Кассандра

Дивись, дивись, які непевні люди

зібрались там…

Чого вони непевні?

То ж Агенор, Гелен і Деїфоб,

а серед їх Долон.

Ох, і Долон!

Чого ти так зітхнула й застогнала?

Нічого, так.

Не можеш ти забути,

що він тобі…

Ох, Поліксене люба,

я не про себе думаю тепер.

Про що ж?

Сестричко, рідна, найдорожча,

молю тебе, благаю, не питай

і не примушуй говорити! Може,

се правда, що слова мої отрутні,

що й очі забивають людську силу!

Осліпнути я хтіла б, заніміти…

Ох, се було б таке велике щастя!

Кассандро! схаменись! Де ж та людина,

щоб тішилась каліцтвом чи бажала?

Ось тут вона, з тобою поруч.

Рідна,

ходімо звідси!

Ні, я не піду,

я мушу надивитись на Долона,

бо… ні, нічого… тільки надивитись.

Я не піду… не можу… ти ж іди,

коли ти хочеш.

Я з тобою буду,

самій же так тобі не випадає.

Кассандрі байдуже, що випадає,

що ні,- вона лиш те чинити мусить,

що їй на долю випало.

Царівни,

вітаю вас.

Долоне, стій!

Що скаже

мені царівна?

Я… хотіла, власне…

тебе спитати… чи тобі до мислі

були дари на поминках у нас

по Гекторові?…

Так, я дуже вдячен

за ласку та за шану.

Чом же ти…

не взяв тепер того щита з собою?

А нащо був би щит?… Чи ти на здогад,

пророчице?

Ні, ні, Долоне, ні!

Се правда, я піду в непевну путь…

та тільки щит розвідачу завада…

Я ж мушу крадькома зайти у табор

ахейський, поночі усе розвідать,

підслухати наради й повернутись

теж крадькома.

Прости, воно не личить

до справ громадських дівчині втручатись,-

але спитаю, нащо молодого

тебе старійші на таке обрали?

Бо молодий ходу звиннішу має,

ступає легше

і втікає швидше!

Як можна ще втекти!

Що ти сказала?

Я знаю, я на те не заслужив,

щоб ти слова на мене витрачала…

а тільки я хотів… Ні, я не вартий…

Вітаю вас, царівни…

Постривай!

Що ти хотів?

Спитати…

А, спитати!

Ні, не питай, я не люблю питання.

То я таки піду…

Питай, питай,

я відповім.

Пророчице, скажи,

чи я верну живий з моєї справи?

Чого ти, власне, в мене се питаєш?

Питай в Гелена, та чи мало ж е

у нас у Трої віщунів?

Вже пізно

шукати їх тепер.

Та що ж тобі

з мого пророкування. Про Кассандру

лихая слава в Трої. Хто їй вірить?

Ніхто з людей.

Не знаю сам чому,

але мені бажалось би почути

на се відповідь, власне, від Кассандри.

Ти б їй повірив?

Може б, і повірив.

Та тільки «може»?

Я вразив тебе?

О, ні, я звикла, що мені не вірять!

А все ж пророкування вислухають.

На жаль!

Я прагну вислухать його!

А якби часом я тобі сказала -

я не кажу, се тільки так, наприклад, -

щоб ти не йшов тепер на ті розвідки?

Чи ти б послухав?

Ні, скажу по правді,

не міг би я послухати тебе,

хоч би ти смерть видиму віщувала,

бо нечестю було б зректися потай

того, що сам же я вхвалив прилюдно,

на що пристав незмушений, по волі.

То нащо знати, що тебе спіткає?

Так, я люблю дивитись долі в вічі.

О, ні, Долоне, ти того не любиш,

ніколи не любив, даремне кажеш!

Ти ще дитина для таких очей!

Дитина? Я, царівно, повнолітній,

до ради вхожий і до війська здатний,

я не хлоп'я давно.

Але для того,

щоб знести долі погляд, повноліття

твого ще мало.

Бачу я, царівно,

що ти мені не хочеш відповісти,

і я даремне тільки час гублю,

а я його не маю вже багато.

Хто се тобі сказав?

Ми призначили,

щоб я вернувся, поки зійде місяць.

Але ж тепера місяць рано сходить!

То ж, власне, я тому не маю часу,

здається, й так його немало згаяв!

Пождав би ти безмісячної ночі!

Війна не жде, царівно,- поки б ми

безмісячних ночей тих дожидали,

то, може б, місяць освітив руїну

святої Трої. Я піду, царівни.

Щасливі будьте!

Та чого ж ти плачеш?

Се ж я востаннє говорила з ним!

Що ж я йому казала? Все холодні,

непривітні слова, як ті мечі

ворожії, що мають заколоти

єдиного, коханого Долона!…

Чом я не кинулась йому до ніг?

Чом не благала на богів олімпських,

щоб він не йшов у ту лихую путь?

Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!»

Чом я хоч поглядом не задержала?

Злякався б він очей тих зловорожих

і, може б… може б, він мені повірив,-

він сам казав,- та, може б, і послухав.

Дитина він перед очима долі,

не зважився б іти на їх огонь,

якби виразно бачив смерть видиму.

Ох, а тепер… Моє єдине щастя

конає там…

Кассандро! та вгамуйся!

Тож він живий! Чого ти так голосиш,

аж моторошно, справді! Не годиться,

ще хто почує! Нам додому час.

Нехай там чує цілий світ! Несила

мені мовчати… Ох, ти ще пізнаєш,

як тяжко найдорожчого втеряти!

Кассандро, годі! Що се ти говориш?

Ходім, тут темно, страшно, я боюся.

Вже пізно…

Пізно… хутко зійде місяць,

освітить поле… Мій Долон на полі

такий самотній, наче кипарис

на роздоріжжі… він такий хисткий,

він молоденький, ніжний - не до зброї,

до ліри, до кітари він удався,

до весняних пісень… Ох, що ж ті руки

порадять проти сих мечів важких,

що здійнялись над ним… Рятунку!

Слухай,

чи ти безумна? Тож збіжаться люди!

Готові ще й ахейці сполохнутись!

Ахейці?… Я замовкну… я не буду…

Ходім на браму… Ти ходи зо мною…

мені так страшно… я боюся долі…

Та як же підемо? На сходах темно.

Ох, ні, не досить темно, я все бачу…

Ох, Артемідо, сестро Аполлона,

богине ясна, погаси свій світач

на сюю ніч, на сю єдину ніч!

Нехай коханці менше мрій зазнають,

вони щасливі й так! Невже для того,

щоб їм, щасливим, марилось любіше,

мені, нещасній, відбереш ти мрію,

останню, розпачливу тую мрію,

що є ще десь на світі мій коханий,.

мій, хоч несуджений, та мій єдиний!

Коли то правда, що говорять люди,

немов і ти зазнала раз кохання,

на ймення чистої любові тої,

благаю, зглянься!

Годі, люба, годі!

Так, правда, годі, нащо сі благання?

Що зможуть проти долі всі боги?

Вони законам вічним підлягають

так, як і смертні,- сонце, місяць, зорі,

то світачі в великім храмі Мойри,

боги й богині тільки слуги в храмі,

всі владарки жорстокої раби.

Благати владарку - даремна праця,

вона не знав ні жалю, ні ласки,

вона глуха, сліпа, немов Хаос.

Рабів її благати - і даремне,

і низько, я рабинею рабів

не хочу бути!

Схаменись, нещасна!

В таку хвилину ти гнівиш богів?

Чи мало ще вони тебе карали

за се твоє зухвальство? Хочеш кари

ще більшої?

Якої ще? Не може

рабиня долі, Артеміда тиха,

ні на хвилину запалить раніше,

ні погасити місяця на небі

проти того, як доля призначила

ще споконвіку. Не боюсь я кари!…

Ходім на браму!

Що се? там пожежа?

Долон ахейський табор запалив?

Ні, ні… се не пожежа…

Що ж то?

Стій!

Мовчи!

Ой, люба…

Я боюся долі…

вона так дивиться отим великим

та білим оком…

Ой, вона все бачить!

Ніде, ніде нема від неї схову!…

А я тепер не бачу! Де Долон?

Припав і лізе по валах помалу.

Тепер підвівсь… до табору пішов.

Ой, лихо, йдуть!

Хто? де?

Он тії два. Ідуть… ідуть…

Нічого, місяць окрився

за хмару, і Долон припав додолу.

Вони не бачать.

Але я, я бачу!

Долоне!

Божевільна! він почув!

схопився бігти! Вже за ним погнались…

Пусти мене… пусти мене… пусти!

Я мушу з ним… пусти мене!!

Рятунку!

Гей, люди! слухайте! сюди, стороже!

Лишіть мене! Його, його рятуйте!

Кого?

Долона! Там його мордують.

Де?

Там, у полі. Ой рятуйте, люди!

Скоріш біжіть!

Царівно, ми не можем, -

нас тільки двоє! У ворожий табор

побігли б ми хіба на певну згубу.

Та де ж ті всі троянці? поховались?

чи неживі? Гей, люди! люди! люди!!

Вже люди йдуть.

Пустіть мене!

Вже пізно!…

Ходи додому, сестро!

Гетьте! гетьте!

Се ви його убили!

Ні, се я…