Картковий будинок

Розділ чотирнадцятий

Якось я здобув друге місце у школі. Я отримав Біблію, обшиту шкірою. В записці всередині, виведеній каліграфічним почерком, було сказано, що це приз за здобуток. Здобуток? За те, що прийшов другим?

Я перечитав ту Біблію від «А» до «Я». Помітив, що святий Лука казав, щоб ми прощали своїх ворогів. Я прочитав і решту його слів, а ще слова усіх святих, дійсно-таки прочитав. І ніхто ніде не згадував про прощення своїх друзів.

Пора перепочинку, відкладених убік проблем, літніх злив і свіжості, морозива, ягід, льодяників і сміху, час згадати ті речі, заради яких ми живемо. Хіба що газети в серпні до дідька жахливі.

Поки політики й головні політичні кореспонденти були у роз’їздах, другорядні журналісти з лобі старалися заповнити вакуум і зцементувати свої кар’єри. Тож вони гналися за першою-ліпшою вихопленою чуткою. Те, що у вівторок було незначним припущенням на п’ятій сторінці, вже у п’ятницю відкривало газету. Серпневий люд хотів заявити про себе, тож заяви, які вони робили, аж надто часто стосувалися репутації Генрі Колінґриджа. Рядові члени, яких лишили байдикувати і про яких ніби сам час забув, раптово удостоїлися значних статей, що описували їх як «головних фігур парламенту»; новенькі у грі стали «далекосяжними»; всім давали простір — за умови, що їхні погляди непристойні й перчені. Чутки про недовіру до прем’єр-міністра з боку його колег по Кабінету буяли, як і репортажі про їхнє невдоволення ним; і, оскільки поруч не було нікого, хто б міг авторитетно спростувати ці плітки, мовчання сприймалося як беззаперечна згода. Ці домисли живилися самі собою й таки прорвали береги.

Репортаж Меті дав поживу чуткам про «офіційне розслідування» витоків з Кабінету. А вже згодом вони переросли в передбачення, що восени таки буде перестановка. Поголос навколо Вестмінстеру твердив, що характер Генрі Колінґриджа дедалі псується, незважаючи на те, що прем’єр-міністр насолоджувався усамітненою відпусткою у приватному маєтку за багато сотень миль, поблизу Канн.

Саме у ці найспекотніші дні серпня брат прем’єр-міністра також зробився об’єктом напливу історій від преси, здебільшого у відділах світської хроніки. Прес-офісу Даунінг-стріт повсякчас доводилося коментувати припущення, буцімто прем’єр-міністр витягував «старого доброго Чарлі» зі щораз прискіпливішого кола уваги його кредиторів, включаючи податкове управління. Звісно ж, Даунінг-стріт не давала ніяких коментарів: це справа особиста, не офіційна,— тож формальне «без коментарів» у відповідь на найбільш фантастичні обвинувачення друкували у звіті подій зазвичай з вивертами та інсинуаціями, що виставляли Колінґриджа у найприкрішому світлі.

Серпень прив’язав прем’єр-міністра ще тісніше до свого бідолашного брата. Не те щоб Чарлі молов якісь дурниці — йому вистачало здорового глузду триматися осторонь. Та анонімний телефонний дзвінок до однієї з жовтих недільних газет допоміг вистежити його аж ген у дешевому готелі в сільському Бордо. Послали репортера, щоб той влив у нього вдосталь вина і спонукав до кількох класичних «Чарлізмів», та натомість домоглися лише того, що Чарлі рясно знудило на самого репортера і його записник. А тоді він вирубався. Репортер оперативно заплатив п’ятдесят фунтів пишногрудій дівулі, щоб та схилилася над заціпенілим тілом, а фотограф закарбував цей зворушливий момент для нащадків та одинадцятьох мільйонів читачів.

«„Я БАНКРУТ І БІДАК“, ТВЕРДИТЬ ЧАРЛІ»,— волав заголовок, у той час як текст під ним повідомляв, що прем’єр-міністрів брат живе мало не в злиднях і гине під тиском невдалого шлюбу й відомого брата. В такій ситуації «без коментарів» від Даунінг-стріт видавалося ще більш неприйнятним, аніж зазвичай.

На наступних вихідних те ж саме фото з’явилося поруч з прем’єр-міністровим відпусткуванням у значному комфорті на півдні Франції — як на англійське око, за два кроки від його захирілого брата. Посил був ясний: Генрі не можна турбувати, він не вилізе з басейну, щоб допомогти. Про те, що та ж сама газета ще тиждень тому сповіщала, наскільки глибоко залучений Генрі в розгрібання фінансових проблем Чарлі, здавалося, всі забули; аж поки прес-офіс Даунінг-стріт не подзвонив редактору, щоб поскаржитись.

— А чого ви в біса очікуєте? — прозвучала відповідь.— Ми завжди висвітлюємо обидва боки історії. Ми підтримували його, незважаючи на недоліки, протягом усієї кампанії. А зараз прийшла пора трохи відновити баланс.

Так, газети в серпні були жахливі. Справді жахливі.

Погіршало. Коли новий місяць — вересень — почався, лідер опозиції оголосив, що йде у відставку, щоб дати дорогу «сильнішій руці, щоб та високо тримала наш стяг». Він завжди був аж надто багатослівний, це й було однією з причин, чому його зіштовхували,— це і, звісно ж, програні вибори. Його спекались молоді, що оточували його, у яких було більше енергії й амбіцій, вони робили свої рухи тихенько, так що він майже не й здогадувався, аж поки не стало запізно. Він оголосив про свій намір піти в емоційному вечірньому інтерв’ю зі свого округу в серці Вельсу, та вже до вихідних здавалося, ніби він майже передумав під тиском своєї досі надзвичайно амбіційної дружини,— доки не збагнув, що більше не може покладатися на жоден голос у своєму тіньовому Кабінеті. А тільки-но його не стало, як усі розсипалися у красномовній похвалі своєму скинутому лідеру. Його політична смерть згуртувала його партію ефективніше, ніж будь-який з його здобутків на посаді.

Прихід нового політичного лідера наелектризував медіа й підкинув їм сирого м’яса на бенкет. Звісно, цього було недостатньо, щоб вдовольнити їх. Лишень розбурхало апетит ще більше. Одного скинули, хто наступний?

Коли Меті отримала виклик чимдуж вертатися до офісу, вона була з мамою на кухні старої кам’яниці неподалік Кетерику.

— Але ж ти тільки-но приїхала, люба,— запротестувала її овдовіла мати.

— Вони без мене не впораються,— відповіла Меті.

Здається це пом’якшило матір.

— Тато так би тобою пишався,— сказала вона, поки Меті зішкрябувала вуглик зі скибки тосту, який щойно пригорів.— А в тебе точно нема парубка, за яким ти тужиш? — весело додала вона, піддражнюючи.

— Це робота, мамо.

— Але ж... Хіба нема нікого, з ким ти познайомилася в Лондоні й хто впав тобі в око, чи щось таке? — тиснула мама, допитливо стежачи за дочкою, поки та накладала в тарілку бекон і яйця, щойно зі сковорідки.

Відколи Меті приїхала кілька днів тому, вона поводилася навдивовижу тихо. Щось відбувалося.

— Я так хвилювалася за тебе, коли ти порвала з Як-його-там.

— Тоні, мамо. У нього є ім’я. Тоні.

— Нема — відколи він став таким дурним, щоб покинути тебе.

— Це я його кинула, мамо, сама знаєш.

Не поганий тип, Тоні, аж ніяк, проте жодних амбіцій їхати на південь, навіть з Меті.

— Тож,— пробурмотіла мама, витираючи руки чайним рушником,— у тебе є хтось? У Лондоні?

Меті не відповіла. Вона визирала у вікно, ігноруючи сніданок. Цієї відповіді було достатньо для матері.

— Лише початок, правда, серденько? Що ж, це добре. Знаєш, я так непокоїлася, коли ти поїхала до Лондона. Таке самотнє, неприязне місце. Та якщо ти знайшла свою часточку щастя, тоді я рада,— вона розмішала цукор у чашці з чаєм.— Може, з мого боку так казати несправедливо, але тобі відомо, що думав про тебе тато. Ніщо не дало б йому більшої втіхи, аніж побачити, як ти влаштувалася.

— Я знаю, мамо.

— А у нього є ім’я?

Меті струснула головою.

— Це не те, мамо.

Та мати знала краще, бачила це в її обличчі, у тому, як доньчині думки блукали деінде, в Лондоні, ще відколи вона приїхала. Вона поклала руку на плече Меті.

— Усьому свій час. Тато б не натішився тобою, серденько.

Справді? Меті сумнівалася в цьому. Вона лише торкнулася рукава того чоловіка, не більше, але провела тижні, одержима ним, лежачи без сну, підскакуючи, коли дзвонив телефон, сподіваючись, що то він. Розбурхуючи мрії, яких не слід було б мати щодо того, кому на три роки більше, ніж могло би бути її батьку. Ні, тато ніколи б не зрозумів, а тим паче не схвалив. Меті не розуміла цього також. Тож вона нічого не сказала й повернулася до своєї тарілки зі сніданком, що саме холонув.

Розділ п’ятнадцятий

Партійні конференції можуть бути справжньою розвагою. Вони нагадують зозулине гніздо. Відкинься й насолоджуйся, споглядаючи, як кожен намагається виштовхнути іншого.

Опозиція обрала нового лідера незадовго до щорічної конференції партії на початку жовтня. Процес вибору заміни передового обличчя, здавалося, гальванізував усіх, дав нову надію, воскресіння й визволення — дарунок, обмотаний яскравою червоною стрічкою. Партія, що зібралася докупи, вже не нагадувала ту юрму, яка програла вибори ще кілька місяців тому. Вони святкували під банером настільки ж великим, наскільки простим: «ПЕРЕМОГА».

Те, що сталося наступного тижня, коли прибічники Колінґриджа зібралися на власну конференцію, було повною протилежністю. У конференц-центрі у Борнмуті міг би царювати підйом, адже там зібралося чотири тисячі палких прихильників, та чогось бракувало. Духу. Амбіцій. Яєць. Голі цегляні стіни й хромована арматура лише підкреслювали похмурість тих, хто там зібрався.

Для О’Ніла це стало викликом. Як рекламному директору, йому поставили завдання провести конференцію й підіймати дух; натомість усі бачили, що він розмовляє з дедалі більшим хвилюванням з медійним гуртом, вибачаючись, виправдовуючись, пояснюючи — і звинувачуючи. Зокрема він напідпитку винуватив лорда Вільямса. Голова обрізав бюджет, затягував рішення, не зробив нічого. Ходили чутки, ніби той навмисне хотів, щоб конференція була непоказна, бо вважав, що прем’єр-міністру, скоріш за все, влаштують низький політ. «ПАРТІЯ СУМНІВАЄТЬСЯ У ЛІДЕРСТВІ КОЛІНҐРИДЖА» — таким був перший звіт «Ґардіан» з Борнмута.

Дебати у конференц-залі проходили за чітким, наперед встановленим планом. Понад президією висів величезний напис — «У ПОШУКАХ ПРАВИЛЬНОГО ШЛЯХУ». Багато кому він видавався двозначним. У промовах усі старалися не відступати від цієї ідеї, але задні ряди охопив гомін, з яким не зовсім вдавалося впоратися стюардам. Журналісти й політики збиралися невеликими купками в кав’ярнях і зонах відпочинку, ганяючи чаї й невдоволення. Журналісти повсюди чули критику. Колишні члени парламенту, які нещодавно утратили свої місця, озвучували своє розчарування, хоча більшість просили не посилатися на них, боячись просрати шанси бути обраними на безпечніші місця на наступних виборах. Щоправда, окружні голови не виказували такої обачності. Вони не лише втратили своїх парламентарів, а ще й зіткнулися з тим, що наступні кілька років опозиція буде на чолі місцевих рад, призначаючи мера й голів комітетів, збираючи вершки місцевого офісу.

І, як вдумливо висловився один з попередніх прем’єр-міністрів, проводилися «заходи, так, заходи», щоб довести до роздратування й відчаю найвитриваліших людей. Однією з найбільш незаперечних подій тижня мали стати перевибори, заплановані на четвер. Один з членів з Дорсет-іст, сер Ентоні Дженкінс, усього за чотири дні до загальних виборів пережив удар. Його обрали, поки він був у реанімації, й поховали в день, коли він мав складати присягу. Дорсет-істу належало провести битву ще раз. Його місце, всього за кілька миль від борнмутських зборів, мало урядову більшість майже в двадцять тисяч голосів, тож прем’єр-міністр вирішив провести перевибори під час тижня конференції. Були й такі, хто не радив робити цього, та він заперечив, що, в цілому, воно варте ризику. Розголос про конференцію забезпечив би хороше підґрунтя кампанії, а ще будуть голоси співчуття серу Ентоні (тільки не від тих, хто знав того старого гівнюка, пробурмотів його агент). Працівники партії на конференції могли взяти собі кілька вільних годин і погрузнути в дуже потрібне збирання голосів, а коли б завершили своє завдання й досягли успіху, прем’єр-міністр отримав би неймовірну втіху (й дешеве пабліситі) привітати переможця у своїй промові на конференції. Це був план. Так би мовити.

Але автобуси з учасниками конференції, що поверталися з ранкових зборів, привозили повідомлення про холодність і нарікання. Місце утримають, звісно, ніхто в цьому не сумнівався — воно належало партії ще з часів війни,— та ударна перемога, якої вимагав Колінґридж, з кожним днем усе віддалялася.

Мерзота. Це буде важкий тиждень, не зовсім те святкування перемоги, яке запланували менеджери партії.

Меті прокинулася з пульсуючим головним болем. Вона глянула у вікно на пелену сірості, натягнуту на небо. З моря віяв холодний сирий вітер, мучачи чайок і грюкаючи вікном.

— Ще один день в раю,— пробурмотіла вона, відкидаючи ковдри.

В неї було небагато причин бути невдячною. Як представник провідної національної газети, вона була однією з небагатьох щасливих журналісток, яким запропонували оселитися в готелі штабу. Решта перебивалися у віддаленіших місцях і, трясця, добряче промокали, поки діставалися конференц-центру. Меті ж була однією з кількох обраних, оселених у готелі, де вона могла вільно змішатися з політиками і представниками партії. Саме це й пояснювало її головний біль: вона змішалася дещо завільно вчора ввечері. Отримала дві пропозиції, спершу від колеги, а значно пізніше — від міністра з Кабінету, який пережив відмову Меті, переключивши свою увагу на молоду жінку з PR-компанії. Востаннє їх бачили, коли вони йшли у напрямку парковки.

Меті не соромилася таких справ. Вони з колегами навмисне накачували політиків алкоголем і сплачували відповідну ціну, коли горнило перегрівалося. У політика в барі завжди одна чи дві цілі — секс або наклеп,— і такі зустрічі давали Меті чудову нагоду вихопити якусь чутку. Найбільшою проблемою було те, скільки деталей міг скласти докупи її задурманений розум на ранок. Вона витягнула ноги, намагаючись розігнати кров по тілу, і зробила нерішучу спробу трохи розім’ятися. Всі чотири кінцівки волали, що це гнилий спосіб вилікувати похмілля, тож натомість вона вирішила відчинити вікно — і цей крок вона визнала другим невдалим рішенням за цей день. Маленький готель розташувався високо на скельних вершинах, ідеально, щоб вловлювати літнє сонце, та осіннім ранком він був відкритий для гнаних вітром хмар і морських штормів. Натоплена кімната за секунди перетворилася на ящик з льодом, тож Меті вирішила, що не прийматиме жодних рішень аж до закінчення легкого сніданку.

Вибрівши з душу, вона почула шарудіння в коридорі. Доставка. Вона загорнулася в рушник і підійшла до дверей. Робота у вигляді ранкових газет лежала складена на килимі в коридорі. Меті зібрала газети і недбало шпурнула на ліжко. Коли вони хаотично розсипалися на зім’ятій ковдрі, вилетів аркуш паперу й упав на підлогу. Меті, піднявши його, протерла очі, потім протерла ще раз. Ранкові тумани розсіювалися повільно. Коли ж зрештою розсіялися, вона прочитала слова, виведені вгорі папірця: «ОПИТУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ №40, 6 ЖОВТНЯ». І ще помітнішим було написане великими жирними літерами слово «ТАЄМНО».

Вона сіла на ліжко, протерла очі ще раз, щоб переконатися. Напевне ж це не могли почати розповсюджувати разом з «Мірор», подумала вона. Їй було відомо, що партія проводить щотижневі опитування громадської думки, але призначені вони для вельми обмеженого кола: міністрів Кабінету і жменьки партійних посадовців. У рідкісних випадках їй показували копії, та лише коли вони містили гарні новини, які партія хотіла трохи поширити; в інших випадках їх тримали у найсуворішій таємниці. Два питання відразу ж вистрибнули у Меті в голові, яка швидко повертала собі ясність. Які гарні новини вірогідно знайти в опитуванні? І чому його доставили загорнутим, ніби порцію тріски з картоплею?

Поки вона читала, її рука почала недовірливо тремтіти. Партія виграла вибори кілька тижнів тому з сорока трьома відсотками голосів. А зараз рейтинг її популярності спустився до тридцять одного відсотка, на всі чотирнадцять відсотків позаду опозиції. Лавина й землетрус. Та гірше ще чекало попереду. Цифри популярності прем’єр-міністра були приголомшливі. Він на милі відставав від лідера опозиції. Десь такий самий популярний, як глист. Колінґриджа не любили більше, ніж будь-якого іншого прем’єр-міністра з часів Ентоні їдена з його божевіллям.

Меті обв’язалася рушником і присіла на ліжку. Їй більше непотрібно було питати, навіщо їй надіслали цю інформацію. Це був динаміт, і лишалося просто підпалити запал. Шкода, якої він завдасть, якщо вибухне посеред конференції партії, буде катастрофічною. Це зумисний саботаж і блискуча стаття — стаття, написана Меті, за умови, що вона отримала цю інформацію перша.

Вона схопила телефон і набрала номер.

— Так? — позіхнув заспаний жіночий голос.

— Здрастуйте, місіс Престон. Це Меті Сторін. Вибачте, дуже прикро, що я вас збудила. А можна Ґрева, будь ласка?

Почулося приглушене буркотіння, перш ніж редактор узяв слухавку.

— Хто там уже помер? — відрізав він.

— Що?

— Хто там в дідька загинув? Чого б ще ти мені дзвонила в такий дурний час?

— Ніхто не помер. Тобто... Вибач. Забула, котра зараз година.

— Гівно.

— Та неважливо, котра година,— огризнулася вона.— В мене тут блискуча інформація.

— Що там?

— Я знайшла її з ранковими газетами.

— Що ж, уже легше. Ми лише на день позаду решти.

— Та ні ж бо, Ґреве, послухай, добре? Я зараз тримаю дані з останнього опитування від партії. Вони сенсаційні!

— Звідки вони в тебе?

— Хтось лишив біля дверей.

— Ще й, мабуть, в обгортці, так? — редактор особливо й не намагався приховати свій сарказм, тим паче о такій ранній порі.

— Але вони й справді неймовірні, Ґреве.

— Не маю, бляха, й сумніву в цьому. То хто залишив цей подарунок біля дверей, Санта-Клаус?

— Е-е, не знаю.

Вперше за весь цей час нотка сумніву закралася в її голос. Рушник сповз, вона сиділа оголена. Почувалася, ніби її бос витріщається на неї. Зараз вона дуже хутко прокидалася.

— Що ж, не думаю, що їх лишив там Генрі Колінґридж. Тож хто, як на тебе, захотів злити їх тобі?

Мовчання Меті підтвердило її замішання.

— Гадаю, ти вчора була в місті з кимось із колег, так же ж?

— Ґреве, який у дідька стосунок це має тут?

— Тебе підставили, дівчинко. Мабуть, сидять зараз у барі за опохмілом і всцикаються від сміху. Більше нічого не можу додати.

— Але звідки ти знаєш?

— Я не знаю, бляха. Але справа в тому, Диво-Жінко, що й ти також!

Меті знов зніяковіло замовкла, намагаючись підняти впалий рушник перед тим, як зробити останню безнадійну спробу переконати редактора.

— Ти що, навіть не хочеш знати, що тут написано?

— Ні. Не тоді, коли ти не знаєш, звідки цифри. І затям, що більш сенсаційними вони видаються, тим вірогідніше, що тебе підставляють. Сраний розіграш!

Їй у вухо вибухнув гуркіт, з яким на тому кінці пожбурили слухавку. Було би боляче, навіть якби вона й не була з похмілля. Заголовки на першій шпальті, що вона їх вимальовувала в уяві, розчинилися в сірих ранкових туманах. Її похмілля стало в мільйон разів гіршим. Їй потрібна була чашка чорної кави. Дуже. Меті виставила себе дурепою. Вже не вперше. Та зазвичай вона не робила цього гола-голісінька.

Розділ шістнадцятий

Навіщо малювати лінію на піску? Вітер дме, і поки довідаєшся про це, вже опинишся там, де й починав.

Меті, впівголоса облаявши редактора, спустилася широкими сходами готелю й попрямувала до їдальні. Було ще рано, поки що присутня лише купка ентузіастів. Меті сіла за стіл сама, молячись, щоб її не потурбували. Їй потрібен був час, щоб відійти. Вона сховалася в алькові за примірником «Експресу» й сподівалася, що люди вирішать, ніби вона працює, а не бореться з похміллям.

Перша чашка кави відскочила від неї, ніби жабка, кинута на воду, але друга допомогла — дещо. Поволі депресія почала послабляти хватку, і Меті почала виявляти інтерес до решти світу. Її погляд прокладав собі шлях маленькою вікторіанською кімнатою. В дальньому кутку вона помітила іншого політичного кореспондента за квапливою розмовою з міністром. Ще десь — старшу партійну фігуру з дружиною, телевізійного диктора, редактора однієї з недільних газет, ще двох людей, яких, як їй здалося, вона впізнала, та не могла згадати звідки. Парубка за сусіднім столиком вона однозначно не знала. Він сидів достоту як і Меті, майже затулившись від решти кімнати. Мав стос паперів і папок на стільці обіч себе й ауру академічної неохайності. Опитувач партії, вирішила вона — не тому, що її розум вже запрацював, а тому, що на столі, затиснута поміж чаєм і тостом, лежала папка з рельєфним логотипом партії й іменем. К. Дж. Спенс.

Під стійким бомбардуванням кофеїну її професійні інстинкти знову почали проявляти себе, й Меті запустила руку в свою незмінну сумку по копію списку внутрішніх номерів партії, який вона колись вициганила чи вкрала — вона не пам’ятала напевне.

— Спенс. Кевін. Внутрішній номер 371. Опитування громадської думки.

Вона ще раз перевірила ім’я на обкладинці папки, не поспішаючи. Вона ж бо вже пробрела крізь достатньо лайна. Їй більше не хотілося ще раз виставити себе дурепою, принаймні не до обіду. Сарказм її редактора підірвав її довіру до цифр у злитому опитуванні, але водночас залишив бажання таки врятувати від фіаско бодай щось. Можливо, їй вдасться взнати справжні цифри. Вона упіймала погляд чоловіка.

— Кевін Спенс, так? Зі штабу партії? Я — Меті Сторін з «Кронікла».

— О, я знаю, хто ви,— відповів він, схвильований, але разом з тим задоволений, що його впізнали.

— Можна приєднатися до вас на чашечку кави, Кевіне? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, пересіла до його столу.

Кевіну Спенсу було тридцять два, та вигляд він мав старший і був неодруженим вічним гвинтиком партійної машини з зарплатою в 10 200 фунтів (без пільг). Він був сором’язливий, в окулярах, незграбний, коротко стрижений уздовж і впоперек, не знав, чи правильно буде встати перед жінкою за сніданком. Меті потисла йому руку й посміхнулася, а згодом він вже розповідав з ентузіазмом і в деталях про регулярні звіти, які він подавав прем’єр-міністру й військовому комітету партії під час виборів.

— Вони всю кампанію заявляли, що майже не зважали на опитування громадськості,— підбурила вона,— що єдиним опитуванням, яке мало значення...

— ...було опитування в день виборів,— перебив він, вдоволений, що вони на одній хвилі.— Так, це така собі казочка. Моя робота залежить від того, наскільки серйозно люди сприймають такі речі, хоча, між нами, міс Сторін...

— Меті.

— Дехто сприймає опитування занадто серйозно.

— Як таке може бути, Кевіне?

— Завжди є місце для помилки. І фальшиве опитування — дуже невчасне! Такі прикрі речі досі раз у раз трапляються.

— Як одна, яку я щойно бачила,— болісно зауважила Меті, досі обережна після ранкового непорозуміння.

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився Спенс, раптово насторожившись і відставляючи чай на блюдце.

Дивлячись на нього, Меті помітила, що дружній службовець став офіційним, його руки зімкнулися на скатертині. Рум’янець поширювався від комірця й аж до самих очей, а очі втратили своє завзяття. Спенс не був тренованим політиком і не мав уміння приховувати свої почуття. Його зніяковіння ширилося, але чому ж він так схвилювався? Раптом Меті ментально підстьобнула себе. Атож, ті кляті цифри не можуть бути правильні? Та чому б не підняти їх на вершину флагштоку й не подивитися, чи хтось не відсалютує? Зранку вона вже встигла зробити кілька сальто і в процесі виставити себе дурепою; ще один стрибок заледве ще більше зашкодить її професійній гордості.

— Я розумію, Кевіне, що останні цифри доволі невтішні. Особливо ті, що стосуються прем’єр-міністра.

— Я не знаю, про що ви говорите.

Його руки були досі зчеплені — в молитві чи щоб не тремтіли? Потім, щоб відволіктися, він спробував схопити свою чашку, але зміг лише все розхлюпати. У відчаї він спробував витерти калюжу серветкою.

Тим часом Меті ще раз потягнулася у свою сумку й дістала таємничий папірець, який згодом розгладила на скатертині. Роблячи це, вона вперше помітила ініціали К. Дж. С., надруковані знизу. Рештки похмілля випарувались.

— А це часом не ваші останні дані, Кевіне?

Спенс спробував відсунути від себе папірець, так ніби той був заражений страшною інфекцією.

— Звідки, на бога, він у вас? — він розпачливо роззирнувся, щоб подивитися, чи ніхто раптом не помітив їхньої балачки.

Меті підняла нотатку й заходилася читати вголос:

— Опитування громадської думки сорок...

— Будь ласка, міс Сторін!

Він не звик прикидатися, у нього все легко читалося з обличчя, і йому це було відомо. Він не бачив способу втекти від цієї дилеми й вирішив, що єдиний спосіб вижити — віддатися на милість своєї компаньйонки по сніданку. Притишеним голосом він промовив:

— Мені не можна з вами розмовляти. Це сувора таємниця.

— Але ж Кевіне, це всього-на-всього папірець.

Його погляд ще раз стрілою промчав по кімнаті.

— Ви не знаєте, що це. Якщо ці цифри оприлюднять, а мене матимуть за єдиного, хто міг передати їх вам, мене знищать. Опустять. Вздрючать по повній. Всі шукають цапа-відбувайла. Навколо розливається стільки чуток! Прем’єр не довіряє голові, голова не довіряє нам, і ніхто не зглянеться на такого типа, як я. Я люблю свою роботу, міс Сторін. І не можу дозволити, щоб мене звинуватили у злитті вам конфіденційних даних.

— А я й не здогадувалася, що моральний дух настільки занепав.

Спенс мав украй жалюгідний вигляд.

— Ви не уявляєте. Гіршого я ще не бачив. Чесно кажучи, ми здебільшого тільки те й робимо, що пригинаємо голови, щоб, коли це все потрапить у вентилятор, нам дісталося якнайменше,— він вперше глянув їй у вічі.— Будь ласка, Меті, не втягуйте мене у це.

Іноді вона ненавиділа і свою роботу, і саму себе. Зараз був один з таких моментів. Вона мала тиснути на Спенса до останнього.

— Кевіне, ви не зливали цього звіту. Ви це знаєте, я це знаю, і я підтверджу це будь-кому, хто захоче знати. Але, щоб я могла вам допомогти, мені самій знадобиться маленька допомога. Це найсвіжіший ваш звіт по опитуваннях, правда ж?

Вона знову штовхнула папірець через стіл. Спенс кинув ще один мученицький погляд на нього й кивнув.

— Їх готуєте ви і поширюєте тільки строго обмеженому колу людей.

Ще один кивок.

— Все, що мені треба знати від вас, Кевіне, це те, хто їх отримує. Це ж не може бути державною таємницею, еге ж?

Чоловік уже не мав ніяких сил на боротьбу. Він надовго затримав подих, перш ніж відповісти.

— Пронумеровані копії надсилаються у конвертах з двома печатками виключно міністрам Кабінету й п’ятьом працівникам старшого персоналу штабу: заступнику голови й чотирьом старшим директорам.

Він спробував зволожити рот ще одним ковтком чаю, та побачив, що майже все розлив уже.

— Яким же чином ви ним заволоділи? — жалюгідно запитав він.

— Скажімо так: хтось був трошки необачним, ясно?

— Бодай не з мого офісу? Скажіть, що не з мого офісу!

— Ні, Кевіне. Займемося арифметикою. Ви щойно дали мені імена більш ніж двох дюжин людей, які бачать ці цифри. Додайте їхніх секретарів чи помічників, і можлива кількість джерел, яка виходить з цієї суми,— добряче за п’ятдесят,— вона обдарувала його однією зі своїх найзаспокійливіших, найтепліших посмішок.— Не переймайтеся, я не залучатиму вас.

На його обличчі розлилося полегшення.

— Але давайте підтримувати зв’язок,— додала вона.

Меті пішла з їдальні зі Спенсовою вдячністю, яка змусила її почуватися краще, і його домашнім номером телефону, через який вона почувалася далебі ще краще. Частково вона відчувала піднесення від статті на першій шпальті, яку вона вже могла написати, і від відчуття задоволення, яке вона отримає, коли побачить, як редактор проковтне свою порцію приниження. Відділ новин пиячитиме за це тиждень. І навіть при цьому всьому, Меті мала ще й інше важливе міркування. Стати ренегатом і підставляти Колінґриджа, зливаючи цей папірець, міг будь-хто з п’ятдесяти з гаком людей. Тож хто ж це в дідька такий?

Готельну кімнату 561 не можна описати як п’ятизіркову. Вона була однією з найменших кімнат, далеко від головного входу, в кінці коридору на горішньому поверсі, затиснута під покрівлею. Не з тих, де зупиняються верхи партійної ієрархії, беззаперечно, це була кімната для працівників.

Пенні Ґай заскочили зненацька. Вона не чула наближення кроків, аж поки двері різко не відчинилися. Вона напружено сіла в ліжку, заклякла, виставивши двійко ідеальних грудей.

— Чорт, Роджере, ти хоч колись, бляха, стукаєш? — вона кинула подушкою в незваного гостя — радше очікувально, ніж зі злості.— І що в дідька ти робиш, прокинувшись так рано? Зазвичай ти не випливаєш раніше полудня.

Вона навіть не потрудилася затулитися, коли О’Ніл сів на краю ліжка. Між ними була невимушеність, що свідчило про відсутність будь-якої сексуальної загрози, яка паралізувала би більшість людей. О’Ніл повсякчас фліртував з нею, особливо на публіці, міг виявляти власницькі нахили, коли на сцені з’являлися інші чоловіки; та вже двічі, коли Пенні неправильно сприйняла сигнали й запропонувала більше, аніж послуги секретаря, О’Ніл ставав дуже ніжним і теплим і бурмотів, що надто стомився. Вона гадала, це не через неї, він так поводився з усіма жінками, бо глибоко всередині він відчував сексуальну невпевненість, яку він ховав під лестощами й непрямими натяками. Якось він був одружений, давним-давно,— це був біль, який досі переслідував його крізь туман років, інша частина його особистого життя, яку він прагнув приховати. Пенні працювала на О’Ніла вже майже три роки й була віддана йому, прагнула полегшити його невпевненість, але здавалося, він ніколи не знімав оборони. Для тих, хто його не знав, він здавався екстравертом, смішним, сповненим шарму, ідей та енергії, та Пенні бачила, як він ставав щораз більш боязким. Його обережність, ба навіть параноя щодо стосунків стала куди гіршою в останні місяці, коли тиск політичного життя дедалі більше захоплював його, незважаючи на те, що для нього було все складніше справлятися з ним. Нині О’Ніл вже рідко заходив до офісу раніше полудня; він почав робити багато приватних телефонних дзвінків, хвилюватися, раптово зникати. Пенні жодною мірою не була наївною, та вона його кохала, і ця прихильність осліпила її. Вона знала, що він залежний від неї, і якщо вона не потрібна йому в ліжку, він конче потребував її в кожному другому випадку за день. Зв’язок між ними був міцний, і навіть якщо поки що це не те, чого вона хотіла, вона була згодна чекати.

— Ти встав так рано й прийшов залицятися до мене, так? — піддражнила вона, витягуючись у ліжку.

— Прикрийся, мала розпуснице. Це несправедливо. Вони несправедливі! — вигукнув він, вказуючи на її тіло.

Грайливо, провокаційно вона відкинула постіль. Вона була повністю, разюче оголена.

— О Пен, люба, якби ж я міг закарбувати цей момент навіки, олією, у себе на стіні!

— Але не у своєму ліжку.

— Пен, будь ласка! Ти ж знаєш, я не в найкращій формі в таку ранню пору.

Неохоче вона потягнулася по нічну сорочку.

— Так, ще досить рано для тебе, Родже. Ти ж спав усю ніч, правда ж?

— Ну, була одна неймовірно гарна бразильська гімнастка, яка вчила мене цілій серії нових вправ. У нас не було гімнастичних кілець, тож ми використовували канделябр. Так добре?

— Заткайся, Родже,— різко проказала вона, її настрій сірішав, як ранкове небо.— Що відбувається?

— Така молода, а вже така цинічна?

— Це ще ніколи мене не підводило.

— Що саме? Молодість чи цинізм?

— І те, і те. Особливо там, де замішаний ти. Тож назви мені справжню причину, чому ти тут.

— Гаразд, гаразд. Мені треба було здійснити доставку. По сусідству. Тож... Я подумав зайти й побажати доброго ранку.

Це була майже правда, найближче до правди, ніж він дозволяв собі цими днями, але не вся правда. Він не згадав, що Меті Сторін мало не впіймала його, коли він клав документ поміж газет, і йому потрібне було місце, щоб залягти на деякий час. О, він драпанув тим коридором, ніби прориваючись крізь усю англійську оборону до лінії воріт. Яка розвага! Тож через це голова партії матиме халепу. Блискуче. За ці останні кілька тижнів буркотливий старий педик був особливо різкий з ним, як зауважив Уркгарт. Параноя, що повністю захопила розум О’Ніла, не дозволяла осягнути той факт, що Вільямс був різким майже з усіма.

— Припустімо, я тобі вірю,— сказала Пенні.— Але, благаю тебе, Родже, наступного разу як прийдеш побажати доброго ранку, спробуй спершу постукати. І роби це після восьмої тридцять.

— Не змушуй мене страждати. Ти ж знаєш, я не можу жити без тебе.

— Досить пристрасті, Родже. Чого тобі треба? Ти ж точно щось хочеш, правда ж, навіть якщо й не мого тіла?

Його погляд забігав, ніби відкрилася якась ганебна таємниця.

— Взагалі-то я дійсно прийшов попросити тебе про дещо. Правда, це дуже делікатна справа...

Він зібрав докупи усі свої чари продавця й розпочав історію, яку Уркгарт втовкмачив йому вчора ввечері.

— Пен, гадаю, ти пам’ятаєш Патрика Вултона, міністра закордонних справ. Ти набирала кілька його промов під час виборів, і він добре тебе пам’ятає. Він... ем-м... питав про тебе, коли ми бачилися вчора ввечері. Гадаю, він захопився тобою. Зрештою, він питав, чи тобі не було б цікаво пообідати з ним, але він не хоче засмучувати чи ображати тебе, питаючи напряму, тож я типу запропонував, ну знаєш, переговорити тихенько з тобою, оскільки тобі було б легше сказати «ні» мені, а не йому особисто. Ти ж розумієш, правда, Пен?

— О Родже,— в її голосі забриніли сльози.

— В чім річ, Пен?

— Сутенерствуєш для нього? — Її тон був гірким, це було звинувачення.

— Ні, авжеж ні, Пен, це ж усього-на-всього обід.

— Таке ніколи не буває просто обідом. З моїх чотирнадцяти років таке ніколи не бувало самим лише обідом.

Вона належала до другого покоління іммігрантів, виросла в людному будинку на винайм біля Ледброук-Ґров і знала, на які компроміси треба було йти молодій чорношкірій дівчині у білому чоловічому світі. Це не надто засмучувало її; це надавало їй можливості, та вона не дозволить зірвати з себе гідність, не так.

— Він міністр закордонних справ, Пен,— запротестував О’Ніл.

— З репутацією з Євротунель завдовжки.

— Але що тобі втрачати?

— Свою самооцінку.

— Та годі ж бо, Пен, це важливо. Ти ж знаєш, я б не просив, якби так не було.

— Якої ти в дідька думки про мене?

— Я вважаю, що ти прегарна, це справді так. Я бачу тебе щодня, і ти єдине, що приносить сміх у моє життя. Але я у відчаї. Будь ласка, Пен, не питай, але... ти мусиш мені допомогти. Всього-на-всього обід, клянуся.

Вони обидва були в сльозах і закохані одне в одного. Вона знала, що йому болить просити її про таке, та з якоїсь причини у нього немає іншого вибору. Й оскільки вона його кохала, їй не хотілося знати чому.

— Добре, просто обід,— прошепотіла вона, обманюючи себе.

І він кинувся до неї й поцілував на радощах, перш ніж вилетів геть так само задихано, як і увірвався.

За п’ять хвилин він був знову у своїй кімнаті, на телефоні з Уркгартом.

— Доставку виконано й обід призначено, Френсисе.

— Чудово, Роджере. Ви були надзвичайно корисні. Сподіваюся, що секретар закордонних справ також виявить вдячність.

— Але я досі не розумію, як ви збираєтеся переконати його запросити Пенні на обід. В чому суть усього цього?

— Суть, любий Роджере, в тому, що йому зовсім не доведеться запрошувати її на обід. Він іде на мій прийом сьогодні ввечері. Ви приведете Пенні, я відрекомендую їх одне одному за склянкою-другою шампанського, і побачимо, що з того вийде. Якщо я знаю Патрика Вултона,— а я його знаю, як головний організатор,— мине не більше двадцяти хвилин, поки він запропонує їй допомогти покращити її французькі манери.

— Але мені так і не зрозуміло, до чого тут ми.

— Хай що станеться, Роджере,— а це ми мусимо лишити на розсуд двох згодних дорослих людей,— ми з вами про це довідаємось.

— Я й далі не розумію, в чому суть,— запротестував О’Ніл, досі сподіваючись, що той чоловік передумає.

— Довіртеся мені, Роджере. Ви маєте довіритись мені.

— Я вам вірю. Мушу. В мене ж і так небагатий вибір, еге ж?

— Все правильно, Роджере. Ви починаєте розуміти. Знання — це сила.

Телефон вимкнувся. О’Нілу здалося, що він зрозумів, та досі не був повністю певен. Він силувався осягнути — він Уркгартів партнер чи в’язень. Не в змозі вирішити, він понишпорив у приліжковій шафці й дістав маленьку картонку. Проковтнув кілька снодійних пігулок і звалився на ліжко повністю одягнений.

Розділ сімнадцятий

Політична посада, вона як життя. Ставлення до неї зумовлене тим, чи вступаєш на неї, чи ж ідеш з неї.

— Патрику! Дякую за ваш час,— привітався Уркгарт, коли секретар закордонних справ відчинив двері.

— У вас був дуже серйозний голос по телефону. Коли головний організатор каже, що хоче терміново переговорити на самоті, це зазвичай означає, що фотографії у нього під замком на ключі, та, на жаль, «Ньюз оф зе ворлд» мають негативи!

Уркгарт посміхнувся та прослизнув крізь прочинені двері до номера Вултона. Була надвечірня пора, шквал припинився, але парасоля посеред калюжі у прихожій Вултона свідчила про виснажливий день. Уркгарт не ходив далеко, лише на кілька ярдів від свого номера в ряді люксових бунгало, що містилися на території готелю. Їх розташували осторонь для міністрів Кабінету, які всі цілодобово тримали роту поліційної охорони, накручуючи гігантські рахунки. Місцева поліція охрестила їх «Наднормовою алеєю».

— Бажаєте випити? — запропонував добродушний ланкастерець.

— Дякую, Патрику. Скотч.

Високоповажний Патрик Вултон, міністр закордонних справ і справ співдружності її величності й один з успішних вихідців з Мерсисайду, зайнявся маленькою шафкою для напоїв, яка носила ознаки нещодавнього використання, поки Уркгарт поставив червоний міністерський кейс, який він тримав у руках, біля чотирьох кейсів, що належали його перепрацьованому хазяїну, майже на краю калюжі. Ці яскраві шкіряні кейси були ознакою будь-якого міністра, їхніми майже постійними компаньйонами, які охороняли офіційні папери, промови й інші конфіденційні речі. Секретар закордонних справ потребує кількох червоних кейсів; головний організатор, не маючи жодних конференційних промов і ніяких міжнародних криз для подолання, прибув у Борнмут з трьома пляшками дванадцятирічного солодового віскі у своєму кейсі. Ціни на напої в готелях завжди запаморочливі, пояснив він своїй дружині, навіть якщо вдається натрапити на потрібний тобі бренд.

Зараз він поглянув на Вултона через застелений паперовою скатертиною кавовий столик і розвівся на балачки.

— Патрику, мені потрібна ваша думка. В найсуворішій таємниці. Як на мене, то це має бути одна з тих зустрічей, яких ще ніколи не було.

— Господи, у вас дійсно є срані фотографії! — вигукнув Вултон, жартуючи вже тільки наполовину. Його захоплення привабливими молодими жінками вже колись заводило його на манівці. Десять років тому, коли він лише починав свою міністерську кар’єру, він відбув кілька болісних годин, відповідаючи на питання поліції штату Луїзіана щодо вихідних, які він провів у ново-орлеанському мотелі з молодою американською дівчиною, яка виглядала на двадцять, поводилась ніби їй тридцять, а виявилась на кілька днів старша за шістнадцять. Випадок лише мимохідь промайнув у пресі, та Вултон ніколи не забував тонкої межі між блискучим політичним майбутнім і обвинуваченням у зґвалтуванні.

— А може, дещо навіть серйозніше,— пробурмотів Уркгарт.— Останні тижні я вловлюю нездорові вібрації. Стосовно Генрі. Ви відчули роздратування ним у Кабінеті, а ЗМІ, здається, зовсім його розлюбили.

— Ну, гадаю, і так не було причин очікувати тривалого медового місяця опісля виборів, та дощові хмари зібралися навдивовижу швидко.

— Патрику, між нами, зі мною зв’язалися двоє членів партії з народу. Кажуть, що передчуття на місцевому рівні дуже нехороше. Минулого тижня ми програли ще на двох важливих довиборах місцевих рад; втратили, здавалося б, дуже надійні місця, і програємо ще кілька в подальші тижні.

— Срані іст-дорсетські вибори завтра. Нас і на них добряче копнуть поміж ноги, згадаєте мої слова. Зараз для нас було би проблематично вибороти голос бодай місцевого гицеля.

— Існує такий погляд, Патрику,— провадив Уркгарт тоном, у якому вчувався дискомфорт,— що особиста непопулярність Генрі тягне донизу всю партію.

— Чесно, це погляд, який я поділяю,— сказав Вултон, потягуючи віскі.

— Питання в тому, скільки часу він має, щоб розгребти це все.

— З більшістю всього-на-всього у двадцять чотири місця — небагато,— Вултон з комфортом тримав склянку обіруч.— Кілька програних довиборів — і ми зіткнемося з достроковими.

Він задивився на торф’янисту рідину, потім знову на свого колегу.

— А який ваш погляд, Френсисе?

— Як головний організатор, я не маю поглядів.

— Ви завше були розсудливим хлопцем, Френсисе.

— Але один-двоє наших старших колег попросили мене, як головного організатора, обережно дізнатися, наскільки глибокою заходить проблема. У двох словах, Патрику: ви маєте розуміти, як це нелегко...

— Ви не торкнулися свого напою, хай йому.

— Дайте мені ще хвильку. Мене попросили дізнатися, наскільки ми в біді на думку колег. Карти на стіл. Чи Генрі досі годящий лідер для нас?

Від підняв склянку, жорстко поглянув на Вултона, потім зробив великий ковток, перш ніж усістися назад у крісло.

Навколо секретаря закордонних справ запала тиша: він почувався так, мов його на це питання насадили, як на палю.

— А щоб мене, уже й до такого дійшло, так?

З його кишені з’явилася люлька, за нею мішечок з тютюном і коробка «Свон вестас». Він почав ретельну церемонію заповнення чаші, трамбування свіжого тютюну великим пальцем, відтак дістав сірник. Спалах сірника здався дуже гучним у тиші. Дим почав здійматися над Вултоном, поки він смоктав люльку, аж поки солодкий запах тютюну не розійшовся і його обличчя замалим не сховалося з очей за сизим димом, що огорнув його. Вултон помахав рукою, щоб розвіяти його, виходячи зі сховку.

— Вам слід пробачити мене, Френсисе. Чотири роки в закордонних справах не надто підготували мене до прямих питань, таких як ось це. Може, я вже й відвик від того, що люди прямо підходять до справи. Ви вибили мене з колії.

Звісно ж, це була нісенітниця. Вултон був знаний за свій прямий, часто войовничий політичний стиль, він пройшов непростий шлях у міністерстві закордонних справ. Він просто грався деякий час, поки збирався на думці.

— Спробуймо відкласти будь-які суб’єктивні погляди...— він видув ще одну велетенську хмару диму, щоб приховати явну нещирість цієї ремарки,— і проаналізуймо проблему, як держслужбовці — меморандум.

Уркгарт кивнув і подумки посміхнувся. Він знав особисті погляди Вултона; він вже знав висновок, якого дійде їхній гіпотетичний державний службовець.

— По-перше, чи маємо ми проблему? Так, і вона серйозна. Мої хлопці в Ланкаширі скачуть від злості. Гадаю, це правильно, що ви збираєте інформацію. По-друге, чи існує безболісне рішення проблеми? Не варто забувати, що ми таки виграли ті срані вибори. Але не так, як слід було. А це вже лежить на Генрі. Проте...— він помахав чубуком люльки, підкреслюючи свої слова,— якби був якийсь рух, щоб замінити його, а ми, по-суті, це і обговорюємо...— (Уркгарт вдав, що його вразила Вултонова прямота),— всередині партії здійнялось би пекло, а тим байстрюкам з опозиції випав би зоряний час. Настав би великий безлад, Френсисе. Немає гарантії, що Генрі піде тихенько. А це більше б нагадувало розпач. Новому лідеру знадобився б щонайменше рік, щоб склеїти тріщини. Тож нам не варто дурити себе, що позбутися Генрі — це простий варіант. Ні, сер. Але, по-третє, коли все вже сказано й зроблено, чи зможе Генрі знайти вирішення проблеми самотужки? Що ж, ви знаєте мої погляди на це. Я виступав проти нього як лідера, коли пішла Марґарет, і я не змінив своєї думки, що його обрання було помилкою.

Уркгарт схилив голову з кам’яним обличчям, ніби в подяці за прямоту, але в душі святкуючи. Він правильно розкусив цього чоловіка.

Вултон доповнив склянки, продовжуючи свій аналіз.

— Марґарет вдалося тримати неординарний баланс між особистою жорсткістю й цілеспрямованістю. Вона була безжальна, коли потрібно, та й частенько коли непотрібно. Постійно здавалося, ніби вона в такому, бляха, поспіху дістатися туди, куди вона прямує, що їй бракувало часу брати полонених, а ще вона не гребувала потоптатися по кількох друзях. Та це не важило багато, бо ж вона завжди стояла на чолі. Треба віддати належне тій дівці. Але в Генрі немає цілеспрямованості, лише любов до посади. А без тої цілеспрямованості ми програли. Він намагається наслідувати Марґарет, та в нього немає яєць,— він грюкнув великою склянкою перед своїм колегою.— Тож ось що ми маємо. Якщо спробуємо позбутися його, ми в біді. Але якщо залишимо — ми в лайні.

Він підняв свою склянку:

— За замішання в таборі ворога, Френсисе,— і випив.

Уркгарт мовчав уже майже десять хвилин. Кінчик його середнього пальця повільно ковзав по краю склянки, спричиняючи неприємне вищання. Уркгарт звів блакитні проникливі очі.

— Але хто ж ворог, Патрику?

Вултон так само втупився в нього.

— А хто найвірогідніше приведе нас до поразки на наступних виборах? Лідер довбаної опозиції? Чи Генрі?

— А на ваш погляд? Наскільки точним є те, що ви кажете, Патрику?

Вултон зареготався.

— Вибачте, Френсисе. Забагато дипломатичної тріскотняви. Ви ж знаєте, я навіть не можу поцілувати дружину зранку, щоб не почалося розпитувань про мої наміри. Хочете прямої відповіді? Гаразд. Наша більшість надто мала. З такими рейтингами, як зараз, нас розітруть на порох наступного ж разу. Не можна продовжувати так, як є.

— То в чому вихід? Нам треба його знайти.

— Ми вичекаємо свій час, от що нам слід зробити. Кілька місяців. Підготуємо громадську думку, збільшимо тиск на Генрі, аби той поступився, щоб, коли він це зробить, все мало такий вигляд, ніби ми схиляємося перед тим, чого й хоче публіка, а не потураємо внутріпартійним суперечкам. Розуміння є вирішальним, Френсисе, і нам знадобиться час, щоб вишикувати своїх качок у ряд.

І всім вам треба час підготувати арену для себе, подумав Уркгарт. Старий ти шахрай. Хочеш ту посаду так само сильно, як і завжди.

Він знав Вултона. Чолов’яга не був дурнем, не у всьому. Він уже планував провести якнайбільше вечорів у коридорах і барах палати громад, підкріплюючи встановлені зв’язки, заводячи нових друзів, поїдаючи гумову курку на передвиборчих заходах, збільшуючи свої досягнення. Його офіційний щоденник буде чистенький, він проводитиме менше часу в закордонних відрядженнях і набагато, набагато більше — гасаючи Британією й виголошуючи промови про виклики, з якими зіткнеться країна в наступне десятиліття.

— Це ваша робота, Френсисе, та ще й до дідька ж складна вона. Допомогти нам вирішити, коли настане час. Зарано — і ми скидатимемося на найманих убивць. Запізно — і партія розвалиться. Вам доведеться тримати вухо, хай йому, близько до землі. Я припускаю, ви збираєте відомості ще звідкись?

Уркгарт обережно кивнув у мовчазній згоді. «Він номінував мене на Кассія[33],— подумав він,— вклав кинджал мені в руку». Уркгарт радо відкрив, що він не мав нічого проти цього відчуття, аніскільки.

— Патрику, для мене честь, що ви були таким відвертим зі мною. Я глибоко вдячний за довіру, яку ви мені виявили. Наступні кілька місяців будуть складними для всіх нас, і я потребуватиму ваших безперервних порад. Ви завжди знайдете в мені надійного друга.

— Я знаю, Френсисе.

Уркгарт підвівся.

— І, звісно ж, жодне слово не вийде за межі цієї кімнати.

— Вся моя команда спеціальної служби постійно твердить мені, що у стін є вуха. Я радий, що це саме ви, чиє бунгало розташоване по сусідству! — вигукнув Вултон, грайливо і дещо зверхньо поплескавши Уркгарта між лопатками, коли гість пішов узяти свій червоний кейс.

— Сьогодні ввечері я проводжу прийом, Патрику. Прийдуть усі, найкорисніше зібрання. Ви ж не забудете, правда?

— Атож, ні. Завжди любив ваші вечірки. З мого боку було б грубо відмовитися від вашого шампанського!

— Тоді побачимося за кілька годин,— відказав Уркгарт, підіймаючи червоний кейс.

Коли Вултон зачинив двері за своїм гостем, він налив собі ще одну склянку. Він пропустить пообідні дебати в конференц-залі. Натомість він краще прийме ванну і трохи поспить, щоб підготуватися до напруженого вечірнього графіку. Обмірковуючи розмову, яку він щойно мав, він подумав, чи то не віскі притупило його чуття. Він намагався згадати, як Уркгарт виголосив свою власну опозицію до Колінґриджа, але не зміг. «Хитрий педик. Дайте мені проводити всі розмови». Все-таки це саме те, що очікувалося від головного організатора, й Френсису Уркгарту можна довіряти, чи не так? Сидячи і гадаючи, чи не був він дещо надто відвертим, Вултон так і не зауважив, що Уркгарт пішов з не тим червоним кейсом.

Меті була в піднесеному настрої ще з обіду, відколи відіслала копію своєї статті. Шокуюче опитування громадської думки. Ексклюзив на першій шпальті, коли довкруж самі лише конкуренти. Вона отримала гандикап на цій конференції, це вже напевно. Вона провела більшість пообідньої пори, вдумливо міркуючи про нові двері, що починали повільно прочинятись для неї. Вона щойно відсвяткувала свою першу річницю в «Кроніклі», і її здібності отримували визнання. Ще один такий рік — і, можливо, вона буде готова зробити наступний крок, може, в якості заступника редактора чи навіть і оглядача з простором для написання серйозного політичного аналізу, а не щоденної халтури. А з такими друзями, як Френсис Уркгарт, їй ніколи не забракне інсайдерських історій.

Звісно, за це треба платити. Мама була досі під враженням, ніби дочка знайшла собі когось у Лондоні — партнера, щоб розділити з ним життя, але це було важке й почасти самотнє життя, відтоді як вона повернулася до своєї квартири пізно вночі, а зранку копирсалася в кошику для брудної білизни. Вона мала потреби, не саме лише професійне марнославство, й ігнорувати їх ставало щораз важче.

Як і не могла вона проігнорувати негайне повідомлення передзвонити до офісу, яке вона отримала незадовго до п’ятої години. Вона саме закінчила розмову за чаєм на терасі з міністром внутрішніх справ — він жадав, щоб «Кронікл» завтра роздув його промову, та й узагалі за будь-якої нагоди волів за краще побазікати годинку з молодою блондинкою, аніж висиджувати ще один нескінченний день, вислуховуючи промови колег,— коли адміністратор готелю вклав повідомлення їй у руку. В фойє готелю було людно, але один з таксофонів був вільний, тож Меті вирішила примиритися з гамором. Коли вона додзвонилася, Престонова секретарка пояснила, що він зайнятий розмовою по телефону, й з’єднала з заступником редактора, Джоном Краєвскі, добрим велетнем, з яким вона проводила трохи часу протягом довгих літніх місяців, заохочена спільною любов’ю до гарного вина і тим фактом, що його батько, як і її дід, був воєнним біженцем з Європи. Ніякого сексу, поки що ні, хоча він вже й дав зрозуміти, що хоче обмінятися дечим більшим, аніж офісними плітками. Але зараз його тон був неочікувано незграбним.

— Привіт, Меті. Послухай, е... А, до сраки. Не покриватиму це трьома ярдами гівна собачого. Ми не... він не... не пускає твою статтю. Мені справді шкода.

Вона повторила його слова, щоб переконатися, що зрозуміла все правильно, і в телефоні запала оглушлива тиша. Але як не крути, а нічого не змінювалося.

— Що в біса значить — ви не пускаєте її?

— Лише те, що я й сказав, Меті. Її не буде,— Краєвскі явно мав великі труднощі з цією розмовою.— Послухай, мені прикро, що я не можу розповісти тобі всіх деталей, бо Ґрев особисто опікується цим,— я навіть не торкався статті, будь ласка, повір мені,— але це, вочевидь, настільки гаряча стаття, що наш шановний редактор не може випустити її, поки достеменно не впевниться. Він каже, що ми завжди підтримували цей уряд, і він не збирається пошпурити редакційну політику у вікно, засновуючись на анонімному папірці. Нам треба бути абсолютно певними, а вже потім рухатись, а ми не можемо бути такими, якщо не знаємо, звідки ця інформація.

— Заради бога, неважливо, звідки той сраний папірець. Хай хто мені його прислав, він не робив би цього, якби вважав, що його особу розголосять по всьому нашому ньюзрумі. Все, що має значення, це те, що дані справжні, і я в цьому пересвідчилася.

Він зітхнув.

— Повір мені, я знаю, як ти почуваєшся через це, Меті. Якби ж я міг опинитися за мільйон миль від цього! Все, що я можу тобі сказати,— це те, що Ґрев непохитний. Її не пропустять.

Меті захотілося кричати довго, гучно й дуже грубо. Раптом вона пошкодувала, що робить дзвінок з людного фойє.

— Дай мені побалакати з Ґревом.

— Пробач. Гадаю, він зайнятий на телефоні.

— Я зачекаю!

— Насправді,— сказав заступник редактора голосом, переповненим зніяковіння,— я знаю, що він буде зайнятий ще довго, й наполіг, щоб це я роз’яснив тобі все. Я знаю, він хоче поговорити з тобою, Меті, але вже завтра. Нема сенсу уламувати його сьогодні.

— Завтра — це, бляха, не діло! Відколи це ми ризикуємо втратити ексклюзив лише через те, що Ґреву в сраці застряг телефон? — Меті виплюнула своє презирство.— Яку це таку газету ми ведемо, Джонні?

Почулося, як заступник редактора прочищає горло, не в змозі дібрати слушні слова. «Вибач, Меті» було найкращим, на що він спромігся.

— Та пішов ти, Джонні! — оце й усе, що змогла вона просичати у слухавку, перш ніж пошпурила її назад на ріжки.

Він на те не заслужив, так само як і вона. Вона ще раз взяла слухавку — раптом він досі на тому кінці й збирається сказати їй, що це був дурний розіграш, та почула вона тільки байдужий гудок. «Бляха!» — гаркнула вона, кидаючи слухавку ще раз. Стюард з конференції за сусіднім телефоном кинув на неї уїдливий погляд. Вона сердито глянула на нього. «Бляха!» — сказала вона ще раз, навмисне, лише щоб переконатися, що він почув, перш ніж попростувала через фойє до бару.

Стюард саме підіймав ґрати над стійкою, коли прийшла Меті й ляснула по шинквасу своєю сумкою й п’ятифунтовою купюрою.

— Мені треба випити! — заявила вона, досі в такій сліпій люті, що штурхнула руку іншого відвідувача, який вже стояв за лакованою стійкою і, вочевидь, мав намір пригоститися першою склянкою за сьогоднішній вечір.— Перепрошую,— вибачилась вона роздратовано, і це не прозвучало так, ніби вона дійсно мала це на увазі.

Відвідувач обернувся обличчям до неї.

— Молода леді, ви кажете, що вам треба випити. І вигляд у вас такий, ніби вам треба випити. Мій лікар каже, що нема такої речі, як «треба випити», та що він там тямить? Ви не проти, якщо чоловік, який годиться вам у батьки, приєднається до вас? До речі, моє ім’я Колінґридж, містер Чарльз Колінґридж. Але, будь ласка, називайте мене Чарлі. Всі кличуть мене Чарлі.

— Що ж, Чарлі, за умови, що ми не будемо розмовляти про політику, залюбки. Дозвольте моєму редактору зробити сьогодні бодай щось вартісне й купити вам велику склянку!

Розділ вісімнадцятий

Світом Вестмінстеру керують амбіції, виснаження й алкоголь. І хіть. Особливо хіть.

Кімната мала низьку стелю й була напхом напхана людьми. Навіть з відчиненими навстіж вікнами «Наднормова алея» скидалася на термінал аеропорту з третього світу. Як наслідок, охолоджене шампанське, яке розносила Уркгартова секретарка з виборчої дільниці, користувалося ще більшим попитом. Спека і алкоголь розтопили формальність, і свято вже перетворювалося на один з найбільш розкутих конференційних прийомів головного організатора.

Проте Уркгарт не мав змоги кружляти залою і приймати подяки гостей. Його фактично пришпилила у кутку гігантська туша Бенджаміна Лендлеса. Іст-ендський газетний магнат добряче пітнів, він зняв піджак і розщібнув комір сорочки, демонструючи темно-зелені підтяжки, ніби ті парашутні ремені, які підтримували його широкі брюки, що спадали. Лендлес і не подумав зважати на такий дискомфорт. Вся його увага концентрувалася на загнаній здобичі.

— Але ж це якесь безглуздя, Френкі, ви ж розумієте. На минулих виборах я забезпечив вам підтримку всієї своєї мережі газет. Я перевіз свій світовий офіс до Лондона. Я інвестував у країну мільйони. Я вважаю, що ви мені винні. Та якщо Генрі не витягне голову з піску, весь той сраний цирк на наступних же виборах покотиться в тартарари. І через те, що я був з вами такий добрий, ті мерзотники з опозиції розіпнуть мене, якщо прорвуться. Тож припиніть байдики бити, заради бога!

Він спинився, щоб дістати десь із-поміж складок брюк великого шовкового носовичка і витерти чоло, а Уркгарт тим часом підбурював його.

— Напевне, все не так уже й погано, Бене. Всі уряди проходять складні часи. Ми вже теж таке проходили. Ми виберемося.

— Гівно собаче! Це самозаспокоєння, і ви це знаєте, Френкі. Ви хіба не бачили результатів опитування? Мені телефонували сьогодні вдень. Результати ката-бляха-строфічні! Якби вибори проводили сьогодні, вас би рознесли. Дідько, та просто знищили б!

Уркгарт відчув приплив задоволення, бо передбачав, який буде зранку заголовок «Кронікла», але не можна ще показувати того.

— Чорт. Звідки, на бога, ви отримали їх? Вони нашкодять на завтрашніх довиборах.

— Не спішіть бруднити штанці, Френкі. Я звелів Престону притримати їх. Результати, звісно, зрештою витечуть, але це станеться опісля довиборів. Я,— він тицьнув товстим пальцем собі у груди,— врятував вашу конференцію від перетворення на ведмежу яму,— він глибоко зітхнув.— Це більше, ніж ви, бляха, заслуговуєте.

— Я знаю, що Генрі буде вдячний, Бене,— сказав Уркгарт, почуваючи нудоту від розчарування.

— Атож, він буде,— проревів Лендлес, його палець уже штрикав Уркгарта у груди,— але подяка від найменш популярного прем’єр-міністра, відколи розіпнули Христа, не є активом, який можна покласти в банк.

— Що ви маєте на увазі?

— Будьмо реалістами, Френкі. Політична популярність — це бабло. І поки ваш лот у грі, мені треба мати змогу займатися своїми справами й робити те, що я вмію найкраще,— заробляти гроші. Саме тому я й підтримав вас. Але тільки-но у ваш човен починає потрапляти вода, всі панікують. Ціни на фондовій біржі обвалюються. Люди не хочуть інвестувати. Профспілки впертішають. Я не можу планувати наперед. І це все відбувається від самого червня. Прем’єр не може організувати сракорозкольну боротьбу просто зараз. Та якби він зараз поцілував немовля, його б засудили за напад. Він тягне всю партію донизу, і мій бізнес разом з нею. Якщо ви нічого з цим не зробите, ми всі зникнемо у велетенській сраній дірі.

— Ви справді так почуваєтеся?

Лендлес зробив паузу — лише щоб дати Уркгарту зрозуміти, що це в ньому говорить не шампанське.

— Цілковито,— гаркнув він.

— Тоді схоже, що у нас дійсно проблема.

— До біса, так і є.

— Що ж, по-вашому, нам робити, Бене?

— Френкі, якби мої акціонери побачили, як я тут мудохаюся, я б не дотягнув і до обіду. Мене б не стало.

— Ви маєте на увазі...

— Атож. Позбудьтеся його. Грандіозне Бувай!

Уркгарт гостро звів брови, та Лендлес був з тих людей, які, осідлавши коня й рушивши, вже не можуть повернути назад.

— Життя занадто коротке, щоб марнувати його на підтримку невдах, Френкі. Я не для того провів останні двадцять років надриваючи пупа, щоб дивитися, як ваш бос просрав усе.

Уркгарт відчув, як його руку боляче стиснули пальці гостя. За неймовірною хваткою чолов’яги була справжня сила, й Уркгарт почав розуміти, як Лендлес завжди досягав свого. Тих, над ким він не міг домінувати своїм багатством і комерційною потужністю, він поглинав своєю фізичною силою і батогом свого гострого язика. Уркгарту ніколи не подобалося, коли його називали Френкі, а це єдина людина на світі, яка наполегливо це робить. Проте сьогодні, у вечір усіх вечорів, він не протестуватиме. Це суперечка, яку він залюбки програє.

Лендлес нахилився ближче, по-змовницькому, остаточно пришпилюючи Уркгарта в кутку.

— Дозвольте навести вам приклад, між нами. Згода, Френкі? — Лендлес роззирнувся, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує.— Одна пташинка сказала мені, що вже дуже скоро «Юнайтед ньюзпейперс» виставлять на продаж. Якщо це так, я хочу їх купити. Насправді я вже мав з ними серйозні переговори. Та ці педикуваті юристи кажуть мені, що я вже й так володію однією групою газет і що уряд не дозволить мені купити ще одну. Я сказав їм: ви кажете мені, що я не можу стати найбільшим газетним власником у країні, навіть якщо я змушу всі заголовки підтримувати уряд?! — піт рясно котився йому по обличчю, та він не зважав.— І знаєте, що вони відповіли, Френкі? Знаєте, що сказали мені ті дебіли? Що саме тому, що я підтримую уряд, я й у біді. Ніби мені навіть моргнути достатньо у бік об’єднаної опозиції, щоб мене порвали. Здійметься паскудний сморід. І ніхто не наважиться встати й захистити мене, от що мені сказали. Це придбання передадуть до Комісії з монополій і злиття, я на місяці погрузну серед стада дорогих юристів у якомусь сраному комітетському кабінеті, змушений слухати купку гомосяцьких мудил, які читатимуть мені лекції щодо того, як мені вести бізнес. І знаєте, що справді до всирачки мене вибішує, Френкі?

Уркгарт кліпнув. Зблизька цей чолов’яга трохи лякав.

— Гадки не маю, Бене. Скажіть, будь ласка.

— Що мене до всирачки вибішує,— знову штрикнув пальцем Лендлес,— це те, що хай які аргументи я використаю, хай що казатиму, зрештою уряд відмовиться дозволити пройти цій угоді. Чому? Та тому, що у них нема яєць, щоб битися,— він видув сигарний дим в обличчя Уркгарта.— І через те, що у вашого уряду нема яєць, мій хрін опиниться під пресом. Вам недостатньо накосячити зі своїми справами, ви ще й мої пересерете!

Лише тоді Лендлес забрав свій палець від грудей господаря. А доти палець так болюче врізався, що Уркгарт був певен — на ранок буде синець. Уркгарт повільно заговорив.

— Бене, ви завжди були добрим другом партії. Я, зі свого боку, надзвичайно ціную те, що ви зробили. Було б непростимо, якби ми не змогли відплатити за цю дружбу. Я не можу говорити за прем’єр-міністра з цього приводу,— насправді нині мені дедалі важче говорити за нього з будь-якого приводу,— та я зроблю все, що від мене залежить, аби підтримати вас, коли ви того потребуєте.

Лендлес кивав.

— Приємно знати це, Френкі. Мені подобається те, що ви кажете, дуже. Якби ж тільки Генрі був таким рішучим!

— Боюся, це не в його натурі. Але я знаю, що він буде неймовірно вдячний.

— За що?

— За те, що ви приховали опитування громадськості. Не можу навіть уявити, якої шкоди це завдало б йому, якби його опублікували. Це перетворило б усю конференцію на ведмежі бої.

— Ага. Так би й сталося, правда?

— Зважте, що є й такі, хто вірить, ніби не буває прогресу без маленького дискомфорту.

Похмуре розчарування, що набігло на Лендлесове чоло, вже поступилося посмішці. Його шкіра стала навдивовижу рожевою й м’якою, вишкір — широчезним.

— Гадаю, я втямив, до чого ви ведете, Френкі.

— До чого ж, Бене?

— Ха! Думаю, ми розуміємо одне одного, ви і я.

— Так, Бене, гадаю, що так.

Лендлес стиснув руку головного організатора ще раз, але вже м’яко, з подякою. Потім глянув на свій годинник.

— Всратися й не жити, уже так пізно? В мене ще є робота, Френкі. Перше число закривається менш ніж за півгодини. Треба зробити дзвінок,— він схопив піджак і повісив його на руку.— Дякую за вечірку. Було весело. Я не забуду, Френкі.

Уркгарт спостерігав, як промисловець у прилиплій до спини пропітнілій сороці проштовхався крізь повну людей кімнату і зник за дверима.

З протилежного боку переповненої кімнати, схований за товкотнечею тіл, Роджер О’Ніл зручно сидів на маленькій канапі разом з молодою і привабливою відвідувачкою конференції. Він був у стані значного збудження. Його пальці без упину метушилися, очі бігали як ошпарені, слова торохтіли з тривожною швидкістю. Дівчину з Ротергема вже причавило іменами, які вивалив О’Ніл, і секретами, якими він поділився,— вона була невинним свідком односторонньої розмови.

— Прем’єр-міністр перебуває під постійним наглядом нашої служби безпеки, звісно ж. Завжди є загроза. Ірландці. Араби. Чорні бойовики. Вони намагаються злапати й мене. Місяцями стараються. Хлопці зі спеціальної служби наполягли, що протягом виборів мені потрібно надати захист. Знайшли наші імена у списку на знищення, ім’я Генрі та моє. Тож забезпечили мені цілодобове прикриття. Це не для загалу, та всі журналюги в курсі.

Він несамовито затягнувся сигаретою й закашлявся. Дістав замусолений носовичок і гучно висякався, перевіривши результат, перш ніж повернути носовичок назад до кишені.

— Але чому ви, Роджере? — наважилася запитати його молода співрозмовниця.

— Легка ціль. Просто дістати. Удар з широким розголосом,— проторохтів він.— Якщо не можуть дістатися до прем’єра, то візьмуться за когось такого, як я,— він знервовано роззирнувся, його очі ніяк не вгамовувалися.— Ви вмієте тримати таємниці? Справжні таємниці? — він зробив ще одну глибоку затяжку.— Сьогодні вранці я помітив, що в моїй машині покопалися. Хлопці з команди саперів прочесали її частим гребінцем. Помітили, що гайки на одному з передніх коліс викрутили. Їду я додому автострадою, колесо відлітає на вісімдесятьох і... більше роботи для підмітальників доріг! Вважають, що це зробили навмисне. Відділ убивств уже їде сюди, щоб допитати мене.

— Роджере, це жахливо,— задихнулася вона.

— Не кажіть нікому. Спецслужба не хоче сполохати їх, коли є нагода заскочити їх зненацька.

— А я й не усвідомлювала, що ви настільки близький до прем’єр-міністра,— сказала вона з наростаючим трепетом.— Який же страшний час для...— вона раптово задихнулася.— Роджере, з вами все гаразд? У вас дуже засмучений вигляд. Ваші... ваші очі...— запнулася вона.

О’Нілові очі дико вертілися, посилаючи в мозок дедалі божевільніші галюцинації. Здавалося, подумки він перебуває деінде — він уже не з цією молодою жінкою, а в якомусь іншому світі, за іншої розмови. На мить його очі знов зупинилися на дівчині, та зразу ж і перескочили на щось інше. Вони налилися кров’ю й сльозилися, не могли впіймати фокус, з носа О’Нілові крапало, ніби в старого діда взимку; він побіжно й невдало втер носа зворотом долоні. Його обличчя посіріло мов попіл, тіло смикнулось — і він різко зірвався на ноги. Він нажахався, так ніби на нього валилися стіни.

Дівчина безпорадно поглянула на нього, не певна, чого йому треба, лякаючись публічної сцени. Вона зробила рух, щоб взяти його під руку й підтримати, та не встигла: він завалився на неї і втратив рівновагу. Вчепився в неї, щоб утриматися на ногах, схопився за її блузку — й кілька ґудзиків відлетіло.

— З дороги, з дороги,— прогарчав він.

Він рвучко штовхнув її назад, і, перш ніж звалитися на софу, вона впала на стіл, заставлений склянками. Дзенькіт скла на підлозі урвав розмови, й усі в кімнаті обернулися глянути, що коїться. Відірвалося ще кілька ґудзиків, і її ліва грудь відкрилася очам.

Запала абсолютна тиша, а О’Ніл шпортався до дверей, розштовхуючи ще більше людей геть зі свого шляху, аж поки не звалився у ніч, лишивши позаду повну кімнату шокованих облич і дівчину, яка вчепилася у свою пошматовану одіж і боролася зі слізьми приниження. Літня жінка заходилася допомагати їй дати собі раду й повела до вбиральні. Коли двері вбиральні зачинилися за ними, кімната одразу ж загуділа, пересуди розлилися морем пліток, які розважали людей увесь подальший вечір.

Пенні Ґай у ці плітки не лізла. Ще хвильку тому вона весело сміялася, цілком насолоджуючись чарівливою дотепністю мерсисайдського шарму Патрика Вултона. Уркгарт представив їх одне одному менш як годину тому й переконався, щоб шампанське текло так само легко, як і їхня розмова. Та магічний момент розчинився у гаморі, й світла усмішка Пенні зів’яла, поступившись місцем безнадійно нещасному виразу обличчя. Пенні вела заздалегідь програшну битву зі сльозами, які котилися по щоках і здавалися непереборними, незважаючи на підтримку й великий білий носовичок, надані Вултоном. Її біль був аж надто реальним.

— Він справді добрий, неперевершений у всьому, що робить,— пояснила вона.— Та іноді здається, що йому того всього забагато і він дещо дуріє. Це все через його характер.

Поки вона захищала начальника, сльози полилися ще швидше.

— Пенні, мені дуже прикро, люба. Послухайте, вам треба піти з цього клятого місця. Моє бунгало по сусідству. Що б ви сказали, якби ми пішли, і ви б там висушили сльози, гаразд?

Вона знала, що буде далі. Та це вже нічого не важило. Вона кивнула на згоду, й пара прослизнула крізь натовп. Ніхто, здавалося, й не помітив, як вони полишили кімнату, за винятком Уркгарта. Його очі простежили за ними аж за двері, де до того зникли Лендлес і О’Ніл. Уркгарт був надзвичайно вдоволений. Це все перетворювалося на вечірку, яку варто запам’ятати.

Розділ дев’ятнадцятий

Більшість кандидатів на довиборах є не більш ніж правовою необхідністю, потрібною, щоб переможець почувався, ніби зробив щось вартісне. Що насправді буває вкрай рідко.

— Ти ж не хочеш виробити срану звичку піднімати мене з ліжка щоранку, нє?

Навіть по телефону Престон дав чітко зрозуміти, що він радше наказує, аніж питає.

Після кількох годин алкогольного самобичування з Чарльзом Колінґриджем, Меті почувалася навіть ще гірше, ніж попереднього ранку. Вона заледве могла зібрати докупи кінці того, що відбувається.

— Чорт, Ґреве. Я лягаю спати з думкою, що хочу тебе вбити, бо ти не пропускаєш мою статтю про опитування громадськості. Тоді прокидаюся сьогодні зранку й знаходжу її перекручену версію на першій шпальті з підписом невідомо кого на ім’я «Наш політичний оглядач». Я вже й не думаю, що хочу тебе вбити: я знаю, що хочу тебе вбити. Але спершу хотіла б дізнатися, чому ти так обійшовся з моєю статтею. Чому ти передумав? Хто переписав мій примірник? І хто в дідька цей «Наш політичний оглядач», якщо це не я?

— Вгамуйся, Меті. Вдихни, поки не луснув корсет.

— Я не ношу корсету, Ґреве!

— А ще ти нічого такого не робила вчора, ага? Чим ти займалася, стріляла очима в якогось достойного пера чи спалювала ліфчик на якомусь феміністичному шабаші? Та nada. Я намагався додзвонитися. Ніхто не відповідав. Якби ж ти була десь поряд, ти все б дізналася.

Меті почала пригадувати події вчора ввечері. З неабияким зусиллям, крізь імлу. Відволікшись, вона дала Престону час продовжити.

— Гадаю, Краєвскі казав тобі, що вчора ввечері дехто з редакторів тут не вірив, ніби у твоїй писанині достатньо доказів, щоб пустити її сьогодні.

Він почув, як Меті пирхнула від обурення.

— Чесно, мені сподобався текст, від самого початку,— додав він, вдаючи, ніби це правда.— Я хотів пустити його в дію, та ми потребували більше доказів, перш ніж розірвемо прем’єр-міністра країни на шматки у важливий день довиборів. Одненького анонімного папірця тут не досить.

Я не рвала прем’єр-міністра на шматки, це зробив ти, хотіла вставити Меті, та Престон встиг випередити її.

— Тож я переговорив з одним зі своїх старших контактів у партії, і пізно ввечері ми отримали потрібне підтвердження. Перед самим дедлайном.

— Але ж моя стаття...

— Твою статтю треба було доопрацювати, історія розвивалася. Я намагався зв’язатися з тобою, але оскільки мені це не вдалося, то переписав її сам. Не хотів, щоб її чіпав хтось іще, стаття надто хороша. Тож «Наш політичний оглядач» у цьому випадку — це я.

— Я написала статтю про опитування громадської думки. А ти перетворив її на розп’яття Колінґриджа. Ці цитати з «провідних партійних джерел», ця критика й засудження... Хто в тебе ще працює в Борнмуті, окрім мене?

— Мої джерела — то моя особиста справа, Меті, тобі варто було б це знати.

— Гівно, Ґреве. Це я — твій політичний оглядач на цій сраній конференції. Не можна тримати мене отак у невіданні. Газета перекинула з ніг на голову і мою статтю, і Колінґриджа на додачу. Ще кілька тижнів тому з-за його спини сяяло сонце, наскільки ти пам’ятаєш, а зараз він уже — як там написано? — «катастрофа, яка загрожує поглинути уряд щомиті». Сьогодні я тут буду популярна як та відьмина пахва. Мусиш сказати мені, що відбувається!

Престон вже пробував сказати. Він надав пояснення. Неправдиві, то й що з того? А зараз він вирішив, що саме час ввімкнути боса.

— Я скажу тобі, що відбувається. Блискучий, бляха, ексклюзив, ось що відбувається. І може, це пройшло повз твою увагу, Меті, та я — редактор нашої газети, а це значить, що я незобов’язаний витрачати свій день, виправдовуючись перед зеленою репортеркою, яка стирчить десь у провінції. Ти робитимеш як сказано, я робитиму як сказано, і ми обоє просунемося в роботі. Згода?

— Так хто ж у біса каже тобі, що робити, Ґреве? — наполягала Меті. Однак у відповідь вона почула хіба гудок. Телефон вимкнувся. Вона розчаровано гахнула кулаком об бильце крісла. Вона не може — і не збирається — терпіти це все. Вона вже була подумала, що для неї прочинялися нові двері, а натомість її редактор грюкав ними просто їй по пальцях. Меті не бачила в цьому ніякого сенсу.

В цьому ще не було жодного сенсу і через добрих півгодини, коли вона намагалася прояснити думки ще однією чашкою кави в їдальні. Їй відлягло, коли вона не побачила там ніяких ознак Кевіна Спенса. Стос ранкових газет лежав на підлозі біля її ніг, і вона мала визнати, що Престон мав рацію: це був гарний ексклюзив, найкраща передовиця серед усіх. Чудові цифри, чудові цитати. Аж надто добре, щоб Ґревіл Престон зробив усе по телефону з Лондона. Розбираючи головоломку, Меті помітила тінь, яка повзла підлогою, і, звівши погляд, побачила дебелу тушу Бенджаміна Лендлеса, який дибав до столика біля вікна на розмову з лордом Пітерсоном, скарбником партії. Лендлес умостив стою тушу в абсолютно неспіврозмірний стілець і нахилився настільки, наскільки дозволяло йому черево. Посміхнувся Пітерсону, потис йому руку, цілком проігнорувавши Меті. Раптом їй подумалося, що в усьому цьому з’являється трохи більше сенсу.

Політичний секретар прем’єр-міністра здригнувся. Вже втретє прес-секретар підсунув ранкову газету через стіл до нього, і вже втретє він спробував її відштовхнути. Тепер він знав, як мав почуватися святий Петро.

— Заради бога, Ґреме,— відрізав прес-секретар, підвищуючи голос,— ми не можемо сховати кожен клятий примірник «Кронікла» у Борнмуті. Він мусить знати, а ви мусите йому показати її. Негайно!

— Чому це мало статися сьогодні? — простогнав політичний секретар.— Повторні вибори вже на носі, і ми всю ніч не спали, дописуючи його промову на завтра. А зараз же він захоче, щоб ми все переписали, хай йому, а звідки нам узяти час? Він просто лютуватиме,— надзвичайно засмучений, він рвучко захлопнув портфель.— Весь цей тиск останніх тижнів, а тепер ще й це... Здається, ніякого полегшення не очікується, правда ж?

Його співрозмовник вирішив не відповідати, воліючи вивчати краєвид за готельним вікном, на тому боці затоки. Знову дощило.

Політичний секретар узяв газету, міцно згорнув її й пошпурив через кімнату. Вона з гуркотом влетіла у кошик на сміття, перевернувши його й розкидавши вміст по килиму. Відкинуті сторінки чернетки промови змішалися з сигаретним попелом і кількома порожніми бляшанками з-під пива й томатного соку.

— Хай йому грець, він принаймні заслуговує на свій сніданок, заради всього святого. Скажу йому опісля,— мовив політичний секретар.

Це виявилося не найкращим його рішенням.

Генрі Колінґридж смакував яєчнею. Він закінчив свою промову для конференції рано-вранці й залишив її своїм працівникам, щоб ті впорядкували й набрали її, а сам тим часом ліг спати. Він спав міцно, хоч і недовго; здавалося, він спить уперше за кілька тижнів.

Завершальна промова конференції завжди нависала над його головою, ніби темна хмара. Він не любив конференцій і світських бесід, не любив бути цілий тиждень не вдома, не любив надмірності за обіднім столом — і промов. Довгі години болісних дискусій у заповненій димом готельній кімнаті постійно переривалися, коли прогрес тільки-но починав майоріти на обрії, тільки для того, щоб відвідати якусь яйцеломну церемонію чи прийом; і повертатися до роботи значно пізніше, намагаючись знайти, де вони спинилися, лише більше стомлювало Генрі й відбирало натхнення. Якщо промова йшла добре, це було саме те, чого всі очікували й вимагали. Якщо ж погано, люди все одно аплодували, але йшли з неї, буркочучи, що починає проявлятися тиск посади. Закон підлості.

Та зрештою, все вже майже готово, лишилося тільки виступити. Прем’єр-міністр був достатньо спокійний, щоб запропонувати дружині прогулянку перед сніданком, змести з себе павутину, до дідька той перемінний дощ. Детективи з його спеціальної служби тупцяли на кілька кроків позаду. Прогулюючись, Колінґридж обговорював переваги зимових канікул в Антигуа чи на Шрі-Ланці.

— Гадаю, цього року Шрі-Ланка,— казав він.— Можеш лишатися на пляжі, якщо хочеш, Capo, та я б радше волів здійснити кілька подорожей у гори. Там є стародавні буддійські монастирі, та й заповідники, певно, вражають. Президент Шрі-Ланки розповідав мені про них минулого року, і це звучало справді... Люба, ти не слухаєш!

— Вибач, Генрі. Я просто... задивилася на газету отого джентльмена,— вона кивнула на чоловіка, ще одного відвідувача конференції, який силувався утримати свою газету на морському бризі.

— Це цікавіше за мене, так?

Раптом його безтурботність звіяло вітром, йому стало тривожно: він згадав, що ніхто ще не подав йому витримок зі щоденних газет. Хтось би та й сказав йому напевне, що там нема нічого важливого, але... Кілька місяців тому він помилився, коли працівники переконали його, що йому непотрібно витрачати час на читання щоденних газет і що редаговане зведення буде більш ефективним. Проте державні службовці мають власні вузькі погляди на те, що важливе для прем’єр-міністра, і він дедалі частіше помічав, що їхні зведення мали дірки, особливо коли доходило до політичних справ, а тим паче коли новини були погані. Атож, вони намагалися його захистити, та він завжди боявся, що кокон, який вони сплели навколо нього, зрештою задушить його.

Він згадав, як уперше зайшов на Даунінг-стріт, 10, як прем’єр-міністр — після повернення з Вестмінстерського палацу. Залишив натовп і телевізійників надворі, й тільки-но великі чорні двері зачинилися за ним, йому відкрився надзвичайний краєвид. З одного боку великого коридору, що вів від дверей, зібралися щось зо дві сотні державних службовців, які гучно аплодували йому — так, як вони аплодували Тетчер, Каллагану, Вілсону і Гіту, і так само, як аплодуватимуть його наступнику. З другого боку коридору, навпроти армади державних службовців, стояв його виборчий штаб, команда відданих прихильників, яких він похапцем зібрав навколо себе, коли почала свій зліт його кампанія, що призвела до перемоги над Тетчер, і яких він запросив на Даунінг-стріт, щоб насолодитися історичним моментом. Їх було всього семеро, та й ті затьмарені новим оточенням. До неможливого нерівна боротьба. Наступні півроку Колінґридж майже не бачив своїх партійних радників, адже їх ефективно витиснула офіційна машина, і не лишилося вже нікого з початкової команди. Ні, настільки покладатися на посадовців — нехороша ідея, тоді ще вирішив він. Він також обіцяв собі позбутися зведень з преси й повернутися до читання справжніх новин, та руки так і не дійшли до того. Наступного тижня, обов’язково.

Його увага повернулася до газети, яка обліпила її власника, повторюючи обриси його тіла. Вона була за кілька ярдів, і Колінґриджу було надзвичайно важко повністю сфокусуватися на ній. Він силкувався не витріщатися аж надто сильно. Поволі слова потрапили у фокус.

«КРИЗА ДОВІРИ Б’Є ПО УРЯДУ» — кричав заголовок.

Колінґридж підійшов на п’ять кроків і вихопив газету в сполоханого чоловіка.

«МАЙБУТНЄ ПРЕМ’ЄРА ПІД ПИТАННЯМ, ПАДІННЯ ІНТЕРЕСУ Б’Є ПО ПАРТІЇ,— прочитав він.— РИЗИК ПРОВАЛУ ДОВИБОРІВ».

— Генрі! — стривожено скрикнула його дружина.

— Якого...— рявкнув чоловік — і тут його слова завмерли: він упізнав свого нападника.

— З вами все гаразд, прем’єр-міністре? — запитав один з детективів, затуляючи Колінґриджа.

Колінґриджа схилив голову.

— Пробачте, я ненавмисне... Мені дуже прикро,— пробубнів він вибачаючись.

— Ні, прем’єр-міністре, це мені прикро,— сказав чоловік, відновлюючи рівновагу.— Ви заслуговуєте на краще, ніж оце.

— Так, невже? — пробурмотів Колінґридж, розвертаючись і рушаючи до готелю.

Нічого не покращило настрою прем’єр-міністра, коли йому довелось витягти примірник «Кронікла» з-поміж сигаретного попелу в кошику на сміття.

— Від абсолютного, бляха, незнайомця, Ґреме. А можна зробити так, щоб я, бодай іноді, довідувався не останнім?

— Вибачте, прем’єр-міністре. Ми збиралися показати це вам, тільки-но ви завершите сніданок,— почулася смиренна відповідь.

— Думаєте, в мене ще залишився апетит після такого? Погляньте лишень на це сміття! Це недобре, Ґреме, це взагалі, бляха, не...

Він спинився. Саме натрапив на місце у звіті «Кронікла», де жорсткі новини змінювалися роздумуваннями й розмислами:

— От гівно,— беззвучно кинув Колінґридж, продовжуючи читати:

— Гівно! — вигукнув Колінґридж, більше не намагаючись шепотіти.

«Сьогоднішні парламентські довибори у Дорсет-істі, які, як вважалося, гарантують уряду місце, стануть вирішальними для прем’єр-міністрового майбутнього»,— підсумувала стаття.

Можна провести півжиття на вершині політичної драбини, навчаючись долати страх висоти, та іноді починає паморочитися в голові й стає вже занадто.

— Знайдіть того парашника, який стоїть за цим, Ґреме! — прогарчав прем’єр-міністр, мнучи газету обіруч, ніби те різдвяне курча.— Я хочу знати, хто це написав. Хто з ними говорив. Хто злив опитування. А на сніданок завтра я хочу його яйця на тості!

— Мені зателефонувати лорду Вільямсу? — запропонував політичний секретар.

— Вільямс! — вибухнув Колінґридж.— Це його сраний примірник злили! Я не хочу вибачень: я хочу відповідей. Приведіть головного організатора. Знайдіть його і, хай що він там робить, приведіть сюди. Негайно.

Секретар зібрав усю свою хоробрість, щоб підняти наступну проблему.

— Поки він не прибув, прем’єр-міністре, може, переглянемо вашу промову? У ній може виявитися чимало речей, які б ви захотіли змінити — після ранкової преси,— а ми не маємо багато часу...

— Промова лишиться такою, як є. Кожнісіньке слово. Я не шматуватиму ідеальну промову лише тому, що ті полудурки з преси зрання вже вкинули гівна. Тож знайдіть Уркгарта. І знайдіть негайно!

Коли в Уркгарта задзвонив телефон, він сидів у своєму бунгало; на протилежному кінці лінії був не прем’єр-міністр, а секретар закордонних справ. На Уркгартове полегшення, Вултон гиготів.

— Френсисе, ви чортів йолоп!

— Любий Патрику, я не...

— Наступного разу покладу більше льоду вам у віскі. Вчора ви пішли з одним з моїх кейсів, а свій залишили. Зараз у мене ваші сендвічі, а у вас копія найостанніших секретних планів захоплення Папуа Нової Гвінеї чи якісь там ще кляті нісенітниці, які мене намагаються змусити підписати на цьому тижні. Пропоную обмінятися, поки мене не арештували за втрату конфіденційної власності уряду. Буду у вас за двадцять секунд.

Незабаром Уркгарт уже посміхався, вибачаючись перед своїм міністерським колегою, та Вултон відкинув це.

— Байдуже, Френсисе. Правда в тому, що мені й не варто було читати ці кляті папери, тільки не вчора. Насправді я маю подякувати вам. Видався надзвичайно натхненний вечір.

— Я такий радий, Патрику. Ці конференції можуть бути веселою розвагою.

Та тільки-но Вултон пішов, досі гигочучи, настрій Уркгарта змінився. Посерйознішавши, Уркгарт замкнув двері зсередини, перевіряючи ручку, щоб остаточно переконатися, що двері замкнені надійно; його чоло зборознило занепокоєння. Не гаючи часу, він опустив жалюзі на вікнах і, лише коли переконався, що за ним ніяк не можуть простежити, обачно поставив червоний кейс на письмовий стіл. Уважно оглянув кейс на наявність ознак втручання, потім обрав ключ з великої зв’язки, яку видобув з кишені, обережно встромив його в замок. Коли покришка відчинилася, вона відкрила не папери чи сендвічі, а великий шматок полістиролової плівки, що повністю заповнювала кейс. Він дістав пакунок і поклав його біля себе, поставив кейс на бік. М’яко відділив кутик червоної шкіри, відриваючи від неї смужку, аж поки не дійшов до маленького отвору, вирізаного у стінці кейса. Западина була не більше двох дюймів у діаметрі, а чітко посередині неї містився радіопередавач, доповнений власним мініатюрним блоком живлення — люб’язний подарунок японського виробника.

Менеджер крамниці охоронного обладнання біля Тоттенгем-корт-роуд, куди Уркгарт навідався два тижні тому, начепив на обличчя маску цілковитої байдужості, коли Уркгарт пояснив необхідність перевірити одного нечесного працівника. «Буває»,— ось і все, що він сказав. Він виявив значно більше ентузіазму, описуючи всі можливості обладнання, яке міг запропонувати. Це один з найпростіших і найчутливіших передавачів на ринку, пояснив він, який гарантовано вловить майже будь-який неекранований звук на відстані до п’ятдесятьох метрів і передасть на приймач, виготовлений на замовлення, і запише на магнітофон, який активується звуком. «Лише переконайтеся, що мікрофон наведено на джерело звуку, і я гарантую, звучатиме, ніби симфонія Малера».

Уркгарт підійшов до шафи й дістав ще один червоний міністерський кейс. Усередині, гніздячись у ще одній захисній полістироловій обгортці, було сховане модифіковане портативне FM-радіо з вбудованим касетним диктофоном, налаштоване на довжину хвиль передавача. Уркгарт залюбки помітив, що довгограюча касета, яку він поставив, майже закінчилася. Значить, було достатньо гамору, щоб активувати диктофон.

— Сподіваюся, це не лише тому, що ти хропів, Патрику,— пожартував Уркгарт сам до себе.

Саме тоді апарат ще раз увімкнувся, клацнувши, пропрацював десять секунд і зупинився.

Уркгарт натиснув кнопку перемотки й саме дивився, як крутяться котушки-близнята, коли знову задзвонив телефон, викликаючи його до прем’єр-міністра. Терміново. Ще один урок з латання дірок.

— Нічого страшного,— сказав він, проводячи пальцями по обох червоних шкіряних кейсах,— почекаєш.

Виходячи з будинку, він сміявся.

Розділ двадцятий

Деякі політики думають про високий пост, ніби той моряк про море,— як про велику пригоду, повну непередбачуваності й захвату. Вони вбачають у ньому шлях до своєї долі. Я ж бо бачу в ньому щось, у чому вони, вірогідно, потонуть.

Не лише «Кронікл» наступного дня після промови прем’єр-міністра оголосив її катастрофою. Приєдналися й інші газети, як і кілька рядових членів парламенту та лідер опозиції.

Поразка на довиборах у Дорсет-істі, коли новина тільки-но звалилася на конференцію о ранній порі п’ятничного ранку, спершу прибила прихильників партії, та це відчуття розвіялося ще до сніданку. За своїми мюслями чи повним англійським сніданком партійці почали виприскувати своє розчарування, і в них могла бути лише одна ціль. Генрі Колінґридж.

Уже до обіду здавалося, що кореспондентів у Борнмуті обсідають безіменні старші партійні посадовці, кожен з яких заявляв, ніби попереджав прем’єр-міністра не проводити довибори у тиждень конференції, а зараз вони скидали з себе відповідальність за поразку. У відповідь офіс прем’єр-міністра з відчаю мстився — звісно ж, неофіційно. Там казали, що провина лежить на штабі партії, за який, певна річ, відповідав лорд Вільямс. Виправдання, щоправда, здебільшого пропустили повз вуха. Зграйний інстинкт узяв гору.

В одній з проурядових газет писалося:

В офісній будівлі на південному березі Темзи редактор «Вікенд-Вотч», передової програми поточних подій, вивчив газети і скликав поспішну конференцію своїх працівників. За двадцять хвилин програму про домовласників-шантажистів, заплановану на наступний день, відклали й увесь шістдесятихвилинний репортаж замінили. Для участі запросили Берстеда разом з кількома опитувачами громадської думки й аналітиками. Новій програмі дали заголовок «Час іти?».

Зі свого дому в густолистому передмісті поблизу Епсома старший менеджер маркет-мейкерів «Barclays de Zoete Wedd» зателефонував двом колегам. Вони домовилися приїхати в офіс у понеділок особливо рано. «Усе це політичне гівно підірве ринки. Треба трохи змінити фонди, поки інші виродки не почали продавати».

В неділю з переможеним кандидатом на іст-дорсетських довиборах зв’язалися з «Мейл». Газета навмисне дочекалася, поки він закінчить обід, під час якого він топив свої печалі. Кандидатову ворожість до лідера своєї партії було не приховати. «ВІН ПОЗБАВИВ МЕНЕ МОГО МІСЦЯ. ТО ЧИ БУДЕ ЙОМУ ЗАТИШНО НА ЙОГО ПОСАДІ?» Чудовий заголовок.

У своєму пишному заміському будинку в стилі Палладіо, у гемпширському Нью-Форесті, Уркгарт прийняв дзвінки кількох колег з Кабінету і старших рядових парламентарів, які висловлювали своє занепокоєння. Також подзвонив йому з Йоркширу голова низового виконавчого комітету, передаючи подібні тривоги.

— Знаєте, зазвичай я би переказав це голові партії, Френсисе,— пояснив простакуватий йоркширець,— та здається, між штабом партії та Даунінг-стріт іде війна. Хай мені, якщо потраплю в самісінький вир цього всього.

Тим часом у Чекерзі, офіційній резиденції прем’єр-міністра, розташованій серед горбистих лук і чималої охорони в сільському Бакінгемширі, Колінґридж просто собі сидів, ігноруючи офіційні папери, позбавлений натхнення. Камінь почав котитися з гори, й він гадки не мав, як його спинити.

Наступний удар, який упав трохи згодом того дня, заскочив зненацька майже усіх. Навіть Уркгарта. Він очікував, що «Обзерверу» знадобиться щонайменш ще кілька тижнів на перевірку жмута паперів і фотокопій, що їх він їм надіслав (цілком анонімно). Він очікував більшої ретельності адвокатів, та здавалося, в «Обзервері» боялися, що конкурент може вийти на слід. «Хріново, якщо не опублікуємо, хріново, якщо опублікуємо. Тож уперед!» — гаркнув редактор на свій ньюзрум.

Уркгарт був у гаражі, де він тримав свій «ровер спід пайлот» 1933 року, коли надійшов дзвінок. На тому «ровері» він любив погасати дорогами Нью-Форесту, ніби та «рожевошкіра версія жабеняти пана Тода», як приказувала його дружина, спокійна з думки, що нема такого дурного поліцейського, щоб штрафувати таку чудову британську класику, та й до того ж головний констебль був членом того самого гольф-клубу, що і її чоловік. Уркгарт саме налаштовував потрійний карбюратор, коли Мортіма погукала з будинку.

— Френсисе! Чекерз на дроті!

Він узяв слухавку на стіні гаража, ретельно витираючи руки засаленою ганчіркою.

— Френсис Уркгарт слухає.

— Головний організаторе, заждіть, будь ласка. Тут на лінії прем’єр-міністр,— пояснив жіночий голос.

Голос, який затинався по телефону, було майже не впізнати. Він був бляклий, непевний, спустошений.

— Френсисе, боюся, у мене погані новини. «Обзервер» вийшов на зв’язок. Виродки. Кажуть, що завтра запускають статтю. Не можу цього пояснити, та вони твердять, ніби мій брат Чарльз купував акції у компаніях за інсайдерською інформацією — урядовою інформацією. Наживаючись на них. Кажуть, у них є документальні докази — банківські рахунки, брокерські чеки, все вкупі. Він придбав акції «Реноксу» десь на п’ятдесят тисяч фунтів, як вони кажуть, за кілька днів до того, як ми схвалили їхні нові ліки. Продав наступного дня зі значною вигодою. Все це він провів з фальшивої адреси в Педингтоні, як мені сказали. Це буде передова стаття...— Запала виснажена пауза, так ніби Колінґридж більше не мав енергії продовжувати.— Френсисе, всі ж припустять, що інформацію він взяв у мене. Що в бога мені робити?

Перш ніж відповісти, Уркгарт зручно вмостився на старе шкіряне сидіння машини. Це було сидіння, у якому він звик до ризику.

— Ви щось відповіли «Обзерверу», Генрі?

— Ні. Не думаю, що вони очікували коментарів від мене. Вони взагалі-то намагалися знайти Чарлі.

— А де він?

— Сподіваюся, заліг на дно. Мені вдалося вийти на нього. Він... був п’яний. Я просто наказав йому зняти слухавку з ріжка й не підходити до дверей.

Уркгарт стиснув кермо, дивлячись поперед себе. Він почувався на диво відсторонено. Він привів у рух машину, набагато потужнішу за його спроможність контролювати її. Він уже не міг бути певним, що чекало за наступним поворотом, знав лише, що жене набагато швидше, аніж це взагалі можна вважати безпечним. Він не міг спинитися, не хотів. Запізно переосмислювати.

— Де Чарлі?

— Вдома у Лондоні.

— Вам треба когось туди прислати, щоб про нього попіклувалися. Його не можна полишити на самого себе, Генрі. Послухайте, я знаю, це має бути боляче, та поблизу Довера є клініка-витверезник, яку офіс організатора використовує для випадкових рядових парламентарів. Все дуже конфіденційно, дуже люб’язно. Лікар Кристіан, голова клініки, неперевершений. Я передзвоню йому й попрошу прийти до Чарлі. Боюся, вам доведеться організувати так, щоб там був хтось іще з родини, на той раз, якщо Чарлі почне буянити. Як гадаєте? Може, ваша дружина? Треба діяти швидко, Генрі, бо вже за кілька годин «Обзервер» буде на вулицях, а домівку вашого брата візьмуть в облогу. Нам треба обскакати тих виродків. У тому стані, в якому зараз Чарлі, не можна знати, що він наговорить чи накоїть.

— Але що ж нам робити далі? Я не можу переховувати Чарлі вічно. Йому ж доведеться зіткнутися з цим раніше чи пізніше, хіба ні?

— Вибачте за питання, Генрі, та чи він робив це? З акціями?

Зітхання, що почулося з того боку, було мов затхле повітря, що виходить з давно закопаної домовини.

— Я не знаю. Я просто не знаю. Але...— вагання відгонило сумнівом і поразкою.— Очевидно, що ми ліцензували новий препарат від «Реноксу». Будь-хто, хто володіє акціями, отримав би непоганий зиск. Але ж у Чарлі немає грошей сплатити основні рахунки, не кажучи вже про те, щоб розкидатися на акції. Та й звідки йому було знати про «Ренокс»?

Уркгарт вдався до тону, який не терпить заперечень.

— Подумаємо про це, коли попіклуємося про нього. Йому потрібна допомога, хоче він того чи ні, і ми маємо забезпечити трохи часу. Ми з вами, Генрі, ми мусимо попіклуватися про нього. А вам особливо варто бути обачним, Генрі,— сказав він і зробив коротку паузу, щоб слова засвоїлися.— Ви не можете собі дозволити помилки.

У телефоні почулася стомлена згода Колінґриджа. Він не мав ані волі, ані можливості сперечатися і радів владності свого головного організатора, навіть якщо вона позбавляла його як сімейної гордості, так і статусу його посади.

— Що мені ще зробити, Френсисе?

— Нічого. Поки не заберете Чарлі. Триматимемо порох сухим. Спочатку точно побачимо, що скажуть в «Обзервері», а тоді вже можемо ставати до бою. А тим часом не казатимемо нічого.

— Дякую, Френсисе. Будь ласка, подзвоніть вашому лікарю Кристіану, спитайте, чи він допоможе. Capa зможе бути вдома в мого брата менш ніж за дві години, якщо виїде просто зараз. Потурбуйтеся про все. О... прокляття.

Уркгарт чув, як у голосі прем’єр-міністра прориваються емоції.

— Не хвилюйтеся, Генрі. Все владнається,— підбадьорив Уркгарт.— Довіртеся мені.

Чарльз Колінґридж спершу не заперечував, коли невістка проникла до його квартири за допомогою запасного ключа. Він хропів у кріслі, а навколо розкинулися сліди потурання власним слабкостям. Невістка витратила п’ять нелегких хвилин, намагаючись розбуркати його, майже без толку, аж поки не вдалася до льоду, загорнутого в рушник. Саме тоді він і почав опиратися. Його протести стали гучнішими, коли він почав розуміти, що каже Capa, переконуючи його «поїхати на кілька днів», та діалог став цілковито незв’язним, коли вона почала запитувати його про акції. Вона не могла домогтися від нього ніякого сенсу, як і не могла переконати його йти з нею.

Лікарю Кристіану й молодшому організатору знадобилася майже година, щоб приїхати, і ситуація зрушила з місця. Зібрали валізу з найнеобхіднішим, і вони втрьох запхали прем’єрового брата, який досі протестував, в машину лікаря Кристіана, яка стояла припаркована подалі від очей, позаду будівлі.

Їм пощастило, що Чарлі втратив фізичну координацію, щоб чинити серйозний опір. На жаль, вся ця справа забрала час, забагато часу, тож коли чорний «форд-гранада» лікаря вигулькнув з-поза будівлі на центральну вулицю, з Сарою і Чарлі на задньому сидінні, всю цю сцену спостерігала знімальна група ITN, яка щойно прибула на місце.

Відеозапис Чарльза, який тікає, зіщулившись на задньому сидінні машини, у супроводі засмученої дружини прем’єр-міністра, став головним сюжетом вечірніх новин.

Розділ двадцять перший

Відданість може виявитися гарною новиною, але рідко гарною настановою.

Сцени з утікачем Чарльзом Колінґриджем досі були головною темою новин, коли вийшла в ефір «Вікенд-Вотч». Програму монтували в шаленому поспіху, і в ній було багато нестиковок. Пультова просмерділася потом і затхлим тютюном, не було часу нормально все прогнати, а текст на заключні частини досі набирали, коли ведучий уже вітав своїх гостей.

На програму не вдалося переконати прийти бодай одного міністра; що більше намагалися когось умовити, то войовничішими ставали відмови. Один з нудних експертів досі не приїхав до студії. Звукорежисер ще відчайдушно шукав нові батарейки, коли директор студії вже почав відрахунок пальцями і студія вийшла у прямий ефір. Вчорашнє опитування громадськості було підготоване «Ґеллапом», і директор компанії, Ґордон Гілд, сам зачитував результати. Весь ранок він копав свій комп’ютер і зараз був дещо червоний з лиця. І це не лише через освітлення: все через те, що виявили його агенти. Ще нижче падіння популярності прем’єр-міністра. Так, значне падіння, визнав Гілд. Ні, ще не було прикладів у історії, щоб настільки непопулярний прем’єр-міністр зміг би виграти вибори.

Похмурі пророцтва, підтримані двома старшими газетними аналітиками, стали ще більш стигійськими[34], коли економіст передбачив безлад на фінансових ринках у наступні дні. Його обірвали на півслові: ведучий переключив увагу на Пітера Берстеда. Зазвичай іст-мідлендського парламентаря записали б заздалегідь, та на запис не було часу, тож його пустили наживо. В плані режисера його виступ був передбачений на не більш ніж дві хвилини і п’ятдесят секунд, та не врахували той факт, що балакучого і миршавого поважного парламентаря від Лестер-Норту, коли вже він заводився, було вгамувати важче, ніж розлюченого борсука.

— Тож, містере Берстед, наскільки серйозні проблеми партії?

— Все залежить...

— Від чого?

— Від того, наскільки довго нам доведеться боротися з теперішнім прем’єр-міністром.

— Тож ви досі дотримуєтеся свого коментаря, який дали цього тижня, що, можливо, прем’єр-міністру слід замислитися, чи не час іти з посади?

— Ні, не зовсім. Я кажу, що йому варто подати у відставку. Він нищить нашу партію, а зараз ще й вплутався у щось на кшталт сімейного скандалу. Так не може тривати. Просто не може!

— То ви гадаєте, що прем’єр-міністр подасть у відставку? Зрештою, у нас лише щойно пройшли вибори. До наступних ще майже п’ять років. Це має дати широчезне поле для відновлення втрачених позицій.

— Ми не виживемо — кажу вам, не виживемо — наступні п’ять років з цим прем’єр-міністром! — парламентар був збуджений, розпашілий, хитався взад-вперед у своєму кріслі.— Прийшов час ясних голів, а не кволих сердець, і я певний, що партія має дійти згоди в цьому питанні. Якщо він не піде, нам доведеться його змусити.

— Але як?

— Запустимо вибори лідера.

— І хто буде кандидатом?

— Ну, хай йому, я висуну свою кандидатуру, якщо більш нема кому.

— Ви збираєтеся змагатися з Генрі Колінґриджем за лідерство в парті? — здивовано пролепетав ведучий.— Але ж, безсумнівно, ви не зможете перемогти?

— Атож, я не зможу перемогти,— відповів Берстед майже презирливо.— Та я підстьобну великих звірів у наших джунглях. Усі вони скаржаться на прем’єра, та у всіх кишка тонка зробити бодай щось. Тож якщо не вони, тоді я. Карти на стіл.

Нижня губа ведучого смикалася: він намагався знайти слушний момент, щоб утрутитися.

— Не хочу перебивати, та хотілось би прояснити, містере Берстед. Ви кажете, що прем’єр-міністр має піти у відставку, або ж ви виступите проти нього у змаганні за лідерство?

— Вибори лідера мають відбутися не пізніше Різдва: такі правила партії опісля вборів. Знаю, зазвичай це не більш ніж формальність, та цього разу це будуть справжні змагання. Мої колеги мають визначитися.

Обличчя ведучого скривилося, мов від болю. Він тримався за навушник, слухаючи крикливий матч, що тривав у апаратній. Режисер вимагав, щоб драматичне інтерв’ю продовжувалось і до дідька розклад; редактор верещав, що час закруглятися, поки той сраний дурень не змінив своєї думки і не зруйнував сенсаційну історію. Попільничка розбилась об підлогу, хтось дуже грубо вилаявся.

— Ми переходимо до короткої рекламної паузи,— оголосив ведучий.

Розділ двадцять другий

Політика. Це слово запозичене зі старогрецької. «Полі» означає «багато».

А кожен «тик» може бути дуже болючим.

Стерлінг почав стрімко падати, тільки-но відкрилися токійські фінансові ринки. Це сталося незадовго до опівночі в Лондоні. До дев’ятої ранку, разом з усіма ранковими газетами, які волали про виклик Колінґриджу, загальний фондовий індекс «Файненшл таймз» знизився на 63 пункти. До обіду він упав ще на 44 пункти. Грошовиті люди не люблять сюрпризів.

Прем’єр-міністр також був не в найкращій формі. Він не спав і майже не говорив від суботнього вечора, охоплений сильною депресією. Того ранку, замість відпустити його на Даунінг-стріт, Capa залишила його у Чекерзі й викликала лікаря. Лікар Він-Джонс, Колінґриджів вірний і досвідчений терапевт, приписав заспокійливі й відпочинок. Заспокійливі дали трохи миттєвого покращення: Колінґридж вперше добре й довго поспав від початку партійної конференції тиждень тому, та його дружина досі помічала напругу за сіпанням заплющених повік. Навіть коли він спав, його руки міцно вчепилися в постіль.

Ближче до вечора в понеділок, опісля пробудження від наркотичного сну, Колінґридж проінструктурував свій обложений прес-офіс на Даунінг-стріт, щоб той оголосив, що, звісно, Колінґридж візьме участь у виборах лідера і впевнений у перемозі; що він був дуже заклопотаний залагодженням урядових справ, щоб давати інтерв’ю, але матиме що сказати на цьому тижні. Чарлі також не давав жодних інтерв’ю. Він досі не надав виразної відповіді стосовно акцій, і офіційного «Без коментарів» було недостатньо, щоб стабілізувати сімейний човен.

У штабі партії лорд Вільямс поспіхом замовив ще одне опитування. Він хотів дізнатися, що насправді думає країна. Решта партійної машини рухалася не так швидко. З правил виборів лідера здмухнули порох і зрозуміли, що вони не особливо прямолінійні. Сам процес мав проходити під контролем голови парламентського комітету рядових членів, сера Гемфрі Ньюлендза, натомість вибір дати лишався в руках лідера партії. Замішання лише зросло, коли виявилося, що сер Гемфрі, неймовірно невчасно, на вихідні поїхав у відпустку на приватний острів у Вест-Індії, і виявилося надзвичайно важко вийти з ним на зв’язок. Це вилилося у зливу міркувань поміж писаками, ніби він навмисне ховає голову в пісок, виграючи час, поки верховні сили партійної ієрархії мобілізовані, щоб переконати «Лестерського лева», як охрестили Берстеда, відступитися. Тим не менш, до середи «Сан» знайшли сера Гемфрі на срібному відрізку пляжу десь поблизу Сент-Люсії в товаристві кількох друзів, включаючи щонайменш трьох не зовсім одягнених молодих жінок, які явно були на десь на півсторіччя молодші за нього. Оголосили, що він повернеться до Лондона, тільки-но буде рейс. Як і Чарлі Колінґридж, його дружина не давала публічних коментарів.

У такому бурхливому морі Генрі Колінґридж почав розуміти, що він дрейфує, відрізаний від порад свого мудрого і хитрого голови партії. Звісно, він не мав ніяких особливих причин не довіряти Вільямсу, та безупинне белькотання медіа про вир, який проліг між ними двома, почало перетворювати на реальність те, що доти було не більш ніж безвідповідальними плітками. Недовіра — це породження фантазій, не фактів. Гордовитий і старіючий голова партії відчував, що не зможе надати поради, поки його офіційно не попросять, тоді як Колінґридж сприймав його мовчання як ознаку невірності.

Capa пішла навідати Чарлі й повернулася пізно і дуже пригнічена.

— У нього жахливий вигляд, Генрі. Я ніколи достоту не розуміла, наскільки він псує своє здоров’я. Стільки алкоголю! Лікарі кажуть, він був близький до самогубства.

— Я звинувачую себе,— промимрив Генрі.— Я міг його спинити. Якби ж я не був настільки зайнятий... Чи казав він щось про акції?

— Він лика не в’яже; лише твердив: «П’ятдесят тисяч фунтів? Які п’ятдесят тисяч фунтів?» Він заприсягся, що не був і близько біля банку Туреччини.

— Чорт!

— Любий...— вона кусала губу, вичавлюючи з себе слова.— Чи це можливо?..

— ...що він винен? Я просто не знаю. Та який у мене вибір? Він напевно не винен, бо якби він купив ті акції, то тільки повний дурень повірив би, що це не я сказав йому це зробити. Якщо ж Чарлі винен, я піду на дно разом з ним.

Вона з тривогою схопила його за руку.

— А ти не можеш сказати, що Чарлі був хворий, не знав, що коїть, що якимось чином... отримав інформацію без твого відома?..— вона не договорила. Навіть вона сама у це не вірила.

Колінґридж узяв її в обійми, розраджуючи своїм тілом, як того не могли зробити слова. Поцілував її в чоло й відчув тепло її сліз у себе на грудях. Він знав, що сам от-от заплаче, і не відчував у тому жодного сорому.

— Capo, я не буду тим, хто прикінчить Чарлі. Богу відомо, що він достатньо старався, щоб зробити це самотужки, та я все-таки його брат. І так буде завжди. Ми або виживемо разом, або ж потонемо, якщо так судилося. Та, хай там що, ми зробимо це як родина. Разом.

Сезон партійних конференцій — це шість тижнів позбавлення сну й проливання поту, і Меті вирішила взяти відгул, щоб оговтатися. Довгих вихідних вистачило. Скільки б вона не випила екзотичного чилійського вина й не переглянула старих фільмів, її думки все одно постійно поверталися до роботи. І Колінґриджа. І Уркгарта. І Престона. Особливо до Престона. Вона взяла кілька шматків наждачного паперу й заходилася шкурити дерев’яні панелі своєї вікторіанської квартири, та це не допомагало, хай як вона атакувала стару фарбу. Меті досі була люта як чорт на редактора.

Наступного ранку о пів на десяту вона вже була у його кабінеті: всівшись у шкіряне крісло навпроти Престонового столу, вона взяла редактора в облогу. Цього разу він не кине слухавку. Та це не допомогло.

Вона провела там щось із годину, коли його секретарка зазирнула у двері, вибачаючись.

— Вибач, Мете, щойно дзвонив Великий Дядько і сказав, що має виїзну зустріч і повернеться аж по обіді.

Світ змовлявся проти Меті, розмазуючи соус їй на блузці, їй хотілося закричати, й вона вже розтулила рота. Але момент виявився невдалим: Джон Краєвскі невчасно з’явився в пошуках редактора.

— А я й не знав, що ти тут, Меті.

— Вже ні. Принаймні, ненадовго вже,— вона підвелася, щоб іти геть.

Краєвскі став у зніяковінні; він часто бував з нею, і вона йому подобалася дещо більше, щоб почуватися комфортно.

— Послухай, Меті, я піднімав слухавку з дюжину разів, щоб подзвонити тобі ще з минулого тижня, але...

— Але що? — відрізала вона.

— Напевно, не хотів, щоб мені відкусили голову.

— Тоді ти...— вона завагалася, готова заявити, що він був правий у своєму припущенні, але стрималася. Це не його провина.— Вчинив мудро,— сказала вона, пом’якшуючи голос.

Відколи його дружина загинула в автокатастрофі два роки тому, Краєвскі втратив більшість своєї впевненості, як з жінками, так і в професії. Він був умілий, він зміг пережити біль, але захисний панцир, який він наростив навколо себе, лише ледь-ледь надтріснув. Кілька жінок спробували пробити його, приваблені цим довготелесим чоловіком із сумними очима, але Краєвскі хотів чогось більшого, аніж їхнє співчуття і трах із жалю. Він хотів чогось — когось,— хто б струснув його і знову дав поштовх його життю. Він хотів Меті.

— Ти хочеш про це поговорити, Меті? Можливо, за обідом? Подалі від усього цього? — він зробив роздратований жест у напрямку столу редактора.

— Ти чиниш тиск на мене?

Найслабший слід посмішки почав з’являтися в кутиках її вуст.

— Можливо, злегка лоскочу.

Меті схопила сумку й перекинула її через плече.

— Восьма година. «Ганг»,— повідомила вона, даремно намагаючись виглядати суворою, виходячи повз нього з кабінету.

— Я прийду,— гукнув він їй услід.— Мабуть, я мазохіст, але я прийду.

І він прийшов. Насправді він дістався туди на п’ять хвилин раніше, щоб перехилити пива, поки вона не приїхала, спізнившись на п’ять хвилин. Він знав, що йому знадобиться трохи штучної сміливості. «Ганг», відразу за рогом від квартири Меті в Ноттінг-Гілі, був крихітним бангладеським рестораном з великою глиняною піччю і власником, який заправляв неперевершеною кухнею, коли дозволяв собі ненадовго відірватися від спроб скинути в своїй країні уряд. Коли Меті приїхала, вона замовила пиво і їла нарівні з Краєвскі, аж поки останній тикка не був зметений з тарілки. Меті відсунула тарілку, ніби розчищаючи простір.

— Гадаю я припустилася жахливої помилки, Джонні.

— Забагато часнику в наані?

— Я хочу бути журналістом. Хорошим журналістом. Глибоко в душі я вважаю, що маю задатки чудового журналіста. Але ж нічого не буде, якщо редактор гівнюк, так?

— Гадаю, у Ґрева дійсно є прикрі риси характеру.

— Я багато чого покинула, щоб виїхати в Лондон.

— Кумедно, ми, хлопці з Ессексу, називаємо це «приїхати в Лондон».

— Я вирішила. Зібралася на думці. Я більше не терпітиму гівна Ґревіла Престона. Я йду.

Він зазирнув їй глибоко у вічі, побачив сум’яття. Взяв її за руку.

— Не поспішай, Меті. Політичний світ розвалюється, тобі потрібна робота, місце біля арени, щоб бути учасником подій. Не лізь поперед батька в пекло.

— Джонні, ти мене дивуєш. Це не палке прохання до члена команди залишитись, якого я очікувала від заступника редактора.

— Я кажу не як заступник редактора, Меті,— він стиснув її руку.— В будь-якому разі, ти права. Ґрев — лайно. Єдине його виправдання — що він абсолютно не заморочується тим, що він лайно. Ніколи не розчарує тебе в цьому. Знаєш, кілька вечорів тому...

— Що ж, розповідай усе, поки я не вирвала тобі яйця.

Підійшов офіціант з черговою порцією пива. Краєвскі відповів, відірвавшись від свого кухля.

— Окей, ньюзрум незадовго до дедлайну першого випуску. Спокійна ніч, небагато свіжих новин. Ґрев ораторствує, розказує небилиці про те, як він пив з Денісом Тетчером у ніч Брайтонської бомби[35]. Ніхто йому не повірив: ДТ і мертвим би з Ґревом не поклали, не те щоб він пив з ним, а Лорейн з відділу публікацій клянеться, що саме тоді шпекала його у Гоуві. Хай там як, він уже на середині своєї небилиці, коли секретарка гукає його. Дзвінок. Тож він зникає у кабінеті, щоб відповісти. За десять хвилин він повертається до ньюзруму дуже збуджений. Наче йому хто п’яти присмалив. «Затримайте все,— кричить він.— Ми змінюємо першу шпальту». Ми всі думаємо: господи, мабуть, застрелили президента, бо Ґрев справді знервований. Тоді він просить, щоб твою статтю вивели на один з екранів, і оголошує, що ми вийдемо з нею. Але нам доведеться дещо її підсилити.

— В цьому немає жодного сенсу. Причина того, що він спершу зарізав її, була саме в тому, що стаття нібито занадто гостра! — запротестувала Меті.

— Замовкни і слухай. Далі ще краще. Тож він стоїть, зазираючи через плече одного з наших основних репортерів, що сидить біля екрана, прямо надиктовуючи йому зміни. Перекручуючи статтю, оживляючи, перетворюючи все на особисту атаку на Колінґриджа. «Нам треба змусити того байстрюка корчитися»,— каже він. А пам’ятаєш цитати старших джерел з Кабінету, на яких засновувався увесь переписаний текст? Думаю, він їх вигадав на ходу. Кожнісіньку. Не мав записів, просто диктував відразу на екран. Вигадка від початку й до кінця. Меті, повір мені, ти маєш бути на сьомому небі, що там нема твого імені.

— Але чому? Заради всього святого, навіщо вигадувати таку історію? Що змусило його змінити думку в такому поспіху? Хто змусив його змінити її? З ким він розмовляв по телефону? Хто був цим так званим джерелом з Борнмута?

— Я не знаю.

— О, а я, здається, знаю,— прошепотіла вона.— Це точно він. Не може бути ніхто інший. Бенджамін Сраний Лендлес.

— Ми вже працюємо не в газеті: це вже не більш ніж зграя лінчувальників на втіху нашому власнику.

На хвильку вони обоє повернулися до свого пива і спробували втопити в ньому свої напасті.

— О, то це не тільки Лендлес, так? — сказала Меті так, ніби пиво освіжило їй розум.

— Так? — Краєвскі скористався нагодою взятися до пива, щоб ще раз окинути Меті поглядом. Він ставав дедалі неуважнішим, у той час як вона ставала зосередженішою.

— Послухай, Ґрев не міг сфабрикувати ту статтю без моєї чернетки, а я не могла б написати її без злитих результатів опитування. Можеш вірити у збіг, якщо хочеш, але є хтось іще, хтось усередині партії, хто зливає результати і смикає за нитки.

— Що, і зливає всі інші матеріали від самих виборів?

— Авжеж! — вона з тріумфом прикінчила залишки свого пива. Адреналін вливався їй у вени. З цього вийде найкраща з усіх статей. Це саме те, заради чого вона приїхала на південь.

— Джонні, твоя правда!

— Правда? — сказав він, здивований. Він втратив нитку розмови ще кілька кухлів тому.

— Безумовно, ще не час кидати рушник[36] і звільнятися. Я докопаюся до самого дна, навіть якщо доведеться когось убити. Ти мені допоможеш?

— Якщо ти справді цього хочеш — звісно.

— Не говори так, бляха, похмуро.

— Ну просто...— (А, до дідька вагання!) — Пам’ятаєш, ти сказала, що вирвеш мені яйця, якщо я не розповім тобі усе?

— Так ти ж розповів.

— Може, все одно вирвеш?

— Ти маєш на увазі...— (Так, він мав на увазі саме це, вона бачила це у його очах).— Джонні, я не заводжу службових романів.

— Роман? Хто каже про роман? Для цього ми випили забагато пива. Зараз мені б вистачило хорошого старомодного перепиху.

Вона засміялася.

— Гадаю, ми обидва на нього заслужили,— наполягав він.

Вона ще сміялася, коли вони вийшли з ресторану, тримаючись за руки.

Заява від Даунінг-стріт — чи радше брифінг, тому що її не випустили у вигляді прес-релізу, а зробили через прес-секретаря, Фреді Редферна,— була проста.

— Прем’єр-міністр не надавав своєму брату урядової інформації щодо фінансів, у жодному вигляді. Він не обговорював з ним ніяких аспектів «Ренокс Кемікалз». Брат прем’єр-міністра дуже хворий і перебуває під медичним наглядом. Його лікарі заявили, що він не у тому стані, щоб давати інтерв’ю чи відповідати на питання. Разом з тим, я можу запевнити вас, що він категорично заперечує купівлю акцій «Реноксу», наявність фальшивої адреси у Педингтоні й будь-яку свою участь у цій справі. Це все, що я можу вам сказати на цей момент. Так і можете записати.

— Та ну, Фреді,— буркнув один із запрошених кореспондентів,— ви не зможете відмазатися лише цим. Як, на бога, ви поясните статтю в «Обзервері», якщо Колінґриджі не винні?

— Ніяк. Помилка, його сплутали з іншим Чарльзом Колінґриджем, звідки мені знати? Та я знаю Генрі Колінґриджа вже багато років, так само як і ви знаєте мене, і я певен, що він неспроможний опуститися до таких ницих вчинків. Він не винен. Даю вам слово!

Він говорив із запалом професіонала, ставлячи під удар власну репутацію разом з босовою, а повага лобі до одного з їхніх колишніх колег змінила ставлення до Колінґриджа — трішки.

«МИ НЕ ВИННІ!» — наступного дня волала перша сторінка «Дейлі мейл». Оскільки нікому не вдалося накопати ніяких свіжих викривальних доказів, більшість інших газет наслідували цей приклад. Поки що.

— Френсисе, ви — єдине усміхнене обличчя, яке я зараз бачу.

— Генрі, все владнається. Обіцяю. Пси розбіжаться, тільки-но згублять слід.

Вони сиділи разом у залі засідань, на коричневій скатертині були розкидані газети.

— Дякую за вашу відданість, Френсисе. Зараз це надзвичайно багато для мене важить.

— Штормові хмари відходять.

Та прем’єр-міністр хитав головою.

— Хотів би я, щоб так було, та ми з вами знаємо, що це лише короткий перепочинок,— він зітхнув.— Я не знаю, скільки маю ще надійної підтримки серед колег.

Уркгарт не став оспорювати це зауваження.

— Я не можу дозволити собі втекти. Маю кинути їм кістку, показати, що мені нема чого приховувати. Саме час ще раз взяти на себе ініціативу.

— Що ви збираєтеся робити?

Прем’єр-міністр тихо сів на своє місце, жуючи кінчик ручки. Кинув погляд на високий олійний портрет Роберта Волпола, свого попередника, який прослужив найдовше,— портрет стояв над мармуровим коминком.

— Скільки скандалів і криз він пережив, Френсисе?

— Більше, ніж доведеться вам.

— Або ж ніж я зможу витримати,— прошепотів Колінгридж, шукаючи розради в темних і дуже розумних очах свого співрозмовника.

Раптом його увагу відвернуло сонце, прорвавшися крізь сіре осіннє небо і заливаючи кімнату світлом. Воно ніби давало йому надію. Життя триває.

— Мені прийшло запрошення від тих виродків з «Вікенд-Вотчу». Хочуть, щоб я прийшов у неділю й надав свою версію — щоб відновити баланс.

— Я довіряю їм не більше, ніж кублу гадюк.

— А проте, гадаю, я мушу це зробити — і зробити це збіса добре! Вони пообіцяли не більше десяти хвилин на нісенітниці з «Обзерверу», решта — загалом про політику та наші плани на четвертий термін. Привернути увагу, випорпатися зі стічної канави. Що ви думаєте?

— Я думаю, прем’єр-міністре? Але ж я головний організатор, ви платите мені не за те, щоб я думав.

— Я знаю, я вас засмутив, Френсисе, але наразі я не уявляю кращої людини за вас біля себе. Тільки-но це все закінчиться, я обіцяю — ви отримаєте все, чого забажаєте.

Уркгарт повільно схилив голову на знак вдячності.

— Як би вчинили ви? Якби були на моєму місці? — натиснув Колінґридж.— Фреді Редферн каже, що це занадто ризиковано.

— В тому, щоб нічого не робити, також є свої небезпеки.

— Тож?

— У такі часи, з такими великими ставками, я гадаю, людині варто слухати своє серце.

— Чудово! — вигукнув Колінґридж, плескаючи в долоні.— Я радий, що ви так мислите. Тому що я вже прийняв запрошення.

Уркгарт кивнув, та раптом прем’єр-міністр вилаявся. Він витріщався на свої руки. Ручка потекла. Руки забруднилися, він був увесь у чорнилі.

Пенні Ґай очікувала на дзвінок від Патрика Вултона. Якимось чином він довідався її прямий номер і використовував його, намагаючись іще раз запросити її кудись. Він був наполегливий, та вона була непохитна. То була пригода на партійній конференції, нічого більше, хоча Пенні й мала визнати, що Патрик був веселий і навдивовижу атлетичний як на свій вік. Це помилка, але водночас і спогад, який нікому не шкодить. Та дзвінок виявився від Уркгарта — той хотів поговорити з її босом. Вона з’єднала їх, і за кілька секунд двері до кабінету обережно зачинилися.

Вже за кілька хвилин Пенні почула, як О’Ніл підвищив голос, хоча вона й не могла розібрати, що саме він кричить. І коли лампочка на її телефоні згасла, означаючи, що дзвінок завершено, з кабінету О’Ніла не долинуло жодного звуку. Пенні повагалася ще кілька хвилин, але, підштовхувана сумішшю цікавості й занепокоєння, легенько постукала в двері й обережно прочинила їх.

О’Ніл сидів на підлозі в кутку кімнати, в куті між двома стінами. Він тримав голову руками.

— Родже?..

Він звів погляд, здригнувся, його очі були повні хаосу й болю. Його голос хрипів, а мова була незв’язною.

— Він... погрожував мені, Пенні. Курва... погрожував мені. Сказав, якщо я не... то він... мені треба змінити файл...

Вона стала навколішки біля нього, поклала його голову собі на груди. Вона ніколи не бачила його таким.

— Який файл, Родже? Що тобі треба зробити?

Він спробував струснути головою, не відповідав.

— Дозволь допомогти тобі, Родже. Будь ласка.

Його голова смикнулася, вираз обличчя був дикий.

— Ніхто не в змозі мені допомогти!

— Дозволь провести тебе додому,— сказала вона, намагаючись підняти його.

Він відштовхнув її.

— Геть від мене! — гаркнув він.— Не чіпай мене!

Потім побачив біль у її очах, і вогонь всередині нього згас. Він звалився у кутку, ніби маленький хлопчик, ховаючи голову від сорому.

— Мене вздрючили, розумієш. По повній вздрючили. Ти нічого не вдієш. Ніхто не вдіє. Забирайся геть.

— Ні, Родже...

Та він знову відштовхнув її, настільки несамовито, що вона повалилася навзнак.

— Відвали, мала шльондро! Просто... забирайся.

У слізному сум’ятті вона звелася на ноги. Він знову ховав голову від неї, не розмовляв. Пенні пішла. Ще почула, як двері позаду грюкнули й замкнулися зсередини.

Розділ двадцять третій

Попіл від підірваних амбіцій сприяє гарному заходу сонця. Та я люблю виходити ввечері.

«Вікенд-Вотч». Уся країна дивиться. Леви й християни — або ж принаймні один християнин. З плином програми Колінґридж уже почав був розслаблятися. Попередні два дні він посилено репетирував, і питання були майже такими, як і очікувалося, даючи йому можливість говорити про наступні кілька років з непідробною рішучістю. Він наполіг, щоб питання про Чарлі та твердження «Обзервера» притримали на кінець: не хотів, щоб ті шльондри з виробництва не дотримали своєї обіцянки обмежитися десятьма хвилинами. Зрештою, йому хотілося добряче увійти в ритм. Після сорока п’яти хвилин обговорення національних інтересів та яскравого майбутнього будь-яка неупереджена людина беззаперечно б визнала ті питання слабкими і недоречними.

Коли перейшли до фінальної рекламної паузи, Capa підбадьорливо посміхалася з місця в кінці студії. Він пустив їй повітряний поцілунок, аж тут менеджер групи помахав руками, щоб повідомити про повернення до ефіру.

— Прем’єр-міністре, в останні хвилини нашої програми я хотів би звернутися до тверджень, надрукованих в «Обзервері» щодо вашого брата, Чарльза, і його співучасті у ймовірній неправомірній тіньовій торгівлі акціями.

Колінґридж кивнув, його обличчя було серйозне, незворушне.

— Я так розумію, що на цьому тижні Даунінг-стріт оприлюднила заяву, яка заперечує, що ваша родина має будь-який стосунок до справи, й припускає, що могли просто переплутати особу. Правильно?

— Ніякого стосунку, так. Взагалі. Звідки мені знати, чи не могли його сплутати з іншим Чарльзом Колінґриджем, та не мені пояснювати цю дивну статтю «Обзерверва». Все, що я можу сказати, це що ніхто з моєї родини не мав жодного стосунку до акцій «Реноксу». Даю вам слово честі,— він вимовляв слова повільно, нахилившись уперед, дивлячись прямісінько на ведучого.

— Я так розумію, ваш брат заперечує, що коли-небудь заводив поштову адресу в тютюновій крамниці у Педингтоні.

— Повністю,— підтвердив Колінґридж.— Усім відомо, що він зараз перебуває не в найкращій формі, та...

— Вибачте, що перебиваю, прем’єр-міністре, у нас лишилося мало часу. Цього тижня один з наших репортерів надіслав сам собі конверт на адресу Чарльза Колінґриджа, ту саму в Педингтоні, яку використали для відкриття рахунку. Це був яскравий червоний конверт, щоб упевнитися, що його буде чітко видно. Тож учора він пішов забрати його. Ми це зняли. Я хотів би, щоб ви глянули на монітор. Перепрошую за погану якість, та, на жаль, нам довелося використати приховану камеру, тому що власник крамниці, здавалося, не був схильний до співпраці.

Ведучий повернув своє крісло так, щоб разом з публікою бачити зернисте, та все-таки розбірливе відео, яке показували на великому екрані позаду нього. Колінґридж метнув стурбований погляд на Capy, перш ніж обережно розвернути і своє крісло. Він дивився, як репортер наблизився до прилавка, дістав різні картки й папірці зі свого гаманця, щоб посвідчити свою особу, й пояснив продавцю, що на нього чекає лист на ім’я Чарльза Колінґриджа, який використовує цю адресу для особистої кореспонденції. Продавець, той самий товстий і неприємний чоловік, який обслужив Пенні кілька місяців тому, пояснив, що не збирається віддавати листи нікому, за винятком того, хто може надати відповідну квитанцію.

— Сюди надходить багацько важливих листів,— він шморгнув носом.— Не можу роздавати їх кому попало.

— Але ж гляньте, він он там. Червоний конверт. Я бачу його звідси.

Почухавши пузо й невизначено нахмурившись, продавець повернувся й дістав конверти з пронумерованої скриньки позаду нього. Там було три листи. Він поклав червоний конверт на прилавок перед репортером, решта два — збоку. Він саме намагався упевнитися, що ім’я на конверті для передачі Чарльзу Колінґриджу збігалося з ім’ям репортера на картках, коли камера наблизилася на інші конверти. Знадобилося кілька секунд, щоб сфокусувати її, поки літери на конвертах чітко потрапили в поле зору. Обидва були адресовані Чарльзу Колінґриджу. Один з конвертів мав печатку «Юніон-банку Туреччини». Інший було надіслано з бюро комерції та друку партії.

Ведучий ще раз повернувся до свого опонента. Християнина загнали в кут.

— Перший лист з «Юніон-банку Туреччини» ніби підтверджує, що цю адресу використовували для покупки й продажу акцій компанії «Ренокс Кемікалз». Та нас спантеличив лист зі штабу вашої партії. Тож ми подзвонили до вашого бюро комерції та друку, прикинувшись постачальниками, ніби ми маємо замовлення для Чарльза Колінґриджа, але адресу вказано нечітко.

Колінґридж знав, що має зробити. Він має спинити це зґвалтування репутації свого брата й засудити аморальні й закулісні методи, використані програмою, та в роті було сухо, як у пустелі, й поки він силувався дібрати слова, студію наповнив звук записаного телефонного дзвінка.

— ...тож чи не могли б ви підтвердити, яку адресу нам використовувати для містера Колінґриджа, щоб ми могли напряму доправити йому замовлення.

— Хвилинку, будь ласка,— промовив охочий молодий голос.— Зараз виведу на екран.

Звук клацання клавіатури.

— Ага, ось. Чарльз Колінґридж, Прейд-стріт, 216, Педингтон, Лондон W2.

— Дякую. Дуже дякую. Ви дуже допомогли.

Ведучий знову обернувся до Колінґриджа.

— Ви хочете прокоментувати це, прем’єр-міністре?

Прем’єр-міністр мовчки дивився, гадаючи, чи це не той момент, щоб вийти зі студії.

— Звісно ж, ми всерйоз сприйняли ваше пояснення, що це може бути випадок плутанини, що вашого брата сплутали з іншим Чарльзом Колінґриджем.

Колінґридж хотів закричати, що то було не його пояснення — так просто припустив його прес-секретар, та ведучий вже провадив, відрізаючи всі шляхи до втечі.

— Вам відомо, скільки Чарльзів Колінґриджів налічується у лондонському телефонному довіднику, прем’єр-міністре?

Колінґридж не відповів, тільки суворо сидів з обличчям кольору попелу.

— Цікаво вам буде довідатися, що в лондонському телефонному довіднику немає інших Чарльзів Колінґриджів? Насправді джерела у «Британ Телеком» кажуть, що в усьому Сполученому Королівстві числиться лише один Чарльз Колінґридж. І це ваш брат, прем’єр-міністре.

Знову пауза, яка запрошує до відповіді, але відповіді немає.

— Оскільки це скидається на зловживання інсайдерською інформацією, ми спитали у «Ренокс Кемікалз» і в міністерстві охорони здоров’я, чи у них часом не працює містер Чарльз Колінґридж. У «Реноксі» сказали, що ні в них, ні в жодному з їхніх філіалів, серед працівників немає жодного Колінґриджа. Прес-офіс міністерства охорони здоров’я був дещо обачнішим, обіцяв зв’язатися з нами, та так цього і не зробив. Хай там як, офіс їхньої профспілки був більше схильний до співпраці. Вони також підтвердили, що Колінґридж не числиться працівником у жодному з п’ятисот вісьмох відділів міністерства по всій країні,— ведучий перемішав свої записи.— У них була Мінні Колінґридж, яка працювала у відділі в Ковентрі два роки тому, але вона повернулася на Ямайку.

Лев посміхнувся, зімкнувши щелепи.

Збоку від сцени Колінґридж бачив Capy. По її щоках котилися сльози.

— Прем’єр-міністре, ми майже дійшли до кінця нашої програми. Чи є щось, що ви б хотіли сказати?

Колінґридж сидів, дивлячись на Capy: хотілося підбігти до неї, обійняти її й дурити, що нема потреби у сльозах, що все буде добре. Він досі нерухомо сидів у кріслі, коли похмура тиша, що запала до того, перервалася музичною темою програми.

Це був кінець.

Повернувшись на Даунінг-стріт, Колінґридж зайшов просто до зали зборів. Він ступав суворо, повільно роззираючись по кімнаті виснаженим оком. Повагом обійшов стіл, красномовно зроблений у формі домовини, пробігши пальцями по коричневій суконній скатертині, зупинившись у кінці, де на самому початку сидів як наймолодший член Кабінету. Здавалося, це було в іншому житті — понад десять років тому.

Досягти власного крісла посередині кімнати, попід поглядом великого вцілілого Волпола, Колінґридж простягнув руку до єдиного телефону, що стояв біля прес-пап’є. Комутаторний вузол Даунінг-стріт був легендарною установою, знаною як просто «комутаторна», його операторки були ніби обдаровані чаклунськими силами, які дозволяли їм досягти будь-кого і будь-коли.

— З’єднайте мене з канцлером казначейства. Будь ласка.

Знадобилося менше хвилини, щоб канцлер з’явився на лінії.

— Коліне, ви це бачили? Наскільки погано відреагують ринки?

Канцлер видав зніяковілу, зате чесну думку.

— Хріново, га? Нічого, ще побачимо. Я буду на зв’язку.

Потім Колінґридж поговорив з міністром закордонних справ.

— Багато шкоди, Патрику?

— Сама тільки шкода, Генрі. Ми роками підгодовували своїх братів у Брюсселі. Тепер вони сміються з нас.

— Це можна залагодити?

У відповідь Колінґридж отримав тривалу тишу.

— Настільки погано, так?

— Мені прикро, Генрі.

І на якусь мить Колінґриджу здалося, що чоловік це каже щиро.

Наступною була черга голови партії. Вільямс був древнім, досвідченим, уже бачив сумні часи. Він знав, що за таких подій краще обрати формальність, аніж дружбу.

— Прем’єр-міністре,— почав він, звертаючись радше до посади, аніж до людини,— протягом останньої години я отримав дзвінки від сімох з одинадцятьох наших регіональних голів. Без жодних сумнівів, як не прикро, вони вважають, що ситуація є катастрофічною для партії. Вони вважають, що ми перетнули межу неповернення.

— Ні, Теді,— стомлено заперечив Колінґридж,— вони вважають, що це я за межею неповернення. Тут є відмінність.

Він зробив ще один дзвінок — до свого особистого секретаря з проханням призначити зустріч у Букінгемському палаці завтра близько обіду. Секретар передзвонив за чотири хвилини, щоб сказати, що її величність зможе прийняти його о першій годині.

І на цьому все закінчилося.

Він мав би відчувати полегшення, величезний тягар зняли з його плечей, та кожен м’яз його тіла болів, так ніби його кілька годин копали футбольні хулігани. Він звів погляд на суворі риси Волпола.

— О так, ти би бився з тими виродками до самого кінця. Можливо, ти б і переміг. Та ця посада вже знищила мого брата, а зараз нищить мене. Я не дозволю їй знищити ще й щастя Сари,— прошепотів він.— Піду повідомлю її.

За деякий час він, висушивши сльози, пішов із зали у пошуках дружини.