Кінець Вічності

Розділ 17 КОЛО ЗАМИКАЄТЬСЯ

Тривога не полишала Харлана. В метушні приготувань до від’їзду вона ще більше ятрила його душу. Спочатку між ним і Твіселом, а потім між ним і Нойс ця тривога стала стіною відчуження. Настав день від’їзду, але він не вирвав Харлана з важкої задуми.

Тільки коли Твісел повернувся того дня із засідання підкомісії Ради, на обличчі Харлана промайнув ледь помітний вираз зацікавлення.

— Про що там ішлося? — запитав він.

— Не дуже приємна була розмова, — втомлено відповів Твісел.

Харлан, здається, ладен був задовольнитися такою відповіддю, але, трохи подумавши, запитав:

— Сподіваюсь, ви їм нічого не сказали про…

— Ні, не бійся, — роздратовано перебив його Твісел. — Я їм не сказав ні про дівчину, ні про твою участь в історії з Купером. Я заявив, що виною всьому були неполадки в механізмі капсули. Всю відповідальність я взяв на себе.

Хоч як важко було в Харлана на душі, він відчув докори сумління.

— Це погано відіб’ється на вас, — сказав він.

— А що вони мені зроблять? Вони муситимуть чекати, поки ми виправимо помилку. Доти вони мене не чіпатимуть. Якщо нас спіткає невдача, то тоді вже ніхто нікому не допоможе і ніхто нікого не покарає. А коли нам усміхнеться доля, то вона мене й захистить. Ну, а якщо й не захистить… — Твісел стенув плечима. — Я все одно після завершення всього збираюсь усунутися від активної діяльності у Вічності.

Не докуривши сигарети навіть до половини, він погасив її і кинув у попільницю.

— Я взагалі б не втаємничував їх у цю справу, однак не було іншої можливості одержати дозвіл на використання спеціальної капсули для подальших подорожей за нижню межу Вічності, — зітхнувши, промовив Твісел.

Харлан відвернувся. Його думки знову крутилися довкола останніх подій. Твіселові слова долинали до нього, ніби крізь сон, і Обчислювачеві довелося повторити своє запитання, перш ніж Харлан, здригнувшись, сказав:

— Перепрошую?

— Я тебе запитую: твоя дівчина готова? Вона хоч розуміє, що на неї чекає?

— Готова. Я їй усе пояснив. — І як вона сприйняла?

— Що?.. А-а, так, так… гм… Так, як я й сподівався. Вона не боїться.

— Залишилося менше ніж три біогодини.

— Я знаю.

На цьому розмова припинилась, і Харлан знову зостався наодинці зі своїми думками; від усвідомлення того, що його чекає попереду, йому було бридко на душі.

Коли вже капсула була завантажена, а система управління відрегульована, з’явилися Харлан і Нойс, одягнені приблизно так, як одягалися селяни на початку 20-го Сторіччя.

Нойс унесла деякі поправки в Харланові рекомендації щодо її вбрання, керуючись своїм суто жіночим чуттям у питаннях одягу та естетики. Вона вдумливо добирала деталі свого костюма, звіряючи їх з рекламними малюнками із відповідних журналів того часу, й уважно розглядала речі, привезені з різних Сторіч.

Час від часу зверталася до Харлана за порадою:

— А це підійде, як ти гадаєш?

Харлан знизував плечима.

— Якщо так підказує тобі твоє чуття, то я цілком покладаюсь на нього.

— Ти надто поступливий, Ендрю. Це погана ознака, — сказала вона з якоюсь ніби силуваною веселістю. — Що з тобою сталося? Ти сам не свій. Ось уже кілька днів я просто не впізнаю тебе,

— Зі мною все гаразд, — похмуро відповів Харлан. Побачивши їх у ролі жителів 20-го Сторіччя, Твісел спробував пожартувати:

— О всемогутній Часе! Який потворний одяг носили Первісні люди! А проте він не маже приховати вашої вроди, моя… моя люба, — звернувся він до Нойс.

Нойс привітно всміхнулася йому у відповідь, і Харлан, який мовчки стояв поруч із похмурим виразом обличчя, мусив погодитися, що в старомодно-галантному компліменті Твісела є частка правди. Вбрання Нойс приховувало форми її тіла; косметика зводилася до кількох легеньких мазків на щоках та губах, брови були потворно вищипані і — що найстрашніше — чудові довгі коси були безжально підрізані. І все-таки вона сяяла вродою.

Сам Харлан уже примирився а тим, що йому тисне пояс, муляє під пахвами, почав звикати до мишастого кольору грубої тканини. Йому не раз доводилося носити дивовижне вбрання різних Сторіч.

— Мені дуже хотілося б встановити в капсулі ручне кермо, як ми домовлялися, — сказав Твісел, — але виявляється, це неможливо. Інженерам потрібне для цього потужне джерело енергії, а таких джерел поза Вічністю немає. Під час вашої подорожі в Первісну епоху ми можемо тільки звідси подавати напругу Темпорального Поля. Єдине, що нам вдалося, — встановити важіль повернення.

Він провів їх у капсулу, пробираючись між паками спорядження, й показав на невеличкий металевий важіль, що виступав на гладенькій внутрішній стіні.

— Він діє, як звичайний перемикач, — сказав Твісел. — Замість того щоб одразу автоматично повернутись у Вічність, капсула залишатиметься в Первісному Часі. Як тільки вам треба буде повернутися, натисніть на важіль. А потім, через якийсь час, на вас чекатиме ще одна, сподіваюсь, остання поїздка…

— Ще одна поїздка? — здивувалася Нойс.

— Я тобі не встиг пояснити, — сказав Харлан. — Розумієш, мета нашої подорожі — точно з’ясувати час прибуття Купера в 20-е Сторіччя. Ми не знаємо, скільки часу минуло від його появи там і до публікації оголошення. Ми напишемо йому на його поштову адресу й спробуємо з’ясувати час його прибуття з точністю до хвилини. Тоді приплюсуємо п’ятнадцять хвилин, протягом яких капсула залишалася в Первісному, і знайдемо Купера…

— Бачите, — втрутився в розмову Твісел, силкуючись усміхнутися, — ми не можемо послати капсулу в те саме місце і в той самий час у два різних моменти біочасу.

Нойс, здавалося, похопила суть сказаного.

— Розумію, — сказала вона не дуже впевнено.

— Забравши Купера в момент його прибуття, ми повернемо назад усі мікрозміни. Оголошення з грибовидною хмарою зникне, а Купер знатиме тільки те, що капсула повернулась у Вічність, як і було передбачено, однак потім чомусь несподівано з’явилася знову. Він уже не знатиме, що побував не в тому Сторіччі, і ми йому не скажемо про це. Пояснимо, що забули вписати в його інструкцію один важливий’ пункт (цей пункт треба ще придумати), а далі лише сподіватимемося, що він не надасть цьому значення й не згадає в своїх мемуарах про те, що його двічі посилали в минуле.

Нойс звела вищипані брови.

— Все це дуже складно.

— Атож. На жаль, складно.

Твісел потер руки й подивився на них так, ніби його мучили якісь внутрішні сумніви. Потім випростався, закурив нову сигарету й навіть примудрився напустити на себе безтурботний вигляд.

— А тепер, друзі, щасливої вам дороги!

Він поквапливо потис руку Харланові, кивнув Нойс і вийшов із капсули.

— Ми вже вирушаємо? — запитала Нойс, коли вони залишились удвох.

— Через одну-дві хвилини.

Харлан окинув її швидким поглядом. Вона дивилася йому просто в очі й безстрашно всміхалась. Тепла хвиля здійнялась у Харланових грудях. «Не треба піддаватися емоціям, — подумав він, — тут потрібен холодний розум». І Харлан відвів погляд.

У їхній подорожі не було нічого або майже нічого особливого; вона нічим не відрізнялася від подорожі в звичайній капсулі. Вони лише відчули миттєвий внутрішній поштовх, який, очевидно, міг означати, що капсула перетнула нижню межу Вічності. А втім, поштовх був ледь помітний.

Капсула зупинилася, й вони вийшли в скелястий, пустельний простір, яскраво освітлений промінням призахідного сонця. В легенькому подуві вітерцю вже відчувалася вечірня прохолода. Кругом стояла тиша.

Громадилися голі й величні скелі, розфарбовані оксидами заліза, міді й хрому в усі барви веселки. Безлюдне, майже позбавлене життя громаддя, що оточувало їх звідусіль, гнітило Харлана й ніби придушувало собою. У Вічності, яка не належала до матеріального світу, не було сонця і навіть повітря завозилося. Спогади про своє рідне Сторіччя були туманні. А під час Спостережень у різних інших Сторіччях Харлан мав справу тільки з людьми і їхніми містами. Жодного разу в житті йому не доводилося бачити такого краєвиду.

Нойс торкнулася рукою його ліктя.

— Ендрю, я змерзла.

Здригнувшись, він обернувся до неї.

— Може, поставимо обігрівач? — запропонувала вона.

— Гаразд. У Куперовій печері, — відповів Харлан.

— А ти знаєш, де вона?

— Тут поряд, — кинув він.

Харлан у цьому не сумнівався. В мемуарах точно зазначалося місцезнаходження печери, і спочатку Купера, а потім їх закинули саме туди. Йому пригадалася давня розмова з Наставником Ярроу. «Але ж Земля обертається довкола Сонця, — доводив тоді Харлан, — а Сонце рухається довкола центру Галактики, і сама Галактика рухається також. Якщо ви переміститеся з якоїсь точки земної поверхні на сто років назад, у минуле, то опинитеся в порожнечі, тому що Землі потрібно буде цілих сто років, щоб досягти цієї самої точки простору». (Тоді він ще казав «сто років» замість «Сторіччя»), Наставник Ярроу тоді так відповів йому: «Не можна розділяти Час і Простір. Рухаючись у Часі, ти рухаєшся і в Просторі разом із Землею. Чи ти, може, вважаєш, що птах, здійнявшись у повітря, може опинитися в порожнечі, бо Земля, обертаючись навколо Сонця, рухається із швидкістю вісімнадцять миль на секунду і, відповідно, з такою самою швидкістю тікає від пернатої істоти?»

Аналогія, звісно, річ ризикована, але пізніше Харланові довелося познайомитися з вагомішими доказами, і тепер, після безпрецедентної подорожі в Первісну епоху, він упевнено ступив кілька кроків і зовсім не здивувався, знайшовши вхід до печери саме там, де вона й мала бути згідно з мемуарами.

Він розгріб купу каміння та ріні, якими був замаскований вхід, і ввійшов до печери. Білий промінь його ліхтарика, немов скальпель, розтинав темряву. Дюйм за дюймом він ретельно оглядав стіни, стелю, підлогу. Нойс, яка невідступно йшла слідом за ним, пошепки запитала:

— Що ти шукаєш?

— Сам не знаю. Будь-що, — відповів він.

Це «будь-що» знайшлося аж у глибині печери — пачка зелених аркушиків, пригнічених пласким каменем. Харлан відкинув камінь убік і провів пальцем по краю пачки.

— Що це таке? — запитала Нойс.

— Банкноти. Засіб обміну. Гроші.

— Ти знав, що вони є тут?

— Нічого я не знаю. Просто надіявся.

Це була та сама логіка навиворіт, якою користувався Твісел, — визначення причини, виходячи з наслідку. Вічність існує — отже, Купер діє правильно. Якщо він розраховував, що оголошення приведе Харлана в правильний Час, то цілком логічно було скористатися печерою як додатковим засобом зв’язку.

Обставини складалися навіть краще, ніж Харлан сподівався. Не раз, готуючись до подорожі в Первісну епоху, він потерпав, що коли з’явиться в місті без грошей, із зливками золота, його можуть запідозрити й затримати. Щоправда, Купер примудрився роздобути гроші, однак він мав досить часу. Харлан зважив у руці пачку. Нелегко було назбирати стільки грошей. Непогано попрацював цей юнак, просто чудово!

Коло поступово замикалося.

Багряне сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли вони перенесли все своє спорядження із капсули в печеру. Капсула була накрита дифузною плівкою, яка надійно ховала її від сторонніх очей. Її можна було помітити тільки зблизька, але на такий випадок Харлан був озброєний випромінювачем. Встановили рефлекторний обігрівач, увіткнули в розколину ліхтарик, і в печері одразу стало тепло й затишно.

А надворі заходила холодна березнева ніч.

Нойс задумливо дивилася на лискучий параболічний рефлектор, що повільно обертався довкола своєї осі.

— Що ти збираєшся робити, Ендрю?

— Завтра вранці я вирушу до найближчого міста. Я знаю, де воно розташоване… тобто, де воно повинно бути.

Харлан знову скористався Твіселовою логікою навиворіт.

«Все буде гаразд», — подумав він. — І я піду з тобою, правда?

Він заперечливо похитав головою.

— По-перше, ти не знаєш мови, а, по-друге, тобі важко буде йти.

Несподіваний гнів, що промайнув в очах Нойс, змусив Харлана зніяковіло відвернутися. В цю мить коротко підстрижене волосся надавало Нойс напрочуд дивного, архаїчного вигляду.

— Не роби з мене дурепи, Ендрю. Ти майже не розмовляєш зі мною. Ти навіть не дивишся на мене. Що сталося? Чи тебе стримує мораль твого Сторіччя? А, може, думаєш, що через мене мало не занапастив Вічність, і тепер мене винуватиш? Чи вважаєш, що я спокусила тебе? У чім річ?

— Ти навіть не уявляєш, що я думаю, — відповів він.

— То поділись зі мною своїми думками. Нам треба зараз усе з’ясувати. Хтозна, чи буде в нас колись іще така нагода. Ти й досі кохаєш мене? Чи просто хочеш мене зробити козлом відпущення? Навіщо ти привіз мене сюди? Поясни. Чому не залишив у Вічності, якщо я не потрібна тобі, якщо тобі не хочеться навіть дивитися на мене? — Існує небезпека, — пробурмотів Харлан.

— Невже?

— Навіть більше, ніж небезпека. Кошмар. Кошмар Обчислювача Твісела. Коли ми в паніці мчали до тебе в Приховані Сторіччя, він довірив мені свої думки про ці Сторіччя. Він припускає, що в далекому майбутньому ховається від нас еволюціонований людський рід, може, надлюди, які відгородилися від нашого втручання й задумали покласти край нашим Змінам Реальностей. Він вважає, що це вони могли поставити бар’єр у 100 000-му. Потім ми знайшли тебе, і Твісел забув про свої кошмари. Він вирішив, що ніякого бар’єра не було, і повернувся до невідкладних проблем урятування Вічності.

Але його острах передався мені. Адже я знаю, що бар’єр існував. Жоден із Вічних не міг поставити його, оскільки, як сказав Твісел, така річ теоретично неможлива. А втім, може бути, що теорія Вічних не досить розвинена. Однак бар’єр був. І хтось поставив його.

Певна річ, — задумливо провадив далі Харлан, — Твісел міг помилятися. Йому здається, що людина обов’язково має еволюціонувати, проте це не зовсім так. Палеонтологія не належить до тих наук, якими цікавляться у Вічності, однак вона успішно розвивалася в пізній період Первісної епохи, і я трохи розуміюсь на цьому. Ось що мені відомо: живі істоти еволюціонують тільки під впливом змін у навколишньому середовищі. У стабільному навколишньому світі вони можуть залишатися незмінними протягом мільйонів Сторіч. Первісна людина еволюціонувала швидко, бо жила в суворих умовах мінливого середовища. Та як тільки людство навчилося створювати власне середовище, воно зробило його приємним і стабільним, і цілком природно, що по тому перестало еволюціонувати.

— Я не розумію, про що ти кажеш, — промовила Нойс, усе ще не заспокоївшись. — Зрозуміла тільки, що ти жодним словом не обмовився про нас з тобою, а саме про це я хочу від тебе почути.

Харлан залишився незворушним.

— Отже, для чого був поставлений бар’єр в 100 000-му? — правив своєї він. — Яка його мета? Тобі ніхто не заподіяв ніякої шкоди. Тоді що це могло означати? І я запитав себе: що відбулося через те, що бар’єр було поставлено, або, інакше кажучи, чого не відбулося б, якби бар’єр не поставили?

Харлан помовчав якусь хвилю, втупившись поглядом у свої важкі, незграбні черевики з натуральної шкіри. Він подумав, що з великим задоволенням роззувся б…

— На поставлене запитання може бути лише одна відповідь. Наштовхнувшись на бар’єр, я стрімголов помчав назад за випромінювачем, щоб з його допомогою допитати Фінджі й одержати від нього пояснення. А потім мені спало на думку ризикнути Вічністю, щоб повернути тебе, і я мало не знищив Вічність, подумавши, що втратив тебе назавжди. Ти мене розумієш?

Нойс дивилася на нього із змішаним почуттям недовіри та страху.

— Невже ти хочеш сказати, що ті люди з майбутнього змусили тебе саме так робити? Що вони запрограмували твої дії?

— Атож. І не дивись на мене так. Я в цьому певен! Хіба ти не розумієш, яка тут різниця? Поки я щось роблю із власної волі, я можу пояснити свої вчинки й ладен відповідати за них. Але знати, що мене обдурили, обвели круг пальця, що хтось керує і маніпулює моїми почуттями, немов я Обчислювальна машина, в яку досить лише вкласти відповідну програму…

Харлан раптом зрозумів, що зірвався на крик, і осікся. Помовчавши хвилю, він провадив далі:

— Я не можу змиритися з цим. І я мушу виправити те, що зробив, коли був маріонеткою в чужих руках. Тільки тоді я заспокоюсь. І, мабуть, так і буде. Він ще відчує справжній тріумф, незважаючи на особисту трагедію, яка чекає на нього попереду.

Коло замикається.

Нойс несміливо простягла до нього руку, немов хотіла приголубити, але Харлан відсунувся, уникаючи її ласки.

— Все було підстроєно. І моя зустріч з тобою. І все, що відбулося потім. Проаналізували мою вдачу, мої нахили. Це, очевидно, дія і реакція на неї. Натисніть на одну кнопочку — і чоловік зробить це. Натисніть на іншу кнопочку — і він зробить те.

Болючий сором заважав йому говорити. Він труснув головою, мовби намагаючись позбутися почуття відрази. Так пес струшує із себе воду, коли вийде з річки.

— Одного я тільки не розумів спочатку: як я здогадався, що Купера мають послати в Первісну епоху? Неймовірна здогадка!

В мене не було для неї ніяких підстав. І Твісел не міг цього зрозуміти. Він не раз дивувався, як я зі своїми мізерними знаннями математики примудрився дійти правильного висновку.

А я все-таки здогадався. І знаєш, коли вперше здогадка осяяла мене? Тієї самої ночі. Ти спала, а я ніяк не міг заснути. В мене було таке відчуття, ніби я конче маю щось згадати. Якусь фразу, якусь думку, що промайнула в моєму збудженому мозку. Я довго думав, аж поки раптом збагнув значення всього того, що пов’язане з Купером, й водночас зблиснула думка, що я можу знищити Вічність. Пізніше я ознайомився з історією математики, але в цьому вже не було особливої потреби. Я вже все знав і так. Я був певний. Як? Чому?

Нойс пильно дивилася на нього. Вона вже не пробувала доторкнутися до нього.

— Невже ти хочеш сказати, що люди з Прихованих Сторіч і це підстроїли? Що вони вклали у твій мозок думки й спрямовували твої дії?

— Так, так! Саме так вони й робили. Однак не довели ще справи до кінця. Коло замикається, але воно ще не замкнулось.

— Але як вони можуть щось зробити тепер? Адже їх немає з нами?

— Немає? — Голос його прозвучав так глухо, аж Нойс зблідла.

— Невидимі надістоти? — прошепотіла вона.

— Ні, не надістоти. І не невидимі. Я вже пояснював тобі, що, створивши власне навколишнє середовище, людина перестала еволюціонувати. Людина Прихованих Сторіч — це гомо сапієнс. Звичайна людина.

— Тоді напевне їх тут нема.

— Тут є ти, Нойс, — сумно промовив Харлан.

— Авжеж. І ти. І більше нікого.

— Ти і я, — погодився Харлан. — І нікого більше. Жінка з Прихованих Сторіч і я… Не прикидайся невинним ягням, Нойс. Прошу тебе.

Вона з жахом подивилася на нього.

— Про що ти кажеш, Ендрю?

— Про те, що й повинен сказати. Що ти мені нашіптувала того вечора, коли споїла мене м’ятним напоєм? Твій ніжний голос… улесливі слова… Я нічого не розумів тоді, але підсвідомо я все запам’ятав. Про що ти нашіптувала мені так ніжно? Про подорож Купера в минуле. Про Самсона, що руйнує храм Вічності. Я правильно кажу?

— Я навіть не знаю, хто такий Самсон і що він руйнував, — сказала Нойс.

— Ти могла легко про це здогадатися, Нойс. Скажи мені, коли ти вперше проникла в 482-е? Замість кого ти там з’явилася? Чи ти просто… втиснулася в те Сторіччя? Експерт із 2456-го на моє прохання розрахував лінію твого життя. В новій Реальності ти не існувала. Не було навіть твого Аналога. Дивно для такої невеличкої Зміни, та все ж можливо. А потім Розраховувач сказав мені одну річ. Я його почув, але не зрозумів. Дивно, що я взагалі запам’ятав його слова. Може, вони й зачепили в мені якусь струну, але я був надто переповнений… тобою, щоб прислуховуватися. Він сказав: «При тій комбінації чинників, яку ви мені дали, я не зовсім розумію, як вона могла існувати в попередній Реальності».

Він мав рацію. Ти і не існувала в ній. Ти була прибульцем з далекого майбутнього й маніпулювала мною і Фінджі також у своїх власних цілях.

— Ендрю…

— Все збігається. Який я був сліпий! Книга в твоїй домашній бібліотеці називалася «Соціальна й економічна історія». Вже тоді це мене здивувало. Вона була тобі потрібна, — правда ж? — щоб, вивчивши її, якнайкраще пристосуватися до того Сторіччя. І ще одне. Пам’ятаєш нашу поїздку в Приховані Сторіччя? Це ти зупинила капсулу в 111 394-му. Ти зупинила її точно розрахованим, упевненим рухом… Де ти навчилася управляти капсулою? Адже, судячи з усього, це була твоя перша подорож у капсулі. До речі, чому в 111 394-му? Це що, твоє рідне Сторіччя?

— Навіщо ти взяв мене з собою в Первісну епоху, Ендрю? — тихо спитала вона.

— Щоб захистити Вічність! — несподівано зірвався він на крик. — Важко передбачити, що ти могла б там іще накоїти. А тут ти безпорадна, бо я розкусив тебе. Признайся, що це правда. Признавайся!

У пароксизмі гніву він замахнувся на неї. Вона й не поворухнулася. На її обличчі відбився цілковитий спокій. Вона здавалася прекрасною статуєю, виліпленою із теплого воску. Піднята рука Харлана застигла в повітрі.

— Признавайся! — повторив він.

— Хіба ти сумніваєшся у своїх висновках? Та й яке це має для тебе значення, признаюсь я чи ні?

Харлан відчув, як знов у ньому закипає лють.

— Признавайся, щоб я потім не відчував ні каяття, ні жалю.

— Каяття?

— Нойс, я прихопив із собою анігілятор і маю намір убити тебе.