачила її, доторкнулась до неї — вона була точнісінько така ж, як багато років тому: Джуді, її сигарета, кокетливий погляд у бік бармена, розмиті пальми за її спиною.

Я навіть не зойкнула — як робила, коли натрапляла на якусь цікаву річ. Я нерухомо стояла, дивлячись на пластикову коробку, не впевнена у власних емоціях. Касета була досконалим виправданням для наших веселощів, а тепер, коли я знайшла її, ми повинні були зупинитись. Можливо, тому, на власне здивування, я спершу зберігала мовчанку і навіть думала про те, щоб удати, ніби не помітила касети. Тепер, коли я бачила її перед собою, мені вбачалось у ній щось незрозуміле й ніякове, щось таке, що залишилось позаду, в дитинстві. Я таки почала перебирати інші касети і дозволила, щоб на цю впала її сусідка. Але на мене дивився її краєчок, тож врешті-решт я гукнула Томмі.

— Це вона? — він мав невдавано скептичний вигляд. Можливо, тому, що я поводилась надто тихо. Я вийняла її і тримала обома руками. А тоді раптом відчула величезну насолоду — і щось набагато складніше, що погрожувало змусити мене розридатись. Але я втримала емоції і просто смикнула Томмі за руку.

— Так, це вона, — сказала я і нарешті захоплено усміхнулась. — Ти можеш у це повірити? Ми її таки знайшли!

— Думаєш, це може бути та сама касета? Справжня? Та, яку ти загубила?

Я вертіла її в руках, розглядаючи, і виявила, що пам’ятаю всі дизайнерські деталі на обкладинці, назви пісень, геть усе.

— Цілком може бути, — сказала я. — Але мушу тобі сказати, Томмі, що таких касет можуть валятись тут тисячі.

Тоді настала моя черга зауважити, що Томмі має не надто тріумфальний вигляд.

— Томмі, ти щось не дуже за мене радий, — сказала я, хоча й неприховано жартівливим тоном.

— Я дуже радий за тебе, Кет. Просто… ну, я хотів би сам її знайти.

Тоді він засміявся і продовжив:

— Тоді, коли ти її загубила, я часто уявляв, як би це було, якби я знайшов її і приніс тобі. Що б ти сказала, яке б у тебе було обличчя.

Його голос здавався ще м’якшим, ніж зазвичай, і він не зводив погляду з пластикової коробки в моїй руці. І я раптом дуже чітко усвідомила той факт, що ми з ним — єдині люди в цій крамниці, якщо не зважати на старого чувака за прилавком, поглинутого якоюсь роботою з документами. Ми стояли на підвищенні, у віддаленому кінці крамниці, де було темніше й усамітненіше. Здавалось, стариган просто не хотів думати про речі в цій частині і подумки відгородився від них. Упродовж кількох секунд Томмі стояв, ніби охоплений трансом, і, мабуть, програвав у голові одну з фантазій про те, як повертає мені втрачену касету. Тоді раптом він вихопив коробку в мене з руки.

— Ну принаймні я можу для тебе її купити, — сказав він, вишкірившись, і, перш ніж я встигла його зупинити, рушив до прилавка.

Я і далі нипала у віддаленій частині крамниці, поки старий шукав касету до моєї коробки. Я досі відчувала болісний жаль, що ми так швидко її знайшли, і вже пізніше, коли ми повернулись до Котеджів і я опинилася сама у своїй кімнаті, я нарешті змогла поцінувати те, що касета знову в мене і що я можу слухати ту пісню. Навіть тоді йшлося здебільшого про відчуття ностальгії, а сьогодні, коли я виймаю касету і дивлюся на неї, вона пригадує мені той день у Норфолку не менше, ніж гейлшемські часи.

Коли ми вийшли з крамниці, я намагалася знову повернути собі безтурботний і навіть пустотливий настрій, у якому ми перебували спочатку. Я спробувала пожартувати, але Томмі був занурений у власні думки і не відповідав.

Ми рушили під гору і побачили — за якихось сто метрів над нами — оглядовий майданчик із лавками над самим урвищем, з видом на море. Це місце могло чудово підійти для літнього пікніка звичайної родини. Незважаючи на крижаний вітер, ми рухалися туди, але на півдорозі Томмі сповільнив ходу і мовив:

— Кріссі й Родні по-справжньому одержимі цією ідеєю. Про людей, чиї виїмки яких відкладають, якщо вони закохані. Вони переконані, що нам про це геть усе відомо, але ж у Гейлшемі ніхто нічого про це не казав. Принаймні мені ніколи не доводилось нічого такого чути, а тобі, Кет? Ні, це просто якась тема, що недавно виникла серед ветеранів. А такі як Рут тільки розігрівають ажіотаж.

Я уважно придивилась до нього, але так і не могла зрозуміти, чи він говорить із пустотливою ніжністю, чи з відразою. Але я бачила, що він має на думці щось інше, щось не пов’язане з Рут, тож я нічого не казала і просто чекала. Врешті він зупинився і почав копати ногою зім’яту паперову скляночку.

— Насправді, Кет, — мовив він, — я про це вже деякий час думаю. Не сумніваюсь, що ми праві, до того ж у Гейлшемі ніколи про таке не йшлося. Але тоді чимало речей не сходилось. Тож я подумав: якщо це правда, якщо ця чутка правдива, то вона багато чого може пояснити. Всі ті речі, яких ми не розуміли.

— Про що це ти? Які речі, наприклад?

— Наприклад, Галерея, — Томмі стишив свій голос, і я підступила ближче — наче ми знову в Гейлшемі, розмовляємо в черзі на обід або біля ставка. — Ми так ніколи і не довідались, навіщо була потрібна Галерея. Чому Мадам забирала наші найкращі роботи. Але тепер мені це відомо, здається. Кет, пам’ятаєш той період, коли всі сперечалися через жетони? Чи повинні отримувати жетони ті, чиї роботи забирає Мадам? І Рой Д. пішов до міс Емілі, щоб про це поговорити? Міс Емілі сказала тоді дещо таке, що змусило мене постійно про це міркувати.

Повз нас проходили дві жінки з собаками на повідках, і, хоча це було абсолютною дурницею, ми замовкли, аж доки вони піднялися схилом достатньо високо для того, щоб нас не чути. Тоді я сказала:

— Що вона сказала, Томмі? Що сказала міс Емілі?

— Коли Рой Д. запитав її, навіщо Мадам забирає наші роботи. Пам’ятаєш, що вона йому начебто відповіла?

— Пам’ятаю, вона сказала, що це привілей і що ми повинні пишатись…

— Але це ще не все, — голос Томмі перейшов у шепіт. — Пам’ятаєш, Кет, що вона ще сказала Роєві, що в неї вирвалось таке, чого вона, мабуть, не планувала казати? Вона сказала Роєві, що всі наші роботи — малюнки, поезія, всі ці штуки, мовляв, проявляють наш внутрішній світ. Сказала: проявляють наші душі.

Коли він це промовив, я раптом пригадала, як Лора одного разу намалювала свій кишечник — і я засміялась. Але водночас щось я починала пригадувати.

— Таки справді, — сказала я. — Пам’ятаю. Але до чого ти ведеш?

— Я думаю так, — повільно почав Томмі. — Припустімо, це правда — те, що кажуть ветерани. Припустімо, для учнів Гейлшема таки передбачено якісь особливі угоди. Припустімо, двоє людей стверджують, що вони по-справжньому закохані, і хочуть трохи довше побути разом. Отож, Кет, мусить бути спосіб, за яким можна судити, чи кажуть ці люди правду. Що вони не просто стверджують голослівно свою закоханість просто для того, щоб відкласти виїмки. Ти ж розумієш, як складно таке вирішувати? Пара може щиро вірити, начебто вони закохані, а насправді їх об’єднує тільки секс. Або це просто захоплення. Розумієш, про що я, Кет? Про таке справді складно судити, і, мабуть, навіть неможливо щоразу правильно все визначати. Але річ у тому, що хоч хто б ухвалював рішення, Мадам чи хтось інший, їм потрібні підстави.

Я повільно кивнула.

— То от навіщо вони забирають наші роботи…

— Можливо. Мадам володіє галереєю, де зберігаються роботи учнів від їхнього раннього дитинства. Скажімо, приходить двоє людей і повідомляє, що вони закохані. Вона віднаходить їхні роботи за багато-багато років. І так може побачити, чи вони одне одному підходять. Чи вони пасують. Не забувай, Кет, творчі роботи відкривають наші душі. Тож вона сама може вирішити, хто з ким насправді пара, а в кого — дурнувате захоплення.

Я знову почала повільно йти, майже не дивлячись перед собою. Томмі рухався слідом, чекаючи на мою відповідь.

— Я не певна, — врешті сказала я. — Те, що ти кажеш, з усією певністю може пояснити ті слова, які міс Емілі сказала Роєві. І, гадаю, це також пояснює, чому вихователі завжди стверджували, що все це так для нас важливо — малювати і таке інше.

— Точно. Ось чому… — Томмі зітхнув і продовжив із певним зусиллям. — Ось чому міс Люсі довелось визнати, що вона помилялася, коли запевняла мене, що це неважливо. Вона так сказала, тому що їй було мене шкода. Але насправді вона добре знала, що це важливо. Походити з Гейлшема означало мати цей особливий шанс. І якщо твої роботи не потрапляли до галереї Мадам, ти власними руками викидав цей шанс на смітник.

Після того, як він промовив це, на мене раптово накотило моторошне усвідомлення, до чого ж він провадить. Я зупинилась і обернулася до нього, але перш ніж змогла заговорити, Томмі засміявся.

— Якщо я правильно все це зрозумів, то схоже, що я профукав свій шанс.

— Томмі, бодай якісь твої роботи коли-небудь потрапляли до Галереї? Можливо, коли ти був дуже маленький?

Він уже хитав головою.

— Ти ж знаєш, який я був у цьому нікчемний. А потім сталась та історія з міс Люсі. Я знаю, що вона хотіла як краще. Їй було мене шкода, і вона хотіла допомогти. Я не сумніваюсь. Але якщо моя теорія правильна, то…

— Це тільки теорія, Томмі, — сказала я. — Ти ж сам знаєш, які в тебе теорії.

Я хотіла трохи розрядити ситуацію, але не могла підібрати правильну інтонацію, до того ж було, мабуть, очевидно, що я продовжувала напружено міркувати над його словами.

— Можливо, у них є різні способи нас оцінювати, — сказала я за мить. — Можливо, мистецтво — це тільки один спосіб із багатьох інших.

Томмі знову похитав головою.

— Наприклад, яких? Мадам із нами взагалі не знайомилась. Вона не розрізняла нас і не пригадала б. До того ж, мабуть, вирішує не тільки Мадам. Можливо, є люди, які займають вищі позиції, люди, які в Гейлшемі ніколи навіть не з’являлись. Я багато про все це думав, Кет. Все збігається. Ось чому Галерея така важлива, ось чому вихователі так хотіли, щоб ми багато займались образотворчим мистецтвом і поезією. Кет, про що ти думаєш?

Атож, мене трохи віднесло у власні думки. Насправді я думала про той день, коли була сама в спальні й увімкнула касету, яку ми з Томмі щойно відшукали; як я погойдувалась, пригортаючи до грудей подушку, а Мадам спостерігала за мною з дверей, і на її очах блистіли сльози. Навіть цей епізод, якому я так і не змогла підшукати переконливого пояснення, здавалось, пасував до теорії Томмі. Я уявляла тоді, що тримаю дитину, але, звісно, Мадам не могла цього знати. Вона думала, що я пригортаю до себе коханого. Якщо теорія Томмі була правильною, якщо справою Мадам було відтерміновування наших виїмок у випадку кохання, тоді все справді збігалось — незважаючи на її незмінно холодне ставлення до нас, вона справді повинна була б розчулитись, наткнувшись на таку сцену. Все це раптово пронеслося крізь мою свідомість, і я вже була готова озвучити свої роздуми Томмі. Але стрималась, тому що хотіла його теорію розвінчати.

— Я просто думала над твоїми словами, оце й усе, — мовила я. — Нам слід уже повертатись. Невідомо, чи ми відразу знайдемо ту парковку.

Ми рушили вниз схилом, але не квапились, оскільки знали, що маємо ще час.

— Томмі, — запитала я за якийсь час. — А ти з Рут про це говорив?

Він похитав головою і далі йшов. Нарешті озвався:

— Річ у тому, що Рут у все це вірить. Вірить всьому, що кажуть ветерани. Так, вона полюбляє вдавати, ніби їй відомо набагато більше, ніж насправді. Але вона справді у все це вірить. І рано чи пізно вона захоче піти далі.

— Тобто ти думаєш, що вона захоче…

— Так. Вона захоче податися. Просто вона ще всього не обміркувала. Не думала про те, про що ми з тобою щойно говорили.

— Ти не ділився з нею своєю теорією про Галерею?

Він похитав головою, але нічого не сказав.

— Якщо розповіси їй свою теорію, — сказала я, — і вона повірить… Ну, вона розлютиться.

Томмі мав замислений вигляд, але і далі мовчав. Він заговорив, аж коли ми знову спустилися на вузькі вулички, і його голос звучав налякано.

— Насправді, Кет, — сказав він. — Дещо я все ж робив. Про всяк випадок. Я не розповідав нікому, навіть Рут. Це просто початок.

Ось коли я вперше почула про його вигаданих тварин. Коли він почав описувати, чим саме займається — а побачити його роботи мені вдалося вже за кілька тижнів, — я відчула, що мені не вдасться виявити бурхливий ентузіазм. І навіть, мушу визнати, його розповідь пригадала мені про зображення слона на траві, з якої почались проблеми Томмі у Гейлшемі. Він пояснив, що його надихнула стара дитяча книжка без задньої обкладинки, яку він знайшов за одним із диванів у Котеджах. Йому вдалося випросити у Кефферса маленький чорний блокнотик, у якому старий вів розрахунки, і відтоді Томмі намалював уже з десяток фантастичних істот.

— Вся річ у тому, що я роблю їх дуже маленькими. Я не додумався до цього в Гейлшемі. Можливо, в цьому тоді була моя помилка. Якщо їх зробити крихітними — а інакше неможливо, тому що сторінки отакого розміру, — тоді все змінюється. Вони наче самі оживають. Тоді залишається просто домалювати їм різні деталі. Подумати, як вони будуть захищатися, як діставатимуть різні речі. Чесно, Кет, нічого подібного в Гейлшемі зі мною не було.

Він почав описувати своїх улюбленців, але я не могла зосередитись. Що більше він захоплювався від власної розповіді про своїх тварин, то неспокійніше я почувалася.

— Томмі, — хотілось сказати йому, — ти знову хочеш осоромитись. Вигадані тварини? Що з тобою таке?

Але я цього не зробила. Я просто дивилась на нього з обережністю і повторювала:

— Як цікаво, Томмі.

Потім він промовив:

— Я тобі вже казав, Кет, що Рут про тварин нічого не знає.

І коли він це промовив, то наче пригадав усе інше — а насамперед те, чому ми взагалі почали розмовляти про цих тварин, і вся енергія випарувалась із його обличчя. І ми знову йшли мовчки, а коли опинилися на Гай-Стрит, я мовила:

— Знаєш, Томмі, якщо навіть у твоїй теорії щось є, існує набагато більше моментів, які нам треба вивідати. Наприклад, як пара подає свої кандидатури? Що вони повинні робити? Щось я ніде не бачила спеціальних бланків для цього.

— Я теж про це думав.

Його голос знову став тихим і урочистим.

— Як мені здається, спосіб тільки один. Знайти Мадам.

Я подумала про це хвильку, тоді сказала:

— Це може виявитись непростим завданням. Нам же про неї нічого невідомо. Навіть імені її ми не знаємо. Пам’ятаєш, якою вона була? Вона воліла, щоб ми до неї навіть не наближались. Якщо уявити, що нам вдалося б її вистежити — я не думаю, що це чимось допомогло б.

Томмі зітхнув.

— Я знаю, — сказав він. — Ну, гадаю, ми ще маємо час. Ніхто з нас поки що не поспішає.

Коли ми повернулись на парковку, небо знову захмарилось і ставало доволі холодно. На інших і натяку не було, тож ми з Томмі сперлись на машину і дивились у бік поля для міні-гольфу. Тепер ніхто не грав, тільки тріпотіли на вітрі прапорці. Мені більше не хотілося говорити про Мадам, Галерею і т. д., тож я дістала з сумочки касету Джуді Бріджвотер і почала її роздивлятися.

— Дякую, що купив її мені, — сказала я.

Томмі усміхнувся.

— Якби я підійшов до тієї коробки, а ти дивилася б на платівки, я б перший її знайшов. Бідному старому Томмі не пощастило.

— Яка різниця. Ми знайшли її тільки завдяки тому, що тобі це спало на думку. Я взагалі забула історії про загублений закуток. Після того, як Рут отак пішла, я мала кепський настрій. Джуді Бріджвотер. Моя давня подруга. Наче ми з нею не розлучались. Цікаво, хто її тоді вкрав у мене?

Ми мовчки дивились на вулицю, виглядаючи решту.

— Знаєш, — сказав Томмі, — коли Рут сказала таке, а я побачив, як ти засмутилась…

— Облиш, Томмі. Тепер усе вже гаразд. І я не збираюсь повертатися до цієї теми, коли вона повернеться.

— Ні, це не те, до чого я веду.

Він відступив від машини, повернувся і притиснув ногою передню шину, наче хотів перевірити її міцність.

— Коли Рут почала все це говорити, я усвідомив, навіщо ти переглядала порножурнали. Ну добре, не те щоб усвідомив. Це лише теорія. Ще одна з моїх теорій. Але коли Рут наговорила всякого, у мене наче в голові клацнуло.

Я знала, що він на мене дивиться, але зосередила погляд попереду і не відповідала.

— Але я все одно не розумію, Кет, — нарешті мовив він. — Навіть якщо Рут правду каже, а я так не думаю, то чому ти шукаєш своє «ймовірне я» в старих порножурналах? Чому твоя модель мала б бути однією з тих дівчат?

Я стенула плечима, так і не дивлячись на нього.

— Я не кажу, що в цьому є сенс. Я просто це роблю.

Мої очі наповнились сльозами, і я намагалась приховати їх від Томмі. Але голос мій затремтів, коли я промовила:

— Якщо тебе це так дратує, я більше цього не робитиму.

Не знаю, чи Томмі побачив мої сльози. На ту мить, коли він наблизився до мене і стиснув моє плече, я вже себе опанувала. Він робив так час від часу, це не було чимось новеньким. Але чомусь я відчула себе краще і усміхнулась. Тоді він трохи відсторонився від мене, однак ми все одно майже торкались одне одного, стоячи поруч і спираючись на машину.

— Добре, нехай у цьому немає сенсу, — сказала я. — Але ж ми всі цим займаємось, хіба не так? Ми всі думаємо про власну модель.

Зрештою, саме тому ми сьогодні сюди приїхали. Ми всі цим займаємось.

— Кет, не хвилюйся, я нікому не розповів. Про той випадок у бойлерній. Не розповів ані Рут, ані комусь іншому. Просто я не доганяю. Не розумію, навіщо.

— Ну добре, Томмі. Я тобі розповім. Можливо, коли ти довідаєшся, сенсу в цьому також не буде, але принаймні знатимеш. Просто іноді, час від часу, на мене накочують по-справжньому сильні почуття, коли я хочу сексу. Іноді це так находить, що протягом години чи двох мені просто страшно. Часом мені здається, що я могла б і з Кефферсом це зробити, так все погано. Ось чому… це єдина причина, чому я зробила це з Гюї. І з Олівером. Це не означає нічого справжнього. Вони мені навіть не дуже подобаються. Я не знаю, в чому річ, і потім, коли все минає, мені страшно. Ось чому я почала думати, що це мусить чимось пояснюватись. Мабуть, це якась моя особливість.

Я замовкла, але Томмі нічого не відповідав, тому я продовжила:

— Отож мені здалося, що якщо я знайду її фотографію в одному з тих журналів, це принаймні бодай щось пояснить. Мені не хотілося б їхати шукати її. Я просто могла б тоді хоч якось пояснити, чому я така.

— У мене теж так буває, — сказав Томмі. — Іноді мені страшенно цього хочеться. Впевнений, що так буває у кожного, якби всі чесно зізнались. Я не думаю, що в тобі є щось інакше, Кет. Насправді я навіть дуже люблю цим займатись…

Він замовк і засміявся, але я не засміялася разом із ним.

— Те, про що я кажу — інше, — сказала я. — Я спостерігала за людьми. У всіх буває такий настрій, але це не змушує їх робити невідомо що. Вони ніколи не робили такого, як я, не йшли відразу з отакими, як той Гюї…

Я могла знову почати плакати, тому що відчула, що рука Томмі обіймає мене за плечі. Хоч якою засмученою я була, я не забувала, де ми тепер перебуваємо, і навіть подумки переконалась, що якби раптом на вулиці з’явились Рут та інші, навіть якби вони побачили нас у цю мить, для непорозуміння не виникло б жодних підстав. Ми все ще стояли пліч-о-пліч, спираючись на машину, а вони побачили б, що я чимось засмучена, а Томмі мене заспокоює. Тоді я почула, як він каже:

— Я не думаю, що це обов’язково якась погана особливість. Коли ти зустрінеш когось, Кет, когось такого, з ким захочеш бути по-справжньому, це може виявитись чимось хорошим. Пам’ятаєш, що нам казали вихователі? Якщо цим займатись з правильною особою, почуватимешся дуже добре.

Я смикнула плечем, щоб скинути з себе руку Томмі, а тоді глибоко вдихнула.

— Просто забудьмо про це. В кожному разі я набагато краще навчилась контролювати ці стани, коли вони надходять. Тому просто забудьмо.

— І все одно, Кет. Це так по-дурному — шукати в тих журналах.

— По-дурному, добре. Томмі, облишмо це. Зі мною вже все гаразд.

Не пам’ятаю, про що ще ми розмовляли, поки не з’явились інші. Ми більше не обговорювали серйозних тем, і навіть якщо інші відчули щось у повітрі, то цього не виявили. У них був хороший настрій, а Рут видавалась особливо налаштованою на те, щоб загладити неприємну сцену. Вона підійшла і торкнулась моєї щоки, кинула кілька жартів, а коли ми сіли в машину, і далі докладала зусиль, щоб радісна атмосфера тривала. Їм із Кріссі буквально все в Мартінові видавалось комічним, тож тепер — уже не в нього вдома — дівчата насолоджувались можливістю відкрито сміятися з нього. Судячи з вигляду Родні, він цього не схвалював, і я усвідомила, що Рут і Кріссі співали і танцювали, щоб його подражнити. Все здавалось цілком товариським. Але якщо раніше Рут не оминала можливості, щоб не прояснювати мені з Томмі всі жарти і натяки, то під час нашої подорожі додому вона постійно оберталась і уважно розжовувала геть усе, про що говорилося. За якийсь час це почало мене втомлювати, бо складалось враження, наче все в машині говорилось заради нашого — чи принаймні мого — особливого добра. Але мені приємно було, що Рут завдає собі такого клопоту. Я, як і Томмі, зрозуміла, що вона визнає свою негарну поведінку і в такий спосіб це демонструє. Ми сиділи так само, як і попереднього разу, з Рут посередині, але тепер більшість часу вона розмовляла зі мною, лише час від часу повертаючись у протилежний бік, щоб пригорнути Томмі чи мимохідь його поцілувати. Атмосфера була погідна, і ніхто не повертався до теми ймовірного я Рут чи чогось такого. А я не згадувала про касету Джуді Бріджвотер, яку мені купив Томмі. Я знала, що Рут рано чи пізно про неї довідається, але не хотіла, щоб вона довідалась уже зараз. Під час цієї подорожі додому, крізь темряву, що лягла на довгі порожні дороги, здавалось, що наша трійця знову близька, тож я не хотіла, щоб будь-що втручалось і порушувало цей стан.

Розділ шістнадцятий

Дивно, але після того, як ми повернулись додому, ми майже не згадували про нашу мандрівку до Норфолка. Настільки, що за якийсь час навіть почали кружляти чутки про те, для чого ми насправді туди їздили. І навіть тоді ми мовчали, аж доки люди врешті-решт не втратили інтерес.

Я досі точно не знаю, чому так відбувалось. Можливо, з огляду на Рут — вона вирішувала, що саме слід розповідати, тож ми чекали, щоб брати з неї приклад. А Рут з тієї чи іншої причини — можливо, вона відчувала збентеження через те, як усе обернулося з її «імовірним я», а можливо, насолоджувалась таємницею — залишалась повністю закритою. Навіть між собою ми уникали розмов про мандрівку.

Атмосфера таємничості полегшила мені життя: простіше було не розповідати Рут про те, що Томмі купив для мене касету Джуді Бріджвотер. Але я не зайшла так далеко, щоб приховувати її. Вона завжди лежала серед моєї колекції, в одному із невеликих стосів, складених біля плінтуса. Однак я завжди перевіряла, щоб касета не лежала згори. Траплялись миті, коли мені нестерпно хотілось розповісти, коли я хотіла, щоб ми позгадували Гейлшем під музику. Але чим більше часу минало від подорожі до Норфолка, чим довше я не розповідала їй, тим більше це починало скидатись на приховування провини. Звичайно, врешті-решт вона таки помітила касету, набагато пізніше, і це була, мабуть, набагато гірша мить для неї, щоб про це довідатись, але так іноді вирішує доля.

Навесні дедалі більше ветеранів почало відбувати на підготовку, і хоча вони їхали без метушні, спокійно, але оскільки від’їздило їх так багато, цього неможливо було не помічати. Я не певна, з якими почуттями ми спостерігали за їхніми від’їздами. Мабуть, до певної міри ми заздрили, що люди кудись вирушають. Складалось враження, наче вони прямують до більшого, захопливішого світу. Але, звісно, без сумніву, їхні від’їзди дедалі більше нас непокоїли.

Приблизно у квітні Еліс Ф., перша з нашої гейлшемської групи, поїхала також, а невдовзі після неї — Ґордон К. Вони обоє попросились на підготовку самі і вирушили туди з радісними усмішками, але після цього — принаймні для нашої компанії, атмосфера в Котеджах змінилась назавжди.

Багатьох ветеранів, здавалося, теж зачепив шквал від’їздів, і, можливо, внаслідок цього почався новий наплив чуток на теми, про які говорили в Норфолку Кріссі з Родні. Розмови стосувались якихось учнів з іншого регіону, які отримали відтермінування, оскільки продемонстрували свою любов — і тепер у цих розмовах часом ішлося про учнів, які не походили з Гейлшема. Ми вп’ятьох (ті, хто їздив до Норфолка) уникали цих тем: навіть Кріссі й Родні, які раніше завжди перебували в самому епіцентрі таких бесід, тепер зніяковіло відвертали погляди, щойно розмова завертала на цю стежку.

«Ефект Норфолка» вплинув навіть на нас із Томмі. Я гадала, що коли ми повернемось, то використовуватимемо кожну нагоду наодинці, щоб обмінятись роздумами щодо його теорії про Галерею. Але з якоїсь причини — однаково пов’язаної з нами обома — цього так і не сталося. Єдиним винятком був той ранок у пташнику, коли Томмі показав мені своїх вигаданих тварин.

Хлів під назвою «пташник» стояв на самому краю території Котеджів, і через те, що його дах страшенно протікав, а двері постійно сходили з завіс, його ні для чого не використовували — хіба що деякі пари часом ховались там у теплі місяці року. На той час я призвичаїлась до тривалих самотніх прогулянок і, мабуть, якраз вирушала в одну з них, і якраз проминула пташник, коли почула, що мене гукає Томмі. Я обернулась і побачила, що він, босий, балансує на клаптику сухого ґрунту, оточеного великими калабанями, а рукою тримається за стіну хліва, щоб не впасти.

— Що трапилося з твоїми ґумаками, Томмі? — запитала я. Хоч босий, він був одягнений у свій звичний товстий светр і джинси.

— Я це… ну знаєш… малював… — він засміявся і підняв догори маленький чорний блокнотик, схожий на той, з яким завжди ходив Кефферс. З часу нашої подорожі до Норфолка минуло вже понад два місяці, але щойно я побачила блокнот, як зрозуміла, про що йдеться. Однак зачекала, щоб він сам сказав:

— Якщо хочеш, Кет, я тобі покажу.

Він повів мене до пташника, стрибаючи вибоїстою поверхнею землі. Я думала, всередині виявиться темно, але крізь отвори в покрівлі лилося сонячне світло. Біля стін громадились різноманітні уламки меблів, що накопичились тут за останній рік — зламані столи, старі холодильники тощо. Посередині приміщення стояла двомісна канапа, з-під чорного пластикового покриття стирчала набивка — мабуть, її витягнув сюди Томмі. Я припустила, що він сидів тут і малював, якраз коли я проходила повз. Поруч із канапою лежали боком його ґумаки, з яких стирчали футбольні підколінки.

Томмі застрибнув на канапу, розминаючи великий палець стопи.

— Вибач, у мене трохи смердять ноги. Я роззувся, не подумавши. Я, схоже, порізався. Кет, хочеш побачити малюнки? Рут бачила їх минулого тижня, і я відтоді хотів і тобі показати. Їх ніхто не бачив, крім Рут. Поглянь-но, Кет.

Тоді я й побачила вперше його тварин. Коли він розповів мені про них у Норфолку, я уявила собі зменшені версії малюночків, які ми малювали в дитинстві. Отож мене приголомшило, наскільки кожен із них виявився прискіпливо деталізованим. Насправді самих тварин навіть не відразу можна було розгледіти. Перше враження — ніби дивишся на мікросхему: крихітні канали, звивисті жилки, мініатюрні Гвинтики й коліщатка, вималювані з одержимою точністю, і щойно дистанціювавшись від зображення, ти міг розгледіти на ньому якого-небудь панцирника, наприклад, чи пташку.

— Це моя друга книга, — сказав Томмі. — Першу не побачить ніхто! Мені довелось чимало вправлятися.

Він лежав горілиць на канапі, натягаючи на ногу підколінок і намагаючись надати голосові буденного звучання, але я знала, що він не дочекається моєї реакції. Незважаючи на це, впродовж певного часу я не могла здобутись на щиру похвалу. Можливо, частково це було пов’язано з моїм побоюванням, наче будь-яка творча робота знову може накликати на нього неприємності. До того ж його малюнки так відрізнялися від усього, чого вихователі вчили нас у Гейлшемі, що я навіть не знала, як їх оцінювати. Врешті я промовила щось на зразок:

— Боже, Томмі, схоже, вони потребували неабиякої концентрації. Я здивована, що тобі тут вистачає світла, щоб вимальовувати такі детальки.

А тоді, гортаючи сторінки — можливо, тому, що я намагалась підібрати правильні слова — у мене раптом вирвалось:

— Цікаво, що б сказала Мадам, якби це побачила.

Я промовила це жартівливим тоном, а Томмі відповів хихотінням. Але після цього у повітрі зависло щось недомовлене, чого не було раніше. Я і далі перегортала сторінки — блокнот виявився на чверть замальованим — не зводячи з Томмі погляду, шкодуючи, що я згадала про Мадам. Врешті я почула його голос:

— Мені, мабуть, доведеться досягнути більшого, перш ніж показувати їй.

Я точно не знала, чи він натякає так, щоб я його похвалила, але на цю мить фантастичні тварини по-справжньому мене приворожили. Незважаючи на їхні напружені металеві деталі, в кожній з істот проглядалось щось зворушливе, навіть раниме. Я пригадала, як у Норфолку Томмі сказав, що навіть створюючи їх, він хвилюється, як вони себе захищатимуть, як зможуть сягати по різні речі, і роздивляючись їх тепер, я відчувала такий же неспокій. Однак з якоїсь нез’ясовної причини я не могла його похвалити. Томмі сказав:

— Але я малюю тварин не тільки для цього. Мені просто подобається їх малювати. Я думав, Кет, чи варто й далі тримати їх у таємниці. Подумав — може, не буде ніякої шкоди, якщо люди довідаються, що я їх малюю. Ханна досі малює акварелі, багато ветеранів чимось таким займається. Я не маю на увазі, що збираюся ходити і всім підряд показувати. Просто думав, чи повинен так тримати все в таємниці.

Нарешті я змогла на нього поглянути і сказати досить переконливо:

— Томмі, ти не повинен, для цього немає жодних підстав. Вони дуже гарні. Дуже, дуже гарні. Насправді якщо ти через це тут ховаєшся, то це по-дурному.

Він нічого не відповів, але на його обличчі проступила усмішка, наче він пригадав якийсь жарт — але я знала, як ощасливила його. Здається, після цього ми вже майже не говорили. Він, здається, взув ґумаки, і ми обоє вийшли з пташника. Як я вже казала, то був єдиний випадок, коли ми з Томмі тієї весни безпосередньо торкнулись його теорії.

Надійшло літо — рівно рік, відколи ми переїхали. В міні-бусі прибула група нових учнів, але ніхто з них не походив із Гейлшема. Це в певному сенсі було полегшенням: думаю, ми всі тривожились, що нова порція гейлшемських учнів може все ускладнити. Але в моєму випадку те, що гейлшемці не з’явилися, тільки поглибило відчуття, що Гейлшем залишився далеко в минулому і що узи, які пов’язували нашу компанію, дедалі більше зношувались. І не тільки тому, що Ханна, наприклад, вічно повторювала, як вона хоче взяти приклад з Едіс і вирушити на підготовку; і не тому, що Лора знайшла хлопця не з Гейлшема — обидві тепер начебто й не мали з нами нічого спільного.

А ще — ця манера Рут вдавати, що вона геть усе забула про Гейлшем. Атож, ішлося про дрібниці, однак вона мене дратувала цим дедалі більше. Наприклад, був випадок, коли ми сиділи навколо кухонного столу після довгого сніданку: Рут, я і ще кілька ветеранів.

Один із ветеранів якраз розповідав про те, що якщо їсти сир на ніч, сон буде страшенно неспокійним. Я обернулася до Рут і сказала щось типу: «Пам’ятаєш, нам це постійно казала міс Джеральдін?». Це було просто буденне зауваження, і все, що вимагалось від Рут — це усміхнутись або кивнути. Але вона натомість дивилася на мене з байдужістю — ніби не мала найменшого уявлення, про що це я кажу. І тільки коли я мовила ветеранам, щоб пояснити: «Одна з наших виховательок», як Рут, насупившись, кивнула — мовляв, щойно зараз вона пригадала.

Того разу я це допустила. Але іншого — не змогла. Того вечора ми сиділи під перехнябленим навісом автобусної зупинки. Я розізлилась, тому що одна річ — грати в цю гру перед ветеранами, а зовсім інша — робити так, коли нас тільки двоє і ми ведемо серйозну розмову. Я мимохідь згадала, що скорочена стежка до ставка крізь грядку ревеню виходила за межі території. Коли вона зробила збентежений вираз обличчя, я покинула тему, на яку говорила, і сказала:

— Рут, ти не могла цього забути. Тому не треба мені це влаштовувати.

Можливо, якби я так різко її не смикнула, можливо, якби я просто пожартувала з цього і говорила б далі, вона сама побачила б, як абсурдно вона поводилася, і засміялась би. Але через те, що я на неї гиркнула, Рут вп’ялась у мене поглядом і мовила:

— А яка різниця? Яким боком тут узагалі ця твоя грядка ревеню? Просто кажи те, що казала.

Насувався вечір, літні барви густішали, а під старим навісом було вогко і пахло пліснявою після недавньої зливи. Тож я не заходилась пояснювати їй, чому саме це було так важливо. І хоча я просто облишила цю тему і продовжила нашу розмову, атмосфера стала прохолодною і навряд чи могла посприяти порозумінню в складній дискусії.

Але щоб пояснити, про що ми розмовляли того вечора, мені доведеться зробити невеликий відступ. Насправді доведеться повернутись на кілька тижнів назад, на початок літа. У мене тривали стосунки з одним із ветеранів, хлопцем на ім’я Ленні, які, щиро кажучи, трималися в основному на сексі. Але потім він несподівано вирішив податись на підготовку і поїхав. Це мене трохи вибило з рівноваги, а Рут поводилась просто чудово: наглядала за мною без зайвої метушні, завжди готова була підбадьорити, коли я видавалась понурою. Вона робила мені маленькі послуги: готувала сандвічі або прибирала замість мене, коли за розкладом була моя черга.

Десь тижні за два після того, як Ленні поїхав, ми вдвох уже після опівночі сиділи в моїй кімнатці на піддашші і базікали над нашими горнятками чаю, і Рут страшенно мене смішила з приводу Ленні. Він не був аж таким поганим хлопцем, але коли я почала розповідати Рут про деякі його інтимні особливості, почало видаватись, наче все, з ним пов’язане, було неймовірно смішним, тож ми реготали і реготали. А потім Рут почала перебирати пальцями касети, поскладані невеликими стосами вздовж плінтуса. Вона робила це механічно, одночасно сміючись, але згодом мене не покидала підозра, що насправді це було невипадково. Можливо, вона її зауважила кілька днів тому, навіть, може, перевірила, щоб мати певність, а потім почала чекати вдалої миті, щоб її «знайти». Багато років по тому я м’яко натякнула Рут на свій здогад, але вона, здавалось, не розуміла, про що я кажу, отож я цілком можу помилятись. Отак ми реготали і реготали, щойно я пригадувала ще якусь деталь про бідолашного Ленні, а тоді раптово наче затичку якусь прорвало. Рут боком лежала посеред мого килимка, дивлячись на боки касет у приглушеному світлі, і тут касета Джуді Бріджвотер опинилась у неї в руках. Мені здалося, що минула ціла вічність, перш ніж вона сказала:

— І як довго вона в тебе?

Я відповіла їй таким нейтральним тоном, на який тільки була спроможна — розповіла, що ми з Томмі натрапили на касету того дня, коли вона пішла з ветеранами. Вона продовжувала розглядати касету, а тоді мовила:

— Отож її знайшов для тебе Томмі.

— Ні. Я її знайшла. Я побачила її перша.

— Але ніхто з вас не розповів мені про це, — і вона пересмикнула плечима. — Принаймні якщо ти розповідала, то я цього не чула.

— Історія про Норфолк виявилась правдивою, — мовила я. — Наша вигадка про те, що це загублений куточок Англії.

Мене пронизало побоювання, що Рут вдасть, начебто не розуміє цього посилання, але вона замислено кивнула.

— Треба було мені тоді це пригадати, — сказала вона. — Я могла б знайти там свій червоний шарф.

Ми обидві засміялись, і незручне відчуття начебто проминуло. Але щось у жесті Рут, коли вона поклала касету назад, більше її не обговорюючи, змусило мене подумати, що ситуація ще себе не вичерпала.

Не знаю, чи перебіг нашої розмови контролювала Рут, під’юджена своїм відкриттям, чи ми й так рухались у цьому напрямку, і тільки згодом Рут усвідомила, що може використати її певним чином. Ми знову повернулись до обговорення Ленні, зокрема — його сексуальних особливостей, і реготали знову і знову. Думаю, я почувала таке полегшення, що вона нарешті побачила касету і що не затіяла з цього приводу страшної сцени, що, мабуть, поводилась не так обережно, як мусила. Оскільки невдовзі ми перейшли з висміювання Ленні до висміювання Томмі. Спершу все видавалось доволі собі невинним — начебто ми робимо це з теплими почуттями до нього. Але ще мить — і ми вже реготали над його тваринами.

Як я вже сказала, я ніколи не мала певності, чи Рут свідомо підвела нас до цього. Якщо чесно, то я навіть не можу з певністю ствердити, що це саме вона перша згадала про тварин. А коли вже ми про це завелись, то я реготала не менше, ніж вона — над тим, що котрась із тварин була в кальсонах, а друга скидалась на розчавленого їжака. Гадаю, я мусила б ствердити, що тварини були дуже гарні, що Томмі багато попрацював над ними, щоб такого досягнути. Але я цього не зробила. Частково це сталось через касету. А ще, можливо, тому, якщо вже бути цілком щирою, що мені було приємно усвідомлювати: Рут не сприймає тварин і все, з ними пов’язане, всерйоз. Думаю, коли ми нарешті розпрощались на ніч, то почувались такими близькими, якими ніколи ще не були. Вона торкнулась моєї щоки і мовила:

— Так добре, що ти завжди намагаєшся дивитись на речі позитивно, Кеті.

Отож я зовсім не була готова до того, що трапилось за кілька днів на церковному подвір’ї. Того літа Рут виявила за кілометр від Котеджів гарну стару церкву, позаду якої виявилась невпорядкована площа з давніми надмогильними каменями, схиленими у траву. Все там було запущене, але натомість панувало вмиротворення, тож Рут часто ходила туди читати — біля віддаленої огорожі, на лавці під великою вербою. Спершу мені не дуже подобалась ця її звичка, тому що я пригадувала, як попереднього літа ми сиділи колом на траві на території Котеджів. І все ж таки, якщо я йшла одним зі своїх прогулянкових маршрутів і знала, що Рут, найімовірніше, на своєму місці, то вже невдовзі я проходила під низькими дерев’яними воротами і йшла зарослою стежкою до могильних каменів. Того дня повітря було тепле й нерухоме, я ступала, охоплена замріяністю, читаючи імена на каменях, коли побачила на лавці під вербою не лише Рут, але й Томмі.

Точніше, на лавці сиділа Рут, тимчасом як Томмі стояв, спершись ногою на заіржавіле бильце, і, розмовляючи, робив щось на подобу вправи на розтягнення м’язів. Не схоже було, наче вони ведуть якусь серйозну розмову, тож я, не вагаючись, наблизилась. Мабуть, я повинна була вловити щось у їхньому привітанні, але нічого очевидного я не відчула. Мені нестерпно хотілось розповісти їм якусь плітку про одного з новачків, тож упродовж певного часу базікала тільки я, поки вони кивали і задавали дивні запитання. Я не відразу зрозуміла, що було щось не так, і навіть тоді, зробивши паузу, я запитала радше жартівливо:

— Я тут щось перервала?

— Томмі розповідав мені про свою велику теорію, — відповіла Рут. — Каже, що тобі він уже про неї казав. Сто років тому. І ось нарешті він змилостивився і вирішив поділитися зі мною також.

Томмі зітхнув і от-от збирався щось сказати, але Рут знущально прошепотіла:

— Велика галерейна теорія Томмі!

Вони обоє дивились на мене так, ніби це я тепер за все відповідальна і від мене залежить, що трапиться далі.

— Теорія непогана, — сказала я. — Можливо, вона й правдива, не знаю. Як ти думаєш, Рут?

— Мені довелося просто-таки витягати її з цього Солодкого Хлопчика. Він дуже не хотів мені довіритись, правда, пряничку? Я допитувалась і допитувалась, тож врешті він пояснив, що саме стоїть за всім цим його мистецтвом.

— Я малюю не тільки заради цього, — похнюплено мовив Томмі. Його стопа далі спиралась на бильце, і він розтягував ногу. — Я просто мав на увазі, що якщо я правий щодо Галереї, то я завжди зможу спробувати і подати туди своїх тварин…

— Томмі, сонечко, не роби з себе дурника перед нашою подругою. Можеш бути дурником переді мною, це нормально. Але тільки не перед нашою дорогою Кеті.

— Не розумію, з чого тут аж так сміятися, — сказав Томмі. — Ця теорія така ж правдоподібна, як і всі інші.

— Смішна не теорія, пряничку. Люди цілком можуть повестися на твою теорію. Але уявлення, що тобі вдасться все викрутити, якщо покажеш Мадам своїх звіряток… — Рут усміхнулась і похитала головою.

Томмі нічого не сказав і далі погойдувався. Я хотіла прийти йому на допомогу і намагалась вигадати, що саме сказати, щоб і він відчув себе краще, і Рут не розсердилася дужче. Але саме тоді Рут і промовила ті слова. Вони й тоді прозвучали досить болісно, але того дня на подвір’ї церкви я не мала уявлення, як далеко в майбутнє відіб’ються відголоски цих слів. Вона сказала:

— І не тільки я, сонечко. Кеті також вважає, що твої тварини — така сміхота.

Моїм першим поривом було це заперечити, потім — розреготатись. Але Рут говорила страшенно владно, а ми троє досить добре одне одного знали, щоб не сумніватись, що за її словами щось стоїть. Тож я мовчала, подумки намагаючись гарячково знайти розгадку, і ось, охоплена холодним жахом, я її відшукала: вона крилась у тому вечорі в моїй кімнаті, проведеному над горнятками чаю.

Рут сказала:

— Поки люди вважають, що ти малюєш тих істоток заради жарту, все гаразд. Але не видавай, що ти ставишся до них всерйоз. Я тебе прошу.

Томмі припинив погойдуватись і дивився на мене запитально. Раптом він знову став схожим на малу дитину, відкриту й беззахисну, і я помітила, як у глибині його очей збирається щось темне і неспокійне.

— Слухай, Томмі, ти повинен зрозуміти, — продовжила Рут. — Якщо ми з Кеті з тебе добряче пореготали, це нічого. Це ж просто ми. Але, будь ласка, давай не будемо виставляти тебе на посміх перед усіма іншими.

Я знову і знову прокручувала згодом ці миті. Я повинна була щось сказати. Повинна була заперечити, хоча Томмі, мабуть, мені б не повірив. Пояснити все якомога достовірніше було б складно. Але я повинна була бодай щось вдіяти. Треба було заперечити Рут, сказати, що вона все перекручує, що навіть якщо я сміялась, я не робила це так, як вона намагається подати. Я могла навіть підійти до Томмі і обійняти його, просто перед Рут. Ця ідея прийшла мені багато років по тому, і, мабуть, вона не була найкращим виходом, зважаючи на мій характер і на стосунки нашої трійці. Але, можливо, тільки такий жест якось би вплинув там, де слова заганяли нас дедалі глибше.

Але я нічого не зробила і не сказала. Частково, мабуть, тому, що я була збита з ніг Рутиним підступом. Пам’ятаю, яка втома накотила на мене, безпомічність перед усією цією плутаниною. Ніби отримати задачу з математики, коли ти розумово знесилений, і хоча й знаєш про якесь вигадливе розв’язання, але не здатен знайти сили навіть на те, щоб спробувати. Щось всередині мене просто здалось. Голос нашіптував: «Гаразд, нехай думає найгірше. Нехай собі думає, нехай думає». І я, мабуть, дивилась на нього з цілковитою покірністю, з обличчям, яке промовляло: «Так, це правда, чого ти очікував?». І навіть тепер — свіже, ніби щойно — пригадую обличчя Томмі: злість поступається мало не здивуванню, ніби я — рідкісний метелик, якого він зауважив на огорожі.

Не те щоб мені здалося, що я розплачусь або розпсихуюсь, чи щось таке. Але я вирішила просто розвернутися і піти. Щойно пізніше того дня я усвідомила, що це було страшною помилкою. Але в ту мить я найбільше боялася, що хтось із них піде геть, а я залишусь наодинці з іншим. Не знаю, чому, але неможливим видавалося, що піти можуть двоє, тому я вирішила, що геть піду я. Тож я розвернулась і рушила туди, звідки прийшла, повз надмогильні камені, до низьких дерев’яних воріт, і протягом кількох хвилин я відчувала навіть якусь подобу тріумфу. Нарешті вони залишились у товаристві одне одного, страждати від долі, на яку повністю заслуговують.

Розділ сімнадцятий

Як я вже казала, тільки за тривалий час — навіть за досить тривалий після того, як я покинула Котеджі — мені вдалось усвідомити, якою визначною стала наша зустріч на церковному подвір’ї. Тоді я дуже засмутилась, це так. Але не вірила, що ситуація відрізняється від усіх непорозумінь, які між нами траплялись. До мене не доходило, що наші життя, дотепер так тісно сплетені, можуть розплутатись і роз’єднатися з такого приводу.

Але річ, мабуть, у тому, що на той час потужні сили розтягували нас в різні боки, і потрібен був привід, щоб завершити це завдання. Якби ми зрозуміли це ще тоді — хто знає? — можливо, ми міцніше тримались би одне за одного.

Почнімо з того, що дедалі більше учнів від’їздило геть, аби стати опікунами, і серед нашої компанії гейлшемців дедалі відчутнішим ставало відчуття, що рушити в цьому напрямку — цілком природно. Ми ще не закінчили роботу над есеями, але всім добре було відомо, що насправді їх можна не доробляти, якщо ми вирішимо розпочати підготовку. В перші дні нашого перебування в Котеджах ми навіть подумати не могли б про те, щоб не закінчити есеїв. Але що віддаленішими ставали спогади про Гейлшем, то менш важливими видавались нам есеї. Я мала відчуття — і, можливо, воно цілком справедливе, — що якщо наша віра у важливість есеїв розвіється, зійдуть нанівець і ті зв’язки, що тримали нас, учнів Гейлшема, разом. Ось чому я деякий час намагалась підтримувати власний ентузіазм щодо читання й нотаток. Але оскільки не існувало жодних підстав сподіватися, що ми будь-коли побачимо знову наших вихователів, а стільки студентів продовжувало виїздити, невдовзі ця справа почала здаватися марною.

Так чи інакше, після розмови на церковному подвір’ї я намагалась зробити все, щоб залагодити прикрість. Я поводилась і з Томмі, і з Рут так, ніби нічого особливого не трапилось, і вони робили так само. Але тепер у повітрі постійно щось відчувалося — і не лише між мною і ними. Хоча вони і далі подавали себе як пару — наприклад, і далі вдавались до постукування по руці, коли розлучались, — я досить добре їх знала, щоб бачити, що вони дуже віддалились.

Звичайно, я погано почувалася, особливо прикро було через тварин Томмі. Але підійти до нього, щоб попросити вибачення і пояснити, що насправді трапилось, уже не було таким простим завданням. Кілька років тому, та навіть на півроку раніше, все могло б спрацювати у такий спосіб. Ми з Томмі поговорили б про це і все вирішили. Але чомусь того другого літа все змінилось. Можливо, через мої стосунки з Ленні, не знаю. У кожному разі, поговорити з Томмі вже не було так просто. Зовні все начебто було так само, як раніше, але ми ніколи не згадували про тварин чи про те, що сталося на церковному подвір’ї.

Все це сталось якраз перед розмовою а Рут під навісом старої автобусної зупинки, коли я так роздратувалась через її манеру вдавати, що вона не пам’ятає про грядку ревеню в Гейлшемі. Я вже казала, що, ймовірно, не зреагувала б так суворо, якби це не сталося просто посеред серйозної розмови. Гаразд, можливо, ми вже обговорили найважливіше, але навіть якщо так, навіть якщо ми вже збавили оберти і просто базікали, це базікання все ще було частиною нашої спроби залагодити наші стосунки, тому жодне вдавання тут було цілковито недоречним.

А трапилося таке. Хоча наші з Томмі стосунки здавались зіпсованими, між нами з Рут наче не все ще було втрачено — чи принаймні так мені здавалось, — тож я вирішила, що настав час із нею обговорити, що ж відбулося на церковному подвір’ї. То був один із днів зі зливами й дощами, тож ми, незважаючи на вологість, сиділи вдома. Отож коли ввечері небо розчистилось і на ньому навіть розквітнув красивий рожевий захід сонця, я запропонувала Рут вийти і подихати повітрям. Я знала про круту стежку, яка вела вздовж краю долини і виходила на дорогу поруч зі старою автобусною зупинкою. Автобуси не зупинялись тут уже сто років, знак автобусної зупинки забрали, а на задній стіні залишилась тільки рама від колись заскленого розкладу. Але сам навіс ще стояв, схожий на зведену з любов’ю дерев’яну хатинку, один із боків якої був відкритий на поля, що сходили вниз, у долину — і навіть лавка виявилась цілою. На неї ми з Рут і сіли, щоб перевести подих, розглядаючи павутину на кроквах і милуючись літнім вечором. Тоді я сказала:

— Знаєш, Рут, ми повинні спробувати розібратись у тому, що недавно трапилось.

Мій голос звучав примирливо, і Рут відповіла взаємністю. Вона негайно погодилась, що це страшенно тупо, що ми втрьох вічно сваримось через якісь дурниці. Вона згадувала інші наші сварки, і ми з них трохи пореготали. Але я не хотіла, щоб Рут отак просто проїжджала всю ситуацію, тому сказала, стараючись говорити без звинувачення в голосі:

— Рут, знаєш, я думаю, що іноді, коли ти з кимось у парі, ти не можеш бачити так чітко, як, можливо, бачить хтось іззовні. Тільки іноді.

Вона кивнула.

— Це, мабуть, правда.

— Я не хочу втручатись. Але останнім часом мені іноді здається, що Томмі дуже засмучений. Ну знаєш. З приводу певних речей, які ти сказала або зробила.

Я хвилювалась, що Рут розізлиться, але вона кивнула і зітхнула.

— Мабуть, ти права, — врешті-решт сказала вона. — Я теж багато про це думала.

— Тоді, мабуть, я не повинна була порушувати цю тему. Я мала розуміти, що ти бачиш, що відбувається. Це не моя справа.

— Твоя, Кеті. Ти одна з нас, і це завжди твоя справа. Ти права, все вийшло неправильно. Я знаю, про що ти. Вся ця історія про його тварин. Це було негарно. Я сказала, що мені дуже прикро.

— Я рада, що ви це обговорили. Я не знала.

Рут колупала дерев’яні скалки, які відійшли від лавки, і певний час здавалась цілковито поглинутою цим заняттям. Тоді вона мовила:

— Слухай, Кеті, добре, що ми почали говорити про Томмі. Я хотіла дещо тобі сказати, але не знала, як чи коли, справді. Кеті, пообіцяй, що не будеш на мене сердитись.

Я подивилась на неї і сказала:

— Якщо це не стосується знову тих футболок.

— Ні, серйозно. Пообіцяй, що не будеш дуже сердитись. Тому що я повинна тобі це сказати. Я б собі не пробачила, якби довше від тебе це приховувала.

— Добре, у чому річ?

— Кеті, я деякий час про це думала. Ти ж не дурна, і ти, можливо, розумієш, що ми з Томмі можемо не бути парою вічно. Це не трагедія. Певний час ми одне одному підходили. Але чи так буде завжди, ніхто не знає. А тепер кружляють всі ці розмови про пари, яким відтерміновують виїмки, якщо вони доведуть, ну ти знаєш, що вони справжні. Добре, Кеті, ось що я хотіла сказати. Було б цілком природно, якби ти подумала, що може статись, якщо ми з Томмі вирішимо, що більше не повинні бути разом. Ми не збираємось розходитись, не зрозумій мене неправильно. Але я думаю, що було б цілком нормально, якби ти про таке подумала. Отож, Кеті, ти повинна зрозуміти, що Томмі на тебе не дивиться в такому ключі. Ти йому дуже, дуже подобаєшся, він вважає тебе просто чудовою. Але я знаю, що він зовсім не розглядає тебе як… ну знаєш… як справжню подругу. До того ж… — Рут замовкла, а тоді зітхнула. — Ти ж знаєш, що цей Томмі за один. Він такий прискіпливий.

Я витріщилась на неї.

— Про що це ти?

— Та ти розумієш, про що я. Томмі не подобаються дівчата, які постійно… ну, ти розумієш — то з одним, то з другим. Такий у нього заскок. Вибач, Кеті, але було б неправильно тобі цього не сказати.

Я подумала над її словами і мовила:

— Добре мати таке на увазі.

Я відчула, що Рут торкнулась моєї руки.

— Я знала, що ти правильно все сприймеш. Однак ти повинна розуміти, що він про тебе надзвичайно високої думки. Надзвичайно.

Я хотіла змінити тему, але всі думки чомусь випарувались. Рут, мабуть, вловила мій стан, тому що випростала вперед руки і позіхнула, кажучи:

— Якщо я коли-небудь навчуся водити, то повезу нас у подорож до якоїсь дикої місцини. Скажімо, до Дартмура. Нас утрьох. Ну, може, візьмемо ще Лору й Ханну. Хочу побачити трясовини і все таке.

Кілька хвилин ми фантазували про цю подорож. Я запитала, де б ми зупинились, і Рут сказала, що ми могли б позичити великий намет. Я заперечила, що в таких місцевостях вітер буває надто різким, що наш намет могло б надто легко знести посеред ночі. Ми не сприймали цю розмову занадто серйозно. Але десь тоді я пригадала про Гейлшем і про те, як у молодших класах ми влаштували пікнік біля ставка разом із міс Джеральдін. Джеймса Б. відіслали до основного корпусу принести торт, який ми пекли всі разом, і тепер він ніс його нам, а сильний порив вітру зніс верхній шар зі збитих білків і кинув на листя ревеню. Рут сказала, що пам’ятає цей випадок дуже приблизно, і тоді я сказала, намагаючись виловити його з її пам’яті:

— Він тоді заробив собі неприємності, тому що це доводило, що він повертався через грядку ревеню.

І тоді Рут поглянула на мене і запитала:

— Чому? Це було заборонено?

Вона промовила це так фальшиво, що навіть випадковий свідок, якби такий трапився, відразу б це зрозумів. Я роздратовано зітхнула і сказала:

— Рут, не треба мені це влаштовувати. Ти не могла такого забути. Ти ж знаєш, що ця стежка виходила за територію.

Можливо, я промовила це надто різко. Але Рут не здавалась. Вона і далі вдавала, що нічого не пам’ятає, і я тільки дедалі більше дратувалась. І тоді вона сказала:

— Та яка взагалі різниця? Яким боком тут узагалі ця грядка ревеню? Продовжуй розповідати.

Після цього, гадаю, ми і далі розмовляли більш-менш приязно, а потім рушили назад стежкою крізь сутінки, до Котеджів. Але між нами висіло щось неприємне, і, побажавши навпроти Чорної Стодоли «на добраніч» одна одній, ми розійшлися без звичних теплих доторків до рук і плечей.

Невдовзі після цього я ухвалила рішення, а коли зробила це, то не відступала від нього. Просто прокинулась одного ранку і сказала Кефферсові, що хочу почати підготовку і стати опікуном. Це виявилось надзвичайно просто. Він перетинав подвір’я у своїх обліплених болотом ґумаках, щось бурмотів до себе, тримаючи шматок труби. Я наблизилась до нього і сказала, а він просто поглянув на мене так, ніби я потурбувала його з приводу дров. Тоді він щось промимрив про те, щоб я підійшла пізніше того дня, щоб заповнити бланки. Отак просто.

Після цього минув ще якийсь час, звісно, але справу було розпочато, тож я раптом почала дивитись на все — на Котеджі, на всіх мешканців — в іншому світлі. Тепер я була однією з тих, хто їде, і невдовзі про це всі довідались. Можливо, Рут думала, що ми будемо цілими днями обговорювати моє майбутнє; може, вона уявляла, що має великий вплив на те, зміню я своє рішення чи ні. Але я трималася від неї на відстані, так само, як і від Томмі. Більше в Котеджах ми жодного разу не порозмовляли, і раніше, ніж я встигла це усвідомити, я вже з ними прощалась.