Капітан Зірвиголова

РОЗДІЛ І

Старший сержант, що виконував обов'язки секретаря воєннопольового суду, нарешті підвівся. В руці у нього клаптик паперу з вироком, який він щойно надряпав.

Різким і сухим голосом, карбуючи кожний склад, він прочитав вирок обвинуваченому:

П'ятеро членів суду в білих касках, з кобурами на поясах, недбало притримуючи колінами шаблі, сиділи на складених стільцях з пихатим і зневажливим виглядом джентльменів, змушених виконувати неприємний і нудний обов'язок.

Один з них, молодий капітан, навіть промимрив крізь зуби:

— Хай йому чорт! Стільки церемоній, щоб відправити на той світ якогось селюка — шахрая, білого дикуна, бунтівника, грабіжника і вбивцю!

Але голова суду, вродливий чоловік у формі полковника шотландського полку імені Гордона, спинив його легким рухом руки і звернувся до засудженого:

— Що ви можете сказати на своє виправдання, Давіде Поттер?

Бур, який був на цілу голову вищий від своїх конвойних артилеристів, що стояли обабіч його з оголеними шаблями, лише презирливо знизав плечима. Потім відвернувся від членів суду і крізь потрійний ланцюг солдатів, виструнчених з примкнутимн штиками навколо судилища, звернув свій ясний погляд туди, де стояла його безутішна родина.

Там, біля ферми, ридала, ламаючи в розпачі руки, молода жінка, нестямно плакали діти, нещасні батьки засудженого погрожували завойовникам своїми немічними кулаками…

І немов бажаючи підкреслити цю скорботну картину, яскраве сонячне проміння, пробиваючись крізь примхливе листя акацій і гігантських мімоз, світлими зайчиками гралось на лузі, трав'яні хвилі якого тікали кудись, у недоступну для ока далину.

Тут він жив, любив, страждав і боровся аж до останнього дня.

На якусь мить його погляд затуманився сльозою розчулення, але її зараз же осушив гнів.

Він випростався і, стиснувши кулаки, хрипким голосом відповів полковникові:

— Ви засудили мене за те, що я захищав свободу і незалежність своєї батьківщини… Що ж! Ви сильніші — вбийте мене!

— Ми судді, а не вбивці! — з обуренням перервав його голова. — Ви, бури, ведете безчесну, не гідну цивілізованих людей війну. Війна також має свої закони, і ми судимо вас за цими законами.

— А, по-вашому, це чесна війна, коли десять, п'ятнадцять, двадцять чоловік нападають на одного? — вигукнув бюргер[1].

— Ми воюємо з відкритим забралом з допомогою нашої зброї. І ми не судимо тих, хто воює з нами такою ж зброєю. А вдаватися до отрути — підлість, — сказав полковник. — Сьогодні ви отруюєте коней, завтра візьметеся за людей… Це заслуговує на суворе покарання.

Бур, не розбираючись у таких тонкощах, гнівно заперечив:

— Я діяв як патріот, який знищує все, що допомагає війні: людей, худобу, воєнні матеріали. І ви не зможете втовкмачити мені, чому вбивати людей з рушниці почесно, а труїти коней підло.

— Від цієї тварюки не доб'єшся пуття, — знову процідив капітан, у глибині душі збентежений наївною логікою селянина.

— Слухання справи закінчено! — владно втрутився голова. — Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті.

— А я й не прошу пощади! Якби ви залишили мені життя, я знову взявся б за те саме. Та за мене помстяться!.. Еге ж, жорстоко помстяться! Пролийте мою кров… Нехай вона ллється рікою!.. Кров мучеників за незалежність — це роса, що живить свободу!

Ці слова, сказані громовим голосом, кинули в дрож людей, що зібралися перед фермою. А вражений ними, старший сержант, крякнувши, взявся дочитувати вирок:

Почувши цей дивний параграф вироку, засуджений бюргер вибухнув сміхом, що в таку хвилину бринів моторошно.

— Ха-ха-ха!.. Розумію… Мені якось говорили про це, та я, признатись, не вірив! — вигукнув він. — Ви боїтесь, щоб солдати не стали жертвами помсти за розстріляних? І сподіваєтесь такими хитрощами відвести від них цю помсту? Ви думаєте, якщо солдат, розстрілюючи патріота, сам не знає, чи заряджено бойовим патроном його рушницю, чи ні, то інші й поготів не дізнаються?.. Йолопи! Солдатам нема чого боятися: моя помста не впаде на голову цих невільних спільників вашого злочину. Вона спіткає вас… так, тільки вас, так званих суддів, справжніх і єдиних винуватців! Вас п'ятеро, ви сильні й здорові, за вами англійська армія чисельністю у двісті тисяч чоловік — і все одно помста настигне вас усіх п'ятьох, і ви загинете лютою смертю, бо я засуджую вас до неї — я, приречений на смерть!

Голова підвівся і холодно сказав:

— Ми судимо за правом і сумлінням, і ваші погрози не хвилюють нас. За законом вам не дозволяється мати з ким-небудь зносини, але з людяності я дозволяю вам попрощатися з родиною.

На його знак потрійний ланцюг солдатів розімкнувся. Через прохід кинулись пригнічені горем родичі засудженого.

Їх чоловік з тридцять; попереду дружина Давіда. Божевільна від горя, вона падає на груди любимого і вірного супутника свого життя і нестямно стискає його в обіймах. Вона не в силі вимовити й слова, приголомшена неминучістю страшного лиха.

Біля неї красивий юнак. На ньому мисливський костюм витонченого крою, елегантність якого так впадає в око поруч із скромним одягом бурів, що збуджує цікавість англійців.

Сумна усмішка освітила обличчя засудженого, коли він побачив юнака.

— Давіде!.. Мій хороший, добрий Давіде!.. Ось як нам довелося зустрітися! — вигукнув молодий чоловік.

— Ви? Невже це ви, мій любий хлопче?.. Який я щасливий!.. Бачите, вони схопили мене — це кінець… Не побачу я торжества нашої свободи і незалежності.

— Почекайте, не впадайте у розпач!.. Я спробую поговорити з ними, — сказав юнак.

Він підійшов до членів військового суду, що вже підвелися і збиралися йти. Знявши капелюх, але не втрачаючи почуття власної гідності, він звернувся до голови:

— Благаю вас, мілорд, накажіть відкласти виконання вироку. Згляньтесь на цю нещасну жінку, на дітей, на цю людину, вчинками якої керувало саме лише благородне почуття патріотизму. Ви сини великої, сильної нації, будьте ж великодушні!

— Мені дуже шкода, — відповів полковник, віддаючи честь затягнутою в рукавичку рукою, — але я безсилий допомогти.

— Кілька днів життя!.. Всього лише кілька днів! Один тільки тиждень — і я беруся виклопотати для нього помилування.

— Не можу, молодий чоловіче. Вирок оголошено ім'ям закону, а ми всі раби закону, починаючи від її величності королеви і кінчаючи останнім з наших хлопців.

— Я внесу заставу.

— Ні.

— Десять тисяч франків за кожний день…

— Ні.

— Сто тисяч франків за день… Це складе мільйон за десять днів!

— Мільйон? Та хто ж ви такий?

— Той, хто вміє відповідати за свій підпис, — відповів юнак з характерною для нього визивною, але сповненою гідності зухвалістю. — Давід Поттер врятував мені життя, і, якщо треба буде, я віддам за нього все до останньої копійки, до останньої краплини своєї крові!..

— Таке почуття робить вам честь, — перервав його полковник, — але на війні важко керуватися почуттями. А тепер вислухайте мене уважно, — додав він. — У мене є син, приблизно вашого віку, він служить офіцером у моєму полку. На ньому зосередив я всю свою батьківську ніжність, усе честолюбство солдата… Так от, припустімо, що він потрапив у полон до бурів і має бути розстріляний, як буде зараз розстріляний цей чоловік. Припустімо також, що мені, його батькові, пропонують його життя в обмін на життя Давіда Поттера…

— І ви?.. — задихаючись від хвилювання спитав юнак.

— Відхилив би пропозицію, і мій єдиний син загинув би!

Наче приголомшений цими словами, юнак опустив голову. Він зрозумів: ніщо вже не може врятувати засудженого, і наполягати марно. Вперше збагнув він увесь жах цього страшного лиха, цього нещастя, яке перетворює вбивство на закон і навалює гори трупів, цієї потвори, яка ганьбить людство і ім'я якій — війна!

Повернувшись до бура, оточеного рідними в сльозах, він узяв його руку в свої і з невимовним виразом ніжності і жалю вигукнув:

— Мій добрий Давіде!.. Я гадав розчулити їх — нічого не вийшло… Сподіватися більше нема на що.

— І все ж я дуже вдячний вам, мій маленький хоробрий французе, за ваше співчуття, — відповів бюргер. — Бог свідок, що на серці теплішає, коли бачиш, що за нашу справу борються такі люди, як ви!

— Невже я нічого не можу зробити для вас? — прошепотів юнак.

— Можете! Побути біля мене разом з моєю дружиною і дітьми до останнього мого подиху… Помститися за мене! Завжди битися так само, як… Зрозуміли? І ні слова більше… Тут надто багато вух…

— Обіцяю, Давіде!

І він стиха додав, ніби розмовляючи сам з собою:

— Оцей шотландський полковник, герцог Річмондський, здається, все-таки має добре серце.

Офіцери тимчасом розходилися по своїх наметах, з цікавістю поглядаючи на цього хлопця, що жонглював мільйонами і говорив як дорослий.

Лишились тільки старший сержант, двоє артилеристів і піхотинців, що оточували місце, де стояли засуджений і його близькі. Сержант різким голосом наказав одному з солдатів дати засудженому свою лопатку.

Солдат відстебнув підвішену на поясі, нижче рюкзака, невеличку лопатку, яка є у спорядженні всієї англійської піхоти, і подав її бурові, а старший сержант, вказавши пальцем на землю, пояснив:

— Копай!..

Знизавши плечима, бур спокійно відповів:

— Я не торкнуся цього англійського виробу, не хочу бруднити своїх рук, та й рідну землю, де мені судилося спочивати вічно. Принесіть-но мені кирку та лопату, добре моє знаряддя. З їх допомогою я зорав цю незайману землю, яку тепер спустошують завойовники.

Йому принесли. Він схопив держаки, відполіровані довгим тертям об його загрубілі від праці руки, і блискуче залізо задзвеніло. Потім довгими кроками він відміряв на червонуватому грунті свій гігантський зріст і зробив дві глибові борозни. Англійські солдати, що вміють цінити мужність, не могли приховати захоплення.

Бур поплював на долоні, стиснув держак кирки і весь захопився своєю зловісною працею.

— Ану-бо, Давіде, — бурмотів він, — поворуши-но востаннє землю, що вигодувала тебе.

Зігнувши спину, напружуючи руки і шию, на яких, наче мотузяні вузли, виступили мускули, він дужими ударами почав вгризатися в землю вельдту[2], і земля, пролітаючи поміж його ніг, слухняно лягала позаду. Потім засуджений старанно вирівняв лопатою яму, надавши їй форму могили.

Дружина и діти, стоячи навколішки під пекучим промінням сонця, що було вже в зеніті, тихо плакали.

Солдатам дозволили сісти. Вони почали закусувати, тихо перемовляючись. Час минав, і могила глибшала. Велетень-бур глибше й глибше заходив у землю, лише зрідка перериваючи свою жахливу роботу, щоб тильною поверхнею руки витерти піт, який струмками збігав по обличчю. Час від часу він крадькома поглядав на дружину й дітей. І тоді, незважаючи на втому, починав працювати швидше, щоб скоріше покінчити із страшним для них видовищем.

Хтось із солдатів, охоплений співчуттям, простяг бурові флягу віскі.

— Випийте, товаришу, це від щирого серця, — лагідно сказав він.

— Віскі?.. Ні, спасибі. Ще подумають, що я випив для хоробрості. Та я охоче прийму від вас трохи води, товаришу!

Друзі і родичі, оточені ланцюгом солдатів, не могли піти по воду.

Солдат збігав у будинок і приніс дерев'яний ківш свіжої води. Давід, припавши до нього губами, жадібно пив, а солдат повернувся на своє місце, міркуючи стиха:

— Водо!.. Хіба ж її можна вважати за християнський напій, особливо в ту мить, коли людина мусить назавжди забути смак віскі? Та коли б мені було так близько до могили, як йому, я б уже не посоромився осушити фляги всього взводу. Це так само вірно, як те, що мене звати Томмі Аткінс!

А час минав, безжально пливли хвилини. Сонце схилялось на захід. І все глухіше лунали удари кирки у відкритій ямі, що поглинула бура вже до плечей. Дружина його розпростерлась на землі і, з жахом усвідомлюючи наближення страшної хвилини, не відривала очей від двох великих горбків, що наростали з обох боків могили.

Почулось цокання затворів. То старший сержант, вийнявши з патронташа дванадцять патронів і витягши з шести патронів кулі, заряджав рушниці.

Ось він уже приніс гвинтівки і кинув їх на землю. Потім, підійшовши до бура, який усе ще копав, сказав:

— Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті!

Бур припинив роботу, підвів голову і спокійно відповів:

— Я готовий!

Поклавши держак лопати впоперек ями і схопившись за неї, він підтягнувся на руках, одним стрибком перелетів через могильний скат — і ось він уже стоїть на землі, вкритий червонуватим порохом, освітлений косим сонячним промінням, величезний, трагічно величний.

Дружина й діти кинулись до нього, але варта на знак сержанта відтіснила їх. І зразу ж виступили вперед дванадцять неозброєних солдатів, призначених у цей страшний наряд. Навмання розібравши принесені сержантом рушниці, вони вишикувались. До засудженого підійшов старший сержант, щоб зав'язати йому очі і поставити на коліна. Бур енергійно запротестував:

— Єдине моє прохання до англійців — дозволити мені вмерти стоячи, дивлячись на боже сонце, і самому скомандувати: вогонь!

— Я не можу відмовити в цьому такій мужній людині, як ви, — відповів сержант, козирнувши йому по-військовому.

— Дякую.

Взвод стояв приблизно за п'ятнадцять кроків. Бур став обличчям до солдатів, спиною до могили.

Мертва тиша нависла над табором. Стихли ридання і стогін. Пекельна мука стиснула всі серця.

Коротка команда, миттєвий брязкіт металу, і дванадцять стволів витяглись рівною блискучою лінією: солдати взяли бура на приціл.

Засуджений стояв з непокритою головою і відкритими грудьми.

Глибоко зітхнувши, він вигукнув:

— Прощайте, дружино, діти, свободо! Прощай усе, що я любив! Хай живе незалежність!.. А ви, солдати: вогонь!

Гримнули дванадцять пострілів, супроводжувані глухою луною. Бур похитнувся і важко впав навзнак на один з могильних скатів.

З вуст дружини вирвався крик відчаю, заголосили діти.

Взвод взяв гвинтівки на плече, зробив півоборот і вирушив у табір. Загін, що оточував місце страти, розімкнувся і відкрив нарешті доступ до могили.

Бур помер зараз же. З його грудей, прострелених всіма шістьма кулями, цебеніли потоки крові.

Нещасна жінка, важко опустившись на коліна, благоговійно закрила вбитому очі, що навіть мертві зберегли твердість. Потім, вмочивши свої пальці в крові, що яскраво червоніла на роздертому одязі чоловіка, перехрестилася і сказала дітям:

— Зробіть так, як я… І ніколи не забувайте, що ваш батько — вбитий англійцями мученик, кров якого кличе до помсти!

Діти наслідували її приклад. А старший син, рослий, трохи незграбний, але рішучий чотирнадцятирічний хлопець підійшов до француза, який також плакав, і, взявши його за руку, твердо сказав:

— Ти візьмеш мене з собою. Правда ж?

— Атож, — відповів француз. — У мене знайдеться для тебе і поні, і мушкетон.

— Іди, дитино моя! — вигукнула, почувши його, мати. — Іди, воюй за незалежність, як личить чоловікові, і помстися за батька!

З будинку принесли широке простирало і вірьовку: простирало — для того, щоб загорнути тіло, вірьовку — щоб опустити мого в могилу.

У цю хвилину прибіг, захекавшись, схвильований і моторний, наче білка, підліток.

Побачивши молодого француза, він кинувся до нього і тихо сказав:

— Нас зраджено!.. Тікай, рятуйся!.. Англійці знають, що ти на їхній передовій позиції. Швидше! Швидше!.. Коні вже тут.

— Дякую, Фанфан… Іду. — І, звернувшись до юного бура, француз сказав: — Обійми свою матір, Поль, і йди за мною.

Хлопець, названий Фанфаном, уже зник. Син страченого і молодий незнайомий пішли за ним.

Фанфан попрямував до заростей колючих мімоз, що мають влучну назву «зачекай трохи». Там, покусуючи гілля, переступали з ноги на ногу два дужих поні, споряджені по-бойовому, з мушкетонами біля сідла і туго набитими похідними сумками.

Спритно скочивши на одного з них, француз гукнув Полю:

— На круп позаду Фанфана — і галопом!.. Діло буде гаряче!

З аванпостів уже долетіло кілька пострілів, і над головами втікачів задзижчали кулі, коли їхні поні рвонули з місця і шаленим галопом помчали.

Біля будинку Давіда Поттера знялась невимовна метушня.

— Оточити будинок! Нікого не випускати! — крикнув полковий ад'ютант, примчавши на змиленому коні. — Де старший сержант?

— Тут, пане лейтенант! — відповів сержант.

— Ви не помітили тут юнака, вірніше, хлопця в мисливському костюмі?

— Так точно, пане лейтенант, помітив!

— Де він?

— Гадаю, що на фермі.

— Негайно схопити його і доставити в штаб полку живим або мертвим.

— Живим або мертвим?.. Та це ж безневинна дитина!

— Ви йолоп!.. Ця дитина — справжній диявол, він, вартий цілого полку! Це клятий капітан Зірвиголова, командир розвідників… Скоріше, скоріше! Усім кавалеристам, які у вас є, — в сідло!

За одну мить було загнуздано і осідлано тридцять коней.

І почалася шалена погоня…

РОЗДІЛ II

В англійців, цих палких любителів спорту, все може стати приводом для шалених верхогонів.

Якщо немає лисиці для цькування собаками, задовольняються невеличкими паперовими кульками. Єгер, що зображує звіра, розкидає їх як попало.

Полювання для забави або навіть щось подібне до такого полювання цілком задовольняє спортсмена, аби тільки скакати через найнесподіваніші перешкоди і відчувати сп'яніння, яке так хвилює вправного наїзника.

А коли у джентльмена в перспективі полювання на людину! Коли людина стає дичиною, яку треба спіймати або вбити!.. О! Тоді національна пристрасть, помножена на природжену первісну лютість — homo homini lupus est[3], перетворюється на справжнє шаленство.

Перед такими полюваннями мерхнуть забави з папірцями і полювання на лисиць.

Гнатися за людиною, бачити її агонію, — яка насолода для цивілізованих варварів!

«Вперед! Вперед!..» У англійців цей вигук означає: «Хто прийде першим».

Офіцери, користуючись своєю владою, наказали солдатам спішитися і безцеремонно забрали в них коней. Загін сформувався за одну мить. Він складався з драгунів, уланів, гусарів і кількох кавалеристів-волонтерів, цих безстрашних мисливців, ще більш одержимих, ніж їхні товариші з регулярної армії.

«Вперед! Вперед!..»

Обов'язок солдата і спортивний азарт підганяють один одного, надаючи особливої напруженості верхогонам, що одразу ж набрали шаленого характеру.

«Вперед!.. Вперед!.. Полювання на людину!»

Взвод то збивався в купу, то розтягувався, залежно від темпераменту вершників і їхніх коней.

Попереду молодий уланський лейтенант на чудовому, породистому скакуні. З кожним його стрибком офіцер все далі відривався від свого загону і наближався до втікачів, що випередили погоню не більше як на шістсот метрів.

Бідолашні хлопчаки мчали щодуху на поні, непоказних на вигляд, але сміливих і розумних тваринах, що чесно виконували свій обов'язок.

Ось обидва загони влетіли в смугу високих трав. Тут поні дістали деяку перевагу: вони перейшли на своєрідний алюр, в якому передні ноги ідуть риссю, а задні скачуть галопом, що дає тваринам змогу, майже не знижуючи швидкості і не плутаючись, продиратися серед високих трав. На голій рівнині їх нагнали б за якихось десять хвилин, а в такому степу втікачам щастило зберігати однакову відстань між ними і переслідувачами.

Проте уланський лейтенант та ще троє вершників поступово доганяли втікачів.

Поні молодого француза, якого англійці звали капітаном Зірвиголовою, не виявляв ще найменших ознак втоми. Але вудила поні, на якому скакали Фанфан з юним Полем, уже вкривала рясна піна: він явно починав стомлюватись.

— Фанфан! — гукнув Зірвиголова. — Ти не на дерев'яному конику каруселі, а в сідлі! Віддай повіддя, покладися на коня.

— Гаразд, хазяїне! — відповів Фанфан. — Доведеться тобі, Коко, думати за нас обох, — ласкаво поплескав він по шиї поні. А втім, для тебе це не так уже й важко.

Зірвиголова тимчасом озирнувся. Занепокоєний наближенням англійців, він відстебнув мушкетон.

— Увага!.. — стиха звернувся він до своїх супутників. Потім він свиснув, і обидва поті враз зупинилися й завмерли на місці.

Проворно скочивши з поні, Зірвиголова прилаштував на сідлі ствол свого мушкетона і, навівши його на уланського офіцера, обережно спустив курок. Пролунав сухий постріл. Кілька секунд Зірвиголова стояв не ворухнувшись, широко розплющивши очі, немов силкуючись простежити політ кулі.

Офіцер, уражений кулею на всьому скаку, випустив повіддя і, змахнувши руками, перекинувся на круп коня. Кінь шарахнув убік, офіцер, мертвий чи тяжко поранений, упав на землю, а оскаженілий з переляку кінь, якого підстьобували по боках стремена, понісся навмання.

— Дякую вам, Зірвиголово! Може, це один з тих, хто вбив мого батька! — вигукнув Поль Поттер.

Пролунав другий постріл.

То Фанфан, побачивши, що Зірвиголова стріляє, вирішив наслідувати його приклад, але, проте, невдало.

— Ех! Чистісінький промах, — пробурмотів роздосадуваний хлопець.

Троє кавалеристів, що скакали за лейтенантом, зупинилися подати йому допомогу. Утворилась маленька група.

Бабах!

Ф'ю-ю-ю-ю… — заспівала, розтинаючи повітря, куля.

То знову вистрілив Зірвиголова.

Кінь у групі англійців став дибки і, пройшовши кілька кроків на задніх ногах, як геральдичні тварини, гепнувся, підм'явши під себе вершника.

— І другий! — з шаленою радістю загорлав маленький бур.

Бабах!.. Це знову так само азартно стрельнув Фанфан, і знову так само успішно промахнувся.

— Ти стріляєш, мов той швець, Фанфан! — вигукнув сердито Зірвиголова. — Передай свою рушницю Полю!

— Давай, давай! — зрадів син страченого. — Подивишся, як я стріляю.

З акуратністю старого солдата хлопець цокнув затвором, вклав патрон у казенну частину, спокійно навів рушницю на одного з двох уланів, що лишилися в живих з маленького англійського авангарду, і вистрілив у ту саму хвилину, коли улани відновили переслідування.

— От здорово! — вигукнув Фанфан, радіючи успіхові маленького бура, що збив вершника з коня.

— Ну, Поль! Четвертий — на нас двох! — вигукнув Зірвиголова. — Тобі вершник, мені — кінь.

І два постріли злилися в один.

Вершник і кінь, в яких на повному скаку влучили двоє стрільців, що не знали промаху, впали у траву.

— Так, за тебе помститься, і добре помститься, бідолашний мій батьку! — вигукнув блідий від гніву хлопець.

Оця страшна розправа, така довга у розповіді, відбулась за якихось півхвилини.

Проте час було тікати. Усі кавалеристи примчали до того місця, де загинули їхні товариші. Загін перешикувався.

Вже сідаючи на поні, Зірвиголова помітив, що всі англійці, в яких була вогнестрільна зброя, ціляться в них.

Він тільки встиг пронизливо свиснути й гукнути:

— Лягай!

Прекрасно вимуштрувані тварини, зачувши знайомий сигнал, розплаталися на землі одночасно з своїми господарями.

Над втікачами просвистів град куль. Фанфан болісно скрикнув.

— Тільки без дурниць! — вигукнув Зірвиголова, але голос його звучав тривожно.

— Почастували… — озвався Фанфан. — Нічого сказати, почастували!

— Грім і блискавка!.. Бідолашний Фанфан! — вигукнув Зірвиголова. — Покажи!

— У ліву ходулю влучили, — намагався віджартуватися Фанфан. — Стривай… Поломки, здається, нема, — тільки голінку продірявили. Кровоточить, правда, але нічого, не дуже болить. Замотаю її хустинкою і стану таким же молодцем, як і був.

— Дай-но перев'яжу.

— Не треба. Потім якось… Зараз є справи куди важливіші. Стає жарко.

Справді, ставало жарко.

Розлютовані опором англійці, що не сподівалися зустріти таких небезпечних противників у мізерних хлопчаках, яких вони гадали взяти голими руками, змінили тактику і перейшли до нового маневру.

Їх двадцять чотири чоловіки. Семеро поскакало праворуч, семеро — ліворуч, описуючи півкола, щоб відрізати відступ втікачам. Решта десять, залишившись на місці, розсипалась і підтримувала огонь у тому напрямі, де припали до землі юні партизани.

— Тепер уже не до сміху, — сказав Зірвиголова. Піднявши голову, він оглядав місцевість. — Вони хочуть взяти нас в кліщі обхідним рухом. Але подивимося!.. Доведеться відступати. Ти зможеш, Фанфан?

— Кожен все зможе, як захоче, хазяїне. Будь спокійний! Я вже не повисну колодою у вас на ногах.

— Нам загрожує смертельна небезпека, — застеріг Зірвиголова.

— Усе наше життя — смертельна небезпека, — відповів молодий парижанин. — Не розбивши яєць, і яєчні не засмажиш. Коли б я тремтів за свою шкуру, я лишився б у паризькому передмісті, на своїй рідній вулиці Гренета.

Поки Фанфан філософствував, Зірвиголова не гаяв часу. Він встановив за компасом, що в півльє праворуч від них є великий ліс, відомий йому, потім зв'язав вузлом стремена поні, закинувши їх на сідла. Усе це він робив так, щоб англійці нічого не помітили. А ті весь час ліниво пострілювали, вирішивши, мабуть, не починати енергійних дій, поки їхні товариші не завершать оточення. Зірвиголова тим часом перекинув через плече свій мушкетон і, наказавши товаришам не відставати від нього, з дивовижною швидкістю поповз у високій траві.

Поль і Фанфан, мабуть також знайомі з цим прийомом індійців, зробили те саме, і незабаром всі троє зникли у гігантській рослинності вельдту. Їхні поні, розпростерті на землі і приховані густою травою, лишилися на місці.

Англійці, ставши обачнішими, наближались обережно, дрібною риссю, час від часу навіть переходячи на крок.

Не звертаючи на них ніякої уваги, Зірвиголова посувався праворуч, до узлісся. Ворог не переставав пострілювати навмання, і Зірвиголова, повзучи з спритністю ящірки, сказав стиха:

— Тільки б не покалічили вони наших конячок… Ех! Та була б зі мною хоча б дюжина моїх Молокососів, жоден із цих хакі не повернувся б до себе в табір. — І, обернувшись до Фанфана, він спитав: — Як справи, старші?

— Пріємо, працюємо, — відповів Фанфан. — Не ручуся, що міг би стрибнути з трампліна, але щодо ходи рачки… одною лапою більше, одною менше — це не має значення.

На щастя, трава в тих місцях була заввишки з метр, а то й більше; тільки це й рятувало безстрашних шибайголів. В іншій обстановці їх давно б уже схопили або підстрілили англійці.

Справді, уявіть собі луг завбільшки з паризьку площу, хоч би й Марсове поле, на якому грають у схованки, але тільки всерйоз і під загрозою смерті, троє проти двадцяти чотирьох.

Скільки витривалості, спритності, удачливості потрібно цим трьом, щоб пощастило втекти!

Тимчасом правий і лівий загони англійців завершили півоточення. Тепер разом з третім взводом, що лишався на місці, вони готувалися зімкнути кільце навколо того місця, де, на їх думку, були втікачі.

А ті, продираючись у траві, пройшли вже чотириста метрів під прямим кутом до їх початкового напряму. Раніш вони скакали на північ, а тепер повзли на схід. Просто чудо, що англійці і досі не помітили їх пересування. До рятівного лісу лишається тепер не менше як півтори тисячі метрів. Якби в них було досить часу, вони, звичайно, доповзли б до нього, але цей неймовірно важкий спосіб пересування скоро зовсім виснажив пораненого Фанфана. При всій своїй мужності він не міг більше повзти далі.

Знесилений від втрати крові, яка безупинно струменіла з рани, почуваючи, що кожну хвилину більше слабне, ледве тягнучи ноги, він благав товаришів кинути його.

— Нізащо! Або ти повернешся в табір разом з нами, або ми всі загинемо тут! — вигукнув Зірвиголова.

— Але поміркуй! Командуючий чекає результатів розвідки. Від них залежить доля всього командо[4], — сперечався Фанфан.

Замість відповіді Зірвиголова тільки знизав плечима. Присівши навпочіпки і трохи висунувши голову з трави, він кинув побіжний погляд на рівнину.

Юнак помітив, що вони набагато випередили англійців. Від ворогів їх відокремлювало тепер не менше як п'ятсот метрів.

О, якби тільки вони могли й далі просуватися так само, під прикриттям трави! Але Фанфан! Бідолаха Фанфан!.. Треба врятувати його за всяку ціну.

Не бачачи іншого виходу, Зірвиголова вирішив поставити на карту все.

Заклавши в рот пальці, він тричі пронизливо свиснув…

І тоді сталося щось справді дивовижне. Бурські конячки, ще й досі не помічені в траві англійцями, рвучко підхопились і помчали шаленим галопом, роздуваючи ніздрі, стрибаючи над травою, мов антилопи. Безпомилковий інстинкт напівдиких тварин не обдурив їх. Тонкий слух правильно вловив напрям сигналу, а чуття, гостріше, ніж у собак, вело їх правильним шляхом.

Англійці, розгубившись від несподіванки, послали були навздогін сміливим тваринам кілька пострілів, але, побачивши, що поні без вершників, перестали звертати на них увагу.

Переслідувачі, звичайно, також чули свист. Але їхні загони були досить далеко один від одного, і тому вони не могли визначити місця, звідки він долинав. Навіть більше, кожен з них вважав свист за сигнал іншого загону до атаки. І всі вони поспішали зійтися там, де нікого вже не було.

Не можна не визнати, що для трьох хлопців, один з яких до того ж був поранений, це був блискучий маневр. На жаль, небезпека ще не минула. Поні примчали до них вихором. Трохи підвівшись, Зірвиголова зупинив їх, стиха прицмокуючи язиком, і за якісь дві секунди розв'язав стремена.

— У сідло, Поль! — скомандував він. — Не дбай про мене і жени прямо в ліс.

А поки маленький бур сідав на коня, пін підняв Фанфана, посадив його верхи на холку поні і, скочивши позаду пораненого в сідло, помчав за буром.

Англійці, збагнувши нарешті, що їх обдурено, послали вслід втікачам, які мчали, мов вітер, залп прокльонів і відкрили по них шалений вогонь.

Кулі свистіли, вили, дзижчали навколо Молокососів, зрізали стебла трав: музика була не з приємних.

Поки одні з англійців стріляли, інші відновили погоню. Якихось п'ять-шість хвилин — і втікачі будуть у лісі, де їх чекає порятунок.

Так, але п'ять хвилин…

Раптом Полів коник стрибнув убік, хитнувся і трохи не впав. По лівому боку тварини потік довгий струмінь крові.

— Тримайся, Поль, твого поні поранено! — гукнув Зірвиголова.

Бур і сам почував, що кінь осідає під ним. Даремно він підбадьорював його голосом і встромляв йому в боки шпори. Боячись, що поні впаде, і намагаючись просунутись якнайдалі, Поль навіть почав колоти його ножем.

Раз у раз спотикаючись, добра тварина пробігла ще метрів з триста, потім захиталась і важко звалилась на землю. З її рота і ніздрів побігла кров.

— Бідолашний Коко! — схлипнув Фанфан, що дуже любив свого коня.

А маленький бур, цей спритний наїзник, встиг уже зіскочити і стояв цілий і здоровий.

Зірвиголова крикнув йому, зупинивши свого поні:

— Здирайся позаду мене, Поль, і міцно тримайся. Чим ми гірші від синів Емона?[5]

Стомлений і перевантажений поні вже не міг бігти так швидко, як досі. І хоч до лісу залишилось не більше як триста метрів, відстань між втікачами і англійцями меншала щосекунди.

Гримнув новий залп, і Поль, застогнавши, скотився в траву.

Правда, він зразу ж підхопився і крикнув, доганяючи товаришів:

— Нічого страшного, я тільки залишився без зброї!

Куля влучила йому поміж лопаток, але, завдяки надзвичайно щасливому випадку, сплющилась, ударившись об дуло рушниці, причому скривила його і розтрощила ложе приклада.

Ще півтораста метрів!

Англійці наближалися з несамовитими вигуками «ура». Ще б пак! Таке чудове полювання!

Маленький бур біг по траві слідом за поні, але трава зараз уже була не така густа і висока.

А тут ще поні, потрапивши ногою в розкопаний мурашник, упав на коліна, і Зірвиголова з Фанфаном, перелетівши через його голову, гепнулись об землю кроків за шість від нього.

Напівоглушений, Зірвиголова миттю схопився, але його товариш лежав без пам'яті.

— Здавайтесь!.. Здавайтесь!.. — загорлали англійці.

— Нізащо! — крикнув їм у тон Зірвиголова, наводячи на них свою рушницю.

З дивовижним спокоєм він тричі підряд вистрілив і збив з коней трьох передніх англійців.

Потім, передавши свою рушницю Полю, він сказав:

— У магазині лишилося ще чотири патрони. Затримай ворога, а я понесу Фанфана.

Фанфан і досі лежав непритомний. Зірвиголова підняв його і побіг до лісу.

Він уже майже досяг узлісся, коли раптом всього за кілька кроків від себе почув, як з лісу пролунав громовий голос: «Вогонь!» І в ту ж мить він опинився серед диму і полум'я: звідусіль гриміли постріли.

Капітанові Зірвиголові здалося, що він у справжньому пеклі.

РОЗДІЛ III

Не так давно «Журнал мандрівок» опублікував під назвою «Крижане пекло» розповідь про пригоди французів у Клондайку, країні багатющих золотих розсипищ. Нагадаємо стисло про цю захоплюючу драму.

Кілька молодих французів, жертви прославленого своїми злочинами бандитського товариства «Коричньова зірка», вирушили шукати щастя у це таємниче Ельдорадо Полярного кола. Ціною неймовірних страждань і смертельних небезпек їм справді пощастило добути величезне багатство. Але бандити, що не спускали з них ока, потай вирушили за ними в Клондайк. Там вони дізнались, що французам пощастило відкрити «Золоте море» — багатющу жилу, як у вперто прагнули знайти всі шукачі золота. Звичайна річ, бандити вирішили заволодіти цим скарбом, що, навіть за попередніми підрахунками, перевищував, і набагато, сліпучу цифру в сто мільйонів.

Героями цієї драми золота і крові було семеро: молодий учений Леон Фортен і його чарівна наречена Марта Грандьє; газетний репортер Поль Редон; старий канадець Лестанг, що приєднався до них уже на місці; Дюшато і його смілива дочка Жанна і, нарешті, брат Марти — Жан Грандьє.

Жану Грандьє, вихованцеві колежу Сен-Барб[6], було тоді всього п'ятнадцять років. Природа обдарувала його неабияким розумом, фізичною силою і надзвичайною для юнака його віку витривалістю. Цей школяр, який умів сміливо протистояти всім випробуванням долі, зробив там чудесні, майже легендарні подвиги.

Не будемо говорити про його дивовижну здатність переносити мороз у п'ятдесят градусів, про надзвичайну спритність, яку він виявив у боротьбі з дикими звірами — величезними полярними вовками, — скажемо тільки, що, тяжко поранений, поморожений, виснажений втратою крові, він власноручно вбив п'ятьох бандитів із зграї «Коричньової зірки» і визволив свою сестру і Жанну Дюшато з полону у цих лиходіїв. У Францію він повернувся казково багатий і захоплений тією жадобою пригод, що не дає спокою всім тим, хто хоч раз пізнав чарівність цього хвилюючого життя.

Відпочивши кілька місяців, Жан занудьгував, його діяльна натура шукала застосування своїх сил. Він вирішив був очолити яку-небудь географічну експедицію, заглибитися в недосліджені ще країни чи взятися за якусь іншу сміливу і корисну справу, але тут спалахнула англо-бурська війна[7].

Палке і благородне серце Жана Грандьє миттю запалало співчуттям до двох маленьких південноафриканських республік, що боролися за свою незалежність.

Його захоплювали спокій, гідність і велич старого, патріархального президента — благородного Крюгера[8], в якому він вбачав живе втілення древніх чеснот мужнього бурського народу.

Він закохався в бурів, оцих солдатів-добровольців, що ненавиділи війну і взялися за зброю лише в ім'я захисту святого діла національної незалежності. В той же час він усім серцем обурювався вчинками англійців-завойовників, які розв'язали війну, кинувши численну й могутню націю проти двох крихітних держав. Уже один тільки цей факт разючої нерівності сил здавався йому величезним злочином проти людства.

З одного боку — найдужча, найбагатша в світі імперія з населенням у чотириста мільйонів підданих, з першорядною армією, флотом, колоніями, високорозвиненою промисловістю, величезними фінансовими ресурсами. Колос, володар морів і суші — цілої третини земної кулі! З другого боку — два невеличкі народи, що ледве налічували чотириста тисяч жителів, мирних землеробів, які мріяли тільки про мирне життя без усіх тривог, що потрясають людське суспільство.

Жан тремтів за них, дивувався байдужості цивілізованих народів, обурювався тим, що жоден із цих народів не насмілився чи не зміг перешкодити цьому несправедливому нападові, зробленому на другий же день після «Міжнародної мирної конференції».

Він говорив собі:

«Якщо великі держави такі егоїстичні і підлі, а та огидна річ, що зветься політикою, потурає їх егоїзмові і підлоті, то всі чесні люди, люди великого серця, повинні відгукнутись і діяти, не шкодуючи свого життя. Я молодий, сміливий і вільний у своїх вчинках, я люблю пригоди, мене приваблює все величне і добре. Я прагну віддатися душею і тілом благородній справі захисту слабших. І тому я стану добровольцем трансваальської армії».

Він поділився своїм проектом з сестрою Мартою і її чоловіком, Леоном Фортеном. Ті щиро його схвалили.

Та й хто б міг перешкодити йому вільно розпорядитися своїм життям і своїм майном?

Після зворушливого прощання із своїм другом Полем Редоном, який на той час одружився з Жанною Дюшато, він вирушив у намічену подорож.

Марта і Леон проводжали Жана Грандьє. Він їхав о восьмій годині сорок хвилин швидким поїздом на Марсель, звідки мав відпливти у бухту Делагоа[9].

Коли вони підкотили до величезного вокзалу, якийсь підліток років п'ятнадцяти кинувся відкривати дверцята розкішного екіпажа. Лакей Жана, скочивши в ту ж хвилину з козел і ображений непроханим втручанням у його службові обов'язки, так брутально відштовхнув хлопця, що той простягся на весь зріст, боляче вдарившись обличчям об брук.

Багатство не зробило сердець героїв Клондайку жорстокими. Усі троє мимоволі ойкнули, а Жан, квапливо вийшовши з карети, підхопив хлопця під пахви і поставив його на ноги:

— Не дуже боляче?.. Усе ціле?.. Пробач, друже, і, прошу тебе, прийми невеличку винагороду.

А підліток, хоч у нього струменіла з носа кров і йому було дуже боляче, примусив себе посміхнутися і пробурмотів:

— Ви надто добрі, але, далебі, нічого…

Ані докору, ані найменшого наміру влаштувати скандал, щоб мати з цього вигоду.

Від погляду Жана не сховалися приємне обличчя і охайний одяг підлітка, в якому не було нічого від класичного типу неповнолітніх жебраків. Зовнішність Гавроша[10] і аж ніяк не вуличного хулігана. Усе це за мить промайнуло в голові у Жана. Пошукавши в жилетній кишені, він витяг звідти жменьку монет і простягнув їх хлопцеві.

— Бери, не соромся, — сказав Жан Грандьє, — і не згадуй лихом нашу зустріч.

Хлопець червоніє, блідне, дивиться, роззявивши від подиву рота, на золото і, нарешті, вигукує:

— І все це мені? Тільки за те, що мене гепнули на брук? От здорово!.. Дякую вам, князю! Нарешті я виберуся з міста і помилуюся білим світом!

— Ти любиш мандрувати? — спитав Жан.

— Скажено! Ще з пелюшок мріяв… А тепер ось, дякуючи вам, зможу купити квиток до Марселя.

— Стривай, стривай, а чому ж саме до Марселя? — вигукнув Жан.

— Тому що вже там я якось викручусь і неодмінно потраплю в країну бурів.

— Що?! Ти хочеш у добровольці?! — мимоволі вирвалося у Жана.

— Атож. Дуже вже хочеться поколошматити цих англійчиків, що мучать бурів!

Леон Фортен і його дружина з цікавістю прислухалися до розмови, а співбесідники перестрибували з п'ятого на десяте.

— Як тебе звати? — без зайвих передмов спитав Жан.

— Фанфан.

— Де живеш?

— Колись жив на вулиці Гренета, двадцять, а тепер так, взагалі… ну, просто на вулиці.

— Батьки є?

— Батько. Пиячить усі триста шістдесят п'ять днів на рік і вже ніяк не менше, як двічі на добу нагороджує мене стусанами. А позавчора зовсім з дому вигнав.

— А мати?

— П'ять років як померла, — відповів хлопчик, і на очах у нього заблищали сльози.

— То, значить, ти твердо вирішив записатися в трансваальську армію?

— Атож!

— В такому разі, Фанфан, я беру тебе з собою.

— Не може бути!.. Дякую від усього серця! З цієї хвилини я ваш і на все життя! Побачите, яким відданим вам буде Фанфан!

Отак капітан Зірвиголова завербував першого добровольця до своєї роти розвідників.

У Марселі Жан завербував ще одного добровольця, який досі працював кухарчуком на морському пароплаві, а тепер був безробітним. Його, як і всякого провансальця, звали Маріусом, і він охоче відгукувався на прізвисько «Моко».

В Александрії Жан завербував одразу двох. То були юнги: один — італієць, другий — німець; обидва щойно вийшли з лікарні і чекали відправки на батьківщину. Німця звали Фріцем, італійця — П'єтро.

Засміявшись, Жан сказав Фанфану:

— Четверо — це вже цілий піввзвод, і я його капрал! Вербування цього різномовного інтернаціонального загону тривало всю дорогу.

В Адені Жан натрапив на двох алжірських арабів, їх вивіз з Алжіру губернатор Обока[11], але вони втекли від нього і тепер намагались якось влаштуватися. Вони говорили ламаною французькою мовою і охоче погодилися піти за молодим чоловіком, який в усіх викликав довіру, а до того ж запропонував їм солідну плату.

Нарешті, уже в Індійському океані, він на пароплаві зустрівся з родиною французьких емігрантів, що їхали шукати щастя на Мадагаскарі. Їх було п'ятнадцятеро, з племінниками та іншими далекими родичами. І, на жаль, всі вони були такі вбогі, що навіть легендарна вбогість Іова[12], мабуть, здалася б їм багатством.

Молодість і ентузіазм Жана справили велике враження на цей маленький клан, і йому пощастило умовити трьох юнаків їхати з ним у Трансвааль. Під приводом відшкодування втрат за три пари здорових молодих рук, які він тимчасово відбирав від родини, Жан вручив главі сім'ї десять тисяч франків і обіцяв виплатити стільки ж після закінчення кампанії.

«І все-таки мені хотілося б поповнити свій загін до дюжини», думав Жан, перетворившись із капрала на взводного.

Результати, яких він домігся в Лоренцо-Маркесі, перевершили всі його сподівання.

Жан, який звик покладатися тільки на самого себе, привіз із Франції на сто тисяч франків зброї, боєприпасів, одягу, взуття, спорядження і збруї. Він знав, що на війні все може бути потрібне. Щоправда, його трохи турбувало питання про вивантаження цього більш ніж підозрілого багажу на португальській території. Проте, незважаючи на свою молодість, наш друг був досить далекозорим і досвідченим хлопцем, бо небезпечні пригоди є найкращою школою життя. Тому, коли корабель пришвартувався, Жан спокійнісінько залишив на його борту свій величезний вантаж, а сам пішов одразу ж додому до начальника митниці.

Португальський уряд погано платив своїм службовцям. Грошей їм видавали мало, а часто-густо і зовсім не платили. Зате вони мали цілковиту можливість викручуватися самим як завгодно із цього неприємного становища. Вони й викручувались, та ще так спритно, що жили зовсім непогано і навіть досить швидко наживали собі багатство, а це, безперечно, свідчило про їх дивовижні адміністративні здібності.

Жан Грандьє, знаючи цю особливість їх існування, поговорив кілька хвилин (адже час тепер — гроші!) з його превосходительством і тут же дістав дозвіл на негайне вивантаження свого багажу.

Його превосходительство зажадав лише запевнення, що в численних і важких ящиках лежить знаряддя виробництва.

Жан, не моргнувши, охоче запевнив його у цьому і сплатив митні податки.

Багатьом ці податки здалися б, мабуть, трохи роздутими, бо вони склали чималеньку суму в тридцять п'ять тисяч золотих франків, з яких лише п'ять тисяч припадали урядові, а тридцять ішли в кишеню його превосходительства. Але ж його превосходительство, в свою чергу, мусив винагородити за тимчасову сліпоту англійських контролерів, а це коштувало йому кількох крон.

Жан був у захопленні від своєї угоди і наказав, не гаючи ані хвилини, вивантажувати «знаряддя виробництва», яке тут же було відправлене залізницею у Преторію[13].

Невичерпна великодушність і нескінченна веселість Жана справляли сильне враження на всіх, хто зустрічався з ним. Його уміння, не командуючи, одним лише словом або навіть просто жестом примусити скорятися йому, його стриманість, його сповнена власної гідності невимушеність у поводженні з людьми, його впевненість у собі — усе виказувало в ньому вожака.

Перші його товариші, фанатично повіривши в нього, вербували йому нових і нових прихильників. Вони привели до нього двох молодих креолів з Реюньйону[14], які, пошукавши щастя у шахтах Трансваалю, повертались додому без єдиного шеляга. Потім завербували двох молодих португальських солдатів, що дезертирували із своїх частин, і, нарешті, юнгу торговельного флоту, палкого любителя пригод, який негайно покинув свій корабель, щоб приєднатися до них.

Тепер їх зібралося п'ятнадцять хлопців, що мріяли про подвиги. І хоч серед них були представники найрізноманітніших національностей, всі вони прекрасно вживалися один з одним, злившись у тісну, дружну сім'ю.

Через двадцять чотири години після цього поїзд мчав їх у Преторію, куди вони й прибули без особливих пригод. Жан Грандьє пішов до президента Крюгера, який зараз же прийняв його разом з товаришами.

У Трансваалі не існувало ніяких перепон між президентом і його відвідувачами: ні приймальних, ні ад'ютантів, ні секретарів, — вільний доступ для всіх, у кого була справа до цього високошановного в народі державного діяча, нелюдську енергію якого, здавалося, увібрав у себе весь хоробрий народ Трансваалю, що воював за свою незалежність.

Волонтерів на чолі з їх командиром увели у великий зал. Тут біля заваленого паперами письмового столу сидів президент, риси обличчя якого були відомі всьому світові з фотографій.

Секретар, стоячи поруч нього, перегортав депеші і за вказівкою президента швидко робив на них помітки. У кутку міцно стиснутих губ старого звисала його незмінна люлька, подимлюючи після методичних і коротких затяжок.

Виразисте, з великими рисами і масивним підборіддям обличчя цього кремезного велетня було облямоване густою бородою, а трохи примружені очі пронизували співрозмовника гострим поглядом, що бентежив своєю твердістю і внутрішньою силою.

О ні, нічого спільного з Крюгером на англійських карикатурах!

Досить було глянути на нього, побачити його повільні, майже мляві рухи, його висхле обличчя, його наче вирізьблений скульптором торс, атлетичну будову тіла, щоб відчути, яка величезна сила дрімає в ньому, залізна, нічим незламна і непохитна воля.

Так, він здавався поважною, навіть величною людиною, незважаючи на простоту незграбно скроєного одягу, незважаючи на немодний, смішний, єдиний у своєму роді І незмінний, як і його люлька, шовковий циліндр, без якого президент ніде й ніколи не з'являвся.

А проте цей капелюх мав надзвичайний вплив. Адже він, так би мовити, був частиною самого президента Крюгера, вірніше, такою ж характерною рисою його зовнішнього вигляду, як чепчик королеви Вікторії, як монокль містера Джозефа Чемберлена[15] або трикутка Наполеона.

І враження, яке він справляв, було таке сильне, що у Фанфана, приголомшеного цим шедевром капелюшного мистецтва, мимоволі вирвався щонайменше нешанобливий вигук:

— Боже! Ну й ковпак!

На щастя, президент не дуже розбирався у тонкощах паризького жаргону. Він не знав, точніше, запевняв, що не знає і не розуміє жодної мови, крім голландської.

Розумніше, звичайно, було б не дуже довіряти цьому.

Президент повільно обернувся до Жана Грандьє, легким кивком відповів на його привітання і спитав через свого перекладача:

— Хто ви і що вам завгодно?

— Француз, який бажає битися з ворогами вашої Країни, — лаконічно сказав той.

— А ці хлопці?

— Завербовані мною волонтери. Я на свої гроші озброюю, опоряджую і одягаю їх, купую їм коней.

— Ви такі багаті?

— Так. І я маю намір завербувати сотню молодих людей, сформувати з них роту розвідників і віддати її у ваше розпорядження.

— А хто командуватиме ними?

— Я. Під начальством одного з ваших генералів.

— Але ж вони ще зовсім молокососи.

— Молокососи? Непогано! Відтепер так і будемо зватися: загін Молокососів. Можу вас запевнити — ви не раз почуєте про нас!

— Скільки ж вам років?

— Шістнадцять.

— Гм… Молоденький.

— У шістнадцять років ви, здасться, вже вбили свого першого лева?

— Правильно! — всміхнувся Крюгер.

— І до того ж юність… Хіба не в цьому саме віці людина сповнена сміливих мрій, беззавітної відданості, прагнень до самопожертви, зневаги до небезпек і навіть до самої смерті!

— Добре сказано, мій хлопче! Будьте ж командиром ваших Молокососів, вербуйте скільки хочете волонтерів і зробіть з них солдатів. Бог свідок — ви мені подобаєтесь, і я повірив у вас.

— Дякую вам, пане президент! От побачите, як добре ми у вас попрацюємо!

Але старик уже підвівся на весь свій зріст, натякаючи на кінець аудієнції. Він потиснув капітанові Молокососів руку, і так потиснув, що в іншого вона б хруснула, і при цьому пересвідчився, що в Жана Грандьє рука теж не з кволих.

— Вірю, що цей маленький француз зробить великі діла, — сказав він усміхаючись.

Старий президент, або, як його любовно звали бури, «дядько Пауль», виявився добрим пророком.

Другого дня п'ятнадцять Молокососів крокували по вулицях Преторії у повному бойовому спорядженні, з маузерами за плечима, з патронташами на поясах, у крислатих фетрових капелюхах.

А ще через п'ятнадцять годин у них уже були свої поні, на яких вони молодцювато гарцювали мальовничою кавалькадою.

О, цей юний капітан не в ляльки бавився! Яке глибоке знання людей виявив він! Як правильно розрахував, що нема кращої реклами для набору добровольців, ніж поява на вулицях цього маленького кавалерійського загону!

Волонтери так і стікались до нього звідусіль. Не минуло й тижня, як Жан Грандьє набрав свою сотню Молокососів, найменшому з яких було чотирнадцять, а найстаршому — сімнадцять років. Весь цей люд говорив різними мовами, а тому Жан став шукати перекладача, який знав би англійську, французьку, голландську мови і хоч кілька португальських слів.

І він знайшов. Це був тридцятирічний бур з довгою хвилястою бородою. Хлопці прозвали його «татусем». На сьомий день ескадрон Молокососів парадним маршем пройшов перед будинком президента. Крюгер, з люлькою в роті і в своєму незмінному «ковпаку», зробив огляд війська.

Дядько Пауль ледве помітно всміхнувся. Ця усмішка, від якої давно вже відвикли його губи, була схожа скоріше на невдалу гримасу зворушення, на німу ласку, звернену до юних сміливців, готових віддати своє життя благородній справі боротьби його народу за незалежність.

РОЗДІЛ IV

Обложений бурами Ледісміт був тоді майже повністю оточений. Сюди в розпорядження генерала Вільжуена і приїхав залізницею інтернаціональний ескадрон.

Початок кампанії був досить тяжким для маленької кавалерійської частини і зруйнував немало ілюзій молодих людей.

Як відомо, усякий доброволець мріє про подвиги, а в армію іде битися. І от перше і досить жорстоке розчарування: бій на війні — річ не часта.

Війна — це, насамперед, нескінченні походи й переходи, марші, контрмарші і маневри; додайте сюди караульну службу, нічні обходи в усяку погоду, безсонні ночі, втому, недоїдання і всілякі злигодні; накази, контрнакази; неминучу при цьому метушню, — коротше кажучи, цілу купу речей, що нічого спільного не мають з бойовими ділами і гнітюче впливають на нерви солдата-добровольця.

Війна, як бачите, щось протилежне парадові, виворіт всього того, що захоплює вас своїм блиском.

А в цій війні була й інша неприємна сторона. Відомо, що в мирний час бури — найгостинніший народ; вони приймають подорожнього так сердечно і щедро, що часто це межує з марнотратством.

Але от що гідне подиву: під час війни з англійцями ці ж самі бури холодно, майже з недовір'ям зустрічали іноземних добровольців, що стікалися до них з усіх кінців світу.

Вони ж нікого не кликали собі на допомогу, тому їх ніби дивували всі ці ентузіасти, що несли їм у дар своє життя і кров. Замішання, з яким вони приймали безкорисливе самопожертвування добровольців, межувало з невдячністю.

Що ж сталося з Молокососами? Бурський генерал, прийнявши Молокососів, більше ніж холодно, не міг придумати для них нічого кращого, як конвоювання та охорону обозів.

Подумати тільки! Вони, ці одержимі пристрастю до подвигів юнаки, перепливли океан, проїхали тисячі кілометрів, а їх приречено на конвоювання обозів. Це, безперечно, корисне, але дуже прозаїчне заняття.

Жан Грандьє ще стримувався, але інші Молокососи ремствували не гірше за буркунів старої гвардії[16]. Навіть перекладач Татусь, який відзначався властивою бурам спокійністю і міцними нервами, лаявся і кляв свою долю всіма чотирма мовами.

Так минали дні за днями, не приносячи ніяких змін, якщо не рахувати земляних робіт, на які їх іноді посилали. Гірше від цього нічого не можна було вигадати.

Тимчасом люди ескадрону все щільніше зближалися один з одним. Молокососи знайомились, у них виникало відчуття ліктя, вони почали — о, поки що дуже невиразно! — розуміти один одного.

Крім того, молоді бури, — а їх в ескадроні була більшість, — взялися дресирувати поні і перетворили їх просто таки на учених тварин.

Та ось, нарешті, в той самий момент, коли в наших шибайголів зовсім опустилися руки і занепав дух, раптом було помічено кавалерійську розвідку англійців.

— Ворог! Ворог! Хакі… Там!..

— Де?..

— Праворуч!..

— Вони відріжуть нас!..

Усі кричали разом і різними мовами. Поні, насторожившись, рили копитами землю. Молокососи чекали наказу, а його не було. І тоді роззявкуватий Фанфан, не в силі подолати своєї цікавості, скочив на поні і помчав уперед.

За ним рвонув другий Молокосос — він також аж тремтів з цікавості, — потім ще четверо, потім десять, п'ятнадцять і, нарешті, весь ескадрон. Це ж війна, справжня війна, з боєм, отут, у них під руками… О ні, цієї нагоди вони не проґавлять.

Одурілі юнаки мчали щодуху з вигуками, з гиканням, думаючи тільки про одне — зіткнутися з англійцями, вдарити по них.

Зірвиголова, захоплений зненацька, навіть не намагався зупинити Молокососів або принаймні якось. упорядкувати цю ураганну атаку. Він шалено пришпорив свого коня, очолив загін і голосом, що покрив увесь цей гамір, скомандував:

— Вперед!

Це була чудова атака, нехай несподівана, безладна, але сповнена відчайдушної рішучості і полум'яної мужності!

Звичайно кавалеристи під час атаки користуються шаблею або пікою, але в Молокососів не було ні того, ні другого, і вони мчали на ворога, потрясаючи своїми маузерами. Це безглуздя, це безумство. Нехай буде так. Але саме це і принесло їм успіх.

Англійські кавалеристи — не боягузи, і їх нелегко захопити зненацька. Вихопивши шаблі, вони кинулись на ескадрон, що скакав на них урозсип. Зараз має статися страшна різанина, а хлопці навіть не перешикувалися згідно з законами кавалерійського бою.

І ось тут Жан, зберігши ще якісь крихітки спокою, за кілька секунд до трагічної сутички вдався до останнього засобу. Він кинув повіддя, миттю прицілився, стрельнув і вигукнув на все горло:

— Вогонь!.. Цілься нижче!..

Татусь прокричав цей наказ голландською мовою. І почалася запекла стрілянина. Магазини їхніх маузерів були повні. Кожен Молокосос встиг вистрілити тричі.

Коні англійців падали один на одного разом із своїми вершниками. Неймовірне безладдя миттю зламало весь добірний загін, контратака захлинулась.

Навіть більше. Поні Молокососів, не почуваючи натягнутих поводів, понесли. На повному скаку вони врізались в англійський ескадрон, промчали крізь його ряди і погнали далі. Деякі поні, зав'язнувши в купах перекинутих коней, ставали дибки і в свою чергу падали. Частина вершників врукопашну билася з ворогом.

Створилась жахлива мішанина з убитих і поранених людей і коней. Повітря сповнилося прокльонами, стогоном і передсмертним хрипінням.

Та нікому не було до цього діла.

Англійці — їх було шістдесят чоловік, — втративши третину свого складу і гадаючи, що за Молокососами іде ще один, сильніший загін, повернули коней і кинулися навтіки до своїх аванпостів. Але напівдорозі вони знову наткнулися на тих Молокососів, поні яких пролетіли крізь стрій англійського війська. Хлопчаки, встигши перешикуватися, знову напали на них з фронту.

Не було порятунку від цих шалених юнаків! Вони оточили ворогів і, під загрозою розстрілу в упор, зажадали, щоб англійці здалися. І ті змушені були здатися.

Втрати англійців: тридцять убитих і поранених і майже стільки ж полонених, яких Молокососи з тріумфом повели до свого генерала.

Втрати Молокососів: троє вбитих, шестеро поранених і десять покалічених коней.

Оце так війна!.. Чудово!

Фанфан, що бився з несамовитою відвагою і, крім воїнських талантів, мав красивий голос, по дорозі в табір дзвінко затяг пісеньку Фанфана-Тюльпана[17]. Його товариші —французи — хором підхопили її, решта підспівували півголосом.

Пісня була надзвичайно жвава і весела.

— Прекрасно! — вигукнув захоплений нею Жан Грандьє. — Це твоя пісенька, Фанфан?.. Тепер вона стане піснею Молокососів.

— Дуже добре, хазяїне, нашим бойовим маршем. Тож, хай йому чорт, уперед! З цією піснею ти завжди вестимеш нас до перемоги… Ох, пробачте! Я й забув, що ви мій хазяїн і благодійник…

— Слухай, Фанфан, ти просто набрид мені своїми нескінченними «хазяїн» та «благодійник». Годі! Тут тепер самі тільки товариші-солдати, які щойно дістали бойове хрещення. Віднині я вводжу обов'язкове «ти» між усіма нами… А тепер співай далі.

Генерал палко поздоровив відважних хлопчаків, коли вони привели до нього полонених.

Досі він майже не помічав їх і тепер ще не міг опам'ятатися від подиву. І справді, поруч з гігантами — англійськими кавалеристами — юнаки на своїх поні мали вигляд мавпочок верхи на собаках.

— Та це ж діти, справжні молокососи, — сказав Вільжуен.

Татусь переклав його слова, а хлопчики вигукнули в один голос:

— Ну, то що ж! Молокососи, а працювали за дорослих!

— Щождо вас, — сказав генерал, звертаючись до Жана, — мушу признатися: ви зманеврували, як справжній приборкувач диких коней. Але будьте обережні: вдруге це може закінчитися не так щасливо.

Татусь-перекладач, дійшовши до важкої фрази генерала: Temmer van wilde paarden, що дослівно означає «приборкувач диких коней», вдало відтворив її у точному і влучному виразі: «Зірвиголова».

— Зірвиголова? Добре! Якраз по мені. До того ж мене і в Клондайку так звали.

— Хай живе капітан Зірвиголова! — вигукнув Фанфан.

Так закінчилось це гаряче діло.

Молокососи довели, що вони придатні для важливіших справ, ніж конвоювання обозів. Віднині їх зарахували розвідниками в командо генерала Вільжуена. Вони проявили справді дивовижну спритність, енергію і витривалість на цій важкій службі.

Одного разу Зірвиголова, яким, здавалось, поставив собі за мету виправдати багатообіцяюче прізвисько, був у розвідці на лівому березі Тугели[18]. Не бажаючи піддавати риску своїх волонтерів у місцевості, де на кожному кроці їх підстерігала смертельна небезпека, він діяв тут сам. Раптом приховані за якимсь горбиком англійські кавалеристи помітили Жана і, кинувшись навздогін, притиснули його до самого берега.

Покладаючись на силу свого поні, Зірвиголова примусив тварину одним стрибком кинутися в річку. Англійці не наважилися переслідувати його, але відкрили шалену стрілянину з берега.

До слуху Жана звідусіль долітали зловісні звуки… То барабанив по воді град посланих навздогін йому куль, і просто чудом жодна не влучила в нього.

Але з поні щось трапилося: він почав бити ногами по воді і пішов на дно, тягнучи за собою вершника.

Відірвавшись від сідла, Зірвиголова деякий час тримався під водою. Проте, як тільки він висував голову, щоб ковтнути повітря, вона робилась мішенню для англійців. Він знову ховався під водою, знову випливав і нарешті остаточно вибився із сил. Стало важко дихати, затерпли руки й ноги. Ще кілька секунд — і відважний юнак піде на дно.

Цю відчайдушну боротьбу побачив чоловік, що стояв на другому березі. Не звертаючи уваги на кулі англійців, які скерували тепер свій погонь на нього, він кинувся в воду, швидко підплив до Зірвиголови і підхопив його в ту саму мить, коли Жан уже втрачав свідомість.

Одна з куль влучила в плече хороброго рятівника. Не дбаючи про рану, за якою на воді лишався кривавий слід, він плив з подвоєною впертістю і, сам майже непритомніючи, виніс на берег юного командира розвідників.

Невідомий, що врятував Жана, рискуючи власним життям, був не хто інший, як фермер Давід Поттер. Сміливець відніс юнака до себе на ферму, за два кілометри від берега, і з батьківською дбайливістю доглядав його.

Чи треба говорити, яку вдячність відчував молодий француз до свого рятівника! Одужавши, він щоразу, коли випадала вільна від служби хвилинка, приїжджав на ферму потиснути шершаву руку бурського фермера і кілька годин відпочити у щільному колі його родини.

Вище ми вже розповіли, при яких страшних обставинах і як трагічно обірвалася ця дружба.

Читач тепер може повністю уявити собі, яка лють охопила капітана Зірвиголову від розправи з його другом і рятівником, вчиненої у нього на очах англійцями з витонченою жорстокістю, не гідною солдатів великої нації.

Він поклявся жорстоко помститися, а клятва такої людини, як Жан Грандьє, не могла лишитися невиконаною.

Решта нам уже відома.

На жаль, у той момент, про який ми розповідаємо, капітан розвідників був зовсім позбавлений можливості помститися членам військового суду за вбивство свого друга…

Після запаморочливої втечі по трав'янистому степу ї хитрих, суто індійських прийомів, з допомогою яких вони вирвалися з майже цілковитого оточення англійців, юний Поль і Зірвиголова з Фанфаном на плечах опинилися перед непрохідними хащами колючої мімози. Вони сподівалися знайти тут порятунок, але раптом назустріч їм і майже впритул пролунала часта пальба. Та що за чудо! Жодна з куль навіть не зачепила Молокососів. І це було тим дивовижніше, що таємничі стрільці, добре сховані за гіллям і стовбурами дерев, мали цілковиту можливість спокійно цілитися.

Зате з півдюжини англійців, підстрелених на відстані тридцяти метрів, наче кролики, перевернулись у повітрі.

— Будь спокійний, хазяїне! — вигукнув ослаблий, але все ще бадьорий Фанфан. — Будь певен, це друзі!

— Вірно! — сказав Зірвиголова. — Вірно, це свої… Вперед, товариші!

Поль сміливо поліз у колючі хащі, за ним рушив Фанфан, а Жан ішов останнім, підштовхуючи Фанфана і допомагаючи йому. Вони незабаром опинилися перед шеренгою маузерів, із стволів яких весь час здіймались легкі клуби диму. Близько двадцяти юнаків, захованих під листям, зустріли їх радісними вигуками:

— Врятовані!.. Врятовані!..

Зірвиголова впізнав у них найвідважніших з Молокососів, їх поява тут межувала з чудом.

Тут і Маріус, на прізвисько Моко, і Фріц, і П'єтро, і юні араби Макаш і Сибір, і Фіньйоле-юнга, і троє емігрантів — Жан-Луї, Жан-П’єр і просто Жан, і обидва португальці — Фернандо і Гаетано, і шестеро молодих бурів — Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім та інші, обличчя яких важко було розгледіти за стволами невмовкаючих маузерів.

Так, їх було не менше як двадцять, і натворити вони встигли немало.

Коні англійських кавалеристів були привабливою мішенню для таких метких стрільців, як Молокососи. Добре замасковані чагарником, вони стріляли без перерви і вкладали англійців одного за одним.

Що ж! І цього разу хлопчаки лишилися переможцями у сутичці з добірним військом її королівської величності.

Майже всі коні англійців уже валялися на землі, коли шістьом кавалеристам, які ще лишилися живі, спала рятівна думка повернути їх назад, до своїх позицій.

Їх втечу супроводило оглушливе «ура» хлопців, які вийшли тепер із засідки і мало не задушили в обіймах врятованого ними капітана.

Проте звірення почуттів тривало недовго, розповіді довелося відкласти: на землі лежали поранені і контужені, треба було подбати про них.

Зірвиголова пішов до тих, що так недавно переслідували його з тріумфуючими вигуками мисливців, які помітили, що дичина знесилюється, і уявили, ніби вони вже тримають її в своїх руках.

Крім почуття людяності, ще одне міркування примусило капітана Зірвиголову поспішити на допомогу своїм ворогам.

Його погляд випадково впав на красивого юнака, ногу якому придавив мертвий кінь.

У цьому безпорадному «спортсмені» Зірвиголова впізнав сержанта, що виконував обов'язки секретаря суду, його витягли з-під коня, і Зірвиголова з задоволенням відзначив, що той не поранений, а тільки трохи контужений.

— Хочете дістати волю? — без довгих розмов спитав його капітан Молокососів.

— Звичайно, — силкуючись зберегти почуття власної гідності, відповів солдат, — якщо тільки це не пов'язане з умовою, що суперечить моїй воїнській честі.

— Я надто поважаю себе і справу, за яку воюю, щоб не поважати честі обеззброєного ворога. І ось чого я вимагаю від вас взамін повернутої вам волі: ви повинні особисто віддати мої листи кожному з членів військового суду, що виніс вирок Давіду Поттеру.

— Охоче, — погодився англієць, який не чекав, що відбудеться так дешево.

— В такому разі прошу вас назвати мені їхні прізвища.

— Будь ласка. Голова — лорд Ленокс, герцог Річмондський, полковник шотландського полку імені Гордона. Судді: Колвілл — майор третього уланського полку, Адамс — капітан четвертої артилерійської батареї, Руссел — капітан другої роти сьомого драгунського полку і Харден — капітан першої роти шотландських стрільців.

— Дякую, — відповів Зірвиголова.

Жан Грандьє належав до людей, що не люблять марнувати час. Тут же діставши з кишені бумажник, він вийняв п'ять візитних карток і швидко бісерним почерком написав на кожній з них такі рядки:

Надписавши на звороті карюк адреси членів військового суду, він віддав їх сержантові з словами:

— Дайте слово честі доставити їх за призначенням.

— Клянуся честю! Ваші послання будуть передані їх адресатам.

— Добре. Ви вільні!

РОЗДІЛ V

Служба в Молокососів — нелегка. Із цих хлопчаків створився добірний загін, у чудових достоїнствах якого щодня все більше пересвідчувалось командування.

На них зважали як на дорослих, їм доручали небезпечні діла.

Їхній капітан, що недаром дістав прізвисько Зірвиголови, водив їх інколи мало не в пащу до самого диявола і вмів знайти вихід з усякого становища.

Іноді вони зазнавали тяжких втрат, але це аж ніяк не зменшувало їх ентузіазму.

Ми вже бачили, в якій трагічній обстановці відбувалась розвідка Молокососів у розташуванні військ англійського генерала Джорджа Уайта[19], який одверто готувався перейти в наступ.

Цей, якщо і не марний, то, в усякому разі, передчасний наступ почався на північний схід від Ледісміта, приблизно за двадцять три кілометри в напрямі до Еландслаагте.

Генерал Вільжуен, покладаючись на відомості Жана Грандьє про сили англійців, спільно із своїм сусідом з правого флангу, генералом Коком, вжив усіх заходів, потрібних для відсічі ворогові.

Бури зайняли вигідні позиції, вдалий вибір яких свідчив про те, що вони майстерно оволоділи воєнним мистецтвом. Позиції були розташовані на положистих пагорбах, захищених траншеями, прикритих скелями. У густій траві була схована сітка загороджень із колючого дроту, на яких мусив розбитися бойовий порив наступаючих. Тут і там у розкиданих на деякій відстані один від одного передових окопчиках засіли стрільці. Під скелями, позаду траншей, заховалась бурська артилерія з готовою до бою гарматною обслугою.

Вражала мертва тиша, що нависла над трансваальськими лініями з їх невидимими захисниками. Наче на помах руки, люди й коні в дивовижному порядку, без галасу і метушні займали приготовлені позиції і одразу зникали, ніби танули. Лише зрідка то там, то тут здалека блисне і зараз же зникне бронзовий ствол маузера або покажеться на секунду круп коня, що притиснувся до скелі.

Справжня фантасмагорія!

Англійці ж, навпаки, рухались відкритим степом і згідно з усіма правилами сучасної тактики: артилерія, кавалерія, піхота.

У них чудові війська, здатні витримати будь-яке випробування, укомплектовані достатнім штатом досвідчених унтер-офіцерів.

Всяка велика держава могла б пишатися такими солдатами. Ці молодці були зовсім не винні в тому, що їх послано битися за несправедливе діло; не з доброї волі вони сміливо йшли проливати свою кров, щоб відняти у ні в чому не повинних людей їх найбільше благо — свободу.

Англійський головнокомандуючий спішив розпочати бій. Не так заради того, щоб, розімкнувши кільце облоги, здобути можливість вільно рухатися, як тому, що йому, особисто йому, до зарізу потрібна перемога. Вона потрібна була йому саме сьогодні, і він ладен був купити її за всяку ціну.

Справа в тому, що в Капштадті[20] вже висадився новий генералісимус, сер Редверс Буллер, а сер Джордж Уайт мусив довести Англії, що далеко простіше було б передати командування всіма англійськими військами саме йому, Уайту.

У цьому полягала справжня причина наступу, такого безглуздого, що бурські генерали довго не могли повірити в нього.

З глибини долини донісся глухий гуркіт: англійські гармати відкрили вогонь.

Снаряди, начинені ліддитом[21], з пронизливим свистом розтинали повітря і, впавши серед пагорбів, вибухали градом стальних осколків і клубами зеленуватого диму.

Чотири батареї гриміли безперервно, і колони англійців, формуючись на ходу, поступово наближалися до пагорбів.

Бурські гармати зрідка відповідали на цей скоріше гучний, ніж небезпечний концерт. Їх артилеристи наперед розмітили прицільні квадрати і зараз терпляче очікували, коли можна буде відкрити вогонь з усіх гармат, щоб уражати ворога з близької відстані.

Два піхотні полки, яких підтримували два батальйони шотландців Гордона, вишикувавшись по ротах у колони, підійшли до позиції бурів і рішуче кинулись в атаку.

Генерал Вільжуен, що був недалеко від Молокососів, уважно стежив за рухом англійців.

— Божевільні! — вигукнув хтось із його почту.

— Сміливці! — квапливо заперечив генерал, справедливий суддя у питаннях доблесті.

Стрільці, що позалягали в передових окопчиках, відкрили вогонь у відповідь. Кілька англійців упало.

Гармати шаленіли; безперервно падали і вибухали снаряди, зеленою смугою розходився дим; горністи сурмили атаку, а шотландські волинки награвали найбойовіші свої мотиви…

Англійці без особливих зусиль захопили погано захищену першу лінію траншей.

Гордонці, що йшли в авангарді, сп'янілі від надто легкого успіху, який вони вітали бурхливим «ура», гімнастичним кроком кинулися вперед, але, заплутавшись у сітці дротяних загороджень, падали, переверталися і застрявали у таких кумедних позах, що в інших обставинах викликали б сміх.

Тоді Вільжуен скомандував своїм спокійним голосом:

— Вогонь!

І почалася шалена стрілянина.

Трохи підвівшись, Зірвиголова кинув погляд на своїх хлопчаків і гукнув:

— Увага!.. Берегти патрони! Кожен вибирає свою жертву і старанно цілиться.

В ту ж мить по всій лінії загуркотіли гармати бурів, відкривши вогонь по ворогу з дистанції всього лише в дев'ятсот метрів. На англійську піхоту, що заплуталась у дротяних загородженнях, посипався ураган снарядів.

Кулі влучали в солдатів, ядра косили їх цілими шеренгами.

— Зімкнути ряди! — командували англійські офіцери, спокійність яких не зрадила і в цій жахливій бойні.

Унтер-офіцери спеціальними ножицями перерізали дріт, голосніше заспівали горни, з повою силою загугнявили волинки, і хвиля скривавлених людей ще з більшою люттю кинулася на приступ.

Весь шлях англійців був засіяний тілами вбитих і поранених; звуки сурм зливалися з передсмертними людськими зойками, з жалібним іржанням покалічених коней.

Бури зустріли цей несамовитий наступ з непохитною мужністю, яку ніщо не могло зломити.

Та ось вони залишили один за одним три пагорби, зв'язані між собою системою захисних укріплень. Бури виконали цей маневр у дивовижному порядку, без найменшої ознаки метушні, не лишивши ворогові жодного вбитого або пораненого. Вони відійшли на заздалегідь приготовлені позиції. Усе поле, що являло собою підхід до цих позицій, було старанно розграфлене на квадрати, кожен з яких був на лінії прицілу бурських гармат.

Таким чином, бури перетворили ці позиції на неприступну фортецю.

Англійці не збагнули, що відступ задумано навмисне, для того щоб заманути їх у пастку, в якій неминуче мусили розбитися їх стійкість і впертість. Вони були переконані, що така жадана перемога вже у них в руках, і продовжували наступ.

Молокососи також відійшли на нову позицію. Вона височіла над широким проходом, куди повинні були ринути наступаючі шотландці Гордона.

Поряд з капітаном Зірвиголовою заліг його юний товариш, Поль Поттер.

Однакова думка промайнула в них, коли вони стежили за несамовитим натиском гордонців: «Полковник — герцог Річмондський».

Погляди юнаків були прикуті до самої гущавини бою, де вони сподівалися знайти герцога. Він ввижався їм у кожному офіцері, по якому вони зараз же відкривали вогонь.

Та хіба можна розпізнати людину в цьому сум'ятті! Зрештою вони скінчили на тому, що стали стріляти в усіх офіцерів без розбору.

— Переб'ємо всіх офіцерів-гордонців! — вигукнув капітан Молокососів. — Тоді вже герцог неодмінно буде серед убитих…

— І помстимося за мого батька! — у несамовитому захваті підхопив син розстріляного бура.

Незабаром усе військо втяглося в бійку, що мало чим нагадувала битву. Ніякого керівництва. Навіть роти втратили свою бойову єдність. В якійсь мірі її зберігали тільки взводи. Більшість бійців, сп'янілих від убивства, орудували кожен на свій страх і риск. Стріляли впритул, билися врукопашну. Навіть поранені, качаючись в обіймах по землі, давили, душили і кусали один одного.

За якихось чверть години бури втратили двох генералів.

Прославлений начальник бурської артилерії Ян Кок, вражений двома кулями, у груди і в бік, вигукнув з передсмертним видихом: «Хай живе свобода!»

Вільжуен, також поранений у груди, впав із словами: «Бийтесь до останньої краплини крові, хлопці!»

Втрата цих людей, така жорстока для справи незалежності південноафриканських республік, викликала грім прокльонів на адресу англійців.

Але ті вже й так дорого поплатилися: майже весь офіцерський їх склад був винищений. На землі розпростерлися тіла трьох полковників, п'яти майорів, одинадцяти капітанів і двадцяти шести лейтенантів. Частину з них вбито, інших — поранено.

З чотирнадцяти офіцерів другого батальйону гордонців уціліло тільки двоє. Один з них, здавалось, був невразливий, хоч відрізнявся серед інших своїм зростом і блискучим мундиром. Перебуваючи весь час у перших лавах, він керував атакою, згуртовував людей, вів їх на приступ, підбадьорюючи прикладом власної мужності.

Цей офіцер — герцог Річмондський.

Під ним уже було вбито троє коней, він правив за мішень для п'ятисот стрільців, і все-таки під зливою снарядів лишався живий і неушкоджений, без єдиної подряпини.

Тепер він бився піший, бо поблизу не було жодного вільного коня. Поряд з ним бився гордовитий юнак, вірніше хлопець, судячи з вигляду, аристократ, у мундирі молодшого лейтенанта гордонівського полку. У нього така ж, як і в полковника, трохи бундючна мужність, та ж зневага до смерті і, нарешті, разюча зовнішня подібність.

Мабуть, це були батько і син.

Час від часу, не припиняючи пі на секунду виконання свого солдатського обов'язку, герцог кидав погляд на сина, один з тих промовистих, хоч і побіжних поглядів, у яких можна було прочитати і страх за його життя, і захоплення його мужністю.

Син уже не вперше кидався вперед, щоб прикрити своїм тілом батька і начальника. Але полковник щоразу відсував його жестом і гримів:

— На місце, Патрік! Повернись до своїх людей! Воїнський обов'язок насамперед!

Молодший лейтенант також цілий і здоровий. І це також справжнє чудо, бо кулі наче ножем розкроїли в кількох місцях його мундир.

У лівій руці в нього револьвер, у правій — важка шотландська шабля із стальною рукояткою.

У гарячій бойовій сутичці він зіткнувся віч-на-віч з капітаном Зірвиголовою. Англієць і француз, змірявши один одного поглядом, кинулись один на одного. Маузер без штика — єдина зброя у француза. Він прицілився і на відстані чотирьох кроків спустив курок. Але в запалі бою він не помітив, що розстріляв усі патрони своєї рушниці, не лишивши жодного, на крайній випадок. Курок цокнув із сухим тріском.

Англієць також вистрілив; це був його останній заряд. Він стріляв майже в упор і все-таки не влучив.

Капітан Молокососів схопив свій маузер за ствол і, замахнувшись ним над головою, як дубцем, звалив би смертельним ударом шотландця, коли б той не парирував його шаблею. Стальне лезо розлетілося. Все-таки шотландцеві пощастило пом'якшити удар. Ковзнувши по його плечу, приклад маузера вдарився об землю і розбився біля самої казенної частини.

Скрикнувши від люті, молоді люди відкинули уламки зброї і зчепилися врукопашну. Їх сили однакові, однакова й лють. Вони падали, схоплювались, знову падали на землю, качалися по ній, міцно обхопивши і силкуючись задушити один одного.

Раптом Зірвиголова помітив на землі уламок щойно розтрощеної ним шаблі. Рискуючи покалічити руку, Жан схопив його і, замахнувшись ним, мов кинджалом, крикнув:

— Здавайтесь!

— Ні! — закричав офіцер, шалено відбиваючись.

Жан ударив його вістрям клинка в руку і знову загорлав:

— Здавайтесь!.. Та здавайтеся ж, грім і блискавка!

— Нізащо! — стікаючи кров'ю, відповів шотландець.

Бачачи, що син упав, полковник поспішив до нього на допомогу з піднятою шаблею. Здавалося, от-от він розсіче голову капітанові Молокососів, який, не тямлячи себе, нічого не помічаючи, завдавав ворогові жорстоких ударів.

Та юний Поль Поттер врятував свого друга.

Цей навдивовижу спокійний підліток протягом усього бою передбачливо і не хвилюючись поповняв патронами магазин свого маузера. Він упізнав полковника і, заревівши з радості, прицілився й вистрілив.

Але в ту саму мить, коли Поль спускав курок, волинщик, не перестаючи награвати полковий марш гордонців, кинувся вперед, щоб заслонити собою свого начальника.

Це був красивий сімнадцятирічний юнак з рум'яним обличчям, майже хлопчик, як і більшість учасників цієї страшної драми. Куля, пробивши його навиліт трохи вище від серця, влучила полковникові прямо в груди.

Нещасний волинщик упустив свій інструмент і, затиснувши рукою рану, хрипко простогнав:

— О мамо… бідолашна моя мамо… я вмираю… Я знав, що так буде…

У ту ж мить герцог Річмондський похитнувся і, змахнувши руками, перекинувся на спину.

— Прощавай, Патрік!.. Прощавай, мій любий!.. — ледве вимовив він.

Патрік, сам ледве дихаючи, крізь червоний туман у залитих кров'ю очах побачив, як упав його батько. Відчайдушним зусиллям він вирвався з рук Жана Грандьє, підвівся на одне коліно і тут помітив юного Поля, рушниця якого ще диміла.

Голосом, що переривався від ридань, він вигукнув:

— Будь ти проклятий, убивця мого батька!

— Він убив мого! — люто заперечив юний бур.

Але Патрік уже не чув; кривавий серпанок усе густіше застилав йому очі, дихання переривалось, і він упав непритомний до ніг капітана Молокососів.

Лють Жана Грандьє миттю згасла. Переможений ворог був для нього тільки страждаючою людиною, душевні і фізичні рани якого священні. Зірвиголова зараз же покликав санітарів.

Вони прибігли і, подавши першу допомогу пораненому, поклали його на ноші.

Знову почулись жалісні зойки вмираючого волинщика. Кволим голосом він кликав свою матір; похололими вже руками дістав з кишені ще не заклеєний лист і, простягши його Полю, пробурмотів:

— Моїй безталанній мамі… пошліть… благаю вас…

— Клянусь! — відповів юний бур; в очах якого блиснули сльози.

— Дякую… — прошепотів умираючий.

Кров двома червоними цівками бризнула з його пробитих грудей, на губах виступила пурпурна піна, очі оскліли, і все тіло здригнулось у передсмертній конвульсії.

— Лист… мамо… — востаннє пробурмотів він твердіючим язиком.

І, стиснувши кулаки, випростався і вмер.

На цій ділянці боротьба скінчилася поразкою шотландців. Залишки гордонців поспішно відступали.

Бури, гуманність яких, проявлена під час цієї війни, завоювала їм всесвітню симпатію, квапилися подати допомогу пораненим. Зірвиголова влив Патріку в рот кілька краплин спирту. Шотландець здригнувся, розплющив очі, впізнав свого противника і, прочитавши у нього в очах безмежне співчуття, схопив його за руку і тихим, мов подих, голосом спитав:

— Що з батьком?

— Піду дізнаюсь… Зараз повернуся.

Зірвиголова побіг на місце бою і, знайшовши у купі тіл полковника, помітив, що той ще дихає. Він доручив його санітарам, а сам уже збирався повернутися до Патріка, повідомити, що батько його живий і надія на його одужання ще не втрачена, коли його примусило озирнутися чиєсь ридання поблизу. Він побачив Поля, який, стоячи на колінах біля тіла волинщика, читав передсмертного листа шотландця до матері.

— На, прочитай, — сказав Поль, побачивши Жана Грандьє. — Як це жахливо!..

І Зірвиголова, взявши з його рук листа, уривчастим від хвилювання голосом прочитав:

— І це я вбив його! — тремтячим від сліз голосом сказав юний бур. — Як жахливо! Серце крається… І все-таки десь у глибині душі я відчуваю, що тільки виконав свій обов'язок.

— Правильно, Поль, і ти виконав його з честю, — відповів Зірвиголова, вказавши рукою на англійські війська, що відступали по всьому фронту.

Королівська армія була розбита. Її втрати — дві тисячі чоловік і дванадцять гармат. Безсоромні політикани, рицарі розбою і наживи, що розв'язали цю війну, можуть бути вдоволені!

Гуркіт бою змінився мертвою тишею. Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відступали в Ледісміт. Бури сховались у своїх неприступних укріпленнях, з дивовижною майстерністю побудованих навколо міста. Це своєрідний укріплений табір, який охоронявся висунутими вперед патрулями.

У таборі закипіло мирне життя. Нашвидку лагодили різні пошкодження, чистили гармати, перев'язували поранених коней, зашивали подертий одяг, лікували рани. Люди спокійно готувалися до нового бою.

Під захистом пагорба, який ховав їх від снарядів, витяглись чотири великі намети, над якими майорів білий прапор з зображенням червоного хреста.

Це бурський похідний госпіталь.

У кожному наметі до сотні поранених — бурів і англійців — причому других вдвоє більше. Всі вони лежать хто на маленьких похідних ліжках, хто на носилках, а хто й просто на землі. Примирені однаковими стражданнями, бури і англійці ставляться тепер один до одного без усякої ворожнечі.

Усі поранені перемішані тут по-братньому: поряд з бородатими, зарослими аж до очей бурами — королівські стрільці атлетичної будови, червонощокі юнаки і високі шотландські горяни, що відмовилися змінити свої національні картаті спіднички на форму хакі. Бліді, схудлі, втративши багато крові, вони мужньо тамують стогін, боячись, мабуть, принизити наріканнями свою національну гідність.

РОЗДІЛ VI

І серед усіх цих страждальників безшумно снували скромні моторні. жінки, сповнені співчуття до знедолених і бажання допомогти їм. Вони розносили чашки з бульйоном, посудини з розведеною карболовою кислотою, компреси.

Це дружини, матері і сестри бійців; вони покинули ферми, щоб піти разом з близькими для них людьми на війну. З однаковою самовідданістю доглядали вони не тільки своїх, а й тих, хто загрожував їх життю і свободі.

Чекали лікаря. В один з наметів вихором влетів Жан Грандьє у супроводі свого нерозлучного друга Фанфана. Хоч юний парижанин ще кульгав і тяг ногу, він був щасливий, що більше не вважався хворим. А чекаючи того дня, коли він остаточно одужає і зможе повернутися до своєї суворої служби розвідника, Фанфан взявся за роботу санітара польового госпіталю.

Капітан Молокососів зразу ж втупив погляд у два ліжка, що стояли поряд у центрі намету. На одному з них лежав герцог Річмондський, на другому — його син.

Герцог, здавалося, вмирав. З його грудей виривалося тяжке дихання; блідий, як полотно, він стискав руку сина, що у розпачі дивився на нього.

Зірвиголова, швидко підійшовши до них, зняв капелюха і сказав молодому чоловікові:

— Пробачте, я запізнився. Я прямо з чергування. Як себе почуваєте?

— Непогано… Вірніше, краще… Дякую. Але мій бідолашний батько… Гляньте!

— Лікар зараз прийде. Він обіцяв мені зайнятись вашим батьком у першу чергу. Я певен, що він витягне кулю.

— Дякую вам за співчуття! Ви благородний і чесний противник. Від усього серця дякую вам! — сказав молодий шотландець.

— Ну, є про що говорити! На моєму місці, ви, напевне, зробили б так само.

— Судячи з вашої вимови, ви — француз?

— Угадали.

— В такому разі, мені особливо дороге ваше дружнє ставлення. Ви навіть не уявляєте, як ми з батьком любимо французів. Одного разу вся наша родина: батько, сестра і я опинилися в страшному, просто-таки жахливому становищі. І французи вирвали нас буквально з обіймів смерті…

— А ось і лікар! — вигукнув Зірвиголова, зворушений довір'ям вчорашнього ворога.

Вони подивились на прибулого. Це був чоловік років сорока, високий, сильний, спритний у рухах, з ледве помітною лисиною, із спокійним і рішучим поглядом; щільно стиснуті губи його відтінялися білявими вусами. За спиною у нього висів карабін, а на поясі — туго набитий патронташ. Усім своїм виглядом він скоріше нагадував партизанського ватажка, аніж медика. Ні галунів, ні нашивок, ні будь-яких інших відзнак.

Голландець з Дордрехта, учений-енциклопедист і видатний хірург, лікар Тромп після перших же пострілів у Південній Африці приїхав в Оранжову республіку і вступив добровольцем у бурську армію. Він мужньо бився в її лавах разом із співбратами-бурами, а в разі потреби ставав лікарем. Добрий, людяний, самовідданий, він мав тільки одну ваду — був невиправним балакуном. А втім, чи це вада? Він справді з усякого приводу міг вибухнути цілим потоком слів, але думки його були такі цікаві, що всі його охоче слухали.

Лікар дістав із підвішеного під патронташем полотняного мішка свої медичні інструменти, швидко розклав їх на похідному столику і одразу втратив войовничий вигляд.

Звідусіль до нього линули теплі слова привіту; навколо нього клопоталися санітарки. Одна принесла йому води, куди він занурив губку, друга запалила велику спиртівку. Добродушний лікар посміхався праворуч і ліворуч, дякував, відповідав на вітання, мив руки і примовляв:

— Розчин сулеми! Чудесний антисептичний засіб!.. Я до ваших послуг, Зірвиголово! Так. Прекрасно. Тепер витремо губкою обличчя.

Прожаривши потім на спиртівці свої інструменти, він попрямував до полковника.

Ті з поранених, що лежали ближче, забуркотіли.

— Терпець, друзі! Дозвольте мені раніше зробити операцію цьому джентльмену. Здається, він при смерті…

У цього милого лікаря була своєрідна манера підносити хворим гіркі істини.

З допомогою Жана Грандьє і Фанфана він посадив пораненого на ліжку, підняв його сорочку і, оголивши торс, вигукнув:

— Розкішна рана, мілорде! Можна подумати, що я сам завдав її вам, щоб мені легше було її залікувати. Ні, ви тільки погляньте! Третє праве ребро наче свердлом проточене. Ні перелому, ні осколка! Один тільки маленький отвір діаметром з кулю. Потім куля пройшла по прямій крізь легеню і мала вийти з другого боку. Не вийшла?.. Куди ж вона, в такому разі, поділася? Дивна історія… Ага! Вона застряла в середині лопатки. Зараз я її витягну… Потерпіть, мілорде. Це не болячіше, ніж коли виривають зуба. Раз… два… готово!

Глухий хрип вирвався з вуст пораненого; конвульсивним рухом він до болю стиснув синову руку.

З рани бризнув сильний струмінь крові, і одночасно почувся тихий свистячий подих.

— Чудово, — сказав хірург, — легеня визволилась… Дихайте, полковнику, не соромтесь!

Офіцер глибоко зітхнув, у його очах з'явилося життя, щоки трохи порожевіли.

— Ну як, легше тепер?

— Авжеж! Далеко легше.

— Я так і знав!.. Ну, що ви тепер скажете, Зірвиголово? Га? Терпіння! Трохи терпіння, хлопці…

Він безперестанно говорив то по-англійськи, то по-голландськи, то по-французьки, але при цьому все-таки робив далеко більше, ніж говорив. Звертаючись до шотландця, він сказав:

— Через три тижні ви будете на ногах, мілорде. Бачите, оця маузерівська куля — чудовий снарядець, і до того ж чистенький, немов голландська куховарка. З своєю величезною швидкістю — шістсот сорок метрів на секунду! — він, як голка, проходить крізь живу тканину, не розриваючи її. Нічого спільного з оцим дурним осколковим снарядом, що все рве і ламає на своєму шляху. Ні, справді, маузерівська куля — дуже делікатна штука… Словом, куля джентльменська.

І невгамовний балакун, ані на секунду не перериваючи потоку слів, вставив в отвори, просвердлені кулею при її вході і виході, великі тампони гігроскопічної вати, просоченої розчином сулеми, потім наклав на них знезаражувальні компреси і закінчив чергову перев'язку словами:

— От і все! Дієта! Супи, молоко, сирі яйця, трохи соди-віскі… А через вісім днів — ростбіф, скільки душа забажає. З вашою міцною конституцією у вас навіть не підніметься температура.

І, не чекаючи подяки, цей дивак гукнув: «Хто на черзі?» — і перейшов до іншого хворого.

— А ви, Зірвиголово і Фанфан, за мною!

Молодий лейтенант, здивований цим потоком слів і ще більше захоплений щасливим закінченням операції, ніжно обняв батька. А лікар і його випадкові помічники продовжували обхід.

На кожному кроці вони стикалися з надзвичайно тяжкими на вигляд пораненнями. Сучасна балістика ніби глузувала з сучасної хірургії.

Чотири дні тому якогось ірландського солдата під час сутички на аванпостах поранило кулею, що влучила йому в самісіньке тім'я. Куля пройшла мозок, піднебіння, язик і вийшла через щоку. Становище пораненого вважалося безнадійним.

У тій же сутичці іншого ірландця поранило в ліву частину голови. Куля пройшла мозок і також вийшла з протилежного боку.

— Ну, що ви на це скажете, молоді люди? — з гордістю вигукнув лікар. — Колись, за старовинної зброї, голови цих молодців розлетілися б, мов гарбузи. А делікатна, гуманна маузерівська кулька зуміла ніжно проскочити крізь кістки і мозкову тканину, завдавши моїм пораненим тільки однієї неприємності: на якийсь час позбавивши їх можливості нести бойову службу.

— Нечувано! — вигукнув Фанфан, не вірячи своїм вухам.

— Дивовижно, — погодився Зірвиголова.

— Через два тижні вони будуть здорові, як ми з вами! — тріумфував лікар.

— І навіть без ускладнень? — спитав Зірвиголова.

— Навіть без мігрені! — відповів лікар. — Але я побоююсь, щоб один з них не захворів на страбізм.

— Тобто, просто кажучи, не окосів?

— Так, так — не окосів. Саме так.

— Але навіщо ж тоді воювати, якщо мертві воскресають, а вбиті, підхопившись, дістають змогу битися з новою силою? — дивувався Жан.

— Навпаки. Раз уже наша ідіотська і звіряча цивілізація неспроможна позбавитися такого бича, як війна, треба принаймні зробити це лихо по змозі якнайменш убивчим. У чому, зрештою, мета війни? На мій погляд, у тому, щоб вивести з лав якнайбільшу кількість воюючих, а не в тому, щоб знищити їх. Отже, зовсім не треба винищувати все і всіх, щоб здобути перемогу. Досить перешкодити ворогові протягом деякого часу битися, зупинити його наступ, зменшивши чисельність його армії. Таким чином набрав би реальності фантастичний вислів якогось буркуна-генерала: «На війні йдуть умирати весь час одні і ті ж люди».

— А от ще дивніший випадок! — вигукнув хірург, досліджуючи якогось шотландського солдата.

— Та хіба він поранений, лікарю? — здивувався Жан.

Солдат спокійно посмоктував свою люльку і, здавалося, почував себе зовсім непогано. На його шиї зяяла рана, завдана «гуманною» кулею.

Куля увійшла трохи вище лівої ключиці в той час, кали гордонець, чекаючи атаки, лежав, притулившись до землі.

Лікар почав шукати «вихідний» отвір і знайшов його трохи вище правого стегна, за два сантиметри від клубової кістки.

— Гляньте-но! захоплено вигукнув він. — Куля пробила собі дорогу крізь легені, очеревину, кишки, таз і, нарешті, клубову кістку. Отже, вона прошила цього бравого горянина згори донизу, ззаду наперед. Тут уже нам і зовсім нема чого робити…

— Значить, він приречений? — сумно запитав Зірвиголова.

— Навпаки! Стане на ноги без найменшого хірургічного втручання, яке тільки пошкодило б йому. Постільний режим. Дієта: супи, сирі яйця, сода-віскі і, звичайно, люлька, раз уже він такий курець. Продовжуйте в цьому ж дусі, мій хлопче, і одужуйте. Далі! У цього була поранена печінка.

— Тут нам теж нема чого робити. Інакше кажучи, втручання зайве. Постільний режим, антисептика і спочатку легка їжа… Рана в попереку? Те саме лікування. Поранення шлунку? І в цьому випадку нічого іншого рекомендувати не можу.

І при цьому лікар щоразу незмінно додавав:

— Чудесно, все йде як по маслу. Швидке і видиме одужання.

Та ось він підійшов до групи бурів, які лежали на матрацах просто на землі:

— Хай йому чорт, оце вже мені не подобається!

Їх було п'ятеро. Покалічені, скривавлені, вони без найменшого стогону терпіли жахливі страждання.

Це були жертви крупнокаліберного англійського снаряда, що влучив у купку солдатів і, розірвавшись, вбив зразу десятьох. Ці тільки й лишилися в живих. Але, боже, в якому вони стані! Пошматовані м'язи, розтрощені кістки, розірвані судини — страшне місиво з м'яса, уламків кісток, ганчір'я і згустків крові. Вигляд у цих нещасних був такий страшний, що у Фанфана і Зірвиголови стиснулося серце. Навіть лікар втратив свій дар красномовності і замовк; незважаючи на професіональну витримку, він не міг приховати хвилювання.

Лікар з допомогою лише Фанфана і Жана Грандьє, сповнених запалу, але близьких до непритомності від жалості і страху, взявся за свою роботу.

Та яка це жахлива робота! Вій ампутував кінцівки, різав живе тіло, копався в ньому, шукаючи осколків або розірваної артерії, накладав шви. Йому доводилось мати справу з величезними пошкодженнями, трудність вилікування яких ще зростала від неминучих ускладнень. Додайте до цього два потрясіння: шок, спричинений пораненням, і шок від самої операції. Вони послаблюють хворого і зменшують силу опірності організму, цього наймогутнішого помічника хірургії. А ще велика втрата крові й зовсім виснажує пораненого.

Як довго тривали і які болісні були ці операції без наркозу! Але безстрашні бури з властивою їм мужністю стійко переносили всі страждання.

Закінчивши складні операції, лікар Тромп пішов до молодшого лейтенанта, який терпляче чекав своєї черги. У нього перебита прикладом маузера Зірвиголови ключиця, не діє рука; груди в глибоких ранах від уламка шаблі, що в руках капітана Молокососів перетворився на небезпечну зброю.

Лікар старанно промив рани антисептичним розчином і наклав тугу пов'язку, щоб перешкодити проникненню в них хвороботворних мікробів. Потім, впоравшись нарешті з сумними обов'язками лікаря, він взяв на плечі свій карабін, начепив на пояс патронташ і вже був готовий знову завдавати з допомогою маленької «гуманної кулі» людинолюбні рани, якими він так захоплювався, лікуючи їх.

Зірвиголова і молодший лейтенант гордонців одразу ж відчули взаємну симпатію, хоч під час першого свого знайомства вони, м'яко кажучи, так непоштиво обійшлися один з одним.

Обидва молоді, майже хлопчики, хоробрі і одверті, вони були гідними супротивниками під час бою. Але їх благородним натурам була чужа і ненависть ображеного самолюбства і низька злоба расової ворожнечі. Відвага одного збудила в другому лише повагу. Тепер уже не було пі англійця, ні француза-бура, ні переможця, ні переможеного, а було двоє сміливих юнаків, які стали друзями.

Минуло близько тижня.

Щодня у вільні від служби години Зірвиголова довгенько просиджував біля узголов'я пораненого, і той зустрічав його незмінною усмішкою і дружнім потиском руки.

Патріку кращало, так само, як і його батькові, хоч цей одужував далеко повільніше, ніж пророкував надто вже оптимістично настроєний лікар.

Зірвиголова приносив їм новини, намагаючись чим тільки можна полегшити долю полонених. У дружній розмові непомітно минав час. Патрік розповідав про свої пригоди в Індії, Жан — про те, що пережив у країні «Крижаного пекла».

Усім цим дуже обурювався Поль Поттер, безпосередня і проста натура якого ніяк не могла примиритися з дружбою вчорашніх смертельних ворогів.

Ненависть до завойовників палала в душі юного бура з такою ж силою, як і в перший день їхнього вторгнення. Це почуття патріота ще загострювалося ненавистю до вбивці його батька. Ніщо не могло ні пом'якшити, ні зворушити його. Затаївши в душі помсту, він ішов до наміченої мети, не збочуючи, і жалкував тільки, що його куля, вбивши волинщика, не покінчила також і з полковником.

Тому не дивно, що в його ставленні до начальника виникла помітна байдужість. А в душі його визрівав чорний план помсти герцогу Річмондському.

Офіцери-шотландці, в свою чергу, не могли збагнути, як це Жан Грандьє, освічений і багатий, міг до такої міри захопитися боротьбою за незалежність якихось південноафриканських республік.

Одного разу Патрік спитав Жана із своєю звичайною одвертістю:

— Ви ненавидите Англію?

— Нітрохи. Англія — велика країна, і я дуже люблю її. Але тепер вона веде несправедливу війну, і тому я воюю проти неї.

— Так це ж наша внутрішня справа: ми приборкуємо бунт у своїй країні.

— Це не так. Бури не піддані Англії, отже, їх не можна розглядати як бунтівників.

— Не будемо гратися словами, — заперечив Патрік. — Південноафриканські республіки лежать у самому центрі сфери англійського впливу, і ми вважаємо, що вони становлять невід'ємну частину королівських володінь.

— Ну, сто чортів, тут я не згоден з вами!

— Даремно! Вони наші на тій же підставі, як і Бечуаналенд[22] і Родезія[23], і Капська Земля[24], і Англо-Єгипетський Судан[25] і інші анексовані імперією території. А хіба бури не такі ж дикуни? Це неписьменні у своїй масі, тупоголові селяни, що зреклися благ сучасної цивілізації, морально і фізично неохайні люди, закоснілі у своїх примітивних способах виробництва… Так, так, повторюю, це дикуни, правильніш — білі, що повернулися до первісного стану. Ми, англійці, ставимо їх не вище за червоношкірих, або арабів, або якихось кочовиків Центральної Азії…

При цих словах Зірвиголова спалахнув, потім зблід і вже готовий був вибухнути і одверто викласти співрозмовникові своє обурення, але стримався і, вирішивши парирувати цю вихватку гумористично, відповів добродушним топом:

— Але ж, дорогий мій, ці дикуни користуються електрикою, будують залізниці, у них є друкарні, вони виробляють сучасну зброю… Цікаві дикуни, чи не так? Думаю, що вони непогано виглядали б і в Європі, хоч би, наприклад, у вашій Ірландії! Га?.. Щождо глави цих «дикунів» — президента Крюгера, то князь Бісмарк ставив його далеко вище від біржових спекулянтів, цих вождів європейських сіуксів[26]. А Бісмарк розбирався в людях!

— О, Крюгер! Безхвоста макака!.. Блазень, ще кумедніший і безглуздіший, ніж його малюють наші карикатуристи.

— А бури вважають, що він найпрекрасніший чоловік обох республік, як і ви, мабуть, вбачаєте в своїй королеві Вікторії найпрекраснішу жінку З'єднаного королівства. Охоче приєднуюсь до обох думок: старий бур і стара англійська леді прекрасні, як напівбоги, але кожне в своєму роді.

Цей дотепний удар гак точно влучив у ціль, що ні батько, ні син не знайшли слів для заперечення.

Після ніякової мовчанки полковник нарешті заговорив.

— Усе це тільки слова, мій юний друже, — задумано сказав він, — самі тільки слова. Війна — страшна річ, і той, хто починає її, мусить бути невблаганний. Мій син має рацію: бури — бунтівники і дикуни, і ми мусимо знищувати їх як бунтівників і дикунів. Ми прийшли сюди не сентиментальничати. Ми воюємо тут за саме існування Британської імперії, і останнє слово в цій війні скажемо ми, хоч би заради цього нам довелося пожертвувати двомастами тисяч чоловік і витратити двісті мільйонів фунтів стерлінгів.

Зірвиголова вдруге змушений був придушити своє обурення.

Він ніби на власні очі побачив прірву, що відокремлювала його від джентльмена, який щойно відкрив перед ним всю свою пихату, егоїстичну і жорстоку душу англійського аристократа. Жан раптом відчув такий приплив обурення, що голос його затремтів:

— Не кажіть так, мілорде! Погляньте, які добрі і людяні до полонених ці патріоти, яких ви хочете винищити. Вони старанно доглядають навіть вас, незважаючи на те, що ви так безжально повелися з фермером Давідом Поттером.

— Це був мій обов'язок голови військового суду, який я готовий викопати знову хоч завтра.

— Ви знову наказали б вбити, майже без суду і слідства, патріота, позбавити сім'ю чоловіка і батька тільки тому, що він захищав своє життя і свободу?

— Не вагаючись! Це — воля її величності королеви, яка бажає завоювати і остаточно приєднати до своїх володінь обидві республіки.

Зірвиголова схопився, готовий на рішучу відсіч, його зупинив чийсь вигук знадвору:

— Ти нікого більше не вб'єш, англійський собако!

Погроза була сказана тремтячим від люті голосом.

Капітанові розвідників цей юнацький голос здався знайомим.

Мабуть, хтось підслухував їхню розмову, стоячи за тонкою полотняною стіною намету.

Зірвиголова квапливо вийшов, не сказавши ні слова, почасти щоб дізнатися, хто саме вигукнув, але більше, щоб перервати цю розмову, яка обурювала його.

— Не сердьтеся ж! — крикнув йому навздогін Патрік. — Усе це анітрохи не стосується вас. Особисто вас ми глибоко поважаємо. А погрози не боїмось. Кожен бур у цьому таборі дуже добре знає, як жорстоко поплатяться за вбивство герцога Річмондського бури, полонені у нас.

Але до капітана Зірвиголови не дійшов зміст цих слів.

У вухах в нього шуміло, обличчя палало від обурення. Машинально він обійшов навколо великого прямокутного намету, де містився госпіталь, але нікого не зустрів.

Незнайомий підслухувач зник. Але спостережливий Зірвиголова побачив чорну пляму, ніби накреслену вугіллям, дуже помітну на білому полотні.

Можливо, це була давня, не помічена досі пляма. Та й тепер вона впала Жану в вічі тільки тому, що, як йому здалося, пляма ця відповідала тому місцю в наметі, де стояли ліжка полковника шотландців і його сина. Проте Жан не падав ніякого значення цьому відкриттю, дуже істотному для герцога, якого Жану не судилося більше побачити.

Ввечері того ж дня Зірвиголова пішов на нічне чергування з десятьма Молокососами. З ними мав іти і Поль Поттер. Але юний бур, що завжди сумлінно виконував свої воїнські обов'язки, чомусь не з'явився на перекличку. Це сталося з ним вперше.

Було близько десятої години вечора. Над обома таборами нависла тиша. Крізь димчасті хмари лилося м'яке місячне світло.

Раптом з улоговини, що прикривала госпіталь, вислизнула якась мовчазна тінь і швидким, рішучим кроком попрямувала до намету, де спали полковник і його син.

Людина йшла босоніж, мабуть, для того, щоб не шуміти, і з рушницею на перев'язі. Підійшовши до намету, чоловік озирнувся і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зупинився біля чорної плями, яку кілька годин тому помітив капітан Зірвиголова.

Він витяг з кишені ножа і обережно, не поспішаючи, нитку за ниткою розрізав товсту тканину намету. Коли утворилась дірка, достатня, щоб просунути руку, він зазирнув у намет, освітлений тьмяним світлом нічників. Якраз проти нього стояло ліжко, покрите тією картатою тканиною, з якої шиється військова форма шотландців.

Легкий дрож пробіг по тілу опівнічника, коли він впізнав мужнє обличчя сонного полковника.

Нічим не захищена голова шотландця лежала всього за тридцять сантиметрів од полотна.

Ні хвилини не вагаючись, незнайомий просунув в отвір ствол своєї рушниці, приставив його до голови полковника і твердою рукою спустив курок.

Гримнув постріл, задушливий пороховий дим поплив по намету.

Зчинилася неймовірна метушня, і медичні сестри, прибігши на крики переляканих хворих, побачили, що молодий лейтенант гордонців б'ється в жорстокій істериці біля тіла свого батька, простертого на ліжку з пробитою головою…

РОЗДІЛ VII

У той час, коли так трагічно загинув полковник герцог Річмондський, Зірвиголова вартував на передньому краї.

Бури — хоробрі, але безтурботні воїни — були поганими сторожами і розвідниками. А втім, дисципліну взагалі не дуже поважали у цій побудованій по-сімейному армії. Накази командирів виконувались абияк, а вартові були далекі від властивого дозорним європейських армій усвідомлення того, яка величезна відповідальність на них покладається.

Важко повірити, але саме наші юні шибайголови найкраще за всіх справлялися з цим нелегким завданням, їх пильність ніколи не послаблювалась. І начальники були спокійні, коли нічну охорону бурського табору доручалося Молокососам.

Того вечора Зірвиголова, який, подібно до справжнього сина могіканів, пильно вдивлявся в долину, помітив, у зоні, що відокремлювала передові лінії обох воюючих сторін, якийсь повільний рух сірих тіней. Місяць сховався за хмарами, стало темно.

Капітан Молокососів вирішив розібратися, в чому справа.

Найкраще, звичайно, піти самому і подивитись. Спосіб вірний, але рискований. Можна якраз потрапити під перехресний вогонь бурів і англійців.

І все-таки Зірвиголова пішов, взявши з собою юнгу Фіньйоле, бура Іоріса, італійця П'єтро, португальця Гаетано і креола з Реюньйону. Усі шестеро зняли маузери, що заважали б їм рухатися під час розвідки, лишивши при собі тільки револьвери.

І от вони повзли, стримуючи подих, з котячою спритністю обходячи найменші перешкоди.

Вони просунулися так на триста-чотириста метрів, коли Зірвиголова, рухаючись попереду, побачив кроків за двадцять від себе якусь темну масу. Вдивившись, Жан пересвідчився, що йому назустріч, розплатавшись на животі, повзе людина. Легкий, ледве чутний шурхіт супроводив кожний її рух.

Розсудливість вимагала від Жана Грандьє зімкнути лінію розвідки і зчинити тривогу. Розвідник повинен по змозі уникати бою.

Але спробуйте говорити про розсудливість з хлопцем, який на кожному кроці так і шукає нагоди виправдати своє енергійне і славне прізвисько!

«Англійський розвідник! — промайнуло в голові Жана. — Я враз підчеплю його і візьму в полон».

Зірвиголова звівся на ноги і після кількох гігантських стрибків опинився біля англійського розвідника, кинувся на нього і щосили стиснув у своїх обіймах. Та що за чудо!.. Його пальці схопили ліпне порожнечу, вірніше — пухку грубошерсту тканину, очевидно, ковдру. Але разом з тим він відчув і опір.

Чиїсь невидимі руки тягли до себе ковдру, мабуть, за прив'язані до неї мотузки.

— Мене обдурено! — прошепотів Зірвиголова, збагнувши, нарешті, легковажність своєї поведінки.

На жаль, обдурили не тільки його! Його товариші так само, як і він, замість ворожих розвідників узяли в полон шмаття.

Але навіщо ця пастка?

Тільки для того, щоб заманити їх, взяти в полон і потім напасти на бурських вартових, які мирно куняли з люлькою в роті.

Усе сталося за кілька секунд.

Два взводи англійців — о, ці не ховались! — оточили капітана Молокососів і його товаришів, схопили і повалили, так що вони не встигли і скрикнути.

Глузливий голос сказав англійською мовою:

— Ці дурники попались на вудочку.

Напівзадушеннй Зірвиголова заричав від люті.

— Мовчання або смерть! — наказав той же голос. — Вперед, і не галасуйте!

Зірвиголова зрозумів, яка небезпека загрожує бурам. За всяку ціну треба застерегти їх, зняти тривогу, хоч би це коштувало йому життя.

Подібно до рицаря д'Ассаса[27], він не вагався й хвилини.

Відчайдушним зусиллям він вирвався з рук солдата, який стискав його горло, і пронизливо закричав:

— Тривога!.. Тривога!.. Англійці!..

Солдат замахнувся шаблею над його головою і неодмінно розтяв би її, якби Зірвиголова не відхилився. В ту ж мить він вихопив свій револьвер і пострілом впритул убив солдата. Потім, відчуваючи, що однаково пропав, Жан вигукнув глузливо:

— Не вийшло! Зіпсовано сюрприз, панове англійці!.. Назавжди запам'ятайте цей останній жарт, що утнув з вами Зірвиголова!

Вів хотів випустити у ворогів ще кілька куль, які лишилися в револьвері, щоб якнайдорожче продати своє життя, але безліч рук уже схопили його. В ту ж мить десятки здоровенних кулаків посипалися і на інших Молокососів.

Жана, мабуть, добили б тут же, коли б до чиїхось вух не дійшло так гордо кинуте їм слово: «Зірвиголова».

— Не вбивайте його! Це Брсйк-нек![28] Тому, хто приведе його живого, обіцяно двісті фунтів! — загорлав хтось несамовитим голосом.

Жану поталанило, він був щасливішим від героя Клостеркампа: він живий і знає, що принесена ним жертва не була марною — бури почули його крик і постріл.

У бурському таборі вже просурмили тривогу. Миттю ожили окопи, загриміли постріли, загули великі гармати… Нічна атака була відбита.

Але Зірвиголова і його товариші потрапили в полон.

Навіки замовкли креол з Реюньйону і молодий італієць П'єтро. Тільки капітан Брейк-нек, як звали англійці Жана, міг пересуватись самостійно; всі інші були в такому стані, що їх довелося нести.

Ось вони вже в англійському таборі. З того, як часто повторювали його ім'я англійські солдати, капітан Молокососів зрозумів, що він має тут таку ж почесну, як і небезпечну популярність.

Полонених кинули в каземат, стіни якого були викладені, паче бліндаж, із залізничних рейок, і замкнули, не давши ні крихти хліба, ні ковтка води.

Бідолашні хлопчаки провели тяжку ніч: Їх мучила спрага, вони стікали кров'ю і задихались. Зірвиголова втішав і підбадьорював товаришів, як міг, але, незважаючи на всі силкування, так і не перев'язав їм рани у цій непроглядній темряві.

Нарешті настав день. Звичайно, він полегшить їх долю!

Першого з каземату витягли капітана Зірвиголову, його привели до офіцера.

Судячи з форми мундира кольору хакі, на еполетах якого вишито дві золоті зірочки, це був драгунський капітан. Не приховуючи іронії, він розглядав капітана Молокососів, якого оточили четверо англійських солдатів, випростаних, наче дерев'яні боввани, і пихатих, як справжні англійці.

Вдосталь надивившись, драгунський капітан без зайвої балаканини розпочав допит:

— То, значить, ви і є той самий француз, відомий під ім'ям Зірвиголови, командир інтернаціонального загону юних волонтерів?

— Так, це я! — гордо відповів Жан Грандьє, дивлячись просто у вічі офіцерові.

Офіцер зловісно всміхнувся, розстебнув свій мундир, вийняв з внутрішньої кишені невеличкий бумажник і дістав звідти згорнуту вдвоє візитну картку.

З нарочитою і глузливою повільністю він розгорнув її і, піднісши до очей Жана Грандьє, сказав:

— Отже, ви — автор цього фарсу?

Зірвиголова впізнав один з листів, які він розіслав після смерті Давіда Поттера п'ятьом членам військового суду.

Він нагадував у цьому листі, що бур засудив до смерті своїх суддів, а він, Зірвиголова, виконуючи останню волю свого друга, поклявся винищити їх усіх.

Слово «фарс» прозвучало у вухах Зірвиголови як ляпас. Він почервонів і вигукнув:

— Цей фарс скінчиться вашою смертю!

— Я капітан Руссел, — продовжував усміхаючись офіцер, — командир другої роти сьомого драгунського полку. Як бачите, засуджений на смерть почуває себе непогано.

— Поживемо — побачимо, — без ознаки ніяковості відповів Жан.

— Любий мій французику, ви справжній хвалько! Раджу вам припинити ці жарти. Вам не пощастить розлютити мене, слово честі! Швидше ви доб'єтесь батога.

— Людину, голову якої оцінено в двісті фунтів, не карають батогом… Між іншим, моя голова коштує далеко більше. Крім того, я — солдат і вимагаю, щоб зі мною поводилися, як належить поводитись з полоненим воїном. Я вбив стількох ваших людей, що цілком заслуговую на таке поводження.

Офіцер трохи зблід, закусив вуса і, переставши нарешті всміхатися, урочисто, наче прогавкав, скрикнув:

— Мені потрібна інформація! Відповідайте! Відмовлятися не раджу. Однаково примусимо.

— Питайте!

— Скільки бурів проти наших ліній?

— Вісім днів тому їх було цілком достатньо, щоб побити вас, хоч вас було у багато разів більше.

Офіцер зблід ще дужче.

— Скільки у вас рушниць? — спитав він.

— Маузерів? Не знаю. А лі-метфордів[29] близько тисячі: ми відібрали їх у ваших солдатів.

— Останнє запитання: що сталося з герцогом Річмондським і його сином?

— Я особисто наказав перенести цих двох тяжко поранених джентльменів до бурського госпіталю. Тепер вони у безпеці.

— Досить. Ви відмовились відповісти на два перших запитання, і я змушений передати вас у розпорядження Колвілла — майора третього уланського полку.

Це ім'я примусило молодого француза здригнутися. Колвілл! Ще один з убивць Давіда Поттера. Не приховуючи ненависті, Зірвиголова пильно подивився на Колвілла, що саме увійшов. Це був довгий, як жердина, сухорлявий і жовчний англієць з пихатим і жорстоким виразом обличчя. Жан поклявся самому собі ніколи не забути його, якщо тільки пощастить вирватися з цього осиного гнізда.

— Дорогий Колвілл, дозвольте представити вам містера Зірвиголову, відомого вам нашого майбутнього ката.

— Он як! — презирливо відповів майор. — Той самий хлопчисько, що насмілився послати офіцерам її величності свої ідіотські і образливі листи? Ну що ж, тепер прийшла наша черга побавитись.

— Клянусь, — пробурмотів Руссел, — не хотів би я опинитися в шкурі цього хвалька, з яким Колвілл збирається побавитись.

Майор підніс до своїх губів рукоятку хлиста з свистком.

На пронизливий посвист прибіг уланський сержант.

— Максуел, — процідив крізь зуби Колвілл, — візьми-но цього хлопця, і можеш розважитися з своїми товаришами грою «підколімо свиню».

«Pigsticking» — жорстока гра англійських уланів, які захоплювалися нею, замінюючи свиню полоненими з «нижчої раси».

Але ніколи ще, скільки відомо, біла людина не була об'єктом цієї варварської розваги. Бідолашний Жан мусив стати першою жертвою глуму, що незабаром поширився на багатьох полонених бурів.

Почувши передаваний з уст в уста заклик: «Pigsticking», десятків зо два уланів схопили свою зброю і скопили на коней.

Жана поставили обличчям до поля, на якому вишикувався взвод сержанта Максуела.

Майор Колвілл, бажаючи подовжити розвагу, наказав одному з піхотинців:

— Дати йому ранець!

Передаючи Жану військовий ранець, солдат, людяніший, ніж його начальник, шепнув:

— Захищайся ним, мов щитом. Головне, не бійся і намагайтеся парирувати удари.

Навколо стовпились офіцери всіх родів зброї, з цікавістю чекаючи видовища, жорстокість якого не може зрівнятися ні з чим.

Прізвисько «Зірвиголова» не сходило з їх уст, але вимовлялося без ненависті, скоріше з відтінком співчуття, до якого примішувалася певна повага.

— Зірвиголова!.. Так це Зірвиголова?.. Бідолашний хлопець!

— Дивіться, та він зовсім і не злякався. Ну й сміливець!

— Хочете парі, Руссел? — запропонував майор. — Ставлю десять фунтів, що цей шахрай кинеться навтіки, як лисиця від гончаків, і його одним махом підколять трохи нижче спини.

— Гаразд! — сміючись, відповів драгунський офіцер.

Взвод стояв за двісті метрів.

— Колоти! — проревів сержант. — Вперед!

І взвод помчав шаленим галопом…

На Жана Грандьє летів, наїжившись піками, виблискуючи сталлю, смерч людей і коней.

Зірвиголова затулив ранцем груди і, міцно впершись розставленими ногами в землю, приготувався до удару.

І удар не примусив себе чекати. Жахливий удар!

Зірвиголова відчув, що його буквально підкинуло в повітря, він двічі чи тричі перевернувся і важко впав на землю, його ліве плече було пошматоване, права рука сильно кровоточила. Та все ж ранець відбив і ослабив удари, спрямовані в груди.

Під вигуки «ура» уланські коні блискавкою пронеслися мимо, навіть не зачепивши Жана.

— Ви програли, Колвілл! — вигукнув капітан Руссел. — Цей шахрай поводиться непогано.

— Почекаємо, — з холодною ненавистю відповів майор.

Приголомшений падінням і важко дихаючи, Зірвиголова насилу підвівся і підняв свій роздертий ранець.

Він вирішив боротися до кінця, а улани не гаяли часу: зробивши швидкий поворот, взвод перешикувався.

Знову розляглася команда сержанта:

— Колоти! Вперед!..

Початкове співчуття змінилося в них нездоровою цікавістю. Вигляд крові пробуджував у людині звіра. Зірвиголова випростався зусиллям волі і крикнув:

— Боягузи! Підлі, низькі боягузи!.. — і знову впав, збитий нищівним ударом.

Всупереч сподіванням, ранець і цього разу захистив його. Зрештою улани самі, хизуючися своєю вправністю, намагались влучати пікою тільки в імпровізований щит. Усе, що було поза ранцем, для них не існувало, вони вбачали в Жані лише приречену на смерть жертву.

Нещасний хлопчак був зовсім розбитий. Одяг його пошматований, тіло зранене. Він насилу підвівся, його ноги дрижали і підгиналися, налиті кров'ю очі потьмяніли, а шум у вухах заглушав іронічне «ура» англійців. Ослаблі руки вже не були спроможні підняти ранець, що захищав його досі.

Він зрозумів, що для нього вже все скінчено, порятунку нема: зараз його розчавлять безжальні звірі. Але в нього вистачило ще сили випростатися, схрестити на грудях руки і з гордо піднятою головою мужньо повернутися обличчям назустріч уланському взводові.

В думці він попрощався з життям, що досі так усміхалось йому, і послав останній привіт своїй сестрі і своїй палко любимій батьківщині, яку йому не судилося більше побачити.

І коли втретє розляглась команда сержанта: «Вперед!», він відповів на неї вигуком:

— Хай живе Франція!.. Хай живе свобода!..

Пригнувшись до кінських ший, улани проскакали вже половину відстані, що відокремлювала їх від Жана. Ще кілька секунд, і мерзенний злочин здійсниться.

Та ось якийсь вершник на всьому скаку врізався поміж уланами і їх жертвою. Це був один з тих чудових наїзників, дивлячись на яких мимоволі згадуєш легенду про центаврів[30].

Вершник підняв хлист і владно вигукнув слова, що з однаковим успіхом примушують атаку зупинитися, а натовп — заспокоїтись:

— Стоп!.. Ні з місця!..

Побачивши генерала, бо вершник був англійський генерал, улани так круто зупинили коней, що ті, ставши дибки, мало не поперекидалися разом з наїзниками.

Зупинивши свого скакуна за чотири кроки від полоненого, генерал піднявся на стременах і став на голову вищий за кавалеристів, які змішали свої ряди. Червоний від гніву і карбуючи слова, кожне з яких стьобало, немов ляпас, він прокричав:

— Мерзотники! Підлі боягузи, ви ганьбите англійський мундир! Який офіцер дозволив цю мерзенну розправу?.. Відповідайте, сержанте!

— Майор Колвілл, — промовив Максуел, переборюючи страх.

— Прислати його до мене! Негайно!

Зірвиголова скривавленою рукою віддав честь генералові. Той у свою чергу підніс до козирка каски пальці, затягнуті в рукавичку, і, побачивши перед собою хлопчика, спитав його мимоволі пом'якшеним голосом:

— Хто ви?

— Француз на службі бурської армії, — відповів полонений, тримаючись шанобливо, але з великою гідністю.

— Ваше ім'я?

— Жан Грандьє, на прізвисько Зірвиголова, капітан розвідників.

— Так, значить, це ви і є прославлений Брейк-нек?.. Поздоровляю! Ви сміливець!

— Така похвала, та ще з ваших уст, генерале… Я збентежений і горджуся нею!

— Ви такий молодий! Далебі ж, усякого іншого бранця вашого віку я тут же відпустив би на волю. Так… усякого іншого… Але ви надто небезпечний противник і надто багато завдали нам неприємностей. Я затримую вас як військового полоненого, але ви користуватиметесь усіма привілеями, на які заслуговує такий хоробрий ворог.

Зовсім знесилений і приголомшений, Зірвиголова насилу пробурмотів кілька слів подяки і тут же, страшенно збліднувши і м'яко осівши на землю, знепритомнів.

— Віднести цього юнака у госпіталь! — наказав генерал. — Я вимагаю, щоб про нього добре подбали. Я сам простежу за цим. Чули?.. А, ось і ви, майоре Колвілл! За жорстоку розправу з полоненим — п'ятнадцять діб суворого арешту. Сержант, що командував «Pigsticking», позбавляється свого звання і переводиться в рядові улани. Всі улани взводу призначаються на п'ятнадцять позачергових польових караулів. Вільно!

РОЗДІЛ VIII

Капітанові Зірвиголові заподіяно багато ран, але жодна з них не була тяжкою. Після п'ятнадцяти днів лікування в госпіталі майже всі вони загоїлись. Наказ генерала — його рятівника — точно виконувався, і протягом двох тижнів Жан був об'єктом особливої уваги лікарів, а це, звичайно, великою мірою сприяло його швидкому одужанню. У Жана, коли він устав з ліжка, назавжди лишилося почуття безмежної вдячності до великодушного джентльмена.

Тепер Зірвиголова, як військовий полонений, поділяв долю трьохсот бурів, взятих у полон на початку облоги Ледісміта. Присутність їх в обложеному місті завдавала чимало клопоту комендантові міста, бо, незважаючи на пильний нагляд, бури часто-густо тікали, рискуючи життям. Для більшості втікачів справа кінчалася трагічною смертю. Але ті, кому щастило вислизнути, приносили обложникам важливі відомості.

До того ж харчування полонених помітно зменшувало запаси їжі гарнізону. І коли б облога, як усі пророкували, затяглася надовго, ця обставина неминуче скоротила б тривалість опору. Тому вище командування розпорядилося евакуювати всіх здорових полонених у Наталь, її звідти на Капську Землю.

В той час кільце оточення було ще не таке щільне, і поїзди час від часу могли пробиватися у Дурбан.

Хоч Колензо, найважливіший з воєнного погляду пункт, і обстрілювала бурська артилерія, він все-таки був ще в руках англійців, а міст над Тугелою міг ще служити для пересування легких составів.

Від Ледісміта до Дурбана близько двохсот кілометрів.

Бідолашних полонених навантажили по товарних вагонах, приставили до них достатню кількість солдатів-конвоїрів — і в дорогу! Подорож була розрахована на один день. Але через жалюгідний стан залізниць переїзд тривав два дні. Дві доби без хліба і води, у вагонах, набитих людьми, як бочка оселедцями. Полонені не мали змоги вийти звідти ні на хвилину. Подумай, читачу: ані на хвилину!

Легко уявити собі, в якому стані були усі ці нещасні, змучені втомою. Вони стогнали від голоду і спраги і задихалися у сповнених смороду вагонах, тоді як англійці, зручно розмістившись у бліндированих вагонах, їли, пили і галасливо веселилися.

Отак по-різному складаються долі народів, роз'єднаних страхіттям, ім'я якому — війна.

У Дурбані англійські власті приступили до миття полонених і чистки вагонів. Робилося це дуже просто: у вагони спрямовували рукави потужних насосів, з допомогою яких милися кораблі в доках, і рясно поливали водою все і всіх. Наскрізь промоклі, засліплені сильними струменями води, що хльостали по них, бури відбивалися, падали, фиркали, наче жалюгідні потопаючі собаки.

Але гігієна — насамперед!

А тепер сушіться, як хочете.

А ось і їжа. Величезні казани, наповнені протухлим напівзвареним рисом. Ложок не давали. І хоч полонені змушені були черпати огидне місиво просто руками, вони ковтали його так жадібно, що це краще за всякі слова промовляло про перенесене голодування.

— Поганин початок, — бурчав Зірвиголова. — Професія полоненого мені не дуже подобається, і, звичайно, я тут не залишусь надовго.

Полонених пов'язали попарно і тими ж вірьовками прикріпили послідовно одну пару до одної, так що весь конвойований загін мав вигляд індійського ланцюжка[31].

Практичні люди — оці англійці!

Нарешті бідолахам оголосили, що їх посадять на військовий корабель, який стояв на рейді, і повели туди.

Усе населення міста збіглося подивитися на полонених. Люди тісними лавами стояли обабіч дороги.

Який страшний шлях переможених серед ворожої і глузливої юрби! її жорстокість не знає пощади: образи так і сипляться на бідолашних, сумна доля яких мала б, здається, викликати в людях святе співчуття.

Потім під пекучим промінням сонця, від якого репалися губи і, наче киплячий казан, диміло мокре плаття, полонених стали розміщувати по шаландах. Коли ці судна були переповнені, похмурий караван вирушив і скоро підплив до крейсера «Каледонія», що стояв під парами на рейді.

Нарешті можна буде хоч трохи відпочити, простягтися десь, поспати, задовольнити голод, позбутися образ конвоїрів…

Та не так вийшло! Знову нумерування, знову перекличка, знову тіснява в броньованій башті, без повітря, без світла, де лише невиразно вимальовувалися жерла гармат, націлених на живу людську масу.

Протяжно завила сирена, заскрипів якірний ланцюг, розляглося монотонне рипіння гвинта. Почалася кільова і бокова качка, ці неминучі попередники морської хвороби.

«Каледонія» із швидкістю акули неслася по хвилях бурхливого Індійського океану; бури, ув'язнені в башті, ридали, мов діти. Цим простим людям, які ніколи не бачили моря, здавалося, що їх назавжди відривають від рідної землі і засуджують на довічне вигнання.

А «Каледонія», немилосердно димлячи, поглинала милю за милею, розрізаючи хвилі. Вона держала курс на Саймонстаун — морський форт за вісім льє на південь від Капштадта.

Від Дурбана до Саймонстауна тисяча чотириста кілометрів. Сорок вісім годин подорожі, може, ще тяжчої, ніж переїзд залізницею.

Коли крейсер прибув на рейд, полонених розмістили на чотирьох понтонах[32], що стояли на якорі за три милі під берега. А розвантажена «Каледонія» знову взяла курс на Дурбан.

Зірвиголова і шістдесят інших полонених бурів були інтерновані на понтоні «Терор»[33].

Справжнім пеклом було це дуже влучно назване судно. Увійдіть — і вам здаватиметься, що ви в лікарні, але в такій лікарні, де немає ні сиділок, ні лікарів, ні медикаментів.

Брудна клітка, повно напхана людьми. Їхні тіла вкриті ранами, по них повзають паразити. Додайте до цього нестерпну спеку, від якої можна збожеволіти, і харч, що видається лише в кількості, необхідній для «підтримання життя». Чудова формула, вигадана англійцями. Під нею розуміється пайок, достатній тільки для того, щоб не дати полоненому вмерти з голоду.

Як це економно! І ще перевага: послаблі з голоду люди не могли тікати. Вони мерли, як ті мухи. «Тим гірше для них!» Похорони були недовгі. Відкривали гарматний люк і без особливих церемоній кидали тіло в затоку, води якої кишіли акулами.

«Тим краще для акул», сміялися англійці.

Уже через добу Зірвиголова відчув, що не має сили більше зносити брутальне поводження, голод, воші, жалюгідний вигляд товаришів по ув'язненню, ослаблих, напівмертвих, схожих скоріше на примари, ніж на людей. Він твердо вирішив покласти всьому цьому край. Хай він потоне, хай його розстріляють, з'їдять акули — і то краще, ніж оце повільне і тяжке вмирання.

Він поділився своїм планом з деякими хворими товаришами. Але ті не наважилися схвалити його. План Жана здався їм занадто рискованим. «Терор» стояв на якорі посередині затоки у шість миль завширшки. Отже, до берега було принаймні три милі.

Добрий плавець, можливо, й міг би доплисти, незважаючи на акул, на вартових і на сторожові судна, завжди готові погнатися за ним. Але як проникнути в Саймонстаун? У цьому місті, що було одночасно військовим портом, арсеналом, верф'ю, здається, не було такого куточка, що не охоронявся б з боку моря.

Та Зірвиголова не вагався. Хай буде, що буде! Найближчої ж ночі він утече.

Товариші дали йому вірьовку, вкрадену десь одним із полонених, у якого в перші дні ув'язнення невистачило рішучості втекти, а, тепер не було на це сили.

Настала ніч. У башті, ледве освітленій двома похідними ліхтарями, було темно.

Зірвиголова роздягнувся догола і ременем прив'язав за спину свій одяг: штани, куртку, капелюх, шерстяну фуфайку. Черевиків він не взяв.

Канат, прив'язаний до одного з передніх гарматних люків, звішувався аж до поверхні моря. Стояла непроглядна темрява. Вартові, покладаючись на кволість в'язнів, а ще більше на акул, поснули.

Зірвиголова попрощався з товаришами, що оточили його і не переставали захоплюватися його силою і відвагою. Він сміливо підійшов до люка і взявся за канат, щоб сковзнути вниз.

— Who goes there?[34] — пролунав над самою його головою окрик вартового, що стояв на баку.

Здавалось, елементарна розсудливість мала б примусити Жана Грандьє повернутися в башту і перечекати кілька хвилин. Та де там! Він так швидко сковзнув по стальному тросу, що зідрав шкіру з долонь, і при цьому в нього не вирвалось жодного звуку стогону, чи навіть зітхання.

Вартовий почув сплеск води, але, подумавши, що це бавляться акули, знову задрімав.

Тепла, насинена сіллю вода, наче сірчана кислота, обпекла обдерті руки втікача.

«Нічого, сіль знезаражує рани», подумав, пірнаючи, Жан з тим дивовижним бадьорим настроєм, який ніколи не залишав його.

Він проплив під водою близько двадцяти сажнів, потім виринув, набрав повітря і знову пішов під воду.

Бр-р!.. Під ним, над ним, в усіх напрямах тяглись і перетинались довгі фосфоричні смуги. Акули! Правда, не дуже великі і не дуже моторні, але скільки ж їх було тут, оцих неймовірно зажерливих тварюк!

Втікачеві згадалася, порада більше борсатися, крутитися, дриґати ногами і, нарешті, пірнати глибше в ту мить, коли акула повернеться черевом вгору, щоб схопити тебе. І він крутився що було сили, дриґав ногами, борсався. Але навколо стояла така темрява, що розглядіти акул, цих морських гієн, не було ніякої змоги; про їх присутність свідчила тільки фосфоресценція.

Були хвилини, коли він холонув од страху, почуваючи дотик плавця або чуючи, як клацають зуби хижака. Та нічого! Ще одне тяжке переживання, ще одна фальшива тривога — смерть і цього разу промахнулася!

Пропливти три милі — не жарт для хлопця шістнадцяти з половиною років, який до того ж тільки-но одужав від ран і був знесилений двома тяжкими переїздами — спочатку у вагоні для худоби, потім у броньованій башті крейсера. Тим більше, що всі останні дні він майже нічого не їв. Зараз його переслідувала ціла зграя акул, а морська вода, роз'їдаючи його зранені руки, завдавала нестерпно гострого болю.

І все-таки наш хоробрий Зірвиголова безстрашно плив уперед. Важко було дихати, ломило все тіло, хвилі весь час перекидали його, вдаряючи по вузлу з одягом, який він тяг на спині, наче слимак свою черепашку.

Нічого! Тримайся, Зірвиголово! Ще якихось чверть години — і ти врятований. Кріпися ж, хай йому чорт! Міські вогні наближаються. Найважче уже позаду.

Ну й молодчага цей капітан Молокососів!

Труднощі і небезпеки тільки умножали його мужність. На жаль, щоб врятуватися від акул, які люто переслідували його, він мусив вдаватися до неритмічної гімнастики, і ці безладні рухи зовсім виснажили його.

Він пішов під воду і ковтнув чималу порцію морської води. О, тільки не це, Зірвиголово! Він тут же перестав борсатися, скоординував свої рухи і знову просунувся вперед.

Знову пішов під воду. Знову ковтнув солоної води. Закашлявся. Сперло дух. Обважніли ноги…

«Невже кінець? — подумав мужній юнак. — Кепська штука… А проте це все-таки краще, ніж ув'язнення!»

Бум! То загримів і відбився по воді гарматний постріл у супроводі спалаху вогню. В ту ж мить заблискотіли електричні прожектори на кораблях і в форту. По воді забігали широкі смуги світла, ці своєрідні біноклі кораблів. Стало видно, як вдень.

Невже кінець? Такий героїзм — і все марно!

Ні, це ще не кінець!

У ту саму хвилину, коли Зірвиголова вже вважав себе загиблим, він відчув під ногами твердий грунт, його затуманені очі невиразно розрізнили в темряві за прожектором, світлий промінь якого застиг серед гавані, якусь темну масу.

То було пасмо скель, що виступали з води майже на рівні моря.

Ух! Він виліз і простягнувся на них, ледве живий, і, зарившись з обережності у густі водорості, тут же заснув мертвим сном. Заснув під гуркіт гармат, під сліпучим промінням електричних прожекторів. Здавалось, гармати гриміли, а прожектори світили на честь його мужності.

Коли він прокинувся, зовсім розвиднілося. Але морські водорості надійно ховали його. Він почував себе не таким стомленим, як думав, але вмирав з голоду.

Навколо панувала дивовижна тиша. Розкинувши м'які стебла водоростей і озирнувшись, Жан пересвідчився, що знайшов притулок коло самого фундаменту форту Саймонстаун. Він лежав біля підніжжя кріпосного муру і так близько до нього, що його не було видно ні крізь бійниці, ні навіть з вишки форту.

Але як задовольнити цей вовчий голод, від якого дме живіт і бурчить у кишках?

На щастя, тут було безліч устриць. Під оглушливий гуркіт прибою Жан розбивав каменем черепашки і з величезною жадібністю ковтав одну устрицю за одною. Цей оригінальний сніданок тривав до десятої години. І не дивно, якщо взяти до уваги голод втікача, рід їжі і спосіб її готування.

Наївшись, він знову заснув під благодійним покривом морських рослин. О, всього тільки на якихось три години! Невеликий спочинок після обіду.

Потім, набравшись сміливості від тиші, що панувала навколо і нічим не порушувалась, Зірвиголова одягся на всякий випадок у своє промокле вбрання і почав розвідку, збираючись запам'ятати топографію місцевості, звідки йому доведеться вибиратися вночі. Раптом він провалився по плечі в яму під фундаментом фортеці і зразу ж відчув під ногами висічені в мурі сходи, що круто йшли вгору до самої потерни[35].

«А що коли видертися?» подумав Зірвиголова.

На перший погляд, ця думка може здатися безглуздою. Проте часто найсміливіші задуми здійснюються найлегше. З настанням темряви він остаточно зважився.

Піднімаючись повільно і обережно, він дійшов до потерни і здивовано помітив, що вона не замкнута. В неї можна було пройти проходом, у мурі якого прорізане вікно у формі бійниці. З-за вікна доносився брязкіт посуду. Мабуть, це була кухня або їдальня, а можливо, комора.

Зірвиголова зазирнув у бійницю і побачив порожнє приміщення, зв'язане, в свою чергу, напіввідчиненими дверима з іншою кімнатою, звідки, власне, і чути було дзенькіт склянок і тарілок.

На підвіконні стояли наповнені якоюсь стравою судки. Поруч висіло сіре домашнє плаття і білий фартушок. Одяг цей, очевидно, залишила тут служниця.

У капітана Зірвиголови промайнула безглузда, а може й геніальна думка. Він схопив плаття, вліз у нього прямо в своєму чоловічому вбранні, взяв у руки судки і рішуче штовхнув двері. На все це у нього пішло значно менше часу, ніж у нас на те, щоб про це розповісти.

Жан опинився у вузькій відкритій галереї, потім вийшов на невеличку площадку, яку охороняв вартовий, і, низько опустивши голову, прошмигнув повз нього.

— Як ви сьогодні поспішаєте, міс Мод, — сказав йому навздогін вартовий.

Округлі щоки, свіжий колір і жіночі риси юнацького обличчя Жана — усе це при тьмяному світлі ввело солдата в оману.

Жан пішов вперед, обминаючи будови, перетяв широке подвір'я, проскочив через ворота на підйомний міст і вдало прослизнув повз іншого вартового, що гукнув йому навздогін:

— Good night, miss Mood![36]

І от, сам не вірячи в своє визволення, Жан уже йшов по вулиці, не чуючи ніг під собою. Якби не біль у долонях, з яких здерта шкіра, все було б прекрасно. Він перетворився на відому всьому гарнізонові міс Мод, плаття якої надійно захищало його від підозріливих поглядів.

Крім того, в його розпорядженні був чималий запас їжі, достатній, щоб нагодувати цілий взвод англійських солдатів.

Він ішов навмання, думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з військової зони, залишити позаду всі її будівлі. Скоро він вийшов на широку вулицю, забудовану з обох боків. Мабуть, це було передмістя Саймонстауна. Почулись свистки паровозів і брязкіт вагонів.

Десь поблизу був вокзал. А він усе йшов і йшов, переслідуваний смачним запахом, що доносився із судків, лоскочучи ніздрі.

«А чи не сісти пообідати? — подумав він. — Мій шлунок уже давно забув про устриці, і я голодний, мов акула».

Він проходив біля самотнього котеджу, оточеного легкою дротяною огорожею, біля підніжжя якої пишно розрослася висока запашна трава.

Тепла ніч, місяць… Як чудесно жити на світі! Особливо втікачеві, який щасливо вирвався з страшного каземату на понтоні.

Умостившись на траві, Зірвиголова відкрив судки, вийняв звідти свіжий хліб, ніжний і соковитий ростбіф, півкурчати, сир, дві пляшки елю та інші делікатеси, що незаперечно свідчили про різноманітність гастрономічних смаків солдатів її величності.

З жадібністю справжнього ненажери він накинувся на їжу, запив її чималою порцією вина і прийшов до висновку, що перше чудове, а друге просто-таки божественне. Наївшись досхочу, він заснув сном праведника.

Розбудив його, вже на світанку, несамовитий собачий гавкіт. Жан відчув себе бадьорим і веселим. Він потягнувся і раптом побачив, як по той бік загорожі датський дог люто вишкіряє на нього ікла. У нижньому поверсі котеджу відчинилися двері, і в сад вийшла стара леді, висока, сухорлява, сива, з довгим, осідланим окулярами носом, з величезними зубами, схожими на кості доміно, не менших розмірів руками і ногами, — одним словом, справжня англійка.

Побачивши, що до нього наближається стара леді, Зірвиголова в думці сказав собі:

«Ну, тепер держися, старий!»

А стара леді, погладивши і заспокоївши лагідним словом собаку, звернулася до нього:

— Хто ви і що вам треба, дитино моя?

Зірвиголова зробив реверанс, опустив очі і, набравши скромного вигляду, що так пасував йому, писклявим фальцетом відповів:

— Я нещасна служниця, міледі… Пани прогнали мене…

— Завіщо?

— Я наливала гас у лампу і ненароком розлила його, гас спалахнув. Весь будинок згорів би, якби не ці бідолашні руки, які я попекла, гасячи вогонь… Ні, ви тільки гляньте на них, міледі!

— О так, це жахливо! — співчутливо сказала стара леді.

— І, незважаючи на це, мене вигнали, не заплативши ні шилінга, не давши мені білизни, майже без одягу!

— Жорстокі люди!.. Але чому ви так погано розмовляєте англійською мовою? — недовірливо спитала стара.

— Дуже просто, міледі: я з Канади, а батьки мої французи за походженням. І ми ніколи не розмовляємо дома по-англійському… Моє ім'я Жанна Дюшато. Я народилася в Сен-Боніфасі, недалеко від Вінніпега.

— Що ж мені з вами робити, дитино моя? Хочете піти до мене в служниці?

— Як мені дякувати вам, міледі?!

От як славетний Брейк-нек, відважний капітан Зірвиголова, обернувся на служницю місіс Адамс, старої леді з Саймонстауна.

Чого тільки не трапляється в житті!

РОЗДІЛ IX

Не бачачи іншого виходу, Зірвиголова змушений був примиритися з більш ніж скромним становищем. Правда, та легкість, з якою він видав себе за дівчину, трохи здивувала його, а може, навіть вразила десь у глибині душі самолюбство.

Подумайте тільки: капітан розвідників, герой облоги Ледісміта, солдат, втікач з полону — і раптом служниця!

Але події відбувалися з такою швидкістю, що в нього невистачало часу замислюватися.

Стара леді вже ввела його в будинок.

— Я платитиму вам один фунт на місяць. Згодні?

— На старому місці мені платили півтора, — не моргнувши, відповіла фальшива Жанна Дюшато. — Та леді так мені подобається, що я згодна і на фунт.

— Чудово. Плаття у вас ще досить чисте, лишайтесь у ньому. Я дам вам білизну, черевики і чепчик… Так, так, ви носитимете чепчик. Я на цьому наполягаю. А чому ви так коротко обстрижені?

— У мене був сонячний удар, і коси заважали прикладати лід, довелось їх одрізати. О, якби ви тільки бачили, міледі, які вони були довгі і товсті! А якого красивого золотистого кольору! Я так сумувала!..

— Годі, годі! Чи ви не кокетка часом? Не терплю їх!

— Я?! Кокетка?.. Господь з вами, міледі! Я не ношу навіть корсета.

— І добре робите! Дівчина вашого класу повинна бути скромна, працьовита, бережлива, віддана своїм панам…

— Сподіваюсь, міледі скоро переконається, що в мене є всі ці якості.

— Чудово!.. Ось кухня! Приготуйте чай.

Це завдання — справжня дурниця для капітана Зірвиголови: під час перебування в Клондайку він набув неабияких кулінарних знань.

Перший успіх на новому полі діяльності! Чай заварено прекрасно, тости[37] запечено в міру, шинку нарізано тонкими, як мереживо, шматочками, а згущене молоко розведено водою в належній пропорції.

Чепчик, надітий на занадто довге для чоловіка і трохи кучеряве волосся, — новий успіх!

Коли Зірвиголова залишався на самоті, він старанно вивчав перед дзеркалом усі повадки служниць: як надавати сумирного виразу обличчю, опускати очі і не зсувати набакир звичним чоловічим рухом свій більш ніж скромний головний убір.

Переодягання вдалося на славу! У цій високій і дужій, трохи незграбній, мовчазній, соромливій дівчині, яка охоче бралася за всяку роботу, важко впізнати молодого борця за незалежність Трансваалю. Справжня знахідка оця служниця, митець на всі руки.

О ви, герої трагічних пригод у «Крижаному пеклі» — Леон Фортен, Поль Редон, Лестанг, Дюшато, Марта Грандьє, справжня Жанна Дюшато, та інші — подивилися б ви на вашого Жана, мисливця на ведмедів, переможця бандитів «Коричньової зірки», в кумедному вигляді служниці!

Або ви, відважні Молокососи і мужні бури, що оплакували найсміливішого із сміливців — капітана Зірвиголову! Що стало б з вами, коли б ви побачили, як він у сніжнобілому чепці, зав'язаному бантиком під підборіддям, у спідниці до п'ят і фартушку орудує біля печі, біжить на дзвінок і відповідає своїм фальцетом: «Так, міледі… Ні, міледі…»

Неважко уявити, який шалений вибух реготу викликав би у вас цей маскарад, що замінив драму воїнського життя. А тимчасом для самого Жана Грандьє в цьому не було нічого забавного.

Дні минали за днями, не вносячи ніяких змін в його безглузде і сповнене риску існування, яке кожну мить при найменшій помилці з його боку погрожувало перетворитися на справжню катастрофу.

Для людини більш проникливої, ніж стара леді, досить було б одного незграбного руху або випадкової нотки чоловічого голосу, щоб зараз же розгадати таємницю, приховану від місіс Адамс. А це потягло б за собою страшні для втікача наслідки.

На щастя, завжди мовчазна і чимсь стурбована, а часто й зажурена стара леді жила зовсім самотньо. Провізію їй доставляли додому. Єдине, що робила затворниця, — старанно читала описи воєнних дій у місцевих газетах.

Терпець Жана уривався. З дня на день йому ставало все важче переносити «принади» свого безглуздого становища, безутішність якого він відчував дедалі гостріше, його тягло на поле бою, звідки до нього долітали уривчасті звістки про нові перемоги, здобуті його друзями бурами.

Але як втекти з Саймонстауна без грошей, без одягу? Як пройти через всю Капську Землю, обдурити підозру, яку викликав до себе кожний іноземець, і уникнути чіпких лап поліції?

Лишатися служницею місіс Адамс? Ні! Краще вмерти! Краще сто разів умерти, тільки не це!

На шістнадцятий день свого перебування у місіс Адамс Жан Грандьє вже ладен був зробити божевільний крок, коли раптом до нього з'явився несподіваний рятівник в особі телеграфіста.

Телеграма для старої леді!

Вона гарячково розгорнула її, прочитала і напівпритомна впала на кушетку.

— Син… Бідолашна дитина… Боже, поможи нам?.. — бурмотіла вона.

Лжеслужниця привела її до пам'яті:

— Міледі, що з вами? О міледі!

— Мого сина, артилерійського капітана, дуже тяжко поранено під Кімберлі, який обложили ці кляті бури.

«Артилерійський капітан Адамс? Знайоме ім'я! Чи це не той Адамс, що був у п'ятірці катів Давіда Поттера?» міркував Жан Грандьє.

Та міркувати було ніколи. Стара англійка вже взяла себе в руки і підвелась.

— Негайно туди! Доглядати його, втішати, оточити материнським піклуванням… Так, так, якнайшвидше! — твердила вона. — Чи готові ви супроводити мене, Жанно?

Зірвиголова завмер від радості при думці, що йому трапилася нагода без найменшого риску, без затрат і якнайшвидше повернутися на театр воєнних дій.

— О, звичайно, міледі! — відповів він.

— Спасибі вам, дитино моя, ви добра дівчина! Нічого зайвого не брати, тільки найпотрібніше. По невеличкому саквояжу для кожної з нас — і в дорогу! О так, швидше, швидше в дорогу!

Вона похапцем склала речі, набила кишені золотом, замкнула будинок на ключ, який віддала сусідам, доручивши їхнім турботам і собаку, і помчала на вокзал.

Від Саймонстауна, або, правильніше, від Капштадта, до Кімберлі приблизно дев'ятсот кілометрів по прямій лінії і тисяча сто по залізниці, тобто стільки ж, як від Парижа до Ніцци. Але швидкість подорожі не завжди пропорційна відстані. Коли, наприклад, відстань від Парижа до Ніцци експреси проходять за вісімнадцять годин, то навіть у мирні часи найшвидшим поїздам потрібно не менше як тридцять годин, щоб подолати шлях із Капа до Кімберлі. А під час війни тим більше не можна встановити точного графіка.

Людина, що не належала до військового стану, не була солдатом, хірургом або газетним кореспондентом, вважала себе щасливою, якщо їй вдавалось потрапити на поїзд. Саме на такі труднощі і наразилася місіс Адамс із своєю служницею.

Щохвилини відходили від дебаркадерів і повільно рухались на північ поїзди, які були напхані солдатами і тріщали під вагою гармат і снарядів. Протяжно вили сирени, брязкали вагони, гуркотіли поворотні круги; звідусіль доносився пекельний концерт заліза.

Даремно бігала нещасна мати від одного залізничника до іншого, даремно розпитувала, благала, роздавала золото. Всі состави були до відказу набиті воєнними вантажами. Серед цього невиданого накопичення смертоносних машин і гарматного м'яса не знайшлося б місця навіть для миші.

Місіс Адамс уже зовсім впала в розпач і пустилася в сльози від думки, що їй ніяк не потрапити туди, де страждають і зазнають жорстоких злигоднів безталанні жертви війни. Несподівано перед нею зупинився з шанобливим поклоном чоловік у формі капітана медичної служби. Це був знайомий місіс Адамс військовий хірург.

Впізнавши його, стара леді вигукнула:

— Лікар Дуглас! Якби ви тільки знали!..

— Місіс Адамс! Яким побитом? Ви залишили Англію?

— На те, щоб відшукати свого сина, а вашого друга, нашого дорогого Діка. Його тяжко поранило під Кімберлі, а я не маю змоги поїхати до нього. Мені скрізь відмовляють. Подумайте тільки: нема місця для матері, яка поривається їхати до спою вмираючого сина! Яка жорстока річ ця війна!

— То їдьмо зі мною, місіс Адамс! Через десять хвилин відправляється в Магерсфонтейн санітарний поїзд номер два. Я його начальник. І будьте певні, в мене вже знайдеться місцинка для матері мого найкращого друга.

— Благослови вас боже, лікарю!

Лікар підхопив місіс Адамс під руку і повів до поїзда, а навантажена двома саквояжами лже-Жанна йшла ззаду. Розштовхуючи натовп, наше тріо попрямувало на запасну колію, де вже пихкав і весь здригався під парами санітарний поїзд.

Поїзд складався з кухні, аптеки і дванадцяти просторих вагонів з розташованими одна над одною койками; на дверцях вагонів були зображення червоного хреста.

Два хірурги, чотири сестри і двадцять чотири санітари чекали там свого начальника. З них поки що складалося все населення поїзда.

Не встигли лікар Дуглас, місіс Адамс і лже-Жанна розміститися в одному з його вагонів, як пролунав свисток паровоза, состав рушив і м'яко покотив єдиною ще вільною колією.

Якщо в дорозі нічого не трапиться, поїзд зупинятиметься лише для того, щоб набрати води або змінити паровоз. Йому справедливо надано привілей обганяти інші поїзди, що шанобливо дають йому дорогу.

І ось вони мчать по горах, рівнинах, долинах, проносяться повз міста і села, наздоганяючи й переганяючи воїнські состави, які безперестанно йдуть один за одним. Зірвиголова, в якому знову прокинувся дух розвідника, не міг навіть полічити ці поїзди. Кількість їх дивувала, а ще більше непокоїла капітана Молокососів.

Яке напружене життя, який шалений рух панує на цих стальних коліях! Ескадрони, гармати, батареї, артилерійські парки, штаби, полки, худоба, фураж, продовольчі склади — ціла армія, та ні, цілих дві армії вторгались у невеличкі південноафриканські республіки!

Ціла Англія, уся Британська імперія разом з військами своїх колоній ішла на приступ Трансваалю і Оранжової республіки.

Грандіозне, приголомшливо, моторошне видовище!

Канадці, африканці, австралійці, бірманці, індуси[38] впереміж із незліченними військами метрополії! І всі співають. А втім, солдати, ідучи в бій, завжди співають: треба ж якось забутися.

Але, побачивши поїзд з червоними хрестами, вони миттю замовкають. Цей поїзд відслоняє перед ними завісу тієї жорстокої дійсності, що чекає на них попереду.

«Бідолашні бури!» з сумом думає Зірвиголова, дивлячись на всю цю силу, на все це величезне стовпище людей. Тут, як ніде, почувалась залізна рішучість ворога перемогти за всяку ціну, навіть якби для цього довелося пожертвувати останнім золотим і послати на смерть останнього солдата.

Але й це ще не все! Щоб створити безпеку руху цієї армії, інші тилові військові частини охороняли залізничні колії, вздовж яких скрізь видно було сторожові пости, окопи, редути для захисту віадуків, мостів, тунелів і станцій. У цілому це була прекрасно продумана система неприступних укріплень.

— Їх занадто багато, — забувшись, де він, прошепотів Зірвиголова, але голос місіс Адамс вивів його з задуми.

— Жанно, сходіть по чай!

Жанна?.. Ах, так! Він же ще служниця у старої англійки.

У санітарному поїзді життя перебігало, як на кораблі. Персонал їв, пив і спав, не виходячи з вагона. А лже-Жанні, як і раніше, доводилось обслуговувати свою хазяйку.

А втім, не такий уже це й великий тягар. Місіс Адамс не належала до вимогливих, і до того ж усе потрібне було напохваті. Стара жінка цілком заглибилась у своє горе. Змучена журбою і тривогою, вона цілі години мовчала, їй здавалось, що поїзд зовсім не рухається. Щохвилини вона питала себе: «Чи встигну?»

А тимчасом поїзд мчав з шаленою швидкістю: двадцять п'ять миль на годину, понад сорок п'ять кілометрів! Справжнє чудо в умовах війни. До залізничного вузла Де-Аар він пройшов понад вісімсот кілометрів, не втративши ані години.

Але тут з графіком було покінчено. Зараз доводилося йти вперед хоч як-небудь, навмання: поїзд наближався до театру воєнних дій.

Англійські лінії, вірніше, допоміжна англійська армія була ще за двісті п'ятдесят кілометрів, але вже тут створилась щільна пробка, яку, здавалось, нічим по проб'єш.

Санітарний поїзд свистів, шипів, пирхав, то просувався вперед, пробиваючись на десяток кілометрів, то відповзав назад кілометра на два, потім знову повз вперед і завдяки наполегливості і спритності машиніста досяг нарешті ріки Оранжової.

Йому пощастило проскочити міст, і він рухався далі з величезною обережністю, раз у раз крутячись на місці. Це починало впливати на нерви. Створювалося враження, ніби велетенська черепаха силкується побити рекорд повільності.

У Бельмонті стояли три години; усі наспіх прокладені саперами бічні колії були захаращені вагонами. Та ось між двома составами показався просвіт. Санітарний поїзд прослизнув у нього і з швидкістю тачки, підштовхуваної інвалідом, сяк-так дотягнувся до Граспана.

Нова зупинка, цього разу аж на чотири години! Знову протяжні свистки, брязкіт тормозів, вихлопи пари, раптові поштовхи, ривки з місця та інші принади. На коліях все оглушливіше гуркотіло залізо, все частіше зустрічалися обвуглені і порешечені снарядами станційні будівлі, все дужче підстрибували вагони на абияк полагодженому полотні… Було з чого збожеволіти!

Та все ж поїзд пробивався вперед.

А ось і Моддер — річка, прославлена тепер на весь світ. Між двома крутими берегами котила вона свою червонувату каламуть — людську кров, змішану з охрою вельдту. Зруйнований бурами міст відбудовано, і теж нашвидкуруч. Поїзд з великою обережністю пробирався по шпалах. Тепер він був усього вісімнадцять кілометрів на північний захід від укріпленого табору Магерсфонтейна.

Невсипуще око капітана розвідників шукало нагоди для втечі. Лікар Дуглас розпитував усіх зустрічних про свого друга. Стара мати, знесилена від тривоги, не могла вимовити й слова.

— Нічого не чули про капітана Адамса? — гукав лікар пораненим офіцерам, що проходили мимо.

— Ні.

— Адамс, артилерійський капітан з четвертої батареї, — наполягав Дуглас.

— Знаємо тільки, що батарея зазнала великих втрат, а про капітана нічого не чули.

Те ж запитання і та ж відповідь трохи далі. Місіс Адамс ридала. Безталанна жінка була у відчаї: вона зрозуміла, нарешті, зворотний бік воєнної слави, яку живлять синівська кров і материнські сльози.

Назустріч траплялися платформи, навантажені полоненими бурами. Конвоїри співали іронічні куплети на адресу містера Чемберлена і лорда Сольсбері.

Інші горлали «Rille Britain»[39], з якою чергувався гімн «God save the Queen»[40]. Вони ніби жували слова, випльовуючи окремі склади, і, наче кулі, кидали у вічі полоненим епітети «Victorious» і «glorious»[41]. А ті лише знизували плечима.

Ці пісні завдавали душевного болю місіс Адамс, войовничі почуття якої, недавно ще такі полум'яні, зовсім вивітрились під час цієї скорботної подорожі.

Нарешті вони в Магерсфонтейні! А ось і укріплений табір, де закінчувалась головна магістраль, розкинувшись віялом запасних колій.

— Де Адамс?.. Хто знає, де капітан Адамс з четвертої батареї? — безперестанно вигукував лікар Дуглас.

— Я знаю, — відповів нарешті якийсь сержант. — Капітана Адамса поранено в груди кулею навиліт. Лежить у дивізійному госпіталі, що в Оліфантсфонтейні.

— Дякую! А як його стан?

— Безнадійний. А можливо, вже й помер.

— Тс… Тихше! Тут його мати.

Але нещасна жінка вже почула. Відчайдушний зойк вирвався з її грудей:

— Ні, ні, неправда, він не вмер! Мій Річард… Не може цього бути, щоб його відібрали в мене! Ведіть мене до нього!.. Швидше, лікарю, благаю і вилікуйте його! Ваше уміння зробить чудо, ви повернете мені сипа!..

— До ваших послуг, міледі, — сумно відповів лікар. — Ось дістану тільки коляску, і поїдемо.

Скоро знайшли екіпаж. Це був санітарний візок, який дав лікареві хтось із його товаришів по ремеслу.

До Оліфантсфонтейна було три льє, добряча година дороги. Лікар і місіс Адамс із служницею доїхали туди без перешкод.

Ось, нарешті, і дивізійний госпіталь, над яким на високій щоглі майорів білий прапор з червоним хрестом.

— Він тут… — ледь чутно прошепотіла місіс Адамс.

Спираючись на руку лікаря, вона напівзомліла увійшла в госпіталь. Зірвиголова все з тими ж двома саквояжами лишився біля входу.

До бурських аванпостів зовсім близько, якихось два кілометри на північний схід, а може, і ще менше. Спокуса була велика.

Біля госпіталю рив копитами землю чудовий офіцерський кінь, прив'язаний до стовпа. Уся ця ділянка, відведена для поранених, була майже безлюдна. Спокуса втекти все дужче мучила Жана.

З госпіталю долинув пронизливий зойк. То місіс Адамс зупинилася біля санітара, який закривав простиралом обличчя щойно вмерлого пораненого. Бідолашна мати впізнала свого сина, його відібрала в неї війна, розв'язана англійськими біржовиками.

— Річард! — нелюдським голосом вигукнула місіс Адамс і впала, наче громом убита.

— Нещасна мати… — прошепотів лікар.

І поки санітар укладав на ліжко зомлілу стару леді, лікар Дуглас звернувся до медика, який щойно зайшов у госпіталь:

— Капітан Адамс був моїм найкращим другом. Від чого він загинув?

— Його вбила куля незвичайних розмірів і зовсім не військового зразка. Мабуть, то була куля старовинних голландських рушниць, так званих «роєрів». Рана була невигойною.

Їхню розмову перервали крики і шалений кінський галоп. Це Зірвиголова, скориставшися з відсутності вартових, підійшов до коня, відв'язав його від стовпа і, хоч спідниця дуже заважала йому рухатися, одним стрибком скочив у сідло. Чистокровний кінь, розпалений сильними ударами, яких Зірвиголова під спідницею безперервно завдавав йому каблуками, рвонув з місця кар'єром.

Ніхто з зустрічних, побачивши, як мчала верхи ця жінка, не міг збагнути, в чому справа, тим більше, що Зірвиголова весь час викрикував своїм фальцетом:

— Зупиніть коня!.. Я служниця місіс Адамс!.. Зупиніть!.. Благаю!..

Ніхто, проте, так і не наважився зупинити коня, який, як видно, сказився. Люди схилені були скоріше посміятися з очманілої від страху кумедної амазонки.

Ухопивши коня за холку, підлітаючи при кожному стрибку і щосекунди рискуючи впасти, лжеслужниця горлала що було сили, в той же час непомітно і з дивовижною спритністю керуючи конем. Цікаві марно чекали неминучого падіння наїзниці, наперед відчуваючи цю втіху. А кінь, дедалі більше розпалюючись, набирав швидкості.

Він мчав вихором, з швидкістю не менше як вісімсот метрів на хвилину. Таким алюром він, мабуть, скоро перемахне англійські позиції.

А Зірвиголова все горлав уже захриплим голосом:

— Зупиніть!.. Рятуйте служницю місіс Адамс!..

Він проскакав повз кількох кавалеристів. Раптом хтось із них, уважно стежачи за наїзницею, вигукнув:

— Глядіть-но! Ця жінка тримається в сідлі із спритністю циркача. Нас обдурено — це шпигун!.. Вперед! Навздогін! За мною!..

Усі енергійно пришпорили коней, і погоня почалась. Пролунали револьверні постріли.

Кулі, пущені на повному скаку, рідко коли влучають у ціль, і все-таки вони свистіли біля самих вух втікача.

«Хай йому чорт! Діло наче йде на гірше», подумав Зірвиголова, пригинаючись до шиї коня.

Кінь домчав його до передового окопу, до стінки якого тулилися шотландці. Двоє з них спробували перегородити шлях штиками. Але Зірвиголова з незбагненною силою і спритністю примусив коня одним кидком перескочити окоп, залишивши позаду солдатів, штики — все!

— Вогонь! — скомандував командир шотландців.

Загриміли сотні пострілів. Проте, як завжди буває в таких випадках, стрільці, поквапившись, лише похизувалися один перед одним своїми промахами.

А тут і бури, з свого боку, зчинили стрілянину, і наш бідолашний Зірвиголова опинився між двох огнів.

Друзі-бури були зараз для Жана страшніші, ніж вороги-англійці.

Як подати їм знак, що він свій? Як припинити цю стрілянину, що при казковій влучності бурів може стати для нього згубною?

У нього немає білої хустини. Але в нього є чепчик! Зірвавши його з голови і тримаючи за одну з зав'язок, Жан почав шалено розмахувати ним на знак своїх мирних намірів.

Емблема миру припинила вогонь.

І вчасно! До трансваальських ліній лишалося всього триста метрів. Поранений у груди, кінь капітана Зірвиголови захрипів і став припадати на ноги. Ще хвилина — і він впаде. Втікач скочив на землю, зірвав з себе жіноче плаття і з'явився перед бурами у шерстяній сорочці і засуканих до колін штанях. Вій зберіг тільки чепчик, цю єдину приналежність свого жіночого одягу, і крутив ним, наче пращею.

Так добіг він до траншеї, де його дуже непоштиво схопили руки друзів.

— Хто ти? — добре струсонувши його, спитав зарослий аж до очей бородатий гігант.

— Капітан Зірвиголова, командир розвідників.

— Брешеш!.. А пароль знаєш?

— Йолоп! Ти, може, думаєш, що англійці сказали його мені? Мені пароль невідомий, а зате я знаю марш розвідників.

І дзвінким голосом він почав веселу пісеньку, що пролунала далеко в окопах, викликаючи посмішку на похмурих обличчях бурів.

А десь за дальшим насипом землі молодий смішливий і дзвінкий голос підхопив приспів:

І в ту ж мить, чоловік п'ять-шість покидали свої окопи і бігом кинулися до Жана Грандьє.

Той, хто біг попереду, вигукнув, усе ще не вірячи своїм очам:

— Зірвиголова! Хазяїн! Воскрес? Живий?.. — і, впавши в обійми втікача, заридав.

— Фанфан! Любий Фанфан! — вигукнув командир Молокососів. — Невже це ти?

— Атож, я… ти… ми… Не звертай уваги, хазяїне! Реву, наче теля… Знову разом! Радість, розумієш, радість душить!.. Ти живий, живий!..

— Але як же ти тут опинився під Кімберлі, старий Фанфан? Я ж залишив тебе під Ледісмітом.

— Потім розповім, тепер ніколи. Хіба не бачиш? Усі наші збігаються… Почули пісеньку. Жан-П'єр, Жан-Луї і просто Жан, і бури — Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім…

— А я? Про мене забули? — вигукнув якийсь хлопчисько, кидаючись, як Фанфан, на шию юному капітанові.

— Та це ж Поль Поттер!.. Поль! — обняв його зворушений Зірвиголова.

— А ми непогано попрацювали, поки тебе не було, — сказав син розстріляного бура, грюкнувши об землю прикладом свого карабіна з шестикутним отвором великого калібру.

Це була солідна зброя рідкісної сили і влучності — старовинний і страшний «роєр», з яким досі ніяк не можуть розлучитися старі мисливці-бури.

— Ну, що ж? Чи друг я вам тепер, чи ні? Чи командир Молокососів, чи вже ні?

— Друг, друг! Командир!..

— То чому ж мені не дають рушниці з патронами? Боротьба за незалежність обох республік не закінчена. Попереду ще багато жорстоких випробувань…

Кінець першої частини