Капітан Зірвиголова

РОЗДІЛ І

Мовою баролонгів назва гори Таба-Нгу означає «Чорна гора». Так само названо і місто, що мальовничо розкинулось на її вершині. У місті Таба-Нгу налічувалося сім тисяч жителів, переважно негрів, і зовсім небагато білих. Колись це місто було столицею невеличкої республіки баролонгів.

Оранжовій республіці не подобалось, що крихітна негритянська держана вклинилася в її володіння. І, як завжди в таких випадках, більша країна шукала приводу для приєднання до себе меншої. Таким приводом стала більш або менш одверта неприязнь, яку виявляли до Оранжової республіки сини Марока, померлого вождя баролонгів.

У 1884 році простим декретом президента Оранжової республіки маленьку державу баролонгів було приєднано, а її громадянам оголошено, що відтепер вони мусять підлягати законам і звичаям більшої держави.

Бури завжди жорстоко поводилися з людьми чорної раси, тому баролонги покинули землю своїх предків і переселилися в Базутоленд — англійські володіння, що входили до складу Капської колонії.

Тут цілком доречно провести сумну аналогію між цим насильницьким загарбанням бурами беззахисного народу і тією завойовницькою війною, яку вела тепер проти них самих Англія і яка, незважаючи на всі жертви бурів, привела до поневолення їхньої батьківщини.

Але досить філософії, перейдімо до фактів.

Тепер Таба-Нгу, покинутий своїми споконвічними мешканцями, перетворився на жалюгідне селище з небагатьма негритянськими халупами і населеними білими людьми фермами. Від колишньої величі стародавньої столиці лишилися тільки величезні водойми дощової води, які задовольняли колись погреби всього населення і його незліченних стад. Це були споруди справді циклопічних розмірів.

Їх будують звичайно у степу, біля самого виходу з ущелини або між двома пагорбами. Вони становлять собою дуже міцні водяні басейни, з трьох боків огороджені кам'яними мурами, обмазаними глиною. Четвертого муру нема, щоб вода під час дощів могла вільно приливати в басейни.

Це справжні ставки, завжди наповнені чистою і свіжою водою. Завдяки їм місто Таба-Нгу стало важливим стратегічним пунктом.

Басейни лежать між містами Блумфонтейном і Ледібрандом, за сімдесят кілометрів від обох міст. Стратегічне значення їх було таке велике, що англійці поспішили захопити їх ще до того, як увійшли в столицю Оранжової республіки.

Поразка генерала Кроньє потягла за собою, як відомо, зняття блокади з Кімберлі і Ледісміта. Тепер лорд Робертс міг, зовсім не турбуючись про фланги, зосередити свої війська для вторгнення в Оранжову республіку зі сходу і заходу. Бури, що відступали дуже квапливо, не встигли навіть висадити в повітря водойму, а пильність, з якою охороняли її англійці, виключала будь-яку можливість замаху на неї.

Охорона водойм складалася з двох ескадронів уланів, двох батальйонів драгунів і однієї артилерійської батареї. Це були досить солідні сили, якщо навіть не рахувати тих полків, які щодня, проходячи мимо, розташовувалися на привал біля водопою.

Вартові, розставлені один від одного на відстані людського голосу, весь час крокуючи вздовж вікових мурів, за якими виблискувала на сонці вода, не дозволяли наближатися до басейнів хоч трохи підозрілим людям.

Проте навколишнім фермерам англійці дозволяли, як і раніше, напувати тут худобу, — звичайно, не з душевної доброти своєї, бо англійці нічого не роблять без вигоди.

Цього разу вигода полягала н тому, що у фермерів було п'ять-шість сотень дійних корів (упряжні бики були забрані у військові обози), які давали чудове молоко. З нього селянки готували смачне масло. А цими продуктами, як відомо, особливо любили поласувати улани, драгуни, артилеристи та й волонтери англійської армії. Худоба могла стати в пригоді також і в разі голоду. Ось чому пастухам з їх стадами було відкрито вільний доступ до басейнів.

Усі чоловіки, і молоді, і старі, пішли на війну, і худобу на водопій гнали жінки. Та діло це було нехитре — слухняні тварини добре знали дорогу й самі.

Того дня, про який буде у нас мова, три молоді селянки пригнали сюди сотні півтори корів. Попереду, поруч з телицею, на нашийнику якої висів бронзовий дзвіночок, ішла кремезна білява дівчина в чепчику, схожому на голландський. На руці у неї висів великий кошик. За нею йшла друга — жвава смуглянка у неймовірному солом'яному капелюшку з побляклими штучними трояндами. Як і перша, вона скромно опускала очі, але було помітно, що це давалося їй нелегко.

У неї на руці висів такий самий кошик, як, проте, і в третьої, худенької, незграбної, майже жалюгідного вигляду дівчини.

До першої погонички підійшов уланський сержант, уклонився їй з витонченою вишуканістю гарнізонного вояки і сказав банальний комплімент.

Дівчина зупинилася як вкопана, не моргнувши омом, навіть не глянувши на унтер-офіцера, німа і байдужа до нього і його слів.

В той же час капрал звернувся до другої погонички, а хтось із солдатів — до третьої. Результат той самий: ні погляду, ні слова, ні руху! Солдати зареготали, а сержант вигукнув:

— Справжні дикунки! Боже мій, які ж вони дурні! — і вже серйозно додав: — Я бачу вас тут вперше, красуне, і вам має бути відомо, що мені наказано оглядати речі тих, хто йде до водойми. Що там у вас у кошику?

Але «красуня», як і раніше, навіть не ворухнулась, тільки тупо дивилася перед собою широко розкритими очима.

— Та вона просто дерев'яна, клянуся честю! А може, з пап'є-маше? — і, знову розсміявшись, він обережно взяв кошик і, зазирнувши в нього, сказав: — Бутерброди з маслом, фрукти, якесь шмаття, в'язання… Не бачу в цьому нічого страшного. Проходьте!

Капрал і солдат, наслідуючи сержанта, із сміхом зазирнули в кошики двох інших селянок і собі повторили:

— Проходьте!

Але ті, наче скам'янівши, не ворушились; тоді солдати жестами запропонували їм іти далі.

Дівчата нарешті зрозуміли і зникли за муром водойми. І весь час, поки їхні корови фиркали й пили, солдати потішалися з них, не скуплячись на досить брутальні слівця.

— Слово честі, якби моя наречена Фанні Уолтер, на якій я оженюся після війни, була така ж базіка, як ці дівчиська, я вважав би себе найщасливішим в усьому королівстві! — вигукнув один з них.

— А може, вони глухонімі? — додумався другий.

— Кажуть, що глухонімі найідеальніші господарки! — реготав третій.

— Дикунки! Англійської не розуміють… — знизав плечима сержант.

А дівчата тимчасом відкрили свої кошики, дістали звідти по кусню хліба з маслом і так само мовчки взялися з апетитом уминати свій сніданок, запиваючи його водою з басейну, яку черпали прямо пригорщами.

Коли величезна череда потяглася назад, одному з солдатів спало на думку напитися молока. Він зупинив першу корову, покликав товариша, в якого був бляшаний кухоль кольору хакі, і, примусивши його тримати посудину, взявся доїти корову.

Чи в нього не було досвіду в цій справі, чи він завдав тварині болю, але корова вирвалась і так почастувала задньою ногою обох, що вони повідлітали в різні боки.

Засоромлені і розлютовані любителі молока зніяковіло підвелися під вибух оглушливого реготу солдатів.

Тоді худа і на вигляд незграбна дівчина, що досі не виявляла ніяких ознак люб'язності; зупинилась, підняла з землі кухоль і, моргнувши своїй чорнявій товаришці, ніжним повторенням якихось звуків вгамувала розлючену тварину.

Із професіональною спритністю дівчина взялася за соски корови і за кілька секунд наповнила посудину пінявим молоком. Потім просто, без церемоній, незграбним рухом простягла кухоль солдатові, який потирав забиті місця.

Англієць одним духом спорожнив кухоль і сказав, посміхаючись:

— Ваш вчинок доводить, що у вас добре серце. Не стану пропонувати вам грошей, щоб не образити вас, але щиро дякую.

Зразу ж, помахуючи кухлями, до дівчини підійшли і інші солдати з проханням надоїти і їм молока.

У відповідь дивна пастушка тихенько свиснула, і корови, юрмлячись, риссю пустилися геть. Утворився справжній живий мур рухливих тіл, пробитися крізь який не було ніякої змоги. У цей час красива блондинка в голландському чепчику помітила на стіні басейну об'яву, на якій почерком ротного писаря були написані такі не гідні цивілізованої людини рядки:

Прочитавши цю об'яву, дівчина прикусила губу, щоб стримати лукаву усмішку, і спокійно пройшла мимо.

А через добу ті самі вартові знову зустріли ту саму череду і тих самих погоничок. Ніяких змін у поведінці бурських пастушок: та ж млява хода, той же тупий погляд, ті ж кошики на руках. Тільки третя з пастушок, та, що вчора так спритно доїла, несла, крім кошика, ще велику дерев'яну дійницю.

Зате солдати були сьогодні куди люб'язніші з пастушками, ніж напередодні. Сержант навіть не зазирнув у їхні кошики.

Коли худоба напилася й череда з блискучою від води шерстю вирушила назад, дівчина з дерев'яною дійницею зупинила корів. Селянка поставила на землю свою посудину, присіла біля однієї з тварин на коліна і, наповнивши дійницю, знаками дала зрозуміти солдатам, що молоко в їх повному розпорядженні.

Солдати зустріли цей приємний і несподіваний подарунок радісним «ура».

Піхотинці, улани, артилеристи кинулися на штурм дійниці і, черпаючи молоко своїми похідними кухлями, швидко спорожнили її. Дівчина знову наповнила дійницю.

Весь цей час навкруги стояв нескінченний гул радісних людських голосів; корови мукали і били копитами землю. Ніхто вже не звертав уваги на двох інших пастушок, захованих муром водойми і чередою з'юрмлених тварин.

Невтомна доярка робила свою справу хвилин з двадцять. Тільки побачивши, що до неї підходять подруги, вона підхопилась і, взявши дійницю, мовчки пішла їм назустріч.

Але солдати ніяк не хотіли відпустити її з порожніми руками, не віддячивши за частування; цього наполегливо вимагали їхні ублаготворені шлунки. Хтось із уланів зняв з голови каску, кинув у неї дрібну монетку і пустив її по колу; кожен кидав у каску свою лепту, керуючись своїми можливостями і щедрістю.

За хвилину зібрані монети срібним струмком посипалися в дійницю.

Не подякувавши солдатам, усе з тим самим дерев'яним обличчям, дівчина побігла навздогін за подругами і скоро зникла з очей. По дорозі вона з огидою викинула англійські гроші у першу зустрічну яму.

Тільки-но вона приєдналася до подруг, усі три пастушки кинулися навтіки разом з чередою, що, ніби оскаженівши, понеслася щодуху.

Англійці ж, задоволені тим, що хоч трохи порушилася нудна одноманітність їх життя, розважалися, наче діти.

Їх веселощі гостро обірвав тривожний оклик вартового. До водойми дрібною риссю наближався взвод кавалеристів у хакі. Загін складався з двадцяти уланів. Троє з них, мабуть офіцери, без пік і обперезані білими шарфами. Попереду тюпав високий офіцер з сивіючою бородою, жорстокими рисами обличчя і неспокійними рисячими очима.

Він був у чині майора, про що свідчили золоті корони на еполетах його мундира, а цифра, вишита на комірі, вказувала на те, що він належить до третього уланського полку.

Хай йому чорт! Та це ж наш давній знайомий, кат Давіда Поттера, запеклий ворог капітана Зірвиголови, останній живий член військового суду — майор Колвілл власною персоною! Він здавався чимсь серйозно стурбованим і заклопотаним, наче якась чорна думка невідступно терзала його душу.

Безперечно, майор — смілий солдат. Але навіть і найхоробріша людина не може лишатися спокійною, знаючи, що десь поруч кружляє і ходить по її слідах невгамовне чортеня, яке засудило на смерть п'ятьох членів військового суду і вже виконало свою страшну клятву щодо чотирьох.

Просто кажучи, майора кидало то в жар, то в холод. Вдень і вночі його переслідувала непідступна думка, що смерть чекає його на кожному кроці. А життя у безперервному чеканні смерті це вже не життя. Ось чому майор, готовий на все, аби покінчити з невловимим ворогом, вдався до не гідного для солдата заходу — обіцяв грошову нагороду за голову командира Молокососів. У англійців це називається «вдатися до допомоги кавалерії святого Георгія» (такий образний вислів народної мови зобов'язаний своїм походженням тому, що на одному боці золотого фунта стерлінгів зображено, як святий Георгій на коні перемагає дракона). Майор був багатий, а тому, не замислюючись, запропонував чималеньку суму в тисячу фунтів стерлінгів за голову свого ворога.

Ще напередодні за його наказом на найвидніших місцях розклеїли об'яву. Майор розраховував не так на ворогів капітана Зірвиголови, як, і мабуть навіть більше, на зажерливість його друзів.

Проїжджаючи повз об'яву, наклеєну на мурі басейну, майор пробіг її очима, ніби бажаючи на самому собі перевірити силу впливу такого заходу боротьби.

Раптом він сполотнів, з уст його вирвався приглушений крик. Спинивши коня, він широко розкритими від жаху очима втупився у кілька рядків, приписаних олівцем під його підписом твердим і крупним почерком:

Голос майора тремтів од гніву, а можливо і від страху, коли, вказуючи на об'яву, він крикнув:

— Хто це написав? Відповідайте!.. Та відповідайте ж, ви!

— Не знаю… — промимрив сержант, приклавши пальці до козирка. — Насмілюсь запевнити вашу милость, що недавно, зовсім недавно, цього ще не було.

— Хто приходив сюди? Хто проходив тут? Хто тут зупинявся?

— Ніхто, крім трьох бурських пастушок, що, як звичайно, приганяли на водопій худобу.

— Мені треба їх допитати — і негайно!

— Та вони однаково як колоди: нічого не чують і не розуміють — гірші від дикунок.

— Тим більше! Негайно привести! Зрозуміли, сержанте?

— Слухаю, ваша милость.

— Візьміть з собою десяток солдатів і за всяку ціну приведіть мені тих пастушок.

— Слухаю, ваша милость! Зараз!

І десяток солдатів, скочивши на коней, помчали по слідах зниклої череди.

Майор, його ескорт і офіцери зійшли з коней і мовчки чекали повернення посланого в погоню загону.

Ніхто ще не бачив майора Колвілла в такому збудженні. Ніби якась доля або непереборна сила гіпнозу притягувала його до об'яви, перед якою він, походжаючи вперед і назад, щоразу спинявся.

Минуло десять хвилин.

— Який забара оцей сержант, — бурмотів майор, вдаряючи спересердя хлистом по халяві.

Здалека долетіло кілька пострілів. Коні нашорошили вуха, люди здригнулися.

— Що там іще? — крикнув майор, збудження і гнів якого дедалі зростали.

Прийшла страшна відповідь.

З муру водойми вирвалися стовпи білого диму. Майже одночасно загриміли оглушливі вибухи.

Циклопічний мур, що цілі століття витримував потужний натиск води, розвалився в кількох місцях на протязі ста двадцяти метрів.

Стрімкі потоки води ринули крізь пробоїни і з громоподібним гулом кинулися вниз по схилу, зриваючи на своєму шляху землю, захоплюючи каміння, перекидаючи намети, заносячи запаси вівса і фуражу, заливаючи склади зброї.

— Рятуйтесь! Рятуйтесь!.. — кричали солдати, охоплені жахом від цього страшного видовища.

Відрізані на узгір'ї гармати, зарядні ящики і артилерійські повозки опинилися під загрозою затоплення. Налякані коні голосно заіржали і, зірвавшись із припони, понеслися у відкритий степ.

Під потужним натиском водяних потоків пробоїни все ширшали, і мур не встояв. Утворився гігантський водоспад у півтораста метрів завширшки, який швидко перетворив веселу долину на бурхливу річку.

Непоправна катастрофа! Знищено водоймище Таба-Нгу, безповоротно втрачено запаси води, і весь цей пункт втратив хоч якесь стратегічне значення.

То було справжнє лихо для всієї англійської армії і, зокрема для майора Колвілла, якому було довірено охорону цієї місцевості. Висадження водойми в повітря зачіпало його самолюбство начальника і наводило тінь на його воїнську честь.

Колвіллу тепер не лишалося нічого іншого, як відступити перед потоками води, що весь час прибувала. Його люди, побоюючись нових вибухів і напівбожевільні від небезпеки, тим страшнішої, що вони не знали ні її причин, ні розмірів, кинулися навтіки.

Деякі загинули під уламками муру. Інші, занесені, наче жалюгідні тріски, потоком, загинули в його хвилях.

На око можна було встановити втрату п'ятдесяти чоловік.

Проте не це найбільше хвилювало майора. Ні, його турбувала незрозуміла затримка взводу уланів, посланого на розшуки бурських пастушок.

Усі думки цього маніяка крутилися навколо зухвалої відповіді, написаної на його об'яві невідомою рукою.

І жах його зростав у міру того, як він згадував винахідливість, що збивала з пантелику, сміливість і спритність свого невидимого, але всюдисущого ворога, який невідступно переслідував, принижував, ганьбив його, знущався з нього, і все це з безкарністю, здатною довести людину до нестями. Майор не знав, що йому робити, з чого починати, він розгубився.

Не маючи ніяких підстав стверджувати щось, Колвілл вважав, проте, що бурські пастушки дещо знають і, можливо, наведуть його на слід. Затримка посланого за ними сержанта так його турбувала, що він не міг приховати свого стану від підлеглих.

Тимчасом далекі постріли припинилися. Мабуть, там сталася сутичка, і майора кинуло в дрож від однієї думки, що ця сутичка могла бути фатальною для його солдатів.

Мертва мовчанка нависла над долиною, чути було тільки ревіння водоспаду, та зрідка долітали або кликання на допомогу тонучої людини, або передсмертне іржання коня.

Раптом на горизонті з'явилися силуети трьох вершників. Вони риссю наближалися. Дивні вершники!

Улани? Ні, вони без пік. Та й взагалі, чи солдати це? Звичайно ж, ні, хоч вони і їдуть верхи на полкових конях.

Вершники усе наближалися. Їх уже можна було розгледіти.

Що за безглуздий маскарад? Якби це сталося не при таких справді жахливих обставинах, поява такого дивного і кумедного тріо примусила б зареготати навіть англійців — людей, як правило, схильних до гострого спліну.

То були троє одягнутих у жіноче плаття кавалеристів, їх уперті в стремена ноги були босі, їх торси затягнуті в корсажі, на їх головах красувалися неймовірні капелюшки, а абияк натягнуті поверх корсажів спідниці розвівалися по вітру.

І ніяких слідів сержанта і десятьох солдатів уланського взводу!

РОЗДІЛ II

Після капітуляції армії Кроньє дії бурів набрали зовсім іншого характеру. Вони відмовилися від нанесення противникові сильних ударів великими військовими з'єднаннями. Республіканські сили розбилися на дрібні загони, і генерали скінчили тим, з чого їм треба було б починати: герильєю.

Герилья — це удари, яких невтомно завдають ворогові рухливі і невловимі загони. Партизани нападають на обози, на відсталих солдатів противника, підривають залізничні колії, знищують телеграфні лінії, перехоплюють ворожих розвідників, налітають осиним роєм на військові ешелони, відрізують вороже військо від продовольчих складів, тримають його у постійному напруженні, морять голодом солдатів і коней і сукупністю усіх цих дій завдають тяжких втрат ворожим арміям, лави яких тануть день у день.

Свого часу саме з допомогою такої війни іспанці подолали загартовані в боях війська Наполеона, які здобули чимало перемог над найславетнішими генералами і розбили кілька європейських коаліцій.

Капітан Зірвиголова і його Молокососи перевершували всіх у мистецтві сміливих ударів і раптових нападів.

Отже, коли командир юних партизанів з'явився до генерала Бота просити в нього призначення, той вирішив негайно ж використати рідкісні здібності Жана Грандьє.

На жаль, ескадрон Молокососів, розкиданих по всіх фронтах, складався тепер усього з трьох бійців: капітана Зірвиголови, його лейтенанта — Фанфана і солдата Поля Поттера. Два офіцери, щоб командувати військовим з'єднанням, — це ще сяк-так, але один боєць ніяк не міг скласти цілого загону.

Генерал Бота обіцяв Жану Грандьє звернутися до всіх командо з проханням запропонувати Молокососам, які є в їх розпорядженні, негайно повернутися до свого капітана.

В умовах рухливості бурських загонів можна було сподіватися, що Молокососи зберуться днів за десять. Але Зірвиголова не міг помиритися з бездіяльністю навіть протягом такого строку і просив дати йому поки що хоч яке-небудь завдання.

— У мене немає для вас нічого підходящого. Не забувайте, що вас усього троє, — сказав генерал.

— А ви подумайте, генерале. На війні завжди знайдеться щось дуже важке і негайне.

— Коли б у вашому розпорядженні була сотня Молокососів, я доручив би вам висадити в повітря водоймище Таба-Нгу.

— Але, генерале, я беруся зробити це з допомогою Фанфана і Поля.

— Басейни охороняє тисяча англійців. У них кавалерія, артилерія, піхота, — заперечив генерал.

— У такому ділі сто чоловік швидше заважали б мені, аніж допомогли. Ми цілком впораємось з цим ділом утрьох, даю вам слово.

— Та це ж справжнісіньке безумство!

— Знаю. Саме тому я й перекопаний, що днів через десять, якщо тільки ми не загинемо, водоймище буде висаджене. Ми відновимо динамітну війну. Це така захоплююча штука! Удвох-втрьох робиш велику справу, виконуєш роботу цілого армійського корпусу!

— Добре, мій любий Зірвиголово, відпускаю вас, тільки з умовою: неодмінно повернутися.

І от троє наших хлопців вирушили в Таба-Нгу. Найхоробріші з хоробрих відступили б перед таким небезпечним завданням. Але Молокососи не знали вагань.

У Таба-Нгу у Поля Поттера жили родичі. Зрештою, по тих місцях усі були, хоч далекі, та родичі один одному.

Дядьки і двоюрідні брати билися на війні, а зате тітки і двоюрідні сестри зустріли юних воїнів дуже сердечно.

А ті, не марнуючи дорогого часу, одразу ж взялися розробляти план дій. Незабаром у голові Жана Грандьє визрів оригінальний і цілком здійсненний задум.

Він знав, що жінки легко пройдуть там, де чоловіків зупинили б на першому ж кроці. Що ж! Молокососи позичать плаття з гардеробу двоюрідних сестер Поля і будуть жінками.

Отак Зірвиголова перетворився на сестричку Беті, рослу дівчину у голландському чепчику, Фанфан став сестричкою Гріет, чорноволосою дівчиною у чудернацькому капелюшку, а Поль обернувся на сестричку Нааті, зовні непоказну, але з незрівнянними здібностями доярки.

Хлопці вчилися ходити в спідницях, наслідували, скільки це було можливо, скромні дівочі манери, — словом, робили все те, що Фанфан нешанобливо називав «кривлянням».

Увечері влаштували генеральну репетицію. Усе зійшло прекрасно. А наступного ранку вони вже гнали худобу на водопій, не забувши захопити кошики, в які, крім сніданку, поклали трохи шмаття.

Імпровізовані пастушки дуже добре вийшли з небезпечного іспиту.

Випадок з коровою, що не далася уланам доїти себе, підказав Жану думку захопити іншим разом дійницю, в яку сестриця Нааті — вона ж Поль — мала надоїти молока, щоб відвернути увагу солдатів.

Наступного дня, як уже відомо читачеві, хлопці, рискуючи бути розстріляними на місці, виконали свій зухвалий задум.

Фанфан і Зірвиголова тобто сестри Гріет і Беті — заховали на дні своїх кошиків під бутербродами, хустками і в'язанням, по півдюжини динамітних патронів з бікфордовими шнурами, і хай буде, що буде!

Витівка капітана Молокососів вдалася на славу. В той час, як Поль невтомно поїв молоком ненаситних солдатів, лже-Гріет і лжє-Беті непомітно і обережно закладали в щілини муру водойми динамітні патрони.

Череда, з'юрмившись у купу, мукаючи і тупцюючи на місці, добре заховала їх під час цієї небезпечної роботи від очей солдатів.

Потім відважні хлопці, не втрачаючи самовладання, підпалили ґноти. Тепер уже ніхто не зміг би запобігти руйнуванню.

А в Жана, цього безрозсуднішого сміливця, вистачило ще зухвальства приписати до об'яви Колвілла, яку він помітив учора, відомі вже нам слова:

«А я пропоную тільки один пенс за голову майора Колвілла. Вона не варта навіть і цього».

І не побоявся при цьому підписатися. Нехай знає!

Проте час уже був тікати.

Тікали вони досить швидко, весь час підганяючи тварин. Тільки б добратися до ферми.

Розсудлива обережність, мудре рішення! Бо, по-перше, біля водойми от-от завариться гаряче діло і, по-друге, улани, послані навздогін їм майором Колвіллом, уже скачуть по їхніх слідах.

На щастя, уланів затримала одна обставина: вони наткнулись на купу дрібних монет — щедрий дар любителів молока, з такою огидою викинутий сестричкою Нааті.

«Солдат не дуже багатий, хто цього не знає?» співається в одній пісеньці. А улани цього взводу, як навмисне, усі були такою голотою, що в них не водилося й копійки за душею. Отже, вони спішилися і стали жадібно визбирувати пенси і шилінги.

А це означало, що втікачі, або втікачки, як більше подобається читачеві, виграли ще п'ять хвилин.

Сестричка Беті, часто озираючись назад, помітила уланів, які вже знову встигли скочити в сідла.

— Здасться, погоня…

— От так штука! І, звичайно, улани, — вигукнула Гріет. — Я б охоче перебив їх усіх до одного!..

— Як ти думаєш, Поль? — спитала Беті, вона ж Зірвиголова. — Чи добредуть корови додому без нас?

— Доберуться! — коротко запевнила Нааті.

— Тоді ми зараз побавимося, ще п'ять хвилин тому ми пропали б, а тепер у нас є можливість битися.

Замість відповіді Нааті пронизливо свиснула. Почувши знайомий сигнал, чільна корова пустилася в галоп і повела за собою всю череду, що з гуркотом снігової лавини помчала до ферми.

Дорога круто підіймалася вгору. Ліворуч від неї височіла скеля, на якій зяяла розколина завширшки два метри і заввишки з метр. Це був вхід у печеру. Всі три сестриці забігли туди на секунду і, вийшовши, вишикувалися плечем до плеча перед входом.

Улани дрібною риссю брали кручу. Їх стомлені коні ледве чвалали.

Пастушки легко могли б утекти, проте не рухалися з місця і з цікавістю поглядали на уланів. Ті помітили їх і стали гукати, щоб дівчатка зійшли до них.

Пастушки не ворухнулись, навіть не удостоїли уланів відповіддю.

Тоді сержант, який скакав попереду, під'їхав до печери, зупинив перед входом коня і, не злізаючи з нього, зробив спробу обійняти Гріет.

— Здавайтеся, красуні, і марш за мною! — гукнув він.

Гріет, вона ж Фанфан, з непорушним спокоєм схопила кавалериста за чобіт і, без усякого видимого зусилля піднявши його, скинула з сідла.

Трах-тарарах! — розляглося брязкання заліза, прозвучала, міцна солдатська лайка, потім почувся стукіт копит коня. Кінь, скинувши сержанта, покинув його напризволяще разом з пікою, шаблею, рушницею і всією іншою зброєю.

Три пастушки, несподівано «розтанувши», нестримно зареготали. Мабуть, жарт здався їм дуже забавним. Улани ж, навпаки, знайшли його аж надто недоречним.

З півдюжини їх спішилися. Наставивши на бідолашних свої довгі піки, улани крикнули:

— Ідіть за нами, якщо не хочете, щоб вас насадили на піки, наче куріпок на рожен!

Шість гострих пік погрозливим півколом витяглися перед дівчатами на відстані всього одного метра. Солдати були збуджені і люті: тут уже не до жартів. Та їм справді не до жартів було!

Скинутий з коня сержант нарешті виплутався з своїх доспіхів і приєднався до уланів. Він вважав, що вищий порівняно з іншими чин дає йому право кричати голосніше і лаятися брутальніше за своїх підлеглих.

Тимчасом пастушки, наче добре зіграний ансамбль, відступили на крок у печеру, витягли вперед носки лівих ніг, приставили під кутом каблуки правих ніг до лівих, витягли звідкись карабіни, приклади яких миттю і спритно примостилися на їх плечах. Вся ця красива пантоміма забрала буквально три секунди.

Раз! Два! Три!.. — наче на муштрі.

На війні слід бути готовим абсолютно до всього. Та бувають несподіванки, які перевершують усі можливості бідної людської уяви.

Саме на таку несподіванку наразилися улани, коли у них на очах три молодих дівчини раптом обернулися на грізних бійців. Спробуйте поставити себе на їх місце, читачу! Піка проти рушниці взагалі погана зброя. Вона стає майже непридатною, коли доводиться орудувати нею знизу вгору, у позиції, яка не тільки утруднює рухи бійця, а й згубно відбивається на його моральному стані. Навіть найхоробріші люди у таких випадках підкоряються інстинктові самоохорони і не можуть про щось думати або робити щось. А інстинкт перед лицем такої небезпеки наказує тікати безоглядно, якщо, звичайно, страх не приковує людини до місця.

Так сталося і з уланами. Побачивши цих звичайних дівчат, які діють і маневрують з досвідом справжніх бійців, вони на якусь мить були приголомшені..

О, та ці пастушки, виявляється, зовсім не такі колоди!

Потрясіння уланів тривало не більше якихось двох секунд. Але й за ці дві секунди можна багато зробити з допомогою маузерівських гвинтівок.

Паф! — блиснули три язики полум'я, і знявся легкий димок. І зараз же: паф! — ще три постріли, так само, як і перші, злилися в один.

Шість пострілів за дві секунди!

Улани були розстріляні в упор. Мундири їх поруділи від полум'я, зброя випала з рук. Прострілені навиліт, вони судорожно змахували руками, затискуючи ними рани, завдані «гуманними кулями».

Деякі з них з дико блукаючим поглядом пробігли, хитаючись, кілька кроків і впали навзнак. Сержантові куля влучила в саме серце, і він на місці звалився лицем до землі. Ще один улан промчав з несамовитим криком не більше як п'ятдесят метрів, похитнувся і закляк у потоках власної крові.

Шестеро уланів, тобто понад половину всього взводу, уже на землі!

Зірвиголова стримав злісну усмішку, що з'явилась була на його губах, і лунким голосом, який так не пасував до його жіночого вбрання, гукнув:

— Геть зброю, шахраї! Я — Брейк-нек! Чуєте?.. Геть зброю!

Та уланів зоставалося ще п'ятеро. Їм здалося неймовірним здатися якимось карикатурам, нехай навіть страшним, але все-таки карикатурам на солдатів.

Улани розбилися на дві невеличкі групи: перша — з двох чоловік — була метрів на шість попереду від другої.

Передні улани підняли дибки своїх коней. Але цей маневр, добре знайомий всім кавалеристам, придатний був хіба лише на те, щоб спантеличити новаків, але ніяк не таких стрільців, як Поль і Зірвиголова.

Гримнуло ще два постріли. Ніякі метушливі рухи не допомогли уланам. Влучені просто в голову, вони, сповзши з сідел, впали мертві на землю.

Тепер уланів лишалося всього троє. Цього разу вони були налякані серйозно і хотіли втекти.

Пізно!

Перед тим як перейти в галоп, вони мусили б зробити крутий поворот і пробратися вузькою стежкою поміж двома глибокими ярами.

Саме в цю мить із долини долетів оглушливий гуркіт вибуху. Грунт затремтів, наче від землетрусу.

І знову пролунав ще голосніший і владний голос Зірвиголови:

— Водоймище висаджено в повітря! Це зробили ми… Так, ми самі. Здавайтеся ж, грім і блискавка! Здавайтеся, поки не пізно!

— Здаємося! Здаємося!..

— Чудово!.. Кинути зброю! Спішитися! Руки вгору!.. А ви, Фанфан і Поль, візьміть цих шахраїв на мушку і при найменшому підозрілому русі стріляйте, наче зайців.

Троє солдатів, відчуваючи всю принизливість свого становища, все-таки покірно виконали наказ Жана, і тільки один з них не без гідності вимовив:

— Ми здаємося. Але ми солдати, а не шахраї, і вам би не слід нас ображати.

Зірвиголова з палаючими від гніву очима, з перекривленим обличчям, страшний, незважаючи на свій кумедний одяг, наблизився до уланів і обурено кинув їм у відповідь:

— Ви ще насмілюєтесь говорити про повагу до полонених! Ви грабуєте ферми, підпалюєте ниви, вбиваєте жінок і дітей! Ви піддаєте полонених жорстокому і ганебному катуванню «pigsticking»! Ви — кати, що ганьблять свої мундири, бандити, яких слід би нещадно винищити всіх до одного! І ви ще насмілюєтесь звати себе солдатами! Ви — улани майора Колвілла, гідні помічники цього золотопогонного вбивці!

Вражені жорстокою, але цілком заслуженою одповіддю Жана і до того ж дуже погано почуваючи себе під дулами двох карабінів, усі троє уланів мовчки здали зброю.

Зірвиголова опанував себе і знову звернувся до них спокійнішим тоном:

— Чого, власне, вам треба було від нас і хто вас послав у погоню? Адже в англійському таборі нас вважали за пастушок?

— Справа в тому, — відповів один з уланів, — що коли ви пішли, до водойми прибув майор Колвілл. Він побачив на своїй об'яві підпис капітана Зірвиголови. У нього виникла підозра. Він наказав догнати вас і за всяку ціну доставити до нього.

— Значить, тільки для того, щоб піймати якихось жалюгідних пастушок, він рискнув цілим взводом?

— Виходить, так, — підтвердив улан.

— Що ж! Якщо Колвіллу дуже потрібні три пастушки, я, так тому й бути, пошлю їх до нього.

При цих словах лукава посмішка освітила обличчя капітана Зірвиголови.

— Роздягайтесь! — наказав він уланові. — Зніміть з себе мундир, штани, чоботи.

— Але, містер Брейк-нек…

— Без заперечень! А то самі бачите: сестричка Нааті уже скоса позирає на вас і грає собачкою свого карабіна. Не гайтеся… Ви рискуєте життям.

Солдат миттю скинув з себе військову форму, а Зірвиголова так само швидко звільнився від одягу сестрички Беті.

— Тепер, — з глузливою серйозністю сказав Зірвиголова, — беріть мій одяг в обмін на ваш. Повертайтеся, швидше!.. Натягніть корсет… Влізайте в спідницю… Та не забудьте чепчик, цю істотну приналежність жіночого вбрання.

У цілковитому відчаї, пригнічений смішною і жалюгідною роллю, яку примусив його грати невблаганний переможець, улан понуро підкорився, а Зірвиголова тимчасом одягнувся у військову форму кольору хакі.

— Чудово! Якби не вуса, ви цілком зійшли б за кузину Беті. Чи не вгодно вам для такого випадку зрізати їх?.. А тепер потримайте коней, та дивіться — без зради… Гей, помер два! Ваша черга! Знімайте форму… А ти, Фанфан, віддай цьому джентльменові своє шмаття.

Номер другий був завагався, та Зірвиголова навів на впертого солдата карабін і холодно сказав:

— Лічу до трьох. Якщо при слові «три» ви не будете роздягнені, я всаджу вам кулю в лоба. Раз… Два… Прекрасно! Ви дуже добре зрозуміли мене.

І цей улан роздягся за мить.

— Тепер твоя черга, Фанфан, — сказав, усміхаючись, Зірвиголова.

Другий улан був високий і кремезний, Фанфан же худий, мов тріска, а на зріст — зовсім куций. Мундир улана майже прикрив його стегна, а штани довелося підтягти аж до пахов, і все-таки вони тяглися по землі.

Зірвиголова залився гомеричним реготом; навіть на губах серйозного Поля з'явилося щось схоже на усмішку — такий кумедний вигляд мав парижанин.

Та Фанфан не розгубився. Засукавши рукава і відвернувши краї штанів, він іронічно, з комізмом справжнього Гавроша оглядав своє вбрання. А злощасний улан, неймовірно смішний у занадто короткому і вузькому жіночому вбранні, скидався на одну з тих жалюгідних маріонеток, яких збивають ударом м'яча по сільських ярмарках.

Третій улан сам догадався, що для нього найкраще — якомога швидше покінчити з переодяганням.

Обмін одягу з Полем відбувся без інцидентів, і за дві хвилини все було закінчено.

Зірвиголова знову став серйозним.

— Ви вільні! — владно, з гідністю сказав він. — Сідайте на коней і повертайтеся в табір. Передайте од мене уклін майору Колвіллу і скажіть йому, що замість пастушок я посилаю йому їхнє шмаття. Нічого більшого, на жаль, цього разу зробити для нього не можу.

Розлютовані, пригнічені соромом і зовсім одурілі від усього пережитого, улани скочили на коней і, плутаючись у спідницях, з-під яких стирчали їхні босі ноги, щодуху помчали до табору.

А Зірвиголова, Фанфан і Поль, скинувши за плечі карабіни, повернулися на ферму.

РОЗДІЛ III

Там їх чекав приємний сюрприз. На подвір'ї ферми вони побачили вісім осідланих, споряджених по-військовому коней, що з насолодою жували початки кукурудзи. То були бурські поні.

А коли троє друзів увійшли у парадну кімнату, їх зустріли радісним «ура».

З-за столу встало восьмеро чоловік. Двоє з них, з довгими бородами, простягли руки і вигукнули:

— Зірвиголово! Друже! Приймайте перших волонтерів нового ескадрону Молокососів!

— Лікар Тромп! Перекладач Татусь! Радий вас бачити! Але які ж це Молокососи з бородами, широченними, немов лопати!

— Вони цілком можуть бути саперами! — втрутився Фанфан.

— Браво! Молодець, парижанин! — вигукнув лікар. — А я, — продовжував він, — у госпіталі відчув, що старію. Дайте мені бойове діло. Ранити однією рукою і лікувати другою — от моє покликання!

Татусь із повним ротом їжі перебив його:

— Наказ генерала Бота оголошено нам позавчора, і ось ми вже тут, а з нами і Жан-П'єр, і Карел, і Еліас, і Гуго, і Іохім, і Фіньйоле, який втік з понтонів, а скоро приїдуть і інші.

Зірвиголова, сяючи, потискував простягнуті до нього звідусіль руки:

— Ого! Та нас уже і так одинадцятеро! Ну і вдаримо ж ми тепер по англійцях!

— Смерть ворогові!

— Так. І особливо смерть уланам! — вигукнув Зірвиголова. — Від сьогодні ми оголошуємо їм нещадну і безперестанну війну — війну на винищення. Як я їх ненавиджу!

— І проте носите їхню форму!

— Так само як Поль і Фанфан.

— О, я не дуже гну кирпу від цього! — засміявся парижанин. — Ви тільки гляньте на мене. Гарне платтячко? Яке опудало, друзі мої! Чи ви бачили колись таку потвору?

— Але яким побитом потрапили до вас ці мундири?

— Кумедна історія! Зараз розповім… Можна, хазяїне?

— Шквар, тільки коротше. Однаково поїсти треба: від бутербродів сестрички Беті давно вже й сліду нема. Пожуємо — і в дорогу!

Фанфан палко розповів про їх сміливий наліт на водойму Таба-Нгу, про відступ і переодягання уланів.

Неважко догадатися, який успіх мала його розповідь.

Потім Молокососи добре закусили, запиваючи страви кафрським пивом. Принесли також дві пляшки старого капського вина, і всі чокнулися за успіх кампанії і за «дядька Пауля», шановного президента Трансваалю.

Це ім'я викликало вибух ентузіазму.

— Хай живе дядько Пауль! Хай живе бурський Наполеон! — горлав Фанфан, п'яніючи від власних слів.

Наполеон! Це порівняння прозвучало надто пишно, навіть фантастично, так що сам парижанин відчув потребу пояснити це хоч би тим з гостей, які розуміли французьку мову.

— Так, Наполеон! Я не відмовляюся від своїх слів. Доказ? Будь ласка! У Наполеона була єдина в своєму роді трикутка, а у дядька Пауля — циліндр, схожого на який не знайдеш на всьому світі. Треба бути генієм, щоб наважитися носити такий капелюх… І ще доказ: Наполеон смертельно ненавидів англійців, яких лякала його трикутка, і дядько Пауль також ненавидить їх, а його ковпак також вселяє в них дикий жах! Що, здорово ми поцокали англійців?.. Пам'ятатимуть Молокососів! — сам захлинаючись від захоплення, закінчив Фанфан свою промову, що викликала бурхливе схвалення слухачів.

Але тут у залу вихором влетіла сестричка Гріет — справжня — і одним словом перервала бурхливу овацію:

— Улани!

Боже мій! Про них зовсім забули. А багато їх? Мабуть, якийсь сторожовий патруль. Зараз Молокососи добре їх провчать.

Зірвиголова прожогом вийшов, здерся на гребінь стіни і глянув на рівнину. Сто чортів, діло серйозне! Уланів було понад сотню. Вони мчали розгорнутим строєм, обходячи ферму, щоб відрізати її від Таба-Нгу. Тікати було пізно. Молокососи потрапили в оточення. І Зірвиголова, повернувшись, скомандував:

— До зброї!

Молокососи зараз же посхоплювалися з місць, розібрали карабіни і, вибігши на подвір'я, замкнули важкі ворота, підперши їх для певності тридюймовими дошками.

А втім, бурські ферми з їх високими і товстими мурами взагалі являли собою справжні маленькі фортеці, в яких жителі могли відбивати несподівані наскоки ворога.

Улани швидко наближалися, з усіх боків обходячи ферму. За ними показалися інші кавалеристи, мабуть, драгуни: здалека вони здавалися зовсім крихітними, наче олов'яні солдатики.

— Чи не думають оці джентльмени вшанувати нас облогою? — сказав лікар Тромп, заряджаючи маузер.

— Я мусив був розставити вартових! — нарікав на себе Зірвиголова. — Така помилка непростима для командира розвідників. А проте чи не однаково, де битися — тут чи в полі… Головне — битися. До того ж нас аж одинадцять, — заспокоював себе Зірвиголова, — і ми, хоч і Молокососи, не дамо перерізати себе, немов курчат.

Зірвиголова не знав вагань, і його самовладання у подібних обставинах було просто-таки незбагненне.

— Скільки у вас патронів, Татусю? — спитав він.

— Близько двохсот на людину.

— Чудово! А в нашої трійки — по двісті п'ятдесят. Загалом понад дві тисячі патронів. І, звичайно, ми не стрілятимемо ними по горобцях.

Улани все наближалися. Зірвиголова уміло вибрав позиції для десятьох бійців, з яких складався гарнізон маленької фортеці, а сам вирішив залишитися в резерві, щоб мати змогу в разі необхідності приспіти на допомогу кожному посту.

Усіх заходів захисту було вжито. Метушня припинилася. Настала мертва тиша.

Здалека долинув пронизливий звук ріжка. У супроводі сурмача до ферми наближався улан з білою хустиною на вістрі піки.

— Парламентер, — сказав Зірвиголова, потираючи від задоволення руки. — І, звичайно, з вимогою капітуляції. Ну, нічого, ми влаштуємо йому гідний прийом! Знатимуть, з ким мають справу.

Разом з Фанфаном, який прикрасив свій штик білою салфеткою справжньої сестрички Беті, Зірвиголова піднявся на гребінь муру.

— Шкода, що в мене немає дудочки, — пожартував Фанфан, — а то зіграв би я їм пісеньку!

— Лейтенанте Фанфан, струнко! — з насмішкуватою урочистістю скомандував Зірвиголова.

Англійський парламентер зупинив коня за п'ятнадцять кроків од ферми і голосно гукнув:

— З наказу його милості майора Колвілла я вимагаю від жильців цієї ферми відчинити ворота і беззаперечно видати людину, яка зветься капітаном Зірвиголовою! В разі невиконання наказу будинок буде взято штурмом і спалено, а жителів його судитимуть з усією суворістю законів воєнного часу.

Відповіді не довелося довго чекати:

— Я, капітан Зірвиголова, що підірвав водоймище Таба-Нгу, оцінив усього в один пенс голову людини, яка зветься Колвіллом, і знищив взвод уланів, посланий в погоню за мною, — я пропоную вам негайно забиратися геть звідси! Інакше я стрілятиму. Парламентер повинен бути ввічливий, а ви невихований грубіян. Щождо Колвілла, то я присудив його до смерті, і тому його слова не мають для мене ніякого значення.

Видимо збентежений, парламентер відповів трохи м'якшим тоном:

— Мушу застерегти, що нас п'ятсот чоловік і ми в разі опору полонених не братимемо.

— П'ятсот чоловік — це не так уже багато. А полонених у вас не буде хоч би з тієї простої причини, що вам не пощастить їх узяти.

— Це ваше останнє слово?

— Так, сер!

Переконавшись, що наполягати — марна справа, парламентер повернув коня і поскакав у супроводі сурмача.

Минуло чверть години. Англійці були ще далеко, але кільце облоги поступово вужчало. Вони наближалися дуже обережно і не наважувалися йти напролом, не знаючи, скільки бурів на фермі. А один уланський взвод з дванадцяти чоловік застиг нерухомо приблизно за півтори тисячі метрів од ферми.

Непростима легковажність! Зірвиголова, щоб показати ворогам, на що здатні Молокососи, не міг устояти проти бажання послати їм привітальний залп. Він покликав до себе найвлучніших стрільців, тобто всіх бурів і хлопчаків, крім Фанфана, Фіньйоле і Жана-П'єра, і, вказуючи їм на групу уланів, сказав:

— Покладіть рушниці на мур, прицільтеся добре і стріляйте за моєю командою.

Марна і безрозсудлива спроба, скаже дехто. Справді, мішень була так далеко, що контури людей розпливалися, а колір хакі робив їх майже невидимими.

Але ж бури — найкращі в світі стрільці, а маузер — чудова зброя.

Ця рушниця, вагою чотири кілограми, має у довжину, не рахуючи штика, 1,23 метра. Калібр її — 7 міліметрів. В її патроні 2,5 грама бездимного пороху, а куля з твердого свинцю, у сорочці з нікельованої сталі важить 11,2 грама.

Початкова швидкість польоту її кулі досягає 728 метрів на секунду, тоді як швидкість кулі англійського лі-метфорда не перевищує 610 метрів. Куля маузера смертельна навіть на відстані 4000 метрів, тоді як лі-метфорди б'ють всього на 3200 метрів. Нарешті, траєкторію польоту куля маузера має положистішу за англійську, що дозволяє влучати в ціль з неймовірно великої дистанції.

Отже, з такими влучними стрільцями, як десять Молокососів, взвод англійських уланів не повинен був почувати себе в безпеці.

— Вогонь! — півголосом скомандував Зірвиголова.

І от один за одним, майже єдиним протяжним звуком прогриміли шість пострілів. Ще секунда — і група уланів змішалася. Вибиті з сідла вершники сторчма попадали на землю, а їхні коні з переляку понеслися по степу.

Незважаючи на велику відстань, жодна куля не пропала марно. І хто знає, чи не скосила якась із них одразу кілька жертв? Маузер — чудова і страшна зброя.

На такій дистанції усе це, правда, не мало такого вже драматичного вигляду. Створювалося враження, ніби дитина кинула жменьку кульок у групку олов'яних солдатиків.

Постріли примусили англійців бути обережнішими. Вони миттю поділилися на дрібні групи, щоб не становити таку легку мішень для куль. Та й Молокососи, відчуваючи, що в них ціляться з усіх боків, також поховали голови, немов слимаки.

Склалася цілком зрозуміла стратегічна обстановка: п'ятсот англійців проти одинадцяти Молокососів, обложених на фермі, наче щури в норі. У невеликому масштабі повторилася картина оточення армії Кроньє під Вольверскраалем, з тією, проте, різницею, що Молокососи, не зв'язані обозом, зберегли рухливість, та й кільце оточення цього разу не було таким щільним.

А втім, усяка спроба пробитися крізь лави англійців наперед була приречена на невдачу.

Що ж думає робити ворог?

Він, звичайно, не гаятиме часу на облогу, що затримала б його на кілька днів, а почне напад, спробує зробити пролом у мурі і штурмом оволодіти фермою.

І цій атаці мусять чинити опір всього одинадцять чоловік.

Було близько п'ятої години дня. Мабуть, Колвілл; бажаючи уникнути зайвих жертв, вирішив атакувати вночі.

Зірвиголова передбачав це, і хоч становище на перший погляд здавалося безнадійним, він не розгубився. Про бадьорий настрій його свідчила посмішка, що світилася на його гарному юнацькому обличчі.

— О, ми ще повоюємо! — сказав він Татусеві, який з величезним спокоєм філософа курив свою люльку.

З поля донеслося завивання снаряда, посилюючись в міру його наближення. За сто метрів од ферми розлігся глухий вибух.

— Недоліт! — вигукнув Фанфан, побачивши, як від снаряда піднялася земля і каміння.

Знову постріл. Цього разу снаряд, пролетівши над самими мурами, вибухнув за двісті метрів позаду ферми.

— Переліт! — з поважним виглядом знавця вигукнув Фанфан.

Третій постріл!

Бум!.. Тепер уже не до сміху.

Англійські гармати наведені з математичною точністю. Снаряд влучив у самий гребінь муру і розбив близько кубічного метра кам'яної кладки.

Люди на фермі поводилися з разючим спокоєм. Жінки і дівчата, ідо давно вже звикли до мінливості і страхіть війни, виявляли виняткову мужність.

Мине кілька годин, і старовинне житло їх предків захопить ворог, пограбує, зрівняє з землею, а самих їх покалічить, можливо навіть уб'є. Ті ж, хто залишиться живим, не матимуть покрівлі над головою, втратять все своє майно, будуть приречені на злиденне існування.

Та ніде не чути ані нарікань, ні жодного слова розпачу. Ніяких виявів страху!

Господиня зібрала в їдальні своїх дочок і кафрських служниць. Всі вони стояли навколо великого столу, наче на вечірній молитві. А мати, замінивши батька, який пішов на війну, розгорнула старовинну біблію і урочисто читала її вголос.

Час від часу весь будинок стрясався від пострілів. Вибух заглушав слова матері, але голос її ні разу не затремтів.

Снаряди безперестанно вдаряли в одне і те ж місце, намічене ворогом для бреші. Мур осипався, обвалювався, руйнувався. Скоро пролом буде досить широкий, і англійці зможуть вдертися крізь нього на подвір'я ферми.

Що ж робили у цей час Молокососи?

Вони стежили за ворогом і час від часу розважалися тим, що підстрілювали якого-небудь необережного піхотинця чи кавалериста.

Так, вони розважалися. Ми не перебільшуємо, бо світ ще не бачив таких спокійних обложених, так мало стурбованих тим, що відбувалося, з таким байдужим, принаймні зовні, ставленням до страшного лиха, яке насувалося на них.

Молокососи безмежно довіряли своєму юному командирові, непохитна бадьорість якого передалася всьому маленькому гарнізону обложеної ферми.

Зірвиголова сказав Молокососам:

— Я все беру на себе! Ми пройдемо, не залишивши за собою відсталих: майор Колвілл надовго запам'ятає зустріч з нами.

Сам Зірвиголова з Фанфаном таємниче поралися над чимсь у віддаленій будівлі ферми. Інші захисники з наказу Жана продовжували перестрілку, щоб відвернути увагу порогів і дати їм перебільшене уявлення про чисельний склад гарнізону ферми.

Покінчивши з своєю загадковою роботою, Зірвиголова послав Фанфана до захисників, а сам попросив Татуся пройти з ним до тітки Поля Поттера.

Участь перекладача у розмові з нею була необхідна, бо ця добра жінка не розуміла жодного слова по-французькому.

Жан шанобливо вклонився їй і, як людина, що цінує час, без зайвих передмов почав ділову розмову.

— У вас півтораста голів худоби — корів і телиць. Хочете продати їх мені?

— Але ж, любий мій хлопче, англійці однаково заберуть їх і зжеруть. Якщо корови можуть вам на щось придатися, беріть їх даром.

— У скільки оцінюєте ви кожну корову?

— Принаймні флоринів у двісті… Та навіщо говорити про ціну, коли…

— Двісті флоринів, помножені на сто п'ятдесят, — це тридцять тисяч флоринів. Так. Точно тридцять тисяч. А тепер, будьте ласкаві, поверніть мені книжечку, яку я дав вам на зберігання, перед тим як іти до водойми у вбранні сестрички Беті… Дякую вам, люба тітонько! — сказав він, одержавши свою чекову книжку.

Він розгорнув її, накидав на чеку кілька слів, потім відірвав сторінку і передав господині:

— Ось чек на тридцять тисяч флоринів. Ви можете пред'явити його в банк Преторії або в банк Лоренцо-Маркеса. У кожному з них вам виплатять вказану тут суму. Це плата за корів, які належать тепер мені.

— Але ж я хочу подарувати їх вам!

— Гаразд, гаразд… Дякую вам, до побачення! Я поспішаю. А папірець ви все-таки заховайте.

На цей час снаряди зруйнували вже велику частину муру. Утворилась придатна для атаки пробоїна.

Сонце заходило. Через годину буде зовсім темно, а в англійців не видно ніяких готувань до штурму.

Зірвиголова не помилився. Колвілл вважав, що на фермі не менш як сотня Молокососів. Щоб уникнути надто великих втрат, він вирішив іти на приступ під покривом ночі.

Зірвиголова тимчасом не вживав ніяких, навіть найелементарніших заходів для відбиття атаки. А він же незважаючи на свій вік, був досвідченим командиром.

Навпаки! Можна було подумати, що він безмежно радіє бреші, пробитій у мурі англійськими снарядами. Якби не безперервний обстріл з гармат, він, мабуть, наказав би навіть очистити пролом зсередини і зовні від уламків і каміння.

Фанфан, нічогісінько не розуміючи в усьому цьому, дуже здивувався, почувши, як Зірвиголова бурмоче:

— Якщо вони пройдуть тут без вагань, їх уже ніщо не зупинить, і вони помчать…

— Хто «вони»? — спитав Фанфан.

— Скоро побачиш, — відповів Зірвиголова, з лукавою усмішкою потираючи руки.

Сонце зайшло. Швидко насувалися сутінки.

— У нашому розпорядженні ще година, — сказав Зірвиголова. — За роботу!

Він велів Молокососам нарізати гілок з колючих дерев, що оточували подвір'я (бури охрестили ці дерева ім'ям «зачекай трохи», ботаніки звуть їх acacia detinens), а сам попросив стару матір родини і численне плем'я двоюрідних сестер Поля пройти з ним у ту саму віддалену споруду, де він недавно працював з Фанфаном.

Там на столі в симетричному порядку були розкладені двісті динамітних патронів з ґнотами різної довжини.

Татусь, який супроводив їх, здивувався, побачивши таку кількість вибухової речовини страшної сили.

— Генерал Бота прислав ці патрони для знищення водойми. Ми витратили тоді всього дванадцять штук. А тепер пустимо в хід решту. Поясніть їм, будь ласка, Татусю, що таке динаміт.

— Та тут навіть малята ознайомлені з динамітом і вміють з ним поводитися, — відповів Татусь-перекладач.

— Прекрасно! Нехай жінки прив'яжуть міцніше товстим шпагатом по патрону до одного з рогів кожної корови. Міцно і швидко. Біля самої основи рогів. І, головне, швидше. Зрозуміло? Корови знають своїх господарок і спокійно стоятимуть під час цієї операції.Татусь зрозумів, нарешті, задум командира. Широка, на весь рот, усмішка освітила його обличчя.

В англійському таборі, як і раніше, панувала мертва тиша. Ворог просувався вперед повільно і методично, масованими частинами.

Артилерія замовкла. Припинилась і рушнична стрілянина. Колвілл мав намір узяти Молокососів живцем і побоювався, щоб якась випадкова куля не вбила когось із них.

Жінки з незбагненною мужністю і швидкістю взялися за свою страшну роботу. Корови довірливо дозволяли робити над собою операцію, що загрожувала їм неминучою загибеллю.

Минуло близько півгодини.

— Скінчили нарешті? — турбувався Зірвиголова.

Ніч позбавила його звичайного спокою, і час тягся тепер для нього надто повільно.

Принесли ліхтарі. У приміщенні стало світло.

— Швидше! Швидше!..

Минуло ще чверть години. Ворог наближався. Уже виразно було чути ритмічну ходу солдатів і навіть брязкотіння зброї.

— Підпалюйте ґноти! Швидше! Всі сюди!.. Тягніть з каміна головешки!

Чоловіки і жінки кинулися в їдальню, схопили палаючі поліна і стали підпалювати ґноти.

Перелякані корови тривожно ревли. Господині заспокоювали їх лагідними, добре знайомими їм словами і поцмокуванням язиком.

Сміливі жінки безстрашно снували з палаючими головешками серед ґнотів і бікфордових шнурів, що з тріском розгорялися.

А досить було догоріти одному із цих шнурів, і всі б загинули.

На прохання Татуся стара мати родини відчинила загін для худоби.

А Молокососи і двоюрідні сестри Поля у цей час прив'язували до хвостів перших-ліпших корів гілки з дерева «зачекай трохи»: при першому ж ударі хвостом колючки, впившись у тіло тварин, завдадуть їм такого болю, що бідолашні показяться і помчать неймовірним галопом.

Англійці підійшли вже зовсім близько до ферми і зімкнули ряди. Передові цепи пересувалися плазом, усе ще не наважуючись піднятися в атаку. Тиша, що переривалася тільки муканням корів, лякала їх далеко більше, ніж рушничний вогонь.

— Вперед! — розлігся раптом у темряві голос, пронизливий, немов звук ріжка.

Це сигнал до атаки.

— Женіть стадо в пролом! — скомандував Зірвиголова.

Якщо корови підуть у бреш, англійське військо буде знищене. Якщо ж вони упруться і сказ, що вже починає нападати на них, пожене їх по території ферми, — все тут загине: будівлі, люди, худоба!

Вибухне сорок фунтів динаміту!

Де це станеться?

Невимовна тривога охопила людей…

РОЗДІЛ IV

Роздратовані колючками, налякані запаленими ґнотами, що потріскували у них біля самих вух і, мов світлячки, виблискували перед очима, корови спочатку відмовлялися йти вперед.

Кілька тварин кинулося врозтіч по подвір'ю ферми, загрожуючи потягти за собою всю череду.

Зірвиголова здригнувся. Його тіло, обличчя, руки миттю вкрилися крижаним потом, з'явилось огидне відчуття прилиплого одягу.

Ще кілька секунд — і все тут буде підірвано, зруйновано, стерто з лиця землі.

— Так, — сумовито прошепотів Зірвиголова, — я був занадто самовпевнений… Усе пропало!

Та чи це так?

У відповідь на щойно почуту команду англійця розлігся дзвінкий і суворий голос, що покрив і брязкотіння зброї, і тупіт людей, які кинулися на приступ, і рев тварин.

То був жіночий голос:

— За мною, дочки! За мною!..

І стара мати, що зберегла, незважаючи на похилий вік, свою рухливість, з ліхтарем у руці кинулася в пролом.

Вона з'явилася в ньому з розпущеним по вітру волоссям, трагічно прекрасна, і ще раз повторила заклик.

— Врятуймо чоловіків! — кричала безстрашна жінка. — Врятуймо захисників нашої батьківщини!

Її дочки не вагаючись підбігли до неї, хоч прекрасно розуміли, що йдуть на вірну смерть.

З тилу на жінок вихором насувалися англійці, кинувшись у штикову атаку.

Попереду металося й ревло оскаженіле стадо.

— Вперед! Вперед! — гукали офіцери.

Стара мати скликала корів звичними для них ласкавими словами. Дочки допомагали їй, всіляко намагаючись заспокоїти тварин.

Ошалілі корови впізнали, нарешті, своїх господинь, стали прислухатися і пішли на їх голоси. Вони з'юрмилися біля пролому і раптом, знову оскаженівши від незвичної обстановки, ринули на англійців у ту саму мить, коли ті вбігали на подвір'я ферми.

Героїчні жінки опинилися поміж англійцями і худобою. З одного боку на них безповоротно насувалася щетина штиків, з другого — навалювалась жива лавина із сотень гострих коров’ячих рогів…

Крик співчуття ї жаху вирвався з вуст Жана Грандьє і його товаришів, які тепер тільки розгадали сміливий задум цих мужніх бурських патріоток.

— Ні, ні!.. Тільки не це! — уривчастим від сліз голосом крикнув Зірвиголова.

— Врятуймо захисників нашої батьківщини, хай живе свобода! — ще раз виразно і голосно прозвучав вигук матері.

— Хай живе свобода! — дзвінкою луною відгукнулися голоси дочок.

То був останній їх вигук. Очманівши від уколів прив'язаними до хвостів колючками, корови ринули в поле крізь пролом. Стадо повалило і потоптало нещасних жінок, вихором промчавши по них, і з розбігу налетіло на англійців, перекинувши перші ряди солдатів її величності. Корови неслися величезною нестримною лавиною. Вони обдирали собі боки об гострі кути пролому, ревли від сказу і болю й розбігалися в усі боки по полю.

А слідом за ними прорвались і Молокососи, миттю скочивши в сідла.

Героїчна самопожертва жінок не була марною. Вона дала чоловікам час, потрібний для того, щоб проскочити англійські лінії, серед яких навала худоби зробила спустошення, ніяк не менші, ніж ті, які міг би завдати ураганний артилерійський огонь.

Але англійським солдатам не можна відмовити у відвазі й упертості.

Ріжок програв збір, офіцери перешикували солдатські лави і знову кинули їх в атаку. На все це було потрібно не більше як п'ять хвилин.

Раптом десь спалахнуло полум'я, і розлігся сильний вибух. За ним — другий, третій… І пішло!.. Кожну мить то там, то тут щось злітало в повітря. Спалахи виникали у найнесподіваніших місцях, навіть на артилерійських позиціях, перетворюючи в порохняву зарядні ящики і упряжки.

Звідусіль летіли страшні останки людей і тварин, перемішані з землею і камінням. Перелякані і оглушені англійські солдати не чули ні слів команди, ні людських вигуків: усе заглушалося коров'ячим муканням, яке весь час переривалось вибухами. Не в силі розібратися в страшному і таємничому сум'ятті, тварини розбігалися, охоплені панікою.

Задум Жана Грандьє вдався блискуче. Щоправда, жахливою ціною, але все-таки перемогу здобуто. І хоч вибухи динаміту ставали дедалі рідшими й дальшими, англійці вирішили, що вони наразилися на цілу армію, ї відступили аж до водойми. Нашвидку стягнувши туди всі свої сили, вони в тривозі ждали світанку, щохвилини чекаючи нападу.

Не спали й Молокососи, зупинившись поблизу, трохи на схід від Таба-Нгу. Вони мусили ще поховати тіла жінок, які врятували їм життя, і не хотіли відходити від ферми, поки не викопають цього священного обов'язку.

Ледве почало розвиднятися, Молокососи вирушили назад на ферму. Вони наближалися до неї дуже обережно, бо ферму могли зайняти вороги.

Зірвиголова йшов попереду. Однією рукою він вів поні, у другій держав напоготові маузер.

На фермі панувала мертва тиша, що звичайно настає після великих бур і потрясінь; жодної живої істоти, ні людей, ні тварин… Хатнє птаство і те розбіглося з пташника.

Перед очима Жана стояло моторошне видовище. У полі, недалеко від пролому, лежало десятків зо два покалічених трупів, потоптаних копитами корів. То були англійці. Повсюди видно було плями крові, понівечену зброю.

А в садибі, біля самого муру, Зірвиголова побачив спотворені тіла старої матері і її дочок.

Жан зняв капелюх і знаком покликав своїх товаришів, не в силі сказати й слова.

Ті підійшли з непокритими головами і, впавши на коліна, заридали, побачивши ці невпізнанні тіла.

Але час минав. Треба було поспішати з виконанням сумного обов'язку. Ворог був зовсім, поряд. Щохвилини він міг повернутися і відібрати в Молокососів так дорого куплену ними свободу.

Зірвиголова витер сльози і, силкуючись надати твердості голосові, тихо вимовив:

— Годі сліз, друзі. Викопаємо могилу… А ти, Фанфан, стань на варту за муром.

Відшукавши на фермі лопати і кирки, Молокососи з якоюсь несамовитою люттю почали копати пухку землю. Здавалось, вона була вся просякнута людською кров'ю.

Незабаром могила була готова. Зірвиголова і Поль заслали її сніжнобілим простиралом, взятим із масивної шафи, де стара мати зберігала свої скарби.

Потім з безмежними заходами обережності і зворушливою шанобливістю Молокососи підняли одне за одним тіла героїнь, опустили їх у могилу і прикрили другим простиралом.

Жан, зірвавши із свого фетрового капелюха кокарду кольорів національного трансваальського прапора, кинув її на простирало і тремтячим від хвилювання голосом сказав:

— Прощавайте, благородні й любі нашому серцю жертви нелюдської війни! Прощавайте! Спіть спокійно…

Усі Молокососи наслідували приклад свого командира і, зірвавши кокарди, покидали їх на саван, що заблискотів яскравим сузір'ям червоного, білого і зеленого кольорів — символів змученої, скривавленої, але все ще не скореної батьківщини бурів.

Потім вони знову взялися за лопати і, бліді, задихаючись від ридань, що підступали під горло, мовчки засипали могилу.

Зірвиголова хотів уже дати наказ про відхід, та Поль Поттер, зрізавши з акації довгу гілку, зупинив його.

— Зачекай! — гукнув він командирові, а сам побіг на сінник, схопив там оберемок сіна, накрутив його на палицю, зробивши щось подібне до факела, і кинувся в будинок, усе підпалюючи на своєму шляху: завіски, постелі, одяг по шафах, — словом, все, здатне швидко спалахнути. Потім він побіг у стайню, де підпалив сіно під стійлами, далі в сарай і, нарешті, повернувшись до сінника, з розмаху кинув туди палаючий факел.

— Тепер можна йти! — сказав він, покінчивши з цією руйнівною справою.

Незабаром усе навколо запалало: почувся тріск дерева, полетіли іскри. З-під даху, з дверей і вікон будов вирвалися густі клуби темного диму. За кілька хвилин пожежа охопила всю величезну ферму.

Не звертаючи уваги на те, що до них з усіх боків підходило полум'я, Молокососи вишикувались перед свіжою могилою. Пролунала команда їх капітана:

— На караул!..

Це була остання шана, яку юні бійці віддали мужнім патріоткам, що полягли смертю хоробрих за свободу своєї вітчизни.

Виконавши останній обов'язок, Молокососи церемоніальним кроком рушили крізь пролом до своїх стривожених пожежею коней, які вже почали нервово рити копитами землю.

Пройшовши пролом, Поль обернувся і, ще біліший, ніж раніше, сказав своїм хрипкуватим, тремтячим від гніву і болю голосом:

— Нехай ці руїни будуть їм гробницею. Хай не осквернить нога завойовника землю, в якій вони спочивають!

У цю мить розлігся пронизливий вигук Фанфана:

— Тривога!.. Ворог!..

Серед високих трав дрібною риссю рухався загін з десятка уланів.

— По конях! — скомандував Зірвиголова. — Відступати!

Він поспішав доповісти генералу Бота про виконання покладеного на нього завдання. Тільки ця обставина і примусила його повторити свій наказ, коли Молокососи скочили в сідла.

— Відступати! — гукнув він.

Але чого це йому коштувало! Поскакати, не давши бою цим жорстоким грабіжникам, яких він так давно і так люто ненавидів…

— Невже кожен з нас не знищить хоч по одному з них? — пробурмотів Зірвиголова.

— А чому б і не спробувати? — вкрадливо сказав доктор Тромп, почувши його слова.

— Але ж генерал чекає…

— Чи ба! На чверть години раніше чи пізніше, яка різниця! Зате невеличка сутичка дасть прекрасну розрядку нашим нервам.

— Та мене й самого це диявольськи спокушає. Я й суперечу більше для проформи.

Поки точився цей короткий діалог, Молокососи від'їхали вже метрів на триста.

Уланам, які вважали їх відступ за боягузливу втечу, спало на думку напасти на них самим.

Тимчасом Молокососи, їдучи далі, опинилися перед двома широкими, наче від вибуху міни, ямами, навколо яких були навалені купи каміння й землі, а на дні. було видно шматки подертого м’яса і уламки кісток.

— Динаміт, — півголосом зауважив лікар.

— Так, він самий. Мабуть, тут було знищено динамітними патронами, прикріпленими до їх рогів, дві оскаженілі корови, — підтвердив Зірвиголова.

— Прекрасна засідка для стрільців, — сказав Татусь.

— Ідея! — скрикнув Зірвиголова.

Одним стрибком він скочив з поні і скомандував:

— Спішитися! Покласти коней!

Молокососи навдивовижу швидко виконали наказ свого командира.

Прекрасно вимуштрувані бурські коники, почувши знайомий свист, повалились у траву, притиснулися один до одного, наче зайці в норі, і завмерли. Нерухома маса їх тіл нагадувала величезні кротові насипи.

Знаючи, що тепер вони не ворухнуться, хоч би що, а тому не дбаючи більше про них, Молокососи стрибнули в ями ї стали спокійно чекати наближення уланів.

Улани, що скакали галопом в атаку, були вражені цим моментальним зникненням ворога. Вони запідозрили воєнну хитрість і трохи сповільнили алюр. На додаток до всього, улани, як нерідко буває в таких випадках, збилися з курсу і втратили відчуття відстані.

Саме на це й розраховував Зірвиголова, який за час війни перетворився на видатного командира партизанів.

Він дуже добре знав, що в рівному степу майже неможливо скакати, не збившись із прямої лінії, коли не маєш перед очима орієнтира, а невидима ціль завжди здається далі, ніж вона є насправді.

Англійці скоро переконалися в цьому на своїй шкурі.

Самі того не помічаючи, вони відхилилися праворуч і об'їхали ями, де засіли бури.

Трохи піднявши голови, Молокососи навели рушниці прямо їм у спину і на команду «Вогонь» дружно вистрілили.

— Швидкий огонь! — гукнув Зірвиголова, вистрибнувши з ями, наче чортеня із скриньки.

Розлігся новий залп, за ним третій і четвертий…

Уланський загін танув на очах.

Люди падали, коні перекидалися, поранені репетували від страху і болю. Вони чіплялися за покалічених тварин і знову валилися, скошені стрільцями, що не знали пощади.

За дві хвилини весь взвод був знищений.

— Більше нема? Шкода! — вигукнув Зірвиголова, жадоба помсти якого все ще не була вдоволена.

— Інші знайдуться, — відповів Поль, перезаряджаючи свій маузер.

Він, мабуть, не думав, що його слова так скоро підтвердяться.

Праворуч, метрів за вісімсот, виринув звідкись другий загін уланів.

— От здорово! — радісно вигукнув Фанфан.

— Ти думаєш? — відповів чимось несподівано стурбований Зірвиголова.

— А чому б ні? Переколошматимо і цих, вони на те її створені, щоб їх бити!

Та обличчя юного командира все більше хмурніло: він помітив ліворуч третій загін, ще більший, ніж обидва перші. У цьому загоні було не менше як тридцять чоловік. Було б справжнісіньким безглуздям атакувати уланів.

Зірвиголова з одвертим жалем наказав відступати.

Вільним тепер лишався тільки шлях на північ.

— На північ! — півголосом скомандував Зірвиголова. — Генерал Бота стоїть, мабуть, під Вінбургом. Ми зустрінемо його десь на залізниці.

Та не встигли Молокососи повернутися, як назустріч їм показався четвертий загін.

Знов улани! Скрізь і всюди ці улани!

— Грім і блискавка! Ми оточені! — вигукнув Зірвиголова.

— Мабуть, що так, — своїм звичайним, спокійним тоном підтвердив Татусь.

З першого ж погляду було зрозуміло, що обстановка створилася якщо не безнадійна, то в усякому разі небезпечна.

Англійців було майже вдесятеро більше. Намагатися прорвати кільце наїжених пік — значило б безрозсудно жертвувати собою. Незважаючи на всю хоробрість Молокососів, їх подірявили б, немов куріпок.

Пустою вигадкою була б і стрілянина на такій відстані по уланах, які мчали вихором. До того ж запаси патронів кінчалися.

А пожежа, розбурхана на фермі, відрізала Молокососам можливість відступу.

Тимчасом загони уланів, що неслися галопом, усе щільніше замикали кільце, навколо того місця, де нерухомо лежали Молокососи, мовчки і тривожно поглядаючи на свого командира.

Бури вже відрізняли блискотіння пік, до них виразно долітали войовничі вигуки кавалеристів, які розраховували на легку перемогу.

І справді, загибель Молокососів здавалася неминучою.

Ще кілька хвилин — і всьому буде кінець: Зірвиголову і Молокососів візьмуть у полон і переб'ють, Колвілл справлятиме перемогу, а справа незалежності втратить своїх найхоробріших захисників.

РОЗДІЛ V

Залишався єдиний вихід. Єдиний, страшний, відчайдушний. Та Зірвиголова з властивою йому рішучістю не вагався. Він зірвав з себе уланський мундир, накинув його на голову свого поні, щільно затуливши ним очі та ніздрі тварини, а рукава обв'язав навколо шиї коня.

— Зробіть те саме! — наказав Жан своїм здивованим товаришам.

Ті нічого не розуміли, але не вагаючись підкорилися.

— За мною! — почувся короткий наказ командира.

І, пришпоривши конячку, Зірвиголова шаленим галопом понісся до пролому ферми.

Відважні Молокососи помчали за ним. Вони пішли б за ним навіть у пекло.

Та й садиба ферми, куди вони влетіли, зникнувши у вихорі диму й полум'я, була не краща від пекла. На кожному кроці їм загрожував дощ палаючих головешок, їх лизали вогненні язики, їдкий і задушливий дим спирав дух.

Перелякані коні фиркали, задкували і билися. Цей шлях крізь бреш, поряд з якою палали повітки з маїсовою соломою, був справді жахливий.

Молокососи все ж пробилися в центр садиби. Тут також було нестерпно жарко. Але, щільно притиснувшись один до одного, можна було принаймні не так боятися головешок, що летіли звідусіль.

Не подумайте, що ця жахлива обстановка хоч трохи збентежила наших хлопців.

Стійкі ж вони були!

Фанфан навіть і тут не проминув нагоди пожартувати.

— Гей, Татусю! — гукнув він. — Дивись-но, твоя борода так і палає, а ваша, докторе, мирно підсмажується.

З хвилини на хвилину становище Молокососів усе гіршало, хоч і важко було уявити собі щось жахливіше. Повітря до того розпеклося, що буквально не було чим дихати.

— Хай йому чорт! — бурчав Фанфан. — Ми просто-таки розпечене вугілля ковтаємо. Ану-бо, пане Коко, припини свої штучки! Ти ж не на весіллі, та й господар твій також! — гримнув він на свою конячину.

Поні, задихаючись, ставали дибки і брикалися.

З степу до Молокососів долітали іронічні вигуки «ура» і образливі вихватки англійців. Улани стояли за п'ятдесят кроків від пролому. Вони поділилися на дві групи: одна чатувала біля бреші, друга — біля воріт. То були єдині шляхи порятунку для Молокососів. Улани це знали і спокійно очікували появи тут своїх ворогів або їх загибелі у вогні.

Жорстокість кожного із цих рішень, мабуть, дуже втішала солдатів.

Та куди ж подівся Зірвиголова?

Він щойно покинув Молокососів. Не сказавши нікому ані слова, він погнав свого поні крізь густу смугу чорного диму, де щоразу спалахували довгі язики полум'я.

Садиба мала близько гектара землі. Вона була оточена високим і міцним муром, який перетворював цю частину ферми на справжню фортецю.

Досягши муру, Зірвиголова покопався в кобурі і вийняв з неї останній динамітний патрон. Досі Жан зберігав його на крайній випадок. Рискуючи загинути від вибуху, він з учорашнього дня носив із собою цей патрон, на якому до того ж був бікфордів шнур і гніт для запалювання.

Командир Молокососів спішився, спокійно уклав патрон біля самого фундаменту муру, з опаленими віями і ледве дихаючи скочив на поні і повернувся до своїх товаришів.

— Увага! — сказав він хрипким голосом.

Іскри і гарячі головешки раз у раз летіли на них звідусіль. Поні, обпечені цим вогненним вихором, починали скаженіти. Молокососи насилу справлялися з ними.

Та й самі вони, бідолашні чортенята, зазнали сильних опіків. На їхніх задимлених сорочках з'явилися дірки, крізь які видно було здуту пухирями шкіру.

Молокососи гасили вогонь сильними ляпасами по своїх боках і грудях і стоїчно, без нарікань і стогонів, чекали смерті або порятунку.

Минуло ще півхвилини. Тридцять секунд пекельних страждань!

Несподівано розлігся вибух, який заглушив і рев вогненної бурі і вигуки англійців. Під ногами затрусилась земля, і впала частина розпеченого до білого муру.

— За мною! — вигукнув Зірвиголова.

З потрісканих губ Молокососів вирвався зойк — то був крик надії і полегшення.

Зірвиголова дав шпори своєму поні і перший ринув у палаюче горно.

Коні, ошалівши від жару тліючих мундирів, якими були обв'язані їхні голови, несамовито понеслися серед палаючих колод, розпеченого каміння і вогненних снопів.

Ця скачка тривала кілька секунд.

— Сюди! Сюди! — гукав безстрашний капітан своїй команді, що мчала слідом за ним.

Ура! Ура! Утворився новий прохід. Останній патрон зруйнував десять квадратних метрів муру. Молокососи вихором вилетіли з ферми і кар'єром помчали в степ.

Їхні коні скакали, немов антилопи.

Молокососи швидко поздирали з коней палаюче шмаття.

Втікачі промчали вже чотириста метрів, перш ніж улани встигли помітити їх чудесну втечу. А помітивши, вони також пустили коней у галоп.

І почалася погоня!

Великі англійські коні, під вигуки і удари шпор, мчали навдивовижу швидко. Але й бурські конячки, роздратовані опіками, не здавали. Відстань між противниками не меншала.

Поні, здавна звиклі рухатися серед велетенських рослин Африки, примудрялися, немов щури, прослизати між високими стеблами, в яких плуталися ноги англійських скакунів. Кінець кінцем, Молокососи набагато випередили своїх переслідувачів.

Менше ніж за чотири хвилини втікачі пройшли відстань у два кілометри.

При всій своїй сміливості улани все-таки були змушені припинити переслідування. Вони занадто відірвалися від головних сил англійців і були тепер у непідкореній зоні.

Побоюючись, щоб їх не атакувала ворожа кавалерія, улани повернули назад і стали повільно відходити до ліній англійських військ.

Шалений біг заспокоїв, нарешті, бурських конячок, і вони помітно уповільнили рух.

— Хакі забираються геть… слово честі, забираються! — вигукнув, озирнувшись, Фанфан.

— Можна б і спочити зараз, га, хазяїне?

— Стоп! — скомандував Зірвиголова.

Усі одинадцять поні одразу ж зупинились, і Молокососи опинилися обличчям до ворога. Самі того не усвідомлюючи, Молокососи зробили повний поворот. Хоробрі юнаки, не змовляючись, відстебнули карабіни. Боротьба так увійшла в їх життя, а наступальна тактика так відповідала їх темпераментові, що вони уже знову були готові відкрити вогонь.

Ще трошки, і вони б кинулися в атаку. Ех, коли б у розпорядженні їхнього командира було хоч чоловік з тридцять!

Від англійців їх відокремлювало тепер не більше як шістсот метрів.

— Чи не послати їм вогника навздогін, га, хазяїне? — спитав Фанфан з фамільярністю, що не мала нічого спільного з воїнською субординацією.

— Спробуємо! — відповів юний командир.

Молокососи навели рушниці на взвод уланів, стомлені коні яких перейшли тепер на крок.

— Вогонь!

І вони відкрили швидкий вогонь. Кілька секунд постріли гриміли безперестанно. У ворожому загоні почалося замішання: люди судорожно піднімали руки і сторч валились із коней; тварини ставали дибки і падали; миготіли піки; лави уланів швидко танули.

Застигнуті на такій відстані влучним огнем, англійці вважали за краще покинути поле бою і скоро зникли з очей.

— На жаль, — сказав ніби на закінчення Зірвиголова, — більше нам тут нема чого робити. Вирушаємо на північ і спробуємо добратися до Вінбурга.

Незабаром Молокососи доїхали до повноводної річки. То був Верхній Вет, одна з лівих приток річки Ваалю.

Зовсім стомлені, вмираючи від спраги, вкриті опіками, вони з насолодою кинулися в червонуваті води і, фиркаючи від задоволення, плескалися, плавали, поринали і жадібно ковтали свіжу річкову воду, — словом, повністю винагородили себе за всі недавні злигодні.

Але коли нестерпна спрага була нарешті задоволена, настійливо заявив про себе вовчий голод.

Їжі в них не було.

На щастя, недалеко від берегів Вету росло дуже багато бататів — бульбової рослини, що зветься «бурською картоплею».

— Ходімо по картоплю! — гукнув Фанфан.

Вискочивши з води, мокрі Молокососи взялися викопувати бульби цих малопоживних рослин, придатних хіба тільки на те, щоб обманути голод.

Швидко зібравши багатий урожай, вони розвели велике вогнище, трохи підпекли батати і стали жадібно уминати їх напівсирими.

— Нашому обідові бракує тільки англійського ростбіфу, — пробурмотів Фанфан.

— Ви просто випещений ласун, маестро Фанфан, — відповів лікар Тромп. — Бурська картопля — дуже цінна крохмалиста речовина.

— Крохмалиста? Згода. А все-таки ростбіф теж дуже цінна городина! При одній тільки згадці про нього аж слина тече. Правильно, хазяїне?

Та Зірвиголова, який ніколи не втрачав доброго настрою, цього разу мовчав, поринувши в якісь невідчепні думи. Гастрономічна балаканина Фанфана не доходила до його свідомості, думки його витали десь далеко.

Минуло дві години. Одяг на Молокососах майже обсох, голод було трохи задоволено; юнаки не встигли ще після таких довгих і жорстоких хвилювань і нещадної боротьби натішитися спочинком, як уже не виявляли найменшої ознаки стомленості.

Чи не залізні вони!

— Давайте грати в довгої лози! — запропонував Фанфан, якому звання лейтенанта не надало ані крихти солідності.

Ця щонайменше безглузда пропозиція, наче постріл, повернула до дійсності командира Молокососів.

— Фанфан!.. Та ти, здається, з глузду з'їхав! — здригнувшись, вигукнув він.

— Боже мій! Треба ж якось згаяти час, коли нема чого робити.

— В такому разі збирайтеся.

— Оце діло!

— Ви негайно вирушите до Вінбурга під командуванням лікаря… Передаю вам командування, любий Тромп. Ви повідомите генерала Бота про виконання дорученої мені операції: ви доповісте йому, що водоймище Таба-Нгу висаджено в повітря.

— Будьте певні, дорогий Зірвиголово, виконаємо всі ваші накази. Але що ви збираєтесь робити самі?

— Покинути вас.

— Покинути?

— О, сподіваюсь, ненадовго. Треба за всяку ціну розвідати, скільки у ворога військ і в якому напрямі вони пересуваються.

— Ну, і що ж?

— А те, що я піду добувати потрібні нам відомості туди, де їх найлегше зібрати, тобто в саму гущавину англійських військ.

— Надто небезпечний задум! Дев'яносто шансів із ста за те, що вас піймають і розстріляють.

— Скажімо — вісімдесят і припинімо цю розмову. Найважливіше добитися успіху. А я мушу його добитися, бо від цього залежить доля армії генерала Бота. Англійці, мабуть, уже зайняли або скоро займуть Блумфонтейн. Захопивши залізницю, вони зроблять спробу вдертися в Оранжову республіку, не дуже відходячи від залізничного полотна. Бота, звичайно, крок за кроком захищатиме залізницю. У мене є підстави припускати, що «старий Боб» постарається обійти армію Бота з допомогою того ж маневру, яким він нещодавно оточив Кроньє і позбавив республіку чотирьохтисячної армії. От я й хочу дізнатися, з якого боку — справа чи зліва — здійснюється обхідний рух. Це буде дуже цінним застереженням для генерала Бота. Мені потрібно буде на це три дні. Ось чому я й вирушаю сам один, без рушниці, лише з невеличким кишеньковим револьвером… А тепер прощавайте, дорогі мої друзі і товариші по зброї, прощавайте, чи краще — до побачення!

Мужні серця Молокососів здригнулися при останніх словах командира.

Ніхто із цих сміливих людей, що сотні разів зустрічалися віч-на-віч із смертю, і не силкувалися приховати свого хвилювання, бо не душевна слабкість відчувалася в їх тривозі, а щире і безпосереднє почуття нерушимої дружби, що зв'язувало їх узами бойового братерства. До Жана звідусіль простягайся тремтячі руки, і Зірвиголова мовчки, поривчасто потискав їх, не в силі вимовити ні слова.

Фанфан із зворушливою гримасою на обличчі уривчастим від сліз голосом пробурмотів:

— У мене просто серце впало, хазяїне… Нудно мені, їй-богу, нудно! Взяв би ти мене з собою. Я б уже зумів, якщо треба буде, перехопити за тебе кілька ляпасів, а то й шкуру свою віддати…

— Спасибі, Фанфан, щире тобі спасибі, мій хоробрий земляче, любий мій французе! Та, на жаль, це неможливо. Мені треба йти одному.

Низько понуривши голову, Фанфан придушив зітхання і замовк.

Тепер прийшла черга Поля Поттера. Він потиснув обома руками руку командира і, висловлюючи думку всіх присутніх бурів, сказав:

— Дякую тобі, брате! Дякую від імені всієї нашої батьківщини, заради якої ти жертвуєш своїм життям. Наша дружба, наше захоплення, наша подяка скрізь і всюди йтимуть за тобою, і ти повернешся. До побачення, брате, до скорого побачення!

— Ну, звичайно ж, я повернусь, неодмінно повернусь! — вигукнув Зірвиголова, голос якого набрав усієї своєї дзвінкості. — Не в таких ще перепалках ми бували і то викручувалися. До речі, мені треба побачитися з відомим вам майором Колвіллом. У мене таке передчуття, що незабаром мені пощастить зіграти з ним одну з найкращих моїх штучок.

З цими словами Жан залишив їх і зник у високих травах, кинувши свого поні на Фанфана, який повів його на поводі.

А Зірвиголова, керований своїм задумом, повільно йшов до того місця, де після нічної втечі Молокососів з обложеної ферми загинув від їх куль перший з уланських загонів.

У подертому і напівзотлілому від пожежі уланському мундирі, що ледве прикривав тіло, Зірвиголова скидався на справжнісінького бродягу. Але, щоб проникнути у ворожий табір, потрібна була пристойна англійська форма. І він розраховував, що йому люб'язно дасть її один з мертвих джентльменів у хакі. Зірвиголова крався серед високої трави з витримкою справжнього індійця і за хвилину досяг мети.

На прим'ятій траві він побачив зрешечені кулями тіла п'яти солдатів і чотирьох коней.

А трохи далі, на деякій відстані один від одного, також валялися поодинокі жертви Молокососів — люди і коні. Пози, в яких вони лежали, їх перекривлені судорогою обличчя і тіла свідчили про те, що смерть скосила їх раптово.

Погляд Жана Грандьє впав на молодого англійця, трохи старшого від нього самого. Куля маузера вдарила його просто в потилицю, і він вмер, не встигнувши навіть скрикнути. Не завжди, мабуть, куля маузера буває гуманною.

Кавалерист був такий на зріст і будовою тіла, як і Зірвиголова.

Нелегко було наважитися роздягти мерця. Але вагання Жана тривало недовго. Нічого не вдієш: війна — є війна. Та й час був мало відповідний для того, щоб церемонитися з цими огидними завойовниками, з цими клятими грабіжниками без сорому й совісті, з цими жорстокими вояками за несправедливу справу.

Зірвиголова вліз у штани кольору хакі, одягнув мундир, надяг на голову каску також кольору хакі і тут помітив, що тіло улана обмотане кількома метрами гнучкого і непромокального шнура завтовшки з палець.

— Та це ж піроксилін, вибухівка англійських розвідників, той же динаміт! — зрадів Зірвиголова. — Прекрасна знахідка! Вона може стати мені у великій пригоді під час розвідки.

Він обмотав собі груди вибухівкою, застебнув доломан і пішов далі, пробираючись серед високих трав вельдту.

Присмерком він уже наближався до передових англійських постів.

РОЗДІЛ VI

Немає в житті нічого страшнішого, ніж усвідомлювати себе загубленим у чужому таборі, самому блукати серед нещадних ворогів, почувати, що життя твоє залежить від найменшої випадковості, від фальшивого руху, від ненавмисно кинутого слова, і знати, що кожної хвилини тебе можуть схопити і розстріляти на місці як шпигуна.

І проте не небезпеки, що підстерігають розвідника на кожному кроці, і не ця необхідність бути весь час насторожі становлять головні його турботи. Все це в своєму роді ніби додаткове навантаження до основної його роботи.

Розвідникові треба всюди побувати, усе побачити, залишаючись у той же час непоміченим; наповнити голову, і так обтяжену турботою про свою особисту безпеку, безліччю відомостей про солдатів, коней і гармати, які є у ворога. Він має розібратися у ворожих позиціях, скласти в думці топографію табору, вникнути в пересування ворожих військ, збагнути задуми противника і до певної міри спробувати їх передбачити.

Усе це, разом узяте, становить собою нагромадження неймовірних труднощів і небезпек. Яку ж витримку повинен мати розвідник, яке самовладання, яку величезну винахідливість, яке вміння робити значущі висновки з незначних на вигляд фактів, яку спостережливість і слух, яку мужність, яку залізну енергію!

Нашого героя доля щедро обдарувала всіма цими якостями, що доповнювалися до того ж неабияким і невластивим такому юнакові досвідом.

Йому, наприклад, нічого не коштувало, ковзаючи, мов ящірка між високими травами, пересікти лінію сторожових постів.

Зараз ми в цьому переконаємося, бо вже з'явилися передові пости англійців, на кожному з яких по двоє вартових.

Томмі розкурювали коротенькі верескові люльки і тихо розмовляли про свою далеку батьківщину, за якою страшенно скучали.

Тютюновий запах, приглушений шепіт, поблискування штиків допомогли Жану точно визначити їх місцезнаходження.

Йому не було чого або майже не було чого боятися вартових. Англійці ж люди цивілізовані, а, як відомо, «цивілізовані» нічого не тямлять у таємній війні.

Легко обманувши пильність вартових, Жан опинився у горбистій місцевості, де, наче зубці пилки, стирчали гострокінцеві намети англійського табору.

Зірвиголова налічив уже до сотні цих наметів. Він пробирався плазом, при найменшому шурхоті припадаючи до землі, потім знову вирушав у дорогу і знову завмирав. Він обминав пагорби, переповзав їх, керуючись розташуванням наметів, яким, здавалося, не було кінця.

Коли він приблизно підрахував кількість наметів, йому було легко обчислити, скільки в них людей. Сума вийшла досить солідна. На тому місці, де два дні тому стояло всього чотириста уланів майора Колвілла, тепер зосередилася десятитисячна армія.

Продовжуючи повзти, Зірвиголова помітив, що на білих перистих хмарах, які вкривали обрій, вимальовуються нескінченні лінії конов'язей, а трохи далі — гармати з зарядними ящиками: чотири батареї по чотири гармати в кожній, а ще далі повозки з круглим брезентовим верхом.

Польова пекарня виказувала себе ароматом свіжоспеченого хліба, а удари молота по ковадлу свідчили про наявність кузні.

«Та тут цілий армійський корпус! — подумав Зірвиголова. — Передчуття не обмануло мене. Ворог, безперечно, спробує зайти в тил армії Бота, обійшовши її з лівого флангу. Ні, я не помилився! За всяку ціну і якнайшвидше треба попередити генерала. Час не жде!»

Зірвиголова — людина швидких рішень. Вирішити — значило для нього діяти. План повернення був готовий за мить. Пішки!.. Ні, це забрало б занадто багато часу. Отже, потрібен кінь.

Кінь? Що може бути простіше! Їх тут, мабуть, тисячі. «Трохи сміливості, більше самовладання, а головне, тверда віра в успіх», вирішив Зірвиголова.

Набравши дерев'яної виправки англійського солдата, Жан розміреним кроком томмі наблизився до ланцюжка коней, які гучно жували біля конов'язей своє місиво.

Перед кожним конем у зразковому порядку були розкладені сідла і вуздечки.

Куняючі вартові легко пропустили Жана, прийнявши його за одного із своїх товаришів по зброї і навіть не окликнувши, так далеко від них була думка, що по табору може спокійнісінько походжати ворожий шпигун. Вони вважали його за солдата при виконанні своїх обов'язків і проводжали довірливим поглядом.

Зірвиголова, не кваплячись, загнуздав коня, розв'язав повіддя, прикріплені до вірьовки зашморгом… і отут він припустився грубої помилки.

Всього не передбачиш!

Йому слід би осідлати коня, не відв'язуючи повіддя, але, поспішаючи втекти і побоюючись, щоб у вартових не виникла підозра, він квапливо скочив на коня.

— Ти помилився, друже, — запобігливо сказав йому найближчий вартовий. — Це кінь Діка Мортона, норовистий кінь. Він поламає тобі всі ребра.

На жаль, попередження спізнилося! Зірвиголова, тепер уже остаточно переконаний, що його викрито, дав шпори коневі.

Але кінь, замість того щоб зрушити з місця, низько опустив голову, підібрав круп, вигнув спину, поставив докупи разом усі чотири ноги і почав несамовито битись то передом, то задом. Потім, наче якийсь геральдичний кінь, став дибки, підкидаючи передні ноги, після чого зробив те саме задніми. Далі став на всі чотири ноги і почав підстрибувати на місці, присідати і знову стрибати, — коротше кажучи, зайнявся неймовірною гімнастикою, результат якої не примусив себе довго чекати.

Приборкати кляту тварину було б під силу тільки ковбоям американського Заходу, цим чудовим наїзникам, які ніби воскрешають у своїй особі легендарних кентаврів стародавніх часів.

Зірвиголова був чудовим наїзником, але не тієї сили, до того ж, сидячи на неосідланому коні, він не мав точок опори у сідлі і стременах.

Якийсь надто вже сильний ривок коня примусив його розтулити шенкелі і перевернутися в повітрі, в результаті чого він важко гепнувся на землю, а кінь, звільнившись, гарцюючи понісся в поле.

Приголомшений на мить падінням, Зірвиголова, проте, зараз же підхопився, явно стривожений таким поворотом справи.

Падаючи, він загубив свою каску, і вартовий, побачивши при світлі бівуачного багаття його юне обличчя, скрикнув:

— Цей хлопець не з нашого ескадрону!.. Та це якийсь хлопчисько, справжній юнак, молокосос!

Останнє слово, вимовлене вартовим без ніякого натяку, відбилося у вухах командира Молокососів, наче гарматний постріл.

«Мене впізнали!» вирішив Зірвиголова.

Він приготувався до захисту.

На цей час прибіг інший вартовий. Він розмахував шаблюкою і, навіть не розпитуючи, у чому справа, намагався схопити Жана.

Але Зірвиголова, який ніколи не втрачав свого, дивовижного самовладання, завдав англійцеві страшного удару головою в живіт. Солдат упав навзнаки.

— До зброї! — несамовито загорлав перший вартовий.

З усіх боків почулися вигуки у відповідь:

— До зброї!.. До зброї!..

Заспані люди збігалися на вигуки і собі горлали «до зброї», хоч ніхто з них не знав, що ж, власне, трапилось.

Зірвиголова вислизнув від них і прожогом кинувся вбік.

Він наближався до кузні. Коваль перервав свою роботу, випустив болванку розпеченого заліза і, загородивши Жану шлях, замахнувся на нього молотом.

Але Зірвиголова, відскочивши, щасливо уникнув удару, що неодмінно розтрощив би йому череп, і спритно дав ковалеві підніжку.

Коваль простягся ниць, скажено лаючись.

Метушня все зростала:

— Тривога!.. Тривога!.. До зброї!..

Солдати, наче рої стривожених бджіл, вибігали з наметів. Одні питали, інші відповідали, і ніхто нічого не розумів.

І раптом хтось, чи то не очунявши як слід від сонного кошмару, чи то під впливом віскі, загорлав:

— Бури!

— Бури!.. Бури!.. — підхопив Зірвиголова, наче той злодій, що голосніше від своїх переслідувачів кричить: «Лови злодія!»

На якийсь час ця вихватка допомогла йому, і, головним чином, тому, що охоплені панікою солдати, не впізнаючи своїх при нерівномірному світлі вогнищ, почали стріляти один в одного.

Сум'яття ставало неймовірним. Вереск, крики, біганина, постріли, стогони… Ніхто нічого не слухав, ніхто нічого не розумів, але всі стріляли і вбивали один одного.

Проте ворог не з'являвся, і помилка не могла довго лишатися невиявленою.

Незабаром залишився тільки один втікач, якого з усіх боків переслідувало безліч солдатів.

Почалася драматична, напружена гра в схованки серед наметів, повз яких Зірвиголова, задихаючись, блискавично просковзав із спритністю акробата.

Раптом перед ним виріс, заступивши дорогу, великий конусоподібний намет. Зірвиголова оббіг навколо нього, знайшов вхід і, поклавшись на свою щасливу зірку, шугнув туди.

У наметі, на маленькому складаному столику миготів нічник, освітлюючи приміщення. На тому ж столику, біля нічника, стояли порожні пляшки з-під шампанського і ароматних лікерів. Поряд, на бамбуковій щоглі, що підтримувала полотняний верх намету, висіла зброя — армійський револьвер і офіцерська шабля. На низенькому похідному ліжку, розкинутому біля столика, спав якийсь джентльмен, укритий одіялом кольору хакі.

З його нерухомості і розкотистого хропіння можна було догадатися, що він, не стримуючись, прикладався до пляшок, вміст яких, мабуть, немало сприяв його сну, близькому до каталепсії.

На фоні полотняної стіни виразно вимальовувався його профіль, і Зірвиголова зразу ж упізнав це норовисте обличчя з його гачкуватим носом, широким підборіддям і щільно стиснутими губами.

— Майор Колвілл! — мимоволі вирвалося в нього.

Майор, сон якого не міг порушити галас, що зчинився у таборі, прокинувся, ледве почувши своє ім'я, вимовлене півголосом.

Він позіхнув, потягнувся і промимрив, наче людина, яка все ще перебуває під владою сну:

— Зірвиголова? Брейк-нек?.. Ось зараз я покінчу з тобою, негіднику!

Він простяг руку до револьвера, щоб всадити кулю в лоб непроханому гостеві. Та Зірвиголова з блискавичною швидкістю встиг перехопити правою рукою дуло смертоносної зброї, а лівою туго скрутив комір сорочки на шиї майора. Полотно затріщало, майор задихався, силкувався вирватися, покликати на допомогу, але замість крику тільки глухо харчав.

— Мовчати! — прошепотів Зірвиголова. — Мовчати! Або я всаджу вам кулю в лоб!

Проте англієць, вигодуваний ростбіфами, споєний віскі, а головне, натренований в усіх видах спорту, був справжнім атлетом.

Він енергійно відбивався; ще мить — і він вирветься з рук юнака, загорлає, підніме тривогу.

Жану, розуміється, нічого не коштувало всадити в нього кулю, але на постріл збіглися б солдати. Вирішивши приборкати майора без зайвого галасу, Зірвиголова сильно вдарив упертого супротивника по голові, рукояткою револьвера.

Почувся тріск черепа, Колвілл тяжко охнув і, переставши відбиватися, затих.

Не гаючи ні секунди, Жан всунув майорові в рот кляп із салфетки і затягнув її міцним вузлом на потилиці. Потім носовою хусткою скрутив йому руки за спиною, а вуздечкою зв'язав ноги.

— Найважче зроблено! — прошепотів Жан.

Саме в цю хвилину хтось підійшов до намету. Почулися важкі кроки і брязкання шпор.

Зірвиголова погасив нічник, стягнув зв'язаного джентльмена на долівку, засунув його під ліжко, ліг на його місце і, натягши одіяло аж до очей, почав хропти.

Хтось обережно увійшов.

— Це я, ваша милость, ваш вірний слуга Біллі.

— Ідіть під три чорти! — сиплим голосом п'янички проричав з-під одіяла Зірвиголова.

— У таборі тривога, ваша милость…

Зірвиголова, пошаривши рукою навколо, намацав чобіт і з усього розмаху запустив ним у відданого Біллі.

Ставлення англійських офіцерів до своїх денщиків не завжди пройняте благодушністю. Ці вишукані джентльмени люблять давати волю своїм рукам, а інколи й ногам.

Чобіт потрапив Біллі прямо в обличчя, він застогнав і вийшов, притискаючи долоню до щоки, розрізаної вістрям шпори.

До слуху Жана долетіли тихі примовляння нещасного, якого привчили покірно зносити бійку:

— О господи боже! Кров! Його милость, мабуть, сьогодні випили надто багато французького коньяку і шампанського, от рука в них і поважчала. Краще б мені забратися звідси…

«Та й мені також», подумав капітан Зірвиголова, який вважав, що його, нестерпне становище аж надто затяглося. Проте довелося запастися терпінням, покликавши на допомогу всю свою витримку.

Тимчасом галас у таборі, досягши свого апогею, почав стихати.

Не знайшовши ніяких розумних причин для сум'яття, люди приписали його витівкам якогось п'янички, що, на щастя для себе, лишився невпізнаним.

Нічне життя в таборі увійшло в свою звичайну колію. Однією тривогою більше, тільки й усього.

Зірвиголова Згоряв від нетерпіння. Минула вже добра година відтоді, як він зайняв місце майора. Мабуть, тепер уже була друга година ночі.

Треба негайно іти звідси, якщо він взагалі хоче вибратися з цього осиного гнізда.

«Іти? Звичайно, треба! Але як? — розмірковував Жан. — Верхи? Неможливо! Отже, пішки. Це пов'язане, звичайно, з великою втратою часу, але такий спосіб дає хоч тінь надії на успіх».

Зірвиголова збирався вже піти, коли до нього донеслося ледве чутне дихання майора. Жан послав на його адресу не дуже милосердне побажання:

— Здох би ти, тварюко!

Поль Поттер на його місці, безперечно, перерізав би пельку цьому запеклому ворогові бурів. Зірвиголова ж задовольнився тим, що залишив його якщо не в безнадійному, то, в усякому разі, у смішному становищі.

Жан тихенько скинув одіяло, встав і, намацуючи простягнутими вперед руками усі помічені раніше предмети, без особливих пригод добрався до виходу і вислизнув з намету.

Та не встиг він зробити і двох кроків, як на щось спіткнувся.

У ту ж мить людина, що лежала перед наметом, скочила і загорлала:

— Гвалт! Злодій! Він обікрав його милость!..

То був вірний Біллі, денщик майора, що заснув, наче пес, біля порога свого пана.

Хай йому чорт! Де тільки не гніздиться вірність!

Біллі силкувався схопити за комір Жана, ухиляючись від стусанів і не перестаючи репетувати на весь голос: «Пробі! Рятуйте!»

Знову тривога!

Бідолашний Зірвиголова!

РОЗДІЛ VII

Хтось із філософів твердив, що найвірніші пси — це ті, яких найбільше б'ють. Та невже бувають і такі люди, яких побої ще більше прив'язують до їх панів?

Так, бувають! Саме таким і був улан Біллі, денщик майора Колвілла.

Ні з одним денщиком англійської армії не поводилися, мабуть, гірше, аніж з Біллі. Тільки сам бог знає, скільки лайки, ляпасів і зуботичин відпускають денщикам англійські офіцери, ці «витончені» джентльмени, з кожного приводу, за найменшу провину, а частіше і просто так, без усякої провини.

Бити підлеглого з ранку до вечора — це своєрідний офіцерський спорт.

Біллі, що розташувався біля намету майора, як вірний сторожовий пес, захищав свого господаря з люттю дога.

Жан докладав неймовірних зусиль, щоб визволитися з міцних обіймів улана, який безперестанно горлав.

Зірвиголова завдавав йому удару за ударом, але Біллі, звикнувши на службі у майора до побоїв, уперся і не здавався.

Ще трохи — і Зірвиголову схоплять. Несамовита лють охопила його.

Але тут, на лихо собі, Біллі занадто наблизив своє обличчя до Жана, мабуть, щоб краще розглядіти і запам'ятати злодія.

Зірвиголова миттю використав це вигідне для себе становище, завдавши ворогові так званого удару «вилкою».

Занадто вірний і занадто впертий Біллі, відчувши страшний біль, випустив свою здобич і дзигою закрутився на землі.

Нарешті Зірвиголова вільний! Та звідусіль уже біжать солдати, і от-от знову почнеться така сама, як перед тим, гра в схованки.

На щастя, зойки Біллі відвернули увагу людей від Жана і трохи затримали погоню.

Бідолаха, забуваючи про себе заради свого пана, благав тих, хто збирався йому допомогти:

— Швидше туди, в намет! Там його милость майор… Його обікрали, вбили!..

Частина солдатів кинулися переслідувати Жана, інші увійшли в намет і побачили там напівзадушеного і скривавленого майора, який, проте, досить швидко прийшов до пам'яті.

Не встигли його розв'язати, як він загорлав:

— Зірвиголова!.. Де Зірвиголова?

Ніхто йому не відповів, ніхто не звертав серйозної уваги на його вигуки — всі вважали, що майор просто п'яний або з'їхав з глузду.

— Та кажуть же вам, йолопи, Зірвиголова в таборі!..

І, схопивши шаблю, Колвілл прожогом понісся по табору, несамовито горлаючи:

— Брейк-нек! Брейк-нек! Ловіть Брейк-нека!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Зірвиголова користувався в англійців такою ж прихильною як і небезпечною для себе популярністю.

Його ім'я разом з обіцянкою нагороди, повторене слідом за Колвіллом кількома солдатами, незабаром підхопили сотні, тисячі солдатів.

— Брейк-нек!.. Тисяча фунтів!.. — лунало звідусіль.

Звичайно, Зірвиголова вторив їм в унісон, переходячи інколи і на вищі ноти. Ця хитрість знову вдавалася йому, в усякому разі допомогла хоч трохи виграти час.

Але без каски, у зім'ятому мундирі, він не міг довго сходити за англійського солдата, його справи неминуче мусили набрати іншого повороту.

Проте Зірвиголова належав до людей, які в разі потреби вміють усе поставити на карту. Він вдався до дотепної, хоч і небезпечної диверсії.

Тікаючи від переслідувачів, він випадково опинився біля коней артилерійського парку.

Служба охорони трохи послаблюється в центрі табору, оточеного подвійним цепом вартових і кінних патрулів, особливо після важкого денного переходу і нічної тривоги, що, як сьогодні, порушила спочинок змучених людей. Тому Жанові вдалося підійти до коней, не збуджуючи підозри заспаних і до того ж нечисленних вартових.

Коні були прив'язані нехитрими вузлами.

За якісь півхвилини, рискуючи дістати сильний удар копитом, він відв'язав десятків зо три коней, які, зачувши волю, кинулись врозтіч.

Коні з голосним іржанням неслися, збиваючи з ніг людей, що металися по табору з вигуками: «Брейк-нек!.. Брейк-нек!..»

Сум'яття усе зростало і незабаром досягло жахливих розмірів, бо Зірвиголова під покривом ночі робив свою диявольську роботу, відпускаючи на волю все більше й більше коней. А ті, збуджені незвичною обстановкою, шалено мчали куди очі бачать, перекидаючи намети і збиваючи з ніг людей.

Артилеристи кинулися ловити коней. Гармати на якийсь час (о, зовсім ненадовго!) лишилися без охорони. Та Зірвиголова з властивою йому дивовижною холоднокровністю і спритністю зумів скористатися і з цієї короткої миті.

— А, панове англійці! То ви пропонуєте за мою голову тисячу фунтів, але ж я вам казав, що вона варта далеко більшого. Зараз ви в цьому переконаєтеся…

Жан згадав про вибухівку, обмотану навколо його тіла. Він знав, як поводитися з цією зброєю, мабуть, ще страшнішою, ніж динаміт.

Витягти шнур, розірвати його на три рівні частини, обмотати ними механізми трьох гармат і підпалити вибухівку — все це він зробив далеко швидше, ніж про це можна розповісти.

«Шкода, що її так мало», думав Жан, тікаючи стрімголов від гармати.

Вибухи розляглися майже зразу ж.

Трах-тах-тах!.. Трах!.. Трах!..

І тут же почувся гуркіт металу і зойки переляканих людей. Лафети гармат перекинулись, дула стали дибки, наче смертельно поранені коні.

Весь табір піднявся на ноги.

Люди, охоплені тривогою, жахом, гнівом, хапалися за зброю, бігали, метушилися, горлали безглуздо, засипали один одного запитаннями, — словом, збільшували і без того велике безладдя, що погрожувало перейти в паніку.

Хто клопотався навколо покалічених гармат, хто полював на коней, що ніяк не давалися в руки, а хто юрмився навколо п'яного і розлюченого майора, що не переставав горлати:

— Зірвиголова! Кажу вам, це — Зірвиголова!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Ніхто вже не міг розібратися в тому, що діється. Одні начальники наказували сурмити тривогу, інші — відбій, проте ні ті, ні інші накази так і не виконувалися.

Скінчилося тим, що про Жана зовсім забули.

А Зірвиголова, добившися свого, не гаяв марно часу.

Замість каски він знайшов фетровий капелюх з ініціалами CIV, мабуть загублений у метушні якимось волонтером, і, надівши його, спокійнісінько, з безтурботним виглядом гульвіси, вирушив до околиці табору.

Його впевнена хода, добра військова виправка і форма хакі, яку він встиг сяк-так привести в порядок, служили йому перепусткою.

На нього ніхто не звертав уваги, хоч ім'я Брейк-нек у поєднанні з чималенькою сумою, обіцяною в нагороду за його голову, так і крутилося у всіх на язиці.

Помітивши шинок, двері якого щойно відкрилися, Жан увійшов туди з невимушеністю людини, кишеня якої туго набита золотом. Господар розпивочної, відчувши в ньому солідного гостя, шанобливо вийшов йому назустріч.

Зірвиголова, в якого вже визрів новий план дій, замовив шість пляшок віскі найвищої якості.

Господар, гел з походження, розмовляв такою ж фантастичною мовою, як і Зірвиголова. Він навіть не помітив, що його покупець говорить жаргоном, який, безперечно, збудив би підозру у чистокровного англосакса.

Зате він зразу ж догадався здерти з Жана подвійну ціну, мабуть, з нагоди нічного часу. Така вже звичка всіх господарів нічних шинків. Зірвиголова, прикинувшись трохи сп'янілим, розплатився не торгуючись, але зажадав, щоб йому дали ще провіантську сумку.

— Хочу віднести пляшки своїм товаришам на посту, — пояснив він.

За сумку вартістю в п'ять шилінгів шинкар здер з нього цілу гінею.

З розпивочної Зірвиголова вийшов похитуючись, у капелюсі набакир.

— Товариші хочуть пити, — на весь голос… міркував він. — Канадців завжди мучить спрага. Віднесу-но я це віскі землякам.

Його зупинив патруль. Зірвиголова простяг капралові пляшку віскі.

— Тільки не все, капрале, — примовляв він, — товариші на посту вмирають від спраги… Канадці завжди хочуть пити.

Капрал усміхнувся, припав губами до пляшки і, одним могутнім ковтком спорожнивши її до половини, віддав решту своїм підлеглим.

У англійців невичерпний запас поблажливості до п'яних, тому він уже збирався відпустити підпилого волонтера, вважаючи його пояснення цілком переконливим.

Але в прихильному ставленні тверезого до п'яного завжди є невеличка частка заздрощів. Солдати патруля запротестували — їм було замало півпляшки. Вони рішуче вимагали додачі, і Жан, побоюючись ускладнень, змушений був віддати другу пляшку. У нього лишилося всього чотири. Від думки, що йому, може, доведеться задовольнити спрагу ще одного патруля, Жана кинуло в дрож.

Та ні, все йшло гаразд, якщо не зважати на те, що схід починав червоніти, передвіщаючи світанок.

«Ого-го-го! — подумав Зірвиголова. — Пора тікати».

Та не пройшов він і півсотні кроків, як наткнувся на стрілецький окопчик. Забрязкотіла зброя, брутальний голос різко окликнув його:

— Хто йде?

— Віскі! — півголосом відповів Зірвиголова.

Для англійського вартового немає промовистішої і переконливішої відповіді, особливо о четвертій годині ранку, після холодної ночі, проведеної у сирому окопі.

— Підійди ближче, — хрипко проричав солдат з сильним ірландським акцентом.

Зірвиголова дуже зрадів.

Час минав, а щасливішої нагоди не можна було і бажати. Ірландці, оці найсміливіші солдати Сполученого королівства, мають в той же час славу найзапекліших і найзавзятіших п'яниць.

Жан знав, що на англійських постах завжди по двоє вартових. Але так само добре знав він і те, що з допомогою двох пляшок віскі навіть від двох Педді можна добитися абсолютно всього.

Хиткою ходою п'яного Зірвиголова підійшов до стрілецького окопчика, тримаючи в кожній руці по розкупореній пляшці.

Потім, простягнувши вартовим пляшки і відригнувши п'яною гикавкою, він сказав:

— Ось і я!.. Кажу тобі: я і є оце саме віскі.

— Арра! Арра!.. Бегора!.. — белькотів один ірландець. — Ти говориш просто, як по книзі! Б'юсь об заклад, що ти найкращий солдат армії її величності…

— За твоє здоров'я, братухо! — додав другий Педді.

Зірвиголова дістав третю пляшку, цокнувся нею з ірландцями і так, ніби в нього заплітається язик, а вій силкується надати голосові якнайбільше люб'язності, відповів:

— За ваше, друзі!

Ірландці, відкинувши назад голови, пили, не відриваючись від пляшок.

Першим же ковтком кожний Педді спорожняв одразу півпляшки. Від таких ковтків можна, здавалося б, луснути, не сходячи з місця.

А віскі було справжнім вогнем, наче той купорос. Щоки обох п'яничок так і запалали. Ковтнувши кожен по півпляшки, вони прицмокнули язиками чи то від задоволення, чи то на знак не цілком задоволеного бажання.

— Ану, ще по ковточку! Отак! Поїхали… Все! До дна!

Зірвиголова, прикидаючись, що він п'яний, як хлющ, з якимсь гурчанням гепнувся на землю й захропів… Ірландці зареготали.

— Приятель, здається, готовий, — сказав один з них.

— А може, у нього в пляшці лишилася хоч краплинка, — додав другий. — Піти-но поглянути.

Солдат виповз із ями і, намацавши в темряві капітана Зірвиголову, що притулив до губів тільки-но почату пляшку, обережно забрав її, повернувся в яму і одним ковтком спорожнив до половини.

— Додаткова порція, — сказав він, ікаючи.

— І мені додачі, — зажадав другий і потягся за пляшкою. Докінчивши її, він сказав:

— А знаєте, я б теж не від того, щоб заснути, як отой хлопець.

— Ще б пак! Але ж хвилин через десять прийде зміна, і тоді нас перестріляють, мов зайців.

«За десять хвилин! — вжахнувся Зірвиголова. — Хай йому чорт, треба тікати!»

Він зробив вигляд, що прокидається, підвівся, хитаючись з боку на бік, і став, бурмочучи і лаючись, шукати свою пляшку.

— Чортовиння! Де ж моя пляшечка? Втекла?.. Ах, мерзотниця!.. Я ж бачу, все бачу! Втекти хочеш?.. Ні, голубонько, не вийде!.. Іди-но сюди, шахрайко, а то я сам тебе спіймаю!.. Не хочеш?.. Ну, зачекай, зараз я тебе дожену!.. Я людина, і тобі не втекти від мене, безнога…

Отак, спотикаючись на кожному кроці, падаючи, знову підводячись, охаючи, ахаючи і лаючись, він пройшов повз стрільців, а ті реготали до сліз.

Погоня за пляшкою здавалася їм найкумеднішою і найвеселішою штукою, яка тільки могла зародитися у наскрізь просякнутому алкоголем мозку.

Обидва Педді навіть не помітили, що невідомий, якому вони завдячували частуванням, пішов у напрямі, протилежному від англійського табору. Не помітили вони й того, що він уже не спотикався і не хитався, що, в міру того, як він віддалявся, хода його ставала дедалі впевненішою і швидкою.

Обрій тимчасом яснів, навколишні предмети вимальовувалися дедалі виразніше.

Відчувши, що небезпека минула, Зірвиголова полегшено зітхнув і хотів уже кинутися навтіки, як раптом за його спиною почувся тупіт коня.

— Хто йде? — окликнув його різкий голос.

Ледве стримавши готові зірватися з язика прокльони, Жан знову прикинувся п'яним і, хитаючись з боку на бік, дістав останню пляшку.

На повному скаку біля нього зупинився вершник. Кінний патруль! Улан!

— Що ти тут робиш, хлопче? — погрозливо спитав він.

— Випиваю і гуляю… гуляю і випиваю. Якщо й тобі охота випити, дам… На ось, пий! Я не скупий.

Побачивши неозброєного п'яничку, улан усміхнувся, підставив піку, потягся за пляшкою і припав до неї губами.

Поки він тяг віскі, Зірвиголова ухопив лівою рукою за вуздечку його коня, а правою поліз у кишеню свого мундира.

Улан не те, що ірландці, його ублаготворений алкоголем шлунок не знає почуття вдячності. Добре таки ковтнувши і не випускаючи з рук пляшки, він продовжував допит:

— Щось далеченько від табору ти прогулюєшся.

— Як ти сказав? Як? — вдаючи приголомшеного його словами, відповів Зірвиголова. — Він далеко, оцей… як його… ага, табір!.. Смішно, правда? Табір — і раптом далеко… Та мені, по суті, начхати. Я — хлопець не з боягузів! А для сміливців відстані немає.

— Облиш свої жарти і йди за мною, — суворо сказав улан, в душу якого закралася підозра.

— А от і не піду! Я у відпустці. Де мені подобається, там і гуляю.

— Мені наказано вбивати на місці кожного, хто спробує вийти за межі табору або увійти в нього. Підкоряйся, інакше заколю!

З цими словами улан відкинув пляшку і нагнувся, щоб підстебнути від ботфорта піку.

Але Зірвиголова миттю витяг сховану в кишені зброю і, не випускаючи з лівої руки повіддя, вистрілив в улана.

Куля, пробивши кавалеристові око, застряла у нього в мозку. Улан хитнувся вперед, потім відкинувся назад, сповз з коня і, вбитий наповал, важкою масою впав на землю.

Переляканий кінь намагався стати дибки, та Зірвиголова силою смикнувши повіддя, стримав його.

На звук пострілу звідусіль мчали кінні патрулі. Жан одним с грибком скочив на коня і погнав його кар'єром. Коли відстань між ним і англійцями досягла п'ятисот метрів, ті, переконавшись у марності дальшої погоні, припинили переслідування.

Зірвиголова знову був врятований!

РОЗДІЛ VIII

Зірвиголова повернувся у табір генерала Бота якраз вчасно. Генерал нічого не знав про рух ворожих військ, а Зірвиголова, рискуючи життям, добув і привіз йому потрібну інформацію, точну, вичерпну, ясну.

Завдяки відважному командирові Молокососів генерал Бота міг тепер уникнути оточення, задуманого маршалом Робертсом. Марно англійські війська — драгуни, кавалерія і артилерія — намагалися обійти лівий фланг бюргерів. Правда, англійці пересувалися з блискавичною швидкістю, але Бота не вагаючись залишив свої прекрасно укріплені позиції між Вінбургом і залізницею і набрав ще швидшого темпу. Величезні кліщі з людей, коней і гармат затиснули порожнечу.

Катастрофа під Вольверскраалем багато чого навчила бурів.

Минув час шалених лобових атак англійців. Бури зрозуміли це і тепер, замість того, щоб очікувані ворога на добре укріплених позиціях, вони відступали.

Але якщо бурам вдавалося таким чином уникати ворога, то зупинити його вони, звичайно, не могли. Англійці завжди наступали в кількості десяти проти одного. Вони обходили республіканців, тіснили їх, гнали на північ. Це було неминуче. Але й тепер ще бурам не раз щастило вершити славні бойові діла.

Вимушені поступово евакуюватись із території Оранжової республіки, бури, відходячи, не залишали ворогові жодного солдата, жодного коня, жодного воза. Дорого обходились англійцям їх успіхи, яким вони зобов'язані тільки своїй чисельній перевазі. Не минало й дня, щоб невловимий ворог не завдав їм відчутного удару, образливого для їх самолюбства і відчутного для фінансів і людського складу англійської армії.

Бури захоплювали обози завойовника, знімали його вартових, нападали зненацька на його розвідувальні загони, винищували його дрібні воїнські з'єднання… Всього не перелічиш.

Партизани героїчно відстоювали кожний клаптик своєї землі, кожний пагорб, кожне дерево, кожний будинок і при цьому лишалися невидимими для ворога, тоді як сили і маршрут англійців вони прекрасно знали, їх охоче повідомляли про це жінки і діти — єдині мешканці пограбованих ворогом ферм.

Партизанська війна, ця боротьба з невидимим і всюдисущим ворогом, деморалізувала весь склад англійської армії, від генералісимуса до останнього піхотинця.

Перший час англійці намагалися боротися з партизанами з допомогою простих заходів: було оголошено населенню про введення штрафу за переховування партизанів, за постачання їм продовольства, за передачу їм відомостей воєнного характеру.

Загроза штрафом не справила ніякого враження. Тоді непокірним стали загрожувати вигнанням. Зрозуміло, що й ця загроза була марною.

Розлючене опором бурів, англійське вище командування не відступилося перед заходами, жорстокість яких заплямувала велику націю і викликала обурення всього цивілізованого світу.

Лорд Робертс, розлючений, як, зрештою, і всі солдати його армії, безперервними втратами, яких вони зазнавали від бурських патріотів, оголосив непростимим злочином відданість бюргерів справі незалежності своєї батьківщини.

Загаласували і пани капіталісти. Імперіалізм не терпить тупцювання на місці. А військовим давно набридли ці безславні сутички і безперервні злигодні.

Звідусіль, з метрополії і домініонів, понеслися вигуки: «Пора кінчати з бурами за всяку ціну будь-якими засобами!»

І, як завжди буває в таких випадках, солдат, розбещений «громадською» думкою, порожнім гонором, егоїзмом і славолюбством, перетворюється на карателя. Це сталося і з лордом Робертсом. «Старий Боб» не побоявся зганьбити своє бездоганне минуле страхітливим наказом.

Безсилий зломити героїчний опір бурів, він став перетворювати на пустелю ті місця, через які лежав шлях його армії.

Англійські солдати методично грабували, знищували, зрівнювали з землею не тільки хутори, ферми, села, а навіть і невеликі міста.

Почалося звіряче винищування бурів.

Жінок, дітей і стариків безжально виганяли з їх жител. Позбавлені притулку, голодні і обірвані, вони блукали по степу і гинули від виснаження і втоми. Знаходилися, звичайно, й такі уперті, що навідріз відмовлялися покинути старий дідівський будинок, де пройшло все їхнє життя, де вони любили, страждали, сподівалися і працювали.

О, тоді справа набирала серйозного характеру, бо це небажання людей розлучитися з рідною домівкою було в очах загарбників злочином, який карався смертю.

І англійці страчували патріотів з нещадністю і лютістю катів-неофітів.

Оті самі англійці, які не переставали пишатися своїм лібералізмом, благодійницькою і цивілізаторською місією, робили тут, під поблажливим оком начальства, наймерзенніші діла, які тільки може придумати звір у людській подобі.

Криваве безумство охопило і багатьох офіцерів. Нерідко траплялися джентльмени, які з страхітливою насолодою виконували обов'язки катів.

Таким, наприклад, був вічно п'яний і лютий маніяк майор Колвілл, кавалеристи якого здобули собі у тих місцях, де вони орудували, ганебну славу карателів, що трохи пізніше стала надбанням волонтерів генерала Брабанта.

Колвілл і його улани були розвідниками в авангарді англійської армії.

У ті дні, про які йде мова, улани майора Колвілла відірвалися від свого армійського корпусу і наводили жах на місцевість між Рейтцбургом, Вредефортом і залізничною лінією Блумфонтейн — Преторія.

Руйнування провадилось методично. Улани не щадили нічого, навіть дерев, а бурська армія, зосереджена на кордоні Оранжової республіки, не могла прийти на допомогу нещасним жертвам англійського варварства, бо за спиною у бурів була річка Вааль, кордон Трансваалю, яку бури мусили захищати, а поруч брід Ренсбург, що давав англійцям змогу легко обійти бурів і напасти на них з тилу. Така стратегічна обстановка приковувала генерала Бота до його укріпленого табору і не дозволяла йому перейти в наступ.

Одного разу на ферму Блезбукфонтейн прибув уланський загін чоловік з двохсот.

Ферма ця являла собою невеличку групу споруд, що давали притулок десяти-дванадцяти родинам трудівників.

Усе тут дихало міцним сільським спокоєм і нехитрим достатком патріархальних жител, створеним кількома поколіннями, які понад півстоліття обробляли землю, збирали і переробляли її врожаї.

День за днем вони наполегливо і терпляче працювали, не покладаючи рук, над створенням і вдосконаленням свого невеличкого світу, зародка майбутнього села, а можливо, навіть і міста.

Народжувались і виростали діти, виникали нові родини, що оселялися в нових будинках, поставлених поруч із старими. Так, немов потужне гілля величезного і прекрасного дерева, міцно врослого своїм корінням у священну землю батьківщини, розросталися бурські сім'ї.

Як щасливо пролітали тут роки безтурботного дитинства і працьовитої зрілості, за якою наставала високо всіма шанована старість!

А як п'янили душу оці безмежні простори степів, світла радість щедро винагородженої праці, солодке блаженство відпочинку у родинному колі!

Мабуть, ніколи ще і ніде щастя не було таким досконалим і повним, як у цих людей, що перетворили кожну свою ферму у маленький рай. І от усе це щастя, яке здавалося непорушним, рухнуло. Ураган війни, спалахнувши над цим райським куточком, забрав усіх його юнаків і чоловіків, залишивши без захисту кволих і хворих його мешканців.

З двадцяти шістьох чоловіків Блезбукфонтейна на фермі лишився тільки один столітній сліпий дід, який насилу добирався до своєї улюбленої лави на сонечку, та хлопчаки, не старші десяти років.

Решта населення ферми складалася з жінок: дев'яностолітньої прародительки, славної і відданої подруги глави клану, її дочок, внучок і правнучок, тобто матерів, сестер і дочок бурських воїнів.

Всього близько сімдесяти беззахисних людей.

… Одного дня мешканці ферми зачули різкі звуки сурми і стукіт кінських копит.

Прибігли малята.

— Англійці! — задихаючись від бігу, кричали вони.

Улани, брязкаючи зброєю, вихором увірвалися на просторе подвір'я ферми. На чолі загону галопом скакав майор. Поруч з ним їхав сержант, попереду — два сурмачі.

— Господаря сюди! Де господар? — гукнув сержант.

На порозі показався старий бур. Його вела чудова білява дівчинка років шести.

— Я господар, — з гідністю сказав бур. — Що вам потрібно?

— Прочитайте, сержанте! — наказав своїм різким голосом майор, навіть не удостоївши старого відповіддю.

Унтер-офіцер витяг з-за обшлага мундира папір, розгорнув його і став читати, навмисно карбуючи кожне слово:

— «Ім'ям її величності королеви і за наказом його превосходительства лорда Робертса, усім особам, які перебувають у цій садибі, пропонується негайно покинути її. Найменший опір каратиметься смертю».

І вже від себе сержант додав:

— Даю вам п'ять хвилин строку.

Приголомшений дід втупив свій невидющий погляд у те місце, звідки чувся голос, що оголосив цей варварський вирок. Йому здавалося, що він погано розслухав, не втямив чогось. Він сповненим трагізму рухом простяг кощаві руки, а його старий, беззубий рот ворушився, не вимовляючи ні звуку.

— Діду, — заплакавши, пролепетала дівчинка, — оцей чоловік сказав: треба іти звідси.

— Іти?! — замогильним голосом пробурмотів старий.

— Атож, забиратися геть звідси! — злорадно скрикнув майор. — Ідіть геть, гадюче плем'я, а то живцем засмажимо вас у цій норі!

Жінки зрозуміли. Вони вибігли з їдальні, де ховалися досі, охоплені льодяним страхом перед окупантами. Вони оточили кавалеристів, благаючи їх зглянутися; з відчайдушними зойками вони простягали їм немовлят, яких завойовники хотіли позбавити притулку і останнього куска хліба.

Бандити злорадно зареготали, підняли дибки коней і, поваливши найближчих до них жінок, стали їх топтати.

Почулися зойки жаху і болю, заглушені гиканням уланів. На землі билося в смертельній агонії немовля з розтрощеною голівкою. Мати з помертвілим від горя обличчям упала непритомна біля невинної жертви лютих карателів.

Майор поглянув на годинник і цілком спокійно процідив крізь зуби:

— У вас лишилося чотири хвилини.

Тоді до майора наблизився старий. Догадавшись з владного тону Колвілла, що він і є начальник, високий дід низько схилився перед англійцем.

— Якби це стосувалося мене одного, — пролепетав він тремтячим голосом, — я б не просив вас. Я б сказав вам: візьміть мій старий кістяк і розважайтеся ним, скільки хочете… Але ж ці жінки й діти — вони ж не зробили вам ніякої шкоди. Пощадіть їх заради всього святого, заради вашого бога, якому молимося й ми! Пощадіть, благаю вас!

— Лишилося три хвилини, — перервав його майор. — Ви марнуєте дорогоцінний час, любий: наказ королеви виконується безвідмовно.

— Не може бути, щоб ваша королева наказала винищувати людей! Вона — жінка, вона — мати. Згляньтеся ж над нашими жінками, згляньтесь над дітьми!.. Ніколи ще я не схиляв голови перед людиною, я ставав на коліна тільки перед богом… А вас благаю на колінах! Закликаю вас усім, що у вас є дорогого на світі, вашою честю солдата: згляньтеся, згляньтеся!

І благородний дід, зважившись заради порятунку сім'ї на це величезне приниження, важко впав навколішки, простягаючи до майора тремтячі руки.

З його погаслих очей бризнули сльози і заструменіли по сивій бороді. Кілька солдатів, серця яких ще не зовсім зачерствіли від грабежів і насильства, відвернулися, щоб приховати своє хвилювання. У інших це видовище викликало вибух мерзенного реготу.

Майор мовчав. З невимушеністю улюбленця долі він звільнив ногу з лівого стремена, біля якого стояв на колінах дід, і звалив нещасного страшним ударом чобота по обличчю.

Скалічений старий упав біля трупика немовляти. З його розсічених ударом губів і носа полилася кров.

Подвір'я сповнилося обуреними і скорботними зойками жінок:

— Прокляті!.. Людожери!.. Убивці!..

А Колвілл реготав, вважаючи, мабуть, що втнув чудовий жарт. Потім, знову глянувши на годинника і недбало спускаючи його в кишеню, він сказав:

— Ну, чотири хвилини вже минули.

На хвилину більше чи менше — яке це має значення для знедолених, які знають, що вони приречені.

Жінки знову оточили уланів. Бліді, тремтячи від обурення, вони ганьбили солдатів, погрожували їм своїми немічними кулаками, намагалися навіть їх бити.

Солдафони відповідали гучним реготом, цілою чергою лайки і вульгарних казармених жартів.

— Підняти коней! — гаркнув Колвілл.

— Гіп-гіп… урра! — загорлали улани, пришпорюючи коней.

І добре вимуштруваиі тварини ринули на юрбу пригнічених горем жінок.

Невимовне сум'яття охопило нещасних.

Хто повзав по землі, покалічений залізними підковами розгарячених коней, хто біг по подвір'ю, силкуючись врятувати дітей, що захлиналися від крику.

— Відстебнути піки!.. Колоти!.. — скомандував Колвілл, виймаючи свою шаблю. — Ану-бо, хлопці, підколіть мені усіх цих маток разом з їхніми поросятами… Який чудовий «pigsticking»! Буде про що згадувати!

Підкоряючись огидному наказові, улани взяли піки наперевіс і кинулися на жінок з вигуками:

— Урра!.. Урра!.. Підколімо свиней! Підколімо свиней!..

На цей час до старого повернулась пам'ять. Він насилу підвівся, його ноги тремтіли і підгиналися, обличчя було скривавлене, з рота текла кров. Слабіючим уже голосом він кинув убивцям своє прокляття:

— Мерзотники! Будьте ви прокляті, низькі людці!

Та ось він опинився перед Колвіллом, який дріботів риссю і не поспішаючи підколював намічені жертви. Змахнувши шаблею, майор з усього розмаху вдарив старого по черепу. Важке лезо, послане рукою атлета, із свистом різака впало на голову діда і розкроїло її аж до рота.

— Хай йому чорт! Ну й ручища у вас, майоре! — захоплено вигукнув старший лейтенант, ідучи поряд з Колвіллом.

— Та й лезо не з поганих, любий, — відповів майор, явно задоволений похвалою.

Кавалеристи люто переслідували поколотих піками жінок. Сп'яніння кров'ю, від якого хміліють сильніше, ніж од вина, туманило їм розум і штовхало на обурливі своєю озвірілістю вчинки.

Одною з перших впала прародителька. Її груди розкроїв цілий жмут пік, які влучили одночасно і збили її з ніг. Маленьку біляву дівчинку, що була поводирем у старого, буквально підняв на піку сержант.

Різким ривком піки назад убивця скинув дівчинку на землю, де вона билася в передсмертних муках.

А жінки все падали й падали, знівечені умілими руками досвідчених катів. Вони добре знали, як завдавати ударів, від яких неминуче гинуть, але не одразу, а тільки після страшних мук.

Та ось із жінками покінчено. Хто вже мертвий, хто вмирає. Коні весь час спотикаються об їх тіла, розкидані червоними плямами по всьому подвір'ї.

Лишилося знищити кількох збожеволілих від страху дітей.

— Урра!.. Підколімо свиню!

Новий кидок бандитів. Останній. Дітей убито. Винищення завершено.

Та невже страхітливий злочин так і залишиться без помсти? Невже не з'являться месники?

Вклавши в піхви шаблю, Колвілл наказав сурмити збір.

Улани швидко вишикувалися по взводах і завмерли, чекаючи наказу, зміст якого вони передбачали.

— А тепер, хлопці, — звернувся до них майор, — розважтеся ілюмінацією. Підпаліть-но усі ці халупи. Виконуйте!

Убивства, а потім підпал. В очах збіговиська озвірілих бандитів це цілком природний хід подій. До того ж англійці почували себе в такій безпеці, що не виставили навіть дозорних. Весь ескадрон зібрався на подвір'ї, бажаючи взяти участь у святі.

— Ура! Хай живе майор! — загорлав сержант.

— Дійте, хлопці, дійте!

Дружний залп перервав його мову. Колвілл підстрибнув у сідлі, захитався і важко впав з коня, вдарившись головою об землю.

Месники?.. Так, то були месники і захисники, але, на жаль, вони прийшли надто пізно.

За першим залпом пролунав другий, довгий, уривчастий, а слідом за ним — третій.

Досвідчене вухо солдатів зараз же впізнало у цьому вбивчому вогні майстерність добірних стрільців. Улани похололи від жаху.

Їх лави, поріділі від граду куль, миттю поламались. Оскаженілі коні перекидали вершників. Охоплені жахом, улани спробували повернути навтіки, та було пізно: над муром ферми показався довгий ряд маузерів. І молодий обурений палкий голос вигукнув:

— Жоден із цих бандитів не вийде звідси. Вогонь!..

Знову розляглася часта, нещадна стрілянина.

Стріляло понад сотню бурів, чудових стрільців, про яких можна сміливо сказати, що ні одна куля в них не пропадала марно, кожна несла смерть ворогові. Кілька чудом уцілілих уланів безладно помчали до воріт і наразилися там на потрійний ряд маузерів.

— Вогонь! — прозвучав той же дзвінкий від обурення голос.

Знову загриміли маузери, і останні улани англійського ескадрону впали, вбиті на місці.

Розбійників Колвілла було знищено.

На подвір'я увірвалося десятків зо два молодих людей, вірніше — підлітків, авангард загону. Інші бури, що становили ядро маленького війська, з обережності залишилися в полі.

Вбігши на подвір'я, бійці пішли до того місця, де уланський ескадрон було почастовано вогнем першого залпу. Біля мертвих тіл сержанта і двох сурмачів ще бився в агонії майор. Поранений в груди, він задихався, харкав кров'ю і, звичайно, нещадно лаявся.

Впізнавши командира бурського авангарду, Колвілл прохрипів голосом, що переривався передсмертною ікавкою:

— Зірвиголова… Будь ти проклятий, шахраю!

— Так, майоре Колвілл, це я! І, як бачите, я додержав слова і примусив вас сплатити своєю кров'ю за смерть Давіда Поттера…

— … мого батька, якого ти вбив, підлий собако! — не своїм голосом перервав командира блідий від гніву Поль, підійшовши до Колвілла, який відповів йому визивним поглядом.

— Всі інші неправедні судді, які засудили на смерть Давіда Поттера, — продовжував Зірвиголова, — вже загинули від нашої руки: полковник, герцог Річмондський, капітани Руссел, Харден і Адамс — усі вони давно вмерли. Та й вам залишилося жити всього кілька хвилин.

— Як знати — іноді повертаються… дуже здалека, — пробурмотів Колвілл, бравіруючи навіть перед смертю.

Лиходій, мабуть, розраховував на великодушність свого благородного і завжди жалісливого до поранених супротивника.

— Побачимо! — глухо відповів Поль. І спокійно, зовсім не вагаючись, хлопець приставив дуло рушниці до виска майора і спустив курок.

«Є мерці, яких треба вбивати!» продекламував на закінчення Фанфан, дуже доречно згадавши цей трагічний рядок.

Але тут зачулися вигуки:

— Тривога! Тривога! Англійці!..

Молокососи мусили швидко покинути ферму, не маючи ніякої змоги поховати тіла невинних жертв.

Вони приєдналися до загону, скочили на коней і відступили перед величезною масою ворожих військ, що темними смугами застилали обрій.

РОЗДІЛ IX

Нема чого приписувати чуду несподівану, хоч і запізнілу появу Молокососів на фермі Блезбукфонтейн.

Відважні юнаки робили в цих місцях таку саму розвідку для невеличкої армії генерала Бота, яку робили улани на шляху руху старого маршала.

Зустріч обох загонів була цілком закономірною.

З воєнного погляду, розвідка бурам вдалася на славу: вони знищили ескадрон уланів і виявили наближення англійської армії.

Тепер, вчасно попереджений про небезпеку, генерал Бота зуміє знайти вихід із становища і вжити потрібних і термінових заходів.

Вдалася розвідка і з особистої точки зору її учасників. Майора Колвілла, ненависного командира уланів, вбито, за Давіда Поттера помстилися. Здавалося б, син страченого бура повинен відчувати шалену радість від усвідомлення задоволеної, нарешті, помсти. А тимчасом його терзала якась нез'ясовна журба.

Молокососи мчали кар'єром до Ваалю.

Поль, понуривши голову, мовчки скакав між Фанфаном і Зірвиголовою.

Фанфан, вважаючи, що все йде чудово, з безтурботністю парижанина насвистував марш Молокососів.

Зірвиголова, часто озираючись, оглядав весь горизонт. На його очах загони англійської армії дедалі ширше розтікалися по степу.

— Слово честі! Здається, діло буде гаряче, — пробурмотів він.

Поль, як і раніше, заглиблений у свої думки, здавався до всього байдужим.

— Що з тобою, Поль? — звернувся до юного бура Жан, здивований його етапом. — Прокинься, старий! Скоро бій.

Хлопець здригнувся і кинув на друга незвичайний для нього погляд, сповнений суму і ніжності.

— Так, скоро бій, — відповів він. — Останній бій.

— Та ти що, з глузду з'їхав? — обурився Зірвиголова.

— Так, останній, — похмуро повторив Поль. — Принаймні для мене.

— Це що за маячення?! — вигукнув Зірвиголова.

— Скажи краще — передчуття, — заперечив Поль. — Десь глибоко-глибоко в душі я відчуваю: мій кінець близько. Не дихати мені більше повітрям вельдту любої моєї батьківщини, кожну п'ядь якої ми захищаємо, не скакати на коні поруч з тобою, мій дорогий французе, любий мій побратиме… Ніколи не побачу я більше і рідних, і не доведеться мені радіти перемозі нашого народу…

— Годі, Поль, любий, дорогий мій хлопчику! Не говори так, прошу тебе, ти краєш мені серце! — перервав його Зірвиголова. — Зрештою, все це дурниці. Хіба можна вірити в передчуття!

— І все-таки я знаю: мене вб'ють, — понуро відповів хлопець. — Поки був живий хоч один з убивць мого батька, я ніколи й не думав про це. А тепер усе скінчене, кажу тобі.

— Ні, ні і ні! Запевняю тебе — ні! — вигукнув Зірвиголова.

— Та я й не боюся смерті, я вже давно звик дивитися їй у вічі. І життя мені шкода тільки тому, що після моєї смерті священна справа незалежності втратить одну рушницю, — сказав Поль і з наївною гордістю додав: — І непогану рушницю…

— … яка до того ж розтрощить ще не один англійський череп, — спробував Фанфан ввести веселу нотку у цю розмову, що набрала такого похмурого напряму. — І потім, далебі, не така вже ти, брат, руїна, щоб помишляти про вічний спочинок.

Але жарт парижанина не мав ніякого успіху і прозвучав вхолосту, немов підмочена петарда.

Нічого не відповівши, Поль глянув на нього з таким сумним і м'яким виразом своїх великих, красивих очей, що у Фанфана защеміло серце.

А ескадрон тим часом усе скакав на північ. Молокососи поспішали попередити генерала. Вдалині то тут, то там видно було поодиноких вершників. Це були кінні патрулі генерала Бота.

Помітивши ескадрон Молокососів, вони зімкнулися і помчали сповістити генерала, який згоряв від нетерпіння, про повернення розвідників.

Становище бурів ставало день у день серйознішим. Вони ще не були переможені у буквальному розумінні цього слова — бурська зброя ще не знала поразки у відкритому бою, але сміливі захисники незалежності змушені були весь час відступати під натиском переважаючих сил противника. А результат виходив такий самий, як і від поразки в бою: бури втрачали свою територію.

Жорстокий сум краяв серце генералові від однієї лише думки, що він змушений буде покинути ворогові Оранжову республіку і дозволити англійцям вдертися в братню республіку Трансвааль. Як він хотів уникнути відступу, якого вимагали від нього обставини!

Він розумів, що цей відступ сприйматиметься в усьому світі як блискуча перемога англійської зброї. Він передбачав, яке тяжке враження справить на бурських патріотів відхід його армії з Оранжової республіки і як він підбадьорить війська королеви.

І Бота все ще сподівався, що йому пощастить уникнути цього фатального кінця. Проте принесені командиром Молокососів відомості зруйнували останні його ілюзії.

Англійська армія насувалася нестримно, як морський приплив. Треба було відходити за річку, відступати в Трансвааль. І негайно!

— Відступати! — похмуро скомандував бурський генерал.

З болем у серці він послав свій обоз до броду.

На їхнє нещастя, саме в цю пору Вааль вийшов з берегів. За якихось кілька годин рівень води в ньому піднявся настільки, що брід став майже непрохідним. Чи не занадто зволікали з рішенням?

Повільно рушили перші валки возів. Величезні бики глибше й глибше заходили в воду — спочатку до черева, потім до боків і, нарешті, занурилися аж по шию. Їхні ніздрі роздувалися від напруги, а з пінявих хвиль кольору охри видно було тільки їх могутні роги та лискучі морди.

Посередині річки тварини потрапили у вир і втратили грунт під ногами. Сталося замішання. Пряма валка возів перекосилася. Ще мить — і вона розпадеться.

У остовпілих від жаху бурів вирвався крик відчаю. Бота вважав свій обоз уже загиблим.

Та ні, тривога була марною. Головні бики скоро знову знайшли тверду опору. Вони вирівняли крок, налягли і з ще більшою силою і старанністю, ніж досі, потягли вози.

Цього разу уникли катастрофи, що загрожувала справі незалежності. Переправа через Вааль виявилась можливою. Але ця операція, досить важка навіть у звичайних умовах, тепер через оцю кляту повідь загрожувала відібрати багато часу.

А ворог наближався з неймовірною швидкістю.

Так, занадто зволікали з рішенням.

Щоб забезпечити переправу, треба якось затримати рух англійської армії, а це коштуватиме бурам дорогоцінного життя сотень відважних бійців.

Погляд генерала впав на Молокососів, поні яких ще диміли від скаженої скачки.

— Капітане Зірвиголово, — владно, намагаючись цим приховати своє хвилювання, сказав Бота, — мені потрібні люди, готові на все… Так, — додав він, — люди, готові битися до останньої краплини крові, до останнього подиху.

— І ви розраховуєте на мене, генерале, хочете віддати їх під моє командування? Так я вас зрозумів? — не моргнувши оком, відповів Жан.

— Правильно, мій друже. Ви й так уже багато зробили для захисту нашої батьківщини. Ви не раз жертвували собою, проливали за нас свою кров, і все-таки я змушений знову просити…

— Вам потрібне моє життя? — перебив його Зірвиголова. — Воно належить вам. Візьміть його, генерале! Наказуйте! Я готовий на все.

— Ви сміливець! Я не зустрічав ще людини такої безкорисливої і відважної… Бачите позицію, вище броду?

— Так, генерале. Прекрасна позиція. Цілком придатна для оборони.

— Даю вам п'ятсот чоловік. Протримаєтеся з ними години зо дві?

— Досить буде і двохсот чоловік з п'ятьмастами патронами на кожну рушницю.

— Чудово! Дякую вам, капітане, від імені моєї батьківщини! А тепер обійміть мене.

І, по-братньому приголубивши Жана, молодий генерал сказав:

— Прощавайте!.. Виберіть собі дві сотні товаришів і врятуйте нашу армію.

Зірвиголова зразу ж почав викликати добровольців, які бажали приєднатися до його невеличкого загону з сорока Молокососів.

Відгукнулося тисяча чоловік.

Бури любили командира Молокососів. Вони вірили в нього і пішли б за ним хоч у саме пекло. Зірвиголова швидко відібрав потрібних йому людей, не звертаючи уваги на буркотіння відставлених, вишикував їх, одержав патрони, наказав бійцям наповнити фляги і скомандував:

— Вперед!

Через десять хвилин цей ар'єргард армії Бота вже займав позицію. Вона панувала одночасно над бродом і над степом і являла собою ніби покручену ущелину серед скель завширшки в шістдесят метрів. Неприступна на своїх флангах, вона була відкрита для нападу із степу.

Слід було б, власне, спорудити земляні укріплення, щоб утруднити підходи до ущелини, але на це не було ні часу, ні інструментів. І все-таки Зірвиголова знайшов спосіб прикрити, наскільки це можливо, стрільців, які обороняли підступи до позиції.

Він знову скористався динамітом. Перед самою горловиною ущелини нашвидку закопали штук з п'ятдесят патронів. Третина людського складу загону зайняла правий, друга третина — лівий фланг позиції. Решта мала захищати підступи до неї від рівнини.

Незабаром з'явилася головна частина англійського авангарду — кілька загонів уланів і драгунів. Вони мчали щодуху.

Бури, засівши серед скель, влаштували їм гідну зустріч, яка помітно розхолодила запал ворога. До тридцяти вершників разом з кіньми полягли на полі бою. Цей сам по собі непоганий початок дав захисникам, крім того, виграш у дві хвилини.

Раптом здригнулася земля, піднялися густі клуби білого диму, червоного піску і каміння. Вибухи лунали один за одним, і під них миттю поміж ущелиною і рівниною утворився рів.

Від краю до краю гірського проходу простяглася глибока траншея — ланцюг ямок із своєрідними брустверами з купок каменю і землі. Ці ямки цілком могли правити за укриття для юних сміливців, які вирішили стояти на смерть.

Зірвиголова поспішив зайняти їх із загоном у шістдесят стрільців, серед яких були Фанфан, Поль Поттер і лікар Тромп, Татусь-перекладач, Еліас, Іохім та інші Молокососи, нерозлучні його товариші з перших днів війни. Вони зіщулились, згорнулися, припали до землі, наче вросли в неї, виставивши тільки дула своїх маузерів.

Командуючий англійським авангардом вирішив одним сильним натиском захопити позицію, яку захищав такий нечисленний загін.

Англійці засурмили атаку. Грянуло солдатське «ура». Вихором помчали драгуни.

— Залп! — скомандував Зірвиголова, коли вершники були на відстані чотирьохсот метрів.

Бури виконали наказ навдивовижу чітко: в одну мить праворуч, ліворуч і в центрі розляглося сухе тріскотіння від пострілів.

Секунда тиші — і знову:

— Залп!

Дія вогню бурів була жахлива. На землі копирсалися, корчились у передсмертних судорогах і качалися від болю влучені на повному скаку люди й коні.

— Вперед! Вперед!.. — командували англійські офіцери.

Оглушливо ревли горни, солдати горлали, підбадьорюючи себе криком.

— Швидкий вогонь! — гучним голосом наказав Зірвиголова.

І почалася оглушлива стрілянина, від якої за одну мить полягла половина ворожого полку.

Підхід до ущелини був буквально завалений тілами вбитих і поранених і трупами коней. Важко навіть уявити собі, яке величезне спустошення здатна зробити жменька рішучих, сміливих і дисциплінованих солдатів. Але дуже поріділий, розстроєний, почервонілий від крові драгунський полк все-таки домчав до траншеї, яку займали непохитні, як скеля, Молокососи.

О, сміливі хлопці!

Коні топтали їх, у них з ходу стріляли кавалеристи, а вони стійко трималися, не відступаючи ані на крок. Пострілами в упор вони валили перші ряди ворога, в той час як перехресний вогонь бурів, що засіли на флангах, буквально винищував останні його ряди.

Але все-таки одному англійському взводові вдалося вдертися в ущелину. Десятків зо два чудом уцілілих вершників під командуванням молодого офіцера на чудовому коні прорвалися крізь стрій засілих в окопі Молокососів.

Але вони зараз же були відрізані від своїх.

Зірвиголова і Поль Поттер одночасно впізнали молодого лейтенанта, риси якого врізалися їм у пам'ять, хоч на ньому тепер і не було мальовничої шотландської форми.

— Патрік Ленокс! — вигукнув Жан.

— Син убивці! — пробурмотів Поль, ненависть якого лишилася такою ж невгамовною.

Гримнули постріли, і взвод, немов скошений, рухнув на землю. Коня під Патріком було вбито на місці.

Молодий офіцер повернувся обличчям до ворога і помітив Поля, який цілився в нього на відстані десяти кроків. З блискавичною швидкістю Патрік навів свій револьвер і вистрілив у Поля в ту саму секунду, коли і Поль спустив курок рушниці.

Два постріли злилися в один.

Упустивши рушницю, Поль притиснув руку до грудей.

— Вмираю… — прошепотів він. — Я це знав…

У цю ж мить захрипів і захитався Патрік. Обидва смертельно поранені юнаки зміряли один одного визивним поглядом. В їх уже затуманених близькою смертю очах горіло полум'я ненависті. Обидва вони вмирали, і обидва з останніх сил намагалися зблизитися для останньої сутички.

Крізь серпанок диму і вогню Зірвиголова помітив цю сповнену трагізму сцену, але, захоплений боротьбою, не мав змоги стати поміж ворогами, непримиренними навіть в обіймах смерті.

З їх губів, вкритих рожевою піною, зривалися прокльони, а з прострілених навиліт грудей била фонтаном червона кров.

Нарешті вони зійшлися, схопилися, стали душити один одного, намагаючись відібрати один у одного жалюгідні рештки життя, що й так покидало їх. Захитавшись, вони впали, але продовжували битися, качаючись по землі.

— Будь ти проклятий, англійський собако! — хрипів один.

— Бандит!.. Убивця!.. — ледве шепотів другий.

Цих двох вмираючих людей все ще розділяла безодня нещадної і кривавої ненависті, виритої війною між двома народами.

Боротьба забрала в них останні сили. Їх руки стали дубіти, але втуплені один в одного очі так само палали. Обидва судорожним зусиллям підвели голови.

— Хай живе королева!.. Хай живе Англія з її новою колонією! — вимовив Патрік слабіючим голосом.

— Хай живе незалежність!.. Хай живуть наші вільні республіки! — одночасно з ним вигукнув юний бур.

І обидва впали мертві.

У битві тимчасом настало затишшя. Вогонь стихав. Втрати у бурів були невеликі, але дуже відчутні для їх невеликої кількості.

Англійці ж зазнали величезних втрат. Усі підступи до ущелини були завалені трупами. Наляканий цим видовищем, командир вирішив відмовитися від лобової атаки. Легко сказати — половина його війська вибула із строю!

Англійці висунули вперед дві артилерійські батареї і послали ескадрони кавалерії в обхід обох флангів бурської позиції, щоб спробувати взяти її з тилу. Коротше кажучи, ворог гаяв час, а саме цього й добивався Зірвиголова.

Минула година. Треба протриматися ще шістдесят хвилин, і тоді армія генерала Бота буде врятована. Та чи зможуть вони протриматися?

Лежачи в окопі між командиром і лікарем, Фанфан почув останні вигуки Поля і Патріка. Озирнувшись, він побачив їх трупи.

— Боже!.. Поля вбито! — вирвалось у нього.

Дві великі сльози, яких він і не намагався стримати, покотилися по щоках парижанина.

Фанфан рвонувся був до свого друга — йому хотілося ще раз глянути на нього, попрощатися з ним, спробувати пробудити в ньому хоч іскорку життя. Та Зірвиголова, придушивши зусиллям волі ридання, що підступало до горла, смикнув Фанфана з удаваною суворістю, яка погано ховала його власне люте горе:

— Ні з місця! Не маєш права марно рискувати життям.

— Правильно… бідолашний Поль!

— Так. Але хвилиною раніше, хвилиною пізніше настане і наша черга…

Жан мав рацію: після недовгої перерви спалахнула ще гарячіша, ще жорстокіша битва. Англійський генерал намагався за всяку ціну зломити опір бурського ар'єргарду, що заважав йому атакувати армію генерала Бота. Він не відступав ні перед якими жертвами, аби тільки знищити цю жменьку людей.

Гармати закидали картеччю ущелину і ями, в яких ховалися бури. За вогнем гармат у проломи, пробиті картеччю, линула свинцева злива куль.

Час від часу то тут, то там падали вбиті захисники цих африканських Фермопіл[60].

Зірвиголова з завмираючим серцем відзначав, що з кожною хвилиною все меншало світлих димків, з яких він дізнавався про число живих товаришів. Так, танули люди, танули й патрони. Кулі у цій битві витрачалися загрозливо швидко.

І не дивно, що вогонь англійців лютував з тією ж силою, тоді, як вогонь бурів явно вщухав.

Подумати тільки: двісті чоловік проти цілої армії!

Як тільки бур хоч трохи піднімався над укриттям, щоб вистрілити, на його голову накидалися тисячі куль. Навіть цієї короткої миті було цілком досить, щоб навіки прибити відважного стрільця до його поста.

Та скільки ж їх все-таки залишилося?

Шістдесят? П'ятдесят? Сорок чоловік?

Зірвиголова не знав.

Бурські бійці уже не бачили і не чули один одного, вони думали тільки про те, як би глибше втиснутися в землю, щоб врятуватися від свинцевого і стального урагану, який бушував над ними, та ще й умудритися відповідати на нього і бити в густу масу людей і коней, що знову ринули на приступ.

Прибіг гонець генерала Бота. Тяжко поранений, спливаючи потом і кров'ю, він впав біля командира Молокососів.

— Що чути? — спитав Зірвиголова.

— Величезні труднощі. Дуже заважає піднімання води… Генерал благає вас протриматися ще хоч чверть години.

— Протримаємося!

І Молокососи посилили вогонь. Вони спорожнювали свої патронташі без жалю.

Англійці зосередили вогонь по траншеї, де ховалися останні захисники ущелини. Кулі зорювали землю і влучали в бійців, які закопалися в ній.

Купка відважних буквально танула.

Тепер поруч із своїм командиром билися всього двадцять стрільців, але ці двадцятеро билися, немов велетні.

Спішені драгуни наближалися повільно й обережно. Хвилини тяглися, як години.

Біля Жана впав убитий наповал Татусь-перекладач, інша куля влучила в лоба лікарю Тромпу. Він вмер раптово, навіть не скрикнувши.

Бідолашний лікар! Виявляється, далеко не всяка куля гуманна.

Тоді Зірвиголова, Фанфан, а з ними і вся невеличка жменька живих, але поранених і скривавлених Молокососів підвелися в окопах і стали на весь зріст. Десять останніх бійців і десять останніх патронів.

— Здавайтеся! Здавайтеся!.. — гукнули їм англійці.

Замість відповіді Фанфан почав насвистувати марш Молокососів, а. Зірвиголова востаннє скомандував:

— Огонь!

Розлігся кволий залп, слідом за яким дружній хор дзвінких голосів вигукнув:

— Хай живе свобода!

Англійці відповіли потужним рушничним залпом, що громовою луною прокотився по всій ущелині. Юні герої, вражені ворожими кулями, всі до одного полягли на своєму бойовому посту.

Шлях крізь ущелину був вільний.

Ескадрон Молокососів перестав існувати, але його славна жертва не була марною: армія генерала Бота була врятована.

Завойовники просувалися з острахом, оглядаючись на всі боки. Попереду, ведучи на поводах коней, ішли драгуни. За ними рухався загін кінних волонтерів у фетрових капелюхах з піднятим бортом. Ескадрон справжніх велетнів.

На чолі його йшов капітан, журливо поглядаючи на картину кривавої бойні.

Раптом, побачивши два тіла на купі мерців, він гірко вигукнув:

— Зірвиголова!.. Побратим! Маленький Жан! Боже!..

То був добрий капітан Франсуа Жюно, якого мінливості війни вдруге звели з його юним другом. Нагнувшись, він підняв Жана. Коли канадець побачив його осклілі очі, посинілі губи і мертвенно-бліде обличчя, у нього завмерло серце.

— Ні, — шепотів він, — маленький Жан не загинув, не може цього бути! А його товариш?

Оглянувши Фанфана, добряк пересвідчився, що той ледве дихає.

— Треба все-таки спробувати…

З цими словами капітан Жюно звалив Жана собі на плечі.

— Бери другого і йди за мною, — наказав він одному із своїх солдатів.

Той легко підняв Фанфана, і обидва покрокували краєм ущелини, виносячи юнаків з поля бою, де їх неминуче розчавили б кінські копита і колеса від гармат.

Вийшовши з ущелини, канадці поклали Молокососів серед скель і стали чекати польового госпіталю.

Чекати довелося недовго. Майже зараз же недалеко від них зупинився вершник з пов'язкою Червоного хреста на рукаві.

— Лікар Дуглас! — вигукнув, побачивши його, капітан Жюно. — Ви? Яке щастя!

— Капітан Жюно! Чим можу бути вам корисний, друже?

— На вас, лікарю, уся надія… Благаю в ім'я нашої дружби! — сказав Франсуа Жюно.

— Та говоріть же, говоріть, у чому справа, дорогий капітане. Можете не сумніватися…

— Та я й не сумніваюся. Дякую вам, любий лікарю! Вік пам'ятатиму вашу доброту! Бачите оцього хлопця? Це Зірвиголова, прославлений командир Молокососів. А другий юнак — його лейтенант, Фанфан.

— Діти, справжні діти, — тихо вимовив лікар.

— Але герої.

— Герої, — погодився Дуглас.

— Так от що, лікарю: Зірвиголова — француз. Я зустрічався з ним у Канаді і полюбив його, як сина. І в мене просто серце крається, як тільки подумаю, що він помре.

— Але, на жаль, бідолашний хлопець, здається, вже помер, — сказав лікар. — А проте подивимось…

І, скоріше для очистки совісті, аніж для лікарського огляду, він притулив вухо до грудей Жана.

— Подумати тільки, він живий! Серце б'ється. Правда, кволо, дуже кволо, але все-таки б'ється.

— Живий?! — не пам'ятаючи себе від радості, вигукнув Жюно. — Яке щастя…

— Не поспішайте радіти, його життя на волосинці.

— О ні, лікарю, він видряпається! Ніколи в житті не бачив такого молодця, як цей Жан. Та й ваше лікарське мистецтво зробило вже не одне чудо…

— Клянусь, я зроблю все, щоб врятувати цих хлопчаків!

— Дякую вам, лікарю! Відтепер я — ваш повік. Ви робите мені сьогодні таку послугу, якої порядній людині ніколи не забути.