Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

Розділ 5. Принц Корін

— Люба сестро, — мовив король Едмунд, — будьте відважні. Бо, скажу відверто, ми у великій небезпеці.

— У чому річ, Едмунде? — спитала королева.

— Та якраз у тому, що навряд чи нам удасться без клопотів покинути Ташбан, — відповів Едмунд. — Доки принц тішить себе надією, що Ви за нього вийдете, ми — його почесні гості. Але, присягаюсь Лев’ячою Гривою, як тільки він отримає відкоша, з нами поводитимуться так, що ми позаздримо невільникам.

Один із гномів легенько свиснув.

— А я вас попереджав, попереджав, — знову обізвався крук Жовтолап. — Сюди дорога широка, а назад вузька, як казав карась, потрапивши у вершу!

— Я був у принца сьогодні вранці, — вів далі Едмунд. — Він не звик, аби йому перечили. Що ж, тим гірше для нього. Ваша мовчанка та ухильні відповіді його роздратували. Рабадаш намагався вивідати, як Ви сприйняли його пропозицію. Я вдав, що не зрозумів, і спробував було відбутися жартом про дівочі примхи, мовляв, добра свита, та не на нас шита. Принц впав у гнів, хоча намагався цього не показувати. Але в кожному його слові відчувалася погроза.

— Ага, — проказав Тамнас. — Учора, коли я вечеряв у великого візира, було те саме. Він спитав, чи подобається мені Ташбан. Я не міг йому сказати, що мені ненависний тут найменший камінчик, але й брехати не випадало, тож відповів, що зараз, коли літо уповні, я волів би сховатися від нестерпної спеки у прохолодних нарнійських лісах. Візир викривив губи у посміху, що не обіцяв нічого доброго, і відказав: «Ніщо не завадить тобі знову там розкошувати, цапе, але тільки за умови, що ви залишите тут наречену для нашого принца».

— Гадаєш, він може вдатися до сили? — вигукнула Сюзан.

— Цього я й боюся, Сюзан, — відповів Едмунд. — Здається, він бачить у тобі радше рабиню, а не дружину.

— Думаєш, він зважиться на таке? Чи, може, Тісрок собі гадає, що наш брат, Верховний Король, не дасть йому гідної відсічі?

— Ваша величносте, — звернувся Перидан до короля, — вони ж не з’їхали з глузду. Чи калорменці думають, що у Нарнії забракне мечів та списів?

— На жаль, виглядає, що Тісрок не надто боїться Нарнії, — мовив Едмунд. — Ми — дуже маленька країна, А маленькі країни поблизько великих імперій завжди ласий шматок для правителів-тиранів, Тісрок хоче їх загарбати. Він відправив принца у Кеа-Перевел свататися, бо шукав зачіпки, аби виступити проти нас. Думаю, він сподівається розправитися одразу і з Нарнією, і з Верхоландією.

— Хай тільки пхнеться, — сказав другий гном. — На морі наші сили рівні. А якщо він рушить сушею, то йому доведеться подолати пустелю.

— Так, — промовив Едмунд, — але чи зупинить його пустеля? Що скаже Жовтолап?

— Я добре знаю пустелю, — відповів крук, — У молоді роки облітав її геть усю. (Шаста нашорошив вуха.) Кажу напевно: навіть коли Тісрок ітиме через велику оазу, йому все’дно не вдасться дійти з таким великим військом аж до Верхоландії. Так, до оази вони доберуться за день їзди, але щоб угамувати спрагу всіх вояків та всіх коней, води там не вистачить. Проте є ще одна дорога.

Шаста затамував подих.

— Рушати потрібно від старого цвинтарища і далі тримати шлях на північний захід, — пояснював крук. — Роздвоєна вершина гори Пайр показуватиме дорогу. За день можна добратися до кам’яної ущелини. Ущелина та доволі вузька, мандрівник може тисячу разів пройти за сотню метрів від неї і нічого не зауважить. Там не знайдете ні трави, ні води, лише каміння, але вона виведе вас до ріки. Далі поїдете уздовж берега і доберетесь аж до Верхоландії.

— А калорменці знають про цей шлях? — спитала королева.

— Друзі, друзі, — втрутився Едмунд, — ну яка користь від усіх цих розмов? Зараз варто думати не про ймовірну війну між Нарнією і Калорменом, а про те, як урятувати честь королеви та наші голови, тобто як вислизнути із цього клятого міста. Нехай мій брат, Верховний Король Пітер, хоч двадцять разів переможе Тісрока, та що з того, коли тут нам переріжуть горлянки, а її королівська величність стане рабинею принца.

— У нас є зброя, королю, — обізвався перший гном, — а в цьому будинку ми можемо якийсь час втримати облогу.

— Так, звичайно, — мовив король, — я не маю жодного сумніву, що кожен із нас дорого віддасть своє життя, якщо доведеться битися. Напасники доберуться до королеви лише коли ми поляжемо. Та якщо до цього дійде, ми опинимося у становищі щурів, які потрапили у пастку, але ще кусають.

— Правда, правда, — каркнув крук. — Ото зібралися посеред кімнати і розповідають одне одному якісь байки. Але це нічого не дасть. Коли нападники отримають відкоша. то будинок просто підпалять.

— Це все через мене, — не витримала Сюзан і заплакала. — Ох, чого я поїхала з Кеа-Перевелу? Я була там така щаслива… а потім прибули посли з Калормену. Кроти саме садили дерева у саду і… ох… ох…

Сюзан сховала обличчя в долонях і заридала.

— Тримайся, Сю, тримайся, — обійняв її за плечі Едмунд. — Пам’ятаєш… О Господи, що з Вами, пане Тамнасе?

А фавн схопився руками за ріжки і похитувався туди й сюди, немовби його схопив біль.

— Не говоріть до мене, не говоріть, — придушено вимовив Тамнас. — Я думаю. Я вже ледве дихаю, так думаю. Заждіть, ну заждіть же!

Усі спантеличено переглянулись. Але Тамнас за якусь хвильку звів погляд, протяжно зітхнув, витер спітніле чоло і сказав:

— Наш клопіт у тому, що треба добратись до вітрильника… прихопивши, звісно, лише найнеобхідніше… головне, аби нас не помітили і не спинили.

— Аякже, — обізвався гном, — журба така, як у жебрака: хотів би погарцювати, та коня катма.

— Зачекай, зачекай, — нетерпляче мовив Тамнас. Нам потрібно знайти причину, аби спуститися до корабля і перенести туди речі.

— Так, — дещо вагаючись, відповів король Едмунд.

— Що ж, — провадив далі Тамнас, — тоді чому б Вашим величностям не запросити принца на бенкет, який відбудеться, скажімо, завтра увечері на нашій «Перлині»? Королева напише ґречне запрошення для принца, не даючи, проте, жодних обіцянок. Треба тільки дати Рабадашеві надію, що вона готова прийняти його пропозицію.

— Чудово, просто чудово, — каркнув крук

— А коли так, — збуджено розповідав Тамнас, — то нікого не дивуватиме, якщо ми цілий день будемо їздити на корабель і назад, аби підготувати гостину. Хтось із нас піде на базар і накупить фруктів, ласощів, вина, аби всі повірили, що ми справді готуємо учту. А ще треба знайти факірів, штукарів, танцівниць, флейтистів і запросити їх на корабель завтра увечері.

— Так-так, розумію, — сказав король Едмунд, задоволено потираючи руки.

— А далі, — щебетав Тамнас, — далі, коли ми усі зберемося на вітрильнику, і коли геть стемніє…

— Напнемо вітрила і — вперед! — доказав король.

— І в море! — вигукнув Тамнас. З цими словами він зістрибнув з дивана і пустився у танок.

— І попливемо на Північ! — вигукнув перший гном.

— Додому! Слава Нарнії та Півночі! — підхопив другий.

— А Рабадаш прочуняє зранку і побачить, що пташка випурхнула! — реготнув Перидан, заплескавши в долоні.

— О Тамнасе, наш мудрий Тамнасе, — вигукнула Сюзан. Вона схопила його за руки і вони обоє закружляли по кімнаті у радісному танку:

— Гей, Ви врятували нас усіх!

— Принц кинеться услід за нами, — дещо охолодив загальний запал лицар, імени якого Шаста не знав.

— А цього я боюся найменше, — відповів Едмунд. — Я добре розглянув усе, що плаває по цій ріці, і не побачив ані великих військових вітрильників, ані прудких галер. Хай спробує! Наша «Перлина» потопить будь-яке Рабадашеве судно — якщо, звісно, їм поталанить нас здогнати.

— Ваша величносте, — мовив крук, — нічого ліпшого під того, що придумав фавн, Ви не почуєте, хоч би ми радились тут цілий тиждень. Але ми, птахи, кажемо: спершу звий гніздо. Давайте пообідаємо і — до справи.

Тут усі встали, відчинили двері і розступилися, даючи дорогу королю і королеві. Шаста не знав, що йому робити, але Тамнас заспокоїв: «Залишайтесь тут, Ваша високосте, зараз я принесу сюди щось смачненьке. А доки ми все підготуємо — відпочивайте». Шаста знову опустився на подушки і за мить залишився у кімнаті сам.

«Прикро, доволі прикро», — подумав Шаста. За увесь цей час хлопцеві жодного разу не спало на думку розповісти нарнійцям усю правду і попрохати у них допомоги. Аршиш, чоловік черствий і скупий, виховував його так, що Шаста міцно засвоїв правило: ніколи нічого не розповідати дорослим, бо вони або зіпсують, або заборонять те, що ти хочеш зробити. Він подумав, що навіть коли нарнійський король і прийме двох речистих коней, то до Аравіси він, мабуть, поставиться инакше: вона ж бо калорменка, отож її або продадуть у рабство, або відішлють назад до батька. Про себе Шаста думав: «Ну як мені тепер признатися, що я не принц Корін, коли я усе чув і знаю їхні плани? Якщо вони довідаються, що я чужий, то живим мене звідси не випустять. Вони боятимуться, що я розповім усе Тісрокові, отже, вб’ють мене. Може, це станеться тоді, коли сюди повернеться справжній Корін і все розкриється!» Бачите, Шаста зовсім не уявляв, чого чекати від людей, що народились вільними.

«Що мені робити? Що мені робити? — раз-у-раз запитував себе Шаста. — Що мені… ой, знову сюди йде це дивне створіння, схоже на цапа».

До кімнати, пританцьовуючи, вбіг фавн. У руках у нього була таця, завбільшки майже як він сам. Фавн поставив її на інкрустований столик, поруч із диваном, на якому лежав Шаста, а сам сів збоку на килим, схрестивши ноги.

— Ну, принце-принцику, — сказав він, — смачного! Наступний обід буде вже у Верхоландії.

Після калорменської їжі ці страви смакували знаменито. Не знаю, чи сподобались би вони вам, але Шасті все припало до смаку. Там були омари, салат, смажені бекаси, начинені мигдалем та трюфелями, щось чудернацьке з печінки курчати, рису, родзинок та горіхів, а ще накраяна скибками свіжа диня, вершки з агрусом і вершки з шовковицею і морозиво кількох сортів. А поміж тарелів примостилася маленька карафка вина, яке називають «білим», хоча насправді воно жовте.

Поки Шаста поглинав усі ті смаколики, маленький добрий фавн, гадаючи, що хлопець іще не прийшов до тями після сонячного удару, розважав його, розказуючи, як буде чудово, коли вони повернуться додому. Фавн говорив про його, Шасти, доброго батька Люна, короля Верхоландії, та про маленький затишний замок на південному схилі перевалу, у якому він мешкав.

— Не забувайте, — нагадав Тамнас, — що на день народження Вам обіцяли перші крицеві обладунки та першого бойового коня. А тоді, Ваша високосте, почнете вправлятися у лицарських двобоях. Король Пітер обіцяв Вашому вінценосному батькові: якщо все буде гаразд, то за кілька років він посвятить Вас у лицарі в Кеа-Перевелі. А заки це ще станеться, Ваша високосте, Вас чекають мандрівки до Нарнії почерез гірські перевали. Ви, звісно, не забули, що обіцяли приїхати до мене на цілий тиждень, аби взяти участь у Літніх Фестинах? У лісах скрізь палатимуть ватри, а фавни з дріядами до ранкової зорі танцюватимуть довкола них і… хтозна, може, ми побачимо самого Аслана!

Коли Шаста завершив трапезу, фавн порадив йому іще відпочити.

— По обіді не зашкодить трохи подрімати, — мовив він. — Коли ми рушатимемо на корабель, я Вас покличу. А тоді — додому. В ім’я Нарнії і Півночі!

Шасті так сподобалась гостина й історії, які розповідав Тамнас, що коли фавн покинув кімнату, думки хлопця попливли в иншому напрямку. Тепер він хотів, аби справжній принц не з’явився, аж доки корабель не рушить до Нарнії. Боюся, що у той момент Шаста взагалі не думав про те, що станеться з Коріном, коли той залишиться у Ташбані. Хлопцеві, правда, трохи муляло, що Аравіса та Бругу марно дожидатимуть його на цвинтарищі. Але далі Шаста сказав собі: «Гаразд, що я можу вдіяти? Аравіса і так вважає, що я не гідний подорожувати у її товаристві, то хай радіє, що лишилася сама». Та й, метикував Шаста, набагато ліпше добиратись до Нарнії морським шляхом, аніж брести по розпеченій пустелі.

У голові Шасти роїлися різні думки про те, що з ним може статися, та за якусь хвилину він солодко позіхнув раз… удруге… і поринув у сон. Нічого дивного: він-бо устав на зорі, здолав такий довгий шлях, аж до самого Ташбану, пережив стільки пригод, а оце смачно попоїв і приліг на дивані у світлиці, де так гарно і свіжо, де нікого немає, де так тихо… хіба ось бджола залетіла у розчинене віконце… Повірте, якби ви опинились на місці хлопця, то так само не знайшли б у собі сили змагатись із дрімотою.

З міцних обіймів сну Шасту вирвав гучний хряскіт. Хлопчина від несподіванки аж підстрибнув на ліжку й одразу широко відкрив очі. Обвівши поглядом кімнату, він зрозумів, що спав кілька годин, бо тіні перемістилися в инший бік. Далі помітив, що від коштовної порцелянової вази, яка стояла на підвіконні, коли він обідав, залишились лише розсипані по підлозі друзки. Шаста побачив дві руки на підвіконні, що аж побіліли від напруження: хтось з усіх сил дряпався по стіні, намагаючись потрапити через відчинене вікно до кімнати. Спершу з’явились голова і плечі, а за хвильку підвіконня осідлав якийсь хлопчина.

Шаста ніколи не бачив себе у дзеркалі. Та навіть якби й бачив, то навряд чи у цей момент зрозумів би, що хлопець цей схожий на нього як дві краплі води. Правда, зараз незнайомець виглядав так, що його взагалі було важко упізнати: повіка заплила, під оком велетенський синець, в роті бракувало зуба, одіж, колись гарна і багата, зараз перетворилась у брудне лахміття, а лице замащене кров’ю та болотом.

— Ти хто? — пошепки запитав незнайомець.

— Ти — принц Корін? — поцікавився Шаста.

— Звичайно, — відповів той. — А хто ти?

— Я — ніхто, тобто я не принц, — мовив Шаста. — Король Едмунд зловив мене на вулиці, переплутавши з тобою. Мабуть, ми подібні. Чи можна вибратися звідси тим шляхом, яким ти сюди повернувся?

— Можна, якщо вміти лазити по стінах, — сказав Корін. — Але чого тобі поспішати? Слухай, а давай розіграємо всіх, коли ми такі схожі!

— Ні, ні, — швидко заперечив Шаста. — Нам ліпше відразу помінятись місцями. Просто боюся, що зараз повернеться пан Тамнас і застане нас тут разом. Мені-бо довелося грати твою роль. Та й уночі ви потайки звідси відплинете. Де ж ти був увесь цей час?

— На вулиці один хлопчисько дозволив собі покпити з королеви Сюзан, — сказав принц Корін, — а я затопив йому у писок, збив із ніг. Він розревівся, втік до хати, а звідтам вийшов його старший брат. Я повалив на землю і брата. Потім вони удвох погналися за мною. Потім я налетів на трьох літніх чоловіків зі списами. Це були вартівники. Я став з ними боротися, але вони виявилися сильнішими і хутко скрутили мене. На той час уже геть смерклося. Вартівники потягли мене до буцегарні. По дорозі я запропонував десь зупинитись, відпочити і випити по чарці доброго вина. Вояки спершу пом’ялись, але потім погодились. Отож я завів їх до винарні і купив одразу ціле барильце. Невдовзі мої сторожі добряче нажлуктилися та так навсидячки й поснули. Не гай часу, сказав я собі, і тихцем пробрався до дверей. Та надворі мене підстерігав той малий шибеник, через якого усе заколотилося. Я знову повалив його на землю, а сам видряпався на дах поблизького будинку і причаївся за димарем. Там мені довелося пробути до світанку. Потім я ще шукав дорогу сюди. Слухай, а є тут щось напитися?

— Ні, я все випив, — зітхнув Шаста. — Гаразд, покажи мені, як ти сюди добрався. Не можна гаяти ні хвилини. Було би ліпше, якби ти ліг на диван і вдав, що… Ох, я забув. Нічого не вийде: в тебе обличчя як потовчене яблуко, одні синці та подряпини. Мусиш розповісти всю правду. Хай тільки я зникну звідси.

— Що я мав би їм розповідати? — насупився Корін. Урешті-решт, хто ти такий?

— Немає часу, — відказав Шаста. — Гадаю, я нарнієць, або звідкілясь із Півночі. Але все своє життя провів у Калормені. Та я утік. Мені треба іти через пустелю. Разом із речистим конем на ймення Бругу. Все, хутко! Як мені звідси вибратись?

— Дивися, — узявся пояснювати Корін, — стрибнеш звідси на дах веранди. Тільки ступай легенько, на пальчиках, щоб тебе не почули. Далі повернеш ліворуч і вилізеш на стіну. Пройдеш по ній аж до кінця, а там побачиш купу сміття під муром. Зістрибнеш на ту купу — і ти вільний. Оце й усе.

— Дякую, — сказав Шаста, уже сидячи на підвіконні. Хлопці глянули одне одному у вічі і раптом відчули, що стали друзями.

— Бувай, — мовив Корін. — І… хай щастить. Маю надію, що ти виберешся цілим.

— Тримайся, — відповів Шаста. — Здається, твої пригоди ще не скінчились.

— Що там мої пригоди супроти твоїх, — заперечливо хитнув головою Корін. — Добре, стрибай. Та легше, кажу тобі, — кинув уже навздогін. — Сподіваюся, ще зустрінемось у Верхоландії. Піди до мого батька, короля Люна, і скажи йому, що ти мій друг. Пильнуй! Хтось іде.