Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

Розділ 14. Як Бругу став мудрим

А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало.

Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити.

— Гадаю, досить тут висиджуватися, — сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів — і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію.

— Тільки не сьогодні, шановна пані, — заперечив Бругу. — Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте?

— Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним… і… і перепросити, — стиха мовила Аравіса.

— Ясна річ! — палко підтримав дівчину Бругу. — Саме це я хотів сказати.

— Так, так, звісно, — погодилася Гвіна. — Думаю, він в Анварді. Ми розшукаємо його там і попрощаємось. Це по дорозі. Що ж, рушаймо. Врешті-решт, мені здавалося, що мета нашої подорожі — Нарнія.

— Гадаю, що так, — поволі проказала Аравіса. Вона почувалася трохи розгублено і самотньо, бо не знала, що чекає її на нарнійській землі.

— Звісно, звісно, — погодився Бругу, — але для чого поспішати? Знаєте, що я маю на увазі?

— Ні, не знаю, — відказала Гвіна. — Чому ти зволікаєш?

— М-м-м, іга-га, — пробурмотів Бругу. — Гм, бачите… це важлива подія ми повертаємось до рідної країни… а там инше життя… найліпше з можливих… і так важливо справити гарне враження… а ми так виглядаємо…

Гвіна зайшлася реготом, так, як це тільки вміють коні:

— Це через хвіст, Бругу? Тепер я все розумію. Ти хочеш відсидітись тут, доки він відросте! Але ми не знаємо, як виглядають коні у Нарнії, не знаємо, які у них хвости. Далебі, Бругу, ти марнославний, немов тархіна з Ташбану.

— Бругу, ну хіба це має значення? — сказала Аравіса.

— Присягаюсь Лев’ячою Гривою, тархіно, має, — обурився Бругу. — Я вмію шануватися, бо знаю, що таке коняча гідність. От і все.

— Бругу, — озвалась Аравіса, — я давно хотіла тебе спитати: чому ти присягаєшся Левом або Лев’ячою Гривою? Мені здавалося, ти ненавидиш левів.

— Аякже, — погодився Бругу. — Проте, коли я говорю про Лева, то маю на увазі Аслана, великого визволителя Нарнії. Він прогнав чаклунку і повернув весну. Усі нарнійці присягаються його ім’ям.

— Але ж він лев?

— Ні, ні, звісно, ні, — не надто впевнено пробурмотів кінь.

— Послухай, всі історії про нього, які я чула у Ташбані, стверджують, що він лев, — сказала у відповідь Аравіса. Зрештою, якщо це не так, то чому ти називаєш його левом?

— Ну, у твоєму віці це важко збагнути, — форкнув Бругу. — Я також покинув Нарнію ще маленьким лошам і сам до пуття всього не розумію.

(Коли Бругу говорив це, він був обернений спиною до зеленої стіни, а Гвіна й Аравіса стояли навпроти нього. Бругу так захопився розповіддю, що закрив очі і без зупинки провадив далі тоном бувалого в бувальцях, тому не бачив, як витяглися обличчя його друзів. Бо за спиною Бругу саме з’явився велетенський лев. Він вистрибнув на зелену стіну і зробив по ній кілька кроків, вправно тримаючи рівновагу. Лев був такий яскравий, такий великий, такий гарний — нікому з них не доводилося бачити чогось подібного. Гвіна й Аравіса дивилися на лева — і їх проймав трепет. Та ось звір безгучно зістрибнув на подвір’я й обернувся до Бругу. Гвіна з Аравісою стояли мов укопані і не могли вичавити зі себе ані звуку, немовби їх вуста раптово скував мороз.)

— Ясна річ, — він далі Бругу, не бачачи нічого довкола, — коли говорять, що він лев, то мають на увазі, що він сильний як лев, або лютий як лев — до ворогів, звісно. Ну, щось таке. Навіть така маленька дівчинка як ти, Аравіса, має розуміти, що це цілковита нісенітниця — думати, що він справжній лев. Це навіть непоштиво стосовно до нього. Бо якщо Аслан лев, тоді, виходить, він така сама тварина, як ми. Ой, — і Бругу загиготів од сміху, — та якби він був левом, то напевно мав би чотири лапи, і хвіст, і вуса… А-ай, ой, ги-ги-ги! Пробі!

Річ у тім, що коли Бругу це говорив, то Аслан своїм розкішним вусом полоскотав його за вухом. Бругу стрілою метнувся через усе подвір’я, мало не влетівши з розгону в огорожу, й аж там розвернувся. Аравіса та Гвіна теж подалися назад. На якусь мить запала тиша.

А тоді Гвіна, хоч усю її проймав дрож, коротко заиржала і підійшла до лева.

— Будь ласка, — тремтливим голосом промовила вона, — пане, можете робити зі мною що хочете.

— Люба моя доню, — мовив Аслан, поцілувавши її просто в оксамитовий ніс, — я знав, що на тебе не доведеться довго чекати. Нехай радість завжди буде з тобою.

Потім він підняв голову і гукнув:

— Гей, Бругу, бідолашний переляканий хвалько, підійди-но до мене. Ближче, сину мій. Та не бійся. Торкнися мене. Понюхай мене. Ось мої лапи, ось мій хвіст, а це мої вуса. Я справжня тварина.

— Аслане, — вимовив Бругу тремким голосом, — здається, я поводився як останній дурень.

— Щасливий той, хто усвідомив це ще замолоду. Ходи сюди, Аравісо, доню моя. Поглянь! Я сховав кігті. Зараз тобі нічого не загрожує.

— Зараз, пане? — перепитала Аравіса.

— Це я тебе поранив, — сказав Аслан. — Це я увесь час перестрівав тебе в дорозі. А знаєш чому з тобою таке сталося?

— Ні, пане.

— Твоя спина після зустрічі зі мною виглядала так само, як спина рабині твоєї мачухи після батога. Ти напоїла дівчину зіллям, а її потім відшмагали. Тепер ти знаєш, що вона відчувала.

— Так, пане. Прошу…

— Запитуй, люба, — хитнув головою Аслан.

— Що було з рабинею потім?

— Дитино, — відповів Аслан, — я розповів тобі твою історію. Кожен почує лише свою історію, а не чужу.

Лев стріпнув головою і мовив уже лагідніше:

— Хай радість лишається з вами, діти. Скоро ми знову зустрінемось. Але перед тим ви матимете иншого гостя.

Після цих слів Аслан стрибнув на стіну і за мить зник з очей.

Коли Аслан їх залишив, нікому не хотілося говорити. Друзі повільно розійшлися у різні кінці подвір’я, бажаючи побути наодинці зі собою.

Десь через пів години пустельник покликав коней, щоб почастувати їх чимсь добрим. Аравіса проходжувалась у задумі, та зненацька з-за воріт долинув звук сурми. Від несподіванки дівчина здригнулась.

— Хто там? — спитала вона.

— Його королівська високість принц Кор Верхоландський, — відповів голос знадвору.

Аравіса відсунула засув, відчинила браму і відступила на крок, даючи дорогу гостям.

Спершу увійшли два вояки з алебардами і стали обабіч воріт. За ними з’явився вістун, а далі сурмач.

— Його королівська високість принц Кор Верхоландський просить авдієнції у ясновельможної панни Аравіси, — проголосив вістун.

Потому вістун та сурмач відійшли убік і схилились у поклоні, а вояки відсалютували. Й ось увійшов принц, а за ним увесь його супровід. Брама зачинилася.

Принц уклонився Аравісі, проте поклін вийшов дещо незграбний. Дівчина у відповідь зробила вельми граційний реверанс по-калорменськи (який зовсім не схожий на наш), бо її цього вчили. Аравіса підняла догори очі, аби роздивитися принца.

Перед нею стояв зовсім юний хлопець. Біляве волосся було зібране під гарною вузенькою золотавою биндою. З плечей спадала туніка з тонкого білого батисту, а під нею проглядала ще одна, ясно-черлена. Ліва рука принца лежала на руків’ї меча, вкритому емаллю. На руці була пов’язка.

Аравіса уважно глянула на принца раз, потім ще раз, а тоді вражено вигукнула:

— Гей! Та це Шаста!

Шаста увесь спаленів і заговорив скоромовкою:

— Послухай, Аравісо, — сказав він, — ти лиш не подумай, буцім я все це влаштував, щоб тебе вразити чи щось зі себе удавати. Ці шати, сурмач, і взагалі… не думай, що це якийсь дурний жарт. Повір, я хотів прийти сюди у своїй звичайній одежі, але її уже спалили, а батько сказав…

— Твій батько? — перебила Аравіса.

— Усе складається на те, що мій батько — король Люн, — відповів Шаста. — Я мав би про це здогадатись. Ми з Коріном схожі немов дві краплі води. Ми близнята. І моє ім’я не Шаста, а Кор.

— Звучить гарніше, ніж Шаста, — сказала Аравіса.

— У Верхоландії братів називають подібними іменами, — пояснив Шаста (властиво, Кор — так ми повинні тепер його називати), — як-ось Дар і Дарін, Кол і Колін.

— Зажди, Шасто… тобто Коре, — звернулася до нього Аравіса. — Я маю тобі щось сказати. Мені шкода, що я так поводилася з тобою. Але, слово чести, я змінила свою думку ще заки довідалась, що ти принц. Це сталося тоді, коли ти повернувся, щоб урятувати нас із Гвіною від лева.

— Той лев не заподіяв би вам зла, — мовив Кор.

— Я знаю, — хитнула головою Аравіса. На якусь хвилину запала тиша: вони зрозуміли, що обом випало пізнати Аслана.

Та ось Аравіса згадала про забинтовану руку Кора:

— Ой! — вигукнула вона. — Я геть забула! Ти був у бою. Тебе поранено?

— Дрібниця, — відповів Кор стримано, як справжній принц, але далі розсміявся і пояснив:

— Якщо хочеш знати, то це зовсім не бойова рана. Просто я упав з коня і подряпався.

— І все — таки ти був на полі битви, — наполягала Аравіса. — Це, мабуть, щось неймовірне.

— Битва зовсім не така, як я собі уявляв, — відповів Кор.

— Але Ша… тобто Коре… ти ще не розповів про короля Люна і про те, як з’ясувалося, що ти його син.

— Гаразд, але давай сядемо, — сказав Кор, — бо це довгенька історія. До слова, батько мій — дуже славний чоловік. Навіть якби він не був королем, я б однак дуже тішився, знайшовши такого батька. І хоча мене чекає школа та купа инших нудних речей, я анітрішечки не шкодую. Але ти хотіла почути, як усе це трапилось. Отож Корін і я — близнюки. Коли минув тиждень після нашого народження, нас повезли у Нарнію, до одного старого мудрого кентавра, аби попросити у нього благословення. Той кентавр був віщий, як багато з них. Ти ще не бачила кентаврів? Деякі з них учора брали участь у битві. Ох і велетні! Мені навіть ставало лячно, коли опинявся поруч із ними. Бачу, Аравісо, тут нам до багато чого доведеться звикати.

— Так, маєш слушність, — погодилась Аравіса. — Але розповідай далі.

— Гаразд. Ми з Коріном опинились перед кентавром. А він, тільки кинувши на мене погляд, прорік: «Настане день, коли цей хлопець визбавить Верхоландію від найбільшої небезпеки, яка будь-коли перед нею поставала». Звісно, батько з матір’ю дуже втішилися, почувши це. Але пророцтво почув лорд Бар, батьків канцлер. Здається, він припустився якоїсь помилки, виявляв зухвальство… не знаю докладно. Батько звільнив його від обов’язків канцлера, але з Верхоландії не вигнав — лорд Бар і далі жив з нами. Та це був недобрий чоловік: як згодом виявилося, він шпигував для Тісрока й отримував за це гроші. Так Ташбан довідувався про наші таємниці. Отож як тільки лорд Бар почув, що мені призначено врятувати Верхоландію, він постановив негайно мене знищити. Він викрав мене — не знаю, як йому це вдалося, — і верхи помчав до морського узбережжя. Там на нього вже чекав корабель з командою його прибічників. Як тільки я опинився на борту, корабель негайно відчалив. Та батько дізнався про це і кинувся навздогін. Проте коли він добрався туди, корабель лорда Бара був уже у відкритому морі — його ще було видно з берега. Не минуло й двадцяти хвилин, як батько спорядив у погоню свій бойовий вітрильник. Шість днів батько переслідував галеон лорда Бара, а на сьомий змусив зрадника прийняти бій. Сутичка переросла у битву, що тривала від ранку аж до заходу сонця. Вчора увечері я наслухався багато розповідей про неї. Нарешті батькові люди пробилися на галеон. Але мене на борту не знайшли. Лорд Бар загинув під час штурму. Один чоловік із його команди розповів: на світанку, коли лорд побачив, що батько ось-ось перехопить галеон, він віддав мене одному своєму воякові і наказав йому негайно сідати у шлюпку. Відтоді ніхто більше не бачив ні човна, ні вояка. Звісно, йдеться про той самісінький човник, що його Аслан доправив до берега, де мене і підібрав Аршиш. Здається, за усім цим стояв Аслан… Якби мені довідатись ім’я того вояка, адже він пожертвував своє життя, аби врятувати мене.

— Гадаю, Аслан зауважив би, що це частина ще чиєїсь історії, — промовила Аравіса.

— Я й не подумав про це, — відповів Кор.

— Цікаво, як збудеться пророцтво, — сказала Аравіса, — і від якої небезпеки ти маєш порятувати Верхоландію?

— Бачиш, — тут Кор трохи знітився, — вони вважають, що воно вже здійснилося.

Аравіса сплеснула руками:

— Ой, ну звісно! — вигукнула вона. — Яка я нездогадлива! Це й була найбільша загроза для Верхоландії, коли Рабадаш зі своїми вершниками перейшов убрід В’юницю. Подумати тільки, що могло б статися, якби ти вчасно не приніс вістку! Справді, можеш пишатися своїм учинком.

— Знаєш, я ще не отямився від усього цього, — відповів Кор.

— І тепер ти житимеш в Анварді, — засмучено зронила Аравіса.

— Ой! — вигукнув Кор. — Я ледь не забув, чого я сюди прийшов. Батько хоче, щоб ти залишилася з нами. Він каже, що відтоді як померла мама, при дворі не було дами. Правда, я не знаю, чому вони кажуть «при дворі». Давай, Аравісо. Будеш як батько… як Корін. Вони не такі, як я… вони добре виховані… мають гарні манери… Тобі не треба боятися, що…

— Та перестань, — перебила його Аравіса. — бо зараз штурхну тебе. Звичайно, я залишаюся.

— Тоді ходімо пошукаємо коней, — зрадів Кор.

Бругу дуже втішився, побачивши Кора. Правда, кінь усе ніяк не міг зібратися докупи після останніх подій, та врешті він погодився разом із Гвіною негайно вирушити до Анварду, а далі й до Нарнії. Четверо мандрівців тепло попрощалися з пустельником, пообіцявши, що невдовзі знову його навідають. Ранок уже перейшов у день, коли вони вибралися у дорогу. Коні чекали, що Аравіса й Кор знову їхатимуть на них верхи, але Кор пояснив, що таке у Нарнії та Верхоландії трапляється хіба під час війни, коли це справді необхідно, а у мирний час нікому й на гадку не спаде осідлати речистого коня.

Після слів Кора бідолаха Бругу геть збентежився. Він зрозумів, що майже нічого не знає про нарнійські звичаї, а отже, на нього чигає чимало несподіванок. Гвіну мрії про Нарнію несли вперед, мов на крилах, а Бругу з кожним кроком обсідали сумніви й непевність.

— Що з тобою, Бругу? — спитав Кор. — Послухай, мені там буде значно важче, аніж тобі. Тобі не доведеться ходити до школи. Це я вчитимусь читати, писати, танцювати, зубритиму геральдику й історію, вивчатиму музику, а ти гасатимеш по горбистих нарнійських просторах та качатимешся у траві скільки душа забажає.

— У тому-то й річ, — скрушно зітхнув Бругу. — Чи качаються речисті коні? А якщо ні? Що мені робити? Я так це люблю… Що скажеш, Гвіно?

— Я все одно качатимусь, — розсудливо відповіла Гвіна. — Не думаю, що у Нарнії комусь може спасти на думку ганити коня чи пригощати його цукром тільки за те, що він качається чи не качається.

— Ще далеко до замку? — спитав Бругу Кора.

— Ще трошки, ось, за наступним поворотом, — відповів принц.

— Добре, — сказав Бругу, — тоді я покатуляюсь від душі. Може, востаннє. Зачекайте хвилинку.

Пройшло не менше п’яти хвилин, заки Бругу піднявся зі землі, задоволено відсапуючись, весь обліплений листочками і травою.

— Що ж, я готовий, — у голосі Бругу бринів глибокий сум. — Веди нас, принце Коре, в ім’я Нарнії і Півночі!

Але виглядав Бругу так, начеб ішов у неволю, а не повертався до рідного дому, здобувши свободу.