Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

Розділ 7. Аравіса у Ташбані

А трапилося ось що. Коли нарнійці потягли Шасту зі собою, Аравіса залишилась сама з двома кіньми — які, до слова, повелися дуже мудро і мовчали, наче води у рот набравши. Дівчина ні на мить не втратила самовладання, а відразу підхопила вуздечку Бругу. Серце її бухало як молот, та зовні вона зберігала спокій. Як тільки нарнійські вельможі минули майдан, Аравіса спробувала було рушити далі. Але не встигла вона ступити й кроку, як наступний вістун («От надокучливі галайки», — подумала дівчина) уже кричав: «Дорогу, дорогу, дорогу! Дорогу тархіні Лазараліні!». І за цими словами з’явилось четверо озброєних рабів, а за ними четверо носильників, які несли на плечах розкішний паланкін. Під подувами вітру він тріпотів шовковими запиналами та видзвонював срібними дзвіночками. Вся вулиця сповнилася пахощами квітів та парфумів. За ношами йшли рабині у чудових шатах, а за ними конюхи, скороходи та инша челядь. І тут Аравіса припустилася першої помилки.

Вона знала Лазараліну дуже добре, ну начеб вони вчилися в одній школі, бо їм частенько траплялося разом гостювати у тих самих людей, а також забавлятися на різноманітних вечірках. Аравіса не змогла стримати своєї цікавости: вона підвела голову, аби подивитись, як тепер виглядає Лазараліна. А та вийшла заміж і зробилася дуже поважною панею.

Ця цікавість і викрила Аравісу. Дівчина стрілася поглядом з Лазараліною, а та від несподіванки аж підстрибнула на ношах і залящала на цілий майдан:

— Аравісо! Що ти, Бога ради, тут робиш? Твій батько…

Зволікати не можна було ні хвилини. Аравіса миттю відпустила коней, ухопилася за край паланкіна, піднялась до Лазараліни і сердито прошепотіла їй на вухо:

— Мовчи! Чуєш? Негайно замовкни! Мусиш мене сховати. Скажи своїм людям…

— Але люба… — почала було Лазараліна так само голосно (її анітрохи не турбувало, що вона привертає увагу натовпу, навпаки, їй це подобалось).

— Роби те, що кажу, бо ніколи в житті більше не обізвуся до тебе, — прошипіла Аравіса. — Швидше, Лазараліно, будь ласка, швидше. Це дуже важливо. Звели своїм людям, аби узяли отих двох коней. Опусти всі запинала на паланкіні і ходімо звідси кудись, де мене не знайдуть. І не гайся, прошу.

— Гаразд, люба, — ледачкувато протягнула Лазараліна. Гей, ви двоє, візьміть-но коней тархіни, — це вона зверталась до рабів. — І додому. Слухай, люба, ти справді гадаєш, що в таку спеку варто опускати запинала? Я хочу сказати, що…

Проте Аравіса уже запнула куртини, закривши себе разом із Лазараліною у розкішному, насиченому густими пахощами, задушливому паланкіні.

— Мене ніхто не повинен бачити, — мовила дівчина. — Батько не знає, що я тут. Я втекла.

— Ох, люба, яка чудова пригода, — закотила очі Лазараліна. — Просто вмираю від нетерплячки, так хочу про все це почути. Люба, даруй, ти сіла на моє плаття. Чи не будеш така люб’язна? О, так ліпше. Воно в мене зовсім нове. Тобі подобається? Я придбала його в…

— Ох, Лазараліно, дай спокій, — перебила її Аравіса. Де мій батько?

— Як, ти не знаєш? — вигукнула Лазараліна. — Він тут, ясна річ. Учора прибув до міста і всюди розпитує про тебе. Уявляєш, ти ось тут, зі мною, а він про це і не здогадується! Це найкумедніша притичина, яка мені будь-коли траплялася.

І вона аж зайшлася від нестримного хихотіння. Аравіса пригадала собі, що Лазараліна завжди була такою реготухою.

— Немає тут нічого кумедного, — зупинила її Аравіса. — Усе дуже серйозно. Де ти можеш мене сховати?

— Гаразд, моя мила, я заберу тебе до свого дому, — відповіла Лазараліна. — Мого чоловіка зараз немає. Ніхто тебе не побачить. Ху-у! Але що за розвага їхати з опущеними запиналами? Я хочу бачити людей. Отак позакриватися, коли маєш на собі нове плаття…

— Сподіваюся, ніхто не чув, як ти щойно гукала до мене? — стурбовано спитала Аравіса.

— Ні, ні, ну що ти, люба, звісно, ні, — неуважно промовила Лазараліна. — Але ти не сказала, чи подобається тобі моє плаття.

— Ще одне, — правила своєї Аравіса, — звели своїм людям, аби ставились до цих двох коней шанобливо. Це теж таємниця, бо вони — справжнісінькі речисті коні з Нарнії.

— Що ти кажеш! — вигукнула Лазараліна. — Як цікаво! Ой, люба, чи бачила ти королеву варварів із Нарнії? Вона зараз перебуває у Ташбані. Кажуть, принц Рабадаш так закохався у неї, що геть згубив голову. Два тижні поспіль там лише бали й полювання — тобі таке й не снилось. Як на мене, та королева не така вже й гарненька. От нарнійські чоловіки справді милі. Передучора мене взяли на річку — там була вечірка. А я була вбрана…

— Що зробити, аби твої люди не патякали скрізь, що у домі з’явилась незнайомка, зодягнена мов жебрачка? Ці чутки можуть дійти до мого батька.

— Мила, не турбуйся даремно… отак… уже ліпше, — відповіла Лазараліна. — Ми швидко підберемо тобі якусь пристойну одежину. Ну ось ми і вдома!

Носильники зупинилися, опустили ноші на землю й підняли запинала. Аравіса побачила, що вони опинились у якомусь дворі. Воно було подібне на те, куди трішки раніше потрапив був Шаста, хоча це відбувалося в иншій частині міста. Лазараліна рушила до дверей, проте Аравіса перехопила її і несамовито зашепотіла на вухо, аби негайно попередила рабів, щоб бува десь не прохопилися про дивну гостю своєї пані.

— Ох, вибач, люба, геть вилетіло з голови, — безжурно мовила Лазараліна. — Так. Ви всі. І ти, воротарю. Нині ніхто не сміє вийти за межі садиби. Якщо дізнаюся, що хтось із вас патякає про цю молоду пані, то спочатку накажу відшмагати до смерти, потім живцем підсмажу, а далі посаджу до льоху на хліб та воду на шість тижнів. Ось так.

Хоча Лазараліна казала, що їй страшенно кортить почути історію Аравіси, проте вона не виявляла жодного бажання слухати. Насправді їй більше подобалося балакати самій, аніж слухати когось. Спершу вона потягла Аравісу до лазні (а Калормен славиться своїми лазнями), де вони довго ніжились, потім довго наряджала її у свої найкращі одежі і лише тоді дала Аравісі змогу все пояснити. Лазараліна так метушилася, поки вибирала плаття, що Аравіса уже втрачала терпіння. Правда, вона згадала, що Лазараліна завжди була такою. Її цікавили тільки строї, вечірки та плітки. Аравіса, натомість, захоплювалась стрільбою з лука, верховою їздою та плаванням. Ви, певно, подумаєте, що дівчата були невисокої думки про захоплення одна одної — і цілком слушно. Та ось, досхочу поласувавши збитими вершками, розмаїтими галяретками, фруктами та морозивом, дівчата вмостилися у просторій залі з колонами. Аравіса почувалася б там зовсім добре, але мавпочка, улюблениця Лазараліни, безнастанно дряпалася по стінах, і це дратувало дівчину. Нарешті господиня поцікавилась, чому Аравіса утекла з дому.

Коли Аравіса розповіла їй свою історію, Лазараліна спитала:

— Але, люба, чом ти не хочеш одружитись із Агоштою-тарханом? Та ж усі пропадають за ним. Мій чоловік каже, що Агошта став одним із наймогутніших людей у Калормені. Після смерті старого Аксарти його зробили Великим візирем. Ти хіба не чула?

— Мені байдуже. Я не можу його бачити, — відповіла Аравіса.

— Люба, ти тільки подумай! Три палаци! А той, найкращий — на березі озері біля Ілкіна. Запевняю, тебе чекають низки перлів і ванни з молока ослиць. І мене зможеш частенько там бачити.

— Нехай тримає ті перли з палацами при собі. Мені що до того? — здвигнула плечима Аравіса.

— А, у тебе завжди метелики у голові пурхали, Аравісо! сплеснула руками Лазараліна. — Ну чого тобі ще треба?

Та врешті Аравісі вдалося переконати подругу, що справа ця надзвичайно серйозна. Вони обговорили подальші дії. Ніщо не перешкоджало запровадити двох коней до північних воріт, а там і до гробниць. Нікому на думку не спаде затримувати добре вдягнутого конюха, який веде до ріки бойового румака та кобилу, осідлану для вельможної пані. Лазараліна мала досить челяді, аби вибрати надійного слугу. Значно важче було вирішити, що робити зі самою Аравісою. Дівчина гадала, що може вибратися з міста на ношах із опущеними запиналами. Проте Лазараліна розтлумачила, що паланкінами користуються тільки в місті. Коли спробувати у цей спосіб пройти через браму, то воротарі неодмінно зацікавляться.

Розмова затягувалась, бо Аравісі було вельми нелегко втримувати увагу подруги на одній темі. Та ось Лазараліна сплеснула в долоні і вигукнула.

— О, придумала! Є один шлях, яким можна вибратись за місто, минувши браму. Сад Тісрока (хай живе вічно!) простягається до самої річки, і там, побіля пристані, у мурі є невеличка хвірточка. Ясна річ, вона лише для тих, кому дозволено входити до палацу. Хоча, з иншого боку, люба, — тут її мову перебив легкий смішок, — ми з тобою майже до них належимо. Кажу, тобі пощастило, що потрапила до мене. Тісрок (хай живе вічно!) такий добрий. Нас чи не щодня запрошують до палацу і я вже почуваюся там мов удома. Мені так подобаються принци і принцеси, а принца Рабадаша я просто обожнюю. Коли приходжу туди, то можу спостерігати за придворними дамами хоч цілісінький день. То чому б нам, коли стемніє, не прокрастися у палац? А звідтам я виведу тебе до пристані. Там завжди пришвартовано кілька човнів. Та навіть якби нас схопили…

— Усе би пропало, — мовила Аравіса.

— Ох, люба, не переймайся, — прощебетала Лазараліна. — Я хочу сказати, що якби навіть хтось нас викрив, ми могли б сказати, що це одна з моїх шалених витівок. Вони мене добре знають. Ось учора… ти тільки послухай, люба, ото було сміху…

— Маю на увазі, для мене все було б утрачено, — трохи роздратовано перебила її Аравіса.

— Ох… ах… так, розумію, про що ти, люба. Можеш запропонувати щось ліпше?

Аравіса заперечливо хитнула головою:

— Ні, на жаль. Доведеться ризикнути. Коли рушаємо?

— О, не зараз, — відповіла Лазараліна. — Ясна річ, не зараз. Увечері там буде велика учта. Ой! Мені вже треба укладати зачіску. Увесь палац світитиметься вогнями. І буде стільки людей! А виправу почнемо завтра вночі.

Аравісу ця новина не надто втішила, але робити було нічого. Час пополудні минав страшенно довго. Лазараліна пішла на бенкет. Аравіса полегшено зітхнула, бо вже добряче стомилась від її хихотіння, пустопорожніх балачок про сукенки, вечірки, весілля, заручини та скандали. Дівчина рано пішла спати і це принесло їй чи не найбільше втіхи за цілий день, бо так приємно було знову відпочивати на подушках та лляних простирадлах.

Проте наступний день здавався їй нескінченним. Лазараліна знову взялася за своє і переконувала Аравісу, що Нарнія — країна вічних снігів та льодовиків і що живуть там хіба демони та відьмаки, отож треба геть зсунутися з глузду, аби зважитись туди податися.

— Та ще й зі сільським хлопчиськом! — додавала вона. — Люба, подумай! Це тобі ніяк не пасує!

В Аравіси теж часом ворушилася така гадка, але балаканина Лазараліни так їй набридла, що дівчина вперше подумала: у сто разів цікавіше подорожувати із Шастою, аніж марнувати час на світські плітки. Отож вона відповіла:

— Ти забула: коли ми доберемось до Нарнії, я буду ніким, як і він. Та й я дала слово.

— Що ти кажеш! — зірвалася на крик Лазараліна. — Та якби у тебе була бодай крихта розуму, ти б стала дружиною великого візира.

Аравіса вийшла з кімнати, щоб поговорити із кіньми.

— Десь перед заходом сонця вам доведеться піти до гробниць у супроводі конюха, — мовила дівчина. — Але без отих клунків. Вас знову осідлають і загнуздають. У сакви Гвіни покладуть харчі, а у твої, Бругу, повний бурдюк води. Конюх має наказ добре напоїти вас, коли перейдете міст.

— А тоді до Нарнії, на Північ! — прошепотів Бругу. Гаразд, а що коли Шасти не буде біля гробниць?

— Доведеться чекати на нього, ясна річ, — відповіла Аравіса. — Як вам тут? Добре?

— Ніколи в житті не мав ліпшого стійла, — відповів Бругу. — Але якщо чоловік отієї хихотливої тархіни, твоєї приятельки, дає гроші головному конюху, аби той купував найліпший овес, то ось: конюх шахрує.

Аравіса й Лазараліна повечеряли у залі з колонами.

Через дві години дівчата були готові рушати. Аравіса одяглася так, щоб удавати рабиню з багатого дому. Вона опустила на обличчя чадру. Дівчата домовилися, що на питання відповідатиме Лазараліна. Вона казатиме, що Аравіса — рабиня, яку вона, Лазараліна, хоче подарувати одній із принцес.

Дівчата вийшли з кімнати. За якусь часинку вони були уже біля воріт палацу. Там, як завжди, чатували воротарі. Їхній зверхник добре знав Лазараліну, тому гукнув сторожі «струнко» і віддав честь. Дівчата минули браму і відразу потрапили у Чорномармурову Залу. Там іще снувало чимало придворних, рабів та иншого люду, але дівчатам це було лише на руку, бо на них у цій метушні ніхто не звернув уваги. Далі вони минули Колонну Залу, а потім Залу Статуй, а тоді прочинили великі ковані двері й увійшли у Тронну Залу. Годі описати красу та пишноту палацу Тісрока, навіть те, що вони бачили мигцем у тьмяному світлі світильників.

Та ось дівчата опинилися у саду, який численними терасами простягався аж донизу. Минувши сад, вони увійшли до старого палацу. У палаці було доволі темно. Заплутані коридори лише подекуди освітлювали смолоскипи, закріплені на стінах. Лазараліна сповільнила ходу, аби зорієнтуватися, куди повертати: праворуч чи ліворуч.

— Хутчіш, хутчіш — прошепотіла Аравіса. Серце її шалено калатало у грудях, бо дівчину не полишав страх, що десь тут, ув одному із темних закутків, на неї може чекати батько.

— Зараз згадаю… — одізвалась Лазараліна. — Я не зовсім певна, як іти далі. Гадаю… нам треба повернути ліворуч. Так, здається, ліворуч. Як смішно!

Вони повернули ліворуч і опинилися у тьмяному коридорі. Далі сходи вели вниз.

— Усе гаразд, — мовила Лазараліна, — тепер я впевнена, що ми на правильному шляху. Я пам’ятаю ці сходи.

Проте раптом попереду замиготіло якесь світло. Далі з-за рогу, задкуючи і човгаючи, з’явилися дві темні чоловічі постаті. Вони тримали перед собою великі свічі. Ясна річ, назадгузь ходять лише перед особами королівської крови. Аравіса відчула, як Лазараліна ухопила її за руку, та так міцно, начеб її пальці звела судома або її охопив смертельний переляк. Аравіса здивувало, що Лазараліна дрижить як осиковий листок: вона ж розповідала, що тішиться прихильністю Тісрока. Та не було часу роздумувати чи щось з’ясовувати. Лазараліна підштовхнула її до сходів. Ступаючи на пальчиках й хапливо намацуючи стіну, дівчатка повернулись назад.

— Сюди, — прошепотіла Лазараліна. — Швиденько!

Дівчата прослизнули всередину і безгучно причинили за собою двері. Їх оточувала густа темрява. Аравіса чула уривчасте дихання Лазараліни і розуміла, що подруга так нажахана, що ледве не втратить тями.

— Нехай береже нас Таш, — гарячково прошепотіла Лазараліна. — Що нам робити, коли він зайде сюди? Де сховатись?

Під ногами у них був м’який килим. Дівчатка навпомацки зробили кілька кроків і наткнулись на диван.

— Туди, за диван, — ледь чутно видихнула Лазараліна. — О, хоч би він сюди не потикнувся.

Між диваном та стіною, завішаною куртинами, було трохи місця і дівчата заповзли туди. Лазараліна влаштувалася ліпше і сховалася цілком. Аравісі залишилось менше місця — її голова трохи виступала збоку. Якби до кімнати зайшов хтось зі свічкою чи ліхтарем і випадково обернувся у той бік, то міг би помітити хіба якусь невиразну темну пляму: дівчина, як пам’ятаєте, мала на собі чадру, а в ній годі було розпізнати чиєсь обличчя. Та Аравіса цього не знала і відчайдушно борсалась, намагаючись бодай трохи посунути Лазараліну. А Лазараліна, охоплена панічним жахом, думала лише про себе. Вона відштовхувала Аравісу і навіть кілька разів ущипнула її за литку. Врешті вони вгамувалися і занишкли, відсапуючись. Дівчаткам здавалося, що їхнє дихання чути аж на коридор.

— Ну як, нас не видко? — одними губами прошепотіла Аравіса.

— Га… гадаю, ні, — ледь чутно відповіла Лазараліна. От тільки мої нерви…

І тут по спині в обох поповзли мурашки: хтось відчиняв двері. Далі з’явилося світло. Аравіса не могла цілком сховатися, її голова стирчала збоку і дівчина все бачила.

Спершу назадгузь увійшли два раби (німі і глухі, слушно припустила Аравіса, бо лише такі могли прислуговувати на таємних радах). Вони внесли свічі і стали обабіч дивану, витягнувшись у струнку. для Аравіси усе складалося добре: зауважити її тепер стало важче, бо раб заступив її. А дівчина, натомість, через просвіт між його каблуками могла спостерігати за всім, що відбувалося у кімнаті. Потому у дверях з’явився літній гладкий пан із якоюсь чудернацькою шапкою на голові. Аравіса відразу упізнала Тісрока. Він із голови до ніг був обвішаний дорогоцінним камінням. Найменша з прикрас коштувала, мабуть, більше, аніж одіж та зброя усіх нарнійських вельмож. Шати цього присадкуватого опецька рясніли розмаїтими шлярками, фалдами, мереживами, ґудзиками. китицями і талісманами. Аравіса подумала, що нарнійська мода, зокрема чоловіча, їй подобається набагато більше. За ним до кімнати увійшов високий молодий чоловік У тюрбані, прикрашеному діямантами та павиним пір’ям. Збоку на поясі у нього висів ятаган, оздоблений слоновою кісткою. Молодик був дуже збуджений: його очі налились люттю і грізно поблискували у світлі свічок. Останнім зайшов старий висохлий горбань. Аравіса здригнулась, бо упізнала у ньому великого візира, свого нареченого, самого Агошту-тархана.

Усі троє зайшли до кімнати і двері зачинилися. Тісрок, задоволено крекнувши, опустився на диван. Молодик став перед ним на коліна, а великий візир спершу приклякнув, тоді опустився на лікті і розпластався долілиць, із носом запорпавшись у килим.