Хроніка капітана Блада

Розділ X РИФ ПОВІШЕНИКІВ

Тепер уже немає можливості з'ясувати, чи дістав Риф Повішеників свою назву після тих подій, про які я збираюсь тут розповісти, чи він ще раніше називався так серед мореплавців. Джеремі Піт у своєму корабельному журналі також не каже про це ні слова, і тепер надзвичайно важко визначити, на якому саме з численних мініатюрних острівців відбулися ті події. Все, що ми знаємо напевне, бо ці відомості взято з корабельного журналу, який Піт вів на борту «Арабелли», це те, що згаданий острівець належить до групи Альбукеркських островів; розташованих між 12° північної широти й 85° західної довготи, приблизно за шістдесят миль від Порто-Белло.

Це всього-на-всього гола скеля, яку відвідують тільки морські птахи та черепахи, що відкладають свої яйця в золотому піску оточеної підводними рифами лагуни. Тут смуга піщаного берега стрімко опускається під воду на глибину близько шістдесяти морських сажнів, і потрапити до лагуни, оточеної амфітеатром підводних скель, можна лише через вузький, схожий на щілину канал, завширшки не більше дванадцяти ярдів.

У цю добре захищену ще й безлюдну гавань і зайшов одного квітневого дня 1688 року капітан Істерлінг на своєму тридцятигарматному фрегаті «Авенджер» у супроводі ще двох кораблів, з яких складалась його флотилія: двадцятишестигарматного фрегата «Гермес» під командою Роджера Геллоуея і двадцятигарматної бригантини «Веліент» під командою Кросбі Пайка, що колись плавав з капітаном Бладом і тепер починав розуміти, якої він допустився помилки, помінявши ватажка.

Ви, звичайно, пам'ятаєте негідника Істерлінга, який одного разу пробував помірятися силами з Пітером Бладом, коли той ще тільки ступив на піратську стежку. І пам'ятаєте, що тоді Істерлінг позбувся корабля і мусив розпрощатися з морем.

Проте хоч і з труднощами, виявивши терпіння й упертість, притаманну поганим людям так само, як і добрим, Істерлінг відновив своє колишнє становище й знову з'явився на просторах Карібського моря з іще грізнішою, ніж раніше, силою.

Він був, за власними словами Пітера Блада, звичайнісіньким брудним піратом, жорстоким, кровожерливим розбійником, позбавленим бодай крихти того благородства, що його, як кажуть, не позбавлені й злодії. Його поплічники являли собою строкатий натовп горлорізів різних національностей, що не визнавали ніякої дисципліни й не корились ніяким законам, крім законів розподілу здобичі. Грабували вони всіх без винятку. Вони нападали на англійські й голландські купецькі кораблі так само охоче, як і на іспанські галеони, і в усіх випадках діяли з однаковою жорстокістю.

І от, незважаючи на погану славу, якої він зажив навіть серед піратів, Істерлінгові вдалося переманити від капітана Блада рішучого й відважного Кросбі Пайка з його двадцятигарматною бригантиною та добре навченою й слухняною командою з ста тридцяти чоловік. За принаду правила та сама стара казочка про скарби Моргана, з допомогою якої Істерлінг марно пробував обдурити Блада.

Істерлінг знову повторив свою давню казку, як він плавав з Генрі Морганом і брав участь у сплюндруванні міста Панами; якщо було добре всім відомо — по дорозі назад через перешийок серед Морганових людей мало не спалахнув бунт, оскільки у них виникла підозра, ніби здобич, поділена між ними, далеко не все, що вони там захопили; як ходили чутки, ніби Морган таємно привласнив значну її частку особисто для себе; як Морган, стривожившись, щоб обшук його особистого багажу не підтвердив правдивості цих чуток, довірився Істерлінгові й попросив його допомогти. Вони, розповів Істерлінг, разом закопали той скарб, — перли й коштовне каміння казкової вартості приблизно в півмільйона золотих червінців, — в одному місці на березі річки Чагрес. Вони повинні були повернутись по скарби пізніше, коли трапиться слушна нагода. Проте Морган, до якого доля була весь час надзвичайно прихильною в усьому, що приносило йому користь, все ще відкладав повернення по ці скарби, коли його спостигла смерть. А Істерлінг також ні разу не спробував повернутись по них, тому що ніколи не мав ні достатніх сил, щоб проникнути на іспанську територію, ні достатньо могутньої флотилії, щоб спокійно перевезти той скарб.

Така була історія, яку свого часу Блад з презирством відмовився навіть слухати, але на яку все ж таки клюнув Пйк, хоч Блад запевнив його, що тих скарбів взагалі не існує, і застерігав Пайка від співробітництва з таким підлим негідником, як Істерлінг.

Жаліючи Пайка за його довірливість, Блад не затаїв на нього образи за відступництво, він не тільки не хотів йому зла, а навіть побоювався, що кінець кінцем Пайк буде жорстоко покараний за такий вчинок.

Сам Блад у той час планував вирушити на Дарієн. Але оскільки поява на перешийку могла насторожити іспанців, він вирішив за розумне поки що утриматись від походу. Тому його флотилія з п'яти великих кораблів тимчасово розпорошилась, і кожен корабель блукав по морю без певної мети. Так було на початку квітня, а зібратись докупи всі кораблі повинні були наприкінці травня біля Москітових островів, щоб знову поміркувати про похід на Дарієн.

«Арабелла», йдучи спочатку на південь Навітряною протокою, потім на схід вздовж західного узбережжя Еспаньйоли, миль за двадцять від мису Тібурон натрапила на англійське торговельне судно, що тонуло. Воно ледве трималося на плаву, та й то тільки тому, що море було спокійне та команда перетягнула всі гармати й інші важкі речі на лівий борт, щоб вода не лилась у зяючі пробоїни правого борту. Потрощений рангоут і збита грот-щогла мали дуже красномовний вигляд, і Блад вирішив, що тут доклали рук іспанці. Та замість цього він дізнався, коли прийшов цьому судну на допомогу, що вчора воно зазнало нападу Істерлінга, який, пограбувавши його, перерізав половину команди, а капітана ще й жорстоко помучив за те, що той не здався на першу вимогу.

«Арабелла» відбуксирувала це судно до Порт-Рояла, де й залишила на відстані десяти миль від берега, не наважуючись підійти ближче, щоб не привернути до себе уваги Ямайської ескадри, бо решту шляху до гавані воно могло подолати й само.

Проте після цього «Арабелла» не повернула знову на схід, а пішла на південь, до Мейна. Ось як пояснив капітан Блад своєму шкіперові Піту причину того, що він змінив курс.

— Ми не спускатимемо ока з цього мерзотника Істерлінга, бо так треба, Джеррі, а може, й більше, ніж не спускатимемо.

І вони подались на південь, туди, де був Істерлінг. Його балачкам про скарби, як ми знаємо, Блад нітрохи не вірив. Він вважав їх вигадкою, розрахованою на те, щоб дурити таких довірливих хлопців, як Пайк, і переманювати їх до себе. Та цього разу, як з'ясувалось, Істерлінг допустився помилки.

Пробираючись повз узбережжя острова Москіто, Блад знайшов затишну стоянку в маленькій бухточці одного з численних острівців у лагуні Чирикі. Вирішивши на якийсь час там сховатись, він, проте, з допомогою дружніх москітних індіанців, які служили йому розвідниками, стежив за всіма діями Істерлінга, флотилія якого зупинилася миль за двадцять від нього. Від індіанців він довідався, що Істерлінг став на якір трохи західніше гирла річки Чагрес, висадився на берег з трьома з половиною сотнями своїх піратів і вирушив з ним в глиб перешийка. Знаючи, скільки всього в Істерлінга людей, Блад підрахував, що для охорони кораблів, які чекали повернення шукачів скарбів, їх залишилось навряд чи більше сотні.

У свою чергу, чекаючи дальшого розвитку подій, Блад тішився дозвіллям. Лежачи на плетеній кушетці, поставленій під нашвидку прилаштованим на кормі тентом (бо спека ставала нестерпною), він з насолодою читав поезію Горація або прозу Светонія. А коли тіло просило руху, він плавав у прозорій смарагдово-зеленій воді лагуни або, вибравшись на облямований пальмами берег цього безлюдного острівця, допомагав своїм людям ловити черепах і рубати дерева для багать, на яких вони коптили соковите м'ясо.

Тим часом індіанці час від часу приносили Бладу свіжі новини: спочатку про сутичку між піратами Істерлінга й загоном іспанців, які, очевидно, дізнались про присутність на Дарієні піратів. Потім до Блада дійшла звістка про те, що Істерлінг повертається назад на узбережжя, а через два дні його повідомили про другу сутичку між Істерлінгом та іспанцями, в якій пірати зазнали важких втрат, хоч під кінець і відбили напад. Нарешті надійшла звістка про третій бій, і приніс її, разом з деякими дуже цінними подробицями, безпосередній учасник того бою.

Цим учасником був один з хлопців Пайка, старий, загартований шукач пригод на ім'я Канлі, який ще замолоду покинув ремесло лісоруба й подався в море. Під час бою куля влучила йому в стегно, рухатись він не міг, і його, безпорадного, люди Істерлінга, відступаючи, покинули на неминучу смерть там, де він упав. Проте іспанці його не помітили, і він, зібравши останні сили, заповз у кущі, де й потрапив до рук індіанців. Вони турботливо доглядали його, намагаючись поводитися з ним так, щоб він не вмер і міг розповісти все, що знав, капітанові Бладу. Але спочатку, щоб він їх не боявся, вони пояснили йому своєю каліченою мовою, що несуть його до дона Педро Сангре.

Індіанці обережно підняли пораненого на борт «Арабелли», де Блад негайно застосував усе своє мистецтво хірурга, щоб перев'язати жахливу гнійну рану. Після цього в офіцерській кают-компанії, тимчасово перетвореній на корабельний лазарет, Канлі скрушно розповів про похід.

Скарби Моргана справді існували. Їхня цінність перевершувала все, що казав Істерлінг, і тепер пірати несли їх до кораблів. Та за ці скарби було заплачено дорогою ціною, і найдорожче заплатив за них загін Пайка — ось чому в голосі Канлі відчувалась гіркота. По дорозі туди й назад їх кілька разів пошарпали іспанці, а одного разу напав загін індіанців. Крім того, під час цього виснажливого походу по нездоровій місцевості, де москіти мало не з'їдали їх живцем, їхні лави значно спустошили лихоманка та інші хвороби. Після останньої сутички, як підрахував Канлі, в якій його було поранено, з трьохсот п'ятдесяти чоловік, що зійшли з кораблів, в живих лишилось не більше двохсот. Та найгіршим було те, що тільки двадцятеро з них були людьми Пайка, хоч він і висадив на берег за наказом Істерлінга найбільший загін — аж сто тридцять чоловік, залишивши на борту «Веліента» для охорони якихось двадцять чоловік, тим часом як на інших кораблях зосталося по п'ятдесят.

Істерлінг постійно примудрявся зробити так, що загін Пайка весь час ішов в авангарді, тож при кожному нападі мусив приймати на себе головний удар. Зрозуміла річ, Пайк цим обурювався. А оскільки несправедливість чинилась далі, його протести ставали чимраз рішучішими. Проте Істерлінг, підтримуваний своїм давнім спільником Роджером Геллоуеєм, який командував «Гермесом», з допомогою погроз змусив Пайка підкоритись, а піратська мерзота з інших двох загонів, що зазнали порівняно невеликих втрат, маючи значну кількісну перевагу, диктували людям з «Веліента», яких ставало дедалі менше, свою волю. І якби навіть усі люди Пайка, хто ще був живий, повернулись назад, на «Веліенті» було заледве сорок чоловік, тим часом як на інших двох кораблях разом — майже три сотні. — Бачите, капітане, — похмуро закінчив свою розповідь Канді,— як цей Істерлінг використав нас? Як мавпа кота. А тепер він та цей Геллоуей, підлі мерзотники, таку мають силу, що Кросбі Пайк і писнути не сміє. То був чорний день для всіх нас, капітане, коли «Веліент» пристав до цього негідника Істерлінга, байдуже, чи є взагалі ті скарби, чи немає.

— Так, є ті скарби чи немає,— повторив капітан Блад. — Здається мені, що для капітана Пайка не буде ніяких скарбів.

Він підвівся із стільця, що стояв біля ліжка хворого, — високий, стрункий і сповнений сил, в коротких чорних штанях, які щільно облягали ноги, в розшитому сріблом камзолі, з пишними рукавами білого батисту. Свій чорний із сріблом каптан він скинув ще до того, як почав надавати хворому хірургічну допомогу. Відіславши помахом руки одягнутого в усе біле негра, який подавав йому то миску з водою, то корпію, то пінцет, і залишившись з Канлі наодинці, він заходив по кают-компанії з кутка в куток. Його довгі тонкі пальці задумано гралися кучерями чорної перуки, в синіх, мов сапфіри, очах з'явився холодний блиск.

— Я ще тоді був подумав, що Пайку не минути лиха. Істерлінгу лишається тільки проковтнути його, як дрібну рибчину, і, слово честі, він це зробить.

— Таки правда, капітане. Не бачити нам цих скарбів, як торішнього снігу — ні мені, ні іншим хлопцям з «Веліента», ні самому капітанові Пайку. З усього загону вціліло сорок чоловік, і їм ще пощастить, коли вони втечуть від Істерлінга живими. Така моя думка, капітане.

— І моя теж, слово честі! — відказав капітан Блад. Але губи його були рішуче стиснуті.

— А чи не можете ви чогось зробити, капітане, для честі «берегового братства» й заради справедливості?

— Ось про це й думаю зараз. Якби зі мною була вся флотилія, я вирушив би туди негайно й доклав би до того діла руку. Але з одним цим кораблем… — Блад раптом урвав мову й знизав плечима. — У Істерлінга надто велика перевага в силах. Але я стежитиму за ним і щось придумаю.

Думки про те, що то був чорний день, коли «Веліент» приєднався до флотилії Істерлінга, дотримувався не лише Канлі, її тепер поділяли всі, хто залишився живий з його команди, а найбільше сам капітан Пайк. Він дуже сумнівався, що ця авантюра скінчиться щасливо, і його побоювання дістали якнайповніше підтвердження вранці того дня, коли вони, покинувши гирло річки Чагрес, кинули якір у лагуні Рифа Повішеника, про який уже було згадано вище.

«Авенджер» Істерлінга першим увійшов у цю крихітну круглу бухточку і став на якір найближче до берега. Другим увійшов «Гермес». «Веліент», який тепер замикав тил, через брак місця в бухточці змушений був стати на якір у вузькій протоці. Таким чином у разі нападу Пайку знову відводилася найнебезпечніша позиція, бо його корабель мав правити за щит для інших.

Помічник Пайка Тренем, — молодий здоровань з Корнуелла, який від самого початку був проти спілки з Істерлінгом, — зрозумівши мету такої диспозиції, не посоромився настійно запропонувати Пайку підняти вночі якір і, покинувши Істерлінга разом з його скарбом, втекти, поки з ними не трапилось нічого гіршого. Але Пайк, такий же впертий, як і безстрашний, не прийняв цієї, як він вважав, боягузливої поради.

— Хай тобі чорт! — лайнувся він. — Та Істерлінгу тільки цього й треба. Але ми заробили свою частку здобичі й нікуди без неї не підемо!

Практичний Тренем похитав своєю білявою головою.

— Ну, це як вирішить Істерлінг. Зараз він має достатню силу, щоб накинути нам свою волю, і не від того, щоб заподіяти нам лиха, або я дурний і нічого не розумію.

Але Пайк змусив Тренема замовкнути, заприсягшись, що не побоїться й двадцяти Істерлінгів.

Наступного ранку, одержавши сигнал з флагманського корабля, Пайк з таким самим задерикуватим виглядом піднявся на борт «Авенджера».

В капітанській каюті Пайка чекав не лише пишно, але без смаку вбраний Істерлінг, а й Геллоуей, який віддав перевагу широким шкіряним штаням і бавовняній сорочці — звичайному мисливському одягу. Істерлінг, великий, важкий і засмаглий, був ще нестарим чоловіком, з гарними очима й міцними білими зубами, що сліпуче виблискували в густій чорній бороді, коли він сміявся. Геллоуей, приземкуватий, кремезний, дуже скидався на мавпу, і не тільки будовою тіла, бо мав довжелезні ручиська й короткі могутні ноги, а й обличчям, на якому з-під низенького зморшкуватого лоба лютими вогниками спалахували маленькі очиці.

Вони прийняли Пайка дуже приязно, посадовили за заляпаний жиром стіл, налили йому рому, самі випили за його здоров'я, після чого Істерлінг швидко перейшов до діла.

— Ми послали по тебе, капітане Пайк, тому що, як то кажуть, зв'язані однією вервечкою. Цей скарб, — він показав рукою на скрині, в яких лежало золото й коштовне каміння, — найкраще поділити без зайвої тяганини, щоб кожен з нас міг зайнятися своїми справами.

Почувши такий приємний початок, Пайк підбадьорився.

— То ви що, збираєтесь розпустити флотилію? — байдужим тоном спитав він.

— А чом би й ні, коли діло зроблено? Ми з Роджером вирішили облишити піратство. Подамся з цим золотом додому. Я не від того, щоб стати фермером десь у Девоні.— Істерлінг засміявся.

Пайк у відповідь посміхнувся, але промовчав. Він ніколи не відрізнявся балакучістю, про що красномовно свідчило його довге суворе обвітрене обличчя.

Істерлінг відкашлявся й заговорив знову:

— Я й Роджер, ми вважаємо, що треба внести зміни в нашу угоду, і це буде тільки справедливо. У нас домовлено, що я беру п'яту частину всієї здобичі, а те, що залишиться, ділиться на три рівних частини — по третині на кожен корабель.

— Еге ж, так було умовлено і, як на мене, це справедливо, — промовив Пайк.

— А ми, Роджер і я, добре поміркувавши, дійшли тепер іншої думки.

Пайк відкрив був рота, щоб відповісти, але Істерлінг, не чекаючи, вів далі:

— Ми з Роджером не розуміємо, чому ти маєш одержати одну третину здобичі на тридцятеро чоловік, тим часом як ми маємо одержати по стільки ж, хоч у нас по сто п'ятдесят чоловік.

Капітан Пайк раптом вибухнув:

— То ти через це так дбав, щоб мої хлопці завжди були там, де іспанці їх могли вбивати? Адже нас лишилося менше чверті тієї кількості, що вирушила в похід!

Чорні брови Істерлінга зійшлися над переніссям, очі лиховісно блиснули.

— Що, з біса, ти хочеш цим сказати, капітане Пайк? Ану поясни, будь ласка.

— Це наклеп, — сухо мовив Геллоуей. — Брудний наклеп.

— Ні, зовсім не наклеп. Це правда.

— Кажеш, правда?

Істерлінг посміхнувся, і від цієї посмішки худий, жилавий, рішучий Пайк відчув у душі тривогу. Блискучі мавпячі очиці Геллоуея якось дивно розглядали його. В самому повітрі цієї неохайної, смердючої каюти відчувалася загроза. Перед Пайком промайнули видіння жорстокостей, свідком яких він був, поки плавав з Істерлінгом — жорстокостей безглуздих, непотрібних, вчинених з самого бажання заподіяти зло. Йому згадалися слова капітана Блада, який застерігав його від спілки з цією зрадливою і підлою людиною. І якщо раніше він ще сумнівався в існуванні свідомого розрахунку, за яким його людей було принесено під Дарієном у жертву, то зараз ці сумніви розвіялись.

Пайк почувався мов сновида, який, раптом прокинувшись, бачить, що перебуває на краю безодні і що коли він зробить ще один крок, то впаде в неї. Інстинкт самозбереження змусив його відмовитись від різкого тону, який міг призвести до того, що вони застрелили б його на місці. Відкинувши з мокрого лоба волосся, він опанував себе й спокійно відповів:

— Я хочу сказати тільки одне: якщо людей у мене поменшало, то загинули вони за спільну справу. Живі вважатимуть несправедливістю порушувати через це угоду.

Пайк навів також інші докази. Він нагадав Істерлінгу про поширений серед піратів звичай побратимства, згідно з яким кожен пірат вступає в спілку з іншим, після чого обидва діють спільно і є спадкоємцями один одного. Отже, навіть тільки через це багато членів його команди, які мали успадкувати частки своїх товаришів, у разі зміни умов угоди, почуватимуть себе обдуреними.

Лиховісна посмішка на обличчі Істерлінга зникла, пірат спохмурнів.

— А яке мені діло до того, що почуватиме хтось із твоїх шолудивих задрипанців? Я адмірал цієї флотилії, і слово моє — закон.

— Це так, — погодився Пайк.— І твоїм словом схвалено угоду, відповідно до якої ми з тобою плаваємо.

— Під три чорти з цією угодою! — заревів капітан Істерлінг.

Він підвівся, загрозливо ступив до Пайка, майже торкаючи головою стелі каюти, й з притиском мовив:

— Я тобі ще раз скажу: після того, як ми підписали цю угоду, дещо змінилось. І те, що я кажу, важить більше, ніж угода, а я кажу: «Веліент» може одержати тільки десяту частку здобичі. З твого боку буде найрозумніше взяти те, що дають, пам'ятаючи приказку, що той, хто хоче вхопити якнайбільше, не дістає нічого.

Пайк витріщився на нього, роззявивши з несподіванки рота. Потім зблід від напруження, бо в середині йому аж пекло від люті, яку він розсудливо намагався приборкати.

— Їй-богу, Істерлінг… — почав був він і враз замовк. Істерлінг кинув на нього лютий погляд.

— Що? — крикнув він. — Кажи, що ти хотів сказати. Пайк пригнічено знизав плечима:

— Ти ж знаєш, що я не можу прийняти такі умови. Мої хлопці розірвуть мене на шматки, якщо я пристану на такий розподіл, не порадившися з ними.

— Тоді катай радитись, бо мені так і кортить обкарнати твої погані вуха, щоб усі бачили, що може трапитися з тими, хто надто нахабний з капітаном Істерлінгом. Та скажи своєму набродові, що коли в них вистачить нахабства не прийняти моєї пропозиції, то хай не завдають собі клопоту і більше не присилають тебе сюди. Нехай підіймають якір і забираються під три чорти. Нагадай їм те, що я тобі сказав: той, хто хоче вхопити якнайбільше, не дістає нічого. А тепер гайда звідсіля, капітане Пайк, та дивись нічого не забудь!

Аж на борту свого корабля капітан Пайк дав волю своїй люті. Не меншу лють викликало його повідомлення і в матросів, коли залишки команди зібралися на шкафуті. А Тренем до гарячого ще й приском сипнув:

— Якщо ця свиня Істерлінг надумав порушити своє слово, то хіба він зупиниться на півдорозі? Пригадаєте моє слово: коли ми погодимось на одну десяту, він зразу ж знайде привід нічого нам не дати. Капітан Блад мав рацію. Було б нам не вірити цьому сучому сину.

Заговорив один з матросів і висловив загальний настрій:

— Але оскільки ми йому повірили, то нам треба подбати, щоб він додержав свого слова.

Пайк, який тепер також схилявся до думки Тренема, що справа ця безнадійна, почекав, поки вщухне хор схвальних вигуків.

— А ви можете сказати мені, як це зробити? — спитав Пайк. — Нас сорок чоловік, а їх три сотні. У нас двадцяти-гарматний бриг, а в них два фрегати з п'ятьма десятками важких гармат.

На хвилину команда замовкла, потім озвався один сміливець:

— Він каже: одна десята або нічого. А наша відповідь така: третина або нічого. Є піратська честь, і ми змусимо його дотримати слова, виконати ті умови, на яких цей мерзенний злодій завербував нас.

Вся команда одностайно підтримала його:

— Вернись туди, капітане, й передай нашу відповідь.

— А якщо він не погодиться?

Заговорив Тренем, який вважав, що може дати добру пораду:

— Є способи примусити його. Скажи йому, що ми піднімемо проти нього все «берегове братство». Капітан Блад подбає, щоб з нами обійшлися справедливо. Капітан Блад не дуже любить Істерлінга, і він це добре знає. Нагадай йому про все це, капітане. Повернись назад і передай нашу відповідь.

То були великі козирі, Пайк розумів це, проте зізнався, що думка піти з них його чомусь не приваблює. Тоді його люди накинулися на нього з докорами. Адже то він переконав їх перейти до Істерлінга. То він не міг з самого початку захистити їх від його підступів. Вони свою справу зробили. Тепер його черга подбати, щоб їх не позбавили того, що їм належить.

Тож капітанові Пайку довелося спуститись у шлюпку з свого «Веліента», що стояв на якорі біля самісінького виходу з бухти, щоб поїхати передати Істерлінгу відповідь своєї команди й пригрозити йому капітаном Бладом та «береговим братством».

Зустріч відбулася на шкауфті «Авенджера» в присутності всієї його команди й капітана Геллоуея, який усе ще перебував на борту цього корабля. Розмова була коротка й бурхлива.

Коли капітан Пайк заявив, що його люди наполягають на виконанні умов угоди, Істерлінг просто зареготав. Команда також почала реготати; дехто навіть глузливо підбадьорював Пайка.

— Ну, коли це їхнє останнє слово, хлопче, — промовив Істерлінг, — то нехай піднімають якір і забираються к бісу. Оце й усе, що я можу сказати.

— Якщо вони піднімуть якір і підуть звідси, капітане, то найгірше від цього буде тобі,— твердо відказав Пайк.

— Та ти, стонадцять чортів, починаєш мені погрожувати!

Здавалось, величезне тіло Істерлінга зробилося ще більшим від люті.

— Я тільки застерігаю тебе, капітане.

— Ти мене застерігаєш? Від чого?

— Застерігаю, що все «берегове братство», всі пірати виступлять проти тебе за порушення слова.

— Порушення слова? — Голос Істерлінга піднісся до вереску. — Порушення слова, мерзенний виродку? Та як ти смієш кидати мені в обличчя такі слова? — Він вихопив з-за пояса пістоль. — Ану геть з цього корабля й передай своїй наволочі, що коли до обіду «Веліент» не забереться звідси, то я пущу його на дно. Геть!

Пайк, аж задихаючись від обурення, яке надавало йому відваги, виклав свого найбільшого козиря.

— Що ж, чудово, — промовив вів. — Тоді тобі доведеться мати справу з капітаном Бладом.

Пайк розраховував налякати Істерлінга, але навіть не уявляв, до якої міри того перелякають ці слова, не уявляв сліпої люті, що супроводжує переляк у таких людей, як Істерлінг.

— З капітаном Бладом? — перепитав крізь зуби Істерлінг, і обличчя його налилося кров'ю. — Ти хочеш пожалітися капітанові Бладу, га? Ну, то біжи пожалійся в пекло. — І він упритул вистрілив Пайку в голову.

Коли тіло Пайка впало горілиць на комінгс люка, пірати, що стояли довкола, з жахом відсахнулися від нього. Істерлінг, побачивши таке слинтяйство, хрипко засміявся. Геллоуей спостерігав за всім, що відбувалося, своїми блискучими очицями, і обличчя його було незворушне.

— Приберіть це стерво! — Істерлінг показав пістолем, з якого ще курився димок, на вбитого. — Повісьте його на нок-рею. Нехай це буде застереженням для тих свиней з «Веліента», щоб вони знали, що може трапитися з тим, хто нахабний з капітаном Істерлінгом.

Протяглий зойк, у якому змішалися гнів, страх і скорбота, розлігся над палубою Пайкового корабля, коли його команда, скупчившись біля лівого фальшборту, побачила крізь такелаж «Гермеса» мертве тіло свого капітана, що повисло на нок-реї «Авенджера». Всі так напружено вдивлялись туди, що зовсім не помітили ні двох індіанських пірог, що пристали до правого борту «Веліента», ні високого на зріст чоловіка в чорному із сріблом вбранні, який піднявся позаду них на палубу по зовнішньому трапу, поки не почувся його дзвінкий твердий голос:

— Здається, я трохи запізнився.

Всі обернулись і побачили, що перед ними, поклавши ліву руку на ефес шпаги, стоїть капітан Блад. Обличчя його затіняв крислатий капелюх з плюмажем, в очах горіло холодне полум'я гніву. Питаючи себе, як він опинився на кораблі, спантеличені пірати не вірили своїм очам і дивились на нього, мов на привид.

Нарешті до нього кинувся молодий Тренем, його очі збуджено блищали на потемнілому від горя обличчі.

— Капітане Блад, невже це ти? Але як же… Капітан Блад спокійно махнув рукою, що тонула в мереживах манжета, і зупинив його:

— Відтоді, як ви рушили на Дарієн, я весь час був поблизу і знаю, що з вами сталося. Та я й передбачав, що так буде, але сподівався запобігти лихові.

— Ти відплатиш цій зрадливій собаці?

— Відплачу, можеш не сумніватись, і то зараз. Такий жахливий вчинок вимагає негайної відповіді. — Голос капітана Блада звучав суворо, таким же суворим був вираз його обличчя. — Тут ще є люди, які вміють обходитися з гарматами. Пошли їх усіх вниз.

Коли капітан Блад ступив на борт «Веліента», починався відплив, і зараз корабель розвернувся вздовж проходу, тому відкрити гарматні порти можна було, не привертаючи уваги з інших кораблів.

— Наводити гармати? — здивувався Тренем. — Але ж, капітане, ми ні в якому разі не можемо розпочати бій. У нас надто мало і людей, і гармат.

— Досить для того, що треба зробити. В таких справах важать не тільки люди та гармати. Істерлінг поставив вас тут, щоб ви прикривали інші кораблі. — Блад похмуро й коротко засміявся. — Зараз йому доведеться взнати, як це невигідно для нього стратегічно. Так-так, доведеться. Пошліть гарматну обслугу вниз. — Потім він швидко віддав ще кілька наказів: — Вісім чоловік у баркас. Біля корми дві піроги, повні людей, вони допоможуть вам повернути корабель для бортового залпу, коли настане час. Відплив також вам допоможе. Всіх інших до останнього чоловіка пошли на щогли поставити вітрила, коли ми вийдемо з протоки. Швидше, Тренеме, швидше!

І він спустився на головну палубу, де гарматна обслуга вже взялась до роботи, готуючи гармати до бою. Слова й упевненість капітана Блада підбадьорили людей, і вони беззастережно виконували всі його накази. І хоч ніхто з них не розумів, що саме Блад затіває, але віра в нього, в те, що він помститься Істерлінгу за смерть їхнього капітана й за всі заподіяні їм кривди привела їх майже в захват.

Коли ґноти закурились і все було готове, Блад знову піднявся на верхню палубу.

Дві піроги з індіанцями й спущений на воду баркас стояли під кормовим підзором «Веліента», отже, з Істерлінгових кораблів їх не могли бачити. Буксирні троси було вже приготовлено, і люди чекали тільки команди.

На пропозицію Блада Тренем не став затримуватись, щоб підняти якір, він просто витравив якірний ланцюг, і веслярі заходились повертати корабель носом у відкрите море. Робота для такої кількості людей була явно непосильною, але відплив значною мірою полегшив їхнє завдання, і бригантина почала повільно рухатися в потрібному напрямку. Тим часом капітан Блад знов спустився вниз і дав вказівки гармашам правого борту. П'ять гармат було націлено на стерно «Гермеса», інші п'ять мали знести йому ванти.

Як тільки «Веліент» розвернувся і це було помічено на інших кораблях, там вирішили, що команда бригантини в паніці від того, яка доля спіткала її капітана, збирається тікати. З палуби «Гермеса» залунали глузливо-підбадьорливі вигуки й побажання доброї путі. Та не встигли вони замовкнути, не встигли їх підхопити на «Авенджері», як у відповідь їм розлігся гуркіт десяти гармат, що вдарили прямою наводкою.

Від цього раптового бортового залпу «Гермес» здригнувся й нахилився, і відчайдушні зойки піратів на його борту змішалися з хрипким криком сполоханих морських птахів, що тривожно закружляли над бухтою.

Ще не вляглась луна від залпу, а Блад уже знову був на верхній палубі. Він вдивився у хмару порохового диму, що піднімався над водою, і посміхнувся. Стерно «Гермеса» розлетілось на друзки, грот-щогла була збита і, ледве тримаючись, повисла на вантах, у фальшборті бака зяяла велика пробоїна.

— А що далі? — з хвилюванням і тривогою спитав Тренем.

Блад подивився навколо. Вони, хоч і повільно, але не зупиняючись просувались уздовж вузької й короткої протоки. Ще трохи — і вони вийдуть у відкрите море. З півночі повівав свіжий бриз.

— Піднімай вітрила і йди за вітром.

— Вони за нами поженуться, — сказав молодий моряк.

— Ще б пак, звичайно, поженуться. Але не зараз. Глянь, у яку пастку вони потрапили.

Тільки тепер Тренем до кінця збагнув, що саме зробив Блад. «Гермес», у якого було розтрощено стерно й збито грот-щоглу, не лише сам не міг рухатись, але й загородив вихід у море, і Істерлінг, хоч як шаленів, не мав можливості обминути його й атакувати «Веліент».

Так, Тренем усе зрозумів і був у захваті від далекоглядності Блада, проте аж ніяк не заспокоївся.

— Ти хоч і накликав погоню, але, безперечно, затримав її. Та вона однаково розпочнеться, і нас таки потоплять. Адже цей диявол Істерлінг тільки цього й бажає.

— Сподіваюсь, що це так. В усякому разі я добре підігрів у ньому це бажання.

Команду баркаса підняли на борт, а індіанські піроги, що віддалялись уздовж острівця на північ, були вже далеко. «Веліент» ішов під вітром, і Риф Повішеника швидко залишився за кормою. Вся команда була на палубі. Блад стояв поряд з Тренемом, спершись на поруччя. Потім звернувся до стернового, що стояв унизу:

— Клади стерно праворуч, ми робимо поворот оверштаг. — Побачивши, що на обличчі Тренема промайнула тривога, Блад усміхнувся. — Не хвилюйся. Покладись на мене й пошли людей до гармат лівого борту. Вони там, певне, ще не розплутались, і ми почастуємо їх ще одним салютом. Слово честі, ти можеш мені вірити. Це далеко не перший мій бій, і я добре знаю, з яким дурнем маю справу. Йому ніколи не спаде на думку, що в нас вистачить нахабства повернутись, і я готовий побитися з тобою об заклад на твою частку Морганових скарбів, що він навіть не відкрив гарматних портів.

Все було так, як і передрікав Блад. Коли вони, йдучи в крутий бейдевінд, підійшли до бухти, то побачили, що «Гермес» тільки-тільки відтягли, щоб звільнити дорогу «Авенджеру», який, використовуючи відплив і поставивши блінд, повільно наближався до виходу з бухти.

Істерлінг, мабуть, не повірив власним очам, коли «Веліент», який, на його думку, мав у цю хвилину щодуху тікати, знову з'явився перед ним. Він аж заскреготів зубами, коли бригантина, заляскавши вітрилами, на мить зупинилась і дала по його кораблю бортовий залп, а потім знову пішла північно-східним галсом. Він квапливо відповів з носових гармат, але не влучив і, поки пірати прибирали уламки й усували пошкодження, заподіяні гарматними ядрами, кинувся в погоню, поклавши собі за всяку ціну потопити зухвалу бригантину та її команду.

«Веліент» віддалився на північний схід, мабуть, на якусь милю, коли Тренем побачив, що «Авенджер» проминув вузьку протоку, вийшов у відкрите море й, піднявши всі вітрила, йде слідом за ними. Від такого видовища йому стало моторошно. Тренем обернувся до капітана Блада.

— А що далі, капітане? Що нам тепер робити? — спитав він.

— Ще один поворот оверштаг, — відповів Блад, неабияк здивувавши Тренема. — Накажи стерновому тримати курс отуди, на північний мис острівця.

— Але тоді Істерлінг дістане нас з гармат.

— Байдуже. Ми проскочимо крізь його вогонь. У разі потреби сховаємося за мисом. Але я певен, що такої потреби не виникне.

«Веліент» зробив поворот оверштаг і знову пішов на зближення з «Авенджером». Блад тим часом пильно розглядав у підзорну трубу скелястий берег острівця. Тренем неспокійно стояв коло нього.

— Що ти там шукаєш, капітане? — спитав він з ледь вловимою надією в голосі.

— Своїх друзів-індіанців. Вони розвинули непогану швидкість. Їх уже не видно. Все буде добре.

Проте Тренема ці слова аж ніяк не заспокоїли. «Авенджер» повернув на румб до вітру, щоб швидше перехопити бригантину. З його носового борту вдарила гармата, і кругле ядро зняло фонтан води приблизно за півкабельтова від корми «Веліента».

— Прицілюється, — байдуже мовив Блад.

— Авжеж, — гірко й стримано погодився Тренем. — Ми дозволили тобі діяти так, як ти вважав за потрібне, але який буде кінець?

— Я вважаю, що кінець уже недалеко, він наближається до нас під усіма вітрилами, — відповів Блад, показуючи на край острівця підзорною трубою.

З-за північного мису острівця виринув великий червоний корабель, несучи над собою громаддя вітрил, що біліли, наче сніг проти сонця. Обминувши мис, він повернув на південь і швидко полинув уперед. Він уже був на траверсі «Веліента», між ним і острівцем, перш ніж до приголомшеного Тренема повернувся дар мови, а над палубою бригантини залунали радісні крики її команди.

Тренем зблід від хвилювання, очі в нього палали, коли він обернувся до капітана Блада і вигукнув:

— Та це ж «Арабелла»! Блад добродушно поглузував.

— А ти, мабуть, думав, що я дістався сюди уплав або перетнув океан у пірозі? Чи, може, ти гадаєш, що мені хотілось, щоб Істерлінг поганявся за мною, а я, радіючи, тікав би від нього, поки він, на моє превелике задоволення, не пустив би мене на дно? Ні, ти, певно, про всі ці речі й не подумав. Істерлінг також не подумав. Проте зараз він про це думає, й добряче думає, можу заприсягтися.

Але Істерлінг ні про що не думав. Мозок його був паралізований. Втративши з розпуки голову й бачачи, що цей жахливий корабель, гнаний попутним вітром, стає йому поперек дороги, він спробував був знову сховатись у гавані, з якої його так просто виманили. Якби це йому вдалось, то з допомогою гармат «Гермеса» він зміг би втримати вузьку протоку від кого завгодно. Та йому слід було б знати, що ніхто йому не дозволить там сховатись. І коли Істерлінг зігнорував ядро, що впало перед носом його корабля, наказуючи йому спустити прапор, залп з двадцяти важких гармат по підставленому борту «Авенджера» завдав йому таких величезних руйнувань, що позбавив його навіть простого задоволення дати залп у відповідь. «Арабелла» ж, якою командував старий Волверстон, негайно зробила поворот оверштаг і, з іще ближчої відстані давши залп другим бортом, довершила розпочату справу. Зруйнований вздовж ватерлінії «Авенджер» почав занурюватись носом у воду.

І тут над палубою бригантини знявся лемент. Блад занепокоївся.

— Що таке? — спитав він. — Що вони кричать?

— Скарб! — відповів йому Тренем. — Морганів скарб! Блад спохмурнів.

— Слово честі, Волверстон, розлютившись, зовсім про нього, очевидно, забув. — Потім зморшки розгладились, він зітхнув і знизав плечима. — Ну, та нехай. Скарбу вже немає. Що ж, туди йому й дорога.

«Арабелла» лягла в дрейф і спустила човни підібрати тих, хто лишився живий і борсався у воді. Серед них був і Істерлінг, якому забракло мужності втопитись. За вказівкою Блада його_приставили на борт «Веліента». Здавалося, що його душі ніщо вже не може завдати більшої рани. Та коли він ступив на борт Пайкового корабля і побачив перед собою капітана Блада, рана його стала ще глибша. Отже, Пайк не вигадував, коли погрожував йому Бладом. Істерлінг відсахнувся, бо нарешті тільки тепер, та й то востаннє в житті, був по-справжньому переляканий. В його темних очах на зблідлому обличчі застигла лють і жах, як у зацькованого звіра.

— То це був ти! — вигукнув він.

— Якщо ти хочеш сказати, що я зайняв місце Пайка, якого ти вбив, то ти не помиляєшся. Для тебе було б набагато краще, якби ти повівся з ним чесно. З шкільних приписів ти мав би знати, що чесність — найкраща поведінка. Та ти ж, мабуть, ніколи не ходив до школи. Але є інша приказка, яку ти почув від мене кілька років тому і яку, як мені казали, ти любив повторювати: «Хто хоче загарбати якнайбільше, не дістає нічого».

Він почекав відповіді, але Істерлінг мовчав. Зсутулившись, опустивши руки, він тільки похмуро позирав на Блада й нічого не міг сказати.

Блад зітхнув і пішов до зовнішнього трапа.

— Ти мене не цікавиш. Нехай тобою займаються люди, яких ти скривдив і вбив їхнього ватажка. То вже їхній клопіт — судити тебе;

Блад спустився в шлюпку, на якій привезли Істерлінга, і повернувся на свою «Арабеллу»: він своє діло зробив, його тривалий поєдинок з Істерлінгом закінчився.

А через годину «Арабелла» і «Веліент» разом ішли на південь. Риф Повішеників швидко танув за кормою. А Геллоуею і його команді на борту знівеченого «Гермеса», який застряв у лагуні, неначе в пастці, лишалося тільки думати й гадати про те, що сталось у відкритому морі, й самим виплутуватися з біди.