Художник хиткого світу

Жовтень 1948 року

Якщо сонячної днини піднятися стрімкою стежкою від дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів, то вже невдовзі між верхівками двох ґінкґо завидніється дах мого будинку. Навіть якби він не посідав командної висоти на пагорбі, то все одно виділявся би з-поміж сусідніх будівель аж так, що, підходячи до нього, мимоволі замислюєшся, який же це багатій там мешкає.

Та я аж ніяк не багатій і ніколи не мав великих статків. Можливо, ви зрозумієте, чому цей дім такий імпозантний, коли скажу, що його побудував мій попередник, і це був не абихто, а сам Акіра Суґімура. Звісно, якщо ви щойно прибули в наше місто, то ім’я Акіри Суґімури вам нічого не скаже. Утім, згадайте це прізвище в присутності будь-кого, хто тут жив до війни, і ви дізнаєтеся, що впродовж майже тридцяти років Суґімуру беззаперечно вважали одним із найшанованіших і найвпливовіших чоловіків цього міста.

Якщо я вам це розповім, і ви, піднявшись на верхівку пагорба, спинитеся й подивитеся на вишукані кедрові ворота, широкий простір, обгороджений садовим парканом, елегантний черепицевий дах зі стильним різьбленим гребеневим брусом, що здіймається над навколишнім краєвидом, то вам, мабуть, стане цікаво, як мені, людині, за власними ж словами, незаможній, вдалося стати власником такого будинку. Правда в тім, що я купив дім за номінальну ціну — сума, яку заплатив, не становила і половини його реальної вартості натоді. Це сталося завдяки вкрай цікавій — чи, як може комусь видатися, безглуздій — процедурі, що її ініціювала сім’я Суґімури під час продажу.

Відтоді минуло вже п’ятнадцять років. Мої справи тоді складалися чимраз краще, і дружина почала вимагати, щоб я знайшов нам новий дім. З властивою їй передбачливістю вона переконала мене, чому так важливо мати будинок, який би відповідав нашому нинішньому статусу — не через пиху, а заради дітей і їхніх шансів знайти собі гідну пару. Я визнав слушність її міркувань, але поза-як Сецуко, нашій старшій доньці, тоді було лише чотирнадцять чи п’ятнадцять, я не бачив потреби з усім тим квапитися. Попри це, впродовж приблизно року цікавився всіма підхожими будинками, які виставляли на продаж. Про дім Акіри Суґімури я довідався від одного з моїх учнів, який сказав, що рік опісля смерті власника дім виставили на продаж. Думка про купівлю такого маєтку не вкладалася в голові, тож я знехтував порадою, пояснивши її надмірною повагою, яку завжди почували до мене мої учні. Та все ж поцікавився будинком і отримав несподівану відповідь.

Одного пообіддя до мене завітали дві погордливі сивокосі пані, що, як з’ясувалося, були доньками Акіри Суґімури. Коли я висловив своє здивування щодо уваги до мене від аж такого визначного сімейства, старша з двох сестер холодно відповіла, що вони прийшли не просто з увічливості. За останні місяці вони отримали чимало запитів від потенційних покупців будинку їхнього покійного батька, проте сім’я зрештою вирішила відмовити всім, окрім чотирьох претендентів. Члени родини ретельно відібрали ці чотири кандидатури на основі їхньої добропорядності і здобутків.

— Для нас надзвичайно важливо, — продовжувала вона, — щоб батьків маєток перейшов людині, яку він сам би схвалив і яку вважав би достойною такого дому. Звісно ж, обставини змушують нас зважати і на фінансовий аспект, однак це зовсім не головне. І тому ми визначилися з ціною.

Цієї миті молодша сестра, яка досі не зронила і слова, простягнула мені конверт, і, поки я його відкривав, обидві втупилися в мене суворими поглядами. Усередині містився один-єдиний чистий аркуш паперу, на якому елегантним розчерком чорнильного пензлика була виведена ціна. Я вже намірився висловити здивування через таку мізерну суму, та прочитав на обличчях своїх співрозмовниць, що подальше обговорення фінансових питань вважатиметься нетактовним. Старша сестра просто сказала:

— Намагатися перебити ціну одне одного — зовсім не у ваших інтересах. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб дістати більше зазначеної суми. Від цього моменту наш єдиний намір — провести аукціон престижу.

Вони прийшли особисто, пояснила старша сестра, щоб офіційно, від імені всього сімейства Суґімури, запитати, чи погоджуюсь я — як, звісно ж, і троє інших претендентів на будинок, — щоб вони ретельно дослідили наше походження, освіту, особисті і професійні якості та здобутки. І лише після цього сестри оберуть достойного покупця.

Процедура видалася мені ексцентричною, але я не мав нічого проти; зрештою, вона не надто відрізнялася від перемовин двох сімей перед укладанням шлюбу. Насправді мені навіть трохи лестило, що така старовинна і консервативна родина вважає мене гідним кандидатом. Коли я згодився на таке розслідування й висловив сестрам свою вдячність, молодша з них уперше звернулася до мене.

— Містере Оно, наш батько був культурною людиною. І вельми шанобливо ставився до художників. Звісно ж, він знав і про ваші роботи.

Упродовж наступних днів я й сам вирішив дещо дослідити і з’ясував, що молодша сестра таки казала правду: Акіра Суґімура справді був великим поціновувачем мистецтва і неодноразово підтримував художні виставки власними грошима. А ще я натрапив на декілька цікавих чуток: скидалося на те, що більшість членів сім’ї Сугімури взагалі не хотіли продавати дім, і через це точилися запеклі суперечки. Врешті, через фінансову скруту продаж будинку став неминучим, і дивна процедура передачі маєтку новому власнику постала як компроміс, що його вдалося досягти з тими, що не хотіли передавати дім у чужі руки. Безперечно, така процедура була дещо свавільна; але я готовий був з розумінням поставитися до почуттів сім’ї з таким видатним минулим. Щоправда, моя дружина сприйняла ідею розслідування аж ніяк не прихильно.

— Та за кого вони себе мають? — обурилася вона. — Треба їм сказати, що відтепер ми не хочемо мати з ними діла.

— Але що у цьому такого? — запитав я. — Нам нема чого приховувати. Так, я незаможного роду, але Суґімури точно вже це знають і, попри це, вважають нас гідними кандидатами. Нехай ведуть своє розслідування, хоч би що вони знайшли, це піде нам лише на користь. Хай там як, — наголосив я, — а їхні дії не виходять за рамки того, як би вони поводилися, якби ми вели з ними перемовини перед укладанням шлюбу. Ще трохи, і нам доведеться до такого звикати.

Окрім того, ідея провести «аукціон престижу», як назвала це старша сестра, була варта захоплення. Цікаво, чому люди частіше не вдаються до таких методів. Це ж так благородно: влаштувати конкурс, у якому на користь кандидата свідчитиме не розмір гаманця, а моральні якості і здобутки. Досі пам’ятаю, якого глибокого зазнав задоволення, дізнавшись, що сім’я Суґімура — після украй ретельного розслідування — вирішила, що я найдостойніший будинку, яким вони так дорожили. І, безумовно, цей дім цілком вартий того, щоби потерпіти через нього кілька незручностей; попри приголомшливий та імпозантний екстер’єр, усередині будинок був оздоблений м’яким натуральним деревом з красивою текстурою, і з часом усі ми погодилися, що кращого місця для відпочинку й умиротворення годі шукати.

Одначе пихатість сім’ї Суґімури проступала на кожному етапі укладання угоди, а деякі члени родини навіть і не намагалися приховати свого ворожого ставлення до нас, тому, можливо, менш проникливий покупець уже давно образився би і відмовився б від цієї затії. Навіть багато років потому, коли я випадково зустрічався з кимось із членів цієї сім’ї, вони, замість того, щоб перекинутися зі мною кількома ввічливими словами, просто посеред вулиці починали випитувати, в якому стані дім і чи я щось у ньому переробляв.

Нині про сімейство Сугімурів чути лише зрідка. Щоправда, незадовго після капітуляції до мене навідалася молодша з двох сестер, які опікувалися продажем будинку. Роки війни перетворили її на змарнілу хворобливу стару жінку. Як і решта її сім’ї, жінка і не намагалася приховати, що її цікавило, як будинок — а не його мешканці — пережив війну; почувши про мою дружину і Кенджі, вона лише висловила скупе співчуття й відразу ж узялася розпитувати, якої шкоди будинку завдали бомбардування. Спочатку я за це на неї розгнівався, але потім помітив, як її погляд мимохіть блукає кімнатою і як вона час від часу різко замовкає просто посеред котроїсь зі своїх виважених, офіційних фраз, і зрозумів, що на неї накочуються цілі хвилі емоцій через повернення до свого колишнього дому. І коли збагнув, що, відколи продали дім, більшість її родичів вже померли, мені стало її шкода і я запропонував оглянути приміщення.

Будинку теж не вдалося пережити війну неушкодженим. Акіра Сугімура добудував колись до нього ліве крило — три просторі кімнати, приєднані до основної частини будівлі довгим коридором, що пролягав по один бік саду. Цей коридор був такий довжелезний, аж подейкували, буцімто Суґімура побудував його — як і все ліве крило — для своїх батьків, від яких хотів перебувати щонайдалі. Хай там як, а коридор цей становив найбільшу принаду будинку; в післяобідній час він по всій довжині ставав поцяткований грою світла і тіні від листя, і від цього складалося враження, що йдеш садовим тунелем. Найбільше від бомбардування постраждала саме ця частина, і коли ми оглядали її зі саду, пані Суґімура ледве стримувала сльози. До того часу весь мій гнів на цю літню жінку вже вщух, і я запевнив її, що за першої ж нагоди все полагоджу і будинок знову матиме точнісінько такий вигляд, як за часів її батька.

Коли я їй це обіцяв, то й гадки не мав, що матеріалів і надалі бракуватиме. Ще довго після капітуляції доводилося тижнями чекати, поки привезуть якусь дошку чи цвяхи. І коли мені за таких обставин все-таки вдавалося щось зробити, то я працював над основною частиною будинку, якій, звісно ж, не вдалося залишитися неушкодженою — і тому відновлення садового коридору східного крила тривало повільно. Я постарався зробити все, щоб стримати процес руйнування, але відкрити цю частину дому ми зможемо ще нескоро. Та й тепер, коли тут мешкаємо лише ми з Норіко, немає сенсу квапитися розширювати житловий простір.

Нині, якби я повів вас у задню частину будинку і відсунув убік важку завісу, за якою ховаються залишки садового коридору Суґімури, ви б і зараз могли розгледіти його колишню мальовничість. Але, безсумнівно, ви також помітили б і павутиння, і плісняву, яким я не можу дати ради; і величезні діри у стелі, закриті від неба лише шматками брезентини. Іноді, рано-вранці, я відсовую завісу, щоб подивитись, як у тоненьких забарвлених сонячних променях, що пробиваються крізь брезент, витанцьовують хмари пилу, мовби стеля щойно обвалилася.

Окрім коридору і східного крила, найпоруйнованіша була веранда. Члени моєї сім’ї, а надто дві мої доньки, завжди любили збувати там час за розмовами, дивлячись на сад; тому, коли Сецуко — моя заміжня донька — вперше приїхала до нас після капітуляції, я не здивувався, побачивши, як засмутив її стан веранди. До того часу я вже полагодив найгірші пошкодження, але з одного краю веранда досі була викривлена і потріскана в тих місцях, де вибухова хвиля вигнула дошки догори. Дах веранди теж постраждав, і в дощові дні нам доводилося щось підставляти, щоб вода, яка протікала крізь покрівлю, не розливалася по підлозі.

Щоправда, за останній рік мені таки вдалося виконати частину робіт, і коли минулого місяця Сецуко знову приїхала, веранда вже була майже відновлена. Норіко взяла відпустку на час гостювання сестри й, оскільки дні і далі стояли погожі, мої дві доньки збували на веранді чимало часу, як за давніх добрих часів. Почасти я приєднувався до їхнього товариства, й іноді здавалося, що все як і роками раніше, коли ми всією сім’єю сідали на веранді в сонячні дні і неспішно бесідували про все на світі. Якось минулого місяця — здається, першого ж ранку після приїзду Сецуко — ми сиділи всі разом на веранді після сніданку, і Норіко сказала:

— Сецуко, як добре, що ти нарешті приїхала. Я зможу хоч трохи перекласти догляд за батьком на твої плечі.

— Норіко, перестань... — Її старша сестра ніяково засовалася на подушці.

— Тепер, коли батько вийшов на пенсію, він іще й як потребує догляду, — провадила далі Норіко з підступною посмішкою. — Треба постійно його чимось розважати, бо він починає хандрити.

— Перестань... — Сецуко нервово посміхнулася й, зітхнувши, повернулася обличчям до саду. — Схоже, клен уже повністю відновився. Який же він красивий!

— Батьку, Сецуко, мабуть, і гадки не має, який ти став. Вона пам’ятає тебе лише за тих часів, коли ти, як справжній тиран, тільки те й робив, що віддавав нам усім накази. Тепер ти став значно лагідніший, правда?

Я засміявся, щоби показати Сецуко, що це все жарт, але моя старша донька і надалі мала зніяковілий вигляд. Норіко повернулася до сестри і додала:

— Але йому і справді потрібен догляд, інакше він цілісінький день понуро тинятиметься домом.

— Вона верзе казна-що, як і завжди, — втрутився я. — Якби я й справді цілими днями хандрив, то як би примудрився це все полагодити?

— А й справді, — погодилася Сецуко, обертаючи до мене усміхнене лице. — Будинок тепер просто чудовий. Батько, мабуть, працював не покладаючи рук.

— Для усіх найважчих робіт батько найняв людей, — відповіла Норіко. — Сецуко, таке враження, наче ти мені не віриш. Батько дуже змінився. Уже не треба його боятися. Він тепер значно лагідніший, майже ручний...

— Норіко, перестань...

— Він навіть час од часу готує їсти. Ти б у таке нізащо не повірила, правда? Але тепер батько готує дедалі краще і краще.

— Норіко, по-моєму, ми вже достатньо це обговорили, — впівголоса мовила Сецуко.

— Хіба не так, батьку? Ти ж і справді досягнув неабияких успіхів.

Я знову всміхнувся і втомлено похитав головою. І саме цієї миті, як я собі пригадую, Норіко повернулася обличчям до саду і, затуливши очі від сонця, сказала:

— Що ж, коли я вийду заміж, то вже не зможу приїжджати сюди і готувати для нього їсти. Мені тоді і без батька клопотів вистачатиме.

Після цих слів Норіко її старша сестра, яка досі сором’язливо дивилася вбік, рвучко кинула на мене запитальний погляд. І відразу ж знову відвела очі, щоб з почуття обов’язку всміхнутися Норіко у відповідь. Одначе в поведінці Сецуко з’явилося нове, глибинніше сум’яття, й вона, як на мене, навіть зраділа, коли її син стрімголов промчав повз нас верандою, давши їй підставу змінити тему розмови.

— Ічіро, вгамуйся, будь ласка, — гукнула вона йому вслід.

Безсумнівно, після життя в сучасній батьківській квартирі, Ічіро був у захваті від просторого дому. Та він не поділяв нашої любові сидіти на веранді, і йому значно більше подобалося вихором бігати туди-сюди по всій її довжині, іноді ковзаючись по начищеній підлозі. Неодноразово він замалим не перевертав нашу тацю з чаєм, але материні прохання заспокоїтися поки що не мали результату. Так і цього разу — коли Сецуко запропонувала йому трохи посидіти з нами, він нахмурився й залишився стояти у протилежному кінці веранди.

— Ічіро, ходи до нас, — гукнув я. — Мені вже набридло весь час розмовляти лише з жінками. Ходи, сядеш біля мене, поговоримо про чоловічі справи.

Почувши це, Ічіро відразу ж підійшов. Він поклав свою подушку поруч зі мною і сів, набравши вкрай благородної постави: руки на стегнах, плечі розпрямлені.

— Оджі[1], — серйозно сказав він. — Я маю тебе щось спитати.

— Авжеж, Ічіро, що саме?

— Я хочу розпитати тебе про те чудовисько.

— Яке чудовисько?

— Воно ще доісторичне?

— Доісторичне? Ти вже знаєш такі слова? Оце кмітливий хлопчина!

Цієї миті гідність Ічіро відійшла на задній план. Він не захотів більше тримати поставу, перекотився на спину і заходився хвицати ногами в повітрі.

— Ічіро! — збентежено шепнула йому Сецуко. — Що за поведінка у присутності дідуся? Сядь рівно!

Ічіро ніяк не відреагував і лише опустив ноги, гупнувши ними по підлозі. А відтак схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Оджі, — сонливо мовив він, — це чудовисько — доісторичне?

— Ічіро, про яке чудовисько ти питаєш?

— Прошу, вибач йому, — втрутилася Сецуко, нервово посміхаючись. — Коли ми вчора приїхали, він побачив біля вокзалу рекламу якогось фільму й опісля докучав водієві таксі своїми численними запитаннями. А сама я, на жаль, цієї афіші не побачила.

— Оджі! Це чудовисько доісторичне чи ні? Дай відповідь на моє запитання!

— Ічіро! — мати кинула на нього переляканий погляд.

— Ічіро, я не знаю напевно. Гадаю, щоб це з’ясувати, нам доведеться подивитися сам фільм.

— То коли підемо на фільм?

— Гм-м. Краще запитай у мами. Хтозна, може, він занадто страшний для малих дітей.

Я й не думав, що цей коментар може спричинити таку бурю емоцій, але він мого внука просто приголомшив. Ічіро перекотився назад у сидячу позу і, втупившись у мене поглядом, закричав:

— Та як ти смієш? Що ти хочеш цим сказати?

— Ічіро! — розгублено вигукнула Сецуко. Але Ічіро і далі дивився на мене спопеляючим поглядом, тож його матері довелося встати з подушки і підійти до нас. — Ічіро! — прошепотіла вона і затермосила його за руку. — Не дивися так на дідуся.

Замість відповіді Ічіро знову впав на спину й узявся метеляти ногами в повітрі. Його мати знову нервово до мене всміхнулася.

— Що за манери, — сказала вона і, не знаючи що ще додати, знову всміхнулася.

— Ічіро-сан, — підводячись, звернулася до хлопця Норіко, — чому б тобі не допомогти мені поприбирати зі столу після сніданку?

— Це жіноча робота, — відповів Ічіро, не перестаючи хвицати ногами.

— То Ічіро мені не допоможе? Оце вже проблемка. Цей стіл такий важезний, мені забракне сили відсунути його самотужки. Кого ж би мені попросити про допомогу?

Почувши це, Ічіро притьмом скочив на ноги і, не дивлячись на нас, хутко покрокував углиб будинку. Норіко засміялася й пішла слідом за ним.

Сецуко провела їх поглядом, відтак підняла чайничок і взялася наливати мені чай.

— Я й не уявляла, що все зайшло так далеко, — стишено мовила вона. — Я маю на увазі домовини про шлюб Норіко.

— Нічого нікуди не зайшло, — сказав я, похитуючи головою. — Ба більше, ще ні про що не домовлено. Ми лише почали перемовини.

— Вибач, батьку, просто з того, що Норіко допіру сказала, я зрозуміла, що все більш-менш... — вона замовкла, а потім знову заговорила. — Вибач, — але вона вимовила це так, що в повітрі зависло запитання.

— Боюся, Норіко вже не вперше так про це говорить, — сказав я. — Правду кажучи, вона почала дивно поводитися, ще коли ці домовини щойно почалися. Минулого тижня до нас завітав пан Морі — пам’ятаєш його?

— Авжеж. Як у нього справи?

— Усе добре. Він просто проходив повз нас і вирішив перевідати. Річ у тім, що Норіко почала говорити про шлюбні перемовини у його присутності. Вона говорила про них так, як оце щойно, наче все вже домовлено. Мені хотілося крізь землю провалитися. Коли пан Морі уже йшов, він навіть привітав мене і поцікавився, ким працює наречений.

— Справді, — замислено мовила Сецуко, — тобі, мабуть, було дуже ніяково.

— Так, але винен у цьому аж ніяк не пан Морі. Ти сама щойно її чула. А що тоді має думати стороння людина?

Моя донька нічого на це не відповіла, і ми кілька хвилин просиділи мовчки. Один раз я глянув на неї — Сецуко сиділа, втупившись поглядом у сад, і тримала горнятко чаю обома руками так, наче геть про нього забула. І я знову спіймав себе на тому, що — може, через те, що на неї якось по-особливому падало світло абощо — вже вкотре за час доньчиного візиту роздумую про її зовнішність. Адже, поза всякими сумнівами, Сецуко з роками ставала дедалі вродливіша. За її юності ми з матір’ю хвилювалися, що з таким простакуватим обличчям Сецуко не вдасться вдало видати заміж. Навіть дитиною вона мала доволі чоловічі риси обличчя, і з настанням юності вони ставали чимраз вираженіші; аж так, що, коли мої доньки сварилися, Норіко завжди могла взяти гору над старшою сестрою, варто їй було крикнути: «Ти хлопець! Хлопець!» Хтозна, як таке впливає на формування характеру. Звісно, це аж ніяк не збіг, що Норіко виросла така наполеглива, а Сецуко — така сором’язлива і схильна до самітництва. Втім, тепер, на порозі тридцятиліття, в зовнішності Сецуко з’явилася нова, не малопомітна приваба. Пригадую, як її мати це передбачала, часто повторюючи: «Наша Сецуко розквітне влітку». Тоді мені видавалося, що дружина цими словами просто себе заспокоює, одначе кілька разів під час візиту Сецуко минулого місяця я вражено ловив себе на тому, що вона мала рацію.

Сецуко вийшла зі своєї задумливості і, знову зиркнувши вглиб будинку, сказала:

— Мені здається, що торішні події дуже засмутили Норіко. Мабуть, значно більше, ніж ми собі могли уявити.

Я зітхнув і кивнув.

— Можливо, тоді я не приділив їй достатньо уваги.

— Я впевнена, що батько зробив усе, що було в його силах. Утім, звісно, такі події — це жахливий удар для жінки.

— Мушу визнати, я вважав, що твоя сестра трохи грала комедію, як вона часом уміє. Вона наполягала, що це шлюб по любові, отож коли домовини закінчилися нічим, їй довелося поводитися відповідно. Хоча, можливо, не завжди її тодішня поведінка була вдаваною.

— Тоді ми над нею посміювалися, — додала Сецуко, — але, можливо, це і справді була любов.

Ми знову замовкли. Зсередини будинку долинав голос Ічіро, який постійно щось надривно повторював.

— Перепрошую за свою цікавість, — якось дивно мовила Сецуко, — але чи ми дістали якесь пояснення, чому ті минулорічні домовини закінчилися нічим? Усе сталося так несподівано.

— Гадки не маю. Тепер це вже не має значення, правда?

— Авжеж, не має, вибач, — Сецуко на мить знову про щось замислилась, а відтак сказала: — Річ у тому, що Суічі час від часу наполегливо розпитує мене про те, що ж усе-таки сталося торік і чому сім’я Міяке так несподівано вирішила припинити перемовини, — вона хихотнула, майже сама до себе. — Таке враження, що він твердо переконаний, наче я знаю якийсь секрет, і що ми його від нього приховуємо. Мені доводиться постійно його запевняти, що я не маю найменшої гадки, що ж тоді сталося.

— Можеш не сумніватися, — прохолодно мовив я, — для мене це теж таємниця. Якби я знав, то не приховував би цієї інформації від тебе і Суічі.

— Звісно. Вибач, батьку, я не хотіла ні на що натякати... — вона знову ніяково замовкла.

Можливо, того ранку я був дещо різкий з донькою, але ж Сецуко вже далеко не вперше влаштовувала мені такий допит щодо торішніх подій і відмови сім’ї Міяке. Не розумію, чому вона вважає, наче я щось від неї приховую? Якщо в сім’ї Міяке і була якась особлива причина, щоб отак нам відмовити, то цілком логічно, що вони не планували мені звірятися.

Щодо мого власного припущення, то гадаю, що в цій ситуації не було нічого аж надто надзвичайного. Звісно, їхня відмова останньої миті була дуже неочікувана, але це ж не означає, що її спричинило дещо особливе. Щось мені підказує, причина полягала всього лиш у статусі. Як мені вдалося розгледіти, сім’я Міяке належить до тих гордих і чесних людей, яким було б ніяково від самої думки, що їхній син хоче одружитися з дівчиною з вищим соціальним статусом. Ба більше, ще кілька років тому, вони, либонь, відмовилися б іще швидше, але позаяк пара постійно повторювала, що це «шлюб по любові», і вони ще й наслухалися про всі ці сучасні віяння, то й не дивно, що сім’я Міяке збилася з пантелику і не знала, як їм правильно повестися. Поза всяким сумнівом, цим і пояснюється ситуація, і в ній немає нічого складного.

Цілком імовірно, що їх збентежило моє очевидне схвалення цього шлюбу. Річ у тім, що я не задумувався над статусом, бо мені невластиво перейматися такими речами. Правду кажучи, я ніколи, на жодному етапі свого життя, не усвідомлював власного соціального статусу і навіть тепер щоразу заново дивуюся, коли якась подія або чиїсь слова нагадують мені про те, що до мене ставляться з неабиякою повагою. Приміром, зовсім недавно я збув вечір у нашому старому кварталі насолод, випиваючи в забігайлівці пані Кавакамі, де — як це тепер стається чимраз частіше — ми з Шінтаро були єдині відвідувачі. Як і завше, вмостилися з ним на високих барних стільцях біля шинквасу, перемовляючись із пані Кавакамі, і, позаяк за ті кілька годин інші відвідувачі так і не з’явилися, наша бесіда переросла в довірливу розмову. Якоїсь миті, коли пані Кавакамі, розповідаючи про котрогось зі своїх родичів, поскаржилася, що цей молодик уже довго не може знайти собі пристойну роботу, Шінтаро раптом вигукнув:

— Обасан[2], вам треба було відправити його до нашого сенсея! Варто йому замовити за цього хлопчину добре слово в потрібному місці, і ви не встигнете й оком кліпнути, як ваш родич знайде собі хорошу роботу.

— Шінтаро, та що ти таке верзеш? — обурився я. — Я вже на пенсії. У мене тепер немає зв’язків.

— Усі шанобливо ставитимуться до будь-якої рекомендації від людини такого статусу, як сенсей, — не вгавав Шінтаро. — Обасан, відправте того молодика до сенсея.

Спершу мене дещо здивувала така тверда впевненість Шінтаро у моїх можливостях. Та потім я усвідомив, що він укотре згадував ту незначну послугу, яку я надав його молодшому братові багато років тому.

Це, мабуть, було 1935 чи 1936 року, і, як я пригадую, йшлося про геть звичайну річ — якийсь рекомендаційний лист знайомому в Державному департаменті абощо. Геть забув би про цей випадок, але одного пообіддя, коли я відпочивав удома, моя дружина раптом повідомила, що до мене прийшли відвідувачі і чекають на порозі.

— Будь ласка, запроси їх у дім, — сказав тоді я.

— Але вони наполягають, що не хочуть турбувати тебе своєю присутністю в домі.

Я вийшов до порогу і побачив там Шінтаро та його молодшого брата, який тоді ще був геть юний. Помітивши мене, вони почали кланятися й нервово усміхатися.

— Прошу вас, заходьте в дім, — звернувся я до них, але вони і далі собі кланялися й усміхалися. — Шінтаро, прошу тебе, заходь на татамі.

— Ні, сенсею, — відповів Шінтаро, безнастанно усміхаючись і кланяючись. — Це і так нечуване нахабство, прийти отак до вашого дому. Нечуване нахабство. Але ми не могли більше сидіти вдома, не подякувавши вам.

— Заходьте досередини. Здається, Сецуко саме запарювала чай.

— Ні, сенсею, це було б нечуване нахабство, справді, — повернувшись до брата, Шінтаро швидко прошепотів: — Йошіо! Йошіо!

Юнак нарешті перестав кланятися й нервово підняв на мене очі, а відтак сказав:

— Я до кінця життя буду вам вдячний. Кожною клітинкою свого єства я постараюся виправдати вашу рекомендацію. Запевняю вас, я не підведу. Я працюватиму в поті чола і прагнутиму вдовольнити своїх начальників. І хоч як високо піднімуся в майбутньому, я ніколи не забуду людину, що допомогла мені ступити перший крок назустріч кар’єрі.

— Та мені це нічого не коштувало, справді. Ти цілком на це заслуговуєш.

Мої слова викликали в обох запеклі заперечення, і Шінтаро сказав братові:

— Йошіо, ми вже і так достатньо набридли сенсеєві. Перш ніж ми підемо, ще раз добре подивися на чоловіка, який так тобі допоміг. Неабияка честь для нас мати такого впливового і щедрого покровителя.

— Так, це правда, — пробурмотів юнак і глянув на мене.

— Шінтаро, будь ласка, перестань, мені ніяково від твоїх слів. Прошу вас, заходьте в дім, і ми відсвяткуємо цю подію чашечкою саке.

— Ні, сенсею, ми мусимо іти. Це і так нечуване нахабство — прийти сюди і порушити ваш пообідній відпочинок. Але нам так кортіло вам подякувати, що не могли більше чекати ні хвилини.

Після їхнього візиту — мушу визнати — в мене виникло відчуття, ніби мені таки вдалося чогось у житті досягнути. Так буває, коли через стрімку кар’єру геть не залишається часу зупинитися й підбити підсумки, аж раптом стається щось таке, що змушує озирнутися назад й усвідомити, який довгий шлях уже вдалося здолати. Бо ж справді, я, майже не задумуючись, допоміг юнакові почати хорошу кар’єру. Ще кілька років тому й уявити собі цього не міг, і все ж я зумів досягнути такого становища, сам цього не усвідомлюючи.

— Шінтаро, багато що відтоді змінилося, — сказав я того вечора в забігайлівці пані Кавакамі. — Тепер я на пенсії й уже не маю стількох зв’язків.

Утім, хтозна, можливо, Шінтаро не так уже й помиляється щодо мене. Цілком імовірно, що якби я вирішив це перевірити, то знову був би здивований своєю впливовістю. Як уже казав, я ніколи не усвідомлював, яке становище посідаю в суспільстві.

Навіть якщо Шінтаро подеколи і виявляє наївність щодо деяких питань, цим не варто нехтувати, адже нині так важко зустріти людину, незіпсовану сучасним цинізмом й образою. Є щось обнадійливе в тому, що можна повсякчас заглянути до пані Кавакамі і натрапити там на Шінтаро, який сидить собі за шинквасом і, як завжди, байдужо крутить капелюхом по стійці, точнісінько так само, як він це робить будь-якого вечора останні сімнадцять років. І здається, ніби для Шінтаро справді нічого не змінилося. Він так само ґречно зі мною вітається, неначе і досі мій учень, і весь вечір, хоч би як він напився, називає мене лише «сенсей» і ставиться вкрай шанобливо. Часами він навіть запитує мене щось про техніку чи стиль малювання зі запалом молодого підмайстра, хоча, правду кажучи, Шінтаро, звісно ж, уже давно перестав створювати справжнє мистецтво. Ось уже кілька років як він ілюструє книжки, а нині ще й, як я знаю, спеціалізується на пожежних машинах. День за днем він просиджує у своїй кімнаті на горищі, малюючи одну пожежну машину за іншою. Але, мабуть, вечорами, після кількох чарок, Шінтаро хочеться вірити, що він і досі той самий молодий художник-ідеаліст, якого я взяв під своє крило.

Ця дитинність Шінтаро неодноразово давала підставу пані Кавакамі — яка мала в собі щось недобре — з нього кепкувати. Недавно, наприклад, якось увечері під час зливи Шінтаро забіг до неї в бар і взявся викручувати свій промоклий наскрізь капелюх просто над килимком біля дверей.

— Шінтаро-сан! — крикнула до нього пані Кавакамі. — Що це за манери?

Почувши це, Шінтаро підняв голову і глянув на неї так стривожено, наче і справді вчинив щось жахливе. Й відразу ж почав палко вибачатися, ще дужче підігріваючи бажання пані Кавакамі потішатися з нього.

— Шінтаро-сан, я ще ніколи не бачила такої невихованості. Таке враження, що ти мене ні на йоту не поважаєш.

— Обасан, перестаньте знущатися з хлопця, — урешті втрутився я. — Годі. Скажіть йому, що ви просто пожартували.

— Пожартувала? Це ніякі не жарти! Це несосвітенна невихованість.

Отож пані Кавакамі не вгавала, аж поки на Шінтаро не стало жаль дивитися. Утім, бували і такі випадки, коли Шінтаро був свято переконаний, що з нього просто кепкують, хоча насправді з ним говорили цілком серйозно. Якось він поставив пані Кавакамі у скрутне становище, взявшись радісно і на весь голос розповідати про одного генерала, якого щойно стратили за воєнні злочини:

— Я завжди, ще змалечку, захоплювався цим чоловіком. Цікаво, як він тепер поживає? На пенсії, мабуть.

Того вечора в барі було декілька нових відвідувачів, і вони окидали Шінтаро осудливими поглядами. Коли пані Кавакамі, розхвилювавшись за репутацію свого закладу, підійшла до нього і тихенько розповіла про долю генерала, Шінтаро розреготався на все горло.

— Обасан, чесне слово, — голосно сказав він. — Ви іноді перегинаєте палицю зі своїми жартами.

Необізнаність Шінтаро в таких речах часто просто вражає, але, як я вже казав, нею не варто нехтувати. Треба бути вдячними, що на світі досі є люди, незаражені сучасним цинізмом. Ба більше, можливо, саме завдяки цій рисі його характеру — оцьому відчуттю, що якимось дивом Шінтаро, попри все, залишився непонівеченим, — за останні роки я ще дужче полюбив його товариство.

Щодо пані Кавакамі, хоч вона і старається щосили придушувати свій теперішній настрій, але все ж за роки війни вона вельми зістарілася. До війни вона ще цілком могла би зійти за молоду жінку, але відтоді в ній наче щось надломилося й осіло. І якщо пригадати, скількох близьких людей вона втратила на війні, то і дивуватися нема з чого. Та й підтримувати свій заклад на плаву їй стає дедалі важче; безумовно, їй самій не віриться, що навколо той самий квартал, де якихось шістнадцять чи сімнадцять років тому вона відкрила свою крихітну забігайлівку. Бо від давнього кварталу насолоди вже майже нічого не залишилося; майже всі її колишні конкуренти закрили свої заклади і поїхали геть, та й сама пані Кавакамі, певно, не раз задумувалась, а чи не вчинити їй так само.

Та коли вона щойно відкрила свою забігайлівку, її зусібіч затискали безліч інших барів і кафе, і я пригадую, як дехто сумнівався, чи їй вдасться тут довго протриматися. Справді, колись цими вуличками неможливо було пройтися, не зачепивши численні яскраві полотняні транспаранти, що натискали звідусіль, нависаючи на перехожих з вітрин крамниць і рекламуючи всі принади того чи того закладу. Втім, за тих часів у кварталі було вдосталь клієнтів, щоби будь-яка кількість таких закладів могла процвітати. Надто теплими вечорами вулички залюднювалися, й відвідувачі неквапно переходили з одного бару в інший або ж просто стояли і розмовляли посеред вулиці. Автівки давно вже не насмілювалися тут проїжджати, і навіть велосипед було важко проштовхнути крізь усі ті юрби безтурботних пішоходів.

Я називаю цей район «нашим кварталом утіхи», та насправді це всього лише місце, де можна було випити, перекусити і поговорити. Щоб потрапити у справжні квартали насолоди — з гейшами і театрами, — вам довелося б піти в центр міста. Але особисто мені завжди більше подобався оцей наш квартал. У ньому збиралися веселі, але поважні люди, здебільшого нашого кола — художники і письменники, яких вабила можливість провадити жваві розмови до пізньої ночі. Заклад, в який учащала моя компанія, називався «Міґі-Хідарі», і розташовувався він у вимощеній пішохідній зоні на перехресті трьох вулиць. У «Міґі-Хідарі», на відміну від інших закладів по сусідству, було вдосталь простору й аж два поверхи, а ще безліч кельнерок і в західному, і в традиційному одязі. Я також дещо долучився до того, що «Міґі-Хідарі» зміг із часом затьмарити всіх конкурентів, і на знак вдячності нашій компанії виділили столик у кутку — завжди вільний для нас. Ті, що зі мною там випивали, належали до еліти моєї школи: Курода, Мурасакі, Танака — геніальні юнаки, які вже тоді мали хорошу репутацію. Усі вони були справжні любителі поговорити, і я пам’ятаю, як за нашим столиком розгорялася не одна запекла суперечка.

Шінтаро, мушу визнати, ніколи не належав до цього обраного товариства. Я особисто не мав нічого проти того, щоб він до нас приєднався, проте серед моїх учнів існувало напрочуд сильне відчуття ієрархії, й Шінтаро, вочевидь, не сприймали за першокласного художника. Правду кажучи, я досі пам’ятаю, як одного вечора, незадовго після того візиту Шінтаро і його брата до мене додому, ми обговорювали цей випадок за нашим столиком. Пригадую, як Курода і такі, як він, сміялися з надмірної вдячності братів за те, що один із них запопав «звичайнісіньку чиновницьку посаду»; одначе вони всі уважно слухали, коли я висловив свою думку про те, що впливовість і статус можуть підкрастися до людини, яка перейнята щоденною працею, геть непомітно, надто якщо ця людина працює не заради підвищення цього статусу, а заради задоволення, що їй дає якнайкраще виконання своєї роботи. Тоді один із них — звісно ж, Курода, — нагнувся вперед і сказав:

— Я вже давно підозрював, що сенсей не усвідомлює, як його поважають жителі нашого міста. І справді, епізод, який він щойно описав, безумовно свідчить про те, що його авторитет більше не обмежується мистецькими колами, а сягнув усіх сфер життя. Однак як же властиво сенсею, з його непересічною скромністю, не помічати цього. І цілком закономірно, що сам він здивовано усвідомив, як високо його цінують у суспільстві. Проте нас це анітрохи не дивує. Ба більше, можна навіть сказати, що хай як сильно його поважає загальна публіка, лише ми, ті, що сидять зараз за цим столиком, знаємо, наскільки більшої поваги він вартий. Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Його авторитет лише зростатиме, й у прийдешні роки для нас найбільшою честю буде сказати, що колись ми належали до учнів самого Масудзі Оно.

У цих словах не було нічого такого; віднедавна увійшло в звичку, що певного моменту вечора, коли всі вже трохи захмеліли, мої протеже починали виголошувати промови, вихваляючи мене. Надто полюбляв таке Курода, що його вважали кимось на кшталт речника всієї групи. Звісно, я зазвичай пропускав їхні слова повз вуха, але того вечора, як і тоді, коли Шінтаро з братом стояли, усміхаючись і вклоняючись, на порозі мого дому, мене охопило почуття теплого вдоволення.

Утім, сказати, що я спілкувався лише з найкращими своїми учнями, буде неправильно. Я і поріг забігайлівки пані Кавакамі вперше переступив тоді, коли, як пригадую, хотів провести вечір, обговорюючи дещо з Шінтаро. Нині, намагаючись пригадати той вечір, усвідомлюю, що мої спогади про нього сплуталися зі звуками й образами безлічі інших вечорів, які ми збули у цьому барі; над одвірком висить червоний паперовий ліхтарик, біля «Міґі-Хідарі» розноситься сміх відвідувачів, витає запах смаженої у фритюрі їжі, кельнерка переконує когось повернутися до дружини — і зусібіч лунає відгомін клацання дерев’яних сандалів по асфальту. Пригадую, того теплого літнього вечора, не знайшовши Шінтаро в жодному з його улюблених місць, я почав блукати крихітними барами, розташованими у цьому кварталі. Хай би яка конкуренція існувала між цими закладами, але тут панував дух сусідства, і тому цілком природно, що коли я запитав в одному з них про Шінтаро, офіціантка без крихти неприязні порадила мені пошукати його «в тому новому барі», який щойно відкрився.

Поза всяким сумнівом, пані Кавакамі могла б перелічити безліч змін — її маленьких «поліпшень» — за всі ці роки. Проте мені здається, що того першого вечора її невеличка забігайлівка мала майже такий самий вигляд, як і нині. Коли заходиш досередини, насамперед вражає контраст між шинквасом, освітленим теплим посвітом низько підвішених ламп, і рештою кімнати, що ховається в напівтемряві. Більшість її відвідувачів віддають перевагу сидіти коло рундука в цьому острівці світла, і це створює в барі затишну, душевну атмосферу. Я пригадую, як того літнього вечора схвально обвів поглядом заклад, і нині, попри всі ті пертурбації, які змінили довколишній світ, заклад пані Кавакамі тішить мене так само, як і тоді.

Однак усе інше змінилося до невпізнаваності. Тепер, ступивши за поріг бару пані Кавакамі, може скластися враження, що ви щойно випивали десь на самому краю цивілізації. Зусібіч, хоч куди оком кинь, розкинулася руїнна пустеля. Лише тильні сторони декількох вцілілих будинків вдалині нагадують про те, що ви перебуваєте неподалік центру міста. «Руїни війни» — так їх називає пані Кавакамі. Проте я пам’ятаю, як гуляв навколо цього кварталу невдовзі після капітуляції, й багато з цих будинків досі ще стояли. І «Мігі-Хідарі» був на місці, хоч і з вибитими через вибухи вікнами і частково просілим дахом. І я пригадую, як подумки запитував себе, проходячи повз ці зруйновані будівлі, чи вони колись іще зможуть повернутися до життя. А потім якось уранці я там проходив і побачив, що бульдозери вже все зрівняли з землею.

Отож тепер та частина вулиці — це суцільне розвалище. Безперечно, влада має на це місце якісь плани, та ось уже три роки не видно ніяких змін. Після дощу вода невеликими калюжками збирається між битою цеглою й там застоюється. Як наслідок, пані Кавакамі довелося поставити протимоскітні сітки на вікна, хоч і малоймовірно, що такі зміни приваблюватимуть клієнтів.

Будинки по той бік вулиці, де розташований бар пані Кавакамі, таки вистояли, проте більшість із них видаються закинутими; будівлі обабіч її бару, наприклад, уже давно пустують, і їй від цього трохи лячно. Пані Кавакамі любить нам повторювати, що якби раптом розбагатіла, то залюбки купила б ці будівлі і розширила б свій бар. Але поки грошей у неї катма, пані Кавакамі чекає, коли туди хтось заселиться; вона б навіть не заперечувала, якби там відкрилися такі ж бари, як і в неї — будь-що, тільки б не жити, наче посеред кладовища.

Якби вам випало вийти від пані Кавакамі, коли вже западають сутінки, ви, мабуть, захотіли б затриматися біля виходу й оглянути понівечений простір, що розкинувся перед вами. Можливо, вам вдалося б розгледіти в напівтемряві цілі гори битої цегли і потрощених дощок, а ще подекуди шматки труб, що стримлять із землі, наче бур’яни. А потім, якби ви пройшлися повз чергові гори уламків, то помітили б, як у світлі ліхтарів виблискують численні маленькі калюжі.

Коли ж, діставшись підніжжя того пагорба, на якому стоїть мій дім, ви зупинитеся на Мості Сумнівів й озирнетеся назад, на залишки нашого колишнього кварталу насолоди, то, якщо сонце ще не повністю сховалося за обрій, можливо, зможете розгледіти ряд старих телеграфних стовпів — досі не поєднаних дротами, — що зникають у сутінках уздовж тієї дороги, якою ви щойно прийшли. І, може, ви помітите темні скупчення птахів, які незручно всілися на верхівках тих стовпів, наче очікуючи, коли ж натягнуть дроти, на яких вони колись сиділи, що смугуватимуть небо.

Зовсім недавно я стояв якось увечері на цьому маленькому дерев’яному містку і побачив, як удалечині над руйновищем піднімаються два стовпи диму. Можливо, це робітники продовжують виконувати якусь безкінечно повільну державну програму; чи, може, діти бавляться в якусь недозволену гру. Та чомусь ці стовпи диму на фоні неба навіяли на мене меланхолію. Вони скидалися на погребальні вогнища на якомусь покинутому похороні. «Живеш, наче посеред кладовища», — як каже пані Кавакамі; і справді, якщо згадати всіх тих людей, які колись тут юрмилися, то з нею стає важко не погодитися.

Але я відійшов від теми. Намагався пригадати деталі візиту Сецуко минулого місяця.

Як я, напевно, вже казав, Сецуко, гостюючи в нас, більшість першого дня збула на веранді за розмовами з сестрою. Десь уже під вечір, коли мої доньки занурилися в жіночі балачки, я, пригадую, пішов шукати внука, який кількома хвилинами раніше побіг углиб дому.

Я саме йшов садовим коридором, аж почувся важкий глухий удар, від якого весь будинок аж здригнувся. Розхвилювавшись, я поквапився до вітальні. У цю пору доби наша вітальня здебільшого лежить у тіні, і після залитої сонячним світлом веранди моїм очам знадобилося кілька секунд, щоб переконатися, що Ічіро там немає. Відтак почувся ще один удар, а потім ще і ще, і голос Ічіро, який викрикує щось на кшталт «Вйо! Вйо!» Ці звуки долинали з сусідньої кімнати, в якій стояло піаніно. Я підійшов ближче, на хвильку прислухався і тихенько відсунув перегородку.

На відміну від вітальні, у цій кімнаті було багато сонця впродовж усього дня. Вона наповнювалася променистим, яскравим світлом, і якби була трішки більшою, то могла б стати ідеальним місцем для сімейних трапез. Був період, коли я використовував її для зберігання своїх картин і художнього начиння, але тепер, окрім німецького піаніно, в кімнаті майже нічого не було. Поза всяким сумнівом, саме тому, що ця кімната не була заставлена всіляким непотребом, мого внука тягнуло сюди так, як і раніше на веранду; бо, заглянувши в кімнату, я побачив, як Ічіро скаче долі, гупаючи ногами, і, наскільки я зрозумів, вдає з себе вершника, що мчить на коні безкраїми просторами. Позаяк він був повернутий до мене спиною, Ічіро не відразу зрозумів, що за ним спостерігають.

— Оджі! — повернувшись, сердито вигукнув він. — Хіба ти не бачиш, що я зайнятий?

— Вибач, Ічіро, я не хотів.

— Я не можу зараз гратися з тобою!

— Вибач мені. Але я почув, як весело ти граєшся, й вирішив тебе запитати, чи можна я постою і подивлюся.

Ічіро на мить роздратовано глянув на мене, а тоді знехотя мовив:

— Добре, заходь. Але сиди тихо. Я зайнятий.

— Авжеж, авжеж, — з усмішкою сказав я. — Дуже дякую тобі, Ічіро.

Мій онук не зводив із мене гнівливого погляду, поки я пересікав кімнату і всідався біля вікна. Напередодні ввечері, коли Ічіро з матір’ю до нас приїхали, я подарував йому альбом і набір кольорових олівців. І тепер я помітив на татамі той самий альбом і кілька розкиданих олівців навколо нього. Бачив, що на перших кількох аркушах щось намальовано, і вже було збирався підняти альбом і роздивитися ближче, та цієї миті Ічіро раптом знову продовжив гру, яку я перервав своєю появою.

— Вйо! Вйо!

Я трохи за ним поспостерігав, але все ж ніяк не міг збагнути, які саме сцени він розігрує. Ічіро то знову імітував їзду верхи, то неначе боровся з численними невидимими ворогами. Водночас він безперестанку бурмотів якісь репліки собі під ніс. Я щосили намагався зрозуміти, що саме він говорить, але наскільки мені вдалося розчути, це були не слова, а просто якийсь набір звуків.

Вочевидь, хоч як він намагався не звертати на мене уваги, моя присутність йому таки заважала. Декілька разів він несподівано завмирав, так і не завершивши якийсь рух, неначе у нього раптом зникало натхнення продовжувати, але потім знову повертався до гри. Зрештою, йому це набридло, і він гепнувся на підлогу. Я подумав, що, може, варто йому поаплодувати, але вирішив, що краще не треба.

— Нічого собі, Ічіро. Але скажи, будь ласка, кого це ти імітував?

— Вгадай, Оджі.

— Гм-м. Може, лорда Йошіцуне? Ні? Воїна-самурая? Гм-м. Може, тоді ніндзю? Ніндзю Вітру?

— Оджі, холодно. Дуже-дуже холодно.

— Тоді сам скажи, кого ти оце вдавав?

— Одинокого рейнджера!

— Кого?

— Одинокого рейнджера! Хай Йо Сільвер!

— Одинокого рейнджера? Це такий ковбой?

— Хай Йо Сільвер! — Ічіро знову кинувся навскач, цього разу намагаючись імітувати кінське іржання.

— Ічіро, де ти навчився гратися в ковбоїв? — трохи поспостерігавши, зрештою, запитав я, та внук продовжував галопувати і ржати. — Ічіро, — сказав я вже суворіше, — зупинися на хвильку і послухай. Цікавіше, значно цікавіше бути, наприклад, лордом Йошіцуне. Хочеш, розкажу тобі чому? Послухай, Ічіро, Оджі зараз тобі все пояснить. Ічіро, послухай свого Оджі-сана. Ічіро!

Можливо, я занадто підняв голос, бо він раптом зупинився й налякано глипнув на мене. На хвильку я втупився у нього поглядом, а потім зітхнув і сказав:

— Ічіро, вибач, будь ласка, що я перервав твою гру. Звісно ж, ти можеш гратися в будь-кого. Навіть у ковбоя. Пробач своєму Оджі-сану. Він просто на хвильку забувся.

Мій онук і далі не зводив із мене погляду, аж раптом я зрозумів, що він от-от розплачеться або ж вибіжить геть із кімнати.

— Ічіро, будь ласка, просто продовжуй так само бавитися.

Ічіро ще зо хвилину пильно дивився на мене, а потім раптом закричав:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер! — і знову пустився навскач. Він гупав іще дужче, ніж перше, і від ударів здригалася вся кімната. Я ще трохи за ним поспостерігав, а відтак нагнувся й узяв його альбом.

Перші чотири чи п’ять аркушів Ічіро використав без пуття. Техніка у нього була геть непогана, але самі начерки — трамваїв і поїздів — так і залишилися недомальовані. Ічіро побачив, що я розглядаю його альбом, і притьмом підбіг до мене.

— Оджі! Хто тобі дозволив дивитися на мої малюнки? — він спробував вихопити в мене альбом, але я підняв його над головою.

— Заспокойся, Ічіро, і не будь такий недобрий. Оджі просто хотів подивитися, що ти намалював тими олівцями, які він тобі подарував. Він же має на це право, — я опустив альбом і розгорнув його на першому малюнку. — Ічіро, в тебе дуже добре вийшло. Гм-м. Але знаєш що, в тебе могло б вийти ще краще, якби лиш ти цього захотів.

— Оджі не можна дивитися на мої малюнки!

Він іще раз спробував вихопити альбом, і мені довелося затулити його від рук Ічіро.

— Оджі! Віддай мені мій альбом!

— Годі, Ічіро, перестань. Дай Оджі подивитися. Ічіро, домовмося так: принеси мені он ті олівці, і ми разом щось намалюємо. Оджі покаже тобі, як малювати.

Ці слова спричинили вкрай несподівану реакцію. Мій онук миттю перестав намагатися вихопити альбом і кинувся збирати розкидані по підлозі олівці. А коли знову підійшов до мене, його манера поведінки змінилася, в ній з’явилося якесь захоплення. Він вмостився поруч й подав мені олівці, уважно за мною стежачи та не кажучи ні слова.

Я розгорнув альбом на новій сторінці і поклав його перед ним на підлозі.

— Ічіро, найперш я хотів би подивитися, як малюєш ти. А потім Оджі вирішить, чи зможе він якось покращити твою роботу. Що б ти хотів намалювати?

Мій онук геть принишк. Він замислено дивився на чистий аркуш паперу, але й не поворухнувся, щоби почати малювати.

— Може, намалюєш щось із того, що вчора впало тобі в око? — запропонував я. — Щось, що ти побачив, коли щойно до нас приїхав.

Ічіро продовжував дивитися на альбом. А потому підняв очі і запитав:

— Оджі справді був колись відомим художником?

— Відомим художником? — засміявся я. — Ну, можна і так сказати. А що, твоя мама так каже?

— Батько казав, що колись ти був відомим художником. Але тобі довелося перестати малювати.

— Ічіро, я просто вийшов на пенсію. Усі виходять на пенсію, досягаючи певного віку. Так і має бути, це заслужений відпочинок.

— Батько казав, що тобі довелося перестати малювати. Бо Японія програла війну.

Я засміявся, а потім нагнувся уперед і взяв до рук альбом. Перегорнувши кілька сторінок назад, почав розглядати онукові начерки трамваїв і підняв один із них на відстань витягнутої руки, щоб краще роздивитися.

— Розумієш, Ічіро, коли досягаєш певного віку, тобі хочеться від усього відпочити. Твій батько теж перестане працювати, коли доживе до мого віку. Колись і тобі буде стільки ж років, скільки мені, і тобі теж захочеться відпочити. А тепер, — я розгорнув альбом на чистому аркуші і знову поклав його перед Ічіро, — що ти мені намалюєш?

— І ту картину в їдальні Оджі намалював?

— Ні, її намалював художник на ім’я Ураяма. А чому ти питаєш, вона тобі сподобалася?

— А це Оджі намалював ту картину, що висить у коридорі?

— Ні, то робота іншого талановитого художника, товариша Оджі.

— А де тоді картини Оджі?

— Наразі я всіх їх прибрав. А тепер, Ічіро, повернімося до справді важливих справ. Що ти мені намалюєш? Що тобі запам’яталося зі вчора? Ічіро, що сталося? Ти щось так притих.

— Я хочу подивитися на картини Оджі.

— Я впевнений, що такий кмітливий хлопчина, як ти, геть усе пам’ятає. Може, намалюєш ту афішу, що ти бачив? З доісторичним чудовиськом. З таким хистом, як у тебе, вийде чудова афіша. Можливо, навіть краща за ту, що ти бачив.

На якусь мить Ічіро задумався над моєю пропозицією, а потому перекотився долілиць і, низько нахилившись над аркушем паперу, почав малювати. Темно-коричневим олівцем Ічіро намалював у нижній частині аркуша шерегу якихось коробок, які вже незабаром перетворилися на обриси міських багатоповерхівок. А потім на аркуші з’явилася величезна ящіркоподібна істота, яка стояла на задніх ногах, загрозливо нависаючи над містом. У цей момент мій онук замість коричневого олівця взяв червоний і почав малювати навколо ящірки яскраві смуги.

— Ічіро, а це що таке? Пожежа?

Ічіро не відповів, а й далі виводив червоні лінії.

— Ічіро, чому там горить вогонь? Він якось пов’язаний із появою чудовиська?

— Електричні кабелі, — відповів Ічіро і нетерпляче зітхнув.

— Електричні кабелі? Що ж, це вже цікаво. Хотілося б дізнатися, чому від електричних кабелів починається пожежа. Ти часом не знаєш?

Ічіро знову зітхнув і продовжив малювати. Тепер він тим самим темно-коричневим олівцем унизу аркуша малював переляканих людей, які розбігалися навсібіч.

— Ічіро, в тебе дуже добре виходить, — похвалив я онука. — Можливо, щоб якось винагородити твої старання, Оджі сходить із тобою завтра на цей фільм. Що скажеш?

Мій онук завмер і підняв на мене погляд.

— Цей фільм може бути занадто страшний для Оджі, — сказав він.

— Сумніваюся, — сказав я, сміючись. — Але от твою маму і тітку він справді може налякати до смерті.

Почувши це, Ічіро голосно розреготався. Він знову перекотився на спину і, продовжуючи сміятися, крикнув у стелю:

— Оце мамі і тітці Норіко буде страшно!

— Але ми, чоловіки, таке любимо, еге ж, Ічіро? Підемо завтра на той фільм. Ти хотів би на нього сходити? Візьмемо жінок із собою і дивитимемося, як вони жахаються.

Ічіро продовжував голосно сміятися.

— Тітці Норіко стане страшно на самому початку!

— Мабуть, так і буде, — відповів я, знову засміявшись. — Тоді домовились, підемо завтра в кіно. А зараз, Ічіро, продовжуй малювати.

— Оце тітка Норіко перестрашиться! Вона відразу ж захоче піти геть!

— Ічіро, малюй. У тебе так добре виходило.

Ічіро знову перевернувся долілиць і взявся малювати. Втім, здавалося, що його колишня зосередженість уже вивітрилася; він почав домальовувати внизу сторінки дедалі більше силуетів людей, які розбігалися навсібіч, аж поки їхні обриси злилися в суцільну плутанину. І незабаром, остаточно збайдужівши до малюнка, просто почав поривно черкати по всій нижній частині аркуша.

— Ічіро, що це ти таке виробляєш? Ми не підемо в кіно, якщо ти так поводитимешся. Негайно припини!

Ічіро зірвався на ноги і вигукнув:

— Хай Йо Сільвер!

— Ічіро, сядь. Ти ще не закінчив малюнок.

— Де тітка Норіко?

— Вона розмовляє із твоєю матір’ю. Ічіро, заспокойся, ти ще не закінчив свій малюнок. Ічіро!

Але мій онук уже стрімголов кинувся з кімнати, вигукуючи:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер!

Я вже достеменно не пригадую, що саме робив наступні кілька хвилин. Цілком можливо, так і залишився сидіти в тій кімнаті, дивлячись на малюнки Ічіро і ні про що конкретне не думаючи, як я останнім часом часто і роблю. Та врешті я таки зіпнувся на ноги і пішов шукати доньок і онука.

Я застав Сецуко на веранді, де вона сиділа на самоті, дивлячись на сад. Сонце ще й досі яскраво світило, але стало вже значно прохолодніше, і, коли я підійшов, Сецуко озирнулася й пересунула одну з подушок на сонце, щоб я сів там.

— Ми заварили свіжого чаю, — сказала вона. — Тату, хочеш чаю?

Я подякував і, поки вона наповнювала моє горня, теж перевів погляд у сад.

Хоч йому і багато випало пережити в роки війни, він добре відновився й у ньому досі можна було впізнати той сад, який близько сорока років тому посадив сам Акіра Суґімура. У дальньому кінці, біля задньої стіни, Норіко й Ічіро стояли, розглядаючи кущ бамбука. Цей кущ, як і майже всі інші тутешні корчі та дерева, Суґімура знайшов десь у місті і вже дорослими пересадив у свій сад. Ба більше, подейкували, буцімто Суґімура особисто ходив містом, заглядаючи за садові огорожі, і пропонував чималі гроші господарям, що їхні кущ або дерево припали йому до душі і він хотів їх пересадити у свій сад. Якщо це правда, то він добирав рослини напрочуд майстерно, і завдяки цьому сад мав тоді — і має досі — неабиякий гармонійний вигляд. Коли на нього дивишся, виникає відчуття природності і гармонії, і немає й натяку на штучно продуманий дизайн.

— Норіко завжди вміла знайти підхід до дітей, — зауважила Сецуко, не відриваючи від них погляду. — Ічіро дуже її полюбив.

— Ічіро славний хлопчина, — відповів я. — Геть не такий сором’язливий, як більшість дітей його віку.

— Сподіваюся, він зараз не дуже попсував тобі нерви. Ічіро іноді буває такий свавільний! Знаєш, ти можеш на нього насваритися, якщо він починає тебе дратувати своєю поведінкою.

— Він анітрохи мене не дратує. Ми чудово заприязнилися. До речі, ми оце щойно разом малювали.

— Справді? Ічіро, мабуть, дуже сподобалося.

— А ще він розігрував для мене сценку, — відповів я. — У нього дуже добре виходить виконувати пантоміми.

— О так! Він часто і подовгу так себе розважає.

— А він іще й вигадує власні слова? Я намагався прислухатися, але ніяк не міг розібрати, що він каже.

Донька засміялася, прикривши рот рукою.

— Він, мабуть, грався в ковбоїв. Коли він грається в ковбоїв, то щоразу намагається говорити англійською.

— Англійською? Цікаво. А я думав, що ж це за така мова.

— Якось ми повели його в кіно, на американський фільм про ковбоїв, і відтоді він ними дуже захопився. Довелося навіть купити йому крислатого ковбойського капелюха. Він переконаний, що той смішний звук, який він видає, це і є ковбойський клич. Збоку це, мабуть, дуже дивно.

— То ось у чім річ, — відповів я, сміючись. — Мій онук став ковбоєм.

Садом війнув вітерець, і листя заколихалося. Норіко, присівши навпочіпки біля старого кам’яного ліхтаря обабіч задньої стіни, показувала щось Ічіро.

— Та все ж, — мовив я, зітхнувши, — ще якихось кілька років тому Ічіро попросту не дозволили б дивитися ковбойський фільм!

Сецуко, не відводячи погляду від саду, сказала:

— На думку Суічі, хай краще він захоплюється ковбоями, ніж боготворить таких людей, як Міямото Мусаші. Він вважає, що нині дітям краще вже наслідувати американських героїв.

— Справді? То Суічі так вважає?

Скидалося на те, що Ічіро анітрохи не вразив кам’яний садовий ліхтар, бо нам було видно, як він запекло тягне кудись тітку за руку. Сецуко, сидячи біля мене, ніяково засміялася.

— Він такий зухвалий. Безнастанно тягає людей туди-сюди. Страшенно невихований.

— До речі, — сказав я, — ми з Ічіро вирішили завтра піти в кіно.

— Справді?

Я відразу ж вловив у тоні Сецуко нотки сумніву.

— Так, — відповів я. — Схоже на те, що Ічіро дуже зацікавило те доісторичне чудовисько. Не хвилюйся, я прочитав анонс у газеті, фільм цілком підходить для хлопчика його віку.

— Так-так, я не сумніваюся.

— Взагалі-то я подумав, може, ми всі разом сходимо на цей фільм. Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

Сецуко нервово кашлянула.

— Це було б чудово, але, можливо, в Норіко на завтра інші плани.

— Справді? Які плани?

— Як на мене, вона хотіла, щоб ми всі разом пішли у парк дивитися на оленів. Хоча, напевно, ми можемо туди піти іншим разом.

— Я й гадки не мав, що Норіко вже щось запланувала. Вона мені про це і слова не сказала. Крім того, я вже пообіцяв Ічіро, що ми завтра підемо в кіно. Він уже на це налаштувався.

— Авжеж, — відповіла Сецуко. — Я впевнена, що він залюбки піде в кіно.

Садовою доріжкою до нас наближалася Норіко, яку тягнув за руку Ічіро. Поза всяким сумнівом, я би відразу запитав Норіко про її плани на прийдешній день, але вони з Ічіро ні на мить не затрималися на веранді, а пішли у дім мити руки. Тому я зміг повернутися до цього питання лише після вечері.

Упродовж дня наша їдальня досить похмура, оскільки сонце лише зрідка туди заглядає, та після настання сутінків, коли низько над столом світиться вкрита абажуром лампа, в їдальні стає справді затишно. Повечерявши, ми ще кілька хвилин сиділи навколо столу, читаючи газети і журнали, а відтак я спитав свого онука:

— Що ж, Ічіро, ти вже запитав свою тітку про завтра?

Ічіро відірвав погляд від книжки і спантеличено на мене подивився.

— Ми беремо завтра жінок зі собою чи ні? — запитав я. — Пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Що для них фільм може виявитися занадто страшний?

Цього разу онук мене зрозумів і всміхнувся.

— Так, тітці Норіко може бути дуже страшно, — сказав він. — Тітко Норіко, хочеш піти з нами?

— Піти куди, Ічіро-сан? — запитала Норіко.

— На фільм про чудовисько.

— Я подумав, що ми всі можемо завтра сходити в кіно, — пояснив я. — Влаштуємо таку собі сімейну вилазку.

— Завтра? — Норіко спершу глянула на мене, а тоді повернулася до мого онука. — Ічіро, нам з тобою завтра не випадає піти в кіно, правда? Пам’ятаєш, ми ж ідемо в парк подивитися на оленів?

— Парк може зачекати, — сказав я. — Наш хлопчина вже налаштувався подивитися той фільм.

— Дурниці, — відповіла Норіко. — Усе вже домовлено. Дорогою назад ми маємо відвідати пані Ватанабе. Вона вже давно хоче познайомитися з Ічіро. Словом, ми вже давно про це домовилися. Правда, Ічіро?

— Це дуже мило з батькового боку, — втрутилася Сецуко. — Але я розумію, що пані Ватанабе чекатиме нас в гості. Може, варто перенести похід у кіно на післязавтра?

— Але Ічіро вже налаштувався подивитися той фільм, — обурився я. — Хіба не так, Ічіро? Ці жінки такі нестерпні.

Ічіро навіть не глянув на мене і нібито знову занурився в свою книжку.

— Ічіро, скажи цим жінкам, — сказав я.

Мій онук не відривав погляду від книжки.

— Ічіро.

Раптом, кинувши книжку на стіл, він зірвався на ноги, стрімголов вибіг із їдальні і помчав у кімнату з піаніно.

Я засміявся.

— От бачиш, — звернувся я до Норіко. — Тепер він через вас засмутився. Не треба було нічого міняти.

— Батьку, не кажи дурниць. Ми вже давно домовилися з пані Ватанабе, що зайдемо до неї. Крім того, вести Ічіро на такий фільм — повне безглуздя. Йому ж такі фільми навіть не подобаються, адже так, Сецуко?

Моя старша донька ніяково всміхнулася.

— Це дуже мило з батькового батьку, — тихо сказала вона. — Може, підемо післязавтра...

Я зітхнув, похитав головою й повернувся до своєї газети. Але коли через кілька хвилин стало ясно, що жодна з моїх доньок не збиралася йти по Ічіро, я встав і пішов по нього сам.

Ічіро, не дотягнувшись до вимикача світильника з абажуром, увімкнув лампу, що стояла на піаніно. Коли я зайшов, він сидів на круглій табуретці, поклавши одну щоку на кришку інструмента. На його обличчі, розпластаному на темному дереві, вичитувалося незадоволення.

— Ічіро, мені дуже прикро, що так сталося, — звернувся до нього я. — Але не засмучуйся. Ми підемо в кіно післязавтра, — Ічіро ніяк не відреагував на мої слова, тому я додав: — Ічіро, не засмучуйся, не сталося нічого страшного.

Я підійшов до вікна. Надворі вже стемніло, і я побачив у вікні лише власне відображення і відображення кімнати позаду мене. З їдальні долинали стишені жіночі голоси.

— Вище носа, Ічіро, — сказав я. — Це ж просто дурниці. Ми підемо в кіно післязавтра, обіцяю.

Коли я знову обернувся до Ічіро, його голова так само лежала на піаніно, але тепер його пальці бігали по кришці, наче він ударяв по клавішах. Я стримано засміявся.

— Що ж, Ічіро, отже, домовилися, підемо післязавтра. Ми не можемо дозволити жінкам собою керувати, еге ж? — знову засміявся я. — Припускаю, вони просто злякалися, що фільм буде надто страшний. Так же, Ічіро?

Мій онук так і не сказав ні слова, хоч і далі рухав пальцями по кришці піаніно. Я вирішив, що варто залишити його на кілька хвилин на самоті, і, знову засміявшись, пішов у їдальню.

Мої доньки мовчки сиділи, кожна втупившись у свій журнал. Я теж сів і глибоко зітхнув, але жодна з них на це не відреагувала. Я вже надів свої окуляри для читання й був готовий знову взятися за газету, аж раптом Норіко тихо сказала:

— Батьку, заварити чаю?

— Дякую, Норіко, але мені поки не хочеться.

— Сецуко, а ти хочеш чаю?

— Дякую, Норіко, але я поки теж не буду.

Ще декілька хвилин ми продовжували мовчки читати. Потім Сецуко сказала:

— Батько піде з нами завтра? Тоді це теж можна буде назвати сімейною вилазкою.

— Я б залюбки, та, на жаль, маю кілька справ, які мушу завтра залагодити.

— Що ти хочеш цим сказати? — втрутилася Норіко. — Які такі справи? — і, повернувшись до Сецуко, додала: — Не слухай батька. Нема в нього тепер більше ніяких справ. Цілий день буде снувати домом і хандрити, як і завжди останнім часом.

— Було б дуже добре, якби батько зміг до нас приєднатися, — сказала мені Сецуко.

— Мені шкода, — відповів я, знову перевівши погляд на газету. — Але в мене є кілька справ, які я маю залагодити.

— То ти збираєшся залишитися вдома сам? — запитала Норіко.

— Якщо ви всі йдете в парк, то мені більше нічого не залишається.

Сецуко ввічливо кашлянула і сказала:

— Тоді я теж залишуся вдома. У нас із батьком досі не було нагоди як слід поговорити.

Норіко зиркнула на сестру.

— Нащо тобі пропускати щось цікаве? Ти так здалеку їхала не для того, щоб постійно сидіти в цих чотирьох стінах.

— Але я охоче залишуся й складу батькові компанію. Гадаю, ще залишилося чимало такого, про що ми хотіли б поговорити.

— Батьку, от бачиш, що ти накоїв, — звернулася до мене Норіко. І, повернувшись до сестри, сказала: — Отже, ми з Ічіро підемо лише вдвох.

— Норіко, Ічіро залюбки збуде з тобою увесь день, — усміхнувшись, сказала Сецуко. — Зараз ти, вочевидь, його улюблениця.

Я зрадів, що Сецуко вирішила залишитися вдома, бо таки справді ми й досі майже не мали нагоди спокійно поговорити; було чимало такого, про що я, як і будь-який інший батько, хотів би розпитати свою заміжню доньку, але не наважувався на це відразу. Втім, того вечора мені й на думку не спало, що Сецуко може мати власні причини хотіти залишитися зі мною.

Це, мабуть, ознака мого поважного віку, що останнім часом я так часто сновигаю по дому. І коли того пообіддя — на другий день гостювання — Сецуко розсунула двері вітальні, то застала мене посеред кімнати, де я стояв як укопаний, занурившись у роздуми.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я зайду пізніше.

Я трохи налякано озирнувся й побачив, що моя донька стоїть навколішках на порозі, тримаючи вазу з квітами і гілками.

— Ні-ні, прошу, заходь, — сказав я. — Я нічим особливим не зайнятий.

Після виходу на пенсію з’являється направду більше вільного часу. І справді, одна з насолод цього періоду в тому, що можна неспішно проживати день у власному темпі, радісно усвідомлюючи, що за плечима в тебе і важка праця, й досягнення. Хай там як, а я, мабуть, таки роблюсь неуважний, бо мимоволі забрід у вітальню. Це мене здивувало, адже я на все життя зберіг нав’язане ще батьком ставлення до вітальні як до особливо шанованого місця, яке потрібно оберігати від брудної щоденної рутини і використовувати лише для прийому важливих гостей або для поклоніння перед буддійським вівтарем. Так, у моїй вітальні панувала урочистіша атмосфера, ніж у більшості домів; і хоч я, на відміну від свого батька, ніколи так і не перетворив це на правило, але все ж казав дітям, щоб не заходили до вітальні без дозволу.

Моя повага до віталень може цілком видатися надмірною, одначе ви повинні розуміти, що в домі, де я зростав, — у селі Цуруока, пів дня їзди поїздом звідси, — мені до дванадцяти років заборонялося навіть заходити до вітальні. Оскільки в багатьох сенсах ця кімната була центром будинку, цікавість змусила мене створити образ її інтер’єру на основі того, що я зумів там мигцем побачити. Пізніше в житті я часто дивував колег своїм умінням зобразити сцену на полотні після того, як я її лише дуже побіжно побачив; цілком імовірно, що за цей навик мені варто дякувати своєму батькові, який мимоволі відточив моє око художника в ті важливі для формування особистості роки. Хай там як, а коли мені виповнилося дванадцять, почалися «ділові зустрічі» і я був змушений приходити в ту кімнату щотижня.

— Сьогодні ввечері у нас із Масудзі буде ділова розмова, — щоразу заявляв мій батько за вечерею. Його слова були водночас і наказом мені відразу після трапези явитися у вітальню, й попередженням решті членів сім’ї у цей час не видавати жодного зайвого звуку поблизу цієї кімнати.

Зазвичай батько йшов у вітальню одразу після вечері і кликав мене хвилин за п’ятнадцять по тому. Кімната, коли я до неї заходив, освітлювалася однією-єдиною високою свічкою, що стояла у центрі підлоги. На татамі, у колі світла, яке кидала свічка, сидів, схрестивши ноги, мій батько, а перед ним стояла його дерев’яна «ділова коробка». Він жестом указував мені сісти навпроти нього, у колі світла, і, коли я сідав, свічка горіла так близько і яскраво, що решта кімнати відразу ж занурювалась у темряву. Мені ледве вдавалося розгледіти за батьковим плечем обриси буддійського вівтаря біля задньої стіни чи тих декілька декорацій, що прикрашали ніші.

І тоді мій батько починав говорити. Зі своєї «ділової коробки» він діставав маленькі товсті записники і розгортав деякі з них, щоб указати мені на стовпці щільно написаних цифр. Тим часом, він продовжував говорити виваженим серйозним тоном і лише зрідка робив паузи й дивився на мене, неначе очікуючи моєї реакції. У такі миті я поспіхом видавав: «Так, авжеж».

Звісно, тоді я аж ніяк не міг розуміти, про що говорить мій батько. Він уплітав у свою промову професійний жаргон і складні обчислення, цілком нехтуючи тим, що звертався до дванадцятирічного хлопчика. Та я не міг також попросити його зупинитися й пояснити свої слова. Адже, як я розумів, мені дозволили приходити у вітальню лише тому, що вважали мене достатньо дорослим, щоб уторопати таку розмову. Дужчим за мій пекучий сором був лише неймовірний страх, що будь-якої миті батько почне вимагати від мене розлогішої відповіді, аніж просто «так, авжеж», і тоді моїй грі настане край. І хоч минав місяць за місяцем, а батько так жодного разу і не почав вимагати від мене сказати щось більше, я все одно з жахом чекав наступної «ділової зустрічі».

Звичайно, тепер-то мені очевидно, що батько аж ніяк не очікував, що я зможу осягнути суть цих розмов, але мені досі годі збагнути, навіщо йому потрібно було піддавати мене таким тортурам. Можливо, він хотів, щоб я з ранніх літ затямкував, що з часом сімейний бізнес перейде мені. Чи, може, вважав, що конче повинен консультуватися зі мною як із майбутнім главою сім’ї щодо всіх теперішніх рішень, наслідки яких, імовірно, я відчуватиму вже в дорослому віці; отже, думав батько, я матиму менше підстав скаржитись, якщо успадкую не надто успішний бізнес.

Пригадую, одного разу, коли мені було п’ятнадцять, батько покликав мене у вітальню з геть іншої причини. Як і завше, кімната освітлювалася високою свічкою, й батько сидів у центрі її світла. Однак того вечора, замість «ділової коробки», перед ним лежала важка керамічна попільниця. Це мене спантеличило, тому що її — найбільшу в усьому домі — зазвичай діставали для гостей.

— Ти всі приніс? — запитав він.

— Я вчинив так, як ви мені наказали.

Я поклав біля батька цілий стос малюнків і ескізів, які досі тримав у руках. Ця купа паперів мала вкрай неохайний вигляд, оскільки аркуші були різного розміру і якості, та ще й більшість із них погнулися чи поморщилися від фарби.

Я мовчки сидів, поки батько розглядав мої роботи. Він вивчав кожен малюнок, а відтак відкладав його по один бік від себе. Переглянувши майже половину моєї колекції і не піднімаючи до мене очей, батько запитав:

— Масудзі, ти впевнений, що приніс усі свої роботи? Чи, може, тут усе-таки бракує кількох малюнків?

Я відповів не відразу. Він підняв на мене очі і мовив:

— Ну?

— Можливо, один-два ще залишилися.

— Я так і знав. І я не сумніваюся, Масудзі, що найдужче тобі подобаються саме ті малюнки, яких ти не приніс. Моя правда?

Він знову опустив погляд на мої роботи, отож я так і не відповів. Упродовж ще кількох хвилин я спостерігав, як він оглядає мої малюнки.

Далі батько підняв один із них так, щоб на нього падало світло від свічки, і запитав:

— Це та стежка, що веде вниз від пагорбу Нішіями, так? У тебе дуже добре вийшло її відтворити. Вона точнісінько так збігає донизу з горбка. Дуже майстерно намальовано.

— Дякую.

— Знаєш, Масудзі, — сказав батько, не відриваючи погляду від малюнка, — твоя мати сказала мені щось вельми цікаве. Їй видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією.

Це прозвучало не як запитання, тому спочатку я не відповів. Але потім він підняв очі і повторив свої слова:

— Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Але вона, звісно ж, помиляється.

— Авжеж, — тихо відповів я.

— Ти хочеш сказати, що вона щось неправильно зрозуміла.

— Саме так.

— Ясно.

Упродовж ще декількох хвилин мій батько продовжував вивчати малюнки, а я сидів і мовчки спостерігав за ним. А потім він сказав, не піднімаючи погляду:

— Мені здається, що це твоя мати, там, за дверима, саме проходить мимо. Чуєш?

— На жаль, я нічого не почув.

— Я думаю, що це вона. Попроси її зайти сюди, раз вона вже неподалік.

Я встав і пішов до дверей. У коридорі було темно і порожньо, як я й очікував. Позаду почувся батьків голос:

— Масудзі, поки ти її кличеш, збери заодно решту своїх малюнків і принеси сюди.

Можливо, це лишень витвір моєї уяви, але коли кількома хвилинами опісля я повернувся у вітальню разом із матір’ю, мені здалося, що порцелянова попільниця стояла вже значно ближче до свічки. А ще в мене склалося враження, нібито в повітрі пахло горілим, одначе коли я заглянув у попільницю, то не помітив слідів того, що нею користувалися.

Батько байдуже кивнув мені, коли я поклав останні приклади своїх робіт біля купи малюнків, яку він наскладав коло себе. Здавалося, він досі не міг відірвати погляду від моїх робіт, перебираючи й оглядаючи їх, і якийсь час геть ігнорував нас із матір’ю, поки ми мовчки сиділи біля нього. Потім нарешті зітхнув, поглянув на мене і сказав:

— Масудзі, припускаю, ти не маєш часу перейматися мандрівними священниками, еге ж?

— Мандрівними священниками? Мабуть, ні.

— А їм є що сказати про цей світ. Здебільшого я не надто звертаю на них увагу. Але порядність вимагає ставитися до святих людей шанобливо, навіть якщо вони видаються звичайнісінькими жебраками.

Він зробив паузу, тож я сказав:

— Так, авжеж.

Потім батько повернувся до матері і сказав:

— Сачіко, пам’ятаєш тих мандрівних священників, що колись проходили через це село? Один із них зайшов сюди незадовго після народження нашого сина. Такий змарнілий старигань з однією рукою. Попри це, напрочуд міцний чоловік. Пам’ятаєш його?

— Звісно ж, пам’ятаю, — відповіла мати. — Але, можливо, не варто брати близько до серця те, що говорять такі, як вони?

— Але ж ти пам’ятаєш, — вів далі батько, — що цей священник зумів заглянути глибоко в душу Масудзі. Пам’ятаєш, Сачіко, про що він нас попередив на прощання?

— Але ж наш син тоді був немовлям, — відповіла мати. Вона стишила голос, неначе сподіваючись, що я якимось чином не почую її слів. Батько ж, навпаки, говорив навмисно голосно, так ніби звертався до великої аудиторії.

— Він нас попередив на прощання. Ручки і ніжки Масудзі здорові, сказав він тоді, але він прийшов на цей світ з уродженою вадою. Зі слабкістю духу, що вчинить його схильним до ледарювання й обману. Пригадуєш, Сачіко?

— Наскільки я пам’ятаю, той священник сказав про нашого сина і багато хорошого.

— Авжеж. У нашого сина багато хороших якостей, священник і справді на цьому наголосив. Але ти пам’ятаєш, про що він нас іще попередив, Сачіко? Якщо ми хочемо, сказав він, щоб у ньому переважали хороші якості, то повинні бути пильні і весь час стежити, щоб його слабкодухість не почала проявлятися. Бо інакше, сказав тоді священник, Масудзі виросте геть нікудишній.

— Але, може, — обережно сказала мати, — не дуже мудро брати близько до серця слова якогось священника.

Батька, схоже було, її слова дещо здивували. І врешті, через якусь хвилю, він замислено кивнув, так наче мати висловила якусь дуже складну думку.

— Тоді мені самому не хотілося сприймати його слова поважно, — провадив він далі. — Але на кожному етапі дорослішання Масудзі щось нагадувало мені про слова того чоловіка. Ніде правди діти, в характері нашого сина справді є якась слабинка. Він не лихий, ні, злості у ньому нема. Але от з його лінощами, нелюбов’ю до корисної праці і слабкодухістю нам доводиться безнастанно боротися.

Далі батько неквапом узяв три чи чотири мої малюнки і поклав собі на долоні, неначе перевіряючи їх на вагу. Відтак перевів погляд на мене і сказав:

— Масудзі, твоїй матері видалося, буцім ти хочеш, щоб малювання стало твоєю професією. Скажи, може, вона щось неправильно зрозуміла?

Я опустив очі і продовжував мовчати. Аж раптом почув стишений материн голос, майже шепіт:

— Він іще зовсім юний. Я впевнена, що це просто дитяча примха.

Запала пауза, після якої батько знову звернувся до мене:

— Масудзі, ти хоч трохи уявляєш, у якому світі живуть художники?

Я, ніби води в рот набравши, продовжував дивитися поперед себе на підлогу.

— Художники, — провадив далі батько, — живуть у злиднях і бідності. Вони живуть у світі, в якому сила-силенна спокус стати слабкодухим і порочним. Сачіко, хіба я не маю рації?

— Маєш, звичайно. Але, можливо, комусь із них усе ж вдається побудувати успішну кар’єру художника, уникнувши цих пасток.

— Звісно, винятки є, — погодився батько. Я й далі дивився в підлогу, але по його голосу здогадався, що він знову замислено киває головою. — Ті декілька художників, які вирізняються непохитною рішучістю і твердим характером. Одначе, боюсь, наш син далеко не така людина. Радше навпаки. Тому наш обов’язок — захистити його від таких небезпек. Урешті-решт ми ж хочемо, щоб він став людиною, якою б ми пишалися, еге ж?

— Звичайно, — відповіла мати.

Я миттю підвів очі. Свічка вже наполовину згоріла, і полум’я яскраво освітлювало один бік батькового обличчя. Він уже переклав малюнки собі на коліна і я помітив, як він нервово водить пальцями по краях аркушів.

— А тепер, Масудзі, — сказав він, — покинь нас. Я хочу поговорити з твоєю матір’ю.

Пам’ятаю, що пізніше того самого вечора, випадково наткнувся в темряві на матір. Найімовірніше, це сталося в одному з коридорів, але я вже достеменно не пам’ятаю. Як і не пам’ятаю, чому тинявся будинком у темряві, хоч і точно не для того, щоби підслухати батьківську розмову — бо я чітко пригадую своє непохитне рішення анітрохи не зважати на те, що відбулося у вітальні після того, як я пішов. За тих часів, звісно ж, будинки погано освітлювалися, тож нічого незвичного в тому, що ми з мамою так і стояли поночі і розмовляли, не було. Я міг розгледіти в темряві обриси її силуету, але обличчя видно не було.

— По всьому домі пахне горілим, — зауважив я.

— Горілим? — мати на хвилю замовкла, а відтак сказала: — Ні, нічого не чую. Тобі, мабуть, здалося.

— Але я відчуваю запах згару, — відповів я. — Ось, щойно знову відчув. Батько досі у вітальні?

— Так. У нього там є одна справа.

— Хай що він там робить, — сказав я, — мене це анітрохи не турбує.

Мати промовчала, тож я додав:

— Єдине, що батькові справді вдалося розпалити, то це мої амбіції.

— Я рада це чути, Масудзі.

— Мамо, тільки не зрозумійте мене хибно. Я не маю ні найменшого бажання, ставши дорослим, опинитися на тому самому місці у вітальні, де зараз сидить батько, і розповідати своєму синові про рахунки і гроші. Невже б ви мною пишались, якби я таким став?

— Так, Масудзі, пишалася б. Життя таких людей, як батько, приховує значно більше, ніж ти можеш осягнути в такому юному віці.

— Я би собою таким ніколи не пишався. Називаючи себе амбітним, я хотів сказати, що прагну піднятися над таким життям.

На якийсь час мати замовкла. А потім сказала:

— В юному віці багато що видається нудним і прісним. Але з роками стає зрозуміло, що саме ці речі і є найважливіші.

Я ніяк на це не відповів. Натомість, пригадую, сказав:

— Раніше щоразу, коли батько запрошував мене на чергову ділову зустріч, мені робилося дуже страшно. Але віднедавна на цих зустрічах я не почуваю нічого, крім нудьги. Навіть більше, вони викликають у мене огиду. Бо що ж насправді таке ці зустрічі, на яких я маю честь бути присутній? Підрахунок дрібних грошей? Вилічування монеток, година за годиною? Я б собі ніколи не пробачив, якби моє життя звелося до такого існування, — я зробив паузу і почекав, чи мати щось на це відповість. На якусь мить здалося, що, поки я говорив, вона тихенько пішла собі геть, і я залишився в коридорі сам. Але потім я почув, як вона рухається просто переді мною, і вирішив повторити свої слова: — Мене анітрохи не бентежить, що батько робить у вітальні. Єдине, що він розпалив, — це мої амбіції.

Але я бачу, що знову відхилився від теми. Я ж бо хотів переказати ту розмову, що сталася між мною і Сецуко минулого місяця, коли вона прийшла у вітальню поміняти квіти.

Як я пригадую, Сецуко присіла перед буддійським вівтарем і почала вибирати зів’ялі квіти з композицій, які його прикрашали. Я сів трохи позаду, спостерігаючи, як ретельно вона струшує кожне стебло, перш ніж покласти його собі на коліна. Якщо не помиляюся, тим часом ми з нею розмовляли про якісь абищиці, аж раптом вона, не озираючись, сказала:

— Батьку, вибач, що заводжу цю тему. Поза всяким сумнівом, ти і сам уже неодноразово це обдумував.

— Що обдумував, Сецуко?

— Я заводжу цю тему лише тому, що, як розумію, цілком імовірно, що домовини про шлюб Норіко лише набиратимуть обертів.

Сецуко взялася перекладати принесені квіти й гілки у вази, що стояли навколо вівтаря. Усе це вона робила напрочуд ретельно, і, вставивши кожне стебло, зупинялася, щоб оцінити результат своєї праці.

— Я просто хотіла сказати, — продовжила вона, — що коли вже почнуться серйозні домовини, то було б добре, щоб батько вжив певних запобіжних заходів.

— Запобіжних заходів? Ми все робитимемо обачно, ясна річ. Але про що саме тобі йдеться?

— Вибач, мені йдеться про розслідування.

— Авжеж, ми робитимемо все якнайретельніше. Наймемо того самого детектива, що і торік. Він — дуже надійна людина, як ти, можливо, пригадуєш.

Сецуко обережно перемістила одне зі стебел.

— Даруй, я, напевно, недостатньо точно висловилася. Я мала на увазі, їхнє розслідування.

— Вибач, але я не до кінця розумію, про що ти. Я не знав, що нам є що приховувати.

Сецуко нервово засміялася.

— Батько мусить мені пробачити. Ти ж знаєш, що я ніколи не мала таланту провадити розмови. Суічі постійно сварить мене за те, що я не вмію висловлюватися. А в нього так добре виходить добирати слова. Мені, звісно ж, варто спробувати повчитися у нього.

— Ти цілком добре висловлюєшся, просто я не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

Раптом Сецуко розпачливо підняла руки.

— Цей вітер, — сказала вона, зітхнувши, і знову потяглася до квітів. — Мені подобається, коли вони ось так стоять, але вітер ніяк зі мною не погодиться, — на якусь хвилю вона знову поринула у формування букетів. А відтак сказала: — Батьку, вибач мені. Якби на моєму місці був Суічі, він би значно краще висловився. Але, звісно ж, його тут нема. Я лишень хотіла сказати, що, мабуть, з батькового боку було б мудро вжити деяких запобіжних заходів. Аби досвідчитися, що згодом не виникне непорозумінь. Зрештою, Норіко вже майже двадцять шість років. Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік.

— Непорозумінь щодо чого?

— Щодо минулого. Але, будь ласка, я певна, що мені не варто було і починати цієї розмови. Батько безперечно вже і так про це все подумав і вдасться до всіх необхідних заходів.

Вона відсунулася назад, щоб краще роздивитися результат своєї роботи, а тоді озирнулася до мене й усміхнулася.

— Я не маю до цього ніякого хисту, — сказала вона, вказуючи на квіти.

— Чудова композиція.

Сецуко невпевнено подивилась на вівтар і ніяково засміялася.

Учора, неквапом їдучи трамвайчиком у тихеньке передмістя з назвою Аракава, я пригадав цю розмову у вітальні, і мене одразу ж накрило хвилею роздратування. Поки насолоджувався краєвидами за вікном, які що далі ми рухалися на південь, ставали все пустинніші, мені пригадався образ доньки, коли вона сиділа перед вівтарем і радила мені вжити «запобіжних заходів». Знову пригадав, як вона ледь повернула до мене обличчя й сказала: «Ми не можемо собі дозволити ще одне таке розчарування, як торік». І я знову пригадав, як упевнено вона поводилася того першого ранку по приїзді, коли ми сиділи на веранді й вона натякнула, що я тримаю у таємниці справжню причину минулорічної відмови сім’ї Міяке. За останній місяць ці спогади вже не раз псували мені настрій, але саме вчора, коли випала нагода спокійно помандрувати на самоті в тихий район міста, я зміг чіткіше розібратися у своїх почуттях, і усвідомив, що дратує мене радше не Сецуко, а її чоловік.

Гадаю, цілком закономірно, що дружина підпадає під уплив ідей свого чоловіка, навіть коли, як у випадку зі Суічі, ці ідеї досить ірраціональні. Та коли чоловік спонукає свою дружину недовірливо ставитися до її батька, то це не може не викликати відчуття обурення й образи. Враховуючи те, скільки всього йому довелося пережити в Маньчжурії, досі я завжди намагався толерантно ставитися до певних аспектів його поведінки; зокрема, ніколи не брав на свій рахунок ті непоодинокі вияви злоби щодо мого покоління. Я завжди думав, що з часом такі емоції стихнуть. Однак у Суічі вони ставали чимраз разючіші й необґрунтованіші.

Це все не мало би надто мене тривожити — зрештою, Сецуко і Суічі живуть далеко, і ми бачимося щонайчастіше раз на рік, — якби я не помітив, що віднедавна, від часу візиту Сецуко минулого місяця, ті самі ірраціональні ідеї, мов хвороба, поширилися й на Норіко. Саме це мене так роздратувало, і за останні кілька днів я неодноразово долав спокусу написати Сецуко гнівного листа. Чоловік із дружиною нехай забивають одне одному голову якимись безглуздими здогадками, але вони повинні тримати свої припущення при собі. Строгіший батько, безсумнівно, вже давно б у це втрутився.

Минулого місяця я не раз заставав доньок за розмовою, й, щойно вони мене бачили, відразу винувато замовкали і починали говорити на якусь іншу, не надто переконливу тему. Ба більше, я точно можу пригадати щонайменше три таких випадки за тих п’ять днів, що Сецуко збула в нас у гостях. А якихось кілька днів тому, коли ми з Норіко саме закінчували снідати, вона раптом мені сказала:

— Я вчора проходила повз універмаг Шімідзу, і вгадай, кого я побачила на трамвайній зупинці? Джиро Міяке!

— Міяке? — я відірвав погляд від тарілки і глянув на доньку, здивований тим, що вона й без крихти сорому згадує його ім’я. — Що ж, шкода, що так вийшло.

— Шкода? Щиро кажучи, батьку, я навіть була рада його бачити. Йому, щоправда, здається, було ніяково від зустрічі, тому я недовго з ним розмовляла. Та й мені пора було повертатися в офіс. Я просто вибігла у справах, розумієш. А ти знав, що він заручений?

— Це він тобі сказав? Оце нахаба.

— Звісно ж, не він почав цю розмову. Це я його запитала. Сказала, що зараз у мене нові шлюбні домовини, і поцікавилася його перспективами одружитися. Прямо так і запитала. Він увесь зашарівся! Але потім таки зізнався, що вже от-от заручиться. Уже майже все домовлено.

— Норіко, тобі не варто бути такою прямолінійною. Чому тобі взагалі забаглося говорити про одруження?

— Мені просто було цікаво. Мої сум і образа вже минулися. Та й враховуючи, як успішно тривають наші теперішні домовини, я собі якось подумала, що було би жаль, якби Джиро Міяке досі побивався через торішні події. Отож ти можеш собі уявити, як я втішилася, коли дізналась, що він уже майже заручений.

— Зрозуміло.

— Сподіваюся, незабаром мені вдасться познайомитися з його нареченою. Я певна, що вона дуже хороша. А ти як думаєш, батьку?

— Атож, певен, що так і є.

Якийсь час ми їли, а потім Норіко сказала:

— Знаєш, я мало не запитала його ще про дещо. Але стрималася, — вона нахилилася вперед і прошепотіла: — Я ледь не запитала його про те, що сталося минулого року. Про причину їхньої відмови.

— От і добре, що не запитала. Крім того, вони ще тоді досить чітко все пояснили. Сказали, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідає такій нареченій, як ти.

— Батьку, але ж ти знаєш, що це була лише формальність. Ми так ніколи і не з’ясували справжньої причини. Принаймні мені її не озвучили, — саме цієї миті щось у доньчиному голосі змусило мене відірвати очі від тарілки і глянути на неї. Норіко тримала свої палички в повітрі, наче чекаючи, що я от-от щось поясню. Та коли я, не відповівши нічого, продовжив їсти, вона додала: — Чому, на твою думку, вони відмовилися? Ти з’ясував справжню причину?

— Нічого я не з’ясовував. Я вже ж сказав, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідав твоєму. Це цілком задовільна відповідь.

— Батьку, мені іноді здається, що, може, це я не відповідала їхнім вимогам. Може, я недостатньо вродлива. Ти не думаєш, що причина була в цьому?

— Їхнє рішення анітрохи не пов’язане з тобою, і ти це чудово знаєш. Існує безліч причин, чому сім’я може вирішити урвати дошлюбні домовини.

— Батьку, якщо це не пов’язано зі мною, то що ж тоді їх змусило так раптово все припинити?

Мені здалося, що ці слова прозвучали з доньчиних вуст якось неприродно, наче вона їх продумала наперед. Можливо, це просто витвір моєї уяви, хоча батько завжди помічає навіть найменші зміни в інтонації рідної доньки.

Хай там як, а ця розмова з Норіко змусила мене знову пригадати той випадок, коли я й сам випадково зустрівся з Джиро Міяке на трамвайній зупинці і завів з ним балачку. Це сталося понад рік тому — на той момент домовини зі сім’єю Міяке ще тривали — надворі вже стояло надвечір’я, й навколо роїлися містяни, які поверталися додому з роботи. Чомусь я опинився в районі Йокоте і прямував до трамвайної зупинки біля будівлі компанії «Кімура». Якщо вам знайомий цей район, то ви уявляєте собі всі ті численні крихітні і доволі злиденні офіси з сумнівною репутацією, які розташовуються на других поверхах тамтешніх крамниць. Коли того дня я натрапив на Джиро Міяке, він саме виходив з одного такого офісу і щойно спустився вузькими сходами між фасадами двох крамниць.

Доти я з ним бачився лише двічі, та й лише під час офіційних сімейних зустрічей, на які він приходив у своєму найкращому вбранні. Того ж надвечір’я він мав геть інакший вигляд: у потріпаному плащі, який був на нього трохи завеликий, і з портфелем попід рукою. Він скидався на парубійка, який звик, що ним весь час командують; справді, сама його постава неначе застигла в такому положенні, ніби він от-от заходиться кланятися. А коли я запитав, чи він працює в тому офісі, з якого щойно вийшов, то він почав якось нервово сміятися, так наче я заскочив його на виході з якогось ганебного закладу.

Мені тоді спало на думку, що його зніяковіння було, мабуть, аж надто велике, щоб його можна було пояснити лише несподіваною зустріччю зі мною; але тоді я вирішив, що він просто засоромився через занедбаний вигляд будівлі, в якій розташований його офіс, і її околиць. І лишень приблизно тиждень опісля, коли здивовано дізнався, що сім’я Міяке припиняє з нами шлюбні домовини, я знову почав прокручувати в голові цю зустріч, шукаючи у ній якогось глибшого змісту.

— Хотілось би знати, — сказав я Сецуко, яка саме в нас гостювала, — чи тоді, коли я розмовляв із Джиро, вони вже вирішили припинити домовини.

— Цим точно можна було б пояснити ту нервовість, яку батько помітив у його поведінці, — відповіла Сецуко. — А він ніяк не натякнув на їхні наміри?

Але навіть тоді, лише через тиждень після зустрічі з Джиро Міяке, я заледве міг пригадати, про що ми розмовляли. Того надвечір’я я, звісно ж, досі думав, що його заручини з Норіко будуть оголошені з дня на день і що я спілкуюся з майбутнім членом нашої сім’ї. Тож зосередив усю свою увагу на тому, щоб цей молодик хоч трохи розслабився у моїй присутності, тому не надав аж такого значення змісту нашої короткої розмови дорогою до трамвайної зупинки і ще декілька хвилин опісля, поки ми там стояли.

Попри це, прокручуючи всю цю історію упродовж наступних кількох днів, я раптом подумав, що, можливо, саме та зустріч і посприяла їхньому рішенню припинити домовини.

— Цілком можливо, — сказав я Сецуко, — що Міяке почувався зганьбленим після того, як я побачив його місце роботи. Може, йому заново відкрилися очі на те, яка прірва пролягає між нашими сім’ями. Зрештою, вони так часто згадували цей факт під час розмови, що не випадає вважати його звичайною формальністю.

Одначе скидалося на те, що Сецуко вважала таку теорією непереконливою. А ще вона, повернувшись додому, напевно обмінювалася з чоловіком здогадками щодо невдалих заручин Норіко. Адже цього року повернулася вже з власними теоріями — чи принаймні з теоріями Суічі. Отож мені довелося знову пригадувати ту розмову з Міяке і сприймати її вже з інакшого погляду. Але, як уже сказав, я заледве міг пригадати зміст балачки лише за тиждень після неї, а тепер минуло вже більше року.

Утім, мені пригадався один діалог, якому я досі не надавав великого значення. Ми з Міяке саме дійшли до головної вулиці і стояли навпроти будівлі компанії «Кімура», чекаючи кожен на свій трамвай. Пригадую, як Міяке сказав:

— Ми отримали сьогодні на роботі погану новину. Президент нашої материнської компанії помер.

— Мені дуже прикро це чути. Він уже був у літах?

— Мав ледве за шістдесят. Я ніколи не мав нагоди особисто з ним познайомитися, але, звичайно ж, бачив його фотографії в нашій періодиці. Він був видатний чоловік, і тепер ми всі почуваємось осиротілими.

— Це, мабуть, великий удар для вас усіх.

— Так і є, — відповів Міяке, на хвилю замовк, а тоді продовжив: — Щоправда, я й мої колеги в офісі почуваємося дещо спантеличеними, бо не знаємо, як правильно висловити нашу повагу до небіжчика. Розумієте, річ у тім, що президент компанії наклав на себе руки.

— Справді?

— Так. Задушився газом. І схоже на те, що спочатку він намагався вчинити собі харакірі, бо на животі у нього знайшли незначні подряпини, — Міяке зажурено потупився. — У такий спосіб він хотів вибачитися перед компаніями, якими орудував.

— Вибачитися?

— Безсумнівно, наш президент почувався відповідальним за певні справи, в яких ми були задіяні в часі війни. Двох працівників, які обіймали керівні посади, американці вже звільнили, але, вочевидь, президенту видалося, що цього недостатньо. Своїм учинком він хотів попросити вибачення від імені нас усіх у тих сімей, які втратили на війні своїх рідних.

— Але навіщо, — сказав я, — мені здається, це вже занадто. Таке враження, що світ уже геть збожеволів. Майже щодня з’являються повідомлення про те, що ще хтось учинив самогубство, щоб таким чином попросити пробачення. Пане Міяке, як ви вважаєте, хіба це не нівечення життя? Бо ж, зрештою, якщо ваша країна веде війну, і ви щосили намагаєтеся їй допомогти, то у цьому немає нічого ганебного. Навіщо ж тоді вибачатися, вкорочуючи собі віку?

— Пане, поза всяким сумнівом, ви маєте рацію. Але, правду кажучи, працівники компанії полегшено зітхнули. Нарешті ми відчуваємо, що можна забути про минулі гріхи і почати дивитися у майбутнє. Наш президент спромігся на справді великий учинок.

— Але й занапастив своє життя. Через такі думки безліч наших найкращих чоловіків збавляють собі віку.

— Так, пане, прикро, що так відбувається. Іноді мені здається, що ще дуже багатьом варто було б віддати власне життя, але ці люди надто боягузливі, щоб відповісти за свої вчинки. І тому виконання цього благородного жесту лягає на плечі лише таких людей, як наш президент. Безліч чоловіків знову повернулися на ті самі посади, які вони обіймали в роки війни. Багато з них аж ніяк не кращі за воєнних злочинців. Це вони мали б просити вибачення.

— Я розумію, про що ви, — відказав я. — Але тих, що вірно працювали задля нашої країни і боролися за неї, не можна називати воєнними злочинцями. Боюся, нині цією фразою надто зловживають.

— Але, пане, саме ці чоловіки збили нашу країну на манівці. Ясна річ, заради справедливості вони мали б визнати свою відповідальність. Це ж справжнісіньке боягузтво — відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво.

Невже того надвечір’я Міяке справді мені все це сказав? Можливо, я плутаю його слова з тим, що цілком міг би сказати Суічі. Таке дуже навіть ймовірно; зрештою, я ж ставився до Міяке як до майбутнього зятя, й тому він у моїй голові міг почати асоціюватися з моїм справжнім зятем. Ясна річ, фразочки на кшталт «найжалюгідніше боягузтво» радше прозвучали б із уст Суічі, аніж від добродушного Міяке. Утім, я досить впевнений у тому, що подібна розмова таки відбулася на трамвайній зупинці того дня, й мені дивно, що мій співрозмовник вирішив звернутися до такої теми. Що ж до фрази «найжалюгідніше боягузтво», то вона точно належить Суічі. І справді, тепер я певен, що почув її від Суічі того вечора після церемонії поховання праху Кенджі.

Ми чекали понад рік, коли з Маньчжурії прибуде прах мого сина. Комуністи, як нам повсякчас повторювали, дуже все ускладнили. А коли його прах — разом із прахом іще двадцяти трьох юнаків, які загинули під час тієї безнадійної спроби прорватися через мінне поле, — таки прибув, ми не мали жодних гарантій, що це останки саме Кенджі. «Але якщо прах мого брата таки перемішаний, — писала мені тоді Сецуко, — то він перемішаний лише з прахом його бойових товаришів. Нам нема на що нарікати». Отож ми прийняли цей прах за прах Кенджі і два роки та місяць тому відбули запізнілу церемонію поховання.

А посеред церемонії на кладовищі я помітив, як Суічі сердито іде геть звідтіля. Коли запитав Сецуко, що найшло на її чоловіка, вона миттю прошепотіла: «Прошу, пробач йому, він погано почувається. Це лише через недоїдання, але він уже кілька місяців не може оговтатися».

Однак пізніше, коли гості церемонії зібралися у мене вдома, Сецуко сказала:

— Батьку, будь ласка, постався до цього з розумінням. Такі церемонії дуже засмучують Суічі.

— Як зворушливо! Я й не знав, що вони з твоїм братом були такі близькі.

— Вони з Кенджі чудово знаходили спільну мову, коли зустрічалися, — відповіла Сецуко. — Крім того, Суічі ототожнює себе з такими людьми, як Кенджі. Він каже, що на їхньому місці міг легко опинитися й він.

— Але хіба це не додає підстав відбути церемонію поховання?

— Пробач, батьку, Суічі аж ніяк не хотів, щоб це сприйнялось як неповага. Але за минулий рік ми відвідали безліч таких церемоній, коли ховали друзів і бойових товаришів Суічі, і щоразу він дуже злився.

— Злився? На що він злився?

Але у дім почало сходитися ще більше людей, і мені довелося урвати нашу розмову. Лише пізно ввечері того ж дня я зміг поговорити з самим Суічі. Багато гостей досі не розійшлося і сиділо у вітальні. Я помітив самотній високий силует свого зятя в іншому кінці кімнати; він розсунув заслони, за якими відкривався сад, і, повернувшись спиною до гомону розмов, дивився в темряву. Я підійшов до нього і сказав:

— Суічі, Сецуко сказала мені, що такі церемонії тебе злять.

Він обернувся й посміхнувся.

— Гадаю, що так. Я починаю злитися, коли мені в голову лізуть різні думки. Про змарновані життя.

— Так, думати про це важко. Але Кенджі, як і багато інших хлопців, загинув смертю хоробрих.

На якусь мить мій зять вп’явся в мене непорушним, порожнім поглядом; він досить часто так робить, однак я й досі не можу до цього звикнути. Цей погляд, поза всяким сумнівом, цілком безневинний, та оскільки Суічі — чоловік кремезний, та ще й із грізними рисами обличчя, то в його очах легко можна прочитати якусь загрозу чи обвинувачення.

— Схоже на те, що цим геройським смертям немає кінця-краю, — врешті сказав він. — Половина хлопців, які закінчили школу того самого року, що і я, загинули геройською смертю. І всі — за якісь безглузді ідеї, тільки от вони про це так ніколи і не дізналися. Батьку, знаєте, що мене по-справжньому злить?

— Що, Суічі?

— Де тепер ті, які посилали Кенджі і таких, як він, гинути смертю хоробрих? Усі ці люди живуть собі далі, так само, як і раніше. Багато з них — саме ті, що привели нас до катастрофи, — стали ще успішніші, бо ж так гарно стеляться перед американцями. А таких, як Кенджі, ми тепер змушені оплакувати. І це мене злить. Відважні молоді хлопці помирають за безглузді ідеї, а справжні злочинці продовжують жити серед нас. І бояться показати своє справжнє лице і визнати свою відповідальність, — цієї миті, я достеменно пам’ятаю, він знову втупився поглядом у темряву саду і сказав: — Як на мене, то це найжалюгідніше боягузтво.

Церемонія мене геть виснажила, і якби я мав більше сил, то, можливо, спростував би деякі його припущення. Та я вирішив, що для такої дискусії ще випаде нагода, і перевів розмову на іншу тему. Пригадую, як стояв тоді поруч із ним, дивлячись у ніч, і розпитував про роботу й Ічіро. Доти я майже не бачився зі Суічі, відколи він повернувся з війни, і мені вперше випало спілкуватися з тим зміненим і сповненим гіркоти зятем, до якого зараз я вже звик. Того вечора мене неабияк здивувала його манера говорити, в якій не залишилося й сліду від суворості, притаманної йому до того, як він пішов на фронт; я пояснив собі це тим, що на нього емоційно вплинула церемонія поховання, та загалом увесь його воєнний досвід — справді жахливий, як колись натякнула Сецуко.

Однак, як з’ясувалося з часом, настрій Суічі того вечора тепер став для нього характерним; його перевтілення з того ввічливого і скромного молодика, який одружився з Сецуко за два роки до початку війни, було справді неймовірне. Це жахливо, звісно ж, що так багато його однолітків трагічно загинули, але ж навіщо виношувати таку образу на старше покоління? У теперішніх поглядах Суічі відчувається якась жорсткість, що межує зі злостивістю, і це мене турбує — особливо віднедавна, відколи я помітив, який сильний вплив вони чинять на Сецуко.

Однак мій зять аж ніяк не єдиний, хто зазнав такого перевтілення. Нині я повсюди це помічаю; в характері усього молодого покоління відбулися зміни, і я не достоту їх розумію, одначе деякі аспекти цих змін не можуть не турбувати. От хоча б недавно ввечері у барі пані Кавакамі я випадково почув, як якийсь чоловік, що сидів неподалік від мене за шинквасом, сказав:

— Я чув, що вони повезли того бовдура в лікарню. Кілька зламаних ребер і струс мозку.

— Це ти про малого Гіраяму? — стривожено перепитала пані Кавакамі.

— Його так звати? Того, що вічно тут вештається й щось викрикує. Хтось таки повинен змусити його замовкнути. Схоже на те, що його вчора вночі знову відлупцювали. Соромно кидатися з кулаками на такого бовдура, хоч би що він там кричав.

У цей момент я обернувся до того чоловіка і запитав:

— Перепрошую, ви сказали, що на малого Гіраяму напали? Але через що?

— Здається, через те, що він без угаву співав якусь стару військову пісню й викрикував регресивні гасла.

— Але ж малий Гіраяма завжди так робив, — наголосив я. — Він знає лише дві чи три пісні. Це все, чого його навчили.

Чоловік знизав плечима.

— Я погоджуюсь, який сенс гамселити таку недоумкувату людину? Це просто безсердечно. Але він тинявся біля мосту Каябаші, а ви знаєте, на який гадючник перетворюється цей район після настання темряви. Він сидів собі на одному з мостових стовпців і десь годину виспівував і викрикував свої гасла. Його чудово було чути у барі навпроти, і, схоже, комусь там увірвався терпець.

— Але ж навіщо таке робити? — обурилася пані Кавакамі. — Малий Гіраяма і мухи не скривдить.

— Що ж, комусь варто навчити його нових пісень, — відповів чоловік, попиваючи зі своєї склянки. — Якщо він надумає знову горланити давні пісні, то йому ще раз дістанеться на горіхи.

Ми досі називаємо його «малий Гіраяма», хоч тепер йому вже щонайменше років п’ятдесят. Утім, таке звертання цілком доречне, бо він насправді досі як дитина. Скільки я його пам’ятаю, його виховували католицькі черниці при місії, хоча нібито він народився у сім’ї Гіраями. За давніх часів, коли наш квартал утіхи процвітав, малий Гіраяма повсякчас сидів долі біля входу в «Міґі-Хідарі» або в один із сусідніх закладів. Як точно зауважила пані Кавакамі, він і справді був геть нездатний когось образити, і в передвоєнні та воєнні роки став популярний у кварталі насолоди завдяки своїм військовим пісням та імітуванню патріотичних промов.

Хто навчив його цих пісень, я не знаю. У його репертуарі було тільки дві чи три пісні, і з кожної він пам’ятав лише куплет. Але він співав їх таким сильним голосом, а поміж піснями забавляв глядачів тим, що брав руки в боки і, шкірячись у небо, вигукував: «Це село повинне принести свою лепту в ім’я імператора! Дехто з вас покладе заради цього своє життя. А дехто — тріумфально повернеться й зустріне світанок нового життя!» — чи щось таке. І тоді люди казали: «Може, в малого Гіраями і не всі вдома, але у нього правильний підхід. Він справжній японець». Мені часто доводилося бачити, як люди зупинялися і давали йому гроші або ж купували щось попоїсти, і тоді на обличчі просторіки розквітала осяйна усмішка. Поза всяким сумнівом, малий Гіраяма так зациклився на тих патріотичних піснях, бо вони давали йому увагу і популярність.

За давніх часів таких, як він, ніхто не діймав. Що сталося з людьми, якщо їм тепер хочеться його відлупцювати? Комусь, може, не подобаються його пісні і промови, та цілком імовірно, що це ті самі люди, які колись гладили його по голові і заохочували таку поведінку, аж поки ті кілька фрагментів не закарбувалися в його пам’яті.

Та, як я вже казав, тепер у країні панують інші настрої, й позиція Суічі, мабуть, аж ніяк не виняткова. Можливо, несправедливо приписувати Джиро Міяке таку саму гіркоту, втім, за нинішніх обставин, якщо уважно проаналізувати все, що кажуть інші, то в їхніх словах неодмінно знайдеться відтінок тієї ж самої гіркоти. Як я можу судити, того надвечір’я Міяке таки справді мені сказав усе те, що я пригадую; можливо, всі чоловіки покоління Міяке і Суічі тепер так думають і так говорять.

Здається, я вже згадував, що вчора з’їздив у південну частину міста, в район Аракава. Там якраз кінцева зупинка міського трамвая, і багато хто дивується, навіщо було пускати трамвайну лінію так далеко в передмістя. Район Аракава справді важко сприймати як частину великого міста — чисто заметені вулиці з житловими будинками, ряди кленів уздовж тротуарів, ошатні маєтки, які не туляться один біля одного, а мають вдосталь простору, і відчуття того, що зусібіч тебе оточує сільська місцевість. Утім, як на мене, місцева влада вчинила слушно, коли вирішила прокласти трамвайну лінію аж до Аракави; містянам лише на користь, що вони можуть легко дістатися до спокійніших, менш велелюдних околиць. Ми не завжди мали таку розкіш, і я пригадую, що оце відчуття затисненості у великому місті, особливо під час спекотних літніх тижнів, було значно сильнішим за часів, коли ще не були прокладені трамвайні колії.

Як я пригадую, сучасні трамвайні маршрути почали працювати 1931 року, замінивши недолугі трамвайні лінії, які всіх дратували впродовж попередніх тридцяти років. Якщо ви до цього часу тут не жили, то вам, мабуть, важко уявити, як сильно ці нові трамвайні лінії вплинули на безліч аспектів життя в нашому місті. Здавалося, що за одну ніч перемінилися цілі райони: зазвичай велелюдні парки опустіли; а деякі давно налагоджені бізнеси зазнали великих збитків.

Звичайно ж, були і такі райони, які несподівано для себе опинилися у виграшному становищі, і серед них ділянка, що розташовувалася по той бік Мосту Сумнівів і на якій незабаром з’явився наш квартал утіхи. До встановлення нових трамвайних ліній там було лише декілька сірих глухих вуличок із шерегами вкритих дранкою будинків. Тоді ніхто не вважав це місце повноцінним кварталом, і його розташування зазвичай описували словами «на схід від Фурукави». Одначе разом із новим трамвайним маршрутом з’явилася можливість дістатися центру міста швидше, якщо вийти на зупинці у Фурукаві, а звідти йти пішки, замість того, щоб знову петляти трамваєм, тож безліч людей стало ходити тим кварталом. Бізнес нечисленних барів, які там уже були, після років застою став стрімко розвиватися, а нові заклади почали відкриватися один за одним.

Заклад, який урешті став «Міґі-Хідарі», тоді називали просто «У Ямаґати» — на честь його власника, літнього ветерана війни, — і був він найстарішим баром кварталу. Тоді це була досить непоказна місцина, але я регулярно туди навідувався, ще відколи переїхав до цього міста. Пригадую, лише за кілька місяців після встановлення нових трамвайних ліній Ямаґата помітив, що відбувається навколо нього, і почав будувати плани. Позаяк цей райончик мав усі шанси стати повноцінним барним кварталом, його власний заклад — не просто найстаріший, а й розташований на розі трьох вулиць — цілком логічно мав усі шанси стати таким собі патріархом серед тутешніх генделиків. І, враховуючи це, Ямаґата вважав своїм обов’язком розширити його й улаштувати нове грандіозне відкриття. Торговець, що його крамниця розташовувалася над ним, був готовий продати своє приміщення, а необхідні інвестиції знайти було нескладно. Найбільшою перешкодою як для Ямаґатиних планів, так і для планів перебудови всього кварталу, було ставлення місцевої влади.

Щодо цього Ямаґата мав цілковиту рацію. Бо це був 1933 чи 1934 рік — не найкращий час, як ви, можливо, пригадуєте, щоб починати створювати новий квартал утіх. Влада провадила сувору політику, щоб контролювати фривольну сторону життя міста, і справді, у центрі чимало найбільш декадентських закладів почали закриватися. Попервах я і сам не надто охоче прислухався до ідей Ямаґати. Лише коли він докладно описав, який саме заклад надумав створити, його слова мене направду вразили, і я пообіцяв йому допомогти.

Здається, я вже згадував, що доклав свою невелику лепту у створення «Міґі-Хідарі». Звісно ж, як людина незаможна, я не міг запропонувати фінансової підтримки. Одначе тоді я вже мав чималий авторитет у місті; пригадую, я ще не був членом комітету мистецтв Державного департаменту, але мав там багато особистих зв’язків, і представники влади часто зі мною консультувалися щодо політики в царині мистецтва. Отже, моє звернення до влади щодо планів Ямаґати мало вагу.

«Наміри власника полягають у тому, — пояснив я, — щоб запропонований заклад став уособленням нового патріотичного духу, який нині зароджується в Японії. Цей новий дух відображатиметься в інтер’єрі закладу, і кожного відвідувача, для якого цей дух буде неприйнятний, переконливо проситимуть забратися звідти. Ба більше, власник також має бажання перетворити цей заклад на місце зустрічі тих художників і письменників нашого міста, що їхні твори найкраще відображають цей новітній патріотичний дух. Щодо цього аспекту, то я особисто заручився підтримкою своїх колег, зокрема художника Масаюкі Харада, драматурга Місумі та журналістів Шіґео Оцуджі та Ейджі Настукі — всі вони, як ви добре знаєте, створюють праці, що неухильно відображають вірність Його Величності Імператорові».

Далі я наголосив, що такий заклад, з огляду на його домінування у цьому районі, міг би стати найкращим засобом для створення бажаної атмосфери в усьому кварталі.

«Інакше, — попередив я, — нам неминуче загрожує розростання ще одного кварталу, в якому процвітатиме те саме занепадництво, з яким ми останнім часом щосили боремося і яке, як ми всі добре знаємо, так ослаблює саму суть нашої культури».

Влада відповіла не лише згодою, а й виявила несподіваний ентузіазм. Гадаю, це був іще один із тих випадків, коли настає несподіване усвідомлення того, наскільки ж насправді більший, аніж тобі самому видавалося, ти маєш авторитет. Але мене ніколи не цікавив мій авторитет у суспільстві, і це не пояснює того, чому відкриття «Міґі-Хідарі» подарувало мені стільки задоволення; натомість, я пишався тим, що нарешті підтверджувалася моя ідея, яку вже давно повторював, — новий дух Японії аж ніяк не виключає насолод; тобто не існувало жодних причин, чому прагнення здобути втіху неодмінно повинно йти пліч-о-пліч із занепадництвом.

Отож потім, за два з половиною роки після прокладання нових трамвайних ліній, «Міґі-Хідарі» відкрив свої двері. Заклад істотно і штуцерно оновився, й тепер після настання темряви кожному перехожому впадав в око яскраво освітлений фасад і численні великі й маленькі ліхтарі, що звисали вздовж гребеня даху, попід піддашшям, рівними низками вздовж підвіконь і над головним входом; і годі було не помітити величезного освітленого транспаранта, підвішеного до гребеневого бруса, на якому красувалася нова назва закладу, виведена на фоні армійських чобіт, що марширують строєм.

Одного вечора, невдовзі після відкриття, Ямаґата повів мене всередину і запропонував обрати улюблений столик, заявивши, що його буде зарезервовано винятково для мого користування. Гадаю, що спершу він хотів таким чином подякувати мені за ту маленьку послугу, яку я йому надав. Але й без того я завжди вважався одним із найкращих його клієнтів.

І справді, на той момент, як заклад Ямаґати перетворився на «Міґі-Хідарі», я ходив до нього вже двадцять років. Не те щоб мені припав до душі саме його заклад — як я вже казав, він був досить непримітний, — просто, коли я в юності вперше приїхав у це місто, то оселився в районі Фурукава, і найближчим до мене виявився саме бар Ямаґати.

Вам, либонь, важко уявити, яким потворним за тих часів був район Фурукава. Справді, якщо ви в нашому місті лише віднедавна, то від моїх балачок про Фурукаву у вас в уяві, напевно, спливе образ парку, який там тепер, і персикових дерев, якими він славиться. Одначе коли я приїхав сюди вперше — 1913 року, — у цьому районі була сила-силенна фабрик і складських приміщень, що належали маленьким компаніям, багато з яких були закинуті або в аварійному стані. Будівлі були старі і пошарпані, а оселялися тут лише ті, що могли дозволити собі лише найдешевше житло.

Я винаймав крихітну мансардну кімнату, а піді мною мешкала власниця — літня жінка, яка жила разом зі своїм неодруженим сином. Позаяк дім не був електрифікований, я мусив малювати при світлі гасової лампи; там заледве вистачало місця, щоб розкласти мольберт, тож я несамохіть обляпував стіни і татамі фарбою; а що працював ночами, то часто не з власної волі будив господиню або її сина; та найприкріше те, що дах мансарди був аж такий низький, що я не міг випростатися, й часто змушений був годинами працювати в напівзігнутому положенні, знай вдаряючись головою об крокви. Однак тоді я так радів, що мене взяли на фірму майстра Такеди, і тепер заробляв собі на життя малюванням, що не надто переймався убогими житловими умовами.

Протягом дня я, звісно, працював не в кімнаті, а у «студії» майстра Такеди. Вона теж розташовувалася в районі Фурукава; це була довга кімната над рестораном — така довга, що всім нам, п’ятнадцятьом художникам, вистачало місця, щоб виставити свої мольберти в один ряд. Хоч стеля була і вища, ніж у моїй мансарді, та все ж суттєво провисала по центру, і щоразу, заходячи до студії, ми жартували, що з учорашнього дня стеля опустилася ще на кілька сантиметрів. Уздовж усієї кімнати розташовувався ряд вікон, і він мав би забезпечувати нам хороше світло для праці; та чомусь світло там завжди падало занадто різко, і через це майстерня нагадувала корабельну каюту. Другу суттєву проблему становило те, що власник ресторану поверхом нижче не дозволяв нам затримуватися в майстерні після шостої вечора, коли починали сходитися його відвідувачі. «Ви там товчетесь, як стадо худоби», — казав нам він. Отож ми не мали іншої ради, як продовжувати працювати вдома.

Мені, мабуть, варто пояснити, що виконати норму, не працюючи вечорами, було геть неможливо. Фірма майстра Такеди пишалася своєю здатністю створювати велику кількість картин за дуже малі терміни; майстер Такеда відразу дав нам на здогад, що як ми не зможемо виконати замовлення вчасно — до того, як відпливе корабель, — то дуже швидко поступимося конкурентам і втратимо майбутні замовлення. Тому ми були змушені допізна кайлувати, але наступного ранку все одно почувати докори сумління, бо все ж відставали від графіку. Неодноразово, коли наближався крайній термін здачі роботи, ми спали не більше як дві-три години на добу і весь час малювали. Іноді, якщо замовлення надходили одне за одним, у нас від виснаження паморочилося в голові. Та, попри це все, я не пригадую, щоб ми бодай раз не встигли закінчити замовлення вчасно, і, гадаю, це вже свідчить про те, який сильний уплив справляв на нас майстер Такеда.

Коли я пропрацював на фірмі уже близько року, до нас приєднався новий художник. Його звали Ясунарі Накахара, втім, це ім’я навряд чи вам про щось говорить. Насправді, немає жодної причини, чому ви мали б його знати, бо він так ніколи і не зумів завоювати собі хорошу репутацію. Піком його кар’єри була праця вчителем мистецтвознавства у старшій школі в районі Юяма за кілька років до початку війни — посада, яку, наскільки мені відомо, він обіймає й досі, оскільки влада не бачить підстав звільняти його, як звільнили багатьох інших учителів. Щодо мене, то я завжди пам’ятав його за прізвиськом «Черепаха», яке він дістав, працюючи на майстра Такеду, і в роки нашої дружби я завжди приязно його називав саме так.

У мене досі збереглася картина авторства Черепахи — автопортрет, який він намалював невдовзі після того, як ми пішли від майстра Такеди. На ній зображений змарнілий молодий чоловік в окулярах і простій сорочці на довгий рукав, який сидить у тісній напівтемній кімнаті посеред мольбертів і розхитаних меблів, і на його лице з одного боку падає світло з вікна. Серйозність і сором’язливість, написані на його обличчі, і справді цілком відповідають його характеру, отож щодо цього Черепаха дуже правдиво все зобразив; дивлячись на портрет, легко можна собі уявити, що він з тих людей, яких можна впевнено відштовхнути ліктем убік, пробираючись до вільного місця в трамваї. Та, мабуть, кожен із нас пихатий по-своєму. Якщо скромність Черепахи і не дозволила йому спробувати приховати свою сором’язливу натуру, то вона все ж не завадила йому надати собі велично-інтелектуального вигляду, — риси, якої, принаймні я, взагалі в ньому не пам’ятаю. Але водночас, правду кажучи, я не можу пригадати жодного колеги, який би міг намалювати свій автопортрет абсолютно чесно; хай як точно художник намагається відтворити деталі свого відображення у дзеркалі, особистість, яка проглядається на полотні, рідко відповідає тій правді, яку бачать інші.

Черепаха дістав своє прізвисько за те, що, прийшовши на фірму, коли ми були в процесі виконання одного з особливо великих замовлень, він зумів створити лише дві чи три картини за той час, коли решта встигала малювати шість чи сім. Попервах його повільність списувалася на брак досвіду, і ми називали його на прізвисько лише позаочі. Та коли спливав тиждень за тижнем, а його темп не пришвидшувався, злоба до нього міцнішала. Вже незабаром стало нормою називати його Черепахою в очі, і хоча він цілком усвідомлював, що прізвисько це аж ніяк не доброзичливе, пригадую, як він щосили намагався вдавати, нібито це все невинний жарт. Наприклад, коли хтось вигукував з одного кінця майстерні: «Агов, Черепахо, ти досі малюєш ту пелюстку, яку почав іще минулого тижня?» — він намагався засміятися, так ніби це все жарт. Пам’ятаю, мої колеги часто пояснювали його невміння захистити власну гідність тим, що Черепаха був із району Неґіші; тоді, як і нині, побутував досить несправедливий міф, буцімто люди, які народилися в тій частині міста, неодмінно виростали слабкі і безхребетні.

Пригадую, як одного ранку, коли майстер Такеда ненадовго вийшов із майстерні, двоє моїх колег підійшли до мольберта Черепахи і почали діймати кпинами про його неквапливість. Мій мольберт був неподалік, отож мені було добре видно, як Черепаха занервувався, коли відповів:

— Благаю вас, будьте до мене терплячі. Понад усе на світі я хочу навчитися у вас, моїх старших колег, малювати швидко і якісно. Упродовж минулих тижнів я щосили намагався працювати швидше, проте, на жаль, мені довелося викинути кілька картин, бо поспіх позначився на їхній якості, що аж ніяк не відповідала високим стандартам нашої фірми. Але я зроблю все, щоб покращити свій поганий авторитет у ваших очах. Прошу, пробачте мені і проявіть ще трохи терпіння.

Черепаха повторив свої благальні слова двічі чи тричі, але його мучителі продовжували його цькувати, обвинувачуючи хлопця в ледарстві і бажанні перекласти свою роботу на плечі інших. На той момент більшість із нас уже перестала малювати і зібралася довкола них. Здається, саме коли нападники почали особливо грубо ображати Черепаху і коли я побачив, що решта моїх колег аж ніяк не намагається втрутитися, а просто сприймає це як розвагу, я ступив уперед і сказав:

— Годі, хіба ви не бачите, що перед вами справді порядний митець? Якщо художник не хоче жертвувати якістю заради швидкості, то нам усім варто це поважати. Невже ви аж так отупіли, що не розумієте цього?

Звісно ж, відтоді минуло багато років, і я не можу присягнутися, що того ранку дослівно сказав саме це. Та я впевнений, що, заступаючись за Черепаху, сказав щось такого штибу, бо чітко пригадую вдячність і полегшення, які прочитувалися на обличчі Черепахи, коли він повернувся до мене, і вражені погляди інших художників. Колеги мене поважали — адже я не мав рівних ні в якості, ні у швидкості роботи, — і, на мою думку, це втручання поклало край стражданням Черепахи щонайменше до кінця ранку.

Можливо, вам здається, що я занадто багато собі приписую, змальовуючи цей незначущий епізод; зрештою, аргумент, який я висловив на захист Черепахи, видається цілком очевидним — здавалося б, кожен, хто має хоч якийсь стосунок до серйозного мистецтва, відразу ж подумав би так само. Одначе важливо пам’ятати про атмосферу, яка тоді панувала у студії майстра Такеди — відчуття того, що всі ми разом боремося з часом, щоб зберегти здобуту важкою працею репутацію фірми. Водночас ми були цілком свідомі того, що основне в роботах, які нам замовляли — всіх цих зображеннях гейш, вишневих дерев, коропів у воді і храмів, — було те, щоб вони видавалися достоту «японськими» тим іноземцям, яким їх надсилали, і що тонкощі стилю, найімовірніше, узагалі залишалися непомічені. Тож не вважаю, що приписую собі молодому занадто багато заслуг, якщо насмілюсь припустити, що мої дії того дня показали ту рису, за яку мене почали дуже поважати у старшому віці, — уміння самостійно міркувати і робити висновки, навіть якщо це означало гладити проти шерсті все своє оточення. Факт залишається фактом: того ранку я був єдиний, хто заступився за Черепаху.

Хоч Черепаха і примудрився подякувати мені за це незначне втручання й за подальші вияви моєї підтримки, ми тоді жили у такому шаленому темпі, що лише значно пізніше нам випала нагода побесідувати наодинці і без поспіху. Здається, від того дня, який я щойно описав, минуло майже два місяці, аж поки в нашому гарячковому графіку нарешті настало якесь затишшя. Якось прогулюючись по території навколо храму Тамаґави, як я часто робив, коли мені випадала вільна хвилинка, побачив Черепаху: він сидів на лавці на сонці і дрімав.

Мені досі дуже до душі територія навколо храму Тамаґави, і я готовий визнати, що насаджені там ряди дерев і живопліт справді допомагають створити атмосферу, яка більше пасує місцю молитви. Та щоразу, коли я туди навідуюся тепер, мене охоплює ностальгія за тими часами, коли ця територія мала зовсім інший вигляд. Тоді ні живоплоту, ні дерев іще не було, і територія видавалася значно обширніша і сповненіша життя; то тут, то там по всьому широкому зеленому простору виднілися ятки, в яких продавали солодощі і повітряні кульки, маячіли атракціони з жонглерами і фокусниками; а ще я пригадую, що там завжди можна було сфотографуватися, бо не треба було далеко йти, щоб натрапити на фотографа, який сидів у своїй ятці, закутавшись у чорну накидку і тримаючи напоготові штатив. Те недільне пообіддя, коли я натрапив там на Черепаху, припало на провесінь, і навколо було сила-силенна батьків із дітьми. Коли я підійшов до лавки і сів поруч із Черепахою, він здригнувся й прокинувся.

— Ач, Оно-сан! — вигукнув він, і його обличчя засяяло. — Як добре, що ми сьогодні зустрілися. Ач, достоту якусь хвилю тому я подумав, що якби мав зайву копійчину, то неодмінно купив би щось Оно-сану на знак вдячності за його доброту до мене. Але наразі мені по кишені хіба якась абищиця, а дарувати щось дешеве було б образою. Тому поки що, Оно-сан, дозвольте мені від щирого серця подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

— Та я не так багато для вас зробив, — відповів я. — Просто кілька разів висловив уголос те, що думав, от і все.

— Оно-сан, такі люди, як ви, справжня рідкість. І для мене велика честь працювати з такою людиною. Хай як розведе нас доля у прийдешні роки, я завжди пам’ятатиму вашу доброту.

Пам’ятаю, ще декілька хвилин мені довелося слухати його вихваляння моєї відважності і порядності, а відтак я сказав:

— Я вже давно хотів із вами поговорити. Розумієте, я довго над цим міркував і, мабуть, у найближчому майбутньому піду від майстра Такеди.

Черепаха вражено на мене витріщився. А потім кумедно роззирнувся навсібіч, немов йому стало лячно, що хтось міг почути мої слова.

— Доля усміхнулася до мене, — провадив далі я. — Мої роботи привернули увагу художника і гравера Сейджі Моріями. Ви про нього, напевно, чули?

Черепаха, не зводячи з мене враженого погляду, закивав.

— Пан Моріяма, — продовжував я, — справжній художник. Дуже можливо, що навіть видатний художник. Мені страшенно пощастило, що він звернув на мене увагу і допоміг порадами. Насправді, це він вважає, що якщо я залишуся з майстром Такедою, це заподіє моєму талантові непоправної шкоди, і запропонував мені стати його учнем.

— Справді? — обережно озвався мій співрозмовник.

— І знаєте, от щойно, прогулюючись парком, я собі подумав: «Звісно ж, пан Моріяма має цілковиту рацію. Добре тим простим робочим конячкам гарувати на майстра Такеду, щоб звести кінці з кінцями, але ті з нас, що наділені серйозними амбіціями, повинні розвивати свій талант деінде».

Цієї миті я багатозначно подивився на Черепаху. Він і далі витріщався на мене, але на його обличчі тепер з’явився спантеличений вираз.

— Боюсь, я повівся дещо свавільно і розповів панові Моріямі про вас, — сказав я йому. — Ба більше, наголосив, що ви — виняток посеред моїх теперішніх колег. У вас єдиного є справжній талант і серйозні наміри.

— Справді, Оно-сан? — розсміявся він. — Як вам язик повертається таке казати? Я знаю, що ви бажаєте мені добра, але тут ви вже перегнули палицю.

— Я вирішив прийняти люб’язну пропозицію пана Моріями, — провадив я далі. — І наполегливо прошу дозволити мені показати йому ваші роботи. Якщо пощастить, він теж запропонує вам стати його учнем.

Черепаха стривожено подивився на мене.

— Але Оно-сан, що ви хочете цим сказати? — стишено мовив він. — Майстер Такеда взяв мене до себе завдяки рекомендації одного з найбільш високоповажних знайомих мого батька. І справді дуже терпляче до мене ставиться, попри всі мої проблеми. Як я можу тепер так зрадити його довіру — піти, пропрацювавши лише кілька місяців? — аж тут раптом Черепаха наче зрозумів значення своїх слів і поквапно додав: — Ясна річ, Оно-сан, я аж ніяк не хотів сказати, що і ви чините по-зрадницькому. У вашому випадку обставини геть інші. Мені й на думку не спало б... — він почав ніяково сміятися, так і не закінчивши речення. — Оно-сан, ви серйозно вирішили піти від майстра Такеди?

— Як на мене, — відповів я, — майстер Такеда не заслуговує вірності таких людей, як ми з вами. Вірність потрібно заслужити. Надто багато всього в житті чиниться з відчуття вірності. І надто часто люди говорять про вірність і сліпо її притримуються. Щодо мене, то я не маю жодного бажання так збути своє життя.

Ясна річ, я не можу бути певен, що того пообіддя біля храму Тамаґави сказав дослівно саме це; річ у тім, що мені з часом доводилося переповідати цей епізод безліч разів, а при багаторазовому повторенні будь-яка розповідь неминуче починає жити власним життям. Та навіть якщо того дня я не висловився перед Черепахою аж так стисло і по суті, то все ж цілком можна припустити, що ті слова, які я щойно собі приписав, достоту відображають мою тодішню позицію і рішучість.

До речі, одним із місць, де я був змушений раз за разом розповідати історії про дні, проведені на фірмі майстра Такеди, був наш столик у «Міґі-Хідарі»; здавалося, моїм учням безнастанно кортіло слухати розповіді про цей ранній етап моєї кар’єри — можливо, цілком природно, що вони хотіли дізнатися, чим у їхньому віці переймався їхній учитель. Хай там як, а тими вечорами тема моєї роботи на фірмі майстра Такеди поставала не раз.

— Це не був аж такий кепський досвід, — пам’ятаю, якось сказав я їм. — Він навчив мене дечого важливого.

— Пробачте, сенсею, — здається, це Курода перегнувся через стіл і звернувся до мене, — але мені важко повірити, що в такому місці, як та фірма, художник узагалі може чогось навчитися.

— Так, сенсею, — почувся ще чийсь голос, — розкажіть нам, чого таке місце могло вас навчити. Судячи з ваших розповідей, це була фірма не зі створення картин, а з виробництва картонних коробок.

Так воно завжди ставалося в «Міґі-Хідарі». Я собі провадив бесіду з кимось одним, а інші розмовляли між собою, але варто було їм почути, що мені поставили якесь цікаве запитання, як вони припиняли всі свої балачки і спрямовували погляди на мене, чекаючи на відповідь. Складалося враження, що навіть коли вони розмовляли між собою, у них завжди були нашорошені вуха, щоб не проґавити якесь моє напучення. Я не хочу сказати, що вони сприймали мої слова некритично; навпаки, це були дуже розумні молоді люди, і про це завжди треба було пам’ятати, перш ніж наважитися щось говорити в їхній присутності.

— Працюючи на майстра Такеду, — сказав я тоді, — я ще на ранньому етапі життя засвоїв один важливий урок: хоч на вчителів і варто рівнятися, слід також і ставити їхній авторитет під сумнів. Досвід, що я здобув у майстерні Такеди, навчив мене не слідувати сліпо за масами, а ретельно обдумувати, чи правильний є той напрямок, у якому мене штовхають. І якщо я щось і намагався привчити вас усіх робити, то це підніматися вище чиєїсь влади над вами. Підніматися над усіма небажаними і занепадницькими впливами, які засмоктали нас, немов болото, і які упродовж останніх десяти чи п’ятнадцяти років так постаралися, щоб послабити нашу націю, — я, звичайно ж, на той момент уже був захмелілий і говорив пафосно, але наші традиційні вечірні посиденьки часто проходили саме так.

— Правду кажете, сенсею, — сказав хтось, — нам усім варто про це пам’ятати. Ми всі повинні прагнути піднятися вище чиєїсь влади над нами.

— І, на мою думку, всі, що сидять зараз за цим столиком, — провадив далі я, — мають цілковите право собою пишатися. Навколо царюють абсурдність і фривольність. Але нині — нарешті — в Японії починає зароджуватися більш витончений і мужній дух, і ви його частина. Насправді я мрію, щоб вас стали сприймати щонайменше як вістря цього нового духу. Справді, — я вже звертався не лише до тих, хто сидів за нашим столиком, а й до всіх, хто прислухався до нашої розмови, — цей заклад, у якому ми всі сьогодні зібралися, — це свідчення зародження нового духу в Японії, й усі ми маємо право собою пишатися.

Часто, коли випивачка робилася дедалі галасливіша, відвідувачі бару починали юрмитися навколо нашого столика, щоб приєднатися до суперечок чи промов або ж просто послухати і насолодитися цією атмосферою. Зазвичай мої учні були готові вислухати незнайомців, хоча, звісно ж, коли нам випадало мати справу з якимось занудою чи з кимось, хто притримувався неприйнятних нам поглядів, то вони хутко його витісняли. Та попри всі запеклі суперечки і гучні промови, які не вгавали до пізньої ночі, справжні сварки в «Мігі-Хідарі» траплялися рідко, адже всіх завсідників цього бару об’єднував той самий засадничий дух; тобто заклад став уособленням того, про що мріяв Ямаґата; це було вишукане місце, і там можна було напитися, не втрачаючи почуття гордості і честі.

У мене вдома десь збереглася картина авторства Куроди — найталановитішого з моїх учнів, на якій зображений один із таких вечорів у «Міґі-Хідарі». Вона називається «Дух патріотизму», і така назва може наштовхнути на думку, що на картині намальовані солдати під час маршу абощо. Ясна річ, Курода цією картиною і хотів сказати, що дух патріотизму зародився ще раніше, в щоденних справах нашого буденного життя, у тому, де ми випивали і з ким спілкувалися. Цією роботою він хотів пошанувати — тоді він іще вірив у такі речі, як пошана, — дух «Міґі-Хідарі». На картині, намальованій олійними фарбами, зображено кілька столиків і добре відтворено барви й інтер’єр закладу, зокрема, найбільше впадають в око патріотичні банери і лозунги, які звисають з поручнів верхнього балкона. Попід лозунгами зображені захоплені розмовою відвідувачі, які скупчилися навколо столиків, а на передньому плані — кельнерка в кімоно, яка кудись поспішає, несучи тацю з напоями. Картина ця справді хороша, вона достоту передає ту галасливу, але водночас гордовиту і поважну атмосферу, що панувала в «Міґі-Хідарі». І тепер щоразу, дивлячись на неї, мені приємно згадувати, що я теж — завдяки тому невеликому впливу, який тоді мав через свою репутацію в нашому місті, — доклався до існування цієї місцини.

Тепер доволі часто, збуваючи вечори в пані Кавакамі, помічаю, що знову повертаюся думками в давні часи до «Міґі-Хідарі». Бо є щось особливе у генделику пані Кавакамі, надто коли ми з Шінтаро там єдині відвідувачі і пліч-о-пліч сидимо за шинквасом під низькими лампами, й це навіює на нас ностальгію. У такі миті ми часто починаємо говорити про когось із нашого минулого — скільки він міг випити чи як смішно поводився. А потім завжди намагаємося змусити пані Кавакамі пригадати цього чоловіка, і, стараючись освіжити її пам’ять, самі згадуємо чимраз більше і більше якихось його чудернацьких рис. От зовсім недавно ввечері, вже вдосталь насміявшись над спогадами про когось, пані Кавакамі, як завжди в таких випадках, сказала:

— Добре-добре, хай я й не пригадую його імені, та зустрівши, точно його впізнала б.

— Правду кажучи, Обасан, — сказав я, пригадуючи, — він ніколи не був серед тутешніх завсідників, а зазвичай випивав у забігайлівці навпроти.

— А, точно, у тому великому барі. Усе одно, якби його побачила, то, мабуть, упізнала б. Хоча, хтозна? Люди так змінюються. Час від часу я зустрічаю когось на вулиці і мені здається, що я його знаю й маю привітатися. Але, придивившись уважніше, починаю сумніватися.

— Ач, Обасан, — втрутився Шінтаро, — буквально недавно я привітався з кимось на вулиці, бо подумав, що ми знайомі. Та вочевидь той чоловік подумав, що в мене клепки розсохлися. Він похапцем пішов геть, так і не озвавшись і словом!

Шінтаро подумав, що це дуже кумедна історія, й голосно розсміявся. Пані Кавакамі всміхнулася, але так і не засміялася. Тоді повернулася до мене і сказала:

— Сенсею, ви повинні спробувати переконати своїх друзів знову почати приходити в цю частину міста. Може, щоразу, коли нам трапляється старий знайомець із тих часів, ми повинні зупинити його і запросити прийти сюди. Так ми зможемо почати відбудовувати давні часи.

— Обасан, це чудова ідея, — відповів я. — Постараюся собі це запам’ятати. Просто спинятиму людей на вулиці і казатиму: «Я пам’ятаю вас іще з давніх часів. Ви були завсідником у нашому кварталі. Вам може видатися, що його вже давно нема, але це не так. Генделик пані Кавакамі досі на тому самому місці, цілий і неушкоджений, а квартал потроху відбудовується».

— Правильно, сенсею, — сказала пані Кавакамі. — Скажіть їм, що вони багато втрачають. Тоді і справи підуть краще. Зрештою, знову зібрати старе товариство — це обов’язок сенсея. Тут завжди всі на нього рівнялися, бо ж сенсей був беззаперечний лідер компанії.

— Обасан, це ви правильно підмітили, — сказав Шінтаро. — За давніх часів, якщо полководець бачив, що його війська після битви розкидані урізнобіч, то він незабаром поспішав знову зібрати своїх воїнів докупи. Сенсей тепер опинився в такій самій ситуації.

— Що за нісенітниці, — засміявся я.

— Ні, сенсею, все правильно — провадила далі пані Кавакамі, — вам просто треба знову знайти всіх своїх давніх приятелів і сказати, щоб вони поверталися. І вже незабаром я зможу купити сусіднє приміщення й ми відкриємо грандіозний заклад, як колись. Такий самий, як отой великий бар, що колись був навпроти.

— Справді, сенсею, — не вгавав Шінтаро. — Полководець повинен знову зібрати своїх воїнів.

— Цікава ідея, Обасан, — сказав я, киваючи головою. — Ви ж знаєте, і «Міґі-Хідарі» колись була крихітною забігайлівкою. Не більшою за цю. Але з часом нам вдалося перетворити її на той заклад, який ви пам’ятаєте. Що ж, можливо, нам доведеться зробити те саме і з вашим генделиком. Тепер, коли все вже трохи вгамувалося, потрібно відновити і давні традиції.

— Сенсею, ви можете почати приводити сюди всіх своїх друзів-художників, — сказала пані Кавакамі. — А за ними з часом прийдуть і газетярі.

— Цікава ідея. Думаю, нам таке цілком під силу. Але, Обасан, мене дещо стримує: а що як ви не впораєтеся з таким великим баром? Ми не хочемо, щоб ви погоджувалися на щось таке, з чим потім не дасте ради.

— Що за маячня, — ображено відповіла пані Кавакамі. — Якщо сенсей поквапиться виконати свою частину домовленості, то ви не встигнете й оком кліпнути, як я чудово все тут організую.

Віднедавна такі розмови виникають між нами чимраз частіше. Та й хто сказав, що наш старий квартал уже не зможе відродитися? Хоч ми з пані Кавакамі, як і багато наших однодумців, говоримо про це здебільшого жартома, за нашими присмішками ховається крихта поважного оптимізму. «Полководець повинен знову зібрати своє військо». Мабуть, таки повинен. Можливо, коли питання про майбутнє Норіко залагодиться раз і назавжди, я зможу серйозніше обміркувати план пані Кавакамі.

Гадаю, варто згадати, що після війни я бачився зі своїм колишнім протеже, Куродою, лише раз. Випадково зустрів його одного дощового ранку в перший рік окупації — ще до того, як «Мігі-Хідарі» й інші будівлі у кварталі знесли. Того дня я кудись собі йшов, пробираючись крізь румовище, що лишилося від нашого кварталу насолоди, і розглядаючи з-під парасольки скелетні останки цього району. Пригадую, того дня там тинялося безліч робітників, отож попервах я навіть не звернув уваги на людину, яка стояла і дивилася на одну з випалених будівель. І лиш проходячи мимо, помітив, що ця людина обернулася й дивиться на мене. Я зупинився й роззирнувся, а відтак вдивився крізь краплі дощу, які стікали з моєї парасолі, і з неабияким здивуванням розгледів, що це Курода дивиться в мій бік порожнім поглядом.

Він стояв під парасолькою, без капелюха і в темному плащі. Обвуглені будівлі позаду нього стікали водою, а з уламка якоїсь ринви неподалік від нього шумно струмував цілий потік дощової води. Пригадую, як між нами проїхала вантажівка, в якій була сила-силенна будівельників. І я помітив, що одна зі спиць на Куродовій парасолі зламалася, й вода з неї збігала вниз і розхлюпувалася просто біля його ноги.

Куродове лице, досить круглясте до війни, тепер запало, вилиці випнулися, а біля підборіддя і горла з’явилося щось схоже на грубі лінії. І я подумав, прикипівши до місця: «Курода вже немолодий».

Він злегка ворухнув головою. Не певен, чи це був початок поклону, чи він просто намагався сховатися від цівки води, що стікала з його зламаної парасолі. Відтак він повернувся й пішов геть.

Зрештою, я не мав наміру розповідати тут про Куроду. Насправді я б узагалі про нього не думав, якби його ім’я несподівано не спливло минулого місяця під час випадкової зустрічі у трамваї з доктором Сайто.

Це сталося того пообіддя, коли я нарешті повів Ічіро подивитися той фільм про чудовисько — той самий, на який ми не пішли напередодні через упертість Норіко. Ми з онуком вирушили на фільм лише вдвох, позаяк Норіко відмовилася до нас приєднатися, а Сецуко знову захотіла залишитися вдома. Норіко, звісно ж, повелася геть по-дитячому, але Ічіро витлумачив поведінку жінок по-своєму. Коли того дня ми сіли обідати, він знай повторював:

— Тітка Норіко і мама на кіно не підуть. Воно занадто страшне для жінок. Вони перелякаються до смерті, правда, Оджі?

— Гадаю, що так, Ічіро.

— Вони надто злякаються. Тітко Норіко, цей фільм для тебе застрашний, правда?

— О, так, — з наляканою гримасою відповіла Норіко.

— Навіть Оджі страшно. Поглянь, бачиш, навіть Оджі боїться. І він чоловік.

Того пообіддя, коли я стояв у кінці передпокою, чекаючи, поки ми нарешті підемо, то побачив дивну сцену, що розгорталася між Ічіро та його матір’ю. Поки Сецуко зав’язувала моєму онукові сандалі, він безнастанно намагався щось їй сказати. Але щоразу, коли Сецуко казала: «Що-що, Ічіро, я не почула?» — він кидав на неї гнівний погляд, а відтак зиркав на мене, щоби подивитися, чи я почув. Зрештою, зашнурувавши сандалі, Сецуко нагнулася, й Ічіро зміг прошепотіти щось їй на вухо. Вона кивнула головою й зникла в глибині дому, а за хвилю повернулася, тримаючи в руках складений плащ, який і подала Ічіро.

— Навряд чи йтиме дощ, — зауважив я, визирнувши за вхідні двері. І справді, днина була погожа.

— Байдуже, — відповіла Сецуко. — Ічіро все ж хоче взяти з собою плаща.

Мене спантеличила онукова настійливість. А коли ми вже вийшли на сонце і почали спускатися з пагорба до трамвайної зупинки, я помітив, що в його поведінці з’явилася неабияка чванливість — неначе плащ, який він ніс, звісивши через руку, миттєво перетворив його на когось штабу Гамфрі Боґарта, — і вирішив, що це він наслідує котрогось із героїв своїх коміксів.

Здається, ми вже майже спустилися з пагорба, аж Ічіро голосно заявив:

— Оджі, ти колись був відомим художником.

— Гадаю, що так, Ічіро.

— Я сказав тітці Норіко показати мені картини Оджі. Але вона відмовилася.

— Гм-м. Зараз вони всі заховані.

— Тітка Норіко неслухняна, правда, Оджі? Я сказав їй показати мені картини Оджі. Чому вона не хоче мені їх показувати?

Я засміявся й відповів:

— Не знаю, Ічіро. Може, вона просто була заклопотана чимсь іншим.

— Вона неслухняна.

Я знову засміявся й сказав:

— Може, й так, Ічіро.

Від нашого дому до трамвайної зупинки десять хвилин пішки; вниз із пагорба до річки, трохи вздовж нової бетонної набережної, і там північна трамвайна лінія пересікає дорогу якраз за місцем, де саме будується новий житловий квартал. Того сонячного пообіддя минулого місяця ми з онуком сіли там на трамвай, щоб доїхати до центру міста, і по дорозі випадково зустрілися з доктором Сайто.

Я щойно зрозумів, що досі майже нічого не розповів про сім’ю Сайто, з якою в нас тривають домовини щодо шлюбу їхнього старшого сина і Норіко. Сім’я Сайто дуже відрізняється від сім’ї Міяке, з якою в нас були домовини минулого року. Сім’я Міяке, звісно, були цілком порядні люди, та, правду кажучи, їх не назвеш авторитетними, а от сім’я Сайто, без перебільшення, саме такі. Насправді, хоч ми з доктором Сайто перед цим і не були добре знайомі, я завжди знав про його діяльність у світі мистецтва, і роками за кожної випадкової зустрічі ми обмінювалися ввічливими привітаннями, наче підтверджуючи, що добре знаємо про високу репутацію один одного. Але минулого місяця, коли ми випадково зустрілися, обставини вже були геть інші.

У трамваї зазвичай стає велелюдно, лише коли він переїжджає через річку сталевим мостом навпроти станції Танібаші, отож доктор Сайто, зайшовши на наступній зупинці після нас, зміг спокійно сісти на вільне місце біля мене.

Природно, що наша розмова починалася трохи ніяково; адже домовини були на ранньому, делікатному етапі, поки що не пасувало відкрито говорити на цю тему; та водночас було б абсурдно поводитися так, ніби ніяких домовин немає. Зрештою, ми обидва похвалили чесноти «нашого спільного друга, пана Кьо» — посередника в перемовинах — і доктор Сайто з усмішкою сказав: «Сподіватимемося, що завдяки його зусиллям вже незабаром ми зустрінемося знову». Більше ми і словом не обмовилися на цю тему. Я не міг не помітити, як сильно відрізнялася впевнена поведінка доктора Сайто за цієї дещо ніякової ситуації від нервової, незграбної манери, властивої сім’ї Міяке від початку і до самого кінця торішніх домовин. Хай би чим це закінчилося, маючи справу з такими людьми, як сім’я Сайто, почуваєшся значно спокійнішим.

Отож ми бесідували здебільшого про всілякі дрібниці. Доктор Сайто має привітний і добродушний характер, і коли він нагнувся до Ічіро, щоб запитати, чи йому подобається в нас гостювати і який фільм ми збираємося подивитися, мій онук відповідав йому дуже охоче.

— Хороший хлопчина, — схвально мовив мені доктор Сайто.

І майже перед його зупинкою — він уже навіть надів капелюха — доктор Сайто сказав:

— У нас із вами є ще один спільний знайомий. Такий собі пан Курода.

Я дещо спантеличено глянув на нього.

— Пан Курода, — повторив я. — А, ясна річ, цей той самий джентльмен, який колись у мене навчався.

— Саме так. Недавно я випадково з ним зустрівся, й під час розмови він згадав ваше ім’я.

— Справді? Я вже давно його не бачив. Востаннє ми зустрічалися ще до війни. І як тепер поживає пан Курода? Що робить?

— Як я знаю, він от-от має почати працювати в новому коледжі Уемачі, викладатиме там живопис. Я власне так з ним і зустрівся. Керівництво коледжу люб’язно попросило мене долучитися до комісії з призначення на посади.

— О, то ви з паном Куродою не дуже добре знайомі.

— Ні, не дуже. Але, сподіваюся, в майбутньому ми з ним бачитимемося частіше.

— Справді? — відповів я. — Отже, пан Курода досі мене пам’ятає. Дуже люб’язно з його боку.

— Авжеж. Він згадав ваше ім’я, коли ми з ним дещо обговорювали. Я тоді не мав можливості як слід з ним поспілкуватися. Але якщо знову з ним перетнуся, то скажу, що бачив вас.

— Так, неодмінно скажіть.

Трамвай саме їхав сталевим мостом, і колеса голосно забрязкотіли. Ічіро, стоячи на колінах на сидінні, щоб дивитися у вікно, раптом показав на щось у воді. Доктор Сайто повернувся до нього, щоб подивитися, обмінявся ще кількома словами з Ічіро і підвівся, бо вже наближалася його зупинка. На прощання він іще раз натякнув на «старання пана Кьо», вклонився й пішов до виходу.

Як і завжди, на зупинці за мостом зайшло багато людей, і далі ми їхали вже не з таким комфортом. Коли вийшли з трамвая відразу навпроти кінотеатру, я відразу ж побачив афішу з чудовиськом, що висіла просто біля входу. Мушу визнати, два дні тому моєму онукові вдалося намалювати дуже схоже чудовисько, хоча на оригінальному зображенні не було полум’я; в пам’яті Ічіро закарбувалися просто ударні лінії — схожі на блискавки, — які художник намалював, щоб наголосити на лютості величезної ящірки.

Ічіро підійшов до афіші й голосно розреготався.

— Одразу видно, що це чудовисько несправжнє, — сказав він, показуючи на нього пальцем. — Та це ж кожен зрозуміє. Воно несправжнє, — і він знову засміявся.

— Ічіро, прошу тебе, не смійся так голосно. Всі на тебе дивляться.

— Але як тут не сміятися? Чудовисько таке несправжнє. Кого можна таким налякати?

Вже аж коли ми посідали на свої місця й фільм розпочався, я нарешті зрозумів, навіщо Ічіро насправді взяв із собою плащ. Через десять хвилин після початку фільму ми почули зловісну музику і на екрані з’явилася темна печера, оповита імлою. Ічіро прошепотів мені на вухо:

— Оце занудство. Скажеш мені, коли почне відбуватися щось цікаве?

Мовивши це, він накинув плащ собі на голову. За якусь хвилю залунало ревище, і з печери показалася гігантська ящірка. Рука Ічіро міцно вчепилася в мою руку, і я, глянувши на нього, помітив, що іншою рукою він щосили притримує плащ, щоб той не зліз йому з очей.

Упродовж майже всього фільму Ічіро так і просидів під плащем. Час від часу він трусив мене за руку і запитував із-під плаща:

— Ще не стало цікавіше? — і мені доводилося пошепки описувати йому, що відбувалося на екрані, і тоді в складках плаща з’являлася маленька щілинка. Та не минало й декількох хвилин — за найменшого натяку, що чудовисько от-от покажеться знову, — як щілина закривалася, й Ічіро заявляв: — Оце занудство. Не забудь сказати мені, коли стане цікавіше.

Утім, коли ми прийшли додому, Ічіро розповідав про фільм з неабияким ентузіазмом:

— Найкращий фільм, який мені доводилося бачити, — знай повторював він, а коли ми сіли вечеряти, переповідав нам свою версію сюжету. — Тітко Норіко, розказати тобі, що сталося далі? Буде дуже-дуже страшно. Розказати тобі?

— Ічіро, я вже така перелякана, що мені шматок у горло не лізе, — відповіла Норіко.

— Попереджаю, далі буде ще страшніше. Розказати тобі?

— Ой, Ічіро, я навіть не знаю. Ти вже і так налякав мене до смерті.

Я не збирався заводити за вечерею серйозної розмови й розповідати про нашу зустріч із доктором Сайто, хоча не згадати про неї, переповідаючи події того дня, теж не міг. Отож, коли Ічіро на хвильку замовкнув, я сказав:

— До речі, в трамваї ми зустрілися з доктором Сайто. Він їхав у місто на якусь зустріч.

Обидві мої доньки відразу ж перестали жувати і здивовано подивилися на мене.

— Жодних важливих справ ми не обговорювали, — всміхнувшись, додав я. — Справді. Ми лишень обмінялися люб’язностями, от і все.

Скидалося на те, що моїх доньок ці слова не переконали, проте вони знову взялися до їжі. Норіко зиркнула на свою старшу сестру, і Сецуко запитала:

— У доктора Сайто все гаразд?

— Схоже на те.

Якийсь час ми вечеряли мовчки. Здається, Ічіро знову почав розповідати про фільм. Хай там як, а вже під кінець вечері я сказав:

— Дивна річ: виявляється, доктор Сайто днями зустрівся з моїм колишнім учнем, з Куродою, якщо точніше. Схоже на те, що Курода має обійняти одну з посад у новому коледжі.

Я підняв очі й побачив, що мої доньки знову перестали їсти. Було ясно, що вони щойно знову обмінялися поглядами, і я знову — вкотре за останній місяць — чітко відчув, що перед цим вони мене обговорювали.

Пізніше того самого вечора ми з доньками знову сиділи коло столу, читаючи газети і журнали, аж раптом почули глухий ритмічний звук, що долинав із глибини дому. Норіко стривожено підняла очі, але Сецуко сказала:

— Це просто Ічіро. Він так робить, коли не може заснути.

— Бідний Ічіро, — відповіла Норіко. — Мабуть, йому сняться кошмари про те чудовисько. Батько утнув злу витівку, повівши його на такий фільм.

— Дурниці, — відповів я. — Фільм йому сподобався.

— Мені здається, що батько сам хотів подивитися цей фільм, — усміхнулася Норіко, дивлячись на сестру. — Бідолашний Ічіро. Мусив терпіти, що його потягнули на такий огидний фільм.

Сецуко ніяково подивилися на мене.

— Дуже люб’язно було з батькового боку повести Ічіро в кіно, — прошепотіла вона.

— Але тепер він не може заснути, — відповіла Норіко. — Вести дитину на такий фільм — цілковите безглуздя. Ні, Сецуко, ти лишайся тут, а я піду.

Сецуко провела поглядом сестру, коли та виходила з кімнати, а тоді сказала:

— Норіко вміє чудово поводитися з дітьми. Ічіро сумуватиме за нею, коли ми поїдемо додому.

— Так, справді.

— У неї завжди був підхід до дітей. Пам’ятаєш, батьку, як вона бавилася з дітьми Кіношіта?

— Так, пам’ятаю, — відповів я й засміявся. А потім додав: — Хлопці Кіношіта вже занадто дорослі, щоб мати бажання сюди приходити.

— У неї завжди був підхід до дітей, — повторила Сецуко. — Так прикро, що вона вже в такому віці, а й досі незаміжня.

— Авжеж. На жаль, війна внесла корективи в її життя.

Ще якийсь час ми продовжували читати, а відтак Сецуко сказала:

— Це ж треба, щоб ти сьогодні в трамваї зустрівся з доктором Сайто. Судячи з твоїх слів, він поважна людина.

— Так і є. І, як усі вважають, його син цілком достойний батька.

— Справді? — замислено перепитала Сецуко.

Упродовж іще декількох хвилин ми продовжували читати. Потім моя донька знов урвала мовчанку.

— А доктор Сайто знає пана Куроду?

— Лише побіжно, — відповів я, не відриваючи очей від газети. — Здається, їм і раніше випадало зустрічатися.

— Цікаво, як тепер поживає пан Курода. Пам’ятаю, як він колись часто сюди приходив, і ви обидва годинами розмовляли у вітальні.

— Поняття не маю, як тепер живеться Куроді.

— Пробач, але, може, було б мудро, якби батько найближчим часом вирішив навідати пана Куроду.

— Навідати його?

— Так, пана Куроду. І, можливо, інших таких знайомих із минулого.

— Сецуко, я щось не до кінця розумію, що ти хочеш сказати.

— Вибач, я просто хотіла сказати, що, може, в батька виникне бажання поспілкуватися з деякими колишніми знайомими. Тобто ще до того, як із ними поспілкується детектив сім’ї Сайто. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб виникли якісь зайві непорозуміння.

— Ні, не хочемо, — відповів я й знову взявся читати газету.

Наскільки я пам’ятаю, того вечора ми більше не поверталися до обговорення цього питання. І до самого свого від’їзду Сецуко так ні разу і не підняла цієї теми.

Учора, коли я їхав трамваєм у район Аракава, вагон пронизувало яскраве осіннє сонячне проміння. Я вже давно не бував у Аракаві — либонь, іще з кінця війни — і, виглядаючи з вікна, помітив, як змінилися колись такі добре знайомі краєвиди. Проїжджаючи по Тозакачо і Сакемачі, помітив, як цегляні багатоквартирні будинки нависають над дерев’яними будиночками, що пам’ятаю їх іще з давніх часів. Потім, коли ми їхали повз заводи Мінамімачі, деякі з них видалися мені дуже закинутими; ми минали одне заводське подвір’я за іншим, і на всіх я бачив купи поламаної деревини, старі листи рифленого заліза, а часто і попросту звалища уламків.

Але потім, варто було трамваю переїхати на той берег річки по мосту корпорації ТНК, як атмосфера відразу ж дуже змінилася. Тепер обабіч трамвайної лінії простягалися поля й ряди дерев, і вже незабаром, біля підніжжя великого похилого пагорба, на кінцевій зупинці, завиднілося передмістя Аракави. Зазвичай трамвай дуже повільно спускався з цього пагорба, а потім зупинявся, і коли ти виходив на чисто заметений тротуар, виникало чітке відчуття того, що місто залишилося позаду.

Аракаві, як я чув, вдалося повністю уникнути бомбардувань; і справді, вчора район мав точнісінько такий самий вигляд, як і до війни. Коротка прогулянка вгору по схилу пагорба в затінку сакур — і я вже біля Чіші Мацудової оселі, що, як на мене, теж анітрохи не змінилася.

Дім Мацуди, хоч і не такий великий і ексцентричний, як мій, все ж був типовим взірцем міцного, респектабельного будинку, яких у Аракаві безліч. Побудований на окремій ділянці, обгороджений дощаним парканом і розташований на пристойній відстані від сусідських будинків: біля воріт росте кущ азалії і стоїть, укопаний в землю, товстий кам’яний стовпчик, на якому написані імена членів сімейства Мацуда, які тут проживають. Я натиснув на дзвінок, і до мене вийшла незнайома жінка, якій на вигляд було років сорок. Вона провела мене у вітальню, відсунула перегородку, яка відділяла її від веранди, впустивши в кімнату сонячне проміння й давши мені можливість помилуватися садом. Відтак вона сказала:

— Пан Мацуда зараз прийде, — і вийшла.

Я познайомився з Мацудою, ще коли жив на віллі Сейджі Меріями, куди ми з Черепахою переїхали, покинувши фірму Такеди. Насправді, коли Мацуда того дня вперше з’явився на віллі, я там мешкав, напевно, вже років шість. Тоді з самого ранку падав дощ, і ми коротали час, випиваючи і граючи у карти в одній з кімнат. Відразу після обіду, саме коли ми відкоркували чергову велику пляшку, знадвору долинув чийсь незнайомий голос.

Голос цей звучав голосно і впевнено, і ми всі відразу ж замовкли і налякано переглянулися. Насправді ми всі подумали про те саме — що це поліція приїхала робити нам зауваження. Звичайно ж, це було з нашого боку геть ірраціонально, бо ми ж не вчинили ніякого злочину. І якби, приміром, хтось засумнівався в правильності нашого способу життя під час котроїсь із розмов у барі, кожен із нас міг би рішуче дати йому відсіч. Але той упевнений голос, який вигукував: «Є хто вдома?» — застав нас зненацька і змусив відчути провину за наші пиятики до ночі, спання майже до обіду, за все наше неорганізоване життя на цій старій віллі.

Тому лише перегодя один із моїх товаришів, який сидів найближче до перегородки, відсунув її й перекинувся кількома словами з незнайомцем, а відтак, повернувшись до мене, сказав:

— Оно, тут якийсь пан хоче з тобою поговорити.

Я вийшов на веранду і побачив худорлявого молодика приблизно мого віку, який стояв посередині великого квадратного подвір’я. У моїй пам’яті добре закарбувався цей момент першої зустрічі з Мацудою. Тоді саме перестало дощити, і вийшло сонце. Навколо Мацуди стояли калюжі води, а земля була встелена голками кедрів, які росли зусібіч. Він був одягнений аж надто розкішно, як на поліціянта; ідеального крою пальто з високим ледь піднятим коміром, капелюх хвацько натягнутий на очі. Коли я вийшов, він саме зацікавлено розглядав усе довкола, і щось у тому, як він це робив, одразу ж викликало в мене підозру, що переді мною напрочуд самовпевнена людина. Він помітив мене і неспішно підійшов до веранди.

— Пан Оно?

Я запитав, чим можу бути йому корисний. Він обернувся, знову окинув поглядом територію, а тоді всміхнувся до мене.

— Цікава місцина. Ця будівля, напевно, була колись достоту велична. І володів нею, мабуть, якийсь лорд.

— Так.

— Пане Оно, мене звуть Чішу Мацуда. Ми з вами листувалися. Я працюю в товаристві «Окада-Шінґен».

Товариства «Окада-Шінґен» більше не існує — воно стало однією з багатьох жертв окупаційного режиму, — але цілком імовірно, ви чули про нього або принаймні про ті виставки, які воно організовувало щороку до початку війни. Виставка «Окада-Шінґен» якийсь час була єдиним місцем у нашому місті, де художники і гравери-початківці могли завоювати публічне визнання. Ба більше, їхня репутація в останні довоєнні роки так зросла, що більшість найвідоміших художників міста виставляли там свої найновіші роботи поруч із роботами художників-початківців. У зв’язку з цією виставкою мені і надіслали лист із товариства «Окада-Шінґен» ще за кілька тижнів до того пообіддя, коли нас навідав Мацуда.

— Пане Оно, мене дещо спантеличила ваша відповідь, — сказав Мацуда. — Тому я подумав, що краще зустрітися з вами особисто і розпитати, в чому річ.

Я холодно на нього подивився й відповів:

— Як на мене, я все вичерпно пояснив у своєму листі. Утім, дуже люб’язно з вашого боку відвідати мене особисто.

Навколо його очей з’явилася легка посмішка.

— Пане Оно, — сказав він, — мені здається, ви відмовляєтеся від чудової пропозиції підвищити свою репутацію. Отож, будьте ласкаві, поясніть мені ось що: коли ви так твердо заявляєте, що не хочете мати з нами нічого спільного, то це ваша особиста думка? Чи, може, це думка, нав’язана вашим учителем?

— Звісно, я звернувся до вчителя за порадою. Я цілком упевнений, що рішення, яке я пояснив вам у своєму останньому листі, цілком правильне. Дуже люб’язно, що ви мене ось так навідали, але, на жаль, я зараз страшенно зайнятий і не можу запропонувати вам зайти. Отож дозвольте побажати вам усього найкращого.

— Пане Оно, зачекайте хвилинку, прошу вас, — мовив Мацуда з посмішкою, яка ставала чимраз глузливіша. Він ступив іще декілька кроків, підійшов зовсім близько до веранди і, дивлячись мені у вічі, сказав:

— Правду кажучи, мене анітрохи не турбує та виставка. Там і без вас вистачає достойних художників. Пане Оно, я приїхав сюди, бо хотів з вами познайомитися.

— Справді? Дуже ґречно з вашого боку.

— Так. Я хотів сказати, що ті ваші роботи, які вдалося побачити, мене дуже вразили. На мою думку, ви дуже талановитий художник.

— Дуже люб’язно. Поза всяким сумнівом, я багато чому завдячую своєму чудовому вчителю і його настановам.

— Безперечно. А тепер, пане Оно, забудьмо на хвильку про цю виставку. Ви повинні зрозуміти, що я працюю у товаристві «Окада-Шінґен» не просто якимось клерком. Я справжній поціновувач мистецтва. Я маю свої переконання й пасії. І коли зрідка мені трапляється талант, який по-справжньому хвилює, то я тоді відчуваю, що мушу щось з цим робити. Пане Оно, мені б дуже хотілося обговорити з вами кілька ідей. Ідей, які, можливо, ніколи досі не спадали вам на думку, але які, насмілюсь припустити, стануть в пригоді вашому розвитку як художника. Утім, я не хочу більше вас затримувати. Дозвольте мені бодай залишити свою візитку.

Він дістав з гаманця візитку, поклав її на краю веранди і, коротко вклонившись, пішов геть. Але ще навіть не дійшовши до середини подвір’я, озирнувся й гукнув мені:

— Пане Оно, прошу вас, уважно обдумайте має прохання. Я просто хочу обговорити з вами кілька ідей, от і все.

Це було майже тридцять років тому, коли ми обидва були молоді й амбітні. Вчора Мацуда мав геть інакший вигляд. Недуги понівечили його тіло, і його колись вродливе, самовпевнене обличчя спотворила нижня щелепа, яка, здавалося, ніяк не могла вирівнятися з верхньою. Жінка, яка відчинила мені двері, завела його в кімнату і допомогла сісти. Коли ми нарешті опинилися наодинці, Мацуда подивився на мене і сказав:

— А ти добре зберігся. Що ж до мене, то ти бачиш, що моє здоров’я від часу нашої останньої зустрічі стало ще нікудишнішим.

Я висловив співчуття, але запевнив, що вигляд він має не аж такий уже й поганий.

— Не клей дурня, Оно, — сказав він, усміхнувшись. — Я добре знаю, як швидко сили покидають мене. Залишається тільки сидіти і чекати, чи зможе моє тіло відновитися, чи стане ще гірше. Але годі про сумне. Мені трохи дивно, що ти вирішив знову мене навідати. Ми з тобою розійшлися не зовсім по-дружньому.

— Справді? Я й не знав, що ми посварилися.

— Авжеж, що ні. Чого б це нам сваритися? Я радий, що ти знову прийшов до мене в гості. Від часу нашої останньої зустрічі вже, мабуть, минуло років три.

— Здається, так. Я не мав наміру тебе уникати. Давно вже збирався навідатися. Але то одне, то інше...

— Звісно, — відповів він. — У тебе вдосталь клопотів. Вибач, будь ласка, що я не зміг прийти на похорон Мічіко-сан. Я все хотів написати тобі і вибачитися. Річ у тім, що я почув про те, що сталося, аж кілька днів потому. Та й здоров’я моє...

— Так, так. Насправді, я певен, що їй було б ніяково від такої велелюдної пафосної церемонії. Хай там як, а вона знала, що думками ти був із нею...

— Я пам’ятаю, коли вас із Мічіко-сан звели докупи, — він засміявся й кивнув сам до себе. — Знаєш, Оно, того дня я дуже радів за тебе.

— Справді, — відповів я й теж засміявся. — Ти був нашим посередником. Той твій дядечко ніяк не міг упоратися з цим завданням.

— Правду кажеш, — усміхнувшись, відповів Мацуда, — твої слова знову нагадали мені про ту пору. Дядечко весь час почувався так ніяково, що варто було йому щось сказати чи зробити, як він притьмом увесь покривався багрянцем. Пам’ятаєш ту передшлюбну зустріч у готелі «Янаґімачі»?

Ми обидва засміялися, і я сказав:

— Ти багато для нас зробив. Сумніваюся, що без твоєї участі щось би з того вийшло. Мічіко завжди згадувала про тебе з вдячністю.

— Це так жорстоко, — сказав Мацуда, зітхаючи. — І війна тоді вже ж майже закінчилась. Я чув, що це був якийсь дуже несподіваний авіанапад.

— Справді, так і було. Майже ніхто більше не постраждав. Це справді жорстоко, як ти слушно зауважив.

— Вибач, я розбурхую жахливі спогади.

— Зовсім ні. Це навіть заспокоює — отак пригадувати її з тобою. Я відразу бачу її такою, якою вона була колись.

— Так.

Та сама жінка принесла нам чаю. Поки ставила тацю, Мацуда сказав до неї:

— Пані Сузукі, це мій давній приятель і колега. Колись ми були дуже близькі.

Вона повернулася до мене і вклонилася.

— Пані Сузукі водночас виконує роль і моєї домоправительки, і моєї медсестри, — сказав Мацуда. — Те, що я ще дихаю, — її заслуга.

Пані Сузукі засміялася, знову вклонилася й вийшла з кімнати.

Після того, як вона пішла, ми декілька хвилин сиділи мовчки, спрямувавши погляди на сад, який виднівся з-поза загородки, яку пані Сузукі відсунула раніше. З того місця, де я сидів, було видно пару солом’яних сандалів, які залишили на сонці на веранді. Але самого саду я майже не бачив, і на якусь мить мені закортіло підвестися й вийти на веранду. Та коли я усвідомив, що Мацуда захоче до мене приєднатися, а йому це буде вкрай важко, я так і залишився на своєму місці і задумався, чи досі сад такий самий, як і колись.

Як я пригадував, сад Мацуди хоч був і невеликий, але впорядкований з неабияким смаком: м’який мох під ногами, декілька невеликих статурних дерев і глибокий став. Поки ми з Мацудою сиділи у вітальні, до мене час від часу долинав знадвору якийсь плюскіт, і я вже було збирався його запитати, чи він досі тримає у ставку коропів, аж він озвався сам:

— Я не перебільшував, коли сказав, що завдячую пані Сузукі своїм життям. Неодноразово її присутність відігравала вирішальну роль. Розумієш, Оно, попри все, я зумів не втратити якихось своїх заощаджень і статків. Тому можу собі дозволити платити їй зарплату. Не всім так пощастило. Заможною людиною мене не назвеш, але якби я дізнався, що мій давній товариш і колега опинився у скрутному становищі, то, безперечно допоміг би. Зрештою, дітей, яким я міг би залишити гроші, у мене нема.

Я засміявся:

— Той самий старий Мацуда. Дуже прямолінійний. Дуже люб’язно з твого боку, але я прийшов з іншої причини. Мені теж вдалося зберегти деякі свої статки.

— А, радий це чути. Пам’ятаєш Накане, директора Імперського коледжу Мінамі? Ми з ним вряди-годи бачимося. Нині він мало що не просить милостиню. Звісно, він намагається вдавати, що все гаразд, але насправді живе повністю на позичені гроші.

— Який жах.

— Життя було до нас не зовсім справедливе, — сказав Мацуда. — Одначе ми з тобою змогли зберегти свої статки. У тебе, Оно, вдосталь причин бути вдячним. Схоже, що ти зумів зберегти і своє здоров’я.

— Справді, — відповів я. — Мені є за що бути вдячним.

Зі ставка знову долинув плюскіт води, і я подумав, що це, мабуть, просто пташки купаються біля берега.

— Твій сад звучить зовсім інакше, ніж мій, — підмітив я. — Зі самих лише звуків стає зрозуміло, що ми за містом.

— Справді? Я вже майже не пам’ятаю, як звучить місто. Останні кілька років мій світ обмежується цими стінами. Домом і садом.

— Правду кажучи, я прийшов попросити про допомогу. Не таку, про яку ти вже натякав.

— Бачу, ти образився, — відповів він, кивнувши головою. — А ти геть не змінився.

Ми обидва засміялися. Відтак він сказав:

— То чим я можу бути тобі корисний?

— Річ у тім, — почав я, — що Норіко, моя молодша донька, збирається вийти заміж, і зараз саме тривають шлюбні домовини.

— Справді?

— Щиро кажучи, я трохи за неї хвилююся. Їй уже двадцять шість років. Війна дуже ускладнила їй життя. Якби не війна, вона би вже досі точно вийшла заміж.

— Здається, я пам’ятаю панну Норіко. Але ж вона була ще геть маленька дівчинка — і ось уже двадцять шість. Як ти правильно підмітив, війна дуже все ускладнила, навіть для тих, що мали хороші шанси знайти собі пару.

— Торік вона вже майже вийшла заміж, — відповів я, — але домовини провалилися в останній момент. І от мені цікаво, раз уже ми говоримо на цю тему, чи ніхто раптом торік не звертався до тебе щодо Норіко? Я не хочу видатися зухвалим, але...

— Що ти, це ніяке не зухвальство, я тебе чудово розумію. Але ні, ніхто до мене не звертався. Однак треба врахувати, що торік цієї пори я був дуже хворий. Якби якийсь детектив і прийшов сюди, то пані Сузукі точно випровадила б його геть.

Я кивнув і сказав:

— Просто цілком можливо, що цього року хтось до тебе прийде.

— Справді? Що ж, я можу про тебе сказати лише найкраще. Зрештою, колись ми були чудовими колегами.

— Щиро дякую.

— Добре, що ти отак до мене навідався, — сказав він. — Але якщо йдеться про заміжжя панни Норіко, то тобі нема чого про мене хвилюватися. Може, наші дороги розійшлися й не в найбільшій приязні, але такі речі не повинні між нами стояти. Звісно ж, я скажу про тебе лише найкраще.

— Я у цьому не сумнівався, — відповів я. — Ти завжди був щедрою людиною.

— Хай там як, та якщо ці обставини стали нагодою для нашої зустрічі, то я тільки радий.

Мацуда з зусиллям простягнув руку і почав наливати нам чай.

— Оно, пробач, — за якийсь час мовив він, — але, здається, тебе досі щось тривожить?

— Справді?

— Вибач за прямоту, але вже незабаром прийде пані Сузукі і скаже, що мені пора відпочивати. На жаль, я не в силах подовгу засиджуватися з гостями, навіть якщо це мої давні колеги.

— Звісно, прошу тебе, пробач. Це дуже егоїстично з мого боку.

— Не говори дурниць, Оно. Не поспішай, час іще є. Я це сказав тільки тому, що як ти прийшов сюди обговорити якусь конкретну тему, то було б добре, аби ти це зробив якнайшвидше, — раптом він розсміявся й додав: — Чесне слово, через мої погані манери в тебе геть приголомшений вигляд.

— Та ні-ні. Це я повівся дуже нерозважливо. Правду кажучи, прийшов просто поговорити про заміжжя Норіко.

— Ясно.

— Хоча, — провадив я далі, — гадаю, я таки збирався обговорити з тобою деякі непередбачувані обставини. Розумієш, нинішні домовини за своєю суттю досить делікатні. І я був би тобі дуже вдячний, якби ти якнайобережніше відповідав на будь-які запитання, що тобі можуть ставити з цього приводу.

— Авжеж, — Мацуда дивився просто на мене, і в його очах проглядалися іскорки радості. — Я відповідатиму якомога обережніше.

— Особливо на запитання щодо минулого.

— Але я вже сказав, — відповів Мацуда, і голос його став трохи холодніший, — я можу сказати про тебе і про твоє минуле тільки найкраще.

— Звичайно.

Мацуда і далі пильно дивився на мене, аж ось зітхнув і озвався.

— За останні три роки я майже не виходив з дому, — сказав він. — Але все одно уважно стежу за тим, що відбувається в нашій країні. І чудово розумію, що тепер знайдеться безліч людей, готових засудити таких, як ми з тобою, саме за ті досягнення, якими ми колись так пишалися. Думаю, Оно, саме це тебе і тривожить. Ти, либонь, думаєш, що я хвалитиму тебе за те, що варто було б узагалі забути.

— Зовсім ні, — поспішно заперечив я. — І тобі, і мені справді є чим пишатися. Просто річ у тім, що коли йдеться про шлюбні перемовини, потрібно враховувати делікатність ситуації. Але ти мене заспокоїв. Я певен, що поведешся, як завжди, мудро.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — сказав Мацуда. — Але, Оно, нам із тобою справді є чим пишатися. Не зважай на те, що тепер говорять люди. Уже незабаром, іще кілька років, і такі, як ми, зможуть ходити з високо піднятою головою й гордитися тим, що ми колись намагалися зробити. Я лишень сподіваюся дожити до цих часів. Моє єдине бажання — побачити підтвердження того, що зусилля всього мого життя були недаремні.

— Звісно. Я цілком це поділяю. Але щодо шлюбних домовин...

— Безперечно, — перебив мене Мацуда, — я докладу всіх зусиль, щоб повестися якомога обережніше.

Я вклонився, й на якийсь час ми обидва замовкли. Тоді він мовив:

— Але скажи мені, Оно, якщо ти справді так переймаєшся минулим, то, мабуть, уже навідався до кількох наших інших приятелів тієї пори?

— Насправді, ти перший, до кого я прийшов. Я й гадки не маю, де тепер більшість наших давніх друзів.

— А Курода? Я чув, що він тепер живе десь у місті...

— Справді? Ми з ним не спілкувалися ще... ще з часів війни.

— Якщо нас тривожить майбутнє панни Норіко, то варто було б розшукати Куроду, хоч би як болісно це було.

— Правду кажеш. Однак я не уявляю, де його шукати.

— Ясно. Сподіваюся, їхній детектив так само не знатиме, де він живе. Хоча ці детективи бувають дуже винахідливі.

— Так і є.

— Оно, на тобі лиця немає. А коли тільки прийшов, мав такий здоровий вигляд. От що буває, як довго сидіти поруч із хворою людиною.

Я засміявся й сказав:

— Ні-ні, просто через дітей може бути стільки хвилювань.

Мацуда знову зітхнув і мовив:

— Мені іноді кажуть, що я багато в житті втратив, бо так і не одружився й не мав дітей. Але варто мені роззирнутися, то видається, що діти — це саме лише хвилювання.

— Ти близький до правди.

— Усе одно, — провадив далі він, — добре було б знати, що є кому залишити свої статки.

— Справді.

Декілька хвилин потому, як і передбачав Мацуда, увійшла пані Сузукі і щось йому сказала. Мацуда всміхнувся й покірно мовив: — По мене прийшла моя медсестра. Але ти можеш залишатися тут, скільки хочеш. Пробач, Оно, та я мушу йти.

Пізніше, коли я чекав на зупинці на свій трамвай, щоб піднятися вгору крутим схилом пагорба і повернутися назад у місто, на душі в мене було спокійно від запевнень Мацуди, мовляв, що він «зможе сказати про мене і моє минуле лише найкраще». Ясна річ, я мав усі підстави не сумніватися у цьому і без візиту. Але, знову ж таки, завжди приємно відновити зв’язок із колишнім колегою. Загалом, учорашня поїздка в Аракаву була недаремна.