Худий

Я саме сидів за стойкою дешевого ресторанчика на П'ятдесят другій стріт, чекаючи, поки Нора прикупиться на новорічне свято, коли з-за одного із столиків підвелася дівчина і, покинувши своїх сусідів, рушила до мене. Білява, маленького зросту, в блідо-голубій спортивній сукні, вродлива і струнка.

— Ви Нік Чарлз? — спитала вона.

— Так, — підтвердив я.

— Дороті Уайнент, — простягла вона руку. — Мене ви, певно, не пам'ятаєте, одначе мусите пам'ятати мого батька, Клайда Уайнента. Ви…

— Ну, звичайно, — погодився я. — Тепер і тебе пригадав, у ті часи тобі було років дванадцять-тринадцять, вірно?

— Так, вісім років тому. Скажіть, а чи пригадуєте ви історії, які мені розповідали? То все була правда?

— Звичайно, ні. Як справи у батька?

— Я збиралася вас розпитати про це, — всміхнулася дівчина. — Ви ж бо знаєте, моя мати з ним розлучилась, і відтоді ми про нього не чули, за винятком повідомлень у пресі про його екстравагантні вихватки. А ви з ним бачились?

Моя склянка давно спорожніла. Я спитав дівчину, що вона питиме, й, почувши: шотландське віскі з содовою, замовив дві порції, а тоді відповів:

— Ні, не бачився. Я жив у Сан-Франціско.

— Я б хотіла з ним зустрітись, — пояснила дівчина. — Мати зчинить лемент, як дізнається, одначе я б хотіла його побачити.

— Що ж заважає?

— Він не буває на Ріверсайд-драйв, де ми живемо, і його прізвища нема ні в телефонному, ні в адресному довідниках.

— То зв'яжися з його адвокатом, — запропонував я.

— А хто він? — проясніла вона обличчям.

— Його прізвище було Мак… такий-то… Маколей, здається. Так, Герберт Маколей. Працював у «Будинку Зінгера».

— Дайте-но мені п'ять центів, — попросила дівчина і пішла до телефону. Невдовзі повернулася з радісною усмішкою. — Розшукала, його контора зараз майже на розі П'ятої авеню.

— Твого батька?

— Адвоката. Він сказав, що батька зараз нема в місті. Але я з ним обов'язково зустрінусь. — Вона підняла склянку. — За об'єднання сім'ї. Розумієте, хто…

Аста підстрибнула і стала на задні лапи, впершись передніми мені в живіт. Нора, утримуючи собаку на повідку, повідомила:

— Сьогодні вона достоту порозважалась! Звалила столик з ялинковими прикрасами в крамниці «Лорд енд Тейлор», налякала до непритомності якусь гладуху в універмазі «Сакс», облизавши їй ногу, примусила трьох поліцейських погладити себе.

— Моя дружина, — відрекомендував я. — А це Дороті Уайнент. Її батько колись був моїм клієнтом, в той час я знав Дороті довготелесим підлітком. Гарний чолов'яга, але з привітом.

— Тоді я була просто ним зачарована, — повідомила Дороті, кивнувши в мій бік. — Справжній живий детектив! Я бігала за ним хвостиком і благала розповідати, розповідати. Він безсоромно брехав, а я вірила кожному його слову.

— У тебе втомленим вигляд, Норо, — зауважив я.

— Набігалась. Давай-но десь сядемо.

Дороті Уайнент сказала, що мусить повертатися до свого столика. Вона потисла руку Норі: ми повинні прийти до них на коктейль, вони живуть у готелі «Котленді», її мати носить зараз прізвище Йоргенсен. Ми б теж були раді її бачити, хай приходить до нас у готель «Номенді», ми пробудемо п Нью-Йорку ще тижнів: ю дня, Дороті поплескала на прощання собаку.

— Гарненька дівчина, — скапала Нора, коли ми знайшли вільний столик.

— На любителя.

— То у тебе є улюблений жіночий тип? — вишкірилась дружина.

— Лише твій, люба, — довгі брюнетки з гостреньким підборіддям.

— А як же та рудоволоска, з якою ти загубився вчора у Квінів?

— Пусте! — відмахнувся я. — Вона просто хотіла показати мені французькі гравюри.

Наступного ранку мені зателефонував Герберт Маколей:

— Алло! Якби не Дороті Уайнент, я б і не дізнався, що ти знову в Нью-Йорку. Може, поснідаємо разом?

— А котра година?

— О пів на дванадцяту. Я що — розбудив тебе?

— Так, — зізнався я, — але байдуже. Приходь до нас на ленч. Голова розколюється з похмілля, і нема сил рухатись… Окей, скажімо, о першій.

Я випив віскі з Норою, перш ніж вона пішла робити зачіску, потім ще — після душу і вже почувався набагато краще, коли телефон знову задзвонив.

— Містер Маколей вже прийшов? — спитав жіночий голос.

— Ще ні.

— Вибачте за турботу, але чи не передасте, щоб він відразу, як з'явиться, подзвонив до своєї контори? Це дуже важливо.

Я пообіцяв переказати.

Хвилин за десять прийшов Маколей. Це був великий, кучерявий, рум'янощокий і вродливий чолов'яга приблизно мого віку — сорока одного року, хоча виглядав молодшим. Він користувався славою гарного адвоката. Коли я жив у Нью-Йорку, то працював з ним кілька разів, і ми завжди перемагали.

Ми потисли руки, поплескали один одного по спині, він запитав, як мені ведеться, і я відповів: «Чудово», потім він відказав: «Чудово» на таке саме моє запитання, і аж тоді я передав йому прохання подзвонити до контори.

Маколей повернувся від телефону насуплений.

— Уайнент знову в місті, — повідомив він, — і хоче мене бачити.

Я обернувся до нього з наповненими склянками:

— Ми можемо запросити на ленч і…

— Хай почекає, — відрубав він, беручи в мене з рук склянку.

— Він так само дивачить?

— Тут не до сміху, — серйозно відказав Маколей. — Ти чув, що його 1929 року, тобто торік, відправили лікуватися до санаторію?

— Ні.

Він кивнув, сів, поставив склянку на столик поруч і нахилився до мене:

— А що там за історія з Мімі, Чарлз?

— З Мімі? Ах, так — з його дружиною, тобто — колишньою. Не знаю. З нею сталась якась історія?

— Як завжди, — відказав він сухо і неквапом додав: — Я гадав, ти мусиш знати.

Хоч я таки дійсно знав, одначе відказав:

— Слухай, Мак, я вже близько шести років, ще з 1927-го не займаюся розшуком.

Він вирячився на мене.

— Слово честі, — запевнив я, — через рік після мого одруження помер тесть, залишивши нам лісопильний завод, вузькоколійку та таке інше, тож я кинув роботу в розшукному агентстві, щоб доглядати за всім цим. Але так чи інакше, я б ніколи не працював на Мімі Уайнент, чи Йоргенсен, чи яке там прізвище вона носить, бо ми завжди відчували відразу одне до одного.

— О, я не знав, що ти… — Маколей затнувся, безнадійно махнув рукою і взяв склянку. Ковтнувши віскі, він промовив: — Просто стало цікаво. Три дні тому, у вівторок, дзвонить Мімі, розшукуючи Уайнента; вчора телефонує Дороті, начебто за твоєю порадою, і теж розпитує, і… Я подумав, що ти, певно, ведеш якусь справу, і зацікавився.

— А вони хіба нічого тобі не пояснили?

— Пояснили: мовляв: бажають повернути старі часи. Вкрай багатозначно.

— Ой же ж і недовірливий ви народ, адвокати, — під'юдив я. — А може, й справді вони бажають повернути старе, а за разом і гроші. Та, власне, чого переживати? Хіба Уайнент ховається?

Маколей стенув плечима.

— Мені відомо не більше за тебе. Востаннє я бачив його в жовтні. — Він знову приклався до склянки. — Ти ще довго пробудеш у Нью-Йорку?

— До Нового року, — відповів я і пішов до телефону замовити сніданок у номер.

Ввечері ми з Норою побували на прем'єрі «Медового місяця» в Літл-Сієте, а тоді потрапили на коктейль до якихось чи то Фріменів, чи то Філдінгів. Тож, коли наступного ранку дружина мене розбудила, я почувався доволі кепсько. Вона дала мені чашечку кави й простягнула газету.

— Прочитай.

Я слухняно прочитав пару абзаців, тоді опустив газету і відсьорбнув кави.

— Дуже кумедно, — прохрипів я, — але зараз я б з радістю проміняв усі надруковані інтерв'ю з новообраним мером О'Брайєном і портрети індіанців на ковток віскі…

— Та не це, дурню! — Вона тицьнула пальцем у газету. — Ось!

Зрешечене кулями тіло Джулії Вулф, тридцятидвохрічної особистої секретарки відомого винахідника Клайда Міллера Уайнента було знайдено вчора в її квартирі в будинку 411 на Східній п'ятдесят четвертій стріт. Першою виявила вбиту місіс Крістіан Йоргенсен, колишня дружина винахідника, яка прийшла з метою узнати адресу свого колишнього чоловіка.

Місіс Йоргенсен, яка повернулася цим понеділком до Нью-Йорка після шестирічного перебування в Європі, розповіла поліції, що почула слабкий стогін з квартири, коли подзвонила в двері. Вона розшукала ліфтера Мервіна Холлі, а той покликав управляючого будинком Уолтера Міні. Коли вони зайшли до квартири, то побачили міс Вулф на підлозі спальні з чотирма ранами від куль 32-го калібру. Не приходячи до тями, вона померла до приїзду поліції та «швидкої допомоги».

Герберт Маколей, адвокат Уайнента, розповів поліції, що не бачив винахідника з жовтня місяця. Він також повідомив, що вчора Уайнент подзвонив йому і призначив побачення, на яке, однак, не з'явився; де він зараз, адвокату невідомо. За свідченням Маколея, міс Вулф працювала секретаркою винахідника протягом восьми років. Адвокат оголосив, що нічого не знає про приватне життя потерпілої і не може пояснити причини її вбивства.

Кульові рани свідчать, що це не було самогубство, оскільки…»

Далі йшла звичайна інформація поліції для преси.

— Як ти гадаєш, це він її вбив? — спитала Нора, коли я відклав газету.

— Уайнент? Я б не здивувався. Він же справжній псих.

— Ти її знав?

— Так. Як ти дивишся на те, щоб скропити душу від нудьги?

— Якою вона була?

— Непоганою, — відказав я. — Гарненькою, а головне — розсудливою і стриманою — необхідні якості, щоб жити з тим чоловіком.

— То вона з ним жила?

— Так. Хочу ковток віскі, люба. Отаке. Принаймні саме так було, коли я з ними познайомився.

— Чому б тобі спершу не поснідати? Вона його кохала, чи це входило до її службових обов'язків?

— Не знаю. Снідати ще рано.

Нора вийшла з кімнати, а в двері заскочила Аста і, ставши передніми лапами на ліжко, лизнула мене в щоку. Я погладив її по голові, силкуючись пригадати, як висловився колись Уайнент про жінок і собак. Якось про «жінку-спанієля-горіховий гарнітур», але інакше, а як саме я, попри всі зусилля, не міг пригадати.

Нора повернулася з двома склянками й знову спитала:

— А він сам як виглядає?

— Високий — понад шість футів — і худющий як тріска. Зараз йому під п'ятдесят, проте й тоді, коли я з ним познайомився, він був уже сивий як голуб. Завжди нестрижений, з розпушеними рудувато-сивими вусами, з обгризеними нігтями. — Я відштовхнув собаку, щоб взяти склянку.

— Привабливий портрет. А що ж то за справа з ним була в тебе?

— Його помічник висунув звинувачення, ніби Уайнент вкрав його винахід. Келтермен — таке було прізвище помічника. Він намагався залякати патрона і примусити відмовитись від винаходу, погрожуючи, що пристрелить його, підірве будинок, викраде дітей, переріже горло дружині і таке інше. Та зрештою погрози припинились і нічого не сталося.

Нора відірвалась від склянки й спитала:

— А що, Уайнент справді вкрав його ідею?

— Тш-ш-ш, — прошипів я. — Хіба не соромно перед різдвом так погано думати про свого коханого?

Вдень я пішов прогуляти Асту. По дорозі мусив пояснити двом перехожим, що це німецький тер'єр, а не помісь шотландського з ірландським, випив два коктейлі в барі у Джіма, зайшов до Ларрі Кроулі й разом з ним повернувся до готелю «Номенді». Нора саме готувала коктейлі для подружжя Квінів, Маргот Іннз, якогось чоловіка, чийого прізвища я не розчув, і Дороті Уайнент.

Дороті сказала, що хоче зі мною поговорити, тож ми взяли собі склянки й пішли до спальні.

— Ніку, ви теж такої думки, що це батько її вбив? — спитала вона в лоб.

— Ні, — заперечив я. — З чого б це?

— Але в поліції є… Скажіть, вона справді була його коханкою?

Я кивнув.

— Принаймні в ті часи.

Вона втупилась у склянку.

— Він мій батько. Я ніколи його не любила, так само, як і матір. — Вона скинула на мене очі. — І Гілберта я тем не люблю.

Гілберт був її братом.

— Не переймайся. Переважна більшість людей не любить своїх родичів.

— А ви їх любите?

— Своїх родичів?

— Моїх! — свірконула вона очима. — І не розмовляйте зі мною як з дванадцятилітньою!

— Борони боже, — запевнив я. — Це від сп'яніння.

— Так любите?

Я похитав головою.

— Ти мені відразу сподобалась: звичайна зіпсована дитина. А от без твоїх родичів я б легко міг прожити.

— Що з нами відбувається? — зможено прошепотіла вона, ніби я й справді міг пояснити.

— Тут різні причини. Твій…

У двері зазирнув Гаррісон Квін.

— Ніку, ходи-но зіграємо в пінг-понг!

— Трохи згодом.

— І свою лялечку прихопи. — Він ласо глипнув на Дороті й зник.

— Йоргенсена ви напевне не знаєте, — проказала дівчина.

— Тільки Нельса Йоргенсена.

— Щасливчик. Цього звати Крістіан. Котик Крістіан. Бідолашна мама — розлучилася з божевільним, щоб вийти за сутенера! — Очі її заблищали. Ледь стримуючи ридання, вона спитала голосом переляканої дитини — Що мені робити, Ніку?

Я пригорнув її до себе і підбадьорливо зацмокав губами. Вона заплакала, сховавши обличчя в мене на грудях. Задзеленчав телефон, що стояв біля ліжка. З радіоприймача в сусідній кімнаті залунала пісня «Зійди і осяй».

— То піди геть від них, — запропонував я.

— Від себе не втечеш, — заперечила вона, схлипуючи.

— Схоже, я надто дурний, щоб тебе зрозуміти.

— Не знущайтесь, — благально прошепотіла вона.

До телефону підійшла Нора і запитально подивилась на мене. Я безпомічно скривився понад головою дівчини.

Ледь Нора промовила в трубку «Алло!», як Дороті злякано відсахнулась від мене і спалахнула.

— Ви… вибачте… — залопотала вона, — я не…

Нора привітно їй усміхнулась, а я зауважив:

— Кинь дурити!

Дівчина дістала носовичок і витерла очі.

— Так, — відказала Нора по телефону. — Зараз подивлюся. А хто запитує? — Прикривши трубку долонею, вона повідомила мені: — Якийсь Нормен. Будеш розмовляти?

Я відповів, що не знаю такого і взяв телефонну трубку:

— Алло!

— Містер Чарлз?.. — почувся хриплуватий голос. — Я знаю, ви колись працювали в Трансамериканському розшукному агентстві.

— Хто ви такий?

— Альберт Нормен. Моє ім'я вам нічого не скаже, містере Чарлз, але я хочу зробити вам пропозицію і певен…

— Яку пропозицію?

— Це не телефонна розмова. Якщо ви знайдете для мене півгодини, то обіцяю…

— Перепрошую, — урвав я, — в мене нема часу і…

— Але послухайте, містере Чарлз, це дуже… — Тут почувся гуркіт — наче щось упало чи хтось вистрілив.

— Алло! Алло! — кілька разів повторив я і, не дочекавшись відповіді, поклав трубку.

Біля дзеркала Нора опоряджала Дороті за допомогою пудри й губної помади.

— Страховий агент, — пояснив я і пішов до вітальні за коктейлем.

Там з'явилися нові гості, з якими я привітався. Гаррісон Квін підхопився з дивана, де сидів разом з Маргот Іннз, і оголосив:

— Нумо, пінг-понг!

Аста, підстрибнувши, стусонула мене в живіт передніми лапами. Я вимкнув радіоприймач і налив собі коктейль. Чоловік, чийого прізвища я не розчув, проказав:

— Якщо станеться революція, нас першими поставлять до стінки. — Схоже, він вважав це дотепним жартом.

Квін підійшов до столу, щоб і собі наповнити склянку. Він скосив очі в бік спальні й поцікавився:

— Де ти підчепив цю біляночку?

— Колись гойдав її на коліні.

— На якому саме? Можна помацати?

Зі спальні вийшли Нора і Дороті. Помітивши свіжу газету на радіоприймачі, я взяв її погортати.

«Джулія Вулф була коханкою гангстера, — повідомляв заголовок. — Артур Пунгейм опізпав труп; Уайнента досі не знайдено».

Ставши поруч, Нора прошепотіла:

— Я запросила її пообідати з нами. Будь лагідним з дитиною, — проказала дружина, якій самій було лише двадцять шість років, — їй зараз дуже важко.

— Як накажеш. — Я озирнувся. У протилежному кутку Дороті реготала, слухаючи Квіна. — Але якщо ти братимеш до серця всі чужі клопоти, не чекай від мене співчуття.

— Домовились. Ну, ти старий, а дурний! Хіба можна читати це при ній? — Вона вихопила в мене з рук газету і заховала за радіоприймач.

Вночі Нора ніяк не могла заснути. Вона читала спогади Шаляпіна, та щойно я закуняв, спитала:

— Ти що, спиш?

Я ствердно щось пробурмотів.

Вона прикурила дві сигарети — собі й мені.

— А тобі не спадало на думку взятися за розслідування злочинів, хоча б задля власного задоволення? Адже трапляються особливі випадки, як, скажімо, справа Ліндберга[1]…

— Люба, — урвав я її, — гадаю, вбивця — Уайнент, і поліція схопить його і без моєї допомоги. А втім, він чи ні — мені байдуже.

— Я мала на увазі не лише це, а й…

— До того ж у мене нема часу: я надто заклопотаний тим, щоб ти не втратила свої статки, заради яких я на тобі й одружився, — поцілував я її. — Може, ковток віскі допоможе тобі заснути?

— Ні, дякую.

— Тоді я зроблю його за тебе.

Коли я повернувся з віскі, розбавленим содовою, Нора похмуро дивилась удалеч.

— Вона розумниця, — проказав я, — але таки без клепки в голові. Як не крути, батькова донька. Важко сказати, чи її слова відповідають думкам, а думки — дійсності. Я її люблю, але гадаю, що ти вже занадто…

— Не думаю, щоб я її полюбила, — заперечила замислено Нора. — Може, це справді маленька шельма, проте якщо хоча б чверть з її розповіді правда, то вона таки в скрутному становищі.

— На жаль, нічим не можу зарадити.

— А вона вважає навпаки.

— Тобто ти так вважаєш, бо завжди вмієш знайти собі однодумців.

Нора зітхнула:

— Скільки можна пити? З тобою неможливо серйозно розмовляти. — Вона перехилилась і ковтнула віскі з моєї склянки. — Давай-но обміняємось різдвяними подарунками.

Я похитав головою.

— За сніданком.

— Але різдво сьогодні.

— За сніданком.

— Щоб ти там не наготував, — проказала вона, — я певна, мені не сподобається.

— Так чи так, муситимеш змиритись: продавець з «Акваріума» попередив, що назад його вже не візьме, бо, мовляв, довелося відкусити кінчики…

— Але ж тобі зовсім не важко з'ясувати, чи можеш ти їй допомогти. Вона так тобі довіряє.

— Всі вірять у греків.

— Я тебе прошу.

— Ти так настирливо бажаєш устромити свій ніс у справи, які…

— Я хотіла тебе спитати: чи його колишній дружині було відомо, що та Вулф його коханка?

— Не знаю. Але вона її не терпіла.

— А сама дружина, що то за штучка?

— Як тобі сказати… жінка.

— Вродлива?

— Аж занадто.

— Стара?

— Сорок, сорок два. Облиш це, Норо. Воно тобі треба? У нас свої клопоти, в Уайнентів — свої.

Вона наприндилась.

— Може, й справді віскі мені допоможе.

Я виліз із ліжка і пішов готувати їй напій. Коли повернувся до спальні, саме задзвонив телефон. Я подивився на свій годинник, що лежав на столі, — близько п'ятої ранку.

— Алло!.. — відповіла Нора по телефону. — Так, слухаю, — вона скосила очі в мій бік. Я заперечливо похитав головою. — Так… Ну, звичайно… Звичайно… — Вона поклала трубку і вишкірилась.

— Ти чарівна, — похвалив я. — І хто це?

— Дороті. Зараз прийде. Схоже, добряче під чаркою.

— Чудово. — Я взяв халат. — А я вже злякався, що доведеться спати.

Нора нахилилась, шукаючи капці.

— Не будь старим занудою! Ти можеш відсипатися цілий день. — Вона взула капці й підвелась. — А що, вона справді так боїться матері, як про те каже?

— Якщо має нерви, то справді. Мімі — це отрута.

Нора пильно подивилась на мене чорними очима і нешвидко спитала:

— Що ти приховуєш від мене?

— О моє серденько! — простогнав я. — Я не хотів тобі цього розповідати. Дороті насправді — моя дочка. Я просто втратив розум, Норо. Була весна, Венеція. Я був зовсім молодий. Місяць зійшов над…

— Блазень. Їсти хочеш?

— Хіба що за компанію. Ти що бажаєш?

— Бутерброд з м'ясним фаршем і цибулею і каву.

Поки я дзвонив до буфету, що працював цілодобово, з'явилася Дороті. Коли я вийшов до вітальні, вона через силу підвелась і промовила:

— Дуже перепрошую, Ніку, що потурбувала вас із Норою, але я не можу йти додому в такому вигляді. Не можу. Боюся. Не знаю, що вони зі мною зроблять, і не відповідаю за себе. Не сердіться, будь ласка. — Вона була п'яна як ніч. Аста зачмихала, обнюхавши їй ноги.

— Ну-ну-ну, — заспокійливо проказав я. — Все гаразд. Сідай! Зараз принесуть каву. Де це ти так нажлуктилась?

Вона сіла і дурнувато похитала головою.

— Не знаю. Де я тільки не була, коли пішла від вас! Хіба що вдома, бо не можу там з'являтися в такому вигляді. Погляньте-но, що я роздобула. — Вона знову підхопилась і витягла з кишені пальта подряпаний револьвер: — Ось! — Дорогі простягнула мені пістолет, а Аста, радісно вимахуючи хвостом, намагалася перехопити її руку.

Нора затамувала подих. Мене обсипало морозом, перш ніж я, відігнавши собаку, вихопив зброю з рук дівчини.

— Що за дурні жарти?! Сідай-но! — Я сховав пістолет у кишеню халата і всадовив Дороті на місце.

— Не лайтеся, Ніку! — заскиглила вона. — Заберіть його собі. Я зовсім не бажаю неприємностей.

— Звідки в тебе пістолет? — спитав я.

— Я його виміняла в барі на Десятій авеню на свій браслет, той, із смарагдами та діамантами.

— А потім відіграла браслет у карти, — підхопив я. — Адже він на тобі.

Вона вирячилась на свій зап'ясток.

— Ой! Справді.

Я зиркнув на Нору і похитав головою.

— Ну, не треба так її мучити. Вона ж…

— Та він зовсім мене не мучить, Норо, — квапливо заперечила Дороті. — Він… єдина людина у світі, на яку я можу покластися.

Я згадав, що Нора не винила своє віскі, тому вийшов до спальні й зробив це за неї. Повернувшись, я побачив, що Нора примостилася на бильці крісла, в якому сиділа Дороті, і обіймає дівчину. Дороті хлюпала носом, а Пора промовляла:

— Нік зовсім не роздратувався. Він тебе любить. — Вона скинула на мене очі. — Правда, ти не роздратувався, Ніку?

— Ні, просто схвилювався. — Я сів на диван. — Звідки в тебе зброя, Дороті?

— Я виміняла у чоловіка… Я ж уже казала.

— У якого чоловіка?

— Та я ж казала! У чоловіка в барі.

— Виміняла на браслет?

— Начебто так… але погляньте: схоже, не віддала йому браслета.

— Я це помітив.

Нора поплескала дівчину по плечу.

— Звичайно, ти просто забула віддати.

— Коли офіціант принесе каву і бутерброди, я заплачу йому, щоб він тут посидів. Не бажаю залишатися наодинці з двома…

Нора люто глипнула на мене і прошепотіла до дівчини:

— Не звертай уваги. Він цілий вечір не в гуморі.

— Він думає, — пролопотіла Дороті, — що я дурна п'яна малолітка.

Нора знову поплескала її по плечу.

— А навіщо тобі знадобився пістолет? — поцікавився я.

Дорогі напружилась і вирячила мутні очі.

— Захищатися від нього, — прошепотіла вона збуджено, — якби він надумав чіплятись. Я боялася цього, бо була п'яна. Ось у чім річ. А потім перелякалась свого вчинку і прийшла до вас.

— Ти кажеш про батька? — спитала Нора якомога байдужіше.

Дороті заперечливо похитала головою.

— Мій батько — Клайд Уайнент. А я маю на увазі вітчима. — Вона сховала обличчя на грудях у Нори.

— Ох, — зітхнула співчутливо Нора, — бідолашна дитина! — Вона значуще подивилась на мене.

— Давайте вип'ємо, — запропонував я.

— Я не хочу, — знову насупилась Нора. — Дороті, мабуть, теж не треба.

— Треба, треба. Замість снотворного. — Я налив Дороті велику дозу шотландського віскі й простежив, щоб вона випила. Алкоголь подіяв чудово: коли принесли каву з бутербродами, дівчина вже купила.

— Тепер задоволеним? — уїла Нора.

— Цілком. Давай-но покладемо її в ліжко, а тоді поїмо.

Я переніс дівчину до спальні й допоміг Норі її роздягнути.

У Дороті було худеньке дитяче тільце.

Ми знову повернулися до столу. Я витяг з кишені пістолет і уважно розглянув: стара, геть обшарпана пукавка з двома патронами — один у патроннику, другий в барабані.

— Що ти з ним робитимеш? — поцікавилась Нора.

— Нічого, поки не з'ясую, чи не з цієї пушки вколошкали Джулію Вулф. Калібр співпадає — 32-й.

— Але вона каже…

— Що виміняла пістолет у якогось чоловіка в барі на браслет. Я чув.

Нора нахилилась до мене, очі її спалахнули:

— Чи не думаєш ти, що вона взяла зброю у вітчима?

— Саме так, — погодився я, але трохи переграв.

— Ах ти, стара грецька воша! — обурилась Нора. — Нічого ти не знаєш. Але чомусь не віриш дівчині.

— Послухай, люба, завтра я куплю тобі цілу купу детективів, а зараз не обтяжуй свою маленьку голівку загадками. З розповіді Дороті ясно єдине: вона боялася, що Йоргенсен, дочекавшись її, почне чіплятися, а вона під чаркою не зможе дати йому відсічі.

— А як же її мати?!

— О, то особлива родина. Ти можеш…

На порозі вітальні з’явилася Дороті Уайнент у задовгій для неї нічній сорочці. Похитуючись і мружачись від світла, вона промимрила:

— Можна, я побуду трохи з вами? Мені страшно одній.

— Ну, звичайно!

Дороті згорнулася калачиком за моєю спиною на дивані, а Нора пішла пошукати, чим її накрити.

Ми саме снідали втрьох, коли прийшли Йоргенсени. Нора поклала телефонну трубку і вийшла зі спальні, приховуючи хвилювання.

— Приїхала твоя мати, — повідомила вона Дороті. — Чекає внизу. Я запросила її піднятися.

— Чорт! — просичала Дороті. — Краще б я їй не дзвонила.

— Не помешкання, а крізний двір, — зауважив я.

— Він так зовсім не думає, — поплескала Нора дівчину по плечу.

У двері подзвонили, і я пішов відчиняти. Вісім років аж ніяк не змінили Мімі, навпаки, вона ще більше розквітла і стала привабливішою. Вища зростом за дочку, вона мала білявіше, ніж у Дороті, волосся. Посміхаючись, Мімі простягнула мені обидві руки.

— З різдвом! Дуже рада тебе побачити після стількох років. Познайомся, це мій чоловік. — Кріс. А це містер Чарлз.

— Я також дуже радий, Мімі, — проказав я, потискаючи руку Йоргенсену. Він був років на п'ять молодший за дружину, високий, худий, смаглявий, вбраний з голочки й пещений, із вкритим лаком волоссям та напомадженими вусами. Вигнувши спину, він промуркотів:

— Добридень, містере Чарлз.

В його голосі відчувалася німецька вимова, долоня була вузька і міцна.

Ми зайшли до вітальні. Після церемонії знайомства Мімі вибачилась перед Порою за вторгнення:

— Перепрошую, але мені так хотілося знову зустрітися з вашим чоловіком. До того ж відомо: щоб витягти звідкілясь моє кошеня, треба хапати її за барки. — Вона посміхнулась до Дороті. — Ти б перевдягнулася, кицю.

Киця прогарчала з повним ротом їжі, мовляв, не розумів, чому це вона мусить стирчати цілий день у тітки Аліси, хай навіть і на різдво.

— Гілберт, напевне, не збирається туди йти.

Мімі зазначила, що Аста гарненька собака, і поцікавилась, чи я не знаю, де може бути її колишній чоловік.

— Ні.

Продовжуючи бавитися із собакою, вона докинула:

— Він справді таки божевільний, бо лише несповна розуму може зникнути в такий момент. Нічого дивного, що поліція спершу запідозрила його.

— А тепер кого вона підозрює? — поцікавився я.

Мімі скинула на мене очі.

— Ти що, не читав газет?

— Ні.

— Убивця такий собі Мореллі. Гангстер. Колишній коханець небіжчиці.

— Його схопили?

— Ще ні, але він її вбив. Мені треба розшукати Клайда. Від Маколея ніякої допомоги. Він запевняє, що йому невідомо, де Клайд, але ж це просто кумедно. Він довірений Клайда в усіх питаннях, і я певна — має з ним зв'язок. Як ти гадаєш, чи можна вірити Маколею?

— Він адвокат Клайда. Не бачу причин, щоб він тобі відкрився.

— І я такої ж думки. — Вона посунулась на дивані. — Сядь-но! В мене тисяча запитань до тебе.

— Може, спершу щось вип'ємо?

— Тільки не яєчний лікер. Мене від нього нудить.

Коли я повернувся з комірчини, Нора з Йоргенсеном змагалися у знанні французької, Дороті удавано порпалася в тарілці, а Мімі знову бавилася із собакою. Я роздав напої і примостився поруч з Мімі.

— В тебе чудова дружина, — зазначила вона.

— Я її кохаю.

— Зізнайся мені, Ніку, Клайд, на твою думку, справді божевільний? Тобто чи може він внаслідок своєї схибленості щось викинути?

— Звідкіля мені те знати?

— Я хвилююся за дітей, — пояснила вона. — Особисто в мене до нього претензій нема — вони всі були вирішені під час розлучення, — а ось у дітей можуть виникнути. Ми зараз на безгрошів'ї, й мене турбує майбутнє дітей. Якщо він хворий, то може розтринькати геть усе і лишити дітей без цента. Скажи, що мені робити?

— Ти хочеш запроторити його до божевільні?

— Ні-і, — заперечила вона нешвидко. — Але поговорити з ним бажаю. — Вона схопила мене за руку. — Ти можеш його розшукати.

Я похитав головою.

— Невже ти не допоможеш мені, Ніку? Ми ж були друзями. — Її великі блакитні очі дивилися ніжно і благально.

Дороті з підозрою стежила за нами з-за столу.

— Боже мій, Мімі, — відказав я, — та в Нью-Йорку тисяча детективів. Найми будь-кого. А Я цим уже не займаюся.

— Знаю, але… А що, Доррі вчора була дуже п'яна?

— Може, я сам був під чаркою, — мені вона видалась нормальною.

— Ти не вважаєш, що вона стала гарнесенькою лялечкою?

— Я завжди був такої думки.

Вона замислилась на хвилю, а тоді попередила:

— Вона ще зовсім дитина, Ніку.

— Ти про що?

Мімі вишкірилась.

— То ти йдеш одягатися, Доррі?

Дороті похмуро повторила, що не розуміє, чому це мусить гайнувати цілий день у тітки Аліси.

— Місіс Чарлз така люб'язна, — обернувся Йоргенсен до дружини, — що пропонує нам замість…

— Так, — підхопила Нора. — Чому б вам не залишитись? У нас збереться невелике товариство. Не обіцяю, що буде щось незвичайне, але… — Вона махнула рукою зі склянкою.

— Я б з радістю, — відповіла Мімі, — та боюся, що Аліса…

— А ти вибачся перед нею по телефону, — запропонував Йоргенсен.

— Давай я подзвоню, — озвалася Дороті.

Мімі кивнула.

— Будь з нею лагідна.

Дороті рушила до спальні. Всі якось відразу повеселішали. Нора перехопила мій погляд і радісно підморгнула, я моргнув їй у відповідь тим охочіше, що помітив, як Мімі стежить за мною.

— Ти б ліпше послав нас під три чорти, правда? — спитала Мімі.

— Звісна річ.

— В кожному жарті… Ти ж бо був палким поклонником бідної Джулії.

— «Бідна Джулія» — в твоїх устах це звучить глумливо. Вона справді мені подобалась.

Мімі знову схопила мене за руку.

— Вона зруйнувала наше з Клайдом життя. Природно, що я її ненавиділа… тоді… Але це було давно. Коли я пішла до неї в п'ятницю, то не відчувала вже люті. Особливо, коли побачила її мертвою. Така молода. Просто жах! Байдуже, як я до неї ставилась раніше, тепер тільки можу жаліти. Саме це я і мала на увазі, сказавши «бідна Джулія».

— Мені невідомо, що у тебе насправді на думці, — зауважив я. — Що у кожного з вас на думці.

— У кожного з нас? — перепитала вона. — Хіба Доррі була…

Дороті вийшла зі спальні.

— Я з нею домовилась, — повідомила вона, цмокнула матір у губи й сіла поруч.

Мімі витягла пудреницю й, зазирнувши в дзеркальце, чи не розмазалася помада, спитала:

— Вона не образилась?

— Ні, я її умовила. Що треба зробити для того, щоб випити?

— Треба підійти до столика в комірчині, на якому стоять пляшки, — пояснив я, — цеберко з льодом, і налити.

— Ти надто багато п'єш, — зауважила Мімі.

— Менше за Ніка. — Дороті рушила до комірчини.

— Ох, ці дітоньки! — похитала головою Мімі. — Виходить, ти був у захопленні від Джулії Вулф?

— Вам теж налити, Ніку? — голосно спитала Дороті.

— Будь ласка! — відгукнувся я, а тоді повернувся до Мімі:— Вона мені подобалась.

— Ну ти й слизький! — пробурмотіла вона. — Невже вона тобі подобалася, скажімо, більше за мене?

— Ти про ті кілька згаяних нами вечорів?

Мімі щиро розреготалась.

— Іншої відповіді я й не чекала. — Вона обернулася до Дороті, яка несла склянки. — Треба буде купити тобі такий блакитнуватий халатик, люба. Він дуже тобі пасує.

Я взяв у Дороті свою склянку і сказав, що піду перевдягатись.

Нора з Дороті були в спальні, коли я вийшов з ванної. Нора розчісувала дівчину, яка сиділа на краєчку ліжка, вимахуючи панчохами.

Дружина послала мені рукою поцілунок у дзеркалі. Вона виглядала щасливою.

— Норо, ви справді дуже кохаєте Ніка? — поцікавилась Дороті.

— Хоч він старий грецький дурень, та я до нього звикла.

— Але Чарлз зовсім не грецьке прізвище.

— Справжнє моє прізвище Чараламбідіс, — пояснив я. — Коли батько емігрував до Штатів, службовець на Елліс-Айленді, який його приймав, сказав, що Чараламбідіс надто довге прізвище, важко писати і зробив скорочення — Чарлз. Батька це не обходило: хай би його назвали Н., тільки б не чіпали.

Дороті виторопила очі.

— Я вже не знаю, коли ви брешете, а коли ні. — Вона почала було натягати панчохи, а тоді раптом спитала — А що від вас хотіла мати?

— Нічого. Сподівалася розколоти. Хотіла дізнатися, як ти себе поводила і що варнякала вчора.

— Так я і думала. І що ви їй сказали?

— А що я міг сказати? Поводилася пристойно, ні про що не патякала.

Вона наморщила чоло, наче розмірковуючи над моїми словами, і зрештою озвалася зовсім про інше:

— Я й не знала, що у вас з мамою щось було. Звичайно, я була тоді шмаркачкою і нічого б не запідозрила, якби й помітила, але я не знала навіть, що ви з нею на «ти».

Нора з посмішкою обернулася від дзеркала.

— А тепер ми дещо втямили, — вона провела гребінцем по волоссю Дороті. — Продовжуй, сонечко.

— Ні, я справді нічого не знала, — підтвердила дівчина.

— А тепер? — спитав я, витягаючи булавки пральні із сорочки.

— Також не знаю, — повільно проказала вона і спалахнула, — але можу уявити. — Вона схилилася над панчохами.

— То давай! — підбадьорив я. — Дурненька, не слід так перейматися. Твоя помилка в тому, що ти відразу погано про нас думаєш.

Вона скинула голову і розреготалась, але враз спохмурніла.

— Ви думаєте, я дуже схожа на свою матір, правда? — В цьому нема нічого дивного.

— А ви якої думки?

— Ти хочеш почути «ні»? Ні.

— Ось так і живемо, — розсміялася Нора. — Його не переробиш.

Я перший вдягнувся і вийшов до вітальні. Мімі сплигнула з колін Йоргенсена і спитала:

— А що тобі подарували на різдво?

— Нора подарувала годинника. — Я показав його їй.

— Гарний, — схвалила Мімі, і він справді того заслуговував. — А ти їй що?

— Кольє.

— Дозвольте я, — викликався Йоргенсен змішати коктейлі. У двері подзвонили. Я впустив Квінів з Маргот Іннз і познайомиш їх з Йоргенсенами. Нора з Дороті саме перевдяглись і вийшли зі спальні. Квін відразу приклеївся до Дороті. Невдовзі з'явився Ларрі Кроулі з дівчиною на прізвище Деніс, а за ними — подружжя Еджів. Я виграв 32 долари в триктрак у Маргот Іннз. Деніс мусили покласти в спальні. Після шостої Еліс Квін за допомогою Маргот Іннз ледве відірвала свого чоловіка під Дороті й потягла на призначену раніше зустріч. Потім пішли Гджі. Мімі одягнула пальто і допомогла одягнутися дочці та чоловіку.

— Хай це вкрай несподіване запрошення, — проказала вона, — однак приходьте до нас завтра на обід.

— Обов'язково прийдемо, — пообіцяла Нора.

Ми потиснули руки, подякували одне одного, і вони, зрештою, забрались геть. Нора зачинила двері й притулилася до них спиною.

— Господи, який він красунчик! — проказала вона.

Я ще запитував у себе, яке маю відношення до справи Вулф-Уайнента-Йоргенсенів і що мені робити — відповіді напрошувались: ніякого та нічого, — коли о четвертій годині наступного ранку, повертаючись додому, ми зупинилися випити кави в кафе «Рюбен» і Нора, розкривши газету, прочитала у відділі світської хроніки: «Нік Чарлз, колишній детектив номер один Трансамериканського розшукного агентства, приїхав із Сан-Франціско, щоб розслідувати загадкове вбивство Джулії Вулф». А ще через шість годин Нора розбудила мене, трясонувши за плече, я сів у ліжку, продираючи очі, й побачив у дверях спальні якогось типа з пістолетом у руці.

Це був смаглявий тілистий молодик середнього зросту, вилицюватий, з близько посадженими очима. Чорний котелок, чорне пальто, що тісно обтягувало фігуру, темний костюм і чорні черевики — все виглядало на ньому наче п'ятнадцять хвилин як з крамниці. Він невимушено тримав у руці тупорилий чорний револьвер 48-го калібру, ні на кого його не наводячи.

— Він удерся силою, — повідомила Нора. — Сказав, що йому треба…

— У мене до вас розмова, — урвав її чоловік з пістолетом, — Я хочу поговорити, й усього. — Голос у нього був глухий і рипучий.

Я покліпав очима, остаточно струшуючи сон, і подивився на Пору. Вона була швидше збуджена, ніж перелякана, — наче стежила на перегонах за конем, побившись об заклад, що він прийде першим.

— Гаразд, говоріть, — погодився я, — тільки сховайте свою пукалку. Моїй дружині байдуже, а я вагітний і не хочу, щоб дитина народилася з…

Він скривив у посмішці спідню губу.

— Я знаю, що ви кремінь, чув. — Він сховав пістолет у кишеню пальта. — Мене звати Шеп Мореллі.

— Ніколи не чув про вас, — повідомив я.

Він ступив у кімнату і похитав головою:

— Я не вбивав Джулії!

— Можливо, але ви звертаєтесь не за адресою. Я цим не займаюсь.

— Я вже три місяці як не бачив її. Ми розпрощалися.

— Скажіть це поліції.

— Навіщо б мені її вбивати? Вона завжди була чесна і відверта зі мною.

— Чудово, — промовив я, — одначе ви помилились дверима.

— Послухайте! — Він наблизився до ліжка. — Стадсі Берк сказав мені, що ви порядний хлопець. Тому я і прийшов. То чи…

— Як там Стадсі? — поцікавився я. — Ми з ним не бачились відтоді, як він переїхав угору по річці. Двадцять третього чи двадцять четвертого року.

— З ним все гаразд. Він би охоче зустрівся з вами. У нього шинок на Західній сорок дев'ятій стріт — «Пігайрен-клаб». Але послухайте, що хоче від мене поліція? Невже вони думають, що це я вбив? Чи, може, шиють щось інше?

Я стенув плечима.

— Якби знав, то сказав. Не вірте газетним пліткам — я не займаюся цією справою. Можете запитати в поліції.

— Це було б дотепно, — він знову викривив спідню губу. — Найдотепнішою з моїх витівок. Враховуючи те, що я поклав на три тижні до шпиталю начальника поліцейського округу після нашої з ним сутички. Ото б зраділи ті хлопці, коли б я поткнувся до них із запитаннями. У них і відповідь вже готова у вигляді кийка. — Він підняв руку долонею догори. — Я прийшов до вас відкрито. Стадсі сказав, що ви порядний хлопець. Тож грайте чесно.

— Я не хитрую, — запевнив я. — Якби я щось знав, то…

У двері з коридора тричі різко постукали. В руці у Мореллі вмить опинився револьвер. Його очі, здавалося, дивилися навсібіч, з грудей вихопилося грізне гарчання:

— Що це означає?

— Не знаю. — Я трохи посунувся в ліжку й кивнув на пістолет. — Зараз ви тут господар, — Чорний отвір дула дивився точнісінько мені в груди. Я відчув, як кров застукотіла в мене в скронях, губи пересохли. — Запасного виходу немає, — повідомив я і простягнув руку до Нори, яка сиділа на краєчку ліжка.

У двері знову постукали, й пролунав низький голос:

— Відчиняйте! Поліція!

Мореллі відкопилив спідню губу, очі його побіліли.

— Ах ти, сучий сину! — процідив, аж наче жаліючи мене. Трохи посунувшись, він міцніше вперся ногами в підлогу.

У дверному замку заскреготав ключ.

Лівою рукою я щосили відштовхнув Нору в протилежний куток, а правою пожбурив у Мореллі подушку, яка видалася легшою за пір'їну, бо так повільно летіла, наче шматок цигаркового паперу. Нечуваним перекотом грому вдарив постріл. Мене зачепило за лівий бік, коли я скочувався на підлогу. Я ухопив Мореллі за ногу, викрутив її — він гепнувся на мене згори і ну гамселити пістолетом по спині, доки я вивільнив руку і давай собі товкти його в живіт, намагаючись влучити в пах.

Тут удерлися поліцейські й розтягли нас.

П'ять хвилин ми приводили до тями Нору. Зрештою вона сіла, охопивши голову руками, й стала роззиратися по кімнаті, доки побачила Мореллі між двома нишпорками — один зап'ясток закутий у наручник. Обличчя в Мореллі було спотворене, фараони постарались, відводячи душу. Нора швидко зиркнула на мене.

— Ти справжній йолоп! — просичала вона. — Навіщо було мене оглушати? Я хотіла побачити, як ти його скрутиш.

Один з поліцейських розреготався.

— Ти ба, — вигукнув він захоплено, — ото козир-дівка!

Нора посміхнулась до нього і підвелась, та придивившись до мене, враз посмутнішала.

— Ніку, та ти ж…

Я відказав, мовляв, нічого страшного, і розстебнув подерту и лахміття піжаму. Куля, ковзнувши, залишила довгу, понад чотири дюйми бороздку трохи нижче лівого соска. Крові вийшло чимало, одначе рана була неглибокою.

— От щасливчик! — прогарчав Мореллі. — Кількома дюймами вище — і заграла б інша музика.

Поліцейський, який виразив захоплення Норою, рудий здоровань сорока восьми — п'ятдесяти років у сірому, дещо замалому для нього костюмі, ляснув Мореллі по губах.

Кейсер, управляючий готелем, поквапився до телефону, щоб викликати лікаря. Нора метнулася до ванної за рушником.

Я затулив рушником рану і опустився на ліжко.

— Нічого страшного. Дочекаймося лікаря й не будемо нервувати наперед. Скажіть краще: з чого це вам спало на думку сюди удертися?

— Нам стало відомо, — пояснив здоровань, який ляснув Мореллі, — що ваше помешкання стало місцем зустрічі членів сім'ї Уайнента, його адвоката та інших знайомих, тож ми вирішили встановити за ним нагляд на випадок, якщо з'явиться той, хто нас цікавить; а цього ранку наш інформатор побачив, як сюди залетіла ця пташка, подзвонив нам, і ми, прихопивши містера Кейсера, прибули, на ваше щастя, вчасно.

— Так, саме на моє щастя, бо інакше я б взагалі не отримав кулі.

Поліцейський з підозрою вирячив на мене світло-сірі водянисті баньки:

— Цей тип ваш приятель?

— Вперше його бачу.

— Що він хотів від вас?

— Хотів повідомити, що не вбивав Джулії Вулф.

— А вам з цього яка користь?

— Ніякої.

— З якою ж метою він це робив?

— Спитайте в нього. Я не знаю.

— Я вас допитую.

— А-а, ну продовжуйте.

— Гаразд, інше запитання: чи звинувачуєте ви його в збройному нападі?

— Тут я можу відразу відповісти. Схоже, це був нещасний випадок.

— Чудово. В нас багато часу і виникне ще чимало запитань до вас. — Він обернувся до одного зі своїх чотирьох колег: — Зробимо обшук.

— Не маєте права без ордера, — заперечив я.

— Розказуйте! Давай-но, Енді.

Вони почали трус.

З'явився лікар — бліде і шмарковите дрантя, — посопів, покукудахкав наді мною, зупинив кровотечу, наклав пов'язку і сказав, що я просто мушу полежати кілька днів. Ніхто не озвався до нього і словом. Поліція не дозволила оглянути Мореллі, і лікар забрався геть, ще блідіший і розгубленіший.

Рудий здоровань повернувся з вітальні, тримаючи руку за спиною. Він дочекався, поки лікар вийде, а тоді спитав:

— У вас є дозвіл на зберігання зброї?

— Ні.

— Тоді як ви поясните це? — Він витяг з-поза спини пістолет, який я відібрав у Дороті Уайнент.

Я не знайшов, що відповісти.

— Ви чули про «закон Саллівана»?

— Так.

— Тоді розумієте своє становище. Це ваш пістолет?

— Ні.

— А чий?

— Спробую пригадати.

Він поклав пістолет у кишеню і сів на стілець поруч з ліжком.

— Послухайте, містере Чарлз, — промовив він, — схоже, ми обидва на хибному шляху. Я зовсім не бажаю вам лиха, так само, як, сподіваюсь, і ви мені. Розумію, що подряпина у вашому боці не додає вам снаги, тому не стану більше турбувати, поки ви не оклигаєте як слід. А тоді, можливо, спільними зусиллями ми легко порозуміємось.

— Дякую, — щиро проказав я. — З нас могорич.

— Звичайно! — підтримала Нора і підхопилася з краєчка ліжка.

Рудий здоровань проводив її очима і значуще похитав головою.

— Слово честі, сер, — урочисто оголосив він, — ви таки щасливчик. — Він несподівано простягнув мені руку. — Моє прізвище Гілд, Джон Гілд.

— Моє ви знаєте, — потиснув я йому руку.

Нора повернулася із сифоном, пляшкою шотландського віскі й кількома склянками на таці. Вона хотіла налити і Мореллі, одначе Гілд зашкодив цьому.

— Ви дуже добрі, місіс Чарлз, але законом заборонено давати арештованому алкоголь чи наркотики, хіба що за особливим приписом лікаря. — Він подивився на мене. — Правду я кажу?

Я засвідчив це, і ми, всі решта, випили. Гілд поставив порожню склянку і підвівся.

— Мушу забрати у вас пістолет, але не переймайтесь. Ми ще встигнемо все обговорити, коли одужаєте. — Він узяв Нору за руку і незграбно нахилився у поцілунку. — Сподіваюся, ви не образились на мої слова. Я лише хотів…

Нора вміла чарівно посміхатись. Вона подарувала Гілду свою найпривабливішу посмішку.

— Образилась? Навпаки!

Вона проводила поліцейських і заарештованого до дверей, крізь які кількома хвилинами раніше вийшов Кейсер.

— Він сама люб'язність, — зазначила вона, повернувшись. — Дуже боляче?

— Ні.

— Це я в усьому винна, так?

— Дурниці! Може, ще вип'ємо?

Нора налила мені.

— На твоєму місці я б сьогодні багато не пила.

— Не буду, — пообіцяв я. — Лише кілька ковтків на сніданок. Тепер, коли, здається, всі складності позаду, попроси привести нашого чотириногого сторожа і попередь телефоніста, щоб нікого з нами не з'єднував. Напевне, злетяться репортери.

— Що ти скажеш поліції про пістолет Дороті? Адже ти мусиш дати якесь пояснення, правда?

— Ще не-придумав.

— Ніку, скажи відверто, я виглядала геть дурною?

— В межах, — заспокоїв я.

— Ох ти, грецька вошо! — розреготалась Нора і обійшла ліжко, прямуючи до телефону.

— Ти просто хочеш похизуватися! — обурилась Нора. — Я знаю, що кулі тебе не беруть. Не треба зайвої демонстрації.

— Та мені зовсім не важко встати.

— Так само, як і залишитися в ліжку. Принаймні на один день. Лікар сказав…

— Та якби він хоч трохи тямився, то спершу б вилікував свій нежить. — Я сів на ліжку, опустивши ноги на підлогу. Аста лизнула їх.

Нора принесла мені капці й халат.

— Ну ж бо, герою, вставай і заплямуй килим кров'ю.

Я обережно підвівся і побачив, що все гаразд, бо міг вільно ворушити лівою рукою, остерігаючись передніх лап Асти.

— Зрозумій мене, — звернувся я до Нори. — Я не бажав устрявати і ще досі не вплутався в ту історію, але безліч обставин змушують мене до цього. Не стану про них казати — треба переконатись.

— Заберімося геть звідси! — запропонувала дружина. — Поїдемо на тиждень-два на Бермуди чи в Гавану або повернімось до Сан-Франціско.

— Я повинен ще розповісти поліції про той пістолет. Уяви лише собі, коли виявиться, що саме з нього було заподіяне вбивство. Якщо це не встановили досі, то вже на шляху до цього.

— Ти справді вважаєш, що це та сама зброя?

— Поки що припускаю. Ввечері ми підемо в гості…

— І думати кинь! Зовсім з глузду зсунувся? Якщо хочеш когось побачити, хай приходять сюди.

— Ет, то зовсім не одне й те саме. — Я обійняв дружину. — Не бери в голову ту подряпинку. Я почуваюся добре.

— Хизуєшся, й усього, — заперечила вона. — Хочеш, щоб усі побачили в тобі героя, якому й кулі не страшні.

— Не будь злючкою.

— Буду! Бо не збираюся утримувати тебе…

Я затулив їй рота.

— Я хочу побачити Йоргенсенів у них вдома, хочу зустрітися з Маколеєм і зі Стадсі Берком. Досить блукати довкола. Час зазирнути всередину.

— Ох ти ж і упертюх! — зітхнула Нора. — Зараз лише п'ята година, полежи хоч трохи перед виходом.

Я зручно вмостився на дивані у вітальні. Газети вже принесли. Помідомлялося, що Мореллі вистрілив у мене, за однією газетою, двічі, за іншою — тричі, коли я намагався заарештувати його за вбивство Джулії Вулф, і що я перебуваю у вкрай тяжкому стані — нікого не впізнаю і не підлягаю госпіталізації. Тут-таки були вміщені фотографії Мореллі й одне моє давнє фото, що зображувало ще тринадцятилітнього підлітка в кумедному капелюсі, який я носив, як пригадую, коли працював газетярем на Уолл-стріт. Більшість із статей про вбивство Джулії Вулф виглядали надто розпливчастими. Ми саме їх читали, коли завітала наша постійна маленька гостя, Дорогі Уайнент. Я почув її голос з порога, ледве Нора відчинила двері.

— Черговий не схотів повідомити про мене, тож я мусила прослизнути. Не женіть мене, прошу! Я допомагатиму вам доглядати за Ніком. Я все робитиму. Будь ласка, Норо!

Норі лишалося тільки відповісти:

— Заходь.

Дороті увійшла й вирячилась на мене.

— А-а-але ж газети писали, що ви…

— Хіба я схожий на конаючого? А що з тобою трапилось?

Спідня губа в неї була припухла й розбита, на одній щоці вимальовувався синець, на другій — подряпини від нігтів, очі запухли й почервоніли від сліз.

— Мати побила мене, — відповіла Дороті. — От, погляньте! — Вона скинула пальто на підлогу, відірвала ґудзика, кваплячись розстебнути сукню, витягла одну руку з рукава й оголила спину. Вся рука була синя, спина похрещена довгими кривавими смугами. — Бачите? — знову заридала вона.

Нора пригорнула дівчину.

— Бідолашна дитина.

— За що це вона тебе так? — поцікавився я.

Дороті відступила від Нори й опустилася на коліна біля дивана, Аста обнюхали її.

— Вона вирішила, що я приходила… до вас, щоб дізнатися про батьки і Джулію Вулф, — схлипуючи, проказала дівчина. — Через те вона й прибігла сюди — випитати. Та ви переконали її в протилежному… Ви… ви упевнили її, так само, як і мене, що вас не обходить ця справа… І все було гаразд, доки вона не прочитала сьогоднішні газети. Вона збагнула, що ви збрехали про свою непричетність до справи. Тоді вона стала мене лупцювати, бажаючи дізнатись, що я вам виклала.

— Що ж ти їй сказала?

— Я не могла сказати нічого. Навіть… про Кріса. Нічого не могла.

— А він теж був присутній?

— Так.

— І дозволив їй тебе мордувати?

— Та він… ніколи не суперечить їй.

— Норо, бога ради, — звернувся я до дружини, — дай нам щось випити.

— Так-так, — погодилась Нора, підняла пальто Дороті, повісила його на спинку стільця і рушила до комірчини.

— Ніку, прошу, дозвольте мені залишитись, — проканючила Дороті. — Слово честі, я не буду для вас тягарем, ви ж самі радили мені втекти від них. Згадайте. А мені тепер нема куди йти. Я вас прошу.

— Не переймайся так. Треба все обмізкувати. Ти ж бо знаєш, я не менш за тебе боюся Мімі. Що, на її думку, ти могла мені розповісти такого?

— Вона, певно, знає… дещо пов'язане з убивством і гадає, що мені це теж відомо… Але присягаюся, Ніку, я нічого не знаю!

— І за це спасибі, — зітхнув я. — А втім, сестрице, дещо ти таки знаєш, і саме з цього ми почнемо. Тільки цур, бути чесною — інакше не граємо.

Вона ворухнулась, ніби притискаючи руку до серця.

— Обіцяю.

— От і чудово. А тепер вип'ємо. — Ми взяли склянки у Нори. — Отже, ти мусила їй щось сказати, щоб піти.

— Ні! Я нічого не сказала. Вона, мабуть, і досі не знає, що мене нема в кімнаті.

— Цього нам тільки не вистачало.

— Невже ви примусите мене повернутись? — заплакала вона.

— Дитина більше не витримає такого лупня, Ніку, — озвалася Нора.

— Тихо-тихо, — підняв я руку. — Не знаю. Я от що подумав: якщо ми підемо на обід, то, може, краще, щоб Мімі не знала…

Дороті з жахом виторопила на мене очі, а Нора зауважила:

— Я й не думала, що ти після всього потягнеш мене туди.

— Але мама не чекає вас! — швидко втрутилася Дороті. — Навіть не знаю, чи буде вона вдома. Газети повідомили, що ви присмерті. Вона й гадки не має, що ви можете прийти.

— Тим краще, — зазначив я. — Це буде сюрпризом.

Вона наблизила до мене пополотніле обличчя, проливши від хвилювання віскі на мій рукав.

— Не ходіть! Вам не можна зараз. Послухайте мене. Послухайте Нору. Вам не можна йти! — Бліда як крейда, вона обернулася до Нори. — Хіба не так? Ну, скажіть!

Нора, уп'явшись у мене чорними очима, проказала:

— Заспокойся, Дороті. Він сам знає, що краще. Який твій план, Ніку?

— Ще надто розпливчастий, — скривився я. — Якщо хочеш, щоб Дороті лишилася тут, нехай. Думаю, вони спокійно заснуть з Астою. Але в усьому іншому дай мені змогу діяти самостійно. Я поки не знаю, що робитиму напевне, бо ніяк не ухоплю події за хвіст. Тож мушу в усьому розібратися. Самостійно.

— Ми не заважатимемо, — запевнила Дороті. — Правда, Норо?

Нора мовчки стежила за мною.

— Звідки ти взяла пістолет? — спитав я у Дороті. — Тільки цього разу без байок.

Вона облизала губи, спалахнула і прочистила горлянку.

— Май на увазі, — пригрозив я, — почнеш знову брехати, я відразу подзвоню Мімі, щоб вона приїхала за тобою.

— Та хай вона вже скаже, — зауважила Нора.

Дороті знову прокашлялась:

— Можна… можна я розповім історію, яка трапилась зі мною в дитинстві?

— Вона пов'язана з пістолетом?

— Не зовсім. Але допоможе вам зрозуміти, чому я…

— Не зараз. Іншим разом. Де ти роздобула зброю?

— Дозвольте мені розповісти, прошу, — похнюпилась вона.

— Де ти роздобула зброю?

— У одного чоловіка в барі, — ледь чутно прошепотіла дівчина.

— Ну, зрештою ми почули правду, — оголосив я. Нора похмуро похитала головою. — Гаразд, припустимо. В якому барі?

— Не знаю, — скинула голову Дороті. — Десь на Десятій авеню, здасться. Ваш приятель, містер Квін, мусить знати. Це він повів мене туди.

— Ти з ним здибалась, вийшовши від нас того вечора?

— Так.

— Випадково, гадаю?

Вона поглянула на мене з докором.

— Я кажу вам правду, Піку. Я домовилася з ним про зустріч у ресторанчику «Пальме-клаб». Він написав мені адресу. Розпрощавшись з нами та Норою, я з ним зустрілася там, і ми стали блукати з бару в бар, доки завіялись до того, де я придбала пістолет. О, то справжнє кубло! Спитайте у Квіна, якщо не вірите.

— Це він купив тобі пістолет?

— Ні. Він узагалі до цього непричетний, бо заснув, схилившись на стіл. Там я його і залишила — мені сказали, щоб я не турбувалась, його відвезуть додому.

— Ну, а пістолет?

— От якраз про це й мова, — вона знову зашарілась. — Квін сказав, що в тому барі збираються гангстери. Через те я й потягла його туди. А коли він закуняв, то звернулася до якогось бандитського вигляду типа. Я була в захопленні. Додому йти не збиралася, хотіла повернутися до вас, але боялась, що ви мене не пустите. — Червона як рак, Дороті стала ніяково затинатись: — Мені спало на думку, що я мушу… що ви мусите повірити в моє скрутне становище… і що тоді я не почуватимусь такою безпорадною. Словом, я спитала в того лютого вигляду бандита, чи хто він там був, чи не продасть він мені пістолета або хоча б вкаже, де можна купити. Спершу він розреготався, сприйнявши це за жарт. Та почувши мої запевняння, сказав, так само посміхаючись, мовляв, піде подивиться, а коли повернувся, то відповів, що може продати, й спитав, скільки я заплачу. Грошей у мене було обмаль, і я запропонувала йому браслета, одначе він не вважав його, певне, цінним, бо зажадав наявних грошей, тож я мусила віддати все, що мала, — дванадцять доларів, лишивши один на таксі, й отримала пістолет. Потім я прийшла до вас і збрехала, що боялася повернутися додому через Кріса. — Останні слова вона трохи не проковтнула і зітхнула з полегкістю, що все скінчилось.

— То виходить, Кріс не чіплявся до тебе?

Дороті покусала губи.

— Чіплявся, але… не такою мірою. — Вона схопила мене за руку, майже притулившись обличчям до моєї щоки. — Ви мусите мені вірити! Я б не стала так дешево брехати, якби це не було правдою!

— Правильніше було б не повірити, — заперечив я. — Дванадцять доларів —і аж надто низька ціна. А втім, облишимо поки це. Ти знала, що Мімі збирається того дня до Джулії Вулф?

— Ні. Я навіть не знала, що вона розшукує мого батька. Вони не сказали, куди йдуть.

— Вони?

— Так, Кріс вийшов разом з нею.

— О котрій годині?

Дороті наморщила чоло.

— Десь близько третьої, принаймні вже за пів на третю, бо я згадала, що спізнююсь на зустріч з Елсі Хемілтон, з якою домовилась обійти крамниці, і саме квапливо одягалась.

— Вони повернулися разом?

— Не знаю. Обоє вже були дома, коли я прийшла.

— О котрій годині?

— Десь на початку сьомої. Ніку, невже ви думаєте, що вони?.. О, тепер я пригадую її фразу, коли вона одягалась. Не знаю, що там зауважив Кріс, а вона відказала: «Коли я в неї спитаю, вона все мені викладе!» іоном французької королеви, який часом у неї з'являвся. Ви ж бо знаєте. Більше я нічого не чула. Чи може це щось означати?

— А що вона розповіла про вбивство, коли ти повернулась?

— Тільки те, що знайшла небіжчицю, як засмутилась, як з'явилась поліція і таке інше.

— Вона виглядала дуже приголомшеною?

Дороті похитала головою.

— Ні, просто збудженою. Ви ж знаєте маму. — Вона вп'ялася в мене очима і нешвидко спитала: — Невже ви вважаєте її причетною до вбивства?

— А тобі як здається?

— Я так не думала. Я підозрювала батька. — Вона помовчала і замислено додала: — Він міг убити, бо схибнутий, а вона — через примху.

— Але ні він, ні вона цього не зробили, — нагадав я. — Поліція, схоже, вже знайшла злочинця — Мореллі. Навіщо Мімі знадобився твій батько?

— Через гроші. Ми голі. Кріс все пустив на вітер. — Вона скривила губи. — Звичайно, і ми доклали руку, але він — насамперед. Мама боїться, що він її покине, якщо в неї не буде грошей.

— Звідки тобі це відомо?

— Я чула, як вони сварились.

— Гадаєш, він справді її покине?

Дороті переконано кивнула:

— Якщо вона не роздобуде грошей.

Я подивився на годинник і зазначив:

— Гаразд, продовжимо, коли ми повернемось. Так чи так, можеш у нас заночувати. Влаштовуйся і замов у ресторані вечерю в помер. Краще буде, якщо не потикатимеш звідси носа.

Вона мовчки подивилась на мене жалісливими очима. Нора поплескала її по плечу.

— Не знаю, що він надумав, Дороті, та коли вважає, що ми мусимо йти на обід, значить, бачить у цьому сенс. Він не став би…

Дороті посміхнулась і скочила на ноги.

— Я вам вірю. І не буду більше дурненькою.

Я подзвонив черговому адміністратору і попросив принести нашу пошту. Том було два листи для Нори, один для мене, кілька запізнілих різдвяних поздоровлень (одне від Ларрі Кроулі — примірник «Кишенькової блакитної книжечки номер 1534» Гельдемена-Джуліуса, під назвою якої — «Як перевірити свою сечу в домашніх умовах» — було додруковане червоним «і веселого різдва!» та ім'я Ларрі в обрамленні тернового вінчика), численні телефонограми й одна телеграма з Філадельфії:

Я поклав телеграму в конверт, написавши, що щойно її отримав, і передав посильним до поліцейського управління у відділ карного розшуку.

У таксі Нора спитала:

— Ти справді почуваєш себе добре?

— Цілком.

— Чи не буде ця поїздка важкою для тебе?

— Я нормально почуваюсь. Як тобі розповідь дівчиська?

Нора завагалась:

— А ти їй знову не віриш?

— Боронь боже — принаймні доки сам не пересвідчусь.

— Ти на цьому тямишся краще, — зазначила Нора, — але мені здалося, що дівчина спробувала розповісти правду.

— Такі спроби і породжують якнайхимерніші вигадки. Казати правду без звички дуже важко.

— Та ви бачите людей наскрізь, містере Чарлз! — уїла вона. — Я не помиляюсь? Якось ви обов'язково поділитесь своїм досвідом сищика.

— Купити пістолет за дванадцять доларів у барі? — пробуркотів я. — Звичайно, все може бути, але…

Кілька кварталів ми їхали мовчки. Потім Нора спитала:

— А що з нею насправді?

— Божевілля її батька — вона гадає, що їй передалось.

— Звідкіля ти знаєш?

— Ти запитала. Я відповів.

— Тобто це твоє припущення?

— Тобто це те, що з нею відбувається. Не знаю, чи дійсно Уайнент схибнутий і чи успадкувала його дочка хоча б частково хворобу, але вона вважає, що і перше, і друге має місце, тому й взяла за звичку крутити.

— Але ж це жахливо, Ніку! Хтось-то мусить… — почала було Нора, коли ми зупинилися біля готелю «Котленд».

Я урвав її, сказавши, що, можливо, помиляюсь і з Дороті все гаразд.

— Якщо ж ні, то зараз вона майструє сукню для Асти.

Ми передали наші візитки Йоргеисенам і після короткого чекання отримали запрошення піднятися до їхнього помешкання. Щойно ми вийшли з ліфта, як у коридорі нас перестріла з розкритими обіймами Мімі й заторохтіла:

— От вже ця негідна преса! Я була в розпачі, дізнавшись, що ти лежиш при смерті. Двічі тобі дзвонила, але мене не з'єднали і не повідомили про твоє самопочуття. — Вона схопила мене за руки. — Дуже рада, що то все брехня, хоча тепер вам доведеться пообідати з нами тим, що бог дав. Адже я й не чекала, що ви з… Та ти таки блідий! Тебе справді поранили!

— Дрібниці. Куля лише подряпала бік. Пусте.

— І попри все ти прийшов на обід? Дуже утішно, але й безглуздо воднораз. — Вона обернулася до Нори: — Ви певні, що вчинили правильно, дозволивши йому?..

— Ні, зовсім не певна, — заперечила Нора, — але він зажадав прийти.

— Чоловіки таки без клепки в голові, — зазначила Мімі, обіймаючи мене однією рукою. — То роблять з мухи слона, а то зовсім нехтують речами, які… Втім, чого ми стоїмо? Заходьте! Давай-но я тобі допоможу.

— Та все гаразд, — запевнив я, одначе вона довела мене до крісла і всадовила, обклавши півдесятком диванних подушок.

З'явився Йоргенсен, потис мені руку і пожартував, що радий мене бачити живішим, ніж про те повідомили газети.

— Даруйте, ще хвилина, і будуть готові коктейлі, — він знову вийшов.

— Не знаю, куди заподілась Дороті, — промовила Мімі. — Певно, десь дметься на мене. У вас нема дітей?

— Ні, — відказала Нора.

— То ви багато втрачаєте, хоч іноді це справжнє лихо. — Мімі зітхнула. — Я, здається, не надто вже й сувора з ними. Та коли змушена висварити Дороті, вона бачить у мені чудисько. — Її обличчя просвітлішало: — А ось і мій другий паросток. Ти не забув містера Чарлза, Гілберте? А це місіс Чарлз.

Гілберт Уайнент, на два роки молодший за сестру, був довготелесий білявий вісімнадцятирічний парубок з маленьким підборіддям і невиразним ротиком. Великі, ясні, блакитні очі з довгими віями робили його схожим на дівчину. Я подумав, що вік, мабуть, вже не такий скиглій, яким був у дитинстві.

Йоргенсен приніс коктейлі, і Мімі напосіла, щоб я розповів про збройний напад. Я переказав їй той випадок, змалювавши його ще безглуздішим, ніж насправді.

— Але чому він удерся до вас? — здивувалася Мімі.

— А біс його знає! Мені б кортіло про це дізнатися, так само, як і поліції.

— Я десь читав, — устряв у розмову Гілберт, — що коли злочинців звинувачують у нескоєних ними злочинах — хай найдрібніших, — вони дратуються як ніхто. Ви вважаєте це правдою, містере Чарлз?

— Схоже на те.

— За винятком тих випадків, — не вгавав Гілберт, — коли йдеться про щось надзвичайне, таке, що б його вони мріяли здійснити.

Я знову погодився. — Та облиш ти свою ввічливість, — порадила Мімі, — бо Гіл верзтиме дурниці. В нього голова набита книжками. Змішай нам ще по коктейлю, сонечко.

Гілберт пішов за шейкером. Нора з Йоргенсеном у протилежному кутку вибирали платівки для патефона.

— Я одержав сьогодні телеграму від Уайнента, — повідомив я.

Мімі неуважно роззирнулася по кімнаті, нахилилася до мене.

— Що він написав? — спитала майже пошепки.

— Хоче, щоб я розшукав убивцю. Телеграму послано сьогодні з Філадельфії.

— І ти збираєшся це робити? — Вона важко зітхнула.

— Телеграму я передав поліції, — стенув я плечима.

Гілберт приніс шейкер. Йоргенсен з Норою поставили «Маленьку фугу» Баха. Мімі вихилила одним духом коктейль і попросила Гілберта налити їй ще.

Коли він зрештою сів, то мовив:

— У мене до вас таке запитання: чи можна визначити наркомана за зовнішнім виглядом? — Гілберт затремтів.

— Дуже рідко. А що?

— Просто цікаво. Навіть хронічних наркоманів?

— Чим довше вони колються, тим помітніші зміни, які, одначе, не можуть бути непомильними свідченнями наркоманії.

— І ще, — ніяк не погамовувався хлопець, — як пише Гросс, при пораненні ножем спершу відчуваєш тільки удар, а біль приходить вже потім. Це правда?

— Так, якщо йдеться про серйозне поранення досить гострим ножем. Те ж саме і при кульовому пораненні: спершу тільки поштовх — або навіть і його не помічаєш, якщо це металева кулька з дрібнокаліберки, — і аж потім з'являються відчуття.

Мімі видудлила третю порцію і зазначила:

— Вам не здається, що ви обидва непристойно бездушні, особливо сьогодні, Гілберте, після того, що сталося з Ніком? Піди краще пошукай Дороті, Гіл. Ти мусиш знати її подруг. Подзвони їм. Я певна, що вона невдовзі сама з'явиться, але однаково хвилююсь.

— Вона у нас, — повідомив я.

— У вас? — її здивування, схоже, було щирим.

— Прийшла вдень і спитала, чи зможе перебути в нас якийсь час.

Мімі стримано посміхнулась і похитала головою.

— Ох, уже ці дітоньки! — Та враз насупилась: — Якийсь час?

Я кивнув.

Гілберт, схоже, дочікувався нагоди звернутися до мене з новим запитанням, геть байдужий до розмови. Мімі знову посміхнулась і проказала:

— Шкодую, що вона завдає клопоту вам з дружиною, але то краще, що вона у вас, а не деінде. Коли повернетесь, вона вже заспокоїться. Тож відправте її додому, гаразд? — Вона налила мені коктейль. — Ти надто добрий до неї.

Я промовчав.

— Містере Чарлз, — почав було Гілберт, — чи злочинці, тобто професійні злочинці, як правило…

— Не перебивай мене, Гіле! — просичала Мімі. — Ти відправиш її додому, домовились? — Вона була люб'язна — люб'язна «французька королева», як сказала Дороті.

— Якщо їй так хочеться, хай залишається. Норі вона подобається.

Мімі погрозила мені скрученим пальцем.

— Не бажаю, щоб ти її зіпсував у такий спосіб. Певно, вона вже розповіла про мене купу дурниць?

— Хіба що як ти її відшмагала.

— От, будь ласка! — переможно вигукнула Мімі, паче дістала підтвердження. — Ти мусиш відіслати її додому, Ніку!

Я вицмулив коктейль.

— Отже? — наполягала вона.

— Якщо їй подобається з нами, хай лишається, Мімі. Ми їй раді.

— Та це ж смішно! В неї є сім'я. Її місце тут. — В голосі Мімі забриніло роздратування. — Вона ще дитина. Не треба заохочувати її легковажність.

— Нічого я не заохочую. Але коли вона бажає лишитись — хай лишається.

Від люті блакитні очі Мімі стали ще виразнішими.

— Вона моя дочка, до того ж неповнолітня! Ти дуже лагідно поставився до неї, але в даному разі це твоє ставлення мені байдуже. Якщо ти не пришлеш її додому, я вживу необхідних заходів. Мені б дуже не хотілося неприємностей, — вона нахилилась ближче до мене і докінчила чітко вимовляючи слова, — але вона таки повернеться додому.

— Не варто зі мною сваритись, Мімі.

Вона ніжно глянула на мене, наче збиралася зізнатися в коханні й поцікавилась:

— Це що, погроза?

— О, — відгукнувся я, — тепер мене заарештують за викрадення дітей, утягування неповнолітніх у злочини та такі інші порушення.

— І скажи своїй дружині, — раптом люто просичала Мімі, — щоб не лапала мого чоловіка!

Вибираючи платівку, Нора трималася за рукав Йоргенсена. Обоє здивовано обернулися в наш бік.

— Норо, — проказав я, — місіс Йоргенсен просить тебе не хапати руками містера Йоргенсена.

— Пробачте, будь ласка. — Нора усміхнулася до Мімі, а тоді подивилась на мене і, удаючи занепокоєння, проказала, наче школярка, що декламує вірш: — Ой, Ніку, та ти зблід! Боюся, що не розрахував своїх сил і тепер знову заслабнеш. Даруйте, місіс Йоргенсен, але йому краще поїхати додому і негайно лягти в ліжко. Ви не образитесь на нас?

Мімі відповіла, мовляв, анітрохи. Всі раптом стали вкрай уважні одне до одного. Ми вийшли з готелю і зупинили таксі.

— Отже, — підсумувала Нора, — через свою балакучість ти залишився голодний. Що робитимемо? Повернемося додому і повечеряємо з Дороті?

Я похитав головою.

— Давай-но перепочинемо хоч трохи від Уайнентів. Поїхали до «Макса», поїмо устриць.

— Гаразд. Дізнався щось?

— Нічого.

— Аж прикро, — промовила вона замислено, — який той Йоргенсен красунчик.

— Який же?

— Наче велика лялька. Досада бере.

Після ресторану ми повернулися до свого готелю. Дороті зникла. Я подумав, що передчував це.

Нора обійшла кімнати, подзвонила черговому адміністратору — нічого: ні записки, ні повідомлення на словах.

— Що це може означати? — спитала вона.

Було близько десятої вечора.

— Гадаю, нічого, — відповів я. — Напевне. Хвилює інше: чи не заявиться вона під чаркою о третій ранку з кулеметом, придбаним у «Дитячому світі»?

— Та цур з нею! — відмахнулася Нора. — Перевдягайся і лягай!

Коли Нора розбудила мене наступного ранку, рана вже майже не боліла.

— Тебе хоче бачити наш чарівний поліцейський, — повідомила дружина. — Як ти себе почуваєш?

— Жахливо. Не можна пити на ніч. — Я відштовхнув Асту і встав.

Щойно я зайшов до вітальні, як Гілд підвівся із склянкою в руці і посміхнувся до вух.

— От і чудово, містере Чарлз, сьогодні у вас бадьоріший вигляд.

Я потис йому руку і підтвердив, що мені покращало. Ми сіли. Гілд жартівливо насупився.

— Знову те саме — ви мене надурили.

— Надурив?

— Атож, побігли в гості, хоч я мусив урвати допит, щоб дати вам спокій. А я певною мірою сподівався, що маю право на перше інтерв'ю.

— Про це я не подумав, — зітхнув я. — Перепрошую. Ви бачили телеграму, яку надіслав мені Уайнент?

— Мгу. Ми перевіряємо у Філадельфії.

— Тепер щодо револьвера, — почав було я. — Це…

— Якого револьвера? — урвав мене Гілд. — Його так і назвати не можна. Бойок зламаний, механізм заіржавів і не рухається. Якщо з цього пістолета стріляли за останні півроку, то я папа римський. Не варто гаяти час на цей уламок металобрухту.

Я зареготав:

— Нарешті все стало на місце. Цей револьвер дав мені один п'яний, стверджуючи, ніби придбав його в барі за дванадцять доларів. Тепер я йому вірю.

— Наступного разу йому продадуть муніципалітет. Містере Чарлз, між нами, чоловіками, ви розробляєте справу Вулф чи ні?

— Ви ж бачили телеграму від Уайнента.

— Так. На нього ви не працюєте. А загалом?

— Я вже давно не приватний детектив. Зовсім не займаюся розшуком.

— Це я вже чув. А загалом?

— Ну, гаразд. Ні.

Він на хвилю замислився, а тоді продовжив:

— Спитаю в інший спосіб: вас цікавить ця справа?

— Я знаю цих людей, тому, звісно, цікавить.

— Оце й усе?

— Так.

— І ви не збираєтесь узяти в ній участь?

Задзвонив телефон, і Нора пішла відповісти.

— Кажучи відверто, не знаю. Якщо мене і падалі уплутуватимуть у цю історію, невідомо, до чого це призведе.

Гілд покивав головою.

— Розумію. Тільки хочу сказати, що бажав би вам обрати правильний бік у цій справі.

— Тобто не бік Уайнента? Невже він убивця?

— Цього я не можу стверджувати, містере Чарлз, але вам-бо відомо, що він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти нам у розшуках злочинця.

У дверях спальні з'явилася Нора:

— Ніку, тебе!

Дзвонив Герберт Маколей.

— Алло, Чарлз! Як твоя рана?

— Все в нормі, дякую.

— Ти отримав звістку від Уайнента?

— Так.

— Я одержав від нього листа, де він повідомляє, що надіслав тобі телеграму. Та ти надто хворий, щоб…

— Ні, я вже бігаю. Якщо ти будеш у себе в конторі після обіду, я зазирну.

— Чудово, — погодився він. — Я на місці до шостої.

Я знову повернувся до вітальні. Нора запросила Гілда на ленч, який для нас був ще першим сніданком. Поліцейський подякував їй за щиру гостинність. Я оголосив, що хочу чогось випити перед їжею. Нора вийшла замовити сніданок і приготувати напої.

Гілд трусонув головою і промовив:

— У вас чарівна дружина, містере Чарлз.

Я урочисто кивнув.

— Якщо вас насправді уплутають у цю справу, як ви кажете, — зазначив він, — мені б хотілося співробітничати, а не суперничати з вами.

— У мене таке саме бажання.

— От і домовились! — зрадів він і підсунув трохи ближче свій стілець. — Не знаю, чи ви мене пам'ятаєте, але коли ви працювали тут, у Нью-Йорку, я патрулював на Сорок третій стріт.

— А, ну звичайно! — ввічливо збрехав я. — Тож-то я дивлюсь щось знайоме… Але в цивільному я не впізнав вас.

— Справді, форма змінює. Будемо вважати наше знайомство запорукою того, що ви не приховуєте невідомі нам факта.

— Сподіваюсь. Я не знаю, що вам відомо, а мені — зовсім небагато. Після вбивства я не бачив Маколея і майже не стежив за газетами.

Знову задзвонив телефон. Нора принесла напої і пішла відповісти на дзвоник.

— Те, що нам відомо, не становить таємниці, — проказав Гілд, — і якщо ви згодні вислухати, я охоче розповім. — Він надпив зі своєї склянки і схвально кивнув. — Але спершу в мене до вас запитання. Коли ви були вчора у місіс Йоргенсен, то повідомили їй про телеграму?

— Так, я сказав, що передав телеграму вам.

— І як вона зреагувала?

— Ніяк. Просто виказала зацікавлення, бо розшукує Уайнента.

Гілд схилив голову набік і примружив одне око.

— Чи не здається вам, що вони можуть діяти у згоді? — Він застережливо підняв руку. — Зрозумійте, я не знаю, з якою метою, ні в який спосіб, — це просто риторичне запитання.

— Все можливо, — погодився я, — та, як на мене, вони не схожі на спільників. А що?

— Гадаю, ви маєте рацію, — промовив він. А тоді замислено додав: — Хоч є певні міркування. — Він насупився. — А втім, вони завжди виникають. Гаразд, містере Чарлз, послухайте, що нам відомо напевне, і як зумієте щось додати, я буду дуже вам вдячний.

Я пробурмотів, що постараюсь.

— Значить так: приблизно третього жовтня Уайнент повідомив Маколея, що мусить на якийсь час поїхати з міста. Хоч він не сказав, ні куди їде, ні з якою метою, Маколею спало на думку, що він вирішив усамітнитись, аби попрацювати над черговим винаходом, — пізніше Джулія Вулф це підтвердила, — і сховався десь в Адірондакських горах. Проте коли адвокат запитав про це у секретарки, вона відповіла, що знає не більше за нього.

— Їй було відомо, що то за винахід?

Гілд похитав головою.

— Як свідчить Маколей, ні. Єдине відомо, що Уайненту потребувалося приміщення і дорогі прилади чи інструменти, оскільки він дав необхідні вказівки адвокату. Він розпорядився, щоб Маколей обернув усі його цінні напери, облігації та інше майно у гроші — на випадок, коли вони йому знадобляться, — а також провів банковські операції та інші розрахунки від його, Уайнента, імені.

— Весь капітал у розпорядженні довіреного?

— Саме так. І ще: він зажадав отримувати гроші на вимогу готівкою.

— Він завжди вигадував щось несусвітне, — зазначив я.

— Всі такої думки. Та, схоже, він просто підлаштував це, щоб його не вирахували за чеками й не опізнали. Тому й дівчину він не взяв із собою, навіть не повідомив, де він, якщо вірити ЇЇ словам. І відпустив собі бороду… — Гілд наче погладив уявне волосся.

— По самі очі, — докінчив я. — То він в Адірондаку?

Гілд стенув плечима.

— З таким самим успіхом можна назвати і Філадельфію — це єдині версії, підказані нам. Ми шукаємо його в горах, але це непевно. Він може бути й в Австралії.

— Скільки ж грошей готівкою забажав Уайнент?

— Я можу назвати точну цифру. — Гілд витяг з кишені жмут брудних, пожмаканих папірців, видобув найзалапаніший конверт, а решту сховав назад. — Наступного дня після розмови з Маколеєм він узяв сам у банку п'ять тисяч готовими грошима. Двадцять восьмого числа — йдеться, як ви розумієте, про жовтень, — він наказав Маколею зняти для нього ще п'ять тисяч, шостого листопада — дві з половиною тисячі, тисячу — п'ятнадцятого, сім п'ятсот — тридцятого, півтори тисячі шостого — це вже грудня, тисячу вісімнадцятого і п'ять тисяч двадцять другого, напередодні вбивства.

— Близько тридцяти тисяч, — підсумував я. — Чудовий оборот капіталу.

— Двадцять вісім тисяч п'ятсот, якщо бути точним. — Гілд поклав конверт назад у кишеню. — Але це, зрозуміла, ще не все Після тієї першої телефонної розмови Маколей «мусив постійно щось продавати, аби підтримувати рахунок у банку. — Він знову поліз до кишені. — У мене тут список проданого. Бажаєте подивитись?

Я відмовився.

— А як він передавав гроші Уайненту?

— Уайнент повідомляв листом секретарку, коли йому потребувалися гроші, й вона брала їх у Маколея. В нього є розписки.

— А вона як віддавала?

Гілд кивнув.

— Вона казала Маколею, що стрічається у призначених місцях, проте, на його думку, вона знала, де Уайнент, хоч і заперечувала це.

— Можливо, ті п'ять тисяч були при ній, коли її вбили, га?

— І таким чином, маємо ще й пограбування, — Гілд примружив сірі водянисті очі, — він убив її, вимагаючи власні гроші.

— Або ж, — висловив я припущення, — хтось інший убив її з невідомої нам причини, знайшов гроші й залюбки їх привласнив.

— Можливо, — погодився він. — Таке трапляється. А бувають випадки, коли той, хто першим знаходить труп, встигає щось прихопиш, перш ніж зняти тривогу. — Він підняв широку долоню — Звичайно, місіс Йоргенсен… Така пані, як вона… Сподіваюсь, ви не подумали, що я…

— Окрім того, — докинув я, — вона ж була не одна, правда?

— Якийсь час — одна. Телефон у помешканні виявився пошкоджений, тож ліфтер повіз управляючого донизу, щоб той подзвонив у поліцію зі свого кабінету. Але зрозумійте мене вірно: я й гадки не маю, що місіс Йоргенсен повелась якось не так. Така поважна пані не могла…

— А що сталося з телефоном? — урвав я.

У двері подзвонили.

— Я ще не дійшов якогось висновку, — промовив Гілд. — Телефон…

Він замовк, чекаючи, доки офіціант, який прийшов, накриє на стіл.

— Щодо телефону, — продовжив Гілд, коли ми вже сиділи за столом, — повторюю: я ще не дійшов якогось певного висновку. Куля влучила точнісінько в трубку.

— Випадково чи?..

— Я б теж хотів це знати. Така сама куля, як і ті чотири, що їх знайшли в тілі вбитої, але невідомо, чи це був промах, чи зроблено умисно. Надто вже шумний спосіб вивести телефон з ладу.

— Тому постає зрозуміле запитання, — докинув я, — невже ніхто не чув пострілів? Тридцять другий калібр, звичайно, не дробовик, але однаково мали почути.

— Безперечно, — обриджено погодився Гілд. — Зараз вишукалось безліч таких, хто стверджує, нібито чув стрілянину, хоча тоді не знайшли жодного свідка. Нині ж вони ніяк не дійдуть згоди, що насправді чули.

— Таке завжди трапляється, — поспівчував я.

— Цьому мене не вчити. — Він енергійно узявся до їжі. — То про що це я? Ах, так, про Уайнента. Перш ніж поїхати, він віддав свою квартиру, а речі перетягнув до сховища. Ми переглянули ті речі, однак не знайшли нічого такого, що вказувало б, куди він повіявся або принаймні над чим працював, — це теж могло нам допомогти. Невдача чекала і в його лабораторії на Першій авеню. Приміщення було замкнене, відколи він поїхав, лише секретарка зазирала туди раз чи двічі на тиждень, щоб навести лад і забрати пошту. Та і в пошті, яка назбиралася після загибелі секретарки, не було нічого цікавого. Так само, як і в квартирі небіжчиці. — Він посміхнувся до Нори: — Гадаю, вам все це страшенно нудно, місіс Чарлз?

— Нудно? — здивувалась вона. — Та я аж тремчу з цікавості.

— Жінкам більше подобаються пристрасті, — кахикнув він, — романтика. Так чи так, ніщо не вказувало на його місцезнаходження, доки він подзвонив у п'ятницю Маколею, щоб домовитись про зустріч о другій годині у вестибюлі готелю «Пласа». Маколея не було, тож він залишив йому записку.

— Маколей був у нас, — повідомив я, — на ленчі.

— Він сказав мені. Гаразд. Маколей прийшов до «Пласи» лише близько третьої і не знайшов там Уайнента. Не було його прізвища і в книзі адміністратора. Маколей змалював його зовнішність — з бородою і без бороди, — одначе ніхто не пригадав, що такого бачив. Адвокат подзвонив до своєї контори, проте Уайнент більше не озивався. Джулія Вулф, якій Маколей зателефонував після цього, сказала, мовляв, і гадки не має, що Уайнент у місті, хоч, на думку адвоката, це була брехня, бо напередодні він сам дав їй п'ять тисяч доларів, знаючи, що Уайнент за ними прийде. А проте він нічого їй не сказав, поклав трубку і зайнявся своїми справами.

— Якими справами? — поцікавився я.

Гілд застиг із куснем булки в роті.

— Думаю, це неважко буде з'ясувати. Я дізнаюсь. Оскільки на нього не падала підозра, ми це обминули, проте зовсім не важко з'ясувати, яке в кожного алібі.

Я заперечливо похитав головою, відчувши запитання, що він його не наважився задати.

— Я ні в чому його не підозрюю, окрім хіба того, що він адвокат Уайнента і знає більше, ніж каже.

— Напевно. Я розумію. Але, гадаю, саме для цього 1 наймають адвокатів. Тепер щодо дівчини: Джулія Вулф — швидше за все було її несправжнє ім'я. Остаточно ми це ще не з'ясували, але з упевненістю можна сказати, що вона була зовсім не тією людиною, на яку Уайненту варто було покладатися в цій справі — тобто знаючи її минуле.

— Вона мала судимість?

Гілд кивнув:

— Це доволі заплутана історія. Зо два роки до того, як поступити секретаркою до Уайнента, дівчина сіла на шість місяців у в'язницю в Клівленді по звинуваченню у шантажі. Під ім'ям Роди Стюарт вона спокушала чоловіків, а потім погрожувала жертві розкриттям зв'язку.

— Гадаєте, Уайнент знав про це?

— Уявлення не маю. Не думаю, щоб він довірився їй, якби знав, але стверджувати напевне нічого не можна. Кажуть, він втратив голову від неї, а ви ж бо знаєте, якими дурними стають тоді чоловіки. А вона наставляла йому роги з тим Шепом Мореллі та його приятелями.

— Ви справді маєте щось проти Мореллі? — поцікавився я.

— Це не пов'язане з убивством, — похмуро пояснив він, — ми розшукували його за інше. — Гілд насупив руді брови — Хотілося б знати, що його змусило прийти до вас. Звичайно, ці «голочники» на все здатні, а проте цікаво.

— Я розповів усе, що знаю.

— В мене нема сумнівів, — запевнив він. Потім обернувся до Нори: — Сподіваюсь, ви не подумали, що ми надто брутальні з Мореллі? Бачте, ви б мусили…

Нора усміхнулась, сказала, мовляв, усе чудово розуміє, і налила Гілду кави.

— Дякую, ласкава папі.

— А що значить «голочпик»? — спитала вона.

— Наркоман.

Вона глипнула на мене.

— Невже Мореллі був?.. — Геть одурілий.

— Чому ж ти мені не сказав про це? — обурилась вона. — Я все проґавила! — Вона вийшла з-за столу і рушила до спальні, де задзвонив телефон.

— Чи збираєтесь ви притягти його до суду за напад? — запитав Гілд.

— Ні, якщо ви не вимагатимете.

Він похитав головою і байдуже відказав, ховаючи в очах цікавість:

— Гадаю, у нас і так вистачить звинувачень проти нього.

— Ви не доказали про дівчину.

— Ах, так, — погодився він. — Ми встановили, що вона досить часто не ночувала вдома — по дві-три ночі. Можливо, саме тоді вона стрічалася з Уайнентом. Не знаю. Принаймні у версії Мореллі, що він з нею не бачився вже близько трьох місяців, ми не знайшли невідповідностей. Що ви про це думаєте?

— Те ж саме, що і ви, — відповів я. — Минуло близько трьох місяців, як Уайнент кудись поїхав, — це може щось означати, а мо’, й ні.

Зайшла Нора і сказала, що мене кличе до телефону Гаррісон Квін. Він повідомив, що продав облігації, які я збирався списати з рахунку, і назвав ціну.

— Ти не бачився з Дороті Уайнент? — спитав я.

— Ні, після вечірки у вас не бачився, але зустрічаюся сьогодні в барі «Пальма». Якщо відверто, то вона просила тобі цього не казати. А що ти думаєш про золото, Ніку? Ти багато втратиш, якщо не придбаєш ті акції. Наші західні дикуни готові оголосити інфляцію, щойно збереться конгрес, це вже напевне, хай навіть не тоді, то пізніше вони обов'язково це зроблять. А я тобі казав, якщо пригадуєш, ще минулого тижня, що ходять чутки про поклади…

— Гаразд, — урвав його я і наказав придбати кілька акцій золотих рудників по курсу дванадцяти з половиною.

Він пригадав, що бачив у газетах повідомлення про моє поранення. А проте зовсім не поцікавився подробицями й пропустив повз вуха мої запевняння, що я почуваюся добре.

— Гадаю, на кілька днів наша лавочка прикриється, — зітхнув він з удаваним смутком. — Послухай, у вас є квитки на сьогоднішнє відкриття театрального сезону. Якщо ви не підете, то я б міг…

— Ми збираємось. Щиро дякую за турботу.

Він зареготав і попрощався.

Коли я повернувся до вітальні, зі стола вже прибрали. Гілд влаштувався зручно на дивані, а Нора саме йому розповідала:

— … мусимо кудись тікати на різдвяні свята, бо мої родичі просто не дають спокою — якщо ми вдома, вони збігаються до нас або ж нам доводиться тягтися до них, а Ніка це дратує.

Аста в кутку облизувала лапи. Гілд зиркнув на годинник:

— Я відібрав у вас часу більше за ваших родичів. Не хочу набридати…

Я сів і зазначив:

— Здається, ми саме підійшли до вбивства?

— Так, впритул. — Він знову відкинувся на спинку дивана. — У п'ятницю, 23 грудня, десь близько двадцяти хвилин на четверту місіс Йоргенсен знайшла смертельно поранену дівчину. Важко сказати, скільки часу вона там пролежала, конаючи. Але відомо, що о пів на третю вона була ще жива і відповіла на телефонний дзвоник місіє Йоргенсен, так само як і на дзвонив Маколея близько третьої години.

— Я й не знав, що місіс Йоргенсен їй дзвонила.

— Це перевірено. — Гілд прочистив горлянку. — Ми нічого не підозрювали, але, ви розумієте, в процесі розслідування збирали факти й дізналися від телефоністки з «Котленда», що вона з'єднала місіс Й. із замовленим номером близько половини на третю.

— Про що ж говорила місіс Й.?

— Вона сказала, що дзвонить з метою дізнатися, де їй розшукати Уайнента. Джулія Вулф відповіла, що їй це невідомо, а місіс Й., вважаючи, що дівчина бреше і що їй, можливо, вдасться витиснути з неї правду при зустрічі, запитала, чи не можна їй зазирнути на хвилинку до Джулії, і та погодилась. — Він похмуро втупився в моє коліно. — Угу, вона туди прийшла і побачила… Службовці того будинку мебльованих кімнат не пригадують, щоб хтось заходив чи виходив з квартири Вулф, але це нічого не доводить. Будь-хто міг непомітно туди пройти. Пістолета не знайшли. Не було виявлено і слідів насильного удирання до квартири, все стояло на місці, нічого не порушено. Словом, ніякого натяку на пограбування. З пальця вбитої не зняли каблучку з діамантом, вартістю в кілька сотень, із сумочки не витягли тридцять з чимось доларів. Тамошні службовці знають і Уайнента, і Мореллі — обидва там часто бували, — одначе стверджують, що вже давно їх не бачили. Вікно, що виходить на пожежну драбину, було зачинене, на драбині ніяких свіжих слідів. — Він повернув руки долонями догори. — Ось, здається, і все.

— А відбитки пальців?

— З тих, що ми відшукали, деякі належать їй, деякі — прибиральницям.

— А що кажуть її друзі?

— Схоже, вона не мала друзів, близьких принаймні.

— А той — як його? — Нунгейм, що упізнав у ній коханку Мореллі?

— Він просто бачив її якось з Мореллі, а потім упізнав на фото в газеті.

— Що він за один?

— З ним усе гаразд. Ми про нього все знаємо.

— Якщо ви вже взяли з мене обіцянку нічого не приховувати, то невже самі її порушуватимете? — закинув я.

— Ну добре, — погодився Гілд, — тільки між нами: цей хлопець працює на наше управління.

— Он як.

Він підвівся:

— Як не прикро, але це все, що ми поки маємо. Може, у вас є щось додати?

— Ні.

Якусь мить він пильно розглядав мене.

— А якої ви взагалі думки про це?

— Чи то не обручка з діамантом була в неї?

— Носила вона її на пальці для обручок. А що?

— Можливо, це допоможе встановити, хто їй її подарував. Я сьогодні зустрічаюсь з Маколеєм. Якщо будуть новини, я вам зателефоную. Схоже, Уайнент непричетний, але…

— Отож-бо, що але, — доброзичливо прогарчав він, потис нам руки, подякував за гостинність і забрався геть.

— Я анітрохи не сумніваюсь, що своїми чарами ти примусиш будь-якого чоловіка вилізти заради тебе із власної шкіри, — закинув я Норі, — одначе не будь вже такою певною, що цей тип не водить нас за носа.

— Іншого я від тебе і не чекала, — відрубала вона. — Ти просто ревнуєш мене до поліцейських.

Лист Клайда Уайнента до Маколея, погано надрукований на звичайному папері і датований: 26 грудня 1932 року, Філадельфія, штат Пенсільванія, був уже важливим свідченням.

Я поклав лист на письмовий стіл Маколея і зауважив:

— Надто загально. Не пригадуєш суть суперечки з Келтерменом?

— Що пов'язане зі змінами кристалічної структури. Я можу пошукати. — Маколей узяв до рук перший аркуш листа і насупився. — Він пише, що отримав від неї тисячу доларів того вечора. А я дав їй п'ять тисяч, бо, за її словами, саме стільки він зажадав.

— Чотири тисячі і є спадщиною дядька Джона? — припустив я.

— Схоже на те. От комедія! Ніколи не думав, що вона водить його круг пальця. Треба перевірити інші суми, що я їй передавав.

— Тобі відомо про її ув'язнення в Клівленді за шантаж?

— Ні. Що, справді?

— За свідченням поліції, вона була засуджена під ім'ям Роди Стюарт. Звідки її викопав Уайнент?

— І гадки не маю, — похитав він головою.

— Може, ти знаєш, де вона народилась, хто її родичі тощо?

Він знову заперечливо похитав головою.

— З ким вона була заручена? — поцікавився я.

— Я й не знав, що вона була заручена.

— Вона носила обручку з діамантом.

— Це для мене новина. — Він заплющив очі й замислився: — Ні, не пригадую навіть, щоб бачив обручку. — Поклавши руки на стіл, він посміхнувся до мене. — Чи є надія, що ти виконаєш його прохання?

— Слабка.

— Так я і думав. — Він торкнувся листа. — Ти знаєш тепер про його почуття не менше за мене. Що б могло змінити твою думку?

— Я не…

— Можливо, мені слід умовити його зустрітися з тобою? Я б міг сказати, що це єдиний спосіб…

— Я готовий поговорити з ним, — зауважив я, — якщо він буде відвертіший, ніж у листі.

— Тобто, — нешвидко спитав Маколей, — ти підозрюєш його у вбивстві?

— Мені нічого невідомо, — заперечив я. — Так само, як і поліції. Якщо вони навіть знайдуть його, то не зможуть заарештувати за браком доказів.

Маколей зітхнув:

— Важко бути адвокатом дурня. Я спробую переконати його, та боюсь, що нічого з того не вийде.

— А які його фінансові справи, хотів би я знати? Чи він так само міцно стоїть на ногах?

— Майже. Депресія, звичайно, його торкнулась, як і всіх нас, і тепер, коли виробництво завмерло, він не має відрахунків з плавки, а проте отримує свої 50 чи 60 тисяч щороку за патент пергаміну і звуковбирних матеріалів й, окрім того, має надходження з інших джерел, таких як… — Він затнувся і різко спитав мене: — Ти хвилюєшся, чи зможе він тобі заплатити обіцяну суму?

— Ні. Просто поцікавився. — Тут я згадав про інше: — А якісь інші родичі, окрім колишньої дружини й дітей, є в нього?

— Сестра, Аліса Уайнент. Але вже давно не розмовляє з ним — чотири чи п'ять років.

Я вирішив, що йдеться про тітку Алісу, до якої Йоргенсени не пішли на різдво.

— А чого вони посварились? — спитав я.

— Якось він дав інтерв'ю одній газеті, в якому зазначив, що на його думку, п'ятирічний план росіян не зречений на провал. Оце й усе, власне.

Я розреготався.

— То вони обоє…

— Вона ще більше ніж брат. Геть усе забуває. Коли Уайненту вирізали апендицит, вони з Мімі наступного дня поїхали в таксі до нього. З лікарні назустріч їм трапився катафалк. Міс Аліса зблідла і, схопивши Мімі за рукав, прошепотіла: «Послухай, люба, а якщо це повезли… як там його звати?»

— Де вона живе?

— На Медісон-авеню. Її телефон є в довіднику. — Він завагався. — Тільки я не думаю, що…

— Не збираюсь її турбувати.

В цю мить пролунав телефонний дзвоник. Маколей узяв трубку.

— Алло!.. Так, як… Хто?.. Так, так… — Він міцно стулив губи й вирячив очі. — Де? — Знову послухав. — Звичайно. А можна? — Подивився на годинник. — Домовились. До зустрічі в поїзді! — Поклав трубку. — Це був лейтенант Гілд, — повідомив він. — Уайнент зробив спробу накласти на себе руки в Аллентауні, штат Пенсільванія.

Коли я прийшов до «Пальме-клабу», Дороті з Квіном вже сиділи в барі. Вони мене не помічали, доки я став поруч із Дороті й привітався:

— Привіт, дітки!

На Дороті була та сама сукня, що й під час нашої останньої зустрічі.

Дівчина вирячилась на мене, потім зиркнула на Квіна і спалахнула.

— Ти все йому розповів!

— Маленька сьогодні сердита, — весело пояснив Квін. — Я придбав тобі ті акції. При бажанні можеш купити ще. Що питимеш?

— Віскі з пивом. Ти чудова гостя, Дороті — накивала п'ятами, не надряпавши й слова.

Дороті повернулась до мене. Подряпини на її обличчі по-бліднішали, синців майже не було видно, губи не виглядали припухлими.

— Я вам вірила! — проказала вона, трохи не плачучи.

— Ти про що?

— Ви все чудово розумієте. Навіть коли ви пішли на обід до мами, я вам ще вірила.

— То й що?

— Вона сьогодні геть люта, — устряв Квін. — Не дратуй її краще. — Він узяв дівчину за руку. — Ну-бо, ну-бо, люба, заспокойся…

— Стули пельку, прошу! — Дороті висмикнула свою руку. — Ви розумієте, про що йдеться, — звернулася вона до мене. — Ви посміялися з Норою у мами з мене й…

Зрештою я збагнув, що сталося.

— Це вона так тобі сказала, а ти й повірила? — розреготався я. — У двадцять років даєш себе дурити, як маленька. Вона, напевно, подзвонила тобі, щойно ми вийшли. У нас спалахнула суперечка, і ми швидко забралися геть.

Дороті похнюпила голову і жалібно простогнала:

— Боже, яка я дурепа! — Вона вчепилася за мене обома руками. — Знаєте що? Ходімо до Нори! Я мушу негайно перед нею вибачитись. Я просто паршивка. Так мені буде й треба, якщо вона…

— Звичайно. Але в нас ще гора часу. Спершу скропимо душу.

— Братику Чарлз, — озвався Квін, — дозволь потиснути твою мужню руку. Ти повернув сонце нашій крихітці й радість мені… — Він перехилив склянку. — Нумо, ходімо до Нори! Питво там не гірше й коштує дешевше.

— А то б лишився тут краще? — запропонувала Дороті.

Він розреготався і похитав головою.

— Тільки не я. Ніка ти, може, ще й умовиш, а я не відчеплюсь від тебе. Цілий день я терпів твоє скиглення, тепер хочу насолодитись теплом.

Коли ми прийшли до «Номенді», то знайшли у Нори Гілберта Уайнента. Він поцілував сестру, потис руку мені, а потім, після того як був представлений, — і Гаррісону Квіну.

Дороті відразу кинулась гаряче, безладно і довжелезно вибачатися перед Норою.

— Облиш! — зупинила її та. — Справа не варта й дірки з бублика. Якщо Нік сказав тобі, буцімто я образилась чи розсердилась, то він просто грецький брехун. Скидай-но своє пальто!

Квін ввімкнув радіоприймач. Саме вибивали часові сигнали. Після останнього удару годинник показував п'ять годин 31 хвилину і 15 секунд за середнім південно-східним американським часом.

— Візьми на себе обов'язки бармена, — звернулася Нора до Квіна. — Ти ж бо знаєш, де все стоїть. — Вона пішла зі мною до ванної. — Де це ти її знайшов?

— У барі. А що тут робить Гілберт?

— Прийшов побачитися з нею, як він каже. Дороті вчора не ночувала вдома, і він вирішив, що вона й досі в нас. — Нора розсміялась. — А проте він особливо не засмутився, не знайшовши її тут. За його словами, вона завжди кудись тікає, бо хвора на дромоманію. Це така цікава похідна від материнського комплексу. Гілберт каже, що вичитав у Стікеля, мовляв, хворі на дромоманію виявляють ще й клептоманічні нахили, і став скрізь розкидати свої речі, щоб перевірити, чи не поцупить вона абищо, одначе нічого такого не помітив.

— Він зовсім ще дитина. Чи казав він щось про батька?

— Ні.

— Мабуть, ще не знає. Уайнент зробив спробу самогубства в Аллентауні. Гілд з Маколеєм виїхали туди. Я вагаюсь, чи казати про це дітям. І бажав би знати, чи це не Мімі напутила хлопця прийти сюди?

— Не думаю, але якщо ти…

— Просто цікаво, — заперечив я. — Він давно тут?

— Близько години. Хороший хлопчик. Вчить китайську і пише працю про свідомість і віру — не по-китайськи, звичайно. А ще вважає, що Джек Окі блискучий комік.

— Я теж такої думки. Ти не надудлилась?

— Не дуже.

Коли ми повернулися до вітальні, Дороті з Квіном танцювали під пісеньку «їді була леді».

Гілберт відклав журнал, який розглядав, і ввічливо поцікавився, чи одужав я після поранення.

Я запевнив, що вже одужав.

— А ось я ніколи не був поранений, так щоб по-справжньому, — провадив далі хлопець, — щоб запам'яталось. Я пробував сам себе поранити, але то, звичайно, зовсім не те. Тільки відчув незручність, роздратування й упрів.

— Але так воно й буває, — зазначив я.

— Справді? А я гадав, що це мусить бути більш… ну, більш незвичним. — Він підсунувся ближче до мене. — Я ще стільки всього не знаю. Зовсім малий, ще не встиг набути життєвого… Містере Чарлз, якщо ви зайняті чи не маєте бажання, скажіть відверто, але я б дуже хотів побалакати з вами наодинці, коли ніхто не заважатиме. В мене стільки запитань, на які ніхто, окрім вас, не дасть відповіді й…

— Сумніваюся, — урвав його я, — але з радістю посиджу з тобою будь-коли.

— Ви дійсно не проти? Чи це звичайнісінька ввічливість?

— Ні, тільки я хотів сказати, що сумніваюся, чи зможу бути такою мірою корисним, як ти на те сподіваєшся. Все залежатиме від того, про що ти бажаєш дізнатися.

— Скажімо, про канібалізм, — відказав він. — Йдеться не про Африку чи Нову Гвінею… Людожерство в Сполучених Штатах. Чи багато зафіксовано випадків?

— Зараз — жодного. Принаймні я не чув.

— То раніше, значить, траплялись?

— Не знаю, як багато, але траплялись — і до, і після колонізації. Одну хвилинку, зараз я тобі наведу приклад. — Я підійшов до книжкової полиці й витяг примірник «Знаменитих злочинів у Америці» Дюка — книжку, що її Нора надибала в якійсь поганенькій книгарні, відшукав потрібне місце й простягнув хлопцеві. — Тут небагато, три-чотири сторінки.