Хроніка капітана Блада

Розділ VII ЛЮБОВНА ІСТОРІЯ ДЖЕРЕМІ ПІТА

Історія кохання Джеремі Піта, молодого шкіпера з Сомерсетшира, доля якого після жахливої ночі під Седжмуром міцно переплелася з долею Пітера Блада, належить до часів, великих успіхів Блада, коли під його командою було аж п'ять кораблів і більше тисячі людей. різних національностей, що охоче корилися запровадженій Бладом дисципліні, бо він був досвідчений ватажок і йому завжди щастило.

Блад тільки що здійснив дуже вдалий наскок на іспанську флотилію шукачів біля Ріо-дель-Хача. Він повернувся на Тортугу, щоб полагодити кораблі, і треба сказати, що це було зроблено своєчасно.

В цей час у Кайєнській затоці стояло кілька інших піратських суден, і містечко аж гуло від п'яних гульбищ. Шинки й крамнички, де продавали ром, процвітали, шинкарі й жінки — білі й мулатки, такого ж строкатого походження й національності, як і самі пірати, позбавляли цих морських розбійників більшої частини їхньої здобичі, яку вони відняли в іспанців, що в свою чергу рідко коли бували кращими від грабіжників.

Як завжди, це були неспокійні часи для мосьє д'Ожерона, представника французької Вест-Індської компанії й губернатора Тортуги.

Мосьє д'Ожерон, як ми знаємо, мав від піратів чималий зиск: він брав певний процент з їхньої здобичі, який вони охоче платили губернатору як портовий збір, а також використовував їх іншим шляхом. Ще в мосьє д'Ожерона, як ми теж пам'ятаємо, було дві дочки: ставна й смаглява Мадлена і тоненька життєрадісна Люсьєна. Але Мадлена всупереч усій своїй статечності піддалася залицянням одного негідника-пірата на ім'я Левассер. Щоб відвернути від неї небезпеку, батько посадив її на корабель і відправив у Францію. Проте Левассер, вчасно пронюхавши про це, кинувся навздогін і захопив той корабель. З дівчиною могло статися найгірше, якби не втрутився капітан Блад, який вирвав її з піратських рук і повернув, цілу й здорову, але протвережену досвідом, батькові.

Відтоді мосьє д'Ожерон почав приймати гостей у своєму великому білому будинку, що потопав у затишному саду на пагорбі за містечком, з особливою обережністю і розбірливістю.

Капітан Блад після такої великої послуги, зробленої губернаторській родині, вважався своєю людиною. А оскільки його офіцерів ніяк не можна було вважати звичайними піратами, всі вони були політичними бунтарями і тільки вигнання примусило їх увійти до «берегового братства», їх також добре приймали в домі губернатора.

Звідси виникали деякі труднощі. Якщо дім мосьє д'Ожерона був відкритий для Бладових офіцерів, то губернатор не міг зачинити двері перед іншими піратськими капітанами, не образивши їх. Через це він був змушений терпіти візити таких осіб, яких не любив і яким не довіряв, терпіти, незважаючи на протести свого гостя з Франції, витонченого й тендітного мосьє Меркера, що нітрохи не прагнув бути в товаристві якогось пірата.

Мосьє де Меркер був сином одного з директорів французької Вест-Індської компанії і, щоб набратись розуму, за наказом батька подорожував по колоніях, в яких була зацікавлена компанія. Фрегат «Сінь», що доставив його сюди тиждень тому, стояв на якорі в Кайєнській затоці, чекаючи, поки молодий джентльмен визнає зручним для себе вирушити далі. З цього можна було зробити висновок про високе становище цього молодика, бажання якого губернатору колонії годилось найвищою мірою шанувати. Але чи міг мосьє д'Ожерон виявляти до нього належну повагу, коли доводилось мати справу з таким, наприклад, нахабним і брутальним чваньком, як капітан Тондер з «Королеви Марго»? Губернатор не бачив ніякої можливості не пускати цього пірата в дім, як того бажав мосьє де Меркер, навіть тоді, коли вочевидь з'ясувалося, що негідника Тондера приваблює товариство мадемуазель Люсьєни.

Другою жертвою дівочих чарів став молодий Джеремі Піт. Проте Піт був людиною зовсім іншого складу, тому якщо його залицяння до Люсьєни пробуджували в душі мосьє д'Ожерона деякий неспокій, то цей неспокій аж ніяк не можна було прирівняти до тієї тривоги, причиною якої був Тондер.

Якщо коли-небудь існував чоловік, самою природою призначений викликати до себе любов, то цим чоловіком був Джеремі Піт з його відкритим, ніжним і гарним обличчям, чистими голубими очима, русявими кучерями і стрункою фігурою. Мужність і сила поєднались у ньому з жіночою м'якістю. Його неможливо було уявити змовником, яким він був колись, або піратом, яким він став.

Приємні манери й дар висловитись майже поетично завершували його принадні риси.

Інтуїція, а можливо, і мрії або якийсь лагідний відтінок у ставленні до нього дівчини, привели Джеремі до думки, що Люсьєна не байдужа до нього. Тому одного вечора, гуляючи з нею в губернаторському саду, він сказав дівчині, що любить її, і перш ніж вона встигла отямитись від цього освідчення, поцілував її в губи.

Вона стояла перед ним тремтяча й злякана.

— Мосьє Джеремі… ви… ви не повинні були цього робити, — мовила вона нарешті, і Піт побачив у сутінках, що на очі їй набігли сльози. — Якщо батько дізнається…

Джеремі гаряче перебив її:

— Авжеж, він дізнається. Я саме цього й хочу. Він дізнається зараз.

Віддалік з'явились мосьє де Меркер з Мадленою, і Джеремі не гаючись кинувся шукати губернатора Тортуги.

Мосьє д'Ожерон, худорлявий, елегантний джентльмен, що приніс із собою в Новий Світ галантність Старого Світу, насилу спромігся приховати своє невдоволення. Збивши чималі статки за час свого губернаторства, він плекав честолюбні плани щодо своїх дочок, які залишились без матері, і розраховував невдовзі відправити їх у Францію.

Усе це він і пояснив містерові Піту не грубо й не різко, а з безмежною делікатністю, щоб не вразити почуття свого співрозмовника, і на закінчення додав, що Люсьєну вже заручено.

На обличчі Джеремі відбилась цілковита розгубленість.

— Заручено? Чому ж вона нічого мені про це не сказала? — вигукнув він, забуваючи, що не дав їй промовити й слова.

— Можливо, вона всього цього до пуття й не розуміє. Ви ж знаєте, як подібні речі влаштовують у Франції.

Містер Піт почав був обстоювати переваги природного відбору, але мосьє д'Ожерон урвав його, перш ніж він устиг розвинути свою думку.

— Любий містере Піт, друже мій, благаю вас, зважте, яке становище ви посідаєте в суспільстві. Ви, коротко кажучи, флібустьєр, шукач пригод. Я не маю наміру образити вас, висловлюючись подібним чином. Я просто хочу сказати, що ви з цього живете. Які ж надії на забезпеченість і домашній затишок можете ви запропонувати дівчині, що дістала гарне виховання? Якби ви самі мали дочку, то чи з великою радістю віддали б її такій людині, як ви?

— Віддав би, якби вона його кохала, — відповів містер Піт.

— Ах, що таке кохання, мій друже!

Чудово усвідомлюючи після недавнього екстазу й теперішнього відчаю, що таке кохання, Джеремі, проте, ніяк не міг висловити набуті ним знання. Мосьє д'Ожерон поблажливо посміхнувся, спостерігаючи за його зусиллями.

— Для закоханого має значення тільки кохання, це зрозуміло. Для батька потрібно значно більше — бути спокійним за щастя своєї дитини. Ви зробили мені честь містере Піт. Я невимовно шкодую, що змушений від неї відмовитись. І щоб не втратити поваги, нам краще облишити розмову на цю тему.

Та коли який-небудь молодик робить відкриття, що не може жити без тієї чи іншої молодої особи, і якщо він при цьому з цілком зрозумілим егоїзмом вважає, що сам він такою ж мірою необхідний цій молодій особі, то його не примусить відмовитись від шуканого предмету перша ж перешкода.

Однак саме в цю хвилину Джеремі був позбавлений можливості стояти на своєму через прихід статечної Мадлени, яку супроводжував мосьє де Меркер. Пошукавши Люсьєну очима, молодий француз спитав, де вона. Він мав гарні очі й чарівний голос, та й взагалі був гарний на вигляд, до того ж бездоганно вдягнений і з бездоганними манерами. Зросту він був майже високого, але такий тонкий і тендітний, аж здавалось, що коли вітер повіє трохи дужче, то просто здмухне його. А втім, тримався мосьє де Меркер з великою впевненістю, що дивно не відповідало його майже хворобливому виглядові.

Мосьє де Меркер здивувався, не побачивши Люсьєну біля батька. Він, за його словами, хотів ублагати її ще раз заспівати тих провансальських пісень, від яких вони були в захваті вчора ввечері. І він жестом показав на клавікорди, що стояли в кутку гарно вмебльованої кімнати. Мадлена вийшла пошукати сестру. Містер Піт встав і відкланявся. З тим настроєм, у якому перебував він, навряд чи міг спокійно сидіти й слухати, як Люсьєна співатиме провансальські пісні для втіхи мосьє де Меркера.

І Піт подався зі своїм клопотом до капітана Блада, якого знайшов у просторій каюті на «Арабеллі».

Капітан відклав добре-таки зачитаний томик Горація, щоб вислухати гіркі нарікання свого молодого шкіпера й друга. Напівлежачи на подушках, кинутих на рундуці під кормовими гарматними портами, капітан Блад відповів Пітові співчутливо й водночас по-діловому суворо. Мосьє д'Ожерон мав цілковиту рацію, заявив він, коли сказав, що Пітове ремесло не дає йому права одружуватись.

— І це тільки одна причина, чому ти повинен викинути з голови думку про одруження, — додав Блад. — Друга причина полягає в тому, що Люсьєна, хоч вона й спокусливе дівча, надто легковажна, щоб забезпечити мир і душевний спокій чоловікові, який не завжди буде біля неї, щоб захистити її й втримати від необережного вчинку. А отой хлопець Тондер, що кожного дня відвідує губернаторський дім? Чи хоч раз тобі спало на думку, що його там приваблює? І чому цей хирлявий француз, цей дженджик де Меркер засів у Тортузі? О, а є ще й інші,— я навіть міг би назвати їхні імена, хто діставав таку ж, як і ти, втіху від цієї леді, якій ніколи не набридає слухати освідчення в коханні.

— Чорти б ухопили тебе за язик! — загорлав Піт з безмежним обуренням закоханого. — За яким правом ти смієш казати про неї такі речі?

— За правом здорового глузду і незатьмареного розуму. Ти не перший, хто поцілував губенята мадемуазель Люсьєни, і не останній, навіть якщо одружишся з нею. Вона так і накидає оком, і я почувався б у морі дуже неспокійно, якби вона була моєю дружиною. Будь вдячний долі, що її батько зупинив свій вибір не на тобі. Гарні дівчата, такі як Люсьєна Д'Ожерон, існують лише для того, щоб збурювати світ.

Слухати далі подібні блюзнірства Джеремі не схотів. Тільки Блад, сказав він, людина, що не має ні віри, ні ідеалів, може так негарно думати про наймилішу, найчистішу й найсвятішу дівчину в світі. З цим він вибіг з каюти, залишивши Блада наодинці з Горацієм.

Та слова Блада посіяли в серці закоханого отруйне зерно. Ґрунтовні підстави для ревнощів — це меч, що може вбити любов одним ударом, але сама тільки підозра в існуванні таких підстав лише роздмухує полум'я кохання. Наступного дня, зовсім забувши про відмову мосьє д'Ожерона, містер Піт гарячково подався в білий губернаторський будинок на пагорбі. Цього разу він прийшов раніше ніж звичайно і побачив даму свого серця на прогулянці в саду. Разом з нею прогулювався капітан Тондер, людина з дуже поганою репутацією. Подейкували, ніби він був колись учителем фехтування в Парижі і, вбивши когось на дуелі, втік за океан, щоб уникнути помсти родичів убитого. Середній на зріст, облудно тонкий, він був насправді мов залізний. Одягався він з вульгарною елегантністю, рухався легко й граціозно. Обличчя його було невиразним, якщо не брати до уваги очей — маленьких, круглих, чорних і навдивовижу проникливих. Зараз ці очі досить зверхньо оглядали містера Піта, наче пропонуючи йому забиратись туди, звідки він прийшов. Права рука капітана лежала на талії мадемуазель Люсьєни. Він не зняв її і після приходу Піта, поки сама Люсьєна з деяким зніяковінням не звільнилась від цих обіймів.

— А, мосьє Джеремі! — вигукнула вона й додала, на думку Піта, зовсім не до ладу: — А я вас не чекала!

Джеремі, бурмочучи привітання своєю кепською французькою мовою, майже машинально підніс до губів простягнуту йому руку. Далі вони перемовилися кількома банальними фразами, після чого запала ніякова мовчанка, яку сердито порушив Тондер:

— Коли дама каже мені, що вона мене не чекала, то з цього я роблю висновок: мій прихід невчасний.

— Вам, певне, не раз так казали, й ви знаєте, які висновки треба робити.

Капітан Тондер посміхнувся. Завзяті дуелянти ніколи не втрачають витримки.

— Але я не звик бути об'єктом зухвалих вихваток. Та й поводитись зухвало не завжди розумно. Можуть бути кепські наслідки.

Тут втрутилась Люсьєна. Вона часто дихала, погляд був зляканий.

— Ну що це таке? Про що ви говорите? Ви помиляєтесь, мосьє капітан, вважаючи, що прихід мосьє Джеремі невчасний. Мосьє Джеремі — мій друг, а прихід друзів завжди бажаний.

— Для вас, Мадемуазель, можливо. Але для інших ваших друзів він може бути страшенно небажаним. Хіба не так?

— І знову ви помиляєтесь. — Тепер голос Люсьєни звучав холодно. — Я не можу вважати своїм другом того, кому прихід моїх друзів здається небажаним.

Капітан закусив губу, а Джеремі трохи втішився, хоч і пам'ятав з гострим болем чужу руку на талії дівчини, яку він поцілував тільки вчора, і той суворий присуд, що його виніс їй капітан Блад.

Раптова поява мосьє д'Ожерона і мосьє де Меркера поклала край цій маленькій сутичці. Обидва вони засапались, неначе бігли сюди, але, побачивши, хто знаходиться в саду, з полегкістю зупинились. Було очевидно, що мосьє д'Ожерон побачив не зовсім те, чого сподівався, і тому зрадів, неначе безпека Люсьєни залежала передусім від кількості присутніх. Прихід нових людей розрядив напруження, але капітан Тондер не був, мабуть, схильний пом'якшувати ситуацію: тому невдовзі пішов. Прощаючись з Джеремі, він лиховісно посміхнувся й багатозначно промовив:

— Я нетерпляче шукатиму нагоди продовжити нашу цікаву розмову.

Джеремі теж хотів незабаром піти, але мосьє д'Ожерон затримав його:

— Залиштесь ще на хвилинку, мосьє Піт.

Він по-дружньому взяв молодого чоловіка за руку й потяг його від де Меркера й Люсьєни. Вони пройшли аж у кінець алеї й опинились у зеленому тунелі, утвореному апельсиновими деревами, привезеними з Європи. Тут було прохолодно, стиглі плоди тьмяно поблискували серед темного листя.

— Мені не сподобались ні слова капітана Тондера, сказані вам на прощання, мосьє Піт, ні його посмішка. Він дуже небезпечний чоловік. Вам треба стерегтись його.

Джеремі зробив над собою зусилля, щоб стриматись.

— Ви гадаєте, я його боюсь? — спитав він.

— Я гадаю, що ви будете досить розважливим і поводитиметесь саме так. Повторюю, він дуже небезпечний чоловік. Негідник. І надто вчащає до нас.

— Нащо ж ви його приймаєте, коли так про нього думаєте?

Мосьє д'Ожерон скривився.

— Хоч думаю про нього саме так, а заборонити не можу.

— Ви його боїтесь?

— Щиро кажучи, боюсь. О ні, не за себе, мосьє Піт, а за Люсьєну. Він до неї залицяється.

Голос Джеремі затремтів з люті:

— І ви не можете заборонити йому приходити у ваш дім? — Не можу. — Мосьє д'Ожерон криво всміхнувся. — Колись я проробив це з Левассером. Ви знаєте цю історію?

— Так, але… але ж… — Джеремі затнувся, підшукуючи слова, нарешті знайшов їх. — Мадемуазель Мадлена була введена в оману, вона стала жертвою інтриг Левассера. Ви ж не припускаєте, що мадемуазель Люсьєна…

— А чому я не повинен цього припускати? Цей Тондер, він хоч і негідник, але не позбавлений принадності, у нього навіть є деякі переваги перед Левассером. Колись він був джентльменом і ще й досі вміє показати гарні манери, якщо це йому вигідно. Нахабному, заповзятому зальотникові досить легко спокусити таке недосвідчене дівча, як Люсьєна.

У містера Піта боляче стислось серце. Зовсім спантеличений, він сказав:

— Але що доброго може дати зволікання? Раніше чи пізніше вам однаково доведеться відмовити йому. І тоді… Що буде тоді?

— Я сам питаю себе про це, — сумовито промовив мосьє д'Ожерон. — Але краще не поспішати лихові назустріч — якийсь випадок може зовсім відвернути його. — Його тон раптом змінився: — О, пробачте мені, любий мосьє Піт. Наша розмова повернула зовсім в інший бік. Що вдієш, батьків неспокій! Я тільки хотів застерегти вас і благаю послухатись мене.

Мосьє Піт подумав, що все зрозумів. Д'Ожерон, очевидно, мав на увазі, що Тондер відчув у Джеремі суперника, а такі люди не баряться, коли їм треба усунути когось із свого шляху.

— Дуже вам вдячний, мосьє д'Ожерон. Я не дам себе скривдити.

— Вірю. Щиро вірю, що не дасте. На цьому вони розійшлися.

Джеремі повернувся на борт «Арабелли» і після обіду, прогулюючись з Бладом по кормі, розповів про те, що було в губернаторському саду.

Капітан Блад замислився.

— Він не мав досить підстав застерегти тебе. Ось тільки трохи дивно, чого він про це турбувався. Я відвідаю його, обов'язково відвідаю. Можливо, я матиму змогу допомогти йому, хоч зараз ще й не знаю, яким чином. А ти, Джеррі, будь розумним і посидь на кораблі. Можеш, хай йому чорт, не сумніватись, що Тондер шукатиме тебе.

— А я що, маю уникати його? — зневажливо пирхнув Джеремі.

— Так, маєш, якщо не дурень.

— Тобто якщо я боягуз.

— Ну, краще живий боягуз, ніж мертвий дурень, яким ти неодмінно будеш, якщо зчепишся з маестро Тондером. Не забувай, що він — учитель фехтування, в той час як ти… Тьху! Це було б звичайнісіньке вбивство, авжеж. Тим, що він тебе просто заріже, ти слави не здобудеш.

У глибині душі Піт сам був такої думки, але погодитися з Бладом було надто принизливо. Тому він другого ж дня знехтував його порадою й подався на берег. Коли його побачив Тондер, він сидів з Хагторпом і Волверстоном у таверні «У французького короля».

Час наближався до полудня, і в шинку було повнісінько піратів, моряків з французького фрегата «Сінь», шукачів перлів і сухопутних шахраїв обох статей, що, мов хижі акули, крутяться біля моряків, особливо ж біля піратів, знаючи їхній звичай смітити грішми. Повітря в погано освітленому приміщенні було важке від парів рому, тютюнового диму, духу людських тіл.

Тондер підійшов недбалим, лінивим кроком, тримаючи ліву руку на ефесі шпаги й відповідаючи на привітання кивком голови. Біля столу, за яким сидів Джеремі, він зупинився.

— Ви дозволите? — спитав він і, не чекаючи відповіді, підсунув до себе табурет і сів, — Я щасливий, що маю можливість так швидко продовжити нашу розмову, яку нам не дали закінчити вчора.

Джеремі, чудово розуміючи, куди хилить Тондер, стривожено подивився на нього. Його товариші, які, навпаки, нічого не розуміли, теж втупились у француза.

— Ми, пам'ятаю, обговорювали питання про те, що невчасна поява деяких осіб іноді буває небажана, і що вам бракує кмітливості зрозуміти, якою мірою це стосується вас.

Джеремі нахилився вперед.

— Не має значення, що саме ми обговорювали. Ви прийшли сюди, як я розумію, щоб почати зі мною сварку?

— Я? — капітан Тондер нахмурився. — Чого ви так вирішили? Ви мені не заважаєте. Ви просто не можете мені заважати. Якби ви стали в мене поперек дороги, я просто роздавив би вас як блоху. — І він засміявся образливо й зневажливо, чим, як і розраховував, зразу ж викликав у Джеремі спалах гніву.

— Таку блоху, як я, вам не роздавити.

— Хіба? — Тондер підвівся. — Тоді дивіться, не набридайте мені знову, бо потрапите під ніготь. І пам'ятайте: я вас попередив. — Він говорив навмисно голосно, щоб його чули, і поступово всі в кімнаті затихли.

Тондер хотів зневажливо відвернутись, та його зупинила відповідь Джеремі.

— Ви просто нахабний пес.

Капітан Тондер застиг на місці й звів брови. Лихий посміх підняв кінчики його тонких вусиків. А огрядний силач Волверстон, усе ще нічого не розуміючи, інстинктивно спробував стримати Джеремі, який також схопився на ноги.

— Пес? — повільно перепитав Тондер. — Кажете, пес? Досить дотепно. Пес і блоха. Та все одно мені не подобається, коли на мене кажуть пес. Будьте ласкаві, заберіть свого пса назад. Заберіть негайно. Я не відзначаюсь терплячістю, мосьє Піт.

— Певна річ, я його заберу, — відповів Джеремі,— бо не хочу ображати тварину.

— Ви маєте на увазі мене?

— Ні, пса. На вас треба було б сказати не пес, а…

— А пацюк, — почувся чийсь гострий голос ззаду, примусивши Тондера рвучко обернутись.

На порозі, недбало спираючись на паличку з чорного дерева, стояв високий і елегантний у своєму чорному, розшитому сріблом вбранні капітан Блад. Його засмагле, чисто виголене обличчя було звернене до капітана Тондера, холодні сині очі пильно дивились на нього. Він поволі рушив уперед.

— Пацюк, здається мені, якнайкраще передає вашу сутність, капітане Тондер, — невимушено, рівним тоном промовив Блад і зупинився, чекаючи, що відповість йому француз.

Почувся глузливий сміх.

— Розумію, розумію. Малюка-шкіпера треба захистити. Тато Блад втручається не в своє діло, щоб урятувати цього боягуза.

— Ажеж, це мій обов'язок — взяти його під захист. Я не можу дозволити, щоб якийсь задирака-фехтувальник убив мого шкіпера. Через це й втручаюсь. І ви могли б таке передбачити, капітане Тондер. Ви не лише негідник, але й мерзенний боягуз, тому я й порівняв вас із пацюком.

Ви покладаєтесь на те, що вправно володієте шпагою, але страшенно дбаєте про те, щоб пустити її в хід тільки проти того, хто, як ви впевнені, не володіє цим ремеслом. Так чинять лише боягузи. Та ще вбивці. А ви, наскільки мені відомо, зарекомендували себе у Франції саме як убивця.

-. Це брехня! — заперечив Тондер і зблід.

Капітан Блад був незворушний. Він свідомо вдався до тієї ж зброї, що й Тондер, і тепер зумисно намагався розлютити свого співрозмовника:

— А ви спробуйте довести це на ділі, тоді я, може статись, і візьму свої слова назад, перш ніж уб'ю вас або після цього. Таким чином, ви помрете чесно, проживши безчесне життя. Тут є ще одна кімната, порожня й досить простора. Ми могли б…

Але Тондер, зневажливо посміхнувшись, перебив його:

— Ви мене з пантелику не зіб'єте. Я маю справу не з вами, а з мосьє Пітом.

— Його справа може й почекати, а ми тим часом закінчимо нашу.

Тондер стримався. Він був блідий від люті й важко дихав.

— Слухайте сюди, капітане Блад. Ваш шкіпер образив мене, назвавши псом у присутності цих людей. Ви ж зумисно хочете втрутитись у сварку, яка вас не обходить. Це не за правилами, і я закликаю всіх у свідки!

Це був хитрий хід, і він виправдав себе. Присутні стали на бік Тондера. Матроси з кораблів Блада мовчали, а всі інші закричали, що француз має рацію. Навіть Хагторп і Волверстон могли тільки знизати плечима, а Джеремі остаточно все зіпсував, підтримавши свого противника.

— Капітан Тондер каже правду, Пітере. Тебе це діло не стосується.

— Ви чуєте? — закричав Тондер.

— Ні, стосується, що б він не говорив. Ви затіваєте вбивство, негіднику, а я цього не допущу! Клянусь своєю шпагою!

Капітан Блад відкинув паличку й потягся рукою до шпаги.

Та до нього підскочило не менше дюжини чоловік, шалено протестуючи проти такого втручання, і капітан Блад, якого не підтримали товариші, змушений був поступитись. Адже навіть завжди вірний і відданий Волверстон прошепотів йому на вухо:

— Облиш, Пітере! Заради бога облиш! Адже через ніщо ти всіх, збуриш проти нас. Ти трохи спізнився. Хлопець сам напросився, й діватись йому нікуди.

— А ви куди дивились, нащо дозволили? Ну от, пішов, чортів дурень!

Піт уже йшов до сусідньої кімнати — справжнє ягня, що йде на забій та ще саме веде за собою різника. Поряд з ним ішов Хагторп, слідом — Тондер, всі інші ззаду.

Капітан Блад, ледве стримуючись, щоб не кинутись на Тондера, разом з Волверстоном приєднався до натовпу.

Сусідня кімната була велика й майже порожня. Кілька ослонів і столів, що стояли там, швидко зсунули попід стіну. Це приміщення було, власне, дерев'яною прибудовою — чимось середнім між навісом і сараєм. Одна з її стін мала висоту не більше трьох футів, тому між її горішнім краєм і покрівлею утворився прямокутний отвір, крізь який лився потік сонячного проміння й розпеченого повітря.

Супротивники, із шпагами в руках, роздягнені до пояса, стали на земляній долівці один проти одного: Джеремі — високий на зріст, міцний і дужий, Тондер — легкий, м'язистий і спритний, мов кішка. Глядачі, до яких приєднався шинкар з усіма своїми помічниками, стали попід внутрішньою стіною, серед них було також двоє чи троє найбільш відчайдушних дівчат, але більшість жінок залишилась у великій кімнаті.

Капітан Блад і Волверстон стали біля зовнішньої стіни навпроти решти глядачів коло столу, на який було звалено в купу різні речі з інших столів: кухлі, кілька пласких пляшок, міх з-під вина й пару мідних свічників з круглими мов блюдця, підставками. Поки обговорювались умови поєдинку, Блад, блідий, незважаючи на свою смаглявість, і з лихим вогником у синіх очах, розглядав ці речі й навіть узяв у руки одну-дві, наче хотів пожбурити їх у когось.

Секундантом Джеремі був Хагторп, секундантом Тондера — лейтенант з «Королеви Марго» на ім'я Вентадур. Супротивників поставили по протилежних кінцях кімнати так, щоб сонце було в них збоку. Коли вони займали свої позиції, Джеремі впіймав погляд Блада й посміхнувся йому. У відповідь Блад, на обличчі якого застиг стурбований вираз, зробив йому знак очима. На мить в погляді Джеремі відбилось німе запитання, потім сяйнув здогад.

Вентадур скомандував:

— Починайте, панове!

Задзвеніли шпаги, і Джеремі, скоряючись наказові, одержаному ним від свого капітана, тієї ж миті ступив убік і атакував Тондера зліва. Це змусило Тондера повернутись до нього, внаслідок чого сонце почало світити йому в очі. Джеремі мав тепер можливість, як цього й домагався Блад, завдати своєму противнику удару, але скористатися з неї не міг. Він робив усе, на що був здатний, і завдяки цьому якийсь час тримав свого супротивника в такій незручній для нього позиції. Але Тондер був надто сильним для нього супротивником. Досвідчений фехтувальник, він легко відбивав усі удари й незабаром, зробивши випад шпагою, скористався з того, що його супротивник відступив, теж відскочив убік і в такий спосіб вирівняв позицію, але лише з тією різницею, що тепер супротивники просто помінялись тими місцями, які вони займали перед початком поєдинку.

Блад аж заскреготів зубами, побачивши, що Джеремі втратив свою єдину перевагу перед колишнім учителем фехтування, який твердо вирішив убити його. Проте всупереч розрахункам Блада, поєдинок затягнувся. Джеремі мав ще й інші переваги: довгі руки й відвагу. Та ні це, ні те, що досвідчений майстер, можливо, давненько не брав шпаги, не могло пояснити, чому не настає розв'язка. Тондер креслив шпагою блискучі кола перед самісінькими грудьми свого супротивника й зразу ж знаходив дірки в його розхристаному й незграбному захисті. Він уже давно міг закінчити бій, але не робив цього. Чи він просто грався із своєю жертвою, як кіт з мишею, чи, може, трохи побоюючись Блада й можливих наслідків такого відвертого вбивства, хотів лише скалічити її?

Глядачі, дивлячись на те, що відбувалось, були спантеличені, бо не розуміли, чому Тондер зволікає з вирішальним ударом. Їхнє спантеличення ще посилилось, коли Тондер, знову відскочивши й ставши спиною до сонця, змусив Піта зайняти ту невигідну позицію, яку він сам займав на початку поєдинку. Глядачі сприйняли це як витончену жорстокість.

Блад, який стояв тепер до Тондера обличчям, тієї ж миті взяв зі столу один з мідних свічників. Ніхто на нього не дивився, погляди всіх було прикуто до бійців, а Блад, здавалось, зовсім втратив до них цікавість, зосередивши всю увагу на свічнику. Ніби для того, щоб як слід роздивитись гніздо для свічки, він підняв свічник і повернув його так, що схожа на блюдце підставка зайняла вертикальне положення. Цієї ж миті з незрозумілої причини шпага Тондера, якою він відбивав незграбний випад Джеремі, що захищався зовсім машинально, наче на щось наштовхнулась, і шпага Джеремі, не зустрівши ніякого опору, прохромила груди Тондера, а її кінець на кілька дюймів вийшов у нього із спини.

Вражені глядачі ще не встигли отямитись від такого раптового й несподіваного закінчення поєдинку, а капітан Блад уже стояв навколішки біля розпростертого на земляній долівці тіла. Він наказав принести води й чистого полотна, бо був тепер тільки хірургом. Джеремі, здивований тим, що сталося, найбільше від усіх, стояв поряд і ошелешено дивився на поваленого Тондера.

В той час як Блад перев'язував рану, Тондер прийшов до пам'яті і його погляд повільно звернувся на людину, що схилилась над ним..

— Вбивця! — мовив він крізь зціплені зуби, і голова його знову безсило схилилась до плеча.

— Зовсім навпаки, — відповів Блад, вправно обмотуючи стрічкою полотна груди пораненого, якого підтримував Вентадур. — Я ваш рятівник. Від цієї рани він не вмре, — сказав він, — хоч його й продірявлено наскрізь. Якщо йому пощастить, то за місяць він бешкетуватиме знову. Краще нікуди не забирати його звідси, хай полежить тут кілька днів, і його треба доглянути.

Джеремі не пам'ятав, як дістався на борт «Арабелли». Події другої половини дня він сприймав якось туманно, наче вони відбувались у сні. Він пам'ятав тільки, що дивився в похмуре обличчя смерті, проте залишився живий. За вечерею у великій капітанській каюті він спробував пофілософствувати на цю тему.

— Це є доказом того, — сказав він, — що ніколи не слід занепадати духом чи визнавати себе переможеним. Мене дуже легко могли сьогодні вбити і неодмінно вбили б, якби я наперед вирішив, ніби Тондер краще за мене володіє шпагою.

— Цілком можливо, що так воно й є,— зауважив Блад.

— Тоді чому ж вийшло так, що проштрикнув його я?

— Справді, чому, Пітере? — спитав Волверстон, і всі присутні, мов луна, повторили це запитання.

Відповів Хагторп:

— Річ у тім, що слава того негідника як неперевершеного фехтувальника грунтувалася тільки на його хвастощах. Багато хто так робить.

На цьому обговорення поєдинку закінчилося.

Вранці капітан Блад зауважив, що їм слід було б зробити візит мосьє д'Ожеронові й повідомити його про вчорашню подію. Як губернатора Тортуги, його належало у відповідності з законом поінформувати про поєдинок, хоч, власне, крайньої необхідності в цьому не було, оскільки він особисто знав обох його учасників. Джеремі ж, завжди й під будь-яким приводом готовий іти в губернаторський будинок, цього ранку особливо хотів туди потрапити, відчуваючи, що перемога в поєдинку оточує його героїчним ореолом…

Наближаючись у шлюпці до берега, капітан Блад помітив, що фрегат «Сінь» покинув свою стоянку в бухті, з чого Джеремі байдуже зробив висновок, що мосьє де Меркер, нарешті, вирушив з Тортуги.

Губернатор зустрів їх надзвичайно привітно. Він уже чув, що сталось у шинку «У французького короля». Їм немає потреби утруднювати себе будь-якими поясненнями. Ніякого офіційного розслідування цієї справи не буде. Причини поєдинку йому чудово відомі.

— Якби цей поєдинок закінчився по-іншому, — щиро мовив губернатор, — я теж діяв би інакше. Знаючи, хто розпочав сварку — пам'ятаєте, мосьє Піт, мої застереження? — я був би змушений вжити проти Тондера необхідних заходів і, можливо, попросив би вас, капітане Блад, допомогти мені. Порядок повинен бути дотриманий навіть у такій колонії, як ця. Але все завершилось якнайкраще. Завдяки вам я щасливий, мосьє Піт.

Ці слова здалися Піту вельми доброю ознакою, і він поквапився спитати дозволу піти й засвідчити своє шанування мадемуазель Люсьєні.

Д'Ожерон здивовано глянув на нього:

— Люсьєні? Але Люсьєни тут уже немає. Сьогодні вранці вона разом зі своїм чоловіком вирушили на фрегаті «Сінь» до Франції.

— З… чоловіком? — як луна повторив Джеремі, відчувши раптом, що все попливло в нього перед очима..

— Так, з мосьє де Меркером. Пам'ятаєте, я казав вам, що її заручено. Сьогодні рано-вранці отець Бенуа повінчав їх. Ось чому я сказав, що завдяки вам я щасливий, мосьє Піт, бо поки тут вештався Тондер, я не наважувався на цей шлюб. Пам'ятаючи про Левассера, я не міг дати дозволу на її від'їзд, тому що, подібно до Левассера, Тондер, безперечно, подався б слідом за нею й міг би наважитись на таке, на що не наважувався тут, на Тортузі.

— І тому, — крижаним тоном мовив капітан Блад, — ви нацькували цих двох один на одного, щоб поки вони гризтимуться за кістку, третій міг з нею втекти. Це, мосьє д'Ожерон, хоч і спритний, але не дружній вчинок.

— Ви гніваєтесь на мене, капітане! — д'Ожерон, здавалось, по-справжньому засмутився. — Але я повинен був подбати про свою дитину, до того ж я нітрохи не сумнівався, чим закінчиться поєдинок… Наш дорогий мосьє Піт не міг не перемогти негідника Тондера.

— Наш дорогий мосьє Піт, — відказав капітан Блад, — через кохання до вашої дочки міг дуже легко позбутися життя, сприяючи здійсненню ваших шлюбних планів. Яка іронія долі! Ти бачиш, Джеррі,— провадив він далі, взявши під руку свого молодого шкіпера, що стояв, мов громом прибитий і блідий як мрець, — які страшні небезпеки таїть у собі нерозумне кохання. Ходімо звідси, мій друже.

Він мало не силоміць потягнув хлопця за собою. Потім, тому що був дуже сердитий, зупинився в дверях і з посмішкою, яка не провіщала нічого доброго, обернувся до губернатора.

— А чому ви думаєте, що я не зроблю для мосьє Пі-та того, що міг зробити Тондер? Хіба я не можу наздогнати «Сінь» і захопити вашу дочку для свого шкіпера?

— Боже мій! — вигукнув мосьє д'Ожерон, нажаханий можливістю такої заслуженої ним помсти. — Ви ніколи цього не зробите!

— Ні, не зроблю. І знаєте чому?

— Тому що я довірився вам. Тому що ви — людина честі!

— Людина честі? Он як? Ні, я пірат. Я не зроблю цього тільки тому, що вважаю вашу дочку не гідною мосьє Піта, про що я казав йому раніше й у чому, сподіваюсь, він сам тепер пересвідчився.

Тільки так і помстився Блад мосьє д'Ожеронові за його підступність в усій цій справі. Висловившись, він залишив губернаторський дім, забравши з собою прибитого горем Джеремі.

Вони були вже біля молу, коли німий відчай хлопця поступився місцем шаленій люті. Його обдурили, з нього насміялися, навіть саме його життя було поставлено на карту задля досягнення чужої мети. І тому хтось та повинен заплатити за це!

— Ну, якщо я коли-небудь упіймаю цього мосьє де Меркера, я… — шаленів Джеремі.

— О, тоді ти такого накоїш! — глузливо мовив Блад.

— Я провчу його, як провчив цього пса Тондера! Тут капітан Блад так засміявся, аж мусив зупинитись.

— О, яким великим майстром шпаги ти раптом став, Джеррі. Ну просто грозою всіх шовкових камзолів. Та, мабуть, доведеться розчарувати тебе, мій юний Тібальде,[9] поки ти знову не вскочив у якусь халепу.

— Розчарувати мене? — нічого не розуміючи, перепитав Джеремі і втупився в капітан Блада. Його гарне й чисте чоло прорізала зморшка. — Поклав я вчора того французького дуелянта чи не поклав?

Не перестаючи сміятись, Блад відповів:

— Ні, не поклав.

— Не поклав? — Джеремі взявся в боки, — Може, ти скажеш, хто ж тоді його поклав?

— Я поклав, — промовив капітан Блад, уже не сміючись. — Я поклав його підставкою мідного свічника. Я просто осліпив його, пустивши йому в очі сонячного зайчика, поки ти розмахував своєю шпагою. — І, побачивши, як Джеремі зблід, квапливо нагадав: — Інакше він би тебе вбив. — Незрозуміла посмішка пробігла по його міцно стулених губах, в ясних очах сяйнуло щось невловиме, й він додав з ноткою гіркого задоволення: — Адже я капітан Блад.