Художник хиткого світу

Квітень 1949 року

Три-чотири рази на тиждень, вечорами, я спускаюся стежиною до річки, до невеличкого дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів. Ми його так називали, бо донедавна, перейшовши міст, можна було дістатися до нашого кварталу насолоди, і чоловіки, яких надто мучили докори сумління — так про них говорили, — частенько там зупинялися, не знаючи, що обрати: чи то податися на вечірні розваги, чи повернутися додому до дружини. Та якщо часами і мене можна побачити на Мості Сумнівів, коли, спершись на поручні, задумливо дивлюся на воду, це аж ніяк не означає, що я в чомусь сумніваюся. Просто мені дуже подобається стояти там на заході сонця, роздивлятися довколишні краєвиди і ті зміни, які розгортаються довкола мене.

Біля підніжжя пагорба, з якого я щойно спустився, виросло немало нових будинків. А далі берегом річки, де ще торік була лише трава і болото, тепер якась міська корпорація зводить багатоквартирні будинки для своїх майбутніх працівників. Але вони ще далеко не завершені, тому, коли сонце спускається низько над річкою, ці будівлі можна помилково сприйняти за руїни, які залишилися після бомбардування і на які досі можна натрапити в деяких частинах міста.

Утім, кожного тижня такі руїни трапляються рідше і рідше; насправді, щоб їх побачити, доведеться йти аж у північну частину міста, у район Вакамія, або ж у ту дуже понівечену територію між Хончо і Касуґамачі. Але лише торік руйнування від бомбардувань можна було побачити на кожному кроці по всьому місті. Наприклад, ота територія навпроти Мосту Сумнівів — там, де колись був наш квартал насолоди, — цієї ж пори минулого року скидалася на пустелю з уламків. Але нині там щодня вирує робота. Біля забігайлівки пані Кавакамі, де колись юрби шукачів розваг заледве протискалися крізь натовп, тепер будують широку бетоновану дорогу й обабіч неї закладають фундамент нових великих офісних будівель.

Мабуть, іще задовго до того, як одного вечора пані Кавакамі повідомила мене, що котрась із корпорацій пропонує викупити її приміщення за чималу суму, я вже змирився з тим, що їй рано чи пізно доведеться зачинити двері свого закладу і переїхати.

— Навіть не знаю, що робити, — сказала мені вона. — Покинути це місце після всіх цих років було б просто жахливо. Минулої ночі я й на волосину не зімкнула очей, обдумуючи це все. Але ж, сенсею, я собі ось що подумала: тепер, коли Шінтаро-сан більше сюди не приходить, сенсей — єдиний мій надійний клієнт. Я справді не знаю, як учинити.

Нині я й справді залишився в пані Кавакамі єдиним постійним клієнтом; Шінтаро не показувався в її генделику після того епізоду минулої зими — не інакше як йому бракує сміливості зустрітися зі мною лицем в лице. Одначе це погано позначилося на бізнесі пані Кавакамі, а вона ж не мала до того, що сталося, ніякого стосунку.

Одного вечора минулої зими ми з ним, як завжди, випивали в її барі, коли Шінтаро вперше озвучив мені своє бажання здобути вчительську посаду в одній із нових середніх шкіл. Далі він зізнався, що, виявляється, вже подав заявку на декілька таких посад. Ясна річ, минуло вже багато років, відколи Шінтаро був моїм учнем, і в тому, що він не порадився зі мною, перш ніж учиняти якісь кроки, немає нічого дивного; я цілком усвідомлював, що є безліч інших людей — його нинішній роботодавець, скажімо, — які можуть бути йому порадниками за таких ситуацій. Та, мушу визнати, мене трохи здивувало, що Шінтаро взагалі мені нічого не сказав, перш ніж розіслати анкети. Тож, коли Шінтаро постав у мене на порозі того зимового вечора незадовго після Нового року, нервово посміюючись і повторюючи: «Сенсею, це так зухвало з мого боку, отак сюди приходити», — я відчув щось на кшталт полегшення, так наче все потрохи ставало на свої місця.

Я розпалив жаровню у вітальні, і ми обидва сіли біля неї і гріли руки. Я помітив, що на поношеному Шінтаровому пальті тануть сніжинки, і запитав:

— Знову сніжить?

— Лише трошки, сенсею. Зовсім не така хурделиця, як уранці.

— Вибач, що тут у вітальні так холодно. Це чи не найхолодніша кімната в усьому домі.

— Тут зовсім не холодно, сенсею. У мене вдома значно холодніше, — він щасливо всміхнувся і потер руки над вугіллям. — Дуже люб’язно, що ви мене прийняли. Усі ці роки сенсей дуже добре до мене ставився. Мені не під силу навіть оцінити, скільки ви для мене зробили.

— Не вигадуй, Шінтаро. Насправді, мені іноді здається, що в минулому я обділив тебе увагою. Тому якщо є щось, що я можу вдіяти, щоб спокутувати цю вину перед тобою, то охоче про це вислухаю.

Шінтаро засміявся, продовжуючи потирати руки.

— Сенсею, справді, це ж нісенітниці. Мені не під силу навіть близько оцінити, скільки ви для мене зробили.

Якийсь час я поспостерігав за ним, а відтак сказав:

— Отож скажи, Шінтаро, чим я можу тобі допомогти?

Він здивовано підняв очі, а потім знову засміявся.

— Вибачте, сенсею. Я вже так зручно тут улаштувався, що й забув, навіщо прийшов, порушивши ваш спокій.

У нього, він розповів, є всі підстави для оптимізму щодо ймовірної праці в середній школі Хігашімачі; надійні джерела дали на здогад, що до його кандидатури ставляться вельми прихильно.

— Але розумієте, сенсею, є ще один чи два незначні критерії, щодо яких комісія не цілком задоволена.

— Справді?

— Так, сенсею. Мабуть, мені варто говорити щиро. Ті незначні критерії, що я про них кажу, стосуються минулого.

— Минулого?

— Так, сенсею, — і Шінтаро нервово засміявся. А потім не без труднощів продовжив: — Сенсею, ви повинні розуміти, що моя повага до вас не має меж. Я так багато всього навчився від сенсея й завжди пишатимуся нашим зв’язком.

Я кивнув і почекав, поки він продовжить:

— Правду кажучи, сенсею, я був би безмежно вдячний, якби ви особисто написали лист комітету, просто щоб підтвердити деякі мої твердження.

— Про які саме твердження йдеться, Шінтаро?

Шінтаро ще раз засміявся, а тоді знову почав гріти руки над жаровнею.

— Сенсею, це просто для того, щоб заспокоїти комітет. Не більше. Ви, можливо, пригадуєте, сенсею, як колись наші з вами погляди розійшлися. Щодо моєї роботи під час китайської кризи.

— Китайської кризи? Шінтаро, на жаль, я не пам’ятаю, щоб ми з тобою через це сварилися.

— Даруйте, сенсею, я, мабуть, занадто все перебільшив. Справжньої сварки справді не було. Та все ж тоді я виявив нетактовність і дозволив собі висловити незгоду. Тобто я опирався вашим пропозиціям щодо моєї роботи.

— Вибач, Шінтаро, але я не пам’ятаю того, про що ти кажеш.

— Звісно, така дрібниця не варта того, щоб залишатися в сенсеєвій пам’яті. Але так склалися обставини, що зараз це для мене дуже важливо. Можливо, вам вдасться дещо пригадати, якщо я підкажу, що це сталося на вечірці з нагоди заручин пана Оґави. Того ж вечора — здається, це було в готелі «Гамабара» — я випив трохи зайвого, і мені вистачило нахабства висловити вам свою думку.

— Я туманно пригадую той вечір, але не можу стверджувати, що пам’ятаю все. Хай там як, Шінтаро, який стосунок до теперішньої ситуації може мати аж таке незначне непорозуміння?

— Вибачте, сенсею, але так сталося, що те непорозуміння набуло ваги. Комісія зобов’язана упевнитися щодо деяких моментів. Зрештою, вони повинні задовольнити американську владу... — Шінтаро нервово замовк. А потім продовжив: — Благаю вас, сенсею, постарайтеся пригадати ту нашу незначну розбіжність у думках. Хоч я завжди був — і досі є — неймовірно вдячний за все те, чого від вас навчився, та насправді я не завжди поділяв ваші погляди. І, мабуть, без перебільшення можу стверджувати, що в мене виникали сильні сумніви щодо того напрямку, який тієї пори обрала наша школа. Можливо, ви пригадуєте, що я, хоч зрештою й дотримався ваших вказівок щодо афіш про китайську кризу, все ж вагався щодо них, і мені навіть вистачило нахабства озвучити вам свою позицію.

— Афіші про китайську кризу, — сказав я, думаючи вголос. — Так, тепер я пригадую ті афіші. Це був надзвичайно важливий період для нашої країни. Період, коли ми мали перестати сумніватися й вирішити врешті, чого хочемо. Як я пам’ятаю, ти дуже добре впорався із завданням, і ми всі пишалися твоїми роботами.

— Але пам’ятаєте, сенсею, я мав серйозні побоювання щодо завдання, яке ви доручили мені виконати. Якщо пригадуєте, я відверто озвучив вам свою незгоду того вечора в готелі «Гамабара». Пробачте, сенсею, що турбую вас такими дурницями.

Здається, на якийсь час я замовк. Мабуть, я тоді встав, бо пам’ятаю, що коли знову заговорив, то вже стояв спиною до загородки, яка вела на веранду, і звертався до Шінтаро через усю кімнату:

— Ти хочеш, — врешті сказав я, — щоб я написав твоїй комісії листа, в якому відмежовую тебе від свого впливу. Це те, до чого зводиться твоє прохання.

— Сенсею, нічого подібного. Ви мене неправильно зрозуміли. Я й далі пишаюся нашим зв’язком. Просто щодо кампанії зі створення афіш про китайську кризу, якби можна було запевнити комісію...

Він знову замовк, не закінчивши речення. Я трохи відсунув загородку на веранду, просто щоб утворити маленьку щілинку. Морозне повітря ввірвалося до кімнати, але чомусь мені було геть байдуже. Я дивився крізь щілину, попри веранду, на сад. Падав сніг, і сніжинки неспішно кружляли в повітрі.

— Шінтаро, — знову заговорив я, — чому б тобі просто не прийняти власне минуле? Свого часу ти заслужив чималу повагу тими афішами. Чималу повагу і чималу похвалу. Може, тепер світ і по-іншому дивиться на твої роботи, але брехати про себе все ж не варто.

— Звісно, сенсею, — відповів Шінтаро. — Я чудово вас розумію. Але, повертаючись до теми нашої розмови, я був би безмежно вдячний, якби ви написали листа комісії щодо тих афіш про китайську кризу. Я навіть приніс із собою прізвище й адресу голови комісії.

— Шінтаро, прошу тебе, послухай, що я тобі кажу.

— Сенсею, зі всією повагою, я завжди дуже вдячний за ваші поради і науку. Але зрозумійте, мені ще треба багато років працювати. Це чудово, роздумувати й аналізувати, перебуваючи на пенсії. Але так сталося, що я живу в світі, де всі важко працюють, і мені потрібно подбати про дещо, якщо я хочу отримати цю посаду — посаду, яка, за всіма іншими показниками, і так уже моя. Сенсею, благаю вас, увійдіть у моє становище.

Я нічого не відповів, натомість і далі дивився, як сніг падає на дерева і кущі у моєму саду. Почув, як позаду мене підвівся Шінтаро.

— Сенсею, ось прізвище й адреса. Якщо дозволите, я залишу їх тут. Був би безмежно вдячний, якби ви обміркували моє прохання, коли у вас з’явиться трохи часу.

Настала пауза, під час якої Шінтаро чекав, чи я обернуся й дозволю йому піти, зберігши хоч крихту гідності. Я й далі дивився на сад. Хоч сніг і безнастанно падав, він устиг лише трохи припорошити кущі і гілки. Просто на моїх очах кленова гілка захиталася на вітрі, і більшість снігу струсилося. Лише на кам’яному ліхтарі позаду саду виднілася пухнаста біла шапка.

Я почув, як Шінтаро попрощався й вийшов.

Може видатися, що того дня я повівся з Шінтаро занадто жорстко. Утім, якщо врахувати, що відбувалося тими тижнями, які передували його візиту, стає цілком зрозуміло, чому я без співчуття сприйняв його намагання применшити свою відповідальність. Бо ж Шінтаро навідався з візитом всього за кілька днів до міай Норіко.

Домовини щодо запропонованого шлюбу Норіко з Таро Сайто тривали доволі успішно впродовж усієї осені; в жовтні вони обмінялися фотографіями, а опісля нас повідомив пан Кьо, наш посередник, що молодий чоловік із нетерпінням чекає на знайомство з Норіко. Норіко, звісно ж, про людське око буцімто ретельно обдумала пропозицію, хоча і так було очевидно, що моя донька — яка мала вже тоді двадцять шість років — не може собі дозволити втратити такого залицяльника, як Таро Сайто.

Отож я повідомив пана Кьо, що ми згодні влаштувати міай, і вже незабаром були узгоджені дата — один із днів у листопаді — і місце зустрічі, готель «Касуґа-Парк». Цей готель, як ви, мабуть, знаєте, нині віддає якоюсь вульгарщиною, і тому мене такий вибір аж ніяк не втішив. Утім, пан Кьо запевнив, що для нас буде зарезервована окрема кімната, і навіть натякнув, що сімейству Сайто дуже до вподоби тамтешня кухня, тож я зрештою погодився, хоч і без особливого ентузіазму.

Пан Кьо також звернув мою увагу на той факт, що сім’я потенційного нареченого має зі свого боку суттєву кількісну перевагу — на міай мав прийти і його молодший брат, і його батьки. Він дав мені на здогад, що було б цілком прийнятно, якби ми взяли з собою якогось родича чи друга сім’ї, щоб додатково підтримати Норіко. Але, ясна річ, враховуючи, що Сецуко живе так далеко, не було більше нікого, кого ми могли б попросити бути присутніми під час такого заходу. Мабуть, саме через відчуття того, що ми під час міай не зможемо перебувати у виграшному становищі, та ще й невдалий, на нашу думку, вибір місця зустрічі, Норіко почувалася напруженою. Словом, ці декілька тижнів перед міай були для нас складні.

Часто, щойно прийшовши додому після роботи, вона відразу ж казала щось на кшталт:

— Батьку, що ти сьогодні робив? Припускаю, знову цілий день тинявся по дому і хандрив.

А я аж ніяк не «тинявся і хандрив», а навпаки, трудився в поті чола, докладаючи всіх зусиль, щоб ці шлюбні перемовини закінчилися успішно. Та оскільки тоді мені було важливо не тривожити Норіко деталями того, як усе відбувається, я зазвичай просто в загальних рисах розповідав про свій день, дозволяючи їй таким чином і надалі зводити на мене наклепи. Оглядаючись назад, я усвідомлюю, що через наше небажання відкрито обговорити деякі питання Норіко стала ще напруженіша, і якби я був відвертіший, то міг би допомогти нам уникнути багатьох неприємних перепалок, які так почастішали між нами у той період.

Пригадую, скажімо, як одного пообіддя Норіко прийшла додому з роботи, саме коли я підрізав у саду кущі. Вона цілком увічливо привіталася зі мною з веранди і зникла у будинку. А кілька хвилин по тому, коли я присів на веранді, щоб оцінити результат своєї роботи, Норіко, вже переодягнена в кімоно, вийшла до мене і винесла чай. Вона поставила тацю з чаєм між нами і сіла поруч зі мною. Як я собі пригадую, це був один з останніх минулорічних погожих осінніх днів, і крізь листя пробивалися промені лагідного сонця. Норіко, прослідкувавши за моїм поглядом, раптом сказала:

— Батьку, навіщо ти так обрізав бамбук? Він тепер асиметричний.

— Асиметричний? Ти так думаєш? Як на мене, він цілком симетричний. Розумієш, треба враховувати, з якого боку більше молодих паростків.

— Батько має схильність занадто втручатися. Мені здається, що він зіпсує і цей кущ також.

— Зіпсую і цей кущ також? — я повернувся до доньки. — Що ти хочеш цим сказати? Що я інші теж зіпсував?

— Азалії так і не відновилися. От що стається, коли в батька занадто багато вільного часу. Він починає втручатися туди, де не треба.

— Перепрошую, Норіко, але я не цілком розумію, що ти хочеш сказати. Тобто, на твою думку, азалії теж асиметричні?

Норіко знову глянула на садок і зітхнула.

— Треба було просто залишити все, як раніше.

— Вибач, Норіко, та, як на мене, і бамбук, і азалії тепер стали значно красивіші. Я геть не бачу, де вони, як ти кажеш, «асиметричні».

— Що ж, отже, батько починає втрачати зір. Або, може, це просто вияв несмаку.

— Несмаку? Оце вже цікаво. Знаєш, Норіко, моє ім’я зазвичай не асоціюється в людей із несмаком.

— Що ж, батьку, як на мене, — втомлено мовила вона, — бамбук несиметричний. І ти ще й зіпсував загальний вигляд, бо оце дерево над ним уже не так красиво звисає.

Якийсь час я мовчки дивився на сад.

— Так, — урешті сказав я і кивнув. — Тобі, Норіко, справді може так видатися. Зрештою, в тебе ніколи не було художнього чуття. Ні в тебе, ні в Сецуко. От Кенджі — інша річ, але ви, дівчата, більше схожі на маму. Я навіть пригадую, як ваша мати робила такі самі абсурдні зауваження.

— А батько в нас такий фахівець з обрізання кущів? Я й не знала. Вибач.

— Я аж ніяк не стверджував, що я фахівець. Просто дещо дивно, що мене обвинувачують у несмаку. Я до такого не звик, от і все.

— Що ж, батьку, гадаю, кожен має право на власну думку.

— Норіко, твоя мати була така сама. Вона завжди говорила перше, що їй спадало на думку. Хоча, думаю, це принаймні чесно.

— От у цьому батько розбирається краще за всіх, у цьому я не сумніваюся.

— Знаєш, Норіко, твоя мати іноді робила мені зауваження, навіть поки я малював. Вона часто намагалася щось прокоментувати і розсмішити мене. А потім і сама починала сміятися й зізнавалася, що не надто тямить у таких речах.

— Отже, щодо своїх картин батько теж завжди мав рацію, так виходить?

— Норіко, це безглузда дискусія. Крім того, якщо тобі не подобається, що я зробив у саду, будь ласка, іди і зроби все так, як вважаєш за потрібне.

— Це дуже люб’язно з батькового боку. Але коли, на твою думку, я маю це робити? У мене немає стільки вільного часу, як у батька.

— Норіко, що ти хочеш цим сказати? Я працював не покладаючи рук цілий день, — я сердито на неї глянув, але вона з втомленим виглядом продовжувала дивитися в сад. Я відвернувся й зітхнув. — Це безглузда дискусія. Твоя мати принаймні завжди могла це визнати, і потім ми разом над цим сміялися.

У такі миті мені дуже кортіло розповісти їй, яких титанічних зусиль я докладаю заради її щастя. Якби я їй таки все розказав, то вона точно дуже здивувалася б і, осмілюся припустити, навіть засоромилась би своєї поведінки щодо мене. Того ж самісінького дня, наприклад, я їздив у район Янаґава, де, наскільки мені вдалося з’ясувати, тепер мешкав Курода.

Зрештою, як виявилося, дізнатися адресу Куроди було не так уже й складно. Викладач образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі, варто мені було запевнити його у своїх добрих намірах, дав мені не лише його адресу, а й розповів, що сталося з моїм колишнім учнем за ці останні кілька років. Складалося враження, що в Куроди все непогано налагодилося, відколи його випустили з в’язниці наприкінці війни. Так улаштований наш світ, що роки за ґратами наддали йому честі, й певні групи людей дуже тепло його зустріли на волі і забезпечили всім необхідним. Отож у нього не виникло труднощів ні з пошуком роботи — він здебільшого давав приватні уроки, — ні з придбанням усіх необхідних матеріалів, щоб знову почати малювати. А потім, на початку минулого літа, йому запропонували посаду вчителя образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі.

Може, це прозвучить з моїх вуст дещо парадоксально, та я відчув радість — ба більше, гордість, — дізнавшись, що кар’єра Куроди успішно розвивається. Хоча врешті-решт цілком природно, що вчитель продовжує пишатися успіхами свого колишнього учня, хай навіть якщо через певні обставини їхні дороги розійшлися.

Курода мешкав у поганому кварталі. Я довго йшов вузькими вуличками з напівзруйнованими житловими будинками, аж вийшов нарешті на забетоновану площу, яка радше скидалася на двір якогось заводу. І справді, по той бік площі стояло декілька припаркованих вантажівок, а трохи далі, за сіткою огорожі, перекидав землю бульдозер. Пам’ятаю, якийсь час я там і простояв, дивлячись на бульдозер, аж раптом усвідомив, що величезна нова будівля наді мною — це і є дім, у якому живе Курода.

Я піднявся на другий поверх, де двійко маленьких хлопчиків каталися туди-сюди коридором на триколісному велосипеді, і відшукав його квартиру. На перший мій дзвінок у двері ніхто не відповів, але я тоді був уже рішуче налаштований таки зустрітися з Куродою, тому подзвонив іще раз.

Мені відчинив свіжий лицем юнак приблизно років двадцяти.

— Мені дуже шкода, — поважно сказав він, — але пана Куроди зараз немає вдома. А ви, сер, його колега?

— Можна і так сказати. Мені потрібно обговорити з паном Куродою декілька питань.

— У такому разі, якщо ваша ласка, може, зайдете і зачекаєте на нього? Я певен, що пан Курода не забариться, і йому буде дуже прикро, якщо він з вами розминеться.

— Але мені зовсім не хочеться вас турбувати.

— Та що ви, сер. Прошу, заходьте.

Квартира була маленька, але, як і багато сучасних осель, без передпокою, тож вхідні двері і татамі розділяла лише невисока сходинка. Квартира мала охайний вигляд, на стінах висіло безліч картин і елементів декору. Крізь великі вікна, що, як я встиг помітити, виходили на вузький балкончик, у дім потрапляло багато світла. Знадвору долинав гуркіт бульдозера.

— Сер, я сподіваюся, ви нікуди не поспішаєте, — сказав юнак, поклавши для мене подушку. — Просто пан Курода ніколи мені не пробачить, якщо, повернувшись, дізнається, що я дозволив вам піти. Дозвольте мені заварити вам чаю.

— Це дуже люб’язно, — сказав я, сідаючи. — Ви студент пана Куроди?

Юнак хихотнув.

— Пан Курода, зі своєї доброти, називає мене своїм протеже, хоча сам я сумніваюся, що достойний такого звання. Мене звуть Енчі. Колись пан Курода давав мені приватні уроки, а тепер, попри його постійну зайнятість у коледжі, великодушно продовжує виявляти інтерес до моєї роботи.

— Справді?

Знадвору почувся гуркіт бульдозера. Юнак ніяково застиг наді мною, а потім вибачився й сказав:

— Дозвольте вас покинути, щоб приготувати чай.

Кілька хвилин по тому, коли він знову зайшов, я вказав на одну з картин і мовив:

— Стиль пана Куроди відразу можна впізнати.

Почувши це, юнак засміявся і знічено подивився на картину, так і тримаючи тацю з чаєм у руках. А відтак сказав:

— Боюся, сер, цій картині ще далеко до стандартів пана Куроди.

— А хіба це не робота пана Куроди?

— На жаль, сер, це лиш мої намагання щось намалювати. З доброти свого серця мій учитель вирішив, що ця картина варта бути вивішена на загальний огляд.

— Справді? Цікаво.

Я й далі дивився на картину. Юнак поставив тацю на низький столик біля мене і сів поруч.

— Справді, це ваша робота? Мушу визнати, що ви справді талановитий художник. Дуже талановитий.

Він знову збентежено засміявся.

— Мені дуже пощастило мати такого вчителя, як пан Курода. Але, боюся, мені ще треба вчитися і вчитися.

— Я був такий впевнений, що це одна з картин авторства пана Куроди. Мазки характерні для його стилю.

Юнак почав незграбно возитися з чайником, так наче не знав, що йому вдіяти далі. Я помітив, як він ледь підняв кришку і заглянув усередину.

— Пан Курода постійно мені повторює, — сказав він, — що я повинен намагатися малювати в тому стилі, який більше характерний мені самому. Але я так захоплююся стилем пана Куроди, що просто не можу його не наслідувати.

— Немає нічого поганого в тому, щоб якийсь час наслідувати стиль свого учителя. Так можна багато навчитися. На все свій час, у вас теж неодмінно виникнуть власні ідеї й розвинеться власна техніка, бо, поза всяким сумнівом, ви дуже талановитий художник. Я певен, що на вас чекає велике майбутнє. Не дивно, що пан Курода виявляє інтерес до вашої праці.

— У мене немає слів, сер, щоб передати, наскільки я завдячую пану Куроді. Як бачите, я навіть живу в його квартирі. Я тут вже майже два тижні. Мене вигнали з мого попереднього житла, і пан Курода прийшов мені на допомогу. Неможливо переказати, сер, усе, що він для мене зробив.

— Ви сказали, що вас вигнали з вашого попереднього житла?

— Запевняю вас, сер, — сказав він і хихотнув, — за квартиру я платив вчасно. Але розумієте, хоч би який я був обережний, та все одно заляпував татамі фарбою, й зрештою господар мене вигнав.

Ми обидва посміялися з цієї історії. Тоді я сказав:

— Вибачте, я не хочу видатися байдужим до вашої біди. Просто річ у тім, що я й сам мав такі проблеми, коли тільки розпочинав свою кар’єру. Та запевняю, якщо ви наполегливо працюватимете, то вже незабаром матимете відповідні умови для роботи.

Ми обидва знову засміялися.

— Ви мене дуже обнадіяли, сер, — сказав юнак і заходився наливати нам чай. — Думаю, пан Курода вже скоро має прийти. Прошу вас, дочекайтеся його. Пан Курода буде дуже радий можливості подякувати вам за все те, що ви для нього зробили.

Я здивовано глянув на нього.

— Ви думаєте, що пан Курода хоче мені подякувати?

— Даруйте, сер, але я припустив, що ви з Товариства «Кордон».

— Товариства «Кордон»? Пробачте, а що це таке?

Юнак зиркнув на мене, і його попередня ніяковість повернулася.

— Вибачте, сер, це моя вина. Я подумав, що ви з Товариства «Кордон».

— Ні, я не звідти. Я просто давній знайомий пана Куроди.

— Ясно. Колишній колега?

— Так. Гадаю, можна і так сказати, — я знову подивився на його картину. — Справді, — повторив я, — ви справді дуже-дуже талановитий.

Я відчув, що тепер юнак уважно мене розглядає. Зрештою, він сказав:

— Вибачте, сер, можна взнати ваше ім’я?

— Прошу вибачення за свою невихованість. Мене звуть Оно.

— Зрозуміло.

Юнак зіпнувся на ноги і підійшов до вікна. Якийсь час я дивився, як над двома чашками чаю піднімається пара.

— На пана Куроду ще довго чекати? — зрештою запитав я.

Спочатку мені здалося, що юнак так і не відповість на моє запитання. Але потім, не відвертаючись од вікна, він сказав:

— Оскільки він досі не повернувся, то, може, не варто вам більше затримуватися тут.

— Якщо ви не проти, я ще трохи зачекаю, раз уже приїхав аж сюди.

— Я повідомлю пана Куроду, що ви приходили. Можливо, він вам напише.

З коридору долинали такі звуки, ніби десь поруч діти вдарялися своїм триколісним велосипедом об стіну і кричали один до одного.

Цієї миті я вражено помітив, наскільки юнак біля вікна став схожий на скривджену дитину.

— Даруйте мою прямоту, пане Енчі, — сказав я, — але ви дуже молодий. Ви були ще дитиною, коли ми з паном Куродою познайомилися. Тому хотів би вас попросити не вдаватися до поспішних висновків про ті речі, щодо яких ви не знаєте всіх деталей.

— Усіх деталей? — запитав він, повертаючись до мене. — Перепрошую, сер, але ви сам хоч знаєте всі деталі? Ви знаєте, яких страждань йому довелося пережити?

— Майже все на світі значно складніше, ніж здається на перший погляд, пане Енчі. Молоді люди вашого покоління мають схильність занадто все спрощувати. Хай там як, я не бачу сенсу в тому, щоб ми з вами зараз сперечалися про такі речі. Якщо ви не проти, я просто зачекаю на пана Куроду.

— Гадаю, сер, вам не варто більше тут затримуватися. Я повідомлю пана Куроду про ваш візит, коли він повернеться, — досі юнак говорив досить ввічливо, але тепер здавалося, що він втратив самоконтроль. — Щиро кажучи, сер, я вражений вашим нахабством. Отак прийти сюди, ніби ви просто давній друг.

— Але я і є його давній друг. І, дозвольте сказати, що це пан Курода має вирішувати — хоче він зі мною бачитися, чи ні.

— Сер, я вже дуже добре знаю пана Куроду, і, як на мене, краще вам піти. Він не захоче вас бачити.

Я глибоко зітхнув і зіпнувся на ноги. Юнак знову дивився у вікно. Але коли я знімав свого капелюха з вішака, він знову до мене повернувся.

— Усі деталі, пане Оно, — сказав він, і в його голосі вчувався дивний спокій. — Очевидно, що це ви, а не я, не знаєте всіх деталей. Інакше хіба ви наважилися би отак прийти сюди? Наприклад, сер, як я розумію, ви не знаєте що в пана Куроди з плечем? Він мучився від страшного болю, але тюремні наглядачі навмисно забували доповісти про його травму, і він не отримав жодного лікування аж до самого кінця війни. Але, ясна річ, вони відразу ж згадували про хворе плече, коли вкотре вирішували його побити. Зрадник. Ось як вони його називали. Зрадник. Щохвилини і щодня. Але тепер ми всі чудово знаємо, хто справжній зрадник.

Я закінчив зашнуровувати свої черевики і рушив до дверей.

— Пане Енчі, ви ще занадто молодий, щоб розуміти цей світ і всі його складнощі.

— Тепер ми всі знаємо, хто справжній зрадник. І багато з них іще досі на волі.

— Перекажете панові Куроді, що я заходив? Можливо, він буде такий ласкавий і напише мені. До побачення, пане Енчі.

Звичайно ж, я не дозволив собі занадто засмучуватися через слова цього юнака, але в контексті домовин про шлюб Норіко мене дещо тривожила ймовірність того, що Курода справді так вороже до мене налаштований, як про це говорив Енчі. Хай там як, та як батько я був зобов’язаний залагодити цю ситуацію, хоч би яка неприємна вона була, тому, повернувшись додому того пообіддя, написав Куроді листа, в якому висловив своє бажання знову побачитися, бо мені потрібно з ним обговорити одне важливе і вельми делікатне питання.

Тон мого листа був приязний і примирливий, тому мене розчарувала холодна і образливо коротка відповідь, яку я отримав декілька днів потому.

«Я не маю жодних підстав вірити, що наша зустріч приведе до чогось хорошого, — написав мені мій колишній учень. — Дякую за ваш люб’язний візит, який ви зробили кілька днів тому, але нехай ваші зобов’язання більше вас не тривожать».

Зізнаюсь, ця ситуація з Куродою таки дещо пригнітила; принаймні вона точно потьмарила мій оптимізм щодо шлюбних домовин Норіко. І хоча, як я вже казав, деталі своїх намагань зустрітися з Куродою я від Норіко приховав, моя донька, звісно ж, відчула, що це питання не вдалося розв’язати нам на користь, і це, безсумнівно, посилило її тривогу.

У день самого міай моя донька мала такий напружений вигляд, що я вже почав хвилюватися щодо враження, яке вона справить ввечері на сім’ю Сайто, яка точно випромінюватиме лише спокій і впевненість. Ближче до вечора мені видалося доречним спробувати трохи розвеселити Норіко, і саме тому, коли вона проходила їдальнею, де я читав газету, я зауважив:

— Норіко, це просто дивовижно, як ти примудряєшся цілий день перейматися лише власним зовнішнім виглядом. Можна подумати, що сьогодні вже твоя весільна церемонія.

— Батько, як завжди, кепкує з когось, хоча сам іще не готовий, — відтяла вона.

— Мені потрібно всього декілька хвилин, щоб зібратися, — засміявся я. — А от тобі, на диво, цілий день.

— Це вже батькові проблеми. Він занадто гордий, щоб як слід підготуватися до такої події.

Я вражено глянув на неї.

— Що ти маєш на увазі, «занадто гордий»? На що натякаєш?

Моя донька відвернулася, поправляючи шпильку для волосся.

— Норіко, що ти маєш на увазі, кажучи «занадто гордий»? На що натякаєш?

— Якщо батько не хоче перейматися такими дурницями, як моє майбутнє, то це цілком можна зрозуміти. Зрештою, він іще ж навіть не дочитав свою газету.

— Але ти міняєш тему. Ти сказала, що я «занадто гордий». Поясни, будь ласка, що ти мала на увазі.

— Я лише сподіваюся, що коли настане час іти, батько матиме презентабельний вигляд, — сказала вона і цілеспрямовано покрокувала геть із кімнати.

Після цього випадку, як і неодноразово в ті важкі дні, я знову був змушений замислитися про те, наскільки отака поведінка Норіко разюче відрізнялася від того, як вона поводилася торік під час домовин із сім’єю Міяке. Тоді вона була геть розслаблена, аж навіть занадто; але, звісно ж, вона добре знала Джиро Міяке; осмілюся припустити, що вона була впевнена в їхньому шлюбі, і тому сприймала домовини між двома сім’ями просто як обтяжливу формальність. Безсумнівно, потрясіння, що його їй врешті довелося пережити, було вельми гірке, але я все одно не бачу підстав, щоб того пообіддя вдаватися до таких інсинуацій щодо мене. Хай там як, а ця невеличка сварка не надто допомогла нам налаштуватися на міай і, безсумнівно, навіть посприяла тому, що відбулося того вечора в готелі «Касуґа-Парк».

Упродовж багатьох років готель «Касуґа-Парк» вважався одним із найприємніших в усьому місті готелів у європейському стилі; втім, недавно його менеджмент почав декорувати кімнати дещо вульгарно — вочевидь бажаючи вразити свою американську клієнтуру, серед якої готель користувався популярністю і яка чомусь вважала його чарівливо «японським». Попри це, кімната, яку забронював пан Кьо, була досить пристойна, і головною її перевагою був розкішний краєвид, що відкривався з широких еркерних вікон на західний схил пагорба Касуґа і на вогні міста, яке розкинулося далеко внизу. Крім цього, в кімнаті стояв великий круглий стіл і стільці з високими спинками, а на стіні висіла картина, і я навіть упізнав її автора — художника Мацумото, з яким ми зналися до війни.

Цілком імовірно, що через напруження, спричинене ситуацією, я випив дещо більше, ніж планував, позаяк не надто чітко пригадую той вечір. Хоча добре пам’ятаю, що Таро Сайто, молодий чоловік, який претендував стати моїм зятем, одразу ж справив на мене хороше враження. Він не лише видався мені розумною й відповідальною людиною, а й був наділений тією самою упевненістю в собі і манерами, які так подобалися мені в його батькові. Ба більше, спостерігаючи за тим, як спокійно, але водночас напрочуд ґречно він зустрів нас із Норіко, коли ми прибули в готель, мені пригадався інший молодик, який кількома роками раніше за аналогічної ситуації справив на мене дуже хороше враження — я маю на увазі Суічі і те, як він поводився з Сецуко під час міай, які відбувалися в готелі, що називався тоді «Імперіал». І на якусь мить мені спало на думку, що, можливо, ввічливість і доброзичливість Таро Сайто неминуче з часом так само вивітряться, як це сталося з Суічі. Та, звісно ж, треба сподіватися, що Таро ніколи не доведеться пережити такий гіркий досвід, який, як подейкують, випав на долю Суічі.

Що ж до самого доктора Сайто, то він, як і завжди, домінував серед присутніх. Хоч до цього вечора нас із ним як слід не представляли один одному, ми насправді були знайомі ось уже багато років і завжди ввічливо віталися, зустрівшись на вулиці, на знак взаємного визнання репутації один одного. З його дружиною, вродливою жінкою років п’ятдесяти, я теж завжди вітався при зустрічі, але на тому й усе; тепер я бачив, що вона, як і її чоловік, наділена неймовірною манерою поводитися, і вміла впевнено залагодити будь-яку ніякову ситуацію, якщо така виникне. Єдиний член сім’ї Сайто, який мене не вразив, це їхній наймолодший син — Міцуо — юнак років двадцяти.

Тепер, згадуючи той вечір, я впевнений, що мої підозри щодо Міцуо зародилися відразу, як я його побачив. Досі з певністю не можу сказати, що саме мене в ньому насторожило — можливо, він просто нагадав мені Енчі, з яким я познайомився в квартирі Куроди. Так чи так, варто нам було почати їсти, як я відчув, що мої підозри чимдалі більше підтверджуються. Хоча сам Міцуо дотримувався правил пристойності, щось було таке в його погляді, який я часто ловив на собі, чи в тому, як він подавав мені тарелю через стіл, що змушувало мене вчувати його ворожість і обвинувачення. А потім, коли ми вже якийсь час їли, мені раптом спало на думку, що насправді ставлення Міцуо до мене аж ніяк не відрізнялося від ставлення решти членів його сім’ї — просто він іще не вмів так уміло це приховувати. З того моменту я знай позирав на Міцуо, так наче його поведінка була чітким індикатором того, що саме думає про нас сім’я Сайто. Та оскільки він сидів досить далеко від мене, й оскільки пан Кьо, який сидів поруч із ним, постійно і подовгу з ним розмовляв, у мене не було нагоди як слід поспілкуватися з Міцуо на цьому етапі перемовин.

— Пані Норіко, ми чули, що ви полюбляєте грати на фортепіано, — пам’ятаю, підмітила тоді пані Сайто.

Норіко нервово засміялася й сказала:

— Мені варто більше вправлятися.

— Я замолоду теж грала, — сказала пані Сайто. — Але тепер мені так само бракує практики. Нам, жінкам, ніколи не вистачає часу на хобі, правда?

— Так, справді, — відповіла моя донька, явно хвилюючись.

— Я нічого не тямлю в музиці, — втрутився в розмову Таро Сайто, не відводячи погляду від Норіко. — Та ще й мама мене постійно обвинувачує у повній відсутності слуху. Як наслідок, я не довіряю власному смаку, і тому змушений запитувати її, якими композиторами варто захоплюватися.

— Що за нісенітниці, — відповіла пані Сайто.

— Знаєте, пані Норіко, — провадив далі Таро. — Якось я придбав записи одного з фортепіанних концертів Баха. Мені він дуже подобався, але моя мати весь час його критикувала і сварила мене за несмак. Звичайно ж, я не мав шансів перемогти в суперечці з такими знавцями, як моя мати. Тому я тепер майже не слухаю Баха. Але, можливо, пані Норіко, ви могли б прийти мені на допомогу. Вам подобається Бах?

— Бах? — на якусь мить моя донька видалася розгубленою. Але потім вона всміхнулася й сказала: — Так, дуже подобається.

— О, — тріумфально відказав Таро Сайто, — тепер матері доведеться переглянути свою позицію.

— Пані Норіко, мій син вічно говорить усілякі дурниці. Я ніколи не критикувала творчості Баха загалом. Але щодо фортепіанної музики, то чи не видається вам, що роботи Шопена виразніші?

— Так, ваша правда, — відповіла Норіко.

Такі сковані відповіді були притаманні Норіко впродовж усієї першої половини вечора. Мушу визнати, це не стало для мене аж такою несподіванкою. У колі сім’ї чи близьких друзів Норіко звикла розмовляти дещо зухвало і часто бувала гостра на язик; однак, я неодноразово був свідком того, як у більш формальному товаристві їй було складно підібрати відповідний тон, і вона справляла враження сором’язливої молодої жінки. Той факт, що власне це і відбувалося не абиде, а саме за цієї ситуації, мене дуже непокоїв; адже було абсолютно ясно — і високий статус пані Сайто це підтверджував, — що сім’я Сайто не була старомодна і не хотіла, щоб жінки в їхній сім’ї постійно мовчали і поводилися винятково скромно. Насправді я це передбачав, і коли ми готувалися до міай, я наголосив Норіко, що їй варто показати свою жваву натуру й інтелігентність. Моя донька цілком погодилася з такою стратегією й так рішуче заявила про свою готовність поводитися природно і щиро, аж я навіть злякався, щоб вона не зайшла занадто далеко і не вийшла за рамки пристойності. Отож дивлячись, як вона заледве видобуває з себе односкладні догідливі відповіді на запитання сім’ї Сайто і лише зрідка відриває погляд від тарілки, мені було легко уявити, в якому вона була відчаї.

Якщо не брати до уваги скованості Норіко, розмова за столом точилася досить невимушено. Доктору Сайто так добре вдавалося створювати розслаблену атмосферу, що якби я не відчував на собі невідривного погляду Міцуо, то міг би навіть забути про серйозність ситуації й втратити пильність. Пригадую, як в якийсь момент доктор Сайто зручно відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Мені видалося, що сьогодні в центрі міста було більше демонстрацій, ніж зазвичай. Знаєте, пане Оно, коли я нині по обіді їхав трамваєм, на одній із зупинок увійшов чоловік із великим синцем на чолі. Він сів поруч зі мною, тож я, звісно, поцікавився, чи з ним усе добре, і порадив звернутися в лікарню. Та уявляєте, з’ясувалося, що він уже був у лікаря, і саме повертався до своїх товаришів, щоб знову взяти участь у демонстрації. Що ви на це скажете, пане Оно?

Доктор Сайто промовив це досить невимушено, але в мене склалося враження, що всі, що сиділи за столом, включно з Норіко, перестали їсти і нашорошили вуха, щоб почути мою відповідь. Ясна річ, цілком можливо, що я це все собі вигадав; утім, досить чітко пам’ятаю, що, коли кинув поглядом на Міцуо, він дивився на мене особливо пильно.

— Справді, дуже прикро, — відповів я, — що є постраждалі. Очевидно, емоції там зашкалюють.

— Певна, що ви маєте рацію, пане Оно, — втрутилася пані Сайто. — Немає нічого поганого в тому, що емоції зашкалюють, але складається враження, що люди заходять занадто далеко. Стільки постраждалих. Але мій чоловік стверджує, що це все на краще. Я взагалі не розумію, як він може таке казати.

Я очікував, що доктор Сайто якось відреагує на ці слова, натомість запала ще одна мовчанка, під час якої увага наче знову перемкнулася на мене.

— Справді, як ви слушно сказали, — мовив я, — дуже шкода, що є так багато постраждалих.

— Пане Оно, моя дружина, як завжди, зображає мене у фальшивому світлі, — проказав доктор Сайто. — Я ніколи не стверджував, що всі ці бійки нам на користь. Але намагався переконати дружину, що за цим всім стоїть щось значно більше, ніж просто число постраждалих. Звісно ж, не хочеться дивитися, як ранять людей. Але засадничий дух цих демонстрацій — потреба людей висловити свою позицію відкрито і рішуче — це цілком здорове явище, хіба ви не згодні, пане Оно?

Можливо, на якусь мить я засумнівався, що відповісти; хай там як, а Таро Сайто заговорив, перш ніж я спромігся на відповідь.

— Але, батьку, ти ж бачиш, що ситуація виходить з-під контролю. Демократія — це добре, але вона не означає, що громадяни мають право вчиняти безлад щоразу, коли з чимось не погоджуються. У цьому сенсі ми, японці, поводимося як діти. Нам іще потрібно повчитися, як давати раду з такою відповідальністю, як демократія.

— Оце цікавий випадок, — сміючись, мовив доктор Сайто. — Складається враження, що принаймні у цьому питанні батько має значно ліберальніші погляди, ніж син. Може, Таро і має слушність. Зараз наша країна скидається на маленького хлопчака, який вчиться ходити і бігати. Але я все ж вважаю, що засадничий дух нашої країни здоровий. Це те саме, що дивитись, як якийсь хлопчина біжить і розбиває собі коліно. Нікому ж не спаде на гадку замкнути його за сімома замками, щоб він більше не бігав. Хіба ви не згодні зі мною, пане Оно? Чи, може, в мене справді занадто ліберальні погляди, як стверджують моя дружина і син?

Можливо, я знову помилився — бо, як уже казав, я тоді хильнув зайвого, — але мені видалося, що в буцімто різних поглядах членів сім’ї Сайто насправді бракувало дисонансу. Тим часом я помітив, що Міцуо знову пильно на мене дивиться.

— Справді, — сказав я, — сподіваюся, постраждалих більше не буде.

Здається, цієї миті Таро Сайто змінив тему, запитавши думку Норіко про один з універмагів, які нещодавно відкрилися в місті, і якийсь час ми обговорювали малозначущі теми.

Такі ситуації, певна річ, даються нелегко будь-якій потенційній нареченій — як на мене, досить несправедливо вимагати від молодої дівчини ухвалити настільки важливе для її майбутнього щастя рішення, коли її саму ретельно перевіряють, — але мушу визнати, я не сподівався, що Норіко буде аж така напружена. Того вечора кожної наступної години її впевненість дедалі більше і більше вивітрювалася, і насамкінець вона не могла витиснути з себе ніяких інших відповідей, аніж просто «так» або «ні». Було видно, що Таро Сайто щосили намагався змусити Норіко розслабитися, але за такої ситуації він не міг дозволити собі видатися надто наполегливим, і його намагання почати якусь жартівливу розмову знай закінчувалися ніяковою мовчанкою. Дивлячись, як страждає моя донька, я знову вражено усвідомив, наскільки сильно все це відрізнялося від минулорічних міай. Сецуко, яка саме в нас гостювала, тоді теж була присутня, щоб підтримати сестру, хоча скидалося на те, що того вечора Норіко не потребувала нічиєї підтримки. Досі пригадую, як мене роздратувало, що Норіко і Джиро Міяке весь час обмінювалися пустотливими поглядами через стіл, наче глузуючи з необхідності дотримуватися всіх процедур.

— Пане Оно, — сказав доктор Сайто, — пригадуєте, як під час нашої останньої зустрічі з’ясувалося, що ми маємо спільного знайомого. Такого собі пана Куроду.

До того часу наша вечеря вже добігала кінця.

— Так, звісно, — відповів я.

— Мій молодший син, — доктор Сайто вказав на Міцуо, з яким я досі заледве перекинувся кількома словами, — зараз навчається в коледжі Уемачі, де викладає пан Курода.

— Справді? — я повернувся до хлопця. — То ви добре знаєте пана Куроду?

— Не дуже добре, — відповів Міцуо. — На жаль, я зовсім не маю хисту до малювання, тому мої контакти з викладачами образотворчого мистецтва дуже обмежені.

— Але про пана Куроду добре відгукуються, авжеж, Міцуо? — втрутився доктор Сайто.

— Так, добре.

— Пан Оно колись був добрим знайомим пана Куроди. Ти знав про це?

— Так, я про це чув, — відповів Міцуо.

Аж Таро Сайто знову змінив тему і сказав:

— Знаєте, панно Норіко, я завжди мав теорію, яка пояснює, чому в мене такий поганий слух. Річ у тім, що, коли я був дитиною, мої батьки ніколи не настроювали фортепіано. Щодня, панно Норіко, щодня з самого раннього дитинства я був змушений слухати, як мати грає на розладнаному інструменті. Чи вам не видається цілком ймовірним, що саме це і стало причиною всіх моїх нещасть?

— Так, — відповіла Норіко і знову втупилася поглядом у тарілку.

— От і я так думаю. Я завжди казав, що це мамина провина. А вона ще й сварила мене всі ці роки за те, що мені буцімто ведмідь на вухо наступив. Зі мною дуже несправедливо повелися, хіба ні, панно Норіко?

Норіко всміхнулась, але нічого не відповіла.

Аж тут пан Кьо, який досі тримався в тіні, почав розповідати одну зі своїх заготовлених смішних історій. Принаймні, якщо вірити переказам Норіко про події того вечора, він і далі розповідав свою історію, коли я його перебив, повернувшись до Міцуо Сайто і сказавши:

— Пан Курода точно з вами про мене говорив?

Міцуо спантеличено глянув на мене.

— Говорив про вас, сер? — невпевнено перепитав він. — Я певен, що він часто про вас згадує, але, на жаль, я не настільки добре знайомий з паном Куродою, й тому... — він замовк і благально подивився на своїх батьків.

— Я не сумніваюся, — втрутився доктор Сайто, і його голос вразив мене своєю рішучістю, — що пан Курода добре пам’ятає пана Оно.

— Не думаю, — відказав я, знову дивлячись на Міцуо, — що пан Курода високої про мене думки.

Хлопець знову зніяковіло повернувся до батьків. Цього разу йому на допомогу прийшла пані Сайто, яка сказала:

— Навпаки. Я певна, що він про вас, пане Оно, дуже високої думки.

— Пані Сайто, — сказав я, мабуть, дещо заголосно, — деякі люди вважають, що моя кар’єра мала згубний вплив. Уплив, про який тепер краще забути, наче його і не було. Я чудово знаю про такі настрої. Пан Курода, як мені відомо, один із тих, хто ці настрої поділяє.

— Справді? — може, це помилкове враження, але тоді мені видалося, що доктор Сайто дивився на мене, як учитель на учня, який от-от продовжить переповідати вивчений напам’ять матеріал.

— Так. І щодо мене, то я готовий визнати слушність таких поглядів.

— Я певен, що ви несправедливо до себе ставитеся, пане Оно, — почав говорити Таро Сайто, але я його перебив і продовжив:

— Дехто вважає, що такі, як я, відповідальні за всі ті жахіття, які довелося пережити нашій країні. Щодо мене самого, то я визнаю, що накоїв багато помилок. Визнаю, що великою мірою те, що я робив, нашкодило нашій нації, і що своїм упливом долучився до зміцнення того, що в результаті призвело до незліченних страждань нашого народу. Я це визнаю. Бачите, докторе Сайто, я не цураюся це визнати.

Доктор Сайто нахилився вперед, і вигляд його був спантеличений.

— Перепрошую, пане Оно, — сказав він. — Ви хочете сказати, що незадоволені своєю працею? Своїми картинами?

— Своїми картинами. Своїм учителюванням. Як бачите, докторе Сайто, я готовий це визнати. Можу лише додати, що за тієї пори наміри мої були якнайкращі. Я тоді щиро вірив, що стараюся задля добра своїх співгромадян. Та, як бачите, тепер я не боюся визнати, що таки помилявся.

— Пане Оно, ви надто жорстокі до себе, — радісно проказав Таро Сайто. Потім, повернувшись до Норіко, він додав: — Панно Норіко, скажіть правду, ваш батько завжди такий суворий до себе?

Цієї миті я усвідомив, що весь цей час Норіко не відводила від мене враженого погляду. Можливо, саме тому, що запитання Таро її заскочило, вперше за весь вечір повернулася її звична легковажність.

— Та батько взагалі не суворий. Мені доводиться бути з ним строгою, інакше він навіть не встане з ліжка, щоб поснідати.

— Справді? — запитав Таро Сайто, зрадівши, що зміг нарешті витягнути з Норіко неформальну відповідь. — Мій батько теж не рання пташка. Кажуть, що старші люди сплять менше за молодих, але, судячи з нашого з вами досвіду, все якраз навпаки.

Норіко засміялася й сказала:

— Я думаю, це стосується лише татів. Не сумніваюся, що в пані Сайто немає ніяких проблем з раннім прокиданням.

— Оце вже цікаво, — зауважив доктор Сайто, повернувшись до мене. — Ми ще навіть із кімнати не вийшли, а вони вже над нами насміхаються.

Не стверджуватиму, що до цього моменту заручини висіли на волосині, але мені все ж здається, що саме після цього церемонія міай перетворилася з ніякової й потенційно катастрофічної на успішну. Закінчивши їсти, ми ще довго розмовляли і попивали саке, і до того часу, як ми викликали таксі, у всіх склалося враження, що ми чудово порозумілися. Але найважливіше те, що хоч вони і тримали дистанцію, Таро Сайто і Норіко явно сподобалися одне одному.

Я не вдаватиму, що деякі епізоди того вечора минули для мене безболісно; як і не стверджуватиму, що так само легко утнув би аналогічну заяву про помилки минулого, якби обставини не змусили мене до такої розважливості. І тепер, мушу визнати, мені вже важко зрозуміти, як може людина, що себе поважає, прагнути уникати відповідальності за свої минулі вчинки; може, це і не завжди легко, але ж визнавши помилки, що їх вчинила протягом життя, людина почуває певне задоволення й усвідомлює власну гідність. Хай там як, але нічого соромитися помилок, що були вчинені з найкращими намірами. Набагато більш соромно не могти чи не хотіти визнати цих помилок.

Візьмімо, до прикладу, Шінтаро — який, припускаю, таки зумів отримати посаду, що так її домагався. На мою думку, Шінтаро нині був би значно щасливішою людиною, якби йому вистачило сміливості і чесності визнати те, що він робив у минулому. Цілком імовірно, той холодний прийом, який він від мене отримав того пообіддя невдовзі після Нового року, все ж переконав його дещо по-іншому повестися з комісією під час розгляду питання про афіші, які він малював під час китайської кризи. Але здогадуюся, що Шінтаро, прагнучи будь-що досягнути своєї цілі, таки не відмовився від своїх лицемірних поглядів. Ба більше, тепер мені видається, що характеру Шінтаро завжди була притаманна певна хитрість і потаємність, просто в минулому я цього не помічав.

— Знаєте, Обасан, — сказав я пані Кавакамі не так давно, сидячи якось увечері в її забігайлівці, — підозрюю, що Шінтаро ніколи не був такий наївний, яким хотів видаватися. Такою поведінкою він просто прагнув вибороти собі виграшне становище і вчинити так, щоб усе вийшло по-його. Такі люди, як Шінтаро, коли не хочуть щось робити, вдають повну безпорадність, і їм тоді все прощають.

— Що ви, сенсею, — пані Кавакамі кинула на мене осудливий погляд; певно що їй не хотілося думати погане про чоловіка, який стільки років був одним із її найкращих клієнтів.

— Наприклад, Обасан, — провадив далі я, — задумайтесь, як хитро він зумів уникнути бойових дій. У той час, як інші втрачали на війні все, Шінтаро просто продовжував працювати у своїй маленькій майстерні, так наче нічого і не сталося.

— Але ж, сенсею, в Шінтаро-сана хвора нога...

— Хвора нога чи не хвора, а тоді в армію брали всіх. Звісно, врешті-решт вони його таки знайшли, але до кінця війни тоді залишалися лічені дні. Знаєте, Обасан, якось Шінтаро сказав мені, що через війну втратив два робочих тижні. Ось що коштувала війна Шінтаро. Повірте, Обасан, за дитинністю нашого давнього друга ще ой скільки всього криється.

— Хай там як, — втомлено мовила пані Кавакамі, — а скидається на те, що він сюди все одно вже більше не повернеться.

— Так, Обасан. Мабуть, цього клієнта ви втратили назавжди.

Пані Кавакамі, тримаючи в руці запалену цигарку, сперлася на край шинквасу й окинула поглядом свій крихітний бар. Як зазвичай, крім нас там не було ні душі. Підвечірнє сонце пробивалося всередину крізь москітні сітки на вікнах, і від цього приміщення здавалося запиленішим і старішим, аніж пізно ввечері, коли все поринає в темряву і бар освітлюється лише лампами пані Кавакамі. Надворі досі кипіла робота. Упродовж цілої минулої години звідкілясь лунав стукіт, а від реву вантажівок і грюкоту свердл аж стіни трусилися. Прослідкувавши за поглядом пані Кавакамі того літнього вечора, я раптом усвідомив, наскільки крихітним і недоречним буде видаватися її маленький бар посеред величезних бетонних будівель, які міська корпорація вже починала зводити навколо цього приміщення. І я сказав пані Кавакамі:

— Знаєте, Обасан, вам варто серйозно обміркувати пропозицію продати цей заклад і, можливо, переїхати деінде. Це чудова нагода.

— Але я вже тут так давно, — сказав вона і махнула рукою, відганяючи цигарковий дим.

— Але, Обасан, ви можете відкрити новий чудовий заклад. У районі Кітабаші чи навіть у Хончо. Не сумнівайтеся, я неодмінно заходитиму до вас щоразу, як буду в тих краях.

На якийсь час пані Кавакамі затихла, наче прислухаючись до звуків будівництва назовні. Відтак вона широко всміхнулася й сказала:

— Колись це був такий чудовий квартал. Пам’ятаєте, сенсею?

Я всміхнувся їй у відповідь, але нічого не відповів. Звісно, колись це був хороший квартал. Ми чудово збували час, а настрій, який витав тут, посеред наших жартів і суперечок, завжди був украй щирий. Утім, можливо, той самий настрій не завжди був нам на користь. Як і безліч всього іншого, можливо, це і на краще, що той маленький світ канув у вічність і вже не повернеться. Мені захотілося сказати про це пані Кавакамі, та я передумав, вирішивши, що це буде нетактовно. Бо ж очевидно, що старий квартал дуже дорогий її серцю — вона вклала в нього майже все своє життя й енергію, — і тому цілком можна зрозуміти її небажання змиритися з думкою, що він зник назавжди.