Художник хиткого світу

Листопад 1949 року

Я досі чітко пригадую своє перше знайомство з доктором Сайто і тому не маю сумнівів, що мої спогади про цей день справді правдиві. Це сталося аж шістнадцять років тому, наступного дня після того, як я переїхав у свою нову оселю. Пам’ятаю, тоді стояв погожий літній день, я був на подвір’ї — чи то поправляв паркан, чи ремонтував ворота, — і водночас знай вітався з новими сусідами, які проходили мимо. І раптом, якийсь час простоявши спиною до стежки, відчув, що хтось стоїть позаду мене, нібито спостерігаючи за моєю роботою. Озирнувшись, побачив чоловіка приблизно мого віку, який зацікавлено розглядав нову табличку з моїм іменем на воротньому стовпі.

— То ви і є містер Оно, — сказав він. — Що ж, для нас це честь. Справжня честь, що в нашому районі оселився хтось такий авторитетний, як ви. Розумієте, я й сам почасти належу до мистецького світу. Мене звуть Сайто, я викладаю в Імператорському університеті.

— Доктор Сайто? Це для мене неймовірна честь. Я так багато про вас чув, сер.

Ми ще декілька хвилин поговорили, стоячи біля воріт, і я впевнений, що чітко пам’ятаю, як доктор Сайто ще кілька разів схвально прокоментував мою роботу і кар’єру. І, перш ніж доктор пішов собі далі схилом пагорба, пам’ятаю, він неодноразово повторив щось на кшталт: «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника, як ви, пане Оно».

Відтоді ми з доктором Сайто завжди поштиво віталися, зустрівшись на вулиці. Щоправда, після тієї першої зустрічі — і до недавніх подій, які дозволили нам більше зблизитися, — майже ніколи не зупинялися для довшої розмови. Але мої спогади про те перше знайомство, і про те, як доктор Сайто впізнав моє прізвище на воротньому стовпі, достатньо чіткі, щоб я міг упевнено стверджувати, що моя старша донька, Сецуко, глибоко помилялася принаймні щодо деяких речей, на які вона натякала минулого місяця. Зокрема, навряд чи можливо, що доктор Сайто і гадки не мав, хто я такий, аж поки торішні шлюбні домовини змусили його дізнатися про мене більше.

Оскільки цього року Сецуко приїжджала до нас ненадовго, й оскільки вона зупинилася в Норіко й Таро в їхньому новому домі в кварталі Ізумімачі, моя прогулянка з донькою парком Кавабе того ранку була єдиною нагодою як слід з нею поговорити. Тож анітрохи не дивно, що опісля я неодноразово прокручував ту розмову в голові, і цілком закономірно, що деякі її коментарі того дня викликають у мене дедалі більше і більше роздратування.

Але тоді я не надто замислювався над словами Сецуко, бо мав хороший настрій, я радів нагоді знову побачитися з донькою й насолоджувався прогулянкою парком Кавабе, де я вже давненько не бував. Це сталося трохи більше місяця тому, коли, як ви пам’ятаєте, дні ще стояли сонячні, хоча листя вже почало опадати. Ми з Сецуко йшли широкою центральною алеєю, обсадженою обабіч деревами, й оскільки до зустрічі з Норіко й Ічіро біля статуї імператора Тайшьо було ще довго, ми йшли неквапом, часто зупиняючись, щоб помилуватися осінніми пейзажами.

Можливо, ви погодитеся, що парк Кавабе — найкращий з міських парків; після довгих блукань вузькими людними вуличками району Кавабе особливо приємно опинитися на одній з просторих довгих алей під гілляччям дерев. Але якщо ви в цьому місті віднедавна і не знаєте історії парку Кавабе, мені, мабуть, варто пояснити, чому це місце завжди викликало в мене такий інтерес.

Гуляючи алеями парку, ви неодмінно звернете увагу, що то тут, то там по всій його території можна натрапити на поодинокі, завбільшки як шкільне подвір’я, порослі травою ділянки, які видніються з-за дерев. Складається враження, що ті, що планували парк, збилися з пантелику і на півдорозі перестали дотримуватися узгодженої схеми. Насправді, все майже так і було. Багато років тому в Акіри Суґімури — художника, що його будинок мені вдалося придбати невдовзі після його смерті, — був напрочуд амбітний план щодо парку Кавабе. Я розумію, що тепер ім’я Акіри Суґімури згадується нечасто, але дозвольте наголосити, що не так давно він беззаперечно вважався одним із найвпливовіших людей нашого міста. Подейкували, що на одному з етапів життя він був власником чотирьох маєтків, і просто неможливо було пройтися містом, рано чи пізно не наткнувшись на якусь компанію, яка або належала Суґімурі, або була тісно з ним пов’язана. Потім, приблизно 1920 чи 1921 року, коли його кар’єра сягнула неймовірних висот, Суґімура вирішив ризикнути більшістю свого багатства і капіталу, щоб підтримати проект, який би дозволив йому назавжди залишитися в пам’яті цього міста і його жителів. Він запланував перетворити парк Кавабе — який тоді був геть безликий і занедбаний — на епіцентр культурного життя міста. Він хотів не лише розширити сам парк, щоб було більше простору для відпочинку містян, але й побудувати просто в парку декілька розкішних культурних центрів, зокрема, музей природничих наук, новий театр кабукі для школи Такагаші, яка незадовго до того втратила своє приміщення на вулиці Шірагама через пожежу, новий концертний зал у європейському стилі, а також, хоч це і було дещо ексцентрично, кладовище для міських котів і собак. Я вже й не пригадаю, що ще він запланував, але його план був однозначно грандіозний. Суґімура сподівався не лише змінити образ району Кавабе, а й змістити весь культурний баланс міста, вдихнувши нове життя в північний берег річки. Як я вже казав, інакше, як спробою залишити свій слід на образі міста, це не назвеш.

Схоже на те, що роботи в парку йшли повним ходом, коли Суґімура зіткнувся з серйозними фінансовими труднощами. Я не дуже добре знаю деталі цієї справи, та в результаті «культурні центри» Суґімури так ніколи і не були збудовані. А сам художник втратив багато грошей і назавжди позбувся свого колишнього авторитету в місті. Після війни парк Кавабе перейшов під безпосередній контроль міської влади, яка і проклала в ньому обсаджені деревами алеї. А від грандіозних планів Суґімури залишилися лише порослі травою незасаджені ділянки, де мали б височіти його музеї і театри.

Можливо, я вже згадував, що мої стосунки з сім’єю Суґімура після його смерті — коли я купував останній із його будинків — не зовсім налаштували мене на доброзичливе ставлення до пам’яті цього чоловіка. Попри це, варто мені нині опинитися в парку Кавабе, як я починаю думати про Суґімуру і його плани, і, мушу визнати, починаю захоплюватися цим чоловіком. Бо ж справді людина, яка прагне піднятися над посередністю й виділитися посеред пересічності заслуговує захвату, навіть якщо в результаті вона зазнає невдачі і втрачає цілі статки через свої амбіції. Ба більше, мені видається, що Суґімура не помер нещасною людиною. Бо та поразка, якої він зазнав, аж ніяк не схожа на безславні поразки звичайних людей, і така людина, як Суґімура, не могла цього не розуміти. Якщо тобі не вдалося зробити те, на що іншим забракло б і сміливості, і сили волі, щоб навіть спробувати, то усвідомлення цього може бути відрадою — навіть джерелом глибокого задоволення, — коли оглядаєшся назад на прожите життя.

Але я не планував так захопитися історією про Суґімуру. Як уже сказав, того дня я насолоджувався прогулянкою парком Кавабе і товариством Сецуко, незважаючи на деякі її коментарі — значення яких я зміг цілком збагнути лише пізніше, коли прокручував нашу розмову в голові. Хай там як, нам усе одно довелося перервати нашу розмову, бо наближався час зустрічі з Норіко й Ічіро і попереду вже завиднілася статуя імператора Тайшьо, біля якої ми домовилися зустрітися. Я саме кинув поглядом на лавки, розташовані навколо статуї, аж почув, як хтось вигукує:

— А ось і Оджі!

Ічіро біг мені назустріч, розкинувши руки, наче очікував обіймів. Але добігши, Ічіро вирішив стриматися і з урочистим виглядом простягнув мені руку для рукостискання.

— Доброго дня, — дуже діловито привітався він.

— Що ж, Ічіро, ти справді стаєш справжнім чоловіком. Скільки тобі вже років?

— Мені вісім років. Прошу, Оджі, ходи сюди. Мені треба з тобою дещо обговорити.

Його мати і я пішли слідом за ним до лавки, на якій сиділа, чекаючи, Норіко. Моя молодша донька була вбрана в яскраву сукню, якої я ніколи досі не бачив.

— Норіко, ти сьогодні така радісна, — сказав я їй. — Складається враження, що варто доньці покинути батьківський дім, як її відразу стає важко впізнати.

— Якщо жінка вийшла заміж, то це не означає, що їй тепер треба одягатися безлико, — відрізала Норіко, хоча було видно, що їй приємно чути комплімент.

Як я пригадую, ми всі трохи посиділи, розмовляючи, біля статуї імператора Тайшьо. Ми власне і зустрілися в парку, бо мої доньки хотіли піти разом по магазинах підібрати тканину, і я погодився сходити з Ічіро пообідати в універмаг, а по обіді поводити його центром міста. Ічіро кортіло якнайшвидше піти, і, поки ми сиділи, він без кінця смикав мене за руку і казав:

— Оджі, хай жінки собі розмовляють, а на нас чекають справи.

Ми з онуком прийшли в універмаг дещо по обіді, і тому поверх, на якому розташовувалися ресторани, був досить безлюдний. Ічіро неспішно обирав між стравами, виставленими на вітринах, а потім обернувся до мене і сказав:

— Оджі, вгадай, яка моя улюблена страва.

— Гм-м. Навіть не знаю, Ічіро. Оладки? Морозиво?

— Шпинат! Від шпинату я стаю сильний! — він випнув уперед груди і напружив біцепси.

— Ясно. Здається, в меню «Джуніор-ланч» є шпинат.

— «Джуніор-ланч» — це для малих дітей.

— Може, й так, але це смачно. Оджі, може, й собі його замовить.

— Добре. Я тоді теж буду «Джуніор-ланч». Щоб скласти Оджі компанію. Але скажи їм, хай покладуть мені багато шпинату.

— Добре, Ічіро.

— Оджі, ти повинен якнайчастіше їсти шпинат. Він дає силу.

Ічіро обрав для нас столик біля ряду широких вікон і, чекаючи поки приготується обід, знай притискався обличчям до скла і розглядав багатолюдну головну вулицю міста, яка простягалася чотирма поверхами нижче. Востаннє я бачив Ічіро під час минулорічного візиту Сецуко — він не зміг бути на весіллі Норіко, бо підхопив тоді якийсь вірус, — і вражено помітив, наскільки він виріс відтоді. Він не лише став значно вищим, а й поводився по-іншому: значно спокійніше, без дитячих вибриків. Особливо змінився його погляд, став вельми серйозний.

Насправді, дивлячись того дня на Ічіро, який притиснувся до скла, щоб спостерігати за вулицею внизу, я помітив, який він став схожий на свого батька. У ньому проглядалися й риси Сецуко, але здебільшого лише в манерах і міміці. І, звичайно ж, мене вкотре вразило, наскільки Ічіро був схожий на мого сина, Кенджі, коли той був у його віці. Мушу визнати, я завжди почуваю дивне задоволення, коли бачу в дітях риси, успадковані від інших членів родини, і сподіваюся, що мій онук назавжди збереже свою схожість із Кенджі.

Так, ми можемо щось перебрати від інших людей не лише в дитячому віці; якщо в юності дуже захоплюватися своїм учителем чи наставником, то це неодмінно залишить свій відбиток, і навіть багато років по тому, коли відбудеться переоцінка чи навіть заперечення того, чого навчала ця людина, деякі особливості, неначе тінь колишнього впливу, все одно залишаться на все життя. Скажімо, деякі мої манери — як я тримаю руку, коли щось пояснюю, чи інтонація, якою я виражаю іронію чи нетерплячку, або ж навіть цілі фрази, які я часто використовую і які інші сприймають як мої власні, — всі ці риси, і я це чудово усвідомлюю, я насамперед перейняв від Морі-сана, свого колишнього вчителя. І, можливо, я не надмірно леститиму собі, якщо насмілюсь припустити, що безліч моїх учнів, своєю чергою, теж дещо успадкували від мене. Ба більше, сподіваюся, що попри будь-яку переоцінку, яку вони могли з часом зробити щодо років, збутих під моїм наставництвом, більшість із них усе ж залишиться вдячною за здобуті знання. Щодо мене самого, то хай би які очевидні недоліки мав мій колишній учитель, Сейджі Моріяма, або ж «Морі-сан», як ми завжди його називали, і хоч би чим закінчилися наші стосунки, я завжди визнаватиму, що ті сім років, які я прожив у його родинній віллі в горбистій місцевості префектури Вакаба, були одними з найважливіших для моєї кар’єри.

Нині, коли намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли Морі-сана, мені постійно пригадується один особливо красивий краєвид, що відкривався на неї з гірської стежки, яка вела до найближчого села. Якщо піднятися стежкою вгору, вілла виднілася в западині внизу і скидалася на темний дерев’яний прямокутник посеред високих кедрів. Три довгі секції вілли стикувалися між собою, утворюючи три сторони прямокутника й обрамляючи внутрішній дворик, а четверта сторона — з кедрової огорожі і воріт — замикала прямокутник, і таким чином дворик був повністю обгороджений, тож можна було собі уявити, що за давніх часів відвідувачам, які мали ворожі наміри, було геть непросто пробратися всередину після того, як зачинялися масивні ворота.

Щоправда, за сучасних умов непроханому гостю пробратися всередину було б завиграшки. Бо, хоч цього і не було видно з тієї стежки, вілла Морі-сана вже почала занепадати. З висоти стежки нізащо не можна було здогадатися, що кімната за кімнатою стіни були обліплені подертими шпалерами, а підлога, покрита татамі, так поруйнувалася, що в декількох місцях можна було просто провалитися, якщо втратити пильність. Насправді, коли я намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли зблизька, мені пригадуються хіба поламана черепиця на даху, гнилі ґрати на вікнах і пощерблені трухляві веранди. Дахи постійно протікали, ще й щоразу в новому місці, і після дощової ночі у всіх без винятку кімнатах стояв запах сирого дерева і гнилого листя. А бували місяці, коли комахи і міль вторгалися на територію вілли в таких кількостях, прилипаючи до кожного шматочка дерева і ховаючись у кожній шпарині, аж ми боялися, що через них вілла не витримає й розвалиться раз і назавжди.

З усіх кімнат лише дві чи три добре збереглися, і по них можна було припустити, яка ж це колись розкішна була вілла. Одну з цих кімнат, яку впродовж більшої частини дня наповнювало приємне світло, Морі-сан виокремив для особливих оказій, і я пригадую, як він збирав там усіх своїх учнів — нас було десятеро — щоразу, коли завершував нову картину. Пам’ятаю, як, перш ніж зайти до кімнати, кожен із нас завмирав на порозі і, затамувавши від захвату подих, вдивлявся в картину, яка стояла по центру. Тим часом Морі-сан порався з якоюсь кімнатною рослиною або виглядав у вікно, буцімто не помічаючи нашої присутності. Ми хутко всідалися на підлозі навколо картини і стишеними голосами починали її обговорювати: «Поглянь, як сенсей заповнив отой куток. Неймовірно!» Але ніхто вголос не казав: «Сенсею, яка чудова картина», — позаяк так уже повелося в таких випадках, що ми мали поводитися так, наче нашого вчителя в кімнаті немає.

Часто картина вирізнялась якимось новим вражаючим прийомом, і тоді серед нас спалахувала гаряча дискусія. Одного разу, наприклад, я пам’ятаю, як ми зайшли в кімнату і побачили картину, на якій жінка, що стояла навколішках, була зображена так, ніби дивишся на неї з якоїсь дуже низької точки — такої низької, що ми наче розглядали її з рівня підлоги.

— Це ж очевидно, — пригадую, наполягав хтось із учнів, — що завдяки такому ракурсу жінка на картині наділена гідністю, яку за іншої перспективи годі було б розгледіти. Це просто неймовірне досягнення. Бо в усьому іншому вона скидається на пройняту жалістю до себе особу. Оця напруга і дає картині її ледь вловиму енергетику.

— Може, й так, — озвався ще хтось, — може, жінка і наділена гідністю, але це показано не завдяки низькій перспективі. Вочевидь, таким прийомом сенсей хоче нам донести щось значно важливіше. Він демонструє, що перспектива видається такою низькою тільки тому, що ми надто звикли дивитися на все зі звичного рівня. Сенсей явно хоче звільнити нас від таких необгрунтованих і обмежувальних звичок. Він наче каже нам: «Необов’язково завжди дивитися на світ зі звичних спрацьованих ракурсів». Ось чому ця картина нас так надихає.

Невдовзі опісля ми вже голосно дискутували, заперечуючи теорії один одного щодо справжніх намірів Морі-сана. І хоча, сперечаючись, постійно позиркували на вчителя, він нічим не демонстрував, що підтримує бодай якусь із наших теорій. Пригадую, він просто стояв у дальньому кінці кімнати, схрестивши руки на грудях, і з задоволеним виразом обличчя дивився на подвір’я крізь дерев’яні ґрати на вікнах. Відтак, трохи послухавши нашу суперечку, він обертався й казав:

— Прошу тепер мене покинути. Мені потрібно залагодити деякі справи.

І тоді ми всі рядочком виходили з кімнати, знову бурмочучи слова захвату його новою картиною.

Переповідаючи це, я чудово розумію, що комусь поведінка Морі-сана може видатися дещо зарозумілою. Утім, можливо, ту відчуженість, яку він демонстрував у таких випадках, легше зрозуміти тим, хто і сам опинявся в становищі людини, на яку постійно рівняються і якою захоплюються. Бо аж ніяк не варто безнастанно давати своїм учням напучування й настанови; буває безліч ситуацій, коли краще промовчати і дати їм можливість самим посперечатися й поміркувати. Як я вже казав, ті, що знають, що це таке — мати великий уплив на інших, — неодмінно визнають слушність такої поведінки.

Хай там як, а такий підхід приводив до того, що часто ми обговорювали роботу вчителя цілими тижнями. Позаяк сам Морі-сан подовгу нам нічого не пояснював, то ми зазвичай зверталися із запитаннями до нашого колеги Сасакі, якому на той час пощастило мати статус найкращого учня Морі-сана. Хоча, як я й казав, наші суперечки могли затягуватися надовго, варто було Сасакі визначитися зі своєю позицією, як усім дискусіям одразу наставав край. Якщо Сасакі давав зрозуміти, що чиясь картина «зраджувала» принципи нашого вчителя, то це майже завжди призводило до негайної капітуляції «відступника», який після цього або закидав свою роботу, або іноді навіть спалював разом зі сміттям.

Так, пригадую, впродовж кількох перших місяців нашого перебування на віллі Черепаха неодноразово знищував свої роботи. Бо якщо я досить легко звик до тамтешнього порядку, мій товариш знову і знову створював картини, на яких проявлялися елементи, що вочевидь суперечили принципам нашого вчителя, і я безліч разів від його імені благально пояснював нашим новим колегам, що він ненавмисно зраджував настанови Морі-сана. В той період Черепаха часто підходив до мене зі стривоженим виглядом і відводив убік, щоб я подивився на якусь його напівзакінчену роботу, і питав:

— Оно-сан, прошу тебе, скажи: чи так би це намалював наш учитель?

Іноді навіть я нетямився, коли бачив, що він знову мимоволі використав у своїй роботі якийсь особливо неприйнятний елемент. Бо ж пріоритети Морі-сана було аж ніяк не важко зрозуміти. За тих часів нашого вчителя часто називали «сучасним Утамаро», і хоча таку наличку охоче чіпляли на будь-якого вмілого художника, що спеціалізувався на малюванні жінок із «кварталів насолод», це досить влучно характеризувало творчість Морі-сана. Бо Морі-сан свідомо намагався «осучаснити» традиції Утамаро; на багатьох його найвизначніших картинах — «Перев’язування танцювального барабана» чи, скажімо, «Після купання» — жінка була зображена зі спини, у класичній манері Утамаро. У його роботах неодноразово повторюються й інші класичні мотиви: жінка тримає рушник біля обличчя, жінка розчісує довге волосся. Морі-сан часто використовував традиційний спосіб вираження емоцій через текстиль, який тримає жінка чи в який вона вбрана, а не через вираз її обличчя. Та водночас у його роботах дуже вчувався вплив європейської традиції, яку найнепохитніші прихильники Утамаро вважали богохульством; наприклад, він давно відмовився від традиційного окреслення контурів темною лінією й натомість віддавав перевагу західній техніці використання блоків кольорів і гри світлотіні, щоб створити враження об’ємності. І, поза всяким сумнівом, саме європейська традиція наштовхнула Морі-сана зосередитися на головній особливості своєї творчості: використанню приглушених барв. Малюючи своїх жінок, Морі-сан прагнув, щоб навколо них витала атмосфера меланхолії й нічних сутінків, і упродовж усього періоду, що я в нього навчався, він чимало експериментував із кольорами, намагаючись передати ефект світла від паперового ліхтарика. Саме тому наявність такого ліхтарика — чи принаймні натяк на нього — стала чимось на кшталт фірмового знаку робіт Морі-сана. Черепаха, мабуть, через притаманну йому повільність, навіть проживши на віллі цілісінький рік, так і не зміг осягнути основ мистецтва Морі-сана і використовував барви, що створювали геть протилежний ефект, а потім іще й дивувався, чому його знову обвинувачують у зрадництві, адже ліхтарик у своїй композиції він таки використав.

Попри всі мої прохання, у таких, як Сасакі, було обмаль терпіння до труднощів Черепахи, й іноді настрої щодо нього ставали мало не такі самі ворожі, як і на фірмі майстра Такеди. А потім — здається, під час нашого другого року перебування на віллі, — Сасакі дуже змінився, й згодом це призвело до того, що жертвою ворожого ставлення своїх колег тепер уже став він, але ставлення це було значно жорстокіше і гнітючіше, аніж будь-які його власні випади проти Черепахи.

Мабуть, в усіх групах учнів рано чи пізно з’являється лідер — людина, що її навики вчитель вирізняє як приклад для наслідування. І саме цей чільний учень через своє вміння найкраще розуміти вчителеві ідеї зазвичай бере на себе функцію, як це зробив Сасакі, головного інтерпретатора цих ідей перед менш талановитими або менш досвідченими учнями. І саме цей чільний учень і має найбільше шансів помітити недоліки у вчителевих роботах або ж розвинути власні погляди, що відрізнятимуться від настанов учителя. Теоретично, звісно ж, хороший учитель має прийняти цю тенденцію — ба більше, вітати її як ознаку того, що він виховав зі свого учня зрілого художника. Та на практиці така ситуація часто спричиняє бурю складних емоцій. Іноді, коли довго і старанно плекаєш когось із талановитих учнів, важко сприйняти такі ознаки зрілості таланту інакше, ніж зраду, і цілком природно, що за таких умов виникають усілякі прикрі ситуації.

Тому, що ми вчинили з Сасакі після його сварки з учителем, немає виправдання, тож, мабуть, не варто про це тут розповідати. Щоправда, я досить чітко пам’ятаю ту ніч, коли Сасакі нарешті пішов від нас.

На той момент більшість із нас уже лягла спати. Сам я лежав без сну в одній із напівзруйнованих кімнат вілли, аж почув, як Сасакі кличе когось із веранди. Той, до кого він звертався, так і не відповів, і незабаром до мене долинув звук відсунутих дверей веранди і кроки Сасакі. Він підійшов ближче, але зупинився в іншій кімнаті і щось сказав, але знову відповіддю була лише тиша. Я почув, як він підійшов іще ближче, а відтак відсунув двері кімнати, яка межувала з моєю.

— Ми зналися з тобою стільки років, — почув я його голос. — Невже ти мені і слова не скажеш?

Жодної відповіді від того, до кого він звертався, не прозвучало. Потім Сасакі сказав:

— Хоч скажи, де мої картини?

Знову жодної відповіді. Але, лежачи в темряві, я чув, як під підлогою тієї суміжної кімнати шкребуться щури, і мені здалося, що ці звуки почасти і були відповіддю на його запитання.

— Якщо вони так вас ображають, — провадив Сасакі, — то вам немає сенсу тримати їх у себе. Але на цьому етапі життя вони для мене дуже важливі. Я хочу забрати їх зі собою, хоч би куди мені тепер довелося піти. Мені більше нема чого взяти.

Знову у відповідь почулося шкряботіння щурів, а потім запала довга тиша. Насправді, тиша тривала так довго, що я вже було подумав, що Сасакі вийшов у ніч, а я цього просто не почув. Але потім я знову почув його голос:

— За ці останні кілька днів інші хлопці чинили щодо мене жахливі речі. Але найбільшого болю завдало мені те, що за весь цей час ти і слова не мовив, щоб мене розрадити.

Знову запала мовчанка. Відтак Сасакі сказав:

— Невже ти навіть не глянеш на мене і не побажаєш мені успіхів?

Незабаром я почув, як засунулися двері на веранду, і кроки Сасакі, коли він, перейшовши подвір’я, пішов геть.

Після того, як Сасакі нас покинув, про нього на віллі майже не згадували, а коли і згадували, то називали не інакше, як «зрадником». Коли я відтворюю в пам’яті те, що раз чи двічі ставалося під час словесних перепалок, які ми так полюбляли, то відразу пригадую, скільки гіркоти серед нас породили спогади про Сасакі.

У погожі дні ми зазвичай залишали двері на веранду відсунутими, і коли декілька з нас збиралося в одній із кімнат, часто доводилося бачити ще одну групу, яка так само збиралася у протилежному крилі вілли. Така ситуація зазвичай призводила до того, що хтось виходив у двір і вигукував якусь дотепну провокацію, й уже незабаром обидві групи виходили кожна на свою веранду і вигукували одна до одної всілякі образи. Мабуть, наша поведінка видається абсурдною, але архітектура вілли та акустика, завдяки якій, якщо гукати з одного крила до іншого, виникало чудове відлуння, ще дужче заохочували нас до таких дитячих передрачок. Образи не обмежувалися якоюсь однією темою: ми могли насміхатися над чиїмись чоловічими досягненнями або, скажімо, над чиєюсь щойно завершеною картиною — але здебільшого не мали наміру нікого серйозно ранити своїми словами, і я досі пам’ятаю багато дуже веселих сварок, після яких ми аж за животи бралися від сміху. І справді, мої спогади про ту пору досить добре відображають суперницький, але водночас братерський дух, який панував між нами у роки життя на віллі. Попри це, раз чи двічі, коли ім’я Сасакі згадувалося під час цих перепалок, ситуація раптом виходила з-під контролю, мої колеги забували про всілякі обмеження й заходжувалися чубитися просто на подвір’ї. Ми досить швидко збагнули, що як порівнювати когось із «тим зрадником», навіть жартома, то це навряд чи сприйматиметься з гумором.

Ви вже, мабуть, здогадалися з цих моїх оповідок, що ми були цілком і затято віддані своєму вчителю та його принципам. І, оглядаючись назад, коли всі недоліки такого впливу вже стали очевидні, стає легко критикувати вчителя, який заохочував таку атмосферу. Та знову ж таки, будь-яка людина, що мала грандіозні амбіції й поважне становище, яке давало їй змогу досягнути чогось величного, і мала потребу ділитися своїми ідеями з якнайширшим колом осіб, з розумінням поставиться до вчительської манери Морі-сана. Хоча з огляду на занепад його кар’єри це може видатися смішним, але за тієї пори Морі-сан хотів одного: фундаментально змінити тожсамість малярства, як його практикували художники нашого міста. Ось задля якої мети він працював, витрачаючи стільки часу і грошей, щоби плекати своїх учнів, і про це, мабуть, важливо пам’ятати, вдаючись до суджень щодо мого колишнього вчителя.

Його вплив на нас, ясна річ, не обмежувався лише сферою малярства. За тієї пори ми майже повністю підлаштовувалися під його цінності і спосіб життя, отже, мусили збувати чимало часу, досліджуючи «мінливий світ» нашого міста — нічний світ насолоди, розваг і випивки, що став тлом для всіх наших картин. Тепер я повсякчас почуваю ностальгію, пригадуючи центр міста, яким він був тієї пори; вулиці тоді ще не переповнені шумом автівок, а фабрики ще не витіснили з нічного повітря аромат сезонного цвіту. Нашою улюбленою місциною була чайна біля каналу на вулиці Коджіма, що називалася «Водяні ліхтарики» — бо справді, наближаючись до неї, передусім помічаєш, як тамтешні ліхтарики відбиваються у воді каналу. Власниця, давня приятелька Морі-сана, завжди забезпечувала нам найкраще обслуговування, і ми збули там безліч незабутніх ночей, співаючи і випиваючи з дівчатами, які працювали в закладі. Ми були завсідники ще в одному місці — залі для стрільби з лука на вулиці Наґата; його власниця знай розповідала, як роками раніше, коли вона ще працювала гейшею в районі Акіхара, Морі-сан використав її як натурницю для цілої серії дерев’яних гравюр, що згодом набули чималої популярності. У тому залі для стрільби нас обслуговувало шість чи сім молодих жінок, і згодом у кожного з нас з’явилася своя улюблениця, з якою можна було покурити люльку і скоротати ніч.

Утім, наші забави не обмежувалися лише цими вилазками в місто. У Морі-сана, здавалося, було незліченно багато знайомих зі світу розваг, і злиденні трупи бродячих акторів, танцівників і музикантів безнастанно прибували на віллу, і їх там зустрічали, як дорогих друзів, з якими давно не бачились. Тоді алкоголь лився рікою, а наші гості співали і танцювали цілісіньку ніч, і незабаром когось неодмінно доводилося посилати в найближче село, щоб розбудити продавця вина й поповнити наші запаси. Одним із тодішніх постійних гостей був казкар на ім’я Макі, опасистий веселун, який своїми оповідками про минулі часи міг учинити так, що ми то безпорадно реготали, то, вже за мить, гірко плакали. Роками пізніше я кілька разів натрапляв на Макі у «Міґі-Хідарі», і ми з певним зчудуванням згадували ті ночі на віллі. Макі уперто мене запевняв, що чудово пам’ятає, як багато з тих наших гульбищ затягувалися до других півнів і тривали весь наступний день до пізньої ночі. Хоча я не був у цьому аж такий упевнений, усе ж мусив визнати, що таки пам’ятаю випадки, коли вдень на віллі Морі-сана, хоч куди кинь, лежали сплячі або ж просто виснажені тіла, деякі з яких валялися просто на подвір’ї під пекучим сонцем.

Щоправда, одну з таких ночей я пам’ятаю досить добре. Пригадую, як мені на якусь мить вдалося втекти від забав, і я вийшов на подвір’я, вдячно насолоджуючись свіжим нічним повітрям. Пам’ятаю, як підійшов до входу в комірчину, і, перш ніж зайти всередину, озирнувся і глянув на кімнату, в якій розважалися мої приятелі й наші гості. Мені було видно, як за паперовими перегородками численні силуети кружляють у танці, і я чув, як крізь ніч до мене долинає голос музики.

Я подався до комірчини, одного з небагатьох місць на віллі, де можна було скільки завгодно просидіти у спокої. Припускаю, що за давніх часів, коли на віллі були охоронці і слуги, це приміщення використовували для зберігання зброї й обладунків. Та коли тієї ночі я зайшов у комірчину і запалив ліхтар, що висів над дверима, то побачив силу-силенну розкиданих на підлозі речей, аж годі було пройти, не перескакуючи з місця на місце; повсюди лежали купи зв’язаних мотузкою старих полотен, поламані мольберти, найрізноманітніші горщики та глечики, з яких стирчали пензлі або палички. Помітивши незаставлений шматочок підлоги, я дістався до нього і сів. Лампа біля дверей світила так, що від речей зусібіч мене лягали величезні тіні; ефект був моторошний, неначе сидиш посеред якогось гротескного мініатюрного кладовища.

Мабуть, я повністю поринув у власні роздуми, бо почувши, як двері в комірчину відсунулися, аж здригнувся від несподіванки. Підняв очі і побачив, що на порозі стоїть Морі-сан.

— Доброго вечора, сенсею, — поспішно привітався я.

Можливо, лампа над дверима недостатньо освітлювала ту частину кімнати, де я сидів, чи, може, моє обличчя попросту було в тіні. Хай там як, Морі-сан вдивився поперед себе і запитав:

— Хто тут? Оно?

— Так, сенсею.

Якийсь час він і далі вдивлявся поперед себе, а тоді, знявши ліхтар із балки і тримаючи його перед собою, почав пробиратися до мене, обережно переступаючи через розкидані на підлозі речі. Поки він ішов, через ліхтар у його руці тіні навколо нас заворушилися. Я поквапився розчистити для нього місце на підлозі, але, перш ніж устиг закінчити, Морі-сан уже вмостився на стару дерев’яну скриню. Він глибоко зітхнув і сказав:

— Я вийшов на вулицю, щоб трохи дихнути свіжим повітрям, і побачив, що тут горить ліхтар. Усюди тьма-тьмуща, а тут — горить світло. І я собі подумав: та комірчина — геть нікудишній сховок для якоїсь пари коханців. Хоч би хто там був, йому, либонь, самотньо.

— Сенсею, я, мабуть, просто надто занурився у свої роздуми. Я не планував так надовго тут затримуватися.

Він поставив ліхтар біля себе на підлогу, і з того місця, де я сидів, мені тепер було видно лише його силует.

— Мені здалося, що ти дуже впав у око одній із танцівниць, — сказав він. — Вона розчарується, коли побачить, що як споночіло, за тобою і слід захолов.

— Сенсею, я аж ніяк не хотів нечемно повестися з нашими гостями. Як і ви, я просто вийшов подихати свіжим повітрям.

На якийсь час запала мовчанка. Через двір до нас долинали звуки співів і плескання в такт.

— Скажи мені, Оно, — знову озвався Морі-сан, — що ти думаєш про мого давнього приятеля Ґісабуро? Непересічний персонаж, еге ж?

— Авжеж, сенсею. Він видався мені напрочуд люб’язним джентльменом.

— Хай він тепер і вдягнений у дрантя, але колись був справжньою знаменитістю. І як ми сьогодні переконалися, він іще не втратив своєї колишньої майстерності.

— Так і є.

— Тоді, Оно, що ж тебе так тривожить?

— Тривожить, сенсею? Нічого, зовсім нічого.

— Може, тебе трохи ображає поведінка старого Ґісабуро?

— Анітрохи не ображає, сенсею, — ніяково засміявся я. — Ні, анітрохи. Такий привітний джентльмен.

Ми ще трохи побесідували, обговорюючи будь-які теми, що спадали на думку. Та коли Морі-сан знову заговорив про мої «тривоги», і я зрозумів, що він готовий сидіти тут доти, доки я не скину свій тягар із плечей, я нарешті сказав:

— Ґісабуро-сан справді справляє враження украй доброзичливого чоловіка. Дуже люб’язно з його боку і з боку його танцівників так чудово нас розважати. Але одне не виходить мені з голови, сенсею: такі самі артисти, як вони, багато разів навідувалися до нас за останні кілька місяців.

Морі-сан нічого на це не відповів, отож я продовжив:

— Даруйте, сенсею, я аж ніяк не хочу виказати неповагу до Ґісабуро-сана чи його друзів. Але часами така ситуація не вкладається мені в голові. Не розумію, чому ми, художники, мусимо присвячувати стільки свого часу розвагам у товаристві таких людей, як Ґісабуро-сан.

Здається, саме цієї миті мій учитель зіп’явся на ноги і, тримаючи ліхтар у руці, пробрався до задньої стіни комірчини. Раніше цю стіну огортала темрява, та коли він підніс до неї ліхтар, в яскравому світлі стало видно три дерев’яні гравюри, що висіли одна під одною. На кожній з них була зображена гейша, яка поправляє свою куафюру, сидячи на підлозі спиною до художника. Морі-сан кілька хвилин уважно розглядав картини, підносячи ліхтар то до однієї, то до іншої. Відтак він похитав головою і пробурмотів собі під ніс:

— Безнадійно дефектні. І все через буденні клопоти, — кілька секунд по тому, не відвертаючись від картин, він додав: — Але художник завжди особливо тепло ставиться до своїх ранніх робіт. Можливо, колись ти так само ставитимешся до тих робіт, які створив тут, — він знову захитав головою і сказав: — Але ці роботи безнадійно дефектні, Оно.

— Сенсею, я не можу з вами погодитися, — відповів я. — На мою думку, ці гравюри — чудовий приклад того, як талант художника може долати обмеження певного стилю. Я вже не раз думав, як же прикро, що ранні гравюри сенсея заховані в таких ось приміщеннях. Їх потрібно виставляти напоказ поруч з іншими його картинами.

Морі-сан був повністю поглинутий розгляданням своїх робіт.

— Безнадійно дефектні, — повторив він. — Але, мабуть, я просто був дуже молодий, — він знову поводив ліхтарем, від чого одна гравюра поринула в темряву, а інша виринула. Тоді сказав: — Це все гейші з одного окія в Хончо. За моєї молодості цей будинок для проживання гейш вважався одним із найкращих. Ми з Ґісабуро частенько навідувалися в такі місця, — потім, після короткої паузи, він додав: — Ці гравюри безнадійно дефектні, Оно.

— Але, сенсею, як на мене, навіть найприскіпливіший критик не побачить на них жодних дефектів.

Ще якийсь час він продовжував розглядати картини, а потім поволі пішов до іншого кінця кімнати. Мені здалося, що йому знадобилося на диво багато часу, щоби пробратися поміж предметів, які валялися на підлозі; час від часу я чув, як він бубонить щось собі під ніс і як відпихає ногою якийсь глечик чи ящик. Ба більше, раз чи двічі я навіть подумав, що посеред тих хаотичних куп мотлоху Морі-сан і справді щось шукає — може, ще якісь свої ранні роботи, — але зрештою він знову всівся на стару дерев’яну скриню й глибоко зітхнув. Після кількох хвилин тиші сказав:

— Ґісабуро — нещасна людина. Життя у нього було невеселе. Його талант зійшов нанівець. Усі, кого він любив, або вже давно померли, або зреклися його. Навіть за нашої молодості він уже був самотній і сумний чоловік, — Морі-сан на хвильку замовк, а відтак продовжив: — Але іноді ми ходили у квартали насолоди розважатися з жінками, і тоді Ґісабуро ставав щасливою людиною. Тамтешні жінки говорили йому все, що він хотів почути, і принаймні поки тривала ніч, він вірив їхнім словам. Звісно, з настанням ранку все змінювалося, бо він був занадто розумний, щоби продовжувати вірити всіляким небилицям. Але, попри це, Ґісабуро все одно дуже цінував такі ночі. Усе найкраще в житті, любив повторювати він, зароджується вночі і зникає з першими променями світанку. Розумієш, Оно, той світ, який люди називають хитким, Ґісабуро вмів цінувати, як ніхто.

Морі-сан знову замовк. Я й досі бачив лише його силует, але мені здалося, що він прислухається до звуків веселощів, які долинали знадвору. Потім він сказав:

— Тепер він іще більше постарів і посмутнів, але у всьому іншому майже не змінився. Цієї ночі він такий самий щасливий, як колись у тих будинках розваг, посеред гейш, — він глибоко вдихнув, так наче курив люльку. А потім продовжив: — Найделікатніша, найкрихкіша краса, яку художник може надіятися відтворити, витає в тих будинках розваг після настання темряви. А в такі ночі, як сьогоднішня, Оно, дещиця цієї краси витає і в нашому скромному житлі тут. А щодо гравюр, які там висять, Оно, то вони не передають і крихти тієї скороминущості й ілюзорності. Вони фундаментально дефектні, Оно.

— Але, сенсею, на мою думку, ці гравюри просто приголомшливо передають саме те, про що ви кажете.

— Я був дуже молодий, коли створив ці роботи. Мабуть, мені не вдалося тоді належно уславити той хиткий світ, бо я не міг змусити себе повірити в його цінність. Молоді чоловіки часто потерпають через почуття вини, віддаючись насолодам, і, гадаю, я не був винятком. Мабуть, тоді я думав, що збувати час у таких закладах, переводити свій талант, уславляючи щось аж таке невловиме і швидкоплинне, це все така марнота, таке декадентство. Важко оцінити красу світу, коли сумніваєшся, чи він бодай має право на існування.

Я обміркував його слова, а тоді сказав:

— Справді, сенсею, мушу визнати, що ваші слова так само стосуються і моїх робіт. Я докладу всіх зусиль, щоб це виправити.

Здавалося, Морі-сан мене навіть не почув.

— Але відтоді, Оно, всі мої сумніви канули в забуття, — провадив далі він. — Коли я вже буду в літах, оглянуся на своє життя й побачу, що присвятив його намаганню передати унікальну красу того світу, то точно буду собою задоволений. І ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно.

Авжеж, цілком можливо, що Морі-сан не дослівно сказав саме це. Справді, добре все обдумавши, мені тепер видається, що такі фрази радше скидаються на те, що виголошував я своїм же учням глибокої ночі після кількох чарок у «Міґі-Хідарі». «Ви, молоде покоління японських художників, несете велику відповідальність перед культурою нашої нації. Я пишаюся мати таких митців, як ви, серед своїх учнів. І хоч сам я заслуговую лишень незначної похвали за свої картини, коли мені доведеться оглянутися на своє життя й пригадати, що я допоміг зародитися й розвинутися кар’єрі кожного з вас, ніхто на світі не зможе мене переконати, що я прожив своє життя даремно». І щоразу після таких моїх промов усі ті юнаки, що збиралися коло столу, починали один поперед одного вимагати, щоб я так не принижував власних картин — які, як вони мене палко переконували, справді визначні й неодмінно посядуть своє місце в житті прийдешніх поколінь. Але знову ж таки, як я вже казав, багато фраз і виразів, які стали мені притаманні, я насправді успадкував від Морі-сана, отож цілком можливо, що учитель тієї ночі сказав достеменно ці слова, і вони так сильно тоді мене вразили, що назавжди закарбувалися в пам’яті.

Але я знову відволікся. Намагався розповісти, як місяць тому ми з онуком обідали в одному з кафе універмагу після тієї прикрої розмови з Сецуко в парку Кавабе. Здається, я саме переповідав, як Ічіро тоді вихваляв шпинат.

Пригадую, коли принесли наш обід, Ічіро повністю поринув у розглядання шпинату, час від часу тикаючи в нього ложкою. Потім відірвав погляд від тарілки і сказав:

— Оджі, поглянь!

Він наклав якомога більше шпинату на ложку, підняв її високо вгору й узявся скидати все собі в рот. Його рухи нагадували рухи п’яниці, який намагається витрусити з пляшки останні краплі спиртного.

— Ічіро, — сказав я, — мені здається, ти поводишся не зовсім чемно.

Але мій онук і далі накладав собі до рота дедалі більше шпинату і завзято жував. Він поклав ложку, лише коли в ній уже нічого не залишилося, а його щоки мало не репалися. Потім, і далі жуючи, він з суворим виразом обличчя випнув груди і взявся вимахувати кулаками в повітрі.

— Ічіро, що це ти робиш? Поясни, що ти задумав.

— Угадай, Оджі! — сказав він, іще й досі не проковтнувши шпинату.

— Гм-м, Ічіро, я навіть не знаю. Чоловік напився саке і тепер лізе в бійку. Ні? Тоді скажи мені. Оджі не може відгадати.

— Моряк Папай!

— Хто це такий, Ічіро? Ще один із твоїх улюблених героїв?

— Моряк Папай їсть шпинат. І шпинат дає йому силу.

Він знову випнув груди і почав вимахувати кулаками в повітрі.

— Ясно, Ічіро, — сміючись, відповів я. — Шпинат і справді дуже корисний.

— А від саке з’являється сила?

Я всміхнувся й похитав головою.

— Саке може змусити тебе повірити в те, що ти сильний. Але насправді, Ічіро, коли вип’єш саке, сили не прибавляється ні на йоту.

— Оджі, чому тоді чоловіки п’ють саке?

— Не знаю, Ічіро. Може, щоби бодай ненадовго повірити, що стали сильнішими. От тільки сил від саке не прибавляється.

— А від шпинату ще й як прибавляється.

— Отже, значно краще їсти шпинат, аніж пити саке. Тож ти, Ічіро, можеш і надалі їсти шпинат. Але поглянь, у тебе на тарілці ще ж стільки всього іншого залишилося.

— Саке мені теж подобається пити. І віскі. Вдома у нас є міні-бар, і я завжди туди ходжу.

— Справді, Ічіро? Як на мене, краще тобі і надалі їсти шпинат. Як ти й казав, від шпинату в тебе з’явиться багато сили.

— Найбільше мені подобається саке. Я випиваю десять пляшок щовечора. А потім я випиваю десять пляшок віскі.

— Справді, Ічіро? Оце вже серйозне пияцтво. Ти, певно, завдав мамі чимало клопотів.

— Жінки ніколи не зрозуміють, чому ми, чоловіки, п’ємо, — відповів Ічіро і знову перевів увагу на свій обід. Але вже невдовзі він знову підняв погляд і сказав: — Оджі прийде сьогодні на вечерю.

— Так, Ічіро. Тітка Норіко, мабуть, приготує сьогодні щось особливе.

— Тітка Норіко купила саке. Вона сказала, що Оджі і дядечко Таро все вип’ють.

— Що ж, може, і справді вип’ємо. Жінки, ясна річ, теж захочуть трошки пригубити. Але вона правду каже, Ічіро. Саке здебільшого п’ють чоловіки.

— Оджі, а що станеться, якщо жінка вип’є саке?

— Гм-м. Важко сказати. Жінки не такі сильні, як ми, чоловіки. Отож вони можуть сп’яніти дуже швидко.

— Тітка Норіко точно може сп’яніти! Вона вип’є зовсім трохи саке й одразу сп’яніє!

Я засміявся.

— Так, цілком можливо.

— Оце тітка Норіко сп’яніє! Вона співатиме пісень і засне просто коло столу!

— Тоді, Ічіро, — сказав я, сміючись, — нам, чоловікам, краще притримувати саке для себе, еге ж?

— Чоловіки сильніші і тому можуть більше випити.

— Правильно, Ічіро. Краще нам самим пити саке.

Я на хвильку замислився, а тоді додав:

— Ічіро, тобі вже вісім років. Ти стаєш справжнім чоловіком. Хтозна, може, Оджі подбає про те, щоб і тобі сьогодні ввечері перепало трохи саке.

Мій онук трохи перелякано глянув на мене, але промовчав. Я усміхнувся до нього і перевів погляд на блідо-сіре небо за великим вікном коло нас.

— Ічіро, тобі так і не випала нагода познайомитися зі своїм дядечком Кенджі. Коли він був твоїм ровесником, то був такий же великий і сильний хлопець, як і ти зараз. Пам’ятаю, він уперше спробував саке приблизно в твоєму віці. Ічіро, я подбаю про те, щоб і ти сьогодні зміг пригубити саке.

Здавалося, на якийсь час Ічіро задумався над моїми словами. А відтак сказав:

— Мама, мабуть, буде не в захваті.

— Ти за це не хвилюйся, Ічіро. Оджі знає, як її втихомирити.

Ічіро втомлено похитав головою.

— Жінки ніколи не можуть зрозуміти, нащо чоловіки п’ють, — зауважив він.

— Що ж, пора й тобі, справжньому чоловіку, спробувати трохи саке. Не хвилюйся за маму, Ічіро, залиш її на Оджі. Ми ж не можемо дозволити, щоб жінки нами керували, правда?

На якийсь час мій онук повністю поринув у роздуми. Аж раптом дуже голосно сказав:

— Тітка Норіко може напитися!

Я засміявся й відповів:

— Подивимось, Ічіро.

— Тітка Норіко може дуже напитися!

Хвилин через п’ятнадцять, коли ми вже чекали на морозиво, Ічіро замислено запитав:

— Оджі, а ти знав Юджіро Наґучі?

— Ічіро, ти, певно, маєш на увазі Юкіо Наґучі. Ні, я ніколи не був з ним особисто знайомий.

Мій онук нічого не відповів, нібито вивчаючи власне відображення у шибці.

— Мені здалося, — провадив далі я, — що твоя мама теж думала про пана Наґучі сьогодні зранку, коли я розмовляв з нею в парку. Я так розумію, дорослі говорили про нього вчора за вечерею, так?

Якусь мить Ічіро продовжував розглядати своє відображення. Потім повернувся до мене і запитав:

— Пан Наґучі був такий самий, як Оджі?

— Чи був пан Наґучі схожий на мене? Твоя мати, наприклад, так не вважає. Просто якось я сказав дещо про нього твоєму дядечку Таро, нічого серйозного. А твоя мати чомусь надала цьому величезного значення. Я вже й не пригадаю, про що ми з дядечком Таро взагалі тоді говорили, але Оджі між іншим сказав, що він має дещо спільне з такими людьми, як пан Наґучі. Ічіро, скажи мені, про що дорослі говорили вчора ввечері?

— Оджі, а чому пан Наґучі наклав на себе руки?

— Ніхто не знає напевно, Ічіро. Я ніколи не був особисто знайомий із паном Наґучі.

— Але він був поганою людиною?

— Ні, він не був поганою людиною. Він просто дуже багато працював в ім’я того, що, на його думку, на той момент було найправильніше. Але розумієш, Ічіро, коли війна закінчилася, все дуже змінилося. Перед цим пісні, які написав пан Наґучі, були дуже популярні, не лише в нашому місті, а й по всій Японії. Вони звучали по радіо й у барах. І такі, як твій дядечко Кенджі, співали їх, коли марширували і коли йшли в бій. А після війни пан Наґучі вирішив, що його пісні були... були помилкою. Він почав думати про всіх тих людей, які загинули, про всіх маленьких хлопчиків, твоїх ровесників, Ічіро, які залишилися без батьків, і, думаючи про це, він вирішив, що, мабуть, його пісні були помилкою. І він подумав, що йому варто вибачитися. Перед усіма, хто ще живий. Перед маленькими хлопчиками, які залишилися без батьків. І перед батьками, які втратили таких маленьких хлопчиків, як ти. Він хотів вибачитися перед усіма цими людьми. Я думаю, тому він і наклав на себе руки. Ічіро, пан Наґучі аж ніяк не був поганою людиною. Він був відважний, бо зміг визнати свої помилки. Він був дуже хороброю й благородною людиною.

Ічіро замислено на мене дивився. Я всміхнувся і запитав:

— У чому річ, Ічіро?

Мій онук, здавалося, от-от збирався щось сказати, але потім знову відвернувся й почав розглядати своє відображення у шибці.

— Твій Оджі не хотів сказати нічого такого, підмітивши, що вони з паном Наґучі мають дещо спільне, — пояснив я. — Він просто хотів пожартувати, от і все. Так і скажи своїй мамі, коли наступного разу мова зайде про пана Наґучі. Бо, судячи з того, що вона сьогодні вранці мені наговорила, вона все зрозуміла неправильно. Що сталося, Ічіро? Ти раптом так притих.

Після обіду ми якийсь час іще походили по магазинах в центрі міста, розглядаючи іграшки і книжки. Потім, у другій половині пообіддя, я пригостив Ічіро ще одним морозивом в одному з тих вишуканих просторих кафе на вулиці Сакурабаші, і опісля ми вирушили до нової квартири Таро і Норіко в Ізумімачі.

Район Ізумімачі, як ви, мабуть, знаєте, тепер неабияк популярний серед молодих пар із найкращих сімей, і там панує атмосфера чистоти і респектабельності. Але більшість цих багатоквартирних новобудов, які так до вподоби молодим подружжям, видалися мені нудними і тісними. До прикладу, помешкання Таро і Норіко — це маленька двокімнатна квартира на третьому поверсі: стелі низькі, стіни тонкі, тож чути сусідів, а вікна виходять на такий самий будинок навпроти. Пробувши в них вдома зовсім недовго, у мене розвинулася клаустрофобія, і я певен, що це не лише тому, що я звик до свого просторого традиційного дому. Щоправда, Норіко страшенно пишається своєю квартирою й невтомно вихваляє її «сучасні» зручності. Мовляв, у такій квартирі легко підтримувати чистоту і вентиляція дуже добре працює; а ще у всьому будинку кухня й ванна спроектовані за західним зразком, який, як запевнила мене донька, значно практичніший, аніж, наприклад, планування нашого дому.

Хоч би яка була та кухня зручна, вона зовсім крихітна, і коли того вечора я зайшов туди, щоб подивитися, як мої доньки готують вечерю, мені просто ніде було стати. Через це і через те, що мої доньки видавалися дуже заклопотаними, я не затримався там надовго, та все ж підмітив:

— Знаєте, Ічіро сьогодні мені сказав, що він хотів би спробувати трішки саке.

Сецуко і Норіко, які стояли пліч-о-пліч, нарізаючи овочі, відразу ж завмерли і підняли на мене погляд.

— Я все обдумав і вирішив, що варто дозволити йому пригубити трохи саке, — провадив далі я. — Але, може, варто розвести його водою.

— Вибач, батьку, — відповіла Сецуко, — але ти хочеш сказати, що Ічіро варто сьогодні налити саке?

— Лише кілька крапель. Зрештою, він уже великий хлопець. Але я б радив розвести саке водою.

Мої доньки переглянулися. Відтак Норіко сказала:

— Батьку, йому лише вісім років.

— Від кількох крапель саке ніякої шкоди йому не буде, надто якщо розвести його водою. Ви, жінки, напевно цього не розумієте, але для хлопців віку Ічіро такі речі дуже важливі. Йдеться про його власну гордість. Він запам’ятає цю подію на все своє життя.

— Батьку, що за нісенітниця, — сказала Норіко. — Ічіро просто стане погано.

— Нісенітниця це чи ні, а я добре все обдумав. Ви, жінки, іноді просто не можете зрозуміти, що для хлопця означає його гордість, — я показав пальцем на пляшку саке, яка стояла на полиці над їхніми головами. — Вистачить і кількох крапель.

Я вже був намірився виходити, аж раптом почув, як Норіко каже сестрі:

— Сецуко, про це не може бути й мови. Не знаю, що батько собі думає.

— Та що ви так розхвилювалися? — запитав я, обернувшись в одвірку. Десь позаду, з вітальні, долинав сміх Таро й Ічіро. Я стишив голос і продовжив: — Хай там як, а я йому пообіцяв, і тепер він цього чекає. Ви, жінки, іноді просто не розумієте, що таке власна гордість.

Я вже зібрався піти, але знову почув доньчин голос, і цього разу говорила Сецуко:

— Дуже люб’язно з батькового боку проявити таку уважність до почуттів Ічіро. Та мені здається, що краще зачекати, поки Ічіро ще трохи виросте.

Я хихотнув.

— Знаєш, я пам’ятаю, як твоя мати точнісінько так само протестувала, коли я вирішив дати Кенджі спробувати саке в такому самому віці. І це йому аж ніяк не зашкодило.

Я відразу пошкодував, що згадав ім’я Кенджі у такій буденній суперечці. Справді, здається, я так роздратував себе своїми ж словами, що не дуже вслухався в наступну репліку Сецуко. А вона, як я пригадую, сказала щось на кшталт:

— Поза всяким сумнівом, батько напрочуд ретельно й уважно підійшов до виховання мого брата. Попри це, зважаючи на минулі події, можна припустити, що принаймні щодо одного чи двох питань мати таки мала слушність.

Правду кажучи, цілком можливо, що відповідь її була не така вже й прикра. Ба більше, можливо, я тоді геть неправильно витлумачив її слова, бо достеменно пригадую, що Норіко взагалі ніяк не відреагувала на репліку сестри і втомлено взялася знову нарізати овочі. Окрім того, не думаю, що Сецуко здатна настільки безпричинно вести розмову таким тоном. Але водночас, згадуючи всі ті неприємні натяки Сецуко в парку Кавабе зранку того дня, мабуть, мені все ж доведеться визнати, що вона і справді щось таке сказала. Хай там як, а я добре пам’ятаю останні слова Сецуко:

— Крім цього, боюся, Суічі буде проти, щоб Ічіро скуштував саке так рано. Але дуже люб’язно, що батько виявляє таку уважність до почуттів Ічіро.

Позаяк я розумів, що Ічіро може випадково почути нашу розмову, і не хотів потьмарити такий рідкісний родинний вечір, то вирішив не доводити нашу суперечку до кінця і вийшов із кухні. Пригадую, що потім ми з Таро й Ічіро просиділи у вітальні, приємно бесідуючи і чекаючи на вечерю.

Приблизно через годину ми нарешті посідали до столу. Ічіро відразу ж потягнувся до пляшки саке, що стояла на столі, постукав по ній пальцем і втаємничено зиркнув на мене. Я всміхнувся у відповідь, але нічого не сказав.

Жінки приготували чудову вечерю, й уже незабаром за столом точилася невимушена розмова. В якийсь момент Таро дуже нас усіх розсмішив історією про свого колегу, який завдяки сукупності невезіння і власної комічної дурості заслужив репутацію людини, яка ніколи нічого не встигає закінчити вчасно. Розповідаючи цю історію, Таро раптом сказав:

— Справді, справи йшли так кепсько, що наші керівники почали називати його Черепахою. Під час однієї з недавніх нарад пан Хаясака на хвильку забувся й сказав уголос: «Вислухаймо звіт Черепахи, а потім зробимо перерву на обід».

— Та невже? — здивовано вигукнув я. — Оце дивина. У мене колись теж був колега з таким же прізвиськом. І він дістав його з тих самих причин.

Але Таро наче не дуже і вразив цей збіг обставин. Він увічливо кивнув і сказав:

— Пам’ятаю, у школі в нас теж був один учень, якого всі називали Черепахою. Таки справді, як кожна група має свого природженого лідера, так має і свого Черепаху.

На цьому слові Таро знову почав розповідати перервану історію. Ясна річ, тепер, пригадуючи його слова, я розумію, що мій зять таки мав рацію; майже в кожній групі людей одного віку знайдеться своя Черепаха, навіть якщо цю людину так і не називатимуть. Скажімо, серед моїх учнів цю роль виконував Шінтаро. Я не хочу цим применшити його компетентність; але якщо його порівнювати, скажімо, з Куродою, то його таланту наче бракує цілого виміру.

Мабуть, у цілому я таки не надто захоплююся такими-от «Черепахами». Хоч можна і цінувати їх за вперту завзятість і вміння виживати, але водночас їх легко запідозрити в нещирості і здатності до зради. Я вважаю, що, зрештою, їхнє небажання ризикувати в ім’я амбіцій або ж заради тих принципів, яких вони, за їхніми ж словами, дотримуються, може викликати лише зневагу. Такі, як вони, ніколи не стануть жертвами настільки грандіозної катастрофи, якої, скажімо, зазнав Акіра Суґімура через парк Кавабе; але з тих же причин, незважаючи на ту мізерну респектабельність, яку вони можуть іноді заслужити завдяки праці в школі чи деінде, вони ніколи не піднімуться на рівень, вищий за посередній.

Таки правда, за той час, що ми збули його разом на віллі Морі-сана, я й справді заприятелював із Черепахою, та водночас не можу сказати, що ставився до нього з повагою, як до рівного собі. Це було пов’язано з самою природою нашої дружби, яка зміцнилася у ті дні, коли Черепаху на фірмі майстра Такеди всіляко цькували, і під час складних для нього перших місяців на віллі; з часом наша дружба вкорінилася в його твердому переконанні, що він навіки мій боржник, буцімто через якусь «підтримку», яку я йому надав. Довго після того, як він навчився малювати, не викликаючи ворожого ставлення інших учнів на віллі, і довго після того, як до нього почали добре ставитися завдяки його приємному і послужливому характеру, він усе одно знай казав мені щось на кшталт:

— Оно-сан, я вам такий вдячний. Завдяки вам до мене тут так добре ставляться.

У певному сенсі Черепаха таки справді був переді мною в боргу; бо ж очевидно, що без моєї ініціативи він ніколи не наважився б покинути майстра Такеду і стати учнем Морі-сана. Він страшенно опирався такому авантюрному крокові, та коли таки був змушений піти на це, то ніколи не ставив під сумнів правильність цього рішення. Черепаха так глибоко шанував Морі-сана, що впродовж тривалого періоду — щонайменше перших двох років — я не пригадую, щоб він міг вести з нашим учителем нормальну розмову, а натомість заледве видавлював із себе лише ледь чутну відповідь: «Так, сенсею» або «Ні, сенсею».

Упродовж цих років Черепаха малював так само повільно, як і доти, але нікому і на думку не спадало докоряти йому за це. Ба більше, було ще декілька учнів, які малювали так само повільно, й ця групка людей навіть схильна була підсміюватися над такими, як ми, що працювали швидше. Пригадую, вони обзивали нас «машиністами», бо ми дуже інтенсивно і несамовито починали працювати, коли нам приходили в голову якісь ідеї, наче ті машиністи паротяга, які квапляться підкинути вугілля, поки пара в котлі не охолола. Ми, своєю чергою, називали їх «назадниками». Попервах «назадниками» ми називали тих художників на віллі, які в нашій тісно заставленій мольбертами кімнаті що кілька хвилин знай ступали крок назад, щоб добре окинути поглядом свою роботу, — і в результаті постійно зіштовхувалися з тими, що малювали у них за спиною. Звісно, не зовсім справедливо обвинувачувати художника, який полюбляє малювати неквапом — так би мовити, постійно ступаючи крок назад, у переносному значенні цієї фрази, — в тому, що його поведінка небезпечна для всіх присутніх, але нам подобалося таке прізвисько через його провокаційність. І тепер мені пригадується безліч жартівливих передирок між «машиністами» і «назадниками».

По правді, майже кожен із нас грішив тим, що час від часу був «назадником», і тому ми щосили намагалися не малювати дуже близько один до одного. У літні місяці безліч моїх колег розставляли свої мольберти на веранді або просто на подвір’ї, а дехто притримував для себе відразу кілька кімнат, щоб переходити з однієї до іншої в пошуках кращого світла. Ми з Черепахою майже завжди працювали в закинутій кухні — просторому, схожому на клуню приміщенні в кінці одного з крил вілли.

При вході замість підлоги була втрамбована земля, але біля задньої стінки стояло дерев’яне підвищення, достатньо широке для наших двох мольбертів. Низькі перехресні балки з гачками — з них колись звисали каструлі та інше кухонне начиння — й бамбукові полиці на стінах виявилися напрочуд доречними для наших пензликів, ганчірок, фарб і такого іншого. Пригадую, як ми з Черепахою наповнювали величезний почорнілий баняк водою, виносили його на платформу і підвішували на старих блоках між нами, щоб, поки ми малювали, він звисав на рівні плечей.

Якось одного пообіддя, коли ми як завше малювали в тій закинутій кухні, Черепаха раптом сказав мені:

— Оно-сан, я згоряю від цікавості побачити вашу найновішу картину. Напевно, вона дуже особлива.

Я всміхнувся, не відводячи погляду від своєї роботи.

— Чому ти так кажеш? Це лишень мій невеличкий експеримент, ось і все.

— Але Оно-сан, я вже давно не бачив, щоб ви працювали так завзято. І ви попросили усамітнитися. Востаннє таке було щонайменше два роки тому. Ще коли ви працювали над «Танцем лева» для своєї першої виставки.

Мені, мабуть, варто тут пояснити, що час від часу, коли комусь із художників здавалося, що його праці над певною картиною можуть заважати передчасні коментарі, він «просив усамітнення», й це означало, що ніхто не міг намагатися побачити картину доти, доки цей художник сам не скасує свого прохання. Це було мудре правило, надто враховуючи, що ми жили і працювали дуже згуртовано, і воно давало нам можливість іти на ризик, не боячись виставити себе на посміх.

— Невже справді так помітно? — спитав я. — Я думав, мені добре вдавалося приховати своє хвилювання.

— Оно-сан, ви, мабуть, забуваєтеся. Ми з вами малюємо пліч-о-пліч ось уже вісім років. Я добре бачу, що ця картина для вас особлива.

— Вісім років, — повторив я. — Мабуть, твоя правда.

— Так, Оно-сан. Для мене честь працювати поруч із такою талановитою людиною, як ви. Хоча іноді я й почуваюся приниженим, але все ж це для мене велика честь.

— Ти перебільшуєш, — відповів я, усміхаючись і продовжуючи малювати.

— Аж ніяк не перебільшую, Оно-сан. Мені і справді видається, що я нізащо не спромігся би за ці роки на такий поступ, якби щодня не надихався вашими роботами, які створювалися в мене на очах. Ви, поза всяким сумнівом, помітили, наскільки моя скромна «Осіння дівчина» завдячує вашій чудовій «Дівчині під час заходу сонця». Це була лише одна з багатьох моїх спроб наслідувати вашу геніальність, Оно-сан. Нікчемна спроба, я це добре розумію, але Морі-сан зі своєї доброти навіть похвалив її й сказав, що для мене це суттєвий крок уперед.

— От цікаво, — сказав я, переставши малювати і дивлячись на свою роботу. — Цікаво, чи ця моя картина так само тебе надихне.

Ще якусь мить я продовжував роздивлятися свою наполовину завершену картину, а тоді зиркнув над старезним баняком, підвішеним між нами, на свого товариша. Черепаха з щасливим виглядом малював собі далі, не помічаючи мого погляду. Відколи ми познайомилися в майстра Такеди, він трохи погладшав і притаманний йому тоді зацькований погляд змінився на дитинну радість і задоволення. Пригадую, як тоді ж хтось порівняв Черепаху з цуценям, яке щойно погладили, і того пообіддя, коли ми малювали в старій кухні і я спостерігав за ним, таке порівняння видалося мені достоту доречним.

— От скажи мені, Черепахо, — звернувся я до нього. — Ти ж зараз задоволений своїми роботами, правда?

— Дуже задоволений, Оно-сан, дякую, — притьмом відповів він. А потім підняв погляд на мене і, всміхаючись, поквапно додав: — Певна річ, мені ще далеко до того, щоб мої роботи могли виставлятися поруч із вашими, Оно-сан.

Він перевів погляд назад на свою картину, і ще декілька хвилин я спостерігав, як він працює. Відтак я запитав:

— І тобі не цікаво спробувати якісь... якісь нові підходи?

— Нові підходи, Оно-сан? — перепитав він, не відриваючи погляду від своєї картини.

— От скажи, Черепахо, хіба тобі не хочеться одного дня почати створювати справді величні картини? Я маю на увазі не лише працю, що заслужить похвалу і захват усіх нас, що живуть на віллі. Я кажу про справді важливі твори. Твори, здатні стати суттєвим внеском у нашу націю й наш народ. Саме тому я й завів мову про потребу нового підходу.

Говорячи все це, я увесь час пильно на нього дивився, але Черепаха ні на мить не припинив малювати.

— Правду кажучи, Оно-сан, — сказав він, — художник, який посідає таке скромне становище, як я, завжди випробовує нові підходи. Та за минулий рік у мене склалося враження, що я врешті починаю знаходити правильний шлях. Розумієте, Оно-сан, я помітив, що впродовж минулого року Морі-сан дедалі пильніше і пильніше приглядається до моїх робіт. Я знаю, що він мною задоволений. Хтозна, може, колись мені дозволять виставляти свої картини поруч із вашими і з картинами Морі-сана, — він нарешті перевів погляд на мене і ніяково засміявся. — Пробачте, Оно-сан. Це лишень фантазія, яка не дає мені опустити руки.

Я вирішив не продовжувати цю розмову. І запланував пізніше спробувати розкрити перед другом власну таємницю, але, як виявилося, певні події мене випередили.

Коли одного сонячного ранку через кілька днів після цієї розмови я зайшов до старої кухні, то побачив, що Черепаха стоїть на дерев’яному підвищенні біля задньої стіни і пильно на мене дивиться. Опинившись у напівтемній кухні після яскравого ранкового світла, мені знадобилося кілька секунд, щоб розгледіти насторожений чи навіть панічний вираз обличчя Черепахи; він так неоковирно підняв руку до грудей і відразу ж опустив її вниз, що це наштовхувало на думку, наче він готувався від мене захищатися. Навколо не було жодних ознак того, що він уже встановив свій мольберт і приготувався до праці, і коли я з ним привітався, він нічого не відповів. Я підійшов ближче і запитав:

— Щось сталося?

— Оно-сан... — пробурмотів він і замовк. Коли я ступив на підвищення, він нервово зиркнув наліво. Я, прослідкувавши за його поглядом, побачив свою незавершену картину: вона була вкрита покривкою й повернена до стіни. Черепаха нервово показав рукою на неї і сказав:

— Оно-сан, це якийсь ваш жарт?

— Ні, Черепахо, — сказав я, піднімаючись на підвищення. — Це ніякий не жарт.

Я підійшов до картини, зірвав покривку і розвернув її до нас. Черепаха тут же відвів очі.

— Друже, — звернувся до нього я, — колись тобі вистачило сміливості прислухатися до мене, і разом ми зважилися на поважний крок у нашій кар’єрі. Тепер я хочу попросити тебе ступити зі мною ще один крок уперед.

Черепаха досі не дивився на мене. Відтак він сказав:

— Оно-сан, учитель знає про цю картину?

— Ні, ще не знає. Але, мабуть, я вже міг би її йому показати. Відтепер я планую завжди так малювати. Черепахо, поглянь на мою картину. Дозволь мені пояснити, що я намагався відобразити. А потім, можливо, ми ще раз пліч-о-пліч зробимо важливий крок уперед.

Нарешті він повернувся й глянув на мене.

— Оно-сан, — майже пошепки сказав він, — ви зрадник. А тепер прошу мені вибачити.

І з цими словами він похапцем пішов геть.

Картина, яка так засмутила Черепаху, називалася «Самовдоволення», й хоча вона ненадовго залишилася в моїй власності, я вклав у неї стільки душі, що її деталі і понині закарбовані в моїй пам’яті; якби в мене виникло таке бажання, то я міг би й сьогодні відтворити цю картину досить точно. На її створення мене надихнув один епізод, свідком якого я став кількома тижнями раніше, під час своєї прогулянки з Мацудою.

Того дня, як я пригадую, ми ішли на зустріч із колегами Мацуди з товариства «Окада-Шінґен», яким він хотів мене представити. Літо вже добігало кінця; найспекотніші дні були позаду, але пригадую, як я, намагаючись іти крок у крок із Мацудою сталевим мостом у Нішідзуру, знай втирав піт з обличчя і мріяв, щоб мій товариш ішов трішки повільніше. Того дня на Мацуді був елегантний білий літній піджак, а капелюх він, як завжди, стильно насунув собі на очі. Попри те, що йшов він справді швидко, його кроки були невимушені і без натяку на поспіх. Коли ми нарешті зупинилися на середині мосту, я побачив, що Мацуда анітрохи не потерпає від спеки.

— Звідси відкривається цікавий краєвид, — зауважив він. — Оно, що на це скажеш?

Внизу обабіч нас погрозливо маячіли два заводи, один ліворуч, а інший праворуч. Між ними тіснилася сила-силенна безладно розташованих дахів, обшитих дешевим ґонтом або ж нашвидкуруч вкритих рифленим металом. Нішідзуру і донині має репутацію бідного району, але за тих часів усе було незрівнянно гірше. Дивлячись на нього з мосту, нетутешній людині могло видатися, що це якийсь закинутий район, який от-от зрівняють із землею, якби не численні крихітні постаті, які, коли придивитися, жваво снували між будівлями, неначе мурахи між камінням.

— Оно, поглянь на цю долину, — сказав Мацуда. — У нашому місті більше і більше таких районів. Якихось два чи три роки тому тут усе було далеко не настільки безнадійне. Але тепер тут самі лишень халупи. Оно, дедалі більше і більше людей убожіють і вимушені покидати свої села і поселятися в отаких районах, як цей.

— Це справді жахливо, — відповів я. — Хочеться бодай щось для них удіяти.

Мацуда всміхнувся до мене — однією зі своїх зверхніх посмішок, після яких я завжди почувався зніяковілим дурником.

— Добрі наміри, — сказав він, повертаючись спиною до халуп. — Ми всі їх поділяємо. У всіх прошарках суспільства. Водночас такі поселення, як оце, примножуються, наче пліснява. Оно, вдихни глибоко. І навіть звідси ти відчуєш сморід тамтешніх нечистот.

— Я ще раніше відчув якийсь запах. Невже він справді долітає аж з долини?

Мацуда нічого не відповів, але й далі з дивною посмішкою дивився на злиденне поселення. Відтак він сказав:

— Політики і бізнесмени рідко бачать такі місцини. А коли й бачать, то тримаються від них на безпечній відстані, як от ми зараз. Сумніваюся, що багато з них бодай раз наважилися пройтися таким районом. Зрештою, те саме можна сказати і про художників.

Відчувши в його голосі виклик, я мовив:

— Я не проти там пройтися, якщо ми через це не запізнимося на зустріч.

— Навпаки, якщо ми підемо прямо, то навіть скоротимо собі шлях на кілометр чи два.

Мацуда мав рацію, припускаючи, що цей сморід ішов від тутешніх стічних вод. Варто було нам спуститися до підніжжя мосту і почати пробиратися вузькими проходами до поселення, як сморід почав посилюватися й від нього аж занудило. Удолині не було і натяку на вітер, який міг би бодай трохи полегшити спеку, й єдиним рухом повітря навколо нас було нескінченне дзижчання мух. Я знову відчув, що мені важко іти в ногу з Мацудою, але цього разу анітрохи не хотів, щоб він уповільнив ходу.

Обабіч нас розташовувалося щось на кшталт базарних яток, що вже зачинилися, але насправді це було людське житло, яке іноді від вулиці відділяла лишень сукняна завіска. То тут, то там на порозі сиділи літні люди, і коли ми проходили повз них, окидали нас зацікавленими, але аж ніяк не ворожими поглядами; малі діти бігали туди-сюди, а коти знай розбігалися навсібіч з-під наших ніг. Ми йшли собі далі, оминаючи розвішену на грубих шнурках білизну і ковдри; повз плач дітей, валування псів, сусідів, які приязно бесідували одне з одним через вулицю, здавалося, просто з-за засунутих фіранок. Через якийсь час мені стали чимраз більше впадати в око відкриті стічні канави, викопані обабіч вузького проходу, що ми ним ішли. Над ними повсюдно роїлися зграї мух, і, йдучи за Мацудою, мені чітко видалося, що відстань між канавами дедалі зменшувалася, прохід ставав чимраз вужчий, і вже незабаром ми йшли, неначе балансуючи на стовбурі поваленого дерева.

Зрештою ми вперлися в щось на кшталт подвір’я, на якому скупчення халуп перекрило дорогу вперед. Одначе Мацуда вказав на прохід між двома хатинами, де проглядався пустир.

— Якщо ми тут скоротимо, — сказав він, — то вийдемо ззаду вулиці Коґане.

Неподалік того проходу, на який вказав Мацуда, я помітив трьох хлопчаків, які схилилися над чимось на землі і тикали у нього палками. Коли ми підійшли ближче, вони обернулися до нас обличчями і мали геть незадоволений вигляд, тому хоч я нічого і не побачив, щось у їхній поведінці схиляло мене до думки, що вони мучили якусь тварину. Мацуда, вочевидь, дійшов такого самого висновку, бо, коли ми пройшли далі, сказав:

— Що ж, їм тут більше нічим бавитися.

Тоді думка про цих хлопчаків одразу вивітрилася мені з голови. А потім, кількома днями пізніше, цей образ, як вони втрьох із сердитим виглядом повертаються до нас, розмахуючи своїми палицями, і стоять посеред усього того убозтва, постав переді мною так чітко, що я використав його як центральний у своїй картині «Самовдоволення». Але мені варто наголосити, що коли того ранку Черепаха крадькома подивився на мою незавершену картину, ті три хлопці, яких він побачив, відрізнялися від своїх справжніх прототипів у одному чи двох важливих аспектах. Бо, попри те, що вони так само стояли перед злиденною халупою й на них замість одягу було таке саме шмаття, як і на тих хлопцях, їхній сердитий вигляд анітрохи не виражав тієї винуватості і настороженості, яка зчитується на обличчях малих хуліганів, заскочених на гарячому; натомість, сердитий вираз їхніх облич радше нагадував мужній вигляд воїнів-самураїв, готових до бою. Ба більше, це аж ніяк не збіг, що хлопчаки на моїй картині тримали свої палиці у класичних позиціях бойового мистецтва кендо.

У верхній частині картини, над головами цих хлопців, Черепаха побачив, як зображення перетікає в інший сюжет: троє огрядних, добре вбраних чоловіків зручно вмостилися в барі й весело сміються. Вирази їхніх облич виражають декадентство; можливо, вони щойно обмінювалися жартами про своїх коханок абощо. Ці два контрастні зображення об’єднують в одне ціле обриси берегової лінії Японських островів. У правому нижньому кутку полотна великими червоними ієрогліфами виведене слово «Самовдоволення»; в лівому нижньому кутку, вже меншими ієрогліфами, написані такі слова: «Але молодь готова боротися за власну гідність».

Коли я описую цю ранню й, безсумнівно, простакувату роботу, певні її риси можуть видатися вам знайомими. Позаяк цілком можливо, що ви бачили мою гравюру «Погляд на обрій», яка у тридцяті роки завоювала чимало слави і впливовості по всьому нашому місту. «Погляд на обрій» — це справді переосмислення «Самовдоволення», втім, ці картини суттєво відрізнялися, й воно не дивно, з огляду на те, що між створенням цих полотен минуло чимало часу. Пізніша картина, як ви, мабуть, пригадуєте, теж містила два контрастні зображення, що перетікали одне в одне й об’єднувалися береговою лінією Японії; у верхній частині картини знову було зображено трьох добре вбраних чоловіків за розмовою, але цього разу вони мали знервований вигляд і дивилися один на одного, очікуючи, хто ж проявить ініціативу. А їхні обличчя, не потрібно вам і нагадувати, були схожі на обличчя трьох відомих на той час політиків. Що ж до нижнього, головного зображення, то на ньому були намальовані вже не ті троє вбогих хлопців, а троє суворих солдатів; двоє з них тримали гвинтівки з багнетом, прикриваючи фланг офіцера, який тримав напоготові свого меча і вказував дорогу вперед, на захід, в Азію. Позаду них зображене вже не злиденне поселення, а військовий прапор із сонцем, що сходить. Слово «Самовдоволення» в нижньому правому кутку замінила назва «Погляд на обрій!», а в нижньому лівому кутку було таке послання: «Ніколи розводити боягузливі балачки. Японія повинна йти вперед».

Звісно, якщо ви в нашому місті віднедавна, ймовірно, вам і не випадало бачити цю мою роботу. Але не думаю, що було б перебільшенням стверджувати, що чимало тих, що жили тут до війни, добре її знали, бо у той час її справді дуже хвалили за енергійну техніку, а надто за разюче використання кольорів. Утім, я чудово усвідомлюю, що картина «Погляд на обрій», хоч би яка була її художня цінність, це робота, настрої якої тепер видаються застарілими. Ба більше, я готовий перший визнати, що настрої, які вона виражає, радше заслуговують осудження. Я не з тих, що бояться визнати недоліки колишніх здобутків.

Але я не хотів обговорювати картину «Погляд на обрій». Я згадав її тут лише тому, що вона тісно пов’язана з тією моєю ранньою роботою, й, мабуть, для того, щоб наголосити, як сильно знайомство з Мацудою вплинуло на мою подальшу кар’єру. Я почав регулярно бачитися з Мацудою за кілька тижнів до того ранку, коли Черепаха вперше побачив мою роботу. Той факт, що я й далі з ним бачився, свідчить про те, наскільки сильно мене привабили його ідеї, бо сам Мацуда, як я пригадую, мені попервах не дуже сподобався. Більшість наших ранніх зустрічей закінчувалася тим, що наше ставлення один до одного ставало страшенно ворожим. Скажімо, одного вечора, невдовзі після нашої прогулянки бідним районом Нішідзуру, ми пішли разом в якийсь бар у центрі міста. Я вже не пригадую ні як той бар називався, ні де він розташований, але чітко пам’ятаю, що це була темна, брудна забігайлівка, куди вчащали представники низів міського населення. Варто було нам увійти, як я вже відчув щось зле, але Мацуда, схоже, добре знав це місце, він привітався з якимись чоловіками, які грали за столом у карти, а потім повів мене до ніші, в якій стояв маленький вільний столик.

Мої побоювання лише підтвердилися, коли невдовзі після того, як ми сіли за столик, двоє кремезних чоловіків, обидва добряче напідпитку, підійшли, хитаючись, до нас у нішу і захотіли приєднатися до розмови. Мацуда досить безцеремонно сказав їм забиратися геть, і я вже приготувався до неприємностей, але, вочевидь, було в моєму супутнику щось таке, що їх насторожило, і вони мовчки забралися.

Після цього ми ще якийсь час сиділи, випиваючи і розмовляючи, але вже незабаром наша бесіда набула образливого тону. Пам’ятаю, як в один момент я сказав йому:

— Авжеж, ми, художники, часом заслуговуємо насмішок від таких, як ви. Але, думаю, ти помиляєшся, висновуючи, що ми всі аж так наївно ставимося до світу довкола.

Мацуда засміявся і сказав:

— Але, Оно, не варто забувати, що я знайомий з багатьма художниками. Загалом, ви вкрай декадентська братія. І часто знаєтеся на подіях, які відбуваються у світі, на рівні малої дитини.

Я вже збирався заперечити, але Мацуда провадив далі:

— Оно, розгляньмо, для прикладу, оцей твій план картини. Той самий, який ти щойно так завзято мені описував. Це все, звичайно, дуже зворушливо, але, вибач за грубість, відображає всю ту наївність, яка так притаманна вам, художникам.

— Мені годі зрозуміти, чому моя ідея викликає в тебе самі лиш насмішки. Вочевидь я помилився, припустивши, що ти переймаєшся долею міської бідноти.

— Твої дитячі докори тут геть недоречні. Ти чудово знаєш, чим я переймаюсь. Але повернімося на хвильку до твого плану. Припустімо, станеться неможливе і твій учитель співчутливо поставиться до твого наміру. Тоді всі ви, що живуть на віллі, витратите цілий тиждень або і два, щоб створити — скільки? — двадцять картин? Щонайбільше тридцять. Немає сенсу малювати більше, ви і так не продасте більше, ніж десять чи одинадцять робіт. І що ти тоді робитимеш, Оно? Тинятимешся бідними районами міста з маленькою торбинкою монеток, які назбирав завдяки своїй важкій праці? І роздаватимеш по сену кожному бідняку, який тобі трапиться?

— Перепрошую, Мацудо, але я мушу повторитися — ти помиляєшся, вважаючи мене аж таким наївним. Я зовсім не мав на увазі, що на виставці повинні бути представлені лише роботи учнів Морі-сана. Я цілком усвідомлюю масштаби бідності, яку ми намагаємося зменшити, і саме тому звернувся до тебе з такою пропозицією. Ваше товариство «Окада-Шінґен» має всі ресурси для реалізації такого плану. Регулярна організація виставок по всьому місті, які б приваблювали чимраз більше і більше художників, значно покращить становище цих бідних людей.

— Вибач, Оно, — відповів Мацуда, всміхаючись і хитаючи головою, — але, боюся, я таки мав слушність у своїх припущеннях. Ви, художники, всі без винятку безнадійно наївні, — він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. Уся поверхня столу була вкрита сигаретним попелом, і Мацуда замислено виводив на ньому візерунки краєм порожньої сірникової коробки, яку залишили попередні відвідувачі. — Нині існує певний тип художників, — провадив він далі, — що найбільший їхній талант полягає в умінні ховатися від реальності. На жаль, тепер таких художників більшість, і ти, Оно, потрапив у залежність від одного з них. І не треба на мене так сердито дивитися, це ж правда. Ти знаєш про реальний світ не більше за малу дитину. Приміром, сумніваюся, що ти можеш мені бодай розповісти, хто такий Карл Маркс.

Я кинув на нього ображений погляд, але промовчав. Мацуда засміявся і сказав:

— От бачиш? Але не засмучуйся. Більшість твоїх колег теж нічого про нього не знає.

— Не говори дурниць. Звичайно я знаю, хто такий Карл Маркс.

— Ой, вибач, Оно. Може, я тебе таки недооцінив. Прошу, розкажи мені про Маркса.

Я знизав плечима і сказав:

— Як я знаю, він очолював Російську революцію.

— А що ти тоді скажеш про Леніна, Оно? Може, він був заступником Маркса?

— Вони були колегами, — я помітив, що Мацуда знову в’їдливо посміхається, тож, перш ніж він устиг щось сказати, додав: — Хай там як, твоє запитання достоту безглузде. Це проблеми якоїсь далекої країни. А мені йдеться про бідне населення нашого рідного міста.

— Так і є, Оно, так і є. Але знову ж таки, бачиш, ти геть нетямущий. Ти мав рацію, коли припустив, що товариство «Окада-Шінґен» стурбоване і прагне розтормошити художників і показати їм реальний світ. Але я, вочевидь, збив тебе з пантелику, якщо з моїх слів ти виснував, що «Окада-Шінґен» хоче перетворитися на жебрака з простягнутою рукою. Нас не цікавить благодійність.

— А я в благодійності не бачу нічого поганого. І якщо така акція ще й допоможе розкрити очі нам, занепадницьким художникам, то тим краще, мені так здається.

— Оно, тобі й справді треба розкривати очі, якщо ти віриш, що якась добросердечна благодійна ініціатива здатна зарадити бідному населенню нашої країни. Правда ж у тім, що Японія невідворотно рухається до кризи. Ми перебуваємо в руках жадібних ділків і слабких політиків. А такі люди вже подбають про те, щоби бідність зростала з кожним роком. Їм завадити можемо лише ми, молоде покоління, якщо будемо діяти рішуче. Але, бачиш, Оно, політичний агітатор із мене нікудишній. Мене хвилює лише мистецтво. І такі художники, як ти. Молоді талановиті художники, які ще не стали безповоротно обмеженими людьми завдяки тому закритому маленькому світові, в якому ви всі живете. Товариство «Окада-Шінґен» існує для того, щоб допомогти таким, як ви, розкрити очі і почати створювати по-справжньому цінні роботи для нашого складного часу.

— Пробач, Мацудо, але мені все більше видається, що якщо серед нас і є хтось наївний, то це ти. Художника хвилює одне — намагатися відтворити красу цього світу, хоч би де вона йому траплялася. Та хоч би як уміло він це робив, усе одно не матиме і крихти впливу на такі речі, про які ти оце зараз кажеш. І якщо товариство «Окада-Шінґен» достоту таке, як ти описуєш, то воно і справді препогано продумане. Бо ж складається враження, що в його основі лежить хибне і наївне уявлення про те, що може і чого не може мистецтво.

— Оно, ти чудово знаєш, ми не вважаємо, що все так просто. Річ у тім, що «Окада-Шінґен» не існує окремішньо. В усіх сферах життя — в політиці, в армії — є молоді чоловіки, які розділяють наші погляди. Ми і є тим молодим поколінням. І, об’єднавшись, нам стане під силу досягти чогось по-справжньому вартісного. Просто сталося так, що дехто з нас дуже переймається мистецтвом і прагне, щоб воно відповідало сучасному світу. Правда ж у тому, Оно, що в такий час, як нині, коли люди навколо стають дедалі бідніші, а діти — дедалі голодніші і хворі, попросту замало, щоб художник десь собі переховувався від зовнішнього світу, удосконалюючи свої картини із зображенням куртизанок. Я бачу, що ти на мене розгнівався й навіть зараз гарячково обдумуєш, що б такого дошкульного мені відповісти. Але, Оно, мої наміри якнайкращі. Сподіваюся, ти як слід усе це обміркуєш. Бо ти, насамперед, людина великого таланту.

— Що ж, Мацудо, тоді скажи мені ось що. Як ми, декадентські обмежені художники, можемо допомогти роздмухати цю твою політичну революцію?

Мацуда знову зневажливо посміхнувся, й це мене неабияк роздратувало.

— Революцію? Оно, слово честі... Це комуністи хочуть революцію. А ми такого і близько не прагнемо. Ба більше, наші бажання достоту протилежні. Ми прагнемо відновлення. Ми всього лише вимагаємо, щоб його Величність Імператора відновили на його законній посаді глави нашої держави.

— Але наш Імператор і так уже глава держави.

— Оно, і що з тобою робити? Ти такий наївний, і в голові у тебе казна-що, — хоч Мацуда і говорив, як і завжди, непорушно спокійним тоном, цієї миті голос його, здавалося, став якийсь різкіший. — Імператор — наш законний керманич, і, попри це, поглянь, на що все зійшло? Ці ділки та їхні політики забрали в нього всю владу. Послухай, Оно, Японія — вже не відстала країна, де живуть самі лише селяни. Ми тепер могутня нація, незгірше будь-якої країни Заходу. А в азійській півкулі Японія узагалі височіє, наче велетень поміж калік і карликів. І попри це ми дозволяємо нашому народу чимдалі глибше впадати у відчай, а нашим дітям — помирати з голоду. Тим часом, ці ділки знай збагачуються, а політики безкінечно годують нас оправданнями і порожніми балачками. Ти можеш собі уявити, щоб якась із західних держав допустила таку ситуацію у себе в країні? Вони точно вже давно почали би діяти.

— Діяти? Про які такі дії ти кажеш?

— Настав наш час побудувати імперію, таку саму могутню й заможну, як британська і французька. Ми повинні скористатися своєю міццю й розширити власні кордони. Настав час Японії посісти своє законне місце серед наймогутніших світових держав. Повір мені, Оно, ми для цього маємо всі засоби, бракує лише волі. І нам слід позбутися всіх цих ділків і політиків. Тоді армія коритиметься лише його Імператорській Величності, — Мацуда хихотнув і перевів погляд назад на візерунки, які він виводив на сигаретному попелі. — Але цим нехай переймаються інші, — сказав він. — Такі, як ми з тобою, Оно, повинні перейматися лише мистецтвом.

Утім, я певен: причина того, що Черепаха так засмутився, коли два чи три дні потому побачив у старій кухні мою незавершену картину, аж ніяк не пов’язана з тими темами, які ми з Мацудою обговорювали того вечора; Черепасі неодмінно забракло б проникливості аж так глибоко зрозуміти мою незавершену роботу. Усе, що він у ній розгледів, це грубе нехтування головними принципами Морі-сана; відмову від колективних намагань усіх учнів школи відтворити мінливе світло ліхтарів у кварталах насолоди; виразну каліграфію, яка мала доповнити візуальний ефект від роботи; і, насамперед, Черепаха вже напевно вражено помітив, що у своїй техніці я вдався до окреслення контурів темним кольором — цілком традиційного методу, як ви це добре знаєте, одначе відмова від нього була наріжним каменем методики Морі-сана.

Хай би що стало причиною його гніву, того ранку я зрозумів, що більше не зможу приховувати свої нові ідеї від інших учнів школи, і лише питання часу, коли про них дізнається сам Морі-сан. Отож до нашої розмови з учителем у тому павільйоні в садах Такамі я вже безліч разів прокрутив у голові все, що йому скажу, і був рішуче налаштований не здавати своїх позицій.

Від того ранкового інциденту в кухні минуло близько тижня. Того пообіддя ми з Морі-саном пішли у справах до міста — здається, щоб обрати і замовити необхідні нам матеріали, я вже не пригадую. Та я добре пам’ятаю, що поки ми залагоджували свої справи, Морі-сан поводився зі мною цілком звично. Пізніше, з настанням сутінків, зрозумівши, що ще маємо трохи часу до поїзда, ми вирішили піднятися стрімкими східцями позаду станції Йоцуґава до садів Такамі.

За тієї пори в садах Такамі височів чудовий павільйончик, одразу на краю пагорба, і звідти відкривався краєвид на все місто — власне, він розташовувався неподалік того місця, де нині стоїть меморіал миру. Найпомітнішою принадою цього павільйону був його елегантний піддашок, зусібіч обвішаний ліхтариками, — хоча саме того вечора, як я пригадую, коли ми піднімалися, жоден ліхтарик іще не світився. Зсередини павільйон видавався доволі просторим, завбільшки з величеньку кімнату, і позаяк у ньому геть не було стін, то лише аркові стовпи, на яких тримався дах, заступали краєвид на місто, що лежало внизу.

Цілком можливо, що я уперше відкрив для себе цей павільйончик саме того вечора з Морі-саном. Упродовж довгих років він залишався моїм улюбленим місцем, аж поки зазнав руйнувань під час війни, і я водив туди своїх учнів щоразу, коли ми проходили неподалік. Атож, тепер я певен, що саме в тому павільйоні, перед самим початком війни, і відбулася моя остання розмова з Куродою, моїм найталановитішим учнем.

Хай там як, а того вечора, коли я вперше зайшов у павільйон слідом за Морі-саном, небо вже зафарбувалося в багрянець, і внизу, посеред безладно розкиданих дахів, що досі виднілися в сутінках, один за одним загорялися вогні. Морі-сан підійшов іще трохи ближче до краю, милуючись краєвидом, і, схилившись плечем на один зі стовпців, задоволено глянув на небо і сказав, не озираючись на мене:

— Оно, там у хустині є сірники і ґніт. Якщо твоя ласка, прошу, запали ці ліхтарики. Результат, можу собі уявити, буде вкрай цікавий.

Поки я зусібіч обходив павільйон, запалюючи один ліхтарик за одним, сади навколо нас, які стали непорушні і мовчазні, поступово розчинялися в пітьмі. Увесь час я знай поглядав на силует Морі-сана, який добре виднівся на тлі неба. Він замислено розглядав краєвид перед собою, і я вже запалив десь половину ліхтариків, аж раптом почув його слова:

— То як, Оно, розкажеш, що тебе так тривожить?

— Прошу, сенсею?

— Ти сьогодні сказав був, що тебе щось тривожить.

Я ніяково засміявся, запалюючи ще один ліхтарик.

— Та це пусте, сенсею. Я б не став сенсея навіть турбувати такими дрібницями, але не певен, як мені самому їх розуміти. Річ у тім, що два дні тому я виявив, що деякі мої картини хтось кудись забрав, бо в старій кухні, де я зазвичай тримаю свої роботи, їх нема.

Морі-сан витримав паузу, а тоді запитав:

— А що на це сказали інші учні?

— Я їх запитував, але ніхто нічого не знає. Чи принаймні не хоче мені казати.

— То що ж, на твою думку, сталося, Оно? Думаєш, проти тебе змовилися?

— Правду кажучи, сенсею, інші учні останнім часом щосили уникають мого товариства. За останні кілька днів мені не вдавалося нормально поговорити з жодним із них. Коли я заходжу в кімнату, всі замовкають або взагалі виходять геть.

Морі-сан на це нічого не відповів, і коли я перевів погляд на нього, то скидалося на те, що він досі був цілком поглинутий розгляданням призахідного неба. Я саме запалював черговий ліхтарик, коли він сказав:

— Зараз твої картини в мене. Прийми мої вибачення, якщо змусив тебе хвилюватися, забравши їх. Просто днями в мене з’явилося трохи вільного часу, і я вирішив, що це слушна нагода подивитися твої останні роботи. Тоді тебе десь не було. Я мав тобі про це сказати, коли ти повернувся. Оно, прошу, вибач мені.

— Та звісно, сенсею. Я безмірно вдячний, що ви виявили такий інтерес до моїх робіт.

— Цілком природно, що я цікавлюся роботами своїх учнів. А ти — мій найкращий учень. Я витратив не один рік, плекаючи твій талант.

— Авжеж, сенсею. Мені годі й оцінити, скільки всього я вам завдячую.

Ми обоє замовкли, і я продовжив запалювати ліхтарики. Відтак я зупинився й сказав:

— Тепер мені легше на душі, бо знаю, що мої картини в безпеці. Я мусив би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення. Зараз я можу заспокоїтися.

Морі-сан на це нічого не відповів, але, як я міг судити з обрису його силуету, він так і не відірвав погляду від небокраю. Я подумав, що він мене попросту не почув, і вирішив повторити свої слова трохи голосніше:

— Я радий, що можу більше не хвилюватися за свої картини, бо вони в цілковитій безпеці.

— Так, Оно, — відповів Морі-сан так, наче раптом пробудився від якихось далеких думок. — Я мав трохи вільного часу. От я й попросив одного з учнів піти і принести мені твої останні роботи.

— Безглуздо було з мого боку хвилюватися. Я радий, що картини в безпеці.

Морі-сан нічого не сказав, і я знову подумав, що він мене не почув. Але потім він додав:

— Мене дещо здивувало те, що я побачив. Ти досліджуєш цікаві підходи.

Може, він не сказав дослівно саме цю фразу, «досліджуєш цікаві підходи». Бо тепер я розумію, що сам деколи саме так говорив у подальші роки, і цілком може бути, це мені пригадуються мої власні слова, які я сказав Куроді трохи пізніше в тому ж самому павільйоні. Утім, знову ж таки, я певен, що і сам Морі-сан іноді використовував фразу «досліджувати підходи»; ба більше, це, мабуть, іще один доказ того, що я чимало перейняв від свого колишнього вчителя. Хай там як, а я пам’ятаю, що тоді відреагував на його слова лише ніяковим смішком і взявся запалювати наступний ліхтарик. А потім знову почув його голос:

— У тому, що молодий художник хоче трохи поекспериментувати, немає нічого поганого. Це лише на користь, зокрема, допомагає позбавитися багатьох поверхових інтересів. А опісля художник може повернутися до серйозної роботи ще з більшим завзяттям, аніж досі, — він зробив паузу, а потім пробурмотів, неначе сам до себе: — Так, в експериментах немає нічого поганого. Така вже молодеча вдача. У цьому взагалі немає нічого поганого.

— Сенсею, — мовив я, — я не маю сумнівів, що мої останні картини — це найкраще з усього, що я досі малював.

— Вони непогані, геть непогані. Але знову ж таки, не варто витрачати аж надто багато часу на такі експерименти. Бо тоді є ризик перетворитися на мандрівника, який подорожує безкінечно. Замість того, щоб без зволікань повернутися до серйозної роботи.

Я промовчав, сподіваючись, що він іще щось додасть. Після короткої паузи я проказав:

— Ясна річ, безглуздо було так перейматися безпекою цих картин. Але розумієте, сенсею, я пишаюся ними більше, ніж будь-якими іншими роботами, які досі створив. Хай там як, а я мав би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення.

Морі-сан продовжував мовчати. Коли я зиркнув на нього попри ліхтарик, який саме запалював, важко було зрозуміти, чи він обдумує мої слова, чи його думки взагалі витають деінде. Павільйон заливало незвичне змішане світло призахідного неба і все більшої кількості запалених ліхтарів. Однак обриси Морі-сана залишалися темним силуетом. Він так і стояв спиною до мене, спершись на стовп.

— До речі, Оно, — врешті озвався він. — Мені сказали, що ти нещодавно завершив ще одну чи дві картини, але їх не було серед тих, які тепер у мене.

— Може бути, що одну чи дві роботи я й справді тримав у іншому місці.

— Он як. І, ясна річ, це саме ті картини, які тобі найбільше до душі.

Я нічого на це не відповів. Морі-сан провадив далі:

— Оно, коли ми повернемося, принеси мені ті дві картини. Мені дуже цікаво їх побачити.

Я на мить задумався, а потім сказав:

— Я, звісно ж, з невимовною вдячністю вислухаю думку сенсея про ці роботи. Однак, я не можу пригадати, де саме їх залишив.

— Але ти намагатимешся їх знайти, хіба ні?

— Звісно, сенсею. А тим часом, мабуть, позбавлю сенсея зайвих клопотів і заберу в нього решту картин, яким він із доброти свого серця приділив стільки уваги. Вони, ясна річ, лише загромаджують його кімнату, тож я заберу їх щойно ми повернемося.

— Не переймайся так цими картинами, Оно. Буде достатньо, якщо ти знайдеш решту картин і принесеш їх мені.

— Сенсею, боюся, мені не вдасться знайти решту картин.

— Зрозуміло, Оно, — він утомлено зітхнув, і я знову побачив, як він втупився поглядом у небо. — То ти думаєш, що тобі не вдасться принести мені решту картин?

— Так, сенсею, боюся, що не вдасться.

— Зрозуміло. І ти, звичайно ж, обдумав свої майбутні кроки у разі, якщо тобі доведеться позбутися мого наставництва.

— Я сподівався, що сенсей зрозуміє мою позицію і надалі продовжуватиме підтримувати мене задля розвитку моєї кар’єри.

Він так нічого і не відповів, тому я продовжив:

— Сенсею, для мене було б страшенно болісно покинути віллу. Ці останні кілька років були найщасливіші і найцінніші в моєму житті. Мої колеги на віллі стали мені братами, і я на них рівняюся. А щодо самого сенсея, то мені годі й уявити, наскільки я перед ним у боргу. Благаю вас іще раз подивитися на мої нові роботи і обдумати їх. Можливо, по поверненню сенсей дозволить мені пояснити, що саме я хотів сказати кожною з картин.

Він не подавав жодної ознаки того, що чує мої слова. Отож я провадив далі:

— Я багато чого навчився за ці останні кілька років. Я навчився розмірковувати про світ задоволення й помічати його крихку красу. Але тепер я відчуваю, що настав час рухатися далі. Сенсею, я щиро вірю, що в такі часи, як тепер, художники повинні навчитися цінувати щось більш відчутне і реальне, ніж ті квартали насолоди, які зникають з першими проблисками світанку. Бо ж геть не обов’язково, щоб художники існували лише в своєму закритому декадентському світі. Сенсею, моя совість підказує мені, що я не можу назавжди залишитися художником хиткого світу.

На цих словах я знову повернувся до ліхтарів. Після короткої мовчанки Морі-сан сказав:

— Ти вже давно вважаєшся моїм найталановитішим учнем. Тому мені буде боляче з тобою прощатися. Отож домовмося, що ти маєш три дні, щоб принести мені решту картин. Ти принесеш їх мені і повернешся до серйозніших тем.

— Сенсею, як я вже казав, на превеликий жаль, я не зможу принести вам ці роботи.

Морі-сан дивно засміявся, наче сам до себе. А відтак сказав:

— Як ти сам правильно підмітив, Оно, настали тривожні часи. Надто для молодих художників, майже нікому не відомих і без засобів до існування. Якби ти був менш талановитий, то я би хвилювався за твоє майбутнє після того, як ти мене покинеш. Одначе ти кмітливий юнак. Поза всяким сумнівом, ти вже про все домовився.

— Правду кажучи, я взагалі ні про що не домовлявся. Ось уже впродовж стількох років вілла була моїм домом, тож я ніколи всерйоз не задумувався, що буде, якщо мені доведеться її покинути.

— Та невже? Що ж, як я вже сказав, Оно, якби ти був не такий талановитий, то я мав би підстави хвилюватися. Але ти розумний молодий чоловік, — я побачив, як силует Морі-сана повертається, й він стає обличчям до мене. — Ти, ясна річ, зможеш легко знайти роботу, ілюструючи журнали чи книжки коміксів. Можливо, тобі навіть вдасться потрапити на якусь фірму на кшталт тієї, де ти працював, перш ніж прийшов до мене. Звичайно ж, це покладе край твоїй кар’єрі серйозного художника, але ти, певна річ, усе це врахував.

Ці слова можуть видатися надмірно мстивими, надто з уст учителя, який чудово знає, як сильно ним досі захоплюється його учень. Але знову ж таки, якщо майстер витратив стільки свого часу і ресурсів на якогось учня і тим паче дозволив, щоб в очах суспільства ім’я цього учня почало асоціюватися з його власним іменем, то, напевно, можна зрозуміти, якщо не пробачити цілком цього вчителя, коли він на якусь коротку мить втратив відчуття міри і вдався до реакції, про яку, можливо, потім пошкодує. І хоча всі ці маневрування щодо того, кому справді належать картини, можуть видатися дріб’язковими, все ж можна зрозуміти, коли вчитель, який забезпечував свого учня й фарбами, й іншими необхідними матеріалами, в той момент раптом забуде про те, що його учень теж має право на власні роботи.

Незважаючи на це, очевидно, що така зарозумілість і власництво з боку вчителя — хоч би який видатний він був — цілком несхвальна. Часу від часу я досі прокручую в пам’яті той холодний зимовий ранок і запах горілого, що дедалі посилюється. Це була зима перед початком війни, і я стривожено стояв на порозі Куродиного дому — маленької убогої хатини, яку він колись винаймав у районі Накамачі. Запах горілого, у цьому я не сумнівався, ішов зсередини будинку, і звідти також доносився жіночий плач. Я раз за разом смикав за мотузку, щоб подзвонити в двері, і гукав, сподіваючись, що хтось мені відчинить, але так і не дочекався відповіді. Урешті вирішив зайти всередину, але варто мені було відчинити зовнішні двері, як при вході виник поліціянт в уніформі.

— Що вам треба? — різко запитав він.

— Я шукаю пана Куроду. Він удома?

— Мешканця цього будинку забрали в поліцію для допиту.

— Допиту?

— Раджу вам іти додому, — сказав поліціянт. — А ні, то ми заодно почнемо перевіряти і вас також. Зараз нас цікавлять усі близькі друзі цього мешканця.

— Але чому? Невже пан Курода вчинив якийсь злочин?

— Ніхто не хоче, щоб такі, як він, крутилися неподалік. А ви ідіть, куди йшли, якщо не хочете так само потрапити у відділок для допиту.

З дому і далі долинав жіночий плач — напевно, мама Куроди, подумав тоді я. І почув, як на неї кричить якийсь чоловік.

— Хто тут головний? — запитав я.

— Він перед вами. Хочете, щоб вас арештували?

— Перш ніж усе зайде надто далеко, — сказав я, — дозвольте пояснити, що мене звуть Оно, — поліціянту це ні про що не говорило, тож я додав, уже менш упевнено: — Я той, хто передав вам інформацію, яка і привела вас сюди. Я Масудзі Оно, художник і член Комітету Культури Міністерства внутрішніх справ. Я офіційний радник Комітету непатріотичних діянь. Сталось якесь непорозуміння, і я хотів би поговорити з людиною, яка тут головна.

Поліціянт підозріливо глянув на мене, а тоді повернувся й зник у глибині дому. Невдовзі він повернувся й жестом вказав мені йти слідом за ним. Я йшов за ним Куродиним домом і повсюди бачив повитрушуваний на підлогу вміст шафок і шухляд. Я помітив, що деякі книжки лежали стосами і були перев’язані мотузкою, а у вітальні татамі підняли з підлоги, й один із поліціянтів, підсвічуючи собі ліхтариком, розглядав мостини під ним. З-за засунутої перегородки ще виразніше долинав плач Куродиної матері і крики поліцейського, який ставив їй запитання.

Мене вивели на веранду в задній частині дому. Посеред маленького подвір’я навколо вогнища стояв іще один поліціянт в уніформі і якийсь чоловік у цивільному. Останній обернувся й підійшов до мене.

— Пане Оно? — запитав він доволі шанобливим тоном.

Поліціянт, який завів мене в дім, мабуть, відчув, що поводився зі мною грубо, і швидко пішов назад у будинок.

— Що сталося з паном Куродою?

— Ми забрали його на допит, пане Оно. Ми про нього потурбуємося, не хвилюйтеся.

Я втупився поглядом повз нього у вогнище, яке вже майже догоряло. Поліціянт в уніформі розрухував жарини палицею.

— Ви мали дозвіл спалювати ці картини? — запитав я.

— Нам наказали знищувати матеріали підривного характеру, які не можна використати як докази. А доказів ми вже і так зібрали достатньо. Тому решту цього сміття вирішили просто спалити.

— Я й гадки не мав, — сказав я, — що може статися щось таке. Я просто порадив комітетові, щоб хтось прийшов і напоумив Куроду заради його ж блага, — я знову втупився поглядом у вогнище, яке тліло посеред подвір’я. — Навіщо було спалювати ці картини? Серед них було багато хороших робіт.

— Пане Оно, ми вдячні за вашу допомогу. Але тепер, коли вже почалося розслідування, ви повинні залишити його в руках відповідних органів. Ми подбаємо про те, щоб з вашим паном Куродою повелися справедливо.

Він посміхнувся й, повернувшись обличчям до вогнища, сказав щось поліціянту в уніформі. Той знову взявся розрухувати жарини і пробурмотів собі під ніс щось на кшталт «непатріотичне сміття».

Я й далі стояв на веранді наче вкопаний і, не вірячи власним очам, спостерігав цю сцену. Врешті поліціянт у цивільному знову до мене повернувся і мовив:

— Пане Оно, я б вам радив негайно йти додому.

— Усе зайшло надто далеко, — відказав я. — І чому ви допитуєте пані Куроду? Який вона має стосунок до цього всього?

— Пане Оно, це справа поліції. Вона вас більше не стосується.

— Усе зайшло надто далеко. Я неодмінно обговорю це з паном Убакатою. Або, може, піду відразу до самого пана Сабурі.

Чоловік у цивільному гукнув до когось у будинку, і той самий чоловік, який відчинив мені двері, постав біля мене.

— Подякуй панові Оно за допомогу і проведи його, — наказав чоловік у цивільному. А потім, повернувшись назад до вогнища, раптом закашлявся. — Від поганих картин навіть дим поганий, — сказав він з уїдливою посмішкою, відганяючи рукою повітря від обличчя.

Зрештою, все це майже ніяк не стосується моєї розповіді. Пригадую, я переповідав події того дня минулого місяця, коли Сецуко недовго в нас гостювала; справді, я саме розказував про те, як Таро розсмішив нас усіх за столом кумедними оповідками про своїх колег.

Як я пам’ятаю, вечеря тривала в напрочуд приємній атмосфері. Щоправда, я дещо нітився, дивлячись на Ічіро щоразу, коли Норіко наливала саке. Перших кілька разів він зиркав на мене через стіл, по-змовницькому всміхався, і я намагався якомога нейтральніше всміхатися йому у відповідь. Та коли він зрозумів, що вечеря триває і саке підливається, то перестав на мене дивитися, а натомість не зводив сердитого погляду з тітки, поки вона вкотре поповнювала наші піали.

Таро розповів нам іще декілька смішних історій про своїх колег, а тоді Сецуко сказала:

— Таро-сан, ви нас так чудово розсмішили. Але я чула від Норіко, що зараз у вашій компанії дуже високий моральний дух. Ясна річ, працювати в такій атмосфері — сама радість.

Від цих слів Таро відразу споважнів.

— Так і є, Сецуко-сан, — сказав він, киваючи головою. — Зміни, на які ми пішли після закінчення війни, тепер почали давати плоди на всіх рівнях компанії. Ми всі дуже оптимістично дивимося в майбутнє. Впродовж наступних десяти років — якщо, звичайно, ми всі працюватимемо щосили — про нашу компанію, «Кей-Ен-Сі», знатимуть не лише в усій Японії, а й поза її межами.

— Це ж просто чудово. Ще Норіко мені розповідала, що керівник вашого відділу — дуже хороша людина. Мабуть, це теж суттєво впливає на моральний дух колективу.

— Ви маєте цілковиту рацію. Однак пан Хаясака людина не лише хороша, а й напрочуд уміла і далекоглядна. Можу вас запевнити, Сецуко-сан: якщо працювати на некомпетентного керівника, хоч би якою хорошою людиною він був, то це страшенно всіх деморалізує. Нам дуже пощастило мати такого наставника, як пан Хаясака.

— Справді, Суічі також пощастило мати дуже вмілого керівника.

— Справді, Сецуко-сан? Хоча від такої компанії, як «Ніппон-Електрик», я не чекав чогось меншого. У компанії з таким іменем обіймати керівні посади можуть лише найкращі фахівці.

— На наше щастя, саме так і є. Але я певна, що те саме можна сказати і про «Кей-Ен-Сі», Таро-сан. Суічі завжди схвально відгукується про вашу компанію.

— Перепрошую, Таро, — втрутився в розмову я. — Звісно, я не сумніваюся, що ти маєш усі підстави для оптимізму щодо майбутнього «Кей-Ен-Сі». Але я вже давно хотів тебе запитати, чи, на твою думку, така кількість кардинальних змін у вашій компанії після війни справді виявилася на краще? Я чув, що з колишнього керівництва майже нікого не залишилося.

Мій зять замислено всміхнувся, а тоді сказав:

— Я дуже ціную, що батько так переймається нашою компанією. Самі лише молодість і завзяття справді не завжди дають найкращі результати. Але, якщо вже говорити цілком чесно, батьку, повна заміна керівництва була необхідним кроком. Ми потребували нових лідерів з новими підходами, які відповідають сучасному світові.

— Авжеж, авжеж. І я не маю й крихти сумніву, що ваші нові керівники напрочуд компетентні люди. Але скажи мені, Таро, хіба тебе часом не тривожить, що ми іноді надто поспіхом прагнемо в усьому наслідувати американців? Я перший визнаю, що деякі старі методи роботи слід залишити в минулому раз і назавжди, але тобі не здається, що іноді разом із поганим ми викидаємо на смітник історії і щось хороше? Направду, іноді Японія нагадує мені маленьку дитину, яка вчиться усього від когось чужого.

— Батько має цілковиту слушність. Певна річ, були випадки, коли ми діяли надто поспішно. Однак загалом нам є чого повчитися в американців. Приміром, лише за цих кілька років ми, японці, уже спромоглися на великий крок уперед в розумінні таких понять як демократія і права людини. Справді, батьку, в мене таке відчуття, наче Японія врешті заклала міцний фундамент, на якому зможе побудувати світле майбутнє. Саме тому такі компанії, як наша, можуть упевнено дивитися вперед.

— Точно, Таро-сан, — сказала Сецуко. — Суічі думає точнісінько так само. Останнім часом він не раз казав, що, на його думку, після чотирьох років невизначеності наша країна нарешті спрямувала погляд у майбутнє.

Хоч моя донька і зверталася до Таро, в мене склалося враження, що насправді вона говорила до мене. Таро, здавалося, так само зрозумів її слова, позаяк нічого не відповів і натомість провадив далі:

— Правду кажучи, батьку, буквально кілька тижнів тому, вперше після капітуляції, я ходив на вечерю разом зі своїм шкільним випуском, і всі присутні, з найрізноманітніших сфер життя, з оптимізмом говорили про майбутнє. Тому, вочевидь, не лише на «Кей-Ен-Сі» панує думка, що все йде у правильному напрямі. І хоча я чудово розумію батькове занепокоєння, я певен, що загалом уроки минулого пішли нам на користь і допоможуть розбудувати світле майбутнє. Але, можливо, батьку, ви мене виправите.

— Анітрохи, анітрохи, — сказав я й приязно всміхнувся. — Як ти й сказав, не виникає жодних сумнівів, що на твоє покоління чекає світле майбутнє. І ви всі такі впевнені в собі. Я можу лише побажати вам усього найкращого.

Мій зять, здавалося, вже готовий був щось мені на це відповісти, але цієї миті Ічіро знову потягнувся до пляшки з саке і знову постукав по ній пальцем. Таро повернувся до нього і сказав:

— О, Ічіро-сан. Саме вас нам і бракувало для нашої дискусії. Розкажіть, ким ви хочете стати, коли виростете?

Мій онук на якусь мить продовжував дивитися на пляшку, а відтак кинув на мене ображений погляд. Його мати торкнулася до його руки і прошепотіла:

— Ічіро, дядечко Таро тебе щось питає. Розкажи йому, ким ти хочеш стати.

— Президентом «Ніппон-Електрик!» — голосно заявив Ічіро.

Ми всі розсміялися.

— Ви впевнені, Ічіро-сан? — запитав Таро. — Може, натомість, ви хотіли би керувати нами у «Кей-Ен-Сі»?

— «Ніппон-Електрик» — найкраща компанія у світі.

Ми всі знову розсміялися.

— Оце нам не пощастило, — сказав Таро. — Нам у «Кей-Ен-Сі» через кілька років буде потрібна саме така людина, як Ічіро-сан.

Ця жартівлива бесіда, здавалося, дещо відволікла Ічіро від думок про саке, і з того часу він мав цілком задоволений вигляд, голосно сміявся разом із дорослими щоразу, коли хтось казав щось дотепне. Лише наприкінці вечері він таки запитав доволі байдужим голосом:

— Саке вже все допили?

— Усе до краплі, — відповіла Норіко. — Підлити Ічіро-сану ще трохи апельсинового соку?

Ічіро ввічливо відмовився від цієї пропозиції й повернувся назад до Таро, який саме щось йому пояснював. Попри це, я міг собі уявити, який він був розчарований, і тому дуже роздратувався на Сецуко через те, що вона не захотіла поставитися з розумінням до почуттів маленького хлопчика.

У мене з’явилася нагода поговорити з Ічіро віч-на-віч приблизно годину потому, коли я пішов у маленьку вільну кімнату квартири, щоб побажати йому на добраніч. Світло ще було ввімкнене, але Ічіро вже лежав долілиць під ковдрою, притулившись щокою до подушки. Коли я вимкнув світло, то побачив, що крізь нещільні жалюзі до кімнати проникає світло з вікон багатоповерхівки навпроти, і тому стіни і стеля були поплямлені темними тінями. З сусідньої кімнати долинав сміх моїх доньок, і коли я став на коліна біля ліжечка Ічіро, він прошепотів:

— Оджі, тітка Норіко п’яна?

— Ні, Ічіро. Вона просто з чогось сміється, ось і все.

— Вона може бути трішки п’яна. Хіба ні, Оджі?

— Може, й так. Лише трішки. У цьому немає нічого поганого.

— Жінкам не під силу саке, правда, Оджі? — запитав він і засміявся в подушку.

Я хихикнув і сказав:

— Знаєш, Ічіро, тобі не варто засмучуватися через саке. Насправді, це все дурниці. Уже зовсім скоро ти виростеш і зможеш пити стільки саке, скільки захочеш.

Я зіпнувся на ноги і підійшов до вікна, щоб спробувати закрити жалюзі трохи щільніше. Відкрив і закрив їх кілька разів, але пластини все одно прилягали нещільно, і я добре бачив світло у вікнах будинку навпроти.

— Справді, Ічіро, нема чого засмучуватися.

Якийсь час Ічіро мовчав. А потім я почув його голос позаду себе:

— Оджі не можна хвилюватися.

— Що? Що ти маєш на увазі, Ічіро?

— Оджі не можна хвилюватися. Бо якщо він хвилюватиметься, то не зможе заснути. А якщо літні люди не можуть спати, вони починають хворіти.

— Ясно. Добре, Ічіро. Оджі обіцяє не хвилюватися. Але ти теж не засмучуйся. Бо немає підстав засмучуватися, я тобі чесно кажу.

Ічіро нічого на це не відповів. Я ще раз відкрив і закрив жалюзі.

— Але, звісно ж, — продовжив я, — якби сьогодні Ічіро таки наполіг на тому, щоб йому налили трохи саке, то Оджі був готовий втрутитися й підтримати онука в його бажанні. Утім, мабуть, ми правильно вчинили, що цього разу дозволили жінкам зробити по-їхньому. Не варто їх засмучувати через такі дрібниці.

— Іноді вдома таке буває, — сказав Ічіро, — що батько хоче щось зробити, а мама каже йому, що так не можна. Часом навіть батько не може дати з мамою ради.

— Справді? — сказав я і засміявся.

— Тому Оджі не можна хвилюватися.

— Ічіро, ми не маємо підстав для хвилювання, — я відвернувся від вікна і знову став на коліна біля його ліжечка. — А тепер спробуй заснути.

— Оджі залишиться тут на ніч?

— Ні, Оджі вже скоро поїде до себе додому.

— А чому Оджі не може тут переночувати?

— Тут немає на всіх місця, Ічіро. А в Оджі великий дім, пам’ятаєш, і місця там для нього одного вдосталь.

— А Оджі прийде завтра на вокзал попрощатися?

— Авжеж, Ічіро. Я обов’язково прийду. І я не сумніваюся, що зовсім скоро ти знову приїдеш до мене в гості.

— Нехай Оджі не хвилюється, що не зміг сьогодні змусити маму дати мені трохи саке.

— Ти так швидко ростеш, Ічіро, — сказав я, сміючись. — Ти станеш славним чоловіком, як виростеш. Може, й справді очолиш «Ніппон-Електрик». Або ще якусь таку саму велику компанію. А тепер трошки помовчімо і подивімося, чи ти зможеш заснути.

Я ще трохи просидів біля його ліжка, тихо відповідаючи, коли він щось запитував. І, здається, саме в ті хвилини, коли я чекав у сутінках кімнати, поки мій онук засне, і слухав, як із сусідньої кімнати раз за разом долинає сміх, я почав прокручувати в голові нашу ранкову розмову з Сецуко в парку Кавабе. Це, мабуть, була перша нагода за цілий день обдумати її слова, і досі я не усвідомлював, як сильно вони мене роздратували. Але до того часу, як Ічіро заснув і я пішов до доньок і Таро у вітальню, мене вже переповнювала злість на Сецуко, і, ясна річ, тому я й сказав Таро, щойно до них приєднавшись:

— Знаєш, от що мене дивує. Ми з твоїм батьком знаємося ось уже понад шістнадцять років, але стали хорошими друзями лише торік.

— Справді, — відповів мій зять, — але, мабуть, таке часто трапляється. Всі мають безліч сусідів, з якими тільки вітаються. Якщо подумати, то справді шкода, що воно так.

— Але знову ж таки, — сказав я, — щодо нас із доктором Сайто, то ми були більше, ніж просто сусідами. Позаяк обидва мали зв’язок зі світом мистецтва, то добре знали про репутацію один одного. І тому тим паче шкода, що ми з твоїм батьком не доклали більше зусиль, щоб одразу потоваришувати. Тобі так не здається, Таро?

Сказавши це, я зиркнув на Сецуко, щоб переконатися, що вона слухає.

— Справді, дуже шкода, — відповів Таро. — Але принаймні вам урешті-решт випала нагода стати друзями.

— Але я хочу сказати, Таро, що тим паче шкода, враховуючи, що весь цей час ми знали про репутацію один одного в мистецькому світі.

— Так, дуже шкода. Здавалося б, якщо двоє сусідів — колеги з вагомими досягненнями, то це стане підставою для більш близьких стосунків. Утім, щоденна зайнятість і безліч справ часто цьому перешкоджають.

Я задоволено глянув на Сецуко, але вона не подала й вигляду, що зрозуміла важливість слів Таро. Ясна річ, цілком можливо, що вона й справді не слухала нашої розмови; але я припускаю, що Сецуко насправді все чудово зрозуміла, та була занадто горда, щоб подивитися мені у вічі, надто діставши докази того, що вона не мала рації того ранку в парку Кавабе, і натяки її були безпідставні.

Ми неквапом прогулювалися широкою центральною алеєю парку, захоплено розглядаючи пожовкле листя на деревах обабіч нас. Саме обмінювалися думками щодо того, як Норіко пристосувалася до свого нового життя, й зійшлися на думці, що вона, судячи з усього, справді була щаслива.

— Це мене так тішить, — сказав тоді я. — Я уже почав був страшенно хвилюватися за її майбутнє, але зараз усе складається якнайкраще. Таро — чудовий чоловік. Про кращу пару для Норіко годі було й мріяти.

— Аж дивно думати, — усміхаючись, сказала Сецуко, — що лишень якийсь рік тому ми всі так за неї хвилювалися.

— Мені дуже приємно, що все склалося саме так. І знаєш, Сецуко, я дуже вдячний тобі за допомогу. Ти дуже підтримала сестру тоді, коли все йшло не так, як хотілося.

— Навпаки, мої руки були зв’язані, бо ж я живу так далеко.

— І, звичайно ж, — сказав я, сміючись, — торік саме ти напоумила мене «вжити запобіжних заходів», — пригадуєш, Сецуко? Як бачиш, я не знехтував твоєю порадою.

— Вибач, батьку, але я не пам’ятаю, яку дала тобі пораду.

— Що ти, Сецуко, не треба бути аж такою тактовною. Тепер я цілком готовий визнати, що були аспекти моєї кар’єри, якими немає причини пишатися. Ба більше, я це саме визнав під час самих домовин, як ти мені й радила.

— Вибач, але я щось не до кінця розумію, про що ти.

— Невже Норіко не розповіла тобі про міай? Що ж, того вечора я подбав про те, щоб моя кар’єра не стала на заваді її подружньому щастю. Наважусь припустити, що я все одно так учинив би, та, попри це, вдячний за ту пораду, що ти дала мені торік.

— Вибач, батьку, але я взагалі не пригадую, щоб я торік щось тобі радила. Що ж до самих міай, то Норіко не раз про них згадувала. Правду кажучи, вона написала мені незадовго після міай і висловила своє здивування батьковими... батьковими словами про себе.

— Наважусь припустити, що вона таки справді була здивована. Норіко завжди недооцінювала свого старого батька. Та я не з тих, хто дозволить власній доньці страждати лише тому, що я занадто гордий, аби визнати свої помилки.

— Норіко розповіла мені, що її дуже спантеличила батькова поведінка того вечора. Здається, сім’я Сайто була не менш спантеличена. Ніхто достеменно не міг збагнути, що саме батько хотів цим усім сказати. І справді, коли я прочитала Суічі лист Норіко, він теж не міг зрозуміти, що сталося.

— Оце так дивовижа, — мовив я, сміючись. — Але ж, Сецуко, це ти мене підштовхнула до такого рішення. Це ти порадила мені вжити «запобіжних заходів», щоб ми не наламали дров під час домовин із сім’єю Сайто так само, як ми це зробили з сім’єю Міяке. Ти хіба не пам’ятаєш?

— Я, звичайно ж, дуже забудькувата і, на жаль, анітрохи не пригадую, про що йдеться.

— Оце так дивовижа.

Сецуко раптом зупинилася й вигукнула:

— Клени цієї пори року такі гарні!

— Так, — погодився я. — Хай мине ще трохи часу, і вони стануть ще гарніші.

— Просто чудові, — усміхаючись, сказала моя донька, і ми знову пішли. Потім вона додала: — До речі, батьку, так сталося, що вчора ввечері ми дещо обговорювали, і Таро-сан випадково згадав про вашу з ним розмову минулого тижня. Про композитора, який нещодавно наклав на себе руки.

— Юкіо Наґучі? Так-так, я пам’ятаю ту розмову. Дай здогадаюся, Таро, мабуть, вважає, що його самогубство було безглуздим.

— Таро-сана схвилювало те, що батька так цікавило самогубство пана Наґучі. Ба більше, йому здалося, що батько проводив паралелі між власною кар’єрою й кар’єрою пана Наґучі. Ми всі розхвилювалися, почувши про це. Правду кажучи, останнім часом нас усіх турбує, що батько, вийшовши на пенсію, так часто занепадає духом.

Я засміявся й відповів:

— Можеш не хвилюватися, Сецуко. Мені ні на мить у голову не приходило вчинити так, як учинив пан Наґучі.

— Як я розумію, — провадила далі вона, — пісні пана Наґучі стали страшенно популярні на кожному рівні під час війни. Мабуть, тому його бажання розділити відповідальність із політиками та генералами видається цілком обґрунтованим. Але батькові не варто думати і про себе в такому ж дусі. Врешті-решт батько ж був лише художник.

— Сецуко, я можу тебе запевнити, що мені ні на мить у голову не приходило вчинити так, як учинив пан Наґучі. Але водночас я не занадто гордий, щоб визнати, що і я мав у той час певний уплив і використав його для цілей, які призвели до катастрофічних наслідків.

Якусь мить Сецуко обдумувала мої слова. А відтак сказала:

— Пробач, батьку, але важливо дивитися на життя об’єктивно. Батько створив багато чудових картин і, безсумнівно, був найвпливовішою людиною з-поміж своїх колег. Одначе батькові роботи ніяк не пов’язані з цими глобальнішими питаннями, які ми зараз обговорюємо. Батько був просто художником. Йому потрібно перестати вірити, що він учинив якийсь жахливий злочин.

— Що ж, Сецуко, це зовсім протилежна порада до тієї, яку ти мені дала торік. Тоді ти покладала всю відповідальність на мою кар’єру.

— Пробач, батьку, але я можу лише повторити, що не розумію твоїх натяків щодо того, що сталося торік під час шлюбних домовин. Мені справді важко збагнути, як батькова кар’єра могла мати стосунок до їхнього перебігу. Вона, здавалося, аж ніяк не обходила сім’ю Сайто, і, як я вже казала, їх дуже спантеличила батькова поведінка під час міай.

— Повірити не можу. Річ у тім, що ми з доктором Сайто були знайомі вже багато років. Він, як один із найвизначніших арт-критиків нашого міста, стежив за моєю кар’єрою протягом багатьох років і був цілком свідомий тих її аспектів, про які я тепер шкодую. Тому я вчинив слушно і ввічливо, коли вирішив чітко висловити свою позицію на тому етапі домовин. Ба більше, я певен, що доктор Сайто оцінив мій жест.

— Пробач, але зі слів Таро-сана випливає, що доктор Сайто насправді ніколи не був дуже обізнаний щодо батькової кар’єри. Звісно ж, він завжди знав батька як доброго сусіда. Але, здається, він анітрохи не знав про батьковий зв’язок із мистецьким світом, і довідався про нього лише торік, коли почалися домовини.

— Ти помиляєшся, Сецуко, — сказав я, сміючись. — Ми з доктором Сайто знаємось уже багато років. І, зустрічаючись на вулиці, неодноразово обмінювалися новинами з мистецького світу.

— Певна річ, я помилилася. Пробач мені. Але все ж хочу наголосити, що ніхто ніколи не дивився на батькове минуле з обвинуваченням. Сподіваюся, батько перестане вважати себе одним із таких людей, як той бідний композитор.

Я не наполягав на продовженні цієї суперечки і тому пригадую, що вже незабаром ми почали говорити на інші, буденніші теми. Щоправда, я анітрохи не сумніваюся, що моя донька того ранку припустилася багатьох помилкових тверджень. По-перше, доктор Сайто просто не міг не знати про мою репутацію художника впродовж усіх цих років. І коли того вечора після вечері я змусив Таро підтвердити мої припущення, то зробив це винятково для того, щоб довести свою слушність Сецуко; позаяк я сам у цьому ніколи не сумнівався. Я чітко пригадую той сонячний день шістнадцять років тому, коли доктор Сайто вперше до мене звернувся, а я стояв, лагодячи паркан, біля свого нового дому. «Для нас велика честь мати за сусіда такого авторитетного художника», — сказав тоді він, упізнавши моє прізвище на воротньому стовпі. Я добре пам’ятаю ту зустріч і тому анітрохи не сумніваюся, що Сецуко помиляється.