Картковий будинок

Ніщо не тривке, не вічне. Ні сміх, ні хіть, ні навіть саме життя. Ніщо не вічне. Саме тому ми й намагаємося взяти все з того, що маємо.

Навіщо марнувати життя на пошук епітафії? «Світлої пам’яті». У кого, як не в недоумка, можуть викарбувати таке над головою? Це ніщо як сентиментальна нестриманість. Визнаймо факт: життя — це гра з нульовим підсумком, а політика — це те, як ми вирішуємо, хто переможе, а хто програє. І неважливо, подобається нам це чи ні, ми всі у ній гравці.

«З повагою від усіх знайомих». Знову безглузде скигління. Не для мого пам’ятника. Людину мотивує не повага, а страх; саме так будуються імперії й починаються революції. В цьому секрет великих людей. Коли людина боїться, її можна розчавити, знищити разом з її повагою. Фундаментальний страх п’янкий, непереборний, він дає волю. Завжди сильніший за повагу.

Завжди.

Розділ перший

Спливла, здавалося б, мить, відколи вона повернулася додому, виснажено спіткнувшись об останній східець, а ранкове сонце, повзучи фіранкою, вже штрикало пальцями їй у вічі й починало моститися на подушці. Вона роздратовано перевернулася. В голові стояв туман, ноги боліли, а у ліжку поряд було порожньо. Допомогти прикінчити ту другу пляшку «Лібфраумільху»[1] було паршивою ідеєю. Вона здала оборону, потрапила у куток з якимось вилупком з «Сану»[2] — суцільні прищі й непрямі натяки. Їй довелося розлити залишки вина йому на сорочку, щоб утекти. Вона хутко зиркнула під ковдру — переконатися, що ще не зовсім здуріла і він не зачаївся там. Зітхнула: в неї навіть не дійшли руки, щоб зняти шкарпетки.

Меті Сторін підбила й поправила подушку і знову вляглася. Вона заслужила ще кілька хвилин у ліжку — знала, що сьогодні не вдасться поспати. Ніч виборів. Судний день. Помста виборців. Останні кілька тижнів минули жорстко для Меті, під осадою редактора, розтягнуті між дедлайнами, між збудженням і знесиленням. Може, після сьогоднішнього вечора їй вдасться взяти кілька вихідних, розібратися з життям, знайти на вечір вино і чоловіка трохи кращого. Вона щільніше загорнулася в ковдру. Навіть у сяйві ранкового літнього сонця їй було зимно.

Так уже тривало, відколи вона поїхала з Йоркширу,— майже рік. Вона сподівалася полишити там усі звинувачення і злість, та вони досі кидали свою холодну тінь, всюди переслідували її, особливо в ліжку. Вона здригнулася, закопалася обличчям у грудкувату подушку.

Спробувала мислити по-філософському. Зрештою, в неї більше немає емоційних перепон, ніщо не заважає відкрити, чи дійсно у неї є те, що потрібно, щоб стати найкращим політичним кореспондентом у суто чоловічому світі. Ні про кого не піклуватися, навіть про кота, лише про себе. Але важко бути філософом, коли мерзнуть ноги. А ще коли нема чистої білизни. Меті відкинула ковдру й вилізла з ліжка лише для того, щоб виявити, що шухляда для спіднього порожня. Вона не розрахувала, забула, забагато справ і так мало часу зробити бодай щось, тим паче те сране прання. Вона обшукала інші шухляди, кожен закуток, зчинила гармидер, та так нічого й не знайшла. Хай йому; добре, що жоден чоловік не бачив, що вона зробила. Вона пірнула у кошик з білизною, порилася там і вигулькнула з парою трусиків тижневої давності, та ношених лише день. Вивернула їх і вдягнула. Готова до битви. Зітхнувши, Меті Сторін ривком відчинила двері ванної й продовжила свій день.

Присмерк почав розповзатися червневим небом, чотири комплекти газорозрядних телевізійних ламп клацнули з глухим відзвуком, заливаючи передню частину будівлі високоінтенсивним освітленням. Яскраве світло глибоко врізалося у псевдогеоргіанський фасад штабу партії. Фіранка на вікні четвертого поверху затріпотіла: хтось кинув швидкий погляд на сцену за вікном.

Нічний метелик також уздрів лампи. Він чекав настання ночі, спочиваючи поблизу, у тріщині однієї з веж Святого Івана — витонченої церкви, зведеної Реном[3] у самому центрі Сміт-Сквер. Церкву давно секуляризували[4], а святого Івана забули, та її вапнякові вежі досі підносилися над уже безбожною площею в серці Вестмінстеру. Вони дивилися згори вниз, суплячись від несхвалення. Та тільки не метелик. Він затріпотів від збудження. Розгорнув крильця у поклику десяти тисяч ват і мільйона років інстинкту.

Метелик ширяв у повітрі раннього вечора, несучи своє тільце рікою світла. Він пролетів понад головами натовпу, що все прибував, високо понад метушнею та щораз більшим поспіхом підготувань. Він підлітав ближче і ближче, нетерплячий, пристрасний, недоладний, амбіційний, байдужий до всього, окрім сили, до якої його тягнуло, сили поза всіма мріями, поза опором. Він не мав вибору.

Тільце метелика вдарилося об лінзу, і стався спалах — за мілісекунду до того, як крильця метелика огорнули розпечене скло й розчинилися в повітрі. Падаючи на землю, його обвуглена і почорніла оболонка випустила випари відчаю. Ніч отримала свою першу жертву.

Ще одна з ранніх жертв того вечора підпирала барну стійку в «Маркізі Гранбі», відразу за рогом від наростаючого хвилювання. Сам маркіз Гранбі був популярною військовою фігурою більш ніж двісті років тому й мав на свою честь більше пабів, аніж будь-хто в країні, та маркіз програв політиці, збився зі шляху й помер у боргах і злиднях. Така ж доля чекала й на Чарльза Колінґриджа, якщо вірити його численним терплячим друзям. Не те щоб Чарлі Колінґридж колись кудись обирався, як, власне, й сам маркіз: в ті давні дні такого ще взагалі не робили. Колінґриджу було за п’ятдесят, проте він здавався старшим, виснаженим; він не зробив ніякої визначної військової кар’єри — два роки строкової служби, які лишили по собі трохи більше, аніж відчуття власної невідповідності нормам життя. Чарлі завжди намагався поводитися гідно, але так і залишився ходячим нещастям. Таке стається, коли маєш проблеми з випивкою.

Вранці він почав свій день з гоління й краватки, та зараз щетина вже починала прокльовуватися, а краватка висіла приспущена. Його очі казали бармену, що велика порція горілки, яку він подав йому дві склянки тому, була вже не перша за день. Та Чарлі був добродушним пияком, який завжди мав напоготові усмішку й добре слівце. Він штовхнув порожню склянку через стійку.

— Ще? — запитав бармен з сумнівом.

— І одну собі, мій любий друже,— відповів Чарлі, тягнучись по гаманець.— Ой, здається, я протринькався,— пробурмотів він, дивлячись на одиноку купюру й не вірячи собі. Він обшукав усі кишені, дістав ключі, сірий носовичок і кілька монет.— Точно ж десь були...

— Вистачить і цього,— відповів бармен.— Дякую, але я відмовлюся. Попереду довга ніч.

— Так. Довга. Мій молодший брат, Гел... знаєш його?

Бармен похитав головою, підсунув напій по лакованій поверхні, радий, що в старого п’яниці вже не було грошей і його самого також скоро вже не буде в барі.

— Ти не знаєш Гела? — здивовано запитав Чарлі.— Повинен знати,— він сьорбнув.— Усі знають Гела,— ще раз сьорбнув.— Він прем’єр-міністр.

Розділ другий

Для політика дуже добре мати бачення. Так, довгострокова стратегія — саме те, що потрібно. Дійсно корисно, правда ж? Чому, в ясний день, більшість політиків дивляться у... та я знаю декого, хто добачає майже до Батерсі.

Френсис Івен Уркгарт був багатогранною особистістю, членом парламенту, таємним радником, що надавало йому приставки високоповажний, міністр корони і командор Ордену Британської Імперії. Він поєднував усе це, і сьогодні була його ніч, хоча він досі не розслабився. Його заштовхнули в куток маленької душної вітальні, притисли до огидної лампи з 1960-х, на якій збереглися всі сліди всіх разів, коли її перекидали. Уркгарта оточила юрба тіток з його виборчого округу, кількість яких уже подвоїлась і які перерізали йому всі шляхи до відступу, відколи почали з гордістю теревенити про те, як проголосували в останню хвилину, й обговорювати гостроносі туфлі. Хотілося б йому знати, як це так вони не полінувалися. Це було в приміському Сурреї, землі класів А та Б, як висловлювалися соціологи, де паспорти лежать напоготові, а на алеях стоять «рейндж-ровери». «Рейндж-ровери»? Та вони ж ніколи навіть не бачили грязюки, хіба що коли недбало проїжджали по чиїхось газонах пізнього вечора п’ятниці чи коли підвозили своїх маленьких Джонні й Емм до приватних шкіл. Агітація у цих районах вважалася мало не чимось вульгарним. Тут не рахували голосів: їх тут зважували.

— Ще один волован, містере Уркгарт? — перед ним вигулькнула тарілка з глевким тістом, котру тримала товста жінка, бюст якої обтягувала тканина з крупним квітчастим візерунком, у якому, здавалося, ховалися два непосидючі коти.

— Ні, дякую, місіс Моркем. Боюся, що я скоро лусну!

Нетерплячка. Це був недолік, що тягнувся на багато поколінь назад. Уркгарти були шляхетним військовим родом з шотландського Гайлендсу, їхній замок стояв на березі Лох-Несу, та згодом приїхали Макдональди, і нині від нього лишися самі руїни. Уркгартові дитячі спогади зберегли бадьоре, чисте повітря торф’яників, товариство старого ґілі[5], з яким вони лежали годинами у торфі, що відгонив солодкуватим запахом, і підстерігали великого оленя; отак Уркгарт уявляв і свого старшого брата Алістера: як той підстерігав німців у заростях поблизу Дюнкерка. Брат назвав його ФУ, прізвиськом, за яке їх обох часто сварив батько. Він не мав нічого проти, щасливий з того, що міг бігати за братом. Та Алістер не повернувся додому. Мати підупала, так ніколи й не відійшла і жила спогадами про втраченого сина, нехтуючи Френсисом, тож ФУ згодом подався на південь, до Лондона. У Вестмінстер. У Суррей. Покинув свої обов’язки. Мати більше ніколи з ним не розмовляла. Продати свій спадок заради всієї Шотландії було б непростимо, а заради Суррея?

Він зітхнув, навіть усміхнувся. Це була вже вісімнадцята зала зборів за день, і ентузіазм, який підв’язував ранкову піднесеність, вже давно висотався, як нитки. До закриття дільниць лишалося ще сорок хвилин, а останній голос уже віддали. Уркгартова сорочка була наскрізь мокра. Він був стомлений, почувався ніяково, оточений цією ватагою жінок, що бігали за ним із завзятістю спанієля.

Та він досі тримав посмішку на обличчі, тому що його життя мало змінитися, хай яким буде результат. Уркгарт провів роки, підіймаючись кар’єрною драбиною, від рядового члена парламенту, через посаду помічника різних міністрів, а тепер він засідав у Кабінеті як головний парламентський організатор[6],— а це одна з дванадцяти найвпливовіших посад в уряді. Вона забезпечувала йому неперевершений офіс на Даунінг-стріт, 12, за кілька ярдів від офісу самого прем’єр-міністра. Саме за дверима номера 12 два найзнаменитіші британці усіх часів, Веллінгтон і Нельсон, зустрілися вперше й востаннє. Від цих стін віяло історією і владою, яка зараз належала йому.

І все-таки Уркгартова влада не поширювалася безпосередньо з його офісу. Посада головного організатора не надавала повного статусу члену уряду. В Уркгарта не було машини величезного державного департаменту чи велетенської державної служби, щоб керувати; він мав анонімне завдання, безперестанно гарував за лаштунками, не виступаючи з промовами й не даючи інтерв’ю на телебаченні. Людина тіні.

А ще людина дисципліни. Він був наглядачем, чиєю роботою було «давати різки». А це означало, що його не лише поважали, а й боялися. Він був міністром з мережею найчутливіших антен в уряді. Щоб провести голосування, йому день і ніч потрібно знати, де можна знайти його членів парламенту, а це означає, що йому мають бути відомі їхні секрети — з ким вони у змові, з ким можуть спати, чи достатньо вони тверезі, щоб проголосувати, чи їхні руки часом не у когось у кишені чи на чиїйсь дружині. Всі ці гостренькі таємниці були зібрані й зберігалися у чорній книзі, зачиненій у сейфі, й навіть прем’єр-міністр не мав доступу до ключів.

У Вестмінстері така інформація — це влада. Багато хто з Уркгартової партії завдячував продовженням своєї кар’єри здатності його адміністрації вирішувати й подекуди прикривати їхні особисті проблеми. Бунтівні рядові члени чи міністри, яким ставали на заваді амбіції, змінювали свою думку, коли їм нагадували про колишні прояви нерозсудливості, які партія пробачила, та не забула. Дивовижно, якими поступливими ставали політики, коли стикалися з перспективою конфлікту їхнього публічного й приватного життя! Еге ж, навіть ця диспепсична стафордширська людинка, секретар міністерства транспорту, який планував виступити на конференції з промовою, задалекою від кола його обов’язків і заблизькою до поля прем’єр міністра, взявся за розум. Усе, що для цього знадобилося,— дзвінок додому до його коханки з м’юзу[7], а не до помешкання сімейства.

— Френсисе, як у дідька ви знайшли мене тут?

— Ой, Кіте, невже я помилився? Мені дуже прикро, я хотів переговорити з вами щодо вашої невеликої промови, але, здається, шукав номер не у тих рахунках.

— Що ви маєте на увазі, хай йому?

— А ви хіба не знаєте? Ми ведемо два обліки. Один — офіційний, а другий... Та не переймайтеся, ми тримаємо нашу маленьку чорну книжечку під дуже ретельним наглядом. Такого більше не повториться...— Пауза, а потім: — Правда ж?

Транспортний секретар зітхнув — це був звук, повний меланхолії і провини.

— Ні, Френсисе, не повториться, чорти б його вхопили.

Ще один грішник прийшов до швидкого покаяння.

Партія була в боргу перед Френсисом Уркгартом, усі це знали. І після цих виборів буде саме час попросити сплатити борг.

Уркгарта несподівано повернула до реальності одна з його відданих леді. В очах у неї було збудження, щоки зашарілися, подих важкий від кислого духу сендвічів з яйцем і крес-салатом, її відчуття сором’язливості й обачності притлумлене спекою і клопотами дня.

— Скажіть, містере Уркгарт, які у вас плани? Будете балотуватися на наступні вибори? — поспішно спитала вона.

— Що ви маєте на увазі? — відповів він вражено, його очі зблиснули від образи.

— Ви думаєте про пенсію? Вам же шістдесят один, так? На наступних виборах шістдесят п’ять, ба й більше,— провадила вона.

Він, високий і кощавий, низько схилився, щоб зазирнути їй просто в обличчя.

— Місіс Бейлі, я ще при тямі, а у деяких суспільствах мій політичний розквіт тільки починався б,— проказав він крізь стиснені губи, на яких не лишилося і сліду добродушності.— В мене досі повно роботи. Є речі, яких я ще хочу досягти.

Він відвернувся від неї, не потурбувавшись приховати своє нетерпіння, навіть при тому, що глибоко всередині знав: вона має рацію. Яскраво-рудий колір волосся його молодості давно зійшов, золото стало сріблом, як він полюбляв жартувати. Ніби для компенсації, Уркгарт носив дещо задовге волосся. Його сухорляве тіло більше не заповнювало костюми традиційного крою так щільно, як раніше, а блакитні очі з плином стількох зим охололи. У переповненій кімнаті його зріст і пряма постава створювали вишуканий образ, та один міністр, розлютившись на нього, якось сказав, що його посмішка нагадує ручку урни для захололого попелу. «Тож хай той попіл згодом стане твоїм, старий ти покидьок»,— відрубав той чоловік. Уркгарт проминув буйство середнього віку й не міг цього приховати, навіть від самого себе. Досвід більше не був союзником.

Скільки років він спостерігав, як молодші й менш талановиті чоловіки робили швидші зрушення? Скільки разів він утирав їм очі, підтирав сраки, ховав їхні секрети подалі від людського ока, щоб тільки розчистити їм шлях? Ще б пак, вони перед ним в боргу! В нього досі є час зробити свій прорив, та і він, і місіс Бейлі обоє знають, що небагато.

І навіть після того, як він відвернувся від неї, вона все одно переслідувала його, розповідаючи про запропоновану односторонню систему для торгового центру на Гай-стріт. Він благально підвів очі й зміг впіймати погляд своєї дружини, Мортіми, нав’язливо втягнутої в банальні теревені у дальньому кінці кімнати. Один цей погляд сказав їй, що порятунок занадто затримався, тож вона побігла до чоловіка.

— Дами, вибачте нас, будь ласка, але нам потрібно повернутися до готелю й перевдягтися перед підрахунком. Я просто не можу висловити вам усю нашу вдячність за допомогу. Ви знаєте, якими незамінними ви є для Френсиса.

Уркгарту навіть вдалося вичавити посмішку до місіс Бейлі, однак була ця посмішка як та одноденка, настільки коротка, що майже зійшла ще до того, як її вдалося розгледіти, та все-таки достатня для відновлення стосунків. Уркгарт швидко підійшов до дверей. Саме прощався з хазяйкою, коли секретарка його виборчої комісії, яка заклопотано робила швидкі нотатки, говорячи в телефонну слухавку, раптом махнула йому зупинитися.

— Саме роблю остаточне опитування, Френсисе,— пояснила вона.

— А мене дивує, чому цього не зробили ще годину тому.

В її погляді майнув один з найслабших виразів подиву, який зійшов, можна сказати, навіть не досягши очей.

— Цього разу все виглядає не так радісно, як попереднього,— сказала вона, зашарівшись від докору.— Багато з наших прихильників, здається, лишаються вдома. Важко передбачити, але я підозрюю, що хвиля піде на спад. Не можу сказати наскільки.

— До дідька їх. Люди заслужили на порцію опозиції наступні кілька років. Може, це допоможе їм підняти свої гузна.

— Любий,— заспокоїла його дружина, як вона це робила безліч разів до того,— це й так доволі щедро. З більшістю близько двадцяти двох тисяч ми можемо дозволити собі один невеличкий спад, правда ж?

— Мортімо, я не хочу розщедрюватися. Мені спекотно, я втомився і вже достатком наговорився про попередні опитування. Заради бога, забери мене звідси.

Він зробив великий крок, а вона розвернулася, щоб помахати на прощання і на знак подяки переповненій кімнаті,— і саме встигла побачити падіння лампи на підлогу.

Атмосфера контрольованої загрози, що зазвичай заповнювала кабінет редактора, зійшла, а її змінило зависле відчуття паніки, що грозило от-от вийти з-під контролю. Перший випуск уже давно пішов у друк, а на першій шпальті красувався заголовок «У ТЕПЛІ Й ДОБРІ!». Але це було о шостій вечора, за чотири години до закриття дільниць. Редактор газети «Дейлі кронікл» вирішив ризикнути з результатом виборів, щоб бодай якось розігріти інтерес до видання, коли воно потрапить на вулиці. Якщо він вгадає, то його новина буде перша. Якщо ж помилиться — по шию вгрузне в канаві з алігаторами.

Це були перші вибори Ґревіла Престона як редактора, й він не почувався затишно. Його знервованість виявлялася у постійній зміні заголовків, невтомних вимогах останніх оновлень від політичних оглядачів і щораз огиднішій лайці. Усього за кілька місяців до цього його призначив новий власник «Кронікла», давши одне просте і лаконічне завдання: «Домогтися успіху». Провал не розглядався у контракті, й Престон знав, що не отримає другого шансу — до нього виявлять не більше жалю, ніж він виявляв до тих, хто працював у «Кроніклі». Вимоги бухгалтерів до швидкого фінансового зростання потребували безжалісного скорочення, і багато кого з керівного складу «оптимізували» й замінили менш досвідченими й набагато дешевшими кандидатами. Це було чудово для фінансового результату, але вибило геть усе лайно з моралі. Чистка залишила відчуття неспокою у тих, хто залишився, замішання у читачів, а у Престона — постійне усвідомлення неминучої долі, яке власник навіть і не збирався розсіювати.

Престонова стратегія збільшення накладу вже вивела газету на даунмаркет[8], та обіцяний урожай досі не зібрали. Престон був низеньким чоловіком, який прийшов у газету з аурою Наполеона, але Наполеона такого худого, аж йому знадобилися підтяжки, щоб підтримувати штани, і потоки кави, щоб тримати очі розплющеними. Колись гладенький і спокійний вид почав змиватися незліченними краплями поту, який збирався на лобі, аж окуляри у важкій оправі зісковзували з носа. Пальці, що колись барабанили в задумі, тепер клацали від нетерпіння. Натужні спроби випромінювати владу з’їла внутрішня невпевненість: Престон більше не був певен, що зможе скористатися нагодою — жодною. Навіть припинив джиґати свою секретарку.

А зараз він відвернувся від кількох телевізорів, які мерехтіли, поставлені один на один, попід стіною кабінету, задля того щоб поговорити з працівницею, через яку він переживав тяжкі часи.

— Як ти в дідька знаєш, що все йде не так? — закричав він.

Меті Сторін не хотіла відступати. В двадцять вісім років вона була наймолодшим працівником відділу політичних новин — прийшла на зміну одному з головних кореспондентів, якого незлюбили бухгалтери за його звичку проводити інтерв’ю за тривалими обідами в «Савої»[9]. Незважаючи на свою молодість і нещодавній переїзд, Меті мала тверді переконання, які чимало неадекватних чоловіків сприймали за впертість. Вона звикла, що на неї кричать, і не цуралася гаркнути у відповідь. Все-таки вона була Престонового зросту і «майже така ж гарна», як вона часто в’їдливо жартувала щодо нього. Що з того, що він здебільшого витріщався на її груди? Завдяки цьому вона отримала роботу й кілька випадкових перемог у їхніх сварках. Вона не вбачала у ньому сексуальної загрози. Надто добре вона знала його секретарку, а домагання від низеньких чоловіків у вогненно-червоних підтяжках — ціна, яку вона згодилася заплатити, приїхавши на південь. Вижити тут — і можна робити кар’єру будь-де.

Вона повернулася до нього, в обороні засунувши руки до кишень своїх по-стильному мішкуватих штанів. Вона говорила повільно, сподіваючись, що голос не зрадить її знервованості.

— Ґреве, кожен урядовець, з яким я розмовляла за останні дві години, каже, що прогнози падають. Я телефонувала голові комісії на окрузі прем’єр-міністра, і він каже, що явка на дільниці на п’ять відсотків менша. Це навряд чи свідчить про вотум довіри. Там, на вулицях, щось відбувається, це можна відчути. Уряд зараз не в теплі, й уже точно не в добрі, чорт забирай.

— Тож?

— Тож наша стаття аж надто роздута.

— Лайно. А опитування під час виборів показали, що уряд летить у тепло сраними милями, а ти хочеш, щоб я змінив передовицю, засновуючись на... чому? Жіночій інтуїції?

Меті знала, що причиною його ворожості є знервованість. Усі редактори живуть на межі; головне тут — не показувати цього. А Престон показував.

— Окей,— провадив він,— на минулих виборах у них була більшість з понад сотнею місць. Тож скажи мені, що підказує тобі твоя жіноча інтуїція, бо це станеться вже завтра. Попередні опитування дають близько сімдесятьох місць. Що думає крихітка Меті Сторін стосовно цього?

Вона підійшла до нього навшпиньках, щоб можна було поглянути на нього згори вниз.

— Якщо хочеш — довіряй опитуванням, Ґреве, але вони не відображають настрої на вулиці. Поміж прихильниками уряду немає ентузіазму. Вони не прийдуть. Це потягне більшість донизу.

— Та ну,— огризнувся він.— І на скільки ж?

Вона не могла стояти навшпиньках вічно. Повільно струснула головою, щоб підкреслити власну передбачливість, і біляве волосся торкнулося плечей.

— Тиждень тому я б сказала — десь із п’ятдесят місць. Зараз гадаю — менше,— відповіла вона.— Можливо, значно менше.

— Господи, та куди ж іще менше! Ми ж підтримували тих засранців увесь час. Має ж бути результат.

Від тебе також чекають результату, подумала вона. Усі знали, де стоїть їхній редактор: в самісінькому центрі одного з найбільших боліт на Фліт-стріт[10]. Єдиним твердим політичним переконанням Престона було те, що його газета не могла дозволити собі опинитися у програші, та й то це переконання не було його власним, а нав’язаним новим кокні-власником, Бенджаміном Лендлесом. Однією з його рідкісних привабливих рис було те, що він ніколи не соромився й не намагався приховати свою думку: завжди виставляв її напоказ. Як він постійно нагадував своїм уже й так невпевненим працівникам, завдяки антимонопольній політиці уряду легше купити десять нових редакторів, аніж одну газету, «тож ми не дратуватимемо уряд, підтримуючи іншу силу, бляха».

Лендлес дотримав свого слова. Він надав усю свою численну армію газет до послуг урядового табору, а все, чого він очікував у відповідь,— правильного результату виборів від уряду. Звісно, це було нерозсудливо, та Лендлес ніколи не вважав, що розсудливістю можна взяти гору над своїми підлеглими.

Престон повернувся до перегляду телевізорів, чекаючи кращих новин. Меті спробувала ще раз. Вона сіла на ріг величезного редакторського столу, порушивши стос з опитуваннями громадської думки, на яку він так сліпо покладався, й повела своєї.

— Послухай, Ґреве, дивись у перспективу. Коли Маргарет Тетчер нарешті випала з обойми і їй довелося вийти на пенсію, всі ринулися на пошуки нового стилю. Потрібна була нова манера. Щось не таке різке, не таке владне; всі вже й так натерпілися митарств і кпин тої клятої баби...— (Кому ж як не тобі розуміти це, подумала вона).— Тож і обрали Колінґриджа, бо в телевізорі він здавався упевненим, був чемний з бабусями і, швидше за все, не став би суперечливою фігурою,— вона недбало знизала плечима.— Проте вони втратили позиції. Це брудна політика, тож у них більше не залишилось енергії й ентузіазму. В його кампанії стільки ж завзяття, як у вчителя недільної школи. Якби він порозводився про банальності ще сім днів, то, по-моєму, навіть його дружина проголосувала б за когось іншого, щоб тільки змінити щось.

Престон відвернувся від телеекранів, потираючи підборіддя. Нарешті, здавалося б, він почав слухати. Вже вдесяте за вечір Меті стало цікаво, чи користується він лаком, щоб підтримувати своє ретельно зачесане волосся в ідеальному стані. Вона запідозрила, що в нього розвивається плішина. Безперечно, він користується щипчиками для брів.

Він повернувся до розмови:

— Окей, обійдімося без містики і оперуймо чіткими цифрами, гаразд? Якою буде більшість? Вони матимуть її чи ні?

— Передчасно казати, що ні,— відповіла вона.

— От і не хочу я, бляха, нічого казати передчасно, Меті. Будь-яка більшість мене влаштує. Чорт, та в такій ситуації це вже досягнення. Справді історичне. Чотири перемоги поспіль, такого ще не було. Тож першу шпальту не міняємо.

Престон швидко підбив підсумок, наливши келих шампанського з пляшки, що стояла у нього на книжковій полиці. Меті він нічого не запропонував. Почав порпатися в паперах, щоб відволіктися, та Меті так просто не спекаєшся. Її дід був сучасним вікінгом, який у буремні перші місяці 1941-го перетнув Північне море у напівзатопленому фінському човні, щоб утекти з окупованої нацистами Норвегії й приєднатися до Королівських ВПС. Меті успадкувала від нього не лише свою вроджену скандинавську зовнішність, а й твердість духу, яка не завжди подобалася неадекватним чоловікам. Але якого дідька!

— Просто спинися на хвильку й постав собі питання, чого нам очікувати від ще чотирьох років Колінґриджа,— кинула виклик Меті.— А може, він занадто милий, як на прем’єр-міністра. Його програма настільки легенька, що просто пішла по вітру ще під час кампанії. Він не представив жодних нових думок. Його єдиний план — це схрестити пальці й сподіватися, що росіяни чи профспілки не зіпсують повітря аж надто гучно. По-твоєму, це те, чого справді хоче вся країна?

— Елегантно подано, як завжди, Меті,— дорікнув Престон, укотре виказуючи поблажливість.— Але ти помиляєшся. Клієнтам потрібна консолідація, а не переворот. Вони не хочуть, щоб іграшки вилітали з візка щоразу, як вони виходять погуляти з дитиною,— він змахнув пальцем, ніби диригент, який повертає музиканта, що збився, назад до теми.— Тож нема нічого поганого у ще кількох роках теплого пива і крикету. А повернення нашого приятеля Колінґриджа назад на Даунінг-стріт — це взагалі чудово!

— Та це ж просто смерть, чорт забирай,— гиркнула вона, розвертаючись іти.

Розділ третій

Ісус казав нам прощати ворогів наших, і хто я такий, щоб сумніватися у Всемогутньому? Але у цій безмежній мудрості Він ні хріна не згадав за прощення друзів наших чи принаймні всіх наших рідних. І я радий слідувати Його пораді в цьому питанні. В будь-якому разі, коли до цього доходить, мені набагато легше пробачити себе.

Автобус номер 88 збудив Чарльза Колінґриджа, прогуркотівши поряд, аж задвигтіли шибки. Маленька однокімнатна квартира над туристичною агенцією в Клепгемі була не тим, що більшість людей очікує побачити у брата прем’єр-міністра, а радше необхідністю скорочення витрат. Оскільки в барі в нього закінчилися гроші, йому довелося прийти додому перепочити. Зараз він розкинувся у кріслі, досі у зім’ятому костюмі, хоча краватки вже не було.

Він поглянув на свій старий наручний годинник і вилаявся. Проспав чотири години, та досі почувався виснаженим. Якщо не поквапиться, то проґавить вечірку, та спершу треба випити, щоб зібрати себе докупи. Він налив собі велику порцію горілки, вже навіть не «Смірноф», а звичайного бренду з місцевого супермаркету. Все одно з перегару цього не чути.

Він узяв склянку до ванної й занурився у гарячу воду, даючи їй час зробити свої дива з його стомленими кінцівками. Віднедавна вони, задавалося, належать якійсь абсолютно іншій людині. Мабуть, старію, сказав він собі.

Він став перед дзеркалом, намагаючись виправити наслідки останнього запою. Він побачив батькове обличчя, вічно докірливе, яке спонукає його до мети, завжди надто далекої, і вимагає відповіді, чому йому ніколи не вдавалося робити все так, як його молодший брат Генрі. У них обох були однакові можливості, вони ходили до однієї школи, але Гел чомусь завжди у всьому переважав і зрештою затінив брата і в кар’єрі, і в шлюбі. Чарльз не відчував образи за це, він був щедрою душею — аж надто щедрою й поблажливою. Та й Гел завжди був поруч, пропонував допомогу, коли брат її потребував, приходив з порадою й підставляв плече, щоб поплакатися, коли пішла Мері. Хіба вона не кидала йому в обличчя успіхи Гела? «Ти на таке не здатен! Ти взагалі ні на що не здатен!» Та й у Гела стало набагато менше часу перейматися проблемами інших, відколи він потрапив на Даунінг-стріт.

Змалечку вони ділилися всім; у юності вони досі багато чим ділилися, іноді навіть подругами. І машиною, однією з перших «міні», поки Чарльз не заїхав на ній у канаву, а потім хитаючись переконував молодого полісмена, що причиною його нестійкості є шок і травма, а не алкоголь. Але тепер у Геловому житті лишилося мало місця для старшого брата, і Чарлі відчував... а що він відчував, глибоко всередині, коли дозволяв собі бути чесним? Злість, смердючу однопляшкову лють — не на Гела, звісно ж, а на своє життя. У нього нічого не склалося, й він не розумів чому.

Він провів лезом по старих порізах на своєму обвислому обличчі й почав складати шматки докупи. Волосся зачесане над лисіючою маківкою, свіжа сорочка й нова чиста краватка. Скоро він буде готовий до торжеств виборчої ночі, до яких його родинні зв’язки досі давали йому доступ. Кухонним рушником по черевиках — і вони знову виблискують, він уже майже готовий. Ще один погляд на годинник. О, все йде добре. Є час трохи випити.

На північ від річки, на околицях Сохо, таксі застрягло у пробці. Там і так завжди були затори, та ніч виборів, здавалося, викинула на вулиці додаткову юрбу гультіпак. На задньому сидінні Роджер О’Ніл хрускотів пальцями від нетерпіння, безсильно дивлячись, як мотоцикли і пішоходи прошмигували повз. Його неспокій зростав, він не мав багато часу. У нього інструкції. «Бігом сюди, Родже,— сказали йому.— Ми не можемо чекати всю кляту ніч, навіть на тебе. А раніше вівторка ми не повернемося».

О’Ніл не отримував, та й не чекав привілейованого ставлення; він ніколи не намагався вмикати начальника. Він був головою рекламного відділу партії, та сподівався, що про це, боже збав, не знають. Були часи, коли він уже гадав, що його впізнали, побачили фото в газетах, та коли параноя спадала, він усвідомлював, що ці люди ніколи не читали жодної газети, не те щоб голосувати. Що важить політика для цих людей? Та тим, чим вони опікуються, міг би займатися сраний Гітлер. Яка різниця, хто в уряді, коли є так багато нічийних неоподаткованих грошей?

Нарешті таксі вдалося трохи просунутися через Шефтсбері-авеню й виїхати на Вордор-стріт, лише щоб натикнутися на ще одну стіну суцільного трафіку. Чорт, Роджер не встигне. Він різко розчинив двері.

— Пройдуся пішки,— гукнув він водієві.

— Вибачте, друже. Це не моя провина. Стояти в такій пробці влітає мені в копійку,— відповів водій, сподіваючись, що нетерплячка його клієнта не дасть йому забути про чайові.

О’Ніл вистрибнув на дорогу, втиснув купюру в руку водієві й ухилився від чергового мотоцикліста, проминаючи численні лабіринти піпшоу і китайських ресторанів до вузького діккенсівського провулку, обрамленого високими купами сміття. Протиснувшись між пластиковими сміттєвими пакетами й картонними коробками, він помчав. Він був не в найкращій формі, тож аж ноги заболіли, та йому було неподалік. Досягти Дін-стріт, він звернув ліворуч і за двісті ярдів пірнув у вузький вхід одного з м’юзів Сохо, яких більшість людей не помічають, у пошуках розваг пильнуючи, як би вхилитися від транспорту. На головній вулиці м’юз виходив на маленьке подвір’я, зусібіч оточене майстернями й гаражами, влаштованими в переобладнаних вікторіанських складах. Двір був порожній, тіні глибокі. Кроки відлунювали на камінцях, поки Роджер поспішав до маленьких зелених дверей у дальньому, найпохмурішому закуті подвір’я. Перш ніж увійти, він зупинився роззирнутися. Він не постукав.

Спливло менше трьох хвилин, коли він вийшов. Не дивлячись по боках, він поквапився назад у натовп Дін-стріт. Хай заради чого він приходив, це вочевидь був не секс.

За цегляним фасадом штабу партії на Сміт-сквер, навпроти вапнякових веж церкви Святого Івана, атмосфера була навдивовижу пригнічена. Протягом останніх тижнів це було місце невпинної діяльності, але в сам день виборів війська розійшлися, скерувавшись на виборців, ці далекі аванпости політичного світу, намагаючись зібрати останніх новонавернених для своєї мети. На цей час більшість із тих, хто лишився, вечеряли у ресторанах чи клубах неподалік, намагаючись випромінювати впевненість, раз по раз вдавалися в обговорення останніх чуток щодо явки виборців, екзит-полів і критичної кількості посад. Мало хто з них мав апетит, і вже скоро вони посунули назад, проштовхуючись через численні натовпи глядачів, за кордони поліції, повз дедалі більші купи обпаленої мошкари.

За останній місяць ці кабінети стали надто людні, перегріті й до неможливого безладні, та завтра все буде інакше. Вибори — це час змін і людської пожертви. До вихідних, незалежно від результату, багато хто з них залишиться без роботи, але майже всі повернуться за більшим, присмоктавшись до соска влади. А зараз вони зачаїлися у стані, який нагадує нескінченне очікування.

Біг-Бен вибив десяту. Кінець. Кабінки для голосування зачинилися, й тепер жоден заклик, роз’яснення, атака, інсинуація, наклеп чи жахливий бедлам не вплине на результат. Коли фінальний дзвін старої годинникової вежі розтанув у нічному повітрі, кілька працівників партії потисли одне одному руки в мовчазному засвідченні поваги до гарно зробленої роботи. Наскільки гарно зробленої, буде ясно дуже скоро. І, як і в багато попередніх вечорів, ніби виконуючи релігійний ритуал, вони перемкнули свою увагу на екрани з новинами і знайомим голосом сера Алістера Вернета. Він з’явився, ніби той сучасний Мойсей, зі своїм підбадьорливим тоном і рум’яними щоками, хвилястим срібним волоссям і краплиною освітлення позаду, якраз достатньою для створення ефекту ореолу.

— Доброго вечора,— почав він голосом, схожим на спокійний плин струмка.— Виборча кампанія закінчилася. Буквально кілька секунд тому виборчі дільниці по всій країні зачинили свої двері, й ми очікуємо народного вердикту. Перший результат очікується вже за сорок п’ять хвилин. А вже за мить ми перейдемо до прямого ефіру з прем’єр-міністром, Генрі Колінґриджем, у його Ворикширському окрузі, та лідером опозиції в південному Вельсі. Та спершу — ексклюзивний екзит-пол від ITN, проведений «Harris Research International» на виході зі ста п’ятдесяти трьох виборчих дільниць по всій країні протягом сьогоднішнього голосування. Він дає такі дані...

Найголовніший теледиктор країни відкрив великий конверт так шанобливо, ніби цей пакет А4 з манільського паперу містив свідоцтво про його смерть. Дістав велику картку й поглянув на неї. Не надто швидко, але й не надто повільно, він знову підвів очі до камер, тримаючи свою тридцятимільйонну конгрегацію в долоні, злегка дражнячи її. Він мав право на цей момент. Після двадцяти восьми років і дев’яти загальних виборів у ролі телеведучого він заявив, що ці вибори будуть останні.

— Попередні результати ексклюзивного екзит-полу ITN — наголошую, попередні, а не остаточні — такі...— Він ще раз поглянув на картку, щоб переконатися, що він все правильно прочитав.

— Ну ж бо, старий ти педик!

Голос пролунав десь зі сміт-скверського комплексу; звідкілясь долинув звук корку з пляшки шампанського, відкритої у передчасному святкуванні; та більшість людей стояла у цілковитій тиші. Вершилася історія, й вони були її частиною. Сер Алістер поглянув на них, змусив чекати на один удар серця довше.

— ...уряд переоберуть з більшістю в тридцять чотири місця.

Будівля аж задвигтіла, коли ревище тріумфу змішалося з полегшенням, що виверглося зсередини. Тридцять, бляха, чотири! Це перемога, а коли ти у грі на смерть, то важить лише перемога, а не як минула сама гра чи наскільки близьким був результат. З’явився час для подальших тверезих роздумів, для того, щоб історія винесла свій вердикт; та до дідька історію — на ту мить цього достатньо для виживання. По всіх кутках блищали сльози радості, виснаження і полегшення, яке багато хто вважав кращим за оргазм, ба, на погляд кількох бувалих, значно кращим.

Екран на хвильку розділився на німі кадри партійних лідерів, які слухали результати. Колінґридж кивав, приймаючи перемогу, з усмішкою заслабкою для задоволеної, тоді як широка посмішка його опонента, який похитував головою, не залишала жодних сумнівів глядачам, що опозиція ще дасть суперникам понюхати табаки. «Заждіть і ще побачите»,— проказував він тріумфуючи. Потім його губи знову ворухнулися, промовляючи щось таке, що люди, які вміють читати по губах, сприйняли за валійську. Два слова, обидва дуже непристойні.

— Лайно! — Престон волав, волосся спадало йому на очі, розкриваючи таємниці лискучого скальпу під ними.— Що вони, в сраку, накоїли?

Він поглянув на зіпсоване перше число видання й заходився люто шкрябати в блокноті. «Урядову більшість пошматовано!» — спробував він. Пошпурив аркуш у кошик для сміття.

— «Зарано для результатів»,— запропонувала Меті, намагаючись приховати всі натяки на вдоволення.

— «Колінґридж проходить зі скрипом»,— спробував редактор ще раз.

Усе полетіло у кошик.

Він відчайдушно озирнувся у пошуках допомоги і натхнення.

— Зачекаймо,— порадила Меті.— До перших результатів ще півгодини.

Розділ четвертий

Натовп вульгарний. Завжди підігруй натовпу, піднось обивателя, нехай має себе за принца.

Не чекаючи перших результатів, святкування у рекламній агенції партії вже йшли повним ходом. З упевненістю людей з позитивним мисленням, працівники компанії «Merrill Grant & Jones» три години тіснилися у приймальні агенції, щоб спостерігати історію в її творенні, бачити кожну її зморщечку, спроектовану на два величезні телеекрани. Ріка шампанського лилася, заливаючи нескінченний запас чиказької піци й біг-маків, а прогнози кардинально зменшеної більшості лише пришпорювали присутніх до гарячковіших дій. Уже навіть у цю ранню годину стало зрозуміло, що два фікуси, які прикрашали приймальню вже кілька років, не переживуть цієї ночі; цілком імовірно, що й кілька молодих секретарок також не витримають. Більшість мудрих голів ще розраховували свої сили, та причин практикувати надмірну стриманість було небагато. Рекламники не практикують стриманості. Тим паче, сам клієнт подавав грізний приклад.

Подібно до багатьох експатрійованих дублінських шукачів пригод, Роджер О’Ніл був відомим за свою кмітливість, нестримну здатність до перебільшення і невичерпну цілеспрямованість у тому, щоб бути причетним до всього. Його енергійність була настільки неосяжна, а захоплення такі розмаїті, що ніхто не міг бути достоту певен, чим він займався, поки не вступив до партії,— щось пов’язане зі зв’язками з громадськістю чи телебаченням, як вважали; а ще ходили чутки про проблему зі Службою внутрішніх доходів, чи то з ірландською Гардою[11],— та він підвернувся, коли саме звільнилася посада голови відділу реклами, й обійняв її, демонструючи шарм і здібності, які живилися нескінченним запасом «Голуазу» й горілки з тоніком.

Замолоду він подавав великі надії як півзахисник на регбійному полі, та цьому таланту не судилося розкритися через його індивідуалістський стиль, що не пасував до командних ігор. «З ним на полі,— скаржився його тренер,— у мене є дві команди: Роджер і решта чотирнадцять. До сраки його». Тож Роджер добряче побував у сраці в багатьох епізодах свого життя, аж поки Доля не всміхнулася йому й не привела на Сміт-сквер. У сорок років він невимовно дивував своїм темним волоссям, яке нині вже помітно сивіло, і м’язами, що давно втратили тонус, та О’Ніл відмовлявся визнавати очевидність свого середнього віку, ховаючи його під ретельно підібраним гардеробом, який він носив з навмисною недбалістю, що якнайкраще виставляла напоказ дизайнерські лейбли. Його нонконформістський підхід і протяжний ірландський акцент не завжди забезпечували йому прихильність верхів Партії,— «Суцільне лайно без кінця і краю», як одного разу гучно зауважив один з них,— проте решта були просто скорені його незвичайною бадьорістю.

Його шлях через терни значно полегшувала секретарка. Пенелопа («Привіт, я Пенні») Гай. П’ять футів і десять дюймів[12], захопливий вибір одягу і неймовірна фігура. Був ще один аспект, що вирізняв її з-поміж вестмінстерського натовпу. Вона була чорношкіра. Не смаглява й не темна, а чорного опівнічного відтінку, від якого її очі мерехтіли, а посмішка сповнювала всю кімнату. Секретарка мала університетський ступінь з історії мистецтва й навички стенографування зі швидкістю 120 слів на хвилину, а ще була безжально практична. Коли вона вперше з’явилася з О’Нілом, неминуче послідувала хвиля пліток, та Пенелопина непідробна дієвість якщо не повністю підкорила, то змусила замовкнути Хому Невірного; хоча їх і досі лишалося багато.

А ще вона була надзвичайно скритна. «У мене є особисте життя,— пояснювала вона, коли в неї питали.— І так все й залишиться».

А зараз у «Merrill Grant & Jones» — «Грець і Шмон», як їх називала Пенні — вона без зайвих зусиль тримала в центрі уваги кількох повнокровних рекламних закупників і заступника креативного директора, в той сам час стежачи, щоб О’Нілова склянка й сигарети завжди були напохваті, але чітко нормовані. Вона не хотіла, щоб він перебрав, не в цю ніч усіх ночей. Саме в цей час він вгризся у керівного директора агенції.

— Майбутнє починається саме тут, Джеремі. Не можна спускати його з очей. Цей аналіз потрібен нам якнайшвидше. Він покаже, наскільки ефективними були наші старання, якою гарною була реклама, який вплив ми мали, наскільки досягли наших виборців. Якщо ми переможемо, я хочу, щоб усі знали, що цим вони завдячують саме нам. Якщо ж пограємо — допоможи нам Господь...

Він раптом несамовито чхнув.

— Чорт! Вибач. Клята сінна лихоманка. Та якщо ми програємо, я хочу показати всьому сраному світу, що ми здолали суперників на раз-два у своїй комунікаційній грі, а прогоріла сама лише політика.

Він нахилився ближче, аж вони майже торкалися чолами.

— Ти знаєш, що нам потрібно, Джеремі. Під ударом зараз ще й наша репутація, не тільки політиків, тож не просри її. Переконайся, що все буде готово не пізніше ранку суботи. Я хочу, щоб це потрапило до недільних газет і щоб воно вражало, як срака у актриси.

— А я гадав, що креативний тут я,— відповів Джеремі, відпиваючи шампанське.— Але ж у нас небагато часу.

О’Ніл знизив голос, нахилився ще ближче, аж рекламник відчув кислинку французького тютюну в його віддиху.

— Як не можеш отримати цифри — вигадай їх, дідько. Всі будуть і так надто стомлені, щоб приглядатися до них, та якщо ми потрапимо туди найперші й зробимо це гучно, то все буде гаразд.

Він спинився висякатися, що анітрохи не полегшило очевидного дискомфорту його співрозмовника.

— І не забудь про квіти. Я хочу, щоб ти з самого ранку надіслав найбільший букет, який зможеш знайти, дружині прем’єра на Даунінг-стріт. У формі гігантської літери «К». Переконайся, що вона отримає його, тільки-но прокинеться.

— Від тебе, звісно ж.

— Вона дуже засмутиться, якщо їх не буде, бо я вже пообіцяв вислати. А ще я хочу, щоб телекамери зняли, як їх доставляють.

— І щоб усі знали від кого,— додав співрозмовник.

— Ми всі разом у цьому, Джеремі.

Правда, лише з твоїм іменем на картці, мало не додав Джеремі, але не зробив цього. Можна було перегнути з відвертістю. Він уже встиг звикнути до нескінченних монологів свого клієнта, як і до незвичних інструкцій і процедур звітування, яких вимагав О’Ніл. Політична партія відрізнялася від решти клієнтів: вона грала за іншими, подекуди небезпечними, правилами. Проте останні два роки роботи з ними забезпечили Джеремі та його молодій агенції більш ніж достатньо публічності, щоб він зміг придушити затяжні сумніви. Та все-таки, поки він знервовано очікував результатів, його вразив німий страх: Джеремі подумав про те, що станеться, як вони програють. Незважаючи на завіряння О’Ніла, що всі вони в одному човні, він не мав жодних сумнівів — саме агенцію зроблять цапом-відбувайлом. Усе виглядало зовсім інакше, коли вони тільки-но розпочали свою роботу й опитування прогнозували комфортну перемогу, та ця впевненість почала випаровуватися з результатами екзит-полів. Джеремі працював у індустрії образів, де репутації в’янули, ніби вчорашні квіти.

О’Ніл продовжував торохтіти, кипучий, невгамовний, аж поки їхню увагу не поглинув шестифутовий образ сера Алістера, який у цю мить тримався за вухо, схиливши голову набік. Йому щось передавали у навушник.

— А зараз, я гадаю, ми готові до перших результатів цього вечора. Знову Торбей, підказують мені. Б’є всі рекорди. Минуло лише сорок три хвилини від закриття дільниць, а я вже бачу, як кандидати збираються за спиною голови комісії. Переходимо до висвітлення наживо...

Зал зборів, Торбей. Вікторіанський, людний, вологий, відчайдушно спекотний, тріскотить від напруги. Пачки порахованих бюлетенів лежать на столах-козлах, а порожні чорні й мідні урни для голосування лежать оддалік. На сцені з іншого боку, поміж куп гіацинтів і хлорофітумів, розет і мерських регалій, зібралися кандидати. Мали оголосити перші результати, та сцена радше нагадувала сільську пантоміму, аніж вибори: обіцянка висвітлення національними медіа привабила більшу, ніж зазвичай, кількість дивакуватих кандидатів, і вони силкувалися упіймати момент, розмахуючи кульками й барвистими капелюхами, щоб лише привернути до себе увагу камер.

Кандидат від «Саншайн», з голови до ніг одягнений у ядуче-жовтий леопард, навмисне стояв просто перед представником Торі, вбраним у чорний костюм, вимахуючи великим безглуздим пластиковим соняшником. Торі, у тісному костюмі, з підстриженим заради такої події волоссям, спробував відійти лівіше, щоб уникнути цієї перешкоди, та лише наскочив на чоловіка з Національного фронту, який саме розпалював невелику колотнечу серед натовпу, здійнявши зціплений кулак на татуйованій руці. Торі, в надії вчинити правильно, але не певний, що передбачає звід правил кандидата у таких ситуаціях, неохоче ретирувався до соняшника. А тим часом молода жінка, представниця партії «За чистоту наших морів», вбрана у синьо-зелену шифонну сукню, ходила перед усіма туди-сюди, тягнучи за собою ярди тканини, що збурювалася, ніби припливна хвиля.

Мер прокашлявся у мікрофон.

— Дякую, леді та джентльмени. Я, як голова виборчої комісії округу Торбей, хотів би заявити, що голоси, віддані на виборах, розподілилися наступним чином...

— Тож ми вже маємо такі результати з барвистого Торбею,— вклинився могильний голос сера Алістера.— Уряд утримує лідируючі позиції, щоправда, зі скороченою більшістю й від’ємною похибкою, як каже комп’ютер, у вісім відсотків. Що це може означати, Пітере? — запитав диктор, коли екран перемкнувся на коментатора.

На екрані з’явилася пом’ята фігура у оксфордському твідовому костюмі й окулярах.

— Це значить, що екзит-пол майже достовірний, Алістере.

Розділ п’ятий

Політика вимагає жертв. Жертв інших людей, звісно ж. Чого тільки можна досягти, пожертвувати собою заради своєї країни, та завжди отримаєш більше, дозволивши іншим зробити це першими. Витримати момент, як завжди каже моя дружина, це все.

— Чудове шоу, Роджере, правда? Знову більшість. Навіть не можу передати, наскільки я схвильований. Яке полегшення! Я задоволений. Усім. Гарна робота. Дійсно гарна!

Нестримний ентузіазм голови одного з провідних бізнес-клієнтів «Грець і Шмон» вихлюпнувся в обличчя О’Ніла без жодного видимого ефекту. Товстозадий промисловець насолоджувався, пітнів, усміхався; вечір перетворювався на запальну вечірку на честь перемоги, незважаючи на те, що уряд щойно втратив перші два місця за ніч.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, Гарольде. Так, гадаю, більшості у тридцять-сорок місць буде достатньо. Але ви мусите визнати й свою заслугу в цьому,— відповів О’Ніл.— Я тут днями нагадав прем’єр-міністру, наскільки далеко за межі корпоративних внесків виходить ваша підтримка. Пам’ятаю промову, яку ви виголосили на обіді у Промисловій спілці в березні. Боже правий, це було дійсно добре, якщо ви пробачите цю крапельку богохульства, але ви справді вистрілили цією промовою і влучили точно в ціль. Безперечно, ви проходили професійну підготовку, правда ж?

І, не чекаючи на відповідь, О’Ніл провадив:

— Я сказав Генрі — перепрошую, прем’єру! — я сказав йому, наскільки добре ви говорили і що нам треба знайти більше платформ для таких капітанів промисловості, як ви. Щоб забезпечували нам погляд із забою.

— Я певен, для цього не було жодної потреби,— відповів капітан без щонайменшого натяку на щирість.

Шампанське вже встигло перемогти його природну обачність, і образи горностаєвого хутра й палати лордів почали матеріалізуватися перед його очима.

— Слухайте, коли це все закінчиться, може, якось пообідаємо разом? У якомусь затишному місці, ге? У мене є ще кілька ідей, які можуть здатися йому цікавими й щодо яких я б радо послухав вашої думки...— його очі вирячилися в очікуванні. Він набрав повний рот вина.— А щодо вистрілити точно в ціль, Роджере, скажіть, оця ваша секретарочка....

Але він не встигнув розвинути думку — О’Ніла прорвала серія вулканічного чхання, зігнувши його майже вдвічі, наливши очі кров’ю й унеможлививши будь-яку надію на продовження розмови.

— Перепрошую,— просичав він, намагаючись оговтатися.— Сінна лихоманка. Завжди підхоплюю її рано.

І ніби підкреслюючи свої слова, він трубно й басовито висякався. Момент було втрачено, промисловець відійшов.

Уряд втратив ще одне місце — молодшого міністра, відповідального за транспорт, лисуватого чоловіка, який провів попередні чотири роки, поспішаючи на кожну велику аварію на трасах по всій країні й тягнучи за собою ЗМІ. У нього склалося майже релігійне переконання, що здатність людської раси до нестримної самопожертви є невичерпною, та здавалося, це не дуже допомогло йому прийняти власну. Його підборіддя випнулося вперед назустріч нещастю, а його дружина розпливлася у сльозах.

— Ще трохи поганих новин для уряду,— прокоментував сер Алістер.— Ми зможемо побачити, як їх сприйме прем’єр-міністр, коли за кілька хвилин включимося наживо, оголошуючи його результат. А тим часом що прогнозує комп’ютер? — він ударив по кнопці й повернувся, щоб подивитися на великий екран комп’ютера у себе за плечем.— Радше тридцять, аніж сорок, на його погляд.

У студії почалася дискусія щодо того, чи більшості у тридцять місць достатньо для всього строку роботи уряду, та коментаторів постійно переривали, оскільки надходили нові результати. Тим часом у агенції О’Ніл полишив групу перегрітих бізнесменів і почав пробивати собі шлях через дедалі більшу й балакучішу юрму шанувальників, які оточили Пенні. Незважаючи на їхні протести, він швидко відтягнув її вбік і коротко прошепотів щось на вухо. Тим часом ще раз увірвалося рум’яне обличчя сера Алістера — заявити, що результати прем’єр-міністра скоро будуть оголошені. Гультяїв охопила шаноблива тиша. О’Ніл повернувся до капітанів індустрії. Всі погляди застигли на екрані. Ніхто не помітив, як Пенні швидко зібрала сумочку й тихо вислизнула.

У студії оголосили збільшення розриву між опозицією та урядом. Мало не казкова ніч. Потім прийшла черга Колін-ґриджа. Його поява викликала ще гучніше ревище відданого схвалення працівників «Грець і Шмон», більшість із яких у пориві святкування вже встигли забути будь-які політичні переконання, з якими вони прийшли сюди. Чорт, та це ж усього-на-всього вибори.

Усі дивилися, як Генрі Колінґридж помахав їм з екрана: його натягнута посмішка свідчила, що він сприймає результат дещо серйозніше, ніж його аудиторія. Його вдячна промова була радше формальна, ніж полемічна, обличчя під гримом — бліде від виснаження. Якусь хвильку люди спостерігали похмуро, майже тверезо, як він спускається з підвищення, щоб розпочати довгу дорогу назад до Лондона. Потім знову кинулися святкувати.

За кілька хвилин атмосферу свята розітнув вигук:

— Містере О’Ніл! Містере О’Ніл! Вам дзвонять.

Охоронець на рецепції тримав телефон у повітрі й драматично вказував на слухавку.

— Хто це? — гукнув О’Ніл через кімнату.

— Що? — перепитав охоронець знервовано.

— Хто це? — знову гукнув О’Ніл.

— Я вас не чую,— крикнув охоронець крізь гамір.

О’Ніл приставив руки до рота і ще раз попросив дізнатися, хто там, таким голосом і з такою гучністю, які могли б віддати належне переможній спробі на Ленсдавн-роуд[13].

— Це з офісу прем’єр-міністра! — крикнув спантеличений охоронець, не в змозі стримати себе й не впевнений, чи готовий він до такої уваги.

Його слова мали блискавичний ефект. На кімнату звалилася очікувальна тиша. Перед О’Нілом раптово відкрилася дорога до телефону. Покірно він рушив уперед, намагаючись підтримувати скромний і діловитий вигляд.

— Це одна з його секретарок. Вона вас з’єднає,— трепетно промовив охоронець, радий передати неймовірну відповідальність.

— Алло. Алло. Так, це Роджер...— коротка пауза.— Прем’єр-міністре! Який же я радий чути вас. Мої вітання. В такій ситуації результат справді чудовий. Мій старий батько казав, що перемога завжди солодка, неважливо яка вона — п’ять-нуль чи п’ять-чотири...

Його погляд пролетів кімнатою; кожне обличчя було звернене до нього.

— Що ви кажете? А, так. Так! Це так люб’язно. До речі, я саме зараз у агенції.

В кімнаті запала така тиша, що було чутно, як фікуси спливають соком.

— Я гадаю, що всі впоралися пречудово, і, безперечно, мені б нічого не вдалося без їхньої підтримки... Можна їм це переказати?

О’Ніл затулив слухавку рукою і звернувся до публіки, яка впала в абсолютне захоплення.

— Прем’єр-міністр хоче, щоб я вам усім подякував від його імені за допомогу в проведенні такої фантастичної кампанії. Він каже, що це все завдяки їй.

Він повернувся до телефону і послухав ще кілька секунд.

— І йому нема за що вимагати повернення грошей!

Кімната вибухнула шаленим гуркотом аплодисментів і схвальних вигуків. О’Ніл тримав слухавку вгорі, щоб уловити кожен звук.

— Так, прем’єр-міністре. Хочу сказати, що я надзвичайно схвильований і вражений цим вашим першим дзвінком після обрання... Я також з нетерпінням чекаю на зустріч з вами. Так, я згодом буду на Сміт-сквер... Звісно, звісно. В такому разі, побачимося. І ще раз прийміть вітання.

Він м’яко поклав слухавку на важіль, його обличчя сяяло від наданої йому честі. Він розвернувся до кімнати. Раптом його лице розпливлося у широкій посмішці, й зібрання вибухнуло серією лунких привітань, усі відразу ж кинулися потиснути йому руку.

Люди досі вітали його приспівом з «For He’s a Jolly Good Fellow», коли на сусідній вулиці Пенні поклала слухавку автомобільного телефону на важіль і заходилася освіжати губну помаду перед дзеркальцем.

Розділ шостий

Мій старий ґілі навчив мене одної речі, там, на болотах, і я запам’ятав її завжди. Я був ще дитиною — вісім років абощо. Та поверніться подумки в минуле: саме в цьому віці уроки засвоюються й зачіплюються найкраще.

Він сказав мені таке. Якщо вже треба завдати болю, переконайся, що він непереборний і всеосяжний, щоб ворог знав, що ти завжди можеш завдати йому більше шкоди, аніж він тобі. Звісно ж, ґілі говорив про диких псів. Проте це стало гарним уроком і в політиці.

Натовп на Сміт-сквер неймовірно збільшився у розмірі, оскільки прихильники, опоненти і просто допитливі чекали на приїзд прем’єр-міністра. Вже давно пробило опівніч, але це була ніч, коли біологічні годинники накручені до межі. Спостерігачі бачили на моніторах телетехніків, як почет у супроводі мотоциклів поліції й операторських автомобілів давно вирушив з траси М1 і зараз наближався до Мармурової арки. До приїзду лишалося менш як десять хвилин, і три молоді чірлідери, найняті партією, підбадьорювали й розігрівали натовп сумішшю патріотичних пісень і улюлюкання.

Їм доводилося працювати більше, ніж на попередніх виборах. Людям було більш до вподоби махати гігантськими Юніон-Джеками[14], а ентузіазму тримати великі фотографії Генрі Колінґриджа, який саме з’явився у дверях штабу партії, було менше. Кілька людей у гурті мали з собою переносні приймачі й інформували своє оточення про результати. Не було схоже, щоб це піднімало настрій. Навіть чірлідери інколи спинялися, щоб зібратися докупи й обговорити останні новини. Також мав місце й елемент конкуренції, бо кілька прихильників опозиції, підбадьорені тим, що вони почули, вирішили підтягнутися і тепер махали своїми банерами і скандували гасла. Підійшло півдюжини полісменів — забезпечити, щоб емоції з обох боків не закипіли. Автобус зі ще дюжиною стояв за рогом на Тафтон-стріт. Підійти, але не втручатися, така була інструкція.

Комп’ютери вже прогнозували більшість у двадцять вісім місць. Двоє чірлідерів відірвалися від свого завдання, щоб вступити у відверту дискусію щодо того, чи цього достатньо для нормальної роботи більшості. Вирішили, що так, і вони повернулися до своїх обов’язків, проте настрої слабшали, первинний ентузіазм поступився занепокоєнню, й вони вирішили не припиняти своїх зусиль, аж поки не приїде Генрі Колінґридж.

Всередині будівлі Чарльз Колінґридж поступово напивався дедалі більше. Один зі старших членів партії завів його до кабінету голови, де було зручне крісло, в якому він міг посидіти під портретом свого брата, і якимось чином Чарлі знайшов там пляшку. На його обличчі проступили судини, воно вкрилося потом, очі були мокрі й налиті кров’ю.

— Хороший чолов’яга, брат Гел. Чудовий прем’єр-міністр,— белькотів він.

Він став повторювати знайому сімейну історію, і в його мові проступила п’яна шепелявість.

— Він міг перейняти родинний бізнес, знаєте, збудувати одну з найкращих компаній у країні, та йому завжди була більше до вподоби політика. Та й, скажу я вам, виготовляти обладнання для ванних — це також не моє, але батько був щасливий. А знаєте, що цей клятий мотлох зараз імпортують з Польщі? Чи то з Румунії?..

Він перервав свій монолог, перекинувши залишки віскі зі склянки собі на штани. У сум’ятті перепрошень голова партії, лорд Вільямс, скористався нагодою відійти за межі зони досяжності. Його мудрі старі очі нічого не виказували, та він обурювався, що має бути гостинним з братом прем’єр-міністра. Чарлі Колінґридж непоганий, нічого такого, та він слабак, який завше перетворювався на чортову прикрість, а Вільямс любив, щоб усі ходили як по струнці. Однак старий апаратчик був досвідченим навігатором і знав, що мало толку в спробах викинути адміралового брата за борт. Він вже якось спробував підняти це питання безпосередньо з прем’єр-міністром, намагався обговорити дедалі гучніші чутки й усе більш ниці згадки про його брата у світських хроніках. Як один з небагатьох людей, які стали визначними мореплавцями ще у дотетчерівські часи, він мав не тільки право це зробити, а й обов’язок. Проте все було дарма.

— Половину свого часу я поливаю кров, така моя робота,— заявив прем’єр-міністр.— Тож, будь ласка, не просіть мене пролити ще й братову.

Прем’єр-міністр заприсягся переконати Чарлі стежити за своєю поведінкою, ба навіть він сам стежитиме за поведінкою Чарлі, та, звісно ж, він ніколи не мав часу з ним няньчитися. Та й він знав, що Чарлі пообіцяє робити будь-що, навіть коли не зможе цього зробити. Генрі не моралізував і не сердився: він знав, що деякі члени родини завжди потерпатимуть від тиску політики. Частково у цьому була і його провина. Вільямс також це розумів, адже хіба він не пройшов через три шлюби, відколи вперше з’явився у Вестмінстері близько сорока років тому? Побічної шкоди завжди було вдосталь: політика лишала болісний слід і своїм плином терзала родини. Вільямс подивився, як Колінґридж пошкандибав геть з кімнати, й на нього накотила печаль, та він швидко задушив її. Емоції — не та основа, на якій будується партія.

Майкл Семюел, міністр охорони навколишнього середовища й один з нових і найтелегенічніших членів Кабінету, прийшов привітати старого служаку. Він годився голові в сини і був кимсь на кшталт його протеже. Саме Вільямс підсадив його на слизьку міністерську жердину, коли, ще молодим членом парламенту й за рекомендацією Вільямса його зробили особистим парламентським секретарем міністра. Це була найубогіша з парламентських посад, неоплачувана робота прислужника для старшого міністра — принеси, подай, не скаржся й не став питань — якості, вироблені, щоб вражати прем’єр-міністрів, коли ті обирають кандидатів на підвищення. Вільямсова допомога дала іскру яскравому підйому Семюела по міністерських рангах, і двоє чоловіків залишилися добрими друзями.

— Якісь проблеми, Теді? — поцікавився Семюел.

— Прем’єр-міністр може обирати собі друзів і Кабінет,— зітхнув старий,— але тільки не родичів.

— А ще тільки ми в праві обирати, з ким спати.

Семюел кивнув у бік дверей. Саме увійшов Уркгарт із дружиною, повернувшись зі свого округу. Погляд Семюела був холодний. Йому не подобався Уркгарт, який не підтримував його підвищення до Кабінету і кілька разів описував Семюела як «нового Дизраелі[15], занадто гарного й занадто розумного, щоб бути таким хорошим».

Маска традиційного й досі живого антисемітизму іноді проступала дуже чітко, але Вільямс якось дав вправному молодому законнику гарну пораду: «Френсис мав рацію,— сказав він.— Не будь надто розумним і надто успішним. Не будь надто ліберальним у соціальних питаннях і надто помітним у фінансових».

«Тобто мені треба перестати бути євреєм».

«І, заради бога, пильнуй».

«Не переймайтеся, ми цим займаємося вже дві тисячі років».

А зараз, без жодного ентузіазму, Семюел дивився, як тиснява підштовхнула Уркгарта з дружиною прямісінько до нього.

— Доброго вечора, Френсисе. Здрастуйте, Мортімо,— Семюел вичавив посмішку.— Мої вітання. Більшість у сімнадцять тисяч. Я знаю шістсот прем’єрів, які зранку заздритимуть такій вашій перемозі.

— Майкле! Знаєте, я радий, що вам знову вдалося заворожити жіночу частину виборців Сербітона[16]. Ой, якби ж вам ще вдалося захопити голоси їхніх чоловіків, то ви б мали таку саму більшість, як і в мене!

Вони злегка посміялися з жарту, звиклі приховувати той факт, що їм не подобалося товариство одне одного, та незабаром знову запала тиша, оскільки жоден з них не міг дібрати підходяще слово для завершення розмови.

Їх врятував Вільямс, який щойно поклав слухавку.

— Дуже перепрошую за втручання, та Генрі може приїхати щохвилини.

— Я спущуся з вами,— негайно викликався Уркгарт.

— А ви, Майкле? — запитав Вільямс.

— Я почекаю тут. Коли він приїде, буде тиснява. Не хочу, щоб по мені топталися.

Уркгарт замислився, чи Семюел часом не пускає шпильку в його бік, та вирішив проігнорувати її й рушив за Вільямсом по сходах, які саме заповнювалися схвильованими працівниками офісу. Чутка про швидкий приїзд прем’єр-міністра вже встигла розійтися, а поява голови партії та головного організатора лише наелектризувала публіку. Здійнялися організовані оплески, коли броньований «даймлер» зі своїм ескортним батальйоном звернув на площу, з’явившись із-за рогу церкви Святого Івана й поринув у світло телевізійних освітлювачів і тисяч спалахів фотокамер, поки фотографи — як професіонали, так і аматори — намагалися увічнити цю сцену.

Коли машина зупинилася, Колінґридж вийшов через задні дверцята й розвернувся, щоб помахати натовпу і камерам. Уркгарт проштовхався до нього, дещо перестарався, намагаючись потиснути йому руку, й натомість став на заваді. Він сконфужено ретирувався. З другого боку машини лорд Вільямс, піднесений лицарським духом і знайомством, яке налічувало багато років, обережно допоміг дружині прем’єр-міністра вийти з машини і вліпив їй на щоку батьківський поцілунок. Звідкись з’явився букет разом з двома дюжинами представників партії й чиновниками — усіма, які намагалися потрапити на борт. Видавалося дивом, як цій щораз більшій юрбі вдалося протиснутися через обертові двері досередини будівлі без будь-яких пригод.

Такі самі сцени сум’яття і тисняви повторилися й усередині, коли прем’єр-міністрова партія проштовхувалася нагору, спиняючись лише для традиційного привітання працівників. Це треба було повторити, адже фотографів зібрали недосить швидко. І крізь усе це, крізь цю затримку і гамір, прем’єр-міністр усміхнувся.

Та все-таки, уже нагорі, у відносній безпеці в кабінеті лорда Вільямса, ознаки напруження, так старанно приховувані протягом усього вечора, почали проявлятися знову. Телевізор у кутку кімнати саме оголошував, що комп’ютер прогнозував ще меншу більшість, і Колінґридж протяжно й низько зітхнув.

— Вимкніть цю кляту штукенцію,— прошепотів він.

Його погляд повільно пройшовся кімнатою.

— Чарлі сьогодні заходив? — запитав Колінґридж.

— Так, він був тут, але...

— Але що?

— Здається, ми його загубили.

Очі прем’єр-міністра зустрілися з очима голови.

— Вибачте,— додав старший чоловік настільки тихо, що прем’єр-міністру мало не довелося читати по губах.

«За що вибачати? За те, що мій брат пияк? Чи вибачити за те, що я мало не злив вибори, віддав стільки колег під меч, наробив більше шкоди, аніж Геринг[17]? Вибачити за те, що вам доведеться брьохати крізь нечистоти, які загрожують захлеснути нас усіх? Та, зрештою, дякую за небайдужість, старий друже».

Адреналін припинив викидатися в кров, і прем’єр-міністр раптово відчув невимовну втому. Після тижнів постійної присутності людей і жодної хвилини для себе він відчув непереборну потребу побути на самоті. Він розвернувся, щоб пошукати якесь тихіше й приватніше місце, та наштовхнувся на Уркгарта, який стояв прямісінько у нього за плечем. Головний організатор тицяв йому конверт.

— Я тут розвинув деякі ідеї стосовно перестановки,— сказав Уркгарт, опустивши очі, в його голосі відчувалася суміш замішання й нерішучості.— Хоча зараз для цього ще не час, я знаю, що ви обдумуватиме її на вихідних, тож підготував кілька пропозицій. Мені відомо, що ви надаєте перевагу реальним ідеям замість чистого аркуша, тож...— він простягнув цидулку, написану від руки.— Сподіваюся, ви знайдете у цьому користь.

Він вимагав свого місця за найвищим столом, і по праву, а не на запрошення.

Колінґридж поглянув на конверт — і щось усередині нього зламалося, якась маленька стіна, яка тримає ввічливість і чесність порізно. Він підвів на колегу виснажений погляд.

— Ваша правда, Френсисе. Зараз не час. Можливо, саме варто подумати про закріплення нашої більшості, а не про звільнення колег.

Уркгарт застиг у сум’ятті. Сарказм врізався глибоко, набагато глибше, ніж того хотів прем’єр-міністр, який збагнув, що зайшов задалеко.

— Вибачте, Френсисе. Боюся, я трохи стомився. Безперечно, ви праві, варто подумати наперед. Послухайте, я б волів, щоб ви з Теді зайшли до мене в неділю обговорити це. Можливо, ви навіть будете настільки люб’язним, щоб зараз надати Теді копію вашого листа, а потім надіслати ще одну мені на Даунінг-стріт — завтра або трохи пізніше сьогодні.

Уркгартове обличчя не видало всієї бучі всередині нього. Йому аж надто нетерпілося почати перестановки, й він проклинав себе за свою безрозсудність. Якимось чином його природна впевненість покинула його перед Колінґриджем, цим продуктом середньої школи, який, у соціальному відношенні, набрався б клопоту з отриманням членства в будь-якому з Уркгартових клубів. Зміна ролей в уряді збентежила його, вибила з колії; він зрозумів, що в присутності іншої людини виходить з образу. Він припустився помилки і звинувачував у цьому Колінґриджа більше, ніж себе, та зараз не час шукати землю, яка пішла з-під ніг. Натомість він ретирувався в люб’язність, киваючи на згоду.

— Звісно, прем’єр-міністре. Я негайно дам Теді скопіювати лист.

— Краще зробіть копію самотужки. Було б недобре, якби цей список розійшовся тут сьогодні.

Колінґридж усміхнувся, намагаючись повернути Уркгарта до таїнства влади, що висить над Даунінг-стріт.

— У будь-якому разі, гадаю, мені пора йти. На ВВС вже за чотири години захочуть бачити мене бадьорим і сяючим, тож решти результатів я дочекаюся на Даунінг-стріт.

Він обернувся до Вільямса.

— До речі, що той клятий комп’ютер пророкує зараз?

— Уже десь із півгодини, як він зупинився на двадцяти чотирьох. Гадаю, це все.

В його голосі не було відчуття перемоги. Він щойно головував на найгірших виборах партії за майже дві декади.

— Не переймайтеся, Теді. Більшість — це більшість. Та й головному організатору буде що робити замість сидіти без діла з більшістю в понад сотню місць. Еге ж, Френсисе?

З цим він рушив з кімнати, лишаючи Уркгарта самотньо тримати конверт.

За кілька хвилин по від’їзді прем’єр-міністра юрба почала відчутно рідшати як ззовні, так і всередині. Уркгарт, досі ображений і не в гуморі святкувати чи співчувати, пішов до чорного виходу з будинку, де, він знав, можна знайти кабінет з ксероксом. Щоправда, кімнату 132А насилу можна було назвати кабінетом, адже вона не мала вікон і була дещо більша за шафу, ледве з шість футів упоперек; її використовували як комору і щоб робити конфіденційні копії. Уркгарт відчинив двері, й ще до того як він намацав вмикач, йому в носа вдарив запах. На підлозі, за вузькими металевими поличками, розтягнувся Чарльз Колінґридж. Він навіть уві сні замастив свій одяг. Поблизу не було видно ні склянки, ні пляшки, але у повітрі завис важкий дух віскі. Здавалося, Чарлі відповз, щоб знайти місце, де йому було б найменш соромно вирубатись.

Уркгарт дістав хустинку й притулив до обличчя, намагаючись відгородитися від смороду. Він підійшов до тіла й перевернув його на спину. Струснув за плечі, перериваючи глибоке уривчасте дихання на хвильку, не більше. Сильніший струс не призвів ні до чого, і легкий ляпас дав такий самий результат.

Уркгарт з огидою поглянув на те, що лежало перед ним. Раптом Уркгарт закляк, його презирство змішалося з нещодавнім приниженням, якого він зазнав перед прем’єр-міністром. А тут, звісно ж, з’явилася нагода відплатити за цю зневагу. Він взявся за лацкани піджака Чарлі, підняв його, відвів руку, готовий завдати удару, ляснути долонею по жалюгідній пиці цього паскудника, зірвати своє приниження і злість на всіх Колінґриджах. Уркгарт затремтів.

З кишені піджака Чарлі випав конверт, на перший погляд — несплачений рахунок за електрику, останнє попередження, виділене червоним, і Уркгарт враз усвідомив, що існує ще один спосіб врівноважити шальки несправедливості, перехилити їх на свій бік. Зрештою, він не вдарить Чарлі, не через делікатність і не тому, що Чарлі цілковито не винен і нічим його не образив, окрім як запахом. Уркгарт знав, що зможе зачепити Генрі Колінґриджа, завдавши болю його брату, щодо цього не було жодних сумнівів, але ж самого болю недостатньо, він нетривкий. У будь-якому разі, це не вихід, не у смердючій коморі, та й час не той. Френсис Уркгарт вищий за це, значно вищий. Вищий, аніж усі вони.

Він дав сплячій подобі Чарльза Колінґриджа м’яко впасти на підлогу, вирівняв лацкани, залишив його спочивати.

— Ми з тобою, Чарлі, станемо дуже близькі. Станемо найкращими друзями. Щоправда, не зараз. Потому як ти трохи отямишся, еге ж?

Він розвернувся до ксерокса, дістав з кишені листа, зробив копію, після чого взяв квитанцію з кишені Чарлі й скопіював ще й її. Потім залишив п’яну подобу свого нового друга відсиплятися.

Розділ сьомий

Часом не друзяка Клаузевіц [18] якось сказав, що війна — це продовження політики іншими методами? Звісно ж, він помилявся, до смішного помилявся. Політика? Війна? Як повсякчас нагадує мені моя люба дружина Мортіма, жодної відмінності.

Службовий автомобіль Уркгарта звернув з Вайтголу на Даунінг-стріт, щоб зустріти холодний салют від поліцейського і сотню спалахів фотокамер. Була неділя, близько четвертої години. Уркгарт полишив Мортіму вдома, на Пімліко, з вісьмома гостями, що досить незвично для неділі, але була саме річниця смерті його батька, і він мав звичку заповнювати її розвагами. Чоловіки і жменька жінок з преси зібралися за загорожами в кінці вулиці, подалі від найвідоміших вхідних дверей світу, які, коли машина спинилася, вже були відчинені — ніби політична чорна діра, як часто думав Уркгарт, у якій зникають нові прем’єр-міністри, і лише зрідка, якщо взагалі бодай колись, їм вдається вийти назовні без супроводу протекційної орди державних службовців, та й то лише після того, як з них висмокчуть усе життя.

Уркгарт потурбувався сісти на заднє сидіння з лівого боку, щоб, коли він вийде перед Десятим Номером[19], дати телекамерам і пресі можливість бачити його безперешкодно. Він витягнувся на повний зріст назустріч хору питань, що їх викрикували з юрми преси, даючи йому привід підійти до людей на кілька слів. Він помітив Менні Ґудчайлда, легендарну фігуру з Асоціації преси, у ношеному фетровому капелюсі, міцно натягнутому на голову: Менні був зручно затиснутий між операторськими командами ITN та ВВС.

— Менні, виграли гроші на результаті? — поцікавився він.

— Містере Уркгарт, ви ж знаєте, що мій редактор не ставитиме свої гроші на те, що пропоную я.

— Разом з тим,— Уркгарт звів брову.

Губи старого журналіста вигнулися, ніби дві гусені.

— Іншими словами, місіс Ґудчайлд вже забронювала відпустку на Майорці, і завдяки містеру Колінґриджу я їду з нею.

Уркгарт театрально зітхнув.

— Нема лиха без добра.

— Щодо лиха без добра, містере Уркгарт,— колеги Менні підступили ближче, коли той зробив крок вперед,— ви тут, щоб проконсультувати прем’єр-міністра щодо перестановок? За таким невтішним результатом очікується добряча чистка? І чи не означає це нову роботу для вас?

— Ну, я тут, щоб обговорити кілька питань, і гадаю, що одним з них буде перестановка,— відповів Уркгарт з удаваною скромністю.— А ще пам’ятайте, що ми перемогли. Не будьте таким песимістом, Менні.

— Ходять чутки, що ви очікуєте на нову високу посаду.

Уркгарт усміхнувся.

— Не можу коментувати чутки, Менні, тим паче, вам відомо, що це вирішує тільки прем’єр. Я тут, щоб просто надати йому моральну підтримку.

— Ви з лордом Вільямсом консультуватимете прем’єра разом, атож?

Знадобилися зусилля, щоб втримати посмішку.

— А лорд Вільямс уже прибув?

— Більш ніж годину тому. Ми хотіли б дізнатися, чи слід очікувати ще когось.

Уркгарту знадобилася кожна унція досвіду, зібраного за роки в політиці, щоб не виказати свого подиву.

— Отже, мені час іти,— оголосив він.— Не можна змушувати їх чекати.

Він приязно кивнув, розвернувся на каблуках і рушив через дорогу, хоронячи свій план помахати камерам з ґанку Десятого Номеру, щоб це не видалося зарозумілим.

З протилежного боку вестибюлю, вимощеного чорно-білими кахлями, встелений килимом коридор вів до кабінету. Молодий політичний секретар прем’єр-міністра чекав у кінці. Наблизившись, Уркгарт відчув, що молодик почувається ніяково.

— Прем’єр-міністр чекає на вас, головний організаторе.

— Так, саме тому я й тут.

Секретар відступив.

— Він у кабінеті нагорі. Я скажу йому, що ви приїхали.

Обов’язок виконано, і не чекаючи інших натяків на сарказм, він понісся сходами нагору.

Він повернувся за дванадцять хвилин, які минули для Уркгарта в хрусканні пальців, постукуванні по годиннику й нервовому розгляданні портретів попередніх прем’єр-міністрів, які оздоблювали відомий сходовий марш. Уркгарт ніяк не міг позбутися відчуття, якими нездалими були багато з тих, хто займав кабінет ще нещодавно. Жодного натхнення, геть не те, що треба для служби. Натомість такі люди, як Ллойд Джордж і Черчилль, були чудовими лідерами від природи, та чи дозволили б їм досягти висот у наші дні? Один був невибагливим і продав найвище панство; в житті іншого було забагато випивки, боргів і запальності; обидва були гігантами, та жоден з них не пройшов би через сучасні ЗМІ. Натомість світ полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил замість створювати власні, на таких людей... Ех, таких, як Генрі Колінґридж.

Його роздуми урвало повернення політичного секретаря.

— Перепрошую, що змусив вас чекати, головний організаторе. Він готовий прийняти вас.

Кімната, яку Колінґридж використовував як кабінет, була на другому поверсі й виходила вікнами на сад на Даунінг-стріт і Сейнт-Джеймс-парк. Скромна кімната, як і багато чого у цьому безладі простору, який вважався другою найважливішою адресою в країні. Увійшовши, Уркгарт побачив, що, незважаючи на спроби прибрати на великому столі, за попередню годину з чимось там багато перекладали папери і шкрябали нотатки. З кошика стирчала порожня пляшка з-під кларету[20], а на підвіконні зачаївся зів’ялий лист салату. Голова партії сидів поруч із прем’єр-міністром, його записки розкинулися на стільниці, обтягнутій зеленою шкірою. Поруч з ними лежав великий стос папок з манільського паперу з біографіями парламентарів.

Уркгарт узяв стілець і сів навпроти, почуваючись радше як той школяр у кабінеті директора. Силуети Колінґриджа й Вільямса вимальовувалися на тлі вікон. Уркгарт відхилився до світла, ніяково балансуючи на коліні свою папку з записами.

— Френсисе, з вашого боку було дуже люб’язно надати мені ідеї щодо перестановки,— почав прем’єр-міністр. Жодних церемоній, відразу до справ.— Я вельми вдячний; вам відомо, наскільки корисними є такі пропозиції для стимулювання моїх власних думок.

Уркгарт схилив голову в мовчазній подяці.

— Вочевидь, ви доклали до них багато праці. Та перш ніж ми перейдемо до конкретики, я гадаю, нам спершу варто обговорити загальні теми. Ви запропонували — як би так сказати? — доволі радикальну перестановку.

Колінґридж поглянув на аркуш перед собою.

— Шість нових членів у Кабінет, обширна переміна посад між іншими,— він зітхнув, відкинувся у кріслі, ніби відсторонюючись від цього всього.— Але скажіть навіщо. Навіщо так круто? До чого, по-вашому, це призведе?

Уркгарт насторожився. Йому це не сподобалося. Він сподівався пройти на найпершій стадії, а решта дві вже так віддалилися, що він точно і не знав наскільки. Він не міг винюхати особисті погляди прем’єр-міністра, прочитати його думки; головному організатору тут було незатишно. Йому стало цікаво, чи його часом не підставляють.

Кліпнувши проти сонячного світла, яке струмувало з-за голови прем’єр-міністра, він так і не зміг нічого прочитати з його виразу. Він уже пошкодував, що виклав свої думки на папері, це не лишило йому жодного простору для маневрів, ніякого шляху до відступу; та журитися було запізно. Вільямс дивився на нього, як той яструб. Уркгарт заговорив повільно, щоб не викликати занепокоєння, добираючи слова.

— Звісно, прем’єр-міністре, це лише пропозиції, які просто показують, що ви могли б зробити. Я подумав, загалом, що з усіх боків було б краще перестрахуватися, як би там не сталося, здійснити не кілька змін, а трохи більше, щоб показати, що ви міцно стоїте на чолі. Що ви очікуєте нових ідей і нового мислення від своїх міністрів. А ще це нагода спровадити кількох старших колег на пенсію; так, шкода, але це необхідно, якщо хочете влити свіжу кров.

«Прокляття,— раптом подумав він,— як же недоречно це прозвучало, коли той древній виродок, Вільямс, сидить по праву руку від прем’єра». Але це вже було сказано, тепер відступати нема куди.

— Ми були при владі довше, аніж будь-яка партія від часів війни, й це кидає нам новий виклик,— провадив він.— Нудьга. Нам варто попіклуватися про свіжий імідж урядової команди. Треба перестрахуватися, щоб не застоюватися.

В кімнаті запала тиша. Потім, поволі, прем’єр-міністр почав постукувати олівцем по столу.

— Дуже цікаво, Френсисе, і я з вами згоден — переважно.

О цей сумнів, ця коротенька пауза, що б це означало? Уркгарт усвідомив, що його кулаки стиснулися, а нігті вп’ялися в шкіру.

— Ми з Теді вже обговорювали подібну проблему,— провадив прем’єр-міністр.— Привести нове талановите покоління, знайти новий імпульс, поставити на місця нових людей. І я вважаю, що чимало з ваших пропозицій змін на нижчих міністерських рівнях, нижче Кабінету, цілком переконливі.

Та не вони важать, усвідомлювали всі троє. Тон прем’єр-міністра змінився, став похмурішим.

— Проблема в тому, що забагато змін у верхівці можуть стати надзвичайно руйнівними. Більшості міністрів Кабінету потрібен рік, щоб закріпитися в новому департаменті, а нині рік — це занадто довгий термін, якщо не виявляти жодних ознак прогресу. Ваші зміни в Кабінеті, швидше за все, не допоможуть задіяти нову програму, а, на погляд Теді, радше її затримають.

Яку нову програму? Уркгарт подумки верещав. У тій програмі було стільки ж глузду, як у мішка з водоростями.

— Але ж, з усією повагою, прем’єр-міністре, хіба вам не здається, що, урізаючи нашу більшість, електорат певною мірою висловив нам своє бажання змін?

— Цікава думка. Але, як ви самі вже зауважили, ще жоден уряд у наш час не був так довго при владі, як ми. Не хочу видатися самовпевненим, Френсисе, та я не вважаю, що ми змогли би переписати підручники історії, якби виборці гадали, що ми вже зжили себе. Та й загалом, як на мене, це вказує, що люди задоволені тим, що ми пропонуємо.

Прийшов час змінити підхід.

— Можливо, ви й праві, прем’єр-міністре.

— Є ще один момент, до біса життєво необхідний у даних умовах,— провадив Колінґридж.— Нам не варто створювати враження, ніби ми панікуємо. Це подасть абсолютно неправильний сигнал. Пам’ятайте, що Макмілан зруйнував свій уряд, звільнивши третину Кабінету. Це сприйняли як ознаку слабкості. Його звільнили з посади посеред року. І я не волію повторити цю виставу.

Він легенько постукав олівцем, потім відклав його вбік.

— Я думаю про набагато виваженіший підхід.

Колінґридж через стіл підсунув головному організатору папірець. На ньому був надрукований список посад у Кабінеті, загалом двадцять дві, з іменами навпроти.

— Як бачите, Френсисе, я взагалі не пропоную ніяких змін. Гадаю, це стане радше ознакою сили. Маємо робити роботу і, як на мене, нам треба показати, що ми хочемо відразу ж до неї взятися.

Уркгарт швидко повернув папірець на стіл, боячись, що тремтіння руки зможе зрадити його внутрішній стан.

— Якщо це те, чого ви хочете, прем’єр-міністре.

— Саме так...— Коротка пауза.— І, звісно ж, я припускаю, що маю в цьому вашу повну підтримку?

— Атож, прем’єр-міністре.

Уркгарт ледве впізнав власний голос — він ніби долинув з протилежного боку кімнати. Не його слова. Та він не мав вибору: або ж підтримка, або самогубство через миттєве звільнення. Та він не міг так все полишити.

— Маю сказати, що я... сам чекав на зміни. Трохи нового досвіду... новий виклик,— він затнувся — в роті раптово пересохло.— Либонь, ви пам’ятаєте, прем’єр-міністре, ми з вами обговорювали можливість...

— Френсисе,— урвав його прем’єр-міністр, але не грубо,— якщо я переміщу вас, то муситиму перемістити й інших. І весь штабель доміно почне валитися. А ви потрібні мені саме там, де ви є. Ви — чудовий головний організатор. Ви присвятили себе торуванню шляху до сердець і душ партії. Ви так добре їх знаєте! Маємо визнати факт, що з такою маленькою більшістю у нас за наступні кілька років обов’язково з’явиться один-двоє важких буркотунів. І мені потрібен головний організатор достатньо сильний, щоб поладнати з ними. Мені потрібні ви, Френсисе. Ви так добре справляєтеся за лаштунками! Залишмо роботу на сцені іншим.

Уркгарт опустив очі, не бажаючи показувати замішання зради, що спалахнуло в них. Колінґридж же сприйняв це як свідчення згоди.

— Я щиро вдячний вам за розуміння й підтримку, Френсисе.

Уркгарт відчув, як затраскуються двері камери. Він подякував обом, попрощався. Вільямс не зронив жодного слова.

Уркгарт вийшов з чорного ходу, пройшовши через підвал Десятого Номера. Цей шлях провів його через руїни старого тюдорівського тенісного корту, де колись грав Генрі VIII, до секретаріату Кабінету міністрів, який виходив на Вайт-гол, якраз через дорогу від виходу на Даунінг-стріт, доволі далеко від очей преси, яка чекала під дверима. Уркгарт не міг бачити журналістів. Він провів у прем’єр-міністра менш ніж півгодини й не був певен, що його обличчя зможе приховати брехню, яку йому доведеться їм казати. Він попросив охоронця з секретаріату зателефонувати і викликати його машину сюди. Навіть не потрудився перекинутися з ним кількома словами.

Розділ восьмий

Правда — вона як добре вино. Часто знаходиш її захованою в найтемнішому закуті погребу. На неї краще натрапляти випадково. А ще добряче протерти перед тим, як виносити на світло й починати вживати.

Пошарпаний «БМВ» стояв біля будинку на Кембридж-стріт, Пімліко, уже з чверть години. Вільні сидіння були безладно завалені розкиданими газетами й обгортками від цукерок «Granary», які могла лишити тільки справді ділова незаміжня жінка, а посеред усього цього сиділа Меті Сторін, покусуючи губу. Оголошення про перестановки, що надійшло того дня, викликало гарячкові суперечки, чи справді прем’єр-міністр такий видатний і сміливий, чи ж у нього просто здали нерви. Їй потрібні були погляди людей, які допомагали сформувати рішення. Вільямс був, як завжди, переконливим і все підтримував, та Уркгартів телефон усе дзвонив і дзвонив, без жодної відповіді.

Не зовсім розуміючи навіщо, після закінчення зміни у «Кроніклі» Меті вирішила проїхати повз лондонський будинок Уркгарта, що містився всього за десять хвилин від палати громад, в одній з елегантних бічних вулиць, які прикрашали найкращі частини Пімліко. Меті очікувала, що будинок буде темний і порожній, та натомість побачила увімкнене світло й ознаки руху. Вона ще раз набрала номер, та відповіді так і не було.

Світ Вестмінстеру — це клуб багатьох неписаних правил, який ревно охороняється політиками і пресою, особливо пресою, так званим кореспондентським лобі, яке тихенько й обережно регулює медійну діяльність у Вестмінстерському палаці. Це дозволяє, до прикладу, проводити брифінги й інтерв’ю з чітким усвідомленням, що джерело ніколи не буде ідентифіковане, ніяких натяків, усе в тіні. Завдяки цьому політики стають неймовірно розкуті й відкривають таємниці; у свою чергу, кореспонденти з лобі здатні вкладатися в дедлайни й вигадувати найгучніші заголовки. Кругова порука є паспортом кореспондента з лобі; без неї він — або вона — постане перед замкненими дверима й міцно зціпленими вустами. Розкривати джерела — це страшний гріх, це як грюкати у двері помешкання міністра, може, трішки нижче в списку неприйнятної поведінки, яка здатна обірвати будь-які корисні контакти. Політичні оглядачі не переслідують свою здобич аж додому, це погана репутація, чорна мітка й ганьба.

Меті ще раз вкусила себе за внутрішній бік щоки. Вона нервувала. Вона порушила правила не те щоб трошки, але ж чому той клятий дядько не бере слухавку? Що ж він в бога задумав?

Хрипкий голос з північним акцентом зашепотів їй у вухо, голос, якого їй так часто бракувало, відколи вона полишила «Йоркшир пост» і старого мудрого редактора, який дав Меті першу повноцінну роботу. Що він казав? «Правила, дівчинко моя, є нічим як зручною ковдрою для стариганів, якою вони можуть прикритися від холоду. Вони існують, щоб наставляти мудрих і каструвати дурнів. Навіть не думай прийти до мого кабінету й заявити, що втратила гарну історію через чиїсь кляті правила».

— Добре, добре, клятий ти мерзотнику, ану відчепися,— проказала Меті вголос.

Вона поглянула в дзеркало, щоб перевірити зачіску, пройшлася по ній рукою, щоб повернути їй життя, відчинила дверцята машини, ступила на тротуар, і їй відразу ж захотілося опинитися деінде. За двадцять секунд будинок відгукнувся на звук орнаментованого дверного кільця.

Уркгарт відчинив двері. Він був сам, у повсякденному одязі, не очікував відвідувачів. Дружина поїхала за місто, а покоївка не працювала у вихідні. Його погляд, зупинившись на Меті, сповнився нетерплячості; у темряві вулиці Уркгарт не відразу впізнав, хто це.

— Містере Уркгарт, я весь день намагаюся зв’язатися з вами. Сподіваюся, я не спричиню незручностей.

— Десята тридцять вечора? Незручності? — нетерплячка переросла у роздратування.

— Перепрошую, але мені потрібна допомога. Ніяких змін у Кабінеті, бодай найменших. Це незвично. Я намагаюся збагнути, чим це викликано.

— Чим це викликано? — в голосі Уркгарта ще більше означився сарказм.— Мені прикро, та я не маю чого вам сказати.

Вже почавши зачиняти двері, він побачив, як його незвана гостя зробила впертий крок уперед. Невже це дурне дівчисько поставить ногу в двері, ото була б комедія. Натомість Меті заговорила спокійно і тихо.

— Містере Уркгарт. Це велика стаття. Але я думаю, ви б не хотіли, щоб я її випустила.

Уркгарт спинився заінтригований. До чого в біса вона хилить? Меті помітила сумнів і закинула ще трохи наживки.

— Там говориться: «Вчора ввечері з’явилися ознаки глибокого розколу в Кабінеті через відмову від перестановок. Головний організатор, який, як вважали, плекає надії обійняти нову посаду, відмовився захищати рішення прем’єр-міністра». Як вам таке?

Лише зараз, коли його очі призвичаїлися до сутінок поза ґанком, Уркгарт впізнав нову кореспондентку «Кронікла». Він лише віддалено знав її, але вдосталь бачив і читав її матеріалів, щоб розуміти, що вона не дурна. Ще більше його вразило те, що вона зараз стояла у нього на ґанку й намагалася залякати.

— Ви ж це все не серйозно,— повільно проказав Уркгарт.

Меті розпливлася в широкій усмішці.

— Звісно ж, що ні. Але що ще лишається дівчині? Ви ж не берете слухавку й не хочете спілкуватися віч-на-віч.

Її відвертість роззброїла його. І, поки вона стояла за межею світла від лампи над дверима й відблиски мерехтіли у її короткому білявому волоссі, він мав визнати, що до цього у лобі він бачив і менш привабливі персонажі.

— Мені справді потрібна ваша допомога, містере Уркгарт. Я шукаю щось суттєве, у що можна вгризтися, інакше в мене не буде нічого, окрім порожніх балачок. А це все, що ви мені поки лишаєте. Допоможіть, будь ласка.

Уркгарт шморгнув, поглянув на неї.

— Мені б слід було до дідька розлютитися. Подзвонити вашому редактору й вимагати вибачень за таке кричуще домагання.

— Але ж ви цього не зробите. Правда ж?

Вона свідомо кокетувала. Їхні попередні зустрічі були мимолітні, й вона згадала погляд, який він кинув на неї одного дня, коли вони перетнулися в центральному лобі,— стриманий чоловічий погляд у вічі, який пронизав її наскрізь і навіть на мить не змінив свого напрямку.

— Може, зрештою, вам краще увійти, міс Сторін, так?

— Будь ласка, називайте мене Меті.

— Вітальня нагорі,— сказав він.

Це прозвучало як зізнання. Він провів її до кімнати, прикрашеної традиційно і зі смаком, стіни гірчичного кольору якої були вкриті олійними полотнами, що зображували коней і сільські сцени, меблі інкрустовані й елегантні. Там стояли високі полиці з книжками, родинними світлинами у рамках і був коминок з білого мармуру. Фіранки були шовкові, світло розсіяне, а атмосфера напружена. Уркгарт налив собі велику склянку односолодового віскі, старого «Ґленфіддіху», і, не питаючи, зробив те ж саме для неї, перш ніж усістися у темне шкіряне крісло. На підлокітнику лежала книжка з надтріснутим корінцем — п’єси Мольєра. Меті сіла навпроти, нервово вмостившись на краєчку дивана. Дістала з сумки маленький записник, але Уркгарт жестом наказав сховати його.

— Я стомився, міс Сторін... Меті. Це була довга кампанія, і я не впевнений, що зможу вдало висловити свої думки. Тож, прошу, обійдімося без записів, якщо ваша ласка.

— Звісно. Умови лобі. Я можу використовувати те, що ви мені скажете, та жодним чином не можу посилатися на вас. Ніяких слідів.

— Саме так.

Він прибрав свого Мольєра, а вона — свій записник і вмостилася на дивані. На ній була біла бавовняна блуза, яка щільно облягала фігуру. Він це помітив, але не як хижак. Здавалося, ніби його погляд поглинав об’єкти, міг проникати глибше, ніж у більшості людей. Вони обоє знали, що грають у гру.

Уркгарт дістав сигарету зі срібного портсигара, запалив, глибоко затягнувся й почав.

— Що б ви відповіли, якби я сказав вам, Меті, що прем’єр-міністр вбачає у цьому найкращий спосіб владнати справи? Щоб міністри не плуталися через нові обов’язки? Вперед на всіх парах?

— Я б сказала, містере Уркгарт, що нам навряд чи довелося б залишати це між нами!

Уркгарт пхикнув з такої зухвалості молодої журналістки. Глибоко вдихнув нікотину. Ця комбінація наче вдовольнила його.

— А ще я б сказала,— провадила Меті,— що, на погляд багатьох, вибори показали необхідність нової крові й нового мислення. Ви втратили багато місць. Підтримка виборців була не дуже бадьора, правда ж?

— У нас чітка більшість і ми здобули набагато більше місць, аніж головна опозиційна партія. Не так вже й погано після стількох років при владі... Ви б так не сказали?

— Я тут заради інтерв’ю з вами, не з собою.

— Зробіть мені приємність.

— Небагато сподівань на наступні вибори, еге ж? Все так само, тільки ще гірше. Так тримати.

— По-моєму, це дещо грубо,— промовив Уркгарт, знаючи, що йому слід протестувати активніше.

— Я була на одному з ваших мітингів.

— Справді, Меті? Мені лестить.

— Ви говорили про нову енергію, нові ідеї, нові починання. Вся суть того, що ви казали, полягала в тому, що будуть зміни... і нові гравці.

Вона спинилася, та, здавалося, Уркгарт не поспішав відповідати.

— Ваше власне передвиборче звернення — десь воно у мене було...— вона витягла глянсову брошуру зі жмута паперів, напханих у її сумці.— В ньому говориться про «цікаві виклики в майбутньому». Але вони так ж цікаві, як газети за минулий тиждень. Та щось я розговорилася.

Він усміхнувся, відпив. Нічого не відповів.

— Дозвольте запитати прямо, містере Уркгарт. Ви справді вважаєте: це найкраще, що міг зробити прем’єр-міністр?

Уркгарт не відповів відразу, він ще раз повільно підніс склянку до губ, дивлячись на Меті крізь кришталеві вінця.

— Ви вважаєте, що Генрі Колінґридж — це найкраще, що може отримати наша країна? — провадила вона вже м’якше.

— Меті, скажіть на бога, якої відповіді на таке питання ви очікуєте від мене? Я головний організатор, повністю підтримую прем’єр-міністра і його перестановку. Радше неперестановку.

Гострота сарказму знову повернулася в його голос.

— Так, але як же Френсис Уркгарт, людина, що має амбіції щодо своєї партії й неймовірно піклується про її успіх? Він підтримує її?

Відповіді не прозвучало.

— Містере Уркгарт, у завтрашній статті я точно напишу, що ви публічно підтримуєте перестановку й виправдовуєте її. Але...

— Але?

— Ми розмовляємо на умовах лобі. Всі мої інстинкти підказують, що вам не подобається те, що відбувається зараз. Я хочу знати. Вам треба впевнитися, що ваші власні думки не дійдуть до моїх колег, чи ваших колег, чи не стануть темою пліток у Вестмінстері. Даю вам слово. Це тільки для мене, адже це може стати важливим за кілька місяців. І, до слова, більше ніхто не знає, що я приїхала до вас.

— Ви пропонуєте мені угоду? — м’яко проказав він.

— Так. Гадаю, вам це потрібно. Потрібен хтось такий, як я. Рупор.

— А чому ви вважаєте, що мені це потрібно?

— Бо ви мене впустили.

Він поглянув на неї блакитними очима, які, здавалося, глибоко проникали в неї, розбурхуючи збудження.

— Ви хочете бути гравцем, а не звичайним пішаком,— сказала вона.

— Краще людина з будь-якою репутацією, аніж забута, еге ж?

— Згодна,— відповіла вона, повертаючи йому погляд, утримуючи його очі, усміхаючись.

— Зробімо так, Меті. Звичайна історія. Про прем’єр-міністра, оточеного амбіціями, та не своїми, а інших людей. Після виборів ці амбіції зросли. Йому треба тримати їх під контролем, душити їх, бо інакше вони розбіжаться й остаточно знищать його.

— Тобто ви кажете, що в Кабінеті багато суперництва і розкольництва?

Він спинився, щоб уважно обміркувати свої слова, перш ніж подовжити повільним, зваженим голосом.

— Великий в’яз колись струхне. І те, коли він почне трухнути, є лише справою часу. Тож є люди, які, як ви можете припустити, хочуть знати, яким же може стати життя через півтора-два роки, на якій посаді вони опиняться, якщо — коли — дерево впаде. Як і всі такі дерева, зрештою.

— Тоді чому він не позбудеться проблемних людей?

— Бо не може дозволити собі, щоб роз’ятрені колишні міністри з Кабінету лютували на задніх лавах, коли у нього більшість лише у двадцять чотири місця, та й та може розтанути після першого ж провалу в парламенті. Тож йому треба, щоб усе було якомога спокійніше й непомітніше. Він навіть не може призначити цю зелену ватагу на нові посади в Кабінеті, бо завжди, коли призначаєш нового міністра в департамент, вони беруться до справи з величезним ентузіазмом і хочуть відзначитися. Ними заново цікавляться важливі люди у ЗМІ, такі як ви. І тут до нас доходить, що міністри не просто роблять свою роботу, а ще й висувають себе на лідерські перегони, які неминуче настануть. Це рак. Уряд поглинає хаос, всі повсякчас озираються, сум’яття, дисгармонія, звинувачення в недостатній хватці — й ось ми маємо кризу лідерства.

— Тож усім краще залишитися на своїх місцях. Як ви гадаєте, це надійна стратегія?

Він зробив великий ковток віскі.

— Якби я був капітаном «Титаніка» і побачив здоровезний айсберг прямо по курсу, гадаю, мені б захотілося змінити курс.

— Ви сьогодні сказали це прем’єр-міністру?

— Меті,— буркнув він,— ви заводите мене надто далеко. Я, безперечно, радий нашій розмові, але мені здається, що поширювати деталі приватної розмови — це вже занадто. Це неприпустимо.

— Тоді дозвольте запитати про лорда Вільямса. Сьогодні він провів у прем’єра аж дуже довго, якщо все, що вони обговорювали, це що не варто нічого робити.

— Чоловік посивів на службі своїй партії. Ви чули вираз «Стережіться старого, який поспішає»?

— Не може бути, щоб він вважав, ніби стане лідером партії. Тільки не з Лордів[21]!

— Звісно, що ні. Навіть наш любий Теді не такий егоїст. Але він старий державний діяч, йому б хотілося переконатися, що першість перейде у правильні руки.

— В чиї руки?

— Якщо не його, тоді когось із його юних послушників.

— Кого наприклад?

— Невже ви самі не знаєте?

— Семюел! Ви говорите про Майкла Семюела,— проказала вона збуджено, піджимаючи губи.

— Можете вважати так, Меті.

— Звідки ви це знаєте?

— Я не можу прокоментувати,— посміхнувся Уркгарт і прикінчив своє віскі.— Гадаю, я вже й так дав вам достатньо поживи для роздумів. Час завершувати розмову.

Меті неохоче кивнула.

— Дякую, містере Уркгарт.

— За що? Я ж нічого не сказав,— відповів він встаючи.

Її голова гуділа від теорій: Меті намагалася скласти частини головоломки докупи. Господар і гостя потисли руки перед вхідними дверима, потім Меті знову заговорила.

— А місіс Уркгарт?

— Її тут нема. Поїхала за місто.

Їхні руки досі були з’єднані.

— Будь ласка, перекажіть їй мої вітання.

— Добре, Меті. Добре.

Вона відпустила його руку й розвернулася, щоб іти, але знов завагалася.

— Ще одне питання. Вибори голови уряду. Якби такі проводили, ви би брали в них участь?

— Добраніч, Меті,— сказав Уркгарт зачиняючи двері.

Розділ дев’ятий

Декому ніколи не вдається ужитися зі своїми принципами. У Вестмінстері іноді корисно потрапляти на очі за обідом з такими людьми, щоправда, не надто часто, щоб вас випадково не прийняли за ханжу.

О’Ніл зрадів і спершу трошки здивувався, коли отримав запрошення від Уркгарта пообідати у його клубі на Сейнт-Джеймс-стріт. Головний організатор раніше ніколи не виказував багато теплоти до партійного голови відділу зв’язків з громадськістю, але тут він запропонував «відсвяткувати блискучу роботу, яку ви для нас усіх виконували впродовж усієї кампанії». О’Ніл сприйняв це як визнання його зростаючої важливості у партії.

Це був до біса гарний обід, усі ці гарніри. О’Ніл, як завше перенапружений, перед виїздом підкріпився кількома міцними порціями горілки з тоніком, та це було необов’язково. Дві пляшки «Шато Тальбо» 1978 року і кілька великих порцій коньяку — цього було достатньо, навіть як на його ірландські апетити. Він забагато базікав, йому було це відомо, і так завжди, та не міг спинитися. В минулому Уркгарт змушував його нервувати. Щось таке було у холодній стриманості того чоловіка, а ще О’Ніл якось почув, як Уркгарт називає його «маркетинговим франтом», та зараз він поводився як уважний господар, поки його гість продовжував патякати. Вони сиділи у міцних кріслах, обтягнутих надтріснутою шкірою, що стояли довкола більярдних столів у задній кімнаті Вайту. Коли столи не використовувалися, крісла ставали спокійним і втаємниченим місцем, де члени приймали своїх гостей.

— Скажіть, Роджере, які ваші подальші плани, відколи закінчилася кампанія? Збираєтеся залишатися з партією? Нам не можна втрачати хороших людей, таких як ви.

О’Ніл спалахнув ще однією переможною усмішкою, загасив сигарету, яку саме палив, у надії, що скоро з’явиться добряча Гавана, й запевнив господаря, що залишатиметься, доки буде потрібний прем’єр-міністру.

— Але як ви виживаєте, Роджере? Можна побути дещо нескромним? Мені відомо, як мало платить партія своїм робітникам, а після виборів з грошима завжди сутужно. Наступні кілька років будуть жорсткі. Вашу зарплатню заморозять, бюджет скоротять. Так стається завжди, ми, політики, короткозорі. Хіба вас не спокушають гарними пропозиціями на стороні?

— Ну, Френсисе, як ви здогадалися, буває й нелегко. Самі розумієте, платня невелика. Я працюю в політиці тому, що вона мене захоплює і що мені подобається грати свою роль. Але якщо бюджет уріжуть, це буде трагедія.

Його усмішка була широка, очі сяяли, та вони збуджено забігали, коли він подумав про слова свого співрозмовника. Він почав нервово совати склянку.

— Нам уже слід починати працювати на наступі вибори. Зокрема над цими сміховинними чутками про розколи в партії, що заполонили все навколо. Нам потрібне позитивне пабліситі, а мені — бюджет для його створення.

— Цікавий момент. Чи дослухається до цього голова партії? — Уркгарт запитально звів брову.

— Та хіба голови когось слухають?

— Либонь, я можу тут дещо вдіяти, Роджере. Я хотів би вам допомогти. Дуже. Якщо хочете, я міг би переговорити з головою щодо вашого бюджету.

— Справді? Це було б неймовірно люб’язно з вашого боку, Френсисе.

— Та спершу я маю дещо у вас спитати, Роджере. Мушу говорити прямо.

Крижані очі старого дивилися прямісінько на О’Ніла, поглинаючи їхній звичний блиск. О’Ніл голосно висякався. Ще одна звичка, Уркгарт знав це, як і постійне постукування середнім і вказівним пальцями по правій руці. Здавалося, ніби в О’Нілі вирувало інше життя, відірване від решти світу, й воно виказувало себе лише через О’Нілову гіперактивну манірність і сіпання повік.

— Днями я мав візит, Роджере, від старого знайомого, якого я знаю ще з часів, коли обіймав директорські посади в Сіті. Він — один з фінансистів рекламної агенції партії. І він був дуже стурбований. Дуже стриманий, але й дуже стривожений. Він сказав, що ви маєте звичку просити в агенції значні суми готівки на покриття своїх витрат.

Сіпання на хвильку припинилося. Уркгартові подумалося, як рідко він бачив, щоб О’Ніл припиняв рухатися.

— Роджере, можу запевнити, що я не намагаюся підставити чи розіграти вас. Це суто між нами. Але якщо я вам допомагатиму, мені необхідні факти.

Обличчя й очі знову засмикались, а О’Нілів заготовлений смішок вихопився ще раз.

— Френсисе, дозвольте запевнити вас, що я не робив нічого поганого, геть нічого. Це, звісно, звучить безглуздо, але я вдячний, що ви підняли цю тему. Просто іноді буває таке, що я беру на себе видатки на рекламу, які агенції легше покрити напряму, аніж пропустити через партійну машину. Наприклад, купити випивку для журналіста чи сходити на обід зі спонсором партії.

О’Ніл розігнався зі своїм поясненням, а це вказувало на те, що воно було заготовлене.

— Розумієте, якщо я плачу за них сам, мені доводиться просити в партії відшкодування. На що треба витратити чимало незабутнього часу, щоб виписали той клятий чек,— два місяці, ба й більше. Ви ж знаєте, як це, чорнило може сохнути вічність. Чесно кажучи, з тим, як мені платять, я собі не можу цього дозволити. Тож я виставляю їм рахунок через агенцію. Я отримую гроші відразу ж, а вони пересилають їх через свої рахунки. Це ніби безвідсотковий кредит для партії. А я тим часом можу робити свою справу. Суми насправді дуже невеликі.

О’Ніл потягся по склянку, а Уркгарт, склавши пальці, дивився, як він її перехиляє.

— Такі як двадцять дві тисячі триста фунтів за останні десять місяців, Роджере?

О’Ніл мало не вдавився. Його обличчя перекосилося, коли він спробував одночасно заковтнути повітря і вичавити заперечення.

— Геть не така сума,— запротестував він.

Його щелепа обвисла — він міркував, що казати далі. Цю частину пояснення він не готував. Тепер, смикаючись, О’Ніл уже нагадував муху, яка попалася у сіті павука. Уркгарт приплів ще кілька шовкових ниток.

— Роджере, ви регулярно виставляли рахунки агенції без чіткого звітування на суму в двадцять дві тисячі триста фунтів, починаючи з вересня минулого року. Те, що спершу було невеликими сумами, за останні місяці зросло до чотирьох тисяч на місяць. У вас не може бути аж стільки напоїв і обідів, навіть під час передвиборчої кампанії.

— Я запевняю вас, Френсисе, що всі витрати, за які я виставляв рахунки, були законні!

— І дорогі, правда ж? Кокаїн.

О’Нілові затуманені очі завмерли від жаху.

— Роджере, як головному організатору, мені потрібно знати про будь-яку проблему, відому людству. Мені доводилося мати справу з побиттям дружин, подружніми зрадами, шахрайством, психічними розладами. Навіть був випадок інцесту. Ні, все гаразд, ми, звісно ж, не дали цій людині взяти участь у перевиборах, та, створивши публічну метушню, нічого не доможешся. Саме тому про такі випадки майже ніколи не чутно. З інцестом був уже перебір, Роджере, та зазвичай ми не моралізуємо. У моїй книзі кожному дозволяється одне попущення, за умови, що воно залишиться приватним.

Він спинився; до О’Нілових очей повертався блиск — блиск відчаю.

— Один з моїх молодших організаторів — лікар. Я призначив його, щоб виявляти ознаки перевтоми. Зрештою, ми маємо піклуватися про триста з гаком парламентарів, а всі вони живуть під колосальним тиском. Ви б здивувалися, зі скількома випадками вживання наркотиків ми стикаємось. У нас є мила і вкрай закрита клініка-витверезник біля самого Доверу, куди ми запроторюємо таких людей, іноді й на кілька місяців. Більшість повністю виліковується; серед них є навіть старший міністр,— Уркгарт нахилився, щоб скоротити відстань між ними.— Але це допомагає вчасно їх спіймати, Роджере. Кокаїн віднедавна став справжньою проблемою. Кажуть, що він модний — хай що це означає — і його до біса легко дістати. Як то кажуть, робить з хорошої людини неперевершену. На жаль, він викликає сильну залежність. А ще він дорогий.

Під час монологу Уркгарт бодай на секунду не зводив очей з О’Ніла. Він знайшов щось гостре й непереборне в агонії, що по смужці зрізала шкіру з О’Ніла. Будь-який сумнів, який міг у нього лишатися щодо діагнозу, змело тремтіння рук, а ще губи, які розтулилися, та так і не змогли нічого сказати. Коли О’Ніл нарешті дібрав слова, це більше нагадувало скигління.

— Що ви таке кажете? Я не наркоман. Я не вживаю наркотиків!

— Ну звісно ж, ні, Роджере,— Уркгарт підібрав найбільш заспокійливий тон.— Але я гадаю, ви повинні усвідомити, що можуть знайтися люди, які дійдуть невтішного висновку щодо вас. А прем’єр-міністр, самі знаєте, особливо в його теперішньому настрої, не з тих, хто ризикуватиме. Повірте мені, будь ласка, це не засудження людини без суду й слідства, а просто вибір спокійного життя.

— Генрі цьому не повірить! Ви ж не сказали йому...— О’Ніл задихався так, ніби його буцнув розлючений бугай.

— Авжеж ні, Роджере. Я хочу, щоб ви вбачали в мені друга. Але голова партії...

— Вільямс? А що він сказав?

— Про наркотики? Нічого. Та боюся, наш любий лорд не з ваших відданих прихильників. Він був не дуже корисний для прем’єр-міністра. Здається, він вважає, що за результати виборів варто винити вас, а не його.

— Що? — слово прозвучало, ніби писк.

— Не турбуйтеся, Роджере, я поговорив за вас. Нема чого боятися, поки ви користуєтеся моєю підтримкою.

Уркгарт знав, що робить, з усією повнотою усвідомлював параною, яка охоплює розум кокаїнового наркомана і той вплив, який його вигадана історія про розчарування голови справить на загострені емоції О’Ніла. Цей чоловік мав потяг до слави, якої можна досягти лише через тривалий патронаж прем’єр-міністра; це було щось, втрату чого він не пережив би. «Поки ви користуєтеся моєю підтримкою». Слова дзвеніли у О’Нілових вухах. Вони означали «одна помилка — і ти труп». О’Ніла обплела павутина жаху. Час було запропонувати йому вихід.

— Роджере, я бачив, як плітки знищили багатьох людей. Коридори у всьому Вестмінстері можуть стати полем бою. Це було б трагедією, якої я б собі ніколи не пробачив, якби вас віддали на поталу через вороже ставлення Теді Вільямса а чи просто тому, що люди не так зрозуміли ваші кредити на витрати і вашу... сінну лихоманку.

— То що ж мені робити? — голос був жалібний.

— Робити? Нічого, Роджере, довіртеся мені. Вам необхідна міцна підтримка у внутрішніх колах партії, особливо зараз. Вода підіймається дедалі вище, човен прем’єр-міністра набирає воду, і той не замислюючись викине за борт когось такого, як ви, щоб лише врятуватися самому. Такі люди мають вас за баласт.

Слова справили бажаний ефект. О’Ніл корчився у кріслі, незряче сьорбав з кришталевої склянки, яка була вже порожня, під ним рипіла стара шкіра. Уркгарт на хвильку спинився, щоб дати йому обдумати всі деталі.

— Допоможіть мені, Френсисе,— попросив О’Ніл.

— Саме тому я й запросив вас, Роджере.

Співрозмовник заридав. Сльози котилися йому по обличчю.

— Я не дам їм виштовхати таку гарну людину як ви, Роджере,— Уркгарт говорив тоном вікарія, що читає псалом.— Кожне пенні з ваших витрат законне. Саме це я й скажу в агенції. Я порекомендую їм продовжити договір і тримати його в таємниці, щоб уникнути непотрібних заздрощів людей поза межами партії, які хочуть порізати рекламний бюджет. Але треба ще багато чого зробити. Ми переконаємося, що прем’єр-міністр повністю проінформований про чудову роботу, яку ви робите. І я пораджу йому не втрачати пильності й продовжувати кампанію на високому рівні, якщо він хоче пройти складні місяці. Ваш бюджет залишиться. Як і ви, Роджере.

— Френсисе, ви знаєте, я буду неймовірно вдячний...— промимрив О’Ніл.

— Але мені потрібно дещо навзамін, Роджере.

— Будь-що.

— Якщо я прикриватиму вас із тилу, мені знадобиться знати все, що відбувається у штабі партії.

— Ну звісно.

— Зокрема, чим займається голова. Він дуже амбіційна й небезпечна людина, грає за своїми правилами і водночас розігрує відданість прем’єр-міністру. Ви маєте стати моїми очима й вухами, Роджере, і маєте негайно інформувати мене про будь-які плани голови, які тільки почуєте. Від цього може залежати ваше майбутнє.

О’Ніл витирав очі, сякався, його хустинка мала вже жахливий вигляд.

— Ми з вами, Роджере, маємо працювати пліч-о-пліч. Вам доведеться допомагати керувати партією у складні часи. Ви — Горацій біля мосту[22].

— Френсисе, навіть не знаю, як вам дякувати.

— Ще дізнаєтеся, Роджере, ще все буде.

Двері грюкнули. Мортіма повернулася. І полетіла сходами нагору, шукаючи чоловіка по всіх кімнатах, аж поки не знайшла на терасі на даху, де він крізь лондонську ніч дивився на башту Вікторії, яка стояла в осяяній величі в південному кінці будівлі парламенту. Юніон-Джек маяв у м’яких потоках повітря з нагрітих вулиць. Будівля мала такий вигляд, ніби була вирізьблена з медового стільника. Уркгарт палив, нечасто таке побачиш.

— Френсисе, з тобою все гаразд?

Він розвернувся, здригнувшись, ніби здивований бачити її, й повернувся до розглядання башти Вікторії понад дахами Вестмінстеру.

— Коли ти подзвонив і сказав — щось сталося, я подумала, що тобі недобре. Ти налякав мене і...

— Там, у башті, зберігають смертний вирок Карлу І. І Білль про права. Постанови парламенту більш ніж п’ятсотрічної давнини,— він говорив, ніби не чув її чи не бачив її занепокоєння.

— Щось сталося.

Вона наблизилася, взяла його за руку. Його погляд не відривався від марева, видного лише йому десь далеко в ночі.

— Якщо пильно дослухатися, Мортімо, можна почути галас юрби за воротами.

— Ти чуєш?

— Так.

— Френсисе? — Її голос досі тремтів від занепокоєння.

І лише тоді він розвернувся до неї. Стиснув за руку.

— Дуже люб’язно з твого боку було повернутися. Мені страшенно прикро, що ти хвилювалася через мене. Ні, мені не зле, зі мною все добре. Насправді мені набагато краще, ніж було досі, вже тривалий час.

— Я не розумію. Ти ж так засмутився, коли тебе не підвищили!

— Ніщо не вічне. Ні великі імперії, ні, тим паче, слабкі прем’єр-міністри.

В голосі його вчулася неприязнь. Уркгарт простягнув Мортімі свою сигарету; вона глибоко затягнулася міцними випарами.

— Тобі знадобляться помічники,— прошепотіла вона, повертаючи сигарету.

— Здається, я вже знайшов кількох.

— Ту молоду журналістку, про яку ти казав?

— Можливо.

Деякий час вона не відповідала. Вони стояли в темряві, і їх об’єднувала ця ніч, і глухі відзвуки життів, що вирували внизу, і атмосфера змови.

— Вона не зрадить?

— Незрадливість і журналісти?

— Тобі треба зв’язати їй руки, Френсисе.

Він гостро поглянув на Мортіму, слабко посміхнувся, але посмішка швидко розтанула. В ситуації не було нічого кумедного.

— Вона занадто молода, Мортімо.

— Занадто молода? Занадто гарна? Занадто розумна? Занадто амбіційна? Гадаю, ні, Френсисе. Не для такого, як ти.

Повернулася його посмішка, вже тепліша.

— Як часто і буває, Мортімо, я твій боржник.

Вона була молодша за нього на дванадцять років, досі повна життя; роки наклали на неї кілька зайвих фунтів вкупі з елегантністю. Вона була його найближчим другом, єдиною, кому він дозволяв копирсатися в його глибинах, на кого він міг справді беззастережно покластися. Звісно ж, у них були різні життя, його — у Вестмінстері, а її... Ну, вона любить Вагнера, який ніколи не був серед його захоплень. Вона зникає на кілька днів, їздить за кордон з приятелями, щоб розділити пристрасть до «Персня Нібелунгів». Він ніколи не ставив під сумнів її відданість, як і вона його.

— Це буде нелегко,— мовив він.

— Поразка — це теж нелегко.

— Чи існують якісь межі? — запитав він настільки м’яко, наскільки дозволяло таке питання.

Він звелася навшпиньки, щоб поцілувати його в щоку, а потім повернулася в будинок, залишивши його наодинці з ніччю.

Розділ десятий

Був у мене знайомий, чия пам’ять настільки всохла, що він навіть забув, як у нього три роки провисів Говард Годжкін [23] , а він того й не розумів, зате пам’ятав, що був членом правління галереї Тейт, яким насправді ніколи й не був. Звісно ж, він став міністром мистецтв. Цікаво, що сталося з ним далі.

«Стренджерз бар» у палаті громад — це маленька кімнатка з краєвидом на Темзу, обшита темною фільонкою, з тихими кутками, де члени уряду можуть прийняти коктейль «Стренджер» або ж гостя не з парламенту. Там зазвичай повно людей і чуток з плітками, час від часу чиниться моральне насильство, а іноді й фізичне. Деякі з політиків просто не можуть залишатися тверезими.

О’Ніл спирався одним ліктем на бар, а другим намагався не вибити склянку з руки свого співрозмовника, до якого напросився в гості.

— Ще одну, Стіве? — спитав він у свого бездоганно вдягненого компаньйона.

Стівен Кендрик був новообраним парламентарем від опозиції, якому ще належало знайти своє місце. Він справляв суперечливе враження, бо його світло-сірий мохеровий костюм від Армані й перлинно-білі манжети контрастували з пінтою бітеру «Федерейшн», яку він стискав у бездоганно наманікюреній руці.

— Ти краще за мене знаєш, що сторонні не можуть купувати тут напої. Тим паче, я тут заледве кілька тижнів і гадаю, ще трохи зарано руйнувати свою кар’єру, я не хочу, щоб хтось побачив, що я проводжу забагато часу з кімнатним ірландським вовкодавом прем’єр-міністра. Деякі з моїх дещо суворіших колег трактуватимуть це як зраду... Ще по одній — і все! — він вишкірився і підморгнув до барменки. Перед ними з’явилися ще одна пінта темного бітеру й подвійна горілка з тоніком.

— Знаєш, Родже, я досі щипаю себе. Ніколи навіть і не очікував потрапити сюди. Дотепер не розумію — це чарівний сон чи клятий кошмар,— голос його був насичений акцентом блекбернських задвірків.— Весела штука — доля, еге ж? Коли сім років тому ми працювали в маленькій PR-агенції, хто б міг подумати, що ти станеш головним прем’єр-міністровим рохкалом, а я — свіженьким і найобдарованішим членом опозиції?

— Точно не та блондиниста телефоністочка, якою ми обмінювалися.

— Люба крихітка Енні.

— А мені здавалося, її звали Дженні.

— Родже, щось не пригадую, щоб тебе колихало, як їх усіх звуть.

Смішки нарешті пробили кригу. Коли О’Ніл зателефонував новому парламентареві, щоб запропонувати випити за старі часи, їм обом важко було відновити невимушену близькість, що існувала між ними раніше. Перші кілька раундів вони пробоксували обережно, уникаючи теми політики, яка тепер домінувала в їхніх життях. Зараз же О’Ніл вирішив зробити рішучий крок.

— Стіве, про мене, то купуй напої хоч увесь вечір, я й не від того. Господи, з тим, як ідуть нині справи у мого начальства, навіть святому захочеться випити.

Кендрик проковтнув цей початок.

— Так усе до дідька заплуталося, і так швидко — що правда, то правда. Твої ніби очкура від штанів загубили. Хай йому трясця, повірити не можу тим пліткам. Семюел лихий на Вільямса, бо той підставив його під гнів прем’єр-міністра, Вільямс погиркався з Колінґриджем, бо той просрав вибори, Колінґридж лютує через все і всіх. Всратись як чудово!

— Вони там всі вичавлені, не дочекаються, щоб утекти у відпустку. Гиркаються через те, як паркувати машину.

— Вибач за такі слова, старий друзяко, та вашому баті доведеться покласти край всій цій гризні, і чимшвидше, бляха, інакше буде погано. В мене ще, може, молоко на губах не висохло, та коли вже ширяться такі чутки, вони починають жити своїм життям. Стають реальними. Тоді на допомогу приходиш ти зі своєю потужною пабліситі-машиною, я б сказав, як той Сьомий кавалерійський у старі часи.

— Радше як останній похід Кастера[24],— з ноткою гіркоти відказав О’Ніл.

— У чім річ, Родже, дядько Теді чкурнув з усіма твоїми іграшковими солдатиками, чи що?

О’Ніл спорожнив склянку, сильно хруснувши зап’ястям. Кендрик, чия цікавість здолала обережність, замовив ще по одній.

— Коли ти вже спитав, Стіве,— між нами, старими друзями,— наш допотопний і значно переоцінений голова вирішив відступити за барикади. Саме коли нам треба висуватися в бій.

— А, невже я спостерігаю плач розчарованого рекламного директора, якому сказали поки що причинити свою крамничку?

О’Ніл роздратовано гахнув склянкою по стійці.

— Не варто тобі цього казати, але, гадаю, ти скоро і так про все дізнаєшся. Чув про програму розвитку лікарень, яку ми обіцяли під час виборів і яка б прирівнювала урядовий фонд до грошей, зібраних на місцях? Шикарна ідея. І ми провели б чудову рекламну кампанію, готові були працювати все літо, поки ви, падлюки-кашкетники[25], будете на узбережжі Куби, чи куди ви там їздите.

— Але?

— Нічого не буде, еге ж? У мене все було готове, Стіве, геть усе. І ще до того, як ваші поспаковували б свої відерця й лопатки і повернулися у жовтні, я б уже здобув серця й уми виборців у всіх найвіддаленіших куточках країни. Наша кампанія була в повній готовності. Реклама, десять мільйонів брошур, поштова розсилка. «Місцеві лікарні знову на варті здоров’я». Але... Старий байстрюк обрубав світло. Ось так.

— Чому ж? — утішливо спитав Кендрик.— Проблеми з грошима після виборів?

— А оце вже, хай йому грець, цікавий момент, Стіве. Гроші вже в бюджеті, а брошури надруковані, та він не дасть нам їх розіслати. Він повернувся з Десятого Номера сьогодні зранку і сказав, що нічого не буде. Просто жижки затрусилися, та й по всьому. Ще й мав нахабство спитати, чи ті срані брошури будуть актуальні до наступного року. Яке дилетантство!

Він зробив ще один великий ковток горілки й глянув на дно своєї склянки. О’Ніл сподівався, що дотримався Уркгартових інструкцій не занадто впадати у нелояльність, просто професійне досадування, не більше, і трохи алкогольних крайнощів. Він досі був спантеличений. Він гадки не мав, навіщо Уркгарт звелів йому вигадати абсолютно неправдиву історію про неіснуючу рекламну кампанію й розповісти її у «Стренджерз барі», та якщо вона допоможе запхати Вільямса в лайно, він тільки «за». Ганяючи лимонну дольку по склянці, він впіймав довгий неспішний погляд Кендрика.

— То що ж відбувається, Родже?

— Якби ж я тільки знав, старий друзяко. Суцільна таємниця, хай йому. Сраний гармидер.

Зала палати громад має доволі сучасне оздоблення, її відновили по війні, потому як одна з бомб Люфтваффе не влучила в доки, а натомість недбало завдала прямого удару в серце парламенту. Та все-таки, незважаючи на свою відносну молодість, зала зберігає віковічну атмосферу. Якщо тихенько сидіти в кутку на одній з вузьких зелених лав, яскравість зникає, й рядами знову сновигають привиди Четема, Волпола, Фокса і Дизраелі.

Зала з характером, а не з вигодами. Тут є місця лише для чотирьохсот з шестисот п’ятдесятьох членів, які навіть слухати стародавні динаміки, вмонтовані у спинки лав, не можуть не схилившись набік, ніби заснули. Що вони інколи й роблять.

Дизайн нагадує церкву Святого Стефана, де сиділи найперші парламентарі, як ті хлопчики-хористи на протилежних лавах, хоча в сучасному інтер’єрі збереглося мало чого янгольського. Члени сидять навпроти одне одного, ніби антагоністи. Їх розділяють дві червоні лінії на килимі, дистанція між якими дорівнює відстані у два мечі, хоча це лише омана, адже неминуча небезпека чатує всього-на-всього за кинджал від них, на задніх лавах.

Більшість прем’єр-міністрів закінчує порубаними, посіченими чи витуреними з посади з кров’ю. Більш ніж половина членів урядової партії зазвичай гадають, що можуть виконувати цю роботу набагато краще. Ті, кого звільнили, чи ті, кому ніколи й не пропонували роботу, сидять позаду свого лідера, вимірюючи відстань між його лопатками. Напруга безнастанна. Щотижня у «Час питань до прем’єр-міністра» прем’єр-міністрів викликають на звіт — цей захід шанований лише за свою надмірність. У принципі, він дає нагоду членам парламенту отримати інформацію від лідера уряду її величності; та на практиці — це просто вправа на виживання, яка має щось спільне радше з римськими аренами Нерона і Клавдія, аніж з ідеалами парламентської демократії. Питання від членів опозиції зазвичай навіть не маскують під запити інформації: вони шукають лише, як би покритикувати, завдати шкоди. «Оце таке буде виправдання прем’єрської лажі?» — і все в тому ж роді. Так само як і відповіді, що лише зрідка спрямовані на інформування, а частіше намагаються відплатити тією ж монетою й завдати болю і приниження. А ще за прем’єр-міністрами зберігається право останнього слова. Воно надає їм перевагу в бою, ніби право останнього удару в гладіатора. Саме тому прем’єр-міністр і має виграти. І горе спіткає того прем’єр-міністра, кому це не вдасться. Напруга і жах не так уже й глибоко ховаються за впевненою посмішкою. Саме вони викликали нудоту в Макмілана, змушували Вілсона втрачати сон, а Тетчер — рівновагу. А Генрі Колінґридж ніколи повною мірою не відповідав їхнім стандартам.

Наступний день після О’Нілового вечірнього візиту до «Стренджерз-бару» проходив не дуже гладко для прем’єр-міністра. Прес-секретаря Даунінг-стріт підкосила вітрянка, яку він підхопив від своїх дітей, тож звичний щоденний брифінг для преси був низької якості й до того ж, що було навіть гірше для нетерплячого Колінґриджа, ще й затримався. Засідання Кабінету, яке почалося у звичний час, о десятій ранку в четвер, затягнулося, бо канцлер казначейства намагався пояснити, без жодних явних образ у бік Колінґриджа, наскільки скорочена більшість уряду ослабила фінансові ринки, унеможливлюючи імплементацію програми розвитку лікарень, яку вони з таким ентузіазмом обіцяли під час виборчої кампанії. Прем’єр-міністру слід було б утримувати контроль над дискусією, однак пустомолотство все тривало й вилилося в непорозуміння.

— Шкода, можливо, що канцлер не був обачнішим і дозволив нам, забігаючи наперед, взяти поспішні зобов’язання,— ядуче прокоментував міністр освіти.

Канцлер похмуро пробурмотів, що його провини нема у тому, що результати виборів виявилися гіршими, ніж очікували навіть циніки з фондової біржі,— й негайно ж пошкодував про цей коментар. Колінґридж спробував примирити сторони й доручив міністру охорони здоров’я підготувати прийнятне пояснення щодо зміни планів. Також було постановлено оголосити про зміну за два тижні, тобто під час останнього робочого тижня перед парламентськими канікулами.

— Сподіваймося,— заявив сімдесятирічний лорд-канцлер,— що доти всі уми вже охопить безрозсудність літа.

Тож засідання затрималося на двадцять п’ять хвилин, а це означало, що брифінг прем’єр-міністра з посадовцями у «Час питань» також затримувався, та і поганий настрій посприяв тому, що Колінґридж майже не слухав, про що говорили. Коли він увірвався до переповненої зали перед самим початком «Часу питань», він не був ані у всеозброєнні, як зазвичай, ані насторожі.

Та це не мало ваги, бо Колінґридж відбивав питання опозиції й приймав оплески від своєї партії з достатньою — якщо не натхненною — невимушеністю. Звичайна справа. Спікер палати, відповідальний за парламентське судочинство, поглянув на годинник і вирішив, що оскільки зосталася ще одна з гаком хвилина до закінчення сесії, то є трохи часу для одного питання насамкінець. Останнє питання на порядку денному було від одного з нових членів; саме час, подумав він, влити молодої крові.

— Стівен Кендрик,— оголосив він у залу.

— Номер шість, сер.

Кендрик швидко звівся на ноги й поставив своє питання з порядку денного, воно значилося навпроти його прізвища: «Попросити прем’єр-міністра перелічити офіційні заходи, заплановані на день». Пустопорожнє питання, ідентичне номерам один, два й чотири, які вже передували йому.

Колінґридж важко зіп’явся на ноги і поглянув на відкриту червону папку для брифінгів на трибуні перед ним. Заходився нудно й монотонно читати. Все це вже чули раніше. «Я волів би відіслати поважного члена до відповідей на питання номер один, два й чотири, наданих кілька хвилин тому». Оскільки його відповідь не повідомила нічого більшого, окрім того, що він проведе день на зустрічах з колегами-міністрами та прийматиме на обід прем’єр-міністра Бельгії, ніхто так і не дізнався нічого цікавого про діяльність прем’єр-міністра, та й не мав на те жодного наміру. Гладіаторський обмін люб’язностями скінчився, й ось-ось мала розпочатися справжня битва. Кендрик схопився на ноги з лави опозиції.

Стів Кендрик був азартним гравцем, людиною, що досягла професійного успіху в галузі, яка винагороджувала нахабність і величезні яйця. Ніхто так не здивувався, як він сам (та ще, можливо, його колишня дружина), коли йому спало на думку ризикнути своїм витратним рахунком і спортивною машиною і позмагатися за маргінальне парламентське місце. Не те щоб він очікував чи по-справжньому бажав перемоги — зрештою, уряд мав чималу більшість,— та ця боротьба за місце допомогла б створити йому бренд зі свого імені й прислужилася як соціально, так і професійно. Він би кілька тижнів був на передовицях професійних PR-часописів. «Людину з громадянською свідомістю» завжди добре тиражують у такій агресивно-комерційній галузі.

Його перевага у сімдесят шість голосів, після трьох перерахунків, стала неприємним шоком. Вона означала значно нижчі доходи й прискіпливу увагу до його рипучого особистого життя, а шанси на те, що його викинуть після наступних виборів, усе-одно лишалися. Тож навіщо обачність? Йому нема чого втрачати, окрім своєї анонімності.

Кендрик провів переломну ніч і важкий ранок, борючись із тим, що розповів йому О’Ніл. Навіщо скасовувати рекламну кампанію, яка просуває популярну програму, спрямовану на отримання голосів? У цьому ж не було ніякого, бляха, сенсу, хіба що... Хіба що проблеми були не в рекламній кампанії, а в самій програмі. Певно, так усе й було. Чи ні? В чому ще могла бути річ? Чи, може, він ще надто зелений, щоб зрозуміти суть справи? Що дужче він чіплявся за цю головоломку, то більше вона заплутувалася. Слід поцікавитися чи звинуватити? Спитати чи засудити? Він знав, якщо неправильно все зрозумів, то першим і останнім враженням, яке про нього складеться, буде «придворний блазень».

Коли він звівся на ноги, сумніви, ніби шершні, досі гуділи у нього в голові. Його хвилинна непевність притлумила загальне замішання палати, бо парламентарі відчули його нерішучість. Новий член парламенту закляк? Кендрик глибоко вдихнув і вирішив, що нема сенсу намагатися зберегти гідність. Він підскочив.

— Чи може прем’єр-міністр пояснити палаті, чому він скасував обіцяну програму розвитку лікарень?

Він не критикував. Не розвивав свою думку. Не додав ані фрази, ані коментаря не до теми, щоб дати можливість прем’єр-міністру ухилитися чи присісти. Коли новий рядовий член парламенту повернувся на своє місце, рядами покотилося глухе гудіння. Медична програма? Скасована? Змагання набрало нового цікавого оберту, і триста з гаком глядачів усі як один повернулися поглянути на Колінґриджа. Той зіп’явся на ноги: відчуття було таке, наче вся кров, потрібна для роботи мозку, так і лишилася в ногах. Йому було відомо, що в червоній папці не було нічого такого, звідки можна взяти натхнення, ніякої підпори, ніякої соломини, щоб вхопитися за неї. Все злили, вкрали, зруйнували, його відтрахали. Він широко всміхнувся. Це все, що лишалося. Тільки ті, хто сидів дуже близько до нього, могли бачити, як побіліли в нього кісточки на пальцях, коли він вчепився в трибуну.

— Сподіваюся, шановного джентльмена не підхопить вир безтурботного літнього сезону, принаймні до настання серпня. Оскільки він новий член, я маю гарну нагоду нагадати йому, що за останні чотири роки діяльності нашого уряду галузь охорони здоров’я відзначилася значним збільшенням видатків — від шістьох до вісьмох відсотків.

Колінґридж знав, що зараз виявляє неприпустиму зверхність, та йому бракувало правильних слів. Що ще лишалося робити?

— Завдяки нашим успіхам у боротьбі з інфляцією охорона здоров’я виграла найбільше з-поміж усіх державних служб, що можна прирівняти до...

Кендрик спостерігав зі свого місця, розташованого дещо вище, в ряду зелених шкіряних лав. Прем’єр-міністр не дивився на нього, він бігав очима. Він був розгублений.

— Відповідайте на кляте питання,— прогарчав Кендрик з північним акцентом, що якимось чином робить таку неделікатність прийнятною, чи принаймні закономірною.

Кілька інших членів повторили вимогу.

— Я відповім на питання, як і коли сам вирішу,— відрізав прем’єр-міністр.— Це безнадійна спроба опозиції поскиглити, коли вже відомо, що виборці прийняли остаточне рішення й не так давно проголосували ногами на користь нашого уряду. Люди підтримують нас, і я можу підтвердити нашу рішучість захищати їх і їхнє медичне обслуговування.

Грубі вигуки несхвалення з лав опозиції стали гучнішими. Деякі з них не потраплять до «Ганзарду»[26], чиї редактори часом бувають навдивовижу тугими на вухо, та прем’єр-міністр чітко їх чув, кожен склад. Члени його партії стривожено заметушилися, не впевнені, чому Колінґридж просто не підтвердив збереження програми й не заштовхав її Кендрику в горлянку.

Колінґридж продовжив пропихатися крізь стіну перешкод.

— Палаті має бути відомо... що в жодному уряді не прийнято... наперед обговорювати специфіку нових видатків... Ми оголосимо свої наміри у відповідний для того час.

— Та вже ж оголосили. Ви до біса закрили її, еге ж? — гукнув зі свого місяця попід проходом поважний і зазвичай зухвалий член від Ньюкасл-Вест — гукнув настільки голосно, що навіть у «Ганзарді» не зможуть заявити, ніби проґавили це.

На передній лаві опозиції видно було посмішки — люди нарешті включились у гру. Їхній лідер, який сидів десь за шість футів від місця, де стояв Колінґридж, обернувся до свого найближчого колеги, й почувся найгучніший з усіх валлійських шепотів:

— Знаєш, як на мене, то він усрався. І викручується!

І лідер опозиції замахав своїм порядком денним, як і всі його колеги. Це нагадувало вітрила стародавніх галеонів, що вступали у битву.

В Колінґриджі піднімалася болісна хвиля тисяч попередніх сутичок. До такого він не був готовий. Не міг наважитися визнати правду, як і не міг збрехати палаті; так само не вдавалося йому добрати потрібних слів на межі між чесністю і відвертим обманом. Роздивляючись самовдоволення на обличчях навпроти і слухаючи кепкування, він пригадав брехні, які розводили про нього всі ці роки, всю жорстокість, яку до нього виявляли, всі сльози, які через цих людей пролила його дружина. Поглянув на викривлені обличчя всього за кілька футів від себе, і йому урвався терпець. Час покласти цьому край, байдуже яким чином. Він підкинув руки вгору.

— Я не зобов’язаний вислуховувати подібні коментарі від зграї псів,— гаркнув він і сів. Ніби ведмідь, що тікає від цькування.

Ще до того як з лав опозиції піднявся тріумфальний галас, Кендрик вже знову був на ногах.

— Згідно з регламентом, містере спікер. Відповідь прем’єр-міністра — це просто неподобство. Я поставив цілком прямолінійне питання, а все, що отримав — це образи й ухиляння. Хоча я й розумію прем’єр-міністрову відмову визнати, що він відповідальний за величезне й ганебне ошуканство свого електорату, проте хіба не можна нічого вдіяти на захист права членів палати й отримати пряму відповідь на пряме питання? Я розумію, що я тут новачок, та у законі про опис товарів[27] має ж бути щось стосовно цього.

Хвилі схвалення пронеслися крізь лави опозиції, поки спікер намагався прокричатися крізь гамір.

— Поважний член, можливо, й новачок, але, здається, вже розуміється на парламентських процедурах і має знати, що я відповідаю за зміст чи тон відповідей прем’єр-міністра не більше, ніж за питання, які йому ставлять. Далі до справ!

Поки спікер намагався вгамувати пристрасті, червонолиций Колінґридж підвівся і сердито видибав із зали, давши знак головному організатору йти за ним. За ним покотився дуже непарламентський викрик «Боягуз!». На лавах уряду не чулося нічого, панувала сама лише невпевнена тиша.

— Звідки, в ім’я Христа, йому це відомо? Звідки той сучий син прознав?

Двері до кабінету прем’єр-міністра, розташованого якраз позаду зали, не встигли захлопнутись, як почалася тирада. Перший міністр її величності скинув звичну машкару м’якості, випускаючи на волю дикого ворикширського тхора.

— Френсисе, це недобре. Кажу вам, це в біса недобре. Сьогодні ми приймаємо від канцлера звіт з учорашнього засідання комітету, весь Кабінет обговорює його вперше, а вже до обіду про це відомо кожному сопливому гівнюку з опозиції. Про це знали менш ніш дві дюжини міністрів з Кабінету; всього-на-всього жменька державних службовців була в курсі. Хто злив цю інформацію, Френсисе? Хто? Ви головний організатор. Я хочу, щоб ви знайшли того виродка і щоб його повісили на годинниковій вежі за яйця!

Уркгарт зітхнув з полегшенням. До вибуху прем’єр-міністра він досі не був певен, чи перст обвинувачення не вкаже на нього. Він усміхнувся, щоправда, тільки подумки.

— Мене просто вражає, Генрі, що комусь із ваших колег по Кабінету заманулося навмисне злити це,— почав він, явно виключаючи можливість витоку з боку державної служби, звужуючи коло підозрюваних і охоплюючи ним всіх і кожного з його колег по Кабінету.

— Хай хто це скоїв, він принизив мене. І я хочу знати, хто це, Френсисе. Я хочу — я наполягаю,— щоб ви знайшли того хробака. А потім віддали його на поталу воронам.

— Генрі, можна як друг?..

— Звісно!

— Боюся, що між нашими колегами було забагато гризні з часу самих виборів. Надто багато хто хоче посаду іншого.

— Всі хочуть отримати мою посаду, мені це відомо, але хто ж міг виявитися таким... кретином, таким підступним, таким хріномайстром, щоб зумисно зливати такі речі?

— Не можу сказати...— він на мить завагався,— напевне.

Колінґридж зреагував на це вагання.

— Мені вистаче обґрунтованого припущення, Господи прости.

— Це буде несправедливо.

— Несправедливо? А по-вашому те, що тільки-но сталося, коли моєю сракою скористалися як тою поштовою скринькою, це справедливо?

— Але ж...

— Жодних «але», Френсисе. Сталося раз, може статися й вдруге, і майже напевно, що так і буде. Звинувачуйте, натякайте — все, що в дідька хочете. Я не маю стільки часу, щоб марнувати. Мені потрібні імена!

Кулак Колінґриджа з такою силою опустився на стіл, аж підскочила настільна лампа.

— Якщо ви наполягаєте, я можу припустити. Ви ж розумієте, я нічого не знаю напевне... Скористаймося дедукцією. Враховуючи час, що минув, видається більш вірогідним, що витік стався радше на вчорашньому комітеті, аніж на сьогоднішньому засіданні Кабінету. Погоджуєтеся?

Колінґридж згідно кивнув.

— А, окрім нас із вами, хто ще входить до комітету?

— Канцлер казначейства, фінансовий секретар, охорона здоров’я, освіта, навколишнє середовище, економіка.

Прем’єр перелічив усіх міністрів, які були присутні. Уркгарт нічого не відповідав, змушуючи Колінґриджа виснувати логічне припущення самотужки.

— Ну, двоє міністрів скарбниці заледве могли злити факт того, що вони накосячили. Зате охорона здоров’я добряче протестувала, тож Пол Маккензі мав усі підстави. У Гарольда Ірлі з освіти завжди був довгий язик. А Майкл Семюел, як на мене, має звичку забагато красуватися в товаристві ЗМІ.

Підозри й вагання, що зачаїлися в найтемнішому закутку розуму прем’єр-міністра, почали виповзати на світло.

— Є ще й інші варіанти, Генрі, та я гадаю, що вони маловірогідні,— включився Уркгарт.— Як ви знаєте, Майкл дуже близький з Теді Вільямсом. Вони з ним обговорюють геть усе. Могло витекти й зі штабу партії. Не від Теді, я просто певен, він би ніколи... Але витік міг статися від одного з посадовців звідти. Деякі з них усе життя провели, ніби той бідний родич.

Колінґридж якусь хвилю мовчки міркував.

— Чи міг би це бути Теді? — пробурмотів він.— Він ніколи не був серед моїх найбільших прихильників: різниця поколінь,— та я витягнув його з помийки, взяв у команду. І так він мені відплачує?

— Це лише підозра, Генрі...

Прем’єр-міністр виснажено звалився у крісло, йому більше не хотілося мучитися роздумами.

— Можливо, останнім часом я покладався на Теді аж надто багато. Гадав, йому нема на що точити зуб, у нього не лишилося амбіцій, тільки не в палаті лордів. Стара гвардія. Відданий. Я помилявся, Френсисе?

— Не знаю. Ви попросили мене припустити.

— Переконайтеся, Френсисе. Робіть усе, що вам для цього треба. Хай хто це був, він мені потрібен. Я хочу, щоб йому вирвали яйця через вуха, і хай увесь Вестмінстер чує його зойки.

Уркгарт кивнув і опустив очі на манір слуги, не бажаючи, щоб прем’єр-міністр розгледів у них задоволений блиск. Колінґридж оголосив відкриття сезону. Уркгарт повернувся на болота, його ноги міцно стали у вересі в очікуванні, поки злетять пташки.

Розділ одинадцятий

Христофор Колумб був суцільною прикрістю. Вирушаючи, він гадки не мав куди пливе, а прибувши, не знав де опинився. Хочете трахнути тубільців — краще лишайтеся вдома.

Життя в палаті громад може бути п’янким, подекуди історичним, але не нормальним. Норма — лайно. Постійні затримки на роботі, великі перевантаження, забагато розваг і замало перепочинку — все це гарантує, що довга літня перерва поманить парламентарів, як та оаза в пустелі. А поки вони чекають, терпець уривається, а нерви здають. У дні перед канікулами Уркгарт шастав коридорами й барами палати, намагаючись укріпити дух і заспокоїти сумніви багатьох рядових членів парламенту, в яких наростала тривога щодо скрипучої роботи Колінґриджа. Духом легше занепасти, аніж відновити його, тож дехто з бувалих вважав, що Уркгарт трохи перестарався: його напружені зусилля радше постійно нагадують, що прем’єр-міністр потрапив у несподівано мінливі води; та якщо це помилка з боку головного організатора, її загалом приймали за виняткову, а подекуди й агресивну відданість. Та яке це мало значення? Бриз півдня Франції манив, уже зовсім скоро він змиє всі турботи парламентарів.

Серпень був віддушиною, завдяки чому урядам і вдавалося в останні найжаркіші дні сесії поховати складні повідомлення, часто випускаючи деталі, послуговуючись письмовою відповіддю, опублікованою в «Ганзарді», об’ємному офіційному звіті парламентських процедур. Це означало, що справу було винесено в публічному акті відкрито і ясно, щоправда, вже коли більшість членів уряду прибирали свої столи й намагалися згадати, де вони поклали паспорти. Навіть якщо один чи два й помітять якусь деталь, заледве ще матимуть час чи нагоду здійняти бучу. Все там було правдою, самою лише правдою і нічим окрім правди — за умови, якщо не читати дрібний текст.

Саме тому й було прикро, що ксерокопію чернетки письмової відповіді від міністра оборони було знайдено за цілих десять днів до її публікації, вона лежала під стільцем у барі «Еніз», де члени парламенту й журналісти збиралися, щоб попліткувати. Додало замішання й те, що письмова відповідь оголошувала про намір значно скоротити територіальну армію на підставі того, що ТА не відповідає планам уряду в атомну епоху. А що зробило цю справу ще неприємнішою, це те, що чернетку знайшов кореспондент «Індепенденту», з лобі. Всі його любили, поважали, він знав, як підійти до статті. Тож коли за чотири дні це стало головною новиною на першій сторінці у його газеті, саме на старті останнього повного тижня перед літніми канікулами, люди вже знали, що новина надійна. Гармидер зовсім скоро переріс у хаос.

Порахунок прийшов від незвичного джерела. Платня територіальної армії невисока, та сама армія велика і впливова. А ще ішлося про престиж. У представницьких партіях уздовж і впоперек країни були старші члени, які з гордістю додавали до своїх імен абревіатуру ВТА — «Відзнака територіальної армії»[28]: ті, хто відслужив, боронитимуть «терорів» до останньої краплі чорнила.

Тож коли палата зібралася, щоб владнати останні справи сесії з лідером, повітря було важким не лише через спеку середини літа, а й через звинувачення у зраді й емоційні домагання взяти слово — звісно, майже всі з них лунали з лав уряду. Опозиції заледве доводилося пітніти, сидячи позаду, спостерігаючи, ніби ті вдоволені римські леви, як християни роблять усю справу за них.

Сер Джаспер Ґрейнґер, ОБТ[29], МЮ[30] і навіть дуже ВТА, був на ногах. Старий гордо виставив дбайливо випрасувану полкову краватку вкупі з важким твідовим костюмом-трійкою, відмовляючись поступитися особистими звичками, незважаючи на недостатнє кондиціювання. Він був старшим серед рядових і обраним головою. Його слова мали вагу.

— Чи не міг би я повернутися до теми, піднятої кількома з моїх поважних друзів щодо цих непотрібних і глибоко шкідливих скорочень? Чи не має лідер палати сумнівів щодо щирості його прихильників у цій справі? — він дедалі більше сердився, і білі згустки слини збиралися в кутиках рота.— Чи має він бодай якесь уявлення про шкоду, якої це завдасть уряду в подальші місяці? Чи бодай зараз дасть палаті час обговорити й змінити це рішення, бо як ні, він залишить уряд беззахисним перед звинуваченнями в несумлінності, як і всю країну незахищеною від поганих друзів.

Вигуки підтримки залунали з усіх боків, окрім передньої лави уряду. Лідер палати, Саймон Ллойд, звівся на рівні ноги й ще раз підготувався до виходу на трибуну: йому подумалося, що ліпше б її збудували з мішків піску. Він був міцним чоловіком, розважливим, та останні двадцять хвилин були гарячі, й він встиг роздратуватися, бо виявилося, що його відповідь, яку він підготував заздалегідь, не захистить його від гранат, що їх у нього кидали з його ж боку. Він радів, що прем’єр-міністр і міністр оборони сиділи обіч нього на передній лаві. Чому він має страждати сам? Він переступав з ноги на ногу, й обґрунтування його теж накульгувало.

— Мій поважний друг випустив одну деталь. Документ, який опублікували в газетах, є вкраденою власністю уряду. Вкраденою! І саме це важливіше за деталі самого документу. Якщо вже мають бути дебати, то щодо такої кричущої нечесності. Мій поважний друг є людиною честі й досвіду, і, щиро кажучи, я очікував, що він радше долучиться до мене у щиросердному осуді крадіжки важливих урядових документів. Він має усвідомити, що, поширюючи ці подробиці, він робить не що інше, як потурає крадіжці.

Це звучало добре — деякий час, поки не підвівся сер Джаспер попросити дозволу взяти слово. За нормальних обставин цього б не дозволили, але ці обставини не були нормальними. Ціла палата розмахувала порядком денним, і спікер дозволив. Старий солдат став на весь зріст, спина рівна, вуса наїжачені, а обличчя пломеніє непідробною злістю.

— Деталь випускає саме мій поважний друг,— прогримів він.— Хіба він не розуміє, що я краще б жив поряд з пересічним британським злодієм, аніж з російським солдатом, а його політика обіцяє нам саме це?

Вибухнув гамір, на заспокоєння якого у спікера пішла ціла хвилина. Під час цього лідер палати, обернувшись, кинув відчайдушний погляд на прем’єр-міністра і міністра оборони. Вони порадилися, голова до голови, а відтак Колінґридж коротко кивнув лідеру палати. Той ще раз звівся на ноги.

— Містере спікер...— почав він і спинився прочистити горло, яке вже встигло пересохнути.— Містере спікер, ми з моїми поважними друзями уважно дослухалися до настроїв у палаті. Я маю дозвіл прем’єр-міністра і міністра оборони заявити, що у світлі заяв, висловлених сьогодні з усіх боків, уряд ще раз розгляне цю важливу справу, щоб побачити...

Що він міг побачити, здавалося, не становило жодного інтересу для інших; його слова загубилися у потужному протесті. Він підняв білий прапор. Колеги плескали сера Джаспера по спині, опозиція глумилася, парламентські кореспонденти шкрябали у своїх записниках. Серед гамору й замішання зусібіч одинокий Генрі Колінґридж сидів нещасний і зіщулений, утупившись поглядом у свої шкарпетки.

— Засмажили, ти б так не сказала? Підсмажили до клятої шкоринки,— оголосив Менні Ґудчайлд з Асоціації преси, коли Меті саме проштовхувалася крізь юрбу, що тиснулася в фойє біля палати. Меті не спинилася. По всіх кутках точилася суперечка: члени опозиції зловтішалися, оголошували про свою перемогу, тоді як прихильники уряду, зі значно меншим переконанням, намагалися приписати перемогу здоровому глузду. Та все-таки ні в кого не було сумніву, що тільки-но вони спостерігали розп’яття прем’єр-міністра.

Меті переслідувала свою здобич. Крізь «рукопашну» вона побачила високу постать Уркгарта: той з кам’яним обличчям ішов, уникаючи питань кількох схвильованих рядових парламентарів. Він зник за першими-ліпшими дверима. Меті кинулася за ним. Наздогнала його, коли він, переступаючи по дві сходинки за раз, підіймався мармуровими сходами, що вели до верхніх галерей.

— Містере Уркгарт,— захекано гукнула вона услід міністру, що намагався втекти,— будь ласка! Мені потрібно дізнатися ваш погляд.

— Не думаю, що в мене він сьогодні є, міс Сторін,— Уркгарт кинув свою відповідь через плече, не спинився.

— О, точно, ми часом не повернулися знову до «Головний організатор відмовляється підтримати прем’єр-міністра»?

Раптом Уркгарт спинився і розвернувся, стаючи віч-на-віч із задиханою Меті. Його очі яскраво спалахнули; у них не було гумору.

— Так, Меті, гадаю, ви маєте право чогось очікувати. Тож яка ваша думка?

— Насадили на рожен. Це офіційний погляд. Якщо перед цим у вогні були Колінґриджеві ноги, то, здається, скоро за ними підуть і чутливіші частини його тіла.

— Так, можна сказати й так. Звісно ж, немає нічого дивного в тому, що прем’єр-міністр скидає одяг. Але ж роздягатися на публіці...

Меті дарма чекала, щоб Уркгарт закінчив. Він не засудить свого прем’єр-міністра, тільки не відкрито, на сходах. Але якщо не було ніякого осуду, то й жодної спроби виправдання також.

— Але ж це вже другий великий витік за останні тижні. Звідки вони?

Він поглянув на неї у своїй яструбиній манері, яку вона знаходила такою непереборною і лише трішки моторошною.

— Як головний організатор, я відповідаю суто за дисципліну серед рядових членів уряду. Не варто очікувати, щоб я розігрував директора школи ще й для своїх колег по Кабінету.

Її губи затремтіли, вона важко вдихнула.

— Це йде з Кабінету?

— Хіба я таке сказав? — звів він брову.

— Але ж хто? І чому?

Він наблизився.

— О, то ви дивитеся прямісінько крізь мене, так ви робите, міс Сторін.

Зараз він уже сміявся з неї, стоячи настільки близько, що вона відчувала тепло його тіла.

— У відповідь на ваше питання: я не знаю,— провадив він,— але, безсумнівно, прем’єр-міністр доручить мені дізнатися.

— Офіційно чи неофіційно?

— Гадаю, я вже й так сказав достатньо,— мовив він і рушив далі сходами.

Та Меті не хотіла, щоб її отак відштовхували.

— Чудово. Дякую вам. Звісно ж, на умовах лобі.

— Але ж я нічого вам не сказав.

— Прем’єр-міністр запускає розслідування щодо того, хто з його колег по Кабінету зливає секретну інформацію.

Він ще раз спинився, розвернувся.

— Меті, я не можу нічого прокоментувати. Але ви набагато сприйнятливіша, аніж більшість ваших тугодумних колег. Мені здається, що це радше ваша логіка, аніж мої слова, привела вас до таких висновків.

— Я не хочу втягувати вас у неприємності.

— Але ж, Меті, як на мене — це саме те, чого б вам хотілося.

Він грався з нею, майже фліртував.

Вона поглянула на нього, її голос прозвучав хіба трішки гучніше за шепіт.

— Вам відомо набагато більше про неприємності, які я створюю. Я старанна учениця.

Вона не була повністю певна, навіщо вона це сказала. Їй варто було б зашарітися, але цього не сталося. Їй слід було б відкинути натяк, та вона смакувала його, читаючи у Уркгарта в очах.

Раптом вона схопила його за рукав.

— Якщо вже нам пустувати разом, нам варто навчитися довіряти одне одному, тож дозвольте мені прояснити одну річ. Ви не заперечуєте, що прем’єр-міністр попросить розслідування поведінки членів його Кабінету. А не заперечуючи, ви це підтверджуєте.

Прийшла його черга понижувати голос.

— Можна сказати й так, Меті. Та я не можу прокоментувати.

— Це те, що я напишу. І якщо це неправда, благаю, спиніть мене.

Вона міцніше стиснула долоню. Його рука опинилася на її руці.

— Спинити вас, Меті? Навіщо? Ми ж тільки-но почали.

Розділ дванадцятий

Пролонгований кредит, індійська кухня й англійські хлопчики ніколи не задовольнять чоловіка надовго. Але з усіх цих трьох речей я б рекомендував пролонгований кредит.

Пустощі. Чи це те, до чого він прагнув? Так, мабуть, так і є, вирішив Уркгарт, продовживши підніматися сходами. Він сперся об стіну й гучно розсміявся, добряче наполохавши двох колег, що прошмигнули повз, трусячи головами. Зрештою він опинився на балконі для відвідувачів, де публіка тиснулася у рядах вузьких лав, щоб спостерігати діяльність палати внизу. Він упіймав погляд маленького й бездоганно вбраного індійського джентльмена, для якого вибив місце на балконі, й подав йому знак. Чоловік силувався вибратися з забитих публічних лав, протискаючись повз коліна, сиплючи вибаченнями на ходу, аж поки не опинився перед своїм господарем. Уркгарт дав йому знак мовчати й повів до маленького коридору позаду балкона.

— Містере Уркгарт, сер, це були найзахопливіші й вельми пізнавальні дев’яносто хвилин. Я глибоко в боргу перед вами за те, що ви допомогли мені отримати таке зручне місце.

Акцент чоловіка був насичено-субконтинентальний, а поки джентльмен говорив, його голова хиталася з боку в бік на манірний індійський лад.

Уркгарт знав, що це все нісенітниці, що навіть маленькі індійські джентльмени, такі як Фірдаус Джабвала, вважають розташування сидінь вкрай незручним, та він кивнув на знак подяки. Вони ввічливо розмовляли, поки Джабвала обережно діставав свій дипломатичний кейс зі столу капельдинера. Приїхавши, він вперто відмовлявся здати його, аж поки йому не сказали, що заборонять відвідини балкона, якщо він не залишить його на охороні.

— Я такий радий, що ми, британці, досі можемо довіряти своє майно простим роботягам,— заявив він дуже серйозно, поплескуючи кейс, щоб заспокоїтися.

— Певно, що так,— відказав Уркгарт, який не довіряв ані простому роботязі, ані Джабвалі.

Та все-таки він був виборцем, який володів різними квітучими місцевими компаніями і надав 500 фунтів пожертв на витрати кампанії, нічого не попросивши взамін, окрім особистої зустрічі в палаті громад. «Не на окрузі,— пояснив він секретареві Уркгарта по телефону.— Це справа скоріш національна, аніж місцева».

500 фунтів за чашку чаю — це видавалося вдалою угодою. Йдучи попереду, Уркгарт провів для свого гостя короткий тур — славетні мозаїки П’юджина в центральному фойє, фрески з каплиці Святого Стефана, склепінчаста дубова стеля Вестмістер-голу, яка здіймалася настільки високо й була така темна, що майже губилася для погляду. Тим кроквам було тисячу років, найдавніша частина палацу. Саме тут Джабвала попросив постояти хвильку.

— Я був би вдячний за тиху мить у цьому місці, де засудили короля Карла і виставили для прощання тіло Вінстона Черчилля.

Головний організатор у подиві вигнув брову.

— Містере Уркгарт, будь ласка, не майте мене за претензійного,— наполіг індієць.— Мої родинні зв’язки з британськими інституціями сягають корінням майже на двісті п’ятдесят років, до днів славетної Ост-Індської компанії й лорда Клайва, якого консультували мої пращури і кому вони позичили значні кошти. Як тоді, так і тепер моя родина займає престижні позиції у юридичній і адміністративній гілках індійського уряду.

Без жодних сумнівів, це була гордість, та ще слова бриніли, вимовлені Джабвалиним дзвінким голосом, а його очі вже журливо опустилися.

— Так, з часів незалежності, містере Уркгарт, той колись славний субконтинент повільно скотився до нової темної доби. Сучасна династія Ганді проявила себе як набагато корумпованіша, ніж будь-яка інша з тих, кому служила моя родина в колоніальні часи. Я належу до парсі, культурної меншини, яка не знайшла комфорту за нового раджі. Саме тому я й переїхав до Великої Британії. Мій любий містере Уркгарт, будь ласка, повірте мені, коли я кажу вам, що почуваюся більше частиною цієї країни та її культури, аніж сучасної Індії. Щодня я прокидаюся вдячний, що можу називати себе громадянином Британії й давати своїм дітям освіту в британських університетах.

— Це... так зворушливо,— відповів Уркгарт, який ніколи не був особливо прихильним до іноземців, що отримували місця в британських університетах, і вже висловлював це на кількох публічних заходах.

Він поквапив свого гостя до кімнат переговорів під головною залою, їхні черевики зацокали по стертому плитняку, а сонце кидало косе проміння крізь давні вікна, опускаючись на підлогу світляними щаблями.

— А чим конкретно ви займаєтеся, містере Джабвала? — запитав Уркгарт нерішуче, боячись, щоб його інтерес не надихнув ще один монолог.

— Я, сер, торговець, неосвічена людина, не такий, як мої сини. Я полишив будь-яку надію на це ще під час безладу індійської незалежності. Саме тому мені й довелося торувати собі шлях не розумом, а старанністю й важкою працею. Я радий заявити, що досяг успіху.

— В якій саме галузі?

— У мене є кілька бізнес-інтересів, містере Уркгарт. Нерухомість. Оптова торгівля. Маленьке місцеве фінансування. Та я не вузьколобий капіталіст. Я цілком усвідомлюю свій обов’язок перед спільнотою. Саме про це я й хотів поговорити з вами.

Вони дійшли до кімнати переговорів, і, на запрошення Уркгарта, Джабвала всівся в одне з зелених крісел, його пальці задоволено забігали по різьблених золотих ґратках, що оздоблювали пряму шкіряну спинку.

— Тож, містере Джабвала, чим я можу вам допомогти? — почав Уркгарт.

— Ні ж бо, мій любий містере Уркгарт, це я хочу допомогти вам.

Збентежена зморшка засіла на Уркгартовому чолі.

— Містере Уркгарт, я не народився у цій країні. Це значить, що мені вимушено доводиться працювати особливо старанно, щоб здобути повагу в суспільстві. Тож я докладаю зусиль. Місцевий Ротарі-клуб, всілякі доброчинні організації... І, як вам відомо, я найпалкіший прихильник прем’єр-міністра.

— Боюся, цього дня ви не побачили його в усій красі.

— Тому я гадаю, що він більш ніж будь-коли потребує друзів і прихильників,— заявив Джабвала, поплескавши долонею по кейсу, який лежав на столі перед ним.

Зморшки на Уркгартовому чолі поглибилися — він намагався вловити значення і напрямок слів свого гостя.

— Містере Уркгарт. Ви знаєте, що я відчуваю неймовірне захоплення вами.

— Та-а-ак,— обачно проказав Уркгарт.

— Мені пощастило скромно допомогти вам під час виборів, і я був би радий зробити це ще раз. Задля вас, містере Уркгарт. І нашого прем’єр-міністра!

— Ви бажаєте... зробити... внесок?

Голова знову захиталася з боку в бік. Уркгарта це дезорієнтувало.

— Передвиборчі кампанії, мабуть, дуже затратні, мій любий містере Уркгарт. Тож чи мені буде дозволено зробити маленький внесок? Щоб поповнити скарбницю?

Коли доходило до внесків із закордонних джерел, Уркгарт почувався страшенно некомфортно. Раз по раз такі справи заводили політиків у халепу, а іноді навіть і у в’язницю.

— Що ж, я впевнений, що... Як ви кажете, такі речі є затратними... Гадаю ми могли б...— (Та заради бога, Уркгарте, зберися!) — Містере Джабвала, можна запитати, скільки ви плануєте дати?

У відповідь Джабвала покрутив кодовий замок на своєму кейсі й відкинув дві латунні защіпки. Кришка пружно відчинилася, й він розвернув кейс до Уркгарта.

— П’ятдесят тисяч фунтів були б допустимим жестом підтримки?

Уркгарт опирався дикій спокусі взяти одну з пачок банкнот і почати перераховувати. Він помітив, що всі пачки складаються з уживаних двадцятифунтових купюр і скріплені гумкою, а не банківськими стрічками. Він майже не мав сумнівів, що ці гроші не пройшли через офіційні рахунки.

— Це... надзвичайно щедро, містере Джабвала. Так, справді, як я й кажу, неймовірно щедро. Але... це трошки незвично, щоб такий великий внесок для партії надходив... готівкою.

— Мій любий містере Уркгарт, ви маєте розуміти, що під час громадянської війни в Індії мої родичі втратили все. Нашу домівку і бізнес було зруйновано, ми ледве втекли, рятуючи життя. Натовп спалив місцевий банк дотла, з усіма його вкладами й записами. Головний офіс банку, звісно ж, перепросив, та без записів вони могли повернути моєму батькові хіба що свої співчуття, а не кошти, які він уклав у них. З мого боку це може звучати дещо старомодно, я знаю, та все-таки я довіряю готівці, а не касам.

Бізнесменові зуби переконано заблискотіли. Уркгарт був певен, що це халепа. Він глибоко вдихнув.

— Можна прямо, містере Джабвала?

— Ну звісно.

— Часто трапляється, що первинні донори вірять у те, ніби партія може зробити щось для них, коли ж у дійсності наші можливості дуже обмежені...

Джабвала згідно кивнув, незважаючи на те, що голова його гойдалася з боку в бік.

— Нічого я не хочу так, як бути надійним прибічником прем’єр-міністра. І вашим, містере Уркгарт. Як місцевий член парламенту, ви зрозумієте, що мої бізнес-інтереси часом призводять до якнайдружніших контактів з місцевою владою у таких справах, як дозвіл на будівництво чи тендери на контракти. Колись, можливо, я попрошу вашої поради, та можу запевнити, я не чекаю послуг. Мені нічого не потрібно взамін. Абсолютно нічого, ні-ні! Окрім хіба що попросити, щоб ми з дружиною мали честь колись зустрітися з прем’єр-міністром, особливо якщо він якось буде на окрузі. Чи це прийнятно? Для моєї дружини це багато чого значило б.

П’ятсот фунтів за чашку чаю, п’ятдесят штук за фотографію. Цей чолов’яга пропонував вигідну угоду.

— Я переконаний, що це можна влаштувати. Можливо, ви з дружиною захотіли б відвідати прийом на Даунінг-стріт.

— Мав би за честь, звісно ж... і, можливо, перекинутися з ним кількома словами на самоті, щоб висловити моє особисте захоплення?

Отже, йому потрібно дещо більше, ніж проста фотографія, але це лише припущення.

— Ви маєте розуміти, що прем’єр-міністр не може особисто прийняти ваш внесок. Це було б не... як би так висловитися?... неделікатно — залучати його в такі справи.

— Атож, атож, містере Уркгарт. Саме тому я хочу, щоб гроші від його імені прийняли ви.

— Боюся, я можу дати вам лише просту розписку. Можливо, було б краще, якби ви спрямували ці кошти безпосередньо до скарбниці партії.

Джабвала перелякано підкинув руки.

— Містере Уркгарт, сер, мені не потрібна розписка. Не від вас. Ви — мій друг. Я навіть узяв на себе сміливість вигравіювати ваші ініціали на цьому кейсі. Погляньте-но, містере Уркгарт.

Він постукав по ініціалах кінчиком пальця. Там значилось «ФУ» жирними великими літерами, золотими.

— Це маленький жест, який, я сподіваюся, ви приймете за всю вашу чудесну роботу в Сурреї.

Ах ти ж хитрий улесливий малий засранець! — подумав Уркгарт, роздивляючись широку посмішку Джабвали й гадаючи, скільки часу мине, перш ніж він отримає дзвінок стосовно дозволу на будівництво. Йому варто було б викинути цього індійця, та натомість він потягнувся через стіл і тепло потиснув Джабвалі руку. В голові формувалася ідея. Цей чоловік і його гроші, безсумнівно, становлять проблему, щодо того не лишалося і крихти сумнівів. Та питання в тому, проблему для кого?

Розділ тринадцятий

Колись Вестмінстер був прибережним болотом. Потім його змінили, побудували палац і велике абатство, високо звели його в шляхетній архітектурі й з ненаситними амбіціями. Та глибоко всередині це все-таки болото.

Прейд-стріт, Педингтон. Неохайний кагетний кіоск, скромний вдень і, на погляд місцевих поліцейських сил, аж надто активний вночі. Молода чорношкіра жінка вагається на тротуарі, глибоко вдихає повітря західного Лондона й ступає всередину. За захисною решіткою й брудними вікнами крамниця темна і затхла. Крамар, італієць середнього віку з зайвою вагою, у футболці та з цигаркою, що звисає з нижньої губи, зігнувся над журналом, одним з тих, у яких мало тексту. Крамар неохоче звів погляд. Жінка запитала про вартість абонентської скриньки, яку він рекламував на вивісці у вітрині, пояснюючи, що в неї є друг, якому потрібна таємна адреса для особистої пошти. Власник змів цигарковий попіл, що розсипався на прилавок.

— А цей ваш друг, у нього є ім’я?

У відповідь, вона підсунула копію старого рахунку за компослуги.

— Ніяких карток. Я працюю тільки з готівкою,— сказав він.

— Як і я,— відказала вона.

Він обдарував її губатою посмішкою, примружився.

— Ви робите знижки? — вона втупилася в його діафрагму.

— Варто було б узяти з вас подвійну платню.

Вона звела губу, глумливо посміхнулася та щось швидко занотувала. Внесла платню за мінімальний період у три місяці, поклала в сумочку квитанцію, яка потрібна була їй для ідентифікації, й пішла. Крамар дивився на її делікатно округлий зад, що віддалявся, поки його увагу не відвернув старий пенсіонер скаргами на відсутність ранкової газети. Він не бачив, як молода жінка сіла в таксі, що чекало на неї надворі.

— Все добре, Пен? — запитав О’Ніл, коли вона грюкнула дверцятами й вмостилася на сидіння біля нього.

— Ніяких проблем, Родже,— відповіла його асистентка.— Але чому ж у дідька він не може зробити це сам?

— Послухай, я ж тобі казав. У нього якісь делікатні особисті проблеми, і, щоб владнати їх, йому потрібна приватність листування. Якісь брудні журнальчики, наскільки мені відомо. Тож жодних питань і ні слова нікому. Гаразд?

О’Ніл був роздратований, почувався незручно. Уркгарт взяв з нього слово тримати таємницю, і він підозрював, що головний організатор дуже б розлютився, якби дізнався, що О’Ніл вийшов за межі й довірив Пенні Ґай свою брудну роботу. Проте він знав, що Пенні можна довіряти. Та його ображало, що Уркгарт ставився до нього як до ішака і змушував почуватися якимсь підмітайлом.

Коли таксі рушило, він відкинувся на сидінні, а його пальці нервово забігали, аж поки він не намацав маленький поліетиленовий пакетик у кишені. Скоро той все заспокоїть. Змусить його почуватися знову собою.

День ставав дедалі спекотнішим, коли чоловік у спортивному піджаку й фетровому капелюсі забрів до північно-лондонського відділення Юніон-банку Туреччини на Севен-систерз-роуд. Він представився клерку-кіпріоту й поцікавився щодо відкриття рахунку. Його очі ховалися за темними окулярами, і розмовляв він з легким, проте відчутним регіональним акцентом, який клерк не зміг упізнати.

Спливло заледве кілька хвилин, поки з’явився менеджер, і потенційного нового клієнта провели до святая святих. Вони обмінялися люб’язностями, а відтак чоловік пояснив, що він проживав у Кенії й навідав Сполучене Королівство на кілька місяців, щоб розширити своє портфоліо подорожей і нерухомості. Він хотів інвестувати у готель, який саме будували біля турецького курорту Анталія, на південному узбережжі Середземного моря.

Менеджер відповів, що сам не бував у Анталії, та чув, що це чарівна місцина; звісно, банк залюбки допоможе йому в будь-який можливий спосіб. Дав потенційному клієнту простий бланк реєстрації, в якому потрібно було вказати ім’я, адресу, попередні банківські рахунки й такі інші деталі. Клієнт перепросив, сказав, що може надати інформацію про рахунки лише з Кенії, й натомість пояснив, що це його перша поїздка до Лондона за майже двадцять років. Менеджер запевнив старшого чоловіка, що банк давно звик працювати з іноземними довідками й інформація по рахунках з Кенії не має стати проблемою.

Клієнт посміхнувся. Система працює не надто швидко. На перевірку інформації піде щонайменше чотири тижні й, можливо, ще чотири, щоб підтвердити, що вона фальшива. Достатньо для того, що він замислив.

— А як би ви хотіли відкрити рахунок, сер? — поцікавився менеджер.

Чоловік розкрив вельветову сумку і поклав на стіл між ними.

— Я б волів зробити початковий внесок у п’ятдесят тисяч фунтів, готівкою.

— Ну звісно...— сказав менеджер, намагаючись стримувати своє вдоволення.

Френсис Уркгарт відкинувся на стільці й, не знімаючи окулярів, потер очі. Окуляри були старі, щонайменше на два рецепти слабші від його теперішніх лінз, і від них боліли очі. Просте маскування, але, як він гадав, більш ніж достатнє, щоб його не впізнав ніхто, окрім найближчих колег. Є ж, зрештою, і переваги у тому, щоб бути найбільш безликим старшим членом уряду її величності.

Поки Уркгарт карлючками підписував необхідні форми, менеджер завершив рахувати гроші й почав виписувати квитанцію. Банки — як ті водопровідники, подумав Уркгарт: готівку в руки і жодних питань.

— Ще одна річ,— сказав Уркгарт.

— Звичайно.

— Я не хочу, щоб гроші лежали на рахунку без діла. Я б волів, щоб ви купили мені якісь акції. Можете це влаштувати?

Менеджер задоволено закивав. Більша комісія.

— Я б хотів, щоб ви купили двадцять тисяч звичайних акцій ТОВ «Ренокс Кемікалз Компані». Здається, зараз торгуються по більш ніж двісті фунтів і сорок пенсів за акцію.

Менеджер звірився зі своїм екраном і запевнив свого клієнта, що замовлення буде виконано до четвертої години того ж таки дня, на загальну суму в 49.288,40 фунтів, включаючи гербовий збір[31] і комісію брокерів. Це залишить на новому рахунку близько 711,60 фунтів. Уркгарт підписав ще кілька форм карлючками і таким самим нерозбірливим підписом.

Менеджер посміхнувся, підсовуючи квитанцію через стіл до свого нового клієнта.

— Приємно вести з вами справу, містере Колінґридж.

Кінець сесії. Останній тиждень перед початком літніх канікул. І теплової хвилі. Чимало парламентарів уже покинули Вестмінстер, а ті, хто лишився на своїх постах, були незібрані й нетерплячі. Витримувати вісімдесятиградусну температуру[32] в будівлі, де ідея кондиціювання полягала в тому, щоб відчинити вікно й обмахуватися порядком денним, було мукою. Та скоро все завершиться. Лишалося всього-на-всього сімдесят дві години суперечок.

Уряд не зважав на атмосферу незібраності. Протокол покаже, що урядовці принаймні залишалися на місцях, випускаючи стоси письмових відповідей та прес-релізів, поки всі решта байдикують. Міністри з відділу охорони здоров’я були тільки вдячні цій незібраності, адже одна з багатьох письмових відповідей, випущених ними, стосувалася відкладення програми розширення лікарень. Завдяки витоку це вже була не новина, а зараз її внесли в протокол, і тепер урядовці могли бодай виходити на денне світло, а не тікати у тінь щоразу, як хтось про це запитував.

У відділу були й інші справи. Список очікування лікарень. Прес-реліз щодо останнього спалаху свинки у Вельсі. І традиційне оголошення про три нові види ліків, які уряд, за рекомендацією міністра охорони здоров’я та комітету з безпеки лікарських засобів, ліцензував для загального застосування. Одним з препаратів був «сайбернокс», новий медикамент, розроблений ТОВ «Ренокс Кемікалз Компані», який виявився надзвичайно ефективним щодо контролю потягу до нікотину, коли його давали маленькими дозами залежним щурам і біглям. Такі самі неперевершені результати було отримано під час тривалого тестування на людях, а нині усе населення могло отримувати його за приписом лікаря.

Повідомлення викликало хвилю активності на «Ренокс Кемікалз». Прес-конференцію скликали на наступний же день. Директор маркетингу натиснув кнопку й намітив розсилку кожнісінькому практикуючому лікарю в країні, а брокер компанії проінформував фондову біржу про нову ліцензію.

Відповідь не забарилася. Акції ТОВ «Ренокс Кемікалз Компані» підскочили від 244 фунтів до 295. Двадцять тисяч звичайних акцій, куплених брокерами Юніон-банку Туреччини за два дні до того, зараз вартували 59 000, плюс-мінус якийсь дріб’язок.

Незадовго до полудня наступного дня телефонний дзвінок до менеджера Юніон-банку Туреччини доручив тому продати акції й кредитувати суму на відповідний рахунок. Співрозмовник також пояснив, що, на жаль, справи з готелем в Анталії не просуваються і власник рахунку повертається до Кенії. Чи не був би банк таким люб’язним закрити рахунок та очікувати на візит вкладника сьогодні по обіді?

Це сталося саме перед закриттям банку, о третій годині, коли той самий чоловік у капелюсі, спортивному піджаку й темних окулярах зайшов до відділення на Севен-систерз-роуд. Його запросили до кабінету менеджера, де вже чекав чай, але він відмовився. Він простежив, як менеджер з асистентом розмістили на столі пачки двадцятифунтових банкнот на суму 58 250 фунтів плюс ще 92,16 фунтів іншими номіналами, які клієнт поклав на дно своєї коричневої вельветової сумки. Його брови злетіли, почувши про 742 фунти комісії, яку банк узяв за його короткочасний і простий рахунок, але, як і очікував менеджер, він вирішив не здіймати бучу. Він попросив, щоб підсумковий звіт надіслали йому на його адресу в Педингтоні, й подякував клерку за люб’язність.

Наступного ранку, менш ніж за два тижні по тому, як Фірдаус Джабвала зустрівся з Уркгартом, головний організатор приніс 50 000 фунтів готівкою до скарбника партії. Значні виплати готівкою не були чимось незвичним, тож скарбник висловив задоволення, дізнавшись про нове джерело фінансування. Уркгарт порекомендував скарбнику вжити звичних заходів, щоб переконатися, що донора з дружиною запросять на один-два благодійні прийоми на Даунінг-стріт, і попросив проінформувати його, коли це станеться, щоб він зміг вжити особливих заходів з політичним секретарем прем’єр-міністра, щоб містер і місіс Джабвала заздалегідь отримали десять хвилин віч-на-віч з прем’єр-міністром.

Скарбник зробив дбайливий запис адреси донора, сказав, що напише невідкладний і відповідно зашифрований лист подяки й замкнув гроші у сейфі.

Безпрецедентно для товариства міністрів Кабінету, того вечора Уркгарт поїхав у відпустку вкрай розслабленим.